Опівнічні стежки

Василенко розрахував удар правильно. Зарудний аж стрепенувся.

– Ось що, Олексію Петровичу, – рішуче сказав він, – справу я нікому не віддам. Мені її доручено, і я доведу до кінця. Ну, було, – повагався трохи. Хіба з вами не траплялося такого?

– Оце справжня відповідь! – махнув рукою Василенко. – Ходімо швидше в управління, я покажу вам щось цікаве!

Коли вони зайшли в кабінет Василенка, підполковник розгорнув свій пакунок. То був якийсь журнал і вкладена в нього газета. «Русское слово», – прочитав Зарудний на першій сторінці.

– Ця газетка видавалася тут під час німецької окупації, – сказав Василенко. – Ось фото урочистого прийому в бургомістра з нагоди народження Гітлера, і третій справа – керівник СД оберштурмбанфюрер СС Отто Діль.

Зарудний пильно роздивлявся фото. Струнка худорлява постать у чорному мундирі з багатьма орденами і медалями. Кашкет з високим денцем, зсунутий трохи набік. Вузьке обличчя з рівним довгим носом.

– Я маю повідомлення з Німеччини, – перервав мовчанку Василенко. – Вся родина Діля евакуювалася з Шверіна в Рейнську область. Фотографії його знайти не вдалося. Доведеться використати хоч би це, таке недосконале фото. Добре, що таке маємо. Відомо, що Діль за версту До себе фотографів не підпускав. Це фото єдине, яке зроблене у місті… А тепер, мабуть, вам слід виїхати до Будапешта. Адже у нас ще залишається пан Ференц Фаркаш, голова будівельної фірми, візитну картку якого ми знайшли в паперах Діля.

– Ви не дізнавались про Фаркаша? – спитав Зарудний.

– Пробував. Я дзвонив у Будапешт. Про пана Фаркаша мені не сказали нічого поганого. Комерсант, інженер-будівельник, фірма дісталась йому в спадщину від батька. Досвідчений ділок, дуже любить гроші, але в той же час його вважають чесною і порядною людиною. Отож їдьте в Будапешт, лейтенанте!

6

Весною 1945 року світ нарешті зітхнув вільно, позбувшись коричневої чуми, що багато років лютувала на Європейському континенті. Порушена війною державність ще не набрала своєї законної форми. Кордонів не існувало. Люди всіх національностей: забрані на роботу в Німеччину, визволені з таборів смерті, втікачі, переселенці, військовополонені – всі вони рухалися дорогами Європи, вітаючи бійців Радянської Армії, різномовною хвилею заливаючи міста і села.

Зарудний на трофейному «Оппель-капітані» на третій день дістався до Будапешта. Настрій його значно поліпшився. Крім того, Зарудного супроводили не лише троє автоматників, а й молода перекладачка Олена Павлівна Скаченко, яку в мріях він ласкаво називав Оленкою.

Олена Скаченко у війну була в партизанському загоні в ролі перекладача з німецької мови, а потім перейшла на таку ж посаду в їхнє управління.

Оленка охоче бувала в товаристві Зарудного, але ставилася до нього із зверхньою поблажливістю. Який з цього хлопчака розвідник! Правда, одну справу провів добре, та для справжнього чекіста цього замало!

Залишивши машину і солдатів біля будинку будапештської військової комендатури. Зарудний з Оленкою пішли на адресу, вказану на візитній картці. Певно, тому, що текст картки був написаний строгим готичним шрифтом, Зарудний уявляв собі Фаркаша сухим миршавим дідусем у старомодному сюртуці з вузьким стоячим коміром. А власник будапештської будівельної фірми пан Ференц Фаркаш виявився вельми рухливим низеньким товстунцем у цілком сучасному спортивному костюмі. Його лиса кругла, мов більярдна куля, голова блищала краплинками поту, який він весь час витирав великою шовковою хусткою.

Привітно потиснувши Зарудному руку, мило усміхнувшись Оленці, пан Фаркаш сів у рухоме крісло перед добре відполірованим бюро, запросив гостей сідати і всім своїм виглядом засвідчив готовність служити інтересам відвідувачів.

– От що, пане Фаркаш, – поволі почав Григорій, вирішивши йти на одвертість, – які стосунки зв'язують вас з Ділем, з німцем, на ймення Отто Діль?

– Отто Діль? – на обличчі Фаркаша з'явилось непідробне здивування. – Я вперше чую це прізвище.

– Пригадайте, ми маємо дані, що ви мали справу з цією людиною.

Фаркаш наморщив лоба. Потім підвівся з крісла і вийняв з нижньої шухляди бюро товсту конторську книгу з алфавітним покажчиком.

– Ось тут, – поплескав він рукою по книзі, – записані всі мої клієнти. Пошукаємо, може, я й справді забув, хоч до цього часу не скаржився на пам'ять.

Григорій з хвилюванням стежив за перегортуваними сторінками. Фаркаш нарешті спинився.

– Ось літера «Д». Дейнеке, Дьєрнеї, Дугач, Денкер… Ні, Діля нема. Я ж пам'ятаю! – він згорнув книгу.

– Отже, пан Отто Діль вам зовсім не знайомий? – спитав Зарудний.

– Ні, не знайомий.

Аби щось сказати, лейтенант запитав, чи Фаркаш не мав ніяких ділових зв'язків з містом, з якого вони щойно приїхали.

– Здається, рік тому щось було, – замислившись, відповів Фаркаш і знову заглибився в книгу.

Зарудний з нетерпінням стежив за господарем. Цього разу йому довелося чекати значно довше. Фаркаш перегорнув майже всю книгу, поки нарешті не скрикнув:

– На мою пам'ять, панове, можете сміливо покладатися! Раз я сказав – було, так воно таки було! Ось, будь ласка, пан Карл Шредер з вашого міста уклав зі мною угоду на опорядження його вілли в Сомбателі. А тепер пригадую, який він, той замовник. Такий худий, кістлявий, з моноклем і стеком, у напіввійськовій формі, з вигляду – інтендант, бо справжньої армійської виправки у нього не відчувалося.

– Ви не впізнаєте на цих фотографіях пана Шредера? – спитав Зарудний, розсипаючи на бюро перед Фаркашем кілька фотографій, серед яких було й фото з «Русского слова», знайденого Василенком у публічній бібліотеці.

Фаркаш нахилився над фото.

– Ні, тут Шредера нема, – категорично сказав він, з деяким занепокоєнням поглядаючи на обвішані орденами есесівські мундири, – з такими великими чинами моя фірма ніколи нічого спільного не мала!

– І цей пан вам не знайомий? – Зарудний ткнув просто в Діля.

– Вперше бачу! – обома руками відмахнувся Фаркаш.

Зарудний сховав фотографії і підвівся. Підвелася й Оленка.

– Дякую вам, пане Фаркаш, – сказав Зарудний, надіваючи кашкета. – Пробачте, що ми вас потурбували. Дозвольте лише одне, останнє запитання.

– Будь ласка! – Фаркаш притиснув руки до грудей.

– Коли був у вас Шредер?

– Це можна легко встановити, треба лише підняти угоду, – Фаркаш відімкнув ліву стулку бюро і, покопавшись у паперах, витяг документ. – Ось… Ми уклали угоду 30 березня 1944 року. Він був у мене саме в той час. Пан Шредер хотів, щоб моя фірма опорядила фасад і внутрішні кімнати його вілли в Сомбателі – це маленьке миле місто на австро-угорському кордоні. Він був добрий замовник і платив, не торгуючись.

– Ви швидко виконали всі роботи? – з чемності спитав Зарудний, направляючись до дверей.

– Так, дуже швидко. В середині квітня все було готове, – і вілла «Гільда» стала, як лялечка!

– Вілла «Гільда»! – зупинився Зарудний.

– Еге ж, так звалася вілла пана Шредера, – розгублено сказав Фаркаш, не розуміючи, чому його гість з такою силою повторив ці звичайні слова.

Миттю Зарудний опинився коло бюро і взяв у остовпілого Фаркаша сірувато-синій бланк угоди. Він не прочитав, а буквально проковтнув його зміст, який цілковито відповідав тому, що Фаркаш переказав усно. Мова справді йшла про опорядження вілли «Гільда» в Сомбателі.

Отже, в липні 1944 року зникає оберштурмбанфюрер Отто Діль У нього в паперах знаходять візитну картку власника будівельної фірми Ференца Фаркаша. Інженер Фаркаш у квітні 1944 року закінчив для якогось Карла Шредера віллу в Сомбателі. Віллу під назвою «Гільда». Тим часом колишня коханка Діля – Пані Висоцька – була покинута ним з-за давньої симпатії – німкені Гільди.

Все це не могло бути випадковим збігом. Цілком можливо, що вілла в Сомбателі належить Ділю.

Правда, Фаркаш не впізнав на фотографії Діля-Шредера, але не обов'язково було Ділю самому їхати в Будапешт. Він, мабуть, послав когось із своїх підлеглих. Весь цей ланцюг висновків в одну мить нанизався в розпаленій голові Григорія. Він був щасливий.

Оленка здивовано спостерігала поведінку Григорія, перезиралася з Фаркашем, який теж співчутливо стежив за молодим чоловіком.

– Дякую, пане Фаркаш, – з радісним почуттям сказав Зарудний, – ще раз велике вам спасибі!

Вони вийшли на вулицю. Не так легко було погасити радість, що вирувала в душі, і Григорій заходився пояснювати Оленці справу, що привела їх до Будапешта, і свою дивну поведінку в Фаркаша.

Це було не зовсім вірно, точніше, зовсім не вірно з точки зору додержання елементарних правил необхідної таємничості. Підполковник Василенко завжди вчив своїх підлеглих тримати язик за зубами і без оперативної потреби не бути одвертими навіть з товаришами по роботі.

Зарудний, звичайно, суворо дотримувався цієї заповіді. Але цього разу він порушив її цілком свідомо. Він передбачав поїздку в Сомбатель, необхідність пробратися на віллу «Гільда» і розмовляти з її господинею, навіть з господарем, і в цих планах Оленка Скаченко, на його думку, повинна була зіграти не останню роль.

Зарудний знав, що під час служби у партизанському загоні Оленка, з її знанням німецької мови і зовнішньою красою, виконувала складні розвідувальні операції на окупованій території. Отож і тут без неї не обійтись.

Перший, кого Зарудний побачив у приймальній військового коменданта, був… підполковник Василенко. Його поява тут, у Будапешті, була такою несподіваною, що Зарудний і Оленка прикипіли до місця від подиву.

Підвівшись їм назустріч, Василенко хитро посміхнувся:

– Що, не сподівалися бачити мене тут?

– Не сподівалися, товаришу підполковник, – радісно признався Григорій.

Підполковник одразу ж приступив до справи.

– Ну, що з Фаркашем? Є щось цікаве?

Зарудний розповів.

– Так, – сказав Василенко, коли Зарудний закінчив. – Логічний зв'язок наявний. Треба їхати в Сомбатель і подивитися на власника вілли «Гільда». До речі, я одержав із Шверіна добру фотографію Діля. Її розшукали серед негативів кращого в місті ательє.

Василенко простягнув Зарудному й Оленці фото.

7

Після приїзду в Сомбатель Василенко через відділ контррозвідки дивізії, що стояла в місті, зібрав усі дані про Шредера і запропонував своїм помічникам вирішити головне питання – побачити Шредера і порівняти його з фотографією Діля. Цю операцію підполковник доручив Зарудному й Оленці.

Було вирішено, що Оленка, проживаючи в Сомбателі, вдасть з себе спекулянтку-німкеню Ільзу Ріхтер, яка має багато цінних речей, награбованих гітлерівцями під час окупації України. Може, саме на цьому грунті їй вдасться познайомитися з фрау Лізелоттою Гребер – сусідкою Шредерів і доброю подругою Гільди. А через неї пощастить добитися і до самої Гільди Шредер.

Від Зарудного Василенко чомусь зажадав обов'язково добути фото господаря вілли. Лейтенант спробував заперечувати: адже Василенко сам привіз фотографію Діля.

– Я прошу добути фотографію Шредера, а не Діля, – різко сказав Василенко.

Зарудному нічого не лишалося, як підстерігати Шредера у місті, носячи на руці мініатюрний фотоапарат, вмонтований у наручний годинник. Але Шредер не покидав вілли і в місті довго не показувався.

Нарешті одного разу лейтенант побачив Шредера у тютюновій крамниці і лише тоді зрозумів вимогу Василенка.

Пан Шредер не був схожий на Діля!

– Це не Діль! – погодилася з Григорієм і Оленка, коли він поклав перед нею дві фотокартки.

Вона вже близько взяла до серця поразку Зарудного. Оленка цілковито поділяла точку зору лейтенанта і вважала, що він іде правильним шляхом. А зараз все розвалювалося.

– Знаєте, Оленко, – урвав мовчанку Григорій, – як собі хочете, а тут щось не так. Мені все ж здається, що Шредер і Діль – одна і та ж особа!

– Яка ж це одна і та ж особа? – Оленка сердито тицьнула пальцем у розкладені на столі фотографії.

– Яка особа? – почувся від порога голос Василенка. Він зайшов у кімнату і по обличчях своїх підлеглих зрозумів, у чому справа. Не чекаючи відповіді на своє запитання і навіть не дивлячись на фотографії, підполковник скинув кашкета і промовив:

– Так, не схожий Шредер на нашого Діля! Цього слід було чекати!

– Чому? – стрепенувся Зарудний.

– Ось що, лейтенанте, – сказав Василенко, підходячи нарешті до столу і уважно розглядаючи фотографії, – зараз нема часу для розмов. Розподілимо наші обов'язки так: Оленка нехай піде до фрау Гребер. Може, їй на цей раз пощастить зустрітись з Гільдою і бодай щось узнати від неї про чоловіка. Ви залишитесь тут, а я поїду в одне місце, – і підполковник рішуче заховав фотографії у верхню кишеню гімнастьорки.

8

Фрау Лізелотта Гребер, дружина значного бакалійного торгівця з Будапешта, втративши свого чоловіка, що загинув десь у просторах «жахливої Росії», посумувала якийсь час, не забувши прибрати до рук солідне чоловікове майно, і вирішила присвятити себе комерції.

У тривожні дні 1945 року, коли гітлерівці разом з своїми хортістськими прислужниками під натиском радянських військ тікали з Будапешта, фрау Лізелотта виїхала у провінцію, щоб там перечекати лиху годину.

В місті Сомбателі, де народився її чоловік-небіжчик, фрау Гребер мала чудовий будиночок – туди і майнула вона із столиці. В своєму вимушеному вигнанні пані Гребер трималася дуже гордовито по відношенню до сомбательського товариства, зробивши виняток лише для фрау Гільди Шредер, що проживала з чоловіком на власній віллі по сусідству.

