Окопні історії: фронтовий щоденник

На фермі

Трохи випередивши колону, першою на місце приїхала розвідка. Ферма. Напіврозвалені корівники. Сухі бур’яни по груди. У пошуках розтяжок та іншої нечисті обійшли периметр. Чисто. Вибрали місця для постів і по четверо на кожному з них зайняли кругову оборону. Під’їхала колоною уся бригада, почала облаштовуватися. Уже в сутінках нам, нарешті, дозволили залишити на постах по двоє чатових і розгорнути намет для себе.

Штатного розвідувального підрозділу в бригаді не було, але командир знайшов вихід. Половину комендантського взводу укомплектували мобілізованими десантниками і розвідниками. Таким чином отримали дві розвідувальні групи по вісім чоловік. Я строкову службу служив у військах спецпризначення, тому теж потрапив у комендантський взвод. У позаштатний підрозділ командира призначити не могли, і розвідка жила в окремому наметі вільним козацьким товариством. По документам комендачі, по факту — розвідники. Приходив зі штабу начальник розвідки бригади, «нарізав» завдання, а ми їх відпрацьовували. Ходили на пости з охорони периметру бригади і щодня виділяли по кілька чоловік для супроводу командування на виїздах.

Два тижні чергували безперервно у три зміни, дві години через чотири.

Дві години стоїмо на посту.

Двадцять хвилин щоб прийти з нього і роздягнутися в наметі.

Три години двадцять хвилин на те, щоб підкинути буржуйку (листопад, як-не-як), напиляти/нарубати дров, сходити у їдальню поїсти, принести води, заварити чайок, поговорити по телефону, ще раз підкинути буржуйку і виспатися.

Двадцять хвилин щоб прокинутися, одягнутися і знову дійти до поста.

І отак по колу, змінюючи один одного, чотири рази на добу, з дня у день.

Насправді на посту ми не стояли, а копали на кургані позиції, ходи сполучення між ними та шляхи відходу. Позиції перекрили шифером, утеплили мішками із соломою, поробили зручні сидушки і позавішували входи. Осінні ночі холодні, дощі ніхто не відміняв, та й зима не за горами.

Уже через кілька днів я перестав відчувати часові орієнтири, розрізняти вечір і ранок, плутав сьогоднішні і позавчорашні події. Сусідів по намету тижнями бачив лише під час зміни на посту і сплячих. Зате час — летить. Дурні думки в голову не лізуть. І хочеться на передову, там чергують раз, максимум двічі на добу. Курорт!

Добре, що рота забезпечення швидко розгорнула їдальню, бо налагодження решти побуту затяглося. Води вистачало лише на чай і руки помити. Про купання і прання навіть не йдеться. Усі цілодобово важко працюють, і вже на третій день у наметі почало штиняти потом. А за полем з бур’янами — поливальна водойма. Був сонячний деньок, і ми з Кривбасом, прихопивши мило і рушники, стали моржами. Незвично митися в крижаній воді, що аж зуби зціплює. Зате, коли переодягнулися у чисте і вигрілися на сонечку, зрозуміли — і тут не пропадемо.

Того ж дня бригада на допомогу 34-му батальйону на передову відрядила велику групу бійців. Від розвідки теж поїхало вісім чоловік, одна група. Пости і виїзди довелося ділити між тими, хто залишився.

Помалу почали приїжджати волонтери, які назвали наш базовий табір «Корівники». Назва прижилася і розлетілася по усьому сектору.

Не укради

— Земляче, а що це твій автомат такий облізлий і подертий, наче його шашіль поточила?

— Дрібниці! Зате бронебійними кулями намет наскрізь прошиває! — не втрачає оптимізму танкіст.

«Добре бути танкістом на клапані[2]! Своє начальство далеко, місцеве не чіпає. На пости ходити не примушують. Аби лише по тривозі танчик заводився і виїжджав на позиції для стрільби. Їж, пий і відпочивай», — так, чи приблизно так, думав Морський на нічному посту, дивлячись, як догорають дрова у вогнищі.

Морський — земляк, з яким ми познайомилися в одній сотні Майдану. Середнього зросту, трохи масивний, надзвичайно веселий у компанії. Розмовляючи, дуже вдало жестикулює усіма частинами тіла і кумедно змінює вирази обличчя. Словами це не опишеш. Морського треба чути і обов’язково бачити. Він, мабуть, здогадується про свої таланти оповідача і не любить спілкуватися по телефону.

Лап-лап… а дрова таки догоріли. Тобто, взагалі. Рубати дрова вночі — не найкраща ідея, та ще й складна в реалізації. Легше вкрасти. Намет танкістів поруч, лише руку простягни.

