Опівнічні стежки

Минувши гайок, Роман на узліссі раптом почув знайомий голос. З-за тину побачив незвичайну картину. На просторому подвір'ї якоїсь установи йшов концерт. Просто на землі розсілися бійці, ополченці, дівчата-зенітниці. Навіть дівчина-оператор звуковловлювача визирнула з вікна автобуса, зсунула навушники. Раптом вловила на собі чийсь погляд, повела очима – і побачила стрункого лейтенанта, який прихилився до паркана. Юнак підморгнув дівчині, вона сердито зиркнула в одвіт, повернулася до співачки. Але Пауль – а це він пробрався на шефський концерт до зенітників! – аніскільки не збентежений… Зараз розсердилася, через годину буде ласкавішою! Він чемно посунувся, даючи місце якомусь цивільному молодикові, що теж хоче послухати спів. А Роман подякувавши Паулеві, прислухався до знайомої арії.

Чудово співає Оксана Отрадна! Зникли кущі бузку, біля яких вона стоїть, перед очима слухачів спливли стіни старовинної іспанської таверни. І лише акомпаніатор час від часу неспокійно дивиться на небо.

Голос Оксани несподівано тоне в оглушливому витті сирени. Підхоплюються бійці з пілотками в руках, дівчина з автобуса з жалем насовує навушники, ховається у вікні. Розбіглися зенітники до гармат, тільки Оксана лишилася на місці. І вже не тугою про понівечене кохання, а гнівом і ненавистю забринів її голос…

А в небі розгорівся повітряний бій. Навколо кількох німецьких літаків крутиться яструбок. Ось він пірнув униз, потягши за собою димовий шлейф. І точнісінько такий же слід поповз по блакиті за одним із фашистських бомбардувальників…

«… Так ось яка ти, артистко Отрадна», – роздумував через кілька хвилин Роман, йдучи горбатою вуличкою. Він давно знав співачку, а от сьогодні вона, як і всі інші, постала перед ним у зовсім новому світлі… «Яку анкету, яке знайомство порівняєш з кількома хвилинами цього співу на злість ворогові, з цими сльозами? О, це наша, хороша людина!» – формулював для себе враження Роман.

Він знайшов потрібний номер на будинку, якусь мить повагався біля хвіртки, а потім рішуче ступив у садок. Тихенько пройшов стежкою і зупинився за спиною у господаря, який, низько схилившись, порався біля квітки.

Старий підвів очі на чужого, але не здивувався, нічого не сказав, тільки ще ретельні почав знімати паперовий попіл з яскравої троянди. Роман привітався:

– Добридень, Семене Семеновичу! Так, здається, вас?

– Так-так… – не підводячись, сердито відповів той. – Ось палять, палять. А навіщо палити?

– Що? – не зрозумів Роман.

– Папери в установах… Попіл усе місто вкрив. – Старий обережно подув на пелюсток. – Евакуація, хай їй біс!

Роман усміхнувся, уважно подивився на старого, запитав:

– А ви хіба залишаєтесь?

– А куди мені? Старий пень, тут догнию… – Він ніби й лагідно дивиться на Романа, але очі насторожені. – А вам, шановний, що? Розсади треба?

– Ні, я не за розсадою… Ось звідки я. – Роман простягнув старому своє посвідчення. – До вас Дуся вчора не заходила?

– До мене багато хто заходить… І Дуся була.

Роман глянув на годинника.

– Тоді, якщо не заперечуєте, поговоримо.

– Прошу, – гостинно показав старий на домівку.

– Ні, тут не вийде потрібної розмови. Хочу вам дещо показати, Семене Семеновичу. Ходімо, чекає машина.

Старий уважно подивився на нього, підвівся, обтрусив руки.

– Ходімо, шановний…

Вони вийшли на вулицю і мовчки пішли до сірої емки, що примостилася в тіні акації. У машині Семен Семенович мовчав. Не порушив мовчанки і Роман, аж поки не зупинились біля фарбованих, високих – без жодної щілинки! – воріт.

– Прибули, Семене Семеновичу. Це, звичайно, не ваш садок, але варто поглянути…

Повільно йдучи за Романом, Поліщук уважно роздивлявся. Було видно, що густих кущів давно не торкалася рука садівника. Старий не втримався, нагнувся, вміло поправив кущик. Роман озирнувся:

– Подобається? Тут був дитячий садок…

– Воно й видно, – сердито промимрив Поліщук. – Не вміють за квітами доглядати…

На веранду назустріч їм вийшов Дудкін. Роман обернувся до Поліщука.

– Знайомтеся.

– Жорж.

– А це Семен Семенович Поліщук – кращий квітникар міста, кажуть люди… Ось що, Семене Семеновичу. Раніше тут був дитячий садочок, його тепер звідси евакуйовано. А щоб будинок не пустував, ми й вирішили освоїти це господарство…

Поліщук нерозуміюче позирає на чекістів.

– Сюди б, – Роман переглянувся з Жоржем, – квітів побільше, та й фонтан варто відремонтувати… Шкода, басейн не встигнемо обладнати. Кращий у місті сад потрібен!

Очі Семена Семеновича округлюються:

– Це ж для кого таке багатство, шановний? Та ще в такий час?

Роман серйозно пояснює:

– Повернуться дітки – нехай радіють. А не дай бог прийдуть німці, будинок і сад неодмінно мають їм дуже сподобатися…

– А я… Я тут до чого?

– Господар потрібен, умілий і гостинний. А коли вже німці поселяться тут, ми з Жоржем вас знайдемо і дещо попросимо…

Поліщук довго дивиться Романові в очі, потім насуває бриля на лоб.

– Але ж я…

– Ми, Семене Семеновичу, все знаємо, то й довіряємо. Рідну землю треба всім захищати, гуртом.

Поліщук дивиться на далекий Дніпро, і гіркі спогади спливають у пам'яті.

– Старий я, ось що погано. Сил малувато. От що, синку… На Десятинній вулиці живе один чоловік. Недавно в його саду з'явилися рідкісні квіти. По-простому – єгипетський дзвіночок зветься. Піду до нього, мені не відмовить…

Семен Семенович було рушив, але потім повернувся.

– А як вони повірять, що я…

– Все буде зроблено, – заспокоїв Роман. – Це вже наш клопіт, батьку.

Пішов Поліщук, а Роман з Жоржем зайшли в кімнату. Задоволений Роман сів, потер руки:

– Треба поспішати з підготовкою дачі…

– Не заздрю я майбутнім дачникам, – усміхнувся Жорж. Він узяв товсту сучкувату палицю. Роман з цікавістю спостерігає, потім забирає її.

– Важкенька штука, – каже він. – Дуб? І як ти з нею? Освоївся?

Жорж підвівся, узяв ціпок і раптом невпізнанно змінився. Його очі стали нерухомими, хода – обережною, невпевненою. Тихо постукуючи палицею по підлозі, нерішучими кроками сліпця йде по кімнаті. Роман пильно стежив за ним, і, коли Жорж віддалився, різко кинув на підлогу порожнє відро… Жорж зупинився, трохи повернув голову, але очі, як і раніше, нерухомі.

– Що там, Романе?

– Реакцію перевіряю…

Жоржеві очі ожили, заіскрилися.

– У мене в школі математик був. Теж любив різні перевірки влаштовувати…

– Це не просто перевірка, останній огляд, Жорже.

– А що… скоро? – спохмурнів той.

– Треба бути напоготові…

Жорж роздумує, потім показує на палицю.

– Тоді, Романе, бачиш це місце? Про всяк випадок, знай – ламати ось тут. Якщо палиця потрапить до тебе без мене, дорогий друже…

Вони підвелись, подивилися один одному в вічі. Жорж погладив палицю:

– Її і розібрати, звичайно, можна, але то марудна справа. Тайник першокласний, май на увазі.

Роман по паузі:

– Добре, Жорже, але загалом… Загалом орієнтація мусить бути іншою!

– Зрозуміло, товаришу капітан! – засміявся. – На життя і… на перемогу? Так?

– Правильно! – просвітлів Роман. – Тепер слухай… Сьогодні опівночі маю зустрітися з Голубкою і Дусею. У Дусі плануємо обладнати запасну явку, треба, щоб ти подивився місце. Об одинадцятій чекай мене за адресою номер чотири, звідки підемо разом. Тільки не зустрінься із Сіренком, він сьогодні цілий день від мене не відстає…

– Це комісар тебе береже.

– Можливо. Та я б хотів, щоб Сіренко тебе не бачив. А потім у нього спитаю, чи зумів ти пройти за мною непоміченим…

– Заприсягаюсь, що й ти мене не побачиш!

– Хвалько! Бувай… – Роман легко стрибнув з веранди на алею.

Серед багатьох невідкладних справ, якими займався Роман у ці дні, найважливішим і найскладнішим було знайомство з учасниками майбутньої підпільної групи. Декого – Жоржа, наприклад, – він давно знав, а з іншими – як от із Марією і Семеном Семеновичем – мусив зустрітися вперше.

Марія… Кілька років вона чекає повернення свого чоловіка. Роман знає його долю, вона ж вірить, що повернеться. Ввійти до складу групи згодилася охоче, взявши на себе серйозну й відповідальну роль: стати найближчою помічницею Романа. Про людське око вони поженяться. Будь-яка перевірка Марії не страшна: колишня дружина репресованого з більшовиками повинна бути не в ладах. Та й Роман виглядатиме людиною, що заслуговує довір'я німців.

Роман поглянув на годинника й швидкою ходою рушив уздовж Дніпра. Над Києвом лягла густа літня темрява, крізь рідкі хмари виглядав ясний, наче вимитий, місяць. Він посріблив усе: і листя дерев, і легкі парканчики, і стіни хаток на околиці, і навіть стежку на пагорбі. Роман аж захекався, поки дістався до знайомого провулка.

Обіч паркана легкою ходою йшла жінка. Роман придивився: сумніву бути не може. Це – вона. Коли Марія порівнялася, виступив із тіні:

– Здрастуй, Голубко!

– Романе… здрастуйте…

Обоє всміхнулися: адже вони вперше так зустрічаються. Взяв її за руку, злегка потиснув лікоть:

– Звикай на «ти»…

Вона дивилася на Романа і мимоволі порівнювала його з своїм Сергієм. Той теж був ставний, з широкими плечима і чистим, високим лобом. Як воно буде? Марія погано уявляла собі підпілля й усі надії покладала на свого керівника. Який же він? Добрий? Сердитий? Чи любить жарт? Хотілося довіритися цьому чоловікові цілком, адже ж від нього тепер залежало все: і її спокій, і боротьба, й саме життя…

Роман ще по дорозі продумав свою розмову з Марією, і навіть про її тон. Вона ж не знає його… Отже, абсолютна щирість і товариськість. Він для неї насамперед друг і побратим по боротьбі, а вже потім – начальник. Зрештою, цю жінку, якій, певно, трохи лячно вступати у групу, треба просто підбадьорити, показати, що поруч з нею – доброзичливі, сильні й мужні люди…

Вони одночасно озирнулися – і обох вразила дя дивна, мирна тиша, чарівна місячна ніч.

– Зовсім як у романах про любов: ніч, місяць, – пожартував він.

Але Марія – в тон йому:

– І навіть невдоволена теща, яка не злюбила зятя…

Роман зацікавився:

– А що? Мати воює?

– Плаче, сердиться. «Такий час, – каже, а ти заміж! Як же твій Серьожка? Ти ж чотири роки його чекала, а тепер…» Пояснюю, як ти звелів: «Звідти не повертаються, після арешту – жодного листа!» Ну й, звичайно, хвалю тебе всіляко…

– А вона?

– «Хороша людина зараз не жениться! – Каже: – Молодий, здоровий, чому не воює, чому лишається в Києві?»

– А твоя мати розбирається в людях…

– Дезертиром тебе хрестить, Романе! Може, сказати правду?

– Зачекай, можна буде – скажемо… – Він помовчав і додав: – Нелегко тобі буде, Марійко, але ж треба витримати. Для підпільника це страшніше за переслідування ворога – презирство чесних людей, які не знають про нас правди… Я, коли позавчора був у тебе вдома, виходячи, почув за спиною розмову твоїх сусідок у подвір'ї…

– Що вони казали?

– Щось не видно, щоб збиралась вона з Києва, мовляв. А інша додала: «Аякже… Вона тепер чекає! Все тепер пригадає! І тридцять сьомий рік, і свого чоловіка…» І уяви, Маріє, я навіть зрадів цій розмові!

– Порадувався?

– Так! Дуже корисно, щоб така розмова до німців дійшла, коли вони будуть тут. Більше довір'я. А щодо сусідок, Голубко, то ти… перетерпи. Після перемоги все і всім пояснимо!

В цю мить прокотився схожий на весняний грім далекий вибух. І наче розбуджена ним, завила сирена, а за нею – різноголосий хор фабричних гудків. Марія з болем вслухалася у цю тривожну симфонію, а Роман, глянувши на неї і вловивши у повороті її голови цей біль і велике нервове напруження, підкреслено сухо і діловито спитав:

– Бражника бачила?

– Так. Завтра вони завозять рацію. І продукти.

– А документи?

– Теж.

Роман, наче вагаючись, сказав:

– Я хотів спитати тебе, Маріє… Тільки вибач, будь ласка.

– Я – Голубка, товаришу Роман, – з усмішкою нагадала вона. Але він нетерпляче хитнув головою.

– Я, Маріє, хотів про твого чоловіка…

Її очі звузилися, гірка рисочка пролягла на скронях. Опустила плечі, відвела погляд.

– Я все розумію, – вів далі Роман. – Але… ти знала дружин засуджених? Певно, стрічалися біля в'язниці… Так?

Марія не відповіла, тільки кивнула.

– Треба поновити ці знайомства, – і, попереджаючи її запитання, пояснив: – Німці шукатимуть ображених, незадоволених і пригріватимуть їх. Декого й до себе… наблизять…

Вона перебила:

– Я зрозуміла. Ми з Бражником, правда, думали не про це. Він радить поцікавитися німцями, які живуть у Києві.

– Це теж діло. Серед них знайдуться потрібні нам люди. Сьогодні ж доповім командуванню. Ти попередила Дусю, що ми зайдемо?

– Аякже, – і по паузі додала: – Горе в неї… Від чоловіка з фронту ні чутки, ні вістки.

– У багатьох так.

Вони підійшли до невеликого будиночка. Роман постукав, а Марія лишилася на вулиці.

В крихітній чистенькій кухні – невеличка плита, розвішана на вірьовці дитяча білизна. Повнолиця молода господиня присуває стільця, ніяково усміхається…

– Вибачте, я тут… Сідайте.

– Спасибі. Малі вже сплять? – Роман сів, подивився в Дусині очі. – Мене звати Роман.

– Знаю. Може, чаю хочете?

– Не відмовлюсь. – Роман узяв із столу фото військового у простенькій рамці. – Політрук?