Проте важко сказати, хто перший шукав знайомства – Гільда з Лізелоттою чи навпаки. Адже в Сомбателі всі добре знали, що Шредери живуть дуже замкнуто, ніде не бувають і нікого не приймають. Жіноча цікавість не давала спокою фрау Лізелотті. Їй здавалося, що тут існує якась таємниця, до якої неодмінно треба було докопатися. Але їй не дуже пощастило. Буваючи у Шредерів, вона дізналася тільки, що Гільда оселилась у Сомбателі в квітні 1944 року, а її чоловік прибув через півроку, в жовтні. Вони і справді нікого не приймали, але для пані Гребер зробили виняток, як для своєї сусідки.

Зараз фрау Гребер чекала Гільду до себе. Вона приготувала для своєї приятельки маленький сюрприз. Два тижні тому у своєї кравчині Лізелотта познайомилася з однією землячкою, німкенею Ільзою Ріхтер, яка недавно приїхала в Сомбатель. Ільза пропонувала для продажу кілька чудових відрізів ще довоєнної якості.

Гільда прийшла майже одночасно з Ільзою. Ільза розкрила принесений з собою чемодан, і подруги ахнули від захоплення. Дві години пролетіли в обговоренні якості тканини і наймодніших фасонів. Коли перейшли до розрахунків, Ільза виявилась вельми діловою дамою. Вона й чути не хотіла про щось інше, крім доларів. Згадка про будь-яку іншу валюту викликала в неї лише презирливе пирхання.

При цьому Ільза розповіла, як одного разу, навесні 1944 року, у одному з західноукраїнських міст її пограбувала сусідка по дому – вона жила біля трампарку на Кадетській, – тицьнувши їй фальшиві марки. Фрау Гільда сказала, що й вона була тоді у цьому ж місті і також проживала на Кадетській вулиці – її чоловік працював недалеко – отже, чула про такий випадок.

Підібравши губи, Ільза зауважила, що тепер доводиться бути обережною.

– А де працював пан Шредер? – спитала вона.

Гільда вдала, що не дочула.

Любовно погладжуючи тканину, Гільда попросила Ільзу почекати днів зо два, може, вона й добуде доларів, здається, у чоловіка щось є…

Оленка повернулася з «торгів» смерком. Василенко і Зарудний вже чекали на неї. При цьому підполковник переглядав і перечитував якісь документи. Коли увійшла Оленка, обидва підвелися.

– Ну, як справи? – спитав Василенко.

– Мені вдалося з'ясувати, що Гільда приїхала на Україну у наше місто навесні 1944 року. Жила на Кадетській вулиці, і, як вона каже, чоловік працював десь недалеко. Як відомо, німецька служба безпеки і СД знаходилися якраз на Кадетській. Фрау Гільда обережна в розмові: вона не сказала, де саме працював її чоловік, але обмовилась, що у чоловіка є долари. Мені здається, що таке свідчення наводить на думку про Діля, який вкрав перед втечею всю готівку з каси СД, де, безперечно, були й американські долари…

– Що ж, Оленко, будемо вважати, що ви справилися з завданням, – тепло сказав підполковник. – Відпочивайте, а ми будемо діяти далі. Зараз ми не можемо гаяти й хвилини. Треба поспішати, Григорію, адже ви самі турбувалися про старшину Шевченка, якого залишили коло вілли Шредера!

9

Тим часом винуватець усіх цих хвилювань пан Шредер пив каву в холі своєї вілли. Коробка добрих гаванських сигар, пляшка віскі і сифон з содовою водою робили вечірній відпочинок приємним. З приймача тихо лилася легка джазова музика. Ніщо не нагадувало про збаламучений війною світ.

Проте обличчя пана Шредера було насуплене. Ось уже другий день він відчуває невиразне занепокоєння. Невиразне, бо сам не розуміє, що його турбує. Це було вперше після його приїзду в Сомбатель.

Пан Шредер не був забобонним, але життя і професія навчили його цінувати інтуїцію і довіряти – іноді навіть сліпо – своєму передчуттю. Тому сьогодні за звичною сигарою перед сном він ще раз аналізував свої почуття.

Коли це почалося? Вчора, коли він повертався з тютюнової крамниці. Дорогою ніби не було підозрілих зустрічей. В крамниці теж. Гм, а незнайомий офіцер у формі лейтенанта Радянської Армії, якого перед цим він у місті не бачив? На мить зіткнулись їхні погляди і байдуже розійшлися. Чому ж запав у пам'ять той лейтенант?

Ах, так! Він не одразу назвав марку сигарет, коли продавець звернувся до нього, і взяв «Кемел». Узяв не так, як беруть любителі цього сорту і курці взагалі. Навіть не глянув на етикетку.

І ще запам'яталося: цей хлопець у крамниці раптом почав заводити годинник.

Виходячи з крамниці, Шредер озирнувся. Лейтенант розплачувався з продавцем і не звертав на Шредера ніякої уваги.

Господар обвів очима хол. Не хотілося б усе це залишити. Невже доведеться?

Тривожне почуття невпевненості не залишало його. Нечутно ступаючи по м'якому килиму, він підійшов до вікна і трошки відхилив штору. Перед його очима в місячному сяйві лежала вулиця – сонна і тиха. Ніде ні шереху, ні стуку. Не помітивши нічого підозрілого, Шредер повернувся до крісла і випив віскі з содовою.

Клацнув замок. Шредер засунув руку в кишеню, але зразу ж вийняв її. Знайомий дріботливий перестук каблучків – прийшла Гільда.

– Де ти була? – невдоволено спитав Шредер, не виймаючи з рота сигари.

– У Лізелотти, – защебетала Гільда, – їй принесли чудові відрізи. Це така краса!

Гільда підійшла ззаду до Шредера і поцілувала його в голову.

– Уяви собі, коханий, – казала вона, – ця дівчина хоче тільки доларів!

– Доларів?

– Так. Ти пам'ятаєш ту історію у західноукраїнському місті, коли обдурили одну спекулянтку, всунувши їй фальшиві марки, ти сам мені розповідав про це. Так от, Ільза – це та сама спекулянтка.

– Та сама спекулянтка? Ця дівчина приїхала з того міста? – Шредер поривчасто повернувся в кріслі.

– Так, вона звідти, – розгублено мовила Гільда.

– Що ти казала їй? – прошипів Шредер.

– Нічого, – Гільда відсахнулась від його потемнілого обличчя. – Вона жила у тому ж місті на Кадетській, як і ми.

– Як і ми? Ти казала їй, що ми там жили на Кадетській?

– Ні, тобто так, здається, я сказала це…

Шредер кинувся до Гільди і вхопив її за плечі.

– Підла тварюка! Що ти там ще напатякала? Може, ти казала, де я служив?

– Ні, – пробелькотіла Гільда, – я тільки обмовилася, що ти працював недалеко від нашого дому. Вона спитала, де саме, але я не сказала.

Ляпас, другий, третій! Шредер збив Гільду з ніг, жбурнув на підлогу. Стиснувши кулаки, він стояв над нею.

Так… інтуїція його не підвела. Ось звідки це почуття тривоги, цей страх, що смокче під грудьми. Вчора – підозрілий лейтенант у тютюновій крамниці. Сьогодні – дівчина з України, що цікавиться його роботою. Тут не могло бути простого збігу, його розкрили або принаймні підозрюють. Не можна гаяти й хвилини.

Що робити з Гільдою? Залишити тут – небезпечно: надто багато знає. Носовою хустиною Шредер заткнув Гільді рота і, не дивлячись у її широко розкриті від жаху очі, кілька разів підряд ударив ножем у груди. Відчув, як мертве тіло важко обвисло.

З цим закінчено. Тепер вперед! Кількома стрибками перетинає він хол, влітає до кабінету на другому поверсі і зачиняє за собою двері.

Дерев'яна різьблена панель біля письмового столу легко відсовується праворуч, відкриваючи потайне квадратне заглиблення. Шредер бере невеличкий чемодан, ставить панель на своє місце.

В чемоданчику є все, що потрібно людині, яка починає нове життя. Цілком пристойні документи, «Вальтер». з запасною обоймою, чекова книжка на базельське відділення одного з чікагських банків, кілька сотень доларів на поточні витрати і записна книжка – неоціненний скарб, запорука майбутнього відродження Шредера.

Навіть не кинувши прощального погляду на своє помешкання – Шредер не сентиментальний, – він, обережно ступаючи, спускається вниз.

В холі тихо, голубуватий морок. Шредер спокійно минає нерухому Гільду і виходить на кухню.

Там темно. Кілька секунд Шредер стоїть, прихилившись до одвірка, і уважно прислухається до тиші за вікном. Потім ховається у ванній кімнаті. У стіні за дзеркалом, скоряючись натиснутій кнопці, відкривається люк зі східцями, що спускаються вниз. Мить – і Шредер зникає в чорному отворі.

Робітники будапештської будівельної фірми Ференца Фаркаша за солідні грошенята постаралися: підземний хід з ванної виводить Шредера в гараж. Він вилазить з люка під автомобілем і обережно відчиняє дверці.

Ну от, він у машині. Руки впевнено лягають на руль. Двері гаража зроблені з фанери. Шредер вмикає швидкість, і стодвадцятисильний «Гудзон» без труднощів виштовхує легенькі дверцята, ламає дерев'яні ворота вілли і вилітає на вулицю. В ревінні мотора машини навіть не чути крику одного з автоматників Зарудного, що патрулював біля воріт.

Нахиливши голову, Шредер з вимкнутими фарами мчить по Сомбателю. Швидше б вибратись на автостраду, а там його ніхто не дожене! І тут дужі руки ззаду хапають його за горлянку…

Коли Василенко і Зарудний підійшли до вілли, вони побачили «Гудзон», що під'їздив. За рулем сидів старшина Шевченко. Загальмувавши коло воріт, Шевченко виліз із автомобіля, тягнучи за собою зв'язаного Шредера. Доручивши свій «трофей» автоматникові, що підбіг, Шевченко разом з підполковником і лейтенантом перейшли на протилежний тротуар, де нерухомо темніло тіло солдата.

– Як це трапилось, старшина? – спитав підполковник по тому, як машина з комендатури забрала тіло загиблого автоматника.

– Ми прибули до вілли ще завидна. Звичайно, одразу не пішли до воріт. Небіжчик Ніфонтов порадив посидіти в кав'ярні напроти. Крізь вікна в кав'ярні добре видно було підходи до вілли. Коли зовсім стемніло, Ніфонтов залишився стерегти вхід у віллу, а я з єфрейтором Рудіним непомітно пробрався у сад, що оточує віллу. Рудіна залишив у кущах біля чорного входу, а сам вирішив засісти в гаражі. Я гадав, що коли власник вілли надумає тікати, то відразу кинеться до автомобіля, де я його й застукаю. Я заліз у машину і сховався на задньому сидінні. Не знаю, як він з'явився у гаражі. В двері ніхто не входив, за це ручуся. Не встиг я очуматись, як машина винесла двері, ворота і вирвалася на вулицю. При цьому збила Ніфонтова, що стояв коло вілли. Коли я почув його крик, було вже пізно. Винуватий, товаришу підполковник! Треба було його, гада, в гаражі брати, то й Ніфонтов був би живий…

– Нічого не вдієш, старшина, – сумно сказав Василенко. – Ви зробили все можливе. Ну, а цей пан, – підполковник показав на Шредера, що лежав на тротуарі під охороною Рудіна, – цей пан відповість нам за все…

Підполковник нахилився над Шредером і, розв'язавши галстук, нащось розстебнув йому комір сорочки. Оголивши Шредерові плече, підполковник присвітив ліхтариком.

10

Начальник відділу контррозвідки дивізії, що розташувалася в Сомбателі, люб'язно запропонував Василенкові свій службовий кабінет. Сівши за широким столом, підполковник разом із Зарудним з цікавістю роздивлявся вміст шредерівського чемоданчика, знайденого у «Гудзоні». Особливу увагу Василенка привернула записна книжка, на кожній сторінці якої купчилися ряди цифр.

– Треба гадати, лейтенанте, – задумливо сказав підполковник, – що всю цю веремію ми закрутили не стільки заради самого Діля, скільки заради відомостей, що криються саме в цій книжечці. Тепер, коли вона в наших руках, ми вже якось постараємось розшифрувати цей загадковий тайнопис.

– Еге ж! – весело підхопив Зарудний. – Зараз уже легше, ніж тоді, коли ми не мали нічого!

– Легше, але не легко! – поправив Василенко. – Ще багато буде клопоту з паном Карлом Шредером, тобто Отто Ділем.

– Ви так і не хочете розповісти мені всі свої секрети?

– Почекайте, Грицю! Будемо викликати злочинця, і на допиті ви про все й довідаєтесь.

Вкрай заінтригований, Зарудний нетерпляче потягнувся до кнопки дзвінка.

Підполковник не заперечував.

– Давайте арештованого, – сказав він конвоїру, що увійшов.

Двері відчинилися, і арештований у супроводі конвоїра став на порозі.

– Сідайте, – сказав Василенко, відпускаючи солдата.

Шредер невимушено влаштувався на м'якому віденському стільці.

Це був чоловік років за сорок, з чорним волоссям, що падало на лоб. Безбарвні очі ледь виднілися з-під опущених повік. Він мав напрочуд свіжу шкіру обличчя. Сидів на стільці спокійно. Навіть найпильніший спостерігач не помітив би в ньому найменших ознак хвилювання.

«Гаразд, – подумав Василенко, – ми тебе виб'ємо з цієї добре розіграної рівноваги». І запитав:

– Ваше прізвище?

– Шредер, – відповів арештований, – мене звуть Карл Шредер.

– Я маю на увазі ваше справжнє ім'я.

Арештований знизав плечима.

– Я ніколи не мав іншого імені.

– Ви це категорично стверджуєте?

– Безперечно. Дозвольте закурити?

– Будь ласка, – Василенко простягнув йому розкритий портсигар.

– Пробачте, я курю лише сигарети… – він обвів поглядом кімнату і спинився на Зарудному.

– Прошу, – лейтенант вийняв з кишені пачку «Кемел».

Шредер закурив. Він одразу впізнав лейтенанта, якого зустрів у тютюновій крамниці. Цього хлопчика він не боявся. Напівсивий підполковник був, безумовно, гідним супротивником. Шредер, з насолодою затягуючись сигаретою, подвоїв увагу.

– Продовжимо, якщо ви не заперечуєте, – сказав Василенко.

– Навряд чи мої заперечення матимуть силу, – посміхнувся арештований.

– Слідство має точні дані, що Шредер – не ваше прізвище. Нам відомі причини, які спонукали вас приховати своє справжнє прізвище, пане оберштурмбанфюрер!