— Взяв одну паличку, потягнувся за іншою і згадав того автомата з бронебійними кулями. А ще дірки в стелі. Кардан[3] не брехав, вони таки стріляють прямо в наметі. Якщо дрова посунуться і загуркотять, танкісти стрілятимуть на звук. Ще ніколи так не боявся, коли крав. А коли усередині хтось заворушився, буквально примерз до землі. Оце адреналін!

Шаман

На момент приїзду бригади у 34-му батальйоні залишалося у строю 160–180 чоловік, решта або двохсоті, або трьохсоті, або косарі-дезертири. А під обороною батальйону — дев’ять блокпостів, розтягнутих на п’ятдесят п’ять кілометрів навколо Горлівки. У ній двісті тисяч населення, перший армійський корпус даунбаса і двісті одиниць бронетехніки, якщо вірити фотографіям із безпілотників штабу сектору.

Отже, четверо бійців нашого взводу потрапили на восьмий блокпост 34-го батальйону, а семеро на нульовий. Поїхали на десять днів. Це був як інший світ і точно як інша армія. Повно їжі, одягу, боєприпасів, спорядження. Відсутність дурнуватих командирів. Ясна річ, повертатися ніхто не хотів. Писали рапорти на переведення в 34-й батальйон, телефонували у штаб. Безрезультатно.

— А я можу трохи почаклувати, і ми всі тут залишимося, — видав Шаман передостаннього дня.

Біля кухні накреслив коло, встромив у землю ножа, почепив кілька пір’їн і трохи пострибав з ними. Посміялися як з дурника (хотів би я написати «і забули»). Але забути не встигли. Через пів години посеред кухні пролунав вибух. Командир клапану Будильник загинув, а Слон, Бобік і Домовий наловили осколків і поїхали по госпіталях. Решта повернулися злі на Шамана, і навіть розказувати нічого не хотіли. Через два місяці один із присутніх на чаклуванні загинув. Піво не вилазив з госпіталів через різні болячки. Ще через місяць загинув другий наш побратим. А Орлику і Шаману так зірвало дах, що вони вирішили залишитися в армії на контракт.

От і не вір після цього в містику.

Зміна

Наступного дня ми з Кривбасом, Матільдою, Петрухою і Сколопендрою отримали по дві гранати, додатковий боєкомплект патронів і разом із трьома десятками інших необстріляних вояків із різних підрозділів рушили кількома Уралами міняти хлопців на передовій. Хай тепер вони по чотири рази на добу на пости ходять і на виїзди катаються! Завантажились: бронежилети, речові мішки з боєкомплектом, наплічники, цинки з патронами, спальники, ящики з гранатами, каски, реактивні заряди до гранатомета, автомати і зверху, майже під самою стелею — ми. Комбат 34-ки зустрів нас на Орлиному Гнізді (четвертий клапан) і розподілив по блокпостах. Нам випало на восьмий, бо там саме п’яти бійців бракувало. Дорогою завезли зміну на третій. А там сюрприз: наші сусіди і дружбани сапери повертаються на базу. Третій клапан обстрілюють щодня, може тому сапери були п’яні і роздраконені.

— Démon, ви на передок?

— Та да.

— Тримай, тобі пригодиться, — ткнув мені у руку гранату із вкрученим запалом Морський.

— Дякую, — ховаю подарунок у розгрузку.

— Démon, тридцять один! Завжди повинен бути тридцять один! — перекрикує гамір у будці Руля.

— Не зрозумів.

— Патрон тридцять один.

Руля відстібає від автомата ріжок і показує контрольку. Ріжок повний, рівно тридцять патронів. Тоді пересмикує затвор і зі стволу вилітає ще один патрон, тридцять перший. Чиїсь дбайливі руки перезаряджають мій автомат, відстібають ріжок і додають туди ще одного патрона замість того, який тепер заховався у стволі.

— Отак завжди ходи. Тільки так. Гранату подарувати? На!

Однією рукою ховаю гранату, іншою ставлю автомат на запобіжник.

— А у тебе бронебійні кулі є?

— Звідки?

— На, пригодяться, — мені в руки лягають два повних ріжки з дуже гарними синьо-жовтими смугами ізоляції. — Та не треба патрони переставляти, просто свої ріжки зі звичайними кулями мені віддай.

Помічаю, що Кривбас роздивляється подарунок у моїх руках. Перехоплюю його погляд і підморгую: поділимося.

— Братан, граната треба? — тягнеться до мене через усю будку ще одна рука з гранатою.

Не дотягнулась. Граната падає десь у мотлох під ногами. Нахиляюся за нею і знаходжу відразу дві гранати. Швиденько викручую запали з обох і розпихаю трофеї по кишенях.

— Забирай побільше, — шепоче поряд Кривбас. — Хай краще у тебе будуть, бо мають сапери цю будку підірвати.