Опівнічні стежки

Сєверцев на хвильку зупинився біля дзеркала. Постаріла, поникла людина дивилася на нього з темної глибини дзеркала.

Стенувши плечима, наче від холоду, Микола Іванович взяв телефонну трубку і замовив столицю. Досить цих гамлетівських сумнівів! Треба діяти, а якщо підозри матимуть підстави, подивимось, чи по зубах я тобі, щеня! Гляди, удавишся…

Його з'єднали. Десять пільгових хвилин були використані повністю. День-два, і він одержить відповідь на всі питання, що його цікавлять. А зараз – спати…

Вранці Сєверцев разом з Длугачем пішов до міста. Треба було взяти на зв'язок всю агентуру Діля і Сірого, з яким було домовлено зустрітися через два дні о восьмій годині вечора біля ресторану «Спорт». Сірий, розуміючи всю важливість встановлення контактів з заокеанськими хазяями, зголосився особисто прибути до міста, що траплялося тільки при виключних обставинах.

Василь Сергійович Міщенко теж не гаяв дарма часу. Як тільки його «друзі» пішли з готелю, він спустився до кафетерію. За прилавком стояла знову Оленка, яка одразу підійшла до нього брати замовлення.

Міщенко, привітно всміхаючись і немов ведучи невимушену розмову, тим часом швидко і стисло розповів їй про все, що відбулося з ним у Сірого, назвав час зустрічі з Сірим біля ресторану «Спорт».

А Оленка Скаченко – оперативний працівник, що була зараз у ролі буфетниці готелю «Інтурист», – беручи замовлення, передала Міщенку, що його «товариш» цікавився тим, як довго працює вона буфетницею.

Це повідомлення занепокоїло Міщенка. Отже, йому все-таки не довіряють. І якщо вже Сєверцев почав розпитувати про Оленку, то він не задовольниться відповіддю її напарниці і продовжить розшуки через свої, невідомі йому, Міщенку, канали. Сьогодні, у крайньому випадку завтра, Сєверцев збере дані, і тоді…

Ризик у цій ситуації був надто великий. Однак щось змінювати у грі вже не було можливим. Звичайно, Міщенко хоч зараз міг вийти з неї. Але гру необхідно довести до кінця! Інакше хтось із цієї гри може вислизнути…

За кілька годин до призначеної Сірим зустрічі біля ресторану «Спорт» все ще було спокійно. Міщенко ані на хвилину не полишав тепер Сєверцева, весь час уважно стежив за ним.

За годину до зустрічі Длугач і Міщенко, як було домовлено, виписалися з готелю і поїхали на «Победе» інженера у місто з тим, щоб зустріти Сєверцева о восьмій біля ресторану, куди мав прийти і Сірий.

І все, мабуть, було б добре, якби у номері Сєверцева не пролунав телефонний дзвоник, якого він так чекав.

А коли розмова закінчилась, Сєверцев відкрив свій дорожній чемоданчик і, витягнувши набір гримувальних знадобів, сів перед дзеркалом.

Звичайне заняття не забрало багато часу. Зовсім перевтілений, Сєверцев швидко одягнувся і вийшов з готелю «Інтурист» з тим, щоб ніколи туди не повертатись.

Опинившись на вулиці, Сєверцев зробив все, що робить людина, яка боїться стеження: він кидався у прохідні двори, завмирав за рогом, несподівано йшов у протилежний бік, пропускав на зупинці трамваю всю чергу у вагон і залишався один, змінив кілька машин і, нарешті, сівши в п'яту машину, вирішив, що відірвався від переслідувачів, яких, він, чесно кажучи, й не бачив, але які могли бути і жахали його саме своєю непомітністю.

Сидячи в машині, Сєверцев розмірковував про долю своїх спільників. Необхідно якось попередити Длугача і Сірого, вони ще згодяться…

Самому піти до «Спорту»? Про це Сєверцев навіть не подумав. Кого ж послати?… «Любка», – майнула щаслива думка, і Сєверцев наказав шоферу їхати на хутір до лісникової хати.

Як завжди у хвилини гострої небезпеки, мозок Сєверцева працював чітко і безвідмовно. Поки машина мчала до хутора, задум з Любкою він розкритикував як необачний. І дійсно, якщо ворог надумав влаштувати пастку біля «Спорту», то, звичайно, зробить це й у відомій йому хаті лісника. Сам Сєверцев вчинив би саме так, а в нього не було підстав вважати противника дурнішим від себе.

Тому, не доїхавши кілометра до розвилки, де треба було звертати з шляху, Сєверцев зупинив машину, наказав шоферові почекати і пішов лісом.

Біля розвилки він переконався, що мав всі підстави для сумнівів: свіжі сліди машини, ні, двох машин, ясно видно на повороті.

«Так, Любка відпадає», – спокійно подумав Сєверцев і швидко повернувся.

– Знову до міста! – кинув шоферу. «Як же все-таки коли не врятувати Длугача і Сірого, то хоч зіпсувати йому гру?… Доведеться, мабуть, пожертвувати своєю людиною. Хай передасть записку, яка все пояснить. Міщенко буде за кермом, значить, хай віддасть записку людині, що сидітиме поруч з шофером. Це зручно, бо не треба називати прізвища…»

Діставши з кишені записну книжку, Сєверцев вирвав з неї аркушик і написав: «Міщенко – зрадник. Кінчайте з ним негайно. Якщо вдасться відірватися, до лісника не повертайтеся – там пастка. Мене не чекайте».

Підписавши смертний вирок інженерові, Сєверцев біля вокзалу пересів у іншу машину і поїхав далі. Він зустрівся з своїм агентом, і той, одержавши записку, ретельні настанови, пішов до ресторану «Спорт».

Все було б так, як розрахував Сєверцев, якби не Сірий.

«Победа» інженера прибула на місце зустрічі рівно без п'яти хвилин вісім, а через дві хвилини Сірий раптово з'явився біля автомобіля з боку вулиці, відкрив передні дверцята і владно посунув Міщенка праворуч.

– Я сам поведу машину, – сказав він, беручись за кермо.

Міщенко, здвигнувши плечима, облишив кермо, а Длугач на задньому сидінні пересунувся ліворуч, щоб звільнити місце Миколі Івановичу, що ось-ось мав прийти.

Рівно о восьмій до Міщенка схилився якийсь незнайомий, простяг записку зі словами: «Від Миколи Івановича», – і зник так само несподівано, як і з'явився.

Міщенко прочитав записку і недбало засунув її в кишеню пальта, сказавши:

– Від Сєверцева. Наказано його не чекати. Вперед, Сірий.

Машина з місця взяла швидкість і помчала вулицею.

… Крах свого задуму, зумовлений бажанням Сірого вести машину, з відчаєм спостерігав Микола Іванович з третього поверху універсального магазину, вікна якого виходили на площу перед рестораном «Спорт».

Його пильні очі відзначили не тільки невдачу з запискою. Вся площа була перед ним мов на долоні, і він бачив, як його агент, тільки встигши завернути за ріг, опинився в оточенні двох людей, що обережно взяли його під руки і посадили в машину.

Сєверцев помітив також, як навздогін за сріблясто-сірою «Победой» Міщенка з різних боків площі рвонули дві машини.

«Все, – з прикрістю подумав Сєверцев, – закінчилася моя місія». А як все добре починалося… Тепер треба думати про себе. Зараз десять хвилин на дев'яту, я ще встигну на швидкий о двадцятій тридцять».

Сєверцев вийшов з магазину, взяв таксі і за п'ять хвилин був на вокзалі. Коли Микола Іванович зайшов до свого купе, до відходу поїзда залишалось тільки дві хвилини.

Нарешті поїзд стиха рушив, і ось вже за вікном видно околиці міста, яке завдало Сєверцеву стільки неприємностей.

А у «Победе» події розгорталися тим часом більш драматично.

Міщенко, зберігаючи на обличчі звичайний вираз насмішкуватої іронії, мимоволі подумав, який він мав би зараз вираз, коли б записка Сєверцева потрапила до Длугача або до Сірого. Василь Сергійович уже зрозумів, що Сірий врятував його, сівши на місце шофера. Справді, винятковий випадок – бандит рятує чекіста!…

Так само зрозумів, звичайно, Міщенко, що Сєверцев про все дізнався й зник.

Василь Сергійович звик думати тверезо і аналітично. Спочатку – перше завдання. Його треба вирішити у нових умовах: Сірий за кермом. Друга проблема: куди подався Сєверцев? Та це – потім…

Ну, а зараз завдання номер один: Сірий…

Машина їхала містом.

