Опівнічні стежки

– Ви так гадаєте? – обернувся до нього. Смєхов. – Невже вони стануть кращими, якщо оселяться у сучасних будинках з кахлевими клозетами і балконами? У даному випадку не середовище впливає на них, а самі вони відповідають обстановці клопівника, в якому мешкають. Випалити б цю наволоч, а на згарищі сад посадити… – з гіркотою сказав Смєхов. Підійшли до дверей, з оббивки яких повилазила вата, постукали:

– Відчиніть! Міліція!

За дверима стало тихо. Потім почувся брязкіт замків, у щілині показалася якась розкуйовджена голова. Голова закліпала вицвілими круглими очима, заплющилася від яскравого світла ліхтарика, потім шурхнула кудись углиб, залишивши двері прочиненими.

– Прошу! – Смєхов зробив широкий жест рукою. – Зараз побачимо, що то за кубло! – І розчахнув двері на всю широчінь.

Всі увійшли до вузького і темного коридора. Під ногами в Андрія щось відчайдушно нявкнуло. Від несподіванки він відскочив убік і вдарився головою, об жерстяне корито. Знявся страшенний брязкіт.

– Обережніше, шановні, ви так мені усю квартиру розвалите! – почувся звідкись, із-за їх спин рипливий голос.

– Краще б світло засвітила, стара, – сказав один з міліціонерів. – Понаставила тут…

Другий знайшов на брудній підлозі свій ліхтарик, засвітив, спрямувавши промінь у стелю. Нарешті стало видно двері, що вели до кімнати. Смєхов рвучко відчинив їх і став на порозі.

– Ба, знайомі всі обличчя! Заходьте, товариші, я вас зараз познайомлю.

Від того, що побачив і відчув Андрій, йому стало нудотно. На великому столі упереміш було навалено брудного посуду, порожні і повні пляшки з вином і горілкою, залишки їжі.

По кутках і на підлозі напівтемної кімнати сиділи і лежали – хто як міг – якісь п'яні, розпатлані хлопці та кілька дівчат, теж у найжалюгіднішому вигляді.

За столом, роблячи відчайдушні спроби піднятися назустріч прибулим, сидів худий темноволосий чоловік років тридцяти п'яти чи, може, менше. У нього було якесь мертвотно бліде обличчя і безглуздо розширені очі.

– О, прийшли… – нарешті вичавив він із себе, скрививши рота. Серед гнилих зубів блиснула металева фікса. – Ну-ну, заходьте… гостями будете… – Він похитнувся, що мало, певно, означати уклін. – С-сьогодні Крук усіх приймає, с-сьогодні Крук д-добрий…

– Бачу, бачу, що добрий, навіть надмірно добрий, – сказав Смєхов, струшуючи з стільця якесь нерухоме тіло і вмощуючись навпроти.

– Яка радість! – раптом п'яно заволав Крук. – Громадянине капітане, яка честь!

– По-перше, я не капітан, громадянине Крук, а по-друге, з якої такої нагоди ви влаштували оце свинство?

– Мій дорогий старший лейтенанте! Невже наша всіма шанована влада й досі по-справедливому не оцінила ваші багаті заслуги п-перед нею і громадсь… ськістю? – Крук співчутливо похитав головою. – Коли я мав честь знати вас р-раніше, ви вже були лейтенантом. Ох, мій х-хороший… А щодо цього, – він провів рукою над столом, – о громадянине старший лейтенант, я так давно не був у широкому світі, щ-що мені захотілося подивитися, чи стали люди добрішими, а ж-життя чистішим. Ха-ха! Як б-бачите, за мою відсутність сталося дуже мало змін, кінець кінцем візуально я їх не спостерігаю! – Крук підніс руку до очей, немов надягав пенсне.

– Годі базікати, громадянине Крук! – прикрикнув на нього Смєхов. – За роботу, товариші. Треба, мабуть, дочекатися машини, щоб повантажити у неї оцих. Допоможіть, товаришу Чорнобай.

Андрій кивнув головою і почав обхід кімнати, перевертаючи кожного і підтягуючи ближче до виходу. Роблячи своє, він чув і вже не чув, як Смєхов допитувався, де Крук взяв гроші на гульню, і як той бубонів: «Добрі люди, д-добрі люди змилувались над бідолашним бурлакою, п-пожертвували останнє…» Андрій вже підтяг до дверей третього учасника Крукового бенкету і пішов у куток за наступним, як його зупинив грудний і трохи хриплуватий голос:

– Не треба мене чіпати. Я сама…

Андрій підвів голову і наткнувся на колючий погляд спідлоба величезних, мало не на півлиця, чорних очей. Без жодної іскорки, ці очі можна було зрівняти з проваллям, в яке мало хто наважився б зазирнути. Андрій різко зупинився, немов зустрів на шляху перешкоду. З кутка назустріч йому піднялась висока дівчина. Буйне, якогось апельсинового кольору волосся, спаплюжене сучасним перманентом, важкими пасмами падало на міцні плечі, пишні груди. Тонку талію охоплював дивовижний пояс з мідними бляшками у вигляді голів казкових тварин. Дівчина була одягнена у шовкову сукню, що переливалася всіма барвами веселки, на ногах лаковані. з хитромудрими переплетеннями черевики. Андрієві здалося, ніби то жар-птиця випадково залетіла до цього вонючого барлогу і з остраху й огиди забилася подалі від брудних рук. Він знову звів очі на її обличчя, інтуїтивно сподіваючись знайти в ньому підтвердження своєму першому враженню.

І знову наткнувся на перешкоду. В її очах з підфарбованими віями, які сягали мало не до високих, вищипаних брів, в очах, без будь-якого натяку на сп'яніння, був тільки опір, злість і виклик.

– І довго ви збираєтесь розглядати мене? Що, ніколи в житті не бачили такої? – Жар-птиця хрипко розсміялась і по-хазяйськи пружно пройшлася по кімнаті, повертаючись на всі боки, як манекенниця на помості. – «Ну як, подобаюсь? Дивіться скоріше, яка я, доки ваш. начальник дозволяє.

– Хто-ви така? – нарешті отямився Андрій.

– Ну от, тільки-но заходилася зачаровувати, а вже й допитує! – Дівчина відверто зареготала. – Як, ви й справді не знаєте мене? – Вона втупилася в Андрія своїми очищами, і він так і не зрозумів, чи то в них застиг подив, чи дівчина просто глузує з нього.

– Її звуть Флора Зарудна, товаришу Чорнобай, – обізвався від столу Смєхов, припинивши розмову з Круком. – А прізвисько серед цієї публіки – богиня Фроська. Звучить, чи не так? Я правильно сказав, шановна? – звернувся він до дівчини.

Флора крутнулась на каблучку і присіла перед лейтенантом у вишуканому кніксені.

– Так точно, громадянине начальник. Здрастуйте у моїй хаті, давно не бачились!

– Фроська, душа моя! – заволав знову Крук. – Р-розкажй їм, хто тут хазяїн, щоб знали, як до п-порядної оселі вриватися серед ночі. Я с-спати хочу, громадяни, а ви нам заважаєте!

Флора раптом посерйознішала, підійшла до Андрія, смикнула за рукав пальта:

– То як, громадянине начальнику, поведете чи довірите самій дійти до «ворона»?

– Не вперше? – зло зіщулив очі Андрій.

Флора опустила очі і мовчки пішла до виходу, охопивши плечі руками, ніби їй раптом стало дуже холодно.

Андрій з подивом дивився їй услід, відчуваючи себе так, ніби образив малу дитину. Він крутнув головою, намагаючись відігнати від себе це кепське відчуття, а більше, щоб утвердитись у своїй правоті, пригадав, як вчив його Олексій Петрович, що зло завжди є злом, у якій би привабливій обгортці воно не було. І ще віц. подумав, що, мабуть, не розуміє всього і що його зла іронія щодо дівчини була не проявом праведного гніву, а дріб'язковою злістю.

* * *

З глибини сну виринула свідомість, і слух одразу вловив звук, схожий на дзижчання пилки по металу. Дзик-дзик… Відчуття підсилювалося ще важким биттям серця в такт дзижчанню.

Фроська міцно затулила вуха і спробувала розліпити довгі вії. Через вікно спокійно вливався день – похмурий і сірий. Відчуття реальності остаточно повернулося до неї, і різкий звук, що збудив її, зменшився до розмірів човгання материних капців по підлозі та брязкоту ножів і виделок, які мати різко жбурляла у металеву миску.

Фроська знову закрила повіки…

Вчора Крук запропонував їй руку і серце. І зробив це з шиком – стоячи на колінах, підніс золоту обручку. П'яна компанія спочатку завмерла від несподіванки, а потім вибухнула цинічним реготом і вигуками: «Давай, Фроська, не пошкодуєш!», «Гірко!»

Раніше б Фроська з радістю ухопилася за такого шикарного жениха, а вчора… Вчора вона, немов уперше, з огидою дивилася на цю вакханалію, на Крука з його дешевими вихватками і залізною фіксою. І до того ж їй стало так тоскно, що вона, навіть не подякувавши Крукові, повернулася і вийшла з кімнати.

Залишок цього вечора вона провела у мовчанні, сам на сам із своїми думками. І ніхто не наважився порушити її самотність. Потім Фроська так же мовчки піднялась із свого кутка, розшукала у купі пальт свій кожушок і вийшла у морозяну ніч. Мало не вперше за всю історію свого знайомства з Круком та його компанією вона була абсолютно тверезою.

Що зупинило її? Чому Фроська не відповіла на пропозицію Крука? Адже вона точно знала про міру своєї влади над ним і його любов. Може, в ній раптом заговорив жіночий інстинкт, Що не дозволив назавжди зв'язати своє життя з брудом і постійним страхом, а може, ще щось… Вона не могла відповісти на ці запитання. Та й, до речі, не задавала їх собі, а просто Фросьці було і вранці так само тоскно й огидно, як минулого вечора.

– Скільки можна говорити, щоб не вешталась біля мене? – роздратовано гримнула вона на матір, повертаючи голову на подушці.

– Продерла вже очі, потворо? Вставай, бодай би ти вже ніколи не піднялася з цього ліжка!

Голос матері деренчав набридливо і різко. Вона сердито махала ганчіркою, більше здіймаючи, ніж витираючи пил з пошарпаних меблів.

– Ну, поїхала… – Фроська скинула з ліжка величезного кота, що вмостився під боком, і встала, розтираючи зім'яте від сну обличчя. – І довго буде продовжуватись цей виховний момент?

– Я тобі дам «момент», шльондра! – закричала мати і замахнулася на неї ганчіркою. – Понаучувалася від цього ворюги всіляких слів і думає, що може матір зневажати!

Фроська вхопилася за ганчірку і смикнула її на себе так, що стара впала на ліжко, зарившись носом у сіре зібгане простирадло.

– Мало тобі перепадає від цього злодюги! – зле сказала Фроська і вийшла, грюкнувши дверима і не звертаючи уваги на материн вереск:

– Ой, людоньки добрі, рятуйте, вбивають!…

Вона постояла у коридорчику, відчуваючи підошвами босих ніг холод немитої підлоги, пошукала очима, у що б взутися. Згадала, що тапочки залишилися у кімнаті, махнула рукою і влізла у модні ботинки на хутрі – подарунок Крука.

Підійшла до іржавого умивальника і відкрутила воду. У тьмяному дзеркалі, що висіло над краном, відбилася її скуйовджена голова, зім'яте обличчя з підпухлими повіками, сухі, потріскані, майже чорні губи. Фроська підставила голову під льодяну цівку, що пахла свіжістю і чомусь кавунами, і довго стояла так, повертаючись то однією, то другою щокою, доки по тілу не побігли мурахи ї не забило дихання. Потім розтерлася вафельним рушником і прислухалася. З кімнати чулося настирливе виття, що мало означати жалісний плач. Огида і лють підступили до Терця, і вона крикнула:

– Замовкни!

З кімнати донісся зойк на вищому регістрі, г у квартирі нарешті запанувала тиша. Але вона нагадувала Фросці тишу могильного склепу, і, не заходячи до кімнати, дівчина нашвидкуруч пригладила свою буйну гриву, одяглась у перше, що трапилося під руку, накинула на плечі гуцульський кожушок і вискочила на східці. – У ніс звично вдарив міцний котячий сморід, і Фроська, намагаючись дихати через рот, швидко збігла дерев'яними розсохлими східцями.

Лють вирувала в її душі, і, щоб якось вгамуватись, Фроська широко крокувала вулицею, хлюпаючи модними ботиками по танучому снігу і не помічаючи сердитих очей забризканих нею людей. Нарешті серце почало битися рівно, і Фроська підняла очі.

Сірий день подивився на неї заклопотаними обличчями перехожих, чорними від мокрого снігу стовбурами дерев, незайманою сніжною цілиною Стрийського парку.

На розі приліпився молочний кіоск, і Фроська попрямувала до нього. З віконечка визирала добра, кругло-червона фізіономія тьоті Мані.

– Добридень, тіточко! – чемно привіталася Фроська.

– О, доброго здоров'ячка, дівчино! – Тітчина фізіономія від здивування стала схожою на букву «о». – Чого це ти вискочила з непокритою головою? Застудишся!

Тьотя Маня зняла з голови одну з своїх численних хусток і хусточок і простягла Фросьці:

– На ось, запнись. Знову, либонь, з матір'ю посварилася…

Фроська задерикувато підняла підборіддя і сунула руку в кишеню, намацуючи гроші. Але в кишені було пусто.

– Що, їсти хочеться? – помітила тьотя Маня її жест. – Ет, небого…

Тітка щезла з віконця, а замість неї на невеличкому прилавку за мить з'явилися по черзі пляшка молока і кусень чорного хліба, загорнутого в чисту ганчірку.

– Ой, тьотю! – сплеснула руками Фроська і, схопивши хліб, міцними зубами відкусила мало не половину.

– За молоко мені заплатиш! – раптом скрикнула тітка Маня.

– Чого це ви? – здивувалась Фроська.

– Ой, лишенько… – заголосила тітка. – Кіоск якісь нелюди пограбували, а мене звинуватили, що то я навмисне так зробила, щоб нестачу покрити… Ой, господи, за що мені така кара!

– Нічого, тітонько, – з повним ротом сказала Фроська, байдужим поглядом проводжаючи перехожих, – господь далеко, а міліція поруч, розберуться.

Раптом її очі виділили у негустому денному натовпі височенну фігуру. Вулицею назустріч їй йшов той самий красивий і небалакучий хлопець, який тільки вчора допомагав міліції вгамовувати їхню п'яну компанію.

– Все… спасибі… тіточко… – швидко допиваючи молоко, сказала Фроська і, хутко застебнувши кожушок, пішла до нього.

Андрій зупинився біля вітрини книжкового магазину, роздивляючись виставлені новинки. Раптом хтось легко посмикав його за рукав пальта. Різко обернувшись, він натрапив на впертий погляд глибоких очей і мимоволі зробив крок назад.