– Так, це він після курсів. Молодий ще, а вже лисіти почав. Стидається, а я, бувало, сміюсь… – Дуся сумно дивиться на фото в руках Романа. – Відколи війна – ані рядочка…

Обоє замовкли, прислухаючись до кроків за вікном. Чути далекі кулеметні черги, вибухи бомб, ревіння літаків. Дуся тривожно подивилася на двері кімнати, де сплять діти.

Та ось стихла стрілянина, почувся сигнал відбою. І, наче підкоряючись йому, прояснилося небо, з-за хмар виплив привітний місяць.

… У кухні Роман закінчує розмову:

– Тривожити вас часто не будемо. Пароль запам'ятали?

– Авжеж.

Роман вдячно подивився на Дусю, подумав: «Вона ж навіть не уявляє усього обсягу наступної боротьби, усієї жорстокості, болю, втрат! З чистим серцем вступає у боротьбу мати маленьких діточок, скромна, непримітна жінка, яка, напевне, і не уявляє, як це можна когось у житті зобидити…»

– Спасибі, Дусю, – сказав, підводячись. Якусь мить помовчав, наче хотів ще щось додати, а потім коротко кивнув: – На добраніч.

– Щасти вам, Романе.

Комісар Сенченко робить контрхід…

Ніч у Бруно видалася важкою. Два нальоти із заходу, як не радів їм новоявлений залізничник, ускладнили його роботу. Треба було провести чималу передачу у Берлін, а пройти до свого підвалу в зруйнованому будинку було нелегко; по вулицях шастали патрулі, та й чергові біля будинків не давали спокою… А стрічатися з ними було набагато важче, ніж з патрулями, – тут вже одним документом не відбудешся, стежать і за виразом обличчя, і за мовою, і за ходою. Найбільше боявся Бруно, щоб серед жителів, які чергували цієї ночі біля своїх будинків, не трапився йому справжній залізничник. Це б віщувало найімовірніший провал!

Тому, влізши, нарешті, у свою нору, полегшено зітхнув і негайно взявся за ключ. Він розстебнув куртку, скинув форменого кашкета і низько нахилився над апаратом. Інколи передачу доводилося припиняти, бо згори було чути чиїсь кроки – патрулі не знали втоми! Тоді у тьмяному світлі маленької лампочки на обличчі шпигуна кам'янів вираз безмірної втоми, страху і ненависті. Взагалі Бруно не був боягузом, але зараз, наодинці із самим собою, він «відпустив гальма» й одверто страшився провалу.

Треба було причаїтися – і перечекати гострий момент! Але Берлін не дає спокою, щодня все складніші завдання, і серед них головне – знайти хоч якісь ознаки майбутнього підпілля!

Ніч минула. Яскравий літній день, що прийшов їй на зміну, заспокоїв напружені нерви Бруно. Тим більше, що доля, нарешті, посміхнулася йому. Спокійно і розсудливо він обрав зовсім незвичайний спостережний пункт – горище на будинку навпроти НКВС. Хто може подумати, що біля самої контррозвідки влаштувався ворожий шпигун?

Зате з цього маленького віконця на горищі добре видно широку київську вулицю. Бруно лежить з фотоапаратом у руках і чекає. Час від часу він піднімає апарат і прицілюється ним на будинок навпроти. Або його розрахунок сьогодні справдиться, або Бруно справді нікчемний агент! Вже тиждень він стежить за молодим чекістом Гаврилюком. Учора підслухав його розмову на базарі з якимось хлопцем. За всіма ознаками, той хлопець теж чекіст – надто вже у нього хороша виправка! Та й слова – «Перший викликає» – чогось варті! Не інакше, як Гаврилюк повинен сьогодні прийти до наркомату. У цьому разі Бруно неспростовно доведе його належність до чекістського підпілля!

Через об'єктив апарата видно великі двері і вартового біля них, людей, які входять і виходять, показуючи перепустки. Інколи Бруно здається, що Гаврилюк уже пройшов, що він просто не впізнав його серед десятків відвідувачів цієї великої кам'яної будівлі. Стривай! Бруно напружився, його чоло вкрилося потом…

Є! До дверей підійшов Гаврилюк – такий, як завжди, у скромному цивільному одязі. Дістав перепустку, до того ж привітався з вартовим. Ще б пак! Давні знайомі, виходить… Бруно гарячково натиснув кнопку, зробив кілька кадрів. Гаврилюк пішов у двері, а Бруно ще раз сфотографував вартового і лише після цього знесилено відсунувся од віконця, ліг горілиць… Тепер можна і відпочити хвилину. Належність Гаврилюка до чекістів доведено!

… А Гаврилюк піднявся сходами, постукав у двері, ввійшов. З-за столу підвів голову комісар державної безпеки Сенченко:

– Дивуєтесь, що викликав просто сюди? Сідайте, лейтенанте. Обережність вже ні до чого! Вас розкрито.

Гаврилюк скочив на ноги. Сенченко махнув рукою:

– Сидіть! За вами вже четвертий день – так принаймні знаємо ми – ходить якийсь залізничник… І фотографує!

– Товаришу комісар! Я ж так…

– Романа давно бачили?

Гаврилюк замислився.

– Днів з десять тому. Точніше – одинадцять. Потім працював один.

– Так. Отже, з групи Романа виключаєтесь. Ані з ним, ані з Бражником чи Дудкіним – не зустрічатись!

– Товаришу комісар! Значить, я…

– Значить, ви поїдете з Києва разом з усім наркоматом.

Гаврилюк пригнічено мовчить, потім підводиться.

– Я можу йти?

– Так. Але водіть і далі агента за собою. Поки що. Плутайте, хитруйте. Тільки не перегравайте! Докладну інструкцію одержите у Яковлева. Все.

Сенченко залишився один, за звичкою взяв раковину-попільничку, приклав до вуха. Увійшов чоловік у потертому піджаку.

– За вашим наказом капітан Горбенко, товаришу комісар.

– Сідайте. Полковник пояснив вам завдання?

Горбенко кивнув.

– Ваша група лишається у Києві. Терміново готуйте явки, завозьте зброю, продукти. Часу обмаль!

– Слухаю!

Горбенко вийшов. Сенченко зняв телефонну трубку, набрав номер. Повільно сказав:

– Доповідає Сенченко. Відволікаючий маневр почав…

Поклав трубку, замислився. Ну, добре, Гаврилюк із своїм «хвостом» тепер не страшний, нікого більше не підставить під удар. Але ж залізничника вдалося виявити лише чотири дні тому. А скільки він насправді ходив за Гаврилюком? Чи бачив Романа? Ось що головне! – Тепер Гаврилюк почне зустрічатися з людьми із групи Горбенка, залізничник прив'яжеться до них – і піде та чергова «гра» з ворогом, до якої комісар Сенченко за десятиріччя своєї роботи давно звик. Власне кажучи, гра вже почалася три дні тому – от і цієТ ночі залізничник передавав у Берлін дані, які йому вчора вдалося підсунути… Сенченко всміхнувся, глянув у вікно. А зараз залізничник лежить на горищі, фотографує вхід до наркомату. Нехай! Цікаво, як він передаватиме знімки? Оце треба з'ясувати! Головне – відвернути увагу від групи Романа…

Комісар знову зняв телефонну трубку.

… В кабінеті секретаря міськкому партії Сергія Павловича – хмари тютюнового диму. Він ходить за своїм столом біля стіни і повільно, наче ділячись уголос роздумами, мовить:

– Обстановка ускладнюється щогодини, і вся справа тепер – у нашій чіткості й організованості, товариші. Лінії зв'язку тримайте у найсуворішому секреті, щохвилини пам'ятайте про конспірацію. Щохвилини! Саме зараз, напередодні вирішальних подій, треба бути максимально зібраними й організованими. До міськкому, мабуть, вам не варто заходити. Якщо треба – знайдемо… Задзеленчав телефон.

– Слухаю. – Гай міцніше притис трубку. – Що? Не захоплюйтеся, розберуться ті, кому це належить. Краще скажіть, скільки чоловік відправили на окопи? Добре! Людей добирайте суворіше, стариків і хворих – не треба…

Поклав трубку…

– Учора комсомольці затримали одного з керівників наших п'ятірок. Купуючи газету, той спитав: «Скільки з мене?» Хлопці відразу: «Як? Не знає ціни нашої газети?» І потягли…

Обличчя Гая посерйознішало.

– Війна у місті вже йде – таємна, незрима.

Знову прозвучав дзвінок.

– Слухаю вас. – Зробив рукою знак, щоб присутні розходилися, сів за стіл. Дзвонив комісар Сенченко. Повідомляв, що незабаром до міськкому мусить зайти один товариш. Треба домовитися про деталі взаємодопомоги і підтримки.

– Добре, Павле Романовичу. А як звати товариша?

Нахилився над столом, щось записав у блокноті.

Невдовзі у двері постукали.

– Прошу!

Зайшов смуглявий, густобровий юнак з гострим поглядом. Подав руку:

– Бражник.

– Дуже радий.

Усміхаючись, Гай показав на стілець:

– Прошу, сідайте.

– Чого усміхаєтесь, Сергію Павловичу?

– Задоволений. Як вас упізнати, чекістів? Хлопець як хлопець… У комсомолії таких сотні.

– А ми саме з таких і складаємось, Сергію Павловичу.

Помовчали, потім Гай стиха:

– Ну що ж, до справи. З чого почнемо?

– З погоди…

– Що? – Гай здивований.

– Жаль, що дощу сьогодні не було…

– Чому?

– Він би сліди змив…

Бражник простяг через стіл руку. На долоні – кілька літер з друкарського шрифту.

– Це кегль вісім, так званий петит. На вулиці Урицького якийсь роззява розсипав. А хто – дізнайтеся, Сергію Павловичу. Щодо нас, ми вже знаємо – це з групи залізничників…

Гай нахмурився, розглядає шрифт.

– А тепер – про головне. Товариш Роман просив передати…

– Зачекай-но, друже, тут зайві вуха не потрібні. – Гай підвівся, підійшов до вікна, щоб його зачинити, але зупинився, поманив пальцем Бражника.

– Йди-но глянь на цих орлів.

… У подвір'ї міськкому вишикувалося народне ополчення. Нерівний, на перший погляд, дивний стрій витягся на асфальті попід вікнами. Люди різного віку, в різному одязі стоять урочисто й напружено. Ополченню вручається зброя. Уздовж ряду повільно походжає стрункий лейтенант, за ним – двоє бійців. Один записує прізвище, другий подає гвинтівки. Ось закінчили перший ряд. За командою шеренга зробила два кроки уперед і повернулася обличчям до своїх товаришів. Почала представлятися друга шеренга.

– Кочерга Іван Петрович, машиніст, – каже сивий здоровань.

– Запиши, – командує лейтенант, і боєць вручає гвинтівку.

– Стрільченко Ігор Андрійович, бухгалтер…

– Запиши.

– Солоух Кіндрат Степанович, лікар, – басить високий, трохи сутулий чоловік і, розправляючи плечі, простягає руку до гвинтівки.

Гай перехилився через підвіконня.

– Стривайте! – Увесь стрій на чолі з лейтенантом та двома бійцями дружно підвели голови до вікна секретаря міськкому. Гай озирнувся на Бражника, який став за штору, і нахилився ще нижче.

– Лейтенанте, я думаю, що відомому хірургові професорові Солоуху ми знайдемо діло за фахом…

Солоух сердито насупився, розвів руками:

– Сергію Павловичу, як же це ви…

– Це я вам повинен сказати: як же це ви, Кіндрате Степановичу! У вашому віці, професоре…

– Отож-бо воно й є! – не здається Солоух. – Оперувати вже важкувато, а от стріляти можу…

Та лейтенант рішуче перериває цю бесіду.

– Розмови в. строю! Товаришу Солоух, згідно з вказівкою товариша секретаря міськкому, кроком руш! – І, скомандувавши, більше не звертає уваги на старика, який вийшов із строю і сердито позирав на вікна другого поверху.

А Гай, зачинивши вікно, сів за стіл, покликав Бражника. Та знову перешкода – у дверях чути шум. До кімнати проштовхуються два юнаки з комсомольськими значками на грудях. Гай підвівся:

– Товариші, я зайнятий…

Юнаки познімали кашкети, ступили уперед.

– Ми до вас, товаришу секретар…

– А чому силою у кабінет вриваєтесь?

Хлопці зніяковіли. Бражник одвернувся до вікна. Голос Гая ще посуворішав:

– Чому, питаю, вриваєтесь?

– Невідкладна справа, товаришу секретар.

– Невідкладна?

– Так. Просимо залишити на підпільну роботу в місті, товаришу секретар! – схвильовано каже другий.

Бражник з цікавістю глянув на комсомольців. Потеплішали й Гаєві очі.

– На підпільну? А ви хто ж такі будете, хлоп'ята?

– Комсомольці, товаришу Гай! З четвертої залізничної школи…

– Ну, а що ви, товариші, вмієте? Адже підпільна робота – це…

Перебиваючи один одного, юнаки поспішають повідомити:

– Ми ворошиловські стрільці!

– Значкисти ГПО…

– ГСО…

– ППХО…

– Відмінники з німецької…

Бражник мовчить. Гай тепло посміхається:

– Спасибі, товариші, за пропозицію. Але поки що не потрібно. Якщо знадобитесь, знайдемо вас.

Потопталися юнаки, пішли. Гай мовчки глянув на Бражника.

– Ось тобі й резерви. Тільки кивни… Та про це – потім. А зараз повернімося до початої розмови…

Народження Петера

Довгий чорний автомобіль з есесівським прапорцем з'їхав з бетонованої автостради на манівець. Важко перевалюючись у вибоїнах, минув кілька рядів колючого дроту і зупинився біля арки над великими металевими ворітьми. Санднер, який сидів поруч з шофером, ліниво збив попіл з сигарети, почекав, доки підійшов вартовий. Ззаду позіхнув Міллер – його теж стомила далека дорога. І лише третій пасажир – агент, який сьогодні дістав прізвисько Петер, – сидів напружений і схвильований, його цікавило все: арка, ворота, сторожові башти концентраційного табору.

Хвацький фельдфебель довго і причепливо перевіряв документи, уважно розглядав Петера, аж поки Санднер не зауважив:

– Ваша прискіпливість, фельдфебелю, недоречна… Вкажіть дорогу до коменданта табору!

Всі троє піднялися на другий поверх. Тепер уже й Міллер зацікавився: він уперше в такому закладі. Комендант підсунув крісла, з інтересом подивився на Петера. А той прислухався до мелодії вальсу, що долинала через вікно. Комендант-дружньо поплескав Санднера по коліну.

– Чого не зробиш для старого друга, Курте?

