Опівнічні стежки

– Не думаю… – раптом сердито сказав Міллер.

– Тобто як це так? Тепер я вже не розумію вас, майоре! – Ролінг хитрувато всміхнувся.

– Боюся, що ви й не зрозумієте, Ролінг, – холодно процідив Міллер. – Цей захід дасть грошовий прибуток і величезну, неоціненну шкоду.

– Он як! Що ж шкідливого у тому, щоб… Щоб трохи підстригти деяких більшовиків?

– Справа, звичайно, не у волоссі, Ролінг. Треба знати цю країну і цих людей. Заходи, які йдуть урозріз з так званою мораллю цієї країни, викликають тут обурення і велику небажану для нас активність. Корот, – ще кажучи, наказ генерала Глюкса лише викличе непотрібні акції місцевого населення…

– О, тепер я бачу, що перебування, особливо тривале, серед більшовиків, небезпечне не тільки можливістю арешту… – уїдливо мовив Ролінг.

– Не знаю і не хочу знати, Ролінг, на що ви натякаєте. Я більшовиків знаю краще і ненавиджу більше, ніж ви. А от боротися з ними я теж умію краще, ніж ви і…

– І генерал Глюкс, хотіли ви сказати, майоре?

– Ні, я хотів сказати: ніж ви і вам подібні. – Міллер підвівся. – Ця розмова не варта витрати часу…

– О, звичайно, звичайно! І я поспішаю виконати ваше настійливе прохання про повернення годинника синові професора Солоуха.

Ролінг швиденько зібрав на столі папери і вийшов, не бажаючи продовжувати гостру розмову. Він, звичайно, був би радий насолити цьому зарозумілому майорові. Але, з іншого боку, звідки у Міллера така впевненість у тому, що він може казати що завгодно? Невже якась рука там, у Берліні? Сьогоднішню розмову варто міцненько запам'ятати, але не більше. Поки що… О, Ролінг розумівся на людях і вмів уникати непотрібних конфліктів!

А Міллер, потираючи підборіддя, підійшов до вікна. Бридка людина цей Ролінг… Та невже він виняток? Дедалі більше спілкування з співвітчизниками й однодумцями з фатерланду викликало у Міллера досить складні почуття. Що вони там, у Берліні, подуріли? Життя серед радянських людей було для цього вовка жорстокою і нелегкою школою. Він знав, як треба діяти у цій країні, і зараз був засмучений, що не зміг приховати своїх думок від цього шантажиста. Зрештою, Міллер заспокоївся і почав пильно дивитися у вікно.

… У великій піщаній ямі під розлогою вербою влаштувалися кілька полонених, і серед них Василь Солоух. Один з бійців орудував голкою над пошматованою гімнастеркою, інший старанно вивертав кишені, шукаючи хоч крихітку тютюну. Ще один знайшов на сусідньому кущі якусь ягоду, поклав її до рота і, зморщившись, терпляче почав жувати. Тут і нові Василеві знайомі – молоді командири Звягінцев, Романюк, Литвиненко. Сидячи мовчки під гіллям, дивилися туди, де за дротом було видно сірі води Дніпра. Там недоступна свобода…

Міллер через скло побачив, як підійшов з перекладачем до групи Ролінг, як щось довго говорив Солоухові і як у того брови на обличчі поповзли угору, як мимоволі розпливлося обличчя у радісній усмішці. Взяв годинника, підхопив брудну шинель і пішов від гурту, лише махнувши рукою. Міллер уважно стежив за кожним кроком цього юнака. «Або я нічого не розумію у росіянах, або він буде моїм», – подумав.

А Василь, відходячи, вже здаля почув команду шикуватися. Він йшов за перекладачем і не вірив собі: невже воля?!

Перед строєм став комендант Марквірт і перекладач, трохи віддалік – огрядний чоловік у солом'яному капелюсі з короткими крисами. Комендант нахилився до перекладача, наказав:

– Пан директор кондитерської фабрики Скуратов просить знайти серед полонених майстрів цієї справи, а також механіків з кондитерських машин. Оголоси!

– Кондитери! Механіки кондитерських машин! – луною відгукнувся перекладач. -. Крок уперед!

Звягінцев і Романюк, не змовляючись, але скосивши-очі один на одного, вийшли вперед.

– Спасибі, – сказав, вклоняючись, Скуратов. – Мені сьогодні так пощастило. Два майстри кондитерської справи – це вже успіх! Перший і найкращий торт – вам, гер комендант!

Комендант мляво посміхнувся, попрямував до будинку. По дорозі козирнув Міллерові, який сходив з ґанку, потім увійшов до кімнати, кинув форменого кашкета на стіл.

А Василь Солоух, вилетівши, немов на крилах, за табірну браму, вже на першій міській вулиці відчув, що сили зраджують його. Тижневий голод і все пережите за ці дні давалися взнаки! Він ішов тепер наче сонний, часто відпочивав, прихилившися до стіни або дерева, бо сісти боявся. Пощастило, що не зустрів патрулів. Допоміг і холодний дощ – він остудив голову, освіжив юнака.

Ось і знайома з дитинства вулиця, високий сірий будинок. Другий поверх, третій… На дверях – табличка із написом: «Професор Кіндрат Степанович Солоух». Брудна, дивовижно худа Василева рука тихо постукала, потім почала дряпати пальцями, поки безсило не впала. Василь сповз на кахляну підлогу, ледве підвів очі на щілину, яка відкрилася перед ним. Чоловічий голос, який різонув по серцю юнака, неголосно спитав:

– Хто там?

– Це я… – ледве чутно прошепотів Василь і опустив голову.

І лише тоді розчинилися двері. Професор Солоух нахилився над юнаком, перевернув знесилене тіло, глянув у обличчя… Аж застогнав старий. І потяг юнака до квартири, схвильовано промовляючи:

– Васильку, сину…

У вітальні – старовинні важкі меблі, кахляна велика грубка. Кілька картин на стінах, багато книг. А посередині – залізна пічка – буржуйка. Вкотилася на кріслі з великими колесами Василева мати. І він падає обличчям їй у коліна, мовчить, тільки здригаються плечі. Бліде, колись красиве лице матері сповнене скорботи. Вона дивиться повз нього у стіну, а рука пестить брудне, мокре волосся на голові сина. Оглядає його і кривиться від жаху: пошматована брудна шинель, перев'язані вірьовкою, великі стоптані солдатські черевики без обмоток. Материні очі з німим проханням зупинилися на батькові – а він суворий і грізний, вже очунявши від першого хвилювання, підступив ближче:

– Як ти тут? Ти що – дезертир?

Мати не витримала:

– Кіндрате, як ти можеш так?… Допоможи синові!

Професор раптом помітив у руках пляшечку з ліками, яку ніс, і сердито жбурнув її у куток. Він зробив ще крок до сина, але той раптом скочив на ноги і закричав:

– Два тижні безперервних боїв! Ти знаєш, де фронт? За Дніпром – теж німці…

Але батько невмолимий:

– Чесні люди знаходять вихід…

– Я вже побував у полоні.

– Знайшов чим пишатися! Мода у вас тепер пішла – аби що, і ручки догори! Через отаких німці до Києва дійшли. Колись люди шукали смерть, аби не безчестя!

Заскреготіло колесо на кріслі, мати підвищила голос:

– Батьку! Синові смерті бажаєш!

Професор підійшов до неї, ласкаво поклав руку на плече.

– Вибач… Ти не хвилюйся… – Потім повернувся до сина, який стояв біля буржуйки і грів руки. – Як тобі вдалося втекти?

Василь сердито глянув на батька – у нього ж теж Солоухів характер.

– Відпустили, ось як! – сказав визивно. – Ще й годинника твого повернули…

Батько не зрозумів:

– Що-о?!

– Так! Ось він, твій подарунок…

Василь рвонув неслухняними руками ланцюжок, витяг з кишені «Лонжін», віддав його батькові. Він увесь дрижав, на очах у юнака виступили сльози. Схлипуючи і ковтаючи їх, він закричав:

– Дорікати легко… А це! – Він простягнув професорові свої руки у кривавих подряпинах. – Я їх руками душив, коли брали, зубами. Хіба я їх боюсь?! Але ж… – Сів на стілець, схилив голову: – Фронту ж нема… Лейтенант зі мною говорив, і раптом – немає голови! Ти розумієш?! Стоїть людина, ще рукою ось так – а без голови! У селах малюки руки простягають, жінки плачуть. Це що – легко? А тут, у таборі, після побоїв, після знущань – так ввічливо… ідіть, кажуть, у вас мати паралізована… Га?

Мати з жахом дивилася на Василя, приклала хусточку до очей. А батько підійшов до нього, торкнув за плече, суворо сказав:

– Далі…

– А що ж далі? Я нічого не розумію, тату…

Професор Солоух розгойдав на пальцях годинника, пильно глянув синові в очі.

– Сльози витри…

– Що? – Василь підняв голову.

– Так. Годинник… – Батько пройшовся по кімнаті, міркуючи вголос: – Отже, ти їм ще потрібен… Але навіщо? Кому? Це треба обов'язково з'ясувати. В усякому разі, треба порадитись із розумними людьми. Обов'язково!

Син уважно стежив за батьком. Потім, чіпляючись за спинку стільця, повільно сповз на підлогу. Він знепритомнів, так і не чуючи голосного материного плачу…

Невидима облога

Звучить танго. На запльованій землі стоїть старенький патефон, поряд навкарачки присів покупець, слухає пластинку. Море людей навколо.

Товкучка на Євбазі. Голодні, худі обличчя киян. Он пройшов італійський солдат з білизною на руці, сигарета в зубах.

Морозно. Закутаний у великий шарф, у благенькому сірому пальті, Бражник. З шиї звисає низка запальничок, зроблених з гвинтівочних патронів, пачка примусних голок. Він уважно дивиться на людей, когось виглядає і хрипким, застудженим голосом одноманітно тягне:

– Кому запальнички? Голки для примусів…

Мовчки стоїть Дуся. На руках у неї літнє крепдешинове плаття. Ніхто ним не цікавиться, вона нікому його не пропонує. Її штовхають і повертають у натовпі. Не помітила, як підійшов Бражник.

– Дамочко, міняймося на запальничку…

Дуся привітно всміхнулася йому, а він, копирсаючись у низці запальничок, тихо сказав:

– Є приємна новина. Жорж обіцяв влаштувати тебе у ресторан. Посуд митимеш, зате сита буде, та й дітям перепаде… Він зайде за тобою сьогодні.

Дуся похитала головою:

– Не треба, я – як усі…

Бражник вийняв з-за пазухи пакуночок:

– Давай, дамочко, свою шубу. Бери, тут трохи хліба, сала та й крупи знайшлося… дітям… – і голосно, забираючи від неї плаття: – Ех, і одягну ж я свою кралю!

Він підморгнув Дусі і знову зашепотів:

– Там, під хлібом… Останні новини. Бої під Москвою…

Дуся розквітла радісною усмішкою, сховала пакунок у корзину:

– Спасибі вам! Завтра ще принесіть! Міняти будемо…

Але Бражник заперечно похитав головою:

– Е, ні, до завтра довго чекати… Ти мені сьогодні потрібна, люба. Я зараз тут по сусідству пройдуся, є невідкладна справа. А о четвертій чекай на мене біля пам'ятника Шевченкові. Одягнися тільки тепліше… Будеш?

– Звичайно, Павлику!

Дуся сказала це вже в спину Бражникові, який, відходячи, завів знову:

– Запальнички! Голки для примусів!

Він вигукує свою рекламу все рідше і тихше, поки не доходить до краю товкучки. Навпроти через вулицю – знайомий кінотеатр, до якого Бражник бігав ще школярем. Він сховав свій товар у кошик, швидко перейшов бруківку і зник у подвір'ї кінотеатру. Через кілька хвилин Павло разом з кіномеханіком дивився через крихітне віконце у зал для глядачів.

На екрані миготіла хроніка переможного наступу гітлерівців на Східному фронті. Гримів бадьорий марш, на білому полотні мчали танки вулицею окупованого міста. Усміхався Гітлер. А от розвага німецьких солдатів: на вулиці українського міста вони влаштували змагання «на саморобних колясках… У рядах, де сидять німці, чути сміх.

Бражник, який виходив, знову заглянув у будку. Він звернувся до літнього механіка і сказав:

– Все в порядку, папашо. Дуй догори!

Механік кивнув у відповідь – і додав сили звуку в залі. Пильно поглянув у віконце, ввімкнув рубильника. Бражник сказав:

– Щасливо залишатися! – і швидко вийшов, прямуючи сходами на подвір'я.

На екрані почався веселий канкан у берлінському кабаре. Хвиля оплесків у німецьких рядах навіть. заглушила веселу музику. І раптом світлий промінь, що линув через зал з кінобудки, почав якось дивно мерехтіти. Німці, які сиділи на кращих місцях, нечисленні кияни підвели голови й побачили, як у неширокий промінь прожектора звідкись потрапляли листівки, що летіли зверху.

Через мить – гучний шум у залі. Двоє гестапівців, підхопившись із стільців, швидко пішли до віконця кінобудки. Один з них голосно наказав:

– Дати світло у зал!

Наче вибух, спалахнуло сяйво великої люстри попід стелею, і всьому залові стало видно, як з великого вентилятора у стіні могутнім потоком повітря видуваються листівки. Вони легкокрилими птахами летіли й летіли в зал…

Гестапівець вистрілив у вентилятор. Марно! Листівки летіли. І тоді офіцер наказав:

– Нікого з залу не випускати! Обшукати всіх!

Та його нервовий крик не міг заглушити шепіт, який повз залом:

– Москва наша… Москва… наша!

… А ще через годину Бражник, весело насвистуючи, крокував назустріч святково одягненій Дусі. Він узяв її під руку і рушив на вулицю Кузнечну. Тут, якраз навпроти будинку номер шість, ця, за всіма зовнішніми ознаками, закохана пара завмерла в під'їзді. Чоловік прикрив широкими плечами жінку від вулиці, а вона зрідка виглядала через його плече. Дуся міцно притислася до Павла, він ласкаво гладив її волосся.

Уткнувшись у його плече, Дуся скоромовкою доповідала:

– Жінка сива, середня на зріст. З корзиною, та ще й у руках дві хлібини. Це вже втретє за годину. Напевне, вони вирішили на всю зиму запас хліба зробити? Аж смішно!

Бражник, злегка повернувшись до вулиці, усміхнувся:

– Ти не коментуй! Твоє діло – рахувати!

Ще через хвилину, глянувши на годинника, наказав:

– Стеж уважніше! Повинен прийти Жорж!

І вона радісно повідомила:

– Йде… Чуєш, як палицею стукотить?

Жорж зупинився неподалік від них І сів на сходах. Дуся розповідала Бражникові:

– Була я з Жоржем у ресторані на Хрещатику, завтра маю вийти на роботу. Познайомилася з усіма, штат там мізерний…

Але Бражника зараз це не цікавило.

