Окопні історії: фронтовий щоденник

Секрет

Дісталися до восьмого блокпоста в темряві. Ми розвантажились, а Старшина, Клавіша, Купе і Тарантул вантажилися.

— Démon, ми з Купе на Секреті були, ви теж туди просіться, місце шикарне, — тихо шепоче поряд Тарантул.

— Зрозумів.

— Хто на Секрет бажає? Потрібно двоє людей.

— Ми!

— Гайда за мною.

Восьмий блокпост обороняє міст через водоканал і контролює потік транспорту на дорозі, котра веде у Горлівку. Спереду від Горлівки позиції прикриті каналом, позаду — відкрита місцина, ліворуч — досить глибокий і широкий яр. І лише праворуч вздовж каналу тягнеться лісосмуга, з якої блокпост можна атакувати. Але й тут напад не буде раптовим, бо на деякій відстані від позицій розміщено Секрет. У пагорбі, що тягнеться вздовж каналу, прокопано окоп із позиціями для чотирьох бійців. Прямо в окопі вхід у бліндаж. Якщо москалі вирішать атакувати блокпост, їм спочатку доведеться знищити нас. Тихо це зробити не вийде, бо ми спимо, їмо і чергуємо фактично в окопі на бойових позиціях, до того ж не пиячимо. А ще добре розуміємо, що уважний і живий — це синоніми.

На ближніх підступах до Секрету по кущах, бур’янах і поміж деревами натикані сигналки[4], далі за ними — розтяжки. Є також керовані міни на електродетонаторах. У випадку штурму варто замкнути дроти від них на батарейку чи телефонний акумулятор, і ряди нападників суттєво порідшають. Нічний приціл, кулемет, гранатомет, кілька цинків із патронами, купка моїх гранат й освітлювальні ракети. Де точно починається й закінчується замінована територія, невідомо, як і кількість мін. До 34-ки тут стояли чи то прикордонники, чи то Правий сектор.

Із тилового боку пагорба влаштоване місце для вогнища — тут ми варимо їсти. Казанок, сковорода-лущильник, каструлька і нехитрий набір продуктів.

У кущах я наступного ж після приїзду дня спорудив душову кабінку, щоб було де помитись. За відсутності дошок і цвяхів довелося рубати дрючки і в’язати їх мотузками. На вогнищі у відрі грієш гарячу воду, набираєш у п’ятилітрові пляшки холодну. В цинку змішуєш і талапаєшся. Вітер не дме, а від пари всередині кабінки стає трохи тепліше, ніж надворі.

Там, де стирчить із землі лопата — туалет. Чотирма ударами лопати прорізаєш дерен, вивертаєш його на сторону, а наприкінці процесу повертаєш дерен на місце. Повітря свіже, мухи не літають, папірці не валяються, полянка схожа на шахову дошку. Ідеальна чистота і гармонія з природою. Ґрунтоклозет.

Бліндаж — тепла і затишна нірка. Буржуйка біля входу, попід стіною — метрової висоти сідало, а далі такий же ліжник на трьох чоловік.

— Четвертий ніколи не спить, він на варті, — пояснює Толік. — Чергуємо по двоє. Перша зміна з 18:00 до 24:00, чатує надворі, можна по черзі, по годині чи половині (якщо холодно). Друга зміна з 24:00 до 6:00 — чатує по три години. Один спить, інший сидить на вході в бліндаж, слухає ніч і кожних 10-15-20 хвилин виходить надвір, роздивляється навколо. Якщо почуєте якийсь шум чи шурхіт у лісосмузі, стріляйте в напрямі звуку, не шкодуючи патронів. Із шостої вечора до шостої ранку рух по трасам у прифронтовій зоні заборонений, КПП закриваються, клапани в режимі кругової оборони. Наші усі на місцях, місцеві жителі сидять по хатах. Окрім москалів уночі тинятися нікому. Вдень спеціально чергувати нема потреби, ми все одно постійно на позиціях і зброя поряд. Наступної ночі пари міняються. Основне джерело світла в бліндажі — діодний ліхтарик, вночі у мінімальному режимі. На позиціях ліхтариками і телефонами користуватися не можна, щоб не приваблювати снайперів. Рація в чергових. Тушонки й згущеного молока досхочу, так що не соромтеся, від’їдайтеся і відсипайтеся.