– Звичайно, Віллі…

Обидва засміялися, усміхається й Міллер. Тепер уже прислухався до вальсу й Санднер. Він підвівся з крісла перейшов кімнату, визирнув у вікно. З другого поверху добре видно просторий майданчик, на якому колом стояли кілька десятків в'язнів. У кожного з ним – музичний інструмент. Кілька трубачів, один барабанщик, а найбільше – скрипалів. Посеред кола, піднявши руки, – диригент у смугастому одязі. Санднер послухав, повернувся до коменданта:

– Мій улюблений вальс… «Голубий Дунай»…

– У нас, Курте, він має нову назву: вальс смерті, – пояснив комендант і повернувся до дверей, де з'явився наглядач. Комендант ще раз глянув на Петера, який чемно сидів у кріслі, наказав наглядачеві: – Одного з музикантів – сюди… Тільки росіянина, десь так тридцятирічного…

Підійшовши до вікна, став поруч із Санднером. Той показав очима на музикантів, комендант ворухнув пальцями. Санднер зрозумів, хитнув головою, посміхнувся. Комендант пояснив:

– Це найзручніше, у блоку вже знають – з цієї площадки ніхто не повертається… Та й блок той увесь приречений, отже, все безпечно.

Поріг переступив блідий і худий полонений із скрипкою в руці. Комендант зібгав сигарету.

– Номер?

– Тисяча вісімсот двадцять один… – спокійно відповів полонений і оглянув кімнату.

– Так. – Комендант вийняв нову сигарету, припалив її, сказав наглядачеві, показуючи на в'язня: – Відвести й…

Наглядач кивнув.

– Знайдеш його картку. Ознайом з нею гера…

– Петера, – підказав Санднер.

– Так, Петера, і відправиш гера Петера у блок… В який же блок? А, до новачків! У блок номер вісімнадцять. Жодного слова нікому, навіть офіцерам! Зрозумів? – Комендант повернувся до Петера: – А може, щось легше – на розбір речей, у лазарет, на харчоблок?

Очі в'язня зупинилися на Петері, звузилися від ненависті. Скільки в них зараз вогню! Петер підвівся, ступив до нього, оглянув, потім повернувся до коменданта:

– Не треба легше… Як усі, так певніше. Я навіть на скрипці замість нього зіграю…

Всі розсміялися, комендант махнув рукою, і наглядач підштовхнув в'язня до дверей.

– На скрипці тут грати не раджу, – посміхнувся до Петера комендант. – Бо в цьому разі не гарантую, що потрапите до Києва… Грають-бо в нас вальс смерті! Зараз підете до четвертої кімнати, вам наколють номер, дадуть переодягтися. Якщо потрібно, звертайтеся прямо до мене…

– Ясно, – Петер виструнчився, до Санднера: – Дозволите діяти, гер штурмбанфюрер?

– Номер не забули?

– Тисяча вісімсот двадцять один!

– Добре. З своєю біографією ознайомтесь по картці. До коменданта звертатися зайвий раз не раджу, хіба що в разі гострої потреби. Все це може викликати підозру…

– Якби ж тільки підозрою кінчалося, – втрутився комендант. – У таких випадках навіть я не зможу врятувати вам життя, любий друже… Російські в'язні нещадні із зрадниками.

– Петер це розуміє, – зауважив Санднер. – Що вам ще сказати? Ми всі з нетерпінням чекатимемо вас у Києві і, сподіваюся, ще плідно попрацюємо… Хайль Гітлер!

– Хайль!

Коли двері за Петером зачинилися, Міллер закопилив губу:

– А знаєте, Санднер, цей режим не для нормального німця. Він потрібен у Києві живий і здоровий.

– Згоден з вами, колего, але іншого виходу нема. До речі, ця операція провадиться за вашою ж порадою, і я сьогодні маю доповідати про неї генералові. Що ж до Петера… Вважайте, що він перекинутий через фронт і почав працювати серед росіян. Чим важче йому доведеться тут, тим зліший він буде в Києві! В усякому разі, вважаю, що ми сьогодні почали розставляти небезпечну пастку для більшовиків!

Через кілька годин, входячи до знайомого кабінету, Санднер не міг приховати виразу торжества на обличчі. Генерал, поклавши руки на стіл, пильно дивився йому в очі. Санднер доповідав з піднесенням:

– Осмілюся підкреслити: останній тиждень вдалий, гер генерал… Наші люди успішно попрацювали. Кожна передача з Києва мене радує.

– Оцінки потім, Санднер. Факти!

– Шоста армія на дільниці Трипілля – Київ – Коростень у зв'язку з шаленим опором противника припинила наступ. Дії тут набрали позиційного характеру…

– Нічого сказати, відмінний успіх, Санднер! – Генерал поморщився. – Це просто тактичний маневр…

– Звичайно, гер генерал! Саме так і я розумію… Однак у нас є нові й цінні дані про будівництво другої лінії оборони Києва. Тридцять вісім кілометрів рубежів, сімсот п'ятдесят дзотів…

– Точні координати є?

– Ось вони, гер генерал!

Не дивлячись на карту, генерал наказав:

– Передайте армійській розвідці. Що нового про підпілля?

– Людину, яка нас цікавить, – Санднер погордливо посміхнувся, – звати Гаврилюк. Ось ще одне його фото.

– Так, непогано.

– Зафіксовано дві явочні квартири, одну рацію, склад продовольства.

– А це хто?

– Фото, на жаль, невдале… Це людина, з якою двічі зустрічався Гаврилюк. Прізвище – Горбенко, за нашими даними – чекіст. Зараз вивчаємо його докладніше.

Генерал підвівся, пройшовся по кабінету. Надовго зупинився біля вікна, вдивляючись у щось невидиме.

– Не подобаються мені ваші дані, Санднер.

– Осмілюся запитати, гер генерал, чому?

– Ні, не подобаються… І ось чому. Чи не забагато їх за такий короткий строк?

Генерал підійшов до столу, постукав олівцем по дзеркальному склу.

– Ви, звичайно, поясните це талантом і сміливістю Бруно й Пауля… А мені спадає на думку інше: чи не морочать нам голову більшовики? Сенченко вміє. Отже, потрібна ще одна перевірка даних по Києву. Нехай цим займеться ваш «міліціонер».

– Гуго? Ми викидаємо його сьогодні, і він завтра ж зранку зв'яжеться…

– Не поспішайте його зв'язувати з Бруно і Паулем. Нехай працює паралельно.

– Слухаю, гер генерал. Дозвольте доповісти про операцію «Петер»?

– Він уже в таборі?

– Так. Я щойно звідти, там усе в порядку. Петер акліматизується, починаємо готувати його втечу.

– Не поспішайте, Київ ще не наш. Нехай тікає не один, а з якимось більшовиком, бажано – киянином. Разом хай прийдуть до Києва, тоді Петеру легше буде влаштуватися і проникнути в підпілля…

– Слухаю. Згідно з планом, який ви затвердили, ми також почали обробляти жителів Києва німецького походження. Сподіваюся, це нам стане у нагоді в боротьбі з підпіллям.

– Не забувайте, що є серед цих німців і більшовики. Недарма ж вони стільки прожили в Росії. Кожну кандидатуру перевірте особисто…

– Слухаю. Добором займається слідчий Ролінг, а я, звичайно, перевірю.

А Ролінг в цей час сидить на дивані у затишній кімнаті. Поруч з ним – молодий чоловік у формі німецького льотчика. Граючи перснем на пальці, Ролінг тихо говорить:

– Ми з вами, колего, ведемо неофіційну бесіду… Але, звичайно, обидва ми, як офіцери великої Німеччини, повинні насамперед піклуватися про її інтереси. Фатерланд – над усе!

– Звісно! – ніяково усміхається льотчик. Ролінг теж приємно всміхнувся.

– Фюрер чекає від кожного з нас жертв… До речі, колего, ваші батьки, здається, жили в Росії? І повернулися потім до фатерланду? А хто з рідні лишився там?

Льотчик подумав, невпевнено сказав:

– Здається, сестра матері, тітка Ельза, уроджена Швальб…

– А за чоловіком?

– Бренер. У них була ферма під Одесою, потім вони переїхали до Києва…

– Що далі?

– Точно не знаю. Листування не було, моя мати померла десять років тому, і відтоді…

– Нам відомо, що ваша тітка також померла. Льотчик здивовано глянув на Ролінга.

– Вам… відомо? Чому вам?

– Юначе, не ставте дурних запитань. У вас в Києві є двоюрідна сестра, яка багато років жила десь в Сибіру, а нещодавно повернулась у це місто. Маргарита Бренер. Чули про неї?

– Чув, але… ніколи…

– Ви діяли цілком правильно, що не підтримували стосунків з жителями «більшовицької Росії. Але зараз – інша річ! Вам потрібно з нею побачитися…

– Побачитися? Але ж я…

– Що? Служите? Ми допоможемо вам побувати в Києві, зустрітися з сестрою. Голос крові і таке інше… Про вашу згоду не питаю. Я певен у «ній. Чи не так?

– Ну, звичайно. Якщо треба…

«І це мине…»

Рита любила свою кімнату. Зі смаком обставлена, вона радувала зір господині затишністю і скромною вишуканістю. Вузький диванчик, що правив за ліжко вночі, маленький письмовий стіл біля балкона, невеличка шафа з ретельно добраною бібліотечкою – Толстой, Лермонтов, Роллан, Маяковський… Кожна з цих книжок мала свою історію, викликала у Рити певні спогади й асоціації. От, приміром, проза Лермонтова. Покійний батько казав, що кращого посібника для вивчення російської мови не знайдеш у всій російській літературі. Батько був німець, інженер-будівельник, і тихими зимовими вечорами любив згадувати, як колись будував Шатурську електростанцію, як зустрічався і розмовляв з Леніним. Про Леніна він розповідав якось незвичайно, по-особливому тепло і людяно – наче про близького родича.

Рита, приходячи до школи, дивувала вчительку історії тим, що понад програму знала якісь цікаві подробиці про Ілліча – його манеру розмовляти, про загнуті угору носки черевиків… Крім цих спогадів, від батька лишилося ще кілька книжок – стареньких, пошарпаних, надрукованих на грубому жовтому папері: статті Леніна, план ГОЕЛРО, брошури Кржижановського та інших авторів. Рита ці книжки берегла, як живу згадку про теплі руки і хрипкий, на все життя застуджений голос батька.

Ще були книги, які краяли їй серце згадкою про чоловіка, – географічні брошури про Урал і Сибір, історія Японії, підручник японської мови. Мало хто знав, що Рита зовсім юним дівчиськом вийшла заміж за набагато старшого за неї, суворого і різкого чекіста, разом з ним мандрувала по країні, аж поки на Далекому Сході не поховала… Ніколи й нікому не розповідала про ці кілька років щастя з любимою людиною. Вона пам'ятала, як шанували, любили, але майже боялися його підлеглі і як тільки їй, юній дівчині, не боявся він розкривати своєї звичайної, людської слабкості, не могла забути, яким був він ніжним і палким у коханні… Вже пізніше, після переїзду до Києва, Рита дивувала знайомих: вродлива, струнка, з короткими, непокірними білявими кучерями, вона чемно, але суворо і беззастережно відхиляла будь-які залицяння. Скільки їх було, отих претендентів на її «руку і серце», як любила гірко жартувати сама з себе Рита! Але кожного, навіть найкращого, вона терпіла біля себе лише до тієї миті, коли мимоволі, а інколи й свідомо (особливо, коли починав їй подобатися) порівнювала свого нового знайомого з передчасно померлим чоловіком…

І знову лишалася одна, з своїм прихованим жіночим сумом, з тугою по теплому слову й ласці… Оце півроку, як оселилася у неї подруга, оперна співачка Оксана Отрадна, та не полегшало Риті. Навіть прихід війни, який усе перевернув, порушив, не зняв звичного каменя з серця – тільки ще впертіше працювала, допомагала знедоленим, переляканим жінкам і дітям, які тікали із заходу через Київ далі, на схід. Вона чергувала на евакопункті, і в ці години, сердито підвищуючи голос на знесилених, розгублених біженок, без зайвого слова одягаючи, годуючи, влаштовуючи їх на поїзди, все ж знаходила хвилинку, щоб подумати, що їй, зрештою, мабуть, пощастило – вона одна в усьому світі, і ніхто не пожалкує, якщо з нею щось трапиться під час чергового нальоту німецьких бомбардувальників…

От хіба що… Вона ловила себе на думці про нього – цього юнака з одвертим поглядом, який познайомився з нею на евакопункті, когось шукаючи. Жорж – так звали хлопця – пронизав її пильним поглядом веселих очей, на мить глянув якось серйозно і навіть трішечки сумно і раптом примусив Риту зніяковіти, зашарітися. Хто він? Невже той, про кого мимоволі мріялося наодинці? Вона зовсім не знала його, але була певна: хоч і красивий, але не гультяй, і, мабуть, чесний, мужній… Чому їй так здалося? На це Рита не могла відповісти, але відчувала, що це справді хороша людина. «Просто закохалася, як дівчисько…» – картала себе і навіть вдавалася до випробуваного прийому: згадувала чоловіка. Та надто вони були різні й за віком, і за зовнішністю. І думки про Жоржа не йшли з голови.

Вона сіла у качалку біля балкона, потяглася до улюбленої книги – роману Петра Павленка «На Сході». Слідом за автором поринала завжди в атмосферу тих напружених, гарячих років на Далекому Сході, про які йшлося в романі і які вона добре знала з особистого досвіду. Ця книга, читана ледве не десяток разів, завжди одвертала увагу від сьогоднішнього болю, «виключала», як казала про себе, всміхаючись, Рита. Але сьогодні й це не допомагало…

Перегорнула Оксанині книжки. Оповідання майора Овалова, Шерлок Холмс, Шервуд… Що таке? Чого це співачка Отрадна раптом так зацікавилася детективами? Останнім часом вона поводиться дивно – нервує, ночами не спить. Війна, війна… З гучномовця долинала така популярна останнім часом пісня: «Если завтра война». Рита посміхнулася, слухаючи знайомі слова. Пригадала ще одну свою улюблену: «Любимый город может спать спокойно…» Спокійно! І навіть бачити сни! А натомість – на шість бомбардувань за день, і всі по улюбленому місту. Парадокс? Рита заплющила очі, потяглася у кріслі. Батько любив повторювати слова царя Соломона з «Пісні пісень»: «І це мине…» Оті слова були у царя викарбувані на персні, і за будь-якої біди він дивився на руку і повторював їх.

За спиною почувся шурхіт, Рита повернулася до дверей.

Вбігла Оксана – чорноока красуня, на відміну від Рити одягнена навіть дещо строкато. М'яка шляпа-берет із заколкою, шовкова накидка, довга спідниця, туфлі на високих каблуках. В руках – довгі рукавички і сумочка. Якусь мить Оксана мовчки дивилася на Риту, наче спокійно слухала радіо, а потім рвучко вимкнула гучномовець. У раптовій тиші чутнішим став гуркіт далекої канонади, і Оксана наче задоволена цим: «Ось, мовляв, що треба слухати!…» Рита повернула голову, здивовано повела віями.

– Що з тобою, Оксанко?

– Не можу, Рито… Якщо завтра війна… «Яке там завтра, ось вона! Чуєш?

– Нерви.

– Я більше не можу! – прошепотіла Оксана, припадаючи до Рити, і одразу перейшла на крик: – Вони прийдуть?! Скажи, Рито, вони таки прийдуть? Це правда?

