– О барон! Як це радісно чути! Я згадую Лівадію, рожеву кімнату у палаці… Вона ціла?
– Звісно, баронесо! – Ковальчук посміхнувся. – У вас чудова пам'ять!
– Таке не забувається, – прошепотіла стара. – Я там провела останню ніч у Росії… перед…
Обличчя її скривилося. Ковальчук вклонився.
– О, я розумію… – І він поцілував її суху руку.
– Я просто щаслива, що познайомилася з вами, і буду рада бачити вас у себе в салоні. У мене збираються цікаві люди.
– Спасибі вам, баронесо, я розраховую на вашу увагу. Адже я, можна сказати, новачок у Берліні.
– Мої друзі – це ваші друзі, бароне!
Увійшла покоївка, вклонилася:
– Майор Курт Міллер!
– Проси, – сказала баронеса і повернулась до Ковальчука. – От і маєте нагоду познайомитись з людиною, яка відмінно знає Росію…
Вона простягла руку Міллерові, представила Ковальчука.
– Барон Мантейфель!
Простягаючи руку, Ковальчук щиро усміхнувся:
– Ми, здається, знайомі.
– Пробачте, не маю честі. – Міллер потер підборіддя, пильно глянув на Ковальчука. – А втім… десь…
– Дозвольте нагадати. У генерала Ебергарда, на дачі. Нас знайомив генерал Рігель. Щоправда, ви тоді були у цивільному, але повинен вам сказати: форма вам до лиця…
Міллер примружив очі:
– А-а… Пан Ковальчук, здається?
– Пробачте, барон Мантейфель, – з гідністю промовив Ковальчук. – Відновлений, так би мовити, у законних правах!
– Поздоровляю вас, бароне! Отже, ви тепер у Берліні?
– Ні, повертаюся до Києва… Справи!
– До Києва? – Міллер помовчав, потім запитав: – Які ж у вас там справи?
– Чимало… Магазин, кафе. Крім того, маю цікаві пропозиції для київських фірм «Ганнебек», «Сімменс-Шуккерт», «Усма»…
– А що це – «Ганнебек»? Здається, будівництво мостів?
– Яка різниця? Аби можна було заробити? Я – комерсант…
– Барон-комерсант, – посміхнувся Міллер.
– Цілком вірно, – серйозно підтвердив Ковальчук. – Але ви цього не зрозумієте, майоре. Поки я скнів у Росії, мої фамільні маєтки тут… – Він розвів руками. – Отже, доводиться думати про комерцію.
– Звичайно, я цього не розумію, – задумливо мовив Міллер.
Баронеса звернулася до чоловіків:
– Прошу вас, панове, по склянці чаю…
Вони рушили до столу, на ходу ведучи розмову:
– А ви, майоре, ще довго будете в Берліні?
– Ні, мабуть, швидко повертатимусь…
– Може, разом поїдемо?
– Я людина військова. Коли накажуть, тоді й поїду, – розвів руками Міллер. – Я б з радістю…
Чиє ж це фото?
Що час – категорія відносна, довів ще» Ейнштейн. І справді, ці жаркі липневі дні в Києві минали зовсім неоднаково для різних людей. Глуха, непроглядна ніч панувала цілодобово для невтішної Дусі, яка оплакувала свого Івана; з дедалі гострішою жагою чекав ясного дня Ролінг, якого лякали партизанські ночі і який почував себе впевненим і сильним лише при яскравому сонці; зовсім повільним здавався плин часу Зарембі, який теж щохвилини чекав удару підпільників і тому не жив, а животів; нарешті, невимовно короткою видавалася доба Романові і Гаю, яким завжди не вистачало кількох годин для щоденних справ. І лише Жорж не звертав уваги на час: йому було байдуже, коли і як бити непрошених гостей рідного міста. Щоправда, удень він любив подивитися ворогові в очі, спотворені тваринним страхом перед смертю. Але в пітьмі можна було більше зробити, і цю обставину Дудкін дуже цінував.
Правда, саме зараз Жорж трохи сердився на повільну ходу стрілок годинника. О четвертій у парку мала з'явитися Рита з своїм німецьким родичем. Жорж зайняв пост біля входу, поклав перед собою рваного кашкета і нетерпляче виглядав дівчину. Хто б міг подумати, що він, справжній мужчина, цілком байдужий до дівочих чар, так чекатиме якоїсь білявої молодички? Але так сталося, і Жорж з радістю корився новому, незвіданому почуттю…
Та ось і вона. Лейтенант Нагель повільно шкутильгав, спираючись на ціпок, Рита його підтримувала. Вони йшли з глибини парку, не поспішаючи, і так само неквапно сперечалися про талант і голос Оксани Отрадної.
– Ти даремно кепкуєш, братику… Піди послухай, вона справжнісінька Кармен! – переконувала Нагеля Рита.
– Після Берлінської опери я не можу цього визнати, – іронічно зауважив Нагель і раптом почав сміятися – Послухай-но, Рито, якби він не був сліпий, я б сказав, що він стежить за тобою! Яка зустріч! Цікаво, хто його годуватиме, коли ти перестанеш це робити?
– Ернсте! – Рита докірливо похитала головою, зупинилася біля Жоржа, відкрила сумочку. Нагель пішов уперед, і тоді Рита прошепотіла: – В гестапо звідкись дізналися про ім'я Романа. У них навіть є підозра, що Бражник це і є Роман. – Заглядаючи в сумочку, закричала: – Ернсте, в тебе є дрібні гроші? А втім, не треба, знайшла! – і продовжувала: – Передай Романові, що, мабуть, у нас з'явився провокатор…
– Спасибі, Риточко… – вклонився Жорж.
Вона пройшла вперед і попрямувала за Нагелем на бруківку, по якій тягнулися трамвайні колії.
Саме в цей час на площі група німецьких офіцерів сідала в трамвай. Фельдфебель, що стояв біля входу, відштовхнув двох зляканих жінок з мішками.
У вагоні – гамір і веселий сміх. Один з німців намагався на акордеоні зіграти пісню про Волгу. Трамвай рушив. Поруч з вагоновожатим – одним з тих, хто колись сидів у кабінеті Гая – раптом виникла постать Гаврилюка в скромному робочому одязі. Ці двоє, не рахуючи ще кількох п'яних дівчат, були єдиними киянами серед пасажирів вагона.
На повороті Гаврилюк кивнув вожатому. Той вистрибнув на ходу. Трамвай тепер повів Гаврилюк. Він різко збільшив швидкість. Один з німців. помітив це і п'яно гукнув:
– Шнелер! Шнелер!
Хтось із офіцерів хотів відкупорити пляшку з вином, хтось шалено смикнув за вірьовку, обриваючи дзвінок. Всі зареготали.
Гаврилюк не оглядався. Він швидко розкручував колесо гальма. А вагон мчав все швидше й швидше. Коли за вікнами замиготіли дерева, Гаврилюк вистрибнув.
Услід вагонові мчала легкова автомашина. Поруч з водієм сидів Пауль.
– Переганяй! – закричав він. – Треба зустріти його на зупинці!…
Через годину він був у кабінеті Санднера.
– Я йшов за ним півтора кварталу по Хрещатику, потім загубив. Він, мабуть, сів у той трамвай…
– На будь-якій автомашині треба було переслідувати! – сердито перебив Санднер.
– Так я і зробив, гер штурмбанфюрер, але… вже було пізно! Серед трупів його не знайшов, мабуть, зіскочив на ходу.
Санднер люто вдарив кулаком по столу:
– А тридцять офіцерів більше не повернуться на фронт! Через одного бандита…
– Він не з'являвся цілий рік, – тихо виправдовувався Пауль. – Відтоді як ми увійшли в Київ, я жодного разу не бачив Гаврилюка, гер штурмбанфюрер.
– І не побачите! У солдати, Пауль, на фронт! Замість тих, що загинули!
Ролінг обережно вставив:
– А чи не Роман це? Той, про кого почув Петер. Керівник підпілля. Глибоко законспірований. Рідко виходить на вулицю.
Санднер замислився:
– Можливо… Хоча це тільки догадка. Ви вже думали і про арештованого, що це Роман. Так от, – він звернувся до Пауля, – даю вам змогу реабілітувати себе… З ранку і до вечора в супроводі кількох агентів шукайте цього Гаврилюка. Через нього ми всіх візьмемо!
– Слухаю, гер штурмбанфюрер!
Пауль, полегшено зітхнувши, повернувся і вийшов. Санднер сів.
– Хто ж це такий? І чи не відвертає він нашої уваги від когось іншого? Га, Ролінг?
Ролінг, побачивши, що шеф заспокоївся, подав йому папір на підпис:
– Ось звіт в імперське управління.
Санднер прочитав, посміхнувся:
– Ви називаєте Бражника керівником підпілля. Чи не занадто? Він поки що не відповів нам на жодне запитання…
– Це справі не завадить, а хрести повинен не один Міллер одержувати.
– Які хрести? – здивувався Санднер.
– Я говорив з Берліном. Міллер учора одержав хрест за успішний випуск слухачів із школи. Ми що, гірші від нього?
Санднер, повагавшись, підписав папір.
– Ну що ж, версію про керівника підпілля поки що приймемо. До речі, як ваша артистка? Як її батько?
– Батько її справді хворів. Відомий вам агент стежить за нею.
– Пильнуйте! Нас дуже цікавить її листування. Отрадна їздила до Вінниці недаремно. Може, там хтось залишився? І ось що: треба відзначити Петера, підготуйте документи на офіцерське звання, він заслужив. А де, до речі, цей старий, який приймав Бражника і Петера?
Ролінг ніяково покашляв.
– Поліщук зник. Удома його не знайшли.
– Ще одна помилка, Ролінг. Треба було його взяти. Це ж садівник генерала Ебергарда! Ви розумієте, Ролінг, кого випустили? Негайно треба повідомити генерала!
… Сонце наче гойдалося на дніпрових хвилях – ось-ось зникне за обрієм. Генерал Ебергард, сидячи на веранді, із задоволенням дивився на ріку. Він обчистив яблуко, поклав у рот скибочку. Перед ним – Поліщук. Старий, мнучи в руках кашкета, стояв на східцях і доповідав:
– Дай, думаю, подивлюсь, що буде далі. Вранці він привів до мене ще одного чоловіка. І цей, Степан, значить, почав умовляти того – до партизанів, мовляв, треба йти, і так далі. Я мовчу, тільки запам'ятовую. Цей Степан, що з табору втік, такі промови, такі промови виголошував!… І все за більшовиків. Ну, про що вони там остаточно умовились, я не чув.
– Чому ж ти одразу не сказав? – запитав генерал, прожовуючи яблуко.
В дверях виструнчився ад'ютант:
– Гер генерал, біля телефону штурмбанфюрер Санднер! – і підніс на довгому шнурі апарат. Генерал витер губи, взяв трубку.
– Так-так… Ну і що? Я хотів вам дзвонити про це, Ганс. Там не тільки цей. Там й другий, як його?… Як його? – запитав Поліщук.
– Степан Коршунов! – підказав той.
– Коршунов! Так… Уже? Який Петер? Нічого не розумію… Ну, ви самі розберіться, Ганс, це по вашій лінії. Поліщук? Що? Хороший старик, сам, як бачите, мені доповів. І садівник чудесний! Ні, не дозволяю!
Ад'ютант забрав телефон, генерал погрозив Поліщукові пальцем:
– Диви, не встрявай у політику. Твоє діло – квіти! – і до ад'ютанта: – Машину! Поїдемо до опери, сьогодні «Кармен»…
… Оксана у гримі Кармен сиділа перед дзеркалом у своїй кімнаті в театрі. Перед виходом на сцену вона відпочивала.
У двері постукали. Ввійшов, опираючись на ціпок, Ернст Нагель. На грудях у нього – рицарський хрест. Він зробив крок до Оксани, простягнув букет квітів і при цьому незграбно штовхнув столик. Задзвеніло скло – щось впало на підлогу. Нагель зніяковів:
– Пробачте, Ернст Нагель. Я ще погано говорю по-вашому. Дозвольте подякувати. Моя сестра була права: ви незрівнянна Кармен…
– О, це ви, герой Варшави, брат Рити? Сідайте…
Офіцер довго вмощувався на стільці, витягнув ногу.
Оксана сказала:
– Недавно генерал Ебергард показував нам кінохроніку. Вона, здається, називалась «Ми літаємо над Варшавою», і там така пісня-марш… Польської авіації вже тоді не існувало? І зеніток – теж? Це так?
Нагель зніяковів, пересунув ногу.
– Даруйте, фрау Оксано. Все це так, але я був збитий залпом з рушниць над центром міста.
– Ви любите оперу так само, як свої польоти? Нагель трохи посмілішав:
– О, ширяти над хмарами – це те ж саме, що слухати хорошу музику…
Оксана повернулася на стільці.
– А які ж ви арії слухали над Варшавою?
– Небо Варшави пропахло димом, – сказав Нагель, опускаючи очі під допитливим поглядом Оксани. – Іноді мені здавалося, що чув плач дітей і жінок… Це правда! – додав він чомусь роздратовано.
… Знову постукали в двері. Ввійшла Нанетта – у яскравому платті, яскраво нафарбована. Кинулася до Оксани.
– Ксанко!
– О, Нато! Ти в Києві?
Вони сердечно обнялися, але тут Нанетта побачила Нагеля, відійшла убік. Оксана звернулася до нього:
– Пане Нагель, я буду рада, коли побачу вас у опері, – і по паузі додала: – І не тільки в театрі… Передайте мій привіт Риті!
Вклонившись, Нагель вийшов. Дівчата дочекалися, поки зачинились двері, потім розсміялися.
– Ти чудесна, Оксано. Я привезла тобі листа від батька.
– Спасибі! Давно вже не було листів, я турбувалася. Все розповім, усе!
– Де ти зупинилася, чи надовго?
– А ніде, – весело відповіла Нанетта. – Набридла Вінниця, хочу влаштуватися в Києві… Може, ти допоможеш?
– О, для тебе постараюсь! Де ти працювала у Вінниці?
– Так. Де доведеться… Здебільшого в магазинах. Оксана замислилась. Але тут пролунав дзвінок, і вона почала поспішати.
– У магазині? Добре, познайомлю тебе з паном Ковальчуком, він мені не відмовить…
Операція «Пауль»
На Володимирській гірці біля залізного парканчика вмостився сліпий Жорж. Він даремно старався захиститися від дощу рваним плащем. Поруч, теж біля огорожі, вдивлявся у задніпрові далі Роман. Над ним – велика чоловіча парасолька.
Чухаючи щоку, Жорж скоромовкою доповів:
– Міллер повернувся з Берліна. Вчора вночі з квартири на Кузнечній машина відвезла двох чоловік на Печерськ, звідти – на аеродром… Схоже на те, що пташки починають залишати гнізда.