Сірий розумів, що не можна привертати увагу міліції, і не поспішав, ретельно виконував правила вуличного руху. Хоча у міській товкотнечі важко було вгадати переслідувачів, хитрий і досвідчений бандит перевірявся, як тільки міг: робив раптові повороти, різко гальмував, раз у раз оглядався назад.

Та ось машина вирвалася за місто, і Сірий розвинув максимальну швидкість. Як не намагалися переслідувачі не виявити себе, але на пустельному шосе це було дуже важко зробити, і Сірий досить швидко звернув увагу на дві машини, що їхали за «Победой».

Сірий вирішив відірватися від переслідування. Він гнав машину з шаленою швидкістю, наказавши Длугачу і Міщенку стріляти, Длугач опустив скло і відкрив вогонь. Міщенко також став стріляти, але його постріли, звичайно, не завдали клопоту переслідувачам. Під час цієї шаленої погоні інженер чекав на той момент, коли Сірий не витримає і сам почне стріляти – ось тоді він буде діяти.

І цей момент настав. Розлютившись від невдалої стрілянини своїх пасажирів і спостерігаючи у дзеркалі над вітровим склом, як невмолимо наближається погоня, Сірий витяг з кишені пістолет. Не знімаючи лівої руки з керма, він повернувся через праве плече і відкрив вогонь по передній машині.

Перша машина крутнула різко вбік, притишила хід і притулилася до обочини, звільняючи шлях другій.

Сірий знову прицілився, і тут Міщенко вдарив його по голові. Бандит тицьнувся носом у кермо. Другий удар Міщенко наніс по потилиці Яна Казимировича, що продовжував стріляти.

Міщенко вхопив кермо, різко загальмував, і машина з чекістами під'їхала до «Победы».

«Як все просто», – подумав Василь Сергійович.

І в цю мить лютий удар у підборіддя викинув його на вкритий снігом шлях.

Міщенко не урахував диявольської сили Сірого та його звірячої хитрості. Бандит, викинувши Міщенка, намагався видерти з кишені гранату, але чекісти схопили його і обеззброїли.

Длугач, що непритомний лежав на задньому сидінні, також був взятий під нагляд. Міщенкові допомогли підвестися.

– Все в порядку? – спитав він, спльовуючи кров разом з вибитим зубом.

– Так, взяли обох, – заспокоїв його старший лейтенант, у якому Міщенко пізнав Василенкового улюбленця Зарудного.

9

– Отож, тепер завдання номер два? – заклопотано запитав полковник Василенко.

– Гадаю, це – завдання номер один, товаришу полковник.

– Не прибіднюйтесь, Василю Сергійовичу, перше завдання було не менш важливе, і вирішили його ви успішно.

– Який же це успіх? Сєверцева проґавив.

– Так-так, тут нас спіткала невдача. Але не сумуйте – далеко не втече.

– Я теж у цьому впевнений. Але все-таки ми припустились одної помилки, – роздумливо сказав майор Клименко, який раніше називався інженером Міщенком. – Ми наспіх розробили лінію зв'язку. Олена Скаченко – це добре, але вона оперативний працівник. І якщо за нею почати стежити, то її можна розшифрувати. Я певен, що Сєверцев розкрив мене саме через Скаченко.

– Так, це вірно, – погодився полковник. – Але хто ж міг подумати, що так стрімко й несподівано розгорнуться події? Вас одразу вивезли з міста, навіть повідомити про свій від'їзд ви не змогли.

– В тому-то й справа. До речі, про несподіванки. Спасибі за допомогу в історії з Чеканом. Це вдало вигадано: назвати свого агента у банді Сірого прізвиськом його найкращого зв'язкового. Донесення, що адресувалося Чекану, ви їм вчасно підсунули.

Я планував інакше повернути, але цей бандюга мене впізнав, і мені довелося стріляти.

– Звідки він вас знає?

– Коли ще до війни я працював слідчим у міліції, то вів його справу по звинуваченню у вбивстві. Кривава була історія. Одержав він строк, а під час війни, мабуть, його звільнили гітлерівці. Він мене одразу впізнав, і я його, звичайно, теж.

Майор Клименко помовчав. Потім, прикривши очі рукою, глухо промовив:

– На моїх очах смертю хоробрих загинув Петро Влашинець. Встанемо, товариші…

Всі троє учасників оперативної наради у Василенка: полковник, старший лейтенант Зарудний, який до цього із захопленням дивився на майора Клименка, і сам майор – мовчки встали, віддаючи шану загиблому товаришеві.

Після тоги як всі знову сіли на свої місця, ніхто перший не наважувався порушити урочисто-сумну тишу, що зависла в кабінеті.

– А Любку взяли? – нарешті тихо, немов боячись потурбувати спокій загиблого товариша, спитав Василенко.

– Ні, – так само тихо відповів майор Клименко. – Пастка й досі там, у її хаті. І вона сама там же.

– То будемо брати?

– Послухайте, Олексію Петровичу, – пожвавішав раптом Клименко, – Любка зовсім про мене нічого не знає. Навряд чи Сєверцев встиг з нею зустрітися. Може, це використати.

– Про це слід подумати. Але головне зараз – Сєверцев. Поміркуємо, товариші. Він прийшов до Длугача не від Діля. І не від Сірого. Значить, гітлерівська служба безпеки і націоналістичне підпілля відпадають. Навпаки, Длугач повинен був передати йому агентуру по цих лініях. Між тим, прийшов він до Яна, як до своєї людини. Висновок?

– Думаєте, ще одна іноземна розвідка? – обізвався Зарудний.

– Впевнений.

– І Длугач…

– Двійник. Працював і на Діля, і на розвідорган, що надіслав Сєверцева. Підвівши до нього «інженера Міщенка», ми мали на увазі розкрити лінію СД, тобто Диявола, але Длугач виявився досить різнобічним шпигуном, про що говорить поява Сєверцева.

– Цілком логічно, – погодився Клименко.

– Діль, певно, не знав про те, що Длугач працював не тільки на нього, – сказав, збуджено поблискуючи очима, Зарудний. – Як ви вважаєте, товаришу полковник?

– Не повинен був знати, і мені так здається, – відповів Василенко. – І ця гіпотеза народжує цікаві перспективи…

– Її слід взяти на озброєння при подальших розмовах з Ділем, – підбадьорений підтримкою полковника, вів далі Зарудний. – Який це буде удар по Ділевому самолюбству: його, всесильного керівника СД, водив за ніс його власний агент!

– Думка непогана, – кивнув Василенко. – І ще цінна тому, що народжує іншу: Длугач теж не знає, що ми в курсі його зв'язків з Ділем. Він припускає, що нам відомо тільки про лінію Сєверцев – Сірий. У нас є можливості для різноманітних комбінацій. Треба використати Діля для викриття Длугача і навпаки…

– Не забути тільки, – додав Клименко, – про Сєверцева. На нього теж доведеться виходити через Длугача. Мені здається, тільки Длугач може дати його зв'язки і можливі шляхи повернення через кордон.

– Так, – підтвердив полковник, – головна мета – Сєверцев. У вас, майоре, є ще якісь міркування?

– Є, – трохи вагаючись, сказав Клименко, – є одна ідея.

– Слухаю.

– Ідея ця спала мені на думку, коли сушив голову тим, як Сєверцев дізнався про «інженера Міщенка». Гадаю, йому подзвонили і сказали про те, що Олена Скаченко – буфетниця в готелі – співробітник наших органів безпеки. Хто йому подзвонив? Звичайно, його агент у столиці.

– Хто ж це? – не витримав Зарудний.

– Я перевірив, який номер викликав у той день «Інтурист» по міжміській. І виявилося, що розмова відбувалася з переговорної.

– Чергова телефоністка не пам'ятає зовнішності того, хто викликав? – спитав Василенко.

– Не пам'ятає…

– Отже, слід втрачено?

– Спочатку і я так думав, але потім збагнув, що дзвінок з переговорної був відповіддю на запит з «Інтуриста». Ми приїхали до готелю від Сірого пізно ввечері. Того ж вечора Сєверцев викликав свого агента по телефону. А якщо це так, то дзвонив він йому у такий пізній час не інакше як додому.

– І що ж?

– Ось номер його телефону. Господар квартири – товарознавець трикотажної артілі Іван Олександрович Левада.

– Що у нас є про цю людину?

– Нічого особливого. Під час окупації жив у Києві і працював дрібним службовцем у міській артілі.

– Товаришу Зарудний! – звернувся Василенко до старшого лейтенанта. – Необхідно отримати фотографію Левади і показати її черговій телефоністці переговорного пункту.

– Слухаю, товаришу полковник!

