Опівнічні стежки

– Так-так, – поблажливо сказав Рочестер, – я вже знаю про ваші пропозиції щодо поліпшення діяльності організації. Гадаю, що керівництво центральним проводом недарма надіслало вас сюди. З часом ви, пане Богун, певно, посядете одне з чільних місць у підпіллі – для цього у вас є всі дані і можливості. Україні необхідні такі патріоти, як ви!

Всі троє встали, і полковник урочисто потис Богунові руку.

– А зараз, – продовжив сер Елвіс, – вам час відпочивати. Місіс Ірен допоможе вам влаштуватись. І взагалі, дорога, візьміть пана Богуна під свою опіку, він заслужив на нашу виняткову увагу.

Ірина лагідно усміхнулася:

– Звичайно, пане полковнику, таким героям, як містер Богун, – моє шанування і найщиріше захоплення!

– Ну який я герой! – заперечив Богун. – Я просто чесно виконую свій обов'язок…

– О, та він ще і скромний! – засміялася Ірина. – Рідкісна для героя риса… Сьогоднішню ніч, пане Богун, вам доведеться перебути в готелі, а назавтра вам приготують квартиру і персональну машину. Якій марці ви віддаєте перевагу?

– Тій, яка швидко їздить і не займає багато місця…

– Пану подобаються швидкісні машини? Тоді вам підійде «ягуар» – чудовий спортивний автомобіль. А зараз ми з сером Елвісом відвеземо вас до готелю, де ви переночуєте. Здається, у «Монт-Ройялі»? – звернулася вона до полковника.

– Так, місіс! Це чудовий готель.

Не зачиняючи дверцят машини, Ірина почекала, поки фігура Богуна не зникне за дзеркальними дверима готелю, потім натиснула на кнопку внутрішнього радіозв'язку:

– Алло, черговий? Спостереження до «Монт-Ройялю», номер 312.

Богун зайшов до просторої кімнати, яка нічим не відрізнялася від звичайних готельних номерів: полірована шафа з дзеркалом, дерев'яне низьке ліжко, вкрите сіруватим покривалом, журнальний столик і два крісла, на підлозі – великий пухнастий килим. Ліворуч крізь прочинені двері видно білі кахлі ванної кімнати.

Поклавши невеличкий чемодан на крісло, Сергій роздягнувся і з задоволенням поліз під гарячий душ. Потім до червоного розтерся махровим рушником, ліг, заплющив очі і спробував заснути. Раптом він підхопився і босоніж заходив по номеру.

«Капітан Кабардіна жива й неушкоджена. Значить, є надія, що смерть Мальцева – чиста випадковість. А якщо Кабардіну залишили у спокої з метою виявити її зв'язки? Цілком ймовірно. Отже, вірогідність нещасного випадку з Мальцевим становить п'ятдесят відсотків і ймовірність стеження за Кабардіною – теж п'ятдесят? Половина на половину…»

Сергій сів за низький столик і стис скроні руками. «Думай, думай, чекісте!» – наказав собі.

Якщо припустити, що Мальцева ліквідували, то виходить якась нісенітниця. Нащо було його вбивати, коли й дурню ясно, що ця людина – справжній скарб для супротивної розвідки. Нелогічно…

З відкритої кватирки тягнуло вільгістю, але Чигрин не помічав прохолоди, мозок його напружено працював.

Нелогічно, але можливо. Хіба збагнеш до кінця логіку ворогів? А якщо вони простежили за Мальцевим, виявили його зв'язки й ліквідували за непотрібністю? Через Мальцева вийшли на Кабардіну. Але й тут немає повної послідовності. У цьому випадку Кабардіна повинна бути вже давно за ґратами.

Сергій відновив у пам'яті її образ годину тому. перед ним сиділа мармурова статуя. Скромне, але вишукане вбрання підкреслювало бездоганність фігури, над випуклим матовим чолом – чорне, блискуче волосся, в якому застигло пасмо сивини. Здається, зараз так модно… Сивина не старила цю жінку, а, навпаки, підкреслювала свіжість її обличчя. Ніжний рот час од часу кривила бридлива усмішка.

Сергій потер обличчя і раптом відчув, як стомився і змерз. Він пірнув під ковдру і зіщулився. Добре, не будемо робити поспішних висновків. Треба розглянутись, простежити… Сергій крутнувся під ковдрою, вмощуючись зручніше, полежав, чекаючи сну, потім знову скочив на ноги і закурив. Як же розрубати цей гордіїв вузол?…

Вранці Богуна збудив дзвоник. Він довго не міг зрозуміти зі сну, що це дзеленчить. Потім, отямившись, схопився і підняв телефонну трубку.

– Хелоу! Містер Богун? – почувся у трубці грудний жіночий голос. – Здається, я вас розбудила…

Сергій відкашлявся і сказав:

– Нічого, місіс. А котра зараз година?

– Сім хвилин на одинадцяту!

– Йой леле! – вигукнув він винувато. – Оце так поспав.

– Снідайте і приїздіть на Кінгсуей до полковника. Ваша машина стоїть біля під'їзду – яскраво-синій «ягуар». Ключ у портьє, В машині знайдете путівник по місту та права на-водіння автомобіля на ваше ім'я. Не баріться, на вас уже чекають…

– Слухаю, місіс! – шанобливо відповів Богун, обережно поклав трубку на важіль і сплюнув: «Тьху, чорт! Як у них все швидко… І права встигли зробити… Мабуть, і наглядача не забули приставити… Що ж, поживемо – побачимо…»

У кабінеті Рочестера були сам шеф, його референтка і знайомий Сергію майор Террі, який супроводжував його у польоті з Мюнхена сюди. Не витрачаючи марно часу на розпитування про здоров'я, одразу ж заходилися до розробки програми навчання Сергія.

Головував, як годиться, полковник Рочестер. Але по тому, як поводили себе референтка і майор Террі, Сергій зробив висновок, що Ірина грає тут далеко не останню скрипку: «Ач як зиркає на неї, – зауважив Сергій. – Немов хоче впевнитися, чи все правильно говорить…»

– Заняття проходитимуть, – говорив тим часом полковник, – під наглядом і безпосереднім керівництвом майора Террі.

Террі схилив на знак згоди голову.

– Ну, а вашим вільним часом, якщо не заперечуєте, розпоряджатиметься місіс Ірен. Звичайно, з урахуванням ваших бажань і лише до того часу, доки ви, пане Богун, не акліматизуєтесь…

– Звичайно! Я буду дуже вдячний за клопоти місіс Ірен, – запевнив Сергій, а про себе подумав: «Значить, стежити за мною будуть довго і нудно! Як же передати про своє прибуття сюди? Треба щось придумати…»

Настрій у нього тим часом значно погіршився. Він уявляв собі прогулянки на самоті околицями міста на машині, яка вже встигла йому сподобатись. А тут доведеться терпіти поруч наглядача. Сергій одразу ж згадав свою дружину – кирпатеньку і пустотливу, що так і випромінювала доброту і жіноче тепло. Але він примусив себе посміхнутися до цієї неприступної богині, яка зовсім йому не сподобалася, і зосередився на тому, про що говорив Рочестер.

Коли спільними зусиллями визначили обсяг і розклад занять, – майор Террі і шеф при цьому прискіпливо випитували, що він уміє і чого не вміє робити. Сергій зрозумів, що вільного часу в нього буде обмаль.

Потяглися довгі, схожі, як дві краплі води, дні. Підйом о сьомій ранку у невеличкій, але досить пристойній квартирці з усіма вигодами і, що було спочатку для Сергія приємною несподіванкою невеличким каміном у вітальні. З часом він зрозумів, що камін у цьому туманному місті – не розкіш, а предмет першої необхідності, бо парове опалення не завжди змагало цю пронизливу вільгість.

Вставав Сергій рано, нашвидкуруч збирався і їхав на своєму «ягуарі» до школи. Заняття тривали з восьмої ранку до восьмої вечора з двома півгодинними перервами на другий сніданок і обід. Ввечері він знову приїздив до своєї квартири, кимось прибраної (спочатку це дивувало ї дратувало його, бо ключ від вхідних дверей він завжди забирав з собою), бездумно дивився на екран телевізора або гортав якийсь комікс, а потім забувався важким сном.

Через місяць такого життя він змарнів, схуд і «запросив пощади». Вислухавши скаргу Сергія про те, що він уже не може-заснути без снотворного, Ірен коротко констатувала:

– Перевтома. Пропоную невелику подорож на машині до Ла-Маншу. Адже ви ще не бачили ні країни, ні навіть міста…

Сергій поспішив висловити задоволення такою перспективою, але референтка насмішкувато глянула на нього і сказала:

– Не робіть вигляд, що ви, пане Богун, щасливі від подорожі зі мною. Ви так любите самотність!

Сергію стало трохи моторошно від такої проникливості, і він вирішив вийти із скрутного становища, сказавши рятівну напівправду:

– Самі розумієте, місіс Ірен, у наших норах я одвик од жіночого товариства. І навряд чи зможу бути для вас цікавим співбесідником.

– Для мене це не розвага, як для вас, а робота! – обірвала його Ірина. А потім, немов схаменувшись, що зайшла надто далеко у своєму роздратуванні, трохи м'якше додала – Такий темп у роботі продовжуватиметься недовго, містер Богун. Скоро почнуться практичні заняття, і ви матимете більше вільного часу…

Поїздка і справді благотворно вплинула на Сергія. Вони доїхали на машині до морського узбережжя. Ірен, що майже весь час мовчки сиділа поруч, трималася невимушено і просто. Врешті Сергій уже не помічав за нею спалахів роздратування.

Оглянувши місто і порт, пропахлий рибою і сіллю, помилувавшись морем, що було в цю пору ранньої зими суворим і все ж величним і прекрасним, вони сіли в машину і рушили у зворотну путь. На шосе Богун натиснув на стартер, збільшуючи швидкість. Так вони мчали назустріч сутінкам, мовчазні й чужі одне одному.

Сергій кинув оком на референтку і здивувався: Ірен сиділа вільно, відкинувшись, за своєю звичкою, на спинку сидіння, а в очах у неї застигла невимовна туга. Світло від фар стрічних машин щоразу освітлювало її, і вона здавалась йому зараз беззахисною і нещасною.

Сергій квапливо відвернувся, але Ірина встигла помітити його рух, підібралася і сухо сказала:

– Слідкуйте краще за шосе, а не за мною, пане Богун…

Вони знову довго мовчали, та нарешті Сергій не витримав:

– Скажіть, місіс Ірен, як ви потрапили сюди?

– А як ви тут опинилися? – почув він у відповідь м'який голос.

Тон, яким були сказані ці слова, підбадьорив його, і Сергій наважився запитати ще:

– Ваш батько жив у своєму маєтку чи в Москві?

– Ні, – відповіла вона, – він був видним сановником при дворі Миколи Другого і жив постійно в Петербурзі. Потім емігрував до Парижа. Шляхи господні…

– А мною доля розпорядилася інакше… Був сіромахою, яких багато. Навчили мене любити рідну землю і ненавидіти її ворогів. Цей шлях і привів мене сюди.

Це знову була напівправда, в яку так само легко було повірити, як і відкинути її.

– А чи впевнені ви, пане Богун, що ваш шлях, я б сказала, – найоптимальніший?

«Здається, починається перевірка… А може, вона сказала це щиро?…»

– Складні запитання ставите ви мені, місіс Ірен. Навіть з підтекстом.

– Ні! – різко відказала Ірина. Вона знову була тільки референткою і намагалася переконати в цьому Богуна. – Я особисто вам не вірю. Але то вже моя справа…

– Можете пояснити чому? – у тон їй запитав Сергій.

Ірина справді не могла зрозуміти свого ставлення до цього надрайонного провідника. Спостереження за ним нічого не дало. Богун майже весь час проводив у школі – тільки інколи, повертаючись надвечір додому, робив на машині коло, – щоб потрапити на Вестмінстерський міст, де ліпилися букіністичні крамнички. Він по черзі обійшов їх усі. Запитував найчастіше про ціну того чи іншого видання. Потім сідав у машину, недбало кидав на сидіння придбані книжки і їхав до своєї холостяцької квартири. Знайомств він не заводив, відтак не приймав і гостей. І все-таки Ірина не могла забути того погляду, в якому читалися і напруга, і якийсь дивний інтерес.

Може, він агент – супротивної розвідки? Тоді трохи терпіння й уваги, і Богун неодмінно якось виявить себе. А може, це її саму перевіряють? Ірина знала традиції розвідки цієї країни – зненацька перевіряти своїх працівників. У такому разі її хвилювання безпідставні – ні підозрілих зв'язків, ні фактів.

Кабардіна почала навіть лаяти себе за те, що втратила змогу об'єктивно оцінювати факти і явища, переконувала себе, що все це їй просто здалося. Вона втомилася і таке інше… І зрештою заборонила собі навіть думати про все це. Але ж було, було!…

Після цієї подорожі щось змінилося у стосунках між ними. Поступово зникала стіна. Ірина все частіше почала ловити на собі зацікавлений погляд Богуна. Але то не було цікавістю чоловіка до красивої жінки. Ірина бачила, що Богун про щось напружено розмірковує, зважується на якийсь крок. Вона відчувала це мало не фізично.

Потім напруга спала, і знову все стало на свої місця. Богун остаточно замкнувся в собі. Тільки інколи він наважувався просити Ірину супроводжувати його чи то в кіно, чи просто так – покататись у машині.

З часом Ірина полюбила ці мовчазні прогулянки, коли машина на шаленій швидкості мчала крізь дощову запону або пливла у молочному тумані. Іноді вони говорили про неістотні дрібнички. Але до теми, порушеної під час поїздки до узбережжя, Богун уже не повертався.

Час збирання плодів

До наради у міністра залишалося зовсім небагато часу, а в Ірини ще вистачало роботи. Треба було перевірити завдання, що їх мав дати завтра Террі своїм підопічним. (Цю справу треба контролювати, бо вона не завжди розуміла, якими джерелами користувався майор при розробці завдань. Террі вже занадто знахабнів, відчуваючи скору відставку свого шефа, і активізувався – звичайно, не без підтримки «згори»). А тут ще пошта залишилася зранку нерозібраною. І хоча це могла б зробити і стенографістка Рочестера – симпатична й хитренька Мейбл (Ірина вже знала, що дівчинка – інформатор і її послугами користується заступник міністра), але за традицією, що склалася за роки роботи Ірини у школі, пошту сера Елвіса розбирала тільки вона.

Та як не намагалася Ірина зосередити думки на буденних справах, вони все одно крутилися навколо наступної наради. Нарешті вона остаточно впевнилася, що їй треба подумати, кинула всі справи і вийшла з офісу Рочестера на спокійну і небагатолюдну вдень вулицю.