Фроська весело зареготала, сплеснувши змерзлими руками:

– Ви що, боїтесь мене?

– Краще б свої очі, добродійко, ви використовували замість стоп-сигналу… – похмуро сказав Андрій. – Вам щось потрібно? – запитав він, у глибині душі проклинаючи і свою незграбність, і її веселий настрій.

– А я до вас у вельми важливій справі!

Андрій зацікавлено глянув на неї.

– Хочу дякувати вам за вчорашній вечір, вірніше… за ніч, коли ви… коли завдяки вам… – все її нахабство раптом кудись зникло під уважним поглядом тем них очей, але Фроська перевела подих і відчайдушне закінчила, – не відправили мене у «холодну»!

– То не моя справа, – відповів Андрій.

Фроська незалежно хмикнула і крутнулася на каблучку, щоб іти геть. Але її зупинила сильна рука, і дівчина чомусь підкорилася цій силі…

Вона йшла поруч, намагаючись крокувати в ногу, і куточком ока зиркала на юнака – такого добродушного і світлого, що їй раптом стало неспокійно на душі.

– Вночі всі дійсно були як свині… – примирливо сказала вона, викликаючи його на розмову.

Андрій мовчав, боячись порушити несталий мир.

Почав падати тихий лапатий сніг, і Фроська, бавлячись, стала ловити губами сніжинки, що танули, ледь торкаючись її шкіри. Прохолода сніжинок сподобалась їй, вона нахилилась і набрала повну жменю.

– Пити хочеться… – виправдалась перед Андрієм.

– Що, занадто бучною була зустріч? – не втримався він.

– Вам дуже хочеться образити мене? – стиха запитала дівчина.

– Ні, Фросю, чому. ж…

– Мене звуть Флора! – перебила вона його вибачення.

– Он воно як! Будемо знайомі – Андрій Чорнобай.

– Дуже приємно…

– Мені теж. Було б краще, якби ми познайомилися у більш підходящій для такого випадку обстановці.

– Будете перевиховувати? – зітхнула Фроська.

– І не подумаю. Я кажу завжди тільки те, що думаю.

– І завжди так робите? – хитро запитала Фроська.

– Намагаюсь.

– Тоді скажіть чесно, хотіли б ви зустрічатися зі мною?

Андрій скоса глянув на дівчину, йому впали у вічі порожевілі від свіжості щоки, яскраво-вишневі губи, темні, без дна, очі під чорними дугами брів. І Андрій мовчки повернув до входу в Стрийський парк.

Фроська принишкла поруч, дивлячись на казкову красу зимового парку. Сніг обліпив стовбури дерев, зігнув тонкі віти долу так, що кожне дерево створило ніби шатро з снігових цівок. На незаймано білій поверхні між розчищеними доріжками ясно було видно хрестоподібні сліди птахів і дрібні цятки білок.

– Йой! – скрикнула Фроська, зупиняючись.

– Що трапилось? – занепокоївся Андрій.

– Сніг за комір потрапив… – засміялась дівчина.

Андрій поспішив на допомогу, витягаючи з-за коміра снігові пластівці разом з довгими пасмами апельсинового волосся. Він з подивом подумав, що нічого кращого в світі не бачив, ніж оцей парк, ця дівчина і її волосся…

– А я вмію ворожить! – радо скрикнула вона і повернула його долоню догори. – Ось лінія життя – довга, звивиста… І чомусь переривається посередині, немов ти мусиш прожити двічі. – Дівчина здивованими очима глянула у його темні озера, в яких відбився спокій і ніжність, його погляд заспокоїв її, і Фроська продовжила – У тебе буде дві дружини і один… два… трійко діточок!

Андрій зареготав і крізь сміх ледь вимовив:

– Так я… так я ж завзятий одинак!

– Ов-ва! Так я тобі й повірила.

– Слово честі, – запевнив Андрій. – Всі чомусь думають, що я обов'язково повинен бути донжуаном і мати вже принаймні трьох дружин і з десяток дітей. А в мене не було ще жодної.

– А кохана дівчина є? – сторожко запитала Фроська.

– Ні, Флоро, – серйозно відповів Андрій. – Не до. того було. Та й лякливий я, боюся вашого брата.

– А в мене були женихи… – зітхнула дівчина.

– Уявляю, – жорстко сказав Андрій. – Спочатку велике кохання, що скінчилось під тиском зовнішніх обставин, потім трохи менше кохання, що скінчилось саме собою, а там – з десяток дрібних, які виникали і зникали без особливих причин.

– Ти хіба теж вмієш ворожити? – сумно запитала Фроська.

Що вона могла йому заперечити? За своє коротке життя вона встигла по саму маківку вибруднитися на смітнику людської підлості і байдужості…

Мати замолоду була особою баламутною і не завжди суворих правил поведінки. Коханці не затримувались надовго, змінювали один одного, мов у калейдоскопі. Вона кидалась від одного до другого, пояснюючи спочатку це пошуком того єдиного, кому судилося мати поруч такий скарб, а потім зовсім нічого не пояснюючи і не гребуючи навіть дрібнотою. Чи то від безладдя, що було у її душі та навколо, чи то у передчутті самотньої старості, і народила вона від одного з таких зальотників своє дитя.

На той час мати вже встигла розгубити свою красу і хороші манери і перетворилася на звичайнісіньку дрібну перекупку з жадібними вихватками і підлою душею. Далі – більше. Не задовольнившись скромними прибутками від спекуляції, мати почала скуповувати крадені речі. Так вона увійшла до злочинного світу.

Коли народилася дівчинка, мати, у пам'ять про минулі рожеві роки молодості, назвала її бучним і претензійним іменем Флора, яке з часом перетворилося на презирливе Фроська. Це вже потім її стали називати богинею, коли їй виповнилося п'ятнадцять і сусідські хлопчаки перестали тягати її за довгі коси, а доросліші із захопленням проводжали її поглядами. Одного разу якийсь п'яничка натрапив на неї у темному закутку і хотів зробити недобре. Ух, як вона тоді подряпала йому фізіономію!

Але все було значно пізніше. Спочатку Флора росла, як квітка при курній дорозі, що не знано як і чому ухопилася за цю бідну землю. Дитина задихалася у клубах тютюнового диму та випарів спиртного під час мало не щоденних гулянок матері. І загинула б, якби не тітка Маня – добра і нехитра душа, яка забрала дитину до себе і доглядала як могла у ті нелегкі роки.

Матір потім засудили. А повернулася вона, коли Флорі було вже десять років. Дівчина добре пам'ятала той вечір. До невеличкої кімнати із залізною грубкою, біля якої юрмилося все сімейство – Маня, її чоловік, троє їхніх дітей і сама Флора, якось боком зайшла немолода жінка, розгублено глянула на кожну з чотирьох замурзаних і червонощоких мордочок і, сплеснувши руками, фальшиво проспівала:

– А де ж моє бідне дитя?…

Як Флора плакала, збираючись покинути цей небагатий, але теплий і дружній дім! Пам'ять зберегла все те добре і щиросердне, що мала дівчинка до повернення своєї матері і що допомагало їй, зціпивши зуби, зносити все потім…

Сумно стало Андрію від цієї сповіді. Сумно і страшно. Весь тиждень потім у його вухах звучав тихий голос дівчини, він ходив як очманілий і ніяк не міг вгамувати своє розтривожене серце, не міг зрозуміти, чи то незугарна дівоча доля так розхвилювала його, чи власні спогади і переживання.

Фроська, по суті, була звичайнісінькою повією, на яких Андрій вдосталь надивився за кордоном. Але він зумів під наносною бравадою і нахабством розгледіти чисту і страждаючу душу. Потім він зрозумів, що просто закохався. Ця думка зовсім збила його з пантелику. Як же це з ним трапилося? Чи ж має він нарешті право на кохання? Ким він, власне, був до того, як доля закинула його на Україну? Виховувався і жив за чужий рахунок як утриманець, а розплачувався, на відміну від Фроськи, яка платила своїм тілом, власним розумом і серцем, що було ще огиднішим.

Андрій жахнувся свого порівняння. То якого ж чорта він береться судити цю дівчину, хіба він має на це право? Сором, сором!

Надвечір Андрій прийшов на побачення з Василенком зовсім розгублений. Він ніколи не був особливо балакучим, а цього разу і зовсім мовчав.

– Чого мовчиш? – не витримав нарешті Олексій Петрович.

Андрій знизав плечима.

– Я ж бачу, що з тобою щось трапилося, – наполягав полковник. – Поговоримо? – І силоміць всадовив хлопця поруч.

Вислухавши плутану розповідь Андрія, його вагання і сумніви, Василенко розсердився.

– Я був про тебе кращої думки! Говориш, закохався? Чудово! Так чому ж заради власного спокою ти ладен відмовитися і від кохання, і від людини, яка, до речі, розчарувавшись у тобі, може впасти ще нижче? Зрозумій, юначе, ти подав їй надію, а тепер зрікаєшся?

Андрій відсахнувся.

– Ні-ні! Але…

– Не хочу чути ні про які «але»! – Василенко сердито витер спітнілі скельця окулярів. – Ось що я скажу тобі, Андрію! Життя поставило перед тобою ще одне і, я б сказав, дуже серйозне випробування. Не треба тікати від свого кохання – іди йому назустріч і допоможи дівчині, та й собі самому, скинути тягар минулого…

Пильність

Бень байдуже поглядав у вікно і мляво запитував, не дивлячись на Богуна. Але по тому, як він, стежив, щоб попіл з цигарки потрапляв саме в попільничку, Богун розумів, що керівник служби безпеки зібраний і зосереджений і що його байдужість – удавана. Бень ліниво ворухнув ногою, засунув гостроносого модного черевика під канапу. «Напевне, включив магнітофон…» – подумав Богун. І справді, затамувавши дихання, він почув (чи то йому здалося) ледь чутне шипіння.

– Який надрайон очолюєте? – запитав Бень.

Те, що він знав уже все можливе про Богуна, Сергій. Чигрин, звичайно, усвідомлював. Тому офіційний початок розмови дещо роздратував Чигрина. Аяе він поки що спокійно відповів:

– Очолюю Яворівський надрайонний провід з районами Судово-Вишнянським, Яворівським, Мостиським, Краковецьким, Немирівським і Нижанковицьким.

Бень недбало розкрив карту, що лежала на столі, посунув її до Богуна.

– Покажіть.

Богун показав, хоча Бень навіть не глянув на карту. Про себе Сергій відзначив, що карта була стара, видана ще у довоєнній Польщі, без розподілу на нинішні райони і без лінії кордону.

– Кордон? – наче відповідаючи на його думки, запитав Бень.

Богун провів пальцем по цупкому паперу звивисту лінію. Референт цього разу повернув голову, простежив за рукою Богуна.

– Як охороняється? Де застави? Скільки війська на них? – продовжував питати Бень.

– Не можу докладно сказати, друже референт, – по паузі повільно відповів Богун, дивлячись просто в очі Беню. – Нам у прикордонні села доступу майже нема – надто небезпечно.

Протягом секунди вони дивились один на одного. Богун міг, звичайно, чимало розповісти про систему охорони кордону, про застави. І це, можливо, сподобалося б референтові. Але в якусь мить Богун збагнув, що надмірна поінформованість може викликати у Беня підозру. З іншого боку, хто його зна, що саме відомо про все це іноземній розвідці? Навіщо їм справді давати цінну інформацію? Нехай Бень думає про нього, як про хороброго, але не дуже обізнаного бойовика. Очі Беня були холодні і недовірливі. Він випростав ноги, нахилився до Богуна.

– Де переходили кордон? Який він?

Чигрин спокійно показав пальцем місце, глянув у вікно.

– Гори, ліс…

– У надрайоні є аеродроми?

– Ні, немає, – заперечливо похитав головою Богун.

– А в Городку? – швидко запитав Бень.

– Там, здається, є, але то вже не мій терен, – так само швидко одказав Богун.

Далі Бень почав запитувати дедалі жвавіше. І Богун намагався відповідати негайно і коротко.

– Чи є в надрайоні фабрики і заводи?

– Ні, немає.

– Який транспорт?

– Тільки залізниця Львів – Перемишль.

– Табір для в'язнів є?

– Ні.

– Реактивні літаки літають?

– Так, звичайно.

– У які години?

– Не звертав уваги.

– Даремно. Це дуже цікавить нас і наших друзів.

– Друзів?

– Так, друзів. Вони не залишили нас у біді, і ми зобов'язані їм допомагати. Ясно?

– Так, друже референт.

– У надрайоні працює геологічна розвідка?

– Так, шукають газ.

– Становище колгоспів?

Чигрин усвідомлював, що ця злива запитань – тільки розвідка. Бень потім знову повернеться до них, вимагатиме більш докладних відомостей. А зараз він тільки запам'ятовує відповіді Богуна, щоб потім, при повторенні запитань, знайти якусь невідповідність і розбіжність.

– Становище колгоспів? – перепитав Богун. – Дещо краще.

– Які акції підпілля проти колгоспів?

– Хліб тепер не палимо, тракторів і машин не нищимо.

– Отже, нова тактика?

– Так.

– Розкажіть свою біографію.

Богун помовчав, зібрався з думками, потім неквапно почав розповідати свою легенду.

– Прошу. Звати мене Володимиром, прізвище – Коровець. Народився у 1923 році в селі Густятичі, Новострелищанського району, Дрогобицької області. За фахом – учитель. Рідню всю виселили до Сибіру, десь зостався брат, але не знаю, де саме…

– Досить, – одрізав Бень. – Так скільки аеродромів у надрайоні?

– Я ж говорив – жодного.

– А що шукають геологи?

– Газ.

– Знайшли?

– Так.

– Коли переходили кордон?

Починалося друге коло запитань. Богун вже не приховував свого роздратування, даючи зрозуміти Беневі, що той має справу все-таки не з рядовим бойовиком. У надвечірній тиші здаля долинав дівочий сміх, потім зазвучала простенька, але весела пісенька. А в цій кімнаті точилася розмова, де за кожним словом, поглядом, інтонацією, паузою чатувала смерть. Чигрин, відповідаючи на запитання, бачив, що Бень ще не довіряє йому, хоча помилок за собою Сергій не помічав. Характер Беня був йому відомий, і підозрілість референта, по суті, ще нічого не означала. Хіба тільки те, що процес завоювання довіри у цього маститого шпигуна дещо затягнеться.

Богун водночас не міг не відзначити і деяких позитивних аспектів розмови. Бень уже кілька разів натякав про наявність зв'язку між ватажками націоналістів та іноземною розвідкою, досить прозоро вимагав більш докладної інформації про прикордонні райони. Це вже було якимсь проявом довіри, яка починала зароджуватись у референта.