– Мовчи. Стеж!

Дуся продовжувала дивитися через вулицю, розповідаючи про кожного, хто входив або виходив з будинку. Та ось очі її здивовано округлилися.

– Слухай-но… Не може цього бути!

– Що ти там бачиш?

– Заремба! Офіціант з ресторану, сьогодні мене з ним знайомили…

Бражник аж свиснув.

– Це цікаво! Дивися уважніше – може, ще когось із знайомих побачиш…

Через хвилину Дуся радісно повідомила:

– Бачу!

– Кого?

– Романа! Ой, як він вирядився!

– Мовчи. Пішов він у під'їзд?

– Так, і не один. З якоюсь жінкою. Зайшли.

– Правильно, все в порядку.

А Роман тим часом крокував поряд з жінкою. Вона відпочивала на кожній площадці, важко дихала. Поруч топтався з відром, віником та вірьовкою в руках сажотрус – Роман.

Біля шостої квартири жінка зупинилася, постукала. Клацнув замок, двері трохи розчинилися, і над ланцюжком з'явилося жіноче обличчя.

– Юлія Йосипівна! – Жінка на сходах улесливо всміхнулася. – Це я, Шинкарьова, ваш кербуд. Печі у вас в порядку? Тут. до нас сажотрус прийшов, дочекалися, з весни ніхто димарів не дивився…

З-за дверей почулося щось невиразне, вони голосно грюкнули. Але Шинкарьова не образилася. Вона пояснила сажотрусові:

– Це дуже шановані жильці у шостій, ніколи зайвого слова не скажуть… А тепер зайдемо у десяту, потім у дванадцяту…

Побачивши, що їй важко підніматися, Роман запропонував:

– Може, з горища почати? Зразу все ясно стане…

Шинкарьова глянула на нього.

– Маєш рацію. Тільки ці поверхи і горище – не для мого серця, йди сам.

Роман швиденько побіг угору. Він пильно оглянув стіни будинку, ринви, балкони. Довго шукав вікна квартири Стефанської, міркував, де вони мають бути. Та ось зупинив погляд на висохлому винограді й помітив щіточку радіоантени.

Йдучи назад, обмірковував побачене. Думки мимоволі сягнули далі… Цікаво, як поставився б до цього комісар Сенченко, побачивши його зараз на горищі? Нічого не скажеш, робота якраз для керівника підпільної групи – самому лазити по дахах, шукати антени!…

Але ж цей пошук мав принциповий і дуже важливий характер. Наявність радіоприймача у Стефанської підтверджувала підозру підпільників. У цій квартирі щось коїться! Якщо ж співставити все, що вдалося з'ясувати про цю квартиру, вимальовується дуже цікава картина – тут міститься якась таємна організація. Але яка? За усіма даними – таємна «школа німецьких агентів. Щоб упевнитися в цьому, Роман і вирішив сам вийти на розвідку. Антена – це ще один штрих у тій картині, яку малювали його люди протягом останнього місяця.

Чи мав він право йти на цей маскарад з переодяганням? Напевно, ні… Але в нього якраз сьогодні зранку був той стан, при якому бесіда і похід по квартирах разом з мадам Шинкарьовою були найкращими ліками. Напруження останніх тижнів, недоспані ночі, постійна й виснажлива небезпека, що чатувала на кожному кроці, – все це вилилося в настрій, який він сам назвав «хандрою»… Роман відчував, що назрівають важливі, можливо – головні події у боротьбі з гестапо, відчував щось подібне до страху за себе і своїх товаришів, бо діяли вони справді безстрашно і, вже призвичаївшись до свого становища, могли втратити десь пильність. У звичайних умовах потрібен був, можливо, невеликий перепочинок і йому, і групі, але в окупованому Києві такої розкоші він дозволити собі не міг і тому почав нервувати.

Сьогодні він знову не спав ніч. Не спав тому, що прискіпливо і детально перебирав у пам'яті кожен крок групи, аналізував, оцінював, шукав помилок – і начебто не знаходив їх!

Щоб позбавитися стану непевності і сумнівів, Роман і вдався до випробуваного методу. Активної, цілеспрямованої дії, коли всі думки сконцентровані на єдиній, інколи вузькій меті, коли ніколи, просто шкідливо відвертати свою увагу якимись сторонніми роздумами. Він сам переодягся сажотрусом і пішов на розвідку. Напевно, комісар Сенченко вилаяв би його за це, але інакше не міг…

І тепер повертався з горища заспокоєний.

Романова група діє!

Сліпий Жорж повільно піднявся сходами старовинного будинку. Він постукав у двері. По досить тривалій паузі двері обережно прочинилися на ледве помітну щілинку, і сердитий жіночий голос почав йому дорікати:

– У такий час просити! В самих нічого їсти… Погибелі на вас нема!

Двері грюкнули й зачинилися. Але Жорж не образився. Він рушив далі і знову постукав у двері. На цей раз відчинив високий німець у мундирі льотчика – Ернст Нагель. Він критично оглянув Жоржа, повернувся і гукнув у квартиру:

– Рито! йди-но, твій хрещеник прийшов…

Лейтенант Нагель, закопиливши губу, пішов, а натомість виглянула Рита з окрайцем хліба і цибулиною. Даючи «милостиню», вона сердито прошепотіла:

– Чого тобі? Адже умовились…

– О четвертій будемо, як казали. Але зараз новина, Роман прислав. Прибули зв'язкові з центру, швидко повертаються. У тебе нічого свіжого нема?

Рита зачинила двері, вийшла на сходи, глянула вниз і вгору, трохи нахилилася до Жоржа:

– Дванадцятого через Дарницю і Конотоп пройде ешелон з новою технікою. Якісь «фердинанди». Танки, чи що… У мене все в порядку. Чекаю на вас сьогодні.

Жорж, вклонившися, позадкував з хлібом у руці. І в цей час розчинилися двері навпроти, звідти виглянула огрядна жінка у барвистому халаті:

– Фрау Рито, ви янгол, що терпите цього ледацюгу…

Рита приємно всміхнулася. Дама швидко щось говорить – їй дуже хочеться подружитися з впливовою сусідкою, до якої щодня ходить високий офіцер.

– Я чула, до вас брат приїхав… Який красень! До речі, ви не будете сьогодні в опері? Що там увечері?

– «Кармен», шановна пані.;. «Кармен», – ввічливо відповіла Рита і сховалася за своїми дверима.

А Жорж тим часом пішов угору вулицею Леніна, здаля стежачи за знайомою фігурою свого керівника. Серед ряду порожніх, занедбаних вітрин святково виглядала повна товарів, свіжовимита, блискуча вітрина комісійного магазину Жорж витяг шию: вивіску на магазині затуляло дерево. Було видно лише край з написаним прізвищем власника: «… Ковальчук». Усміхнувся:

– Буржуй недорізаний…

Роман перейшов вулицю, наблизився до магазину. А Жорж вже зайняв свій спостережний пункт – побиті сходи брудного під'їзду. Глибоко замислився. Рита… Яка вона чарівна! Ніжна й сувора водночас, з глибокими очима під довгими віями. Ніколи не бачив жінки, кращої за Риту!

Жорж підвів голову, глянув на Романа, який вже майже дійшов до магазину Ковальчука. Жоржеві стало соромно. Про що це він замріявся? Він – на посту, і обов'язки його гранично прості. Уважно стежити за кожною дрібницею, забезпечити недоторканість і безпеку керівника групи, який пішов на важливе побачення!

Роман непомітно стежив за собою у склі вітрини. Поблизу нікого. Можна заходити у магазин.

Рипнули важкі дзеркальні двері, на тротуар вийшли двоє у кожушках. Один з них, перелічуючи кредитки, лаявся:

– От шкура! Подумай, за таку шубку – двісті! Збожеволіти можна…

– А ти більше за неї дав? І за це дякуй…

– Яке його собаче діло, де я взяв? Комерсант, бач! Недавно на Євбазі, мабуть, рваними калошами гендлював, і теж туди…

– Но, но, не кажи… Чув я, що він зовсім не Ковальчук, а німець, і не простий… Барон Мантейфель!

– Га? Тим більш… Всі вони…

– Тихше, дурню…

Знову відчинилися двері, вийшов високий, худий чоловік. Блакитні очі дивилися суворо. На чоловікові було довге тепле пальто з дорогим коміром, хутряна шапка. Він зачинив ставні на вітрині.

Нечутно підійшов Роман, зупинився біля хазяїна магазину.

– Є хороше шевро…

Ковальчук уважно глянув на Романа, подумав, потім спитав:

– Багато? Мало?

– На двісті пар, може – на двісті десять…

– Багато, вистачить і половини.

– Тоді пробачте, – сказав Роман, але замість того, щоб відійти, широко всміхнувся. Ковальчукові очі теж пом'якшали, він глянув уздовж вулиці і гостинно відчинив Романові двері.

– Заходь…

Вони увійшли до просторого приміщення магазину, полиці якого були захаращені антикварними речами, картинами, іконами, хутрами. Під склом тьмяно виблискували золоті ланцюжки, персні, годинники. Роман оглянувся і мимоволі всміхнувся, помітивши високо під стелею підвішену бандуру.

Рушив слідом за господарем у маленьку підсобну кімнату, теж завалену товарами. За маленьким ломберним столиком височіло старовинне вольтерівське крісло, а попереду примостилася старенька табуретка. У підсобні було душно, але Ковальчук уважно оглянув завішене вікно, ретельно причинив двері.

Рукою, на якій Роман помітив кілька дорогих перснів, він зняв шапку, його ріденьке. біляве волосся було дбайливо причесане. Широким жестом він запросив Романа у крісло, і той із задоволенням сів, простигши натруджені Ноги. Ковальчук примостився перед ним на табуретці.

– Ось ти який, товаришу барон! – усміхнувся Роман.

– Як бачиш… Щось трапилось? – посерйознішав Ковальчук.

– Наша явка на Інститутській, де зберігалися гроші, документи, зброя, – згоріла. Отож, як справжні погорільці, ми тепер побираємося… Допоможеш?

– Звичайно, все зроблю, Романе. Але й у мене є прохання, друже, бо із зв'язком зараз туго…

– Щось передати?

– Так. Цікаві дані про Вінницю. Київський кабельний завод чомусь гонить всю свою продукцію – причому надзвичайно таємно! – саме до Вінниці. Навіщо? Чи не на якийсь великий вузол зв'язку? Який там є чи буде? Га?

– Схоже на це… – погодився Роман.

– Я дізнався про це від німців, там, угорі… – Він махнув рукою. – Однак потрібна не тільки передача. Попроси Гая, щоб він через своїх людей перевірив це на заводі. Я туди підходів майже не маю…

– Добре, зроблю. У тебе все?

– Поки що все…

Роман нахилився через стіл:

– Нас цікавить Отрадна, артистка опери. Майже точно знаємо, що наша людина, патріотка. А вона має можливість завести вкрай важливі знайомства…

– Отрадна? Я зустрічався з нею на банкеті. Так, ця може бути корисною, біля неї завжди в'юняться офіцери.

– Вона, до речі, з Вінниці. Батько там у неї священик.

Ковальчук мовчки глянув на Романа.

– Це дуже цікаво! Займуся цим питанням. От тільки повернуся з Берліна. Їду туди оформляти титул барона, права спадщини і так далі…

Роман трохи підвівся, жартома вклонився.

– Успіху вам, бароне Мантейфель!

– Фон Мантейфель…

Обоє розсміялись. Ковальчук посерйознішав:

– Не думай, посада не з легких. Є тут такий німецький злодій з високим чином – референт у питаннях мистецтв Кляйн. Завітав оце якось до мене, довго блукав навколо, поки не сказав, що хоче… Шукає картини з нашого київського музею, вкрадені панами офіцерами і продані мені. У нього широкі повноваження, і він навіть поскаржився на місцевих начальників, які пограбували музей.

– А йому що – боляче?

– Звісно, він сам хотів накласти лапу, а тут знайшлися спритніші. Ось яку доповідну написав до оперативного штабу Розенберга. – Ковальчук вийняв з столу папірець, почав читати Романові: – «Як референт у питаннях мистецтв при робочій групі Західної України, вважаю потрібним на основі ряду фактів зробити таке повідомлення… Коли в грудні 1941 року я зустрівся з паном доктором Франке, він повідомив мене, що з Київського музею західноєвропейського мистецтва роздано кілька картин, в тому числі оригінальна картина Моленара. Крім того, в будинок міського коменданта були передані дельфтський фаянс та римська мармурова голівка…»

– Про це, – втрутився Роман, – я, до речі, чув.

– Найцікавіше – далі, – продовжував Ковальчук. – При передачі музеїв у відання генералкомісаріату було встановлено, що музеї виділять приблизно 300 картин для прикрашення службових приміщень генералкомісаріату. Спершу йшлося про другорядні твори, але насправді Кляйн дізнався, що вкрадено багато дуже цінних полотен… От і розгорілася сварка! Він хоче їх знайти, а хіба це можливо?

– А ти тут при чому?

– Дещо з краденого справді потрапило сюди. Для мене це ж чистісінький збиток! Я ж ці картини у них купую, а продати не можу. Ховаю до приходу наших! Це ж музейні цінності. З Кляйном я подружився, може, ще щось врятую…

– Обережність, друже. Вони, ці злодії, між собою сваряться, а ти можеш винним опинитись…

– Нічого, на те й щука у річці, щоб карась не дрімав.

Роман підвівся.

– Слухай-но, пане комерсант, чи не даси мені яку-небудь річ? Незручно стільки просидіти в магазині і вийти з порожніми руками…

Ковальчук погрозив пальцем:

– Одні лише збитки! Вже щось запримітив?!

– Та ось бандура в тебе висить. Без діла, думаю. А мені, може, знадобиться.

– Бери, Романе, грай чи даруй – все одно це не ходовий товар…

– І я так думаю.

– Вже йдеш?

– Так, треба. У нас сьогодні вечірка… Тобто нарада.

– Заздрю, друже, що ти не один… Щасти тобі!

Роман хитнув головою, підніс руку, пішов. За кілька хвилин він вже входив у знайомий під'їзд, птахом злетів по сходах і ввійшов у розчинені Жоржем двері до кімнати Рити.

Вона увійшла, несучи каструлю з супом. Весело вклонилася гостям:

– Прошу до столу…

З дивана підвелися Роман і Жорж, підійшли до столу. Роман глянув на білий хліб, масло, консерви, похитав головою:

– Багато живеш. Рита погодилася:

– Ще б пак! Сідайте… Жорж, постав щось веселе. Свято ж!

Жорж почаклував над патефоном, засміявся:

– Чому я не фольксдойч і не сестра героя люфтвафе? І я б так харчувався…

Роман з посмішкою слухав пісеньку. А Рита підтримувала жартівливий тон Жоржа:

– Вміти треба, шановний… Братик мій, хоч і двоюрідний, прислав листа, наче рідній. А взагалі, – вона посерйознішала, – я й не думала, що так швидко вдасться оформити своє німецьке походження. Та й брата знайти!