День був холодний і напрочуд ясний. Густо-синя безодня неба обіцяла скору зиму з її нескінченними туманами, мрякою й ожеледицями. Холодний вітер рвучко шарпав поли легкого пальта, і навіть прискорена хода, що зігрівала, не могла відволікти від думок. Ірина спіймала себе на тому, що прикидає, куди б сховатися від холоду, і завернула у невеличке кафе неподалік від Рочестерової контори. У час ленчу тут збиралися секретарки, стенографістки, молодші клерки численних фірм і контор цієї ділової вулиці, гарненькі продавщиці дрібних крамничок. Але до перерви лишалося ще багато часу, й Ірина вирішила, що тут їй ніщо не завадить побути на самоті.

Раптом вона чомусь пригадала той вечір у родовому замку лорда Ессекса, куди її було запрошено разом з Рочестером. Укладена ними угода про те, щоб молодчики з інституту соціологічних досліджень, заснованого висококордонним шпигуном, проходили виучку в розвідувальних школах, виявилася лише поодиноким актом у цілому ланцюгу більш серйозних, спрямованих урядом на розгортання «холодної війни» проти всього соціалістичного табору.

Ірина тоді вчасно підкинула ідею інтенсифікації роботи відділу за рахунок Ессексових грошей (адже слід було рятувати сера Елвіса від благородного гніву його хазяїв). З того часу, коли Черчілль виступив з промовою у Фултоні і офіційно проголосив початок «холодної війни» проти Радянського Союзу і країн соціалізму, відбулося чимало змін. Тепер мало не при кожному приватному коледжі (а при державних університетах і поготів!) працювали школи по вивченню слов'янських та східноєвропейських проблем, російські, східноєвропейські та середньоазіатські дослідницькі центри, різного гатунку націоналістичної асоціації, які «вивчали» радянську економічну та суспільно-політичну систему. Працювали ці школи і центри за прямими вказівками англійського уряду та ІС (англійської розвідки) і на його кошти. Чудасія, та й годі! – Ірина тепер сама платила чималі гроші цим молодчикам. За час, що минув після фултонівської промови Черчілля, політика «холодної війни» стала більш відвертою і вже перестала прикриватися «ініціативою приватних осіб», перетворившись на державну політику. Більше того, вона перестала бути прерогативою лише однієї країни, а стала кровною справою всіх країн імперіалістичного табору.

Цей свій висновок Ірина могла підтвердити незаперечними даними. Ще до загибелі Мальцева вона передала адресу ряду «шкіл» і «центрів», прізвища їхніх керівників і найбільш серйозних працівників, які розробляли і проводили ідеологічні диверсійні акції та цілі кампанії. Так-так, саме ідеологічні, бо після блискучої перемоги радянської зброї над гітлерівським фашизмом з Країною Рад стало небезпечно розмовляти тільки з позиції сили? Совєти могли вже дати здачі!

Взагалі ж радянологія – ця псевдонаука про «червону Росію» – виникла ще в ті часи, коли тільки-но перемогла Жовтнева революція. Але після другої світової війни вона розквітла пишним цвітом і стала головним знаряддям антикомунізму.

«Я все-таки молодець, недарма їла рочестерівський хліб, – подумки похвалила себе Ірина. – Такі висновки не гріх передати своїм. Ох, Мальцев, Мальцев! А може, повернутися з ними додому…»

Ірина глянула на годинник і жахнулася: за годину вона мала сидіти у приймальні міністра, а їй хотілося зробити хоча б найважливіше з того, що назбиралося зранку.

Вона залишила на столику кілька пенсів за так і не випиту каву й енергійно пішла до виходу.

* * *

У приймальні міністра, на превеликий подив Ірини, було небагатолюдно: окрім неї і полковника Рочестера, тут зібралося кілька начальників інших підрозділів, які в основному займалися ідеологічною роботою, два-три представники найбільших мозкових центрів, що заправляли розробкою філософських обгрунтувань радянології; і (що вже зовсім здивувало Ірину, бо міністр не любив зайвого шуму) директор радіокомпанії містер Норт, якого вона кілька разів бачила на світських прийомах.

Амадей Норт походив із старовинної австрійської сім'ї і вважався у світі чужаком, який примусив – у буквальному розумінні цього слова, – примусив слухати себе. Після другої світової війни, на якій поводив себе геройськи і тим звернув на себе увагу, прийшов він до радіокомпанії з наміром перебудувати всю її роботу – і перебудував. А гроші і сімейні зв'язки забезпечили йому посаду директора. Старий директор вийшов уже на той час на пенсію.

Зараз Норт, думала Ірина, роздивляючись його, – на гребені хвилі, що несе все вперед і вперед. Про це свідчив весь його зовнішній вигляд: підтягнута фігура спортсмена, найвишуканіший костюм, бездоганний проділ у_ ледь притрушеному сивиною густому чорному волоссі, а найбільше – очі, які дивилися значуще і владно.

Поява Норта у приймальні міністра була досить інтригуючою. «Побачимо, з чим ти пожалував, прилизаний містере!» – насторожилася Ірина.

– А, ось і ви, місіс Кабардіна, радий вас бачити, – звернув нарешті на неї увагу вкрай заклопотаний помічник міністра, кругленький містер Уїлкінз. – Добридень, сер, – сухо кинув він Рочестеру і одразу ж підхопив Ірину під лікоть.

Помічник міністра, всадовивши «милу графиню» у крісло і вмостившись поруч на краєчку стола, повів зовсім невинну, на перший погляд, розмову.

– Поділіться зі мною вашими секретами, дорога графине: як вам удається зберігати свіжість і принаду? Адже вам уже… – не образьтесь, заради бога, на мою сміливість!

Ірина від душі розсміялася.

– Вам смішно, місіс Кабардіна, а я не знаю, що й робити: жодного дня не лягаю без снотворного, а про. ранкову гімнастику годі й думати! Шеф полюбляє вставати вдосвіта і працювати зі мною. І так – щодня! – кумедно розвів руками Уїлкінз.

– Не буду давати вам ніяких порад, – відповіла Ірина на не зовсім зрозумілу для неї скаргу. – Ви і без мене їх добре знаєте. Та й чого варті ці рецепти? Я й сама їх не дотримуюсь.

– О дорога графине, у вас відчувається справжня порода! – вклонився їй містер Уїлкінз. – Ви ще довго матимете струнку фігуру і свіжий колір обличчя. А що робити мені, коли всі мої предки – чесні землероби – любили добре попоїсти, а після добрячого обіду й поспати годинку-другу?

Ірина поспівчувала помічникові міністра, так і не розуміючи, до чого всі ці теревені.

– А пам'ятаєте, місіс Кабардіна, той прийом, на якому я познайомив вас з міністром? – повів далі містер Уїлкінз. – Тоді я сказав, що у мене ще буде нагода захоплюватися не лише вашою красою, а й розумом. І час довів, що передчуття мене не підвело.

– О містере Уїлкінз, вас завжди відзначало добре знання людей! – зробила комплімент Ірина.

– Не скажіть, не скажіть, але щодо вас я й справді не помилився. Знаєте, графине, одні й ті самі ідеї, якщо цього вимагає життя, можуть з'являтися одразу у кількох розумних головах. Так от, ваш інститут соціологічних досліджень…

– О, що ви, він не мій, а лорда Ессекса! – для порядку заперечила Ірина. Вона зрозуміла, що містер Уїлкінз добрався нарешті до суті, і вся напружилась, сподіваючись почути щось важливе.

– Ет! – Помічник міністра бридливо махнув рукою. – Цьому лордові пасувало б утримувати м'ясну крамницю, а не інститут. А втім, мова не про це. Ви знаєте, що тепер існує багато ідеологічних шкіл, інститутів і центрів, які працюють під безпосереднім наглядом уряду і керівництвом окремих відділів нашої розвідки.

Ірина ствердно кивнула і мимохіть кинула погляд на полковника Рочестера, який самотньо стовбичив у протилежному кутку приймальні. «Бідолаха, – пожаліла його Ірина. – Це йому б належало вести цю розмову, а не мені. Невже його відставка – справа найближчого часу? Тоді справи кепські».

Але вона відігнала цю думку й вирішила обов'язково обміркувати все після наради й слухала далі.

А містер Уїлкінз продовжував розмірковувати.

– Ваш відділ одним із перших запровадив цю практику. І результати виправдали себе. Союз ідеології і розвідки – справа нова й багатообіцяюча. Але час вимагає більшого. Це співробітництво має розгорнутися і вшир, і вглиб, і, зокрема, вам. належатиме в цьому неабияка роль. Шановна графине, сподіваюся, ви задасте тон усій роботі, яка розгорнеться після цієї наради. Особливо прошу звернути увагу на виступ містера Норта. Він вніс, на наш погляд, досить слушні пропозиції…

Угледівши в дверях приймальні міністра, містер Уїлкінз обірвав розмову.

– Джентльмени, – низьким баском звернувся міністр до присутніх і, побачивши Ірину, вклонився їй особисто, – пробачте, леді і Джентльмени, за затримку, прошу всіх до мого кабінету! – Він першим попрямував до входу. За ним потяглися й інші учасники наради.

Вийшло так, що Ірина і містер Норт сіли за великий стіл засідань поруч навпроти міністра, полковник Рочестер – ліворуч від Ірини, інші розмістилися суворо за рангами.

Тим часом міністр розпочав нараду.

– Леді і джентльмени, я запросив вас, щоб разом поміркувати про нові форми й методи вашої подальшої діяльності. За останні роки визначилися деякі нові тенденції у пропагандистській діяльності підпорядкованих вам підрозділів, спрямовані на боротьбу з поширенням червоної загрози зі Сходу. Не буду нагадувати про виключну важливість вашої роботи, бо перш за все йдеться про збереження й усталення демократичного устрою наших свобод і, нарешті, нашої ідеології.

Всі учасники наради ствердно закивали, а Ірина роздратовано відзначила: «Не може обійтися без демагогії навіть серед «своїх»…»

– Останнім часом у наших ідеологічних закладах склалися такі тенденції: підрозділи нашої розвідки, незважаючи на всю складність обставин, вивчають внутрішнє становище в червоній Росії та інших соціалістичних країнах. Наш метр доктор Блекшток, – міністр вклонився сивогривому, ставному чоловікові, що сидів поруч з ним, – у своїй талановитій праці «Стратегія повалення» обгрунтував метод інфільтрації, тобто метод планового проникнення агентів країни, яка здійснює інтервенцію, в політичні та соціальні групи країн-об'єктів. Мета такого проникнення, як мудро зазначає доктор, підрив політичної та суспільної структури країни до такого стану, коли рівень національної свідомості розкладеться й держава стає нездатною до опору.

По-друге, підрозділи розвідки здобувають тенденційну інформацію для здійснення ідеологічних диверсій. Це, загалом, парафія не державних органів та інститутів. І це, на наш погляд, цілком виправданий розподіл функцій. По-третє, форми, методи і прийоми акцій ідеологічного впливу розгалужуються стосовно стратегічних завдань у кожній окремій соціалістичній країні…

Міністр відкашлявся і якусь мить помовчав, наче збирався з думками.

– Все це, – підсумував він, – чималі наші досягнення, – і продовжив: – Нас цікавить і надалі цікавитиме буквально все: економічне життя, спосіб мислення, настрій і ступінь ідейного загартування окремих осіб і цілих груп людей відповідно до їх освітнього і професійного рівня! – Міністр перевів подих і витер хусточкою спітніле чоло.

– Всі ці аспекти діяльності нашої розвідки, яку ви представляєте, та приватних інститутів, – продовжив він, – на сьогодні здебільшого знаходяться ще в ембріональному стані і потребують дальшого розвитку. Гадаю, панове, що з цим ви не можете не погодитись.

Учасники наради схвально загомоніли, засовалися на місцях, але за мить в кабінеті знову запанувала тиша. Всі почали розуміти, що у словах міністра криється програма їхніх дій на довгі роки.

– Але сьогодні це вже не може нас задовольнити, – вів далі міністр. – Розвідслужбі належить не тільки організовувати, а й запроваджувати в життя найбільш серйозні акції ідеологічних диверсій. Звідси випливає необхідність орієнтувати наших агентів на ідеологічну обробку населення країн-противників. Тепер поряд з агентами, які збирають розвідувальну інформацію, першорядне місце відводитиметься підготовці агентів – спеціалістів з питань ідеології.

Міністр значуще обвів поглядом присутніх, немов підкреслював усю важливість сказаного.

У Ірини від почутого злегка наморочилося в голові. «Отже, відтепер, – подумала вона, – ножа, отрути і бомби замало для викоренення «червоної небезпеки». Тепер отруюватимуть свідомість людей, сіятимуть зерна зла і ненависті у самі душі».

Ірина зайорзала на стільці і раптом зустрілася поглядом з міністром Уїлкінзом. Той скоса поглядав на неї, немов нагадував про їхню попередню розмову. «А що я вам казав? – здавалося, говорили його очі. – Вам таки доведеться. попрацювати…» Ірина злегка хитнула йому головою: «Так-так, я все зрозуміла. Будемо працювати…»

Тим часом міністр надав слово її сусідові – містеру Норту. Амадей Норт підвівся і неквапливо заговорив:

– Леді і джентльмени! Я трохи хвилююсь, бо ніколи ще не брав участі у таких високих нарадах…

Присутні підбадьорливо усміхалися, а міністр зробив: заспокійливий жест, запрошуючи продовжувати.

– Так от, панове, – повів далі директор радіокомпанії, – з приводу сказаного паном міністром хотів би продовжити його думку і запропонувати деякі заходи щодо розширення сфер проведення ідеологічної боротьби із Сходом. Як можна передбачити, при здійсненні ідеологічної обробки населення країн-противників неодмінно зростуть певні контакти, виникне потреба вербувати і схиляти на наш бік окремих людей. У цьому може прислужитися наша радіокомпанія. Наприклад, її передачі можна використовувати для вербувальних акцій. Давайте, панове, розберемо мою пропозицію на конкретному прикладі. – Заволодівши увагою аудиторії, Амадей Норт пожвавішав. – Наш резидент одержує вказівку про вербування громадянина країни-противника. Звичайно, він не може вийняти з кишені посвідчення про належність до наших розвідслужб. З метою підтвердження своїх повноважень і щоб справити належне враження, він посилається на нашу радіокомпанію і каже, що в умовний час радіостанція передасть конкретну музичну фразу або ж процитує якийсь конкретний текст, вказаний безпосередньо цим громадянином.

Сивогривий доктор Блекшток здивовано звів густі білі брови над пронизливими очима:

– О шановний містере Норт, – це – нове у практиці розвідки будь-якої країни. Ваша пропозиція особисто мені дуже подобається.