– І ви думаєте, майоре, що Сєверцев піде до нього?

– Так, і швидше за все – сьогодні ж увечері.

– Чому?

– Вчора о восьмій годині вечора біля ресторану «Спорт» Сєверцев намагався повідомити своїх друзів про мене. Сам він на місце зустрічі не прийшов. Найімовірніше, спробував виїхати з міста. Він розумів, що у найближчі годину-півтори, поки ми не розв'яжемося з Длугачем і Сірим, нам буде не до нього.

– Всі ваші міркування виходять з одного передбачення: Сєверцев засік невдачу із запискою, тобто він був у районі «Спорту».

– Я впевнений у цьому.

– Думаєте, він не побоявся ризикнути?

– Фактично, ніякої небезпеки не було, його ж чекали у машині Міщенка. А він повинен був особисто переконатися у своїх підозрах і наочно перевірити, як спрацювала записка.

– Це логічно.

– До того ж мені здається, що найрозумнішим буде грунтуватися на гіршому варіанті – Сєверцев знає, що його співучасники у наших руках, – зазначив по ходу розмови Зарудний.

– Що ж, беремо на озброєння і цю версію. Продовжуйте, Василю Сергійовичу.

– Після семи годин вечора жодного літака з Л. до столиці немає. Проте є два поїзди: московський швидкий о двадцятій тридцять і пасажирський о нуль п'ятнадцятій. Якщо він поїхав, то саме одним з цих двох поїздів, найімовірніше, першим.

– Якщо припустити, що він був біля «Спорту», побачив усе і вирішив щезнути з Л., то навіщо йому було лишатися до пасажирського? – підхопив Зарудний.

– Аз цього виходить, що його слід чекати у нас о п'ятнадцятій годині, – майор подивився на годинник, – тобто через десять годин.

– Повідомили наші служби? – запитав Василенко.

– Звичайно. Але навряд чи його знайдуть по опису. Міг зовнішність змінити. Крім того, Сєверцев досвідчений шпигун і обов'язково заплутає сліди. Та я впевнений, що він поїхав з Л. і з'явиться до Левади.

– Треба, щоб його зустріли не тільки там, а й на вокзалі. Старший лейтенант Зарудний, ці зустрічі наказую організувати вам.

– Слухаюсь!

– Але не можна покладати всі надії на приїзд Сєверцева, – продовжував свою думку Клименко. – Треба взяти зв'язки Сєверцева у Длугача.

– Саме цим ми й займемось, – сказав полковник Василенко і відпустив своїх підлеглих.

10

За три години до цієї розмови Микола Іванович Сєверцев сидів у купе московського швидкого.

Втім, після виїзду з того клятого міста він вже не міг називати себе так – паспорт на це ім'я залишився у готелі «Інтурист». Та то дрібниці – в нього був ще один паспорт на інше прізвище. Взагалі за своє неспокійне життя професіонального шпигуна Микола Іванович – будемо поки що називати його так – змінив стільки імен та прізвищ, що, певно, дуже здивувався б, якби хтось назвав його так, як сорок п'ять років тому у невеликому прибалтійському місті назвали при народженні батько й матір. Сєверцев ніяк не міг заспокоїтись: він лягав, уставав, знову лягав, намагався читати, виходив у коридор.

Близько другої години ночі Микола Іванович в котрий раз вийшов у коридор і притулився лобом до скла. Від скла потягло морозяною свіжістю. Сєверцев мерзлякувато зіщулився, запалив сигарету. І довго невидяче дивився у темряву, яку розривав поїзд. Та ось його увагу привернули два вогники, ледь помітні у чорному небі: літак летів у височині, невмолимо переганяючи поїзд.

Сєверцев здригнувся від якогось неприємного відчуття. Обережність ніколи не завадить, вона врятувала його біля «Спорту», варто довіритись їй.

Сєверцев повернувся до купе, одягнувся і взяв свій чемодан. Сусід на нижній полиці ледь відкрив сонне око і, обернувшись до стінки, знову засопів.

Через двадцять хвилин, коли поїзд зупинився біля безлюдної платформи житомирського вокзалу, Сєверцев зійшов з поїзда і швидко пройшов на привокзальну площу. Зачекав трохи і, почувши ритмічні зітхання паровоза, який потяг його поїзд далі, підбіг до таксі.

– Слухай, друг, – затермосив він водія, що куняв за кермом, – он, чуєш, поїзд пішов, запізнився, нехай йому чорт! Будь людиною, підвези до столиці…

– Чи ти здурів? По такій дорозі та ще вночі… Ні, не поїду! – і шофер рішуче хряпнув дверцятами.

– Та постривай же! – з удаваним відчаєм заволав Сєверцев. – Розумієш, там дружина в мене – поїхала до столиці лікуватись, а ось зараз мені телеграму надіслали – помирає. Будь другом допоможи!…

Шофер знову відчинив дверцята.

– А скільки даси?

Сєверцев, полегшено зітхнувши, поліз до кишені.

– На тобі, – подав він водієві цілу жменю грошей, – бери всі.

За хвилину машина вже мчала по шосе до столиці.

… Коли оперпрацівники з групи старшого лейтенанта Зарудного зустріли о 15 годині на пероні столичного вокзалу московський швидкий, Сєверцева серед пасажирів не було.

А Микола Іванович прибув до столиці за годину до приходу поїзда. Ще сидячи у машині за спиною шофера, він придумав план дальших дій. Сподіватись на чиюсь допомогу з столиці, крім Левади, йому не варто. Значить, треба діяти самому. А для цього конче необхідна була машина. По-перше, свобода у маневруванні, по-друге, він буде вигравати час, який у цьому напруженому становищі був вирішальним фактором.

Звичайно, не відчувай Сєверцев, що земля горить під ногами, він – досвідчений розвідник – ніколи не пішов би на такий крок: залишити по собі вбивство. Але у цій ситуації такий ризикований вчинок давав шанс на втечу від погоні.

Вдаривши по рудуватій потилиці шофера пістолетом, Сєверцев, виявивши неабияку спритність, на ходу перехопив кермо і зупинив машину на пустельному шосе. Швидко витяг труп з таксі й кинув у замет.

Далі по шосе на великій швидкості помчала машина з іншим водієм.

Приїхавши до міста, Сєверцев у першу чергу вирішив побачитися з Левадою. Він відігнав од себе перебіжну думку, що Леваду теж розкрито. Це вже було б явним перебільшенням здібностей радянської контррозвідки.

Отже, побачити Леваду, залишити йому інструкції і – додому. Коли так скрутно, хай йому грець, тому завданню, аби ноги винести.

І ще у винахідливому мозку Сєверцева один за одним народжувалися плани і проекти, спрямовані до однієї мети – відплатити ворогові. Левада – старий агент, перевірений до кінця, розумний, хитрий, спритний – повинен допомогти.

З цими думками, залишивши машину про всяк випадок ближче до входу, Микола Іванович увійшов до невеличкого приміщення трикотажної артілі, де працював Левада.

У цей вранішній час тут нікого не було. Тільки за касою сиділа дівиця з модною зачіскою.

– Чи можу я побачити Івана Олександровича? – запитав у неї Сєверцев.

– Ні, його сьогодні не буде на роботі.

Сєверцев насмішкувато подивився на її модну зачіску і валянки. Але раптом відчув, як стислось серце, – немов чиясь безжалісна рука схопила його.

– Що з ним?

– Не знаю, вчора працював, а сьогодні зранку немає.

– Ви дзвонили йому додому?

– Ні! – відрізала дівиця – надокучливий відвідувач явно набрид їй.

Не прощаючись, Сєверцев стрімко подався до виходу. Як же він раніше не здогадався… Сам же дзвонив до Левади з «Інтуриста». Вони могли засікти номер. Ось чому Іван не вийшов на роботу. У нього вдома чекають появи його, Сєверцева. Але не дочекаються.

Одразу увімкнувши третю швидкість, Микола Іванович куточком ока встиг помітити, як з усіх боків до його машини кинулися люди. Він рвонув машину з місця і тільки тоді побачив перед собою жіночу постать. Але вже було пізно… Машина повернула за ріг, коли її наздогнав зойк. Та Сєверцев навіть не оглянувся…

Машина летіла містом. Шалено калатало серце Сєверцева. Думки випереджали одна одну. «Прихід до артілі теж був помилкою… Але хто міг чекати!… Господи, допоможи!»

І, озираючись, чи немає погоні, Сєверцев гнав і гнав машину…

Григорій Зарудний майже влетів до чорного ЗИМа. Ще секунда – і машина рвучко взяла з місця.