Роман вийняв хусточку, покашляв:
– Так, це випуск школи. Про це ж доповідає і Василь Солоух. Головне: де зберігаються списки підготовлених агентів? І потрібно, не гаючи й дня, поспішати з операцією «Пауль»…
– До операції все готове, хоч сьогодні проводь. Пауля приведе Дзюба…
– Комісар Сенченко не тільки підганяє нас, він і допомагає! У загоні Баті з'явився Гаврилюк. Учора він був у місті.
– Трамвай – це Гаврилюк?
Роман кивнув.
– Ех, Бражника немає… Як потрібен зараз! Що там було на цвинтарі?
Жоржу наче стало холодно, він закутався у рваний плащ.
– Всього я не бачив, помітив лише, як Коршунов застрелив поліцая, а потім побіг у бік ярів… Начебто непоганий хлопець!
– Подивимося ще. Старий Поліщук про нього іншої думки.
– Щось має певне?
– Та ні, але сумнівається…
– Стареча підозрілість. Я сам бачив, як він стріляв у поліцая.
– А може, стареча мудрість? Семен Семенович на своєму віку надивився на людей більше за нас з тобою.
– Ет, психологія. Як на мене, то я вірю лише тому, що бачу, і тому, що людина робить, а не каже… Я на цвинтарі навіть хотів йому допомогти, коли він біг повз мене. Адже у нього нога хвора, я чув, як він скаржився за кілька хвилин до бою…
– Нога хвора? А як він біг?
– Стрибав, наче молоде зайченя, це правда. Але коли в тебе стріляють з трьох боків, і без ноги побіжиш…
– А хто ж тобі дозволяв навіть думати про те, щоб відкриватися? Адже тобі було ясно наказано…
– Коли товариш у біді, Романе, я вважаю…
– Так от, щоб ти надалі не вважав, оголошую тобі догану.
Жорж помовчав хвилину, потім сказав:
– Вибач, Романе. Не подумав я, та й Дуся мене умовляла.
– Умовляла?
– Так. Просила цього Коршунова переправити у загін.
– Зачекаємо. Поки що явка у неї знімається. Отже, операція «Пауль» готова? Проводимо сьогодні ввечері. Ясно?
Він повільно пішов з гірки, даючи проїхати повз себе довгій чорній автомашині.
… У машині їхали Ролінг і Нанетта. Вона злякано поглядала у вікна автомобіля. Ролінг закрив шторки. Нанетта полегшено зітхнула і вела далі:
– Оксана мені довіряє, і дещо вдалося з'ясувати…
– Що? – у голосі Ролінга явно нетерпіння.
– Вона, здається, закохана у якогось Романа. В усякому разі, спитала мене, чи подобається таке чоловіче ім'я.
– Роман? – Ролінг значуще нахмурився, але не подав виду, що його зацікавило це повідомлення. Підкреслено позіхнув. – Які ще чоловічі імена їй подобаються?
– Я розумію, пане Ролінг, все це – дрібниці. Так, жіноче базікання…
– Ні, Нанетто, це цікаво. Далі?
– Вона ще симпатизує якомусь майорові Міллеру, хоче з ним познайомитися.
– Так. – Ролінг насупився ще більше.
– Вона навіть дзвонила генералові, просила запросити на вечерю і Міллера…
– Далі, далі!
– Сьогодні вранці вела зі мною дивну розмову – про почуття до батьківщини, яке властиве кожній порядній людині. Розповіла про… про акцію у Бабиному яру.
– Все?
– Так, пане Ролінг.
– Я задоволений вами, Нанетто, і ми оцінимо вашу старанність. Ваше завдання: усіма способами шукати цього Романа. Пригадайте і дізнайтеся про всіх знайомих Отрадної, шукайте зустрічей з ними, розпитуйте про її друзів і дорогих для неї людей… Шукайте Романа! – Ролінг підніс пальця. – Романа! Це – завдання номер один!
Машина зупинилася біля глухої стіни на тихій вуличці. Нанетта вистрибнула на тротуар. Ролінг задоволено розлігся на сидінні, потер лоба, промовив уголос:
– Гм, Отрадна… – І шоферові: – До генерала Ебергарда!
* * *
У яскраво освітленому Володимирському соборі на сходах товпилися кияни. У руках в усіх – квіти, гілочки зелені. Могутній церковний хор перекривав усі шуми. З'явилася Оксана. Вона йшла у супроводі Ернста, який підтримував її за руку. Обережно ступаючи по підлозі, застеленій зеленню, несла букет білих троянд.
– Навіть не уявляв собі, що цей собор такий великий, – сказав Нагель, оглядаючись навкруги. – А живопис! Я бував у Відні, в уславленому Карлскірхе – навіть порівнювати нічого!
– Так, ви праві, – відповіла йому Оксана, думаючи про щось своє. Вона нервово посміхнулася, намагаючись зорієнтуватися.
Зупинилися біля ікони, прикрашеної квітами. Оксана поклала букет білих троянд, повільно перехрестилася. Трохи позаду з'явився Ковальчук, він теж рушив до ікони з букетом білих троянд…
– Чудовий хор! – захоплено прошепотів Ернст, витягуючи шию.
З «опеля», що під'їхав до собору, вийшли Ролінг і два офіцери.
Ковальчук почав пильно стежити за Ролінгом і за тим, як старанно молилася Оксана. Вона, мабуть, відчувала, що за нею слідкують, бо трохи повернула голову. Згодом в Оксани з'явилося відчуття якоїсь небезпеки. Вона повернула голову у другий бік і побачила під стіною офіцера, який дивився на неї. Тоді Оксана наважилася йти. Не дивлячись на свого супутника, пройшла мимо Ковальчука і на якусь мить стишила ходу. В цей час два офіцери тихенько взяли її під руки.
Нагель, кусаючи губи, зрозумів, хто затримав Оксану.
Тим часом зруйнованою вулицею в центрі Києва крокували двоє – німецький офіцер і цивільний. Несподівано пролунало:
– Хальт!
З-за рогу вийшов німецький патруль. Довго і причепливо перевіряв документи. Зрештою, солдати відкозиряли офіцерові і пішли у темряву. Двоє рушили далі. Це були Пауль і Дзюба.
– Погибелі нема на ці закапелки! – сердито мовив Пауль, спотикаючись. – Клята темрява!
– До війни тут було світло… – спокійно зауважив Дзюба.
Пауль гнівно глянув на свого супутника:
– Мало що було до війни! Куди ти мене ведеш? Хіба в цих руїнах може бути пристойне приміщення?
– Звичайно, ні, – вибачився Дзюба. – Однак тут є прохідний двір, через нього ми вийдемо на Хрещатик. А там… Зараз.
Пауль відверто нервував:
– Ще так і на міну напорешся!
– Ні, я тут часто ходив. Наліво… Нахиліться, прошу вас, – попередив Дзюба.
І раптом згори на Пауля стрибнули двоє. Дзюба допоміг зв'язати йому руки, і Пауль, нарешті, затих.
У цей час почулися кроки німецького патруля, який повертався. Підпільники принишкли. Один з них сів просто на Паулеву голову.
Патруль повільно пройшов. Один із солдат підозріло оглянув вікна в зруйнованому будинку.
… Полум'я свічки здригнулося. Від нього по стінах поповзли химерні тіні. Біля стіни в підземеллі зв'язаний Пауль з жахом дивився на Романа і Жоржа. Жорж акуратно підправив свічку, пожартував:
– Тьма єгипетська. Гостя навіть не роздивишся. Шкода, що електрики не підвели.
Роман незадоволено глянув на нього, повернувся до Пауля:
– Що трапилося з підпільником, якого заарештували минулого тижня на цвинтарі?
Пауль покректав, не зводячи очей з пістолета в руках Жоржа, помовчав. Від повторного різкого запитання здригнувся.
– У нас немає часу! Відповідай!
– Усіх повісять! – люто прошипів Пауль. – Я – німецький офіцер!
– Тому й взяли тебе… – сказав Роман вже спокійно. – Відповідай, бо це, Пауль, твій останній шанс!
Очі Пауля розширились. Було видно, він вражений тим, що знають його ім'я. Через секунду запитав:
– Що вам треба?
– Повторюю: що трапилося з підпільником?
– Не знаю. Це гестапо. – Пауль відвернув голову, демонструючи непричетність до справ гестапо.
– Брешеш, – прошепотів Жорж, і стільки ненависті було в його голосі, що Пауль заплющив очі. Роман поклав руку на Жоржеве плече.
– Спокійніше. Отже, ти відмінно знаєш про все, що робиться саме в гестапо…
– Розстріляно. Але я…
Роман нахилився до Пауля:
– Що таке – частина «Альфа»? Хто такий майор Курт Міллер?
Пауль відкинувся до стіни, притиснувся до неї головою. Тепер він остаточно зрозумів, наскільки серйозне його становище і наскільки грізна небезпека нависла над ним.
– А коли я розповім?
– Відпустимо, ти нам потрібний живий, – спокійно відповів Роман.
На його обличчі витанцьовував відблиск полум'я свічки.
– Уточнюю своє запитання: де Міллер переховує найважливіші документи? – І по паузі: – У нас зовсім мало часу!
Пауль застогнав, заплющив очі. Роман присунувся ближче.
– Розп'яття, під ним – сейф. Запасні ключі – у лівій тумбочці столу. Більше нічого не знаю…
– Скільки чоловік випускає зараз школа?
– Понад тридцять, а загалом шістдесят…
– Дати відправки через фронт?
– Кожної середи і щоп'ятниці, від першої до третьої години ночі…
Роман замислився, знову запитав:
– Коли буде відправлено Василя Солоуха? Куди?
– Не знаю… Мабуть, швидко, – механічно відповів Пауль і раптом застогнав. Не приховуючи огиди, Жорж подав йому флягу з водою. Німець продовжував:
– Олексій Коршунов – це агент Петер. З табору прийшов разом з політруком Миколенком. Петер повідомив, ідо керівника підпілля звати Романом, про це він випадково дізнався від дружини цього політрука…
Жорж не помітив, як з фляги виливається на землю вода. Роман подумав, потім знову запитав:
– Що в гестапо відомо про Гаврилюка?
– Є його фото, зроблені до нашого приходу в Київ.
– Залізничником?
– Так. – Пауль з острахом глянув на Романа. Він був певний, що і про нього самого теж знають усе, тому поспішив: – Пан Ролінг запевняє, що Гаврилюк – це і є Роман…
– Ще одне запитання. – Голос Романа сухий. – Ти допитував підпільника, якого арештували на цвинтарі?…
– Ні.
– Брехня, ми знаємо, що ти…
Згори раптом посипався пісок, щось зашаруділо. Роман і Жорж озирнулися. До підвалу звалився схвильований Ковальчук. Пауль жахнувся:
– Барон фон Мантейфель?…
Але Ковальчук не звернув на нього уваги. Він кивнув Романові:
– Вийдемо.
По його обличчю Роман зрозумів, що трапилося якесь нещастя. Глянув на Жоржа. Той зрозумів без слів. Роман і Ковальчук полізли угору, до виходу. А Жорж неквапно подув на свічку…
Вийшовши з підвалу, Роман і Ковальчук присіли під каменем.
– Годину тому у соборі арештували Оксану, – сказав Ковальчук і віддав Романові конверта. – Встигла покласти до приходу гестапівців… Арештом керував сам Ролінг.
Роман мовчки розгорнув листа, почав читати: «Рідний мій, любий…»
У світлі місяця слів було майже не видно. Тому Роман низько схилився над аркушем. Прочитавши, повернувся до Ковальчука:
– Під Вінницею – ставка Гітлера. На вечері у генерала розповіли офіцери. Треба повідомити Центр.
– Єсть, повідомити… Але Оксана? Невже вони натрапили на наші сліди?
– Спокійно, бароне.
В цей час Жорж тихенько підповз до них. Він сів, почав ретельно чистити одяг.
– Взяли Оксану. – Роман не сказав, а швидше прошепотів, і повернувся до Ковальчука. – А як відносно тебе?
Ковальчук знизав плечима: ' – Ти про це у зв'язку з Оксаною? Гадаю, що тут можна бути спокійним. Магазин, туалети, моди. Наше знайомство з нею цілком закономірне.
– Можливо, і все ж – ніякого зайвого риску! Займися виключно комерційними справами. Зв'яжемося, коли буде треба. Відтепер – усім тимчасово на консервацію! Через цього Пауля німці все місто перевернуть.
Зашарудів пісок, підійшов Дзюба: – Все в порядку, товаришу Романе.
– Спасибі вам, Гнате Яковичу. Вранці постарайтеся передати Василеві, як дістатися до міллерівських документів. Сейф у стіні під розп'яттям, ключі – у лівій тумбочці столу. Треба зробити до середи, бо в цей день і в п'ятницю можлива відправка через фронт…
– Передам, товаришу Роман. А як Пауль?
Роман заспокоїв:
– Його знешкоджено, працюйте спокійно. Пауля ви бачили за обідом і більше не зустрічалися… Щастя вам, Гнате Яковичу. Ще: зустрічі зі мною не шукайте, я знайду вас сам.
Дзюба зник у руїнах. Роман, тримаючи в руці Оксаниного листа, повернувся до Жоржа.
– Втрачаємо друзів, – промовив з гіркотою. – Передай Поліщукові, нехай іде в загін до Баті, ним рискувати не будемо. Сьогодні ж уночі сховай Дусю з дітьми у нашій печері. Пізніше переправимо в загін. Тільки обережно: це ж малі діти…
– Все зроблю, Романе! А як з мостом?
– З мостом доведеться зачекати. А втім, можливо, треба саме зараз… За Оксану.
Роман задумливо глянув на кістяки будинків. Зметнулась ракета, освітила руїни. Перед його очима виникла Оксана. Ось на генеральській дачі вона танцює з Ебергардом. У розкішному генеральському «майбаху» під'їжджає до оперного театру, співає на авансцені. Піднімає квіти…
Місячне небо, спалахи німецьких ракет, руїни Хрещатика, промінь прожектора на хмарі – все поблякло, все відступило перед її прекрасним образом…
На напрямку головного удару
Міряючи широкими кроками величезний килим, генерал Ебергард поглядав туди, де на паркеті виструнчився Ернст Нагель. Лейтенант злегка повертався услід за генералом, уважно слухав:
– Чудові справи у нас в Києві! – Генерал випив воду, сердито витер мундир. – Офіцер німецької армії супроводжує партизанку на явку!
– Гер генерал, але ж Отрадна була прийнята у найвищих сферах. Навіть ви…
Куди подівся добродушний любитель квітів! Генерал оскаженів:
– Замовкни, йолопе! На фронт! Я. забезпечу тобі таке місце, де ти мріятимеш про смерть щогодини! Ви чули: вона була прийнята!… – Генерал щось згадав і схопився за голову. – Геть звідси!
Нагель клацнув підборами, чітко повернувся і вийшов. А генерал Ебергард знову заходив по кімнаті, тримаючись за скроні.
– Боже праведний, що мене чекає на цій клятій землі завтра? – прошепотів він.
* * *
… Василь Солоух зрідка дивився у вікно квартири Стефанської. Він старанно збивав у мисці крем. На кухонному столику лежав його «Лонжін», інколи він поглядав на нього. Почувся голос Міллера:
– Юліє Йосипівно!