Рита тихо погладила голову подруги, задумливо дивлячись на вулицю.

– Заспокойся, дівчинко. Ти не повинна…

– Не повинна боятися? Тобі легко радити – ти німкеня! Не образять…

– І тому образити мене хочеш ти? Німкеня, кажеш? Досі не соромилась цього…

– О, тепер можеш!

– Не всі німці такі, Оксанко.

– Всі! Вішають, палять… Навіть дітей! Розумієш? Живих у землю закопують! Собаки скажені!… Хто їх зупинить? Хто?!

Оксана металася по кімнаті, потираючи скроні. Рита, навпаки, спокійнісінько сиділа у кріслі, раз по раз підносячи сірника до тоненької цигарки. Вона пильно стежила за подругою, і було видно, що болісно роздумувала: спробувати сказати?

Повільно мнучи цигарку в пальцях, наважилася:

– Скажених собак знищують… Розумієш?

Оксана глянула в обличчя подруги, ніби його вперше побачила. Спантеличено поворушила губами, наче хотіла спитати: «Як тебе розуміти? То пишаєшся належністю до них, то так розсудливо – та ба! Не розсудливо, а з жахливою і навіть жорстокою холодністю радиш знищувати?» Оксана звикла слухатися Рити, вона й зараз чекала її слів. Але Рита замовкла, помітивши здивування в Оксаниних очах.

– Заспокойся, Оксано, – сказала, підводячись і беручи її за плечі. – Чого тобі боятися? Солістка Київської опери… Дочка священика до того ж.

Оксана зовсім розгубилася.

– Що це ти кажеш, Риточко? Мій батько… Він невимовно страждає, пише, що служить молебні за нашу перемогу. Хоч цим корисний, не те, що я…

– Користь, звичайно, відносна, – ледь помітно всміхнулася Рита. – Та, здається мені, Оксано, ти й сама не знаєш, чого хочеш!

– Я? Я занадто добре знаю це, Рито. Але… але я. Риточко, смертельно боюся свого завтра!

З Оксани Рита перевела погляд на вулицю. Попід вікнами якраз проїжджала відкрита автомашина, переповнена малюками. Одягнені по-дорожньому, вони з цікавістю дивилися навколо, з насолодою підстрибували на лавах. З ними молода вихователька – дівчина з ластовинням на кирпатому носі, у недбало накинутому жакеті. Вона тривожно поглядала на небо.

Рита повернулася до Оксани, і раптом нова думка пронизала її.

– Стривай. А що це ти читаєш, поясни? Шерлок Холмс, майор Овалов… І знову до світанку читала? Ти ж ніколи раніше подібним не цікавилась.

– А знаєш, цікаво!

– Не думала. – В голосі забриніла насмішка.

– Так, тим більше, що ми живемо у такий час.

– Шпигуни, розвідка, стрілянина – так?

– А що?

– Нічого. – Рита посміхнулася. – Руку набиваєш? Чогось навчитися хочеш? Наївність безмежна…

Оксана трохи зніяковіла.

– Дурниці, просто розважаюсь. Хоча дещо корисне і там можна знайти. Але хіба я на щось здатна? От ти – ти у мене смілива і рішуча?

– Я?

– Так. Цікаво, який би ти собі обрала підпільний псевдонім, якби довелося?

– Псевдонім? – Рита здивована до краю.

– Так, не можна ж під своїм іменем. Я б тобі радила щось на зразок… Ну, наприклад, Біляночка! Білява, чарівна арійка, яка нещадно карає ворогів…

Рита підвелася з крісла, мовчки глянула на вулицю.

– Ні, Біляночка – погано… Це надто просто!

Чи потрібні левам вітаміни?

У синьому світлі тьмяних ламп, яких явно не вистачало в просторому цеху тютюнової фабрики, обличчя старого майстра видавалося неприродно блідим, а вуса – сріблястими. Сімнадцятирічний Сергійко, який щойно прийшов у цех із класів технічного училища, ніяк не міг звикнути до цих дивовижних змін у зовнішності шанованого Петра Івановича і раз у раз посміювався. Старому, зрештою, це обридло, і він визвірився на юнака:

– Годі тобі, ледарю! Дивися, он клеїш криво!

Сергійко не образився, тільки тихенько чмихнув у рукав і заходився ще ретельніше наклеювати на новенькі ящики з патронами біло-блакитні папірці із знайомою етикеткою цигарок «Казбек». Стрічка конвейєра лише на перший погляд повзла повільно, насправді ж у хлопця вже добряче боліло у попереку… І коли Петро Іванович, зробивши позначку у пухлому блокноті, вимкнув рубильника, юнак із задоволенням потягнувся. Хороший настрій не залишав Сергійка. Поплескавши долонею по ящику, він підморгнув старому:

– Тютюнець – перший сорт!

Завила сирена. Обоє прислухалися, і з обличчя Сергійка повільно сповзла усмішка. Очі стали тоскні.

– Знову…

Тепер посміхнувся Петро Іванович.

– Чого скис? Берись за роботу! Відпочивати будемо після перемоги!

Він уже було насунув кашкета глибше на лоба і взявся за рукоятку, коли раптом Сергійко метнувся до відчиненого вікна. Попід темними деревами ледь проступили тьмяні обриси двох чоловіків, які наче грали у піжмурки. Один сховається, другий перебіжить за інше дерево. Потім знову перебіжка.

– Хто це, Петре Івановичу? – прошепотів Сергійко, вдивляючись у пітьму.

– Хотів би і я це знати, хлопче, – голосно відповів майстер, протираючи скельця старих окулярів. – Ходімо!

І він швидко вийшов у темний двір, певний, що юнак йде за ним.

… Бражник знову притиснувся до стовбура, тамуючи, як йому здавалося, биття серця. Неясна фігура попереду ще раз перебігла під крислату акацію. «До башти прямує», – раптом збагнув Бражник і рушив уперед. Четверту годину не спускає він очей з цього миршавого чоловічка у потертому комбінезоні. Спершу він йшов з маленькою лопаткою, які у ті дні можна було бачити в руках багатьох киян. Потім лопатка зникла, а натомість з'явився невеликий кошик. Бражник терпляче почекав, поки чоловік зайшов у старенький сарай на подвір'ї великого будинку, потім вийшов звідти. Разом вони проїхали півміста в трамваях, поблукали тихими вулицями залізничної колії, доки не вийшли сюди – до корпусів тютюнової фабрики… Чоловік уміло сідав у трамвай, оглядався – але не дрімав і Бражник! Жодної підозри не викликав він у «підшефного», як називав подібних типів веселий Жорж Дудкін. І тепер відчував: наближається фінал. Він повинен довести остаточно, що цей чолов'яга в комбінезоні – зовсім не якийсь службовець чи робітник, мобілізований на окопні роботи, а справжнісінький ворожий диверсант! Чекісти за ним уже третій день стежать, і зараз Бражникові випало закінчити операцію. Власне кажучи, такого завдання він не мав… Але те, що агент дочекався темряви і тепер вийшов до тютюнової фабрики (що тут випускають оборонну продукцію, Бражник знав), свідчило про його недобрі наміри. Доведеться перешкодити…

Може, подзвонити до наркомату, викликати підмогу? Ні, не можна залишати ворога й на мить! Бражник потерся щокою об кору старого дерева, заспокоїв дихання і переклав пістолет у кишеню піджака. А чоловік тим часом підійшов до башти, що піднеслася над фабрикою, і раптом прослизнув у напіввідчинені двері. Бражник кинувся за ним. Устиг помітити якихось двох робітників, що вибігли з цеху…

А чоловік у комбінезоні вже минув другу площадку на звивистих сходах колишньої пожежної каланчі, яка доживала свій вік на фабричному подвір'ї. На мить зупинився, присвітив сірником, глянув на годинника – і знову метнувся угору. Оглушлива сирена, яка звучала десь поруч, дала змогу бігти без остраху, що його почують… Нарешті! На невеликій площадці чоловік зупинився, глянув згори на темне місто з рідкими спалахами трамвайних дуг.

І в цю ж мить біля ніг диверсанта в отворі з'явилася Бражникова голова. «Вдарити ногою?» – подумав один, витягаючи з кошика великого електричного ліхтаря. «Схопити за ногу, якщо вдарить», – вирішив другий. Так і сталося… Коли Петро Іванович, захекавшись, піднявся на площадку, він побачив, як Бражник одним з прийомів боротьби звалив шпигуна на підлогу. Але чоловік у комбінезоні виявив неабияке знайомство з вільною боротьбою – руки Бражника миттю розчепилися, звільняючи тулуб ворога. Крок до сходів, ривок униз – і зустріч з стариком та юнаком, які притиснулися до стіни…

Минула ще якась коротка мить, поки ворог зрозумів, що порятунку нема, бо ззаду залізними лещатами його знову схопив Бражник. Тепер у хід пішов бокс. Короткий, різкий удар, чекіст поточився – і чоловік у комбінезоні, не роздумуючи, метнувся через низенький ґратчастий парканчик за межі площадки. Кинувся за ним і Бражник, устиг схопити за комір.

Якби Сергійка потім попросили докладно розповісти про ці кілька секунд, він би всього і не згадав… Висить за стіною чоловік, далеко внизу – знайоме фабричне подвір'я, дахи і автомашини з ящиками, а тут точиться шалена боротьба. Чоловік викручується, кусає щосили Бражникову руку, а той, терплячи диявольський біль, хрипить:

– Ні, не вийде…

І тягне тіло у комбінезоні до себе, кидає шпигуна на цементну підлогу, заламує йому руки за спину і, потираючи вкушені пальці, спокійно каже:

– Здохнеш, не хвилюйся… Але в належний час.

А потім повертається до Петра Івановича і Сергійка.

– Допоможіть звести цього… І нікому ані пари з вуст!

Згодом Бражник крокує мокрою бруківкою, перекинувши плаща через плече. Давно вже відзвучали кремлівські куранти, і прифронтове місто затихло у нічній пітьмі.

– Стій! – Перед юнаком виріс патруль. – Документи!

Бражник подав перепустку, всміхнувся. Настрій у нього чудовий. Вдивляючись в обличчя» трьох, питає:

– Змокли, хлопці?

Але комсомольці не настроєні на розмови. Старший повернув Бражникові документи, підкинув на плечі гвинтівку.

– Проходьте, громадянине.

Пішов патруль. Бражник подивився йому вслід, похитав головою.

– Серйозні хлопці…

Підійшов до. знайомого будинку, взявся за двері. А з під'їзду – жіноча постать.

– Хто тут? Це ти, Павлику?

– Мамо? – здивувався Бражник. – Чому не спиш?

– Хіба тільки тобі ночами гуляти? Чергова я сьогодні. Бражник обійняв матір за плечі.

– О, раз ти на посту, тоді все в порядку! Любиме місто може спати спокійно… – Він нахмурився, вглядаючись у материні очі. – йди-но спати, рідна. Йди, лягай, я вже почергую за тебе…

– Е, ні, синку, ти ж з ранку на ногах. Все одно мені не спиться…

– Я звичний, йди, мамусю, – і він провів її до дверей.

Вона знову повернулася.

– А їсти хочеш, синку?

– Спасибі, мамо, двічі вечеряв…

– Візьми протигаз.

– Навіщо?

– А який же ти черговий без протигаза? – серйозно пояснює мати.

– Повірять і так… – Бражник умостився на сходах, розвів руками. Лише тепер відчув, як смертельно стомився. Він потер очі, підвівся, зробив крок. Ззаду зарипіли двері. Павло озирнувся. Куди й сон подівся!

– Любонько!

– Я. Ти що, чергуєш?

– Який же я черговий без протигаза? Так собі, підчасок. А як це ти здогадалася вийти? Вже ж третя година.

– Чекаю з вечора на тебе, Павле. Від'їжджаю завтра.

– Куди?

– Хто знає… На схід. Вже два ешелони з заводу пішли, а ледве відпросилася до завтра, хотіла тебе побачити. А ти, Павле, як?

– Поки що лишаюся…

Любине обличчя наблизилося до Павла. Вона погладила його щоки, брови, губи. А він тихо поцілував її пальці.

– Рідний, скажи мені правду – що з тобою буде? Усі твої друзі давно на фронті. Знаєш, що про тебе в будинку говорять?

– Догадуюсь, Любонько…

– Навіщо ж це? Ти ж сміливий у. мене. Скажи, заспокой. Ти будеш підпільником?

Павло засміявся, відвів її руки.

– Любов моя Федорівно! Не усім дано бути героями. Накажуть, і я евакуююсь. А може, на фронт пошлють. Не знаю, кохана моя.

– Ти кажеш неправду, Павле.

– Ні, правду. Чекаю наказу.

– Якого? Від кого?

Він закрив їй рота поцілунком, але Люба вирвалась. і рішуче встала.

– Хитруєш! А може, ти – боягуз? Кажи!

– Нема чого мені тобі казати…

Якусь мить Люба гнівно дивиться йому в очі.

– Соромно… соромно так спокійно дивитися і… брехати! Прощавай!

Підвівся Бражник. Мовчить. А Люба, повагавшись, раптом грюкнула дверима і зникла. Він напружено послухав, як застукотіли її підбори на сходах, як угорі десь зачинилися двері… Довго ще слухав Павло навколишню тишу, потім зітхнув і важко сів. Спершись на кулак, замислився. Сон і справді як рукою зняло.

Він не помітив, як з безлюдного провулка раптом виїхала знайома емка, як зупинилася біля його ґанку. І лише тоді, коли Жорж торкнувся його плеча, Павло підвів голову.

– Спиш, хлопче? Ходімо. Ти хоч трохи відпочив?

– Аякже… – пробурчав Бражник, влізаючи в автомашину і киваючи Романові, який сидів попереду.

Машина помчала порожніми вулицями, зрідка підсвічуючи собі дорогу короткими лезами вузьких променів. Зупинилися біля воріт зоопарку.

– Впізнав? – запитав Жорж, витягаючи важкого пакета з машини і йдучи поруч з Бражником. – Без тебе нам сюди йти нема чого, а треба ж завезти вантаж сьогодні…

– Чого так спішно? – розсердився Бражник.

– Значить, треба, друже, – посерйознішав Жорж. – Роман наказав цієї ночі все перевірити, все доробити… Цейтнот!

Бражник похмуро дивиться на друга, з яким не раз сидів за шахівницею. «Нестача часу? – подумав він. – Отже, наближається…»

І, мовчки взявши пакет з рук Жоржа, залишив того під деревом, тихо постукав у двері низенького будиночка. У відповідь оглушливо заревів лев.

… Синько, наглядач левів, акуратно поправив затемнення на вікні, підсунув Бражникові стільця і голосно гукнув кудись у глибину приміщення:

– Цезар, я тут… Цезар, спокійно!

Вгамувалася тварина. А Бражник сів, поклав-пакунок на коліна, запитав:

– Хвилюються звірі?

– Звісно, і їм спокою нема… Бомби їх не так дратують, як ота сирена.

– Бомба? А якщо сюди влучить?