Всі інші учасники наради схвально загули:

– Так-так, це дуже цінна пропозиція…

– Але це ще не все, панове, – зупинив їх Норт. – Пропоную на ваш розгляд ще одну справу: радіокомпанія організує різного роду конкурси і вікторини. В кінці кожної передачі ми просимо наших слухачів писати нам листи, неодмінно вказуючи у них свою професію, соціальне походження, місце роботи, вік і таке інше. Ми можемо передавати ці листи нашим розвідслужбам. Гадаю, що серед них обов'язково знайдеться, – у зв'язку з професією чи місцем роботи слухача, – дещо цікаве для розвідки.

Полковник Рочестер нарешті подав і свій голос:

– Цікава пропозиція. І що, вже зараз ви могли б передати нам такі листи?

– Звичайно, полковнику, – відповів містер Норт. – Вони навіть тут, зі мною.

Він підійшов до сера Елвіса і поклав перед ним тоненьку папочку, яку той підсунув ближче до Ірини.

– Мій референт подивиться ці листи, з вашого дозволу, сер.

– О, звичайно! – відповів директор радіокомпанії і сів на своє місце поруч з Іриною.

Після наради Ірина, пославшися на втому, поспішила додому. Те, про що вона почула, мало стати новим етапом у всій роботі школи і її самої як розвідниці.

Якби був зв'язок, вона неодмінно передала б усе почуте на Батьківщину. Адже там, вдома, навіть не здогадувалися ще про черговий підступний винахід ворога.

«Ач, що надумали! – жахалася Ірина. – Навіть листування використовуватимуть із шпигунською метою…»

Ірина прилягла на канапу і вкрилася теплим пледом, їй раптом стало холодно: чи то від того, що камін ще не розгорівся, чи від думок.

«Не можна розклеюватися, – умовляла вона себе. – Зараз я повинна, як ніколи, бути у повній формі і думати, думати про зв'язок…»

Богун. Його обличчя спливло в пам'яті одразу ж. Вірніше, не обличчя, а той його напружений і трохи здивований погляд, коли вперше побачив її у кабінеті Рочестера. Інтуїція професіональної розвідниці наштовхувала Ірину на роздуми про цю людину. Хто він, звідки? У тому, що Богун це той, за кого себе видає, Ірина була майже певна. Потрібні були факти, а де їх взяти.

А час ішов. На Батьківщині повинні дізнатися і про цю нараду міністра, і про багато чого-іншого. Зв'язок…

Відчуваючи, що потрапила у нерозривне коло, Ірина скочила з канапи і почала квапливо збиратися. Куди? Все одно… аби не втратити розум від цієї безвиході.

Злочин

Минуло кілька місяців, Андрій і Флора бачилися мало не щодня. І з кожним разом відчували, як потрібні вони одне одному.

Одного вечора, після довгої прогулянки вулицями міста, Андрій нарешті наважився запропонувати:

– Слухай, Флоро, дай тільки слово, що не подумаєш лихе і віритимеш мені до кінця!

Вона серйозно глянула на Андрія й урочисто кивнула:

– Слово честі!

– От і добре, підемо зараз до мене, зігріємось, поїмо і… поговоримо.

Андрій вів її за руку, примовляючи, а дівчина довірливо йшла за ним, вслухаючись в інтонації його голосу, в якому бриніли ніжність, турбота і доброта. Так колись у дитинстві говорила з нею тітка Маня…

– От ми й прийшли! – зупинився Андрій біля старого будиночка.

Вони піднялися сходами на ґанок, і Андрій відчинив своїм ключем двері.

– Заходь, не бійся! – лагідно підштовхнув він дівчину, що ніяково забарилася на ґанку. – Вдома нікого немає.

– Я і не боюсь! – хоробро відказала вона і ступила на поріг. – А де ж твої?

– У мене є мати, Флоро, яка живе в селі, а от батько, на жаль, загинув…

Андрій включив настільну лампочку під зеленим абажуром, і вона висвітлила у суцільних сутінках кімнати невелике коло, створюючи той затишок, коли хочеться тепла, ніжності і довіри. Очі дівчини світилися невимовною радістю і спокоєм і здавалися бездонними. Андрій сказав про це Флорі, перебивши її на півслові.

– Та ти мене зовсім не слухаєш! – образилася дівчина.

– Слухаю, – заспокоїв її Андрій. – Слухаю і милуюся тобою.

– Я тобі подобаюсь?

– Дуже! – Андрій зніяковів, не наважуючись продовжити далі, і Флора, відчувши це, ніжно провела рукою по його густій скуйовдженій чуприні.

Вона сиділа на широкому дивані, підібгавши ноги і закутавшись у теплу пухнасту хустку. Їй було тепло і затишно, вона заплющила очі, і їй раптом здалося, ніби підхопила її якась хвиля і понесла, стиха заколисуючи.

Флора нахилилася до Андрія, який примостився навпроти на низенькому стільчику, не чекаючи від себе такої сміливості, запитала:

– Ти… любиш мене?

Замість відповіді Андрій притягнув її до себе і зарився обличчям у її пишне м'яке волосся. Біг часу зупинився. Підсвідомо він відчув, як щось ніжне і тепле ковзнуло по його щоці і приникло до пересохлих губ. На мить перехопило подих. Але це і протверезило. Він обережно відсунув дівчину від себе і глухо сказав:

– Тобі, мабуть, вже час, Флоро? ходімо… – Він встав і засвітив верхнє світло.

– Так, звичайно… – У голосі дівчини забриніли сльози. – Ти женеш мене?

Андрій рвучко обернувся і, побачивши ображене обличчя, посміхнувся:

– Як ти можеш так говорити, дурненька! Я стільки мріяв про такий вечір… Просто вдома в тебе хвилюються, що тебе довго немає.

– Хто там хвилюється! – махнула вона рукою.

– Добре, залишайся, – подумавши, сказав Андрій.

Він постелив їй на дивані і пішов до другої кімнати, розстелив своє ліжко і знову зайшов до Флори, що вже лежала, натягнувши ковдру до самого підборіддя.

– Я забув сказати тобі на добраніч!

Дівчина підвелася на ліктях, потерлася щокою об його руку і тихо сказала:

– Не залишай мене, добре? Я буду любити тебе завжди-завжди…

* * *

Андрій відчинив хатні двері і одразу відчув запах смаженої картоплі. Потягнув носом повітря і застогнав:

– А пахне як!… Жінко, їсти хочу смертельно!

Флора вибігла з кухні і обвила його шию руками:

– Все готово, любий, зараз подаю на. стіл.

Андрій пригорнув дружину до себе. Подивився в її бліде обличчя, на якому вже лежала печаль майбутнього материнства, і запитав:

– Як почуваєш себе, рідна?

– Нічого, все гаразд.

– А день сьогодні – мов на замовлення! Теплий, легкий, по-справжньому весняний…

Андрій поцілував дружину і заспішив митися. Він дуже хотів приховати від Флори свій розтривожений украй настрій.

А нервувати було від чого. По дорозі додому його, зупинив якийсь парубійко і гугняво протягнув:

– Е-е… начальнику, чи маю я честь говорити з Андрієм Чорнобаєм?

– Маєш, – відповів Андрій, зупиняючись.

– З вами хоче поговорити одна… поважна особа.

Андрій замислився на мить, чи варто йти, потім махнув рукою:

– Давай сюди свою «поважну особу».

Хлопець потягнув його за рукав пальта.

– Пройдіть, прошу ласкаво, сюди. – І пірнув у темне підворіття.

Після денного світла очі ще не встигли звикнути до темряви, як за спиною почувся знайомий голос:

– Андрій Чорнобай! Р-радий вас бачити у повному здоров'ї та у с-сімейному щасті.

Андрій круто обернувся і віч-на-віч стрівся поглядом з Круком.

– О, здається, ми з вами вже зустрічались! – У темряві блиснула металева фікса. – Впізнали?

– Авжеж, у мене непогана пам'ять.

– От і добре… Маю до вас невелику щиру розмову. Присядемо? – Він широко повів рукою в бік захаращеного підвіконня під забитим товстими дошками вікном.

Вони сіли і закурили, сигарети, які запропонував Крук.

– Ну так у чому ж справа? – порушив мовчання Андрій.

– Чи не могли б ви, щасливий чоловік і майбутній щасливий батько, сказати, як здоров'я вашої коханої дружини? – з якоюсь хижою посмішкою запитав Крук.

Чорнобай різко обернувся і уважно подивився на Крука. В цю мить він збагнув, що злочинець не забув богині Фроськи і ніколи не подарує йому її втрату.

– Ти, здається, погрожуєш мені?

– Ні в якому разі, начальнику! – зайорзав на підвіконні Крук. – Хто ж наважиться загрожувати такому валету! Тільки попереджаю…

– Про що? – не зрозумів Андрій.

– Про те, що твоя вельмишановна дружина і моя колишня богиня Фроська надто багато знає про мене і мої справи. Тому я й не хочу наражати її на небезпеку. Але якщо їй раптом захочеться поговорити…

– Слухай, ти! – підступив до нього Андрій. Страшенно хотілося вдарити цього жевжика межи очі. Але Андрій втримався і тільки зціпив зуби.

Крук зрозумів його настрій, інстинктивно відсахнувся і, засунувши руку в кишеню, з острахом спостерігав за Андрієм.

– Ну, от і добре, шановний, так воно буде краще, – нарешті вичавив він і сплюнув.

Андрій знову глянув на нього.

– А ти, Крук, не думай, боронь боже, що налякав мене. Я вже ляканий. А якщо з моєю дружиною трапиться щось з твоєї вини, запам'ятай: я тебе не пожалію, – і вийшов з підворіття.

Андрій в деталях переказав Василенку свою розмову з Круком, і Олексій Петрович сказав:

– Я поцікавлюся цим бандитом у карному розшуку і попрошу, щоб вжили всіх заходів перестороги. Мало що може прийти йому в голову. А ти, друже, з свого боку того… побережи Флору.

– Ну, звичайно, – запевнив з готовністю Андрій. – Я буду весь час насторожі.

За кілька днів Василенко сказав Андрію:

– Хлопці з карного розшуку добре знають цього Крука. Відтоді, як вийшов з в'язниці, на його рахунку вже два серйозних пограбування і вбивство сторожа ювелірної крамнички, його розшукують. Зараз він живе на кількох квартирах і щоночі переходить з однієї на другу. Тому його треба ще вистежити…

– Я, здається, можу допомогти, – зрадів Андрій.

– Як? – зацікавився полковник.

– Флора багато розповідала про Крука. Щомісяця одинадцятого числа він справляв свій день народження. І завжди у ресторані «Столичний». За два дні буде одинадцяте квітня. Напевне, там і можна буде його взяти!

– Що ж, сьогодні розповім про це Смєхову, нехай розробляє деталі операції, – підсумував Василенко…

У банкетному залі ресторану метушилися офіціанти. Накривалося всього кілька столів – Крук запрошував на своє «свято» тільки найближчих друзів, до того ж боявся зайвої уваги. Гості почали збиратися десь біля восьмої вечора. Більшість з них уже встигла хильнути за здоров'я іменинника і непевно трималася на ногах.

Крук гуляв. Коньяк, шампанське, вино лилися рікою. На великих блюдах лежали курчата «табака», височіли ельбруси салатів, червоніли свіжі помідори, вилискувала чорна ікра. Нарешті гості напилися й наїлися. Почалися танці.

– Уважно, товариші, – попередив Смєхова і його людей переодягнений офіціантом співробітник карного розшуку. – Крук прямує у ваш бік.

Але їм довелося ще почекати, поки Крук обійшов своїх гостей. Нарешті його розхристана постать з'явилася у дверях чоловічого туалету. Угледівши чужих, Крук підсвідомо відступив назад. Але Смєхов встиг ухопити його за лацкан піджака і втягнув до туалету.

– Шановний громадянине Крук, ви забули запросити нас на ваші іменини! – уїдливо сказав старший лейтенант. – Але ми набралися нахабства і прийшли самі. Що ви на це скажете?

Крук рвонувся і, обвівши їх червоними очима, люто сплюнув:

– Я скажу, що нам не місце на одній землі. Фроська, от шльондра, навела-таки!… А я ж попереджав…

– Ну-ну, – підштовхнув його. Смєхов до виходу. – Годі базікати.

* * *

Флора, нікуди не поспішаючи, спокійно йшла вулицею. Був сонячний і теплий день. Листя на деревах заграло вже всіма барвами осені, і здавалося, що на місто впало строкате покривало. Флора повернула в бік Стрийського парку і зайшла в тиху алею, сповнену пташиного галасу.

Відчувши легку втому, вона присіла на краєчок садової лави, підставивши обличчя сонячним променям.

Коли Флора була ще зовсім малою, тітка Маня часто приводила дітей до парку. З того часу дівчина дуже рідко бувала тут, а от після заміжжя знову почала приходити. «Звикай, – говорила вона своїй ненародженій дитині. – Ми будемо гуляти тут часто-часто…»

Посидівши трохи, Флора піднялася, згадавши пораду лікарів більше рухатися. Дійшла до глухої алеї і раптом відчула, що за нею хтось слідкує. Обернулась, але нікого не помітила і, заспокоївшись, попрямувала далі.

Заглибившись у свої думки, Флора не почула за собою легких кроків. І коли щось штовхнуло її в спину і увійшло в саме серце, вона здивовано обернулась і, осідаючи на землю, побачила якусь постать, що бігла від неї геть…

Коли оперативна бригада прибула на місце, над тілом юрмився натовп.

Флора лежала на землі горілиць, і на її обличчі закарбувався подив. «Навіщо?» – здавалось, запитували її очі…

Карета швидкої допомоги відвезла непритомну, але ще живу Флору до лікарні. По розрахунковій книжці – Флора до прогулянки ходила сплачувати за квартиру – встановили адресу потерпілої і одразу ж повідомили її чоловіка.

За півгодини Андрій і Олексій Петрович були вже у передпокої лікарні. Вони напружено чекали, боячись дивитися один одному в очі.

Нарешті двері розчинилися й на порозі постав лікар. Він відшукав очима Андрія і стримано сказав:

– Поздоровляю вас з сином!

– А мати, мати як? – ухопив той лікаря за руку.

– Матір, на жаль, врятувати не вдалося…

У передпокої запанувала важка, гнітюча тиша. Василенко, намагаючись проштовхнути клубок, що став поперек горла, підійшов до Андрія і стиха сказав:

– Тримайся… А сина виховаємо… разом!

Знахідка

– Слухай, Олексію, не можна ж так хвилюватися. Ти вже зовсім змарнів і схуд!