– Чи не він тебе знайшов? – запитав Роман.

– Схоже на це. Тим краще, значить, я їх цікавлю! От тільки з роботою щось не виходить. Пайок дали, а сиджу без діла.

– Що тобі пропонують? Рита недбало змахнула рукою:

– Запрошують на біржу праці, в міську управу, в редакцію газети… А я не поспішаю, може, щось краще трапиться.

– Треба поспішати, час не жде…

– Знаю. Цими днями буде ясно, можливо, вдасться до коменданта міста влаштуватися…

– Генерала Ебергарда?

– Так, секретаркою. В усякому разі, так я зрозуміла смисл тисячі запитань, якими мене засипали під час останньої розмови в гестапо.

– Хто вів розмову?

– Штурмбанфюрер Санднер.

– Так_ Що ж, це було б чудово.

– Я теж так думаю. Радісної згоди я, однак, не давала, все розпитувала – чи не забагато роботи там буде.

– Не переграй, Рито, – порадив Роман. – Можуть подумати, що ледача.

– Я водночас цікавилась оплатою. Це сподобалось.

– Правильно.

Жорж, який стояв біля вікна, раптом втрутився:

– Хто це приїхав? Він тут живе?

Рита глянула, заспокоїла:

– Так, на залізниці якийсь чин. Улесливий, вже двічі вітався. Правда, потай від дружини.

– Потанцюйте, – порадив Роман, ласкаво дивлячись на друзів.

… Жорж і Рита кружляють у танці, спершу повільно і скуто, потім все швидше і легше. Роман глянув на них з сумною усмішкою, зморшка на його лобі зникла. Молодість! Вже й забули про все навколо, танцюють із задоволенням, а на них же чатує смертельна небезпека! Замислився Роман, потім схаменувся, сухо запитав Жоржа:

– Де Бражник?

– Де ж йому бути? – на ходу відповів Жорж. – Там, де ти наказав: у старого Поліщука зустрічається з Гаєм. Напевно, зараз згадують про тебе…

І справді, коротко поговоривши про Романа, Бражник і Гай в цей час схилилися над маленьким радіоприймачем, міцно притискуючи навушники. Бражник відставив руку з навушником, слухаючи тиху музику на віддалі. З репродуктора линула пісня «Повій, вітре, на Вкраїну»… І відразу ж – голос диктора:

– Ви слухали передачу радіостанції «Радянська Україна»…

Гай клацнув вимикачем, підвівся.

– Послухаєш рідну пісню, – тихо сказав він, – і здається, немає війни… Жаль, Роман далеко, він любить цю пісню.

– А ви вже й смаки його знаєте?

– Аякже. Що у вас ще до мене?

Бражник звідкись – з нетрів свого одягу – вийняв клаптик паперу, простяг його Гаєві:

– Ця інформація сьогодні передана в центр. Але Роман вважає, що вона потрібна і вам. Список медичних установ та штабів Київської округи.

Гай почитав, сховав папірця.

– Спасибі. Передай Романові: німці готують велику акцію проти підпілля. Можливі облави. Отже, будьте обережні. Ще: вчора відправлено два ешелони на Вінницю.

Бражник, уважно слухаючи, кивнув головою:

– Зрозумів, передам. Прохання Романа: поцікавтеся професором Солоухом. Чи можна йому довіряти? Дуже потрібен Романові.

– Спеціально цікавитись немає потреби. Солоуха я добре знаю, Кіндрат Степанович – наша людина. Без сумнівів. Зустріч його з Романом, якщо треба, влаштуємо…

Нерви штурмбанфюрера Санднера

Біля входу до опери – мокра від дощу бруківка: По ній повільно ходять німецький солдат і поліцай. Навкруги пусто і тихо.

Грім тарілок в оркестрі. На гальорці припав до бар'єра Роман, жадібно слухаючи арію Кармен. Співала Оксана. І разом з усім залом Роман гаряче аплодував їй. Вона вийшла на авансцену, вклонилася залові, потім ще раз – глядачам у ложі. Роман пильно подивився туди. Там щосили плескав у долоні генерал Ебергард. Він схилився до Санднера, який теж аплодував, але при цьому дуже уважно оглядав Оксану. Санднер посміхнувся, щось відповів генералові.

До своєї кімнати за лаштунками сцени Оксана увійшла збуджена і стомлена. Вона кинула на столик віяло, впала на стілець. Старик гример мовчки глянув на неї, підніс пухівку в руці. Рипнули двері, і на порозі з'явився німецький офіцер. Виструнчився:

– Генерал Ебергард наказав передати вам, фрау…

– О, я вдячна генералові, – Оксана повільно повернулася на стільці, взяла букет квітів.

Офіцер вклонився і вийшов. Цієї ж миті задзвонив телефон. Оксана взяла трубку:

– Рито? Спасибі, що подзвонила. Здається, успішно… Хто приїхав? Брат? Звідки? Герой Варшави, льотчик? Це дуже цікаво… Познайомиш? Ні, я не йду на сцену, зараз відпочиваю, до виходу в мене ще чимало часу… гаразд, обов'язково відпочину!

Вона провела очима гримера і зручніше вмостилася в кріслі. Справді, варто відпочити… З-за стіни глухо долинав шум великого театрального будинку. Фойє в ці хвилини було вщерть переповнене. Офіцери, цивільні німці, трохи місцевої «інтелігенції» – всі вони тиснулися до стін, палили і голосно розмовляли. З верхнього балкончика на них дивився Дзюба. Він і не помітив, як поруч з ним сперся на поручні Роман. Обличчя у нього було зосереджене й суворе. Не дивлячись на Дзюбу, тихо сказав:

– Спасибі за дані про частину «Альфа». І ця подяка не лише від мене… Вам просили передати побажання успіху.

Дзюба, який останнім часом помітно схуд, невесело усміхнувся. Старий ніяк не міг заспокоїтися, кожна згадка про дочку ятрила серце, викликала на очах сльози. Але Романові слова були йому приємні, і він вдячно глянув на нього.

Озирнувшись і впевнившись, що їх ніхто не слухає, спитав:

– Спеціальних завдань не буде?

– Покажіть мені Пауля.

– Тут його немає, він оперою не цікавиться. Думаю, що, як завжди, він у цей час у ресторані «Схід»…

– Нам треба побувати там, хочу його побачити.

– Гаразд.

Вони помовчали, байдуже розглядаючи натовп. Роман непомітно зиркнув на годинника.

– Ви збираєтесь слухати оперу до кінця? – запитав Дзюбу.

– Ні… Незабаром піду.

– Тоді йдіть негайно, – наказав Роман. – Негайно!

Співбесідник здивовано глянув на нього, хотів щось спитати, але втримався. Він ще ніяк не міг призвичаїтися до свого нового становища. Цей молодий капітан і лякав, і причаровував його водночас. Яка світла голова, мужність і витримка! Старий Дзюба хотів би такого зятя… Зятя! Знову прилинули думки про Марту, у горлі пересохло. Жадібно смокчучи сигарету, Дзюба повернувся до Романа. Але того вже не було. Старий здивувався, і раптом збагнув смисл наказу. Треба негайно звідси… Чому? Дзюба рушив до дверей, обережно обминаючи німецьких офіцерів. Він шанобливо збочив з шляху, даючи пройти Ролінгові, який протискувався до дверей залу, досить безцеремонно розштовхуючи натовп.

Вже на виході встиг у розчинені двері побачити, як Ролінг підійшов до ложі генерала Ебергарда й щось почав доповідати. Генерал, а за ним і Санднер підвелися. За ними попрямували до виходу кілька офіцерів.

Дзюба поспішив. Хтось штовхнув його, випереджаючи.

І раптом оглушливий вибух трусонув стару будівлю. З оркестрової ями, якраз під ложею, де щойно сиділи генерал Ебергард і Санднер, шугонуло полум'я. Перекриваючи крики, завила сирена.

Санднер, сидячи в генеральському автомобілі, вп'явся у заднє вікно. Генерал спокійно сидів попереду. «Витримка!»- скривився Санднер. Йому здалося, що водночас з громом вибуху полетів далі радянський літак.

– Що там? – запитав генерал, навіть не повертаючись.

– Бомба з літака влучила в будівлю. Можна лише подякувати моїм співробітникам, які встигли попередити вас, генерале, про наліт радянських льотчиків у районі опери.

Ебергард мовчав. Можливо, він не хотів розмови в присутності водія. Але він мовчав і тоді, як піднімалися сходами комендатури. І лише тоді, як зайшли до просторого генеральського кабінету, сказав з іронією:

– У вас завжди все гаразд, Гансе. Ви вже навіть доповіли Берлінові про ліквідацію підпілля в Києві. А от опери нам не дали дослухати… Що ви на це скажете, друже?

Санднер стримано відповів:

– Це так, генерале… Однак ми ліквідували два підпільних райкоми партії.

Увійшла Рита з купкою паперів. Розкрила теку перед генералом, обережно відсунувши чарку з вином. Генерал із задоволенням глянув на Риту, взяв у неї ручку і папір, підписав. При цьому продовжував говорити Санднерові:

– Що ж, поздоровляю вас, Гансе. Ваша перемога – це й наша, армійців, перемога. Щоправда, – генерал тонко посміхнувся, – диверсії тривають, і прокламації трапляються вранці. А ці нальоти… У мене таке враження: вони знають, що і коли бомбити, знають навіть кожен мій крок… Отже…

Санднер сердито насупився:

– Залишки… А втім, не приховую, генерале, я стурбований.

– Чим? – Генерал повернув Риті папірця і наказав: – Цей документ треба передрукувати на кращому папері. До речі, фрау Рито, подзвоніть в оперу, спитайте, чи все гаразд з артисткою Отрадною… Такий голос!

– Слухаю, – мовила Рита, дістаючи ще один документ і не звертаючи уваги на Санднера. А він, зиркаючи, не хотів продовжувати розмову при ній. Але генерал запитав:

– Чим ви стурбовані, Ганс?

– Ми розраховували одразу взяти групу чекістів, залишену тут більшовиками. Ми навіть маємо фото її членів. Однак група зникла, жодного сліду… І це мені не подобається!

Генерал, підписуючи папери, хитнув головою:

– Я вам допомагаю як можу, Ганс… Я вже підписав три накази про розстріл заложників за акти, саботажу. Вісімсот чоловік!

– Якби ж серед них були й підпільники! – зауважив Санднер.

– Не знаю, я чую тільки ваші обіцянки. – Генералові, очевидно, подобалося дратувати гестапівця. За витонченою ввічливістю старого аристократа раптом проглянув вовчий оскал. – Досі доповідали ви, а тепер доведеться вже мені…

Санднер ще сердитіше:

– Гер генерал, ніхто не може заперечити, що ми багато вже зробили. А далі… – Він замовк, дивлячись на Риту. Вона спокійно, навіть дещо повільно складала папери в теку. Санднер не. витримав:

– Ви вже вільні, фрау!

Рита прекрасно розуміла, чим був роздратований штурмбанфюрер Санднер. Але вона твердо дотримувалася обраного рисунка своєї ролі – спокійно, з виразом лёгкого подиву на обличчі, звела брови, підкреслено не звертаючи уваги на цього бундючного гестапівця, вклонилася генералові і неквапно вийшла. Санднер зачекав, поки вона зачинила за собою двері, потім повернувся до Ебергарда.

– Гер генерал…

– Не знаю, не знаю, штурмбанфюрер Санднер, – сказав генерал, явно незадоволений тоном Санднера з Ритою, до якого цей гестапівський вискочка дозволив собі вдатися у його, генерала, присутності, в його, генеральському, кабінеті та ще й з його, генерала, підлеглою. – Я ціную вас, але штаби і служби німецької армії у Києві повинні працювати спокійно! Робіть що хочете, інакше…

Санднер вибухнув:

– Ви, звичайно, можете доповісти Берлінові все, що вам завгодно, генерале! Але самі ви тут, у Києві, можете найкраще зрозуміти, в яких умовах я працюю. За. кожним спійманим підпільником негайно стає три нових! День у день вони виявляють диявольську винахідливість. То начебто від блискавки згоряє у копицях кілька вагонів пшениці, то буквально за тиждень згниває картопля у кагатах. Пливе собі Дніпром баржа з хлібом – і раптом без будь-якої видимої причини йде на дно! Звідки у днищі раптом з'явилася велика дірка? Чому на млинах, що виконують наше термінове замовлення, так часто рвуться привідні ремені? Чому з наших обозів безперервно і дивовижно таємничим чином день у день зникає все більше снарядів, патронів, автоматів, гранат? У мене ж не тільки місто, де на кожному кроці можна дістати кулю в спину. В багатьох селах почали діяти ворожі диверсійні групи. Вони діють скрізь – на млинах, на цукрових і інших заводах, на тих нечисленних електростанціях, що ще лишилися… Навіть у поліції ми не маємо спокою! Генерал посміхнувся.

– Ви даремно мені скаржитесь, Санднер… Я цього не зрозумію. Мені і моєму штабові треба спокійно працювати. А як цього досягти – це вже ваша турбота!

– Гер генерал, ми робимо усе для цього! Ми зараз на порозі нового великого успіху: ми йдемо по слідах підпільного обкому партії. У мене сьогодні на стіл лягли надзвичайно цікаві документи, що свідчать про дуже активну діяльність цього більшовицького органу. Є навіть інструкція про те, як вербувати людей у повстанські банди, як боротися з моєю контррозвідкою… Є план роботи обкому. – Санднер витяг невеличкого блокнотика, зачитав: – Ось послухайте, який діапазон дій! Добір і підготовка командирів повстанських полків і дивізій… Дивізій, генерале! Реорганізація обкому у повстанський штаб. Координація часу і планів повстання з сусідніми областями. Організація агентурної розвідки. Розподіл зброї, мобілізація людей, машин, обозів. Організація харчування повстанців і населення. І населення, генерале, наче тут не ми, а вони господарі! Далі: захоплення важливих об'єктів – складів, мостів, заводів. Нарешті – організація органів Радянської влади… Наче ми вже пішли звідси!

– Смілива програма, – скептично зауважив генерал.

– Ще б пак! На чолі обкому стоїть якийсь Днєпров, другий секретар Булькевич, третій – Зоркий. Там працюють якісь Артем, Іскров, Голубенко… Ясно, що все це псевдоніми. Хто криється за ними? Де знайти це їхнє гніздо? Ми не марнуємо часу, доводиться працювати день і ніч…

– Ну, це не означає, що треба влаштовувати істерики комендантові міста, – насмішкувато зауважив Ебергард. – Кожен з нас на своїй ділянці в міру своїх сил служить фюрерові. В міру своїх сил і здібностей!