Розпитуючи про бойовиків Богуна, він особливо цікавився їх зв'язками ще за часів війни з гітлерівцями. Богун зрештою збагнув, чому це цікавить Беня: він з'ясовує можливість співробітництва націоналістів із західнонімецькою розвідкою Гелена, яка останнім часом все більше цікавилася зверхником та його оточенням. «Он воно що! – подумав Богун. – Фронт проти нас тримають єдиний, генерала Гелена підгодовують разом, а ділитися інформацією не бажають… Ось звідки ця зацікавленість симпатіями бойовиків!»

Що_ж, на цьому варто буде зіграти. І Богун охоче почав розповідати про «подвиги» своїх бойовиків у Львові і навколишніх районах за часів гітлерівської окупації. Це мало набити ціну підпіллю в очах іноземних шефів контррозвідки і водночас примусити їх розщедритися, щоб заохотити ці «кадри» працювати на себе зараз.

Чигрин зовні нічим не видавав себе, але у душі підсміювався: «Я вже міркую, як справжній надрайонний провідник, хитрую і шукаю вигоди у хазяїв. Що ж, з вовками жити…» А Бень залишився незадоволений. Гість, на жаль, виявився тим, за кого себе видавав.

І все ж він ще не зовсім повірив Богунові. Щось не подобалося референтові в цій людині, насторожувало. Надто спокійно тримається! Міг добре підготуватися. Цим більшовикам сміливості не позичати! Трохи торгується? Це добре, але тоді він не той простачок, за якого себе видає. Вчитель, каже? Значить, не такий уже темний. А чому не знає багатьох важливих для іноземної розвідки речей?! А може, знає, та приховує, щоб дорожче продати? Ну, це з'ясує Рочестер, який ще працюватиме з Богуном…

Ні, щось у цьому провідникові Беню все ж не подобалося!

«Не вірить, гаспид! – думав у цей час Богун, вшосте розповідаючи свою біографію. – А, шакал, він сам собі, мабуть, вірить тільки по середах… Треба взяти щось сильне і невідпорне. Що ж може його переконати?»

За дверима почувся дитячий сміх: хтось із дітей господарів будинку бавився біля кімнати. За хвилину почувся якийсь шерех, і двері повільно відчинилися. До кімнати просунулося кирпате обличчя маленького Богдана. Хлопчик зацікавлено подивився на чоловіків. Богун замовк і тієї ж миті збагнув, що йому треба зробити: такій підозрілій і обережній людині, як Бень, це припаде до смаку!

Коли хлопчик зник за дверима, Богун ще деякий час слухав голос дружини Стаха, яка докоряла синові, а потім рішуче сказав:

– Друже референт, розмовляти тут більше не можна!

– Чому? – зупинився посеред кімнати Бень.

– Гадаю, що тут небезпечно. Малі діти, хіба ж можна на них покластися?

– Скоро поснуть, – заспокоїв його Бень.

Але Богун не погодився. Хитаючи головою, він виклав Беню свої вагання. Розповість дитина в школі про гостей батька, ще якесь слово підслухає. Ні, він тут не розповідатиме більше нічого! Треба міняти квартиру, нехай друг референт вибачить його, але у себе вдома він, Богун, таких ситуацій намагається уникати.

Богун говорив, тим часом розмірковуючи: «Як я зможу вийти тут на зустріч із своїм зв'язковим? Адже Бень все продумав, хвилини не матиму вільної. Треба куди-небудь вирушати, а там щось придумаю…» І, вже впевнений у своєму виграші, із задоволенням почув у відповідь:

– Маєте рацію. Увечері поїдемо звідси.

* * *

Лейтенант Коробов подивився на годинника і рушив до дверей кабінету. Що генерал Микитенко прийме цього відвідувача негайно, він не сумнівався. Але порядок є порядок. За хвилину ад'ютант вийшов з кабінету, не зачиняючи дверей, і сказав майорові:

– Прошу, на вас чекають!…

Генерал підвівся назустріч ставному офіцерові.

– Майор Прокоп'юк прибув за вашим наказом! – виструнчився офіцер перед Микитенком.

– Доповідайте! – коротко наказав генерал, потиснувши йому руку.

– Після першої зустрічі з Бенем капітан Чигрин ніяк не міг зв'язатися з капітаном Павелецьким – співробітником органів держбезпеки Польщі, який мав завдання тримати з ним зв'язок. Тому Богун поставив вимогу змінити квартиру, де йому нібито заважали діти. Провідник Заламай, з яким Чигрин бачився наступного дня, наказав змінити квартиру. В пошуках нової оселі побував в селі Білому, потім знову в Цепліці, потім у Собешуві. Звідти Чигрину вдалося написати Павелецькому коротенького листа, і той виїхав на місце зустрічі – на околиці Собешува, на останній зупинці трамвая, четвертої суботи місяця.

– Побачення відбулося? – спокійно запитав генерал.

– Так. Побачились, але не говорили, – розповідав Прокоп'юк. – За Богуном стежив сам Бень, і Сергій встиг сказати про це Вацлаву Павелецькому, коли проходив повз зупинку. Іще сказав, що зустріч переноситься на вівторок. Капітан залишився на зупинці.

– Не йшов за ними?

– Як одверто сказав Вацлав, дуже хотілося. Але побоявся, що Бень помітить його і це завадить Богунові.

– Правильно зробив, його спостереження не дало б нам нічого нового, а Чигрина могло наразити на небезпеку. Продовжуйте…

Генерал Микитенко слухав майора із задоволенням, радів, що операція йде успішно, й думав, як все-таки швидко ростуть люди: адже Прокоп'юк ще не так давно прийшов до Комітету безвусим комсомольцем, який мріяв про романтику чекістської праці, але не мав про неї ні найменшої уяви. А зараз перед генералом стояв мужній і зрілий розвідник, впевнений у своїх силах, розсудливий і відважний.

Чимало горя і прикростей пізнав у своєму житті Віталій Романович Микитенко, але довелося пережити і чимало радощів: не злічити ворогів, безславний кінець яких бачив цей літній чекіст! Але найбільшу радість Микитенку приносили саме такі хвилини, коли він на власні очі бачив зросле професійне вміння своїх учнів, їх змужніння і загартованість.

Генерал пишався і Прокоп'юком, і капітаном Чигрином, і полковником Василенком, всіма учасниками цієї величезної, дотепно задуманої, складної і небезпечної операції.

– Як виявилося, Бень на цей раз все ж перехитрив Богуна: наказ тієї ж суботи змінити квартиру, і вони знову переїхали до Цепліца.

– Далеко це від Собешува? – запитав генерал.

– Чотири кілометри. Але Богун, негайно виконавши наказ Беня, «забув» на попередній квартирі деякі свої речі. І виявив це тільки у понеділок ввечері. Отже, у вівторок він знову опинився у Собешуві, на цей раз без Беня, якому, мабуть, набридло вже стежити за своїм невгамовним гостем.

– Богун і Павелецький побачились? – знову запитав генерал.

– Так. Перевірили, чи немає за Богуном «хвоста», сіли в машину і спокійно поговорили. Капітан Павелецький передав докладні відомості про конспіративні квартири у Цепліці, Собешуві, Єлені Гурі.

– Що відомо про Заламая?

– Маємо докладний звіт про розмову з Чигрином, крім того, є адреса його квартири у Варшаві. Всі ці дані у полковника Василенка. Він просив вам сказати, що надсилає їх для комітету.

– Добре… А польських товаришів повідомили про все це?

– Так точно, товаришу генерал. Ми працюємо з органами державної безпеки Польщі в повному контакті: Наші друзі мають всю необхідну оперативну інформацію і зараз тримають під наглядом всі перелічені об'єкти.

– От і добре! – генерал задоволено хитнув головою.

Майор Прокоп'юк продовжив:

– Я ще не все розповів. Напередодні зустрічі Чигрина і капітана до Беня прийшли два кур'єри із Західної Німеччини від зверхника, яким треба йти на Україну. Богун у присутності Беня проінструктував їх, як краще перейти кордон, як зв'язатися з Утяєм. Підуть сьогодні вночі через заставу капітана Черепанова.

– Перехід підготовлено?

– Сьогодні вранці, коли я вилітав із Львова, полковник Василенко сам мав їхати на заставу.

– Перевірю. – Генерал щось записавши у блокноті і знову запитав: – Надовго ці кур'єри до нас?

– Богун казав, що туди й назад, несуть пошту для Утяя.

– Так – Генерал замислився. – Потрібно, щоб вони якнайскоріше повернулися до Беня із розповіддю про зустріч з Утяєм. Це допоможе Богунові, і Бень більше йому довірятиме. Передайте полковнику Василенку мій наказ для Утяя – негайно відправити кур'єрів назад через кордон!

– Навряд чи я встигну побачитись з полковником, товаришу генерал. – Прокоп'юк навіть підвівся з місця, немов підкреслював, як він поспішає. – Справа в тому, що Богун дістав наказ від Заламая готуватися до переходу через кордон далі, на захід. Вчора він з Бенем мав переїхати до Щеціна, вже має паспорт на ім'я Стаха Ковальського. Павелецький і Богун домовилися післязавтра увечері зустрітися біля кінотеатру, і Сергій докладає тепер всіх зусиль, щоб відтягти свій перехід через кордон, чекає ваших вказівок щодо моїх подальших дій.

– Значить, вам треба поспішати до Варшави?

– Так точно! Післязавтра о сьомій вечора капітан Павелецький має бачити Чигрина. Якщо, звичайно, вдасться… Адже зараз з ним Бень.

– Все ясно! – Генерал підвівся, пройшовся по килиму до дверей. – Передайте Богуну, що ми всі тут задоволені ходом операції і його роботою. Отже, завдання своє він виконав з честю і міг би повертатися додому. Але…

Микитенко спохмурнів і, склавши руки за спиною, замислено зупинився біля-вікна.

– Але сталося непередбачене: загинув зв'язковий тепер уже капітана держбезпеки Ірини Кабардіної. Тамтешня преса під рубрикою «Пригоди» присвячує цій трагедії кілька рядків. Чи це й справді трагічний випадок, чи зв'язкового викрили і знищили, ми не знаємо. Не знає про це, звичайно, і Кабардіна. Вона буде дошукуватись і може наразитись на небезпеку. Найближче до неї зараз в оунівському проводі капітан Чигрин. Та і його особисті якості дають підстави думати про доручення йому цих обов'язків. Ви казали, він одержав наказ Заламая виїжджати в Мюнхен до зверхника? Отже, можливий вихід на якийсь зв'язок із Рочестером і школою. Тож передайте йому новий наказ: увійти в довір'я до зверхника, зробити все можливе для проникнення на навчання в школу Рочестера і зв'язатися з капітаном Кабардіною.

Микитенко знову пішов до дверей, розмірковуючи вголос.

– Та є тут один нюанс: якщо зв'язковий загинув не випадково, значить, Кабардіна може бути під наглядом. І ця обставина вдвічі ускладнює завдання Чигрина. Ірина Олександрівна не знає Богуна особисто, ніколи його не бачила. Для неї він просто один з бойовиків-оунівців, учень школи. А це дасть змогу Чигрину спокійно вгледітися, зважити всі «за» і «проти», дошукатися справжньої причини загибелі зв'язкового Кабардіної Мальцева – Вільямса і тільки після цього вийти з нею на зв'язок і передати мій наказ повертатися додому. З неї вистачить, своє завдання вона давно вже блискуче виконала. Все зрозуміли?

– Так точно, товаришу генерал! – клацнув закаблуками майор Прокоп'юк. – Передам все, як сказали.

– І ще, – зупинив його Микитенко, – передайте Сергієві, що його Сашко виборов перше місце на районній математичній олімпіаді. Квартиру відремонтували, а дружина добре відпочила в Криму. Вона і діти передають йому низький уклін і міцно цілують – вчора я особисто розмовляв з Галиною Петрівною. Ще раз бажаємо успіху, чекаємо з перемогою…

Збігаючи сходами, майор Прокоп'юк уявляв, як зрадіє Богун словам генерала. Хто-хто, а Прокоп'юк, який, теж бував на таких завданнях, знає, чого варта увага і піклування далеких, але завжди рідних і близьких побратимів по боротьбі.

* * *

У кутку тьмяно поблискувала освітлена ледь жевріючим світлом лампади старовинна ікона. Пахло свічками і свіжоспеченим хлібом. У будинку православного священика Ювеналія Волощука, де зупинилися Бень і Богун, в ці години було тихо. Чутно було навіть, як Бень перегортає сторінки книги. Він з насолодою дочитував новий американський детектив. Богун сів, довго придивлявся у напівтемряві до годинника. Наближався час йти на зустріч з Павелецьким. Цікаво, чи піде за ним Бень? У них уже склалися досить своєрідні взаємини: Бень тепер не набридав Богунові своїми допитами, але й очей з нього не зводив, стежив за кожним кроком. Щодня питав Богуна про здоров'я, а Сергій, подумки його клянучи, посилався на головний біль. Через це доводилося годинами лежати у напівтемній кімнатці просторого священницького дому, ковтати таблетки і вислуховувати співчутливу балаканину попаді. Але треба було зволікати, бо слід обов'язково дочекатися зустрічі з Павелецьким.

Богун вийшов до світлиці, зиркнув на Беня. Той сидів у гойдалці в хмарах тютюнового диму, втупився в книжку.

– Піду на свіже повітря, може, голові трохи полегшає. – сказав Богун і натягнув пальто.

Бень мирно кивнув, не відриваючись від сторінки, замугикав якусь пісеньку. Богун неквапно одягнувся, відчинив двері, зупинився на ґанку. Почекав з хвилину, прислухався, чи не йде Бень. Але за дверима було тихо, і тоді Богун рішуче закрокував по бруківці по центру міста.

Він довго розглядав барвисті афіші якихось двох американських вестернів, що йшли цього дня в кінотеатрі. Хоч фільми були і різні, але на обох шалено мчали на конях ковбої, стріляли, сяяли сліпучі посмішки білозубих красунь.

Роздивляючись рекламу, Богун непомітно стежив за тротуаром і людьми, які зупинялися біля афіш. Павелецького не було. Щоправда, до сьомої години залишалося ще якихось дві хвилини.

Сім! Богун повернувся до входу в кінотеатр, сподіваючись побачити Павелецького, але натомість-побачив похмуре обличчя Беня. Той сердито мружився у сліпучому сяйві великих електричних ламп, недобре зиркав на Богуна. Значить, він бачив, як Богун дивився на годинник. Чого б це людина, яка вийшла подихати свіжим повітрям, стежила за часом? Рішення прийшло миттю. Богун привітно всміхнувся і звернувся до Беня:

– Може, складете мені компанію? Вирішив подивитися фільм. Вам, я бачу, теж удома не сидиться?

Бень пильно глянув в очі Богунові.

– Не сидиться, – поволі сказав він. – Усім не сидиться. А який фільм збираєтесь дивитися? – запитав він, різко змінюючи тон.