Старі друзі вирішили провести суботній вечір у затишній квартирі генерала Микитенка. Віталій Романович вільно сидів у низькому кріслі, закинувши ногу на ногу, взутий у м'які пантофлі, в накинутому на плечі вовняному халаті і з насолодою ковтав свою улюблену чорну каву.

Олексій Петрович примостився біля журнального столика і, зосередившись над чимось своїм, час від часу сьорбав гарячий чай.

За вікном густо синів зимовий вечір. Легкий морозець розмалював шибки химерними візерунками, а в кімнаті було тепло і навіть душно.

– Що ти пропонуєш? – запитав нарешті Василенко, і голос його злегка здригнувся. – Зрозумій мене правильно, Віталію Романовичу, Ірина Олександрівна для мене не тільки дружина загиблого друга… Все життя я любив тільки її… люблю й досі. Говориш, змарнів. Ми тут чаї розпиваємо, а вона там… без допомоги, без зв'язку… Хіба легко?

– Але ж Чигрин повідомив, що смерть зв'язкового – чиста випадковість, і просить дозволу увійти з Кабардіною в контакт. Що ж тут іще мудрувати?

– Так-то воно так, але якщо ми дозволимо і обох наразимо на небезпеку?

– Що «якщо»? Вовків боятись – у ліс не ходити!

– Гаразд, у мене блискуча ідея! – сказав по хвилі Микитенко. – Залишайся у мене. Завтра на свіжу голову все і обміркуємо.

– Слухай, Олексію, – сказав ранком після сніданку Микитенко, – поки ти спав, я от що надумав: не треба більше томити хлопця…

– Якого? – здивувався Василенко.

– Та якого ж, Чигрина! Передавай дозвіл на контакт з Кабардіною. Нехай звертається до неї з паролем, досить уже вичікувати.

– Гадаєш, настав час рішучих дій? – запитав Олексій Петрович.

– Так.

* * *

Ірині було важко останнім часом. Їх діловий альянс з лордом Ессексом з тріском провалився. Нахабні молодики з інституту соціологічних досліджень після стажування у Рочестеровій школі з перших же самостійних кроків показали себе абсолютно непридатними для розвідницької роботи. Одні сиділи уже за гратами у інших країнах, а других оголосили там же «персонами нон грата».

За цих обставин становище Рочестера помітно похитнулося, і він розгубився, відчуваючи швидку відставку, заметушився і наробив купу дурниць.

Ірині доводилося розриватися між двох вогнів: оберігати Рочестера від невиправданих дій, щоб хоч на деякий час відтягти логічний кінець полковникової кар'єри, і пильно стежити за отим надрайонним провідником Богуном.

Спостереження за ним дали деякі наслідки. Сторонній людині або менш досвідченому розвіднику такі незначні факти, може б, нічого і не сказали, але Ірина впевнилася, що Богун – представник супротивної розвідки. От тільки якої?!

Богун не міг працювати від французької або, приміром, від італійської розвідок. По-перше, ці розвідки не наважилися б суперничати з англійцями і американцями на такому високому рівні, а по-друге, Ірина добре знала почерк і тих, і других. Більше того, почерк Богуна віддавав чимось знайомим, що кидало Ірину то у прірву відчаю, що здіймало до висот несамовитої радості. Вона і вірила, що, може, прийшов край її самотності, і боялася, а що, як вона помиляється і це їй тільки здається?

Ірина помітила, що у своїх мандрах від крамнички до крамнички на букіністичному ринку, які він здійснював із насторожуючою регулярністю – щотижня у середу та п'ятницю, Богун затримувався тільки в тій, що була останньою в ряду. Він запитував скрізь про одну й ту саму книжку – старовинне видання «Історії морського піратства» англійською мовою, якою володів досить пристойно.

Нарешті ця книжка з'явилася саме в останній крамничці. Але Богун не купував її, а тільки заходив щоразу за прилавок і гортав пожовклі сторінки.

Сергій теж помітив підвищений інтерес до себе з боку Ірини і не злякався, а, навпаки, зрадів цьому. Внутрішнє відчуття підказувало, що референтка цікавиться ним недарма, а помічені нею дрібнички, що навмисне дозволив собі Сергій, не викликали ніяких обмежень ні в школі, ні в побуті. Отже, зробив висновок Чигрин, ним цікавиться лише вона, а не керівництво школи.

Богун впевнився, що за Кабардіною немає нагляду, і тепер чекав дозволу генерала Микитенка вийти з Іриною на зв'язок. А поки вирішив укріпити місіс Ірен в її сумнівах щодо себе і якось під час чергової автомобільної прогулянки розповів їй про свої книжкові розвідки.

Ірина тоді всміхнулася і по-доброму сказала:

– Ви, містере Богун, нагадуєте інколи дитину, що вперше потрапила у великий світ. Ну, чим можуть вам подобатись ці низькопробні комікси?

– Не. скажіть, місіс Ірен! – гаряче заперечив їй Чигрин. – Комікси і детективи, хай це вас не дивує, малюють досить вірну і об'ємну картину суспільства, яке їх випускає. Після знайомства з подібними виданнями можна цілком об'єктивно судити про мораль, звичаї і навіть побут тої чи іншої країни. До того ж, – Богун з комічним виразом підняв вгору палець, – я цікавлюсь не тільки коміксами і детективами. Серед літератури подібного роду часто зустрічаються справжні шедеври!

Ірина зацікавлено подивилася на нього й спробувала підтримувати розмову.

– Це вже щось нове, ви мене інтригуєте. Невже й справді вам не шкода витрачати час для вивчення особливостей суспільства?

– Ось, наприклад, нещодавно, – Богун повільно за» курив, – в одній букіністичній крамничці я натрапив на цікаву книжку – «Історія морського піратства». Чули про таку?

– Здається, чула. Написав її якийсь француз.

– Ні, книга написана голландським автором ще на початку вісімнадцятого століття. Так от, в ній ідеться про наймогутніших піратів за всі часи існування флібустьєрства! На жаль, видання старовинне, дуже дороге, і я не можу його придбати. Та й хазяїн крамнички не дуже поспішає з ним розлучатись, тримає для заманювання любителів пригод. Ось я й ходжу навколо неї, як кіт біля салс!

Вони розсміялися. А Ірина подумала: «Чому він згадав про цю книжку? Може, помітив, що за ним стежать, і пробує якось виправдатись?»

А Богун, здавалося, захопився розмовою на цікаву для нього тему і продовжував:

– У мене з власником цієї крамнички склалися добрі стосунки. Я купую у нього книжки, а коли прочитаю, за півціни віддаю назад. А за це він дозволяє мені інколи взяти до себе на вечір «Історію морського піратства».

«Ось ти й виказав себе! – подумала Ірина. – Мабуть, саме так здійснюється зв'язок з кур'єром або навіть з самим шефом. Треба неодмінно перехопити книжку після того, як він знову поверне її до крамнички». Вона байдуже позіхнула і прикрила очі довгими віями.

Богун, помітивши, що співрозмовницю перестала цікавити тема розмови, збільшив швидкість, й за кілька хвилин вони були вже у місті.

Через два дні Ірині повідомили, що книга знову у Богуна. І як тільки він повернув її, до крамниці під'їхав розкішний «ролс-ройс», з машини вийшов хирлявий молодий чоловік у помітно нетверезому стані і, недбало обіпершись на прилавок, втупив у власника крамниці баранячий погляд.

– Шановний! – вимовив він нетвердо. – Ви маєте честь бачити перед собою справжнього любителя літератури. У мого батька, – високородний хам зробив широкий жест рукою і ледь втримався на ногах, – у мого батька – п'ять тисяч томів!

– Така бібліотека робить честь кожному джентльменові, сер! – ввічливо зауважив власник крамниці, про всяк випадок поглядаючи на полісмена, що стовбичив на другому кінці ринку.

– Так от! – Молодик зробив кілька кроків у глиб крамниці. – Я знаю, що у вас є книжка, яку я обов'язково повинен купити. Де вона?

– Яку ви маєте на увазі, сер? – послужливо підбіг до нього дідок.

– Хіба я вам ще не сказав?

– Не мали честі, сер!

Молодик озирнувся навколо і, угледівши в глибині крамниці на столі солідний том у старовинній палітурці, ткнув на нього пальцем:

– Ось цю!

Дідок розгубився і почав мимрити:

– Але один поважний джентльмен вельми просив мене не продавати цю книжку, і потім я сам…

– Мене це не обходить! – заявив хирлявий покупець і витяг гаманець, з якого стирчали крупні банкноти. – Скільки?

– Але я сказав вам, що книга не продається! – зовсім розгубився старий.

– Скільки? – загрозливо повторив молодик, наступаючи на дідка.

– Я н-не знаю, м-мабуть…

Молодик бридливо кинув старому кілька банкнотів і, похитуючись, пішов з книгою під рукою, стиха бурмочучи під ніс:

– І навіщо їй знадобився цей мотлох…

Коли розкішний «ролс-ройс» відкотився від крамниці, Богун, що сидів у своєму «ягуарі» віддалік і спостерігав у бінокль всю картину, розсміявся і сказав:

– А рибка таки клюнула… Тепер трішки терпіння, і шановна місіс не забариться знайти мене…

Ірина взяла з рук молодика важкий том і поволі пішла до себе, залишивши того у повному нерозумінні.

Зайшла до своєї спальні, закрила двері на ключ, обережно поклала книгу на туалетний столик і кинулася горілиць на ліжко. Їй тепер не треба було поспішати. Вона інтуїтивно відчувала, що саме в цій книзі знайде доказ своїм здогадкам.

День за днем згадувалися дні роботи з Рочестером у розвідшколі. Вона доклала чимало зусиль, щоб всі його ретельно підготовані операції якнайчастіше зазнавали краху і щоб у його босів усталилася думка про його професійну непридатність. Зараз Рочестер був на грані відставки, і вона ламала голову, як йому допомогти втриматись, щоб не випустити з рук контролю над роботою школи.

Ірина встала з ліжка, взяла книгу в руки, старанно промацала і перегорнула кожну сторінку. Нічого. Вона взяла ніж для розрізання паперу, нагріла лезо над вогнем свічки і провела по краю першої, а потім другої палітурки. Остання з них легко розклеїлася, на столик випав невеличкий папірець. Ірина піднесла його до вогню і прочитала не зовсім зрозумілі для себе рядки: «Діду від Онука. Подарунок одержав, зрадів йому невимовно. Буду діяти за вказаною інструкцією. Шлю палкий привіт Дядькові».

Ірина полегшено зітхнула. Її розрахунки виявилися вірними, але прочитане мало що дало. Припустимо, що Онук – це Богун. Тоді хто такі Дід і Дядько? І який такий подарунок одержав Онук, що так йому зрадів? Врешті-решт це не дуже цікавило Ірину. Для неї був важливим сам факт подвійного життя Богуна. «Де б він зараз мав бути?» – подумала вона і подивилася на годинник. Стрілки показували третю годину ночі.

– Нічого, – сказала вголос Ірина, – тепер уже нема куди поспішати…

Наступного дня після закінчення занять вона підійшла до Чигрина і дружньо запропонувала:

– Чи не маєте наміру сьогодні, містере Богун, здійснити свою традиційну прогулянку на «ягуарі»? Сер Елвіс погано себе почуває, а я не хочу суботнього вечора залишатися на самоті…

«Починається!» – подумав Сергій і поспішив завірити місіс Ірен, що буде щасливим прислужитися їй.

– Поїдемо одразу чи ви спочатку хочете повечеряти? – запитав він.

– Їдьмо! – рішуче сказала Ірина і першою заспішила до виходу.

– Сьогодні чудовий вечір, чи не так, місіс? Світлий, зоряний… Перший такий за всю зиму. І поруч прекрасна дама, навіть важко повірити!

Сергій вів машину на шаленій швидкості і, щоб якось приховати свою схвильованість, робив вигляд, що уважно слідкує за дорогою. Ірина сиділа поруч мовчки, як завжди, розслаблено відкинувшись на спинку сидіння. Зовні вона була абсолютно спокійна, і Сергій навіть позаздрив: «Ну і витримка!»

Здавалося, ніщо, окрім навколишнього краєвиду, її не цікавить. Дорога збігла з невисокого пагорба і перерізала простору оболонь, порослу зрідка розлогими деревами.

– Яка красива місцевість… Подивіться, он там, ліворуч, така мальовнича група дерев.

– Я бачу. Зупинимось?

Ірина вийшла з машини, і Сергій пішов попереду, прокладаючи дорогу по мокрому ніздрюватому снігу. У голові несподівано промайнула думка: «А якщо задумає стріляти, що тоді?…» І нараз відчув на потилиці холодок металу.

– Стій! Руки вгору! – спокійно наказала Ірина.

«Ого, круто забирає!» – подумав Сергій і удавано здивованим тоном запитав:

– Що трапилося, місіс Ірен?

– Нічого особливого, шановний містере Богун. Зробіть п'ять кроків уперед і поверніться до мене!

Сергій слухняно виконав наказ.

– Даруйте, місіс, але на вашій совісті буде мій нежить.

– Нічого, я знайду, чим виправдатись, – запевнила його Ірина. – До того ж може статися так, що ви не встигнете захворіти.

– Не говоріть дурниць, шановна мадам, це треба буде якось пояснювати.

– Не хвилюйтесь, я поясню. Хто ви такий?

– Богун, невже ви забули?…

– А ще?

– Моє справжнє прізвище ви знаєте не гірше від мене.

– Це добре розроблена легенда, а я питаю ваше справжнє прізвище і пояснення деяких дій!

Богун усміхнувся й іронічно глянув на Ірину.

– Ну, добре, вибачте, я і справді забула, що вам не звикати до небезпеки… Поговоримо інакше…

Вона витягла з кишені папірець, що знайшла в книзі, й показала Богуну.

– Це вам знайоме?

Сергій вдоволено усміхнувся:

– Знайшли-таки… Честь вам і хвала, Ірино Олександрівно. А мені, здається, нежить забезпечено. «Стежками йдуть опівночі», – сказав він нарешті першу частину пароля.

Ірина ступила крок уперед і, ніби наштовхнувшись на невидиму перепону, прикрила очі руками.

– «А повертаються вдень, коли сяє сонце», – глухо вимовила вона другу частину пароля, випустила з рук пістолет і пішла назустріч Богунові.

Останнє

Містер Уїлкінз розтягнув губи у звичній доброзичливій посмішці і сказав:

– Міністр уже чекає на вас…

Від того, що особистий секретар міністра не додав обов'язкового «сер», Рочестеру стало не по собі. Це тільки утвердило його у передчутті, що розмова буде не з, приємних.

Сер Елвіс розумів, що останнім часом він скочується у безодню, і зупинити цей процес було вже не в його силах. Школа явно не виправдовувала сподівань керівників розвідки.