Шредер пускав кільцями дим і ніяк не реагував на слова підполковника.

– Оберштурмбанфюрер? – нарешті спитав він байдуже. – Ви з кимось мене переплутали.

– Ні, не переплутав. Ви – оберштурмбанфюрер Отто Діль – злочинець!

– Який Діль? Це помилка. Я не чув про такого. І ніякого відношення до тієї людини не маю.

– На Україні, – підполковник назвав місто, з якого вони приїхали, – ви бували?

– Звичайно. Я служив там представником відомої фірми «Сімменс-Шуккерт» з 1942 по 1944 рік.

– Де ви проживали?

– Потоцького, 34, квартира 5. Прошу вас, зберіть довідки про місце мого проживання, про контору «Сімменс-Шуккерт» на Домбровського, 49, куди я ходив щоденно протягом двох років, порівняйте, нарешті, фотографії мої й Діля, і ви побачите, що робите помилку.

Впевнений голос арештованого, його непохитний спокій, ясні й точні відповіді, адреси, які він назвав, справили враження на Зарудного… Він занепокоєно подивився на Василенка.

Підполковник був незворушний. Він акуратно записав у блокнот названі адреси і вів далі допит.

– Коли ви виїхали з України?

– В липні 1944 року, незадовго перед евакуацією німецької армії.

– Ви виїхали самі?

– Так, моя дружина виїхала в Сомбатель трохи раніше.

– Коли ж саме?

– Приблизно, наприкінці квітня того ж року. На той час була готова наша вілла, і вона поїхала прийняти її від фірми, що виконувала роботу.

– Давно ви були одружені з фрау Гільдою?

– З січня 1938 року. На віллі – в бюро мого кабінету – є шлюбне свідоцтво.

– Це правда, – сказав Василенко. Повернувшись до столу, він вийняв з шухляди папку, з якої взяв товстий аркуш паперу. – Дійсно, в січні 1938 року якийсь пан Шредер повінчався в місті Лейпцігу з Гільдою Рейнеке.

– Ну от бачите, пане підполковнику! Ви безумовно з кимсь мене сплутали!

– З якою метою ви вбили Гільду?

– Боже мій! – голос Шредера непідробно урвався. Він закрив очі руками. – Боже мій! Я, зовсім її не вбивав!

– Проте труп її знайшли у вітальні вілли після вашої втечі звідти.

– Пане підполковнику, я повернувся додому пізно ввечері і застав дружину вже мертвою. Від жаху я кинувся до автомобіля, щоб поїхати в поліцію, і тут мене схопили.

– Чому ви просто не подзвонили в поліцію?

– Справді, це було б зручніше. Але в моєму становищі – не бажаю вам звідати того, що я пережив, побачивши свою кохану дружину в калюжі крові, – не завжди чинять найрозумніше. Крім того, я ще мав на увазі заїхати до лікаря.

Василенко посміхнувся.

– Нічого не скажеш! Уважний чоловік. Однак, поспішаючи до лікаря, ви не забули захопити з собою все це, – він показав на стіл, де стояв чемодан Шредера.

– Гроші, пане підполковнику, гроші! В чемоданчику були гроші, які могли мені знадобитися, щоб умовити лікаря серед ночі поїхати до дружини.

– Невдале пояснення. Але облишмо це. Розкажіть, де ви були до приходу додому?

– Пробачте, – затинаючись, сказав Шредер, – але мені не зовсім зручно відповідати на це запитання. Справа в тому, що я був у однієї жінки.

– До котрої години?

– Години до одинадцятої.

– Неправда, Шредер. З сьомої години вечора за віллою був встановлений нагляд. Весь час ви нікуди не виходили.

– Ваші спостерігачі погано працюють, – недбало відповів арештований. – Якщо один із них не зумів устерегти себе від моєї машини, про що я дуже шкодую, то тим більше міг прогледіти мене.

– Отже, ви заперечуєте свою причетність до вбивства фрау Гільди?

– Звичайно.

– Хто ж, на вашу думку, міг вчинити цей злочин?

– Нікого не знаю, нічого не знаю. Гадаю, що поліція розшукає вбивцю.

– Їй не довго доведеться шукати. Ми вас передамо їй.

Вперше з арештованого на мить злетіла маска байдужості. Видно, перспектива опинитися в угорській поліції його більше влаштовувала, аніж перебування в руках радянської контррозвідки.

Василенко, який не спускав очей з арештованого, з задоволенням констатував цю зміну в його настрої.

– Що це за шифр у вашій записній книжці? – несподівано спитав Василенко.

– Не знаю, – насмішкувато кинув арештований, – я взагалі вперше бачу цю книжку!

– Але вона знайдена у вашому чемодані.

– Не знаю. Чемодан справді мій. Але про цю книжку я нічого не знаю. Може, її підкинули в чемодан! Адже я тривалий час був непритомний з ласки вашого солдата. Чи не задля цього він повівся так неделікатно?

– Ну от що, – сказав Василенко, – нахабство ваше мені набридло. Будете говорити правду?

– Я все сказав, – відповів Шредер з тією ж глумливою посмішкою.

– Я прочитаю вам показання Ванди Висоцької, з котрих видно, що її коханець оберштурмбанфюрер Отто Діль має родиму пляму на лівому плечі. – Василенко показав пальцем на плече Шредера, за яке той інстинктивно вхопився.

– У мене теж є родима пляма на лівому плечі, – нахабно заявив Шредер, – але це єдине, що споріднює мене з вашим Ділем!

– Не єдине! Ось висновки графологічної експертизи, що дослідила зразки почерку оберштурмбанфюрера Отто Діля і мешканця міста Сомбателя пана Карла Шредера. Почерк ідентичний.

Шредер уп'явся очима в папери. Не даючи приголомшеному Шредеру опам'ятатися, Василенко вів далі:

– А ось ще один доказ: показання віденського лікаря Августа Майєра, в клініці якого ви перебували з 1 серпня по 14 жовтня 1944 року. Ось ваші фотографії до і після лікування. Лікар, три його асистенти, ще кілька осіб із службового персоналу клініки упізнали з фотографії торішнього свого пацієнта.

Шредер кинувся до підполковника, намагаючись вирвати папери, але Зарудний перехопив його на півдорозі.

Ненависть, злість, відчай, страх спотворювали обличчя Діля. Важко дихаючи, він сів на стілець, силкуючись опанувати себе. Тільки після склянки води, яку подав йому Зарудний, оговтався.

– І все-таки, – сказав Діль, – ви од мене нічого не взнаєте!

– Побачимо! – хитнув головою Василенко і натиснув на кнопку дзвінка.

– У мене до вас лише одне прохання, – сказав Діль, – я вас питаю як розвідних розвідника, зрозумійте, це чисто професіональна цікавість, – як ви мене виявили?

– По вас прийшли, – сказав Василенко, бо конвоїр уже стояв на порозі. – Можу лише сказати, що ваше перебування тут – результат вашої власної необережності, якою вміло скористався ось цей молодий лейтенант, – і підполковник показав на Зарудного.

Діль перевів погляд на Григорія. І стільки було в тому погляді звірячої люті, що лейтенант мимохіть відвернувся.

11

Зелений «Гудзон» колишнього власника сомбательської вілли із швидкістю сто кілометрів на годину мчав Чехословаччиною, прямуючи додому. За ним, не відстаючи, летів «Оппель-капітан». В цих двох машинах розмістилися всі учасники розказаної нами історії. В «Гудзоні», який вів старшина Шевченко, під охороною автоматників відділу контррозвідки сомбательської дивізії, понурився Отто Діль.

Компанія в «Оппелі» була невелика. Василенко – він любив швидку їзду – сидів за рулем, а позаду влаштувались Олена і Григорій. Всі троє були в чудовому настрої і весело гомоніли про всяку всячину.

– Ну а тепер, Олексію Петровичу, ви не викрутитесь, – сказав Зарудний. – Розповідайте, як ви довідались про лікаря Майєра.

– Що ж, Григорію, – усміхнувся підполковник, – я навмисне мовчав про це, щоб не ставити вас у незручне становище перед Оленою Павлівною. Але якщо ви самі наполягаєте, знімаю з себе всі можливі обвинувачення і скоряюся.

Зарудний і Олена приготувалися слухати.

Василенко поставив дзеркальце біля вітрового скла так, щоб бачити їхні обличчя.

– Ви пам'ятаєте зав'язку цієї історії? Перед нами було поставлене завдання, на перший погляд нездійсненне – як знайти злочинця, що зумів обманути СД, замести всі сліди? Вам, Григорію, належала цілком правильна думка – уважно вивчити особисті архіви Діля.

Помітивши, як Зарудний втішився, Василенко усміхнувся і вів далі:

– Але задум ви здійснили погано. Ви пам'ятаєте, як ми вдвох порпались у купі старих газет і журналів? Ми там знайшли візитну картку Ференца Фаркаша, одну ланочку з ланцюга, що привів нас на віллу в Сомбателі. Так само я знайшов і лікаря Майєра.

– Але де? – не втримався Зарудний. – Ми не знайшли тоді більше нічого.

– Помиляєтесь, Григорію. Звичайно, адреса не лежала готова, як візитна картка Фаркаша, але вона була!

– Де ж, де?

– Серед журналів, які ми з вами переглядали, був сьомий номер «Вінер ілюстрірте» за 1943 рік. Якщо пригадуєте, мені дуже сподобались натурні фотографії в цьому журналі, і я запропонував вам ними помилуватися.

– Так, так, пригадую, – відповів Зарудний.

– Справа в тому, що наприкінці номера, – вів далі підполковник, – де були усілякі рекламні оголошення, виявилось, що один аркуш вирвано. А я вирішив дізнатися, про що писалося на тих сторінках 163 і 164. В публічній бібліотеці дістав комплект «Вінер ілюстрірте» за 1943 рік. З хвилюванням розгорнув номер і глянув на сторінки 163 і 164. На 164 сторінці широко рекламувалися чудові успіхи віденського лікаря професора Августа Майєра, що здобув собі європейську славу майстерними пластичними операціями обличчя. Оголошений засвідчувало, що лікар Майєр береться за короткий строк ліквідувати всі вади на шкірі обличчя і навіть зробити його іншим.

Зарудний тільки кліпав очима.

– Не треба бути особливо проникливим, щоб усе збагнути: надумавши втекти, Діль вирішив змінити не тільки прізвище, але й зовнішність. Він, певно, випадково зустрів у журналі рекламу лікаря Майєра і вже цілком свідомо вирвав аркуш для себе, щоб скористатися ним у потрібний момент.

Треба було шукати доказів тотожності Діля з його майбутнім двійником. І я побував у Висоцької після вас, довідався про родиму пляму… Але все це нам нічого не давало, поки ми не знали, – де переховується Діль. Ви поїхали на розшуки в Будапешт до Фаркаша, а я тим часом виїхав у Відень до лікаря Майєра.

Обличчя Зарудного запалало, він тихо, але твердо сказав:

– Так, я прогледів і прогледів непробачно.

– Ви, безумовно, винні, але ваші подальші вчинки спокутували вашу помилку. Скажу щиро, з завданням ви справилися дуже добре, по ланцюгу Задорожнюк – Висоцька – Фаркаш дісталися до тихої вілли в Сомбателі оперативно… А тим часом у Відні я розшукав лікаря Майєра, показав йому фото Діля і почув несподівану відповідь: лікар добре пам'ятав обличчя своїх пацієнтів тільки після операції. І зберігав тільки їхні післяопераційні фото. Справді, Діля він не впізнав, зате запропонував мені свій альбом. І тут я виявив відсутність фотографії одного пацієнта, що перебував у клініці з 1 серпня по 14 жовтня 1944 року. Сам факт крадіжки саме цієї фотографії вже говорив багато про що. Я опитав асистентів лікаря, кількох сестер і з цими даними виїхав у Будапешт, де дізнався про вашу сомбательську новину.

Все стало на свої місця. Я передбачав, що ви не впізнаєте Діля в Шредері, а фотокартка його потрібна була мені для пред'явлення в клініці Майєра. Молодець, що теж стали шукати доказів тотожності Шредера і Діля. Графологічна експертиза почерків – це ви добре придумали!

Оленка, як і Григорій, з цікавістю слухала підполковника. І, коли він закінчив, спитала:

– Залишається одне нез’ясоване питання, Олексію Петровичу. Чому Фаркаш не впізнав Діля?

– Поки Діль не дав розгорнутих показань, про це можна тільки здогадуватись. Я вважаю, що Діль сам не їздив у Будапешт. Він знайшов справжнього Шредера, як ми тепер знаємо – співробітника фірми «Сіменс-Шуккерт». Я думаю, що Шредер – не вигадане прізвище. Надто впевнено називає Діль його адресу. Мабуть, за вказівкою Діля Шредер їздив у Будапешт і уклав угоду на будівництво вілли в Сомбателі. А потім… Потім він, мабуть, безслідно зник, знищений Ділем, який заздалегідь приготував собі всі документи на ім'я Шредера. Я певен, що все сталося саме так.

Підполковник замовк. Нескінченною сірою стрічкою звивалося шосе між полями і лісами Чехословаччини. М'яко шурхотів асфальт під колесами машини. Попереду, то наближаючись, то віддаляючись, мчав «Гудзон».

– З цим Дияволом, – порушив мовчання Василенко, – нас ще чекає копітке слідство. Передусім – розшифрувати записи в книжці. Ну, а потім побачимо.

Василенко, як і завжди, говорив про справи з захопленням і пристрастю. Зарудний і Оленка уважно слухали його.

Вони під'їжджали до кордонів Батьківщини.

Частина друга

Слідами диявола

1

– Він все ще мовчить? – спитав полковник Василенко.

– О, ні! – енергійно крутнув головою старший лейтенант Зарудний. – Навпаки, надмірно балакучий, але тільки на сторонні теми. Так само, як і раніше, зухвалий і цинічний. Твердить одне: я у ваших руках, у вас є юридичні й всілякі інші підстави для віддачі мене під суд, та примусити мене розповідати про речі, які мені не хочеться й згадувати, ви не можете…

– Досить ясне кредо, нічого не скажеш!

– Куди вже ясніше! Коли він зловтішно посміхається при згадці про вилучену в нього записну книжку, я відчуваю, що втрачаю самовладання.

– Погано, якщо він це помічає.

– Таке важко приховати. Тим більше від цього хитрого й спостережливого негідника. Він мені якось навіть сказав, що моє перебування у застінках гестапо не було б таким ідилічним…

– Провокує?

– Безперервно.

– Не треба нервувати… Скільки місяців ми б'ємося над розшифруванням записів?

– Близько трьох.

– А наслідки?

– Майже ніяких.

Вони сиділи в кабінеті начальника Управління Комітету державної безпеки полковника Василенка.