– Та ось… цей, – навмання показав на афішу Богун, зробив ще один крок до дверей і наче спіткнувся: прямо перед ним виросла фігура Павелецького. Вистачило миті, щоб Богун поправив правою рукою зачіску. Це мало означати: за мною стежать, зустріч переноситься на завтра, на цей самий час. Вони розминулися, навіть не глянувши один на одного.

Богун увійшов до касового залу, наблизився до віконечка і простяг гроші. Коли касир запитав, який фільм хоче подивитися пан, він, навіть не усвідомлюючи навіщо, назвав не той фільм, який вказував Беню, а інший. І ввійшов у фойє кінотеатру, спиною відчуваючи важкий погляд референта…

Назавтра Богун діяв інакше – зупинився за кілька десятків метрів від кінотеатру і затаївся. Тепер він був спокійний за Беня: священик Волощук привів до нього кур'єра з Варшави. І тому зустріч з польським капітаном пройшла успішно. Встигли поговорити про все. Перед кінцем кіносеансу Богун зайшов на подвір'я кінотеатру і вийшов разом з натовпом на освітлений тротуар. Розрахунок був точним – він привітно всміхнувся Беню, який щулився на вітрі у літньому пальті.

– Як фільм? Чого це вам закортіло бігати щовечора до кіно? – запитав референт.

– Фільм, як і вчорашній, так собі, – весело відповів Богун.

– А, цікаво, про що він? – знову, наче мимохідь, запитав Бень.

Богун швидко, немов його хотіли перебити, почав розповідати неймовірні пригоди ковбоїв з фільму, який подивився вчора. По тону Беня він зрозумів, що той заспокоївся.

– Непосидючий ви чоловік, Богун, встигнете ще надивитися цієї стрілянини там, куди поїдете, – підсумував Бень. – Але добре, що ви вже, здається, одужали! Можете їхати?

– Хоч зараз, – слухняно відповів Богун і подумав: «Якби він знав, цей бандит, як мені це потрібно!»

– О, приємно чути! Збирайтеся, а друга Голуба я залишу поки що тут, – сказав Бень. – Отже, нам треба якось відзначити розлуку.

Він зупинився біля яскраво освітленого входу до нічного клубу, так в Щеціні називалися ресторани, що працювали до світанку.

– Зайдемо?

Через кілька годин, втягуючи сп'янілого Беня на ґанок будинку Ювеналія Волощука, Богун наткнувся у сінях на якусь невиразну постать. Мовчки пройшов повз неї, посадив Беня у крісло і тільки після цього повернувся до гостя. Після «привіту з Києва» сил наче подвоїлося, і Богун відчував себе сьогодні напрочуд легко і впевнено.

Середнього зросту, худий, темноволосий чоловік у шкіряній куртці пильно дивився на Богуна. Сергій ковзнув поглядом по сірих штанях і коричневих туфлях прибулого. Наче збігається з описом. Тонкі губи невідомого витяглися у посмішці.

– Пан випадком не допоможе дістати п'ятнадцять мільйонів пеніціліну?

Богун цмокнув губами, здвигнув плечима.

– На жаль, можу тільки п'ять мільйонів.

Чоловік у куртці задоволено посміхнувся, простяг руку:

– Станіслав Блажкевич, – представився він. – Що, упився? – кинув він на Беня.

– Еге…

– А ви?

– На мене така горілка не діє, – сказав Богун. – Та й не пив я її майже.

– Тим краще, – сказав Стась. – Отже, вирушаємо завтра. Літак з варшавського аеродрому відлітає о першій годині ночі.

– А чого чекати до завтра? Можна й сьогодні, – зауважив Богун.

Стась подивився на годинника, поміркував.

– Трохи запізно. Доведеться таки завтра. Давайте краще відпочинемо.

– Завтра так завтра, – погодився Богун і негайно заспішив до своєї кімнати.

І знову ранок…

Остогидло бути «світською дамою». Та що поробиш? Сер Елвіс пнеться в аристократи, і доводиться зважати на цю примху новоспеченого барона заради впливу на нього у більш серйозних справах.

А як хочеться інколи плюнути на все це, прийти до невеликого охайного будиночка з вивіскою на фасаді «Посольство СРСР», сказати: «Я хочу додому!» – і все скінчиться.

– «Ой дідуню! Розкажи казку… про рип-рип…

– Добре, моє серденько… Жили-були дід та баба. Пішов якось дід на полювання, знайшов ведмежий барліг, а там звір спить – великий, кошлатий. Відрізав дід у ведмедя ногу, щоб, бува, не втік, та й пішов до села покликати допомогу. А ведмідь прокинувся, бачить – нема ноги, приладнав на її місце березове поліно та й пошкандибав до села. Іде лісом, над головою місяць-повня, під ногами пухнастий сніг. Рип-рип дерев'яною ногою по снігу… Прийшов до села, бачить – всі поснули, тільки вікно дідової хати світиться. Заревів ведмідь: «Все село спить, одна. баба не спить, мою шкіру дере, моє м'ясо варить. Віддай мою ногу!…»

Маленька дівчинка сидить на колінах у діда, слухає, як той говорить «ведмежим» голосом, широко розкриває темні оченята, а потім від жаху ховає личко у дідовій густій бороді. Вона так ніколи й не знатиме, що в цієї казки – щасливий кінець, бо не в змозі дослухати її до кінця. І для неї завжди світитиме зимовий місяць, і вічно чутиме вона, як рипить по снігу дерев'яна нога: «рип-рип…»

Розпечений вітер жбурляє в обличчя жмені дрібного піску. Пісок в'їдається в шкіру, тріщить на зубах, запорошує й без того запалені очі. До нестями хочеться пити, але всю воду, до останньої краплини, вилила вона на палаючий кулемет… Знесилена конячина ледь пересуває ноги, а їй здається, що вони вихором летять крізь пустелю туди, де вода, люди…

«Товаришу командир… – ледь шепочуть потріскані губи. – Товаришу командир, банди Азіз-бея більше не існує». А очі крізь кривавий морок бачать перекошене стражданням і любов'ю рідне обличчя чоловіка, і чути чомусь таке несподіване і знайоме «рип-рип»… Води…

Ірина відірвала голову від подушки, намацала в темряві склянку з водою, жадібно випила, відчуваючи, як неприємно тисне при кожному ковтку у вухах. Потім, важко дихаючи, відкинулась на подушки. Клята простуда остаточно знесилила її. Навіть марити почала. Але про що ж таке важливе вона почала думати? Ага, про невеликий будиночок, де розквартироване радянське посольство. Ну, приходить вона туди… Ірина жваво уявила, як підходить до дверей, береться рукою за важку, литу з бронзи ручку, як дивиться у здивовані очі секретаря – обов'язково симпатичного і ввічливого… А далі? Далі… Вона забороняє собі й думати, що буде далі… На це вона не має ні найменшого права. Хоч би поскаржитись можна було кому… Або хоч скоріше б настав ранок!

– Годі! – обірвала себе Ірина. – Скигли не скигли, а легше не стане…

Вона потяглася до бра, що висіло над головою, вкотре вже за ніч засвітила світло і, мружачись, подивилась на годинник, що стояв навпроти на каміні. Шоста ранку… Як тягнеться час! Встала, підійшла до туалетного столика, закурила. Смаку сигарети не відчула, натомість нудотлива гіркота в роті. Ох, уже ця простуда…

Ірина важко опустилася на м'який пуфик, склала під підборіддя руки, сперлась на них головою: «Світ мій дзеркальце, скажи, та всю правду розкажи…» Що це мене сьогодні на казочки потягло? Провела рукою по обличчю, пишних косах, які почали вже висріблюватись сивиною. Так, молодою її не назвеш, особливо зараз. Побачив би її такою сер Елвгс…

«Світська дама» важко зітхнула і сіла до дзеркала спиною. Погляд її затримався на великій срібній таці з добрим десятком візитних картонок. Переглянула їх, подовгу затримуючи кожну в тонких пальцях. Лорд Малькольм запрошує на прем'єру на честь відкриття театрального сезону… Леді Ешлі дописала кучерявим почерком, що без неї на черговій п'ятниці відчуватиме себе сиротою. «Звичайно, – хмикнула Ірина, – російська графиня додаватиме вітальні леді Ешлі трошки екзотики…» О, нарешті! Ірина втупилася в сніжно-білу картку із знайомим гербом: лорд і банкір за сумісництвом, Ессекс пропонує графині Кабардіній та барону Рочестеру повечеряти разом у тісному колі в заміському родовому замку. Це більш серйозне запрошення! Чорта з два сер Елвіс зав'язав би такі тісні стосунки з Ессексом без її допомоги!

Але як же вона у такому жалюгідному стані поїде до лорда? Мабуть, до дідівських секретів доведеться вдатися, щоб на вечір бути у формі…

Так-так, лорд Ессекс дуже цікавив Ірину. Вона вже знала, що цей мільйонер для збагачення не гребував ніякими засобами. Але водночас він був найщедрішим філантропом, тільки знову ж таки на свій копил. Консерватор і відчайдушний противник комунізму, Лорд підтримував тісні зв'язки з розвідувальними службами, і не одна тисяча фунтів була щедро дарована ним цим організаціям. Більше того, на свої кошти лорд утримував цілий інститут соціологічних досліджень, від діяльності якого за версту тхнуло шпигунством. Останнім часом Ірина дізналася, що вся оця непогамовна енергія лорда і його чималі гроші спрямовано на боротьбу проти Радянського Союзу. Отже, Ессексу були потрібні вона і Рочестер, а Ірині – оцей меценат.

Вона ще раз глянула на візитну картку, засмучено потерла пальцями скроні. Голова була важкою, немов виповнена рідиною. «Треба випити снотворне і хоч кілька годин як слід поспати. Я неодмінно маю бути ввечері у лорда! – наказала собі і лягла в ліжко. – От тільки записку покоївці напишу. Хай повідомить Рочестера, що я погано себе почуваю…»

– Люба моя, ви вже готові? – обережно постукав у двері Рочестер і так само обережно увійшов до кімнати.

– Майже, – холодно кинула Ірина.

– Яка ви чарівна, Ірен! – не втримався він від компліменту, задивившись на її царственно холодну постать, затягнуту у вузьке оксамитове плаття кольору п'яної вишні.

– Можливо, – так само холодно відповіла Ірина і відійшла від дзеркала. – Мері! – гукнула вона покоївці. – Ви приготували мої туфлі?

Молоденька білявка влетіла до кімнати і злякано прошепотіла:

– Вони стоять за вашою спиною, місіс!

Ірина повернулася до Рочестера і поглядом наказала йому відійти. Барон слухняно відступив убік: за його спиною, біля крісла, й справді стояли туфлі на височенному каблуку. «Слава богу, я ще «можу носити таке взуття!» – подумала вона і, акуратно розправивши поділ сукні, сіла у крісло.

Сер Елвіс, переляканий не менше покоївки, трохи помовчав, спостерігаючи за Іриною, а потім все ж насмілився запитати:

– Ви ще погано себе почуваєте?

– Звичайно! І заради вашого престижу я повинна цілий вечір знемагати у товаристві цього нахаби Ессекса. Ви зовсім не шкодуєте мого здоров'я… – Голос Ірини помітно задзвенів. Зараз вона була нещирою з бароном. Глибокий сон і дідівські засоби вилікували Ірину остаточно, недарма ж вона провела цілий день у ліжку. Але Рочестеру зовсім не обов'язково знати про це, як і про те, що Ірині більше за нього потрібно бути в Ессекса.

– Я цілком згоден з вами, люба. Вам, з вашим походженням і манерами, важко зносити цього парвеню…

– Він щоразу сякається з таким шумом, – перебила Ірина Рочестера, – що мене вивертає.

Вона підійшла до одягненого у смокінг сера Елвіса і благально заглянула йому в очі:

– Може, ви поїдете до нього самі?

Рочестер почервонів.

– О Ірен! Ви ж знаєте, що він так симпатизує вам і, наскільки мені відомо, ця вечеря буде не простою. Там мають залагодитись кілька важливих для нас справ.

– Я не цікава, – сказала Ірина. – Можете залагоджувати свої справи і без мене.

– Ірен! – вигукнув Рочестер. – Але ж у вирішенні всіх цих справ належить не остання роль і вам. І крім того, сама ваша присутність благотворно впливатиме на хід переговорів…

Ірина вже достатньо вивчила свого шефа і знала, що коли той починає висловлюватись, як на дипломатичному прийомі, хвилюванню його немає меж. «Стоп! – скомандувала вона собі. – Досить!»

Ірина удавано зітхнула:

– Що ж, бароне, і на цей раз мені доведеться підкоритися. Ви маєте рацію – у нас з вами і справді спільні справи. Чи не так? – сказала з притиском Ірина, холодно, подивилася на Рочестера і посміхнулася самими кутиками губів.

Рочестер помітно знітився. Ця владна жінка остаточно зламала його. Він обожнював і ненавидів її, як раб, що любить і боїться свого хазяїна. Чи то її привітність, чи то байдужість в однаковій мірі лякали його, й Ірина грала на цьому, коли того вимагали справи. Отож вона недарма наголошувала на «спільності» їх інтересів.

Влада Ірини над Рочестером була настільки широкою, що їй стали підкорятися, боячись його гніву, навіть співробітники школи.

Якось майор Террі після чергової доповіді про стан справ у розвідшколі забарився, намагаючись щось додати. Сер Елвіс роздратовано зиркнув на нього і сухо запитав:

– Ще є питання?

– Я хочу просити вас, сер, – заспішив Террі, – щоб ви запропонували мою кандидатуру командуванню на пост начальника розвідшколи у Дайтоні. Гадаю, що моя сумлінна праця з вами протягом багатьох років дає мені право звернутись до вас з таким проханням… – Острах і зухвалість чулися у голосі майора.

– Що, шановний, – озвалася Ірина, яка за звичкою сиділа у кутку дивана і курила, – вважаєте, що засиділися під начальством полковника Рочестера? – Вона повільно встала, підійшла до майора і владно сказала: – Ви надто добрий виконавець, Майк, щоб думати про кар'єру.

Террі здивовано глянув на Ірен, потім покірно опустив очі. Як добрий служака, він нюхом відчув, хто тепер тут хазяїн, і тоном, яким завжди рапортував полковнику, відрізав:

– Слухаю, місіс! – і вийшов.

Ірина постояла трохи посеред кабінету, потім повернулася до Рочестера і сказала:

– Вибачте, сер Елвіс, що я втручаюся не в свої справи, але гадаю, час уже збільшити йому платню, щоб не перебіг. Гадаю, йому вистачить кількасот зайвих фунтів на рік.

