Основи кримінально-правової кваліфікації

Кримінально-правова кваліфікація передбачає встановлення того, який саме злочин вчинено, якою статтею (статтями) Особливої частини КК передбачена відповідальність за посягання. Констатація вказаних обставин водночас означає визнання того, що у скоєному немає ознак іншого злочину, що в даному випадку не повинна застосовуватися якась інша норма (норми) кримінального закону, що діяння не становить собою адміністративний проступок чи інше правопорушення. Таким чином, кримінально-правова кваліфікація нерозривно пов’язана з розмежуванням злочинів, як фактів дійсності, правових норм та диспозицій статей закону, в яких виражені ці норми, складів злочинів, що становлять собою теоретичні моделі певних посягань.

Розмежування складів злочинів не становить собою самостійної мети, яка постає в ході правозастосування, правотворчості, теоретичного дослідження правових норм та їх вивчення. Разом із тим, вказані види юридичної діяльності немислимі без здійснення розмежування злочинів та супутніх правових феноменів. Воно відіграє різноманітні функції, дозволяє глибше проникнути в суть проблем, які виникають в зв’язку з кримінально-правовою кваліфікацією.

Дослідження питань, які стосуються розмежування злочинів, можливо, не веде до прирощення знань в цій галузі, не дозволяє самостійно і остаточно вирішити будь-яку проблему кримінально-правової кваліфікації. Разом із тим, увага до різних аспектів розмежування дає можливість по новому поглянути на положення, які складають суть вчення про кримінально-правову кваліфікацію і стосуються кваліфікації діяння з врахуванням стадії вчинення посягання; кваліфікації злочинів, вчинених у співучасті; кваліфікації множинності злочинів; кваліфікації при конкуренції кримінально-правових норм.

Важливо, що значна кількість помилок, допущених в ході кримінально-правової кваліфікації, обумовлена неправильним вирішенням питань розмежування злочинів — нерозумінням різниці між окремими кримінально караними посяганнями, невмінням обґрунтувати цю різницю в процесуальних документах, а тим самим і пояснити причини зміни кваліфікації.

9.1. Поняття і значення розмежування складів злочинів.

Значення розмежування явищ

Розмежування будь-яких явищ, предметів, процесів має різнопланове значення, відіграє свою роль і багатьох аспектах:

1) гносеологічний, методологічний аспект проблеми розмежування полягає в тому, що розмежування виступає інструментом пізнання природи об’єктів, які розмежовуються;

2) дидактична сторона розмежування полягає в тому, що це спрощує вивчення порівнюваних об’єктів. Відпадає потреба повторювати очевидні, вже відомі положення. Найдоступніше вивчати щось нове, невідоме, порівнюючи його з вде вивченим. Крім того, прийом порівняння дозволяє зосередитися на ключових елементах, які визначають суть явища;

3) практичний бік розмежування ефективний тим, що воно дає змогу перевірити правильність прийнятого рішення, попередити помилки або усунути їх.

Все це цілком і повністю поширюється і на кримінально-правову кваліфікацію. Розмежування, яке здійснюється в ході її проведення, є неодмінним атрибутом такої діяльності. За образним висловом В.Н. