Опівнічні стежки

Annotation

У романі «Опівнічні стежки» українського радянського письменника відтворена діяльність чекістів по знешкодженню шпигунського закордонного центру, агентами якого були українські буржуазні націоналісти. У повісті «Місто гасить вогні» автор розповідає про діяльність київського підпілля в роки Вітчизняної війни. Подвигам радянських розвідників присвячена повість «Поєдинок».

Михайло Канюка

ОПІВНІЧНІ СТЕЖКИ

Завдання

Міст для Гражини

Відхилення

Початок

Капкан

Зустріч

«Навіжений»

Перемога

Майстер

Повернення

Несподіване

Пильність

І знову ранок…

Зверхник

Сумнів

Час збирання плодів

Злочин

Знахідка

Останнє

Епілог

МІСТО ГАСИТЬ ВОГНІ

«Ваша думка, колего Міллер!»

Останній огляд сил

Комісар Сенченко робить контрхід…

Народження Петера

«І це мине…»

Чи потрібні левам вітаміни?

Мета – частина «Альфа»

День, що став ніччю

«Я ваш підслідствений, товаришу капітан!»

Свідок двобою – Тарас

Наживка майора Міллера

Невидима облога

Нерви штурмбанфюрера Санднера

Кубрак у Києві?

Невидимий фронт розширюється

За батьком – син

Вечір цікавих зустрічей

У лігві хижака

Події на цвинтарі

Салон баронеси Врангель

Чиє ж це фото?

Операція «Пауль»

На напрямку головного удару

Загадка паперових смужок

Гість з іншого світу

Маску зірвано!

Бій на світанні

Побратими стрічаються знову

Шкода лише квітів…

Останні крапки

Що побачив Жорж

ПОЄДИНОК

Частина перша

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

Частина друга

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

Примітки

Михайло Канюка

Опівнічні стежки

ОПІВНІЧНІ СТЕЖКИ

Роман

Завдання

Травневої ночі 1943 року з партизанського аеродрому піднявся літак і тепер летів на граничній висоті. Ірина причаїлася у кутку між першим ілюмінатором і кабіною пілота. Киснева маска неприємно стискала обличчя. Чи то від холоду, чи то від нервового збудження її злегка трясло. «Нерви розхиталися…» – подумала, розсердившись чомусь на себе.

У літаку не світилася жодна лампочка.

Ірина вкотре визирнула в ілюмінатор. А небо, небо!… Їй ніколи не доводилося літати так високо. І зірки тут яскраві, колючі, немов щедрою рукою розсипані на чорному тлі. Чомусь раніше сприймала вона це небо не як безодню, а як поверхню, гаптовану безліччю діамантів… Ірина скоріше відчула, ніж побачила поруч постать людини. До її обличчя наблизилися очі другого пілота, вона прочитала в них німе запитання і хитнула головою – все гаразд! Очі молодого пілота дивилися на неї тепло і співчутливо, він потис їй руку і показав на свого годинника: вони летіли майже півтори години.

«Треба відпочити», – наказала собі Ірина. Хто зна, що чекає на неї в кінці польоту. І вона зручніше вмостилася на вузькій лаві.

Ірина Олександрівна Кабардіна була з родини потомствених російських аристократів. Її дід, граф Кабардін, відомий воєначальник, відзначався справедливістю і вимогливістю. Ірина ж запам'ятала його ніжним і лагідним, особливо до себе. Свою єдину онучку старий любив до нестями.

А от батько… Батько був запеклим монархістом, з презирством ставився до людей не свого кола. І часто повторював: «Ці холопи своїм лементом про республіку намагаються завадити нам користуватися благами кращої з монархій…» Сам він широко користувався цими благами, дбаючи лише про свою кар'єру при дворі та ще про кінний завод. Дід не поділяв поглядів свого єдиного сина, для нього понад усе були слава і щастя Росії, закони гідності і честі…

Після смерті матері дворічну Іринку виховували дід та численні няньки. А коли дівчинці минуло десять років, номер і дід. Батько, оточивши дочку гувернерами та вчителями, залишив її в маєтку під Білою Церквою, а сам знову повернувся до столиці. І був дуже здивований, коли її дні революції Ірина відмовилася тікати до Франції.

Обізвавши дочку червоною наволоччю, граф замкнув її у колишній дитячій кімнаті, щоб на ранок силоміць повезти до Парижа. Але вранці він знайшов тільки порожню кімнату, у яку крізь відчинене вікно сіявся сніг…

Вельможний граф не знав, що його дочка, зростаючи її оточенні слуг і няньок – простих, чистих серцем і думками людей, спостерігала, як все важче живеться простому людові, як зубожіє село, шукала всьому цьому пояснення часом у близьких людей, а часом доходила до всього своїм розумом. Вона давно вже перестала сприймати і батька, і те коло аристократів, у якому він жив. Ще коли вона була дівчинкою, молодий учитель математики потай приніс їй прокламації та марксистські брошури, розповів про партію більшовиків, про її вождя – Леніна. Ці розповіді зацікавили Ірину, допомогли їй знайти відповідь на чимало запитань.

Згодом, упевнившись, що батько втік-таки за кордон, Ірина повернулася в колишній графський маєток. Ледь жива, голодна й холодна, з'явилася вона на очі своєї няньки. Та так і лишилася біля старої, переживши разом з нею і германську навалу, і відчайдушні наскоки батька Махна, доки врешті не прийшли червоні.

Спочатку цуралася їх: боялася, що вони, дізнавшись про її аристократичне походження, скривдять. Так воно іі сталося: командир червоної сотні хотів заарештувати Ірину як засланого в їхні ряди лазутчика. Але все село піднялося на її захист. Згадали люди і доброту, і розум дівчини, і те, що вона рішуче і назавжди порвала з батьком.

З того часу жодна серйозна подія – чи то розподіл землі, чи організація школи – без Ірини не обходилася.

Про все це Ірина розповідала Ігореві Славінському вже потім, коли вони одружилися. А за два роки до того була перша зустріч у сільському комнезамі, де два юнаки – командир загону червоноармійців Олексій Василенко і його найближчий друг і комісар Ігор Славінський одностайно доводили сивуватому, з прокуреними вусами дядькові, що доручати будь-яку серйозну справу дівчиськові, та ще й графському охвістю – це справжня зрада революції. О, вона добре пам'ятає, як стрункий і по-юначому незграбний ще Ігор залишився стояти з відкритим ротом, коли до синьої від тютюнового диму кімнати увійшла Ірина. Тієї миті вона ніби побачила своє відображення в скруглілих від подиву очах обох хлопців: висока, тендітна, з тонкими рисами видовженого обличчя і уважним поглядом темних очей, вогонь яких був притінений довгими віями.

Не звертаючи уваги на почуті слова про «графське охвістя», Ірина підійшла до них:

– Здрастуйте, товариші, – першою простягла їм руку з довгими тонкими пальцями, з подивом відзначивши, що від її тихого, мелодійного голосу обох бравих солдатів революції кинуло в жар. – Отже, будемо працювати разом?…

Після тієї несподіваної зустрічі, як згодом признався Ігор, він довго розмірковував, чи буває кохання з першого погляду і чи не може воно стати на заваді революції. Не спав ночі, мало не задушив товаришів, з якими мешкав, тютюновим димом, змарнів, але нічого вдіяти з собою не міг: тільки-но з'являлася Ірина, його долоні одразу ж пітніли, а чоло, запалі щоки і навіть шию заливала зрадлива червона фарба.

Не спав ночі, марнів від несподіваного кохання і бойовий командир їх загону Олексій Василенко. Таївся від друга, бо з болем відзначив, що кохання до Ірини геть заполонило Ігоря, з яким до цього часу нарівні ділив хліб і біль, радощі і смуток.

Ірина добре пам'ятала і той вечір, і ніжний дотик своїх пальців до Ігоревих гарячих губ, і слова, від яких запаморочилося в голові: «Я люблю тебе!»

З тої хвилини Ірина й Ігор пішли життєвим шляхом пліч-о-пліч, майже ніколи не розлучаючись. І в громадянську війну, і в роки служби Ігоря в Червоній Армії, коли він комісарував, спочатку в Середній Азії, а потім під час навчання в академії в Москві. Ірина була для Ігоря не тільки люблячою дружиною, а й другом, соратником, товаришем по боротьбі з ворогами молодої Радянської республіки. Буваючи у Москві, до них навідувався Василенко, мовчазний, суворий. Він так і не одружився і завжди відмахувався від запитання: «Чому?» Молоді здогадувалися про причину сімейної невлаштованості друга і з відкритим серцем зустрічали свого бойового побратима, прагнучи теплом і привітністю хоч якоюсь мірою притлумити той мимовільний біль, якого вони завдали Василенку своїм щастям.

Почалася Велика Вітчизняна війна. З перших її годин Ігор був уже у військах: командування з огляду на його гаряче прохання і чималий бойовий досвід направило комісара Славінського під Брест. Ірина Кабардіна, як знавець мов і незмінний супутник чоловіка у його бойових мандрах по пісках Середньої Азії, коли доводилося тижнями ганятися за бандами терористів і диверсантів, була рекомендована на роботу в органи держбезпеки. Вона виїхала в Київ у розпорядження полковника Микитенка. Так Ігор і Ірина вперше у житті надовго розлучилися. А через кілька тижнів до рук Олексія Петровича Василенка потрапило повідомлення про смерть комісара Славінського, який, виводячи з оточення батальйон, «поліг смертю хоробрих, прикриваючи його відхід», як писалося у цьому страшному документі…

Ірина важко переживала смерть чоловіка і, щоб хоч трошки забутися, з головою поринула в роботу. Лейтенантові Кабардіній можна було доручати завдання будь-якої складності і бути впевненим, що вона все зробить якнайкраще.

Нарешті Ірина одержала важливе і складне завдання, про яке могла тільки мріяти. Вона повинна була дістатися до Франції. Там, за даними радянської розвідки, жив її батько, старий граф Кабардін. Він був зв'язаний з одним із шефів так званого другого оперативного відділу фашистської військової розвідки, що мав кодову назву «Ноги абверу» і здійснював саботажі, диверсії, терористичні акти у ворожих Німеччині країнах, – полковником Штольце. Саме з ініціативи цього відділу і на його кошти у західних областях України, окупованих фашистами, почали організовуватися збройні банди українських націоналістів. У разі перемоги Радянської Армії в- її тилу повинно було залишитися збройне підпілля, яке б продовжило на західноукраїнських землях боротьбу проти Радянської влади.

Радянські чекісти вирішили найдетальніше розпізнати плани гітлерівської розвідки, втіливши у життя сміливу і ризиковану операцію по закиду радянського розвідника до відділу полковника Штольце. Цим розвідником і мала стати лейтенант Ірина Олександрівна Кабардіна.

У ролі блудної доньки вона повинна була з'явитися перед очі свого «улюбленого» батечка і через нього спробувати проникнути в оточення російської та української еміграції в Парижі, а там – за його допомогою – і до відділу Штольце.

Старанно розроблялись деталі цієї операції. Спочатку група полковника Микитенка довго шукала район, де б Ірина могла розпочати виконання завдання: адже батько був у Парижі, і, щоб дістатися до нього, треба було пройти через кордони багатьох країн, охоплених другою світовою війною. Отже, в який спосіб здолати цей важкий шлях, з якою легендою? Ці та силу-силенну інших питань, коли навіть дрібниця могла стати фатальною, треба було вирішувати полковнику Микитенку, майорові Василенку і їй, лейтенанту Кабардіній.

З матеріалів, надісланих центром для розробки цієї операції, з'ясувалося, мабуть, найголовніше: шлях Ірини повинен розпочатися у Словаччині. Там з весни 1942 року Комуністичною партією, яка знаходилася у глибокому підпіллі, було розпочато велику роботу по організації руху Опору фашистським загарбникам. До цього часу у Чехії та Словаччині і діяли окремі загони партизанів. Але, не маючи централізованого керівництва і належної допомоги іззовні, вони швидко гинули у сутичках з фашистськими регулярними частинами.

І ось на початку 1942 року у Чехословаччині виникли загони, очолювані комуністами. Олексій Петрович Василенко розповів Ірині про групу Опору, яка діяла в Остравському краї. Згодом вона виросла до розмірів бригади. Були відомості і про інші точки Опору в Східній Словаччині. Стало очевидним, що саме там, у Словаки, з партизанами якої можна було зв'язатися, Кабардіна знайде і підтримку, і допомогу.

Але час початку операції все відкладався. Сталося непередбачене: в цьому ж році гестапівцям вдалося заарештувати членів другого підпільного ЦК КПЧ – Фучіка, Зіку, Чорного та багатьох інших. Було розгромлено первинні партійні організації в областях і районах, порушено зв'язок, зокрема, і з представництвом ЦК Чехословаччини у Москві. Але партія продовжувала боротьбу.

Для чехословацьких комуністів і патріотів стало очевидним, що боротьба беззбройного народу проти окупантів не може бути ефективною: жахливій машині фашистського терору і насильства треба протиставити збройну силу численних бойових груп і партизанських загонів. Організувати збройний опір було нелегко – тут давалися взнаки і стратегічно важливе географічне положення країни, і значення її промисловості для гітлерівської Німеччини, тому окупанти зібрали на чехословацькій території великі сили гестапо й численні загони поліції. Але Компартія Чехословаччини, незважаючи на труднощі, мобілізувала всі сили на боротьбу проти ненависного ворога.

Йшов 1943 рік. Наша країна ціною неймовірних зусиль одержала перемогу під Сталінградом. Це змінило не тільки хід всієї світової війни, а й підняло народи Європи на боротьбу за своє звільнення від фашистського ярма.

По всій Чехословаччині прокотилася хвиля страйків. ЦК Компартії закликав народ до активної збройної боротьби, надаючи виключної ваги дальшому розвитку національно-визвольного руху.

Зваживши на все це, Віталій Романович Микитенко, Олексій Василенко та Ірина терміново виїхали до Москви. Тоді остаточно й вирішили, як і де слід розпочати операцію. У Словаччині, в малопривабливих для фашистів Високих Татрах, де знаходилися опорні партизанські пункти, лейтенант Ірина Олександрівна Кабардіна повинна була зустрітися з сільським священиком Тодором Коваржем, керівником бойової дружини Яношика. Так називали себе патріоти Канторської долини, віддаючи шану герою селянського повстання XVII століття Юраю Яношику.

Довго мудрували над картою Микитенко й Василенко. 1 так і сяк прикидали. І все одно виходило, що Ірині доведеться їхати за маршрутом: Східна Словаччина – Австрія – Франція, через великі міста, де завжди повно гестапівських лазутчиків і поліції.