Сьогодні під час вечері у лорда Ессекса повинна була залагодитись і справді важлива справа. Якось Ірина запропонувала Рочестеру розширити роботу школи, виклала досить слушні міркування. Полковник радо ухопився за цю ідею і почав проштовхувати її у вищих колах. Але спроби його виявилися марними. Для втілення цієї ідеї у життя потрібні були гроші й гроші, яких шефи відпускати Рочестеру не хотіли. Останнім часом гучно провалилися кілька його вихованців, і у босів поступово вкоренилася думка, що Рочестер – людина старого гарту, яка не може пристосуватися до сучасних методів роботи. Ірина докладала всіх зусиль, аби не відбулося змін у керівництві школою, в такому разі вона випустила б з рук контроль за її діяльністю. Отже, престиж Рочестера треба було рятувати, рятувати будь-що. Тут могла б згодитися її ідея розширення школи. Але постало питання, де взяти кошти. Одного разу на прийомі у міністра внутрішніх справ, куди Ірину запросили вперше, до них підійшов якийсь чоловік, кивнув Рочестеру і попросив представити його дамі полковника.

– Так-так! – квапливо відповів Рочестер.

По тому, як він це сказав, Ірина зрозуміла, що знайомство буде цікавим. Вона уважно подивилася на чоловіка, мимохідь відзначила його невеликий зріст, залисини на високому чолі, набрякле обличчя, відвислі мішки під очима.

Незнайомий теж досить безцеремонно якусь мить розглядав Ірину, а потім, немов схаменувшись, схилився у вишуканому поклоні.

– Містер Герберт Уїлкінз – особистий секретар міністра, місіс Ірен Кабардіна – мій помічник, – представив їх одне одному Рочестер.

Містер Уїлкінз похапцем подякував полковнику і сказав, звертаючись до Ірини:

– Я вже давно чув про ваш розум і красу. Щодо останнього, то дійсність перевершила всі мої сподівання.

– А щодо першого? – лукаво запитала Ірина.

Секретар міністра розреготався, від чого став схожий на хлопчака-шибеника, і сказав:

– Приємно зустріти тут людину, яка не нагадує манекен у вітрині майстерні доброго кравця. Гадаю, мені випаде нагода оцінити і ваш розум, мадам!

Він недбало кивнув Рочестеру, ніби наказав залишатись на місці, і повів Ірину через велику залу.

– Якщо ви не заперечуєте, – говорив містер Уїлкінз на ходу, – я познайомлю вас із своїм шефом та ще з деякими особами, які, безумовно, зацікавлять вас.

Він вів її по залі, шанобливо підтримуючи за лікоть, і зазирав збоку в обличчя. І тільки зараз Ірина помітила, який у нього пронизливий погляд. Сер Уїлкінз ішов, недбало відповідаючи на поклони, і всі розступалися перед ними. Цей шлях під пронизливими поглядами присутніх видався їй неймовірно довгим. Нарешті у протилежному кутку зали вона побачила невелику групу людей, які оточили немолодого і чимось схожого на містера Уїлкінза чоловіка.

– Графиня Кабардіна, сер! – урочисто проголосив особистий секретар і завчено зробив крок убік.

Всі старанно закивали головами, а міністр поблажливо вклонився їй і провуркотів несподівано густим басом:

– Чув, чув про вас, графине, особливо про вашу благотворну діяльність у підпорядкованому мені закладі…

– О моя люба! Як я рада бачити вас тут! – виринула раптом з-за спини старіюча леді Ешлі. – Який успіх! Всі тільки й говорять про вас! – бубоніла вона, широко розкриваючи очі…

Міністр підняв брови, немов намагаючись зігнати з лоба набридливу комаху, взяв Ірину під руку і зробив з нею кілька кроків по залі.

– Я намагаюся робити все, що в моїх силах, сер! – гідно відповіла вона.

– Мені відома ваша відданість справі, – сказав міністр. – Більше того, ваші блискучі ідеї…

– О сер! Автором цієї ідеї є полковник Рочестер, а я лише рядовий секретар!

– Графине, – ласкаво посміхнувся самими кутиками губів міністр, – я надто добре знаю ціну таким секретарям і поважаю вашу скромність. Так от, – продовжив він, – ваша ідея може бути втілена лише за однієї умови: фінансування повинно проходити не по урядових каналах…

«Он воно що! – подумала Ірина. – Вони хочуть убити двох зайців одразу: і розширити роботу, школи, і погратися у демократію, мовляв, ця ініціатива належить не урядові, а приватним особам! Вдалий хід!…»

– Я сподіваюсь, ви розумієте мене, мадам, – перервав її роздуми міністр, – отже, хочу дати вам пораду: лорд Ессекс – ось хто вам потрібний. А зараз, – він повернув голову, і одразу за його спиною виріс містер Уїлкінз, – мій секретар представить вас і полковника лорду Ессексу. Радий був познайомитися з вами, леді! – Міністр відійшов і одразу загубився в щільному колі смокінгів.

Машина підкотила до неосвітленого громаддя замку і м'яко зупинилася. Хлопчина у лівреї відчинив дверцята і подав Ірині руку. Вона ступила на вкрите плитами подвір'я і одразу відчула свіжий запах мокрої хвої, а на щоки впали перші краплі осіннього дощу. Підняла комір норкового манто і заспішила до вхідних дверей, біля яких вже стояв огрядний лакей з величезним канделябром у руках. Рочестер поважно йшов за нею.

Лакей повів їх по широкому коридору в глиб замку.

– Я радий вас бачити! – викотився з якогось темного залу назустріч кругленький лорд Ессекс. – Як бачите, у нас неприємності: знову обірвалася лінія електропередачі, і нам доведеться весь вечір провести у бібліотеці, бо свічок вистачило тільки на те, щоб освітити її та кухню.

Поки Ессекс сипав словами й метушився, щось відсовуючи і переставляючи, Ірина намагалася розглянутись навкруги, ледь встигаючи вставити якесь слово у відповідь або кивнути лорду. Нарешті той уговтався і розсадив гостей у незручні шкіряні крісла.

Як встигла відмітити Ірина, бібліотека була великою і незатишною. Мабуть, лорд відвідував свій замок нечасто: камін трохи димів, на кріслах, стільцях, столиках виднілися сліди нашвидкуруч витертого пилу, у кімнаті встоявся запах нежилого приміщення.

– На жаль, я приїхав лише на півгодини перед вами, а ці йолопи не здогадалися запалити камін заздалегідь. Але зараз він розгориться, і все буде гаразд! – оптимістично завірив Ессекс.

Вечеря, треба віддати належне хазяїну, була розкішною. Камін і справді розгорівся, і чи то від нього, чи від келиха старого вина стало набагато затишніше.

Коли ж слуги нарешті прибрали зі столу і подали каву з лікерами, в бібліотеці вже панувала атмосфера невимушеності, товариство розбилося на дрібні групки, і в кожній з них точилася жвава розмова.

– Отже, панове, – вдоволено сказав лорд Ессекс, підходячи до Ірини й Рочестера, – настав час погомоніти про справи. Після келиха доброго вина коліщатка у голові крутяться краще! – Він гучно висякався.

Ірина придушила зітхання і приготувалася слухати.

– Я знаю про ваше скрутне становище, – безапеляційно заявив хазяїн. – Вам потрібні гроші. Можу допомогти, але й ви мусите віддячити.

Сер Елвіс холодно подивився на Ессекса. Барон не любив, коли йому говорили про далеко не блискучі справи його закладу, а тим більше коли він був змушений робити послуги у відповідь за допомогу. Але все ж ввічливо поцікавився, чим може бути корисний.

– Мені не так вже багато й треба, – заспокоїв полковника лорд. – Бажано було б, щоб мої вихованці з інституту проходили навчання у вашій розвідшколі.

– Але навіщо соціологам розвідувальні дані? – здивувався полковник і подивився на Ірину.

Ессекс розреготався так, що по залі прокотилася луна.

– Дивна ви людина, бароне, – сказав він,» витираючи картатою хусткою сльози. – Невже ви не розумієте, що боротьба з червоними повинна точитися на всіх фронтах. Слід одночасно боротися і з їх економікою, і з їх ідеологією, – патетично завершив Ессекс свою програмну промову.

Ірина, яка досі мовчала, підвелася і неприродно дзвінким голосом проказала:

– Браво, мілорд! Виймаєте слушність. Один процент з вашого капіталу це саме та дещиця, яка б нас сяк-так задовольнила.

– Побійтеся бога, місіс! – злякався Ессекс. – Це ж сотні тисяч!

Вона зрозуміла, що починається звичайнісінький торг, і, не соромлячись, позіхнула.

– У вас чудовий кухар, сер. Де ви його знайшли?

Ессекс здивовано подивився на неї, потім несподівано розсміявся:

– Ви дивовижна жінка, місіс Ірен! Хай буде по-вашому…

Ірина повернулася додому втомленою, але задоволеною. Все вийшло так, як вона і розраховувала. У затишній спальні світилося тільки бокове світло. На маленькій срібній таці біля дзеркала стояла склянка з водою і трубочка снотворних таблеток, на столику чималий стос вечірніх газет.

Ірина із задоволенням роздяглася і розслаблено випросталася на ліжку. Ну і фрукт, цей Ессекс, розігрує простачка, а зуби має гострі, та й апетит неабиякий. І гроші собі поверне, і підтримку уряду здобуде, патріот!…

Потяглася за снотворним, але передумала, сьогодні може обійтися і без цього, взяла зі столика місцеву газету, погортала. Раптом в око впало прізвище Джек Вільямс. Що таке? Ірина прочитала назву замітки: «Трагічний випадок». У коротенькому повідомленні говорилося: власника бензоколонки Джека Вільямса розчавлено важкою автоцистерною, яку занесло при повороті на мокрому від дощу асфальті. Д. Вільямс вмер від тяжких поранень, не приходячи в себе.

«Д. Вільямс… Д. Вільямс… Д. Вільямс…» – машинально повторювала про себе Ірина. Її Мальцев? Ні! Вона рвучко підвелася з ліжка, вибігла у коридор, потім, схаменувшись, повернулася, одягла халатик і подзвонила. Увійшла заспана Мері.

– Ви вже повернулися, мадам? Давайте я допоможу вам роздягтись… – І осіклася.

– Мені треба терміново виїхати, – сказала Ірина. – Допоможіть мені якнайшвидше одягнутися. Якщо не повернуся до ранку, попередьте сера Рочестера, люба, що я обов'язково зателефоную йому.

– Так-так, мадам! – все ще захриплим зі сну голосом відповіла Мері.

– Хоча, стривай… – Ірину раптом осінила думка: як же вона пояснить Рочестеру, куди так терміново виїжджала? А Мері!… Вона ж не просто покоївка, а й довірена особа Рочестера! Перед очима постав рядок з повідомлення: «вмер… не приходячи в себе…» Так-так, навіть якщо вона й поїде зараз туди, то вже нічим не зможе зарадити.

А якщо це брехня, газетний трюк і її перевіряють?… Чи, може, вже викрили і шукають доказів? Її візит вночі до нікому невідомого хазяїна бензоколонки – це пряме свідчення проти неї.

Ірина втомлено опустилася на край ліжка.

– Іди, Мері… я сама… – відіслала вона дівчину.

Розум припускав помилку в газеті, але серце стверджувало: так, це Мальцев, її зв'язковий. Треба все перевірити. А поки що, так чи не Так, вона залишилася у цій країні сама, без будь-якої допомоги.

«Мальцев, Мальцев… Як же це?» – у розпачі запитувала себе Ірина. Її серце розривав біль за товаришем, єдиною людиною, з ким вона могла дати собі хоч найменшу послабку під час коротких побачень. Все, що її оточувало, було органічно чужим їй, і якби не суворі умови конспірації, вони залюбки бачилися б набагато частіше. Але й такі недовгі й нечасті побачення стали для обох мало не святом.

І знову мозок обпекла думка: а якщо Мальцева викрито, то можуть стежити і за нею? Серце болісно стислося, і її скував страх. Але Ірина тут же опанувала себе; «Годі панікувати! Ще нічого невідомо!… Треба все перевірити!…» І думка знову запрацювала чітко і зосереджено.

Мальцев загинув. Це дійсно нещасний випадок чи його викрили і ліквідували? Але якщо бути послідовним, жодна солідна контррозвідка не ліквідує підозрілого, не простеживши за ним, щоб викрити спільників, а вже тоді… А може, її викрито і за нею прийдуть вранці?

Ірина знову відчула, що панікує, і закурила. Ні, так вона нічого путнього не придумає. Треба чекати. Якщо завтра все залишиться на своїх місцях, то з часом вона відвідає бензоколонку й дізнається про все. А якщо сталося непоправне і її завтра візьмуть, тим більше нема куди поспішати, бо за нею слідкують…

Похмурий осінній світанок застав Кабардіну біля вікна. За всю цю довгу ніч вона так і не прилягла. А коли вранці до неї увійшла покоївка, то побачила хазяйку вже одягненою і зовні спокійною…

Зверхник

Літак приземлився на цивільному аеродромі. Богун і його провідник, обминаючи потік прибулих, заспішили до входу у великий аеровокзал, поминули величезний хол і вийшли на привокзальну площу. Там на них чекала машина, яка, тільки-но прибулі встигли причинити за собою дверцята, рвучко рвонула з місця і помчала широкою автострадою.

«Оце організація! – віддав належне зустрічі Сергій. – Чи з усіма так панькаються, чи тільки зі мною?»

А ще за півгодини йому міцно тиснув руку лисуватий літній чоловік, який назвався Ернстом Крейцером. Він заговорив по-німецькому, коли ж Богун заперечливо похитав головою, зразу ж перейшов на ламану українську. Крейцер показав Богунові його кімнату, налив чарку коньяку, але той заперечливо похитав головою.

– Не п'ю…

Сергій нашвидкуруч вмився, з радістю скинув з себе одяг і розлігся на широкій тахті. Переліт, хоч і комфортабельний, виснажив його вкрай. Мабуть, далося взнаки напруження останніх днів. Відпочивати – і більше нічого! – наказав він собі і майже одразу заснув.

… Йому снилися київські парки і синій Дніпро, білявий Сашко, що розмалював крейдою не тільки всю шкільну дошку, а й всього себе…

Богун розплющив очі і, якусь мить очманіло дивився на двох чоловіків у формі льотчиків, що схилились над ним.

– Хау ду ю ду, містер Богун? – широко всміхаючись, запитав один.

– Хеллоу! – привітно підніс руку другий.

Богун протер очі, згадав, де він, і повільно відповів по-українськи:

– День добрий!

– Добрий, добрий, – підхопив один з них, сміючись. – Досить спати, друже провідник. Нас чекають у Тіргартені!

І знову – машина, яка повним ходом мчала тихими вулицями міста, на цей раз на військовий аеродром.

– Майк, – коротко представився йому біля літака пілот – високий блондин у блакитному френчі. Більше він нічого не міг сказати, бо не знав жодного польського чи українського слова. Зате другий – довгий, з тонкою, наче в гусака, шиєю, пристойно розмовляв по-російськи і протягом двох годин польоту до Дюссельдорфа розважав Богуна анекдотами.