Василь рушив до дверей, але в них вже з'явився Міллер.
– Що це? – запитав-_він здивовано. – А де Стефанська?
– Завдання, – зніяковів Василь. – Юлія Йосипівна кудись пішла, звеліла мені сорок хвилин збивати оцей… Я потрібен вам, шеф?
– Ні, виконуйте завдання, – сказав, посміхаючись, Міллер. – Я йду години на дві, нехай Стефанська почекає мене вдома.
– Я передам.
Міллер пішов, а Василь знову взявся до роботи. Тихо й рівномірно стукала збивалка у Василевих руках. Солоух узяв миску, пішов з нею до дверей, продовжуючи стукати. Він висунув голову і заглянув через коридор у сусідню кімнату. Над диваном висіло дзеркало, і в ньому Василь побачив Міллера, який сидів за столом.
А Міллер в цей час розглядав фото Пауля в формі лейтенанта Червоної Армії, потім фото Дзюби. Поклав їх у теку, замислився.
Нарешті підвівся, поклав теку у маленький сейф у стіні, посунув на це місце розп'яття. Ключ поклав у кишеню. Василь швидко повернувся до свого столу.
Міллер пішов коридором. Стук збивалки припинився. Міллер зупинився, різко повернувся, потім стукнув вихідними дверима, але сам лишився у коридорі. Прислухався. Стук збивалки у кухні відновився.
Василь зрозумів, що Міллер не пішов, усміхнувся. Міллер різко ввійшов до кухні, його очі розширилися, потім у них заграли смішинки. Василь Солоух, який перестав збивати крем, з насолодою облизував ложку. Він страшенно почервонів, побачивши у дверях Міллера. Той якусь мить постояв, потер підборіддя, потім сказав:
– Я пішов…
За письмовим столом Міллера – Василь. Він обмацав тумби: всі були зачинені. Вийняв в'язку ключів, спробував відімкнути. Одним ключем, другим, третім…
Тумба відчинилася! Але на сходах почулися чиїсь голосні кроки. Солоух миттю опинився на кухні, почав збивати крем. Хтось пройшов вище.
… Василь відчинив дверцята сейфа, обережно почав перебирати папери.
Натрапивши на один, невимовно зрадів. Швиденько підсунув стілець, почав гарячково переписувати…
А внизу в цей час біля під'їзду Стефанська розмовляла з сусідкою. Коли вже попрощалася і почала підніматися сходами, та знову її покликала. Саме в цей час підійшов Дзюба. Він церемонно підняв капелюха:
– Добрий день, Юліє Йосипівно! Я до вас.
– Ну що ж, ходімте.
Дзюба узяв її під руку.
Десь на восьмій сходинці Стефанська зупинилась, взялася за серце.
– Чого ви так поспішаєте, пане Дзюба? Я так швидко не можу…
– То неправда, пані! – чемно посміхнувся Дзюба. – Я у ваші роки ще не скаржився на серце!
Стефанська грайливо погрозила йому пальцем, рушила далі.
Двері відмикала довго. Коли зайшли до кімнати, сказала:
– Шефа немає, зачекайте.
… Підійшла до Василя, покуштувала крем. Скривилася:
– Малувато! Треба ще збивати… О, та ви зовсім мокрий! – здивовано помітила вона.
Василь винувато витирає вільною рукою лоба. Позаду всміхнувся Дзюба:
– Старається хлопець!
Загадка паперових смужок
Розкидані речі, поламане дитяче ліжко, зірваний із стіни килимок – такий вигляд мала квартира Дусі Миколенко. Серед цього безладдя стояв старий Поліщук, важко зітхав. У його руках був «Кобзар» і стара, обшарпана лялька з відірваною рукою. Поліщук повернувся і, важко пересуваючи ноги, мовчки рушив до себе.
Він сів у своєму будиночку, замислився. У вікно заглянув Жорж:
– Здрастуй, батьку!
Поліщук здригнувся, але Жоржеві не відповів нічого. Лише показав поламану ляльку. В його очах з'явилися сльози.
Жорж швиденько вліз у вікно, підійшов.
– Це вони від злості… – заспокоїв старого Дудкін. – Я ж ще вночі Дусю з дітьми вивіз, не турбуйся, Семене Семеновичу.
– Синку… – розчулено почав Поліщук, але Жорж не дав договорити:
– Є Романів наказ.
Раптом він зупинився, прислухався. Потім обережно виглянув у вікно.
– Хтось до тебе, Семене Семеновичу.
Старик метнувся до дверей у внутрішню кімнату, розчинив їх Жоржеві:
– Мерщій сюди, синку.
І в ту ж мить, як за Жоржем зачинилися двері, до кімнати ступив Петер у легкому плащі. Він повільно роздягнувся і лишився перед Поліщуком у новенькому мундирі молодшого офіцера СС – унтерштурмфюрера. Посміхнувся. Поліщук мовчки глянув.
– А що, не впізнаєш Коршунова? – засміявся Петер. – Приймай волзького гостя, старий дурню! – сказав він і по-хазяйськи сів на стілець.
– Сідай, Степане… – мовив старий, виявляючи запізнілу ввічливість. – Чи як там вас тепер звати?
– Унтерштурмфюрер СС Герберт Зайдлер. Зрозумів?
Поліщук ще якусь мить мовчки дивився на Петера, потім почав тихенько сміятися. Петер здивувався:
– Вперше бачу, щоб людина у твоєму становищі… сміялася!
Поліщук перестав реготати, потім знову залився сміхом.
– Слухай-но, старий. Я прийшов сюди не веселитися! І тобі, помічникові більшовиків, радив би поводитися скромніше!
– Мені? – Поліщук вийшов на середину кімнати, став перед Петером: – А де ти був, коли я у серпні сорок першого під бомбами тут чекав війська фюрера? Га? Де ти був? У Берліні сосиски їв?
– Зачекай… – Петерові очі округлилися.
– Не чекатиму! Де ти був, коли я генералові Ебергарду доповідав про більшовицьку пропаганду у моєму домі? Га? Ти на зустріч з партизанами ходив? Кому ж ти служив? Більшовикам чи нашим визволителям?
Петер розлючено вдарив кулаком по столу.
– Ти… ти дивись!
Поліщук теж грюкнув:
– На горло мене не візьмеш! Ось доповім генералові, що ти мене ображаєш, він тебе вижене в шию.
Петер, зрозумівши, що «спектакль» не вийшов, миролюбиво сказав:
– Ну, досить галасу. Я радий, що помилився. По ділу прийшов, не сваритися. Хотів просити допомогти нам, а якщо ти свій – тим краще… Твоя сусідка, Дуся, знає підпільників. Куди вона поділася?
– Звідки ж мені знати? Я на дачі ночував!
– Якби її знайти, ми б з тобою всю цю… – Петер крутнув коло шиї пальцем.
– Так, це нитка добряча, – погодився старий. – Приходь до мене завтра на дачу, поговоримо.
Петер ретельно натяг плащ на свій мундир, вийшов.
Поліщук важко сів на табурет, жадібно вдихнув повітря. Він стомлено глянув на Жоржа, потер груди біля серця.
– Чув, синку? Хіба це для мене? Серце ж не те, що раніш…
– Спасибі, батьку. – Жорж ласкаво обійняв Поліщука. – Спасибі за мужність, за розум, за все! Сьогодні ж доповім Роману.
… День згасав. У кімнаті Марії Голубенко за столом сидів Роман, розглядаючи малюнок. Марія в цей час складала речі в чемодан.
– Ти не помилилася? Смужечки було наклеєно саме так?
– Романе, вчетверте кажу: саме так…
– А може, так? Тоді все було б ясно. Так, навчання. Точніше: Міллер задоволений навчанням. А далі чомусь: повернуся незабаром! Звідки? Не розумію…
У двері постукали. Роман сховав малюнок, Марія підійшла, відчинила. На порозі стояв Дзюба.
– Доброго здоров'я! – сказав він, витираючи пишні вуса. – Прийшов сюди за крайньою необхідністю. Важливі новини.
Роман підвівся.
– Сьогодні вночі Солоух летить на той бік.
– До нас?
– Так, на радянську землю. Ледве встиг мені сказати. А для Марії велів передати: ванна кімната, правий Куток, друга червона плитка від стіни.
– Устиг… – прошепотів Роман.
У цю мить вдалині пролунав сильний вибух. Роман підвів голову, поглянув на годинника, усміхнувся:
– Б'юся об заклад, що це Жорж салютує Василеві Солоуху!
* * *
У яскравому сонячному промінні стіни Видубецького монастиря здавалися особливо старими. Ховаючись у тіні древніх будівель, йшов Жорж. З ним був і юнак-поводир. Вони спустилися у підвал. Там на ящику сидів Гаврилюк. Поруч з ним літній робітник акуратно наповнював сумку від протигаза плитками толу. Жорж якусь мить спостерігав за цим, потім сказав:
– Поспішайте. Обідня пора надходить.
Гаврилюк поклав зверху на тол картоплю, ретельно п розрівняв. Зваживши на руці сумку, звернувся до Жоржа:
– Може, я теж з вами?…
– Непогано придумав, – іронічно відповів той. – Твої фото німці тільки у газетах не друкували, а так, вважай, у кожного поліцая є. Ось поглянь, Дзюба передав.
Гаврилюк узяв фото, сумно похитав головою. Жорж засміявся:
– Тридцять фріців з трамваєм, – йому, бачте, мало! Спасибі, братику, за тол, давайте шнур.
Він неквапно перемотав на руці довгий шнур, сховав у сумку. Уважно поглянувши на друзів, тихо сказав:
– Сядьмо…
Здалеку долинув паровозний гудок. Підпільники підвелися і рушили по стежці.
Залізничний міст через Дніпро, до якого вони незабаром підійшли, був щойно відремонтований після нальоту. Подекуди рейки лежали просто над залізним мереживом ферм, і звідси, з великої висоти, сірі дніпрові хвилі здавалися зовсім спокійними. Свіжі дошки виблискували смолою, під ногами шаруділи стружки. На початку мосту лише невеличка зенітна площадка мала пристойні поручні. На них сидів німецький єфрейтор, грав на губній гармошці.
Назустріч робітникам, які йшли на обід, крокував літній робітник з сумкою від протигаза. За ним обережно переступав Жорж з поводирем. Поліцай, який стояв попереду єфрейтора, тицьнув рукою: покажи, мовляв. Робітник байдуже відкрив сумку, показав кілька картоплин. На робітника ззаду наткнувся невидющий Жорж, почав хреститись. Ліниво загарчала вівчарка, що грілася на сонці поряд з єфрейтором. Жорж злякано відсахнувся, потиснув хлопчика до себе. Поліцай, байдуже штрикнувши пальцем в сумку, махнув рукою:
– Проходьте!
Тримаючи перепустки, робітник, Жорж і поводир попрямували далі.
Вівчарка підвела голову, неспокійно повела вухами. Почувся гуркіт поїзда. Поліцай підняв руку, заборонив прохід кільком робітникам, що йшли позаду.
На міст повільно вповз вантажний поїзд. Пропускаючи його, притиснулися до поручнів. Поки над ними гуркотіли вагони й платформи, навантажені лісом, робітник зняв сумку, поклав її на дошки і пішов уперед. Жорж вклав запал, почав тягти шнур. Дійшовши до робітника, який саме розпалював велику цигарку, залишив шнур. на. дерев'яному брусі. Робітник, наче й не звернувши уваги на Жоржа, спокійно приклав до нього цигарку… Кинувши її в Дніпро, робітник рушив до єфрейтора з собакою, чемно зняв біля нього кашкета, зійшов з мосту. За ним – Жорж з поводирем.
– Спаси і помилуй, господи… – сказав виразно в обличчя поліцаєві.
Той нахмурився:
– Вештаються тут…
… Жорж із юнаком звернули на стежку, пішли швидше.
Ешелон вже минав середину мосту. І в цю мить здригнулися ферми. Загриміла, перекриваючи всі навколишні звуки, ціла низка вибухів. То рвалися снаряди і міни.
Гість з іншого світу
У просторій штабній землянці сидів білявий боєць з гармонією, повільно тягнув мелодію пісні «Вьется в тесной печурке огонь». Тихо її наспівував. А поруч, жадібно слухаючи, примостився Василь Солоух. Після ревіння літака йому здавалося, що чує погано. Тому приклав руку до вуха. Боєць проспівав, почав крутити цигарку. Василь попросив:
– Заспівай ще раз, друже…
– А ти що, вперше її чуєш?
– Уперше.
Боєць зареготав:
– А ти часом не з місяця звалився?
– З місяця, мабуть…
… Стрімко увійшов Сенченко. Кивнув бійцеві, який скочив назустріч, щоб вийшов. Солоух з жалем провів поглядом співця. А Сенченко тим часом з інтересом розглядав Василя. Глянувши на Сенченка, Солоух сказав:
– Пробачте, мені потрібна певна людина.
– Хто саме? – перепитав Сенченко і додав: – Я комісар державної безпеки Павло Романович Сенченко.
Василь виструнчився:
– Василь Солоух, з групи товариша Романа.
В цю мить здригнулася земля, посипався зверху пісок. Сенченко глянув на годинника, всміхнувся:
– Почався! Генеральний, по всьому фронту… Ну, розповідай. Тільки все по порядку і докладно!
Десь близько гриміли гармати, з ними чергувалися оглушливі залпи «катюш». Василь почав говорити, хоча його голос тонув у цьому гуркоті. Зрештою, канонада вщухла, Василів голос залунав голосніше. Поруч стукотіла друкарська машинка. То юна дівчина в гімнастерці записувала його розповідь. Сенченко ходив по землянці, слухав. Перед його очима спливали виразні картини.
… От Солоух біжить по мосту. Злітають у повітря ферми. Табір полонених. Зруйнований Київ у полум'ї пожеж. Страчені патріоти на вулицях і в парках міста. Німці з собаками заганяють дівчат у вагони. Великий барвистий плакат: «Приїздіть у прекрасну країну Німеччину!» Багатотисячний натовп людей на вулицях Києва. Спотикаючись, йдуть виморені діти біля матерів. Покірні обличчя стариків, відчай у жіночих очах.
Заплющивши очі, Солоух розповідав. З жахом слухала дівчина. Навіть друкувати перестала. Стиснув зуби Сенченко, вдивляючись у щось невидиме.
Тихо стало в землянці. Дівчина заплакала. Сенченко підійшов до неї, поклав руку на пишне волосся. – йдіть відпочивайте, – і повернувся до Солоуха: – Як часто ви бачите Міллера?
– Досить рідко. Нами зайняті інструктори, їх четверо. Вивчаємо загальну обстановку в Радянському Союзі. Дурниці невимовні! Але багато й важливих подробиць: про залізничні вузли, деякі заводи тощо. Я, наприклад, вивчаю Підмосков'я.
– Яке ваше завдання?
– Повинен зустрітися з агентом Люб'язним – у четвер на пероні станції Апрелівка і взяти в нього інформацію.