Почалася старанна підготовка. Кабардіна повинна була вміти і знати мало не все: водити машину і їздити верхи, шифрувати і працювати з радіоприймачем, танцювати, розбиратися у найскладніших премудростях «високої» політики оунівських ватажків, плести світську інтригу (бо графиня ж!) і ставити пастки своїм ворогам, бездоганно володіти мовами і своїми нервами та багато чого іншого. Ірина мала вжитися у розроблену її другом Олексієм і керівником групи Микитенком легенду нещасної дочки емігранта, витонченої і розумної, над якою знущалась Радянська влада. Тому їй довелося пригадати й уроки «хорошого тону», що їх ще в дитинстві давала дівчинці гувернантка – мадемуазель Вікторі.

У відчинене вікно кабінету, де сиділи всі троє, линув шум по-військовому стриманої весняної Москви. До початку операції залишалося зовсім мало часу, а й досі ще не було остаточно вирішено, в який спосіб Ірина дістанеться до Чехословаччини.

Поклавши за звичкою руки із сплетеними пальцями на стіл, Василенко вкотре доводив обом:

– Ви зрештою примушуєте мене нагадати вам, що я тут не як стурбований друг. Я – чекіст і перш за все думаю про найбільш раціональний і безпечний варіант. Звичайно, елементи ризику є і в тому, що Ірина їхатиме поїздом. Мало що може статися у дорозі… Зате абсолютно бездоганне алібі для будь-яких перевірок.

– Алібі! – перебив його Микитенко. – Але ж мало що може статися… Ми повинні знайти спосіб, який виключав би будь-які «мало що». Я, наприклад, вважаю: якщо Ірина Олександрівна полетить літаком, це звільнить її від багатьох дорожніх ускладнень і до того ж ніяк не відіб'ється на легенді. Згадай про шлях, яким вона їхатиме: партизанська Білорусія, Польща, Німеччина, де перший-ліпший солдафон може викинути її з поїзда… Зрозумій, Олексію, у мирний час твоя пропозиція була б бездоганною, а зараз… Уяви собі: перейти лінію фронту, дістатись до окупованого Києва тільки для того, щоб стати перед очі військового коменданта – чи не забагато ризику? Та ще й невідомо, чи дасть їй Ебергард дозвіл на виїзд! А літаком вона дістанеться якнайближче до місця, звідки можна буде вже легально виїхати до батька.

Ірина під час таких суперечок сиділа мовчки, тільки переводила погляд з одного на другого. Вона не втручалася, бо розуміла: вони досвідченіші за неї і кожен з них зацікавлений в успішному проведенні операції. Знала Ірина і те, що коли один з них доведе свою правоту, другий обов'язково погодиться з доказами свого опонента, як це бувало вже не раз.

Між тим Віталій Романович продовжував:

– Гадаю, дозвіл можна буде дістати більш раціональним і безпечним шляхом. Для цього досить використати можливості, що їх має у Києві група Кудрі. Хлопці й дозвіл дістануть, і навіть зареєструють його у канцелярії Ебергарда.

– Але не забувай, що у дозволі Ебергарда повинна стояти дата виїзду, яка буде зафіксована у канцелярських документах. Тобто Ірина повинна буде точно дотримуватись графіка подорожі, визначеного, на жаль, не нами.

– Тим більша необхідність летіти! Адже поки цей дозвіл дійде врешті до нас, Ірина згідно з його датою повинна буде вже під'їжджати до місця…

Міст для Гражини

Ірина розплющила очі і одразу заплющила їх від сліпучого білого світла, що на мить вдарило в лице. Все зрозуміло! Літак, наближаючись до місця висадки пасажирки, знизився, його засікли по гуркоту моторів. Тепер по небу нишпорили леза прожекторів.

Треба швидше стрибати, поки ці гігантські стовпи світла не схрестилися на літаку!

Схопилася з місця, ось і викидний люк. Біля нього метушиться молодий пілот. Останній дотик дружньої руки – і Ірина летить у безодню. «Одна, дві, три…» – лічить вона секунди затяжного стрибка, а здається, що тягнуться ці секунди неймовірно довго.

І раптом наче могутня рука підкинула її тіло вгору і вбік, почувся сильний вибух, повітряний потік відносив її від палаючого літака, що швидко падав донизу.

… Ранок тільки народжувався, і у ріденькому ліску було тихо-тихо, як буває перед сходом сонця. Небо чисте – ані хмаринки! Перше, що побачила Ірина, було саме воно, таке безневинне, лагідне… Де вона, що з нею? Облизала спечені губи. Пити…

До неї потроху поверталися сили. Ірина згадала і чорне тло бездонного неба, і сміливі очі молодого пілота, якого вперше побачила на партизанському аеродромі, і той жахливий спалах літака. Мабуть, в останню мить, перед тим як втратити свідомість, вона встигла смикнути кільце парашута.

Ірина сперлася на лікоть і огледілась. Лісок виповнився пташиним гамором, на верхівках дерев заграли перші промені сонця. Вона підвелася, тримаючись за стовбур дерева. Руки цілі, ноги теж. Мабуть, контузило під час вибуху літака… Згадавши про політ, подумала: «Ось тобі й хороше, лагідне небо!…»

Сонце стояло в зеніті. При кожному кроці босі ноги обпікав асфальт – Ірина так і не знайшла другого черевика, який загубився під час приземлення. У благенькій сукенці вона прямувала шляхом, що вів казна-куди. І жодного тобі покажчика! А кажуть, що німці – акуратний народ…

Ірина йшла нешироким розміреним кроком, намагаючись не дивитися прямо перед собою: так менше паморочилося в голові. Обабіч шляху росли кленові деревця. Вона з насолодою входила в їх тінь, але не дозволяла собі й на мить притишити ходу, щоб відпочити під шелесткими вітами.

«Звичайно ж, німці на всяк випадок прочешуть місцевість, шукатимуть парашутистів, можливо, знайдуть парашут, почнуть шукати і мене… А може, вже шукають?»- думала Ірина.

– Агов, голубонько! Куди прошкуєте? – почувся насмішкуватий голос звідкілясь згори.

Від несподіванки Ірина здригнулася. «Ет, роззява! Зовсім розум загубила… Але запитання – по-словацьки. Це вже легше…» – І вона скоса зиркнула через плече.

У ніс вдарив гіркувато-свіжий дух сіна, що височіло на возі. Віз поволі тягла стара конячина, обережно ступаючи по м'якому від спеки асфальту. На сіні, широко розставивши ноги, сидів парубок. Від його вільної пози, білозубої посмішки на довгастому засмаглому обличчі, притіненому насунутим по самі брови картузиком, а найбільше від дужих рук, що злегка перебирали віжки, віяло таким спокоєм, доброзичливістю, що Ірина мимоволі посміхнулася у відповідь.

Але, певно, її вимушена посмішка викликала у хлопця жалість. Він зіскочив з «трону» й дістав з-під купи сіна фляжку.

– На пий!

Терпке, прохолодне вино життєдайною хвилею розлилося всередині. Зробивши кілька великих ковтків, Ірина відірвалася від фляжки і полегшено зітхнула.

– Добре вино… Домашнє?

– Так. Сам чавив ще до приходу фріців… Мати зберегла – сховала у землі чималий жбан. Пий іще!

– Ні, досить. Ще сп'янію… – Ірина розсміялася і простягла фляжку хлопцеві. – Як тебе звуть?

– Іржі. А тебе?

– Магда.

– Магда? – перепитав він. – Чудове ім'я. – І знову посміхнувся своєю білозубою посмішкою.

Коли б Ірина могла попросити в цього симпатичного хлопця допомоги! Та хто зна, що криється за тою посмішкою і зацікавленим поглядом, що його – це вона бачила з-під напівприкритих він – раз по раз кидав на неї хлопець. І чи не робить вона помилки, їдучи з ним оце зараз невідомо куди? Хоч би обмовився.

Але хлопець, чим більше Ірина придивлялася до нього, тим більше подобався їй. За час роботи в розвідці у неї виробилося майже безпомилкове відчуття партнера, на якого можна було б розраховувати в разі потреби. Іржі викликав у неї довіру й симпатію. Подобалося їй і те, що він нічого не розпитував, не виявляв набридливої зацікавленості. «Стриманий», – з повагою подумала Ірина.

Так мовчки вони проїхали тим безлюдним шосе кілька кілометрів…

– Ти не спиш? – Голос Іржі повернув Ірину з напівзабуття.

– Вже ні, – озвалася вона і почала закручувати важку косу.

Іржі обвів її струнку постать критичним поглядом і зняв з шиї квітчасту хустку.

– Зараз за поворотом, біля мосту, – пост фріців. Запам'ятай: ти – моя старша сестра. Ми веземо свіже гірське сіно для улюбленого рисака обера – начальника місцевого гарнізону, його кінь тільки цим сіном і живе. А я, як бачиш, доставляю його у містечко…

«Хоч би сказав у яке!» – подумала Ірина.

– У мене є перепустка, – продовжував Іржі. – А ти, поки я розводитиму теревені з вартовим візьмеш Квітку за віжки і потихеньку підеш через міст. І замотай оце. – Хлопець окреслив пальцем своє обличчя. – 3 такою виставкою гірськими дорогами без документів не ходять…

«Ось тобі й маєш! – здивувалася Ірина. – «Симпатичний хлопець». Не такий уже він і простий…»

А тим часом конячина, здолавши крутий підйом, завернула за скелю, й Ірина побачила, що шлях, яким вони оце плентаються, стрімко збігає до легкого мосту, що ажурним плетивом навис над грайливою гірською річечкою. На протилежному березі у розлогій долині ледь мріють у рожево-зеленій імлі гостроверхі будівлі невеличкого міста, як здалося Ірині, охайного і затишного.

Схилами гір збігають розмережані на нерівні клапті виноградники.

– Ой яка краса! – сплеснула долонями Ірина.

– Наш Склабін, – широко повів правицею Іржі, наче показуючи свої володіння. – Подобається?

Він був від душі задоволений тим враженням, яке справив на Ірину цей, на перший погляд, мирний куточок його землі.

– Зараз будь обережна: фріци вже помітили нас…

Візок з розгону вкотився на міст.

– Хальт! – заволав рудий німець, кидаючи недоїдене печиво і хапаючись за автомат, що відтягував пташину шию.

Іржі попустив віжки і, зіскочивши на землю, кинув їх Ірині.

– О, гер Шмульке! – Широко розвівши руки, він пішов назустріч фріцові. – Яка зустріч! Давненько вас не було на цьому вельми важливому посту…

– А, це ти знову із своїм сіном… – Бліда фізіономія німця витягнулася від нудьги і спеки. Очікуваної розваги не відбулося… – Не було, не було… – пробурмотів гер Шмульке. – А все через таких, як ти…

На обличчі Іржі закарбувався непідробний жах.

– Через нас?! Тобто ви хочете сказати, що через мене у вас, пане, були неприємності? Та боронь боже, я ж поважаю вас, як рідного.

– Авжеж! – перебив балакучого словака Шмульке. – Їздять тут всякі із своїм вином… – І він тоскно подивився на чисте, без єдиної хмаринки небо. – Та хіба ж втримаєшся у таку спеку!

Іржі співчутливо зітхнув, а потім довірливо схилився до веснянкуватого вуха:

– Можу порекомендувати, гер Шмульке, – божественний напій, нектар! – і витяг з бокової кишені брудних штанів невеличку пляшку. – Освіжає, бадьорить! Така дещиця, звичайно ж, не завадить вашій службі на благо фюрера і великої Німеччини! Хайль! – І викинув вгору праву руку з затиснутою в ній пляшкою.

Шмульке пожадливо зиркнув спочатку на пляшку, потім на Іржі.

– Гадаєш?

Іржі ствердно хитнув головою.

Німець, тяжко зітхнувши, знову звів очі до неба і звичним рухом сховав пляшку до кишені.

– А то хто з тобою? – кивнув він у бік Ірини, що потихеньку вела конячину по мосту і була вже майже на середині.

– Та хіба ж ви не знаєте моєї сестри? – здивовано вирячив очі Іржі.

– О, швестер! – ожив Шмульке. – Шейн! Ну-у… красива?

Вони обидва подивилися услід Ірині. Біля візка чалапала босими ногами – мов на ходулях – згорблена постать, голова якої була замотана линялою ганчіркою. Жінка якимось дерев'яним жестом піднімала віжки і стиха підганяла конячку, на що та, до речі, аж ніяк не реагувала.

Хлопець гірко зітхнув:

– Вона в нас той… – і покрутив пальцем біля скроні.

– А-а, ненормальна… – Очі німця знову стали олов'яними. – Гаразд, іди геть. – І поплентався під дерево, у затінку якого сиділо ще кілька солдатів.

Іржі полегшено зітхнув, витер спітніле чоло і попрямував до свого візка, коли раптом один із солдатів охорони ліниво підвівся і, все прискорюючи крок, пішов за візком.

«Ой господи, – жахнувся Іржі, – все пропало!»

Солдат тим часом наздогнав візок і саме заходив з того боку, де йшла Ірина. Але конячина, мабуть згадавши молоді роки, дзвінко заіржала і брикнула задньою ногою так, що німець ледве втримався на ногах.

Іржі пополотнів. А ті, хто сидів під деревом, покотилися зо сміху.

– Ганс, – покликав гер Шмульке солдата, готового вже випустити чергу в оцю стару шкапу, – іди сюди! Це сіно для коня нашого оберштурмбанфюрера. Не стріляй!…

Коли під'їжджали до містечка, Ірина змолилася:

– Можна вже зняти хустку? Жарко…

– Можна, – буркнув Іржі.

Вони подивилися один одному в очі і голосно розреготалися, повалившись горілиць на духмяне сіно.

Це був щирий і відчайдушний сміх, сміх людей, які щойно пережили небезпеку. І їм захотілося сказати одне одному щось добре, розкрити свої серця, які нещодавно сковував жах, а тепер заполонила радість.

– А ти молодець, Магдо, – відхекавшись, мовив хлопець. – Здорово зіграла! Я й сам не повірив, що за мить перед тим на візку поруч зі мною сиділа красуня…

Ірина хитро примружила очі:

– Кажеш, красуня?…

Витягнувши ноги і зручніше вмостившись на сіні, вона із задоволенням подумала, що все не так уже й погано, як їй здавалося вранці, і що їй, може, ще пощастить виконати завдання.

– Слухай, Іржі, а чому твоя конячина, як підійшов той німець, почала брикатися?