Рочестер був готовий до того, що розмова з міністром ні до чого хорошого не приведе, і пішов до дверей кабінету, як на дибу.

– Прошу, – запросив міністр, сухо привітавшись. Сер Елвіс з почуттям власної гідності виставив уперед довге підборіддя і сів, не торкаючись спинки стільця.

– Я викликав вас, полковнику, щоб обговорити з вами плани подальшої роботи, – зловороже глянув міністр. – За час вашого керівництва школою зроблено чимало хороших справ. Ми високо цінуємо ваші заслуги перед батьківщиною. Але, зрозумійте, ніщо не може виправдати становища, що склалося у школі зараз…

Сер Елвіс сидів непорушно, ніби все почуте його не стосувалося.

«Старий півень!» – роздратовано подумав міністр, але, вчасно згадавши, що і йому вже за п'ятдесят, поблажливо продовжив:

– Ми востаннє надаємо вам можливість реабілітувати себе. У противному разі… самі розумієте, – відставка!

По обличчю Рочестера пройшла тінь. Міністр замовк, сподіваючись почути відповідь полковника. Але той мовчав.

– Провали ваших агентів стали таким же звичним явищем, як туман у нашій столиці, – саркастично посміхнувся міністр своєму каламбуру. – На Україні нам потрібний хороший, старого гарту агент, а не такі необстріляні юнаки, яких ви випускаєте із своєї школи. Кого б ви могли запропонувати?

Сер Елвіс ворухнувся і байдуже знизав плечима. – У мене такого немає…

– Є! – заперечив міністр. – Ваша референтка…

– Вибачаюсь, але в школі багато справ… – В очах Рочестера міністр помітив непідробний жах.

– Хіба вам замало одного Террі? У мене склалося враження, що майор – енергійна і ділова людина.

– Він тільки добрий виконавець, без жодного натяку на фантазію і натхнення, – гаряче заперечив сер Елвіс.

– Гадаю, що обов'язки фантазера ви візьмете на себе!

У величезному кабінеті запанувала тиша. Рочестер тоскно втупився у підлогу. В уяві постав образ Ірен – енергійної, з тверезим розумом і міцною рукою. Він пожував губами і зробив останню спробу зберегти її біля себе:

– У мене зараз закінчує курс навчання провідник Богун з України – досвідчена, вдумлива людина. У разі потреби курс можна і припинити…

– Богун піде туди по своєму каналу, – перебив його міністр. – Хіба ви не розумієте, що йому доведеться витрачати безліч зусиль і енергії тільки на те, щоб зберегти своє життя нелегала. А далі? його інформація буде найнікчемніша, до того ж надходитиме до нас через другі руки – мюнхенський провід. Ми хочемо мати там людину, безмежно віддану нашій справі, зрештою потрібна ревізія. Не подобається мені мишача метушня цього зверхника. – Міністр скривився, мов від зубного болю. – Витрачаємо безліч грошей, а віддача – мізер…

Рочестер прикрив совині очі тонкими, майже прозорими повіками: він уже не міг боротися за Ірен. «Якщо я зараз подам у відставку, – подумав він, – це, однак, її не врятує. Треба погоджуватись. У цьому разі я зможу стежити за розвитком операції особисто».

Міністр терпляче чекав згоди Рочестера. Він був поінформований про роль місіс Кабардіної у школі і розумів, наскільки це важка втрата для полковника. Але він знав і те, що в Рочестера немає іншого виходу.

Нарешті сер Елвіс розплющив очі і глянув на міністра.

– Гаразд, – видихнув він. – Я» займуся розробкою операції.

Ірина, мов на крилах, гнала машину на квартиру Богуна.

– Сергію Петровичу! – вигукнула вона мало не з порога. – Ми з вами їдемо додому!

– Стривайте, Ірино Олександрівно! – зупинив її Сергій. – Поясніть, що трапилося? Я нічого не розумію…

Ірина плюхнулася у крісло і перевела подих.

– Зачекайте, зараз усе розповім. Полковник був у міністра, і той примусив його дати згоду на те, щоб я з вами йшла на Україну. Ви як звичайний провідник, а я – як ваш дублер і наглядач. Як вам це подобається?

Сергій підійшов до неї і взяв її руку в свою.

– Я дуже радий, що так все вийшло. Не хотів говорити вам заздалегідь, але я надіслав Микитенку прохання, щоб розробили план вашого повернення на Батьківщину. Але якщо так…

Ірина вдячно глянула на Богуна.

– Вас на завтра викликає Рочестер. Хоче серйозно говорити відносно нашої спільної подорожі.

– От і чудово. Тільки передайте, будь ласка, майору Террі, що я з поважних причин не зможу бути присутнім на заняттях по стрибках з парашутом.

Рочестер зустрів Чигрина коротким кивком голови.

– Вас уже повідомили про припинення навчання і термінову відправку?

– Так, сер! – виструнчився перед ним Сергій.

– Про деталі переходу ви дізнаєтесь від місіс Ірен та майора Террі. Я ж викликав вас для того, щоб обговорити подробиці, що стосуються графині. – Рочестер поплямкав губами.

Чигрин занепокоївся: «Що він надумав? Мабуть, ставитиме якісь умови…»

Немов на підтвердження його думок, сер Елвіс заговорив:

– Мене не хвилює у даному випадку ефективність операції. Єдине, що непокоїть мене по-справжньому, – це життя і безпека місіс Ірен. Не дивуйтесь, що я говорю з вами так відверто.

– Я розумію вас! – запевнив його Сергій.

– Так от, – продовжив полковник. – Я повірю у те, що ви і місіс Ірен спокійно дійшли до місця призначення тільки тоді, коли до мого кабінету прийде і розповість про це «Андрій Чорнобай. Він – радист Утяя, і ви, як провідник, обов'язково зустрінетесь і з ним, і з Смерекою – Чорнобаєм. Цей хлопець виріс і виховувався на моїх очах, і я довіряю йому більше, ніж будь-кому.

Чигрин коротко кивнув на знак згоди.

– Я передам по радіо наказ про повернення Смереки самому Утяю, а від вас він одержить тільки підтвердження…

Сер Елвіс втомлено відкинувся на спинку.

– А тепер ідіть і не забувайте моєї настанови, інакше… – Полковник раптом метнув на Сергія такий погляд, що тому стало моторошно. «Моє щастя, – подумав Чигрин, – що я не побачу його. Та й Ірина Олександрівна, слава богу, теж. Хоча чого він комизиться? його пісенька вже доспівана…»

Богун круто повернувся, і вийшов з Рочестерового кабінету. У приймальні його зустріла настороженим поглядом Ірина, і, щоб заспокоїти її, Сергій посміхнувся самими очима.

– Ви не уявляєте, місіс, – сказав голосно, – як приємно подорожувати з вами. Чи не проїдемося востаннє на моєму «ягуарі»?

– З превеликим задоволенням! – засміялася Ірина.

– Гаразд, я чекатиму на вас увечері.

* * *

– Увага, панове, літак прибуває до столиці Польської Народної Республіки Варшави! Прошу пристебнути ремені! – урочисто проголосила кокетлива стюардеса і подивилась на симпатичне подружжя – ставного сухорлявого комівояжера та його елегантну дружину, що сиділи у перших кріслах. Вона повторила своє оголошення англійською мовою, і тільки після цього комівояжер заходився допомагати дружині розібратися у лямках. Стюардеса відзначила ще на початку польоту, як бережно ставиться він до своєї милої дружини, і зітхнула: «Щаслива жінка!»

– Ось ми майже і вдома! – полегшено зітхнула Ірина, коли вони увійшли до готельного номера.

– В тому-то й справа, що тільки майже, – відповів Чигрин.

Ірина здивовано подивилась на нього.

– Що трапилося, Сергію Петровичу?

– Не мав часу розповісти вам, Ірино Олександрівно, але мало не в останню хвилину я одержав розпорядження генерала Микитенка. Власне, і не розпорядження… Словом, тут, у Польщі, товариші добре попрацювали і розгромили оунівський провід. Але сталося непередбачене – знову зник Бень… Залишати такого вовка на волі – неприпустимо. А знайти його якнайшвидше можу тільки я.

– Що ж будемо робити, Сергію Петровичу?

– Відпочивайте, Ірино Олександрівно, ваша допомога, певно, не знадобиться. – Він посміхнувся. – Генерал Микитенко не наказував мені братися за справу, але попросив зважити, на прохання польських друзів.

– Як же я дізнаюся про результат справи?

– О, за це не хвилюйтеся! Працівники держбезпеки Польщі знайдуть, в який спосіб сповістити вас. Та що я кажу! – схопився Чигрин. – Вони, мабуть, вже шукають нас…

Немов на підтвердження його слів у двері ввічливо постукали, й Ірина про всяк випадок відповіла по-англійськи:

– Увійдіть!

До кімнати увійшли двоє.

– Прошу пана, маємо честь бачити містера і місіс Річардсон?

– Так-так, панове, – поспішив їм назустріч Чигрин.

– Ми уповноважені передати вам привіт від Діда, – сказав один із них, високий, в сірому костюмі чоловік, з тонкими рисами обличчя. – Якщо не помиляюся, ви – Онук?

– Він і є! – засміявся Сергій. – Щоправда, для Онука трохи підстаркуватий… Добридень, товариші!

– Раді вітати вас на польській землі, панове!

Ірина хазяйновито витягла з чемодана пляшку шотландського віскі і запросила до столу.

– Нам неодмінно треба відзначити цю зустріч, друзі. Ви не уявляєте, скільки я чекала повернення на Батьківщину. А у вашій країні я почуваю себе майже вдома!

– За ваше повернення, пане Богун, за ваше, пані Ірена!

– Прозіт! – підняв тост другий.

– Не будемо гаяти часу, товариші, – сказав Сергій. – Повернення поверненням, а зроблено ще не все. Вас, якщо не помиляюся, цікавить Бень…

Поїзд зупинився у Щеціні рівно о дев'ятій ранку. Сергій вийшов на привокзальну площу, відчуваючи втому і головний біль. Всю ніч не спав, обмірковуючи можливі варіанти розшуків Беня, але нічого путнього на думку не спадало, і від цього, Сергію було не по собі. Він зупинив таксі і ламаною польською мовою (іноземний комівояжер не може добре нею володіти!) попросив шофера відвезти його до першого-ліпшого путящого готелю.

Надвечір Чигрин вийшов на вулицю свіжопоголений, у чистій сорочці і, на перший погляд, у цілком пристойному настрої. Але насправді він так нічого і не надумав, а починати розшук Беня з поновлення непотрібних зв'язків дуже не хотілося.

Чигрин добре пам'ятав будинок Ювеналія Волощука, чиєю гостинністю він користувався перед відправкою у Мюнхен, і, не надумавши нічого кращого, попрямував до святого отця.

Ювеналій був удома. Побачивши Сергія, він замахав руками і тремтячим голосом прошепотів:

– Як ви наважились прийти до мене, добродію? Хіба не чули про страшний розгром, який вчинили ці анафемські діти? Ви хочете загубити мою душу…

– Нічого, святий отче, – засміявся Богун. – Бог віддячить вам за всі муки, які ви прийняли на землі, і забере вас до раю…

– Та скоріше б, а то на землі життя стало, мов у геєні вогненній. З чим прийшов, сину мій?…

– Я повертаюся до краю, святий отче, і знаю про тяжке горе, що спіткало вас тут. Хай береже господь пана Беня! Чув, йому вдалося вислизнути з цупких рук працівників безпеки?!

– Не нагадуйте мені про них! – скрикнув отець Ювеналій, хапаючись за серце. – Ще накличете – біду на мій дім…

– Ой, та чого ви так боїтесь, отче! – знову всміхнувся Сергій. – Зв'яжіть мене з Бенем, я мушу передати йому вказівки полковника Рочестера.

– Ну, що я можу знати, добродію! Пожалійте мене, старого! Дайте дожити до днів благословення… – знову заскиглив отець.

– Невже ви не маєте з Бенем ніякого зв'язку? – недовірливо запитав Сергій.

– Як перед богом, сину мій, як перед богом…

На такий прийом Сергій, правду кажучи, не чекав. «Невже доведеться ні з чим повертатися додому?» – подумав він, помітно засмутившись.

– Що, сину мій? Тебе засмутила моя відповідь?

– Ще й як, отче. Виходить, що я не виконаю найголовнішу частину мого завдання – не зв'яжуся з Бенем і не перекажу йому вказівки пана полковника… Навіть не знаю, що й робити.

– Не сумуй, сину, на все воля божа. А я нічим не можу зарадити. – Ювеналій, явно нервуючи, чекав, коли, ж нарешті піде від нього цей небажаний і небезпечний гість.

Чигрин підвівся і розгублено розвів руками:

– Ну, коли не можете…

– Так-так, іди, сину, хай тобі господь допоможе. – Отець мало не силоміць випроваджував Сергія. Коли ж той взявся за ручку дверей, запитав – А чи довго ще пан пробуде у Щеціні?

– Боїтеся, що знову прийду? – засміявся Сергій. – Не хвилюйтеся, завтра вранці поїду.

Він вийшов від священика у далеко не райдужному настрої. Ось і обірвалася остання ниточка. Що ж робити? Чигрин перебрав у пам'яті все, що розповіли йому польські товариші з приводу розгрому проводу, але у цих даних не було нічого, за що можна було вхопитися. Бень зник, мов розчинився.

Сергій ішов вулицею, похмуро дивлячись собі під ноги.

«Погано, дуже погано, – думав він на ходу. – Бень небезпечний ворог, і його треба якнайшвидше знешкодити».

Наступного ранку Сергій прокинувся пізно, з важкою головою, вкрай незадоволений собою і навколишнім світом. Босоніж пройшов до ванної кімнати. І раптом боковим зором помітив на підлозі біля вхідних дверей невеличкий конверт. Квапливо схопив його, розірвав. У конверті була записка:

«Вам неодмінно треба бути в Елку, де вас знайде друг». І все. Але для Чигрина це було справжнім подарунком. «От тобі й святий отець!» – радів Сергій, швидко одягаючись.

Він вийшов на вулицю і, ледве стримуючись, щоб не бігти, попрямував до телефонної будки. Сергій повинен був попередити польських колег про свій від'їзд до Елка…

Містечко Елк було невеличким і затишним, яких багато на польській землі. І тільки раз на рік розмірена течія міського життя вибухала гучним ярмарком. Сергій ішов вулицею до єдиного у місті готелю і у всьому бачив прикмети скорого початку ярмарку. Він мимоволі зазирав у кав'ярні і відчинені вікна будинків, сподіваючись побачити знайому фігуру. Але Беня ніде не було. Картаючи себе за гарячковість, він прийшов до будинку приїжджих, що гучно називався готелем.