Був той час довгих зимових сутінків, коли всі предмети навколо розпливаються у мерехтливому мороці, а світло запалювати ще рано. За вікном сновигала заметіль, стукала зірваною з петлі кватиркою.

Полковник Василенко, і старший лейтенант Григорій Зарудний сиділи в кріслах біля круглого столу в кутку кабінету.

Василенко тихенько барабанив пальцями по столу, дивився за вікно, де роїлися сніжини в підсинених сутінках, а думки його крутилися навколо записної книжки.

Так, чесно кажучи, навіть він не чекав, що доведеться отак довго морочитися над книжкою. Згадалась сомбательська операція. Як вони тоді перехитрили досвідченого гестапівця Діля! І ось тепер, коли він у їхніх руках, ніяк не вдається відшукати ключика до його записної книжки.

Полковник зиркнув на Зарудного. Той примружив очі, на лобі зібрались зморшки. Теж напружено думає, але не гарячкує, як під час сомбательської операції. Так, багато навчила Григорія та операція. Став стриманішим, зосередженішим…

Але як все-таки підійти до розшифрування записної книжки? І Василенко, покрутивши головою, ніби йому здавив шию комірець кітеля, знову потягнувся до приміток Діля.

– Чортів Диявол, – пробурмотів він.

Довго перегортав сторінки. Нараз тицьнув пальцем у якийсь запис, і на його губах з'явилась задоволена усмішка.

– Щось знайшли, Олексію Петровичу? – нетерпляче спитав Зарудний.

– Здається, – відповів Василенко. – Але спершу оглянемось назад…

Отже, нам довелося промарнувати три місяці на те, щоб розшифрувати зміст записної книжки, вилученої у Диявола – колишнього керівника СД міста Л. Отто Діля, який переховувався у Сомбателі під ім'ям Карла Шредера. Нам необхідно виявити і знешкодити агентуру, залишену ним після вигнання гітлерівців, і ми сподівалися і сподіваємося, що відомості про неї знаходяться у записній книжці Діля. Наші припущення засновуються на тому, що, за даними Москви, Діль, зрадивши імперській службі безпеки, вирішив зберегти свою агентуру для інших хазяїв. При затриманні в нього не знайшлося ніяких інших записів, окрім зашифрованої книжки. Логічно було шукати саме в ній відомості, що так нас цікавлять.

З труднощами розшифрували записи. І про то ж ми дізнались? Якийсь силос з імен, адрес, телефонів, уривків фраз. В книжці трапляються навіть прізвища людей, що керували підпільною партизанською діяльністю в роки німецької окупації і які посідають зараз відповідальні пости. Що це? Заздалегідь розрахована провокація і спроба заплутати наш пошук? Скоріше за все так воно й є.

Ми перевіряли знайдених у записах осіб.

Деякі з них за вказаними адресами не жили і не живуть, інші знайшлися. Обласне управління не має на них будь-яких компрометуючих матеріалів. Так що важко сказати, чи є ці люди агентурою СД, чи ні.

Уривки фраз, на мій погляд, – паролі та відклики, але до кого? Як це встановити? Діль рішуче відмовляється від показань…

І ось, ще раз передивляючись розшифровані по аркушах записи, я натрапив на дещо цікаве.

В книжці є адреса: Броніслав Яницький, Листопада, 21, квартира 16. Встановлено, що за цією адресою дійсно проживає годинниковий майстер Броніслав Яницький. На сторінці 21-й книжки, що відповідає номеру будинку, зустрічається фраза: «Я можу у вас придбати золотий «Лонжин?», а на сторінці 16-й, що співпадає з номером квартири годинникаря, відповідь: «Ні, але я можу запропонувати справжній «Шаффгаузен». Виникає думка, що обидві ці фрази – пароль і відклик для зв'язку годинникового майстра Яницького з СД. – Цілком можливо! – збуджено мовив Зарудний.

– Йдучи цим шляхом, – вів далі полковник, – я зацікавився особою Яна Длугача, колишнього власника ресторану «Бристоль», адреса якого також є у книжці Діля.

– Чому саме ним?

– Тому що влітку 1943 року СД заарештувало керівників підпільної антифашистської організації саме в «Бристолі», де у них була явка. Свого часу Длугача ретельно перевіряли, встановили, що він не мав відношення до провалу підпільників, що його тоді навіть не було в місті Л. Але зараз запис в книжці Діля вносить у цю заплутану історію деякі корективи. Можливий пароль до Длугача нам відомий за встановленим мною методом. Значить, треба діяти. Але не завадило б перш за все перевірити мої міркування, – сказав Василенко, натискуючи на кнопку дзвінка. – Давайте викличемо Діля.

Зарудний ввімкнув світло. Одразу зникло народжене сутінками відчуття нереальності, і на зміну йому прийшла різка чіткість і впевненість, яка буває перед близьким вирішенням якогось складного завдання.

Коли заарештований увійшов, Василенко спитав руба:

– Хто такий Броніслав Яницький, адреса якого записана у вашій книжці?

– Я вже говорив. Це годинниковий майстер в місті Л., в котрого я ремонтував годинник.

– Він живе на вулиці Листопада, 21, квартира 16?

– Не пам'ятаю, там записано, – посміхнувся Діль і ткнув пальцем в напрямку книжки.

– Там записано ще, – так само стрімко продовжував Василенко, – що ви цікавитеся золотим «Лонжином», і, уявіть собі, інтерес цей зафіксований саме на 21-й сторінці – за номером будинку Яницького.

Якась тінь майнула по обличчю Діля, майнула і миттю щезла, але все ж її помітили дві пари пильних очей.

– Можете не відповідати, – задоволено сказав Василенко, – можете навіть не купувати замість «Лонжина» «Шаффгаузен», який запропоновано вам на 16 сторінці книжки.

Діль закліпав очима. Раптова атака примусила його на хвильку розгубитися. Та він хутко опанував собою.

– І для цих фантазій ви мене викликали? – спитав Діль, скрививши тонкогубий рот в щось мало схоже на посмішку.

– Так. І ми вам дуже вдячні за допомогу.

Коли заарештованого вивели, Василенко мовив:

– Ну, здається, ми вийшли на вірний шлях. Будемо діяти! Почнемо з Длугача. Відомо, що колишній власник ресторану «Бристоль» в місті Л. Ян Длугач зараз проживає у столиці і працює на скромній посаді товарознавця тресту їдалень і ресторанів. Я думаю, що ми можемо надіслати до нього «живий» привіт від давнього знайомого…

2

Високий плечистий чоловік у модному синьому пальті з сірим каракулевим коміром і в такій же каракулевій шапці неквапом йшов вулицею. Прихована сила вгадувалася у його трохи завеликих вилицях, різко окресленому підборідді, у всій атлетичній постаті.

Він йшов, засунувши руки у кишені, заглиблений у роздуми, не звертаючи уваги на красу морозяного зимового вечора. А вечір був справді казковий. Віти дерев, трамвайні дроти, будинки – все було припорошене сріблясто-білим снігом, який різноколірно вилискував у світлі ліхтарів.

Минувши величну будову банку, чоловік звернув у провулок, якийсь несподівано тихий в цій багатолюдній частині міста.

Оглянувшись на всі боки, він увійшов в один з будинків, піднявся на третій поверх і зупинився біля квартири номер 5. На стіні, праворуч і ліворуч від вхідних дверей, розташувались кнопки дзвінків з прізвищами мешканців, їх було чимало в цій комунальній квартирі.

Чоловік кинув оком у глибокий проліт, постояв трохи, до чогось прислухаючись, і рішуче подзвонив.

За дверима пролунали кроки.

– Хто там? – почувся стишений голос.

– Мені потрібний товариш Длугач, – відповів чоловік.

Клацнув замок, двері прочинилися.

– Це ви, Яне Казимировичу?

– Так, це я. Вибачте, з ким маю честь? – господар дому марно намагався у напівтемряві передпокою роздивитися сховане у каракулевий комір обличчя пізнього гостя.

– Вам привіт від Марії Олександрівни з Пскова, – тихо, але виразно промовив незнайомий, не витягаючи рук з кишень пальта.

Длугач схитнувся, його красиве, трохи прим'яте обличчя видавало розгубленість. Старанно підправлені брови поповзли вгору, пальці нервово бгали лацкан піджака з кокетливою хусточкою у верхній кишені.

– Спасибі, – нарешті. промимрив Длугач відклик. – Вона вже одужала від нежиті?

– Цілком. Леночка теж одужала, – гість полегшено засміявся і, витягнувши праву руку з кишені, простяг її Длугачу. – Сподіваюсь, ви самі?

– Так, прошу.

Длугач завів гостя до кімнати. Модні меблі, кілька вдалих копій картин російських художників, красива плюшева скатертина, на столі живі квіти і ніжна голівка Нефертіті на елегантному роялі, до блиску натерта підлога, цілковита чистота… Як це все не було схоже на традиційне уявлення про помешкання холостяка!

Длугач уже оговтався і з ледь прихованою цікавістю дивився на неочікуваного гостя, прихід якого означав поновлення колишніх небезпечних зв'язків.

Розумна людина, він знав, що з іноземною розвідкою так просто не розпрощаєшся, і за єдиний вексель, виданий колись, треба відробляти все життя. Ну, що ж, доведеться відробляти. Тим більше, що за свою небезпечну «роботу» він одержував чимало, а гроші з давніх-давен були єдиним богом у вщерть заповненому несподіванками житті Яна Длугача.

Саме з грошей і почався його гріх…

У панській Польщі молодий Янек почував себе чудово. Татусь його був цілком забезпеченою людиною – ресторан «Бристоль» на центральній вулиці міста Л. приносив постійний прибуток, що зростав із року в рік. На. батькові гроші молодий Ян Длугач міг весело розважатись у товаристві таких же багатих волоцюг, упадати за гарненькими панночками, пиячити, грати в покер…

Але нетривке щастя на землі. Спочатку зрадили карти. Ян програвся вщент і вимушений був навіть віддати за безцінь деякі домашні речі. Це, звичайно, не виправило становища.

В ці тяжкі дні Яна, що прийшов до Юзефи, молоденької кельнерші кафе «Імперіаль», раптом заарештовує охранка. Виявляється, брата Юзефи давно розшукує дефензива^[4], за підозрою у приналежності до підпільної комуністичної організації.

Ян довго і плутано доводив поліцейському чину, який допитував його, що він цілком випадково опинився у Юзефи, брата її у вічі не бачив, признався про картярські борги. Ця надмірна відвертість надовго вирішила його долю. Ян став агентом дефензиви, за прізвиськом «Ігрек». За два тижні розплатився з картярськими боргами, не без задоволення дізнавшись, що за зраду і запроданство платять вагомими злотими, такими дорогими для Янового серця.

За завданням дефензиви він провів кілька справ – і успішно. Виказав студентську підпільну організацію. Натрапив на слід антифашиста, що втік з гітлерівської Німеччини. Відшукав у Варшаві відомого польського журналіста, який переслідувався після повернення з Іспанії, – у той час на Піренейському півострові Гітлер і Муссоліні починали свій кривавий похід проти людства.

Длугач став кваліфікованим агентом. Його цінували, а значить, добре платили.

Таке життя імпонувало. Не працювати. Вечорами – ресторани, вино, жінки. Влітку – курорти Біарріц, Ніцца або Кіссінген.

Так продовжувалось до 17 вересня 1939 року.

Возз'єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною застало Яна Казимировича в Л., де він уже володів першокласним рестораном «Бристоль», що дістався йому у спадщину після смерті батька. Длугач не встиг втекти на захід. Ресторан у нього забрали. Ян Казимирович зрозумів, що радянський лад несе погибель всім його ідеалам.

Тому, коли через деякий час до нього прийшли від колишніх хазяїв, він охоче зголосився продовжувати шпигунську роботу.

Йому напрочуд таланило. Вдалося організували диверсію на кабельному заводі. Очорнив одного з відомих членів Зборів народних представників… І завжди виходив сухим з води.

І ось війна… В місті Л. фашисти. Знову він власник «Бристоля», знову по-старому тече життя. Офіцер польської розвідки, який підтримував з ним зв'язок, просто продав Длугача гестапо, і вій був допущений до самого оберштурмбанфюрера Діля, який швидко оцінив його здібності.

Багато кривавих справ зробив Длугач для Диявола. Найбільш значною була проведена у «Бристолі» – вона коштувала життя керівництву підпільної антифашистської організації. Длугач керував нею сам, чисто вийшовши з гри у той момент, коли пастку в ресторані було розтавлено і підпільники, не підозрюючи зради, пішли назустріч загибелі.

Але пролита кров не переобтяжувала совісті Длугача і не перетворювала його сни на кошмари. Ось і зараз, запросивши гостя до столу і виймаючи з шухляди почату пляшку коньяку і вазу з фруктами, Длугач діловито прикидав перспективи майбутньої підпільної діяльності у столиці і оплату за неї.

– З ким маю честь? – повторив він залишене без відповіді питання.

Гість усміхнувся. Усмішка пасувала до його доброзичливого обличчя.

– Звіть мене Миколою Івановичем. Прізвище – Сєверцев. Думаю, ваша цікавість цим обмежиться?

– До першої чарки коньяку! – так само жартівливо відповів Длугач.

Давня гра продовжувалась, і йому дуже хотілося одразу показати гостеві, що він – людина досвідчена і бувала, а тому може дозволити собі легку фамільярність навіть з начальством.

– Тоді вип'ємо! – Сєверцев підняв чарку. – Ого, справжній «Наполеон»! – Він з повагою глянув на хазяїна. – Ви непогано влаштувались, – окинув оком витончено обставлену кімнату.

– Не скаржусь. Але все це коштувало чимало.

– Гроші я вам, Яне Казимировичу, привіз, – Сєверцев витяг з бокової кишені піджака солідну пачку сотенних купюр і недбало кинув її через стіл хазяїну.

Це був відповідальний момент у розробленому Сєверцевим плані перевірки Длугача. Микола Іванович був добре обізнаний з подробицями його біографії, знав, що гроші Длугач любить надзвичайно. І от тепер Сєверцев пильно спостерігав реакцію Яна Казимировича.

А той ухопив пачку двома руками і притягнув її до себе. Потім, примруживши очі, підкинув на долоні, наче зважуючи, і тільки після цього обережно поклав гроші у шухляду столу, замкнув її на ключ.

Сєверцев полегшено зітхнув. Длугач, який звик продаватись за гроші, одержавши солідну подачку, знову ладен вірою і правдою служити своєму новому хазяїну.

Звичайно, у Яна Казимировича Сєверцев з'явився не відразу, хоча і мав досить переконливі рекомендації керівників своєї розвідки. Шеф Сєверцева спеціально прилетів до нього у Дюссельдорф, а потім побував разом з ним у Мюнхені, де вони бачились з Бандерою і Ленкавським – керівниками Головного проводу українських націоналістів. Вони гуртом обговорювали плани використання націоналістичного підпілля на західноукраїнських землях в інтересах американської розвідки.