У відповідь хлопець пирснув:

– Розумієш, у неї спрацював умовний рефлекс. Один з цих йолопів якось сунув їй під хвоста запалену цигарку. От вона тепер як побачить їхню форму, так і починає брикатися!

І знову над долиною задзвенів веселий сміх.

– Запам'ятається мені цей міст, – витираючи сльози, сказала Ірина.

– Його у нас називають мостом для Гражини.

– Чому?

– Тут своя історія… Хочеш, розповім?

І під розмірений цокіт підківок по бруківці перших вуличок Склабіна він повідав Ірині трагічну, схожу на легенду бувальщину.

– Син місцевого священика Тодора Коваржа любив блукати гірськими стежками…

– Стривай-но, – перебила його Ірина. – Як ти сказав, Тодора Коваржа?

– Так, Коваржа… А що, тобі знайоме це прізвище? – хитро примружившись, перепитав Іржі.

– Та ні, продовжуй, – попросила його Ірина, а сама з хвилюванням подумала: «Невже збіг?… А якщо це той самий Коварж, що конче необхідний мені? Ні, таке буває тільки у казках».

– Так от, – вів далі Іржі. – Люди часто бачили його на високій скелі, де він чекав на схід сонця.

Але якось він зустрів на стрімкій стежині дівчину з гірського селища і покохав її, як можна покохати лише у дев'ятнадцять літ.

Для того щоб прийти на місцеве побачення, Гражині – так звали дівчину – доводилося спускатися в ущелину і переходити вбрід швидку річку, яка під час дощів перетворювалася на бурхливий потік. Тоді юнак вирішив збудувати міст, щоб його кохана без перешкод могла приходити до нього на побачення. Син священика вивчився і став добрим будівельником. Він мріяв звести мости для всіх закоханих, щоб вони через найстрашніші прірви і найглибші ріки йшли назустріч одне одному. Але свій перший міст він збудував тут, у цій прекрасній долині, для своєї Гражини. Після приходу німців містечко стало опорним пунктом, а міст зв'язав партизанів з гір і мешканців Склабіна, що допомагали їм. Одного разу дівчина йшла до мосту з черговим повідомленням для міських підпільників і… потрапила у засідку…

Я знав її, – помовчавши, додав Іржі. – Вона була дуже красива… чимось на тебе схожа.

Хлопець замовк, і тільки руки, стиснувши віжки, важко лежали на колінах і ледь здригалися, виказуючи його внутрішнє напруження.

«Гай-гай!» – сумно подумала Ірина. – А чи не свою часом історію розповів ти мені, друже?»

Ще до того, як візок зупинився біля невеличкого кафе під скромною вивіскою «Затишок», Ірина твердо вирішила, що хоча чудес на світі й не буває, зате бувають щасливі розвідники, до яких, – до речі, не без підстав, – вона відносила й себе. Ірина вже зрозуміла, що цілком випадково натрапила саме на тих, хто на неї чекає. За це говорив і випадок біля мосту, і особливо ця історія, з якої, між іншим, можна було зрозуміти, що в цих краях активно діє дружина Яношика, про яку вона дізналася ще вдома і до якої вона мала прибути, якби не катастрофа. Отже, все переконувало її, що вона може покластися на цього хлопця, звичайно, у межах розумного…

Те, що відбулося далі, відкинуло будь-які сумніви щодо неймовірності розвідницького щастя.

– Заходь, – шепнув їй на вухо юнак. – Тут усі свої… – І вже вголос додав: – Добридень, шановне товариство! – зробив загальний уклін. – Здрастуйте, хазяїне найзатишнішого «Затишку» на світі! – І шанобливо стягнув з голови перед господарем свій картузик.

У кафе було всього кілька чоловік. «Мабуть, постійні його відвідувачі», – подумала Ірина. По тому, як усі вони дружно і по-приятельськи відповіли на вітання Іржі, Ірина зрозуміла, що хлопця тут не тільки добре знають, а й люблять. Тільки хазяїн – кругленький, невеличкий на зріст чоловічок з пухлим ротиком і рожевими щічками, які надавали його обличчю дитячого виразу, – енергійно перетираючи склянки за високим шинквасом, пробурмотів:

– Уже й полудень, а тебе носить десь нечиста сила… Чого забарився?

– Не бійся його, – схилився до Ірини Іржі, допомагаючи їй сісти до столика, – то він так, для годиться… І чого ви, дядьку Палічку, на мене гримаєте? Краще подивіться, яку гостю я до вас привіз. Можна сказати, підібрав на дорозі!

Іржі сперся ліктями на шинквас і щось стиха почав говорити хазяїну. «Далеко зайшла… На мосту… Квітка ледь не підвела…» – тільки й змогла розібрати Ірина, яка лише зараз у цьому прохолодному приміщенні відчула, як стомилася і зголодніла. А дядько Палічек, слухаючи розповідь, раз по раз позирав спідлоба то на Ірину, то на хлопця.

– А ти впевнений? – нарешті почула Ірина.

– Клянуся життям і святою Марією! – із запалом вигукнув юнак.

– Ну-ну, не гарячкуй, – зупинив його дядько Палічек. – Нате ось, освіжіться після дороги, – сказав він, наливаючи у склянку жовтавої рідини з великої пляшки, – і йдіть до внутрішньої кімнати… Там на вас уже давно чекають.

Ірина, нічого не розуміючи, все з більшим подивом прислухалася до цієї розмови. Хто ж такий Іржі?… А хазяїн кафе? І хто саме може тут чекати на неї? Чи не пастка це часом?… Ні, не схоже… То що ж тоді все це означає?

Один з відвідувачів, побачивши крізь скляні двері, як із-за рогу вийшли двоє солдатів, швидко повісив табличку з написом «Зачинено» і затягнув вікно і двері білою завісою.

– На, втамуй спрагу… і повір, що на світі навіть у такий клятий час можуть творитися чудеса. Не без допомоги простих смертних, звичайно! – І Іржі, широко посміхаючись, простяг Ірині склянку з вином…

– Добридень, – вклонився їй високий, ставний священик, напрочуд схожий на Іржі, але з широким пасмом сивини у густому волоссі.

– Добридень, товаришу Коварж, – у тон йому відповіла Ірина. – Здається, я не помилилась і мені немає потреби навіть говорити, що «птахи, які летять зі Сходу, мріють про теплі краї»?

Старий Коварж і Кабардіна з секунду зацікавлено дивилися одне на одного.

– Так, і мені теж, здається, треба відповісти другу частину пароля тільки для годиться: «Ми радіємо їх вільному польоту». – Радий вітати вас, пані, на нашій прекрасній, але такій нещасній землі! – Коварж жестом запросив Ірину до круглого столика, на якому стояли якісь страви. – Поки що пропоную вам поснідати. Гадаю, що пе вам не завадить, чи не так? – Він наповнив келихи собі й Ірині. – У дядька Палічека чудове вино. За ваше прибуття до нас!

– Спасибі, – тихо відповіла Ірина і піднесла до губів свій келих.

– А тепер, коли ви снідатимете, я розповім про цей не зовсім зрозумілий для вас прийом і про нас, грішних. – У священика була така ж блискуча посмішка, як і в сина.

– До речі, а куди подівся ваш син? – спитала Ірина.

– О, він ще повинен відвезти гірське сіно для конюшні гера оберштурмбанфюрера, хай йому грець! – відповів Коварж. – Так от, пані, – продовжував він. – Я очолюю, як вам відомо, місцевий партизанський центр. Ми тримаємо міцний зв'язок з нашими друзями в горах… Їм довелося стати свідками загибелі літака, що летів зі Сходу. Товариші зробили цілком логічний висновок, що це саме той літак, пасажирку якого ми й чекаємо. Чи не так? – Коварж розміреними кроками походжав по невеличкій кімнаті з щільно зачиненими вікнами, сплівши пальці рук, немов під час проповіді. Ірина у відповідь тільки мугикнула повним ротом.

Священик схилив голову і повів далі:

– Отже, поспішили у район, куди впали його залишки. Товариші намагалися прийти туди раніше, ніж там опиняться фашисти. Хоча в цьому не було нагальної потреби, бо вони бояться гір, мов чорт ладану, а особливо вночі! – І він знову посміхнувся до Ірини. – Але ми подумали, що друзі, якщо вони залишили літак до того, як він вибухнув, можуть потрапити у скрутне становище і їм потрібна буде негайна допомога… Уже на світанку товариші знайшли залишки літака. Це випадок, що вони не натрапили на вас одразу. Але так вже сталося…

– Так, під час вибуху мене відкинуло далеко вбік, – Підтвердила Ірина. – А потім я втратила свідомість і не могла керувати спуском на парашуті. От мене і віднесло… Як взагалі приземлилася, не розумію… – І Ірина зітхнули, як людина, котру щасливо обминула небезпека. – Але чому ви вирішили, що саме я і є та людина з літака?… І як дізналися, що я піду саме в бік Склабіна?

Коварж підійшов до столика.

– Вирішити це було не так і важко. Ми розсудили, що тому, хто приземлився не в умовленому місці, необхідно буде встановити своє місцезнаходження. У горах, це зробити неможливо, і хоч це небезпечно, він буде змушений вийти на дорогу. У тій місцевості тільки одне шосе, що з'єднує Склабін і місто Мартін. Далеко від місця катастрофи пішки відійти неможливо, тому ми в обох напрямках від приблизного місця, де можна вийти на шосе послали своїх людей. Завдання ускладнювалося тим, що зустріти вас на дорозі треба було раніше, ніж це зробили б німці. Іржику, як бачите, пощастило-більше, ніж фашистам. Він раніше знайшов нагоду познайомитися з вами і запропонувати нашу допомогу.

Коварж схилився до руки Ірини:

– Я буду ще щасливішим, якщо ми зможемо і далі вам чимось допомогти.

– Я просто не знаю, – розгубилася Ірина. – Ще вранці я була у відчаї, а зараз… Чим зможу віддячити вам?

Коварж, не відпускаючи руки Ірини, уважно подивився їй в очі.

– Магдо, я не знаю мети вашої появи тут і, звичайно, не наважусь розпитувати. Гадаю, що це не тільки ваша таємниця. Але я знаю, що ви летіли зі Сходу, де так само ллється кров, як і на нашій землі. І ворог у нас з вами спільний. Я вважаю своїм святим обов'язком допомагати всім, хто прагне звільнення від фашистського гніту. І вдячність тут ні до чого.

Старий посміхнувся самими очима і підняв келих янтарним вином:

– За успіх вашої місії, за нашу спільну перемогу!

– Чую дзвін келихів і тост, до якого не можу не приєднатися! – почувся за їхніми спинами голос дядька Палічека, і за секунду він сам вкотився до кімнати. – Не заважатиму?

На Ірину дивилися тепер уже не сердиті і насторожені очі хазяїна кафе, а дві смішинки, що потонули у рожевих щічках.

– Ні-ні! – замахала руками Ірина.

– Навіть вчасно, – підтвердив Коварж – Магді необхідна наша допомога, і саме зараз вона розповідатиме, чим саме їй можна зарадити. Не виключено, що саме ви, дядечку, і зможете стати в нагоді.

Хазяїн кафе одразу ж посерйознішав.

– Я слухаю!

.Ірина потерла кінчиками пальців скроні:

– Перш за все мені треба дістатися до Братіслави. Чи це можливо? – звернулася вона до Коваржа.

– Треба подумати… – замислився той.

. Ірина з тривогою подивилася на священика. Якщо вони не віднайдуть спосіб переправити до міста…

– Я розумію, як це важко. Але моя затримка у дорозі може коштувати мені життя, не кажучи вже про інше… – стиха сказала вона, подивилася на співчутливі обличчя цих людей і тільки тепер остаточно збагнула, що вона не самотня, що її нові друзі – це та сама підтримка й опора, яку забезпечили їй товариші на далекій Батьківщині.

Вона глибоко зітхнула й сказала:

– Мені потрібно не пізніше цього тижня бути у Братиславі. Я їду з окупованого Києва, маючи особистий дозвіл військового коменданта генерала Ебергарда, в Париж до свого батька, який залишив Росію ще під час революції… Понад двадцять років ми не бачилися, і от, завдяки «благородству» генерала Ебергарда, – в очах її заіскрилися смішинки, – я маю можливість зустрітись із своїм рідним батечком.

Ірина навмисне розповідала їм свою легенду, вирішивши перевірити її ще раз у зовсім іншій обстановці. Адже вона мала розповідати свою історію всім стрічним – мало не кожному солдафонові, який може причепитися до неї в дорозі. Вона розповідала своїм новим друзям те, що могла, а сама згадувала, як важко було дістати у Ебергарда цей дозвіл. Вона добре пам'ятала, як хвилювалися і полковник Микитенко, і Олексій, не маючи повідомлень з окупованого Києва. Під загрозою була вся операція! І все-таки товариші з підпільної чекістської групи Івана Кудрі, що діяла у Києві, дозвіл дістали. І справжній, виданий самим Ебергардом!

– Як ви самі розумієте, – продовжувала Ірина, – я повинна потрапити у Париж залізницею. Але як це зробити?

Ірина з надією подивилася на присутніх. На якусь мить у кімнаті запала тиша. Її порушив дядько Палічек:

– Люба пані, все буде гаразд! Слухайте мене уважно: тільки цієї ночі на дорозі неподалік від Мартіна – вузлової станції, звідки поїзди прямують на Братіславу, – наші хлопці влаштували такий фейєрверк, любо було дивитися!

– Ми допоможемо вам дістатися до Мартіна, – додав Коварж, – а звідти ви самі, розповідаючи всім, як ледве врятувалися від цих клятих «збройників», так у нас називають партизанів, без будь-яких перешкод прибудете до Братіслави. А далі шлях для вас буде відкритий.

Ось так! – І хазяїн кафе, розвівши руками, присів у не дуже граціозному реверансі.

Всі троє дружно розсміялися і підняли келихи.

– За Батьківщину!

– Хай живе Чехословаччина!

– За перемогу!

Відхилення

Сер Елвіс Рочестер, як завжди, відкрив очі рівно о сьомій ранку. Щоб упевнитися в цьому, йому навіть не треба було дивитись на годинник. Найкращим годинником була звичка, вироблена роками.

Полковник обвів свою спальню ще сонним поглядом. Стіни, пофарбовані у жовтий колір, у передранковій пітьмі відбивали теплим світлом, що навіть у найпохмуріші дні, на які так щедре це місто, нагадувало проблиски сонячного проміння.