Я посміхаюсь. Не служба, а пасіка. Нарешті збулася мрія ідіота — ми на передовій.

Наші

Ми з Кривбасом заступили у першу зміну. Стоїмо в окопі, ділимося першими враженнями і ведемо спостереження в різних напрямах. Зненацька над головою — черга з автомата. Причому кілька трасерів добре показали, що кулі летіли з-позад спини. Ми швидко присіли, із бліндажа визирнув Мамай:

— Що це було?

— Обстріляли з автомата, але ззаду. Там же ж наші? — відмовляється вірити власним очам Кривбас.

— Так, наші, — Мамай бере рацію. — Центральний — Секрету. Що за фігня? Ви ж нам мало голови не позносили.

— Це, мабуть, на мосту зміна дуркує.

— Я відєл барадатую тень вдоль канала, — обзивається рація п’яним голосом.

— Придурок, постав автомат на запобіжник і більше у бік своїх не стріляй.

Про таких навіть є спеціальна приказка: «Не всіх дурних війна убила».

* * *

Мені чомусь дуже муляли гранати. Повигріба-вши із кишень, розгрузки та наплічника подарунки саперів, я нарахував сім зайвих гранат. Щоб не носитися, склав їх на купу над входом у бліндаж. От би кинути хоч одну з тренувальною метою! Підходящого випадку саме не було, місце зручне теж не траплялося. Врешті, можна кинути лише запал, головне освіжити сам навик поводження з гранатою.

Вранці я взяв пляшки і пішов до каналу. Понабирав води. Висмикнув із запалу кільце з чекою, кинув його подалі від себе і про всяк випадок присів. Запал дзвінко клацнув лапкою і булькнув у воду. Як він рвонув, я не почув, бо у мій бік з блокпоста випустили чергу з кулемета. З подивом помічаю, що вже лежу.

Весело тут. Ще жодного москаля не бачив, а свої вже двічі обстріляли. Треба бути трохи обережнішим.

Третя сила

Кілька наших вояків хильнули «хороброї води», сіли на бардак[5] і давай ганяти по передовій у пошуках пригод. Сусідній блокпост, село, магазин, ще блокпост, бар, ще якийсь блокпост. Коли під’їжджають ближче, а на тому блокпості, крім синьо-жовтого прапора, ще й ординський триколор теліпається. Тікати пізно, під’їжджають ближче.

А там всі спокійні, стрілянину не розпочинають.

— Мужики, а ви хто такі?

— Ми горлавскіє!

— А за кого ж ви?

— Самі за сєбя. Бендеравцев на дамбас[6] нє пускаєм, но і казачькі са сваімі бєспрєдєламі надаєлі.

— Мужики, так що, будемо битись чи миритись? Ми сусіди ваші, поряд стоїмо.

— Ваєвать надаєла, лучше мірна жить.

— Домовились.

Якийсь час і справді обстрілів з того боку менше було. Сєпари воювали з ростовськими кізяками, про укропів наче й забули. Наша артилерія під шумок нищила і тих, і інших. Врешті, москалі свавільних сепаратистів перебили, інших підім’яли під себе, і війна потекла за звичними правилами.

Мишка

На повороті окопу — розчищена полянка. Це стіл. Дрібниці, що сісти нікуди і тіснувато. Зате високий бруствер надійно прикриває від сєпарів, казан з їжею влазить і четверо бійців із чаєм і ложками біля нього поміщаються. Бувають непрохані гості, котрим тут не раді. Коли вони бігають між колодами по стелі, на голову сиплеться глина. Або ще пищать за буржуйкою. Лазять між банками і голосно трублять розсипану крупу.

На столі зашаруділа миша. Мамай бере автомат, тихенько переставляє запобіжник на одиночні постріли і швидко цілиться.

Палах!

Мишку, звичайно ж, рознесло.

Але два котелки, підкотельник, три кружки і банка з цукром отримали пробоїни і назавжди вибули з експлуатації.

Стільки шкоди всього від однієї тварюки! І це ще добре, що миші такі малі. Уявляю, якби вони були завбільшки з кота.

На дамбасі розвелися орди мишей. Їх перестали труїти на полях, а ще й від війни повтікали їхні природні вороги. Миші їли харчі, одяг, спорядження, мило, танцювали по головах сплячих і кусали їх за пальці. Ці гади були абсолютно скрізь, і спасу від них не було.