Він, незважаючи на повідомлення Санднера, сьогодні в доброму гуморі… Нехай покрутиться цей поліцейський пацюк, який тільки й знає, що писати доповідні, на нього, коменданта міста…

Наче забувши про недавній інцидент з секретаркою генерал натиснув кнопку і звернувся до Рити, яка стала у дверях:

– Люба фрау, запишіть розпорядження по місту… Перше: всі написи на установах, магазинах, транспарантах і рекламах у Києві мусять бути німецькою мовою і латинським шрифтом… По-друге, написи українською мовою допускаються, але вони мають бути меншими, ніж написи німецькою мовою. Всі радянські написи і лозунги – зняти. Хто не скориться цьому розпорядженню, буде оштрафований або ув'язнений. Все…

– Пане генерал, вашої відповіді чекає керівник відділу мистецтв міської управи.

– Що йому треба?

– Я ж доповідала вже, гер генерал. Український театр імені Франка не має електрики, навіть вдень у будинку темно, бо всі вікна забиті фанерою… Просить дозволу видати для освітлення театру на місяць сімнадцять літрів гасу…

Генерал трохи подумав, пожував губами.

– Ви свідок, люба фрау, як я люблю театр… Але у нас війна, ми не можемо даремно витрачати стратегічні матеріали. Обійдуться!

– Слухаю, гер генерал.

– Як почуває себе ця ваша співачка – пані Отрадна? Вона не постраждала під час нальоту? Чудовий голос… Не правда, Санднере?

– Так! – відповів Санднер, який мовчки розглядав Риту.

– Ні, гер генерал, артистка Отрадна здорова. Хоча, звичайно, дуже перелякалась і перенервувала…

– О, ці нерви! Вони декому з нас теж заважають… – Генерал усміхнувся Санднерові, потім знову повернувся до Рити: – А де фрау Отрадна зараз?

– Напевне, вдома… Я можу дізнатися.

– Будь ласка. Запрошую її і вас, фрау Рито, на вечерю до себе. Ви теж. не відмовитесь, штурмбанфюрер? Надішліть, Рито, машину за фрау Отрадною… Ви вільні.

Генерал явно був задоволений собою і тим, як нервував Санднер. Він повернувся до нього:

– Ще чарку вина? Наше покоління спокійніше, хоча років нам багато більше, ніж вам, Санднере… Мабуть, фундамент закладено інший, та й виховання не те. Чи не правда, колего?

Санднер пильно глянув на генерала, але промовчав. «Знущається, стара наволоч… – подумав. – Гаразд, я сьогодні потерплю, але не забуду цього вечора». «А генерал грайливо, примружився:

– У вас є чудова нагода покращити настрій, Санднере… Ми зараз повечеряємо у товаристві чарівних жінок.

– Розпорядження рейхскомісара України Коха забороняє службовцям німецьких установ відвідувати будь-які мистецькі заходи українців, – не втримався Санднер.

– Дурниці, – посміхнувся генерал. – По-перше, інструкція стосується цивільних службовців. А по-друге, який же це мистецький захід українців? Українська артистка співатиме на дачі німецького генерала… Ви занадто обережний, Санднере.

Підвівшись, він зверхньо подивився на штурмбанфюрера Санднера. Той теж підвівся. Генерал вів далі:

– Раджу працювати спокійніше. У цій боротьбі переможе той, у кого міцніший дух, Санднере… Ось послухайте, про що мене просить якийсь дурень з міської управи. – Генерал одяг окуляри, взяв у руки папірець. – У Києві зараз є чотириста тисяч населення. Скільки було до нашого приходу, Санднере?

– Удвічі більше, гер генерал.

– Зрозуміло, розбіглися. Так от: усе населення до цього часу одержувало на душу по чотириста грамів хліба на тиждень. Цілком пристойна норма, не правда? Вона свідчить про гуманність німецького командування… Послухайте, що далі пише цей йолоп: «Через транспортні труднощі в січні місяці було видано хліба населенню лише по вісімсот грамів замість встановлених нормою 1600 грамів на місяць. Щоб додати цю норму, було мобілізовано весь транспорт, і в лютому місяці видається ще в рахунок січневої норми по чотириста грамів хліба та видано по триста грамів крупи на душу населення. Тепер доставка хліба до міста більш-менш організована…» Чуєте, Санднере? А ви скаржитесь, що баржі тонуть…»Все це дає змогу, – пише міська управа, – не тільки регулярно видавати населенню міста по чотириста грамів хліба на тиждень, а й збільшити цю норму до 600 грамів на тиждень. Тому просимо вашої санкції збільшити норму видачі…»

– Це не просто йолоп, це прихований більшовик! – уставив Санднер.

– Правильно, Ганс! – Генерал лишився задоволений реплікою свого співрозмовника. – Виходить, ми з вами можемо розмовляти спільною мовою? Я, звичайно, відмовив. Візьміть цей документ і поцікавтеся автором. Це вже ваша парафія, Гансе. Я відмовив і цим зробив більше проти партизанів, ніж ви, Санднере. Голодний не повоює! Натомість – нехай знають гуманність німецького командування! – я наказав ширше організувати переробку каштанів для харчування киян…

Обоє голосно розсміялися.

– Поїхали? – Генерал обійняв Санднера за плечі. – Поки є хороший коньяк і ще дещо, у світі варто жити…

Вони повільно попростували через порожню приймальню, недбало відповівши на привітання офіцерів та вартових, і спустилися сходами до виходу на вулицю.

… Коли б якась із виховательок дитячого садка зараз завітала у цю велику кімнату в будиночку над Дніпром – не впізнала б! Коштовні старовинні килими на підлозі й картини на стінах, велетенська сяюча люстра під стелею, зручні м'які меблі… А в центрі вітальні – великий стіл. Нахилився над тарілкою гебітскомісар Вебер, витирає білосніжною серветкою вуса генерал Рігель, ще кілька вищих офіцерів облишили багату вечерю – вони, хоч і нескладно, але вкрай старанно відспівують генералові Ебергардові, який за роялем акомпанує й сам заспівує мелодію хору мисливців з опери Карла Вебера «Чарівний стрілець». Від п'яних голосів і оглушливих ударів Ебергарда по клавіатурі, здається, ворушаться важкі хвилі масивних штор на вікнах…

Це не заважає Оксані Отрадній привітно усміхатися своєму відбиткові у блискучій кришці рояля. Вона стоїть над генералом Ебергардом, висока, гнучка, напрочуд вродлива у своєму відкритому платті, і інколи навіть тихо вторить чоловічому хорові.

Єдиний з німців, хто не співає, – це штурмбанфюрер Санднер. Він майже лежить у старовинному кріслі в кутку вітальні, обережно п'ючи вино з високого келиха, й одверто морщиться, коли п'яні співці явно фальшивлять. В такі моменти він з Ритою, яка влаштувалася поблизу нього на зручній канапі і читає ілюстрований журнал, розуміюче переглядаються.

Хмари цигаркового диму… Солдат у білій курточці завмер біля дверей. Здригаються скляні підвіски на люстрі. Генерал Ебергард востаннє вдарив двома п'ятірнями по роялю, підвівся і схилив голову під оплески. Взяв келих з вином, підніс його і, закохано дивлячись на Оксану, вигукнув:

– За вродливих жінок!

Перший потягся до неї, за ним, і всі присутні. Вона задоволено, весело засміялася. Різкий голос Ебергарда перекрив гамір:

– Заспівайте нам, фрау Оксано!

Пропозиція сподобалася офіцерам. Оксана сіла до рояля, взялася за ноти. За її рухами пильно стежила Рита.

Генерал Ебергард підійшов до Санднера. Той підвівся з крісла, але генерал поклав руку йому на плече, сам впав на м'яке сидіння поруч.

– Гансе, чому ви такий сумний сьогодні? Вас схвилював веберівський хор мисливців?…

Санднер ввічливо посміхнувся:

– Мені дуже весело, генерале.

Але п'яний Ебергард правив своє:

– Вам, напевне, не сподобався мій тост за жінок? Але ж нам, солдатам, їй-богу, не гріх і розважитись. Я можу запропонувати й інший тост. Він вам сподобається, напевне…

І перш ніж Санднер устиг відповісти, генерал Ебергард скочив з крісла і знову підвищив голос:

– За нову могутню зброю нашого фюрера! За «фердинанди»!

Обличчя Санднера витяглося. Він швидко оглянув гостей. Секунду спостерігав, як байдуже гортає журнал Рита. Оксана відвела очі від нот і звернулася до всіх:

– Чудове ім'я! За Фердінандів!

Генерал Ебергард був у повному захваті. Він розчулено зареготав і рушив через кімнату до Оксани:

– «Фердинанд» – це… Це така гармата на ходу, моя кралечко… – Він поцілував Оксанині руки.

Санднер глянув на Оксану. Ні, не вірить він її сміхові! Тут двоє зовсім тверезих – він, Санднер, і вона, Отрадна… Бач, як уміло підтримала тост генерала! Штурмбанфюрер повернувся до вікна, пальцем поманив до себе генеральського ад'ютанта.

– Крецке, вам не здається, що генерал дуже стомився? Умовте його піти відпочити…

Ад'ютант вклонився шефові гестапо, неквапом рушив до генерала. Але той сердито замахав на нього руками. Оксана, розгорнувши ноти, в цей час спокійно оголосила:

– Я проспіваю вам оце… «Як я закохана сьогодні»!

Вона ледве торкнулася клавішів, почала. У вітальні стало так тихо, що інколи знадвору було чути, як гуде осінній вітер з Дніпра.

Гарно співала Оксана. Але Санднера це не хвилювало. Він дивився на неї, жував губами, наче хотів уголос спитати те, що думав:

«Хто ви, артистко? Випадково ви навели генерала на розповідь про те, що «фердинанди» – це нові самохідні гармати? Випадково чи ні?…»

Санднер раптом рвучко підвівся і вийшов з кімнати. Він поспішав до себе, в управління.

… У колишньому кабінеті комісара державної безпеки Сенченка майже нічого не змінилося. Лише на стінах замість портретів висіли німецькі карти й додалося кілька телефонів. На столі перед розлютованим Санднером – велика попільниця-раковина, яку він гнівно крутив у руках.

«Якби ця раковина могла розповісти те, що чула в цьому кабінеті перед вступом наших доблесних військ у Київ! Тоді б мені не довелося сьогодні червоніти перед Ебергардом…»

Він поставив раковину на стіл, сердито розправив зім'яту листівку і показав її Ролінгові:

– Ролінг, це може будь-кого схвилювати! Справа не тільки в цих листівках, що летять з вентилятора. Просто дотепна витівка якогось підпільника. Точніше – того кіномеханіка, який утік від вас, Ролінг!

Ролінг мовчав, дивлячись на свого шефа. Санднер ще більше розсердився:

– Справа в тому, що у них є чудовий зв'язок з російською авіацією! Розумієте? Вони ведуть активну розвідку! Звідки їх льотчики знають, що оперний театр треба бомбити саме в той час, коли там зібрався увесь цвіт офіцерства гарнізону, та ще й на чолі з генералом Ебергардом?!.

Ролінг мовчав. Санднер вів далі:

– Це, звичайно, непогано, що під час нальоту ви зуміли своєчасно помітити світлові сигнали в районі опери… Оперативно попередили генерала і мене. Але цей наліт взагалі! А залізничний вузол у Дарниці? Вірніше, те, що лишилося від цього вузла…

Санднер нервово забігав по кімнаті.

– Все це не жарти, Ролінг. Ми дочекаємось, коли генерал Ебергард поскаржиться на мене в Берлін. І не думайте, що тоді кара мине і вас, Ролінг!

– Я саме так і розумію, шеф, – вставив, нарешті, слово Ролінг.

Санднер сів і по паузі вже спокійніше наказав:

– Попросіть Берлін прискорити операцію з Петером. Можливо, вам доведеться самому туди злітати і все зробити. Нехай Петер тікає з табору. Пора влазити у це підпілля по-справжньому!

– Слухаю, гер штурмбанфюрер…

Коли Ролінг вже було взявся за ручку дверей, Санднер раптом повернув його:

– Стривайте… Мені потрібен один документ: розпорядження генералкомісара Києва про заборону німецьким керівникам вести будь-які розмови на політичні та військові теми в присутності українців… Пункт про обмін думками! Сьогодні цей документ мені хотілося б перечитати!

– Зараз знайду, шеф.

Кубрак у Києві?

На подвір'ї Києво-Печерської лаври до «святого» колодязя підходили якісь бабусі, хрестилися, набираючи воду. Дехто з них навіть тут же її пробував.

Пахло весною, хоча сніг ще лежав попід деревами, біля старовинних монастирських стін.

Одного такого дня обіч стежки, протоптаної до колодязя, на великому камені сидів сліпий Жорж, вклоняючись богомольцям. У шапці перед ним лежало кілька дрібних монеток, ложка, шматочок цукру, цибулина, окраєць хліба. Професійним жестом жебрака він обмацував свої скарби, щось вдячно бубонів…

Підійшов із вузликом у руках Роман. Набрав у бляшану кружку води, випив. Потім рушив до Жоржа, сів поруч, почав розв'язувати свій вузлик. Жорж дивився просто перед собою, хрестився і тихо говорив:

– Дані Дзюби підтверджуються. «Альфа» у Києві, керівник – майор Міллер. Живе у Стефанської, на вулиці Кузнечній.

– Ясно. Там радіоприймач і, мабуть, чимало жильців. У всякому разі, харчів носять туди чоловік на вісімдесят…

Роман покопирсався у своєму вузлику, запитав:

– Що нового про Кубрака? Повернувся до Києва?

– Цікавого нічого… Сусіди його не бачили. Відомо тільки, що він лікувався у професора Солоуха…

Роман ласкаво глянув на сліпця:

– Дурню, оце так нічого цікавого… Через цю хворобу ми й знайдемо Кубрака, аби він у Києві з'явився. Я, до речі, вже цікавився Солоухом, знаю, що він сам лікував Кубрака.

Романова вдячність цілком реальна: він кинув у шапку Жоржеві хліб і гроші. Коротко мовив:

– Починаємо готувати операцію «Пауль». Продумай, де і коли можемо його взяти… Порадься з Дзюбою, операцію почнете удвох.

– Зрозумів. – У голосі Жоржа забриніла неприхована радість, плечі його розправились.

Роман підвівся, обтрусив одяг.

– Спокійно, божий чоловіче… Кортить тобі!

– Аякже! З хорошою людиною приємно буде побесідувати, – сказав Жорж і почав перекладати милостиню в кишені. – Поліщук доповів: до Дусі прийшов чоловік.

– Політрук? Звідки?

– Втік з табору полонених, аж з Німеччини, і не один… Якийсь хлопець з ним, з Волги начебто родом. Переховуються обидва в Дусі, мріють зв'язатися з партизанами…

– Думка Поліщука?

– Старий молиться на кожного нашого, тому й ці хлопці йому до душі. Просить допомогти їм.