Сер Рочестер щойно повністю відремонтував свій будинок на Кінгс Уей. І коли дружина запитала, у який колір пофарбувати його спальню, він роздратовано стенув плечима: «У жовтий, звичайно!» Полковник свято вірив у те, що такі дрібні побутові деталі, як приємний колір стін, не пролита на блюдечко кава, завжди запалений камін мають великий вплив на психіку людини, настроюють на врівноважений лад, а це, у свою чергу, створює позитивні умови для більш продуктивної праці.

О; Елвіса Рочестера ніхто не міг назвати. ледачим чи неробою, його працьовитості позаздрив би кожен, хто задумав зробити кар'єру. Але сер Елвіс був не тільки роботящою, але й розумною людиною. У хвилини самоаналізу, як це інколи траплялося з ним, він говорив собі, що нагадує гончака під час полювання, який завжди тримає ніс за вітром.

Двадцять п'ять років тому, тобто ще на початку своєї діяльності, коли він працював дрібним клерком у юридичній конторі, Рочестер зрозумів, що в цьому світі більше платять тим, хто вміє обходити закони. А хто має солідний рахунок у банку, той більше й цінується. Тому з самого початку він твердо вирішив набути якнайвищої ціни і підпорядкував досягненню цієї. мети все своє життя.

Рочестер завжди робив ставку тільки на потрібних, як на його думку, людей, тобто на тих, хто мав змогу допомогти йому у досягненні жаданої мети і для кого він не гребував нічим. Ці здібності молодого Рочестера не могли не привернути уваги осіб, про яких у широкому світі, як правило, говориться дуже мало і завжди з винятковою обережністю і повагою. Коротше кажучи, Елвіс Рочестер став професійним шпигуном і тільки тоді відчув, що нарешті натрапив на вірну золоту жилу, і з успіхом почав її розробляти.

Природа, набіливши Рочестера такими рисами, як працьовитість, наполегливість і невибагливість у виборі засобів, трохи пожартувала над ним, подарувавши ще й неймовірну гординю, яка йому, синові дрібних буржуа (його батько був простим крамарем), аж ніяк не личила. Провівши кілька вдалих операцій на Ближньому Сході та у Європі, що осяяли славою його розвідницьке ім'я і принесли неабиякий капітал, Рочестер вирішив стати… родовитим. Чому ж бо й ні, якщо врахувати, що при бажанні титули можна було купувати, як речі на аукціоні. І згодом він із задоволенням наказав прибити на дверях свого будинку табличку з написом: «Сер Елвіс Рочестер, барон».

Отже, на початку другої світової війни полковник мав усе, про що мріяв у юнацькі роки. Та й війна, слава богу, йому не завадила. От тільки.!.

Сер Елвіс потягнувся і рвучким жестом скинув з себе атласну ковдру. Але настрій, незважаючи навіть на споглядання жовтавого кольору, який завжди заспокоював його, не ставав кращим. Полковник точно знав, коли він втратив рівновагу і з таким трудом здобуту впевненість у собі. Це сталося недільного дня у Парижі, сталося після того, як він зустрівся з одним агентом. Так-так, саме того недільного дня…

Полковник Рочестер з огидою подивився на своє відображення у дзеркалі. Витягнута фізіономія, невиразні, якісь олов'яні очі, рідке, линяле волосся… «Не обличчя барона, а пика тюремника!» – подумав сер Елвіс.

Початок дня полковник перетворив на своєрідний ритуал, якого свято дотримувався: півгодинна гімнастика, гарячий душ, старанне гоління і легкий сніданок, двадцять хвилин на дорогу, і рівні} за п'ять хвилин до дев'ятої він уже відчиняв двері свого офісу на Пальмер-стріт.

– Доброго ранку, місіс!

– Доброго ранку, сер!

Мабуть, ніколи він не зможе звикнути до неї. Щоразу, як бачить її, відчуває тихий поштовх у груди. Такий саме, як і того недільного дня у Парижі, коли побачив її вперше…

– Пошта, сер!

– Дякую, місіс. Дзвонив хто?

– Так, майор Террі просив дозволу прийти до вас о дев'ятій. Що йому відповісти?

– Так-так, нехай заходить. Він мені конче потрібний… – І Рочестер з полегшенням зачинив двері кабінету. Єдиним, що бавило його самолюбство, була думка, що ця горда і красива жінка, графиня Кабардіна – його підлегла і цілком залежить від його волі. І в той же час він ненавидів себе за ці думки й таку непорядність і… нічого не міг з собою вдіяти…

– Я чекав на вас, майоре! – Рочестер замість привітання подивився на годинник, який показував три хвилини на десяту. – Мені необхідні відомості про готовність деяких наших підопічних.

– Кого ви маєте на увазі, сер? – Террі так і залишився стояти біля дверей кабінету, не наважуючись підійти до столу.

– Мене цікавлять Булась і Смерека. Чи багато вони встигли? – Рочестер сухо запросив майора сісти.

– За ці півроку Смерека став добрим радистом. Булась же, як ви пам'ятаєте, ще у 1947-1949 роках пройшов поширену програму підготовки: вивчав організацію мережі агентів, методи здобуття відомостей, авто- і фотосправу. Тепер він тільки поновлює свою форму. Ми надали йому можливостей вивчити також нові види зброї і засоби їх використання. Крім того, обидва були піддані відповідній психологічній обробці. Зараз і Булась, і Смерека перебувають за містом на полігоні для стрибків з парашутом.

– Сподіваюсь, – перебив майора Рочестер, – вони переодягнені у форму англійських військових частин?

Террі спалахнув.

– Шеф, здається, мені, вашому заступникові, зайве нагадувати про такі дрібниці. – І майор зухвало подивився у вічі Рочестерові. Террі достатньо вивчив усі слабкі сторони свого начальника і знав, що цей новоспечений барон дуже ревниво оберігає свій титул і не любить, коли, звертаючись до нього, опускають слово «сер». Очі Рочестера звузились, і це впевнило майора, що шпилька досягла мети.

– Ви гадаєте, майоре, що їхню підготовку можна вважати завершеною?

– Так, сер. Обидва готові до переходу кордону.

– О ні, – Рочестер посміхнувся, – про перехід говорити ще рано.

Террі здивовано подивився на полковника: що той уже надумав?

– Саме для того, щоб внести деякі корективи у підготовку цих агентів, я й хотів бачити вас, містер Террі. Але про це трохи згодом. А зараз… – полковник підвівся з-за столу і майже впритул наблизився до Террі, заглядаючи йому в очі, – ми з вами працюємо разом уже не один рік, і я гадаю: ви встигли помітити, що я не люблю повторювати своїх наказів.

Террі відвів погляд. Він добре розумів, до чого вів полковник.

– Так, сер. Я не забув вашого наказу. Але…

– Що «але»? Ви розумієте, що я не можу довіряти будь-кому, якщо не знаю навіть про те, який сорт кави йому до вподоби?

– Сер, ви не цінуєте своїх працівників…

– Якби я перестав вас цінувати, майоре, ви давно б уже мали змогу ознайомитися з більш віддаленим куточком земної кулі, ніж це місто…

Побачивши, що Террі помітно перелякався, Рочестер почав потроху відходити.

– Ну що там у вас?

– Агент з Бонна повідомив, що знайшов нарешті архіви, вивезені з Києва під час відступу німецьких військ. Самі розумієте, яких зусиль коштувало йому виявити їх.

– Ну-ну, без ліричних відступів, – нетерпляче перебив полковник.

– «Де-ікс» зможе передати відомості, які вас цікавлять, під час наступного сеансу зв'язку. Якщо встигне, звичайно.

– Коли ж наступний сеанс?

– У п'ятницю, сер, в нуль годин.

Рочестер помовчав, про щось замислившись.

– Через три дні… Це було б дуже вчасно… У неділю, містер Террі, ми з вами, місіс Ірен, Булась і Смерека летимо на один острів. Там до нас має приєднатися людина від пана Багрія… – полковник зазирнув у якийсь папірець на столі, – і не вимовиш! – Романівський. Та ви його прекрасно знаєте!

– О, це Утяй – попихач Багрія. Отже, настав і його час йти на Україну!

– То вже нас не стосується, – сухо відказав сер Елвіс і наказав: – Ваше завдання – підготувати групу до польоту й відповідно її екіпірувати. Про всі деталі доповісти мені у п'ятницю. І не забудьте, боронь боже, про повідомлення «Де-ікса»!

– Слухаю, сер!

Полковник провів Террі поглядом до дверей. Він був упевнений, що майор виконає його наказ бездоганно. От тільки…

* * *

Шифровка, що надійшла на адресу Комітету держбезпеки у Києві:

«Березень 1950 року.

Першому. Не могла вийти на зв'язок через велику зайнятість по підготовці до закиду групи Утяя на Україну.

Закид буде здійснено, можливо, у березні.

Про деталі доповім додатково».

* * *

Тоскно… Вже котрий рік тоскно. Особливо вечорами, коли треба бути красивою і безпечно розумною. А якщо тобі вже далеко за сорок, це не так легко…

Після гарячої ванни Ірина лягла на канапку в одному махровому халатику і тепер відчувала, як крізь нього потроху пробивається прохолода.

Сутінки, немов настоюючись, поволі огортали кімнату. Як не хочеться вставати! Ще на хвилину заплющити очі, побути на самоті. Вона відкинулася на подушки і віддалася напівсонним думкам. І одразу з пам'яті виринуло минуле…

Тоді, в сорок третьому, Париж зустрів її веселою зливою. Але від вокзалу Монпарнас до вулиці Ренн було зовсім недалеко, й Ірина вирішила не чекати, коли закінчиться дощ, і сміливо похлюпала по теплих калюжах. Люди, що сховалися від дощу за скляними вітринами кафе та у під'їздах, з подивом дивилися на красиву жінку з невеличким саквояжем в одній руці і черевиками в другій, по обличчю якої блукала задерикувата посмішка.

Почувши за собою гуркіт мотора, Ірина відскочила до тротуару. Але машина зупинилася поруч, і з віконця визирнув водій.

– Прошу, мадам!

Ірина весело замотала головою:

– Ні, спасибі! Я сама, тут недалеко…

Водій знизав плечима, і машина рушила далі, оббризкавши її з голови до ніг. Та це вже не мало ніякого значення, бо коли Ірина дісталася до будинку, де жив її батечко, з неї стікала вода, немов вона щойно виринула з Сени.

Все було чудово: і настрій, і цей дощ, і жодного патруля не зустріла. Тільки чомусь, коли йшла вулицею, відчувала все більшу слабість: ноги зробилися немов ватяні, а перед самим будинком так запаморочилось у. голові, що змушена була обіпертися об стіну. «Прийду до батька у такому жалюгідному вигляді, може, розтане… Тільки б застати вдома» – думала вона, стоячи під дверима квартири.

У глибині тихенько дзенькнуло, і за мить, немов тільки й чекали на її дзвоник, двері відчинилися. На порозі стояв сивий, з худим обличчям чоловік. На згорблені плечі був накинутий дорогий, але далеко не новий халат, на босих ногах, як встигла помітити Ірина, – стоптані пантофлі. Вона підвела очі і зустріла знайомий погляд. Тільки він, її батько, міг дивитися так – немов крізь людину. Але раптом старий напружився, жадібно вдивляючись в її обличчя, і ледь чутно прошепотів:

– Ірина?…

Так, батьку, це я… І одразу ж новий приступ слабості навалився на неї, загойдав і накрив темрявою…

Граф Кабардін ніколи в житті не відчував потреби у духовно близькій йому людині і тільки на старість відчув самотність, душевний біль і спустошеність. Під кінець життя він зрозумів, що став жертвою власного самолюбства. Але гордість. не дозволила йому шукати прив'язаності у тому світі, що його оточував, і граф став ще більш замкненим і недосяжним.

А треба сказати, що серед росіян і українців, які осіли в Парижі після Жовтневої революції, граф Кабардін був не останньою людиною. Він не змінив своїх поглядів на життя навіть після такого струсу. Не відчуваючи, як більшість емігрантів, особливої туги за батьківщиною, граф влаштувався у Парижі досить затишно і з комфортом. Дозволив йому зробити це солідний рахунок в одному із швейцарських банків, який він вдало поповнив завдяки… службі на фашистський абвер. Уміло використовуючи безвихідне становище одних і ненависть до червоної Росії інших, граф став одним із основних поставщиків шпигунів і диверсантів для групи «Альфа» полковника Штольце, як свого часу поставляв для аристократії і царського двору породистих рисаків із свого кінного заводу. З особливим задоволенням він відшукував на паризькому дні українців, ніколи не забуваючи, що саме на Україні у нього був найбільший маєток.

Так би й жив граф – без особливих турбот і переживань, коли б не відчув, що почав старіти. Це незалежний від його волі процес, що доводив графа до нестями, посилився з початком окупації Франції гітлерівськими військами. Це тим більше турбувало, бо для графа саме цей час став періодом активної діяльності. Виконуючи вказівки свого безпосереднього шефа – полковника Штольце, – він відшукував серед емігрантського мотлоху тих, хто був згоден стати під жовто-блакитний прапор чергової гітлерівської маріонетки Багрія.

Така бурхлива і не зовсім приваблива робота спадкового аристократа графа Кабардіна, та ще й протягом майже всього періоду окупації Франції, давалася взнаки. Граф усе більше здавав і, відчуваючи це, намагався все частіше відсиджуватися у себе вдома, занурившись у книги і власні спогади…

– Ірина… – ледь чутно прошепотів старий граф, більше здогадуючись, ніж пізнаючи свою дочку, яку давно уже вважав втраченою назавжди.

– Так, батьку, це я… – прошепотіла Ірина помертвілими губами і, не в змозі більше триматися на ногах, поволі зсунулася на підлогу. Старий тільки й встиг підкласти руку під голову доньці, аби не вдарилася об косяк…

Давній знайомий графа, кволий на вигляд, але уважний і вправний лікар – доктор Ланю, оглянувши Ірину, поставив суворий і незаперечний діагноз: запалення мозку.

– Мабуть, вона пережила якийсь страшний нервовий стрес, – сказав він. – Може, й жорстока простуда… Після того, як мине криза, лікування значною мірою залежатиме від самої хворої – її волі і, я б сказав, відчайдушного бажання одужати. А зараз – спокій, добрий нагляд і ще раз – спокій…

Потяглися важкі дні і страшні ночі хвороби, сповнені мороку і видінь. А коли Ірина остаточно опритомніла, перший, кого вона побачила над собою, був батько, який із сльозами на очах дивився на неї.