Один старшина зібрав у половини роти близько 50 касок і склав їх у сарайчику. Через місяць виявилося, що голодні тварюки знайшли засоби захисту і зтрубили підкладки, ремінці, камуфльовані чохли та навіть торби для перенесення. Залишився чистий кевлар.

Коти і собаки повід’їдалися на свіжій мишатині так, що відвертали морди від солдатської тушонки. Звичні мишоловки втратили ефективність, бо їх занадто часто треба було перезаряджати, і якийсь невідомий геній придумав засіб масового ураження шкідників. Над відром із водою горизонтально прилаштовується порожня пластикова пляшка з діркою в дні, нанизана на палицю. До пляшки на кілька гачків чіпляються шматочки сала. Відро кладеться у такому місці, щоб миші, котрі унюшать запах сала, могли безперешкодно вилазити нагору. Мишка вибігає на пляшку, та під її вагою прокручується навколо своєї осі, і мишка падає у воду. Наступна уже чекає своєї черги. На ранок у відрі залишається сантиметрів десять води, а решта до дна заповнена мишами.

Бронежилет

Двоє бійців сиділи, сьорбаючи чайок, і роздивлялися забутий кимось під деревом бронежилет.

— А броня витримує кулю з автомата калібром 5,45 мм? — допитувався новобранець старожила.

— Запросто.

— А з кулемета калібром 7,62 мм?

— Теж, але сліди залишаються.

— А з Дашки[7] 12,7 мм?

— Пробиває на виліт.

— А якщо з КПВТ[8] 14,5 мм увалити по піхоті?

— Та ти що, їм же боляче!

— Га-га-га!

— А давай перевіримо!

— Давай!

Із бронежилета витягли пластину, притулили до дерева і пальнули з автомата. Лише поролон пошкодило. Взяли бронебійний патрон — ефект такий самий. Тим часом на постріли почали сходитися охочі розважитись. Хтось приніс кулемет, пальнули — у пластині ямочка на пів міліметра.

— Я ж казав! — загордився старожил.

Дашки на блокпості не було, зате стояв бардак із КПВТ. Стрілець зник усередині, ствол повернувся і вистрілив.

— Не хотів би я таку кулю на груди прийняти, — зауважив боєць, передаючи пластину іншому.

— Таки, мабуть, це дуже боляче, — погодився той, роздивляючись товариство крізь діру в палець діаметром із вивернутими краями.

– Із цією бронею в бій тепер не підеш. А чия вона, до речі?

— Гляньте, може підписана.

— Клавіша!

У цього унікального воїна, я вам скажу, рідкісний талант потрапляти у ситуації, з яких потім треба викручуватися.

— Оце так підстава! Як же він його здаватиме?

— Не пощастило мужику…

Снайпер

Цілий місяць сєпарський снайпер кошмарив третій клапан. Не те щоб дуже, але справді набрид. Стріляв десь із Какашки (терикон на околицях Горлівки). Важка рушниця калібру 12,7 мм, жоден захист не рятує, і це погано. Але ж відстань два кілометри, навіть важкою 50-грамовою кулею з такої відстані влучити важко, і це добре. Насправді снайпер жодного разу ні в кого не влучив. Коли свистіла куля, бійці лише оглядалися і тикали дулі в бік Какашки. Розмовляючи, стояли за 1,5–2 м один від одного, щоб не полегшувати невдасі прицілювання. Групами на відкритій місцевості взагалі не збиралися. Від місцевих інформаторів знали, що снайпера звати Віка, її домашню адресу в Горлівці, вік та навіть фото знайшли в «Однокласниках». До дуль додалися специфічні епітети, найкоректнішим з яких було «шльондра», й обіцянки урізноманітнити інтимне життя Віки найнесподіванішими способами. А вона щодня, як на роботі, робила певну кількість пострілів і зникала до завтра. Підходити ближче, на нейтральну територію, Віка не ризикувала. Казали, що навіть рушницю до позиції їй допомагали носити (все ж таки близько 14 кг із прицілом).

Одного дня спостерігач помітив, що хтось вовтузиться на териконі. Гукнув зенітника. Точна і щедра черга із зенітної установки рознесла Віку в пух і прах.

Хто зайвий?