– Хіба я проти? Але невчасне це діло для нас, Жорже. До того ж людей треба перевірити. Хто їх зна?

– Так це ж рідний Дусин чоловік, – заперечив Жорж.

– З ним, звичайно, простіше… А його друг? Хто він такий?

– Друг її чоловіка. Це вже дещо…

– Можливо. Але… Хатинку Дусі треба нам звільнити, там не схованка для них. Гаразд! Ти більше не займайся цією справою, я доручу Бражникові.

Повз Романа і Жоржа дві жінки пронесли носилки з битою цеглою. Друзі помовчали, потім Роман запитав:

– Що це вони роблять?

– Хіба ти не знаєш? Розбирають зруйновані храми. А головне – полюють за міддю. Вже з місяць, як німці наказали зібрати всю листову мідь. Кажуть, до десятка тонн вже вивезли звідси. До речі, Романе, маю передати тобі один документ. Зміст такий: комендант охоронної поліції Богданівського району запрошує колишніх кваліфікованих робітників з'явитися до поліції під загрозою смерті. Буквально сказано так: «Вам належить з'явитися з власним інструментом до Богданівського району поліції на Пушкінську, 38. Коли не з'явитесь, то за законом військового часу будете покарані смертю…» Вдалося встановити, звідки, як то кажуть, тут ноги ростуть. Штадткомісаріат наказав міськуправі організувати, як сказано в наказі, «добровільний виїзд» на роботу до Німеччини мешканців Києва віком від 16 до 55 років у кількості не менше двадцяти тисяч осіб. Відправка щодня, не включаючи свят. Відправляються з Львівської вулиці, 24. Може, використаєш для листівки?

– Звичайно. У тебе все?

– Все, Романе. – Жорж перехрестився.

– Бувай, божа людино. – Роман усміхнувся. – Я сьогодні маю зустрітися з Оксаною Отрадною.

– З артисткою?

– Так.

– Щасти тобі, Романе. Підстраховувати не треба?

– Ні, ти тут потрібен. А от о третій будь біля майстерні Гая. Вкрай важлива зустріч з ним, він має привести професора Солоуха…

Роман повільно пішов від сліпого, а Жорж нахилився над своєю шапкою. А Роман йшов, міркуючи над тим, як провести важливу розмову з Отрадною. Не хотілося б її засмучувати, але треба… Необхідно!

… За вікном – весняна відлига. У кімнаті Оксани велике дзеркало, багато фотографій, афіші, ваза з розкішним букетом живих квітів. Зручно влаштувавшись в кріслі, Оксана читає книжку.

Хтось тихо постукав у двері. Оксана натягла теплу хустку на ноги, неголосно відгукнулась. Потім підвелася, поклала книжку – оповідання Джека Лондона – і пішла до дверей.

Мовчки, з інтересом дивилася на Романа. Вони привіталися без слів, і тепер Оксана чекала, поки Роман щось скаже. Нарешті не витримала:

– Це ви? Мене попередили про ваш прихід. Сідайте. Правда, холодно?

Роман глянув на книжку, потім на Оксану, чемно вклонився:

– Вам казав… барон Мантейфель?

Оксана сіла, знову закутала ноги у хустку.

– Тобто пан Ковальчук?

– Якщо хочете – так… – усміхнувся Роман. – Але, коли точніше, товариш Ковальчук…

Оксана відкинулась у кріслі. Її очі радісно блиснули. Вона одверто зраділа своєму гостеві. Як довго чекала такої зустрічі!

– Отже, розмову, почату з вами Ковальчуком…

Оксана жваво перебила його:

– Так-так! Я… Але він не сказав, що мені треба робити…

Роман не поспішав: Подивився навколо, зупинив погляд на афіші, потім глянув на Оксану.

– Спочатку – невеличка передмова. Можете мене звати Романом. Я дізнався про вечерю у генерала Ебергарда і повинен зробити вам серйозне зауваження. Ви поводились необережно.

Оксана спохмурніла.

– Хто ви такий, що робите мені зауваження? Я поводилась так, як вважала за потрібне…

– Ви будете поводитись так, як це буде потрібно усім нам, а не вам одній. Це у ваших інтересах. Крім того, я маю право робити зауваження.

Оксана пильно глянула на Романа, але змовчала. Вона не могла собі пояснити, чому зараз підкоряється цьому чоловікові. Як він тримається!

– Отже, Оксано, – вів далі Роман, – ви зробили помилку. Ви не повинні були при всіх так реагувати на тост генерала про «фердинанди». Особливо – в присутності шефа гестапо Санднера. Тост, до речі, дуже цікавий. Треба було його запам'ятати, а потім, наодинці з генералом, знову завести розмову про це. Ви могли знайти такий момент.

– А якби не знайшла?

– Це залежить від вас. А так, можливо, ви викликали непотрібну підозру у Санднера…

Оксана посміхнулася. Роман це помітив.

– Чому вам весело?

– Мене давно вже ніхто так не відчитував. А головне, я вже давно так терпляче не слухала нотацій. – Вона засміялася.

– Краще вислухати нотацію, ніж ризикувати собою.

– О, мною, виявляється, дорожать! – Вона сказала це з грайливою і хитруватою посмішкою.

Роман пройшовся по кімнаті.

– Давайте домовимося, Оксано: ми з вами товариші по боротьбі. І я – ваш керівник. Відповідно і розмовлятимемо без будь-якого кокетування…

– Як ви можете? – обурилась Оксана. – Це ж грубо!

– Зате чесно. Ви – мій товариш, і, якщо потрібно, і я, і Ковальчук, і інші не пошкодують для вас життя. – Роман зупинився. – Я, здається, заговорив високим стилем… Але зараз… Ви зрозуміли мене?

– Слухаю вас. Я зрозуміла і згодна, – раптом серйозно сказала Оксана, не відриваючи погляду від Романа.

Роман сів біля неї. «Напрочуд гарна жінка, – зловив себе на думці. – Між іншим, зблизька ще краща, ніж на сцені». Врешті сухо сказав:

– У мене вкрай обмаль часу. Для вас є завдання.

– Зроблю все. – Голос у Оксани схвильований, теплий. Вона розуміє, що виглядає дивною – вперше ж побачила людину! – але інакше не може: Роман для неї – це саме уособлення омріяного героя, що поведе її стежками боротьби; мужній, суворий і, напевне, ніжний друг і товариш.

– Отже, для початку – нічого складного. Чи не змогли б ви, приміром, відвідати вашого батька?

– Він хворіє.

– Тим більше причин побувати у нього. Треба постаратися з'ясувати, що це за будівництво ведуть таємно німці біля міста. Де саме, що будують? Ми ще нічого не знаємо про цей об'єкт, але хочемо дізнатися. Головне – обережність! Зберіть факти, не уникайте жодного, навіть найдріб'язковішого. Не ризикуйте даремно, від цього постраждає наша спільна справа.

Вони підвелися, глянули одне одному в очі. Від Оксаниного погляду Роман на якусь мить зніяковів.

– Ви… прямо на вулицю? – запитала вона. – Це небезпечно, тут багато німців живе…

– Спасибі, Оксано. Я буду обережним. Бажаю успіху…

* * *

Крізь брудне віконце старої слюсарної майстерні скупе світло ранньої весни ледве пробивалося. Гай витер ганчіркою полагоджений примус і передав його худорлявій бабусі. Та вклонилася:.

– Спасибі вам, майстер. Ніхто вже й не брався, а як мені без нього?

Стара притиснула примус до грудей, як найкоштовнішу річ, пішла до виходу. Гай, усміхаючись, провів її, прислухався, а потім дбайливо почав зачиняти двері. Але ззовні постукали, і Гай знову розчинив їх. На сходах стояв професор Солоух. Посміхаючись у вуса, простягнув довгого ключа:

– Скажіть, добродію, не змогли б ви зробити мені ще одного такого?

– Спробуємо. Заходьте, Кіндрате Степановичу, вас ждуть…

Гай замкнув двері, вивісив табличку з написом: «Обід».

Роман поклав на верстат ключ, глянув старикові в очі:

– Кіндрате Степановичу, вважайте, що ми познайомилися. Є до вас одне запитання…

Солоух спокійно сів.

– Слухаю вас, молодий чоловіче.

– Чи був у вас такий пацієнт – Кубрак Микола Павлович?

Солоух здивовано підвів кошлаті брови.

– Чому це був? Він є…

Тепер здивувався Роман:

– Не розумію вас. Як це є? Хіба він у Києві?

– Так, з'явився знову…

– З'явився?

– І навіть якусь роботу пропонує моєму синові…

Роман переглянувся з Гаєм, підсунувся ближче до професора.

– Це дуже цікаво, Кіндрате Степановичу. Якщо можна, розкажіть докладніше…

Невидимий фронт розширюється

Поодинокі лампи під стелею тьмяно освітлювали великий цех друкарні. Він був майже порожнім, і лише в одному кутку поралося кілька чоловік. Старий робітник, піднявши на лоба окуляри, вручну набирав текст. А поруч з ним метушився сухорлявий чоловік у вишуканому костюмі із метеликом замість галстука. Нетерпляче поглядаючи через плече наборщика, редактор української газети скоромовкою говорив:

– Не тягни, Петров! Три шпальти ми привезли готові, а з одною ти ніяк не вправишся протягом вечора. За смертю тебе посилати!…

Старий неквапно зв'язав колонку мотузкою.

– Куди поспішати? На тому світі корчми не знайдеш… – Він примірився, спритно підхопив зв'язану колонку, переніс її на металевий стіл-талер. – От і поставили. Надто велика стаття, пане редактор. Не лізе!

– Як це так – не лізе? Треба, щоб влізла!

– Ні, скоротити треба. Ніяк не лізе… Я можу скоротити.

– Що-о?

– У нас, поліграфістів, кажуть: шило граматику знає… Скорочу так, що й не помітить ніхто!

– Як?

– А через абзац, не дивлячись. У нас кажуть – чим більше скорочень, тим менше дурниць…

– Тобі, Петров, що, жити набридло? Що ти верзеш? Це ж стаття про нашого фюрера…

– Так прислів'я ж таке.

– Знаю я ваші прислів'я!

Петров рішуче повернувся до редактора.

– Ви б краще, добродію, написали у своїй газетці, коли в місті хліб буде, вода, електрика…

Редактор почервонів, грюкнув кулаком по столу.

– Більшовик! Я тобі покажу! Партизан?!

– Де вже там… – повільно мовив старий. – Сили вже не ті в мене. А ти все: «фюрер» та «фюрер»… У мене в касі вже літери «фе» не вистачає.

– Що-о-о!?

Редактор націоналістичної газети люто грюкнув дверима. А з-за сусіднього верстата, сміючись, підійшов юнак у фартусі. Петров зв'язав металеву газетну шпальту, зняв свіжий відбиток газетної сторінки, акуратно поклав її на редакторський стіл. Пробурчав:

– А вона, та стаття, таки влізла, клята… Чого ти смієшся? – запитав він раптом юнака.

– Цікаво ви з редактором бесідували, Іване Сидоровичу.

– А що з, ним бесідувати? Одне слово – гнида…

– Готово у вас, Іване Сидоровичу?

– Аякже, синку. Вже й відбиток дав.

– От і добре. Тепер справа за мною.

Юнак нахилився під касу, повільно витяг звідти зверстану газетну сторінку, поставив її на талер. А ту сторінку, яку щойно закінчив старий, сховав під касу. І лише тоді звернувся до старого:

– йди з друкарні мерщій, батьку! Тебе тут вже немає! А у вартового внизу спитай – котра година… Ми там йому годинника поставили, як треба!

– Ач, які спритні… Добре, піду. Встигну ще. От ти не затримуйся в місті, синку, бо завтра тут таке весілля буде…

– Що правда, то правда, Іване Сидоровичу! Шуму буде на весь Київ!

* * *

У колишньому кабінеті комісара Сенченка стоїть за столом Санднер. Він люто тицяє пальцем у газету. Обіч виструнчився Ролінг, трохи далі позаду – тремтить редактор газети.

– Що це таке? Що це, питаю я тебе?!

– С… свіжий номер, пане штурмбанфюрер!

– Свіжий, кажеш? От я тебе… освіжу зараз! Йолопе! Читай, читай свою газету!

Редактор перехилився через стіл, надяг тремтливою рукою пенсне, боязко посунув газету до себе. Прочитав уголос:

– Товариші… Підпільний райком партії… Що це?

Санднер і Ролінг презирливо подивилися на нього.

– Це справді свіжий номер твоєї газети? З вставленою більшовицькою сторінкою? Геть, негіднику! Е, ні, стій! Ти в мене насидишся разом із своєю друкарською бандою! Взяти!

Редактор поточився, Ролінг підштовхнув його до дверей, повернувся до столу. Санднер сів, витяг папірця.

– Думаєте, Ролінг, у мене до вас немає нічого? Помиляєтесь! Ось що твердить автор цього папірця, що його сьогодні вранці вартовий здер із стіни управління гестапо: «Кожен, кому дорога свобода, повинен боротися на боці Червоної Армії». Чуєте, Ролінг? І це пишеться, розвішується і, ясна річ, читається в місті, завойованому нашою армією! А ви, її офіцер, миритеся з цим…

– Але ж, шеф…

Санднер скочив на ноги.

– Я людина спокійна, Ролінг. Та хіба це не може будь-кого вивести з рівноваги? У мене була неприємна, дуже неприємна розмова з комендантом м ста генералом Ебергардом. Він мені поставив кілька запитань, і я передаю їх вам… Перше: звідки російські льотчики знають, що будинок оперного театру треба бомбити саме в день офіцерських зборів? Звідки вони знають, що на Рейтерській ми обладнали новий склад, на Марийській відкрили офіцерський клуб? Отже, підпілля діє! Адже справа не лише у цих листівках. У них зв'язок з російською авіацією. Ведеться активна розвідка!

– Шеф, це може робити один або кілька професійних розвідників! Згадайте нашого Гуго…

– Краще б ви його не згадували, Ролінг… Тоді поясніть, хто перерізав у трьох. місцях підземний телефонний кабель Київ – Берлін? Хто підпалив завод «Спорт», де за одну лише ніч згоріли механічний, слюсарний, нікелювальний і електричний цехи та ще й гараж? Звідки щодня в місті розклеюються сотні нових листівок різного змісту, надрукованих у різних місцях? Це теж роблять кілька професійних розвідників?

Санднер вийняв із столу дерев'яну модель якоїсь великої деталі.

– Знаєте, що це таке?

Ролінг знизав плечима.

– Це модель гвинта річкового катера. Зовні тут усе правильно, але лопаті поставлено у зворотному напрямку. Такий гвинт практично непридатний, хоча відразу цього не побачиш…

– Це, шеф…

– Це саботаж, Ролінг, от що це. І хитрюща диверсія! А здійснена вона на Київській судноверфі. От тільки ким – невідомо, бо все обставлено так, що, як кажуть, і комар носа не підточить. Але нам треба бути хитрішими за цих диверсантів, розгадувати їхні витівки одразу!