Розбіглися чіткими прямокутниками гостроверхі дахи старого німецького міста, побігла назустріч пожовкла трава на полі військового аеродрому. По тому, як виструнчилися обидва пілоти перед двома в цивільному, Богун зрозумів, що зустрічають його високі, чини.

– Арнольд, член центрального проводу, референт по зв'язках із краєм, – представився йому товстун.

Сергій одразу ж згадав усе, що читав про нього у Києві, навіть зігнутий ріжечок фотокартки сплив у пам'яті. Це був Степан Підлиський, один із тих, в чиїх руках зосереджувались усі зв'язки Мюнхена з іноземними розвідками.

– Террі, – сухо відрекомендувався другий, високий, з помітною сивиною у чорному волоссі, зачесаному на правий бік'.

Чигрин про себе відзначив точність даних, що були в міністерстві. Так, маленькі вусики і невелика бородавка на носі. Все збігається! Значить, це той самий Террі, перед яким плазують і Бень, і Підлиський. Цікаво! Чигрин згадав, як він, наче під час студентського іспиту, розповідав про цю людину полковнику Василенку, як запам'ятовував особливості його манери говорити, ходу, звички…

В автомобілі Богун вийняв пошту від Утяя, передав її Підлиському. Той перервав розмову, похапцем переглянув матеріали і передав їх Террі. «Щоб, бува, господар не образився!» – посміхнувся про себе Богун.

Машина в'їхала у невеликий затишний двір і зупинилася. Гострим оком Чигрин зафіксував чепурну альтанку в глибині саду, невеличкий басейн з десятком солом'яних крісел навколо, кольорові завіски на вікнах. «Якийсь приватний пансіон», – відзначив він механічно і попрямував за Підлиським і Террі.

Він відповідав на запитання Террі, дивуючись їх схожості з тими, що їх уже ставив йому Бень. «Ага, Бень уже встиг передати мої відповіді!» – раптом здогадався Сергій. Це була ще одна перевірка. Г він зосередився, пригадуючи свої попередні відповіді. Фабрики і заводи… Що шукають геологи… Залізниці… Біографія… І ще раз, наче вперше, відзначив Чигрин, що цього самовдоволеного жевжика аж ніяк не цікавить так звана «боротьба за вільну Україну». Єдине, що його цікавить – шпигунські відомості про Радянську Україну. «Невже всі вони не розуміють, цього?» – думав Чигрин, дивлячись на Підлиського. А той улесливо зазирав у вічі Террі, інколи докидаючи і своє запитання, але теж не про справи підпілля, а про агентурну розвідку на радянській землі. «Лакей, гідний свого господаря!» – з огидою подумав Чигрин.

Він почав розповідати про бойовиків, які загинули за останні роки в сутичках з чекістами; про так звані «зачіпні хати» – конспіративні місця зустрічей; про долю багатьох «грипсів» – шифрованих листів, надісланих звідси на Україну; про зимові схрони і життя в. них, що нагадувало тваринне існування. Террі слухав і відверто позіхав, а Підлиський перебив Богуна:

– Друже провідник, це ви розповісте Саю і Золотарю, які ось-ось надійдуть, а нам уже час, – і разом з Террі вийшов з вітальні, посміхнувшись на прощання.

І знову розмова – на цей раз з Василем Кедем, Саєм, як назвав його Арнольд, і Миколою Ріпницьким – Золотарем. Богун уявив собі їх подив, коли б він назвав їх справжні імена, які значились у сейфах іноземних розвідок і про які він, до речі, дізнався ще там; у Києві. Брудні справи шпигунів Боба і Рипа були добре відомі на Україні.

Богун сидів навпроти Василя Кедя і вдивлявся у його широке, вилицювате, але худе обличчя. Модні окуляри на товстому носі, чорне, з сивиною на скронях волосся, на білосніжній сорочці вирізняється строката краватка. По тому, як він обсмикував на собі новісінький піджак, поправляв краватку, відчувалося, що він надто закоханий в себе і любить похизуватися. Дружину і двох дітей відправив до Америки, а тут, у Західній Німеччині, славиться своїми зальотницькими походеньками. Кажуть, навіть до дружини самого «прем'єра» залицяється. Борець!

Кедь говорив скоромовкою, немов захлинався:

– Я, друже, надрайонний провідник, керую фінансовою референтурою, до того ж і трохи літератор, стежу за коректурою в нашім «Українськім самостійнику». Тож мене цікавить, чи друкуєте ви там, у краї, листівки чи брошури?

– Мало, друже Сай, – відповів Богун. – У нас, на жаль, ні друкарень, ні паперу…

А про себе подумав: «Брешеш, собако, який ти в біса коректор? Заступник Підлиського з радіорозвідки, зв'язковий з іноземними розвідками. Ти нас дуже цікавиш!»

Богун розповів про те, як живе і працює на Львівщині Утяй, вкотре переказав про свій надрайон і його хоробрих бойовиків.

– Скільки їх, друже Богун, виступає зараз у змаганні? – питав. Кедь, заглядаючи в очі Чигрину.

Той замислився, потім зітхнув:

– Дедалі менше. Як від'їжджав, у схронах було двадцять два чоловіка, не рахуючи легалів. Та й на цих зброї і патронів не вистачає!

– А легалів багато?

– Як вам сказати… – відповів стримано Богун, щоб не применшувати значення «боротьби», – прошу мати на увазі, що чекісти, а більше активісти, комсомольці й партійці, викривають легалів перед населенням, і їх уже багато відійшло від нашої організації.

Микола Ріпницький, який досі мовчки ходив по кімнаті, зупинився навпроти Богуна. Його темні очі пильно вивчали гостя з України. Богун теж мовчки дивився на Ріпницького, потім посміхнувся і сказав:

– Ви хотіли щось запитати, друже Золотарю?

Ріпницький глянув на нього пронизливо:

– Звідки ви знаєте, як мене звати?

Богун здвигнув плечима.

– Рух знає своїх героїв, – сказав він дещо патетично, копіюючи декларативний тон, широко прийнятий серед націоналістів. – До того ж мені розповідав про вас друг Арнольд…

– Я б хотів, щоб ви розказали, як загинув Богдан Шашкевич? Знали такого?

– Чугая? Ще б пак! – Богун приклав пальці до скронь, значуще помовчав.

Сергій Чигрин й справді міг би розповісти про смерть цього скаженого ката і вбивці більше, ніж хто інший. Адже він особисто брав участь у цій складній і небезпечній операції. Після тривалих пошуків чекістам вдалося дізнатися, що Богдан Шашкевич знаходиться в селі Білогорця під Львовом. Будинок, де переховувався Чугай, оточили. Обшукали три кімнати, просторе підземелля, всі будівлі на садибі – даремно! Затримали трьох охоронців Чугая, допитали господарів будинку – все даремно! Шашкевич зник, наче крізь землю провалився. І тоді офіцер, який керував цією операцією, голосно, щоб почув Шашкевич, якщо лин там переховувався, наказав розібрати будинок по шматочку. Не спалити, не зруйнувати, а саме розібрати по цеглині і дощечці! Цей наказ почув і сам Чугай, який напіводягнений, з пістолетом і гранатою в руках стояв між подвійними стінами в одній із кімнат. Нерви у нього не витримали, він вистрибнув і кинувся на офіцера. Навколо всі скам'яніли – саме на це і розраховував досвідчений бандит. Та на цей раз не витримали нерви у молодого радянського солдата, який з жахом дивився, як Чугай загрожує життю чекіста. Він підніс автомата – і, перш ніж встигли його зупинити, всадив у бандита цілу обойму.

Чигрин розповів про це Кедю і Ріпницькому, змальовуючи Чугая справжнім героєм.

– А хто заступник Чугая? – запитав Ріпницький.

– Підпілля очолив полковник Куп'юк, – відповів Богун.

– Лахтай? – перепитав Ріпницький, хоча прекрасно знав прізвисько Куп'юка і без Богуна.

– Так, Лахтай. Де він зараз, не знаю, чув тільки, що живий і здоровий, – пояснив Богун.

– То й слава богу, – всміхнувся Ріпницький. – А про Яроша що знаєте?

– Яроша я бачив цієї весни. Він дуже хворий, – сказав Богун. Сергій знав, що Ріпницький лікар, закінчив медичний інститут у Мюнхені, але не працює за фахом. Він зараз керував підготовкою шпигунів для роботи їх на Україні. Богун продовжував: – Страшенно схуд Ярош, кашляє. Наші схрони і не до того доводять.

– А він лікується? – запитав Ріпницький.

– Певна річ, – заспокоїв його Богун. – А всіма справами у краї зараз керує друг Утяй. Референтуру пропаганди очолює Рута, вона пише вірші під псевдо Ільницька.

– Оце жіночка! – вигукнув Кедь.

– Всі вони такі, герої, – гордо підкреслив Богун, пригадуючи, як він востаннє говорив з Ярошем на подвір'ї львівської в'язниці, коли той прогулювався. Все, про що він зараз розповідав, було заздалегідь передбачено легендою і продумано до найменших дрібниць разом з полковником Василенком.

– Так, наші бойовики і провідники, стрільці і зв'язкові цілком заслужили таке звання, – поважно підсумував Кедь.

Всі троє замовкли, прислухаючись, як господарка пансіону за щось сердито докоряла надворі покоївці. Потім Кедь поважно підвівся, ступив до дверей:

– Дякую красно, друже надрайонний провіднику, за цікаву розповідь. Ви привезли цінні дані для наших друзів, ми задоволені вами. Гадаю, вам доведеться ще раз докладно доповісти про все це декому з центрального проводу.

Кедь навіть пальця підніс, підкреслюючи вагомість свого повідомлення. Богун радісно зітхнув: сумніву не було, йшлося про зустріч із зверхником. Операція розвивалася за планом.

Два дні пройшли тихо. Невеличке місто Бейрейт, яке і влітку жило розмірено і сонно, тепер наче вимерло. Богун, якого це містечко зрештою мало цікавило, якось опівдні вийшов з кімнати і пройшовся садом. Відчинив легеньку хвіртку, обійшов плавальний басейн, який влітку, мабуть, давав фрау Шустер чималий прибуток, і поволі попрямував схилами великого зеленого пагорба, що нависав над містом. Але тільки-но Богун відійшов на півсотню метрів, як помітив, що з-за дерева в глибині парку метнулася сіра постать. «Стежать», – посміхнувся Богун і повернув до себе.

Надворі нудно сіяв дрібний, холодний дощик. Сергій, дивлячись у вікно, з сумом пригадував грудневі хурделиці на Україні. Як там Олексій Петрович? У Львові й у міністерстві зараз своєрідне затишшя. Бойовики закопалися в схрони на всю зиму. Якщо і жевріє життя в організації, то лише тут, де й зими справжньої немає. І наче на підтвердження його думок у ворота пансіонату в'їхав пошарпаний «мерседес». З переднього сидіння скочив здоровенний чолов'яга, шанобливо відкрив другі дверцята. На асфальт вийшов невисокий чоловік, щулячись від, дощу. Ще один кремезень став поруч, а за мить на подвір'я в'їхала друга машина, з якої вийшло одразу п'ятеро. «Як вони вмістилися там?» – здивувався Богун, побачивши широкі плечі всієї п'ятірки.

У нього вже не залишилося сумнівів, що до Бейрейта завітав зараз сам зверхник. Певно, ця п'ятірка були його охоронці, без яких, Сергій добре це знав, він не ступав і кроку.

Двері Сергієвої кімнати розчахнулися на всю широчінь, увійшли двоє здорованів і, не привітавшись, пильно її обнишпорили. Лише тоді зайшов і сам зверхник Лящ – людина, про яку в останні роки ходило багато різного. І ось Богун його нарешті побачив.

Посеред кімнати, сердито обтрушуючи воду з пальта і крислатого капелюха, стояв маленький чоловічок з напрочуд неприємним обличчям. Темні очі просвердлювали Богуна наскрізь, вуха були відстовбурчені, на лисуватій голові прилипло рідке волосся, яке він намагався зараз розчесати так, щоб воно прикрило голий череп. Під сірим френчем випиналося черевце. Богун непорушно застиг від хвилювання, а Лящ, широко розкривши обійми, рушив до нього, посміхаючись на повен рот. Семеро охоронців мовчки стежили, як їхній повелитель стрічає гостя з України, потім відійшли, немов по команді, лише той, що першим вистрибнув з машини, – навпаки, ще, ближче підступив до зверхника, який хрипко прошепотів у саме вухо Сергієві:

– Доброго дня, юначе!

І так само хрипко – чомусь перехопило горло – Богун відповів:

– І вам день добрий!

Очманілий вираз обличчя Богуна зверхник сприйняв як шанобливе захоплення. Він поплескав Сергія по плечу, сів і показав рукою на стілець навпроти. Потім поволі повернувся до свого почту, насупився, і всі шестеро, гупаючи чобітьми, вийшли з кімнати. Знову залишився лише один, найкремезніший. Цей, мабуть, ніколи не відходив від зверхника.

Богун чекав, поки Лящ заговорить, але той мовчав, свердлячи його очицями. Тоді Сергій вирішив сам розпочати розмову.

– Рапортую послушно, друже зверхнику, – сказав він, вклоняючись. – Прибув із краю. Друзі Утяй і Заламай шлють вам привіт і шанування.

І знову зверхник промовчав, тільки приклав до губів пальця і сторожко показав на стіни. Це був наказ, і Богун замовк. Пригадалися йому дані про дивовижну, підозрілість зверхника. «Навіть друзям не довіряє…» – подумав Богун.

– Добре дійшов? – запитав нарешті Лящ, і Богун мовчки ще раз вклонився. – Я знаю, там вам нелегко, але думкою і серцем я завжди разом з вами. Радий, що в краї всі підтримують наше смертне змагання з Совєтами.

Зверхник говорив і говорив, сиплячи нічого не значущими словами, а Богун слухав його і думав: «Таким він і має бути, слуга багатьох господарів, кривавий лакиза, боягуз і блазень». За цією карикатурою на людину стояли більш сильні й підступні вороги, на боротьбу з якими були мобілізовані мудрість і мужність його товаришів – чекістів.

А зверхник уже говорив про своїх. хлопців – охоронців, пересипав розповідь солоними жартами і охоче сміявся з власних дотепів. Богун теж час від часу усміхався, бо бачив, як уважно дивиться на нього зверхник, чекаючи цього сміху. Потім Лящ повернувся до свого охоронця, той сплеснув у долоні, і до кімнати увійшов здоровань, який їхав поруч із зверхником.

– Це Петро Моклиця, референт з економіки, – представив той парубка. – Петре, а чи не час пригостити провідника Богуна?