– Де списки німецької агентури?
– У ванній кімнаті, правий куток, під другою від стіни червоною плиткою.
Сенченко підвівся, пройшов по землянці.
– Ясно. Повернетесь до Міллера чи залишитесь тут?
– Як накажете, товаришу комісар!
– Ваша думка?
– Мені треба дістати списки. Нас вивезли несподівано. Я встиг Дзюбі повідомити місце, а якщо з ним щось…
– Списки візьмуть без вас, ми сьогодні ж передамо Романові ваші дані.
– І все ж мені треба повернутися до Києва, товаришу комісар. Я ще можу попрацювати з Міллером.
Сенченко всміхнувся:
– Я радий за Романа, що в нього такі друзі й помічники. Добре! А завдання Міллера – виконайте. Щоправда, агент Люб'язний уже заарештований. Але не будемо засмучувати вашого шефа. Інформацію одержите і передасте її Міллерові, коли повернетесь. І не один. На допомогу Романові посилаємо людей.
– Так, вони дуже потрібні. Адже Марія зараз теж у Міллера, Роман залишився майже без помічників…
* * *
За маленьким столиком вмостилася Марія Голубенко. Одна її рука лежала на телеграфному ключі, другою підтримувала великі чорні навушники на голові. Поглядаючи на папірець, ретельно вистукувала текст.
Припинивши роботу, підвелась із-за столу. Пройшла по кімнаті, потім рішуче рушила до дверей. Назустріч їй Стефанська. На обличчі – лагідна усмішка, але очі суворі й запитують: «Куди?»
– Страшенно голова болить, – тихо мовила Марія. – Хочу вмитися, може, полегшає…
Стефанська якусь мить мовчки дивилася їй услід, потім підійшла до столика. Почала переглядати текст, який Голубенко щойно передавала. В неї на душі був якийсь неспокій. Ось-ось наче повинно щось скоїтися.
А Марія в цей час зайшла до ванної кімнати. Вона дбайливо зачинила за собою двері, відкрутила кран. Оглядаючись, попрямувала в куток.
Було видно, що будинок цей давно не ремонтувався – плитки на підлозі повибивались. Марія присіла у кутку, почала лічити плитки від краю. Зупинилася, послухала, як дзюрчить вода. Обережно зняла потрібну плитку, помацала під нею рукою. Підвелась із зошитом у руках, повільно стала його гортати. Похапцем написані прізвища, адреси… Як усе просто! А скільки крові, смертей у всьому цьому! Марія схаменулась: не до роздумів!
… Стефанська пройшла по кімнаті, підняла Маріїну хусточку, переклала на інше місце. Відкрила ящик столу, знову взяла шовкову хустку, розглядає узори…
Що ж це так тривожить її?
Увійшла Марія, поправила волосся. Побачивши Стефанську, усміхнулась.
– Красива хусточка, Юліє Йосипівно, правда?
Стефанська повернулась, але не зніяковіла. Пильно глянула в очі: щось їй не подобалось сьогодні в цій жінці. Байдуже запитала:
– Нова?
– Так, в угорського солдата купила…
Замовкли, не маючи про що говорити далі. Марія сіла за столик, наділа навушника, почала стукати ключем. Стефанська, спостерігаючи, стала за її спиною. Рипнули двері, увійшов літній німецький фельдфебель. Марія підвелася. Він глянув на текст, схвально кивнув:
– У вас успіх, фрау…
– Так, я задоволена сьогоднішнім днем, – у тон йому відповіла Марія. Сідаючи, уловила підозрілий погляд Стефанської…
* * *
Юрба хлопчиків з вигуками «ура» штурмувала напівзруйнований паркан. Очі голодних і обшарпаних малюнків блищали, в декого на комірцях були саморобні «шпали» й «трикутнички». З вікна Маріїної кімнати на них дивився Гай, і очі його мружились в усмішці.
Згодом повернувся до Романа:
– Де ж твоя Голубка?
– Мусить зараз прийти. Та тільки чи вдалося їй?
– А що саме?
– Та дістати ж оті списки німецької агентури, підготовленої в школі майора Міллера.
– Ого! Ти, Романе, працюєш з розмахом! А взагалі умови боротьби ускладнилися. Багато товаришів заарештовано.
– У нас теж є втрати… – сумно мовив Роман. – Оксана, приміром. Відчайдушна, необережна, а їй же ціни немає…
– А як «барон»? – поцікавився Гай. Він наче не помітив Романового тону, хоча свідомо хотів відвернути його увагу від сумних думок. Про Ковальчука він і сам добре знав.
– Барон? Чудово. Після Берліна – повне довір'я. Зараз теж зайнятий Міллером.
– Паралельно працюєте?
– Так. Мало що може трапитись… – Голос у Романа з гіркотою.
Він опустив голову. Гай підійшов ближче.
– Настрій у тебе, Романе, негарний.
– Я, виявляється… Та ні, нічого! Дуже важко, Сергію, втрачати друзів. От і зараз – хвилююсь за Марію.
– Це зрозуміло, хоча розпускати нерви не слід.
– Дозволите зайти? – раптом пролунав веселий Голубчин голос. Без зайвих слів вона кинула на стіл невеликий зошит. Роман жадібно схопив, почав переглядати.
– Ці дані варті цілих гітлерівських дивізій, – сказав через хвилину, піднявши голову. – Марійко, рідна! А Василь… Ну, просто герой! Вітаю вас, дорогі друзі, з перемогою! – Тихо додав: – От тільки не всі дожили.
Гай стримано кашлянув. Роман схаменувся:
– Маріє… Залишатися в Києві тобі неможливо. Збирайся. Ці дані сама понесеш у Центр.
Марія зблідла, щось наважувалась сказати. Але Роман уже вийняв пакет, вклав туди папери.
– Про всяк випадок, запам'ятай, що несеш… Списки агентури. Дані про військові з'єднання німців у Києві. Звіт наших семи диверсійних груп. Загальний підсумок такий: два ешелони під Жмеринкою і Дарницею, трамвай на вулиці Кірова з тридцятьма офіцерами. Позавчора – гараж штабу армії у Києві. Це – вісімдесят машин. Нарешті – ще ешелон і міст через Дніпро. Ну, і мого листа передай.:.
– Передам… А ви?
Гай поклав перед нею паперову стрічку.
– Тут звіт обкому партії. Дивись, Маріє, якщо трапиться щось… Сама розумієш! – Він розгорнув на столі невеличку карту, показав пальцем: – Підеш у загін Баті. Через Дніпро тебе проведуть, а далі…
А Роман у цей час, приладнавши сильну лампу над столом, фотографував сторінки із Василевого зошита.
Маску зірвано!
У кімнаті барона Мантейфеля – стильні меблі, багато антикварних речей, бронза, мармур. Над столом висів великий портрет якогось пихатого німця в перуці, очевидно, предка барона.
У двері хтось злегка постукав. Ковальчук неголосно:
– Прошу.
Ввійшла Нанетта. Вже на порозі почала:
– Пане барон, тисяча вибачень. Але я повинна поскаржитись на вашого керуючого.
Мантейфель-Ковальчук підвівся, жестом запросив Нанетту в крісло.
– Сідайте, будь ласка. Ми, здається, – знайомі?
– Так, нас якось знайомила артистка Отрадна, – мовила, зітхаючи, Нанетта і обережно сіла на край крісла.
Ковальчук теж сів, співчутливо похитав головою:
– Так-так, пам'ятаю… У неї якісь неприємності?
– Ах, ця дурна політика! Але такий голос! Я не можу заспокоїтись. – Нанетта вийняла хусточку, приклала до очей. – Зв'язалася з більшовиками, і от – гестапо! Жах!
Ковальчук продовжує співчувати:
– Але ж я чув, генерал Ебергард…
– Так-так! – поспішає погодитись Нанетта. Вона почекала, доки щось скаже він, але, зрештою, першою порушила паузу: – Бідна Оксана. У неї і друзів майже не було.
Нанетта жадібно дивилася на барона, а він спокійно вивчав її. «З чим ти прийшла до мене?» – подумав Ковальчук, йому щось не подобалося в поводженні цієї. яскраво розмальованої дівчини. «Що це вона, чи не шукає тепер Оксаниних друзів? Навіщо?» Думки випереджали одна одну, і Ковальчук вирішив провести «розвідку боєм». – Наступати, тільки наступати!
– Але ж ви, якщо не помиляюся, дружили?
– О, ще й як! – з готовністю відгукнулася Нанетта. – Між нами не було ніяких секретів. Перед самим арештом, пам'ятаю, вона мені розповідала…
– І вас ніхто не зачіпав?
– Мене? – трохи спантеличено перепитала вона.
– Так, вас! Гестапо, знаєте, дуже сумлінне в таких випадках. Дивно. Дивно… – Ковальчук раптом повернувся у кріслі, глянув на телефон. В очах у Нанетти – страх. Вона зрозуміла, що повелася необережно. Тепер уникла його прямого, пильного погляду.
– Що ви хочете цим сказати? – запитала вона, і. в її голосі мимоволі забринів одвертий переляк. – Я не розумію вас, бароне.
– Зате я розумію, – різко вигукнув Ковальчук. – А втім, яке мені діло до ваших особистих зв'язків, пані подруго більшовички Отрадної?!
Нанетта боязко підвелася з крісла, а він навпаки, сів і потягнувся до телефонної трубки. Нанетта позадкувала до дверей:
– Вибачте, я…
Барон, набираючи номер, різко кинув:
– Так, прошу. Ви, здається, на когось збиралися скаржитись?
– Та ні, я… – Нанетті лячно дивитися в баронові очі, які все розуміють і не залишають їй порятунку. Адже він ясно натякав на те, що вона Оксанина помічниця, або ще гірше – він зрозумів, хто вона насправді і за чим прийшла до нього… Несподівано Нанетта вибігла з кімнати, грюкнувши дверима.
Ковальчук ще мить сидів нерухомо, потім кинув трубку і вийшов з кімнати.
… А Нанетта в цей час бігла вулицею, заглядаючи у вітрини. Побачила аптеку, рвонула двері, кинулась до телефону біля конторки. Дівчина в білому халаті хотіла їй щось сказати, але Нанетта тільки рукою змахнула:
– Ану, марш звідси! Алло! Пане Ролінг? Алло? його немає? Коли ж буде? – і безсило поклала трубку.
… Ковальчук теж поспішав. Біля скверу сидів Жорж. Ковальчук нахилився, кинув монету, швидко сказав:
– Де Роман? Нанетта – провокатор…
Жорж здригнувся:
– Побачу його через дві години.
– Буде пізно, – сердито сказав Ковальчук і пішов до широких сходів.
Він не помітив, що за ним і Жоржем стежив якийсь підозрілий чоловік. Він аж перехилився через паркан, витягнув шию. Жорж похапцем склав свої речі і рушив через дитячий майданчик. В однієї дівчинки покотився просто йому під ноги м'ячик. Вона побігла за ним, нахилилася. Жорж, який було підняв ногу для чергового кроку, в останню мить відсахнувся.
Спантеличений Заремба (а це був він) прошепотів: «Він зовсім не сліпий…» – і крадькома пішов за Жоржем.
… У ворота вбіг Ковальчук. Він задихався. Стрімко долав сходинки, попрямував до великого будинку в глибині подвір'я.
А в цей час Заремба, прикриваючи рукою телефонну трубку, доповідав:
– Так! Прикидається сліпим жебраком. Я стежу! – Стрімголов вибіг і помчав у парк. Він побачив сонячні плями на великих плитах. І в ці плями раз у раз Потрапляв ціпок Жоржа, який обережно йшов алеєю. Відтепер Заремба був певен, що жебрак зовсім не сліпий. Ставити палицю отак у певні квадрати – ні, це підсвідома звичка зрячої людини! Жорж, відчувши недобре, стишив ходу, повернув голову, його очі ожили. Гостро поглянувши на Зарембу, він рішуче відкинув свій маскарад, швидко рушив до виходу з парку…
… Роман ретельно закривав фотоапарат. Раптом прислухався. Метнувшись за шафу, вийняв пістолет. Двері розчинилися без стуку. Вскочив у кімнату мокрий Ковальчук. Звалився на стілець, налив собі склянку води й жадібно випив. Повернувся до Романа:
– Це я…
– Та вже здогадався. Що трапилось?
– У мене щойно була Нанетта. Ти її знаєш?
– Трохи. Оксана розповідала про неї як про свою подругу, нещасну й покалічену, але порядну жінку. І вона нам дуже потрібна. Адже варто поновити спостереження серед офіцерів.
– Нанетта – зрадниця. Після арешту Оксани залишилась на волі. Бігає тепер, шукає друзів Отрадної.
– Спокійно. Коли вона пішла від тебе?
– О шістнадцятій тридцять дві. Вже сорок хвилин.
– Вінниця, Оксана… Ні, без цього риску не можна було… Тепер знаємо, на чиїй совісті Оксанина смерть. – Нарешті стрепенувся: – Нанетта… Зараз важливо попередити товаришів. Особливо – Риту…
* * *
Генерал Ебергард, трохи зігнувшись, однією рукою підписував папери, які йому подавала Рита, а другою підтримував телефонну трубку.
– Цікаво, дуже цікаво! Ви, Ганс, справжній Шерлок Холмс! Сліпий підпільник? А за ним стежать? І ви впевнені, що це не справжній сліпий? Надзвичайно цікаво! Про результати доповісте.
Поклавши трубку, підвів очі. Рита тримала руку на лобі. Її обличчя було блідим.
– Що з вами, фрау?
– Щось нездужаю, генерале…
– То йдіть додому, відпочиньте. – Генерал м'яко всміхнувся, відкидаючись у кріслі.
Рита вклонилася, вийшла. Вибігши на вулицю, розгублено зупинилась: «Куди йти? Як його попередити?» Вона оглянулася і раптом побачила Дзюбу. Він стояв на східцях біля сусідніх дверей і, помітивши Риту, хотів підійти до неї.
Та Дзюбу випередила Нанетта.
– Риточко, ви чули про наше нещастя?
Не відповідаючи, Рита швидко пішла по тротуару. Та побігла поруч, заглядаючи Риті у вічі.
– Яке нещастя? – запитала байдуже Рита.
– Оксану взяли! Треба швидше повідомити Романа, – каже їй Нанетта.
– Якого?
Нанетта облизала висохлі губи.
– Невже ви не знаєте? Оксана лише про нього й говорила. Де його знайти?
Тепер Рита зрозуміла. Вона взялася руками за лоба, зітхнула:
– Ах, я нічого не знаю… Залиште мене, – і швидко пішла.
Нанетта постояла, вона не знала, що робити, куди йти. І все ж таки рушила за Ритою, йдучи на відстані, побачила, як Дзюба рішуче відчинив дверцята автомобіля і сів. Машина рушила. Ще нічого не знаючи, він повільно вів автомобіль за Ритою. Куди це вона так поспішає?