Ролінг з полегшенням зітхнув. Адже Санднер сказав «нам», отже, гроза минула…

А Санднер і справді охолонув. Чорт з ним, з Ебергардом! На кожну його скаргу можна відповісти трьома. Хто-хто, а Санднер – майстер таких справ. А підпілля? Що ж, у нього, в Санднера, ще не найгірші діла. Он почув би Ебергард, що розповідали гестапівські функціонери на нараді у Варшаві! Санднера попереджали, що в Києві ще не те буде, що зараз тільки початок. Потрібна он яка пильність!

– До речі, Ролінг, – сказав штурмбанфюрер, розпалюючи сигару, – ви перевірили отого старика, який так сподобався генералові Ебергарду? Садівника, якого він узяв до себе на дачу…

– Так точно. В архівах знайдено справу про репресії щодо нього.

– Справу не підроблено?

– Ні, всі документи справжні.

– Завербувати пробували?

– У своїй лояльності клянеться, але інформатором ставати не хоче… «Ненавиджу політику» – та й годі. Ситуація тим складніша, що інформувати він має не про більшовиків, яких він свято ненавидить, а про свого благодійника – генерала та його гостей… Вивчаємо уподобання, смаки, можливо, вдасться підкупити, може, доведеться виділити земельну ділянку старому…

– Вивчайте, але часу не гайте. Мені така інформація потрібна була вже сьогодні, під час моєї розмови з Ебергардом. Як справи з операцією «Петер»?

– Все в порядку, шеф. Ви недаремно покладаєтесь на мене. Я і в Берліні, і в таборі доклав усіх зусиль, щоб операція пройшла якнайкраще. І, можу сказати, так воно і сталося.

– Розкажіть докладніше.

Ролінг замислився. Чи варто все розповідати? Адже великих зусиль у Берліні він не докладав. Все було простіше і приємніше, ніж можна уявити…

… Ролінг і гауптштурмфюрер Берг добряче посиділи у тому кафе, що розмістилося в подвір'ї управління. Щоправда, довелося вечеряти у шинелях, але пляшка французького коньяку цілком нейтралізувала сиру берлінську погоду… Зал кафе був майже порожній, ніхто не заважав поговорити.

– Не приховую, – сказав тоді Ролінг, – я радий, що дістав можливість побувати в Берліні.

– Вам пощастило, сьогодні ще не було російських літаків.

– Ну, цього добра, як кажуть росіяни, і в Києві вистачає.

– Не думаю, – сказав Берг. – Тут справжнє пекло…

– Не варто мірятися, – Відповів Ролінг. – От у чому мені пощастило, так це в тому, що я зустрів вас в управлінні, колего, і мені не треба їхати в таку погоду до табору…

Вони помовчали, знову випили. На естраді почав грати поріділий оркестр – лише скрипаль і акордеоніст. Знов зазвучала старовинна німецька пісенька. Ролінг не втримався, усміхнувся:

– А оркестрик, того… зазнав втрат.

Берг глянув на естраду, спохмурнів.

– Так… Усе Східний фронт з'їдає. У мене двох кращих офіцерів не стало…

Ролінг значущо пожував губами, похитав головою.

– Правий наш фюрер: росіяни кидають у бій свої найостанніші резерви, перемолоти їх не просто, -. і, мабуть, під впливом коньяку одважився на досить сміливий жарт: – Правда, млин меле на обидва боки…

Гауптштурмфюрер похмуро глянув на Ролінга.

– Не розумію, – сказав холодно.

– Я хотів сказати, що наша перемога вже близька, – підхопив Ролінг, який миттю відчув пронизливий берлінський вітер на власній спині. – До речі, пане гауптштурмфюрер, я можу передати у Києві, що Петер незабаром буде у нас?

– Все буде зроблено згідно із затвердженим планом. А чому так терміново? Він пішов разом із політруком Миколенком. Поки що стежимо, але згодом знімемо опіку. Людей обмаль.

– Та… З цим підпіллям. – Ролінг явно втратив смак до розмови. – Спочатку все йшло чудово, а зараз вони підняли голову…

Ще два дні Ролінг байдикував у Берліні, кілька разів відсиджувався серед берлінців у бомбосховищах, а потім, коли дізнався, що Петер із своїм супутником вже досяг Варшави, поїхав і сам на схід.

… Ролінг з скромною усмішкою вклонився Санднерові.

– Я особисто чергував тієї ночі у таборі, коли Петер тікав. Потім разом з оперативною службою підтримував зв'язок з постами, які фіксували просування Петера на схід. Коли він дістався Варшави, я поспішив сюди, шеф. Тепер можу доповісти, що Петер вже прибув до Києва. З нами він ще не зв'язувався, але ми, звичайно, вже засікли його появу. Ось фото, зроблене сьогодні в Києві, – і Ролінг подав знімок Санднерові.

– Петера не впізнати. Страшенно схуд, правда? – Санднер, розглядаючи фотографію, примружився від задоволення. – Як тільки подасть знак, доповісте мені.

– Слухаю, шеф. Згідно з вашими вказівками, продовжуємо стежити за артисткою Отрадною.» Поки що нічого тривожного. Правда, учора вона звернулася з незвичайним проханням до генерала Ебергарда…

– Яким?

– Просить дозволити поїхати до Вінниці.

Санднер жваво ворухнувся у кріслі, відклав сигару. Швидко спитав:

– До Вінниці? Причина?

– Батькова хвороба.

– Отого попа?

– Так.

Санднер замислився.

– Цікаво… І генерал Ебергард, звичайно, дозволив?

– Так, гер штурмбанфюрер.

По паузі Санднер наказав:

– Перевірте, чи справді він хворіє.

– Вже зроблено.

– І що?

– Нездужає.

– Так… У Вінниці нам треба знати кожен її крок. Кожен крок, Ролінг! Повідомте наших, нехай візьмуть під нагляд. А Отрадна… Нехай їде, – сказав задумливо. І, пригадавши, закінчив: – До речі, про частину «Альфа». Знайдіть якусь причину і відселіть сусідів на всьому поверсі. Міллер незадоволений оточенням. Але грубо цього робити не слід, це приверне увагу. З Міллером раджу бути якомога люб'язнішим: ним увесь час цікавиться Берлін.

– Слухаю, шеф. – Ролінг витяг блокнота, але потім щось згадав, сховав його до кишені.

Санднер потягся до телефону.

– Ми, Ролінг, зобов'язані бути ще й дипломатами… – В трубку – Алло, колего! Це Санднер. Добрий вечір! Я хотів повідомити, що вже дав вказівку щодо вашого прохання. Завтра ж поверх буде вільний Г цілком до ваших послуг. Як бачите, ми йдемо назустріч. До речі, ми виконали ще одне ваше прохання. Перевірили. Батько – Солоух Кіндрат Степанович, професор хірургії, безпартійний. Знаєте? Так. А про сина? Студент філологічного факультету місцевого університету. У день зайняття міста нашими військами повернувся до Києва. Нічого поганого не помічено, нікуди не виходить, ні з ким не спілкується. Так… Ну, що ви, майоре! У мене діло поставлено чітко. На добраніч!

Поклав трубку, потер руки. Помітив Ролінга, нахмурився:

– Ви вільні, Ролінг.

За батьком – син

Уткнувшись обличчям у подушку, Роман міцно спав. На столі поруч з постіллю – попільниця з купою недокурків, склянка недопитого чаю. Через відчинену кватирку вітер полоскав плащ-палатку, що затемнювала вікно.

Прозвучав настійливий дзвінок. Роман повернувся. Повторний дзвінок примусив його підняти голову, прислухатися. Рука машинально потяглася до будильника.

Сонний сів, покрутив скуйовдженою головою. Знову дзвінок. Все ще сонний, Роман машинально взяв телефонну трубку, послухав і кинув. Знову не те… І лише тепер усвідомив, що дзвонять знадвору. Зірвався з постелі, відчинив. За дверима стояв Жорж. Роман протер очі, всміхнувся:

– Заходь, старче…

Дудкін увійшов, присів біля столу.

– Ти, Романе, вмієш спати.

Той глянув на годинника.

– Та ні, майже й не спав. Недавно ліг.

Дудкін озирнувся. Потім вийняв з кишені газету, подав її Романові.

– Будь культурною людиною, почитай, що українські, чи то пак – німецькі газетки пишуть… Корисно!

– Заради цього не варто було будити, – пробурчав Роман, але газету взяв і розгорнув. Хвилину дивився, потім його обличчя розпливлося у щасливій усмішці. Він почав реготати. – Таки втнули! Молодці!

– Це, Романе, у прямому контакті з людьми Гая. Цей хлопчина з друкарні пояснив: «У нас подвійний виграш: місто насміється сьогодні досхочу, а німці зубами скреготітимуть…»

Роман сів поруч з Жоржем.

– Кращого способу розігнати в мене сон ти вигадати не міг, друже! Що в тебе ще цікавого для мене?

– Рита дещо передала, може, знадобиться… – Жорж витяг з-за пазухи папери. – По-перше, німці склали списки та адреси квартир партійних працівників, списки з адресами відомих митців. Тут же список осіб, у яких були дорогі картини, книги, коштовності.

– Ясно. Грабіжництво, організоване з чисто німецьким розмахом і акуратністю… Далі.

– Ось доповідна записка київської німецької спортивної спілки комендантові міста. Бач, що пишуть: «При відзначенні спортивного дня минулої неділі знову можна було спостерігати, як військові, а також службовці цивільних управ приводили з собою на німецький стадіон місцевих жінок і чоловіків. Особливо незручною була присутність цих осіб під час звучання національного гімну. Відвідувачі стадіону – німці – незадоволені присутністю тубільців… В інтересах додержання чистоти німецьких спортивних закладів було б бажано, щоб проти осіб, які порушують встановлені порядки і все ще ходять у місця, призначені лише для німців, було вжито певних заходів. Ми просимо вас вказати в комендантському наказі, що приводити тубільців на німецький стадіон забороняється. Проти допущення на стадіон фольксдойчів з пред'явленням документів ми не маємо нічого».

– Як поставився до цього прохання генерал?

– Задовольнив.

– Що ж робитимемо з документом? Для центру він інтересу не являє. Нічого нового про німців не сказано, фашисти є фашистами. А от з цим листом… Давай-но його розмножимо і замість листівки вивісимо. Нехай кияни знають, хто зараз хазяйнує у місті і як ставиться до нашого народу гітлеризм.

– Добре. Сьогодні почнемо розмножувати. – Жорж підвівся, зняв з вікна плащ.

У кімнаті одразу посвітліло, хоча занедбаність приміщення теж стала явною.

– От що, Жорже… Розмова з професором Солоухом дала нам дуже багато. Є підстави думати, що Кубрак і Міллер – одна й та ж особа. Це дуже важливо. Та ще важливіше інше: саме сім'я Солоуха почне наступ на Міллера, почне штурм частини «Альфа». За усіма даними, син професора Василь – якраз той хлопець, який нам потрібен, а довір'я Міллера до цієї сім'ї відкриває перед нами вкрай важливі перспективи. Запам'ятай: щодня о п'ятнадцятій ти мусиш бути в Ботанічному саду. До альтанки прийде молодий чоловік з підручником української мови в руці. Спитай, як пройти на вулицю Саксаганського. Він тобі відповість: «Тобто на Марийську? йдіть, тут близько…» Це і буде син Солоуха. Саме сьогодні ми чекаємо початку цієї операції. Можливо, вона вже й розпочалася…

І справді, у квартирі Солоухів Міллер в цей час розмовляв з дружиною професора:

– Жаль, що не застав Кіндрата Степановича…

– Служить мій Кіндрат Степанович, – зітхнула. – Прийде тільки вранці…

– Вранці? Де ж він працює?

– Вибачайте… нічним сторожем влаштувався. У пекарні, – ще сумніше повідомила професорша. – Хлібом там, бачте, платять…

Міллер здивовано підвів брови:

– Хіба в клініці йому місця не знайшлося?

– Роки вже не ті. Кому немічний старик потрібен? А ви що, його знайомий?

– Так, пацієнтом був колись. Хотів порадитись, знову мій радикуліт розігрався. До весни, чи що…

Вона знову зітхнула.

– Нам, старим, вже, мабуть, належить хворіти… А зараз і молоді недужі.

Міллер наче байдуже:

– Це хто такий у вас?

– Син, третій день з ангіною лежить. Слабкий став.

– А чого він у Києві в такий час?

Було видно, що синова доля весь час мучила матір. Вона рада поділитися хоч з випадковою людиною:

– Мобілізували хлопчика, потім у полон потрапив, та, спасибі, відпустили… Що з ним буде? Розумний, мови знає, такий кмітливий, а тепер…

Міллер виявив інтерес до цієї теми.

– Діло знайти йому нескладно. Я, приміром, якраз шукаю такого молодого чоловіка, можу допомогти вашому синові… – Він підвівся, взяв шапку, зробив крок до дверей. – Піду, мабуть, вже пізнувато. Мій привіт Кіндратові Степановичу.

– А від кого?

– Скажете, Кубрак заходив. Він, напевно, пам'ятає, бо я у свій час набрид йому з своїми болячками…

Він вже було попрямував до дверей, коли дружина професора, підвівшись на руках з крісла, запитала:

– А відносно сина ви серйозно? То, може, ви зараз поговорите з ним… Хлопчик просто змучився.

– Поговорити зараз? Це можна. – Міллер, не розстібаючи пальта, рушив до внутрішньої кімнати. Мати напружилась, намагаючись почути хоч слово. Минуло кілька хвилин, і звідти вийшли Міллер та Василь з перев'язаною шиєю. Міллер зупинився, ласкаво поглянув на юнака:

– Навіщо ви піднімаєтесь, молодий чоловіче? Лежіть…

Василь тихо, з натугою відповів:

– Мені вже краще…

Міллер повернувся до матері.

– Не знаю, пані Солоух, чи влаштовує вас моя пропозиція. Дещо я можу зробити… Ваш син матиме цілком пристойну, інтелігентну і, я б сказав, вигідну роботу. Сьогодні це рідкість.

Мати з гідністю вклонилась у своєму кріслі.

– Дуже вдячна вам, пане Кубрак! Це нескінченне, жахливе існування у чотирьох стінах. Хлопчик нервує. Васю, чому ти не дякуєш?

– Я, мамо, вже…

Міллер узяв ціпок, пішов до дверей. Мати посунулась ближче до нього.

– О боже… Ви не дочекалися Кіндрата Степановича, а ваш радикуліт, я бачу, дошкуляє… Може, все ж таки;…

Але Міллер вклонився:

– На жаль, не можу черкати. У мене справи. Зайду іншим разом. – Повернувся до Василя: – Отже, чекаю вас…

– Обов'язково буду, – чемно пообіцяв Василь.