На одному з блокпостів є все. Запасна форма і купи харчів, біноклі, рації, електрогенератор, тепловізор, легковик.

— Ох ви і жирно живете! — заздрять сусіди. — Наші волонтери допомагають від щирого серця, але не ті фінансові можливості. Навіть не ризикнемо тепловізора у них просити або щось подібне.

— Залишки розкоші. Більше ми нічого не отримаємо.

— А що трапилося?

— Нізащо не вгадаєте. Бариги, які через лінію фронту метал, вугілля і різну контрабанду возять, подарували нашому командиру джип. Щоб ми їх не помічали. І цей наївний тормоз почав усім розказувати, що джип — подарунок волонтерів. А волонтерська група — хлопці не лише при грошах, а ще й зі зв’язками. Перевірили, що до чого, і чемно послали нас на три букви: «Якщо у вас є волонтери, які джипами розкидаються, то хай вони вас і рештою забезпечують. А ми тим часом комусь іншому допомагатимемо».

— Загалом правильно сказали. Проміняти годувальників на спекулянта! Уявляю, як їм прикро.

— Так отож. Люди останню сорочку для армії віддають, а тут… Що казати? Залишається лише чекати, коли нашого дятла або на підвищення заберуть, або якось пристрелять.

КПП

КПП восьмого блокпоста влаштоване прямо на мосту через водний канал. Поки чергові перевіряють документи і салон однієї машини, решта чекають, пасажири виходять і розмовляють. А якщо в черзі стоїть автобус, можна багато цікавого почути.

— Біля мого під’їзду на лавочці постійно двоє даунбасівців сидять. Чи то у них пост такий, чи то когось охороняють. І якось біля них на дротах сіла ворона. Раз каркнула, другий. Один бандюган бере автомат і цілиться у ворону, хотів пристрелити.

А інший йому: «Із автомата любий дурень попаде. А ти спробуй підствольним гранатометом її зняти». Той прицілився і вистрілив. По вороні не попав, граната влетіла у вікно на іншому боці вулиці й відірвала мужику ногу. Так вони пів дня з цього випадку сміялися.

— Да, дожилися… А в мене під вікнами установка «Град» стоїть. От я і не знаю, що тепер буде. Якщо «Град» почне стріляти, вікна повилітають.

А якщо по ньому укропи стріляти почнуть, то можна і без квартири залишитися.

— Мальчікі, кагда же ви нас асвабадітє? Сіл уже нєту тєрпєть, — вмикає режим патріотки тітка з мікроавтобуса.

— Цей бус таксує з Горлівки у Дзержинськ, возить пенсіонерів пенсію отримувати, знімати готівку в банкоматах і затарюватися в супермаркетах, — пояснює мені Циган.

— А чого ж твій синочок тебе не «асвабаждає»? — хочу запитати її я. Нема сенсу. Синочок або воює на тій стороні, або, у кращому випадку, уже десь у Києві вибиває статус біженця. Карга пів року тому бігала з плакатом «Путін, ввєді вайска!», а тепер кричить «Ми хатім в Украіну». Не тому, що сталося диво і відчула себе патріоткою. Їй просто набридло щотижня стриміти у черзі на блокпостах і платити таксисту.

Під час усіх цих розмов з’являється нагода тихо, не привертаючи увагу, перемовитися з інформаторами. Патріоти з Горлівки щодня повідомляють про переміщення найманців та кацапської техніки і місця їхньої дислокації. Наше завдання — звіряти дані з кількох джерел і передавати на «Ліру» (позивний гаубичного дивізіону, який прикриває нашу бригаду). Одного дня пройшла інформація, що в Горлівку з москальської бригади прибув загін спецназу. Якщо спецура, то переночують і наступного дня розлізуться по всій передовій у вигляді диверсійно-розвідувальних груп. Наші командири довго не думали, гаубиці довго не цілились.

Після десятої вечора за кілька кілометрів позад нас озвалася артилерія. Снаряди пролітали над нашими головами й майже хвилину гуділи в повітрі. Обробляли не лише спецназ, а й інші ворожі об’єкти. Сєпари навмання випустили кілька пакетів «Градів» і намагалися дістати наші гаубиці за допомогою своєї артилерії. Дуель затягнулася до світанку.

Вранці ми з Кривбасом уже напевно знали: артилерія спати не заважає. А якщо це своя артилерія, то навіть незважаючи на шум почуваєшся набагато спокійніше.