– Яка кімната буде панові до вподоби? – гостинно запитала його хазяйка будинку. – Нехай пан поспішить з вибором, бо скоро у місті не залишиться жодної вільної. Ярмарок!… – Вона привітно всміхнулась Сергію і дала ключ.

– О, я у вас надовго не затримаюсь! – запевнив її Чигрин. – Мабуть, поїду ще на початку ярмарку…

Але він помилився. Спливали дні, а до нього так ніхто і не звернувся. Сергій регулярно ходив снідати, обідати і вечеряти у невеличку кав'ярню, що була якраз навпроти будинку для приїжджих.

Чигрин встиг не тільки покуштувати всі страви, що були у ній, а й перезнайомитися з усіма постійними відвідувачами кав'ярні і з самою господинею – повновидою білявою панею Зосею. Він так сподобався їй своїм апетитом і мужнім виглядом, що пані Зося не втрималася і повідала йому історію про те, як сильно вона кохала одну людину, як довго чекала на неї, і ось нарешті – о щастя! – пан повернувся до неї.

– А чому ж ви його ховаєте? – співчутливо запитав Сергій.

Хазяйка зашарілася, але відповіла:

– Справа в тому, що ми ще не були у костьолі…

Чигрин запевнив її, що то все – забобони старих людей, і побажав щастя у сімейному житті.

На сьомий день перебування в Елку Чигрин, як завжди, прийшов до кав'ярні поснідати. Не встиг він узятися до яєчні з салом, яку так вправно вміла готувати пані Зося, як раптом відчув на своєму плечі чиюсь руку. Сергій спокійно підвів голову і… зустрів насторожений погляд Беня. Про те, що це був саме він, Сергій здогадався одразу, хоча Бень. завів широку, як лопата, бороду і був одягнений, як справжній мешканець провінційного містечка. Беня видавали тільки очі, які так запам'яталися Сергію під час численних розпитувань.

– Сиди на місці! – наказав Бень. – За тобою нікого нема?

– А то б ви підійшли, коли б хтось був! – у тон йому відповів Сергій. – Мабуть, недарма сім діб маринували мене тут.

Бень присів на стілець поруч і посміхнувся, вишкіривши великі жовті зуби.

– А ти як думав? Зосю, два пива! – гукнув він господині.

Та з готовністю підскочила до їхнього столика, сяючи посмішкою. «Так от кого вона ховала!» – здивувався Сергій і мало не вилаявся: Бень всі ці дні був за якихось кілька метрів від нього, справді маючи змогу спостерігати за кожним його кроком, а Сергій навіть не відчував цього!

– Давно від Рочестера? – запитав Бень, присьорбуючи холодне пиво.

– Ні, не дуже. Шукав вас, щоб передати…

– Знаю, – перебив його Бень. – Отець Ювеналій доповідав про твій прихід.

– Ох, старий лис! – покрутив головою Чигрин. – Не міг мені сказати, ніби я чужий.

– І правильно зробив, що не сказав. Звідки йому знати, хто до нього прийшов і з чим. А може, за цей час ти встиг продатися чекістам? – Бень ковтнув пива і продовжив: – Тепер треба стерегтися, як ніколи. Залишилося нас всього троє: отець Ювеналій, та ще один, мій охоронець… Ну і життя! Ходімо до Зосі в кімнату, хильнемо по чарці і за твій приїзд, і за кінець польського проводу…

– А хто вам ця Зося? – запитав Сергій, піднімаючись за Бенем.

– Ет, – махнув рукою той, – моя стара пасія. Тримав про всяк випадок, щоб було де переховатися.

Наступного дня у місті починався ярмарок. Сергій забіг зранку до кав'ярні і, кивнувши господині, пройшов до задньої кімнати, де, похмурий і непоголений, сидів Бень. Пані Зося зайшла за Сергієм.

– Подивіться на нього, пане! – сплеснула вона руками. – Весь час тільки п'є, на вулицю й носа не показує. Хіба такого щастя я чекала? – Зося приклала до очей край мережаного фартушка. – Хоч ви йому щось скажіть… або хоч підіть разом на ярмарок! – Господиня мало не плакала.

– І справді, – погодився Чигрин. – Ходімо прогуляємось! Погода чудова, люду на вулиці – хоч греблю гати. Тебе ніхто й не помітить.

Бень вишкірився на нього і хрипко огризнувся:

– Всі ви хочете моєї смерті, я знаю!

Пані Зося сплеснула руками і вискочила з кімнати.

– І чого ти жінку ображаєш? – почав умовляти його Сергій. – Вона ж тобі Добра бажає, хіба не розумієш?

– Розумію, – процідив Бень. – Я все розумію, крім одного: чому провалився цілий провід?

Він підвівся з ліжка і, натягнувши легкий плащ, поклав до кишень по пістолету. Потім засунув туди руки і глянув на Сергія.

– Ну що, ходімо?

Ярмарок вирував, мов стривожений вулик. Бень ішов трохи попереду Сергія, сторожко» спостерігаючи за натовпом. За ними чалапав охоронець Беня, здоровенний чолов'яга, майже на цілу голову вищий за Сергія.

«Якщо Бень помітить щось недобре, – думав на ходу Чигрин, – він стрілятиме, не виймаючи рук із кишень…»

– Чого ти летиш, мов на пожежу? – зупинив він Беня, який швидко крокував базарною площею. – Не забувай, що ти гуляєш, бо інакше можеш викликати до себе підозру.

Ще здалеку Чигрин помітив двох хлопців, які виписували ногами хитромудрі кренделі. Коли вони наблизились до Беня, Сергій голосно сказав:

– Ач, як понабиралися!

Почувши ці слова, хлопці зупинилися і почали підступати до Беня, розмахуючи кулаками:

– Ц-це ти, падлюко, сказав? Ти?…

– Та відчепіться ви! – Бень вийняв руки із кишень, щоб відштовхнути їх і, мов підкошений, упав на коліна. Двоє «п'яничок» скрутили йому руки так, що той аж посинів на обличчі.

Чигрин рвонув убік.

– А-ах-ах, сволота! – вилаявся Бень, нелюдським зусиллям намагаючись вирватися з цупких рук. Він дивився услід Богуну і за кілька секунд побачив, як той зник у натовпі.

– Все! – видихнув Бень.

– Шкода, двоє інших втекли! – з досадою в голосі сказав один із співробітників органів безпеки. – Але й тих скоро впіймаємо! – Із люттю глянув на Беня.

Машина, в яку вони сіли, рвонула з місця…

Епілог

Зверхник під'їхав до чепурненького особнячка, як завжди, у супроводі поважної охорони. Сьогодні він знову приймав гостей. Пожалували сам полковник Рочестер і майор Террі. Лящ ще посидів у машині, чекаючи, поки охоронці відчинять йому дверцята, і поволі вивалився з неї. Міцно став на кривуваті ноги, озирнувся. Спадав вечір. Від потемнілих дерев тяглися довгі тіні. Зверхник вдихнув на повні груди сухе, настояне на травах повітря, заклав руки за спину і попрямував до будинку.

«Гості» були вже на місці. Сер Елвіс сухо кивнув на ґречне привітання зверхника і одразу ж відійшов до вікна. Майор, не піднімаючи голови, порпався у якихось паперах.

Зверхнику це не сподобалося. Він насупив рідкі брови, сів на стілець, кумедно випнув кругле черевце. Террі, спостерігаючи за ним спідлоба, – ледь помітно всміхнувся: «Щоб бути зверхником при такій зовнішності, треба, мабуть, бути дуже зухвалою людиною…»

– Я хотів доповісти, панове, про стан справ у героїчному підпіллі, – розпочав Лящ. – Але, гадаю, треба випити за ваш приїзд і вже потім стати до розмови.

Він підморгнув своєму незмінному охоронцю Богдану Маціву, який незмінно чатував за його спиною.

– На честь вашого приїзду, панове, є невеличкий сюрприз, – повів зверхник далі, але Рочестер круто повернувся до нього і махнув рукою:

– Не треба цих церемоній… І сюрпризів ваших теж не треба. Прошу вас, майоре.

Террі подав зверхнику вирізку з радянської газети, і Лящ прочитав заголовок: «Кінець Утяя і його поплічників». Замітка була надрукована під рубрикою «Із залу суду».

– Продався, с-сучий син… – прохрипів зверхник, швидко пробігши по рядках. – Коли ж це було опубліковано?

– Два дні тому, пане зверхнику, якщо бути точнішим – у суботу, – поблажливо пояснив Террі.

– Здається, Утяй був закинутий на Україну два роки тому? – запитав Рочестер.

– Так, два роки тому… – похнюпився зверхник.

– Якщо навіть припустити, що він не одразу потрапив до чекістів, то все одно сидить у них довгенько, бо встигли вже й слідство провести, і оцей спектакль із судом влаштували. А якщо…

– На мою думку, панове, – втрутився майор Террі, – Утяй потрапив за грати одразу ж, бо за весь час його присутності у краї не було жодного хоча б тривожного повідомлення. З цього можна зробити висновок, що ми з вами працювали на чужого дядю.

– Я абсолютно з вами згоден, – перервав його полковник Рочестер. – Два роки нас обдурювали, як малих дітей. І це'могло статися тільки з вашої вини, пане зверхнику! Замість Утяя до краю повинні були йти саме ви, але вам більше до вподоби махінації з фальшивою валютою, ніж справжня робота. Гадаєте, що ми нічого не знаємо про спекуляцію доларами?

– Ви не маєте права так говорити зі мною! – закричав Лящ. – Я ще зверхник…

– Дозвольте запитати, яким підпіллям і якими людьми ви керуєте? – уїдливо запитав Рочестер. – Судіть самі: у краї навряд чи залишився хоч один бойовик, польський провід цілком розгромлений…

– А Бень, Бень же там залишився.

– Ви й про це не знаєте? – здивувався майор Террі. – Ви дозволите, сер? – звернувся він до Рочестера.

– Прошу, майоре…

– Так от, – продовжив майор Террі, – ми нещодавно одержали повідомлення про те, що Богун по дорозі на Україну розшукав у Польщі Беня і разом з ним був виявлений польськими працівниками держбезпеки. Богун зник невідомо куди, а Бень зараз знаходиться за гратами. Про це ми дізналися від охоронця Беня, який чудом уцілів і, вже не вірячи вам, звернувся до нас по допомогу…

Вислухавши це, Лящ зовсім знітився, і від його величного вигляду не лишилося й сліду.

– Чому мені ніхто і ніколи нічого не говорить? – гримнув він на Маціва. – Чому я повинен про такі речі дізнаватись останнім? Але у мене є ще сила! – раптом заволав він. – Я ще всім покажу…

– Облиште! – зупинив його полковник Рочестер. – Набридло… Ви, пане, могли б бути актором, коли б свого часу не зайнялися політичними аферами. Хотів би я знати, скільки грошей, що їх було передано нами для розгортання підпільної боротьби, осіло у вашій кишені?

– Що ж тепер буде зі мною? – уже цілком серйозно запитав Лящ. – Я вже старий…

Рочестер здвигнув плечима і глянув на Маціва, який непорушно стояв у кутку кімнати з таким виглядом, ніби все, що відбувалося тут, зовсім його не цікавило.

– То що, може, вип'ємо з горя? – запитав зверхник.

– Ви невиправний, добродію! – розвів руками майор Террі. І одвернувся до вікна.

– А ви, полковнику, де наше не пропадало? – звернувся той до Рочестера.

– Я вже тут не керую, шановний, – сухо сказав полковник. – Ось мій спадкоємець! – кивнув він на Террі.

«Он воно що! І тобі дали по шапці!» – зловтішно подумав Лящ, але вголос співчутливо промовив:

– Здається мені, і вас не обійшла лиха година, пане полковнику. Як у нас кажуть, усі там будемо!

Рочестер рішуче обірвав зверхника:

– Я ще не подавав у відставку! Отже, поки що ви будете виконувати мої вказівки!

– Слухаю, сер! – підскочив той і слухняно виструнчився. – Ви вже дозволите мені йти?

– Так, ви вільні.

Зверхник коротко зітхнув і, не попрощавшись, вийшов із кімнати. За ним, мов робот, прогупотів чобітьми Маців.

– Ви справді «сподіваєтесь від нього якихось рішучих дій? – здивовано запитав майор Рочестера, коли за ними зачинилися двері.

Полковник нічого не відповів. Він мовчки дивився у вікно і бачив, як відбуває зверхник неіснуючого українського підпілля.

Террі підійшов до нього.

– Гадаю, – сказав він, – від цього блазня нічого чекати більше якогось істотного.

– Наскільки я вас зрозумів, – різко повернувся до нього сер Елвіс, – він уже непридатний для справи ні морально, ні фізично. Чи не так?

Террі опустив очі.

– Може, і мене час викинути на смітник?… Ви ще молода людина, містер Террі, і я б не хотів, щоб ви починали свою кар'єру з таких жорстоких вчинків.

– Це вже не залежить від мене, сер! – багатозначно промовив Террі. – На превеликий жаль…

Зверхник їхав до міста у невимовно зіпсованому настрої. Плани помсти, наче казкові палаци, вмить створювані джинами, виникали в його голові і так само блискавично зникали. Події розгорталися з шаленою швидкістю. До того ж вони не залежали від якоїсь конкретної особи, і це було найстрашніше. «Цікаво, скільки ще часу я протримаюсь? – раптом подумав зверхник і жахнувся цієї думки. – Ні-ні, рано ще думати про поразку, у мене ще стане сил…»

Машина м'яко підкотила до будинку, де він мешкав, і зупинилася перед під'їздом.

Як завжди, першими з машини вийшли охоронці і головний із них – Маців – пішов за ним, щоб провести до дверей квартири.

– Не йди за мною! – гримнув на нього Лящ. – Плутаються тут всякі під ногами…

Маців спокійно глянув на зверхника і повернувся до машини. Лящ хотів було зупинити його, але махнув рукою і самотньо почовгав на третій поверх. Плечі його по-старечому обвисли.

«Отже, підкоряйся тепер цьому молокососу! – пожалів себе Лящ. – Коли б не його фунти, я б йому показав, хто головний у проводі! Треба якось виправляти становище…»

Розмірковуючи так, він повільно піднімався сходами. Біля дверей довго нишпорив по кишенях у пошуках ключа, поки нарешті не сплюнув від злості і не подзвонив. Востаннє у своєму житті.

* * *

– Важко дихаючи, Ірина переповзла контрольну смугу і повернула голову до провідника, якого було ледь видно у глибокій темряві.