Мати провела поглядом сина і гостя. Коли Василь повернувся до кімнати, сказала:

– Ох, що ж скаже нам батько… Цей же пан з німцями водиться, не інакше.

Василь намагався уникнути материнського погляду:

– Еге ж…

Коли Міллер вже спускався сходами, назустріч йому важко піднімався професор Солоух. Професор був одягнений у ватяну куртку, шапку-ушанку, через плече висіла сумка від протигаза. Солоух уже пройшов мимо, коли Міллер зупинився, потер підборіддя.

– Не впізнаєте, Кіндрате Степановичу?

Солоух зупинився.

– Здається… Кубрак, Микола Павлович?… Ходімте, подивлюся вас за старою пам'яттю.

– Дякую, але мені вже час іти. Якщо можна, я іншим разом. – По паузі додав: – Кіндрате Степановичу, я можу допомогти вам влаштуватися у клініку… чи у шпиталь…

Солоух похитав головою:

– Старий я, спасибі…

– Я запропонував вашому синові цікаву роботу. Він вам розкаже.

Солоух підвів очі на Міллера:

– За сина спасибі. І мені легше буде.

– На все добре. – Міллер підняв капелюха. – Я зайду, якщо можна, надвечір.

– Прошу.

В кімнаті дружина зустріла запитанням:

– Пана Кубрака часом не бачив? Він щойно від пас…

Професор кивнув:

– Зустрів.

Старий довго вовтузився, витягаючи з сумки мішечок.

– Я сьогодні з удачею! Ось! Дві склянки пшона виміняв!

Він обережно розв'язав мотузок, висипав трохи пшона на руку, потім ретельно підібрав крупинки зі столу. Мати жалібно глянула на сина, який втупився у стіну.

– Кіндрате! Пан Кубрак зробив нашому Васильку дуже вигідну пропозицію.

Професор хмикнув:

– Уявляю!

– Каже, що це комерція… Чиста робота і вигідна. Ти не сердься, Кіндрате, але ж із твоїм здоров'ям бути нічним сторожем… Треба, щоб і Вася…

Старий розпалився:

– Блискуча перспектива для філолога!

– Кіндрате, заради бога! А що ти зараз знайдеш краще?

– Тільки не холуйську роботу! А втім, моє діло – сторона! Дорослий син може вже й сам порадитися з власною совістю!

Василь здивовано подивився на батька. Але той гнівно схопив пшоно і вибіг з кімнати.

Коли Василь згодом увійшов на кухню, старий стояв біля столу і наливав воду в каструлю. На мить він підняв голову і підморгнув: мовляв, знай наших! Василь полегшено розсміявся:

– Ну й талант. Ти ж актор, тату!

Але батько різко відповів:

– А ти – базіка… Матір, звичайно, шкода. Але ж нічого не вдієш. Правду їй казати не можна. З її здоров'ям…

– Але ж то Кубрак…

– Досить. Яку роботу пропонував?

– Нічого певного поки що не сказав. Говорив туманно. Мовляв, маєте змогу виконати обов'язок інтелігентної людини, послужити вищим інтересам своєї нації і так далі… Конкретніше він, очевидно, скаже завтра.

– Так. Тепер слухай, сину, – стишив голос старий. – Я нічого не доповідатиму, сам розкажеш…

– Кому?

Професор Солоух озирнувся на двері, сказав тихо, але чітко, тоном наказу:

– Сьогодні о п'ятнадцятій у Ботанічному саду. До альтанки, що біля ставка, підійде чоловік. Пароль: «Як пройти на вулицю Саксаганського?» Твоя відповідь: «Тобто на Маріїнську? йдіть, тут близько…»

Вечір цікавих зустрічей

В залі ресторану, що на Хрещатику, танці були в розпалі. За столиками, крім офіцерів, сиділо кілька пар літніх чоловіків у вишиваних сорочках. Коли танець скінчився, Роман провів Марію на місце, галантно поцілував їй руку.

Біля їхнього столика хазяйнував Заремба. Він уважно обводив поглядом зал і прислухався.

З-за дверей долинув різкий звук автомобільних гальм. Заремба кинувся до входу, Роман з цікавістю подивився л йому вслід.

Увійшли до залу Пауль і Дзюба, озирнулися навкруги, пішли до вільного столика. Заремба ввічливо вклонився, провів. Оркестр заграв нову мелодію…

Коли Дзюба згодом оглянувся, то побачив, як жваво розмовляли між собою Роман і Марія. Він уловив легку усмішку на губах Романа, адресовану йому.

А Заремба тим часом чимдуж старався для Пауля й Дзюби. Він примчав до вікна видачі страв.

– Два біфштекси, тільки швидше! – закричав і раптом помітив Жоржа, який примостився за вікном. – Що тобі тут треба?

За сліпця заступилася Дуся:

– Голодний він…

– Нехай на базар іде. Гей, ти, геть звідси!

Жорж промимрив щось невиразне, вклонився і пішов від вікна, жуючи шматок хліба.

Роман, нахиляючись до Марії, весело засміявся:

– Ну що ж, оглядини вдалися. Наречена непогана…

І він, обережно підтримуючи її, повів між столиками до виходу. Услід їм байдуже дивився Пауль.

* * *

В кімнаті Поліщукового будинку за столом сиділи Петер, Бражник, політрук Миколенко. Біля нього – щаслива Дуся. Петер – високий, широкоплечий білявий чоловік – стримано посміхався:

– Думав, що ти не прийдеш.

– Чому? – Бражник здивовано підвів брови.

– Побоїшся. От так, браток, ми й дійшли сюди…

Бражник кивнув, запитав:

– А далі що?

– Не знаю, що ви за люди тут, у Києві. Може, звиклися з новими хазяями. Я хочу пробиватися на Волгу, одному тільки важкувато. А може…

– Що? – запитав Бражник.

– Може, й тут знайдеться діло, – вів далі Петер. – Ось ти, приміром, хлопець молодий, здоровий. Не повірю, щоб залишився сам, з доброї волі. Значить, такий, як і я.

Бражник скрутив цигарку, сказав, не дивлячись на Петера:

– Звідки ж ти знаєш, який я? Може, я тебе зараз… передам куди слід?

Петер завмер, потім підвівся з-за столу, ворухнув широкими плечима.

– Ні, браток, голіруч мене не візьмеш! От трохи відпочину – і до партизанів… Люди кажуть, їх навколо Києва чимало.

Бражник байдуже:

– Тільки тебе там і чекали…

Миколенко відсунувся од Дусі, вставив слово:

– Коршунов нормальне училище закінчив, молодший лейтенант.

Петер додав:

– Бойова підготовка, тактика – відмінно, стрілецька справа…

Бражник припалив, відвів очі:

– Небезпечна штука, розумієш?

– Ех, ти, – Петер аж почервонів від злості. – Бачу я, з тобою каші не звариш… Тоді я сам!

Бражник посміхнувся:

– Та не воюй ти так! Повторюю – діло небезпечне і складне. Але хіба я сказав, що неможливе? Подумаю…

Миколенко тихо попросив:

– Може, й справді нас у загін можна? Все ж таки лейтенант, а я – політрук…

Бражник підвівся, попрямував до дверей. Петер теж схопився, загородив йому дорогу:

– Вже йдеш?

– Треба, – сказав Бражник і простягнув руку. – Так от, слухай, воїне… Через кілька днів дам знати.

– Оце діло! – радісно трусонув Бражникову руку Петер.

Бражник мовчки потиснув руку Миколенку, стримано продовжив, звертаючись до Петера:

– Бувай здоров, Степане, чи як тебе?

Петер кивнув, радісно представився:

– Точно! Степан Олексійович Коршунов…

* * *

У будинку Оксаниного батька, в селі поблизу Вінниці, багато ікон. На одній стіні, в рушниках, теж, наче ікона, портрет Тараса Шевченка. В кімнаті багато сундуків, етажерка з старими книгами. Було в ній чисто й затишно, особливо тому, що тепло світила велика гасова лампа на столі.

Батько Оксани – літній, але ще міцний чорнобородий чоловік – підвівся з-за столу назустріч дочці. У нього високе, чисте чоло, у волоссі – перша сивина. Очі розумні, жести м'які. Розмовляв він високим, не за ростом і фігурою, голосом, тихо і ввічливо.

– Радість мені бог, послав! – сказав, витираючи сльозу і хрестячи Оксану. – Знімай пальто, доню!

Поки вона роздяглася, потім зачісувалась біля дзеркала, старий метушився навколо, втративши звичну величавість.

– Я погодую тебе, донечко… Дай допоможу, Оксанко…

– Спасибі, тату, я не голодна. Як здоров'я ваше?

Він зупинився, потім присів на стілець.

– Оце щойно повернувся з поїздки та й занедужав, їздив по селах. Чотири похорони за один день! Ох…

Оксана приникла до батькового плеча, обняла його:

– Важко, тату, вам. Він зітхнув.

– Що мені зробиться? Людям важко, ось що… За гріхи наші, доню. Ховав я вдовицю, зовсім молоду. З хати виганяли, вона не скорилася. Хату спалили, а її шомполами… – Він схилив голову на руки.

– За що ж виганяли?

– Хто зна… Все село вигнали, порожньо там стало, як у пустці. Наче будувати щось збираються.

Очі Оксани розширилися, вона нахилилася ближче.

– А де це, тату?

Він здивовано глянув на дочку. І в цей час стукнули двері. Швидка, нервова, увійшла Нанетта – чорноволоса, кучерява, з жвавими очима і рухами. Обличчя хоч і молоде, але якесь нездорове, опухле, рот і вії підфарбовані. Благеньке пальто розстебнуте, хустка збилася на потилицю, у руках – корзинка.

– Оксано! – здивовано й радісно кинула з порога.

– Надюшо! – теж здивовано і радісно відгукнулась Оксана.

Але гостя закопилила губи:

– А я вже й одвикла від цього імені. Нанеттою кличуть тепер. Часи нові й імена.

– А яким же ти вітром тут опинилася? Ти ж, казали, у самій Вінниці влаштувалась?

Нанетта зняла пальто, хустку, по-хазяйському повісила біля дверей, поправила зачіску.

– В місті? Голодно там. Я до своїх стариків у гості приїхала…

Оксанин батько вставив своє слово про Нанетту, яка йому, видно, подобалася:

– Надійка, спаси її боже, уже третій день за мною, недужим, ходить. Бач, і в хаті прибрала, і випрала все. І гарячою їжею годувала мене. Наче знала, що ти приїдеш, доню, – простодушно посміхаючись, розповідав старий.

Нанетта тільки кинула погляд від дзеркала. Оксана вдячно засміялась.

– А як же інакше, отче? – сказала Нанетта, повертаючись до них. – Хіба ж Оксана моїх батьків би в біді залишила? Як-не-як – у школу разом ходили, подруги…

Вона з приязню подивилася на Оксану:

– А ти, Оксанко, все співаєш? У Києві? І в опері, кажуть?

Трохи ніяково Оксані – подруга, видно, мріяла теж про подібний успіх, і вона сказала скромно:

– Так, співаю. Задоволені мною начебто…

– Розкажи, подружко. – Очі Нанетти загорілися непідробним інтересом, вона сіла біля Оксани і ласкаво обійняла її…

У лігві хижака

У квартирі Стефанської на Кузнечній вулиці з приходом німців нічого не змінилося. Юлія Йосипівна була не такою людиною, щоб принижуватися до грабіжництва. Старі віденські стільці, потертий диван, на ньому ручна вишивка. Правда, дещо не вписувався у стару, обжиту кімнату новенький могутній «Філіпс».

На дивані лежав Міллер. Натягаючи на себе великий плед, він морщився й тихо стогнав. Нахилившись над ним, Стефанська підкладала під бік грілку.

З приймача неголосно линула німецька пісенька. Міллер вмостився, махнув рукою в бік приймача. Стефанська клацнула вимикачем, стало тихо.

– Розповідайте, – тихо наказав Міллер. – Сідайте.

Стефанська сіла на край стільця, поклала руки на коліна.

– З кого накажете починати?

– Як Солоух?

– Старається… Скромний, розумний. Трохи, мабуть, занадто інтелігентний.

– Це мине, – ледь посміхнувся Міллер. – Додому не пускайте, хай тільки передає продукти. Пайок давайте найкращий, нехай сім'я буде задоволена. Простежте тільки, щоб не було ніяких записок. Привіт на словах – і все. Через Дзюбу. Так. А що за дівиця? Мені вона сподобалася при знайомстві, а її злість – справі на користь…

Стефанська задоволено підхопила:

– Голубенко? Так, це справжня знахідка! Я її знаю, можна сказати, добре. Коли наші чоловіки опинилися на лаві підсудних, разом передачі носили. Вона рішуча, смілива, охорони не боялась, сварилася з-за кожної дрібниці, я навіть стримувала її. Ось і все, мабуть. Зустрілися два тижні тому на вулиці. У Києві вона лишилася свідомо, це мені ясно…

– Живе одна?

– Якийсь учитель приходить інколи. Вдова, знаєте…

– На вашу думку, підійде для нас?

– Ви ж самі бачили…

– Я її бачив у вікно – оце і все знайомство.

– Самі вирішуйте, Миколо Павловичу…

Міллер сердито глянув, потер підборіддя. Перейшов на німецьку мову.

– Скільки разів казав вам…

– Пробачте, гер майор. Я думаю, вона підійде. Цікавилась нею в районній управі, нічого поганого.

– Скільки їй років? Вона здорова?

– Близько тридцяти, на здоров'я не скаржиться.

– Вона тут?

– Так.

Міллер трохи подумав.

– Покличте.

Стефанська підвелася, плавно вийшла з кімнати. Міллер теж піднявся з дивана, крекчучи, підійшов до приймача, ввімкнув. Він терпляче покрутив ручку, слухаючи уривки музики, свист, вигуки, шуми. Та ось почулась російська мова. Московське радіо передавало зведення про важкі бої на Південному фронті, в районі Ростова.

Відчинилися двері, увійшла Марія Голубенко, за нею у дверях зупинилась Стефанська. Юлія Йосипівна показала Марії рукою на стілець, повела очима на Міллера. Марія сіла, а Стефанська зникла. Міллер продовжував слухати московську передачу, стежачи за виразом Маріїного обличчя. Але вона ніяк не реагувала на зведення з Москви, байдуже розглядала кімнату. Тоді Міллер підійшов, підсунув стільця, сів поруч.

– Давно знаєте Юлію Йосипівну?

Марія подумала:

– Чотири роки і чотири місяці…

Ще й чотири дні. Міллер зрозумів цю точність, кивнув, тихо спитав:

– Ваш чоловік повернувся?

Марія, не відповідаючи, дивилася на радіоприймач. Міллер простежив за її поглядом. Вийняв портсигар, розім'яв цигарку. Марія раптом потяглась до портсигара:

– Дозволите? Якби чоловік був, не сиділа б тут…

Міллер вийняв запальничку, підніс їй вогника і дивився, як Марія ретельно, але невміло розпалює цигарку.