«Тільки б не загубити…»

«Спокійно… Спокійно!» – наказував він собі і напружено вдивлявся вперед, шукаючи очима темно-синє таксі. Ось воно!

Погоня тривала вже чверть години. Машина то зникала, то знову з'являлась у полі зору Зарудного. Але наздогнати її у міській тісняві не було ніякої можливості.

Од напруги в старшого лейтенанта піт виступив на чолі. Він витер лоба об плече, бо руки були зайняті – стискали кермо.

– Товаришу старший лейтенант! Ми проскочили – таксі звернуло у провулок ліворуч! – закричав старшина, що сидів поруч з Григорієм.

– А-а! Дідько його візьми! – вилаявся Григорій і, мало не врізавшись у ріг будинку, крутонув кермо.

Провулок, у якому зникло таксі, лежав перед Зарудним тихий, у вечірніх сутінках. Промчавши по ньому, машина виїхала на широке магістральне, шосе. Таксі зникло.

– Упустили гада! – аж застогнав Григорій, різко загальмувавши, і безнадійно подивився на сіру стрічку шосе.

І враз перед його очима, як на фотоплівці, почала проступати страшна картина: безсило розкинуті дівочі руки, кров у куточку рота і біль у великих синіх очах. Оленчиних очах…

11

Під час польоту до столиці Ян Казимирович боровся з приступами нудоти і тупим болем у голові – Міщенко здорово-таки вдарив його по потилиці.

Длугач розумів, що гру програно. Він, як хлопчисько, клюнув на легенду про службу дядька інженера Міщенка у РВА.

«Привіт від дядька», – гірко всміхнувся Длугач, згадавши сцену «вдалої» вербовки «інженера»…

Ян Казимирович вкрився холодним потом, коли уявив свій кінець. Треба оговтатись і шукати, шукати виходу з становища, в якому він опинився. Не може бути, щоб йому не поталанило! Скільки разів він потрапляв, здається, у безвихіддя, однак форгуна незмінно видавала йому козирного туза. Щоправда, у такій безнадійній ситуації йому не доводилося ще бути, але, чорт забирай, може, все ж таки він знайде вихід… Невідомо. Але немає ніяких підстав вважати, що знають все минуле – службу у дефензиві, зв'язок з СД. Найвірогідніше, що на нього вийшли тільки через Сєверцева. Адже Міщенко з'явився на обрії незадовго до приходу Миколи Івановича. Інженер у курсі його стосунків з Сєверцевим, знає про близькість з Сірим. І все. Більше нічого.

Ця версія – він попався через Сєверцева – підтверджується й тим, що кілька років тому органи безпеки вже цікавились ним, Длугачем, у зв'язку з арештом підпільників у ресторані «Бристоль». Цікавились і нічого не добилися. Він зміг відвести від себе будь-які підозри.

Отже, треба щиросердо признатись про зв'язок з Сєверцевим, вигадати логічну версію випадкового знайомства з Сірим. Тут Длугач згадав свою поведінку в схроні, загравання з Любкою, які викривали його як свою людину у цій бандитській штаб-квартирі, і знову зіщулився.

Довелося напружити волю, щоб повернутись до стану рівноваги. Але якщо давати зв'язок з Сєверцевим, доведеться дати і розвідку, до якої належав Микола Іванович. Підемо й на це, сподіваючись, що ніякої практичної діяльності на користь цієї розвідки органи безпеки за ним не рахують.

Тепер – Сірий. Як же пояснити знайомство з ним. Гм, наприклад, скажу, що зустрівся з ним у себе в ресторані в роки окупації…

Гостро заболіла голова. Длугач змушений був облишити роздуми. Тільки й подумав для самозаспокоєння: «Коли геть провалюся; запропоную свої послуги радянській розвідці. Все-таки я – путній агент…»

Схема майбутніх брехливих показань була розроблена Длугачем з усіма подробицями і відшліфована на шляху до місця ув'язнення і у камері протягом тих двох-трьох годин, які минули до виклику його на допит.

До цього найвідповідальнішого моменту – першої зустрічі з противником – Длугач ретельно підготувався і був зібраний і спокійним.

Таким він й увійшов до затишного кабінету. І побачив перед собою невисокого кремезного полковника з доброзичливим обличчям, світлими очима.

Йому запропонували місце за круглим столиком у кутку кабінету, полковник сів поруч. Конвоїр пішов.

Полковник уважно подивився на Длугача.

Почався допит.

Як і передбачав Длугач, про нього тут нічого не знали, крім лінії Сєверцев – Сірий. За характером запитань було ясно, що єдине джерело інформації – Міщенко. Длугач «щиросердо» признався у своїх зв'язках з обома. Сам відчув – вироблена ним версія була цілком правдоподібною.

Він усміхнувся про себе, коли почув від полковника про цілковиту обізнаність органів безпеки про його, Длугача, зрадницьку діяльність. Дешевий прийом!

– Я розповів вам все, – пригнічено сказав Ян Казимирович, продовжуючи грати роль чесної людини, яка заплуталася у тенетах іноземної розвідки, – мені нема чого більше додати до своїх слів.

Полковника, напевно, задовольняли результати допиту. Він усміхався, робив помітки у блокноті, що лежав перед ним, розмовляв з Длугачем люб'язно.

Ще б пак! Заарештований одразу дав показання, що він є агентом розвідки однієї великої держави. Більше того, сам розповів про свій зв'язок з бандитом Сірим. І ось Длугач ще раз повторює свої показання, стенографістка фіксує їх, а через деякий час протокол допиту лягає перед Яном Казимировичем.

Він уважно читає його. Все записано правильно. В кінці кожної своєї відповіді Длугач акуратно ставить свій підпис – щоб не можна було чогось додати до того, що він читав і підписав.

Полегшено зітхнувши, – чесна людина зняла, нарешті, з себе величезний тягар – Ян Казимирович ставить останній підпис у кінці протоколу і передає його полковнику.

Полковник ледь стримує задоволену усмішку. Він для годиться ще пропонує заарештованому подумати у камері і розповісти все до кінця, після чого викликає конвоїра.

«Я був правий, – теж задоволено думав Ян Казимирович, повертаючись до своєї камери, – вони знають про мене тільки через Міщенка. Перший раунд, отже, за мною».

Щойно Длугача вивели з кабінету Василенка, як з'явився інший арештований, вже знайомий нам Отто Діль.

– Давненько ми з вами не бачились, – процідив Диявол, розвалюючись на стільці.

– Сядьте як слід, – різко сказав Василенко. – Поводьтесь за встановленим тут порядком!

Хвильку Діль сидів непорушно, а потім, мабуть, вирішив, що немає потреби без підстав іти на конфлікт, повільно сів, як належить заарештованому, склав руки на колінах.

– Ось що, Діль, – вже спокійно почав полковник. – Мене цікавлять ваші стосунки з колишнім хазяїном ресторану «Бристоль» в Л. Яном Казимировичем Длугачем.

– Мої стосунки з цією людиною цілком вичерпуються саме вказаними вами обставинами.

– Тобто?

– Я знав його тільки як хазяїна ресторану, до речі, кращого у місті. Гер Длугач був незамінним у влаштуванні холостяцьких вечер.

– І тільки?

– На що може бути ще здатний хазяїн шинку, навіть найрозкішнішого?

– Ви повинні це знати краще, ніж будь-хто інший.

Діль задумливо потер потилицю.

– Дійсно, я забув. Він добре розумівся в картах. Думаю, що в Л. ніхто краще за Длугача не грав у покер. Якщо ще додати, що він діставав мені відмінний коньяк «Наполеон», – то звіт про здібності Яна Казимировича, на мій погляд, буде повним.

Діль з найсерйознішим виглядом говорив про ці дрібниці, а очі його при цьому глузливо мружились.

Однак Василенко, здавалось, не помічав цього протиріччя.

– Які ж все-таки якості примусили вас вписати Длугач а до своєї записної книжки?

– Тільки ті, про які я вже говорив.

– А може, спогади про вдалу операцію у ресторані «Бристоль», у результаті. якої загинули підпільники?

Хоча це запитання було сказано тим же рівним тоном, Діль якось одразу відчув, що полковник підходить до головного і що сьогоднішній допит – незвичайний, не схожий на попередні. Він весь підібрався, готовий зустріти будь-яке запитання у всеозброєнні, і помітив посмішку полковника, який здогадався про стан свого противника.

– Чому ви так насторожились, Діль? – з іронією запитав Василенко.

– Облягли спогади про «Бристоль», – відбився Диявол. – Але, на жаль, допомогти розкрити таємницю операції в ресторані безсилий. Я вже говорив раніше – цю комбінацію задумала і провела наша військова розвідка. Я вважав би за честь бути автором такої блискучої операції, але це надбання моїх колег з абверу.