За хвилину на столі стояли пляшки і тарілки з м'ясом, салом і хлібом. Петро метушився, відкривав якісь бляшанки, підставляв зверхнику страви. Богун знову пригадав, що той страшенно боїться отрути, ніколи не їсть чужого і примушує Моклицю куштувати першим все, що одержує на стіл. Так воно й було насправді. Моклиця ходив за зверхником, немов за дитиною, майже ні з ким не розмовляв, тільки весь час стежив за виразом обличчя свого хазяїна. Досвідчене око Богуна відзначило: всі ці пози і фрази нагадували театральний спектакль, в якому всі актори добре вивчили свої ролі. Ось зверхник випив свого келиха, простежив, щоб випив і Богун. І доки Сергій наливав собі ще, Моклиця налив і зверхнику, але з іншої пляшки. Навіть сіль він діставав звідкілясь із кишені, не беручи тієї, що стояла на» столі.

За вікном посутеніло, чутніше застукотів по склу дощ. Зверхник глянув на мокру шибку, скривився, потім посміхнувся до Богуна.

– Постелиш мені тут, – наказав охоронцеві. Той мляво запротестував:

– Друже зверхнику, тут немає де спати… – але замовк під його красномовним поглядом.

І Богун подумав, що заперечення охоронця – теж добре розіграна сцена, яка має точну адресу і мету – вразити його, Богуна, широкою демократичністю зверхника.

Невдовзі в кімнаті з'явилася пишна постіль, і Лящ, вихиливши добру пляшку горілки, почав позіхати.

Лягаючи в ліжко, Богун з жахом подумав, що ця потвора, напевно, ще й сильно хропе уві сні. Сергій органічно не переносив хропіння й не міг заснути, якщо хтось поблизу хропів. Але зверхник виявився пристойним сусідою, зате від могутнього хропіння охоронця, що картинно розлігся на матраці біля ніг хазяїна, стугоніли шибки у вікнах. «Цікаво, як часто доводиться цьому телепню отак ночувати? Певно, це робиться тільки при гостях…» – подумав Богун.

Він лежав з широко розплющеними очима, прислухався до навколишніх звуків і посміхався, уявляючи, як він розповідатиме про цей спектакль Микитенку і Василенку. Сон наче рукою зняло, і тепер Сергій аналізував свою розмову із зверхником. Все, що побачив сьогодні Богун, було відомо чекістам. І демагогія, в якій зверхник – великий майстер, і підступна його натура, і брехливість, і жадоба грошей, а найбільше – жадоба влади немов у фокусі проявилися у цій театральній розмові. Скільки своїх поплічників звів на той світ, ледве запідозрював їх у зраді цей миршавий чоловічок. І все ж Богун знав, що половина, – коли не всі, – його охоронці служать ще якійсь розвідці.

Уже завтра туди помчать повідомлення про щиру зустріч з надрайонним провідником з України Богуном, про гостинний прийом і про спільну з ним ночівлю зверхника. Це теж штрих до тієї картини, яку невтомно малює перед своїми хазяями Лящ. На кожному кроці не забуває нагадати і підкреслити, наскільки він тісно зв'язаний з Україною і підпіллям. Хто ще такий потрібний, як він? Кого ще так шанують і цінують на Україні, як його? Отже, платіть зверхнику щедріше, без нього ви й кроку не ступите по Україні, без нього підпілля розвалиться вщент! Богун замислився і над своєю роллю у цьому жалюгідному спектаклі. Ну що ж, зрештою, все це – на користь тій справі, заради якої він і прибув сюди. Сподіватися на якісь особливо цінні дані не доводитися – зверхник нікому не довіряє. Але самий факт ночівлі і дружби з ним прислужиться Богунові у його дальших діях. Треба завтра за всяку ціну розчулити Ляща, хоч якось завоювати його довіру. Дійшовши такого висновку, Богун наказав собі спати. Завтра йому знадобиться багато сил…

Вранці господарка пансіонату дбайливо – видно було, що не раз це робила – зачинила двері в холі на першому поверсі, завісила щільними шторами вікна і сама, без служниці, накрила на стіл. За ним розсілися охоронці зверхника, а він сам умостився в кутку, посадивши по праву руку від себе гостя з України.

Знову багато пили. Особливо сам зверхник та один з охоронців, сусіда Богуна. Скоро горілка розв'язала язики, і велетень з білою шкірою і яскраво-рудим волоссям почав розповідати Сергію різні солоні історії з життя оунівської верхівки. Сказав, неприємно підморгуючи, що якась студенточка минулого тижня народила сина від одного «висо-о-кого» чоловіка, тільки про це ніхто вголос говорити не наважується… Богун, слухаючи ці плітки, здивовано хмикав, вирячував очі, що дуже подобалося рудому сусідові, але своїх думок з приводу почутого не виказував.

Одвертість цього служаки була йому зрозумілою: спільна ночівля і _розмова наодинці з Лящем зробили своє: охоронці вже не крилися перед ним. А Сергій весь час повертав розмову у потрібне русло:

– Вибачай, друже, ми там, у краї, не дуже розуміємося на ваших порядках… Хто ж очолює наші закордонні частини?^[2]

– Хто? Ет, чоловіче… – Рудий явно кепкував з невігласа. – Над нами, звичайно, стоїть центральний провід! – Він підніс пальця, значуще покрутив ним перед носом у Богуна і заговорив далі:-А в центральному проводі, крім друга зверхника, – він вклонився Лящу, – є ще й прем'єр українського уряду. Між іншим, у нього дружинонька теж… того…

– І навіть власна газета є? – здивувався Богун.

– Аякже, – хизувався рудий. – Є і газета, зветься «Шлях перемоги». А найбільше перепаде тобі від Івана Кашуби, який разом з Гнидою керує службою безпеки. Кашуба замінив Утяя, який пішов до вас у край… Дошкульний дядько, навіть нас перевіряє кожні два тижні.

Охоронець вихилив чергову чарку і, витерши рукавом слиняві губи, розповідав далі:

– Воно й зрозуміло, біля самого зверхника ходимо…

Він раптом обережно глянув на Богуна і замовк. Богун зрозумів, що рудий злякався своєї балакучості, і негайно налив йому знову. Випили, закусили, рудий присунувся ближче, довірливо поклав руку на коліно Сергію. Чигрин обережно поцікавився керівництвом закордонного представництва УГВР^[3]. Він боровся із сп'янінням, зрідка навіть струшував головою, наче це могло розвіяти хміль, вперто повторював подумки почуті відомості. «Я мушу бути тверезим, іншого такого випадку не буде», – пульсувала одна-єдина думка.

А рудий, зрадівши новій темі, охоче розповідав:

– Закордонне представництво? Покидьки різні…

Ого! Скільки чув про них Чигрин… І Утяй, і Смерека багато чого розповідали про них там, у Києві. І саме зараз Сергій мав нагоду перевірити ці дані, уточнити, по можливості навіть збагатити.

– Звідки ж нам, лісовикам-сіромахам, знати всіх ватажків руху? Дай боже знати свого провідника… – обережно закинув Богун.

Краєм ока він помітив, що до них наближається помічник зверхника Богдан Маців. Він цікавив Богуна набагато більше, ніж п'яничка-охоронець!

Помічник зверхника водночас був довіреною особою Степана Підлиського – Арнольда, і обидва вони останнім часом досить успішно «кокетували» з однією розвідкою. Нові зв'язки і нові хазяї націоналістів цікавили радянські органи безпеки, і тому Чигрин привітно всміхнувся Маціву, посунув йому стільця. Водночас він не перервав розмови і з рудим охоронцем:

– Як ти сказав, друже, провідник Сова? У нас, у краї, я чув, є такий…

– Ет, в краї! – Рудий махнув рукою. – Два села під собою має, – вже й провідник… Тут, друже, в Мюнхені, цей провідник Сова – генеральний секретар у закордонних справах УГВР, з якою у нас горшки побиті. Під ним усе закордонне представництво ходить…

– Сам Сова в Мюнхені не живе, – встряв у розмову Маців. – Керує з-за океану…

– Як це так? – здивувався Богун.

– А так, дуже просто, – недбало кинув Маців, наливаючи знову по повній чарці. – Живе у Штатах, звідки щотижня телефонує. Керує… Про це навіть їхня газета писала.

– Яка їхня газета? – не второпав Богун.

– «Сучасна Україна», – пояснив Маців і підняв чарку. – Будьмо!

Випили, помовчали. Маців похмуро, розжовуючи огірка, подивився на Богуна не по-п'яному допитливими очима. «Стоп! – подумав Сергій. – Досить…» Він внутрішньо зібрався, навіть м'язи напружив – у голові ж дедалі більше шуміло.

– Подобається у нас, друже? – запитав Маців.

– Весело живете, – сумно кивнув головою Богун.

– А що? – поцікавився Маців. – Не подобається?

– Ні, чого ж… – пояснив Богун. – Просто одвик я… У схроні не розгуляєшся.

– Воно так, звичайно, – погодився Маців. – Та це ми заради тебе. Гостя з України приймаємо! Я запитував не про це. – Він кивнув на стіл і зупинив погляд на зверхнику, який вичитував за щось хазяйці.

– От ти питав про закордонне представництво УГВР, – вів своєї Маців. – Може, хочеш побачитися з ними?

Богун одразу вловив справжній зміст запитання Маціва. Помічника зверхника, звісно, над усе цікавило, на кого орієнтується підпілля на Україні: на Ляща чи на Сову. Неквапно, прожувавши пиріжок, Богун сказав:

– Нам у схронах нема коли й ні до чого ділити вас… Хто тут буде попереду, нас не обходить. Маємо своє діло: боротися з Совєтами…

– А все ж таки? – наполягав Маців.

– На Україні добре знають зверхника Ляща, підпілля бореться під його прапором, – повторив Богун слова з листа Утяя.

Маців подумав над відповіддю, усміхнувся:

– Правильно міркуєте. Тільки Лящ і здатний привести нас до перемоги…

Рудий раптом заревів хрипким голосом якусь незнайому Богунові пісню, весь стіл підхопив. А зверхник відкинувся на стільці, з насолодою слухаючи п'яний спів. Навіть очі заплющив… Кинув погляд через стіл на Богу-на, і Сергій зрозумів нарешті, що це пісня про зверхника. Він відповів йому захопленим поглядом. Навіть спробував підспівувати…

Втім, за хвилину, випивши за «нашого улюбленого зверхника Ляща», присутні заспівали іншої, знайомої Богунові. Дивно звучала у цьому німецькому пансіоні старовинна українська пісня, складена сотні років тому бранцями в турецькій неволі. І Богун знову відзначив, що й співали її інакше, без вигуків, з непідробною душевною тугою:

Для всіх ти мертва і смішна,

Для всіх, ти бідна і нещасна.

Моя Україно прекрасна,

Пісень і волі сторона…

Сергій подумав про себе: «Пісень і волі сторона!» Ці слова пасували саме нинішній Україні! Але як же вони не личили оцим людям, що запродали свою батьківщину… Тремтливі нотки у голосах співаків розлютили Богуна: «Ач, як розрюмсалися, кати, за «своєю» землею… Типова сентиментальність убивць!»

Прослухавши пісню до кінця, Богун знову повернувся до Маціва. Той не співав, мовчки пив горілку і над чимось розмірковував. Він охоче підтримував розмову про справи у підпіллі, про помилки і неправильні вказівки керівників ЗП, одержувані в краї. Величезне напруження, з яким Богун вів цю вкрай важливу розмову, далося взнаки: голова стала ясною, наче й не пив цього вечора нічого.

Знову Лящ залишився на ніч разом із Сергієм. Яка честь! І знову ранок, знову з похмілля боліла голова. Він спробував заснути, але почув рипіння на ліжку поруч. Мабуть, прокинувся зверхник… Сон у Богуна наче рукою зняло. Крізь напівприкриті вії глянув убік і побачив, як повільно, крекчучи, той піднімається з ліжка.

Підійшов до великого дзеркала на стіні, уважно оглянув себе. У дзеркалі відбилося зжовкле, з помітними слідами близької старості обличчя з рудуватою ріденькою щетиною. Зверхник торкнувся пальцем вигнутого носа, потер червоні очі, пригладив рідке світле волосся. Насупився, потім посміхнувся, презирливо скривив рота, гордовито підняв голову. Він змінював вирази обличчя, наче міняв краватку, і стежив за собою, критично оцінюючи кожну гримасу… Вираз очей йому не сподобався, він розгладив зморшки на щоках, знову насупив чоло і примружив трохи очі. Так краще! Потім злодійкувато озирнувся на ліжко Богуна.

Сергій ледь не пирснув: «Актор з найнікчемнішого провінціального театру перед виходом на сцену!»

Рипнули двері, і до кімнати зазирнув Павло Гнида, про якого Богун учора вже чув від рудого охоронця.

– Друже зверхнику, є новини з краю… І дуже важливі. Дозволите?

Лящ не раз озирнувся на Богуна, притис пальця до вуст і вийшов з кімнати, підтримуючи штани на круглому животі. Він підтягнувся, а на обличчі застиг вираз погорди, щойно відпрацьований перед дзеркалом.

Гнида шанобливо розкрив двері, потім недбало зачинив їх так, що у широку щілину видно було спину зверхника. Богун напружив слух, увіп'явся пальцями у подушку, навіть дихання стишив, щоб не пропустити жодного слова.

– Друже зверхнику, – почав скоромовкою Гнида, – я щойно від наших друзів. Там Паркер привіз з радіостанції свіжі депеші. Гринь вийшов-таки на зв'язок!

– Це який Гринь? – запитав, позіхаючи, Лящ.

– Той, Друже зверхнику, що йшов до матері під Львів… Ще доповідав вам, що сумнівався, чи дійде…

– А-а-а… То що ж він передає?

– Влаштувався непогано, починає роботу. Наші друзі вважають, що найближчим часом ми повинні заслати до краю групу людей, нехай вона осяде на базі Гриня і почне збір інформації.

– Вимагати і давати вказівки вони вміють, а що ми від них одержали цього місяця? – сердито пробурмотів зверхник.

Обидва помовчали, потім роздратований голос Ляща почувся знову:

– Після війни вони раз чи два надсилали свої літаки на Україну, а тепер бояться, і наші люди змушені йти туди пішки… От група Чабана пішла, і досі ніяких чуток. Чи не в Чехословаччині накрили?

Він сердито прочовгав перед дверима, кілька разів тяжко зітхнув, потім діловито запитав:

– Хто у нас готовий до виходу?

– Орач і Лютий, – відповів Гнида. – Треба, щоб вони до осені були вже на Україні.