– Нащо ви курите? Не вмієте ж…

Марія визивно глянула йому в очі:

– Багато чого я не вміла, поки чоловік був… А тепер…

– Чому ви не цікавитеся роботою, яку ми вам пропонуємо?

– А що, хіба є вибір?

Міллер мовчки підвівся, вимкнув радіоприймач, знову сів біля Марії. Вона трохи почекала його відповіді, зрозуміла, що нічого він не скаже, і вела далі:

– Мені вибирати вже нічого… Що є – те й підійде. Я була вчителькою німецької мови, поки чоловіка не засудили.

Міллер пересів на диван – так йому зручніше було дивитися в Маріїне обличчя. Він перейшов на німецьку мову. Трохи повільно, старанно вибираючи слова, вона теж відповідала йому по-німецьки.

– Треба ще вміти працювати…

– А чого ми, баби, не вміємо? – скупо всміхнулась Марія.

Міллер взявся за бік рукою, скривився, застогнав. Негайно увійшла Стефанська – вона, очевидно, стояла під дверима, – почала виймати ліки з буфета. Міллер не звернув на неї уваги.

– Я можу вам дати можливість, Маріє…

Марія підвелась:

– Що?

Міллер закінчив:

– Розплатитися за чоловіка…

Стефанська піднесла йому таблетку, склянку з водою.

* * *

… Василь Солоух увійшов до ванної кімнати, ретельно зачинив за собою двері. Прислухався. Відкрив кран, виліз на ванну, глянув у віконце, що виходило на парадні сходи.

На ньому були недбало наліплені смужки паперу від бомбардувань. Василь обережно відірвав дві смужки, змочив їх водою, знову наклеїв, але вже інакше.

Зліз з ванни, закрутив кран, глянув угору…

А в цей час Марія допитливо глянула на Міллера, потім запитала:

– Що я повинна робити?

Міллер недбало змахнув рукою.

– Сідайте… Поки що нічого… або майже нічого. Житимете тут.

Марія помовчала, в голові у неї раптом виник страх: «Я переграла, помітив, не вірить мені…» І, осяяна новою думкою, ніяково всміхнулася, похитала головою:

– Тут? Не можу. У мене…

– Знаю, але ж це не чоловік… – Міллер підвівся на лікті, перегорнув якісь папірці на столику. – Посваріться. Один-два місяці повчитеся, потім… почнете працювати. Ви, здається, на Уралі колись жили?

– Так…

– От і чудово.

Міллер старанно погасив цигарку, відкинувся на подушку.

– Крім моральної сторони – крупна винагорода… Домовились? Я незабаром від'їжджаю, тому всі подробиці – у Юлії Йосипівни. Єдина умова: ані пари з вуст. Зрозуміло?

Марія кивнула, підвелася. Міллер холодно попрощався. Марія і Стефанська вийшли з кімнати.

Сходами вони спускалися разом. Пройшовши один проліт, Марія підвела очі, поглянула на смужки паперу на віконці у ванній. Пішла швидше вниз, але перед поворотом знову подивилася на віконце, запам'ятовуючи малюнок. Вдячно усміхнулася Стефанській…

У кімнаті, куди з ванної зайшов Василь, сиділи троє. Вони не звернули на нього уваги. Один читав, двоє інших вправлялися за телеграфними апаратами, передаючи один одному тексти. На стіні, за столиком викладача, висіла невелика чорна дошка, поруч – завішена шторкою карта. Вікна теж були щільно завішені шторами.

Невдовзі увійшов Пауль, розкрив папку. Слухачі підвелися. Він кивнув:

– Продовжимо заняття… Але перш ніж перейти до уставу караульної служби Червоної Армії, дещо вам скажу… Строки нашої підготовки скорочуються. Обстановка така, що з завтрашнього дня кількість занять подвоїться.

Події на цвинтарі

Біля воріт, що вели на цвинтар, жебрак низько вклонявся рідким перехожим. За ворітьми, серед кущів на плиті, сиділи Миколенко і Петер. Вони мовчки курили, дивлячись у різні боки. Ззаду виглянув з-за пам'ятника Бражник, неголосно кашлянув. Петер підхопився, радісно всміхнувся. Підвівся й Миколенко. Вони обережно рушили за Бражником.

Коли вже майже минали брудний ярочок – осторонь щось зашелестіло. Присідаючи, Петер зойкнув.

– Що таке?

– Стара рана, клята, ниє…

– Недоречно, – похмурнів Бражник. – Йти нам доведеться чимало…

– У загін? – запитав Миколенко. Його худе обличчя просвітліло. Приблизився ближче до Бражника.

А Петер тримався стримано. У його плани зовсім не входило йти зараз із міста. Він скривився, продовжуючи розтирати ногу. Потім спитав:

– Далеко йти?

– Кілометрів з тридцять.

– Хоча б дійти… – скривився Петер, потім іронічно додав: – Теж цінне поповнення. А коли підемо?

– Сьогодні.

– Нескладно виходить.

Але тут рішуче втрутився Миколенко:

– Ти, Степане, не крути, йшов по Німеччині більше – і нічого! На плечах донесу! А не хочеш, залишайся!

– Чого ти? – посміхнувся Петер. – Звісно, піду. Командуй, куди й до кого, – звернувся до Бражника.

– Отже, – мовив Бражник, – почнемо з пароля.

А в Жоржа, який стояв у цей час під мокрим кущем, заніміли ноги. Він обережно випростав одну, повернувся і раптом побачив у кущах коротке дуло німецького автомата. Не гаючи й миті, він різко свиснув.

Бражник прошепотів:

– Німці!…

Всі кинулися в різні боки. Солдат-снайпер подивився на Пауля, припав до гвинтівки. В окулярі оптичного прицілу він побачив спочатку Петера, потім – Бражника й Миколенка. Пауль скомандував:

– Першого пропусти. Бери третього!

Гримнув постріл. Миколенко впав. Бражник вистрілив у німця. Петер теж вийняв пістолет. Тримаючи його перед собою, широко стрибнув через могилу. І коли перед ним підвівся поліцай, – демонстративно вигукнув:

– На, діставай! – і вистрілив поліцаєві в обличчя.

З-за огорожі цвинтаря Жорж пильно стежив за цією боротьбою. Він побачив, як Петер перестрибнув через тіло поліцая, скотився у яр, як Бражник збив з ніг одного, потім другого німця, але захрипів під кількома солдатами. Паулеві слова – «взяти – живим!» – боляче-хльоснули по напружених нервах…

* * *

Оксана розповідала:

– Власне кажучи, з німцями я не зустрічалась.

– Правильно робила. А з тими, хто їм служить?

– Була одна розмова. До батька зайшов староста з села Новомихайлівського. За обідом він, між іншим, сказав: «Незабаром у ліс по гриби асфальтом їздитимемо…» Я подумала і рискнула: «Німці брешуть, а ви їм вірите…» – «Ні, пані артистко, я знаю точно… Кому ж, як не мені, доручають виділяти людей і підводи на шляхові роботи. А оце наказали виселити з хутора дві сім'ї… Мовляв, приїдуть спеціалісти, щось будуватимуть у лісі…»

Роман усміхнувся:

– Ти стаєш хорошою розвідницею, Оксано… Це якраз те, що нам треба…

– Спасибі, Романе…

– Якихось знайомств для листування не вдалося зав'язати?

Оксана ніяково всміхнулася:

– У Новомнхайлівському любителів опери не густо… А втім, я приголубила старостину доньку. Обіцяла прийняти її у Києві…

– Що ж, це. теж непогано. Напиши їй докладного листа про різні жіночі дрібниці: моди, магазини… Важливо, щоб вона відповіла так само, а там, може, знайдеться потрібна для нас деталь.

Роман глянув у вікно, потім на годинника:

– Наступна наша зустріч…

– Може, в мене? – з надією глянула на нього Оксана.

Вона дивилася прямо в очі, не приховуючи своєї туги. Роман витримав цей погляд. Він не міг не віддавати належне Оксані – її вроді, іскристій, веселій вдачі, доброті, йому подобалися її звички: прикушувати зубами нижню губу, погладжувати мізинцем праву брову, у невтримному сміху закидати голову назад… Він милувався її ходою, блиском очей, голосом, формою красивих рук.

Що й казати, Оксана була чарівною! І головне – кохала його, він це добре розумів, та й Оксана майже не крилася.

Хто зна, що було б, якби вони зустрілися у мирний час? Роман любив свою дружину, дітей, у найважчі дні знаходив час, щоб згадати про них. І про стосунки з Оксаною намагався просто не думати, щоб не ускладнювати й без того напружене життя. А коли, як зараз, змушений був думати – коротко казав собі: «Яке ти маєш право? Хіба належиш собі?» І суворо обривав найменші її спроби повести розмову про їхні стосунки.

От і сьогодні: сказати все це їй? Не наважувався. Почував, якого болю завдасть… І на її пропозицію сухо відповів:

– Ні, це неможливо. Але якщо буде лист з села чи вдасться щось про Вінницю дізнатися від генерала, тоді зробимо так: дочці священика доречно відвідувати службу, приміром, у Володимирському соборі.

– Звичайно…

Сказала це безбарвним голосом, і Роман зрозумів: з усіх його слів Оксана запам'ятала лише фразу, що зустрітися наступного разу в неї він відмовився. Роман сердитим тоном повторив:

– Я поясню, де класти листи. Мені їх пізніше передадуть… Розумієш?

– Звичайно, розумію…

Вона – ця вродлива і самовпевнена жінка, відома актриса, для якої не існувало ніяковості, – стояла перед ним, наче дівчисько, тремтливими пальцями гладила його рукав.

Це було важче, ніж йти назустріч німецькому патрулеві під час облави. Це було у сто разів складніше, ніж викликати на себе бомбардування з радянських літаків і щомиті чекати майже вірної смерті від своїх… Ступив уперед, поклав руки на її плечі й відчув, як уся вона немов у лихоманці…

Ще важче було знімати руки з плечей і примусити себе зробити перший крок до дверей…

… В цей час по Пріорці, піднявши комір плаща, поспішав Петер. Він прямував до Дусі, і все ж здивувався, побачивши її на. вулиці під рясним дощем.

– Ти чого тут?…

– Дитина захворіла, аж горить, – заплакала вона. – Сусідка обіцяла привести лікаря, от і виглядаю. Ти до мене?

– Хотів провідати…

Згадавши чоловіка, Дуся гірко заплакала. Петер торкнувся її руки. В такому стані жінка може що завгодно сказати…

– Дусенько, може, тобі гроші потрібні? Ми ж з Іваном друзі були, разом тікали з неволі.

Вона хитнула головою.

– Ти не порадиш, кого мені знайти замість Бражника? його ж взяли тоді…

Думаючи про щось своє, Дуся механічно відповіла:

– Хіба я знаю? Романа спитаю…

Схаменувшись, замовкла, з острахом дивлячись на Петера. Але він не виявив ніякого інтересу до її слів:

– Розумію, тобі зараз не до мене… А все ж таки спитай. У кого – сама знаєш… Хочу помститися за твого Івана. Я ще зайду до тебе. А оце візьми, – і подав пакуночка, його серце співало від радості. Отже, ім'я відоме – Роман!

Салон баронеси Врангель

Сюди, у величезний генеральський кабінет, гамір з центральної магістралі Берліна ледве долинав. Вікна були завішені масивними шторами, підлога встелена величезним пухнастим килимом. З інтересом розглядаючи Міллера, генерал узяв його за лікоть і повільно провів по кімнаті.

– Одверто кажучи, – промовив він, – ваші повідомлення мене радують… Я чув про вас хороше, майоре, але робота в школі перевершила наші сподівання. Випуск за такий короткий строк! Поздоровляю: ми представимо вас до нагороди… Та чи добре підготовлені агенти? Часу ж було надто мало…

Міллер скромно, але з гідністю відповів:

– Є серед них, звичайно, і скороспілі. Часу справді було малувато. Але, по-перше, ми форсували проходження програми, аніскільки не зменшуючи її, по-друге, і ці люди принесуть певну користь. Хіба у наших офіцерських училищах зараз юнаки не проходять скорочену підготовку? А воюють не гірше кадрових…

– Певною мірою це правильно, – погодився генерал. – Інша справа – хто ті люди, яких ми брали до школи? Тут вже діло не в часі, а в якості добору агентів. Довелося шукати перших-ліпших, і критерієм для нас було їхнє негативне ставлення до Радянської влади. Ну, а тут розраховувати на велику мужність чи якісь особливі таланти, одверто кажучи, не варто. Довелося в кількох випадках зупинятися і на карних злочинцях…

– Біди в цьому немає, аби служили як слід.

– Я згоден, гер генерал. Проте кадри для нового набору залишаються у мене проблемою і сьогодні. От, приміром, я хочу навіть у Берліні пошукати. Вирішив зв'язатися з старою російською еміграцією, від вас піду до салону баронеси Врангель. Там, кажуть, збираються найактивніші…

Генерал замислився.

– Навряд чи щось знайдете, майоре… Все, що було активного і кращого, – там, у Росії, разом з армією. А втім, рішення ваше правильне. Адже вас влаштовують і жінки? Та й чоловіків пошукайте… У вас є до мене якесь прохання?

Міллер виструнчився:

– Єдине, гер генерал… Навколо школи ходять російські контррозвідники. До моєї квартири під різними приводами намагаються проникнути сторонні люди. Помітив, що за мною стежать.

Генерал, який прислухався до знайомої мелодії старовинної німецької пісеньки, що долинала через вікно, повернувся до Міллера:

– А Санднер навіщо? Міллер знизав плечима.

– У нього, звісно, вистачає свого клопоту. Та й людей малувато.

– Так, з людьми у нас зараз туго. Східний фронт… Нічого не поробиш. Бажаю успіху, майоре! Ви вільні.

… Баронеса Врангель – бабуся у старовинному широкому платті – сховалась у великому кріслі. Звідти вона через лорнет уважно розглядала Ковальчука. Він, чемно схилившися, теж поглядав на господиню, на великий портрет барона Врангеля, на російський самовар, що стояв посеред столу перед баронесою. Вона звернулася до нього, говорячи з помітним німецьким акцентом:

– Ви теж родом з північних земель, бароне?

– Так, баронесо, – вклонився Ковальчук. – Наші маєтки у Мекленбургу…

– А мій чоловік, незабутній барон Врангель, – її голова помітно хиталася, – був остзейським бароном.

– Ваш чоловік був насамперед великим воєначальником, і таким він увійшов в історію…

Баронеса розквітла в усмішці:

– О, звичайно! Скажіть, бароне, його пам'ятають у Росії?

– Спитайте першого-ліпшого школяра, і він назве ім'я вашого чоловіка. У будь-якому підручнику…