– Скромність прикрашає людину, – сказав Василенко. – У 1943 році ви не відхрещувалися так від бристольської операції. Нам відомо навіть, що ви одержали за неї винагороду від Кальтенбруннера. Думаю, що і Длугачу дещо перепало від вас.

Діль здвигнув плечима.

– Це нескінченна розмова, громадянине полковник, – позіхнув він, – я до своїх слів більше нічого додати не можу, за виключенням однієї поради.

– Поради?

– Так. Розшукайте Длугача, якщо він не втік на захід, і запитайте в нього.

– Спасибі! Дуже добра порада, але вона дана вами запізно. Справа в тому, що Длугач на захід не втік і тепер перебуває під слідством. До речі, він поводиться розумніше за вас і дає показання.

Діль недовірливо всміхнувся:

– Хотів би я побачити його на власні очі.

– Я вам обіцяю. Між іншим, Длугач був розумніший за вас і раніше. Інакше він не зміг би так довго водити вас за носа.

Діль мимоволі закліпав очима, намагаючися здогадатися, що має на увазі полковник. Він нервував усе більше і більше. Невже справді Длугача заарештовано? І він дає показання? Якщо так – то за його допомогою чекісти зможуть розшифрувати записи у книжці. І ще – отой натяк, що Длугач розумніший…

Василенко з інтересом дивився на Диявола. Хоча обличчя колишнього оберштурмбанфюрера зовні було спокійним, полковник відчував – у душі його здійнявся вир…

Ну, що ж, настав час рішучих дій.

І Василенко заговорив стрімко й чітко:

– Може, вам показати ще кого-небудь з давніх знайомих?

– Не треба, покажіть Длугача.

– А може, Сірого? Адже ж ви самі зробили його своїм агентом після краху комедії з «Самостійною Україною» та її опереточним урядом в Л.

Другий удар… Сірий… Якщо і його взяли, значить, вони розплутають всю мережу націоналістичного підпілля…

– Не вірю вам, – вперто сказав Діль, – покажіть мені Длугача.

– А може, Сірого раніше?

Як і думав Василенко, Диявол вирішив, що коли йому так наполегливо говорять про Сірого, то його дійсно заарештовано, а Длугачем тільки лякають.

– Ну, що ж, хай Сірий, – мляво сказав Діль.

– Ходімо, – мовив Василенко.

Діль вийшов з кімнати, ступив кілька кроків по коридору, і полковник прочинив трошки двері до сусідньої кімнати.

– Дивіться!

У вузеньку щілинку Діль побачив за столом слідчого, що схилився над протоколом, і заарештованого… Так, це був Сірий.

– Впізнали? – запитав Василенко, зачинивши двері.

Діль. мовчав. Заперечувати безглуздо, але що робити?

– Я не знаю цієї людини, – сказав він.

– Нерозумно! Адже ж його прізвисько знаходиться у вашій записній книжці і навіть ім'я його коханки – Любки, дочки лісника.

– Це не Сірий, – торочив Діль.

Василенко знову відчинив двері і разом з Ділем зайшов до кабінету.

Слідчий підвівся, вітаючи начальство. Сірий теж встав із стільця.

– Назвіть ваше прізвисько у банді, – наказав йому Василенко.

– Ви ж знаєте, – похмуро відповів бандит, скоса дивлячись на незнайомого, що стояв поруч з полковником.

– Назвіть!

– Сірий, – процідив бандерівець…

– Осел, який осел! – незнайомий стиснув кулаки і, мабуть, кинувся б на бандита, якби Василенко не став між ними…

Коли вони повернулися до кабінету полковника, Олексій Петрович запитав:

– Ну, тепер впізнали?

– Так, це він.

– Ось бачите, а ви відмагались.

– Але Длугача я там не бачив!

Полковник подзвонив.

– Приведіть Длугача, – сказав він конвоїру.

Ян Казимирович зайшов до кабінету. Він зацікавлено подивився на незнайомого. Очна ставка? Ні, цієї. людини він справді не знає!

Не дивно, що Длугач байдуже відвів очі від людини, перед якою тремтів раніше і з якою була пов'язана значна частина його шпигунської біографії. Пластична операція обличчя, зроблена Ділем після втечі з СД, зовсім змінила його.

Зате Діль уп'явся очима в свого колишнього співробітника. Полковник розрахував вірно: після того, як Діль засумнівався у арешті Длугача, поява Длугача у кабінеті посилить стан психологічного шоку, в якому перебуває Діль. І Василенко одразу ж використав слабість противника.

– Послухайте, Длугач, – сказав він, – мені передали, що ви буцімто хотіли ще щось додати до своїх показань. Слухаю вас.

– Я? – здивувався Ян Казимирович. – Це якесь непорозуміння. Я все розповів про свою діяльність на хибній дорозі…

– Невже все? – насмішкувато перепитав Василенко.

– Все! Це не так вже і мало, коли дійде до суду, – сумно підтвердив Длугач.

– Добре. Будемо вважати, що трапилось непорозуміння. Ідіть.

Ян Казимирович з порога занепокоєно обернувся. Інтуїтивно відчув, що недарма його знову викликали і запитували в присутності цієї людини з напрочуд свіжою шкірою обличчя, що так різко контрастувала з сивиною на скронях. В очах незнайомого він прочитав ненависть і презирство…

Двері зачинилися.

– Так що ж, Діль? Може, продовжимо демонстрацію вашої агентури? Хочете, я покажу вам годинникаря Яницького з вулиці Листопада. А може, ще кого-небудь?

– Досить, – пробурмотів Діль.

Йому потрібен був час, щоб отямитись, але полковник не давав ні хвилини перепочинку.

– Ви чули, Длугач про свої злочини розповів сам. І правильно вчинив. Раджу вам наслідувати його приклад. Отже, коли і за яких обставин ви завербували Длугача?

– Навіщо ж мені повторювати те, про що він сам вам розповів? – уїдливо запитав Діль.

– Я хотів, щоб ви мені сказали про час вербування, аби ще раз впевнитися, з якого саме моменту розумніший від вас Ян Казимирович почав використовувати вас у своїх інтересах…

Знову ці натяки! Думки Діля розбігались, він ніяк не міг зосередитись. А полковник невмолимо вів наступ. І особливо небезпечними були оті натяки. Що ж за ними ховається?

– Я не розумію, про що ви говорите, – повільно сказав Діль.

– Я говорю про те, що агент СД Ян Казимировий Длугач за сумісництвом співробітничав з однією іноземною розвідкою, якій продавав вас разом з таємницями СД оптом і уроздріб.

– Що ви сказали?! – Діль підвівся з стільця.

– Сідайте! – наказав Василенко. – Звичайно, неприємно дізнатися про те, що пошився у дурні. Але що поробиш: факти – уперта річ.

– Длугач працював на іншу розвідку? – хрипко запитав Діль.

– Так, а що тут дивного?

– Докази!

– Будь ласка! Я можу зачитати вам його свідчення, з яких видно, що ще у лютому 1942 року один з ваших кращих агентів, він же спеціаліст по коньяку «Наполеон» і організації холостяцьких вечер, Ян Казимирович Длугач став агентом однієї іноземної розвідки. Полковник зачитав Ділю ці показання.

– Впізнаєте підпис? – він простягнув Ділю протокол, не випускаючи його з рук.

– Дайте мені самому прочитати.

– Читайте. Ну, впевнились?

Діль не відповів. Він був надто схвильований.

– Хочете знати його нове прізвисько?… Дарлінг. По-англійськи це значить «Дорогий». Дійсно, дорого коштував вам цей суб'єкт! – і Василенко весело засміявся.

– Цього не може бути! – заволав нарешті Діль. – Все це фальсифікація.

– Це було, – сказав, все ще посміхаючись, Василенко, – було під самим вашим носом. Скажу вам навіть більше. Знаєте, хто був резидентом, який завербував Длугача?

– Хто? – вирвалося у Диявола.

– Рішард Вишневський, метрдотель «Бристоля», де ви так любили бувати. Прізвисько в розвідці – Консул.

Хоча новий удар був жорстоким, Діль зумів узяти себе в руки. Він прийняв рішення. Це щеня Ігрек сплатить за приниження, яке він зараз пережив. Він, Діль, не хотів нічого говорити і нічого не сказав би. Але з двійником, з людиною, що зрадила йому, він розправиться навіть зараз, сидячи за гратами!

На обличчі Діля мимоволі відобразилося все, про що він думав у цей час. Василенко з задоволенням спостерігав, як вираз розгубленості поступово змінявся жадобою помсти. Куди зникла маска розбещеного насмішника і циніка!