І в Дюссельдорфі, і в Мюнхені Сєверцев неодноразово чув ім'я Длугача як людини досвідченої, що багато знає, тримає зв'язки і на яку можна покластися.

Перед самою відправкою, коли Сєверцев залишився з. шефом наодинці, полковник Сміт, наче вгадавши думки свого підлеглого, вголос сказав:

– На мою думку, з Длугачем ми не прорахуємося… Я майже переконаний в цьому. Але, звичайно, таких сильних противників, як чекісти, скидати з рахівниці аж ніяк не можна. Я розумію ваше мовчання. Думаєте, що чекісти за той тривалий час, коли ми не мали зв'язків з Длугачем, встигли перевербувати його чи примусили виконувати їх вказівки? Чи не так?

Сєверцев хитнув головою.

Сміт пустив запашний дим сигари кільцями під стелю і, примруживши око, мовчки спостерігав, як вони тануть там.

– Що ж, – нарешті мовив він, – не буду розвіювати ваших сумнівів. Краще бути готовим до найгіршого. Справді, Длугач після Діля був «у простої», законсервований. А тому – обережність і перевірка. Про це ви не повинні забувати ні на хвилину, – Сміт поплескав Сєверцева по плечу. – Такими розвідниками, як ви, любий друже, ми не розкидаємось!

І, вже вставши, урочисто сказав:

– Пам'ятайте, ваша місія надзвичайна!

Сєверцев не забув настанов шефа. Ось чому, з'явившись у столицю, він не пішов одразу до Длугача, а доручив своїй людині перевірку його. І навіть зараз, вже перебуваючи в гостях, він продовжував вивчати старого агента.

– Давно вже в столиці? – запитав Сєверцев.

– Одразу ж після закінчення війни переїхав. Мене перевели з обласного тресту їдалень і ресторанів до республіканського. Як спеціаліста: все-таки «Бристоль» був відмінним рестораном!

– Значить, л-ські зв'язки втрачено?

– О, ні. В справах я частенько буваю на батьківщині і довідуюсь про наших спільних друзів.

Длугач наповнив і підняв чарки.

– Ну, що ж, приємно ще раз впевнитися, що ми у вас не помилилися. Мають відбутися великі справи. Все було б добре, якби не одна подробиця…

– Що ви маєте на увазі?

– Не принижуйте себе, люб'язний. Ви набагато здібніші, ніж прикидаєтесь. Я маю на увазі ваш особистий зв'язок з колишнім начальником служби безпеки міста Л. оберштурмбанфюрером Отто Ділем.

Ян Казимирович зблід.

Гість з насмішкуватою зацікавленістю спостерігав, як острах на обличчі хазяїна дому змінився розгубленістю, що у свою чергу поступилася місцем досить незграбно розіграному подиву. Коли Длугач наостанок зобразив благородне обурення – Сєверцев іронічно сказав:

– Киньте це, Яне Казимировичу, ваш скромний талант провінційного трагіка не приніс би вам лаврів навіть у районному Будинку культури. Ми ж з вами ділові люди. Особистий зв'язок з Ділем тільки підвищує ваші акції. А я вірю в цей капітал і сплачую готівкою! – Сєверцев кинув на стіл другу пачку сотенних…

Длугач мовчки притяг її до себе і знову поклав у шухляду столу. Він зрозумів, що його співбесідник знає про нього все, і вирішив за краще не вступати в марну дискусію.

– З вами приємно мати справу, Миколо Івановичу. Що ж вас цікавить?

– Мене першу чергу цікавить націоналістичне підпілля у західних областях України, керівники оунівських проводів і банд. Наскільки я обізнаний, Діль особливо займався саме цією публікою. Ну, і, звичайно, мені потрібна його особиста агентура.

Ще у 1943 році на західноукраїнських землях з дозволу і при безпосередній допомозі гітлерівського командування почалося формування військових з'єднань «української повстанської армії». Верховоди організації українських націоналістів, знову ж таки з дозволу фашистів, викинули прапор «опозиції», пішли у так зване «антинімецьке підпілля». Ця вигадка була необхідна для того, щоб спробувати заманити західноукраїнське населення до збройних банд, які гучно називали себе «українською партизанкою». Адже український народ так само люто ненавидів фашистів, як і всі народи Радянського Союзу, прагнув боротися з ними.

Війну було закінчено, радянський народ взявся до відбудови зруйнованого окупантами народного господарства. І тільки в західних областях України по лісах і яругах ще сиділи оунівські бандити. Кривавий терор, намагання звести нанівець заходи Радянської влади – все це було справою їхніх рук.

О, Длугач добре розумів, як потрібний Сєверцеву зв'язок з керівниками банд для успіху його місії. І він, Длугач, може налагодити цей зв'язок, адже сам допомагав Ділю – був посередником між німцями і націоналістами.

– Добре, – сказав він нарешті, – ви зі мною говорите відверто, і я хочу відповісти тим же. Спробую влаштувати вам зустріч з окружним провідником, колишнім курінним УПА.

Сєверцев скочив на ноги і схопив Длугача за плече.

– Сірий – ваша людина?

– З 1941 року, – задоволено всміхнувся Ян Казимирович і звільнив плече від цупких рук гостя.

Але той вже заспокоївся і знову сів на тахту, проклинаючи свою нестриманість: не слід було так явно висловлювати зацікавленість.

– Сірий мені необхідний і якомога скоріше, – сказав Сєверцев із запізнілою байдужістю.

– Але ж ви розумієте, Миколо Івановичу, що до Сірого так одразу не дістатись. Це пташка високого польоту! Після того як радянські війська розгромили його курінь, він за рішенням оунівського керівництва очолив окружний провід, і про постій його тепер знає, мабуть, тільки він сам. – Ян Казимирович усміхнувся з свого дотепу і вже серйозно закінчив: – Охорона в нього прекрасна, а конспіратор він відомий…

Длугач, важко зітхнувши, замислився.

– Але ж не може бути, – порушив мовчанку Сєверцев, – щоб від Сірого ланцюжок не тягнувся до Л.?

– І я так гадаю. Спробую зв'язатися через годинникаря, що працює на вулиці Листопада в Л. Може, саме він і «припасований» до ланцюжка Сірого. Адже в нього – конспіративна квартира, ще Діль заклав її. Якщо все буде гаразд, тоді мені вдасться і до самого провідника наблизитись.

– Коли ви зможете вирушити?

– Треба спочатку оформити відрядження. Певно, через кілька днів.

– І, якщо все буде гаразд, ви викличете мене до Л.?

– Звичайно. А про деталі ми потім домовимось…

Сєверцев встав з тахти і, склавши руки за спиною, заходив по кімнаті. Нараз він зупинився перед хазяїном.

– Скажіть, Яне Казимировичу, а машини у вас немає?

– На жаль… Але хвилиночку… хвилиночку, є один варіант… – Длугач м'явся, наче був у чомусь не впевнений.

– Не тягніть, Яне Казимировичу, платимо ми добре – це ви знаєте. А тому – розповідайте про свій варіант.

– Ох, Миколо Івановичу, вас не проведеш! Так от, є варіант. – знову було почав здалеку Длугач, але Сєверцев так глянув на нього, що він ураз осікся. – Пробачте, це так, за звичкою людей перебирати… Хоч я і не одержував завдання вербувати людей, але якщо рибка підпливла, то чому не розставити сіть? – Длугач хитро примружив око, прицмокнув язиком. – Познайомився я тут з одним…

– Коли? Де? – різко кинув Сєверцев.

Длугач у тон йому лаконічно відповів:

– Місяців зо два тому, за преферансом. Він – інженер Управління автошляхів, відмінний партнер, од чарки ніколи не одмовиться… Є в нього і машина, так що може бути корисний.

– Послухайте, Длугач, – перебив хазяїна Сєверцев, – ви ж досвідчений розвідник, а верзете казна-що! Якщо хочете завербувати когось, то, ви мені вибачте, перш за все треба…

Ян Казимирович благально склав руки на грудях.

– Розумію, розумію вас, Миколо Івановичу! Ну, звичайно, перевіряв, і досить ретельно.

Сєверцев вмостився у кріслі.

– Ну, ну.

– В Управлінні шляхів інженер Василь Сергійович Міщенко працює третій місяць. До цього працював у міському автогосподарстві. Гонору йому не позичати – здається, у когось з родичів текла дворянська кров… До того ж хтось з близьких у Міщенка репресований. Так що особливих підстав для любові до Радянської влади у нього немає.

– Він сам повідомив вам всі ці подробиці?

– О ні! Він – порівняно нова людина у нашому постійному преферансному товаристві, говорить про себе дуже неохоче. Вважає, що його обійшли посадою – якось за пляшкою це промайнуло. І ще одна важлива деталь…

– Яка саме?

– Він був у полоні в Франції і там бачився із своїм дядьком, який ще у 1917 році емігрував з Росії.

– Ну й що?

– Дядько посідав важливу посаду в штабі генерала Власова. Нам відомо, що племінник охоче користувався привілейованим становищем родича…

– Так це ж чудово!

– Я теж так думаю, – мовив Длугач.

– Доведеться вивчити детальніше цього хлопця, – сказав Сєверцев. І спитав: – А в якому відділі працює цей Міщенко?

– У відділі перевезень.

– Це зовсім добре. Зв'яжіть мене з вашим інженером.

– Слухаюсь.

– Вип'ємо за успіх?

І вони урочисто вихилили чарки.

Сєверцев покинув гостинного хазяїна близько першої години ночі. Вийшовши з під'їзду, він звернув за ріг і відкрив кабіну телефону-автомата. Хвилин з п'ять Микола Іванович стояв, придивляючись до сонної вулиці. Не помітивши нічого підозрілого – грішним ділом він подумав, що Ян Казимирович зацікавиться його маршрутом, – Сєверцев набрав потрібний номер.

– Доброго вечора, – мовив неголосно. – Був. Усе в порядку… Ну, решта при зустрічі. І ось що: довідайтесь про інженера відділу перевезень Управління шляхами Василя Сергійовича Міщенка. Мені необхідні якомога повніші відомості про нього… Спокійної ночі.

Сєверцев зачинив за собою дверцята кабіни.

Було тихо. Висвітлений неживим світлом ліхтаря куток вулиці здавався неприродним, як погана театральна декорація.

3

– Сім бубен, – сказав Длугач.

– Мої! – протягнув руку Міщенко.

Ян Казимирович скоса зиркнув на партнера. Василь Сергійович Міщенко спокійно палив, ліниво слідкуючи за грою.

Пасуючи цю гру, Сєверцев обережно, але уважно розглядав Міщенка, який сидів навпроти. Це був худорлявий чоловік середнього віку з розумним і рішучим поглядом блискучих сірих очей. Хвилясте русяве волосся раз у раз падало на його високе чоло, і він щохвилини характерним жестом відкидав його назад. Губи, складені в іронічну посмішку, надавали обличчю скептичного виразу. Він справляв враження бувалої людини – навіть своєю манерою грати, лінивою і панськи зневажливою. Ось і зараз, чекаючи на відповідь Длугача, він бездумно пихкав цигаркою і всім своїм виглядом показував, що він виявив своїм партнерам особливу послугу, сівши з ними за стіл.

«Так, здається, Длугач був правий в оцінці його, – подумав Сєверцев. – Але все-таки треба бути насторожі, проаналізувати всі дані».

Інформація про Міщенка надходила до Сєверцева з двох джерел. По-перше, через Длугача, який прекрасно розумів, що за помилки в таких справах важать життям. По-друге, з іншого каналу, який був у Сєверцева. Микола Іванович співставив їх – все співпадало. Рідний дядько Міщенка дійсно-таки працював начальником розвідки у штабі так званої Російської визвольної армії Власова, а зараз живе у Парижі.

«От якби у самого дядечка одержати відомості про племінничка! – всміхнувся про себе Сєверцев. – На жаль, часу обмаль…»

Майже машинально слідкуючи за грою, Сєверцев цілком заглибився у свої думки.

«Таким чином, вербування Міщенка можна розпочати. Він може стати чудовим зв'язковим між підпільним проводом Сірого і нашою розвідкою. Гадаю, що шеф буде задоволений».

Непокоїла Сєверцева тільки одна обставина: час минав (хоча і недаремно), а до виконання головного завдання – зустрічі з керівництвом націоналістичного підпілля – ще далеко. Длугач лише сьогодні одержав наказ про відрядження до міста Л. Поки він там буде шукати шляху до Сірого, ще спливе чимало часу, і шеф буде незадоволений. Ну, на місці буде видніше… Головне, щоб Длугач якомога скоріше знайшов можливість вийти на Сірого.

А гра тим часом була у розпалі.

Ян Казимирович чарував. Він не просто грав, а виконував урочистий ритуал. Вираз його обличчя щохвилини змінювався, як у дзеркалі, відбиваючи кривляння вибагливої фортуни, що то дарувала йому відмінну карту, то підкидала всілякий дріб'язок.

Четвертий партнер, Яків Давидович Вінницький, літній товстий бухгалтер артілі промкооперації, підтягши до себе розкреслену пульку, роздивлявся записи гравців, підсліпувато мружачи маленькі очі і гарячково підраховуючи, скільки він може програти. Він раз по раз хапав прикуп, дивився у карти Сєверцева, намагався зазирнути і в карти Міщенка, але завжди наштовхувався поглядом на руку інженера, яка лежала на картах.

– Пас! – закінчив нарешті свої міркування Длугач.

Яків Давидович відкрив прикуп.

– Туз, король чирви! – блаженно скрикнув він. – От так везе!

Пулька закінчилася.

Вінницький, скривившись, розрахувався і пішов. Троє чоловіків, що залишилися у кімнаті Длугача, мовчки сиділи навколо столу.

– Які будуть пропозиції? – позіхнувши, спитав Міщенко.

– Може, поїдемо у «Динамо», повечеряємо? – запропонував Длугач.

– А не пізно? – Сєверцев поглянув на годинник.

– Чверть на дванадцяту. Поїхали, – рішуче сказав Міщенко, – треба ж випити за нове знайомство, – і він підвівся з-за столу.

– Перш ніж ми рушимо, – стиха почав Сєверцев, – у нас, Василю Сергійовичу, є до вас невелика справа.

– Слухаю, – Міщенко знову сів на стілець.

– Така собі невеличка справа, – втрутився Длугач. – Микола Іванович привіз вам вітання від дядька.

Міщенко здивовано підвів брови.

– Так, від дядька з Франції, – продовжував Длугач, – здається, генерал Міщенко у штабі Російської визвольної армії керував розвідкою? – він невідривно дивився на інженера.