… Легко перестрибнувши через каміння,» Жорж заглибився в руїни спаленого міського кварталу. Зупинившись, прислухався до кроків Заремби, до його нерівного дихання і знову поспішив уперед. Але раптом прийняв якесь рішення. Метнувся в зруйноване вікно, вибрав зручне місце, присів. Нервово погладив свою палицю й почав чекати Зарембу.
… А той поспішав. Він нетерпляче заглядав між руїн, шукаючи Жоржа. В руці – пістолет. Тільки-но розігнався, щоб перестрибнути ямку, як перед ним виникла Жоржева постать. Влучний кидок – і важка палиця боляче вдарила в бік. Та водночас гримнув і постріл. Через мить пістолет був уже в руках Жоржа. Він зморщився від болю, на його руці виступила кров.
– Таки влучив, гад. Але це твій останній постріл у житті.
Жорж з трудом сів, зручніше вмостився.
– Ну що ж, жабо, поговоримо… Ти думаєш, ми про тебе нічого не знаємо, Зарембо?
Заремба трохи підвівся, йому не вистачало повітря, очі були виряченими. Вони невідривно стежили за пістолетом. Жорж, кусаючи від болю губи, наблизив своє обличчя до Заремби.
– Рідну землю продав, іудо! – Постріл хльоснув повітря, неначе батіг. Заремба звалився лантухом. А Жорж, важко спираючись на палицю, почав видиратися з руїн. Він виглянув якраз у той момент, коли повз нього пробігали двоє солдатів з унтер-офіцером. Коли ті зникли за стіною, Жорж незграбно ступив на вулицю.
В цю мить до нього підбігла Рита. Вона притиснулась до Жоржа, потім підхопила під руку і потягла через бруківку. За ними обома жадібно стежила Нанетта. Здаля мчав Петер. Розмазуючи руками, він щось кричав. Треба будь-що взяти сліпого живим! З руїн вискочили троє. Один із солдатів підняв автомат. Петер шалено стрибнув просто на нього. Але не встиг. Прозвучала коротка автоматна черга. Рита раптом спіткнулася, почала повертатися на місці. Жорж, не цілячись, вистрілив в унтер-офіцера. Той упав.
Упав на каміння і Петер, але через мить трохи підвівся. Побачивши автомашину, тихо покликав:
– Дзюбо…
Гримнув постріл. Це Дзюба послав кулю в спотворене від жаху і подиву Петерове обличчя.
Сковзнув по бруківці останній промінь Сонця. Десь близько загавкала вівчарка. Жорж нахилився над Ритою. Піднявши її голову, ласкаво провів пальцями по волоссю.
– Біляночка моя, – прошепотів.
– Йди звідси, милий… – устигла сказати, перш ніж голова безсило впала на каміння.
Солдат гарячково почав відстібувати з повідка вівчарку.
Дзюба, не звертаючи уваги на пса, підхопив Жоржа. Машина рвонула з місця і помчала вниз по шосе.
Бій на світанні
Хоч душу краяла невимовна тривога за Жоржа, Роман не міг не замилуватися красою цієї ночі. Такі звичні вдень, руїни в місячному сяйві здавалися старовинною тьмяною гравюрою. Мимоволі у пам'яті чомусь спливла довоєнна, ще під час студентських років, екскурсія до музею. Урочиста тиша в залах, дзеркальна підлога, смішні сукняні капці на ногах і чіткий, добре поставлений голос екскурсовода – чорнявої дівчини в строгому костюмі, при появі якої затихли найвідчайдушніші інститутські парубки. Як усе це далеко тепер!
Вони поспішали, шукаючи в мерехтливому місячному сяйві безпечний шлях. Роман обережно підтримував під руку професора Солоуха, час від часу казав:
– Будь ласка, трохи швидше, Кіндрате Степановичу…
– Роки вже не ті, молодий чоловіче, – бурчав у відповідь професор. – Я б радий швидше, та не можу. Далеко ще нам отак шкандибати?
– Та ні, зараз. – Роман на мить зупинився, прислухався. Здаля долинало якесь ледве чутне гудіння – настирливе й невтомне.
… Величезний німецький дизель з солдатами незграбно пересувався розбитою дорогою, його рівне й потужне гудіння раз у раз перекривали вибухи бомб. Попід хмарами нишпорили яскраві леза прожекторів.
У кабіні, поруч з шофером і Ролінгом, сиділа Нанетта. Голова в неї була перев'язана, рука – теж. Змучена й перелякана, вона міцно тримала за руку Ролінга і благально дивилася на нього. А він щось видивлявся попереду, прислухаючись до грізного ревіння пікіруючого радянського літака…
Шофер загальмував. Ролінг до Нанетти:
– Куди далі?
Вона поморщилась від болю, силкуючись згадати.
– Не знаю… Де ж ця церква?
Ролінга душила злість. Він з огидою глянув на неї, але змовчав – настільки у Нанетти був жалюгідний вигляд. Та ось на фоні чорно-сірого неба у світлі короткого спалаху виник і зник силует невеличкої церковки…
– … Обережно, – прошепотів Роман.
Коли підійшли до церкви, з темряви виникла сіра постать. Це був Дзюба.
– Все тихо, – доповів він.
– Залишайтеся тут, Гнате Яковичу. Постережіть нас…
– Де поранений? – нетерпляче запитав Солоух, оглядаючись.
Роман і Дзюба нахилилися до могильної плити і з трудом відсунули її убік. У чорному квадраті промінь ліхтарика вихопив драбину.
– Прошу вас, Кіндрате Степановичу…
Незабаром хід розширився, звідкись з'явилася смужечка світла. Через хвилину вони зайшли в досить просторе підземелля, де на саморобному ліжку, розпластавшись, лежав Жорж. Над ним, схилившись, сиділа Дуся, – змінювала саме на голові компрес. А в кутку, біля великого ліхтаря, притиснулися одне до одного хлопчик і дівчинка – Дусині діти.
Жорж застогнав. Професор Солоух нахилився.
– Його треба врятувати, професоре…
Професор підвівся, почав витирати окуляри.
– Врятувати? А навіщо його рятувати? Буде живий і здоровий… От лише кулю вийняти треба.
– Непритомний він, – боязко мовила Дуся.
– Опритомніє, – заспокоїв Солоух і раптом запитав: – Це ваш чоловік?
– Ні, – Дуся опустила вії. – Товариш.
– А-а! – Професор уважно глянув на неї, потім на дітей. Усміхнувся хлопчикові, підняв руку: – Здоров, друже…
– Здрастуйте, – серйозно відповів хлопчик. – А ви хто будете? Партизанський лікар?
– Твоя правда, друже, партизанський, – погодився Солоух і почав викладати з своєї валізки інструменти. – Води… І ближче світло.
Роман мовчки спостерігав, як хазяйнував професор, потім перевів погляд на Жор, жеву руку, в якій той навіть зараз гарячково стискав палицю. Професорові вона явно заважала, і він сердито поглянув на неї. Тоді Роман обережно її забрав.
Починало світати. Дзюба сидів за плитою, уважно поглядаючи навколо. І раптом здалеку долинуло гудіння. Дзюба підняв голову: «Може, літак? Ні, щось не схоже…» А гудіння ставало все ближчим і чутнішим. Незабаром до потужного дизельного ревіння приєдналося верескливе торохтіння мотоциклів. Дзюба прислухався, потім підвівся й побіг до отвору в могилі. Він вбіг у підземелля саме в той момент, коли на маленькій спиртівці починала кипіти вода.
– Товаришу Роман! – нахилившись, пошепки доповів. А професор тим часом ще раз оглянув рану, повернувся:
– Доведеться повозитися… На жаль, без наркозу.
Роман кивнув. Потім покликав Дусю. Спокійно сказав:
– Ми йдемо звідси… За вами завтра прийдуть із загону. Ні в якому разі не виходьте з печери. Угорі – німці.
Роман узяв автомат, диски.
– Ви оперуйте… Ми незабаром повернемось.
Жорж глухо застогнав. Відкрив очі, злегка повернув голову на подушці й зустрівся з Романовим поглядом. Прошепотів:
– Чуєш, Романе!
Роман зупинився, довго дивився на Жоржа. Дзюба нетерпляче торкнувся його руки:
– Товариш Роман!
Роман жестом заспокоїв професора й Дусю.
– Продовжуйте! – Зник за Дзюбою в темному проході. Вони ретельно закрили за собою плиту, перебігли до церкви. Перше, що побачив Роман у вранішньому серпанку, мотоцикли, які рухалися обабіч ставка. Слідом за ними вповз у ярок вантажний автомобіль.
Ролінг вискочив з кабіни, глянув на Нанетту. Вона кивнула: «Тут»! Ролінг побіг до ставка. Зупинився перед старою стіною, махнув рукою. Німці, пригинаючись, розбіглися навколо церкви.
Роман поклав перед собою гранати. Мозок свердлила напружена думка: «Ще є час піти звідси… Але ні! За Жоржем стежили, отже, не заспокояться, поки не знайдуть. А якщо повернутися до печери? Пізно…»
… Жорж, опритомнівши, тихо прошепотів:
– Романе, іди звідси… Чуєш, іди…
Дуся, тримаючи ланцет, заглянула в професорові очі. А той мовчки схилився над раною. Потім тихо:
– Витри мені лоба, мила жінко… Як звати?
– Дуся…
– Хороше ім'я, – сказав Солоух і схилився ще нижче. Постріли ставали все частішими. Жорж покрутив головою на подушці, заскреготів зубами. У печері стало темніше. Із стелі посипався пісок.
– Ближче світло! – розсердився професор.
Дуся опустила ліхтар. Жорж застогнав…
… Перебігаючи від вікна до вікна, Роман посилав короткі черги. Змінював диск і знову стріляв. А в голові шугали думки: «Переб'ють… А якщо після цього почнуть шукати і до печери дійдуть? Можуть додуматися. Треба відходити, вести їх за собою…»
Він повернувся і гукнув:
– Гнате Яковичу!
У слабкому світлі новонародженого дня Роман помітив Дзюбу. Той незграбно сидів, прихиливши голову до стіни. Сумніву не було: Дзюба мертвий.
… Німці дерлися по стіні, лізли по драбині. Роман жбурнув у вікно в'язку гранат. Вибух струсонув будівлю. Мимоволі Роман закрив голову руками, бо зверху сипалося скло. За мить, піднявши пістолет, він рішуче стрибнув у вікно…
Побратими стрічаються знову
Вкрай задоволений Ролінг милувався невеличкою обручкою. Він повертав її перед самим носом, стежачи за грою світла у камені…
– Скільки тут? – запитав схвильовано.
– Як обіцяно, дванадцять каратів, – недбало кинув барон Мантейфель, поправляючи на своїх грудях строкатий галстук. Він розвалився в кріслі, час від часу обсмикував новенький костюм.
– І скільки я тобі винен?
– Дрібниці! – Барон стомлено позіхнув.
Ролінг акуратно вклав перстень у невеличку коробочку і, не гаючи часу, сховав у кишеню. Він перехилився через стіл і довірливо, як другові, мовив:
– Знаєш, Отто, мені, здається, нарешті пощастило… А що за місяць був? Жах! Жодної години спокою! То кращого агента угробили, то в одній… м-м-м… у одній важливій установі вихованка щезла…
– Яка вихованка?
– Отто! – Ролінг підняв пальця. – Вибач, але є речі… Одна місцева молодиця, завербована. Що з нею скоїлося, дідько б її взяв? А Ролінг ночі не спи, шукай! Але, зрештою, сьогодні – я за все, за все одразу… Романа взяли! Романа!
– А що? Така велика птиця? – У барона аж очі округлилися від цікавості.
– Не кажи!
Ковальчук грюкнув кулаком по столу.
– Ну розповідай, друже, не дражнися! Заздрю вам, детективам, з дитинства! Але справжнього розвідника, та ще ворожого – ніколи не бачив!
– Одного ти бачиш… Перед собою, – засміявся Ролінг. – А от ворожого…
– Йоганне, друже! – Барон, наче в молитві, склав руки на грудях.
Ролінг на мить замислився. «Бач, дванадцять каратів для нього – дрібниця… Може, й варто зробити, ще знадобиться не раз!» – до барона:
– Добре, покажу. Одна умова: жодного слова! Подивишся, і все. Згода?
– В боргу не залишуся, Йоганне…
Рука Ролінга потягнулася до телефону. А ще через хвилину Ковальчук-Мантейфель у супроводі есесівського офіцера крокував тюремним коридором, з інтересом поглядаючи навколо. Вони поминули камеру з відкритою ґратчастою стіною – на обох глянули суворі очі в'язнів. Ковальчук спіткнувся, але знову підняв голову. На обличчі – звичайний вираз ввічливості і почуття власної гідності.
– Сюди, бароне…
Ковальчук кивнув, як і належить екскурсантові. Повернув до ряду камер із залізними дверима. У чемному поклоні зігнувся вже кимось попереджений унтер-офіцер. Він привітав спершу барона, потім козирнув офіцерові. Барон переклав елегантну паличку під руку… Доки унтер-офіцер вовтузився біля замка, барон нетерпляче переступав з ноги на ногу. Помітивши це, офіцер розсердився:
– Швидше!
Ковальчукове обличчя змінилося: воно стало рішучим. Він глянув уздовж коридора і ступив назад. У кожному його русі – точний розрахунок. Він не міг зараз поспішати, нехай Роман спершу побачить свого тюремника!
… Зарипіли двері. Офіцер і унтер увійшли до камери.
Ковальчук прислухався. Офіцер приємно всміхнувся з порога:
– Прошу вас, бароне…
«Тепер можна йти, Роман уже почув, що до нього привели якогось барона». Ковальчук увійшов до камери, знову спіткнувшись на порозі. Романового погляду він зараз уникав.
Той стояв біля ліжка. Подерта сорочка відкривала груди, крізь пошматовані штани було видно побите тіло. На ногах – брудні криваві бинти. Офіцер пройшов до стіни, нахилився над крихітним залізним столиком. Роман навіть не глянув на барона. Так вони стояли, розділені двома метрами відстані, скуті присутністю ворога…
Посміхнувшись баронові, офіцер разом з тюремником вийшов у коридор. Але двері лишили відчиненими…
Діалог очей тривав.
Гострий вираз горя блиснув у погляді Романа, він глянув на стіну. Перевів погляд за ним і Ковальчук. На брудній стіні розлетівся стрімкий, легкий жіночий почерк.
«Прощай, Романе… Оксана».
Обидва опустили очі, прощаючись з бойовою подругою… Та ось Роман знову глянув на Ковальчука. Очі його запитували, вимагали відповіді на щось болюче! Ковальчук не зрозумів. І тоді Роман злегка прикрив вії, обличчя його скам'яніло. «Сліпий!» – здогадався Ковальчук і радісно всміхнувся. «З Жоржем все в порядку!»
Просвітліло Романове обличчя. Він, наче випадково, потер підборіддя і запитально глянув на Ковальчука. А той зрозумів: «Питаєш, як справи з Міллером? Усе в порядку, друже… Все йде гаразд!» І тоді Роман, покосившись на двері, поглядом сказав: «Не ризикуй, іди звідси!»