– Біда буде… Голодні ж вони, на базі у нас нікого вже не лишилось. Я один на весь зоопарк. Бігаю немов навіжений, чим можу, годую звірят… Я тут, тут, Цезар! – підвищив голос Синько.

Бражник сказав:

– Отже, першу партію я приніс… – і подав пакунок Синькові.

– Що тут? – поцікавився той.

– Тут? Лимони тут… Вітаміни, дорогий друже. Для голодних левів. А точніше – гранати. Де покладеш?

– Влаштую як слід…

– А все ж таки? Я повинен знати…

– Від твого знаття користі ніякої. Ти не візьмеш. У клітці Цезаря сховаю.

– Підходяще! Я не візьму, отже, й ніхто не візьме.

– Це так.

– Я пішов, товаришу Синько. Прощавай, чекай, як умовились.

– Може, дощ перебудеш? – запитав господар.

– Ні, злива нам сьогодні якраз потрібна…

Бражник вийшов, застебнув плаща, бо дощ і справді знову припустив… Під деревом зустрів Жоржа:

– Влаштував?

– Так! У клітці лева сховає… Коли забиратимеш, скажеш, крім пароля, що прийшов за вітамінами…

– Вітаміни? Хіба ж левам вони потрібні?

– Виходить, що так…

Мета – частина «Альфа»

Роман глянув на годинника, підвівся з трави і крізь кущі попрямував до порожнього шосе. Віддалік темніли корпуси якогось заводу, по дорозі підняла хмарку пилюки автомашина. Роман не звернув на неї уваги. Він повільно і байдуже йшов обіч кювету, коли його наздогнала сіра емка. Стишила хід, зупинилася. Не кажучи й слова, він відчинив дверцята, сів. Лише тепер повернувся убік, міцно потиснув руку комісарові Сенченку. Той привітно усміхнувся:

– Здрастуй, Романе. У тебе, друже, непоганий вигляд. Загорів…

Автомашина вискочила на берег Дніпра, промчала під мостом, виїхала на околицю міста. На розі – вимушена зупинка: провулком повільно йшов артилерійський підрозділ. Неквапно рухалися біля великих коней загорілі до чорноти бійці, байдуже обминаючи емку. Сенченко й Роман мовчки дивилися на їх стомлені обличчя, думаючи про одне: «Як важко в ці страшні дні нашій армії!» Це був не жаль – це було співчуття і розуміння солдатів, які самі знають ціну нелегкому воєнному трудові… І, наче відчувши провину за те, що сидять на зручному сидінні без діла, повернулися один до одного.

– Отже, Бражник вже домовився про все з Гаєм, – тихо промовив комісар. – Радься частіше з Сергієм Павловичем, не соромся просити допомоги та й сам, чим можеш…

– Ясно, товаришу комісар.

– Так. Є цікаві новини, Романе. Цілком можливо, що німці, увійшовши до Києва, розмістять тут таємну школу диверсантів. Звідси їх перекидатимуть через фронт. Отже, твоє завдання конкретне: знайти школу, розкрити її, попереджати нас про кожного підготовленого в ній агента. Назва школи – частина «Альфа». Ясно?

– Так.

– Потрібні дані про агентів гестапо та СД, націлених проти партійного підпілля. Дещо ми підготували й для тебе. – Сенченко нахилився вперед, наказав шоферові:- Поверни зараз праворуч…

Машина проїхала вулицею Горького. Сенченко ледве помітно вказав Романові на будинок:

– Ось тут, у шостій квартирі, проживає одна стара полька, Стефанська Юлія Йосипівна… Полька вона така, як я. Думаємо, що німкеня. Однак поки що не чіпаємо, а ти поцікався її поведінкою…

Роман ще раз озирнувся на будинок.

– Зрозумів.

– Відомо, наприклад, що друзів у неї майже не було, якщо не рахувати одного. Це Кубрак, Микола Павлович, років за п'ятдесят, очі сірі, волосся ріденьке, зовнішність невиразна. Характерний жест: любить потирати підборіддя лівою рукою… – Роман узявся за підборіддя лівою рукою. – Це інтересний для нас суб'єкт, недавно ми дійшли висновку, що, мабуть, зв'язаний з німецькою розвідкою… Та він зник з Києва. А Стефанська лишилася. Отже, орієнтуйся.

– Ясно, товаришу комісар.

Автомашина пропустила трамвай, звернула в завулок.

– Паралельно з тобою лишається ще одна група. Керівник – Ковальчук, він же барон Мантейфель. – Сенченко показав Романові фотографію. – У нього своє завдання, але можеш розраховувати на допомогу, його координати…

– Запитання можна?

– Давай.

– А група Горбенка? Я чув, що й вона залишається… – Роман пильно глянув на Сенченка.

– Хіба я тобі не казав? – Сенченко всміхнувся. – Тримайся, друже, далі від Горбенка…

– Ми так і робимо.

– Правильно дієте, його завдання – особливе. Тепер докладно розкажи про свою групу. Про кожного окремо: як підготовлений, який настрій…

… Машина помчала широкою вулицею швидше, завернула на околицю. Слухаючи розповідь Романа, Сенченко уважно дивився навколо. Раптом торкнув за плече водія.

– Зачекай-но… – Комісар показав Романові у вікно.

Озброєні лопатами, четверо дівчат вели міліціонера у пошматованій, брудній формі. Це був Гуго. Вигляд у нього жалюгідний, петлиці напівобірвані, під оком – великий синяк… Одна з дівчат – тендітна, білява – не приховуючи боязкості, несла у витягнутій руці кобуру з наганом. Хоча й одібрала у диверсанта, але ж лячно тримати близько таку штуку! Зате дівчина в штанах, яка командувала групою, була дуже рішучою. Крокувала впевнено, швидко.

– Ану, стій! – наказала вона і звернулася до Гуго! – Свисток тобі не забули покласти?

Сенченко з інтересом прислухався до розмови і навіть опустив скло в кабіні. Машина стояла під деревом, і дівчата її не помітили. Роман зробив рух до дверей, але Сенченко застережливо поклав йому руку на коліно.

На запитання дівчини Гуго зневажливо одвернувся.

– Ти не задавайся… – розсердилася дівчина і зняла з плеча лопату. – Ану, свисни! Виклич собі підмогу! Мерщій!

Гуго презирливо закопилив губу.

– Галько, ану, покажи йому нагана… – скомандувала дівчина в штанах.

Галька лякливо простягла, руку з наганом ще далі від себе. І тоді дівчина в штанах передумала й піднесла над головою лопату:

– Давай, свисти!

Гуго повільно тягнеться рукою до кишені на грудях, двома пальцями витягає свисток. Прикладає його до вуст, свистить. Дівчата стежать за ним, а Галька навіть почала усміхатися.

– Ще! – гнівно закричала дівчина в штанах.

Гуго знову засвистів.

З-за парканчика раптом вискочив молоденький міліціонер, зупинився, приголомшений.

– Ви що?! – заволав він на дівчат. – Як же це? На представника Радянської влади?

– Не кричи, – спокійно порадила йому дівчина в штанах. – Одержуй свого представника… З посагом!

І вона витягла з мішка зібганий парашут. Міліціонер якусь мить дивився на купу шовку, потім повернувся до Гуго, почав його ретельно обшукувати.

– А тепер пішли, – сказав, закінчивши обшук.

Сенченко засміявся. Засміявся й Роман. Комісар на хилився вперед, наказав:

– До наркомату, швиденько. От тільки Романа висадимо тут недалеко… До речі, Романе, ти нічого не розповів про ремонт дачі над Дніпром. Та я вже й так знаю. Дача вдала, – а ще вдаліший, на мій погляд, дід Поліщук.

– Ми й будиночок його з садом на Пріорці освоїли, товаришу комісар. Там думаємо радиста розмістити. А дід Поліщук наче народився розвідником. От послухайте, яку комбінацію він запропонував… Якраз зараз Дудкін пішов до міліції, почав готувати, – і Роман почав розповідати.

… Відділення міліції на околиці міста. Лейтенант кричить у трубку:

– Черговий по четвертому відділенню слухає! Що? Який гість? А київська прописка є? Нема? Ведіть гостя сюди!

У дверях з'явився Жорж Дудкін. Послухав чергового, підійшов до столу, вийняв посвідчення. Черговий без слів вказав на стілець. Дудкін із задоволенням сів, розминаючи натомлені ноги. Черговий поклав трубку, перехилився через стіл до Жоржа.

– Слухай, лейтенанте, – запитав Дудкін, – у тебе в камері часом нема самогонниці?

– Кого? – Черговий навіть очі вирячив.

– Ну, затриманих за самогон…

– Таких сьогодні не поступало, – розвів руками черговий і раптом почав хитрувато мружитися. – А що, похмелитися треба?

– Скажеш таке, – обурився Жорж. – Є потреба, раз запитую. Треба технологію цієї справи вивчити. Терміново.

Черговий зсунув кашкета на потилицю, запитливо глянув на Дудкіна. Похитав головою:

– Завжди у вас вигадки різні…

– Треба, значить.

– Треба? На Бессарабку їдь, там, може, знайдеш…

– Доведеться, – зітхнув Жорж.

Він сумно подивився через вікно на розжарений асфальт і вже було підвівся з стільця, коли раптом хтось постукав. Рвучко розчинилися двері, і до кімнати увійшли дівчата разом з молодим міліціонером та Гуго.

– Товаришу черговий! – доповів міліціонер. – Ось одержуйте, просто з неба зняли…

Дівчина в штанах виклала на стіл парашут, німецький кишеньковий ліхтар, револьвер. Жорж з цікавістю глянув на Гуго. Черговий підвівся.

– Документи? – і тут же. змахнув рукою. – А, все одно липа. Веди його до підполковника. А вам, дівчата, спасибі…

З-за дівочих спин виткнулась Галька.

– Знаєте, як його взяли?

Але черговому було ніколи. Він одмахнувся:

– Ясна річ як… Взяли, скрутили, обеззброїли. Методика відома. Спасибі вам, товариші, ви вільні…

Черговий вийшов із-за столу, провів дівчат до дверей. Жорж, трохи подумавши, присунув до себе телефонний апарат.

– Товаришу комісар, – доповідає Жорж. – Допіру взяли якогось міліціонера, точніше – молодшого командира міліції. Що? Вже знаєте? Як знаєте?

Сенченко, тримаючи трубку, усміхнувся:

– Бачиш, знаю. Років під тридцять, чорнявий, сухорлявий, петлиці обірвані, руки зв'язані зеленою ганчіркою… Правильно? Отож чекіст, навіть сидячи у кабінеті, має знати все, що йому треба…

Коли комісар поклав трубку, усмішка зникла з його обличчя. Він мимоволі уважніше почав стежити через вікно за тим, що діялося на широкій вулиці і далі, на площі навколо пам'ятника Богданові Хмельницькому. Туди проїхала важко навантажена автомашина – і слідом за нею побігла бруківкою літня жінка з якимись пакунками в руках. Хто вона? Чому побігла за машиною? Чи відстала і зараз втратила останню можливість евакуюватися? Чи на машині поїхав хтось близький і серце зараз крає туга і біль? Не наздогнала, відстала… В опущених плечах, у в'ялій ході – стільки горя, що Сенченко не витримав, підвівся і запнув фіранку. Потер стомлені очі, взявся за свіжу пошту. Довго вчитувався у маленький папірець, не маючи сил збагнути його страшний смисл… Не зразу зняв трубку з апарата, що заливався довгим дзвінком.

– Слухаю… Слухаю вас, Сергію Павловичу. Що? Так, знаю… Ну що ж, до скорого побачення. До скорого…

Ще більш спохмурнів. Взяв раковину, послухав її невгамовну розмову з людиною, потім знову взявся за телефонний апарат. Присунув його до себе ближче, поставив зручніше. Зовсім повільно набрав номер, тихо сказав:

– Терміново знайдіть Горбенка. Мій наказ – його групу сьогодні ж евакуювати з Києва! Агентів, за якими велося спостереження, брати негайно. І повідомте про це Романа. – Пройшовся по великій кімнаті. Отже, все… Навіть у найгарячковішому сні б не повірив у таке: залишити рідне місто! Протягом цих страшних тижнів Сенченко багато разів бував на західних околицях столиці, на власні очі бачив жорстокі бої у Голосіївському лісі, непохитну стійкість захисників міста. І хоча він за своїм службовим становищем знав набагато більше за інших, знав, що ймовірність сьогоднішнього дня передбачена, – ні на мить у серці не припускав такого… Важке, невимовне горе, від якого стислося серце, забило дух у грудях, затуманило на мить думки. Ні, не можна піддаватися!

За вікном прогримів вибух. Рвонулася від повітряної хвилі важка штора. Упала на підлогу улюблена раковина. Сенченко підняв її, поклав на стіл. Підійшов до стіни, відсунув занавіску на карті міста, обережно почав знімати кнопки. Згорнув карту, сховав у портфель. Все!…

Телефонний дзвінок вдарив по напружених до краю нервах. Сенченко повернувся до столу. Наказав собі: жодної нотки відчаю, жодного невпевненого слова! Послухав і відповів.

– Гаврилюк? Здрастуй… Узяв? Ти цілий? Молодець. Що ти кажеш? А це непотрібна розмова… Свого рішення не міняю. Все. Їдь на аеродром.

Поклав трубку й одразу знов її підняв.

– Слухаю. Так. Дуже добре. Подайте першу допомогу, допитайте. І негайно виконайте вирок. Так.

Новий дзвінок.

– Слухаю вас. Так. Устиг передати? А куди ж ти дивився? Шкода, дуже шкода… Розшифруйте і разом з протоколом допиту віддасте мені. Тільки швидше, даю півгодини.

Ще дзвінок…

– Горбенко? Ну що ж, буває так – накази змінюються… Знаю, спасибі, ти все добре зробив. Ти виконував відволікаючий маневр, уся твоя група добре відома ворогові. Зате інші у безпеці. Зрозумів? Отже, не гай часу – виїжджай на аеродром. Поговоримо в дорозі. Все, виконуй…

Задумливо похитав головою.

– Своє діло вони зробили добре… Тепер черга – за Романом. Щасти йому!

А Роман у цей час поспішав, майже біг вузенькою вуличкою. Раптом біля телефонного стовпа зупинився, зацікавився якоюсь об'явою, наліпленою на ньому. Уважно прочитав текст, час-від часу поглядаючи вздовж вулиці…

До воріт старенького будиночка під'їхала вантажна автомашина. З-за хвіртки визирнув старий Поліщук. Веселий шофер відчинив дверцята, звернувся до нього:

– Сьомий номер, батьку? Дрова – тобі?

Поліщук закивав:

– Заїжджай у подвір'я, синку… Давно чекаю.

Він широко відчинив ворота, показав дорогу.

Роман пішов теж до воріт будиночка Поліщука, йдучи, пильно оглянув будинок Дусі. Відзначив безлюддя на вулиці. «Біда позаганяла», – встиг подумати, виходячи на подвір'я.