«Отже, – думав Діль, – всі ці роки ти обдурював мене, малий. Коли я сидів у твоєму ресторані і ти з метрдотелем, улесливо схиляючись, вибирав мені вечерю, ви разом сміялися над простаком Дияволом. Добре ж, Ігреку, я помщуся і помщуся жорстоко. Який би ти не був відвертий, не вірю, що розповів про все. Тобі це не вигідно! За будь-яку твою справу тебе, безперечно, повісять. Отже, ти дав мінімум, від якого не міг відхреститися. Але ж я знаю про тебе все, мій малий! І не тільки про роботу для мене, а й про дільця у дефензиві, яка тебе продала мені».

Зловісна посмішка зазміїлась на вустах Діля.

«Ми почнемо з твого ресторану, з того місця, де ти обдурював мене. Совєти не простять тобі «Бристоль» і катування підпільників. Навряд чи ти розповів про роль, головну роль, яку грав у цій зраді. Але перед тим як виказати тебе з головою, треба остаточно впевнитися, що все, написане у протоколі, – правда».

– Ось що, громадянине полковник, – рішуче сказав Діль, – ви можете довести, що все, написане у протоколі, – правда?

– Звичайно!

– Нехай Длугач ствердить це у моїй присутності.

– Добре.

Так Ян Казимирович втретє з'явився у кабінеті Василенка. Тепер він вже хвилювався. Знову цей незнайомий. В чому справа? Він безуспішно намагався розібратися у намірах полковника.

– Сідайте, Длугачу, – сказав Василенко. – Ви знаєте цю людину?

– Ні, – цілком щиро відповів Ян Казимирович.

– Ви говорите неправду, – похитав головою Василенко. – Ми маємо відомості, що ви були зв'язані з цією людиною за своєї шпигунської діяльності на користь іноземної розвідки. Визнаєте це?

Ян Казимирович одразу заспокоївся. Звичайно, тут непорозуміння! Суб'єкта, що сидів перед ним, він не знав і ніколи з ним не зустрічався.

– Я вже говорив, – розважливо почав Длугач, – що мав зв'язок тільки з резидентом іноземної розвідки Рішардом Вишневським, метрдотелем ресторану «Бристоль», що завербував мене. Кілька днів тому до мене з паролем з'явився Микола Іванович Сєверцев, якому я був переданий для зв'язку. Більше нікого не знаю.

– Так ти мене не знаєш, Дарлінг? – раптом із злістю сказав незнайомий. – Ти мене не знаєш, малий?

Діль рвучко схопився з стільця, кинувся на Длугача і вчепився йому в горло… Тільки за допомогою викликаного конвоїра Василенку вдалося відтягти Диявола і звільнити з його рук добряче пом'ятого Длугача. Ян Казимирович мав досить-таки жалюгідний вигляд, і полковник одразу ж відправив його до камери, наказавши конвоїру викликати лікаря.

Діль, важко дихаючи, сів на своє місце. Дика злість ще палала у його очах.

– Викликайте стенографістку, громадянине. полковник, – сказав він нарешті. – Я вам все розповім. Про Длугача, – додав уїдливо, – тільки про Длугача. Але все – це я вам обіцяю.

І дійсно, Диявол не помилував свого секретного агента. Він розумів, що ллє воду на млин ворогів, але жадоба помсти душила його. При одній згадці про те, яким він був сліпим, як дурили його, він ставав мов несамовитий.

Спочатку полковник боявся, що Діль буде брехати на Длугача, але потім впевнився, що колишній керівник л-ського СД говорить правду. Він безжально топив свого колишнього агента.

І перед Василенком розгорнулася картина життя професіонального шпигуна, життя, сповненого злочинів, крові, бруду. Диявол не приховав навіть далекого минулого свого співробітника. Так слідчим органам стало відомим усе, що робив Длугач у польській дефензиві.

Кривава діяльність Длугача у СД мала досить різнобічний характер. Разом з Сірим він боровся проти партизанів, надсилав до партизанських загонів провокаторів і шпигунів. За завданням Діля входив у довір'я підпільних організацій в Л. і видавав радянських патріотів. Кинутий до Яновського табору смерті під виглядом радянського військовополоненого, він доніс адміністрації табору про задум втечі – і шістнадцять її учасників були закатовані гітлерівцями.

Таємні зустрічі з Ділем, явки, паролі, прізвиська, плата за кров, інтимні подробиці – день за днем, епізод за епізодом поставало перед Василенком підле життя шпигуна і провокатора Длугача.

Василенко відправив Діля до камери. Він повинен навести на слід Сєверцева. Щоправда, полковник сподівався на спритність Зарудного і вірив – Григорію вдасться спіймати Сєверцева або на квартирі у Левади, або у трикотажній артілі.

Задзвонив телефон.

То був Зарудний. Він розповів полковникові про все, що сталося біля артілі: і про втечу Сєверцева, і про поранення Оленки Скаченко, яка прийшла разом з його групою до артілі для опізнання злочинця і мало не загинула під машиною Сєверцева.

Думка про те, що ворог вештається десь поруч, у їхньому прекрасному місті, в будь-яку хвилину готовий стріляти, вбивати, трощити все. була такою нестерпною, що Олексій Петрович мало не застогнав. Але на другому кінці проводу дихав у трубку вкрай зневірений Зарудний – і полковник рівним голосом віддав розпорядження: перекрити всі вокзали і аеропорти, взяти під контроль всі машини, що виїхали з міста, особливо ретельно шукати темно-синє таксі з житомирським номером, повідомити органи міліції, передати по всіх усюдах словесний портрет Сєверцева. І – шукати, шукати!

Це були необхідні, але, на жаль, тільки профілактичні заходи.

Прикривши очі рукою, Василенко кілька секунд посидів нерухомо. І перед його очима стояла Оленка. «Невже не житиме?» – закусив губу.

Але треба було діяти. Ну, що ж, будемо шукати Сєверцева за допомогою Длугача.

І Ян Казимирович вчетверте сьогодні сів за круглий столик у кутку кабінету.

Почував він себе препогано. Боліло все тіло, шия – на ній, здається, досі лишилися залізні пальці того несамовитого… Звідки він знає його останнє прізвисько? Хто це такий? Чому назвав його «малим»? Але ж так називав свого агента тільки Отто Діль, на якого незнайомий зовсім не схожий?… Хіба голос…

Від всіх цих думок у Длугача розривалася і олова.

А полковник не поспішав запитувати. Він сидів за столом і дивився на Яна Казимировича уважними, вивчаючими очима. Вираз обличчя його змінився, зникла простакуватість, благодушність, обличчя полковника наче аж потверділо. І Длугач раптом відчув себе дуже незатишно. Слабким голосом попросив коди.

Не кажучи ні слова, полковник налив йому склянку з графина. Длугач випив, подякував, поставив склянку на місце, а розмова те ще не починалася.

І тільки коли розгубленість Длугача досягла критичної точки, полковник стиха промовив:

– Яне Казимировичу, я хочу надати вам останній шанс.

– Що таке? – пробелькотав Длугач.

– Я пропоную вам самому, щиросердно, до того, як я почну вас викривати, розповісти геть все.

– Я все сказав.

– Не відмагайтесь, Длугач. Безглуздо відмовлятися від останньої можливості якось полегшити своє становище, – полковник говорив дуже тихо, але голос його був безжалісний.

– Мені нема чого додати до своїх показань.

– Тоді я скажу вам: Діля заарештовано. Він у нас, ви двічі бачили його сьогодні.

Длугач задубів від жаху. Он звідки «малий» і знайомий голос! Але обличчя, зовсім інше обличчя…

Ніби прочитавши думки заарештованого, полковник вів далі:

– Ви його не впізнали, але це Діль. Він змінив свою зовнішність. Як – я вам розповім, коли захочете. Діль дав показання і розповів нам про вас все. Будете говорити?

Длугач мовчав, лихоманково шукаючи шляхів порятунку. Василенко поклав перед ним протокол допиту Диявола.

– Читайте, – мовив він.

Може, з точки зору юриспруденції і не слід було так розкриватися перед арештованим, але Василенко заздалегідь вирішив не дати Длугачу прочитати все. До того ж він був впевнений, що той і не буде читати весь протокол.

Полковнику було зрозуміло, що гру виграно і визнання Длугача – справа найближчих хвилин. Розчавлений жахом негідник геть втратив всю самовпевненість. За багато років оперативної роботи Василенко добре вивчив цей тип хитрого і підступного ворога, який плутає і приховує сліди, доки його не припруть до стінки. Тоді він кидається одчайдушно рятувати свою шкуру…

Фінал настав навіть раніше, ніж передбачав полковник. Не дочитавши й третьої сторінки, Длугач знесилено відкинувся на спинку стільця і попрохав ще одну склянку води.