Боже ж мій, як все це було йому знайоме! Скільки разів за своє життя він ось так ставив заздалегідь намічену жертву перед дилемою – віддати себе у руки ворожої розвідки чи піти на безчестя, розпад сім'ї, жах відкритої таємниці, арешт, в'язницю…

Скільки разів він слідкував за жалюгідними спробами розіграти обурення, стати в позу, висловити горде презирство до зрадництва. І, як результат, – тремтячі руки на столі, пониклі плечі і з острахом виведений підпис про умови співробітництва.

Міщенко не був виключенням з правил. Куди щезли удавана байдужість недбалих жестів і рафінований аристократизм! Правда, у порівнянні з іншими інженер тримався добре. Як тільки він упевнився, що його минуле не є таємницею для «партнерів по преферансу», одразу капітулював. Без афектації і гучних слів, як ділова людина, він закинув ногу на ногу і коротко спитав:

– Що я маю робити?

– Нічого особливого, Василю Сергійовичу, – Сєверцев відкинувся на спинку стільця. – Поки що нам необхідна ваша машина і ви за кермом.

– Для поїздки на кілька днів до одного з обласних центрів, – додав Длугач.

– Коли?

Не давши розкрити рота Сєверцеву, Длугач швидко мовив:

– А навіщо відкладати? Зараз повечеряємо і одразу поїдемо. О другій-третій годині дня, а то й раніше будемо на місці.

– Але я повинен хоча б попередити на роботі, – спробував заперечити Міщенко.

– Він має рацію, – підтримав інженера Сєверцев, – поїдемо завтра.

– Не треба зайвих телефонних розмов, любий Василю Сергійовичу, – з лагідною насмішкуватістю сказав Ян Казимирович. – Миколо Івановичу, повірте мені, не слід відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні… Чи не так?…

Міщенко зрозумів прозорий натяк Длугача – йому не довіряли – і обурено повернувся до Яна Казимировича.

Але той попередив його:

– Спокійно, спокійно, Василю Сергійовичу, це добре, що ви розумієте мене. Але довір'я треба ще заслужити…

Сєверцев також змушений був погодитися з доказами свого єдиновірця, і троє чоловіків підвелися з-за столу…

* * *

В той час, коли сріблясто-сіра «Победа» мчала до міста Л., полковник Василенко, глибоко замислений, сидів у своєму кабінеті.

Старший лейтенант Зарудний швидко ходив по кімнаті і раз у раз кидав погляд за вікно, за яким прокидався яскраво-синій ранок.

– Ну що, що могло статися? Чому Міщенко не вийшов в умовний час на зв'язок? – уголос розмірковував він.

– Мало що могло статися… – глянув полковник з-під насуплених брів.

Потерши потилицю, він відкинувся у кріслі й поклав голову на бильце. Григорій знав, що Василенку легше думається, коли перед його очима – біла стеля, і сам принишк, вмостився на підвіконні.

Деякий час у кабінеті панувала тиша. Та ось Василенко, стиха побарабанивши пальцями по столу, почав повільно говорити, ніби радився з собою і Зарудним:

– Дванадцять годин тому він попередив нас, що збирається піти до Длугача грати в преферанс і там його нібито мають познайомити з новим «партнером»… Може, рибка клюнула, га?… – спитав полковник скоріше себе, ніж Зарудного.

– Логічно, – кивнув головою Зарудний. – Та невже й досі грають?…

– Почекай… А якщо так, і якщо взяти до уваги давні зв'язки Длугача з Л. та записи Діля… то несподіване зникнення Міщенка…

– Треба їхати до Л.! – скочивши з підвіконня, вигукнув Григорій. – Я готовий!…

– Ет, не лізь поперед батька в пекло, – заперечливо підвів руку полковник. – Давай подумаємо ще…

І в кабінеті знову стало тихо, тільки чути було голосне дихання Зарудного, мовби він щойно біг.

Василенко встав. Зарудний виструнчився.

– Так, ви можете їхати, товаришу старший лейтенант, – тоном наказу промовив Василенко і м'яко додав: – Тільки уважніше там…

4

Залишивши супутників у номері готелю «Інтурист», Длугач неквапно йшов вулицями рідного міста. Він мав намір зайти до конспіративної квартири, через хазяїна якої сподівався зв'язатися з Сірим. Звичайно, Сірий добре знає його, Длугача, і охоче зустрінеться з ним. Але спробуй знайти Сірого…

На душі у Яна Казимировича було неспокійно. Інтуїція, звірячий інстинкт хижака, оте шосте відчуття шпигуна, яким він так пишався і яке до цього часу жодного разу не зрадило йому, підказувало, що з годинникарем Яницьким не все гаразд…

Він звик довіряти йому. Тому, перш ніж зайти до будинку номер 21 на вулиці Листопада, Длугач зайшов до закусочної навпроти, звідки добре було видно всі підходи до будинку. Він замовив собі легкий сніданок, склянку сухого вина і став роздивлятися навколо.

Нараз Ян Казимирович здригнувся. За столиком біля вікна – ідеальна позиція для людини, що цікавиться парадним під'їздом будинку номер 21, – сидів спортивного вигляду юнак з газетою у руках. Досвідчене око шпигуна помітило: какао перед відвідувачем затяглося густою плівкою – отже, воно стояло давно, юнак не стільки читав, скільки пильно дивився на вулицю через газетний аркуш.

«Невже засікли?…» – з тривогою подумав Длугач і, швидко допивши вино, вийшов на вулицю.

Минувши два квартали, він зайшов до кінотеатру і просидів там півтори години, гарячково співставляючи побачене у закусочній з своїми підсвідомими тривогами.

Коли сеанс закінчився, Длугач повернувся на вулицю Листопада і зайшов до кондитерської, розташованої на тому ж боці вулиці, що і годинникова майстерня.

Длугач ясно бачив закусочну і столик біля вікна. Так воно й є! Юнак сидів у тій самій позі, перед ним стояла та ж сама склянка какао. Але що це? Відвідувач покликав офіціантку і попросив рахунок. Поки він розплачувався, до столика підійшов другий чоловік, щось запитав у першого і сів на стілець поруч. Коли той пішов, новий спостерігач пересів на його місце біля вікна.

«Змінились», – зрозумів Длугач.

Піднявши комір і на всякий випадок засунувши руку у кишеню, де лежав пістолет, Ян Казимирович подався геть.

Дійшовши до центральної частини міста і знову подякувавши богові за свою здатність відчувати небезпеку, Ян Казимирович вирішив хоч трохи відплатити чекістам. Зовсім сховавши обличчя у високий комір пальта, він покликав до себе одного з тих молодиків у модних штанах, котрі завжди юрмились біля кінотеатрів або вештались у вестибюлях готелів.

– Хочеш заробити сотню? – запитав він.

Хлопець недовірливо подивився на незнайомого, але побачив лише коричневий капелюх, низько насунутий на лоба, і такого ж кольору цигейковий комір.

– А що треба?

– Піди на вулицю Листопада, – Длугач назвав адресу Яницького, – і запитай у годинникового майстра, чи е в нього золотий «Лонжин». Ось тобі п'ятдесят карбованців, інші п'ятдесят одержиш, коли повернешся сюди з відповіддю.

Хлопець помчав. Длугач злісно посміхнувся. Нехай походять вони за цим стилягою! Це було не зовсім безпечно, але пережита тільки-но нервова напруга потребувала розрядки. А найкращою розрядкою для Длугача була бодай дрібна помста своїм ворогам…

А тепер ще один захід на випадок, якщо у годинникаря хлопця одразу візьмуть.

Високе дзеркало відділу готового одягу універсального магазину відбило постать Длугача у новому синьому пальті і такого ж кольору капелюсі.

Він вийшов з магазину з пакетом, в який було ретельно загорнуто старе пальто і капелюх, озирнувся на всі боки. «Хвостів», здається, не було – можна повертатись до готелю. Вислизнув він, звичайно, вдало, але зв'язок з Сірим відновлювати тепер буде важкувато.

Длугач помилявся. Удача не залишила його напризволяще. Коли він переходив безлюдний. провулок на шляху до «Інтуриста», чиясь дужа рука раптом затягнула його до темного підворіття і закрила за ним важку браму. Ян Казимирович схопився за пістолет, але-та ж цупка рука стисла його лікоть, і знайомий голос проказав чистою українською мовою: – Спокійно, пане Ян, це ж я, Чекані Це була дійсно удача! Чекан, особистий зв'язковий Сірого, один з найвідданіших його помічників, стояв поруч у темному підворітті і тихо підсміювався, спостерігаючи здивування і радість давнього приятеля.

– Як ти сюди потрапив? – ще не зовсім отямившись, спитав Длугач.

– А я за вами від Листопада йду, – відповів Чекан. – Бачив, як ви лякнулись у закусочній і змились. – Чекан був кримінальним злочинцем із стажем, отож не забував злодійської говірки. – Хазі у Броніслава кінець, на Листопада нам більше не ходити…

– А ти чому в місті?

– Та-а, у справах, – непевно протяг Чекан. І, помовчавши, додав: – Кепсько в нас, Яне Казимировичу, підтисли кляті… Два тижні тому так обклали нас під Липовцями, – ледве дьору дали. Думка є в Сірого, – голос Чекана, і без того негучний, став ледве чутний, – чужий у нас з'явився. Бо вже надто вдало виходять на нас. Передихнути не дають – женуть і женуть… Так Сірий тут через своїх думає знайти стукача.

– Ну, щось уже вияснили?

– Поки що нічого. Але знайдемо! Потанцює він!…

Ян Казимирович мимоволі здригнувся, така дика злість була у голосі Чекана.

– Звідки дізнались про нього?

– Поки помовчу, Яне Казимировичу. Сьогодні вночі, думаю, одержимо новини, і тоді – каюк гаду! – Чекан брутально вилаявся.

Длугач замислився. Становище ставало небезпечним. Очевидно, противник вів наступ по всіх лініях. Невдачі Сірого, пастка у Яницького – таке не могло бути випадковим збігом обставин. Погано, що провали у банді збіглися з приїздом Сєверцева: товар лицем показати не доведеться. Але врешті-решт Миколі Івановичу зовсім не обов'язково знати дійсний стан справ.

– Ось що, Чекан, – мовив він рішуче, – як мені побачити Сірого?

– Он воно що! – Чекан уважно подивився на Длугача. – Нащо ж він вам потрібний?

– Діло до нього є: прийшли гості – добрі люди, потрібні… – Длугач багатозначно примружився, – особливо зараз, коли стало скрутно.

Чекан, розмірковуючи, помовчав, а потім, хукнувши в кулак, сказав:

– З вами давно вже однією стежкою йдемо. Сірий вас часто згадує… Але ж ви далеко, у столиці. Хтозна…

– Не довіряєш? Мені? Хоча правильно… – Длугач щільніше закутав шию в кашне. – Ну, порадься з Сірим, тільки швидше, бо гості – з-за океану.

Чекан оголив у посмішці жовті зуби:

– Так би й казали зразу. Добре, передам Сірому. Я прийду з його відповіддю чи пришлю когось через два дні. А поки що говоріть, що там за гості.

Коли розмову було закінчено, Чекан міцно стис руку Длугачу і щез, мов розтанув у морозяному повітрі.

«Клас! – з повагою подумав Длугач. – Нічого дивного, що я не чув його за собою, коли йшов від Листопада».

* * *

У готелі «Інтурист» столичні гості займали два номери поруч – подвійний і одинарний. У подвійному влаштувались Длугач і Міщенко, одинарний було віддано Сєверцеву.

Микола Іванович був цілком задоволений таким розміщенням. Міщенко, звичайно, розумів, що йому не довіряють, але, здається, його це зовсім не ображало.

Його, наприклад, не залишали надовго одного. Ось вже кілька годин, як Длугач пішов, а Сєверцев не кидає його ані на хвилинку. Разом обідали, разом відпочивали у номері, а тепер Микола Іванович вирішив, бачте, трохи подихати перед сном свіжим повітрям, для чого не полінувався одягтися, і потяг Міщенка на вулицю.

«Нарешті! – подумав Міщенко. – Може, вдасться зв'язатися з Василенком. Уявляю собі, як хвилюється полковник – адже я мовчу вже другу добу…»

Вечір був чудовий. Легкий морозець пощипував обличчя, мелодійно скрипів під ногами сніг, а небо – чисте й глибоке – розвісило над головою безліч зірок, які не могла затьмарити заграва електричного світла, що палала над містом.

Міщенко неквапно йшов поруч з Сєверцевим. Той м'яв у руках цигарку. «Нервує, – скоса зиркнув на нього Василь Сергійович. -. Адже Длугача немає вже майже шість годин»…

Сєверцев нарешті запалив цигарку і сказав:

– Може, подзвонити в номер?

Міщенко знизав плечима:

– Дзвоніть.

– Подзвоніть ви, – попросив Сєверцев.

Вони підійшли до автомата. Сєверцев прочинив дверцята і впустив Міщенка до кабіни.

Той набрав номер готелю і попросив чергову з'єднати його з номером. Сєверцев відійшов від кабіни і, покурюючи, дивився на байдуже обличчя Міщенка.

– Не відповідає, – сказав Міщенко. – Попробую ще…

Сєверцев сердито виплюнув цигарку. Вийняв нову, відвернувся від легенького вітерця, щоб запалити її. Повернувшися, побачив, що Василь Сергійович з кимось говорить. Дверцята кабіни зачинені. Він стрімко підійшов до Кабіни і почув кінець фрази, яка долинула до нього, коли Міщенко ногою штовхнув дверцята.

– …і ключ лежить у ящику? Спасибі, вибачте, будь ласка. – І повісив трубку.

– З ким ви говорили? – запитав Сєверцев.

– На всяк випадок подзвонив до коридорної, може, Ян Казимирович прийшов та заснув…

А говорив Міщенко зовсім не з коридорною, бо в той момент, коли Сєверцев відвернувся, він хутко набрав номер Обласного управління і встиг повідомити про себе.

– Ну, треба повертатись до готелю, – зітхнув Сєверцев. – Зачекаємо Длугача там.

Ішли мовчки. Сєверцев хмурив брови. Біля самого входу в готель вони зіткнулися з… Длугачем. Той просто сяяв.

– О, шановне товариство! Дихаємо повітрям? – весело запитав він.

І по його обличчю, і по тону Сєверцев та Міщенко зрозуміли, що Яну Казимировичу є про що розповісти. Всі троє швидко піднялися до своїх номерів.

– Ну? – коротко запитав Сєверцев, щільно причинивши за собою двері і навіть не роздягнувшись.