Поліщук і шофер дружно вивантажували дрова. Потім удвох взяли якийсь ящик, що стояв під дровами, стягли на землю. Шофер тихо сказав:

– Батареї – окремо… Ось тут.

– Розберусь якось, – пробурчав у відповідь Поліщук. Він уже побачив Романа. – День добрий, синку…

– Доброго здоров'я, Семене Семеновичу. Можна до вас?

– Ласкаво прошу, проходьте. Я тільки дрова упорядкую тут…

Роман дбайливо зачинив за собою двері, пройшов через сіни до невеликої кімнати. Там, біля столу, сиділи Жорж Дудкін, Павло Бражник і Марія Голубенко. Побачивши Романа, усі троє підвелися… Він оглянув їх, тепла хвиля огорнула його. «Моя сім'я», – майнуло в думці. Помітив похмурі погляди, тривогу і рішучість на обличчях. «Нервують. Що ж, це зрозуміло. Від цього не сховаєшся навіть сам із собою», – подумав Роман, а уголос сказав:

– Настав час, друзі… Наші залишають Київ.

День, що став ніччю

Прохолодний і ясний, цей вересневий ранок начебто не обіцяв нічого незвичайного… Але для сотень тисяч киян, і зокрема для лейтенанта Івана Гаврилюка, він обернувся чорною ніччю.

Ніколи він не брехав у своєму житті, тим більше – своєму начальству. А вже такій людині, як комісар Сенченко – і поготів! Але сталося так, що на цей раз сказав неправду. Сподівався, що після того, як заарештує шпигуна у формі залізничника, Сенченко все ж залишить його на підпільній роботі в Києві. Тому й на запитання «Цілий?» відповів ствердно, бо боявся розказати про рану. А потім дорікав собі, як ніколи у житті!

… Вони бігли удвох, гуркочучи по залізному даху. Досягши димаря, Бруно присів і вихопив пістолет. Тут, на висоті п'яти поверхів, де практично вони були одні, – навколо, скільки сягало око, мовчали порожні вікна залишених будинків – Бруно насмілився дати одвертий бій своєму переслідувачеві, його кулі покришили кілька цеглин, так і не влучивши у Гаврилюка. І тоді Бруно кинувся у маленьке віконце.

Гаврилюк розгадав цей маневр. Він озирнувся, шукаючи входу на горище. Віддалік, за цегляним виступом, блиснуло скельце ще одного слухового вікна. Метрів шість, не більше. Але як їх подолати? Гаврилюк притиснувся до прохолодної бляхи, потім відштовхнувся не тільки руками й ногами, а й усім тілом, побіг до виступу. Бруно в цей час вже протиснувся ногами вниз у вікно і, тримаючись руками, висовувався над дахом. Стрибок Гаврилюка співпав з пострілом німця. Іван звалився на горище, відчувши болючий удар у плече, а ще через мить побачив на собі кров. І все ж знайшов сили пробігти ті кілька кроків, що відділяли його від Бруно.

– Все, – сказав Іван, піднімаючи пістолет. – Більше ти мені не завадиш!

Довго сидів поруч з трупом німця, збирався з думками і силами. Потім спустився пожежною драбинкою на верхню площадку, одчинив двері у порожню квартиру. В пошуках води і якогось бинта мляво ходив по кімнатах, поки не побачив телефон. Зняв трубку і зрадів: апарат працював! Звідси дзвонив Сенченку…

Роздягся, помився, натяг скривавленого піджака на голе тіло. Полежав на ліжку… Хитаючись, підвівся і висунувся у вікно. Звідси, з п'ятого поверху, було далеко видно пустельний і засмічений Хрещатик. Німа тиша підкреслювала його порожнечу… І раптом Іван побачив німців! На тому боці вулиці, відбиваючись у дзеркальних вікнах вітрин, рухалися сірі постаті з автоматами в руках. Ось один з них нахилився до підвального вікна, розмахнувся і кинув туди гранату… Вибух, ще один, ще… Методично і планомірно, один за одним крокували вони порожньою вулицею, роблячи, за всіма ознаками, давнє і звичне діло.

Підлога під ногами в Івана захиталась. Він кинувся, стрімголов униз, розпочавши свій далекий і мученицький шлях по тилах ворога – на схід, до своїх. Внизу, вже виходячи з будинку, на мить затримався, бо побачив двох ворогів. Одного, у крислатому плащі офіцера, як здалося Іванові, він десь бачив. Це й справді був Пауль, що, на відміну од Бруно й інших агентів, зумів дочекатися своїх. А другий, літній і кремезний, у розшитій українській сорочці, запопадливо дивився у вічі Паулеві. І що найбільш вразило Івана – розмовляли вони українською мовою!

– Отже, запам'ятай, Дзюбо, – наказував Пауль, – завтра ж о дев'ятій збери домоуправів і двірників. Розмовляти з ними буду сам. А зараз поспішай, гауптман чекає!

– Біжу! – гукнув Дзюба, поспішаючи за своїм начальником.

Гаврилюк перечекав, поки вони зникли за рогом, і кинувся у протилежний бік. Він біг до Дніпра. І туди ж прямували сотні й тисячі інших людей, які волею цієї страшної війни раптом опинилися позаду фронту і тепер прагнули одного: дійти до своїх, узяти в руки зброю і знову бити ненависного ворога!

… Ці фігурки людей, що дерлися схилами над Дніпром, добре були видні у бінокль Азарова. Окопчик біля самої води надійно сховав молодшого лейтенанта і його помічника – рядового Зарембу. Заремба відлежувався яа дні окопу, а Азаров раз у-раз висувався, стежачи за протилежним берегом. Та от раптом упав на Зарембу – відразу ж прогриміло кілька вибухів. Ланка німецьких літаків, скинувши свій вантаж, пронеслася над окопом. Коли зникла, почувся голос зв'язківця із землянки:

– Азарова до телефону!

Наказ був коротким і ясним. Азаров в'ийняв з нагрудної кишені пакет, довго розривав його неслухняними пальцями, почав читати. Заремба, – він не відходив від командира ані на крок, – облизав пересохлі губи.

– Що там таке? – запитав.

– Пости знято? – замість відповіді спитав Азаров.

Заремба злякано закивав головою.

– Пора, – твердо сказав Азаров і глянув на довгий міст.

І тут він без бінокля, неозброєним оком, побачив німецькі танки на тому боці. Вони мчали набережною, щедро поливаючи все навколо кулеметними чергами. Азаров чомусь подивився ще в бінокль, устиг навіть помітити цівку блакитного диму за головним танком – і в цю секунду побачив у світлому скляному колі молодого червоноармійця.

Оглядаючись на танки, він біг до мосту. Азаров опустив бінокль, перебіг до свого окопчика, потіснився, даючи місце Зарембі, і знову почав стежити за червоно-армійцем. Той наблизився до мосту… Але тут встряв Заремба. Смикаючи за рукав Азарова, він у розпачі закричав:

– Командире! Пропадемо ж!

– Пропустимо, – спокійно сказав Азаров. Він знову підніс бінокль і почав розглядати змучене, бліде обличчя бійця, його широко роззявлений рот, якому не вистачало повітря… От він збіг на міст, зупинився, озираючись на німецький танк, знову побіг…

Азаров відчув холод на спині. Танк в'їхав на міст! Азаров то піднімав бінокль до очей, то опускав його, фіксуючи побачені сцени, наче кадри якогось жахливого фільму…

Кулемет на танку здригнувся, плюнув вогнем раз, другий – і пішов мерехтіти у кружальці окуляра. Ще черга! Ще! Але й хлопець розумний! Стрибнув, наче заєць, метнувся до поручнів, потім знову на середину мосту. Зигзаг! Ще один!

Побілілі вуста Азарова мимоволі шепочуть:

– Швидше, браток, швидше…

І вже не очима, а якимось надприродним почуттям зафіксувавши стрибок червоноармійця з мосту на насип (юнак не втримався на ногах і мішком скотився вниз), Азаров чимдуж потяг на себе ручку пекельної машинки. Він став на весь зріст і дивився прямо на кулемет, який посилав тепер чергу за чергою просто в нього. Азаров схопився за груди, поточився, не випускаючи з рук машинки, і вже не бачив, як нахилився над ним захеканий червоноармієць.

У чорній імлі раптом сховалося сонце, скрегіт металу прозвучав наче крик. Зник міст, зникли і танки, що мчали по ньому. Розпластавшись, ліг на мертвому Азарові врятований боєць. Ось він підвів голову, глянув перед собою, побачив на бруствері напівзасипаний обпаленою землею бінокль – і в невимовній тузі заридав.

А брудна вода, стривожена вибухом, билася у берег…

«Я ваш підслідствений, товаришу капітан!»

Того пам'ятного року зима дала про себе знати киянам досить рано. Перший сніжок впав опівночі, і зранку, поки все не розтануло, порожні й понівечені вулиці виглядали тихими і мирними, наче і не точилася на них смертельна боротьба, наче не був. окроплений кров'ю кожен камінець і не панували тут горе й страждання.

А надвечір подув холодний вітер, і невеличкий морозець скував калюжі. Сніжинки закружляли знову. Роман, який зібрався з Марією готувати шифровку, з інтересом стежив з вікна за снігопадом. Ось пройшов бруківкою німецький патруль. На чистому сніжку лишилися великі чорні відбитки солдатських чобіт. Патруль обминув афішну тумбу з численними об'явами і наказами; один із солдатів зупинився, повернувся спиною до вітру, щоб розпалити сигарету, і двоє його друзів теж стали, чекаючи курця.

«Наодинці, та ще й надвечір, залишатися бояться», – машинально відзначив цю деталь Роман. Він завжди був спостережливим – служба привчила! Але тепер його зір став особливо гострим. Згадав, як ішов повз пам'ятник Тарасові Шевченку і звернув увагу на те, що сніг на бронзових щоках поета тане. Наче плаче Тарас…

Роман сьогодні багато ходив по місту: треба було декого побачити, зібрати нові дані для радіопередачі в центр, обстежити місце однієї з майбутніх операцій. І почував себе погорільцем, який щойно прийшов на спалену рідну садибу. Ятрилося серце, скипав гнівом.

Особливий гнів викликали німецькі накази та об'яви. Безмежно дратував його нахабний, хазяйський тон гітлерівських директив, невимовну лють збуджували об'яви про численні репресії. Але Роман ясно бачив і дещо інше: страх окупантів перед нескореною радянською землею. Як би не лементували німці про свою силу й «історичну місію», як би не лили кров радянських людей – за усім цим поставав тваринний страх!

Роман довго вчитувався в оголошення міського-коменданта про те, що в'їзд осіб, які не проживають у Києві, суворо заборонений. «Хто прибув до Києва з 20 вересня, повинен негайно виїхати з міста. Хто з поважних причин хоче залишитися в місті, мусить одержати на це дозвіл від коменданта міста. Цей дозвіл видається у відділі перепусток, вул. Комінтерну, 8». Посміхнувшися з приводу того, що ці документи німці збираються видавати на вулиці імені Комінтерну, Роман спитав невидимого німецького співбесідника. «А чого це ви так боїтеся приїжджих?» На іншому папірці категорично повідомлялося, що «… цивільні особи мають право бути на вулицях лише з 5 год. до 17 год. 30 хв.». «Ого, темрява лякає!» – знову всміхнувся Роман.

А кілька об'яв він зірвав і поклав у кишеню.

– Розумієш, – пояснив він Марії, – це обвинувачувальні документи на майбутньому суді над фашистами. І ми їх повинні мати!

Марія нахилилась над однотипними, на перший погляд невиразними оголошеннями коменданта міста про покарання заложників:

«Як репресивні заходи, з приводу акту саботажу, сьогодні 100 мешканців міста Києва були розстріляні. Це є попередження. Кожний мешканець Києва є відповідальним за кожний акт саботажу».

– Тут підписано просто: «Комендант міста», – звернув її увагу Роман. – А от другого листопада таку ж мерзоту підписав уже своїм іменем і титулом Ебергард, генерал-майор, комендант міста. Читай і запам'ятовуй кожне слово, Голубко!

«Випадки підпалу та саботажу, що поширюються в місті Києві, примушують мене вжити рішучих заходів.

Через те сьогодні розстріляно 300 мешканців Києва. За кожен новий випадок підпалу або саботажу буде розстрілюватись значно більша кількість мешканців Києва.

Кожен мешканець зобов'язаний про всякий підозрілий випадок негайно повідомити німецькій поліції

Я буду за всяку ціну і всіма способами підтримувати порядок та спокій у Києві».

Марія з подивом і навіть страхом глянула на Романа, його важко було впізнати: завжди спокійний і врівноважений, він весь кипів.

– Бачиш, вірний своєму слову, собака… – хрипко сказав Роман. – Першому. розстрілові піддав сто заложників, через десять днів уже розстріляв триста, а ще через три тижні чотириста! Згадаємо ми тобі кожного з цих безневинних людей, генерале! За моїми даними, генерал Ебергард – м'яка людина, любитель квітів і старовинних меблів, музики і живопису. Він, бачте, кохається в опері і наказав відкрити наш театр. Ми тобі забезпечимо кулю скрізь: і в театрі, і в картинній галереї, і в саду, вовче! А ці перші акти народної, помсти – це тобі, любителю квітів, тільки квіточки… Ягідки – попереду!

Він ще раз перечитав останню, вчорашню об'явку:

«В Києві зловмисно пошкоджено засоби зв'язку (телефон, телеграф, кабель). Через те, що шкідників надалі не можна було терпіти, в місті було розстріляно 400 мужчин, що мусить бути пересторогою для населення».

– Мені сьогодні передали копії деяких документів верховного командування вермахту, – розповідав Роман. – Виявляється, усі ці дії Ебергарда – зовсім не власна вигадка чи ініціатива. Методику розробило верховне начальство, а місцеві вовки тільки намагаються один одного переплюнути в жорстокості! От що пишеться у розпорядженні командування вермахту від 10 жовтня: «Якщо винного виявити не вдається, то негайно заарештовуються заложники: в населених пунктах з числом жителів до тисячі – п'ять, а в більших – десять. З арештованих по можливості повинно бути процентів 50 євреїв, решта 50 процентів росіяни, поляки й українці у рівних співвідношеннях». Бачиш, а в Києві Ебергард веде рахунок на сотні! Ініціативний вбивця. А про організоване рабство ти вже чула?

– Що ти маєш на увазі, Романе?

– Подивися… Директива рейхсміністра окупованих східних областей Розенберга. Параграф перший: «Усі жителі східних областей віком від 18 до 45 років підлягають відповідно до їх працездатності загальній трудовій повинності» Бач, що замислили! Злочин, Маріє, завжди огидний для чесних людей, і недарма він переслідується законом. Але. такий злочин – злочин у масштабах держави і Європи – вимагає і кари небаченої!

– Тихше, Романе, навколо ж сусіди…

– Вибач. А втім, це треба знати всім. Документи я відправлю на Велику землю, але їх варто розмножити і вивісити листівками. Невеликий коментар – і все! На цих директивах гриф «Цілком таємно». Ми ж їх обнародуємо! Попросимо наших друзів з партійного підпілля. Зустрінешся з Гаєм.