– Доню, вижила… рідна моя, доню…

– Нарешті я знайшла тебе, батьку… – із слабкою посмішкою потяглася до старого Ірина.

Доктор Ланю порекомендував вивезти Ірину у сільську місцевість – на свіже повітря і добрі харчі. І граф через Штольце домігся дозволу виїхати з Парижа, оселився з нею у маленькому занедбаному будиночку, де давно вже ніхто не жив (граф придбав його ще молодим, коли любив поволочитися за гарненькими жіночками). Це будиночок стояв над невеличкою, обсадженою осокорами річкою Марною, що омивала містечко Ла Варенн, яке, по суті, було передмістям Парижа.

Граф не відходив од Ірини ні на крок. Жадібно ловив кожне її слово, посмішку, погляд, говорив без угаву і сам. Із задоволенням помічав в її обличчі і поведінці свої риси: «Так, це вона, моя дочка, графиня Кабардіна!»

Ірина, у свою чергу, старалася як могла. Розповіла про своє «злиденне існування за залізною завісою» і про те, як її, спадкову аристократку, нікуди не приймали на роботу й вона, аби не померти з голоду, перебивалася приватними уроками з французької та англійської, і про своє нещасне заміжжя. (Бідний мій Славінський! Така талановита людина і така, жалюгідна доля… Його зацькували ці нелюди, і тепер його нещасний прах покоїться на білоцерківському кладовищі…)

Часом у її серці прокидався жаль до цієї самотньої спустошеної людини. «Це ж мій рідний батько, – блискавкою проносилося в голові. – Як турботливо і ніжно доглядає він мене зараз, немов надолужує втрачене». Але нараз перед очима поставали ріки людської крові, що пролилися не без допомоги цього, на перший погляд, лагідного старого.

А старий, хоч і прикипів за дні хвороби до неї душею, та й давалася взнаки думка про самотню старість і відсутність близької людини, яка б по смерті закрила йому очі (що поробиш, і професійні розвідники з часом стають сентиментальними), в силу старої звички не розкривався одразу, ще і ще раз перепитуючи про її життя «там», щоб потім звіритись із своїми записами, зробленими раніше. За довгий час, як задоволено відзначав граф, дочка жодного разу нічого не переплутала, хоч і додавала до своїх перших спогадів все нові й нові деталі. Та це не викликало підозри, бо ж не може людина, розповідаючи про своє більш як двадцятирічне життя, не згадати потім ще якихось подробиць. Якби було інакше, у графа виникли б сумніви. Але Ірина добре грала свою роль і з часом, уважно стежачи за батьком, почала більше слухати старого, ніж говорити сама.

Так вона дізналася про те, чим займався її батечко до війни, хоча граф спочатку і не дуже ясно висловлювався про це. Все більше натяками, між іншим. Але Ірина вела себе обережно, не виказуючи ніякої зацікавленості, і граф нарешті сам не витримав і заговорив прямо про свої зв'язки і навіть почав будувати плани їхньої спільної роботи після закінчення війни.

Граф був певний, що німці програють війну. «За такий апетит, як у цього Гітлера, – говорив він, – якщо вдатися до історичних аналогій, доводиться завжди розплачуватися готівкою і сповна». Отже, вже зараз треба було думати про майбутнє. Граф знав: якщо не німці, то хтось інший згадає про нього, і особливо не турбувався…

А Ірина, проводячи з батьком довгі вечори у його старому будинку і обговорюючи з ним плани їхнього спільного життя, думала: «Все гаразд, все дуже добре… Тільки треба чекати».

Згодом все частіше, лежачи по ночах без сну, розуміючи, як стурбовані її долею на Батьківщині і безнадійно розшукують, а вона ніяк не може повідомити свого зв'язкового, що жива, хоч і безпорадна, Ірина болісно розмірковувала: «Що робити?» Це доводило її до нестями: неймовірно хотілося знайти своїх або одержати хоч якусь звістку. Але вона тільки зціплювала зуби, а вранці знову радо всміхалася батькові.

Старий граф не помилився. Про нього справді згадали. Одного дня після звільнення Парижа від фашистів, коли мало не все місто висипало на вулиці і площі, граф Кабардін повернувся додому незвично пізно. Нервово потираючи руки, він походжав по кімнаті і рипливим голосом задоволено розповідав дочці про свою зустріч із самим шефом, полковником Штольце.

Пихатий Штольце, на якому, як здавалося графові, ніяк не відбилися ні крах фашистського режиму у Франції, ні близька остаточна загибель гітлерівського рейху, недвозначно заявив, що треба міняти «хазяїна» і що він, Штольце, пам'ятаючи і шануючи послуги пана Кабардіна, запропонував його кандидатуру представникові однієї вельми солідної фірми, серу Елвісу Рочестеру. Граф зрозумів, що Штольце, навіть не спитавши його, просто перепродав старого, як півня на базарі, тому, хто більше заплатив, але заперечувати не став, розуміючи, що все могло бути набагато гірше.

Передача старого агента відбулася тут-таки, на бульварі. Піднявшися з садової лави, де вони сиділи, Штольце підхопив графа під руку і, завівши у невеличке бістро на розі, підступив до столика, за яким самотньо сидів немолодий чоловік з якоюсь безбарвною фізіономією. Це і був сер Елвіс Рочестер. Штольце, зробивши своє, одразу ж відкланявся, залишивши новоспечених колег домовитись наодинці.

Врешті-решт старий граф лишився задоволений і умовами, що їх запропонував Рочестер, і тим, що сам начальник розвідки, а не хто-небудь із його підлеглих виконав цю місію купівлі і продажу. Це свідчило про те, що Штольце не применшив його заслуг і що на старого чекало не таке вже й погане життя у новій якості співробітника розвідувальної служби однієї з великих європейських держав.

Ці та подібні до них думки роїлися у голові старого графа по дорозі додому і кінець кінцем спричинили добрий настрій.

Ірина відзначила, що граф ніби помолодшав, – згорблена спина випросталася, рухи стали енергійнішими, а погляд твердішим. Вона із занепокоєнням подумала навіть про те, що батько, знову занурившись у справи, може забути про неї.

Але за ці нескінченні місяці чекання Ірина стала настільки необхідною старому графові, що той і не мислив уже свого існування без неї. І, немов вгадавши її переживання, сказав:

– Я дозволив собі, доню, не спитавши згоди, потурбуватися і про тебе.

Ірина підняла на батька здивовані очі, і граф поспішив додати:

– Ні-ні! Я і не думаю примушувати тебе робити щось, що буде тобі не до вподоби або хоч трохи переобтяжить. Ти так настраждалась… – Граф зупинився проти дочки і поклав на її схилену голову жилаву руку. – Я тільки хочу познайомити тебе з однією людиною, яка може стати тобі в пригоді.

– Але я ще не зовсім здорова, а у мене постійно паморочиться в голові, – із стражданням у голосі сказала Ірина.

Від її слів граф немов знову постарів.

– Лікар сказав, що все обійдеться… з часом, – знічено відповів він і заспішив вийти з кімнати.

Ірина якусь мить задумано дивилася на щільно зачинені двері, а потім радісно посміхнулася. «Все складається чудово! Я мушу перебороти себе, бо не маю права на цю кляту хворобу!…»

Але минуло ще чимало часу, поки вона зовсім одужала.

Кабардін і тут лишився вірним собі. Навіть свою «останню надію», як він називав дочку, волів віддати до рук свого нового хазяїна. Безумовно, граф і не уявляв, яку послугу робить і Рочестеру, і самій Ірині.

… Годинник голосно пробив сім разів, й Ірина, зітхнувши, розплющила очі. Пора… Вона сіла на канапі, намацала на товстому килимі черевички і, зіщулившись від прохолоди, – ці кляті тумани! – потяглася за одягом.

– Ірен, доню! Ти вже одягаєшся? – почувся за дверима голос батька.

– Так-так, я вже майже готова…

– Поспіши, дорога, нам треба бути раніше за барона! Ірина уважно розглядала себе у великому дзеркалі.

Її вечірня сукня переливалася сріблом, обтягувала гнучку і водночас ставну фігуру, відтіняючи блиск оголених плечей.

Згадавши, як її модистка, загортаючи сукню, сказала: «Мадам, те, що ви шиєте у нас, робить добру рекламу нашій фірмі», – Ірина кумедно скривила ніс і сама собі показала язика…

– Сьогодні я чомусь згадав нашу першу зустріч, місіс Ірен. – Сер Елвіс відірвав нарешті очі від майже повної тарілки, що стояла перед ним.

«Починається, – роздратовано подумала Ірина. – Знову за своє…» Вона ще на початку вечора помітила, що пісна фізіономія барона була ще сірішою, ніж звичайно, і приготувалася до відсічі.

Але сер Елвіс лише зітхнув і пильно подивився на графа, який байдуже роззирався навкруги. Помітивши погляд шефа, старий, улесливо посміхнувшись, промовив:

– Напрочуд свіжі устриці, чи не так, сер?

Полковник щось мугикнув у відповідь, трохи помовчав і знову заговорив:

– Я, панове, власне кажучи, запросив вас для ділової розмови. І щоб якось пом'якшити свою нетактовність, вирішив провести її саме тут, за келихом вина.

Граф Кабардін здивовано подивився на шефа.

– Не лякайтеся. – Сер Елвіс зобразив на своєму обличчі щось схоже на посмішку. – Справа в тому, що моя нетактовність ще попереду і полягає в тому, що мені на деякий час доведеться розлучити вас із дочкою.

– О, я нічого не маю проти! – махнув серветкою старий. – Адже пам'ятаю, що Ірен, окрім того, що моя дочка, ще й ваша підлегла.

– Вам, місіс Ірен, – продовжив полковник, – доведеться, мабуть, супроводжувати мене у невеликій подорожі.

– Куди саме, коли не секрет? – за байдужістю тону Ірина спробувала приховати свою настороженість.

– Не секрет. Ми полетимо на один з островів у Середземному морі.

– Коли?

– Я прошу вас бути готовою на четвер. Але попереджаю, – тут полковник ковзнув поглядом по її блискучому волоссю, високому матовому чолі, підкресленому тонкими дугами брів, і зупинився на глибоких темних очах, – подорож може і не відбутися.

– Вірогідність її залежить від мене, сер, чи від зовнішніх обставин?

– Від зовнішніх, – сухо відказав полковник, нарешті відриваючи погляд від її обличчя. – Про вашу участь у ній ви дізнаєтесь за день, а може… – полковник глянув на годинник, – може, й сьогодні…

Всі втрьох і гадки не мали, що зібралися разом востаннє. Вже в літаку, по дорозі на острів, де повинні були зібратися всі учасники майбутньої операції, полковнику Рочестеру вручили радіограму про тиху смерть колишнього родовитого російського графа, який закінчив своє життя у рангу найманого шпигуна, запеклого ворога своєї батьківщини. Але про це Ірина дізналася вже після повернення…

По обіді, приїхавши до свого офісу, сер Елвіс щільно затулив шторами вікно і, викликавши дзвінком офіцера з приймальної, кинув:

– Майора Террі до мене!

За хвилину той, виструнчившись, стояв перед шефом.

– Чи був, майоре, зв'язок з агентом «Де-ікс»?

– Так точно, сер!

– Розшифрували?

Террі мовчки простягнув полковнику аркуш з донесенням.

– Ви вільні, – махнувши рукою, сказав Рочестер і втомлено відкинувся на спинку крісла.

Останній шанс, остання спроба зламати, підкорити собі цю жінку або… або знищити! Якщо дані збігатимуться, вона знову буде поруч.

А якщо не збігатимуться?…

Полковник жахнувся своєї думки і, нервово схопивши аркуш зі столу, вп'явся очима у рядки донесення: «Дозвіл на виїзд Славінської Ірини Олександрівни, уродженої графині Кабардіної, з Києва транзитом до Парижа зареєстрований у канцелярії генерала Ебергарда під номером 47 і датований 17 травня 1943 року…»

Початок

Над глибокою бухтою вітер несамовито метляв різноколірні прапори легких суден і яхт, намагаючись позривати їх з флагштоків, закручував на вулицях міста стовпи пилу, що з силою розбивалися об стіни будинків. Вітер густим жаром бив у обличчя, обпікав легені.

Ірина опустила штори і відійшла од вікна. Другий день вони вже на місці, і цей «чудовий краєвид», як сказав про нього хазяїн готелю, на місто і бухту, над якими постійно стояла жовтава хмара куряви, встиг досхочу набриднути.

Сонячне проміння, незважаючи на щільно запнуті штори, все-таки проникало до кімнати, і в ньому крутився все той же жовтавий пил.

Всі кудись розбіглися у своїх справах. Але Ірина навіть відчула полегкість, коли їй на якийсь час дали спокій, і напружено розмірковувала, намагаючись розібратися в тому, що сталося останнім часом.

Взагалі-то й нічого особливого. Полковник Рочестер, як і обіцяв, узяв її разом з кількома своїми підшефними на базу, і ось вона вже другий день нудиться від спеки у готелі. І тільки вчора ввечері, коли вітер майже вщух, полковник запросив її на невеличку прогулянку на машині з наміром показати місто. Але майже весь час мовчки просидів біля водія, навіть не повертаючи до неї голови, і Ірина мусила споглядати його худу потилицю, немов перерізану білим, коміром сорочки.

А їй дуже хотілося дізнатися про ті самі «зовнішні обставини», що про них Рочестер говорив раніше, і про те, чому вони мали завадити цій подорожі. Знову перевіряв? Але чому?… Якщо Ірина все-таки опинилася тут, то чому вона має сидіти без діла в оцих чотирьох стінах! На що він чекає? Або на кого?…

Щодо останнього, то всі учасники задуманої шефом операції були вже на місці. Навіть Утяй власною персоною прибув учора з Мюнхена на острів. До того ж всіх учасників операції Ірина прекрасно знала, бо ще разом з Террі за дорученням полковника займалася їх спорядженням і підготовкою. Отже, припущення, ніби Рочестер зажадав усунути її від справ, відпадало саме по собі, бо надто вже багато вона знала. Просто, мабуть, надавши їм деякий час для відпочинку, сер Елвіс вирішив дати спокій і Ірині.

І все-таки тут щось не те. Інтуїтивно Ірина відчувала, в якому напруженні перебуває зараз її шеф, і, зважуючи всі «за» і «проти», все більше схилялася до думки, що саме вона і є причиною нервового збудження Рочестера. Він на щось розраховує, хоче чогось домогтися від неї… І ця поїздка, мабуть, повинна стати для нього переломною.

Отже, час настав?