– Все гаразд! – Длугач детально розповів про зустріч з Чеканом, про їхню розмову. – Доведеться чекати, поки він прийде знову, потім, очевидно, візьме тільки мене самого, ну, а тоді вже і вас – Сірий до себе без ретельної перевірки не підпустить…

«Знову чекати», – поморщився Сєверцев. А вголос сказав:

– Добре. А зараз – відпочивати. На мою думку, слід відзначити наш перший успіх, – запросив до ресторану.

5

– Є, є зв'язок! – радіючи, мов дівчисько, вбігла до кабінету полковника Оленка Скаченко, переможно помахуючи папірцем.

Василенко підвівся з-за столу.

– Давай швидше! – і побіг очима по рядках повідомлення.

Прочитавши, весело глянув на Оленку.

Дівчина стояла перед ним – тонка, мов струна, з непокірними пасмами білявого волосся. У її великих синіх очах світився веселий подив, одвічно юне питання до прекрасного життя, питання, яке більше схоже на ствердний радісний вигук: «Я живу! Я вічно житиму!»

– У Міщенка все в порядку, – сказав полковник.

Оленка полегшено перевела подих.

– Можна йти, товаришу полковник? – запитала вона, хвацько клацнувши каблуками.

– Стривай, дівчино! Доведеться тобі поїхати до Л. на безпосередній зв'язок з Міщенком. Про деталі зв'язку дізнаєшся на місці. Товариші з Обласного управління підготують для тебе і легенду, і місце зустрічей, я повідомлю їх. А тепер можеш іти.

І, проводжаючи її очима до дверей, із задоволенням подумав: «Повезло чортяці За-рудному. Така дівчина! Буде йому справжнім другом у житті».

А в самого защеміло серце. «Іринко! Отака і ти в мене… була…»

Думки, немов прорвавши стару греблю, стрімко потекли, роз'ятрюючи рану, що ніколи не загоїться…

Ірина Олександрівна Кабардіна була з родини потомствених російських аристократів. Граф Кабардін, її дід, був відомим воєначальником, розумним і вимогливим. Іринка зберегла в пам'яті образ діда, – ніжного і лагідного до домашніх, особливо до онучки, яку любив до нестями.

А от батько… Батько був запеклим монархістом, ненавидів простий люд і часто при Іринці повторював з презирством своє улюблене: «Ці холопи галасом про республіку намагаються завадити нам користуватися благами кращої з монархій…» Сам він широко користувався цими благами, піклуючись тільки про свою кар'єру при дворі Миколи II та ще про кінний завод. Дід не поділяв поглядів свого єдиного сина, бо перш за все думав про славу і щастя Росії.

Отож так воно й вийшло, що після смерті матері дворічна Іринка залишилась на руках у діда та няньок. А коли дівчинці сповнилося десять років, помер і дід. Батько, оточивши доньку гувернерами та вчителями, сам зовсім не займався її вихованням. І, як насунули буремно-тривожні дні революції, був дуже здивований твердою відмовою Ірини втекти за кордон, до Франції.

Обізвавши дочку червоною наволоччю, граф замкнув її у колишній дитячій кімнаті, щоб на ранок, силоміць кинувши у вагон, повезти у Париж. Але вранці він знайшов тільки порожню кімнату, у яку віяло снігом. Юна графиня втекла з батькового дому і кинулася у вир революції.

Звідки ж було знати вельможному графові, що його дочка вже давно облишила і його, і те мертве аристократичне коло, в якому він жив? Ще коли вона була чотирнадцятирічною дівчинкою, молодий учитель математики уперше потай приніс їй прокламації та марксистські брошури. Вони захопили Іринку, розкрили їй очі на світ. А як учителя арештували, Іринка поклялася – все своє життя віддати революції.

Про все це Іринка розповідала своєму Льошці Василенку вже потім, коли вони одружились. А за два роки до того була перша зустріч у Петроградському ревкомі, де дев'ятнадцятирічний путіловський робітник Олексій Василенко гаряче доводив сивуватому, з прокуреними вусами членові ревкому, що доручати будь-яку серйозну справу дівчиськові, та ще й графському охвістю, – справжня зрада революційній справі. О, він добре пам'ятає, як лишився з відкритим ротом, коли до синьої від тютюнового диму кімнати, наповненої стукотом друкарської машинки і галасом безлічі людей, увійшло оте «графське охвістя» – висока, тендітна дівчина з тонкими рисами прекрасного обличчя і уважним поглядом темних очей, вогонь яких був схований довгими віями. На ній було просте шерстяне платтячко, на плечах незграбно висів завеликий для неї кожух.

– Здрастуйте, товаришу, -. першою простягла вона сніжно-білу руку, і від цього тихого, мелодійного голосу бравого солдата революції Олексія Василенка кинуло в жар. – Що. будемо працювати разом?…

Василенко також добре пам'ятав і той вечір першої революційної весни: ніжний дотик гарячих пальців до його тремтячих губ і слова, від яких запаморочилося в голові: «Я люблю тебе!» З тої хвилини вони пішли життєвим шляхом пліч-о-пліч, майже ніколи не розлучаючись. І громадянська війна, і перші роки роботи в ЧК – все разом. Ірина була для Василенка не тільки люблячою дружиною, а й другом, соратником, товаришем по боротьбі з ворогами молодої Радянської республіки.

І от Велика Вітчизняна війна. Перше в їхньому житті прощання надовго. Ірина мала летіти у фашистський тил. Вони разом обмірковували всі деталі складної, мало не фантастичної операції, яку було доручено провести капітану Ірині Олександрівні Василенко. Вона бездоганно володіла німецькою мовою і мала чудовий артистичний дар перевтілення.

Тоді, коли все вже було обговорено, Ірина Олександрівна ніжно провела рукою по очах чоловіка – цілющий жест, який стільки разів відганяв і сумніви, і біль, і втому! – Василенко мало не вперше за все життя спитав у дружини:

– За що ти полюбила мене, такого незграбного, некрасивого, неосвіченого?

– Неправда, – відповіла Ірина. – Ти був прекрасним, як сама революція, найсправжнішим і найчистішим її втіленням. І… трі-ішеч-ки кумедним…

А потім було оте чекання. Страшна, гнітюча тиша в ефірі, від якої волосся Василенка сивіло все більше. Він багато діб просидів біля рації, настроївши приймач на Іринчину хвилю. Але найрідніший у всьому світі голос мовчав.

Силами військової розвідки було організовано розшук Ірини Олександрівни Василенко, тим же шляхом та багатьма іншими надсилалися інші розвідники, але все було марно.

Що, що могло трапитися? Загинула при приземленні? Потрапила у полон, у пастку? Може, він у чомусь помилився, і за це доводилось розраховуватись його Іринці?

Ще й через три роки ці думки мало не зводили з розуму полковника Василенка. Він застогнав, немов від страшного болю. «Спокійно! Не можна так розпускатись… Треба працювати», – і, міцно зціпивши зуби, Василенко щэ раз уважно перечитав повідомлення Управління держбезпеки про Міщенка.

6

Наступного ранку всі троє снідали в кафетерії. Там, за словами Длугача, міг з'явитися кур'єр від Чекана. Хоча бандит і попередив, що це буде не так уже й скоро, але Сєверцев нервував, не маючи змоги приступити до виконання свого завдання, отже і потяг всіх туди. На всяк випадок…

– Ф'ю! – присвиснув Длугач, ступивши на поріг. – Яка мадонна з'явилася біля самовара!

За прилавком дійсно сиділа вродлива дівчина з пишною копичкою білявого волосся і напрочуд свіжим рум'янцем на щоках.

Міщенко кинув на неї оком і скривився:

– Кирпата… – А в самого аж серце закалатало: «Оленка прийшла мені на допомогу! Тепер вже буде трохи легше, не так самотньо… Коли ж вона встигла прилетіти з столиці, адже я тільки вчора ввечері зміг повідомити про себе?»

Він підійшов до столика і сів спиною до прилавка. А Сєверцев говорив Длугачу:

– Яне Казимировичу, будь ласка, замовте для нас по склянці кави і щось легке на сніданок.

– Із задоволенням! – відгукнувся Длугач. – До того ж матиму підставу заговорити з цією красунею, може, і познайомитись поближче…

Міщенко насмішкувато подивився на Длугача:

– І охота вам, Яне Казимировичу, загравати з буфетницями.

Сєверцев мимоволі відзначив слова Василя Сергійовича. «Хлопчик грає трохи роль сноба, але це навіть добре». Міщенко все більше і більше подобався йому.

– Ну, от і все, – вернувся, потираючи руки, Длугач, – сніданок на «трьох королів» зараз подадуть.

Микола Іванович кивнув і підсів ближче до Длугача.

– Я прошу вас розповісти мені трохи детальніше про розмову з Чеканом, – почав він, сторожко озираючи невеличкий зал кафетерію, в якому в цей ранковий час майже не було відвідувачів. – Особливо про умови, за яких я зможу нарешті побачитися з Сірим.

Длугач обмацав своє обличчя, немов перевіряючи, чи добре поголився, потім склав руки на столі і теж тихо мовив:

– Я розумію вас, Миколо Івановичу, – ви не можете, не маєте права так довго чекати. Але судіть самі: Сірий – помітна фігура у націоналістичному підпіллі – без ретельної перевірки не підпустить до себе навіть мене, людину, що майже всю війну пройшла поруч з ним. І ви, мабуть, чули, що таке СБ? Навіть якби Сірий і дав згоду на зустріч без попередньої перевірки, то цьому завадили б оті молодчики із підпільної оунівської служби безпеки. Так що доведеться чекати стільки, скільки необхідно буде для нашої перевірки. А домовилися ми з Чеканом так: я жду на нього два дні і одразу ж іду з ним, якщо буде дозвіл, до Сірого. Ви мене, в свою чергу, чекаєте дві доби з початку моєї «подорожі». Коли я у призначений час не повернусь, вважайте, що мене або «кокнули» есбісти, або я потрапив до органів безпеки. Все може трапитись! Так, так, все. Тому, якщо я не повернусь, зникайте одразу ж – і якомога далі…

Ждати посланця від Чекана довго не довелось. Уже ввечері наступного дня Длугач примітив у кутку зали кафетерію чоловіка, на безіменному пальці лівої руки якого виднілась старовинна печатка-перстень. Умовний знак! Чоловік зустрівся очима з Длугачем, неквапно допив свій коньяк і рушив до виходу. Через кілька хвилин за ним пішов і Длугач.

– Отже, справу почато… – схвильовано сказав Сєверцев. – Дай боже, щоб вона успішно закінчилась! Тьху, тьху!

Міщенко ледь всміхнувся – бач, і цей досвідчений вовк розвідки забобонний, – і підійшов до симпатичної буфетниці.

– Дайте мені, будь ласка, «Казбек», дівчино, – сказав він голосно і, відвернувши голову так, щоб Сєверцев не бачив його губ, стиха додав: – Длугач пішов на зв'язок з окружним провідником Сірим. Через деякий час він повернеться, і тоді ми підемо всі до нього. Коли це буде, я попереджу, – підійду до тебе і попрошу знову пачку «Казбеку». – І, взявши від буфетниці цигарки та здачу, він спокійною ходою попрямував до виходу.

Встав і Сєверцев, пішов за ним. Два дні в очікуванні Длугача минули без будь-яких пригод. Під кінець другої доби Сєверцев, зовсім втративши спокій, все частіше зиркав на годинник.

А Міщенко тим часом почував себе чудово і навіть підсміювався над Миколою Івановичем.

– Дорогий мій колего, раджу зняти годинник з руки, бо він вам дуже вже діє на нерви. Бути рабом часу при будь-яких обставинах не варто, повірте мені.

На це Сєверцев роздратовано відповів.

– Якщо вже що і діє мені на нерви, то ваша філософія. Піду вниз, візьму щось випити.

Міщенко розсміявся:

– Так недовго і п'яничкою стати! Але ця ідея і мені до душі, тільки я вип'ю не для заспокоєння нервової системи, як ви, а для того, щоб більш змістовно витратити час до появи Яна Казимировича.

Сєверцев у відповідь пробурмотів щось і попрямував до виходу з номера.

Але щойно він підійшов до дверей, як вони самі розчинилися і на порозі з'явився Длугач.

– Нарешті! – видихнув Микола Іванович.

– І дійсно вчасно, – додав Міщенко, – а то Микола Іванович вже пішов було за пляшкою, щоб випити за упокій вашої душі…

– Годі, – тоном наказу обірвав його Сєверцев і, звертаючись вже до Длугача, сказав: – Ну, як справи?

– Все гаразд, – стомлено опускаючись на стілець, мовив Ян Казимирович. – Завтра о чотирнадцятій нуль-нуль нас чекають на станції Н., що у сорока кілометрах від міста, а звідти, якщо все буде гаразд, привезуть до резервного схрону Сірого… Дійсно, Миколо Івановичу, принесіть щось випити, бо я ледве тримаюсь на ногах…

Наступного ранку, поснідавши, як завжди, у кафетерії (Міщенко знову купив у «буфетниці» Оленки пачку «Казбеку», чим і повідомив про свій від'їзд до лігва Сірого), вони вирушили на вокзал до приміського поїзда.

7

Давно вже затишна хата лісника не бачила такого вишуканого товариства.

Елегантний Міщенко прикипів поглядом до господині – чорнобрової гарної молодиці з соковитими очима-вишнями. Длугач по дорозі від станції до хати лісника вже встиг повідомити йому, що Любка – коханка Сірого.

Обличчя Сєверцева було діловито-урочисте, мовби в очікуванні якоїсь важливої події.

Длугач же, мов давній знайомий, поводився як вдома і відверто милувався Любкою.

– А хазяїн де? – запитав він після того, як представив Любці гостей.

– У схроні… Він зайнятий, – з недоброю посмішкою сказала господиня.

– Що там таке? – стривожився Длугач.

– Привезли вчора з Вороном хлопчика – йшов з міста, до своєї людини у проводі. Ось він його і катує…

– А хлопець?

– Мовчить, сволота. Але в Сірого заговорить!

І Длугач здригнувся – не стільки від змісту слів, скільки від тону, яким вони були вимовлені.

Скривився і Міщенко.

Один лише Сєверцев не звернув уваги на Любчині слова. Він змінився невпізнанно. Очі його примружились і засвітилися холодним металевим блиском, щелепи затверділи.

– Веди нас до Сірого, – різко сказав він Любці, і вона, відчувши, що цей чоловік має право наказувати, мовчки повела їх з хати.

Вони вийшли у порожній двір, огороджений похиленим парканом. Ліс підступав до хати з усіх боків, гілки дерев перегинались через паркан і майже зовсім закривали невеличкий хлів у кутку «двору.

Любка відімкнула важкий замок, першою ступила в темряву, Сєверцев і Длугач рушили за нею. Посвітивши електричним ліхтариком, вона вправно, як людина, що неодноразово це робила, розібрала звалище із старого дрантя біля лівої стіни. Під звалищем нічого істотного не було – така ж втоптана земляна долівка, як і в усьому хліві.