Він збуджено ходив з кутка у куток, диктуючи Марії Закінчивши, присів на диван, глибоко замислився. Марія мовчала, дивлячись на нього. Їй не сподобався його заклопотаний вигляд. Щось мучить його, над чимось увесь час міркує. Підійшла, сіла поруч.

– Щось трапилося, Романе?

Він ще трохи подумав, потім повернувся до Марії.

– Взагалі такі речі бувають лише у кінофільмах, але факт лишається фактом. Сталося щось неймовірне й зі мною. А втім про це варто розповісти тобі якнайдокладніше.

… Дзюба, одягнений у світле пальто з каракулевим коміром та у високу шапку-папаху, крокував вулицею Леніна. Згодом повернув на Пушкінську. Заклопотаний, він майже не дивився на перехожих, але постать Романа чимось привернула його увагу. Вже пройшовши, Дзюба раптом зупинився і повернув голову.

– Товаришу капітан! – Голос Дзюби зазвучав здивовано-радісно і водночас іронічно.

На обличчі його – солодка посмішка.

Роман, не зупиняючись, холодно глянув на Дзюбу:

– Даруйте, ви щось плутаєте… – А в голові спливла думка: «Хто це такий? Щось знайоме в обличчі!»

– А я вам нагадаю, товаришу капітан… Львів, липень сорокового року. Ваш підслідствений…

Романові очі звузилися. Він упізнав Дзюбу. Як поводитись? Глянув уздовж вулиці. Людей мало… Треба виграти трохи часу. Якомога спокійніше сказав:

– Помиляєтесь, добродію…

– Ні, шановний товаришу чекіст! Пройдімо у гестапо, там розберуться…

Підійшовши впритул, Роман пошепки мовив:

– Не поспішайте, добродію… Дзюбо…

Той засяяв:

– О, бачите, таки пригадали! Приємне було знайомство.

Роман глянув на пов'язку на рукаві Дзюби.

– Що ж ви тепер робите, Дзюбо?

– Я непогано влаштувався, – сказав той. – У тому ж будинку, де ви раніше працювали…

Роман гостро глянув на Дзюбу. Досі він думав лише про те, як би позбутися цього недоречного знайомого. Але перед ним стояв добре інформований ворог, працівник гестапо.

Романові очі світилися спокоєм навіть доброзичливістю, він з інтересом дивився на Дзюбу. Але пам'ять гарячково підказувала деталі тих давніх зустрічей. Тоді Дзюба на допитах нервував, боявся за життя і чимало сказав такого, що зараз треба – неодмінно, обов'язково! – пригадати і пустити в хід. Зрештою, вся робота Романа-підпільника і мусить полягати у такій от миттєвій реакції на складні зустрічі і випадки, на вмінні використати кожну, навіть найменшу можливість для боротьби, для нападу.

Ні, не просто виплутатись, а скористатися з нагоди, повернути цю несподівану зустріч на свою користь! Всі ці думки промайнули в Романовій голові. Ще не знаючи, як повернеться справа, промовив:

– Цікаво, дуже цікаво. Радий, що ми знову зустрілися. Та тут, здається, не місце для серйозної розмови.

Дзюба аж пополотнів від гніву.

– Він радий! Це я радий, товаришу капітан! І не потерплю!

– Навіщо так рішуче? Хтось ще подумає, що сваримося. Адже я вас знаю зовсім іншим і добре пам'ятаю ваші одверті зізнання на допитах, німецький агенте Дзюбо!

– Що?! – Від обурення той не міг підшукати слів.

– Так, для нас це були надзвичайно важливі зізнання…

Роман напружував пам'ять. Як прізвище хоча б одного з тих резидентів, яких тоді на допиті виказав Дзюба? Ой як це важливо! Одне тільки прізвище. Так, згадав! Дивлячись у холодні, налиті ненавистю Дзюбині очі, почав, поволі розтягуючи слова:

– Ну, от, наприклад, інженер Ловенгард… Пам'ятаєте?… Сидів собі чоловік на консервації, чекав війни і гадки не мав, що якийсь Дзюба назве його слідчому. А ми його… – Роман виразно ворухнув пальцем. – Можете бути певні, що німці оцінять таке моє повідомлення. Тоді, у сороковому, ваші дані мали дуже серйозні наслідки для німецького абверу. Отже, нам є про що поговорити, добродію…

– Не на того напали, – засичав Дзюба. – Щоправда, тоді для мене був важкий час…

– Тепер ще важчий, запевняю вас, – спокійно сказав Роман. – Але повторюю, тут ця розмова безпредметна. Пропоную зустрітися завтра у цей же час біля пам'ятника Шевченкові. Однак попереджаю: не надумайте базікати про мене, Дзюбо. Це буде ваша остання зрада! Ось так… Даю вам шанс для порятунку!

Дзюба мовчки глянув собі під ноги, його козацькі вуса звисли донизу. Роман, опустивши руку в кишеню пальта, неквапно пішов. Нарешті Дзюба підвів голову, подивився услід Романові. В його очах блиснув недобрий вогник…

* * *

Роман знову підійшов до вікна, повернувся до Марії.

– Чи насмілиться Дзюба повідомити про все це гестапівців? Одразу він тривоги не підняв, але це ще нічого не означає. Завтра може зрадити…

– Це дуже небезпечно. – Голос Марії затремтів. – Не йди на зустріч, Романе…

– Ні, це не те, Дзюба нам потрібен. – Помовчавши, твердо сказав – Ти не турбуйся. Гадаю, що все буде гаразд. Варто рискнути…

Вони помовчали, думаючи кожен про своє. Увагу Марії привернув настінний годинник.

– Пора приймати зведення.

Свідок двобою – Тарас

Готуючись до розмови з Дзюбою, Роман продумав кожне слово, кожен свій крок… Зібралися пізно ввечері у Поліщука, хоча Роман таких зборів взагалі уникав. Та надто важливою здавалася перспектива роботи із Дзюбою! Своя людина в гестапо… Навіть простою спокусою почуття і Романа, і Жоржа, і Бражника не назвеш: це була б виграна дуже важлива битва! Г кожен з них викладав найхитромудріше, що приходило в голову… План розробили до найдрібніших деталей, кожному визначали місце і роль під час цієї розмови у парку. Вирішили було відкласти зустріч на день.

– А він прийде? – спитав дід Поліщук, якого теж запросили на нараду. – Дивись, образиться і післязавтра передумає. – йдеться про надто важливі речі, щоб він змінив своє рішення. Але якщо Дзюба вирішив передати мене до рук гестапо, ми завтра це з'ясуємо. І післязавтра діятимемо впевненіше, – пояснив Роман.

Розійшлися опівночі. Роман лишився ночувати в Поліщука.

Вранці всі, крім Романа, попрямували з різних кінців до парку і терпляче чекали, поки Дзюба добре змерз на лаві й зрештою пішов. Найпильніше стеження дало підстави думати, що відважився він на серйозну розмову наодинці…

І знову ранок – імлистий, морозний. Дерева у парку густо вкрилися інеєм, наче одяглися в кришталеві шати. Порожньо в парку – хіба що лише перебіжить хтось та ще мерзне жебрак біля входу…

Та ось ще один: це сліпий Жорж рухається порожньою алеєю. Він іде повільно, постукуючи ціпком. А перед ним з незалежним видом прогулюється Роман – такий собі середнього достатку службовець якоїсь німецької фірми…

Обоє дійшли до поперечної алеї. Назустріч їм – Бражник.

– Сидить, як і вчора…

– Це добре. Один?

– Один!

Отже, шлях вільний. Ще четверо підпільників чатують навкруги парку. Роман спокійно звернув на потрібну алею, механічно фіксуючи, що хода Жоржа занадто пружна… «Нервує», – тепло подумав про нього Роман, неквапливо прямуючи до пам'ятника. Ще здаля він побачив, як, настовбурчившись, на широкій лаві сидів Дзюба. Спідлоба глянувши на Романа, трохи підвівся, церемонно привітався і знову сів. Роман теж підняв капелюха, сів поруч. Він обтрусив з пальта сніг, вмостився зручніше, пильно оглянув площу біля пам'ятника і ближні алеї.

– Я вчора не зміг прийти.

– Зрозуміло. Перевіряли, – зле всміхнувся Дзюба.

– Трохи було, – спокійно відповів Роман. – Ви вже навчені: один раз вам повірили, у сороковому році… І помилилися.

Дзюбу дещо шокувала Романова одвертість. Він нахмурився.

– Чого ви хочете од мене?

Роман якусь мить помовчав, потім цілком діловито пояснив:

– Хочемо, щоб виконали зобов'язання, яке взяли у листі до Президії Верховної Ради України…

Дзюба посміхнувся. А Роман по паузі додав:

– Тобто ми пропонуємо вам спокутувати свою вину…

Дзюба навіть відкинувся на спинку лави, грайливо примружився:

– І де ви все це говорите, товаришу слідчий? Коли? Кому? Господарі ж тут – не ви…

– Помиляєтеся, Дзюбо. Господарі тут ми. Непрошених німців викинемо. А куди ви тоді? Думали про це?

– Був час… Міркував.

– Ми, звичайно, можемо і без вас обійтися.

– Не зовсім, видно… Чого вам треба?

– Ви не повинні служити ворогам.

– Німці – ваші вороги, не мої…

– І ваші, Дзюбо. Що вони з Україною зробили?

– А що вам до України?

– Знову помиляєтесь. Так от, Дзюбо, я теж українець. Але вас, націоналістів, вони холопами зробили… для найбруднішої, кривавої роботи на українській землі… Іудами!

– Щось нове скажіть. Це вже я чув. Роман спокійно:

– Чи не від Марти?

Дзюба здригнувся.

– Від Марти? – Голос його перейшов у шепіт.

– Так.

– Від дочки моєї?

– Від неї. Вона ж правильно все розуміла.

– Дитя, що воно розуміє?

– Це дитя чотирьох наших бійців з вогню винесло… І врятувало.

Дзюба допитливо глянув в обличчя Романові. А той вів далі:

– На Зеленій у Львові хліб військовополоненим передавала.

– На Зеленій?

– Так. Вона, здається, на тій вулиці жила?

– Там…

Дзюба хотів щось сказати, але Роман його перебив:

– Все це вона робила разом із своєю подругою З Вірою Остапчук. Була в неї така подруга?

– Була… – Дзюба раптом стрепенувся. – Що з Мартою?

Тепер уже здивувався Роман.

– Ви не знаєте?

– Що? – Дзюба схопився рукою за горло, наче йому не вистачало повітря.

– Співчуваю… але вашу дочку…

Той повернувся до Романа всім тілом.

– Що? – Голос його захрип.

– Дочку вашу німці розстріляли, як заложницю. Про це мені розповіли свідки – наші товариші з Львова.

Дзюба застогнав і важко осів. Врешті глянув на Романа з ненавистю, похитав головою.

– Брехня… Копійчаний шантаж! Не на хлоп'я натрапили. Варто було Марті лише розповісти німцям про мене…

– Змовчала.

Дзюба гірко похитав головою, розвів руками:

– Схоже на неї… Жаліла. Просила, сперечалася зі мною…

– Навіть погрожувала, що піде і заявить. Адже була комсомолкою. Та не пішла. Дуже вже батька любила.

– І це знаєте?

– Аякже… Вона вірила, що одумаєтесь.

Дзюба рішуче перебив Романа:

– Як це трапилося?

– Про це – іншим разом. Кожен злочин загарбників – у нас на обліку. Ми за все спитаємо. І за вашу Марту.

– Ви… за Марту?

– Дивуєтесь? Для нас вона рідна. Але тепер так склалися обставини, що й вам ми пропонуємо це зробити. Зважте, не всім вашим дружкам таке запропонуємо.

– Що саме?

– Чесний шлях боротьби. Щоб ви спокутували свою провину, Дзюбо.

Дзюба надовго замовк, Роман його не квапив. Він дивився на далекий вхід до парку, де з шапкою в руках стояв Жорж. Від думок про своїх побратимів Романові стало тепліше. Дзюба нарешті, не підводячи голови, сказав:

– Я подумаю…

В цей час вдалині показався німецький патруль. Троє солдатів на чолі з унтер-офіцером прямували до них.

Романові очі стали щілинками. Він злегка посунув ногою, щоб зручніше було вставати. Дзюба подивився на нього, не в змозі позбутися болісної думки: «Марта… Моя Марта…» А Роман теж глянув на Дзюбу. Його мозок засвердлило запитання: «Чи повірив? А чи не він викликав сюди патруль?»

Обидва, не дивлячись на солдатів, внутрішнім зором стежили за німцями, відчуваючи кожен їхній крок серцями, усім своїм єством.

Коли патруль порівнявся, Дзюба підвів очі на німців, здригнувся й опустив голову. Ніякі слова не могли сказати Романові більше, ніж цей рух…

По тому, як патруль віддалився, Роман запитав:

– Де служите?

– У четвертому відділі гестапо. Перекладачем. Підлягаю панові Паулю.

– Хто це?

– Він працює… точніше, опікає одну спеціальну частину.

– Номер?

– Без номера, під назвою «Альфа».

– Що ви знаєте про неї?

– Майже нічого, це дуже таємно. Я лише двічі відносив пакети.

– Куди?

– Вулиця Кузнечна, дев'ять, квартира шість.

Роман задумливо подивився на Дзюбу.

– Коли ми побачимося знову?

– Зустрінемося з вами в суботу, у цей же час. І ви мені розкажете все, що знаєте, а також про те, що взнаєте за ці дні про частину «Альфа».

Дзюба знову схилився на руки, нічого не відповів. Роман посидів ще секунду, потім рвучко підвівся, підніс над головою капелюха, повільно пішов.

… А Дзюба залишився на лаві, у його голові – плутанина. Кого він слухав? Навіщо? Це ж ворог, невблаганний ворог! Бач, як підійшов з Мартою… Доню моя люба, ріднесенька…

Як це часто буває, після розмови в голові роїлися влучні вирази і докази, якими б міг відбитися од Романа. Що він знає, цей молодик? Хоча б відносно вільної України. Він, Дзюба, таке міг би йому розповісти! Он прийшло цими днями розпорядження рейхскомісара України Коха усім генерал-комісарам про закриття на Україні шкіл та інститутів і про відправку викладачів та учнів на примусові роботи в Німеччину… І він, Дзюба, переконаний борець за незалежну Україну, мусив цей паскудний документ реєструвати та ще й з поклоном нести на доповідь оберстові Крейслеру! Дожив, старий дурень! Отой собака Кох так прямо і пише: «Незважаючи на мої чіткі політичні вказівки, мені довелося дізнатися, що в генеральних округах, крім класних, ще існує певна кількість інших шкіл, на які я не давав дозволу. До цього мені довелося встановити, що, наприклад, у Києві і Вінниці інститути набрали характеру, подібного до університетського і що, крім того, функціонує ще ряд інститутів іншого роду». А далі, далі що! «А тому я вимагаю від панів генералкомісарів закрити всі школи й інститути, в яких навчаються учні, старші 15 років, а всіх учнів і викладачів з цих закладів, незалежно від статі, закритим способом відправити на роботи до Німеччини…»

Дзюба навіть злякано озирнувся, наче хтось міг прочитати його думки… Спершу хотів, коли прочитав наказ, розповісти Кравчукові з другого відділу, а потім завагався і не зробив цього. Кравчук і не такі речі знає, та мовчить, йому що? Аби гроші йшли й горілка була… Теж визволитель неньки України! І німці знають нам ціну, своїм слугам. Не довіряють! Доктор Кестнер, наприклад, цими днями сховав від мене телеграму із Львова. Я, звичайно, не подав виду, що помітив – потім прочитав її в прийомній шефа. Знав, наволоч, що ховати. Віце-губернатор «дистрикту Галичина» доктор Лозакер повідомляє: «Я розпорядився сьогодні закрити відділ особливого уповноваженого по охороні пам'ятників мистецтв у Львові, оскільки на підставі останніх відомостей і телеграми від 5 серпня з Кракова, підписаної Ернстом, можна майже з цілковитою певністю розраховувати на те, що експонати мистецтва з території Галичини будуть вивезені».