Ковальчук підніс руку до комірця пальта, стиснув кулак у рот-фронтівському привітанні. Роман йому відповів твердим поглядом.
Зайшов до камери есесівець. Ковальчук мовчки вийшов. А Романів погляд, провівши друга, знову сковзнув по стіні. На ній навколо останніх Оксаниних слів рясніли поспіхом видряпані рядки:
Шелестить листя по діброві,
Гуляють хмари, сонце спить,
Й ніде не чуть людської мови,
Тільки виє злий фашизм,
І рве нашу Україну,
І грабує, і катує…
Некрутенко – «Здвиж»
Прибув 6.7.43.
Вибув 20.9.43.
Сміятимусь крізь сльози… Вася Морозов
Розстріл завтра, у п'ятницю. Прощавай, життя! Пащенко
* * *
– От так я й поговорив із Романом, – тихо закінчив Ковальчук, сидячи на пеньку. Навколо галявини шуміли дерева. Мовчали Гаврилюк і чоловік у ватянці з партизанською стрічкою на шапці. І лише Жорж, який стояв поруч, не витримав.
– Дорого вони мені заплатять за Романа! За всіх! – сказав хрипко, і в голосі його забринів невимовний гнів. По неголеній щоці скотилася сльоза.
– Судячи з усього, – почав знову Ковальчук, – вони навряд чи будуть його кудись перевозити.
– Що ж робити? – подав голос Гаврилюк. – А якщо… налетіти?
Він сказав це з надією, але партизан похитав головою:
– Для цього в нас замало сил, а Київ – центр. Гестапо… Казарми…
Гаврилюк опустив голову. А Жорж підвищив голос:
– Що ж робити?
– Тобі лежати, одужувати, – спокійно мовив Ковальчук. – А мені, мабуть, доведеться їхати з Києва далеко й надовго. З Міллером треба продовжити…
Втрутився командир партизанського загону:… – Одужаєш, візьмеш команду підривників, діла багато є…
Але Жорж заперечно похитав головою.
– Роман… – І з надією до командира – А може, й справді підірвати в'язницю?
Всі подивилися на командира. Той важко зітхнув:
– Несерйозно це… Охорона – раз. Вибухівки треба ешелон. – Подивившись на Жоржа, розсердився. – Та ви що? Хіба ж я?… Може, ти, Дудкін, тол у своїй сумі понесеш? А що тобі Роман сказав би про такі проекти?
– Гая попросимо, в нього люди є, – наполягав Жорж.
– Гая вже не попросиш, – сказав Ковальчук, підводячись. – Немає більше Гая. Позавчора оточили на конспіративній квартирі… Там рота німців полягла… і він.
Жоржа почало трясти. Він ступив на хвору ногу, скривився. Жбурнувши спересердя ціпок, закричав:
– До біса! Наші наступають, а ми тут… відсиджуємося!
Ковальчук, взявши його за плече, різко перебив:
– Спокійніше. Всі ми хочемо допомогти Романові, і все для цього зробимо, якщо тільки… Якщо тільки не пізно! Ну, друже… так тобі, здається, казав Роман?
Шкода лише квітів…
І знову постала перед очима знайома Кузнечна вулиця, будинок, широкі мармурові сходи… Усім серцем зненавидів Василь Солоух це звіряче кубло. Але ж скільки своїх сил залишив він тут, яку жорстоку науку життя й боротьби пройшов під оцим склепінням! Він поволі рушив угору, дивлячись під ноги. На знайомій площадці зупинився, глянув на віконце ванної кімнати. І задоволено усміхнувся: паперових смужок не було. Отже, Марія таки забрала зошит!
Ця усмішка не зійшла з його обличчя і тоді, коли Василь обережно постукав і вклонився здивований Стефанській. Зайшовши, сів на стільця, зняв шапку й пильно глянув на неї.
– Чого… Чого ви посміхаєтесь?
– Радий, що дістався до… рідного дому. – Його обличчя стало жорстоким. Він владно наказав – Доповідайте шефові! З'явився.
– Звідки?
– Звідки, де мене вже немає…
Він байдуже простежив за Стефанською і поринув у спогади про Москву, про зустрічі з Сенченком. Що він зараз робить? Про що думає? Чи згадує його? І на душі стало тепліше: звичайно ж, згадує! Він пам'ятає про кожен їхній крок, він глибоко цінує їхню роботу і боротьбу, так само, як усі там, що за вогняною лінією фронту…
А все ж таки цікаво: що робить Сенченко в цю хвилину?
… А Сенченко в цей час стояв біля карти й дивився на Марію.
– Так, мені ясно. До речі, школа Міллера вже знімається з місця. Скоро Київ буде нашим!
– Оце ще лист… Роман велів передати вам. – Марія подала конверт.
Вона повернулася на стільці й почала прислухатися до гучномовця, звідки долинало зведення про бої на підступах до столиці України.
Сенченко сів. Прочитавши Романового листа, глибоко замислився. Потім підвівся. Підвелася й Марія.
– Спасибі вам, Маріє. Ми високо цінуємо вашу роботу, пишаємося відвагою. – Сенченко казав це, думаючи, як повідомити Марії страшну звістку.
– Це все Роман і товариші… – зніяковіла Марія.
Піднявши високо голову, Сенченко наважився:
– Роман за виняткову мужність представлений до звання Героя Радянського Союзу… – і після невимовно важкої паузи додав: – Тільки, на жаль, посмертно…
Марія важко сіла, її очі сповнилися слізьми. Голосно й гірко заплакала.
З гучномовця зазвучала урочиста мелодія…
І ця ж мелодія зазвучала в кімнаті, де за столом сидів Міллер. Він щось нотував, мимохіть відстукуючи пальцями такт. Очевидно, слухав зведення і тому не виключав приймача.
Перед ним стояла Стефанська, слухаючи передачу, вона морщилась. Міллер простягнув їй пакет.
– Прошу вас, негайно передайте штурмбанфюрерові Санднеру.
– Слухаю.
– Більше б нам таких, як Солоух, – мовив далі, потираючи підборіддя. – Він повернувся з цінними даними і здобув їх з власної ініціативи. Розумієте, що це значить?
Він змушений підвищувати голос, бо музика продовжувала гриміти. Але Міллер цього не помічав. І тільки тоді, коли вловив погляд Стефанської, різко натиснув кнопку. Витримка раптом його зрадила. Він сердито закричав:
– Так, саме так! І відступ ще нічого не означає для нас з вами! Готуйтеся до від'їзду з Києва. Тимчасового! Працюватимем там, на заході, до останнього подиху…
Він не встиг закінчити фрази – схопився за бік і застогнав. Важко сівши, прислухався до далекого, але й водночас такого близького і страшного ревіння гармат. Чужих, ворожих гармат!
* * *
У ярочку, на поваленому дереві, сиділи двоє. То були Василь Солоух і Жорж.
– Невідомо, коли точно їдемо. Міллер мною дуже задоволений, взірцем для всіх представляє…
Жорж подивився на нього. Очі його були суворими, обличчя – схудле, чоло прорізали глибокі зморшки. Він обережно склав у розібрану палицю якісь папери, повільно нагвинтив ручку.
– Дивися, будь обережним. Дані передаси баронові Мантейфелю. Пароль той самий, що і з Дзюбою.
– Баронові Мантейфелю? – дивувався Василь. – Ніколи б і не подумав! Тепер розумію, чому він у такій дружбі з Міллером. Днює там і ночує.
– Це наша людина… – Потім додав: – Усіх останніх операцій не перелічуватиму, а ось про ліквідацію цієї гниди – редактора націоналістичної газетки, – скажеш… Учора притиснув до нігтя. Стала в нагоді самогонна явка, над якою раніше всі посміювались. Він, пес, страшенно любив первак… Передай також, що вітаміни, які ми зберігали в зоопарку, втрачені: Синька таки взяли фріци…
Дудкін глянув на годинника, заспішив.
– А тепер, друже, йди звідси. У мене зараз важливе рандеву. – В його голосі Василь уловив якийсь незрозумілий йому смуток. – Іди, Васильку. І бажаю тобі великого успіху. А ще – бережи себе, дочекайся наших…
Махнувши рукою, він повернувся. Василь повільно попрямував у протилежний бік. Його мозок свердлила думка: «Чого він такий смутний? Часом не хворий?»
«Що це зі мною? – запитав себе Жорж, ідучи схилом до далекої дачі. – Замість того щоб підбадьорити хлопця, засмутив його своїм настроєм… Роман би так не зробив. Коли Оксана загинула, він нас підбадьорював і підтримував. А сам же страждав. Але ж це був Роман, і таких, як він, більше немає», – заспокоїв свою совість. Він не міг навіть самому собі признатися, що страшенно втомився, що ще не очуняв після рани, що втратив смак до жарту й пісні, гострого слова і сміху, що після втрат останніх місяців дуже змінився…
Ще здаля помітивши сутулу постать старого Поліщука, поспішив йому назустріч. Після смерті Романа Дудкін з особливою ніжністю ставився до кожного свого побратима по підпіллю. А до цього старика – особливо. Бо любив його розум, чесність і відданість їхній спільній справі.
Поліщук підняв капелюха, поздоровався. Досвідченим оком відзначив і подертий костюм завжди акуратного Жоржа, і хворобливий вигляд… Тому і спитав:
– Ти здоровий, синку?
– Що зі мною станеться? – відмахнувся той.
– Не подобається мені твій вигляд. Ти б відпочив.
– Ось прийдуть наші, тоді…
– Як у тебе справи?
Старий глянув на годинника, свиснув:
– Генерал уже снідає…
– То пішли…
Поліщук зупинив його рукою:
– Одного гостя чекаю… Хочу до компанії з генералом.
– Що за один?
– Так, знайомий полковник, – скромно відповів Поліщук і хитро всміхнувся. – О дев'ятій обіцяв бути. А ось і він…
З «мерседеса» вийшли полковник і його ад'ютант, пішли в сад. Поліщук з інтересом знову глянув на годинника.
– Що в них добре, у песиголовців, – так це їхня точність. Машинку можна заздалегідь ставити на будь-який час… Все! Ходімо звідси, Жорже.
– Ходімо. До речі, батьку, сьогодні ж переходь до загону.
Вони поволі почали спускатися схилом. Поліщук раптом зупинився, озирнувся.
– От біда! Шкода, насіння пропаде…
Жорж знизав плечима:
– Яке насіння?
Поліщук безнадійно махнув рукою.
– Тюльпанів, з самісінької Голландії надіслали!
Жорж глянув на старого.
– Ми тобі після війни такого насіння дістанемо…
У цю мить над Дніпром оглушливо гримнуло. Поліщук і Жорж аж присіли. З голих дерев почало падати рідке листя. Жорж підвівся, потиснув старому руку.
– Чисто зроблено! Прощавай, Семене Семеновичу. – Він озирнувся: – Справді, тільки квітів і шкода!…
Щулячись від холоду, він повільно рушив парком. Пронизливий вітер ніс по землі перші сніжинки.
Дійшовши до містка, Жорж обережно оглянувся. Було порожньо. Хотів спуститися стежкою попід містком, але роздумав. Ступив на дошку. Через кілька кроків, уже на містку, раптом побачив, як з того боку, з-за дерева, підвівся здоровань есесівець з автоматом на грудях.
Сліпець нахилився, помацав рукою черевика. З-під руки було видно, що й позаду виросли дві постаті в шинелях. А поряд з ними згорблений чоловічок у непримітному пальті.
Жорж упізнав Зарембу. Прошепотів з ненавистю: «Вижила жаба…»
Останні крапки
Санднер відняв телефонну трубку від вуха і довго з явним острахом дивився на неї. Навіть найгіршому ворогові своєму не зичив би він такої розмови, як оця з Берліном! Ясна річ, смерті коменданта міста йому ніхто не простить. Про це він здогадувався і до цієї розмови. Але такий тон, такі слова, такі обіцянки! Це занадто! Та Санднер вже знав, що треба робити. Слід негайно і якнайсуворіше покарати винуватців усіх останніх прорахунків і помилок гестапо. Він зробить це сам і сьогодні ж доповість Берлінові! А там, дасть бог, обійдеться… У Берліні, якщо міркувати тверезо, зараз не до нього. Справи на фронті такі, що вбивство Ебергарда, зрештою, не є чимось винятковим. Сталінград коштував дорожче…
Отже, діяти, і негайно! Але нехай ця нікчема Ролінг не думає, що його, Санднера, справи такі вже й погані…
Коли знову дзенькнув телефон і черговий зв'язківець чемно запитав, чи закінчив гер штурмбанфюрер розмову з Берліном, Санднер вдався до випробуваного прийому: подякувавши, непомітно натиснув важелі на апараті і спокійно продовжував:
– Почуваю себе непогано, хоча настрій… ви ж самі розумієте. Спасибі за увагу, але мені зараз не до відпочинку й лікування. Так, саме так! Слухаю, буде виконано. Ще раз спасибі, гер генерал!
Санднер поклав трубку і, не дивлячись на Ролінга, який виструнчився перед столом, пройшов до настінної карти Києва. Зробив якусь позначку, повільно повернувся на підборах до Ролінга. Той мимохіть відзначив, що обличчя у шефа – наче маска. Під очима синці, зморшки прорізали щоки, твердий комірець надто вільний для худої шиї. Живий мрець, та й годі! Ролінг навіть злякався, щоб шеф не здогадався про його думки. Ще в гімназії майбутній старший слідчий відзначався дивовижною здатністю: дивлячись на неприємну для себе людину, він умів з надзвичайною виразністю й чіткістю уявити її в труні! Та ба! Штурмбанфюрер, не знаючи деталей, приблизно правильно уявив собі хід роздумів Ролінга. Металевим тоном, з погрозою в голосі, сказав:
– Киньте погляд на карту, Ролінг! Жодного сантиметра, вільного від позначок про більшовицькі диверсії… Га? Як це вам подобається? Саботаж! Убивства! Листівки! Вибухи! Як ви це поясните, гер старший слідчий?
Він глузливо подивився на Ролінга, який раптом знітився і з переляку дозволив собі небачене: сперся на стіл і щось пильно розглядав на зеленому сукні. Санднер обминув стіл, підійшов ближче.
– Якби Берлін знав цю статистику так, як знаємо ми! Уявляєте? Особливо про агентурну діяльність росіян. Бренер – секретарка коменданта міста, Дзюба – агент в охороні школи Міллера, Поліщук – комендантів садівник, Отрадна – близька знайома вищого офіцерства! А смерть Пауля, Петера…
– А смерть Пауля, Петера…
– Даруйте, шеф, але я робив усе, що міг…
– Згоден, Ролінг! Але вмієте ви дуже мало!
– Шеф, я взяв Романа…
– До дідька вашого Романа! Розумієте, Ролінг, піз-но-о-о… Роман устиг зробити свою справу! Завтра в мене замість Романа цінитимуться десятки, сотні рук! Наш великий фюрер тисячу разів правий, коли вимагає знищення всіх росіян! Тільки так!