Ірина, підібгавши ноги, сіла у крісло, закурила. У душі була якась пустка. Вона зіщулилася, немов намагаючись цим відгородитись від свого відчуття. Жадібно затяглася. Раз… другий… потім з силою розчавила цигарку в попільничці. Спершись на бильце крісла, заплющила очі.

«Я здогадуюся, до чого йдеться. Настав переломний момент всієї гри, що її намагаються проводити вищі за Рочестера чини, які, доручили йому головну роль у цій виставі. До цього часу всі його дії, рано чи пізно, закінчувалися невдачами. Політика, – побудована на емігрантському русі, по суті, зжила себе. Якщо закид Утяя з групою пройде успішно, репутація Рочестера врятована, якщо ж ні… Думай, чекісте, думай!»

Ірина встала, широкими кроками ходила по кімнаті, натикаючись на стільці, невеличкий столик і не помічаючи їх на своєму шляху. Серце в грудях билося, немов птах, якому тісно в клітці.

«Рочестер постарів, його методи вже не популярні. Начальство підштовхує, вимагає рішучих і… розумних дій. Так-так, розумних. А сер Елвіс уже видихається і сам розуміє це. Останнім часом він усе більше справ доручає декому з підлеглих і… мені. Чому мені? Мабуть, інстинктивно відчуває мою незацікавленість у зміні керівництва. А перед іншими своїми підлеглими, хоча б перед тим самим Террі, хоче зберегти добру міну при поганій грі. Отже, я йому потрібна, і вже не тільки як інструктор і секретарка, а як безпосередній помічник, навіть співкерівник школи. А для цього Рочестер повинен довіряти мені беззастережно. Ні, роки моєї роботи не пройшли дарма».

«Спокійно, – перервала себе Ірина, – не заривайся. Це тільки твої міркування, не підкріплені ніякими фактами. Треба чекати, треба, щоб сер Елвіс сам зробив перший крок, і тоді все стане зрозумілим. І все ж, якщо я права, він повинен здійснити ще одну перевірку. Але за неї я спокійна: легенда моя бездоганна, спасибі вам, любі мої товариші».

Її думки перервав обережний стукіт у двері.

– Увійдіть! – різко сказала Ірина.

Двері прочинилися, і на порозі з'явився сер Елвіс Рочестер.

– Місіс Ірен! – почав він іще з порога і ковтнув слину. – Я маю намір запропонувати вам провести цей вечір разом… коли ви не заперечуєте…

Він знову ковтнув слину, намагаючись щось сказати, але промовчав, намацуючи очима у напівтемряві кімнати її постать.

– Що ж, сер Елвіс, я не заперечую. Давайте проведемо цей вечір разом.

При звуках її глибокого, тихого голосу сер Елвіс схилився у низькому поклоні.

– Гадаю, що за годину ви зможете подати машину! – Ірина говорила, немов наказувала.

Полковник шанобливо схилив головусі мовчки зачинив за собою двері…

– А люду, диви, люду скільки! Ну й місто… Вдень не зустрінеш жодного, а ввечері, мов комахи на світло, вилазять з усіх щілин!

Андрій, високий, ставний юнак, йшов поруч з Була-сем і крутив на всі боки білявою головою. Він, як колона, здіймався над людським потоком, що розлився по торговельній Мерчантс-стріт з її лавками і крамничками, гомінкими продавцями і рознощиками різноманітного питва і солодощів, і привертав до себе увагу мало не всієї вулиці.

– Чуєш, друже Смерека… – озвався Булась.

– Що?

– Ех ти, горе-розвіднику! Який же ти, до біса, Смерека, коли ти – Німий!

Булась стиснув свого кулачка і підніс до носа Андрієві, для чого йому довелося звестися навшпиньки.

– Йой, телепень! – схопився хлопець у розпачі за голову великими, мов лопати, долонями. – Ніяк не можу звикнути!

– Диви, будь уважним, а то так одразу потрапиш до рук чекістів…

– Та я їх… – Андрій зробив жест, немов згинав підкову.

– Ха-ха-ха! – зареготав Булась, закинувши голову назад, і зупинився. – Так саме і зробиш? Ха-ха-ха!

– Авжеж! За батька, за матір… Знаєте, друже Булась, який я лютий на Совєти… все життя мені спаплюжили!

– Ну-ну, заспокойся. – Булась злегка поплескав хлопця десь нижче могутнього плеча. – Якщо хочеш поквитатися, раджу не ловити гав, бо полковник при останній перевірці перед польотом спокійнісінько може відхилити твою кандидатуру. Знаєш, скільки у нього таких, як ти? – Булась багатозначно підняв палець угору і попрямував далі, ввічливо поступаючись перед зустрічними.

Сміхотливий і добродушний, розумний і врівноважений, Андрій Чорнобай дуже подобався Буласю. Тільки оця роками виплекана мрія помститися і неприхована сила цього бажання насторожувала його і примушувала співчутливо думати: «Ет, хлопче, не в ті ти руки потрапив, не в ті…»

– Ну, куди тепер? – запитав Булась, не повертаючи голови. – Палац магістрату і лицарської зброї бачили, на Голден-бей були… Он як засмаг!

Андрій і справді за ці дні підрум'янився на щедрому сонці, і тепер його обличчя нагадувало підпалену булку, обсипану зверху цукром.

– Тож куди підемо?

– Не знаю… – сказав Андрій. – їсти хочеться…

– От ненажера! Щойно ж на пляжі їли! – знову розреготався Булась. – Ну та добре вже, пішли на Стрейт-стріт, зараз нагодую тебе по саму маківку. Що тобі більше до вподоби – ресторан «Ельдорадо» чи кабачок «Чотири сестрички»?

– Там, де спокійніше, друже Булась.

– Значить, «Ельдорадо». Але там дорожче, ти це знаєш?

– Нічого. – Андрій поплескав по кишені білих штанів. – Гаманець ще майже повний.

– Тоді вперед!…

У ресторані було справді небагатолюдно і, головне, прохолодно. Могутні кондиціонери наповнювали невелике приміщення охолодженим повітрям, і дихати тут було легко і приємно. Мабуть, хазяїн цього «Ельдорадо» дійсно натрапив на золоту жилу, якщо зміг так розкішно обставити свій заклад.

Набундючений швейцар у лівреї суворо глянув на їхні зовсім не вечірні костюми, але промовчав, відчувши у руках прохолодну монетку.

– Тут не столиця, і ми не у закладі для мільйонерів, отже – без особливих церемоній, – сказав Булась і легко пішов між столиками, відшукуючи затишний куточок.

– Дивіться, друже Булась, – торкнувся його плеча Андрій, – тут і полковник з місіс Ірен. Яка ж вона!!. Ніколи ще не бачив її у вечірній сукні.

– Так, чарівна жінка, – байдуже погодився Булась, зручніше вмощуючись на стільці, – але якась холодна, наче мармурова статуя. Якби не знав, що вона російська графиня, то подумав би, що все своє життя провела на півночі. Ну, що ти замовлятимеш?

– Ех, картопельки б смаженої із салом і величезний шмат м'яса! – замріяно зітхнув хлопець і ковтнув слину.

Булась з усміхом глянув на нього і вже по-англійськи звернувся до офіціанта, що стояв за крок від їхнього столика:

– Будь ласка, чи зможете ви насмажити нам картоплі з м'ясом, і побільше?…

Брови офіціанта полізли вгору від такого нечуваного замовлення.

– Не знаю, сер. Треба спитати… Може, устриць, черепахового супу, дичини?

– Ні, – твердо заперечив Андрій.

– Будь ласка, дізнайтеся на кухні, – тоном, що не допускав заперечень, сказав Булась і провів отетерілого офіціанта насмішкуватим поглядом. – Завдали ми йому клопоту! – І вони весело розсміялися…

Ірина сиділа, відкинувшись за звичкою на спинку крісла, і зосереджено викреслювала довгим нігтем по запітнілій поверхні келиха химерні візерунки. Здавалося, цю недоступну світську жрицю ніщо, окрім цього нехитрого заняття, зараз не цікавило.

Тиха музика, м'яке світло, вино – все настроювало на спокійний лад.

Врешті-решт, що дасть їй робота на Рочестера? І взагалі, що дало її перебування у розвідшколі?…

Маючи доступ до секретних документів, уміло використовуючи прихильність Рочестера і високу оцінку ним її ділових якостей, Ірина поступово розширювала сферу свого впливу. Згодом вона до тонкощів знала структуру школи та списки клієнтури, як називав своїх агентів сер Елвіс. Контролювала і вчасно передавала відомості про перехід на Україну зв'язкових Багрія і вихованців Рочестера. Знаючи постійну підозріливість шефів до своїх підопічних, що не відзначалися високими моральними якостями, Ірина якнайяскравіше вип'ячувала ці якості. В результаті чого саме керівництво усунуло від роботи найнебезпечніших, на її погляд, агентів.

Ще в 1947 році, коли Ірина тільки-но з'явилася в школі, їм стало відомо, що один з клієнтів досить-таки поважаний оунівець під псевдо Булась буцімто вагається в обраному ним шляху, прихильно ставиться до СРСР. Ірина довго приглядалася до цієї людини, не наважуючись на контакт, бо добре знала звички свого противника: за цим каяттям могла бути майстерно розставлена пастка для неї або для когось іншого, кому не довіряє керівництво школи. Через свого зв'язкового вона пильно слідкувала за Буласем, доки не дозволила тому увійти з оунівцем в контакт. Вона знала, що ризикує життям зв'язкового, але ризикувала з, майже певним розрахунком виграти. Завдяки Буласю вона мала тепер очі у самому лігві націоналістичного кубла, звідки постійно виходили бандитські накази, рекомендації й декларації, спрямовані на боротьбу проти Радянської України.

Але цього, як здавалося лейтенантові Кабардіній, було сміховинно мало, якщо врахувати становище, яке займала вона у школі. Саме це і завдавало їй щонайбільше болю і невдоволення собою.

Чекісти не могли повірити у безслідне зникнення лейтенанта Ірини Кабардіної. Невдовзі після проведеного розшуку з'ясували, що літак, котрим вона летіла, було збито над гірською місцевістю Словака неподалік від запланованого місця її висадки. Колишні партизани – батько і син Коваржі, яких знайшов капітан держбезпеки Іван Павлович Мальцев, відряджений Микитенком для розшуку Ірини, – розповіли про жінку, на ім'я Магда, яку вони врятували після катастрофи і яка назвала пароль. Отже, дані свідчили, що то була лейтенант Кабардіна. Але далі слід безнадійно губився. Чи дійшла вона до батька? І де взагалі він сам? А якщо обидва неушкоджені, то в якому куточку земної кулі знаходяться зараз?

Ці та багато інших запитань довго залишалися без відповіді. І не знав капітан Мальцев, походжаючи у відчаї вулицями Парижу й сподіваючись на випадкову зустріч з Іриною ось тут, у тихому кафе чи бістро поблизу будинку графа Кабардіна, що вона знаходиться лише у кількох кілометрах від міста, на довгі місяці безпомічно прикута до ліжка, а разом з нею і старий граф. Не міг знати про це Мальцев, шукаючи Ірину на відомих їй явках, куди вона не мала змоги прийти або подати хоч якусь звістку. Та й з усіх трьох явок уціліла після фашистів тільки одна – у немічної консьєржки, колишньої сестри милосердя, закинутої вітром революції в Париж, – мадам Лелюшенко, яка перейменувала себе на французький лад і стала мадам Лелюш.

З сумом дивився Мальцев на бліде, хворобливе личко мадам, яка, важко відсапуючись, розповідала, що всі її візити до графа виявилися марними – в домі ніхто не живе; і думав, що навряд ця старенька дочекається звістки від Ірини, якщо та згодом і зробить спробу зв'язатися через неї з своїми. Але все-таки залишив у немічної консьєржки повідомлення для Кабардіної із своєю точною адресою і детальними інструкціями щодо її подальшого завдання. Так і залишився невідомим для Мальцева маленький будиночок над тихою Марною, про який знали лише гітлерівський шеф Кабардіна Штольце, його нинішній керівник сер Елвіс Рочестер і сам граф з Іриною. З жодним із них, звісна річ, Мальцев не мав ніяких контактів, тому й виїхав з Парижа, приголомшений невдачею своїх розшуків, з ледь жевріючою надією на те, що Ірина жива і що час зведе їх колись знову. І яким же було його здивування, коли біля бензоколонки, власником якої він став на одній з гамірних міжнародних трас, зупинився розкішний «шевроле» й ошатна красуня – лейтенант Ірина Кабардіна – передала через нього своє перше повідомлення центру про готовність приступити до виконання завдання.

Ірина розслаблено сиділа і майже не чула, про що говорив полковник. А він тим часом продовжував, не зводячи з її обличчя суворих очей:

– Треба сказати, місіс Ірен, що острів цей завжди був на перехресті епох і цивілізацій, які змінювали одна одну. Тут пролягли торговельні шляхи і військові маршрути. Він приймав легендарного Одіссея, давав притулок корсарам, знав розквіт мистецтва і роки поневолення…

«Він, здається, хоче переповісти весь путівник. А коли ж про головне?» – подумала Ірина і рішуче підвелася, перериваючи полковника на півслові:

– Уже пізно, сер Елвіс, нам час повертатися у готель! – І, не озираючись, попрямувала до виходу.

* * *

Було це після війни. По Карпатських лісах никала загнана і доведена до відчаю купка оунівців на чолі з надрайонним провідником Семеном Чорнобаєм – Борушем, як називали його бандити. Скрізь, де б вони не з'явилися, лилася кров, чувся стогін і плач. А бандити, відчуваючи свій кінець, лютували ще більше.

Кілька разів вони потрапляли в оточення, але Ворушу разом з найближчими охоронцями щоразу вдавалося вислизнути.

Ця операція готувалася чекістами особливо старанно. У розпорядженні, тоді ще майора, Василенка була рота автоматників, що мали вже чималий досвід у боротьбі з бандами. Завдання полягало в тому, щоб одночасно покінчити і з Борушем, і з його бандою.

Село, куди мав прибути Боруш, оточили з усіх боків. Але в останню ніч перед операцією прямо до Василенка прийшов здоровенний парубійко. Василенко одразу впізнав його – Довбня!

Лесь Чорнобай спокійно поклав автомат на припічок, перехрестився і сів на лаву. Чекісти здивовано дивилися на хлопця. А велетень з чорним, мов земля, обличчям поволі скрутив цигарку, закурив.