– Я все скажу, – промимрив він і заплакав.

Василенко мовчки палив і з презирством дивився на цього нікчему. І через отакого покидька загинуло стільки чудових людей… Як жаль, що не вдалося взяти його раніше…

Василенко загасив сигарету і провів руками по обличчю, наче стираючи втому. Відпочивати не було часу: Сєверцев ще гуляв на свободі.

12

Хоча обидві машини давно зникли за деревами, що оточували хату, Любка вийшла у двір тільки тоді, коли навіть гуркоту моторів не стало чути.

Підступила до хліва і довго стояла перед-широко розкритими дверима, не наважуючись зайти.

Майже доба минула відтоді, як поїхали з хутора «гості» Сірого. Вчора увечері вона дізналася, що Сірий і один з «гостей» заарештовані, а один втік.

І найвагомішим доказом, що саме так і сталося, був наліт емгебістів на її хату. Щойно вони поїхали…

Пригнічена думкою про арешт Сірого, Любка навіть не думала про свою долю. Вона стільки років вірила у щасливу зірку свого коханця, що арешт його здавався їй кошмарним сном.

Любка вже зібралась увійти в хлів, як раптом почула чиєсь шепотіння:

– Любо.

Вона повернулася на голос і відсахнулась. Перед нею стояв один з «гостей» – красивий інженер, який так вправно пристрелив зрадника Чекана. Значить, це йому вдалося втекти від чекістів…

– Любо, всі пішли?

– Так, ходім у хату.

Шкутильгаючи, Клименко зайшов до світлиці.

– Дві години блукав у лісі, – жалібним голосом сказав він. – Гнались, гади, стріляли… Бачиш – поранили, – показав замотану носовою хусткою руку.

Потім він віддав Любці закривавлену хустку і, попрохавши чистого рушника, вмився.

Любка запросила його до столу, і Клименко з великим задоволенням зголосився – він був дійсно голодний, як пес. Привізши до столиці Длугача й Сірого і відбувши оперативну нараду у Василенка, майор на рейсовому літаку негайно повернувся до Л., щоб здійснити задуманий план з Любкою. Її завчасно попередили про те, що Сірий і один з «гостей» заарештовані, а один втік. Тому й прийняла вона його довірливо та гостинно.

Поки господиня лаштувала вечерю, Клименко поволі оглядав хату. Все було, як і раніше: чиста підлога, вимитий до блиску жовтавий стіл, квіти на підвіконні, по стінах рушники, старенькі фото. Красиво, затишно. Але в хаті було чомусь моторошно, наче там лежав покійник.

– Іти мені треба, Любо, небезпечно тут, – глухо мовив Клименко.

– Чого ж небезпечно? – стенула вона плечима. – Якщо вже поїхали ті, то повернуться не скоро, А коли що, то і в хаті знайдемо де сховатися. Жаль, що схрон, мабуть, розвалили, кляті гаспиди…

– Нема резону, Любо, хата твоя на гачку. От аби за кордон податися…

Вона підвела на нього чомусь потемнілі очі, але нічого не відповіла.

– Ти допоможеш мені, Любо? – прохально зазирнув Клименко у Любині очі-вишні.

Любка знову нічого не відповіла. Тільки затремтіли куточки губ.

– Так що ж? – повторив він наполегливо.

– І ви тікаєте, – зітхнула Любка. – Лишайся, Любко, як горох при дорозі…

– Ти ж розумієш – не хочеться голови позбутися…

– Ну, добре, спробую допомогти, – поволі сказала Любка. – Є у Сірого в місті вірна людина. Влаштовував він переходи кордону нашим людям, коли Сірий посилав їх до Мюнхена, а хто такий – не знаю.

– Як же все-таки знайти його? – тоскно спитав Клименко.

– Підслухала колись розмову – живе він на вулиці чи то Потоцького, чи то Котовського, точно не вчула. А от номер будинку запам'ятала – чотирнадцять. Ім'я – вбий, не згадаю.

– Та-а-ак, – невесело протягнув Клименко, – не підеш же по всьому будинку розпитувати…

– Зачекай у мене, – звабливо зиркнула Любка, – прийде хтось із наших, запитаємо…

Однак зустріч з бандитами Сірого зовсім не входила до планів Василя Сергійовича.

– Прийде і приведе за собою чекістів – хата ж під наглядом. Ні, Любо, я тут не можу залишатися. У місті в мене є де перебути. Я туди й піду, спробую розвідати на Потоцького чи на Котовського, може, пощастить, а завтра знову зазирну до тебе. Добре?

Вона ствердно хитнула головою і якось по-собачому уткнулась у його плече…

Виглянувши надвір, – треба було й далі розігрувати з себе загнаного звіра, – Василь Сергійович попрощався з Любкою і пригинці подався в ліс.

Необхідно якнайшвидше потрапити до міста. Клименко навіть не сподівався, що почує від Любки отакі важливі речі. У поєднанні з тими даними, які отримав Василенко від Длугача, вони давали можливість скласти широкий план дій.

* * *

Дані Василенка були такими.

Після того як Длугач почав давати показання, допит його став «справою техніки». Правда, він ще намагався іноді викручуватися, але швидше за давно виробленою звичкою, ніж з наміру ввести слідство в оману.

У процесі допитів полковник влаштував Длугачу ще одну очну ставку з Ділем, розповів, чому в Діля так невпізнанно змінилось обличчя, після чого Ян Казимировий остаточно капітулював.

Вирішивши скласти зброю, Длугач одразу відчув полегкість і врешті-решт цілком серйозно запропонував Василенку використати його у роботі радянської розвідки, Він наголосив на свій великий досвід розвідницької діяльності («У кількох розвідках», – іронічно підхопив Василенко) – так, у кількох розвідках, що тільки підвищувало його компетентність у спеціальних питаннях.

Пропозиція була ввічливо, але категорично відхилена, і Ян Казимирович повернувся до камери, не маючи ніякої надії щасливо повернути свою долю…

Показання Длугача мали велику цінність. Він не тільки розповів все про свою діяльність, а й назвав відому йому ворожу агентуру, що діяла на території України. Він знав шпигунську мережу польської дефензиви, гітлерівської служби безпеки і одної іноземної розвідки. Багато, з тих, кого він назвав, можна було «знайти у записній книжці Діля.

Василенко особливо цікавився Сєверцевим та його зв'язками, але саме про це Длугач нічого не знав і Василенко повірив йому.

Длугач розумів, що Сєверцев на свободі, і вважав абсолютно несправедливим, що в той час, коли він сидить у в'язниці, його спільник, якого він вважав першопричиною всіх своїх невдач, бо вони почалися саме після його появи, розгулює на свободі і користується всіма тими благами життя, яких позбавлено його, Длугача.

Тому він напружено вишукував можливість допомогти слідчим органам. І от Ян Казимирович згадав, що метрдотель «Бристоля» Вишневський, який його завербував, для зв'язку з своїм господарем користувався послугами якогось Андрія, дрібного комерсанта, що часто виїжджав до Швейцарії.

Чому це ім'я затрималося у пам'яті Длугача? Він пояснював це тим, що чув його від Сірого вже після війни. Бандит говорив, що за допомогою Андрія він намагався встановити зв'язок з мюнхенським центром ОУН.

Длугач казав Василенку, що він в цьому збігу нічого дивного не бачить. Міг же він, Длугач, працювати і на Діля, і на Сєверцева. Чому ж Андрій не міг бути зв'язаний і з націоналістичним підпіллям, і з Вишневським? І справді, важко було сказати, де закінчувалась одна шпигунська організація і починалася інша… На жаль, більше нічого про Андрія Длугач не знав. Ні прізвища, ні адреси.

Полковник вже простяг руку до дзвінка, щоб наказати привести Сірого, як двері кабінету рвучко відчинилися і на порозі з'явився Григорій Зарудний – кітель розстебнутий, очі розгублені й щасливі водночас. Він поволі підійшов до столу, витер спітнілі долоні об кітель.

– Що трапилось? – суворо запитав Василенко. – Чому у вас, товаришу старший лейтенант, такий вигляд?

Зарудний ледь чутно, тремтячим голосом мовив:

– Товаришу полковник… ваша дружина…

– Що?… – майже пошепки сказав Василенко, відчуваючи, як все тіло його почало дерев'яніти. – Що?! – вигукнув він.

– Вона… вона знайшлася!