Зверхник знову нічого не відповів, а по паузі повернувся до теми, яка, мабуть, найбільше йому дошкуляла:

– Мій агент у ЗП, – сказав він, – повідомив, що їх люди для розвідувальної роботи на Україні готуються в Обербойрені. І справу, за всіма ознаками, поставлено солідніше, ніж у нас це робить Рочестер… Розповідав про такий випадок: зібрали їх для навчання, розповіли, що й до чого, а якийсь Семененко візьми та й скажи: «Як же це виходить: казали – воювати за Україну, а тут шпигуном треба ставати…»

Лящ помовчав, а потім закінчив свою думку:

– Я хочу, щоб таких випадків у нас не було. Треба посилити ідеологічну обробку людей!

Жалісний голос Гниди відповів йому:

– З кадрами важкувато, друже зверхнику, ви ж знаєте…

. – І де тільки цей клятий прем'єр знаходить людей? – сказав Лящ з прикрістю в голосі.

– Крутиться біс, знає де, скрізь встигає, – відповів Гнида. – Ви ж, напевне, чули, друже зверхнику, що він оголосив у газеті про свій відхід від будь-якої політичної діяльності і віднині служитиме лише господу богу?

– З таким самим успіхом він міг би оголосити, що перестає бігати до повій! – хрипко розсміявся зверхник. – До речі, він ще водиться з цією… як її… з Франтішкою?

– Маємо певні відомості, що так. Мої хлопці стежать.

– Хитрий біс. А де він зараз служить?

– У богадільні влаштувався, на Освальдштрасе. Я його, до речі, сьогодні бачив. Їхав у машині із своєю чорною вівчаркою по Грільпарцерштрасе.

Знову обидва змовкли. Богун обережно випростав закляклі ноги, повернувся зручніше, приготувався слухати далі. Він діставав інформацію про взаємини і атмосферу, що панувала у верхівці націоналістів. Як то кажуть, з перших вуст! Взаємне стеження і ненависть, розклад, підступність – ось воно, справжнє обличчя цих «борців» за Україну!…

– Що ж будемо робити на вимогу наших друзів? – порушив нарешті тишу Гнида. – Зараз небезпечно посилати людей до Гриня, він сам ще не утвердився.

– По-твоєму, ми можемо і не посилати людей у край? – розсердився зверхник. – Може, почекаємо, поки це зроблять інші або поки він не. провалиться? Ні! Я вимагаю, чуєш, вимагаю, щоб Гринь, Орач і Лютий зібрали навколо себе якомога більше людей і здійснили акцію, яка б прогриміла на весь світ! Тільки в такий спосіб ми можемо довести свою боєздатність і свій вплив на український народ. Нехай всі загинуть, але з моїм ім'ям на вустах! Нехай зберуть силу-силенну людей! – істерично заверещав він.

– Та де ж їх узяти, друже зверхнику?

– Якщо не знайдеш, я тобі згадаю рішення проводу про необхідність надсилати на Україну для організації підривної роботи керівних членів. І першим туди підеш ти!

Зверхник довго міряв кроками коридор. Потім зупинився і продовжив:

– Після війни тут виникло безліч усяких організацій… І всі вони створювалися для того, щоб увірвати свій кусень сала. На словах всі волають про створення вільної України. Але якої?! Та такої, щоб перш за все задовольнила їх зажерливі потреби. А Захід цінує тільки ті організації, які мають більші зв'язки і можливості на Україні і які можуть прислужитися в їхній боротьбі проти Совєтів… Тямиш ти хоч Це, дурню?

– Тямлю… – буркнув Гнида.

– Не бачу цього. Ми, звісно, маємо більші можливості, ніж інші організації! – патетично вигукнув Лящ. – Але поки що підходять до нас з такою самою міркою, як і до інших. Та час нас розсудить.

Лящ знову почав міряти коридор, розмірковуючи вголос, і лише зрідка Гнида вставляв шанобливе: «Точнісінько так, друже зверхнику».

– Скинути Радянську владу на Україні своїми силами нам, звичайно, не вдасться… Це розуміють всі, і ми насамперед! Єдина надія – нова війна! Ось чому вже сьогодні ми повинні довести, що тільки закордонні частини ОУН репрезентують тут Україну! Інші теж поспішають, бо розуміють: якщо не покажуть свого впливу на Україну, їм буде гріш ціна тут…

Зверхник зашарудів якимись паперами.

– Та ми доведемо свій пріоритет! Візьми ось це і опублікуй сьогодні ж у нашій газеті.

Гнида почав читати:

– «Проводові ОУН, зверхнику від українського народу на рідних землях…»

У тексті значилося, що український народ визнає своїм керівним органом лише ЗП УГВР, а своїм вождем тільки Ляща і що вся Україна готова йти за ним у боротьбі проти Радянської влади…

– Але ж… – У голосі забринів сумнів.

– Ти хочеш сказати, що такого документа ми не одержували? – глузливо запитав зверхник. – Хай не вірять і сумніваються наші вороги в Унраді та ЗП, а західні кола замисляться, на кого їм робити ставку!

– Правильно, друже зверхнику! – відповів. Гнида. – Це геніальний політичний хід. Та чи вдасться він? Пам'ятаєте, як прем'єр посилав на Україну свою людину. Вона мала по рації передати привітання президентові США від поневоленого українського народу… Щастя, що агент тоді не дійшов…

– Їх агент не дійшов, – відгукнувся зверхник. – А наш дійшов, і прем'єр про нього вже знає, будь певен!

– Добре, – сказав Гнида, – опублікуємо.

– Отже, домовились. Готуйте Орача і Лютого до виходу й повідомте Гриня, щоб прийняв їх. Побалакай з Террі, може, вони погодяться хоч якось закинути їх у Польщу. Нагадай, що наші люди на них тільки і працюють. А якщо Орач і Лютий загинуть де-небудь у дорозі, то втратить на цьому насамперед його розвідка… Треба поспішати, щоб до осені вони вже були у краї!

Зверхник якусь мить помовчав і додав:

– І негайно берись за підготовку ще однієї групи, яка б могла вийти наступного року. Це на той випадок, коли Орач і Лютий не дійдуть. А Богуна везіть до Рочестера і теж поспішайте! Все, можеш іти.

Лящ увійшов до кімнати, і Сергій, немов щойно прокинувся, повернувся на ліжку, голосно позіхнувши. Розплющив очі і побачив похмурий, підозрілий погляд зверхника. Той стояв над ліжком.

– Вставай, вставай, ледарю, – сказав він Богунові. – Час до роботи…

– Прогуляємося, друже? – запропонував Лящ після сніданку. Вони вийшли у мокрий сад і пішли туди, де вчора хотів походити Богун, – у парк на пагорбі.

– Тут нас ніхто не почує і не завадить розмові, – пояснив зверхник, коли вони поминули металеву огорожу. – Розповідай докладно про в. се: про провідників, яких знаєш, про стрільців і легалів, про те, як селяни ставляться до мене і моїх людей.

І Богун почав розповідати. Він не шкодував фарб, розхвалюючи зверхника. Боротьба проходить під його ім'ям, воно широко відоме на Україні.

– Вас там називають героєм, друже зверхнику, – говорив Богун. – Я знаю стрільців, які казали мені: «О боже, хоч би раз у житті побачити нашого зверхника, а потім можна і вмерти!»

– Справді, друже? – сяяв той.

Богун підтверджував і розповідав далі про підпілля, про його силу і невтомність, про відданість бойовиків справі «визволення» України.

– У кожного бойовика зараз один шлях – перемога або смерть! – патетично вигукнув Богун, дивлячись на зверхника. – І ніхто не вірить листівкам, що закликають іти з повинною.

– Велику радість ти повідомляєш нам, друже провіднику, і ми не забудемо цього, – відповів Лящ. По паузі він додав: – На засіданні центрального проводу вирішено, що я та інші керівники ОУН повинні побувати на Україні, докладно ознайомитись з підпіллям.

Богун насторожився. Стишуючи биття серця, запитав:

– Це було б невимовне щастя для всіх нас, друже зверхнику! І коли ж ви збираєтеся на рідну землю?

– Я що! Я б уже давно був там, та справи ніяк не пускають, – пояснив той, скоса поглядаючи на Богуна. Потім, немов щось згадавши, поліз до кишені й вийняв пачку грошей. – Візьми, Богуне, тут сотня марок, буде на що розважитись.

Богун марки взяв, але похитав головою:

– Ось тут, друже зверхнику, теплий дощ, а у нас там морози і сніг, всі схрони замело. Важко. Треба багато грошей на харчі, та й на ліки теж треба. Хворих у нас багато, друже зверхнику!

Лящ кинув оком на Сергія, усміхнувся:

– Про схрони поки що забудь. Поїдеш учитися. Станеш справжнім керівником нашого руху, з глибокими знаннями. Такі нам ой як потрібні!

Сергій сховав гроші, замислився… Отже, розвідшкола. Він на мить уявив собі, що сказав би з цього приводу генерал Микитенко. Напевне, щось на зразок: «Що ж, хлопче, все йде за планом, їдь, ми чекатимемо твого повернення!»

Треба негайно погоджуватись. Про розмову з Лящем він повідомив у центр, а їхати до школи треба неодмінно. Велика гра із зверхником і його охвістям зараз якраз у розпалі, вивчення методів і характеру їх провокацій треба вести широко і сміливо. Кращої нагоди, ніж поїздка до розвідувальної школи, може більше і не трапитись. Кабардіна чекає на допомогу. А зверхник… На нинішньому етапі він прислужився нашій операції» якнайкраще. Треба йому подякувати.

І Богун вдячно промовив:

– Рапортує послушно, друже зверхнику, надрайонний провідник Богун за вашим наказом готовий хоч сьогодні їхати на навчання…

Сумнів

– Не розумію, що може об'єднувати двох таких несхожих людей? – трагічним шепотом, чутним у найвіддаленіших кутках великої вітальні, говорила леді Ешлі одній з дам, які завжди крутилися біля неї, щоб покірно вислуховувати зарозумілі сентенції підстаркуватої аристократки. – Якийсь там парвеню – і потомствена леді! – ексцентрична хазяйка нервово хихикнула, хизуючись власною сміливістю.

– Так-так! – слухняно підхопила тему співрозмовниця. – Кажуть, що в останні роки барон витрачає море грошей на лікарів, які пропонують його дружині для заспокоєння нервової системи більше мандрувати. Ось і зараз бідна місіс Рочестер чи то у Римі, чи то наМалайських островах…

– Це більше схоже на висилку небажаного свідка! – багатозначно прошепотіла леді Ешлі. – Але коли я бачу цю північну богиню, я починаю розуміти старого барона. Яка грація, яке дивне обличчя! І, подумайте тільки, час її не спотворює! Не розумію…

«Ну й стара карга!» – подумала Ірина. Вона сиділа, недбало відкинувшись на спинку софи, більше прислухаючись до шепотіння за спиною, ніж до слів високородного невігласа, який безуспішно намагався її розвеселити.

Обернувшись до хазяйки дому і поскаржившись на втому, Ірина подякувала за приємно проведений вечір.

– Я щаслива була бачити вас у доброму здоров'ї, дорога місіс Ешлі, – сказала вона на прощання і неквапним кроком вийшла з вітальні.

Спустившись широкими сходами до машини, що чекала на неї біля будинку, Ірина сіла на заднє сидіння і, відкинувши голову на м'яку спинку, наказала шоферу їхати до офісу полковника Рочестера. Необхідно було підготувати на ранок деякі матеріали.

За кілька хвилин вона вже під'їжджала до невеликого сірого будинку. Вийшла з машини і, кинувши меткий погляд на темні поверхи, з подивом відзначила, що вікна у кабінеті полковника освітлені. «Невже він ще й досі працює? А може, трапилось щось термінове? Тоді чому він не викликав мене, адже знав, де я…» – З такими думками Ірина піднялася ліфтом до потрібного поверху і, відчинивши без стуку двері, зайшла до кабінету.

У кімнаті, обставленій з помітною вишуканістю, сиділи сер Елвіс і якийсь незнайомий Ірині чоловік. Почувши, що двері відчинилися, обидва озирнулись.

– О місіс Ірен! Я вже дзвонив і до леді Ешлі, і до вас на квартиру…

Ірина посміхнулася йому самими кутиками губів і перевела погляд на гостя. Вона побачила чітко окреслене, немов вирубане з каменю, обличчя, запалі щоки, тверде підборіддя з глибокою ямкою посередині. Як правило, такі обличчя, подумала Ірина, мають сильні, вольові натури. Але найбільше її вразили очі – великі, з вологим відблиском, вони були того мінливого кольору, що за настроєм їх власника могли змінюватись від світлого до густо-синього відтінку. Зараз ці очі були спокійні, але їх вираз здивував і насторожив Ірину. Вона звикла до чоловічих поглядів, які свідчили про різні ступені зацікавленості і захоплення нею. Але ці очі дивилися на неї з якоюсь напругою.

Тонкі брови Ірини ледь здригнулися, і Рочестер поспішив представити їй пізнього гостя.

– Це наш новий підопічний, місіс Ірен, – посланець з Мюнхена містер Богун. Він прибув до нас із центрального проводу ОУН на навчання.

– Дуже приємно, містер Богун, – спокійно сказала Ірина, подаючи руку. – Я – особистий секретар і референт полковника Елвіса Рочестера.

Богун встав, схилився до Ірини і ледь стиснув тендітні пальці, що потонули у його величезній долоні.

Всі знову посідали у крісла. Ірина кинула сторожкий погляд на Богуна, але прочитала в його очах тільки ввічливий інтерес і заспокоїлася.

– Як дісталися до нас? Чи не втомила вас дорога? – байдуже запитала Ірина, щоб якось заповнити паузу.

– Спасибі, – притишеним і водночас глибоким голосом подякував Богун. – Якби дорога з України до Мюнхена була такою комфортабельною, як з Мюнхена до Лондона…

Ірина всміхнулася.

– Я теж тривалий час жила на Україні. Чи багато там сталая змін?

– Ви українка? – непідробно здивувався Богун.

– Ні, росіянка. Але в мого батька під Білою Церквою був чудовий маєток… Не чули про графа Кабардіна? Хоча навряд, ви ж, здається, із Західної України…

Ірина подивилася на Богуна і знову зустріла його напружений погляд.

– Як там у краї? – продовжувала розпитувати. – Не важко уявити, як ви там живете і працюєте. Постійна небезпека, мабуть, настільки відточила прийоми роботи, що не ви у нас, а ми у вас маємо вчитися.

Рочестер ствердно хитнув головою, а Богун поспішив заперечити:

– Якби ми мали ваші можливості, мадам, наша робота у краї була б набагато ефективнішою. А у нас ні грошей, ні спорядження, ні зброї… Та й на підтримку населення не доводиться розраховувати. Совєти. за останні роки зробили чимало для поліпшення життя селян – дали землю, машини… Так що наші акції, як це не прикро, зустрічають не симпатії, а опір. Настав час змінювати і тактику, і орієнтири. Я, до речі, вже доповідав про це керівництву центрального проводу у Мюнхені, – обірвав Богун свої міркування.