– Я До того, пане начальнику, – глянув він на Василенка величезними сірими очима, – що Семена в Лохвицю не ждіть. Не буде його тут… Зараз він у Тенеші подався. Там і заночує… А я до вас прийшов… Чи, як ви писали у тих папірцях, з повинною.

Ніхто, крім майора, не повірив Лесю. А Вагиленко повірив. Бо знав, що Лесь – простий бідолаха, все життя перебивався з хліба на воду, та й хліба того не густо було в його хаті. А піти в ліс воювати за «вільну Україну» Леся підбив його старший брат Семен. Про це говорили Василенку Лесеві родичі, з якими майор зустрічався. Семен у куркулях ходив, а Лесь – бідняк бідняком. Темний, неосвічений…

– Довго я Семена умовляв, – вів далі Лесь, – давай кінчати все це, ходімо по домівках, відбудемо покарання, якщо не простять, але ж до своєї землі повернемося, працювати будемо, а не кров людську лити… А він затявся – ні. За себе, каже, за землю свою битися треба. Все у тебе, Леську, Совєти заберуть, а самого вб'ють. Вірив я. От і жив, як вовк у лісі. А вчора, коли побачив, як Семен на сусідньому хуторі маленьке дівча вилами підтяв, пішов од нього…

Лесь згодився повести загін у Тенеші.

– Мені все 'дно туди треба – сім'я моя там: Марія і малий Андрій, – сказав і, гупаючи великими чобітьми, вийшов із хати.

… У Тенеші увійшли, коли вже розвиднялося. Тихо зняли вартових, оточили три хати на околиці. Обеззброїли і взяли майже всіх бандитів. Усіх, крім Боруша. Зникли дружина Леся і син. Люди потім говорили, що серед ночі Боруш разом з Марією та Андрійком і двома охоронцями подалися до лісу. Поки допитували затриманих, зник Лесь…

Тільки на третій день чекісти знайшли у Чорному лісі біля криївки Леся Чорнобая. Поруч нього лежала напівжива дружина його Марія, що вже стікала кров'ю. Лесь був убитий пострілом у спину. У схроні знайшли трупи Палія Та Януша – охоронців Боруша. А сам Семен і племінник Андрійко зникли…

* * *

Сер Елвіс подивився на годинник і сказав:

– Панове, у нас є ще півгодини до повного збору учасників операції. Отже, ми маємо змогу ще раз, востаннє, зупинитись на кандидатурі кожного з них.

Нарада відбулася у просторому номері Ірини за три години до початку операції.

– Отже, перший її учасник, – продовжував по паузі Рочестер, – Романівський. Псевдо – Утяй.

– Референт служби безпеки, – озвався Террі, – довірена особа пана зверхника. Іде в край із завданням налагодити агентурну мережу і посилити потік розвідувальної інформації. Крім того, має контролювати дії підпілля у краї. Надійна людина…

– Другий учасник – Ігор Тесленко. Псевдо – Булась.

– Довірена особа провідника СБ. Іде в край як кур'єр і зв'язковий Утяя. На нього покладено функції охоронця і провідника, адже Булась довгий час перебував саме в тих краях…

– І третій – Андрій Чорнобай, Смерека.

– Радист і охоронець Утяя. Іде в край під псевдо Німий. У разі потреби, звичайно, має виконувати цю роль. – Террі криво всміхнувся і додав: – Я дам скоріше собі голову відтяти, ніж повірю в те, що він заговорить.

– А чи не замолодий? – озвалася Ірина з кутка дивана. – Адже хлопцеві лише двадцять.

– Ні, – м'яко перебив її Рочестер. – Не забувайте, що він виріс на наших очах і палає бажанням помститися за своїх батька й матір.

– Крім того, втрутився майор Террі, – у нього вже є деякий досвід у роботі. Він ходив з нашою поштою до Польщі. Отже…

– Отже, розвідник з нього, незважаючи на молодість, вийшов добрий, – резюмував полковник і знову подивився на годинник. – Зараз вони почнуть збиратися.

За хвилину двері відчинилися, і до кімнати увійшли всі троє. Мовчки посідали, мовчки перезирнулися.

Полковник Рочестер пройшовся з кутка в куток, потер руки і нарешті заговорив:

– Панове, до вильоту залишилося рівно дві години тридцять хвилин. Останні інструкції. Ваш літак ляже на курс: цей острів – Греція – Албанія – Угорщина – Румунія – Україна. Політ триватиме трохи більше п'яти годин і відбуватиметься на граничній висоті. Викидатиметесь на парашутах у районі… – полковник підійшов до столика, розгорнув карту і ткнув пальцем у намальований червоним олівцем кружечок, – ось тут. Вас там зустрічатимуть місцеві бойовики, для чого запам'ятайте пароль: «Пугач-36», відзив – «Пава-45».

Рочестер трохи помовчав, даючи учасникам операції можливість краще усвідомити сказане, а потім продовжив:

– Тепер, панове, давайте ще раз перевіримо вашу екіпіровку. Якщо я не помиляюсь, кожному з вас видано два пістолети, дві гранати, по 450 патронів, годинник, ком, пас, ампули з отрутою на випадок провалу, які ви повинні були вшити в комірці ваших сорочок, чи не так? – Рочестер повернувся до Утяя.

Той хитнув головою на знак згоди.

– Прошу вас ще раз перевірити, панове, чи маєте повністю все необхідне.

– Та скільки разів уже перевіряли, пане полковнику, – мов у трубу, загудів Андрій. – Є все, що потрібно.

Сер Елвіс холодно подивився на Смереку і, звертаючись цього разу тільки до нього, сказав:

– Я розумію, молодий чоловіче, що така настирливість з мого боку може декого й дратувати. Але я старий розвідник і добре знаю, що у нашій з вами роботі, колего, немає дрібниць. Отже, вам таки доведеться ще раз ретельно переглянути всі свої речі.

Андрій з винуватим поглядом вислухав менторську нотацію шефа і пробурмотів:

– Слухаю, сер! Подивлюся ще раз…

– Чудово, – відповів полковник. – До того ж у вас на це є ще трохи часу. Чи ясне вам завдання?

Всі троє хором відповіли:

– Так, сер!

– Чи нема якихось запитань до мене або побажань?

– Ні, немає, – сказав Утяй, піднімаючись зі свого стільця.

– Все ясно! – поспішив додати Булась.

– Ет, шкода, що не можна на прощання завітати до «Ельдорадо» і замовити смаженої картоплі… – замріяно прогудів Андрій.

– Так-так, панове, прошу нікуди з готелю не виходити, доки за вами не прийде машина, – сказав майор Террі.

– Слухаю, сер! – разом відповіли Булась і Смерека.

Утяй же, який встиг уже підійти до дверей, обернувся, сумно обвів поглядом присутніх у кімнаті і неголосно, чомусь по-українськи проказав:

– Най допоможе нам бог во славу справи нашої…

Капкан

До початку наради лишалося ще кілька хвилин, і кожен, хто був запрошений на неї, займався своїми справами. Генерал Микитенко, сидячи ще за своїм столом, розмашисто підписував якісь папери, що їх подавав лейтенант Коробов; полковник Василенко, переплівши короткі пальці сильних рук і насупивши густі брови, втупився в якусь одному йому видиму цяточку на дзеркальній поверхні довгого столу, за яким розмістилися ще кілька офіцерів; полковник служби ППО стиха розповідав щось веселе своєму сусідові у формі прикордонника.

– Ну, товариші, всі в зборі? – Генерал Микитенко підійшов до офіцерів. – Тоді починаємо працювати…

Василенко любив слухати, як генерал вимовляє оте «починаємо працювати» – легко, без особливого притиску і водночас так, що всі за мить замовкали і в кабінеті одразу встановлювалась робоча атмосфера.

От і зараз, зробивши паузу лише на кілька секунд Віталій Романович одразу почав знайомити присутніх з обстановкою:

– За даними, що надійшли до нас, «гості» можуть з'явитися десь на початку першої години ночі. Отже, військам ППО, – сивий полковник підняв голову, – розпочати спостереження за небом вздовж кордону вже з двадцятої години, прикордонникам і військам місцевих гарнізонів виставити додаткові пости, блокувати всі автобусні і залізничні станції, а також аеропорти…

– Багаті «гості» будуть? – нахилився до Василенка прикордонник.

– Саме так, – відповів за Василенка генерал. – «Гості» таки багаті. Не дай боже, чимось налякати. Тому я наголошую, товариші, – пильність і уважність! Спостереження за шляхами і на станціях проводити без зайвого шуму, обережно, так, щоб не впадало у вічі. Виявивши порушників, не брати, а супроводжувати до місця їх збору.

– А чому не можна брати їх одразу? – знову вискочив нетерплячий прикордонник.

Віталій Романович глянув на нього і спокійно відповів:

– Справа в тому, що вони самі прийдуть до нас… При цих словах Василенко хитро примружився і додав:

– Авжеж, адже схрон, до якого вони прийдуть, ми заблокуємо заздалегідь.

– Так-так, – підтвердив Микитенко. – Нам важливо їх всіх узяти живими. Не інакше. Тому я і наполягаю на граничній обережності, бо, як ми вже знаємо з практики, закордонні боси залюбки постачають своїх підопічних ампулами з отрутою, які вони, в разі небезпеки, цілком можуть використати за призначенням. А нас це аж ніяк не влаштовує…

* * *

…і плаче, і не спить,

Мов негодована дитина,

Лихої, тяжкої години,

Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,

Не жди сподіваної волі,

Вона заснула…

Генерал Микитенко відірвався від Кобзаревого збірничка і кинув погляд на вікно. Місто засинало. Інколи було чутно шурхіт шин по мокрому асфальту.

«Які гнівні і болючі рядки… – подумав Віталій Романович. – Як палко жадав поет волі і як ненавидів ворогів рідної України… І ці гаспиди ще намагаються проголосити Тараса своїм. Дзуськи! Він наш, тільки наш…»

Думки Микитенка перервав різкий телефонний дзвінок.

– Товаришу генерал! – почувся у трубці схвильований голос. – Виявлено невідомий літак без розпізнавальних знаків. Летить вздовж кордону…

– Так, так, чудово… Слідкуйте за ним і доповідайте. Все!

Микитенко поклав трубку і подивився на годинник. Стрілки наближалися до дванадцятої ночі.

– Ох і молодець же наш лейтенант Кабардіна! Все точно повідомила! – не втримався від похвали Віталій Романович.

Генерал хвилювався зараз, як влучний стрілець на великому полюванні, який заздалегідь знає кінцевий результат і рука якого міцно тримає зброю… Він був упевнений у вправності своїх підлеглих і добре знав, що за цим ворожим літаком зараз стежать сотні уважних очей.

– Товаришу генерал! Літак над заставою капітана Нарушева повернув у глиб території і зараз перетинає Бережанський район!

– Все добре, все нормально… – промугикав Віталій Романович і одразу ж обірвав себе: не хизуйся, ідучи на рать… А якщо ця пташка летить без «гостинця», а головний літак перетне район зовсім в іншому районі?… Ну що ж, наші орли навряд чи пропустять і його…

Але внутрішнє відчуття підказувало Микитенку, що цей літак і є той самий звір, на якого він полює, і прийняті ним заходи перестороги – це від роками виробленої звички завжди все передбачати.

– Товаришу генерал! Літак пройшов над Підгаєцьким районом і зараз знаходиться над Козівським… Прикриття не виявлено…

– Чудово… Продовжуйте спостереження! – клацнув важіль телефону, і Микитенко підійшов до карти: точно виходять. Зараз стрибатимуть…

За кілька хвилин кабінетну тишу знову розірвав телефонний дзвінок.

– Літак зробив два кола і пішов назад. У повітрі – три парашути!

– Пропустити літак через кордон! Нехай собі думають, що прибули непоміченими… Не спускати очей з парашутистів! Тільки… обережніше, – додав генерал уже зовсім не командним голосом.

– Єсть, не спускати очей! – хвацько гримнуло в трубці.

* * *

Смерека загасив парашут і прислухався. Ліс відповів на його німе запитання мирною тишею, що її порушував тільки ледь вловимий шурхіт листя. Земля спала, оповита нічним спокоєм. І, здавалося, ніщо не може порушити його. Хіба тільки мерехтливе місячне сяйво, що проникало між диким сплетінням віт, породжувало враження непевності і тривоги.

Смерека зіщулився від нічної прохолоди і почав хутко збирати парашут. Закопавши його під явором, закинув на плечі рюкзак з рацією, знову застиг на секунду і тільки тоді тричі гукнув по-совиному. З глибини лісу у відповідь почувся тихий згук. Зачекавши, чи не почується ще третій голос, Андрій пішов на нього.

Йшов він м'яко, як ходять мисливці і розвідники, обережно ступав спочатку на носок, а потім вже на повну ногу. Йшов, обминаючи завали і кущі, сторожко озираючись на всі боки. Раптом десь попереду і трохи збоку хруснула під чиєюсь ногою гілка. Смерека завмер. Але, почувши вже знайомий згук, пішов, майже не криючись, назустріч. «Та це ж Утяй! От старий пень! – лаявся у думці Андрій. – Життя прожив, а ходити як слід не навчився. Булась такого б собі не дозволив…»

– Друже Утяй, то я, Смерека! – проказав неголосно, вдивляючись у гущавину. Від згустка пітьми відділилася невисока постать і пішла на Андрія.

– Німий? А я думав, Булась… Куди ж він міг подітися?

– Може, віднесло?

– Може… – погодився Утяй.

– Давайте ще раз гукнемо? – запропонував Андрій.

– Не варто було б… а проте, гукни.

– Гу-у… гу-у… гу-у! – розляглося тоскне над лісом. Прислухалися. Ані звуку.

– Не можна далі чекати. Небезпечно, – проказав Утяй. – Треба йти без нього. Якщо живий і здоровий – прийде на збірний пункт, не маленький…

По голосу Андрій зрозумів, що Утяй стривожений. І справді, не встигли приземлитися, а один із співучасників ніби крізь землю провалився. Було від чого нервувати…

– А не з'явиться протягом трьох діб… – Утяй рішуче насунув кашкета на лоб і скомандував: – Нема чого теревені розводити! Пора… – І першим рушив на схід.

Над лісом зажеврів літній світанок. Дерева і кущі почали неохоче проступати із загальної маси, набувати об'ємності. Перед сходом сонця навіть вітер, здавалося, облишив свої пустощі, щоб з достоїнством стріти новий день.

… Булась розплющив повіки і око в око стрівся поглядом з молодим солдатом, який сидів на пеньку за два кроки від нього і спокійно курив. Булась рвучко підвівся і, схопившись за голову, – жалісно застогнав. Пальці намацали на потилиці здоровенну гулю.