Це був десятий день нашої зміни. Повертатися не хочеться. Ближче до обіду телефонуємо Старшині:

— Нас забирати сьогодні будуть?

— Взагалі-то збиралися, але у зв’язку з масованими артобстрілами комбриг заборонив машину у вашу сторону відпускати. Трасу обстрілюють. Цілу ніч так гепало, наче між нами не тридцять кілометрів, а три поля. Кажуть, що наша Ліра якийсь спецназ накрила вночі. Мужики, ви як там? Це хоч не по вас стріляли?

— Стріляти стріляли, але по нас не влучали!

— Ну, удачі, я думаю, днів через два-три вас таки змінять.

— Ми би тут до дембеля залишилися, можете не поспішати.

— Розумію. Я б і сам там на довше завис, але ж це не від мене залежить. І ще одне, Клавіша десь на восьмому броню свою забув, заберіть її, могорич уже самі з нього зіб’єте.

— Добро. Бувай!

— Мужики, ми у вас тут ще трохи потусуємося, — уже своїм.

— Чудово, а то не встигнеш з людьми познайомитися, як їх міняють. А ви нам підходите, — зрадів Толік.

— О, завтра наш третій вояка приїжджає, Секрет укомплектований, попрошуся у відпустку, — ще більше зрадів Мамай.

Старший Розвідник розпалює вогонь

У землянці він з’явився несподівано. Зайшов, кинув бруднющого наплічника на лежанку й одразу почав розповідати про себе:

— Я Старший Розвідник. Мене як призвали, комбат погортав військовий квиток, подивився на мене і сказав: «Із твоїми знаннями і досвідом треба служити в Генштабі, тоді ми війну за три дні закінчимо». І відправив на дальній блокпост.

Я глянув на Кривбаса, по обличчю якого вже розповзалася широка посмішка. Ось хто звеселить наші сірі будні.

* * *

Зранку Старшому Розвіднику доручили розпалити вогнище.

Він поклав навхрест два цурпалки з руку завтовшки. Хлюпнув бензину. Підпалив. Бензин вигорів, дрова навіть не почорніли.

Збільшив порцію бензину. Результат аналогічний.

І так поки півторашка з бензином не спорожніла. Слідом згоріли весь папір і стратегічний запас картонних ящиків. Результату — нуль. Засмутився.

Отримав вичерпні покрокові інструкції з розпалювання «курінця», рясно пересипані словами з північнобратського лексикону.

Ватра таки розгорілася… після спалювання коробки сірників і двох запальничок.

Дитя асфальту…

Старший Розвідник носить воду

Кривбас куховарив. Оскільки Старший Розві-дник виявився непридатним для складних робіт, його відрядили по воду, щоб хоч якась користь була. Щасливий, що не припахали працювати, він підхопив порожні пластикові баклажки і поліз до каналу (вже тиждень вкритого кригою). Вчорашня ополонка майже замерзла, але дитя Інтернету це не зупинило, і він із небувалим натхненням почав пропихати п’ятилітрову пляшку в десятисантиметрову ополонку. Роздовбати її трохи ширше чи то не захотів, чи просто не здогадався. У результаті таки пропхав пляшку під лід, але в процесі боротьби вона зіжмакалась, і води у неї набралося не більш як пів літра. Покинув цю загайну справу й чкурнув на блокпост. Там біля мосту льоду немає.

Повернувся через пів години з пакетиком волонтерських яблук.

— А де вода?

Чудо спочатку зависло, а потім щиро засмутилося.

— То що мені, знову йти?

— Шуруй, бо їсти нема з чого варити.

Зітхнув і пішов знову.

Повернувся під обід, явно остограмлений. На питання про воду дуже здивувався. Попросив їсти. Запропонували їсти там, де пив. Потім пообіцяли обід в обмін на воду. Зітхнув і пошкандибав геть. Придибав увечері. Без води, звичайно. Насварили.

Добре що у нас, крім пляшок, була каструлька, і я ще зранку зачерпнув із каналу кілька літрів водички.

Старший Розвідник хазяйнує

Наступного дня завіяло, замело снігом. Слідом не забарилися серйозні морози, і одного чудового ранку наш дружний маленький колектив постав перед брудною проблемою. Нагріта на вогнищі вода при температурі –25 °C ставала ледве теплою уже через кілька хвилин і не могла прогріти кабінку літнього душу. Не помирати ж молодими — їдемо в сауну!