Раптом Дзюба схаменувся… Стривай! Так про це ж говорив і цей капітан, який невідомо зараз як і зветься. Він же й доводив, що гіршого ворога в українського народу, ніж Гітлер, нема! Як він сказав? «Вас, націоналістів, вони холопами зробили для найбрудні-шої, кривавої роботи на українській землі. Іудами!»

– Іудами! – сказав уголос Дзюба й озирнувся.

У парку вже сутеніло, дерева в кришталевому вбранні тепер видавалися чорними копицями. Вітер куйовдив довгі Дзюбині вуса, і вони обвисли, важкі й непокірні… Він важко підвівся і пішов, тягнучи ноги. А голова гула від гарячкових, плутаних думок. «Ти, Дзюбо, міг би розповісти цьому хлопцеві, що України, як такої, вже взагалі нема… Як вона тепер називається німцями згідно з директивою рейхсміністерства східних областей? Рейхскомісаріат Україна, утворений на українській території, окупованій німецькими військами. І є ще поневолені провінції – так звані генеральні округи – Волинь, Житомир, Київ, Миколаїв, Таврія, Дніпропетровськ, Чернігів… Сам читав! Дивувався, як серце витримало тоді… Ех, Дзюбо, Дзюбо, старий дурню, не в ті сани ти сів! Хоч би порадитися з ким… А з ким? Ні, не можна».

Він помітив, що стоїть перед знайомим входом до управління гестапо…

У просторій кімнаті в приміщенні гестапо друкарка старанно відстукувала якісь документи. Поруч неї вився молодий офіцерик.

Над усім панувала хрипка, гарячкова промова Гітлера, що лунала з радіоприймача. Він говорив спершу тихо, поступово підвищуючи голос. Коли фюрер доходив до крику, в гучномовці чулося оглушливе ревіння сотень горлянок: «Гох!» Потім промовець знову починає стиха, щоб через кілька хвилин дійти до репетування… Кілька гестапівців сиділи навпроти приймача, захоплено слухаючи промову.

За столом у кутку»- Дзюба. Почорніле, схудле лице, очі запали. Без будь-якого інтересу він брав з купки конвертів чергового листа, розкривав його, переглядав, потім реєстрував і відкладав убік. Не бачачи написаного, думав:

«… Гадав, що він злякається, стане просити не видавати його гестапо, а він…»

Руки нервово, неакуратно розірвали ще один конверт. Дзюба й не помітив, що тримав листа догори. Потім схаменувся, перевернув. Але гіркі думки його не покидали.

«А як розмовляє! Наче це в сороковому, на допиті…»

Очі Дзюби байдуже ковзнули по кімнаті.

«А що я міг тоді зробити? Наче голий був… Взяли в мене на квартирі агентів, очні ставки… Хіба я міг опиратися?»

Скінчив промову Гітлер, гестапівці шумно підвелися. Офіцерик щось весело пояснив друкарці, а Дзюба болісно подумав:

«Цей чекіст, звісно, залишився в Києві не один… Його візьмуть, а інші… зі мною… Сказати? А потім що?»

А втім, хіба в особистій безпеці йото, Дзюби, справа? Він сьогодні зрозумів головне: не по тому шляху йде, якщо хоче бути корисним народові… Марточка, і та зрозуміла, що до чого. А він? І цей капітан… Господар! Що він, до речі, тоді у сороковому ще робив з Дзюбою? Сьогодні не нагадав, а сам уже забув… Тепер пригадав! Цей капітан їздив до нього в сім'ю, розмовляв з ними, потім влаштував побачення йому, Дзюбі, з дружиною і дочкою, а сам пішов… Адже тоді він, Дзюба, цілком щиро вирішив просити помилування у Верховної Ради! Дружина Богдана і Марточка переконали його, примусили повірити, що капітан і справді бажає йому добра… Добра! Еге ж, якби не так! А чом би й ні? Адже він тоді міг просто підвести його, Дзюбу, німецького агента, під розстріл – і край! Але не зробив цього! Чого ж ти сьогодні, телепню, сумніваєшся? Зачекай-но, добродію, а до чого це ти все ведеш? Ну, годі на сьогодні! Треба заспокоїтись. Треба й попрацювати, а то Пауль може так нагримати…

Дзюба взявся за папери, присунув їх до себе. Але що це за нещастя! Наче спеціально, й документи сьогодні йдуть відповідні. Якраз до розмови з капітаном!

Ну, от хоча б цей… Наказ голови міста Києва головам райуправ про необхідність прискорити відправку робочої сили до Німеччини: «Категорично вимагаю…», «Негайно виявити…», «Віддавати під суд…» А от – найцікавіше, точніше, найогидніше: «В паспортах осіб робити помітку «На роботу до Німеччини добровільно», і рядком нижче: «При відправці відбирати хлібні картки». І нарешті: «Встановлюю кожному району таку мінімальну щоденну норму відправки робочої сили до Німеччини: Богданівська райуправа – 53, Володимирська – 45, Залізнична – 50, Куренівська – 30, Печерська – 58, Подільська – 70, Софіївська – 63, Шевченківська- 70, Ярославська – 80, Святошинська – 15». Наче не про людей, а про коней! І ти з ними, Дзюбо, разом з іродами! Так ти ж і справді холоп, іуда! І ось останній удар: промова Коха. Кох заявив: «Немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи полягає в тому, що українці повинні працювати на Німеччину, що ми тут не для того, щоб ощасливити цей народ…»

Зрозумів, Дзюбо!? Сам Кох відповідає за тебе капітанові… А ти ще сумніваєшся?

Дзюба закам'янів. Він і не почув голосу. Пауля, який став над ним:

– Що з вами?

Дзюба схаменувся, вискочив з-за столу, виструнчився. А той уважно подивився у вусате обличчя, подав пакета:

– Терміново віднесіть за тією ж адресою!

Дзюба низько вклонився і вийшов.

Наживка майора Міллера

Сіра колона військовополонених повільно втягувалася у ворота табору, що розкинувся на пагорбі біля Дніпра. Неквапно переставляючи натруджені ноги, бійці тоскно дивилися на далекі луки за рікою. Колона розлилася на два струмки, обминаючи дерево й есесівця, який стоїть під ним, широко розставивши ноги.

Увагу полонених привернула чимала група жінок, які скупчилися перед самим входом у табірні ворота, виглядаючи рідних і близьких. Колона ще більш уповільнила крок. Очі поранених жадібно вглядалися в жіночі обличчя. Ось майже зовсім зупинився Заремба, який за ці дні густо обріс бородою, але, підштовхнутий прикладом, знову рушив уперед. Блиснули надією очі в червоноармійця, який тікав від німецьких танків через міст, потім не уник полону. Це – київський студент Василь Солоух, який особливо сподівався на зустріч. Рідне ж бо місто!

Він раптом штовхнув ліктем сусіда в строю:

– Диви! Це ж артистка Отрадна з нашої опери…

І Василь, рівняючись з Оксаною, підняв у вітанні руку. Та вона не помітила! Стиснувши долонями щоки, Оксана стояла попереду жіночого натовпу і теж виглядала знайомих. Чим допомогти цим знесиленим, голодним людям? Вона була готова на все. І, боячись, що колона от-от ввійде у ворота, кинулася до найближчого юнака з криком:

– Милий мій, любий! – і побігла, спотикаючись, за ним уздовж дроту…

А колона тим часом втягнулася у ворота. Полонені розмістилися на великому й порожньому плаці, до глянцю витоптаному тисячами ніг. В'язні посідали на землю, і лише кілька чоловік, серед них і Заремба, кинулися до куща калини, який зберігся обіч площі. Але ягід на ньому не було. Зате поблизу куща чатував фельдфебель з перекладачем, який мав завдання одразу виділити найголодніших. Погляд німця сковзнув по Зарембі, він без слів показав на нього перекладачеві. Той підійшов ближче, наказав:

– Ей, ти, до комендатури! Швидше!

І разом з фельдфебелем пройшов далі. А Заремба, жалібно озирнувшися на колону, в супроводі солдата пішов до низенького кам'яного будинку.

З невеликого вікна вдалині видно води Дніпра, ближче – низенький барак і дротяну огорожу, вишку вартового. На стіні в кімнаті яскравий плакат: німецький солдат обіймає напівроздягнену красуню. Меблі тут зібрано поспіхом, випадково: кілька різних стільців, шкіряне крісло, невеликий «дамський» стіл. Ролінг, який сидів за ним, похмуро відсунув од себе чорнильницю, якісь папери, зручно влаштувався на стільці. Під стіною, заглибившись у газету, сидів у кріслі Міллер. Він, однак, не читав – поглядав на Зарембу, який відійшов у цю мить од столу.

Це – кабінет коменданта концтабору, а Міллер і Ролінг тут гості. Заремба – у розхристаній, брудній гімнастерці, без чобіт – пішов до дверей, втупивши зір у долівку. Ролінг терпляче почекав, доки конвоїр зачинив за ним двері, повернувся до Міллера.

– От так і виглядає ця процедура, – каже він. – Тут, по суті, немає відбору. Та він і не потрібен! Боягуз завжди готовий служити кому завгодно. Як цей, – він зазирнув у папірця, – Заремба…

Міллер потер підборіддя, гидливо примружився:

– Ну, це… не агент. Так собі, філер, дрібний шпик.

– І такі потрібні, майоре. – Ролінг розвів руками. Міллер змахнув рукою, одвернувся до вікна. Він вдивлявся в далекий силует лаврської дзвіниці, потім перевів погляд на групу полонених, що розташувалися під бараком просто неба. Знесилені, брудні люди тиснулися докупи, прагнучи зігрітися на пронизливому осінньому вітрі. Трохи осторонь, тоскно дивлячись на силует дзвіниці, сидів Василь Солоух. Пілотку він десь загубив і тепер ховав голову у комір чорної, як земля, шинелі.

– Може, досить на сьогодні, Ролінг? – позіхнув Міллер.

Ролінг охоче підвівся з-за столу, потягся:

– Як скажете, майоре… Ми сидимо з вами у цій норі вже четверту годину, а успіху поки що…

Ролінг любовно протер пальцем кришку великого старовинного срібного годинника, потім показав його Міллерові.

– Подивіться, майоре. Непоганий подарунок зробив мені щойно комендант табору. Справжній «Лонжін»…

Міллер байдуже взяв годинника в руки, клацнув кришкою. Раптом нахмурився, уважно перечитав дарчий напис, потім ще раз прочитав його – вже по-українському – Ролінгу:

– «Дорогому професорові Кіндрату Степановичу Солоуху від вдячних студентів». У кого взятий цей годинник? – запитав він Ролінга.

– Хто його зна. У якогось солдата.

Міллер потер підборіддя, замислився.

– Професора цього я знаю, лікувався у нього. Нехай мені покажуть цього солдата. Через вікно, приміром…

– Будь ласка, гер майор, – відповів Ролінг і вийшов.

Міллер вийняв з кишені записну книжечку, щось пошукав у ній, повернувся до вікна. Крізь шибку бачив, як фельдфебель підійшов до барака, щось спитав. Назустріч йому підвівся Василь Солоух. Німець підштовхнув його, повільно провів під вікном.

Нечутно увійшов Ролінг, запитав Міллера:

– Ви знаєте цього солдата? Напевно, вкрав годинника у вашого професора.

Не дивлячись на Ролінга, Міллер пояснив:

– Це син професора Солоуха. Я бачив його ще хлопчаком. Так от, Ролінг, відпустіть його додому. І годинника, до речі, поверніть.

Ролінг промимрив щось невиразне, але заперечити не насмілився. Тільки здвигнув плечима. Відпустити? Це можна, звичайно. Врятується хлопець від неминучого (Ролінг тільки сьогодні перечитував вказівки Берліна з цього приводу), але при чому тут його, Ролінга, «Лонжін»? Він цілком серйозно вважав годинника своєю річчю і тепер не бачив потреби віддати його комусь. Міллер зрозумів це, поглянувши на незадоволене обличчя Ролінга, але свого категоричного тону не змінив.

– Нічого не пояснюйте, коли відпускатимете. А втім, скажіть, що відпускаєте його до хворої матері. Нехай цінує ставлення німецьких властей. А годинника поверніть. Обов'язково.

– Охоче, майоре, тільки навіщо все це? Покличте його сюди, поговоріть, як із Зарембою, і все…

– Кажу ж вам, що знаю цю сім'ю, отже, можу й про сина судити, – усміхнувся кутиками губ Міллер. – Зробіть, як сказав, а там подивимось…

Він розгойдав перед собою годинника на ланцюжку, а потім віддав його Ролінгові. Ролінг намагався жартувати:

– Вермахт сьогодні зазнав подвійної втрати.

– Не розумію вас, – байдуже мовив Міллер.

– Ну, по-перше, один з офіцерів втратив хороший годинник, а по-друге… По-друге, зважаючи на те, що ваш професорський синок устиг в російській армії вже відростити собі чималі кучері, наше з вами відомство не дістало цінної сировини…

– Знову не розумію.

– Охоче поясню, майоре. Я привіз комендантові табору щойно одержане розпорядження начальника головного господарського й адміністративного управління СС про те, щоб усе зрізане людське волосся, добуте в концтаборах, було відповідним чином використане. От що тут написано: «Людське волосся переробляється у промислову повсть і пряжу. З розчесаного волосся виробляються для команд підводних човнів ступні панчіх з волосяної пряжі і для імперської залізниці панчохи з волосяної повсті». І далі тут одна цікава деталь: «Щоб запобігти полегшенню втеч у зв'язку з подовженням волосся, у випадках, в яких комендант знайде за потрібне, вимічати ув'язнених таким чином, щоб за допомогою вузької машинки посередині голови вистригалась волосяна доріжка». Підписано: «Глюкс, СС – бригадефюрер і генерал-майор військ СС». Дотепно і по-господарському, чи не правда, майоре?