– Товаришу капітан! – піднявся солдатик. – Очуняв…

До Булася підійшов ставний офіцер:

– З благополучним приземленням, добродію, не знаю, як вас там…

Скривившись від болю і ледь повертаючи голову, Булась розглянувся навкруги: поруч з ним лежав акуратно складений парашут, а трохи далі, на розстеленому на молодій траві плащ-наметі, – все його майно: пістолети, гранати, годинник, компас…

– У вас має бути рація, капітане…

– Авжеж, – відповів той і, щоб приховати своє здивування, уїдливо додав: – Хочете повідомити моє чи своє начальство про прибуття?

– Ваше, – цілком серйозно сказав Булась. – Прошу, з'єднайте мене з полковником Василенком.

Капітан уважно подивився на Булася, але, продовжуючи гру, все ж відповів, тільки вже без іронії:

– Не знаю такого… А про мене, щоб з вами познайомитися, досить буде і майора…

– Мені необхідно терміново з'єднатися з Олексієм Петровичем Василенком – полковником держбезпеки… – Булась обережно покрутив головою.

Молодий офіцер простягнув йому руку, допомагаючи стати на ноги:

– Здорово вас гахнуло… Не треба нікуди дзвонити. Полковник за півгодини буде… Він уже знає про вас.

Хатка стояла на околиці лісу, немов на хвильку відбігла від зграйки таких самих, як і вона, подружок, що тісним колом оточили старий занедбаний цвинтар. Полковник Василенко, одягнений у потертий сірий костюмчик, в якому він був більше схожий на бухгалтера якоїсь районної організації, ніж на співробітника органів держбезпеки, сидів за грубо збитим столом, поклавши важкі руки на його вискоблену до білого поверхню.

Проти нього, спиною до тьмяного віконця, розташувався Булась. Він час від часу прикладав долоню до потилиці, ніби намагався погамувати в такий спосіб біль. Грюкнули двері, і до хати зайшов той самий молоденький солдатик, що чатував біля нього в лісі, з відерцем колодязної води. Мовчки поставив відро біля столу, змочив кінець вишитого рушника і так само мовчки простягнув його Буласю. Той із жалем подивився на рушник, знову намацав гулю, яка стала ще більшою, і заперечливо похитав головою.

– Чому? – здивувався Василенко. – Адже болить…

– Не можна, Олексію Петровичу, – проказав Булась, – повинен для реабілітації продемонструвати гулю як речовий доказ.

Полковник засміявся, а потім все-таки сказав:

– А якщо, Ярославе Івановичу, зробити так: Утяя і Німого візьмемо у схроні, а вас покажемо їм уже потім, ніби схопили по дорозі?

– Гадаю, що їх нічим не треба насторожувати. Хто зна, як закінчиться операція і як вони поводитимуть себе далі. А дати їм хоча б маленьку підставу для підозри, мабуть, не входить у наші плани. Я наполягаю на тому, щоб операція проходила без будь-яких відхилень. Навіть заради мене. Крім того, моя відсутність примусить їх таки прийти до місця збору, адже за інструкцією вони зобов'язані чекати мене саме там. Отже, все, що робиться, – на краще, Олексію Петровичу! – Булась посміхнувся і одразу ж скривився: – Ох і болить, клята!

Василенко у задумі провів долонею по столу, ніби розправляв неіснуючу скатертину.

– На скільки вони випередили вас, кажете?

– Вони вже йдуть години чотири – чотири з половиною, а що?

– Значить, вони встигли відійти від місця висадки кілометрів на двадцять п'ять – тридцять…

– Приблизно.

– Ви мали пересуватися і вдень?

– Ні в якому разі! Тільки вночі. Вдень повинні були відпочивати, спати, а потім уже йти далі.

– Стежку вони знають добре?

– Я б не сказав, Олексію Петровичу, хоча у вмінні орієнтуватися їм не відмовиш. Особливо Німому. Єдине, що зі мною вони б не йшли так обережно і не втрачали часу на розшуки орієнтирів, адже я повинен був стати їх провідником… А так їх пересування, звичайно ж, буде повільнішим.

– Отже, Ярославе Івановичу, при бажанні ви змогли б, не викликаючи підозри, наздогнати їх?

– Якщо пояснити своє пересування вдень необхідністю якнайшвидше залишити район висадки і добрим знанням місцевості… – розмірковував Булась, – то звичайно.

– А про приблизне місце їх привалу ви теж, мабуть, знаєте? Адже сови вдень не літають… Зможете їх розшукати?

– Повинен! – рішуче сказав Булась.

– Ну що ж, тоді не будемо гаяти час. – Василенко підвівся і, поклавши руку на плече свого співрозмовника, співчутливо запитав: – Дуже болить голова?

– Не хвилюйтеся, Олексію Петровичу, до весілля заживе! – посміхнувся Булась і собі піднявся з лави. – Пора… Ось тільки поп'ю. – І він жадібно припав запеченими губами до відра. Потім змочив лоб та щоки і, не витираючись, попрямував до виходу. – То я пішов… – Уже од дверей обернувся до Василенка.

– Ні пуху!… – відповів полковник і потім довго дивився йому услід, думаючи про те, скільки довелося пережити цій людині і скільки таких, як Булась, ще знаходяться під впливом націоналістичної брехні. І про те, скільки сил треба було докласти йому, Василенку, та його товаришам, щоб-усі обдурені прозріли, а всі вороги зникли з лиця рідної землі…

* * *

Андрій прокинувся першим. Сів, покрутив головою, відганяючи сон, витяг з білявого пасма стеблинку і тільки після цього роззирнувся навкруги.

Сутеніло. Андрій поплямкав губами, згадав, що по дну виярка має протікати струмочок, і одразу ж почув його тихий легіт. Він обережно висунув носа із сховку, що його утворила весняна повінь, підмивши круті береги, а розрослі віти шелюжиння завісили його зверху.

Всюди було спокійно, і Андрій, позіхаючи та розтираючи закляклу руку, на якій незручно спав, обережно спустився до води. Умився, довго пив і тільки після цього повернувся до схову, де ще сопів Утяй.

– Га? Що? – Романівський здригнувся від легкого Андрієвого дотику.

– Вже смеркає, друже Утяй! Час збиратися… – ввічливо сказав хлопчина.

– А-а-ах… так-так, я зараз, – позіхнув той і сторожко прислухався – Ти вже виходив?… Все спокійно?

– О'кей, пане начальнику! Давайте краще вечеряти.

– Давай, тільки вогню не запалюй…

– Боронь боже! – Андрій, пустуючи, кумедно перехрестився. – Не маленькі, знаємо, що й до чого.

– Ну-ну, – пробурчав Утяй, – як для Німого, то надто багато базікаєш…

Вони неквапно поїли, чекаючи, коли сутінки загустішають настільки, щоб можна було, не дуже криючись, просуватися далі. Потім навпомацки зібралися і вилізли із виярка.

Місяць ще не зійшов, і над їхніми головами яскраво сяяли міріади зірок, переливаючись і підморгуючи. В лісі ж було темно, хоч в око стрель.

– Як там нам далі йти? – чомусь пошепки сказав Утяй, хоч навкруги не було ні душі.

– Звідси точно на схід до хутора, а там… – скоромовкою почав було Андрій.

– Стривай! – перебив його Утяй. – Ти чув щось?

– Ні… а що там?

– Слухай! – Романівський застережно підняв палець.

До Андрієвого слуху долетів далекий, але виразний совиний згук. Один… другий… третій!

– Це Булась! – Андрій схопив Утяя за рукав куртки. – Я відповім!

– Тихо, навіжений! Зачекаємо…

Припавши до землі, вони завмерли. За кілька хвилин уже трохи ближче знову почулося: «Гу-у… гу-у… гу-у…»

– Для сови ще рано, а для Булася…

– А якщо з ним щось трапилось? – загарячкував Андрій.

– Все може бути… – протягнув Утяй. «Гу-у… гу-у…» – почулося вже зовсім близько. Романівський штовхнув Андрія в бік:

– Давай!

… Булась, важко дихаючи, опустився на траву поруч з ними.

– Ух, нарешті я знайшов вас! Уже дві години блукаю, шукаючи, усі нори обнишпорив… А кричати раніше не наважувався…

– Як, друже Булась, ви пересувалися серед ясного дня? – У голосі Утяя задзвенів метал. – Ви що, захотіли виказати всіх нас? Що з вами сталося, чому не відповіли після приземлення?

Булась намацав у темряві руку Утяя і приклав до голови.

– Н-да-а…

– Я лежав непритомний майже до світанку. Не залишатися ж було біля парашута! Довелося мерщій тікати з того району, – пояснював Булась, вмощуючись на траві, немов на тахті у себе вдома. – Стомився… Хвилин п'ятнадцять перепочину, – і підемо…

– Десять! – суворо наказав Утяй. – Скоро місяць зійде.

– Десять так десять, – мирно погодився Булась і попросив у Смереки – Дай води!

Хлопець з готовністю скочив на коліна, витяг з кишені повну фляжку води і подав Буласю. Андрій був невимовно радий, що ця людина, яку він так поважав і в глибині душі плекав надію стати схожим на неї, знову поруч з ним. Утяя хлопець не любив за сварливий характер і побоювався. А з Буласем йому було і цікаво, і якось надійніше. Бо що й казати, на серці в Смереки було трохи моторошно. Ніби збувалася нарешті роками вистраждана мрія помститися за батьків, але весь час його мучила якась непевність. Ось уже майже добу він провів на рідній землі, і земля немов погамувала його біль, сторожко мовчала, нічого не промовляючи його серцю, а він вдихав її запахи, ніжно пропускав крізь долоню гілля молодих смерічок і відчував, що все для нього тут давно знайоме і рідне.

Булась рвучко звівся на ноги, тягнучи за собою обох напарників.

– Досить розсиджуватись, – сказав їм рішуче, – а то справді потрапимо до рук чекістів… Потім відпочинемо! – І рушив у темряву по ледь вгадуваній стежині.

Над лісом повільно сходив повновидий, мертвотно білий місяць.

… Всім описаним вище подіям або передували, або йшли паралельно, іноді переплітаючись з ними, або наступали одразу ж після них, – інші, не менш важливі і складні. Боротьба проти українського націоналізму точилася на два фронти: за межами країни і безпосередньо на Україні, в їх західних областях. Треба було викорінювати бандитизм остаточно і назавжди.

Зустріч

Генерал виглянув з вікна свого кабінету і мимоволі задивився на сценку, що розігралася на перехресті двох широких київських вулиць.

Несподівано для такого раннього часу тут скупчилося чимало різного транспорту. Сердито здригалися кілька вантажних машин, стиха сигналили легкові, а серед них, наче слон на тісній арені, поволі поверталася автоцистерна, залишаючи на сухому асфальті темні калюжі води, що сріблястими цівками лилася з-над передніх коліс. Кирпатий водій люто крутив кермо, намагаючись об'їхати «Москвича», а той задкував від нього.

Незворушним у цьому гармидері залишався невисокий, підтягнутий міліціонер. Він підніс над головою руку, вийняв з рота сюрчка і щось гукнув до шоферів, вказуючи напрямок. «Москвич» ще швидше посунув до тротуару, цистерна рушила вниз – і все заспокоїлося. За кілька хвилин машини розбіглися у різні боки, залишивши на асфальті тьмяні лінії-сліди. Навіть вусатий двірник, втративши інтерес, повернувся спиною до вулиці.

«Ач, який вправний, – подумав генерал про маленького міліціонера. – Витяг головну ланку, а за нею розплутав увесь вузол». І знову заглибився у свої думки.

… Операція, яка тривала вже кілька років, відняла чимало сил і нервів і зараз вступила, мабуть, у вирішальну стадію. А втім, якою б важливою вона не здавалася, ця операція була лише однією ланкою у великому ланцюгу заходів радянських чекістів. І від успішного її завершення тепер залежав розвиток дальших дій розвідників групи «генерала Микитенка.

Генерал пройшов за свій стіл, зручно вмостився у кріслі. Він любив цей вранішній час, коли знайомий кабінет у ранковому світлі здавався ще затишнішим, ніж звичайно. На столі дрімали телефони, сонно поблискуючи відполірованими боками, не мигтіли на них сигнальні лампочки. І начальники підрозділів у цей час ще закінчували голитися або снідати вдома, не турбуючи свого шефа нескінченними і справді невідкладними справами.

Щоправда, старанний лейтенант Коробов був уже тут – генерал це знав, – але і він поринув у ранкову пошту і до заповітної хвилини не наважувався заходити до кабінету з паперами на підпис. Можна було ще з півгодини на самоті подумати. І робити це генерал любив або на ходу, міряючи кабінет короткими неквапними кроками, або ось так, у кріслі, машинально розмальовуючи чистий аркуш паперу силуетами людей і тварин.

Зібгавши і кинувши у корзину розмальований аркуш, генерал підвівся з-за столу і знову почав міряти відстань від вікна до сейфа, роздумуючи над деталями операції, пригадуючи і ще й ще оцінюючи кожного її учасника…

Теплий вітер доносив своєрідні запахи міста, ворушив завісу. Генерал зупинився біля вікна, знову задивившись на вправного регулювальника. Вулицями рухався потік автомашин, тролейбусів, автобусів – це була година «пік», місто починало свій трудовий день. Невеличкий міліціонер вправно і чітко працював на своєму посту, повторюючи красиві і звичні рухи. Машини з дедалі більшою швидкістю обтікали його з різних боків, а він тільки повертався, чітко спрямовуючи їх рух, виразними жестами ліквідуючи найменші затримки.

«Так, – промайнула думка, – треба дуже точно і чітко керувати, не втрачаючи й миті, правильно спрямовувати кожну дію…»

Хрипко бамкнув великий годинник, і кабінет сповнився глухим передзвоном. За останнім – десятим ударом двері прочинилися, і на порозі став лейтенант Коробов. «Їй-бо, стояв і чекав під дверима», – всміхнувся про себе генерал. Ад'ютант увесь наче виблискував: зірочки на погонах, черевики, навіть кінчик задерикуватого носа – все сяяло і відбивало світло. Лейтенант ввічливо клацнув каблуками, вітаючись. На його обличчі з рум'янцем аж до скронь застиг вираз стриманого жалю. «Я розумію, – здавалося, промовляли його очі, – що порушив хід ваших думок. Але порядок є порядок, і о десятій я повинен бути саме тут, а не деінде, бо ви самі цього вимагаєте…»