Лише на війні я повною мірою зрозумів, що таке сауна. Тижнями тобі на голову сиплеться глина зі стелі, руки миєш снігом, спиш одягнений і ходиш у мокрому взутті. І враз — літнє тепло, можна поскидати одяг, вимитися без поспіху й навіть випрати речі теплою водою.

Старший Розвідник лише тиждень тому був удома, отже митися йому ще рано. Залишився на господарстві (добровільно!).

Повернувшись на КПП блокпоста вже в сутінках, ми почули стурбовану історію про те, що ми (негідники!) можемо не встигнути на вечірню зміну, до якої було ще хтозна-скільки часу. Вмикаємо телефони — десятки пропущених дзвінків уже через пів години після нашого від’їзду. Воїн нервувався. Дуже. Заявляємося на Секрет:

— Ти чого паніку підіймаєш?

— Ага, ви на цілий день поїхали, а я тут без води. До каналу не міг сходити, боявся пост покинути. Сніг їв.

Дістаю з лежанки п’ятилітрову майже повну пляшку. Мовчки переглядаємося.

Кривбас відкриває кришку на чайнику — мінімум літр. Посмішки розтягуються.

Толік бере з сідала свою флягу — повна перекип’яченої води. Починаємо сміятися.

За буржуйкою дістаємо трилітрову каструлю з молочною вермішеллю. Ржемо вголос.

— Сніг їв, біднесенький…

— Дитя Інтернету…

Під’їхали

Бій закінчився в сутінках. Невеличка колона з танчиком попереду поверталася на позиції. Аж ось на дорозі стоять двоє військових, голосують. Пригальмували, ті видряпалися на броню. Їдуть. Коли вже повернули до клапана, один з них покрутив головою й каже іншому:

— Навєрна, ми нє на тот танк сєлі…

Позаду вмикаються фари, а на броні — два москалики, один із них — майор. Чемно підняли руки вгору і не смикалися.

Танк — не маршрутка. Номер переплутаєш — назад не повернешся.

Ультиматум

Сьомий блокпост 34-го батальйону розташувався біля самих околиць Горлівки. Небезпечне місце в долині, сєпарам у бінокль усе видно, а бійців — лише шістнадцять чоловік.

— Мужики, а як ви тут виживаєте взагалі? Вас уже сто разів могли в землю загорнути.

— Старший у нас продуманий. Він на КПП проїжджаючих місцевих жителів попередив, що якщо на позиції хоча б одна міна чи снаряд прилетить, ми розвернемо свою Рапіру[9] і знесемо он оті дев’ятиповерхівки к бісовій матері.

– І що, допомогло? Сєпари повелись?

— Ясна річ! На кацапському опорніку напроти майже половина бандитів — місцеві, і живуть саме в тому мікрорайоні. А після усіх жидобандерівських звірств, про які вони щодня слухають у випусках кремлівських новин, наше делікатне попередження навіть сумнівів не викликало. Ми ж хвашисти! От і підтримуємо тепер імідж карателів[10].

Обмін полоненими

Майорськ під Горлівкою — на нейтральній території. З одного боку — перший клапан 34-го батальйону, з іншого — сєпарський опорний пункт[11]. Для місцевих бариг — золоте дно. Бандюки скупляють самогон (у них заборонене спиртне) і цигарки (у них набагато дорожче). Наші теж скупляють самогон і цигарки, але по іншій причині — до найближчого магазину позаду біля десяти кілометрів, пішки ходити далеко.

На клапані пропав боєць. Наче щойно був. Їв, пив, курив, мив тарілку, травив анекдоти, і — немає. Містика якась! Або диверсійна група противника. Витримали паузу в кілька днів, а далі повідомили куди треба й почали готувати документи на «зниклого безвісти». Коли з'являється пропажа. Без зброї, у самих трусах, розбита губа й купа синців.

— Ти де був?

— У полоні.

— …? А як…?

— Набили і відпустили.

… Якось за кілька тижнів перед цим.