– Далі самі, за маршрутом, – долетів до неї шепіт. Вона махнула рукою на знак того, що зрозуміла його, і скочила на ноги. Це вже була її Батьківщина. Але за умовами операції, яка ще не скінчилася, Ірина мала йти так, щоб не викликати підозри у тих, хто лишався по той бік кордону.

«Я вдома, вдома!» – співала її душа. А сама вона сторожко пересувалася, легко і швидко долаючи відстань від одного дерева до другого.

Дихати ставало дедалі важче, і вона присіла під кущем, щоб хоч трохи відпочити. Раптом вона відчула на своєму плечі чиюсь руку. Ірина хотіла підвестися на ноги, але людина, що зупинила її, швидко схилилася до неї і затулила їй долонею рота. Тільки тепер Ірина розгледіла, що то прикордонник.

– Тихше! – прошепотів у саме вухо юнак. – Свої… ідіть за мною.

Вони швидко подолали кількасот метрів. Нарешті – прикордонник підняв руку, наказуючи їй зупинитись, а сам підійшов до дерева і витяг із дупла польовий телефон.

– Алло, товаришу полковник, – сказав він стиха у трубку. – Говорить пост номер одинадцять. Все в порядку, вона зі мною…

– Хто ваш полковник? – запитала Ірина, коли вони знову рушили вперед.

– Полковник Василенко! Хіба ви не знаєте?

* * *

А через два дні всі учасники операції зібралися в кабінеті генерала Микитенка, щоб підсумувати роботу багатьох людей протягом тривалого часу.

У кабінеті зустрілися люди, яких зв'язували любов і відданість Батьківщині, віра в почуття дружби і священний обов'язок.

– Увага, товариші, починаємо! – постукав олівцем по столу генерал Микитенко і оглянув стіл засідань. Перед ним сиділи Сергій Чигрин, Олексій Петрович Василенко, Ірина Кабардіна та інші учасники операції.

– Невимовну радість відчуваю я, друзі, дивлячись на вас сьогодні. Пробачте мені за такий неофіційний початок…

Всі заворушилися, а Микитенко нахилив голову і провів рукою по чорному колись волоссю:

– От бачите, вже встиг і посивіти, поки нарешті побачив усіх вас. разом у моєму кабінеті.

Генерал замовк, пильно вдивляючись в обличчя присутніх.

– Та й у вашому волоссі додалося сивини…

Ірина мимоволі торкнулася білого пасма у своїй зачісці.

– Отже, товариші, настав час підбити підсумки. Складна операція підійшла до кінця. Тривала вона чимало часу. Географія її теж досить широка – від західноукраїнських земель до столиць західноєвропейських країн.

Генерал, як завжди, чітко викладав суть операції, глибоко аналізував зроблене, зупинявся на помилках. Особливо підкреслив результати спільних дій радянських і польських органів безпеки.

– І тут ми повинні, – голос Микитенка пом'якшав, зазвучав якось по-домашньому, – красно дякувати майору Сергію Петровичу Чигрину, який під час свого перебування у Польщі не тільки виявив зв'язки і явки, а й допоміг польським товаришам розшукати Беня. Я повинен окремо відзначити надзвичайно плідну і героїчну діяльність Ірини Олександрівни Кабардіної, яка в 1943 році вступила у боротьбу і ні на крок не відступила, незважаючи на винятково складні умови. Матеріали, здобуті нею, будуть ще довго розбиратися і вивчатися. Хочу повідомити, що і майора Чигрина, і капітана Кабардіну представлено до високих урядових нагород.

Ірина і Сергій встали, і в кабінеті на якусь мить запала схвильована тиша.

– І останнє, товариші, – сказав Микитенко. – Боротьбу з українським націоналізмом не можна вважати завершеною, тому що у мюнхенському лігві ще залишилися гендлярі від політики. Вони далі плестимуть мережу зради і підступності проти нашої Батьківщини… На вимогу нашого старого знайомого полковника Рочестера Андрій Чорнобай, який вчасно «відійшов» від Утяя і продовжує ревно «служити» своїм закордонним господарям, повинен повернутися до розвідшколи і доповісти йому про те, що місіс Ірен себе добре почуває і передає йому вітання. А далі, – генерал помовчав хвилину, – далі Андрієві доведеться продовжити її справу там.

– Отже, знову в бій, – тихо сказав Василенко, відчиняючи кватирку.

* * *

– Не страшно? – запитувала Ірина у Андрія Чорнобая.

– Ні! – твердо відповів хлопець. – От коли я був сам, тоді справді було страшно. А тепер…

Він не договорив, але їм було ясно, що він хотів сказати.

– От і добре! – обняв Андрія за плечі Олексій Петрович. – А ми вдвох з Іриною Олександрівною і твій син чекатимемо на тебе… Дуже чекатимемо!

МІСТО ГАСИТЬ ВОГНІ

Повість-хроніка

Героям чекістам,

живим і мертвим -

присвячую

Автор

«Ваша думка, колего Міллер!»

Старий кравець задоволено примружився, віддаючи новеньку сукняну гімнастерку Паулеві. Все було припасовано як слід, і кубики на петлицях тьмяно виблискували на темно-захисному тлі комірця.

– Ти, старий, наче все життя шив на більшовиків, – реготнув Пауль, натягаючи на широкі плечі гімнастерку лейтенанта Червоної Армії. – Хоч сьогодні в Москву…

Збираючи нитки зі столу, Вернер Хознер посміхався. Скільки він перешив на своєму віку обнов для панів офіцерів! Аби його старі, пожовклі від тютюну пальці могли розповісти! Згадали б вони і тверді – постав, як хочеш! – кайзерівські мундири, і крилаті офіцерські пелерини перших повоєнних років, і коричневі сорочки штурмовиків, і сині й сірі мундири шуцманів-поліцаїв… А втім, чому це пальці мають розповідати? Бо язикові Вернер нізащо не дозволить базікати про роботу останніх років. Недарма ж він уже давно носить скромний солдатський одяг… О, Хознер уміє мовчати!

Справді, що знає цей хвалькуватий молодик про долю творінь старого умільця? Хто й куди поїхав з цієї майстерні в елегантних мундирах французької армії? Куди поділися отакі молодики, надягнувши барвисті, наче опереткові, мундири королівської югославської армії? Мовчазні німецькі офіцери, перетворившись з його, Хознера, допомогою на угорських уланів чи болгарських піхотинців, англійських моряків чи турецьких (і таке бувало!) сержантів, ішли звідси, загорнувшись у плащі, в глупу ніч, і мало хто з них, мабуть, повертався до Берліна! Вернер Хознер, в усякому разі, ніколи більше їх не бачив… От тільки рік тому зустрів на вулиці бравого майора з розсіченою рубцем щокою, який відповів на солдатське привітання і навіть ледь помітно (чи це здалося?) підморгнув Хознерові… Старий аж спіткнувся, побачивши цього здорованя на людній берлінській вулиці, і миттю пригадав ту серпневу ніч тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Тоді обер-лейтенант з покаліченою щокою (їй-бо, був він тоді лише обер-лейтенантом!) приміряв у майстерні новенький мундир польського надпоручика… Хвалив тоді Вернерову роботу і лаяв надто просторий кашкет – конфедератку. Тоді він і ще четверо, одягнені у мундири польських офіцерів, пішли від Вернера на світанку, а через тиждень Хознер прочитав у газетах сердите повідомлення про нечуване нахабство поляків, які вчинили напад на німецьку радіостанцію у Глейвіці… Отак почалася тоді війна з Польщею, і Вернер навіть удома не насмілився розповісти про свою страшну підозру – чи не в його мундирах нападали тоді на німецьких солдатів оті «поляки»?

Згодом Хознер заспокоївся. Не його, скромного військового кравця, то справа! У ці важкі часи треба вміти мовчати. Вже кілька днів там, на сході, війська фюрера переможно топчуть землю Росії. А він, Вернер Хознер, удень і вночі гарячково шиє різні російські мундири… Він озирнувся навкруги, наче цього душного липневого вечора вперше побачив своє робоче місце. Вже смеркало, і звідкись долинав бадьорий марш.

Він увімкнув світло. У невисокому, але просторому приміщенні військової кравецької майстерні засяяли лампи-тарілки, що на довгих шнурах звисали над порожніми столиками. В темних кутках ховалися манекени з новенькими випрасуваними мундирами вермахту, невидними стали недошиті мундири на сірих стінах. Лише новенька форма радянського міліціонера вирізнялася своїм кольором. На комірі – по два трикутнички на блакитних петлицях, а портупея недбало кинута через плече.

… Пауль повернувся перед великим дзеркалом, дужче затяг пояса на животі, розправив плечі.

– Чим не Іван Іванович? – спитав жартома, зиркнувши на Вернера. Старий, прислухаючись до маршу за вікном, похитав головою.

Марш загримів дужче. Пауль не втримався, трохи відхилив масивну штору, визирнув. Попід вікнами, карбуючи крок, проходив стрій німецьких солдатів. Вони у повній викладці, в касках, з автоматами на грудях. Пауль дивився на них, проводжаючи поглядом сірі ряди. Підморгнув кравцеві:

– На Східний… Уявляєш, якби я зараз… перед ними. – Він зареготав, показуючи на свою форму.

Кравець мляво посміхнувся.

Пауль раптом виструнчився. У дзеркалі побачив, як розчинилися двері й увійшли троє – штурмбанфюрер Санднер, високий, огрядний, з маленькими очима, та рухливий, світлоокий гауптштурмфюрер Ролінг. Вони в мундирах з орденами. А за ними – чоловік у цивільному. Це майор Міллер, який щойно приїхав з Києва. М'яким рухом він пригладив ріденьке волосся, гостро поглянув навколо. Помітивши міліцейську форму на манекені, попрямував туди.

Тихо рипнули двері – це вийшов старий кравець. А Міллер, не дивлячись на Пауля, помацав міліцейський мундир, підкладку, ткнув пальцем у нагрудну кишеню. Санднер і Ролінг з цікавістю спостерігали. Міллер ворухнув губами, але промовчав, і тоді штурмбанфюрер. спитав:

– Щось не так, колего?

Міллер, потерши за звичкою підборіддя, хитнув головою:

– Свисток не забудьте…

Підійшов до Пауля.

– Прізвище, частина?

– Лейтенант Іванченко, командир роти двісті шістнадцятого полку, – швидко доповів Пауль і озирнувся, бо не знав, як звертатися до Міллера.

Той підказав:

– Товаришу майоре…

– Товаришу майоре… – повернувся услід за ним.

Міллер поморщився.

. – Тримайтеся вільніше, ви – фронтовий командир…

Тоді торкнувся пальцем комірця гімнастерки, з-під якого виглядала біла смужечка.

– З батисту?

– Так точно, товаришу майор. Згідно з табелем випускника російського військового училища…

Міллер іронічно всміхнувся.

– Так було до війни, місяць тому… Запасні онучі є?

Пауль здивовано розкрив очі:

– Є…

– Нові?

– Так точно!

– Відріжте смужечку і зробіть комірця. Так усі молоді лейтенанти в Червоній Армії роблять…

Санднер і Ролінг переглянулися. Санднер похитав головою:

– В жодному підручнику не вичитаєш… Що то значить – у самому пеклі побувати!

Міллер не відповів, тільки глянув на Санднера. Знову звернувся до Пауля:

– У Києві бували?

– Ні.

– Як пройти з вулиці Леніна на вулицю Свердлова? Найкоротшим шляхом, звісно…

– Через прохідний двір проти вулиці Чудновського.

– Куди вийдете?

– До кінотеатру.

– А ще куди можна?

– Ліворуч і вгору – на вулицю Короленка, до Золотих воріт.

Міллер повернувся до Санднера.

– У мене все.

Санднер не приховував свого задоволення.

– Дякую, колего… Як бачите, ми не марнуємо часу. – І повернувся до Пауля, говорячи вже німецькою мовою: – Вилітаєте сьогодні вночі. Як настрій?

– Готовий виконувати завдання, гер штурмбанфюрер!

– Зустрінемось у Києві, – каже Санднер. – Думаю, що місто не сьогодні-завтра впаде… Ваша думка, колего? – звернувся до Міллера.

Той знизав плечима:

– Цього ні в якому підручнику не вичитаєш…

Санднер, оцінюючи жарт, ввічливо посміхнувся. Знову повернувся до Пауля:

– Головне – шукайте майбутнє підпілля!

– Зрозумів, гер штурмбанфюрер!

– Завтра вранці зв'яжетесь у Києві з Бруно, він чекає…

– Постараюся, гер штурмбанфюрер!

Втрутився Ролінг:

– Здається, легше знайти більшовицьке підпілля, ніж Бруно. Він за два тижні змінив чотири квартири, шеф…

Санднер люто зиркнув на Міллера. Гестапівцеві не сподобалася ця розмова, і він твердо наказав Паулеві:

– Завтрашню передачу з Києва підпишете разом з Бруно.

– Слухаю, гер штурмбанфюрер.

– Сліди треба шукати зараз, потім буде пізно. – Санднер знову повернувся до Міллера: – У вас немає запитань, майоре?

Міллер похитав головою. Тоді Санднер кивнув Паулеві. «Лейтенант», чітко віддавши честь, вийшов. Троє мовчали, аж поки Санднер не запитав:

– Яке ваше враження, майоре?

Міллер відповів стримано:

– Загалом – непогане…

І тоді Ролінг у тон своєму шефові пояснив:

– У Києві Пауль спостерігатиме за оточенням вашої школи, гер майор. Крім того, забезпечуватиме ваш зв'язок з нами. Це один з кращих наших агентів.

Міллер кивнув у відповідь – і незрозуміло: чи згоден він і дякує, чи заперечує… Санднер теж мовчки дивився на нього, роздумуючи: «Що він за один, цей майор? Генерал сьогодні вранці відзивався про нього дуже тепло. Чийсь родич, мабуть… А може, й справді цінний працівник? Стільки років пробути у Росії, виконувати завдання німецької розвідки в Києві – не дурничка…» Санднер ввічливо вклонився Міллерові, віддав честь:

– Змушений іти, майоре. До зустрічі у генерала. Він, здається, вас теж викликає на вечір.

Міллер здивовано глянув на Санднера. Звідки він знає? Цікавиться, значить, його персоною…

– Так, я буду в нього.

– Отже, до зустрічі. Залишаю вас у товаристві Ролінга. – І Санднер рушив до дверей.

Ролінг розвів руками:

– Така наша служба, майоре, ні дня, ні ночі… А втім, у нас є ще час. Якщо хочете, повечеряємо разом.

– Де? – байдуже запитав Міллер.

– О, я маю на увазі дуже затишне місце. Невеличке кафе для офіцерів тут, в управлінні… Згодні?