Любка взяла заступ, стала швидко копати. Невдовзі визирнув краєчок великого дерев'яного ящика, вщерть наповненого землею.

І Сєверцев, і Міщенко з цікавістю стежили за роботою господині. Вона продовжувала копати і, не дивлячись на чималу місткість ящика, хутко викидала з нього всю землю, склала її акуратною купкою.

Коли ящик був зовсім порожній, Любка тричі стукнула заступом по його дну і покликала чоловіків: треба було витягти ящика з землі.

Це було не важко, і ось вже у долівці хліва зачорніла чотирикутна дірка.

Любка сплигнула у яму і через мить щезла. Сєверцев і Міщенко, що стояли над ямою, побачили, що зникла вона в отворі, який був у лівому кутку ями.

Через кілька хвилин Любка вилізла нагору і покликала Длугача.

– Сірий чекає, – коротко сказала вона. – Йдіть, я вас закрию. Прийду через годину, – з цими словами вона пішла з хліва.

Троє чоловіків стояли над ямою мовчки. Нарешті Длугач рішуче плигнув униз, а за ним – Міщенко і Сєверцев.

Ступивши під землею кілька кроків у високому – в людський зріст – проході, вони опинились у досить просторому приміщенні, обшитому дошками. Стіл, кілька стільців, рукомийник, широке ліжко, застелене ковдрою, – такою була невибаглива обстановка цього підземного житла, освітлюваного гасовим ліхтарем.

А от зброї тут було більше, ніж досить. В кутку стояв станковий кулемет з купою стрічок поруч, на спинці стільця висів автомат. На столі лежав пістолет і три-чотири обойми, під столом в'язка гранат.

У протилежній від входу стіні підземелля були ще двері, що наводило на думку про ще одну кімнату або підземний хід.

Для Длугача все побачене не було новим. Сєверцев же швидко кинув навколо уважним поглядом, зафіксував усе в пам'яті, ну, а Міщенко навряд чи розгледів щось, бо з сумом дивився на свої забруднені землею бездоганно випрасувані штани. Лише коли таємничі двері прочинилися і Сірий з'явився на порозі, Міщенко підвів очі.

Він був страшний, цей запеклий вбивця. Низький лоб, погаслі очі, заросле жорсткою щетиною обличчя; вся його дебела, кремезна постать була налита жорстокою силою. Сірий був одягнений у вишивану сорочку. Волохаті руки його були всі у крові.

Він ледь кивнув Длугачу і спідлоба подивився на незнайомих йому Сєверцева і Міщенка. Потім підійшов до рукомийника, вимив руки, витер їх розшитим рушником, що висів поруч.

Тільки тоді Сірий сів до столу і махнув рукою – запросив усіх приєднатися до нього.

– Що скажеш, Яне? – хрипко запитав він, дихнувши тому в обличчя перегаром.

– Я скажу, Сірий, – втрутився Сєверцев. – Будемо знайомі, Сєверцев. Часу в нас обмаль, і я буду говорити коротко. Ви працювали з Ділем. Тепер його немає. Він залишив вас нам у спадщину. Тобто я хочу сказати, що ви давно вже наш. Я знаю про ваші невдалі спроби встановити контакти з Мюнхеном. Я вам цей зв'язок з мюнхенським центром ОУН влаштую. Ваше безпосереднє керівництво не заперечуватиме. Ян за мене може дати гарантію. Згодні з нами працювати?

– З ким це? – спитав Сірий, примружившись. В його очах поруч із настороженістю з'явилась цікавість.

– . Яка вам різниця? – значуще посміхнувся Северцев. – Ворог у нас спільний – совєти, росіяни.

– Що ви пропонуєте?

– А що вам потрібно?

– Гроші і зброя. Зброя і гроші.

– Гарантую і те, і друге.

– Коли?

– Гроші, якщо домовимося, – хоч завтра. А зброю – тоді, холи скажете, куди і коли доставити.

– Як ми зам за оце все віддячимо?

– Робіть те, що ви робили досі, тільки у значно більшому обсязі. Терор, в першу чергу терор. Вбивати всіх – міліціонерів, працівників райкомів, уповноважених обласних і районних органів, комуністів, активістів, бригадирів, співчуваючих Радянській владі – всіх! Зривати колективізацію, палити колгоспне майно, залякувати населення. І – увага молоді. Затягайте її до себе. Пропагуйте романтику підпілля, ідею боротьби за звільнення України від росіян. Молодь повинна бути нашою, – очі Сєверцева палали, він зовсім не був схожий на ту спокійну, діловиту людину, якою був кілька хвилин тому.

Міщенко з прихованим подивом дивився на нього.

Сірий слухав запальні слова незнайомого і думав: нічого нового робити йому не доведеться. Такі ж завдання ставило перед ним і керівництво націоналістичного підпілля. Чого ж, можна згодитись на співробітництво. До того ж незнайомий з'явився вчасно. Часи важкі, доводиться самостійно шукати підтримки і отримувати її від кожного, хто запропонує. Ну, а віддячити «роботою» його хлопці уміють!

Сірому згадався останній наліт на нещодавно створений колгосп у селі, неподалік від хутора Вишні. В пам'яті випливали одна за одною картини. Ось яскраво запалала хата, і на тлі заграви грають, мов чорти, його хлопці – хто з автоматом, хто з рушницею – стріляють у людей, що намагаються втекти. Люди падають як снопи. А ось і він сам підходить до старого, і той на колінах відповзає від спрямованого на нього ножа…

Еге-ге, здорово тоді почалося. Та тільки-но розгорілася справжня «робота», як звідкись з'явились озброєні люди і почали стріляти в нього і в його людей. Знову зрада?

Сірий кинув спідлоба швидкий погляд на Сєверцева і діловито захрипів:

– Ваша програма мені підходить. Це все?

– Ні, – в тон Сірому відрубав Сєверцев, – не все.

– Що ж ще?

– Нам потрібна агентура Діля, залишена ним після того, як пішли німці.

– Багато вам потрібно!

– Ми і платимо чимало.

– Добре, – сказав Сірий, – домовимося потім.

Він на хвилину завагався – чи варто так далеко заходити в стосунках з цим Сєверцевим, – адже він зовсім не знає цього чоловіка. Та його ж привів Длугач, а він чоловік надійний і перевірений. Крім того, є ж ще один випробуваний засіб перевірки…

– В мене завівся стукач, – сказав Сірий без всякого переходу, – я взяв зв'язкового, що йшов до нього. Промучився з ним весь день, але він нічого не сказав. І, – мабуть, не скаже, я цю породу знаю. Так от, Сєверцев, я хочу, щоб ти його кокнув…

З цими словами Сірий зник за дверима і за хвилину притяг до кімнати замордованого юнака років двадцяти.

Міщенко жахнувся. На тілі зв'язкового не було живого місця. Але це закривавлене тіло ще зберігало життя.

Сірий взяв зі стола пістолет і простягнув його Сєверцеву.

– Упокой гада.

Сєверцев заперечливо хитнув головою. Очі в Сірого недобре звузились. Він знав, що радянський розвідник ніколи не вб'є товариша.

Всі затамували подих, і перш за все – Ян Казимирович. Він знав, – якщо Сєверцев відмовиться – його теж не помилують. Привести емгебістів до Любки…

Сірий все ще тримав у простягненій руці пістолет, але його дуло вже було спрямоване на Миколу Івановича.

Нарешті Сєверцев стиха промовив:

– Не треба, – одвів руку бандита і провів язиком по пересохлих губах, – не треба, в мене є свій.

Витягши з кишені пістолет, Сєверцев тричі розрядив обойму в юнака. Той здригнувся і затих.

Сірий задоволено посміхнувся. Длугач перевів подих.

Попихкуючи сигаретою, ніби нічого не сталося, Сєверцев поклав пістолет до кишені і кинув погляд на Міщенка. Сірі очі інженера палали такою ненавистю, що Миколі Івановичу стало моторошно. Інстинктивно він обернувся – нерухомий груп лежав позаду нього, і Сєверцев непевно подумав, ще саме до цього трупа був звернений погляд Міщенка. Коли він знову подивився на інженера, обличчя того виказувало тільки огиду. Згодом і вона зникла, поступившись місцем звичній скептичній міні.

– Добре, Сєверцев, – перервав мовчанку Сірий, – ви – наша людина. Ну, а цей громадянин? – запитав він у Длугача, тицяючи пальцем у Міщенка.

– Теж наш, – впевнено відповів той.

– І цього перевіримо! – посміхнувся Сірий, але Міщенко тільки з презирством скривив губи.

І знову Сєверцеву, який вже не спускав очей з інженера, здалося щось неприродне у цій гримасі. Втім, це могло бути і грою уяви – нерви у нього останнім часом були сильно напружені.

– Піднімемося до хати, – сказав Сірий, – замочимо зустріч, та й Чекан повинен підійти.

Коли вони вилізли з схрону, Любка вже була іу хліві. Обличчя її було вкрай схвильоване, мабуть, вона чула постріли у підземеллі. Заспокійливо обійнявши коханку за плечі, Сірий вийшов з хліва. Невдовзі всі вже сиділи за столом, на якому було багато всяких страв, а посередині височіла сулія із спиртом.

– Обласне аптекоуправління постачає, – підморгнув Сірий Сєверцеву; він тепер звертався тільки до нього. – Позавчора машину взяли, тепер надовго вистачить. Ну, дай боже не останній раз, – він розлив спирт по склянках.

Ще не встигли гаразд закусити, як почувся потрійний стукіт у двері.

– Чекан, – сказав Сірий. – Любко, відчини.

Особистий зв'язковий Сірого, мружачись від яскравого світла, з'явився на порозі. Коли Міщенко його побачив, то зробив інстинктивний рух, ніби намагаючись сховатися за спину Сєверцева, що сидів поруч, його рука намацала пістолет, з якого Сєверцев стріляв у підземеллі. Чекан важко дихав.

– Ось, – заволав він, простягуючи вперед руку із затиснутим у ній аркушиком паперу, – повідомлення до стукача перехопив!

Він переможно огледів присутніх, і його налиті кров'ю очі зустріли холодний погляд Міщенка. Чекан захлинувся на півслові і опустив руку. Мить він непорушно стояв на місці, а потім рвонувся до інженера, на ходу витягаючи з кишені пістолет.

Але Міщенко випередив його. Він різким рухом відкинув від себе стіл. Задзвеніла розбита сулія із спиртом, і тут же пролунав постріл. Чекан похитнувся, розтулив рота, хотів щось сказати, але Міщенко вистрелив ще раз. Бандит упав на підлогу.

– Це – зрадник! – збуджено сказав інженер, не опускаючи пістолета, бо Сірий, вищиривши зуби, приготувався до кидка. – Зупиніться! – владно мовив він, звертаючись до Сірого. – Я все поясню.

– В чому справа? – отямившись, різко запитав Сєверцев.

– Сядемо! – Міщенко опустив пістолет. – Я не звик розмовляти, коли на мене кидаються з ножем. Сідайте і ви, Сірий. Я вам обіцяю, що ви схвалите мої дії.

– Ну, ну, швидше, – з погрозою мовив Сєверцев, – і покиньте ваші салонні витребеньки!

– Візьміть ваш пістолет, Миколо Івановичу, він мені дуже став у пригоді… Ви, Сірий, шукали зрадника серед своїх людей, а не побачили його біля себе. Цей зрадник – Чекан.

– Докази! – ревнув Сірий.

– Справа в тому, що у столиці в одному будинку зі мною живе відомий мені підполковник держбезпеки. За дивним збігом обставин він нерідко відвідує будинок, в якому живе моя приятелька. Ви знаєте її, Яне Казимировичу, – Длугач згодливо хитнув головою. – Так от, одного разу, виходячи від неї вночі, я зустрів у парадному підполковника Решетняка і вашого Чекана. У них в цьому будинку конспіративна квартира, це точно. У мене відмінна пам'ять на обличчя, і впізнав я його одразу. Як ви бачили, і покійника склероз не турбував.

– Все одно, – гарикнув Сірий, – ви не мали права стріляти. Один я тут командир!

– Вибачте, – театрально розвів руками Міщенко, – але ви всі бачили, як цей зрадник рвонув на мене. Звичайно, він боявся викриття і не мав наміру дати мені заговорити. Ще мить, і на його місці лежав би я. А мені здалося, вибачте, що гинути ще ранувато, і я змушений був взяти ініціативу у свої руки.

Як не дивно, але стримана ввічливість інженера, його відверто іронічна манера і холоднокровність, підкреслена невимушеність рухів – Міщенко говорив, розвалившись на стільці, закинувши ногу на ногу і випускаючи під стелю акуратні кільця диму, – справили враження.

Любка з погано прихованим захопленням дивилася на красиве обличчя інженера. Длугач розгублено мовчав, в глибині душі проклинаючи ту хвилину, коли він вирішив зв'язатися з цим незрозумілим інженером, а Сірий тільки тихо гарчав від злості, хоч і уважно слухав пояснення Міщенка.

Тільки один Сєверцев діяв. Він перевернув труп Чекана і витяг у нього з руки аркушик, яким перед смертю розмахував бандит. Микола Іванович розгорнув його.

– Це справді завдання агенту в проводі, – схвильовано сказав він, – і знаєте, для кого воно?

– Для кого? – майже одночасно запитали Длугач і Любка.

Міщенко не змінив пози, але Сєверцев майже фізично відчув, як напружилося все тіло інженера.

– Для Чекана! – сказав Микола Іванович, кинувши папірця Сірому…

8

Спустошеними і надзвичайно стомленими повертались вони від Сірого. Навіть Длугач, який любив розводити всякі теревені, і той мовчав.

Сєверцеву ніяк не давали спокою сумніви, що народились у схроні. Дуже насторожила його ота сцена з убивством Чекана в схроні Сірого. Чому Чекан сам на себе приніс доказ про зраду і сам хотів показати того папірця Сірому?

Йому нараз згадалась і ота телефонна розмова з коридорною, коли він попросив Міщенка подзвонити до номера готелю. І та симпатична буфетниця, що до неї двічі підходив Міщенко. Сєверцев просто так запитав у її змінниці, чи давно ця красуня працює у кафетерії. У відповідь почув, що давно, тільки хворіла з тиждень. Тоді він задовольнився відповіддю, а зараз послужлива пам'ять показала обличчя змінниці. Її очі кліпали, мовби вона казала неправду… Коли Сєверцев залишивсь сам у своєму номері, він ще довго не лягав спати, палив, ходив з кутка в куток. Зимова ніч тяглася гнітюче довго, і такими ж гнітючими були думки Миколи Івановича.