Під самими нашими позиціями чергові помітили недороса. Аватар просто заблукав. Забрали автомат, телефон, примусили з'їсти шеврон даунбаса і пробували допитувати. Та якраз! Дрібний попихач, алкаш зі стажем, та ще й еталон боягузтва. Плакав, розмазував соплі, клявся мамою, що більше не буде воювати з укропами. Розказав усе, що пам'ятав від першого класу по вчорашній день, тобто майже нічого. От що з цим ідіотом робити? Повідомити СБУшникам? Доведеться цілу ніч охороняти, а потім ще й везти в Дзержинськ. Пристрілити й прикопати охочих не знайшлося — якось шкода, воно й так чмо нікчемне. Роздягнули до трусів, дали ще кілька копняків і… вигнали к бісу.

Потім в новинах повідомили:

— Спільними зусиллями Генерального штабу, СБУ та народних депутатів із полону терористів визволено ще одного військовослужбовця Збройних сил України. Боєць зазнав тривалих моральних знущань та фізичних тортур. У даний час його життя і здоров’я поза загрозою, з постраждалим працюють психологи.

Мінські домовленості в частині обміну полоненими — таки да. Діють. На найвищому рівні.

Як отримати грошову винагороду

Із дев’ятої до о пів на десяту ранку — улюблений час розвідників і спостерігачів. Москалі по всьому фронту одночасно прогрівають мотори на своїй техніці і щосили димлять у небо. Якщо день безвітряний, можна помітити кілька нових цілей для артилерії і переконатися, що вже відомі нікуди не поділися.

Колишній танкіст Петрович цю процедуру ой як не любив! Річ у тім, що він чергував у нічну зміну, снідав і лягав спати. А на сєпарському опорному пункті, здавалося, лише цього й чекали. Безсовісні окупанти заводили танчик, виїжджали зі сховку, немилосердно газували і, щосили брязкаючи траками, робили кілька кіл. Ці маневри було добре видно у проміжках між деревами.

Оператор СПГ[12] мріяв перетворити танчик на купу брухту. Він із нетерпінням чекав на появу рухомої цілі і майже кожного дня хоч раз, та стріляв. СПГ випльовував ракети з вибухом, чутним за кілька кілометрів. Що вже казати про бліндаж Петровича, викопаний за кілька десятків метрів. Не найкомфортніші умови для відпочинку.

Танчик огризався своєю гарматою, спеціально для цього спорядженою осколково-фугасним снарядом.

— Побажав нам доброго ранку, — казали на клапані.

Після цього вже й мови не могло бути про міцний та здоровий сон. Хіба ж це можна довго витримати?

Петрович розсердився й кілька днів із біноклем у руках розробляв план помсти.

Після чергування, на світанку, замість повернутися в бліндаж, месник вирушив до сєпарів. Непоміченим пройшов повз усі пости до капоніра з ворожим танчиком. Там теж нікого не було. Танкісти — нехлюї за родом військ, незалежно від національності. А сигналізація на бронетехніці виробниками взагалі чомусь не передбачена. Петрович тихенько заліз у танчик, завів його й виїхав. Москалі спочатку спросоння довго здогадувались, що сталося. Потім у паніці розбігалися, боячись, що танк почне їх розстрілювати. Вони ж не знали, що там лише водій. А коли оговталися, машина стояла на нашому клапані. Петрович з гідністю вислухав захоплені вітання від товаришів, поснідав і вмостився (уже спокійно) спати до обіду.

Для танчика підібрали позицію і включили в систему оборони клапана. Домовилися з танкістами виміняти на гранати й сигналки трохи снарядів.

Але наступного дня СБУ та військова прокуратура без жодних пояснень конфіскували танк і більше його ніхто не бачив.

Старший клапана плювався і клявся, що віднині про успіхи його підлеглих керівництво жодного слова не дізнається. А тим часом подав на Петровича документи для грошової винагороди як «за знищену техніку противника».

Документи про заохочення похерили, начальство цинічно відмовилося визнавати правдивість історії.

— Та пішли вони всі в дупу! — прокоментував ситуацію Петрович, — я ж тут не заради грошей.

А грамоти і сержантські лички хай собі на лоба приліплять. Головне, що тепер можна спокійно виспатися і більше шансів до вечора дожити.

Телезірка

— А звідкіля у вашого чергового такий позивний?

— Телезірка? Так його влітку по ящику показували.

— Чи й не дивина. По передку щотижня якісь журналюги із відеокамерами вештаються.