Через внутрішні двері вони прямують на велике подвір'я, де під барвистими тентами в тіні дерев стоять десятка півтора столиків. Акуратно підстрижені газони, фонтан, широкі сходи до невеличкої естради – все це Міллер фіксує поглядом, поспішаючи за Ролінгом. На естраді солдатський оркестр неголосно виконує старовинну німецьку пісеньку.

Це дуже плавна, напівдитяча сентиментальна мелодія, і дивно бачити байдужі обличчя трубача, акордеоніста, скрипаля. Біля естради, за столиком, розчулився, слухаючи, старий полковник. Він явно захоплений своїм обідом, чудовою літньою погодою і цим ласкавим вечором, улюбленою з дитинства піснею. Полковник поправляє на грудях велику накрохмалену серветку і час від часу кидає невдоволений погляд на своїх неспокійних сусідів. Хіба вони знають щось інше, крім маршів?

Справді, кілька есесівців, зсунувши два столи, голосно розмовляють, не звертаючи уваги на оркестр. Їх цікавить лише батарея пляшок з яскравими етикетками, срібне відерце з льодом посеред столу і, звичайно, бокали з вином. Піднесли їх, привіталися, випили – і гучно розреготалися, почувши якийсь жарт. Офіціант у білій курточці, стоячи за кілька кроків, шанобливо посміхається.

Ролінг звернув убік, пошукав столик подалі від веселої компанії, голосно покликав офіціанта.

… Стомлені очі Міллера похмуро, але з цікавістю стежать за есесівцями, за оркестром, за порожніми столиками. Він розглядає все навколо і мимоволі ловить себе на дивній думці: «А я ж зовсім одвик від цих людей… Думав, що серце не витримає зустрічі, а зараз байдуже. Чи, може, я дивлюся на цих веселих хлопців через призму більшовицьких статей, яких начитався за ці роки?» Він переводить погляд з компанії на старого полковника. – «Знайоме обличчя? Я зараз у кожному літньому німцеві шукатиму знайомого…» – і повертається до Ролінга. Той з видимою насолодою намазує масло на хліб.

– Послухайте, Міллер, а тут і справді непогано. – Він тримається як гостинний господар дому, що приймає бажаного гостя.

Міллер кивнув. Воно, звичайно, приємно зустрітися з однодумцями. Але зараз, після стількох років смертельної небезпеки, пережитих в Росії, його мимоволі дратує їхній регіт.

– Смачно попоїсти і спокійно поговорити можна лише у такому місці… Правда? – Помовчавши, додав: – І оркестрик… нічого…

Акордеоніст, примружившись, тягне мелодію. Обличчя Міллера раптом скам'яніло, в очах блиснула лють. Пальці його неквапливо, але сильно мнуть цигарку.

– Їх би… на передову!

Ролінг розсміявся:

– Ви увесь ще там, у Києві. – І доторкнувся до пачки цигарок. – Російські? Ніколи не палю. Більше люблю сигарети, особливо болгарські або турецькі…

– Звик, вони міцніші. – Міллер затягнувся цигаркою. Підскочив офіціант. Поставив дві прямокутні тарілки, розділені на секції для салату, м'яса, гарніру. Ролінг помацав виделкою м'ясо.

– Що питимете?

Міллер глянув на офіціанта:

– Чарку коньяку.

– А мені – вина, бургундського. – Ролінг підсунувся до Міллера. – Про що це ми з вами?

Але Міллер не зводить очей з офіціанта, який нахилився, розкладаючи серветки. Під курточкою випинаються погони. Помітивши погляд, офіціант виструнчився, клацнув підборами, пішов. Знає свою службу. І тоді Міллер знову глянув на Ролінга.

– Про Київ, здається… – а про себе подумав: «Чого він хоче, цей берлінський півник? Підісланий до мене? Чи просто підлабузник?»

Ролінг похапцем жує, швидко говорить:

– Так, Київ дуже цікавить мене. Адже незабаром я працюватиму там. Старшим слідчим у штурмбанфюрера Санднера. Це справді красиве місто?

Міллер хмикнув:

– Дивлячись для кого. Непогане, якщо…

– Якщо?

– Якщо в ньому не треба двадцять років оглядатися і ховатися.

– Двадцять років! – У голосі Ролінга непідробний жах. – Ви просто герой, майоре Міллер. Але тепер… О, тепер ви повернетесь туди господарем!

– Господарі там і без нас знайдуться…

– Ви про партизанів? Мій шеф тільки про них і говорить…

Міллер серйозно подивився на Ролінга.

– Ви матимете з ними чимало клопоту, Ролінг. Особливо тому, що їх цікавитиме моя школа. Мені ніколи берегти себе, я повинен готувати і перекидати за лінію фронту агентуру… Отже, увесь клопіт з радянською розвідкою, підпіллям, партизанами – ваш!

– Знаю… Ви ж бачили Пауля, завтра ще один – молодший командир міліції – летить… І в усіх одне завдання: випередити більшовиків, розкрити їхні карти сьогодні, не чекаючи завтрашнього дня.

– Думаєте, вони цього не розуміють? – Міллер посміхнувся кутиками губ. – Там треба працювати з перспективою. Отож…

– Що ви маєте на увазі?

– Знайдіть хорошого агента… Посадіть його у концтабір до російських полонених. Потім він утече. До Києва.

– Зрозумів.

– А там нехай проникає у підпілля.

Ролінг вдячно вклонився Міллерові, вийняв книжечку. Той знову посміхнувся:

– Раджу відмовитися від цієї, гм… штабної звички. Київські підпільники будуть вам дуже вдячні за кожен зайвий запис.

Ролінг зніяковів. Відсунув тарілку, замислився.

– А у вас немає на прикметі такої людини?

– Мої люди поїдуть далі Києва, – сухо відповів Міллер.

– На Урал?

– І на Урал.

Ролінг якусь мить помовчав, потім тихо промовив:

– Я інколи не вірю, що працюю у контррозвідці, і заздрю сам собі… Яку геніальну комбінацію ви запропонували, майоре! Де ще можна так тренувати розум, винахідливість?

Міллер пожував губами і по паузі:

– У нас, німців, є найстрашніший ворог – наша надмірна сентиментальність… А втім, у ваші роки я теж заздрив собі.

… Він згадав цю розмову через годину, вже сидячи у розкішному шкіряному кріслі навпроти генерала. За звичкою, Міллер пильно оглянув старовинні меблі у великій кімнаті, велетенський камін і карту на всю стіну, такого ж розміру портрет Гітлера і знову повернувся до господаря кабінету – високого, суворого, з різкими рисами обличчя. Приязна усмішка не пасувала генералові Гауссеру. «Від цього сентиментів не дочекаєшся», – подумав. Але генерал здивував його.

– Ми задоволені вами, Міллер. Ваша місія у Києві увінчалася повним успіхом. Дев'ятнадцять років серед більшовиків – це, звичайно…

– Двадцять років і один місяць, гер генерал, – спокійно уточнив Міллер.

– Так-так… Отже, готуйтеся знову, майоре. Двадцять дев'ятий і п'ятдесят п'ятий армійські корпуси ось-ось увійдуть до Києва. І з першого ж дня ваша школа вже мусить діяти.

– Це залежить від певних умов, гер генерал.

– Зрозуміло, Міллер. Ми потурбуємося. Ваше діло – розгорнути школу в Києві, негайно починати підготовку людей…

Міллер попрощався, вийшов. Генерал натиснув кнопку.

– Санднер тут? Кличте. – І, недбало відповівши на привітання штурмбанфюрера, запитав: – Що нового з Києва?

Санднер мовчки вийняв з портфеля фотографії, поклав на стіл. Сухі руки генерала потяглися до фото: кремезний чоловік переходить вулицю. Ось він кидає листа до поштової скриньки… Розглядає афішу… На базарі копирсається у купі металевого мотлоху…

– Що відомо про цю людину?

– Ще недавно він був у формі чекіста, а тепер ходить у цивільному… Це – у воєнний час.

– Ще?

– З трамвая виходить останнім, сідає теж. У прохідному дворі оглядався.

– Дрібниці… – Генерал відкинувся у кріслі, пильно поглянув на Санднера.

– У комплексі вони дещо дають. На базарі радіодеталі…

– Що ж, по-вашому, більшовики не забезпечать своє підпілля раціями?

– Забезпечать, звичайно, але ж у цього чоловіка є смак до радіосправи. Це вже важлива риса.

– Прізвище, ім'я, зв'язки, друзі?

– Вивчаємо, гер генерал, – обережно мовив Санднер. – Наш Бруно…

Генерал махнув рукою.

– Ваш Бруно – ледар. А Пауль – боягуз. Я не бачу справді цікавих матеріалів про більшовицьке підпілля. Попереджаю: за першу ж диверсію у Києві спитаю з вас, Санднер! Отож старайтеся сьогодні! Скільки, до речі, днів цим фото?

– М-м… Щось близько тижня.

– А точніше?

– Шість днів, гер генерал… Зв'язок утруднений, навколо міста – важкі бої.

– Що у вас ще є?

– Армійська розвідка запеленгувала кілька виходів у ефір, схоже на проби короткохвильових рацій у місті. Є підстави думати, що в одному з будинків у центрі міста готується запасна явка: завезено продукти, якийсь ящик, можливо, з рацією. Ведемо цілодобове спостереження за управлінням НКВС… Якщо дозволите, гер генерал, хочу запитати, чи безпечно розміщати в місті школу Міллера? Надто примітне місце…

– Саме на це й розраховуємо, Санднер. Розвідшкола в Києві – це абсолютно несподівано і тому добре! А за безпеку Міллера і його школи відповідаєте ви, Санднер.

Санднер вклонився.

Останній огляд сил

Обшарпана, густо вкрита пилюкою півторатонка, на якій ледве вміщалися три «їжаки» із рейок, сердито прогуділа під самим Романовим вухом. Він одскочив, помітивши у куряві круглі від гніву очі водія, усміхнувся. На зубах зарипів пісок, спека стала ще нестерпнішою. В очах теж різало.

Роман витер обличчя брудним носовичком, похитав головою. «Скажений… А втім, хто тут сьогодні спокійний?» Він оглянув поле на знайомій околиці міста, довгі ланцюжки жінок, стариків, дітей. Дорослих чоловіків було зовсім мало. Люди вперто вгризалися у суху землю, копаючи довгий і глибокий рів. У котрий вже раз Роман подумав і жахнувся: «Скільки поту і сил коштує кожен метр цих перешкод, а німці, можливо, обійдуть їх десь стороною». Пригадалися слова з якоїсь давньої лекції: «Війна – це насамперед піт і праця…» Роман озирнувся і придивився до кількох дівчат, які, надриваю: чись, тягли «їжака» на край рову. Перш ніж подумав, що робить, схопився за теплий, жорсткий край рейки, потяг разом з дівчатами. Вони настільки стомилися, що навіть не звернули на нього уваги, не зраділи, не пожартували…

– Не штовхай, а тягни на себе, – порадив він білявій молодиці навпроти. – От так, бачиш… – І відійшов, витираючи чоло й оглядаючи наступного «їжака».

Та в цю мить хтось боляче штурхонув у плече. Роман підвів очі і побачив знайоме обличчя Сіренка – лейтенанта з сусіднього відділу. Той нічого не сказав, лише щось пробурмотів, наче вибачався за те, що штовхнув. Але Роман і без слів зрозумів, що хотів сказати йому Сіренко: «Хіба ти тут для того, щоб «їжаки» тягати? Не забувайся, Романе…»

Вже йдучи від дівчат, збагнув, чому тут опинився Сіренко. «Це вже комісар потурбувався. Наказав оберігати мене».

Він пригадав ранкову розмову з комісаром державної безпеки Сенченком, у зв'язку з чим і опинився на цій околиці. «У Берліні, звичайно, врахують, що радянська контррозвідка залишить у Києві добре підготовлених розвідників, і захочуть заздалегідь зробити все, щоб знешкодити їх. Тим важливіше підготуватися як слід. Перевір усе сам, Романе, остання можливість».

І хоча Романа цікавила насамперед група, її явки, зброя, настрій, знання обов'язків, – він не міг не фіксувати у своєму серці загальної картини горя жителів столиці республіки. Кожна мимохідь побачена сценка, навіть випадкова розмова і зустріч клали ще один пекучий рубець на серце… Не було в ці дні в місті людей веселих чи хоча б просто байдужих. Натомість – одвертай гнів і ненависть до ворога, який наближався, біль за рідне місто, інколи страх і розгубленість. Та найчастіше – жорстока рішучість, грізний спокій.

Пригадав, як, шукаючи потрібну людину, потрапив до музею. Блискучий паркет був вкритий пилюкою і попелом, шматками паперу, соломою, дошками і вірьовками. Наче свіжі рани, бовваніли на голих стінах порожні рами від старовинних картин.» Старенький дідусь у сірому халаті ласкаво, мов живої, торкався пальцями плеча мармурової купальниці. Із зверхньою посмішкою дивився на старого кремезний старшина, обвішаний зброєю. Розпалюючи величезну самокрутку, гудів:

– Ніззя, папашо…

– Так у ній же ваги небагато.

– Ні, папашо, машина не гумова… А упакувати ж треба? – Старшина тицьнув йому великий годинник з ґратчастим покриттям. – Часу нема!

Старий, наче вперше побачив військового, підвів очі на старшину. Очі сердито блиснули:

– Тут палити заборонено!

– Що-о? – Старшина онімів від подиву, озирнувся на розгромлений зал. Але дідусь невблаганно пояснив:

– Тут музей.

– Музей?

– Так. Був музей, є і буде! – І знову благально: – Ніяк не можна взяти її? Це ж епоха Ренесансу…

Старшина, ретельно гасячи цигарку, заперечливо хитнув головою.

– А це можна? – Старий показав на гранату.

Старшина перепитав:

– Підірвати хочеш?

– Не зараз, звичайно…

– Замінувати, значить? Це можна. Але не гранатою, – терпляче і навіть якось ласкаво почав пояснювати старшина старикові, який продовжував погладжувати мармур. А потім, співчутливо зітхнувши, повернув до залу і сердито гукнув: – Костенко, до мене! І викинь цигарку, в музеї знаходишся…

… Роман пригадав цю випадково почуту розмову, тепло усміхнувся: «Чудовий старик! Все життя його у цих статуях, а він сьогодні про міну мріє…» І думав ще про одного, до якого прямував зараз. Яка ж його там чекає зустріч? Відомо, що старий Поліщук був колись розкуркулений. У Сибіру поховав дружину й сина. Чи погодиться допомогти чекістам у ризикованій операції? Довго радився з. комісаром, поки одважився розкрити все, що можна, старикові. Якщо вдасться – ой, який же «даруночок» чекає на гітлерівців!