Крокуючи по кімнаті, Санднер з ненавистю дивився у спину свого підлеглого. В гнітючій тиші було чути лише його важке дихання і боязкі зітхання Ролінга. Штурмбанфюрер пройшовсь перед ним і зупинився, широко розставивши ноги.
– Все, Ролінг! Моє терпіння скінчилося. Ви можете пишатися!
Той з страху навіть руки підняв до очей:
– Ні… Ні, шеф! Я ж…
– Ви удостоєні найвищої честі! Поїдете на фронт і віддасте своє життя за велику Німмечину! – Він ще раз презирливо глянув на Ролінга, який поплентався з кабінету.
* * *
У двері невеличкої кімнати на верхньому поверсі постукали. Відчинивши, Ковальчук радісно вигукнув:
– Йоганн, друже!
Ролінг, в армійській шинелі, з чемоданом у руці, похмуро глянув на нього. Він був напідпитку. По паузі кисло всміхнувся:
– Oтто, Oтто…
– Ти кудись зібрався?
– Ти вдало подзвонив мені, бароне. Через годину б не застав.
Ковальчук присів поруч. Запитав з непідробним інтересом:
– У чому ж справа? О, знаю – напевно, підвищення?
Але Ролінг уник прямої відповіді, його погляд сковзнув по кімнаті.
– Так оце той холостяцький куточок, про який ти мені говорив? Непогано… І в центрі, і зразу не знайдеш – навколо руїни, тиша, п'ятий поверх.
Ковальчук у відповідь підморгнув:
– Мої дами не люблять зайвих свідків… Що ж трапилося, Йоганне?
– Звичайне переміщення по службі. Їду на фронт…
– Чому ж так несподівано? Ще ж позавчора ми з тобою…
Ролінг сумно кивнув:
– Бароне, ти глибоко цивільна людина і цього не зрозумієш. Позавчора так, а сьогодні інакше. Я вже й документи оформив, попрощався з усіма. Від тебе прямо на поїзд, і нікого бачити не хочу. В управлінні навіть не знають, коли мій поїзд.
Ковальчук замислився. Ролінг це помітив, почав нервувати:
– Слухай, Отто. Ти подзвонив відносно цих камінців… Так ти не сумнівайся, я швидко повернусь. Мені, розумієш, дуже важливо їх мати з собою.
Ковальчук підвівся, коротко сказав:
– Вийдемо.
– Куди?
– Тут близько… На площадку.
– А-а… Тайничок?
– Щось подібне.
Ковальчук рішуче ступив до дверей, відчинив їх і випустив Ролінга на сходи. Той повернувся над проваллям, покрутив носом.
– Який хлів!
– Тим краще, – у тон йому відповів Ковальчук. – Тут зате…
– О, звичайно!
Ковальчук уважно подивився униз, потім навкруги, посунувся до Ролінга:
– Отже, пане Ролінг… Руки вгору!
Спантеличений Ролінг сіпнувся до пояса.
– Бароне, що за жарти?
– Руки!
І перш ніж Ролінг устиг піднести руки над головою, Ковальчук уміло дістав у нього з кобури пістолет. Той намагався щось сказати:
– Ми, здається, друзі…
– Вовк у лісі тобі друг. – Світлі Ковальчукові очі потемніли. – Ти впевнений, що підпілля ліквідоване?
– Отто!
– Не Отто, а Іван, – з явною насолодою промовив своє справжнє ім'я Ковальчук.
– Барон Мантейфель! – простогнав Ролінг.
– Капітан Ковальчук! – спокійно пояснив чекіст…
Ролінг, проминаючи зруйновані поверхи, мішком полетів униз.
* * *
Броньоване авто, обминувши воронку від авіабомби на вулиці Толстого, повернуло вниз і зупинилося біля будинку Стефанської. З нього виліз одягнений у теплу бекешу Міллер. Причиняючи дверцята, сказав:
– Хвилинку, бароне.
Незабаром він вийшов з невеличким портфелем. За ним – фельдфебель, Стефанська і Василь Солоух з валізами. Мовчки пішли до невеличкого автобуса, що стояв осторонь. Міллер сів у авто, помахав рукою. Повернувшися до Ковальчука, задумливо поділився:
– Отак завжди в житті, бароне… І знову все спочатку!
– Ви про що, майоре? – запитав Ковальчук, уважно стежачи за тим, як солдати вносили з великої будівлі пакунки паперів, важкі сейфи. Евакуація Києва була в розпалі.
– Про роботу… – глухо пояснив Міллер, потираючи підборіддя.
– Так. І в мене, на жаль, теж. Ви ж казали мені колись, що я поганий комерсант. От я й прогорів у Києві. Може, пощастить деінде…
Міллер мовчки глянув на свого сусіда. У нього так і вертілося на язиці: «Рейх рушиться, а в тебе збитки в голові!» – але байдуже заспокоїв:
– Не сумуйте, бароне. Ваша комерція – це, зрештою, дрібниці. Відновите все, аби здоров'я.
Ковальчук слухав Міллера і дивувався: незвичний тон у цього самовпевненого, пихатого розвідника! Допекло, значить… Він розмірковував над почутим, хоча зовні зображував пригніченого фінансовими справами ділка. І, замислившись, мало не пропустив автомашину, що мчала назустріч. В останню мить Ковальчук побачив у ній Санднера й Нанетту.
Санднер теж помітив їх, але зробив вигляд, що надто зайнятий розмовою.
Між ними й справді точилася розмова.
– Ви, – Санднер глянув через плече, – багато зробили для нас, Нанетто. Збирайтеся, поїдете сьогодні ж із Києва. Будете в розпорядженні майора Міллера.
Нанетта не приховувала своєї радості:
– О, як я вдячна вам, пане штурмбанфюрер!
Машина зупинилась. Санднер, посміхаючись, відчинив Їй дверцята. Вже виходячи, Нанетта запитала:
– А сліпий? Адже я…
– Не турбуйтеся, він під наглядом…
Голосно загула сирена, вдарили зенітні гармати. Від'їжджаючи, Санднер нагадав:
– Через годину за вами заїдуть…
Нанетта, поглядаючи на низьке хмарне небо, побігла до будинку. Піднялася сходами, довго крутила ключа.
Одразу ж кинулась до шафи, почала жбурляти в розкритий чемодан плаття. Потягла до себе шухлядку, з неї випав великий альбом.
Нагнулася, щоб його підняти, й оніміла: з-за портьєри виглядав стоптаний чоловічий черевик.
За вікном гримнув вибух, вітер рвонув портьєру. Нанетта жахнулася і впала перед Гаврилюком на коліна.
– Не вбивайте, молю вас…
– Вмерти ще встигнеш. Спершу розкажеш, як і що…
Що побачив Жорж
На Володимирській гірці холодний осінній вітер шарудів пожовклим листям, здував його до великої ріки.
Над прірвою, зіщулившись від пронизливого вітру, тупцював Заремба. Поряд – кілька німецьких офіцерів у теплих шинелях з хутряними комірами. Серед них – Санднер.
А перед ними, обличчям до Дніпра, стояв роздягнений до пояса Жорж Дудкін. Його очі були спрямовані туди, куди вітер жбурляв сухе листя, звідки спливало бліде, холодне сонце… Обірвалися для Жоржа нескінченні допити в гестапівському казематі, відкричав йому все, що тільки міг, Санднер. Тепер – кінець.
… Жорж зовні був спокійний. Він пильно вдивлявся у далекий виднокрай за Дніпром. Що ж він там побачив? Василь Солоух розповідав Жоржеві чимало цікавого захоплюючого про рідну Червону Армію, яка зараз насувалася зі сходу. Он шугонула блискавка просто по землі, за нею друга, третя… Струсонув землю залп «катюш», розжарені кулі злетіли над холодними осінніми хвилями Дніпра. Гойднулися човни і баркаси, вщерть заповнені бійцями. На бортах – похапцем написані слова: «Вперед, на Київ!» Низько над водою, над човнами, баркасами й плотами метнулися червонозоряні штурмовики, прокладаючи собі шлях вогняними трасами кулеметних черг…
Дарма що зараз хвилі Дніпра були ще пустельні, що мовчав протилежний берег. Жорж ясно уявив картину, яка виникне тут через кілька днів… І він знав, що ця вирішальна атака буде такою ж неминучою, як неминуче піднесеться зараз у зеніт це зимове сонце. Воно холодне для гітлерівців. А його, Жоржа, сонце зі сходу пестить своїм промінням, додає йому сил і спокою, підбадьорює і вітає. Бо це ж своє, радянське сонце!
Ззаду почувся сердитий голос Санднера.
– Йди, – наказав він Дудкіну.
Жорж обережно ступив. Рано, німцям дізнаватися про те, що він не сліпий! Обличчя йому було підняте вгору, невидющі очі спрямовані вперед. Поволі рушив далі. За кожним його кроком напружено стежили Санднер, офіцери й Заремба. Санднер Спробував посміхнутися:
– Це не ваші жалюгідні перевірки з вогнем та іншими дрібницями, гауптштурмфюрер, – кинув він молодому офіцерові. – Зараз ми точно дізнаємося, чи справді він сліпий. Ей, ти, партизан, швидше, швидше! – заволав він навздогін.
Заіскрилися живі, схвильовані Жоржеві очі. Померкли Санднерові, який мимоволі лічив тверді кроки підпільника. Тільки невидющий може так спокійно йти на вірну смерть! Чи навпаки… Хіба вперше бачить Санднер таких більшовиків?
Заплющив від страху свої очі Заремба. Заніміли офіцери. Ще крок… Ще… Ось і край безодні. Санднер не витримав.
– Стій!
Жорж стишив на мить ходу, повернувся і розсміявся у збожеволілі обличчя. І знову повернувся на схід. Так само прямо, як завжди крокував по життю, як пройшов він свій сьогоднішній скорботний шлях, відміряв він останній метр по рідній, сплюндрованій ворогом землі…
* * *
І здається мені, що саме тоді метнулась назустріч героєві стріла нинішнього пам'ятника Вічної слави.
У відблиску його незгасного полум'я видно тих, хто лишився живий. Схиляється біля пам'ятника літня жінка – Марія Голубенко. За нею стоїть сивий Ковальчук. Кладе квіти Василь Солоух. Сумно дивиться на полум'я генерал Сенченко, обережно підтримуючи старенького Семена Семеновича Поліщука.
Сутеніє… Спалахує низка вогнів над Дніпром. Розквітають різноколірними вікнами білокам'яні квадрати нових будинків. Полум'яніє спалахами реклами і сліпучими автомобільними променями святковий вечірній Хрещатик.
Над містом сяють вогні.
Київ, 1965-67
ПОЄДИНОК
Повість
Частина перша
Розшуки диявола
Це був рік, коли наша країна почала відбудовуватися після тяжкої гітлерівської навали.
Це був рік, коли у багатьох країнах Західної і Центральної Європи піднімались на боротьбу за кращу долю, за краще життя трудящі.
Це був час, коли пам'ять людей горіла свіжим вогнем ненависті до катів, що не понесли заслуженої кари за кров мільйонів загиблих, і волала правосуддя.
Важкий це був рік. Перший післявоєнний, коли тільки складалися карти суверенних країн Європи.
1
Генерал Романченко задумливо в крутнув у руках гостро підструганий олівець, час від часу поглядаючи на офіцерів, що сиділи перед цим. Старший з них, начальник слідчого відділу підполковник Василенко, здавалось, байдуже стежив за рухами начальника. Лейтенант Зарудний, навпаки, напружено слухав генерала, нотуючи щось у блокноті.
Він був ще молодий і не навчився, як Василенко, за зовнішнім спокоєм приховувати почуття.
Генерал помітив і тремтіння олівця в руці лейтенанта, і міцно стиснуті губи, і радість за велике довір'я, що хлюпала з лейтенантових очей.
«Зовсім ще хлопчисько, – подумав Романченко. – Та рекомендує Василенко… А втім…»
І Романченко знову замислився. Ніби вгадавши вагання генерала, Зарудний порушив мовчанку:
– Я зроблю все, щоб виправдати ваше довір'я, товаришу генерал, – сказав він твердо.
– Добре, – у голосі Романченка прокинулись веселі нотки. – Ідіть, бажаю успіху.
Коли Зарудний вийшов, генерал обернувся до Василенка.
– Я дивуюся вам, Олексію Петровичу, – почав неквапно він. – Завдання з Москви – така складна справа, а ви пропонуєте доручити її хлопчиськові. Я вже не кажу про те, що супротивник йому не під силу. Старий зубр німецької розвідки, оберштурмбанфюрер СС Отто Діль, і юний лейтенант Зарудний. Нерівні сили!
Василенко ворухнувся в кріслі і попросив дозволу запалити.
– Діль справді досвідченіший і сильніший за Зарудного, – сказав він, глибоко затягуючись, – адже не випадково у німецькій розвідці його охрестили Дияволом.
– Це розвідницький псевдонім Діля?
– Так. Але це не все, – продовжував Василенко. – Диявол ще й у значно вигідніших обставинах. Ми не знаємо, де його шукати, а він, слід гадати, зробив усе, щоб не виявити себе.
– І все ж таки пропонуєте Зарудного?
– І все ж таки Зарудного, Михайле Миколайовичу. Я вірю в цього хлопця. Хоч він і молодий, але в нього є справжня хватка. Він тямущий, всебічно розвинений і любить наше діло, у нього вроджена спостережливість до дрібниць і неабияка здібність аналітично мислити. Згадайте, як зріло він працював у справі Ріхтера. Ви були ним задоволені. Крім того, він досконало володіє німецькою і англійською мовами, і це, я думаю, в наших розшуках стане в пригоді. І ще, – полковник трошки помовчав, – Діль замучив його сестру Валю, вона була нашим зв'язківцем. Хлопець рветься у бій…
– Я не знав цього, – генерал підвівся, підійшов до вікна, поволі обернувся. – Ви майже переконали мене, Олексію Петровичу, – продовжував він, – але досвіду, досвіду йому бракує.
– Досвіду в Зарудного справді малувато, саме тому я не маю наміру залишати лейтенанта без найпильнішої уваги. Нехай веде цю справу, а я контролюватиму його.
– Тоді інша річ, – Романченко підійшов до підполковника. – У вас, Олексію Петровичу, досвіду хоч відбавляй!
– Ех, товаришу генерал, – лагідно усміхнувся Василенко, – досвіду можна набути. Зарудний нас з вами у цьому якщо не випередить, то наздожене напевно, а от молодості його нам не мати ніколи.
Тепле червневе повітря, напоєне пахощами липового цвіту, щедро лилося в кімнату. Легкий вітерець похитував шовкові занавіски на вікнах, куйовдив акуратно зачесане на проділ волосся Василенка і пасував лише перед коротким сивим йоржиком генерала.
Поклавши руку на тверде плече підполковника, Романченко мрійливо дивився на свого товариша, згадуючи спільні бойові діла, поразки, успіхи, – всі чотири роки війни, що увібралися в три орденські планки на бувалому в бувальцях кітелі Василенка.