— Там ціла історія вийшла. Із самого ранку на блокпост телебачення приїхало. А хлопці дрихнуть після нічних змін, лише троє чергових на КПП тусуються. Старший гукнув біля бліндажів, щоб усі швидко збиралися і бігли до КПП. Наш герой спросоння вирішив, що це тривога. Як спав у шортах, то лише у шльопки заскочив, накинув броніка на голе тіло, каску на голову, ну і автомат у руки. Прибігає до гурту, а йому відразу мікрофона під ніс і єхидненько так:

— Що ж це у вас, солдатику, зовнішній вигляд для війни не зовсім відповідний?

— А ви знімайте мене, завезіть відео в Київ і покажіть Яценюку. Хай гляне, у чому ми тут воюємо. Дякувати волонтерам, що хоч броня є, бо держава лише автомати роздала, — не розгубився вояка.

Наступного дня цей сюжет розлетівся по усім каналам та ютубам. І до нас почалося паломництво волонтерів, які намагалися пів буса берців і футболок залишити. Сказано — Телезірка.

Язикатий сєпар

Через блокпост у Горлівку й назад катається різний народ. Один сєпар на велосипеді регулярно діймав чергових. «Укропи», «фашисти», «бердеровци», мать-перемать, «чєво сюда пріпьорлісь?» і т. д. Чергові спочатку відмовчувались, потім пробували дискутувати, далі почали посилати його зі старту. Але хіба поясниш ватнику, що його думка нікого не цікавить? Він сікався до хлопців, матюкався, бризкав слиною й буквально стрибав межи очі. Раз він заявився чи то як завжди п’яний, чи то обколений перед самою комендантською годиною та з криком:

— Укропи, вам п…! — вихопив із кишені кільце від гранати і, користуючись метушнею, спробував відібрати у найближчого бійця автомат. Чергові втрьох насилу його подужали (колишній спортсмен, чи наркота сильна?). Наробили фізичних зауважень і почали радитись, що робити далі. Вата на тому боці, у Горлівці, сидить тихо, ні пари з вуст, а в нас, в нормальній Україні, раптово згадує про всі можливі й неможливі права і свободи та при найменшій нагоді жаліється в міліцію, прокуратуру, міжнародну асоціацію сексуальних меншин і на різноманітні гарячі лінії. Одне слово, за синця місцевому в наших реаліях можна отримати тюремний термін. Майже всі місцеві СБУшники й прокурори — махрові сєпари. Їм за щастя укропа посадити — була б лише зачіпка. А тут ЧП міжлугандонського масштабу. Добре, що через пізню годину ніхто нічого не бачив і не чув.

Із сусіднього клапана підтягнувся земляк і добив сєпара. Жмура перетягнули в лісосмугу й трохи прикидали землею та гілляками. Ніхто його між розтяжками все одно шукати не полізе, а лисиці за тиждень розукомплектують і розтягнуть деталі по норах. До велосипеда прив'язали кілька гранат, і він рівномірно розпорошився в просторі. Як кажуть менти: «нема тіла — нема діла», і жалітись нікому.

— А де граната поділася? — схаменувся один із копачів.

— Яка граната?

— Від якої кільце у того придурка в руках було.

— Знаєш, у процесі боротьби не встигли запитати, куди він її собі запхав. А потім пізно уже було. Якщо дуже цікаво, можеш розкопати й пошукати в кишенях.

— Та ні. Я пас.

Майже кожен клапан має свої маленькі таємниці, легенди й кілька непомітних курганчиків у пейзажі.

Забули

Непомітно, у турботах і розвагах, минуло ще десять днів. Коли телефонує Старшина:

— Хлопці, не повірите. Сьогодні командири на наш взвод хотіли ще один пост повісити, з охорони штабу. Розказували, що в нас багато людей. А коли я заїкнувся, що п’ятеро на передку, штабників аж розтіпало: «Не може бути, вони десять днів тому мали повернутися». Минулого разу транспорт під’їхати не зміг, а потім про вас просто забули. Так що готуйтесь, завтра із самого ранку машина поїде, спеціально, щоб вас забрати. Ага, іще одне! Клавіша просив, щоб його броню не забули і попитайте, чи немає там штик-ножа зайвого, бо теж не може знайти.

— Глянемо.

— Краще б нас тут до кінця війни забули й не згадували, — посмутнів Кривбас.