Окопні історії: фронтовий щоденник

Кет

Приїхав я уже нарешті додому. Зібралися родичі, засмажили шашлик. Лише сіли за стіл, дзвонить знайомий волонтер:

— Ти вже вдома? Телевізор дивився?

— Ні. А що там?

— Кет із 17-го батальйону загинула.

— Ну от, відпочив.

Шашлик у горло не лізе. Неначе й поїхав від війни, а вона не відпускає, геть і вдома знайшла. Ну вже нехай чоловіки, але не повинні молоді дівчата на війні гинути. До цього звикнути не можна. Смерть знову застала зненацька. Доки всі знайомі дома живі-здорові не будуть, повного спокою я не матиму.

Я ще не повернувся.

Заклопотаний

Дембельнувся Мотора. Дома якось згадав, що мисливська рушниця уже рік не чищена. Розібрав її на лавці у дворі, аж тут міліція:

— А що ж це Ви, громадянине, не являєтеся у райвідділ рушницю перереєстровувати? Всі строки минули. Ми ось уже конфісковувати її приїхали.

— Та я зайнятий був.

— Ну і чим, якщо не секрет?

— Людей убивав…

Зависла напружена пауза. Треба було бачити ці квадратні ментовські очі.

— Що, вояка? — здогадалися нарешті.

— Ага.

Правоохоронцям стало настільки легше, що вони тут же перереєстрували рушницю, без питань і штрафів.

Учасник

Зібрали в бібліотеці десятків зо три вояків. В урочистій обстановці вручають грамоти й схожі на медальку значки.

— Мужики, дивіться, яка у мене грамота! Тут написано, що я мужній, високопрофесійний і до купи ще й патріот. Підписи й дві печатки. А у вас є документ із печаткою, що ви патріоти? Отож!

— Ну, все! Нарвався на чорну заздрість…

— Я, якби не сидів, упав би…

— Аж сльозу видушив.

— Це що, а от у мене медаль! З одного боку — кібчик двоголову гадюку душить, а на іншому — напис «Учасник АТО».

— Мені такі самі в школі давали за змагання з тенісу, — чую голос збоку.

— Ну, не скажи. На тих було написано «І місце», «ІІ місце», а тут просто «Учасник».

— А ти що, хотів, щоб тобі видали медаль із написом «Чемпіон АТО», «І місце в АТО» чи взагалі «Переможець АТО»? Губу розкатав… Тут діє олімпійський принцип: головне не перемога, а участь.

Підсýмочок

Навряд чи хто з нормальних людей зберігає експрес-накладні з «Нової Пошти». А в мене їх цілий підсумочок. Чисті з одного боку половинки стандартного аркуша, складені вчетверо — бойовий варіант захалявної книжечки. Саме на них я записую свої окопні історії. Якщо вдається позичити на годинку ноутбук, набираю текст в електронному вигляді, а листочки палю. Тут уже рукою подати до публікації на Facebook. Наче попалив більшість, але отримуєш чергову передачу і життя підкидає щось новеньке. Або згадуєш якусь подію й бачиш її по-новому, вартою окремої оповідки. Підсумочок завжди в правій кишені. Щось надумав — дописав.

Коли мене запитують: «Навіщо ти воюєш?», я вже давно нікому й нічого не хочу доводити. Але в правій кишені завжди є кілька декларацій від передач родичів, друзів і знайомих. Значить, їм важливо те, що я тут. Як і незнайомій мені дитині з невідомої школи, котра написала: «Дякую, що ти хоробрий!» А ще думаю про моїх бойових побратимів, знайомих і не дуже вояків, поряд із якими я жив і воював, любив і ненавидів, сумував за загиблими товаришами і сміявся над живими. Я тут заради усіх них.

Кожна накладна подібна медалі. З одного боку — ті, хто воює. З іншого — ті, хто нас підтримує. Ми справді одне ціле. Нація. Якщо хтось цього не відчуває — шкода… Пояснювати марно…