– Однаково шкода молодості, – промовив Олексій Петрович. – Подивіться, Михайле Михайловичу, гарний же хлопець.
Романченко глянув у вікно. Пругкою ходою Зарудний відходив від під'їзду управління.
– Так, добра зміна, – сказав Романченко. – Що ж, може, й ваша правда. Головне – не залишайте його наодинці з Ділем!
2
Василенко повернувся до себе. Він за звичкою сів у шкіряне крісло і ще раз переглянув зібраний матеріал.
Коли цей обласний центр України був визволений від гітлерівських загарбників, разом з фашистськими військами втекли й діячі військової адміністрації, численні «фюрери» і «ляйтери», комерсанти й авантюристи.
Втік з цією мерзотою на Захід і керівник імперської служби безпеки і СД міста оберштурмбанфюрер СС Отто Діль. Останній раз його бачили у Лотарінгії, але потім, на жаль, сліди губилися. Криваві злочини ката відомі далеко за межами області. Це Діль у перші тижні після приходу фашистів розстріляв у катівнях СД активістів міста. Це Діль знищив у гетто майже все єврейське населення. Це Діль ввів у місті найжорстокіший терор, розстрілюючи сотні й тисячі радянських патріотів. Це Діль спорудив за двадцять кілометрів від міста табір смерті, в якому за півтора року було знищено понад сто тисяч чоловік. За вказівкою Діля патруль стріляв у всіх перехожих після комендантської години, а вдень арештовував за найменшою підозрою. Страхітливі злочини Діля були засвідчені Надзвичайною Державною комісією, створеною урядом СРСР для розслідування злочинів гітлерівських загарбників. Діль підлягав суду.
Увагу наших органів привернуло ще одне. За роки перебування в області Діль створив старанно законспіровану агентурну сітку. Незадовго перед втечею він орієнтував свої шпигунські кадри на тривалу бездіяльність, суворо-пресуворо наказав перейти у глибоке підпілля і не виявляти себе до слушного часу.
Недавно Москва одержала цікаві дані. Стало відомо, що Діль, зашифрувавши свою агентуру, не забув і про себе. Добре розуміючи, що гітлерівський корабель іде на дно, далекоглядний оберштурмбанфюрер вирішив навіки розлучитися з райхом, але зберегти себе для майбутнього. Тому перед втечею з області він завбачливо захопив з каси СД всю готівку разом з конфіскованими цінностями і зник невідомо куди.
Природно було гадати, що Діль, скориставшись можливостями, які мав у своєму розпорядженні, підібрав потрібні документи і затишне місце. Це, звичайно, дуже ускладнювало розшуки злочинця і знижувало шанси на успіх. Проте директива Москви була не лише лаконічною, а й категоричною: знайти Діля! І доручили цю справу саме чекістам області, бо її треба було розпочинати з місцевості, де до останнього часу проживав Діль, – адже саме тут можна натрапити на його слід.
Василенко напружено думав, з чого почати.
Працівники управління, тихенько прочинивши двері і побачивши позу начальника – голова на спинці крісла, руки зчеплені на правому коліні, погляд спрямований на стелю, – навшпиньки відходили. А підполковник думав і думав, аж поки план перших заходів не сформувався у нього остаточно.
3
Ліжко голосно скрипнуло, наче простогнало уві сні, і Зарудний прокинувся.
Погойдувалися портьєри на вікнах, і сусідський кіт шкрябав у кухні по підлозі.
Голосно цокав будильник, відраховуючи третю годину ночі. Зарудний підвівся, увімкнув настільну лампу і нахилився над письмовим столом, де лежав списаний чітким почерком, аркуш паперу. Вгорі великими літерами було виведено: «Діль».
Лейтенант знав Василенка і розумів, що підполковник неодмінно розробить план дій. При цьому Василенко запропонує і йому, Зарудному, висловити свою думку. До цього слід добре підготуватися.
Наступного дня Василенко справді запросив Зарудного до себе.
– Що ж, Гришо, – як завжди, привітно промовив підполковник, – з чого почнемо?
– У мене є дещо, – сказав Зарудний, дістаючи з верхньої кишені складений удвоє аркуш паперу.
– Давайте, – Василенко розгорнув блокнот, що лежав перед ним, і взяв олівець.
– По-перше, треба розшукати фотографію Діля і розіслати її всім армійським відділам, які перебувають нині за кордоном. Може, комусь і відома ця особа!
Василенко схвально кивнув і поставив галочку в блокноті.
– Як будете розшукувати фотокартку? – спитав він.
– Діятиму у двох напрямках, – хутко відповів Зарудний. – За даними Москви, Отто Діль – уродженець Шверіна. Не виключена можливість, що там і зараз проживають його близькі, у яких, напевно, є його фотографія. Я не думаю, що Діль шукатиме сховища у рідних, тим більше в межах Німеччини, але його картка може у них зберегтися.
– Якщо вся родина не втекла на Захід при наближенні радянських військ, – скептично сказав підполковник.
– Можливо. А по-друге, – продовжував Зарудний, – слід поцікавитися архівами СД, які збереглися після швидкої втечі німців. Можливо, знайдеться особиста справа Діля.
– Архівами СД треба зайнятися в першу чергу, – друга галочка з'явилася в блокнот підполковника, – і не просто зайнятися, а дуже уважно їх вивчити. Жодна дрібниця, навіть на перший погляд незначна, не повинні залишитися без пильної уваги. Особливо, якщо ми натрапимо на якісь особисті папери Діля. Я не вірю, що це можливо, але все ж.
– Треба запитати Москву, – вів далі Зарудний, – чи не заарештований хтось із підлеглих Діля. Мабуть, він розповів би щось про наміри свого шефа.
Третя галочка в блокноті Василенка.
– Я вже дзвонив у Москву, – похитав в головою, – але молодчики з СД добре вміють берегти свою шкуру.
Обличчя Зарудного лише на мить відбило розчарування.
– Тоді, Олексію Петровичу, треба розшукати людей з оточення Діля це тільки ділового, а особистого. Може, тут нам щастить?
– Можливо, – підполковник закрив блокнот: – Отже, дійте, лейтенанте!
4
Лейтенант із задоволенням відчув у руці досить солідну вагу чемодана з документа забраними із кабінету Діля. Він заздалегідь тішив себе цікавим розбором архіву. Легко вибігши на третій поверх до себе, Зарудний поклав чемодан на стіл і відімкнув його. Зазирнувши всередину, лейтенант розчаровано свиснув: у чемодані були старі газети і журнали в крикливих кольорових обкладинках. Він гарячково почав шукати листи, документи, папери, але – даремно! Крім газет журналів, у чемодані було ще кілька пачок сигарет.
Лейтенант бридливо закрив чемодан і якусь мить дивився на купу мотлоху, вийнятого чемодана. З обкладинки одного журналу до Григорія нахабно посміхалась напівроздягнена жінка.
– Ну, нічого? – несподівано пролунав позаду голос Василенка.
– Нічого, товаришу підполковник!
– Ви пильно переглянули всі газети і журнали?
– Ще не встиг, та й на що там, власне, дивитися?
– Все-таки подивимось. – І Василенко підбадьорююче потягнув Зарудного за рукав до столу.
Якийсь час вони мовчки гортали журнал за журналом, порпалися у запиленій купі старих газет. В кабінеті стояв характерний запах паперової гнилі. Огляд наближався до кінця, коли Василенко, роздивляючись строкатий номер «Вінер ілюстрірте», сказав:
– Ану, лейтенанте, перегляньте цей номерок. Правда ж, непогано зроблені пейзажні фото?
Він уважно спостерігав, як Зарудний гортає журнал. Байдуже пробігши поглядом по фотографіях, лейтенант віддав журнал підполковникові. Василенко досадливо похитав головою, хотів було щось сказати, передумав і відклав журнал убік. Рух начальника не пройшов повз увагу лейтенанта, та в цю мить з газети, яку розгортав Зарудний, випав невеличкий клаптик картону з золотим обрізом по краях. Це була звичайна візитна картка. Строгий готичний шрифт свідчив, що пан Ференц Фаркаш із Будапешта приймає підряди на будівельні роботи і внутрішнє оздоблення приватних особняків та громадських установ.
– Ну от, – задоволено промовив Василенко, – це вже щось! Виявляється, корисно погортати старі газети.
– Ви гадаєте… – почав було Зарудний.
– Саме так, – перервав його підполковник, – впевнений, що пана Фаркаша слід провідати й поцікавитись, які стосунки мав він з Отто Ділем.
Підполковник узяв візитну картку і переписав її зміст у свою записну книжку.
– Вважаю, – продовжував він, – що вам доведеться прогулятись до Будапешта. Але не раніше, ніж ми закінчимо всі справи тут. Річ у тому, що ми знайшли одну людину, яка мала зв'язки з СД. Це грубник, який щодня грів цих мерзотників. Поговоріть з ним, – Василенко простягнув Зарудному клаптик паперу з адресою.
Він підвівся з крісла і згорнув у трубочку номер журналу «Вінер ілюстрірте», що припав йому до вподоби.
– А все-таки шкода, що ви не цікавитесь кольоровою фотографією, – похитав головою Василенко.
Зарудний ішов на побачення з грубником, мало сподіваючись на успіх. Хоч підвал, де містилися опалювальні котли, від другого поверху – місця розташування кабінету всевладного шефа СД – відокремлювали лише три повороти сходів, їх навряд чи міг подолати старий грубник.
Цей здогад підтвердився. Грубник Задорожнюк у приміщенні СД взагалі ні разу не зустрічався з Ділем. І все ж він дещо знав.
Задорожнюк розповів Зарудному, що Діль не раз бував у його сусідки пані Ванди Висоцької. Пані Висоцька живе в одному під'їзді з ним, і він часто бачив біля їхнього дому чорний «Плімут» і оберштурмбанфюрера, який підіймався на четвертий поверх… Так, пані. Висоцька і зараз живе у тому ж будинку. І, якщо пан хоче, він може дати адресу.
… Піднявшись на четвертий поверх, Зарудний рішуче натиснув кнопку дзвоника над табличкою з прізвищем Висоцької. Йому відчинила вродлива жінка.
Лейтенант широко усміхнувся і спитав пані Висоцьку. Вона усміхнулася у відповідь і попросила Зарудного зачекати у передпокої. Незабаром жінка повернулась, і вони увійшли до кімнати.
Це був будуар, обставлений з претензією на дешевий шик. Атласні пуфи, козетки, олеографії на стінах, гітара з бантом, численні собачки й слоники «на щастя», фотографії голлівудських зірок – таким було місце відпочинку гітлерівського ката після тортур і крові. Кивком голови Висоцька запропонувала йому сісти на пуфі коло тахти. Григорій сів і відрекомендувався. Жінка злякано підвелася. Потоки слів, театрально заломлені руки, сумовито схилена голова – так реагувала жінка на настійну цікавість Зарудного до її колишнього коханця.
Посміхнувшись, Григорій зауважив сам собі, що, плачучи, Висоцька старається не замочити атласний халат.
Оскільки Зарудний ніяк не реагував на всю цю сцену, Висоцька помалу заспокоїлась і заговорила.
Ні, пане, пардон, вона не знає, як його називати, але пан погано поінформований. Вона ніколи не належала до числа друзів цієї жахливої людини, цього звіра в людській подобі. Навпаки, з іменем Діля зв'язана найстрашніша, найпохмуріша пора її життя. Від однієї лише згадки – пані Ванда завченим рухом піднесла хустинку до очей – її душать сльози. Але обов'язок змушує її казати правду, яка б вона не була тяжка.
Якось восени 1943 року Діль побачив її у вар'єте. Мабуть, вона справила враження на оберштурмбанфюрера, бо того ж вечора її запросили до його столу. Вона не героїня, вона злякалась і підійшла. Діль був дуже люб'язний, не зводив з неї очей, запросив разом повечеряти, а потім…
Сльози знову нестримно потекли з її очей, Зарудний налив склянку води з сифона, що стояв на круглому столику, і запропонував Висоцькій.
Мило усміхнувшись (сліз як і не було), пані Ванда вела далі.
Потім Діль став приїжджати до неї двічі на тиждень: в середу і в п'ятницю. Од страху – хто в місті зважився б перечити начальникові СД! – вона приймала його відвідини, була покірна й тиха. Вона завжди плакала, і це скоро набридло оберштурмбанфюреру. Ну, й через два місяці до нього приїхала колишня його знайома, якась німкеня Гільда.
На жаль, про ту Гільду вона нічого не знає. Про інших знайомих шефа СД – теж. Діль ні з ким її не знайомив і ніде разом з нею не бував.
Зарудний бачив, що Висоцька більш нічого не знає про Діля. Холодно вклонившись, лейтенант з полегшенням зачинив за собою двері і, зійшовши вниз, на повні груди дихнув теплого, напоєного цвітом каштанів повітря.
5
Отже, в місті ніяких слідів Діля не виявилось. Де ж його шукати? Як? Настрій Зарудного остаточно зіпсувався, коли він згадав розмову в генерала і його сумніви. Невесело посміхаючись, Зарудний повільно йшов гомінкою вулицею.
А може, Діль не зникав і не блукає зараз по Європі, а втік з німцями і переховується у Західній Німеччині? Ні, цю версію треба відкинути. Колишні «зубри» СД ніколи не прощали зради, тим більше, коли це стосується такої великої суми грошей, яку Діль вкрав у них з-під носа.
Та що ж робити? Треба шукати, а де?
Григорій спробував відігнати ці похмурі думки, але вони вперто лізли у голову.
Бозна-куди б завели вони лейтенанта, коли б не рука, що лягла йому на плече.
Він обернувся і побачив Василенка. Підполковник щойно вийшов з публічної бібліотеки. Зарудний не здивувався: Василенко був відомий в управлінні як палкий книголюб.
Василенко мав вигляд людини, цілком задоволеної життям і чудовим весняним днем. «Знову, мабуть, надибав якусь цікаву книжку», – подумав Григорій, скоса поглядаючи на щось загорнуте у газету в руці Василенка.
Дружньо потиснувши Зарудному руку, Олексій Петрович допитливо глянув на похмуре обличчя лейтенанта і сказав:
– Догадуюсь, що в грубника ви не знайшли нічого істотного?
– Ну, чого ж, знайшов і не будь-що, а чарівну даму, – іронічно буркнув Григорій.
– Яку даму?
Зарудний докладно розповів про свій візит до Висоцької. Василенко задумливо потер підборіддя.
– Так, – сказав він, – дійсно нічого істотного, крім того, що ми взнали про його знайому Гільду.
Зарудний промовчав.
– Ви що ж, думаєте, – вів далі Василенко, – такий досвідчений розвідник, як Діль, легко дасться нам у руки? Діль змушений ховатися від німецької служби безпеки і нашої розвідки, отож мобілізував весь свій розум, всю свою хитрість. Запам'ятайте це, щось ви зразу скисли. А я гадав, що з вас вийде справжній слідчий – мужній, розумний, вольовий, який не розгублюється при тимчасових невдачах. Скажіть чесно – не вірите ви в справу! Що ж, звільнити вас від неї?