Василенко мовчки опустився в крісло, бо ноги стали як ватяні. А в голові тонко задзвеніло.

– Іринка?… Знайшлася! А може… Говори: жива?

– Так-так, жива!

Василенко слухав уривчасті слова Григорія про те, що з Берліна надійшла кодова телеграма про появу у радянській комендатурі Ірини Олександрівни Василенко, – і не міг повірити.

– Поздоровляю вас, товаришу полковник, від усього серця! – гаряче закінчив Григорій і поклав перед полковником аркуш паперу – телеграму з Берліна.

Після того як Григорій навшпиньках залишив кабінет, Василенко ще довго непорушно сидів у кріслі.

«Жива… Жива!» – калатало, мов шалене, серце. Боже ж мій, як він тільки міг думати, що щось могло трапитися з його Іринкою! Полковник притис руку до грудей, намагаючись угамувати серце. А воно, сповнене радості, не хотіло слухатись…

Нарешті заспокоївшись трохи, Василенко ще раз пробіг очима по рядках телеграми, засміявся щасливо, як не сміявся, відколи пропала Іринка. І – згадав, що хотів викликати Сірого. «А, хай йому грець, тому Сірому. Можу ж я дозволити собі сьогодні не бачити пики бандита!»

Та через хвилину він усе ж натис кнопку дзвінка.

На допиті бандит мовчав. Більше того, він одразу заявив полковнику, що ніякі обставини не примусять його говорити, що він плював на всіх свідків, речові докази і очні ставки.

– Скільки міг, стільки боровся проти більшовиків, – майже гарчав бандит, – і зараз у в'язниці залишаюсь вашим ворогом.

Полковник усміхнувся, а Сірий, глянувши на нього, здивувався: і чого б йому так радіти?

Василенко знав ціну подібним заявам. Більше того, був упевнений, що Сірий заговорить, так як це зробили Діль і Длугач. Але це пізніше. Та чекати цього не було часу.

І Василенко терміново вилетів до Л., попросивши Зарудного приготувати все на випадок, якщо він не встигне повернутися до приїзду дружини.

Клименко зустрів полковника з відомостями, яких так не вистачало. По-перше, невідомий з вулиці Потоцького чи Котовського, будинок № 14, який допомагав Сірому встановити зв'язок з Мюнхеном, по-друге – Андрій, що здійснював контакти іноземної розвідки у Л. з нейтральною Швейцарією і допомагав Сірому зв'язатися з мюнхенським центром ОУН. Хто ж вони, ці двоє?

13

Вже два дні Сєверцев жив у Л., але все ще не наважувався на останній, найвідповідальніший крок.

Треба було переходити кордон. Та невдача з Левадою довела його підозрілість до краю, і він не міг примусити себе піти до людини, яка, він знав, єдина може допомогти йому.

Як вовкулака, Сєверцев кружляв містом, ночував на вокзалі, змінював грим, одяг і… не йшов до тої людини.

Перед відправкою Сєверцева до Союзу шеф назвав Миколі Івановичу того агента на крайній випадок, коли не буде іншої можливості перебратись за кордон.

Цей скрутний час настав, але хворобливе боягузтво Сєверцева примушувало його відкладати візит з дня на день.

Та от він ризикнув з'явитися біля будинку того чоловіка, пройшов за ним на роботу і з роботи. Нічого підозрілого не помітив, але ще кілька разів повторив свої подорожі.

Білинський нічим не виділявся у натовпі. То був згорблений старий років шістдесяти п'яти з дбайливо підрізаними вусами. Ходив він завжди з сукуватою палицею і портфелем під пахвою. Горло щільно закутане шерстяним шарфом, на голові тепла шапка з опущеними навушниками.

Сєверцев облишив нарешті вагання, від яких він аж схуд і втратив сон. І ось зимовим присмерком Сєверцев пішов на вулицю Потоцького.

Останні перестороги: Сєверцев минув будинок № 14, пройшов ще два квартали, перетнув вулицю і другим боком її повернувся. назад. Ще раз пильно озирнувся – здається, спостерігачів не були. Стискуючи у кишені пальта пістолет, Микола Іванович відкрив, важкі парадні двері будинку № 14.

Повільно піднявся на третій поверх. Ось і восьма квартира. Натис кнопку, десь в глибині обізвався дзвінок. Прочинилися вхідні двері. На порозі став Білинський. Він був у піжамі, але шию огортав той же шерстяний шарф, у якому Микола Іванович бачив його на вулиці. Притримуючи шарф рукою, пан Андрій мовчки запросив гостя у коридор. Двері за ними зачинилися.

– Друзі Гранта вас не забувають, – сказав Сєверцев пароль. Грант – це одне з прізвиськ полковника Гаррі Роджерса, колишнього метрдотеля ресторану «Бристоль».

«Про Гранта пам'ятають», – був відгук, але Сєверцев його не почув. Закивавши головою, старий на мигах дав зрозуміти, що не може говорити з-за хвороби горла, і гостинно розчинив двері кімнати.

Підозрілість Сєверцева знову прокинулася. Та він заспокоїв себе. Старий дійсно хворий, бач, на вулиці як кутав горло… Сєверцев рішуче зайшов до кімнати.

У кімнаті нікого не було. Не випускаючи в кишені пістолет, Сєверцев підсів до столу і розстебнув пальто.

– Напишіть, – сказав він Білинському, маючи на увазі відгук.

Старий згодливо хитнув головою і попрямував до письмового столу. Сєверцев уважно слідкував, як він у шухляді шукав папір та ручку. І раптом у поле його зору потрапила попільничка на столі.

Вона була наповнена попелом. Микола Іванович нахилився і побачив пригашені цигарку і сигарету. У кімнаті палили. Не менше двох людей. Але Білинський сам, і у нього болить горло. Хто ж палив?

Ніби нічого не сталося, Сєверцев поволі підводиться. Білинський обертається. Рука його ще нишпорить у шухляді. Сєверцев, витягаючи пістолета з кишені, стріляє. Та старий, хворий Білинський вправно відскакує вбік і кидається на Сєверцева. Той щойно встигає висмикнути руку з пістолетом, як вона висне, мов ганчірка: пан Анджей знає прийоми самбо. Але й Микола Іванович недарма вчився у розвідувальній школі в Дайтоні: Білинський летить до стінки. Лівою рукою Сєверцев вихоплює ніж… І тут з дверей, схованих за гардинами, до кімнати вбігають двоє у цивільному, й боротьба одразу стає нерівною.

Сєверцев опускає ніж і кидає запізнілий погляд на вхідні двері: в них теж двоє. Микола Іванович швиргає ножа на підлоту. Все. Його схоплюють за руки. У кутку один з тих, що увійшли до кімнати, піднімає Білинського, старий ледь стоїть на ногах від удару Сєверцева.

Той, що допомагав йому, підходить до столу і, посміхаючись, дивиться на Сєверцева.

– Привіт, Миколо Івановичу, – говорить він, і Сєверцев з ненавистю пізнає «інженера Міщенка».

Але що це? З сусідньої кімнати вивели людину, напрочуд схожу на хазяїна квартири, який зараз, похитуючись, стає поруч свого двійника. Тепер Сєверцев розуміє, що його обдурили.

– Чого ж ви так довго не приходили? – запитує один з Білинських, віддираючи вуса і розгортаючи шарф…

* * *

Григорій Зарудний тихенько відчинив двері палати і, поправляючи на плечах білий халат, навшпиньках підійшов до ліжка.

Оленка спала. На змарнілому обличчі тільки губи були такими ж яскравими, як і завжди.

Григорій, милуючись, застиг над ліжком.

Оленка, ніби відчувши його погляд, підвела довгі вії, відкрила сонні очі. В її синіх очах засяяла радість.

– Ти?

– Вибач, що збудив, – ніжно сказав Григорій.

– Що ти, що ти! – махнула рукою Оленка. – Це ж сором – до мене у гості приходять, а я сплю!

– От і добре, спати треба більше – так лікарі говорять, – швидше одужаєш, – і Григорій легенько доторкнувся до Оленчиної щоки, що одразу спалахнула рум'янцем. – Глянь, що надворі робиться! Хіба можна в такий час лежати у ліжку?

Оленка повернула голову до вікна. Там яскраво світило сонце, з довгих бурульок мерехтливо падали краплі.

У місто ішла весна…

1969-1970

Примітки

1

СБ – служба безпеки в ОУН.

2

ЗЧ ОУН – закордонні частини організації українських націоналістів.

3

ЗП УГВР – так зване закордонне представництво української головної визвольної ради.

4

Дефензива – політична поліція у панській Польщі.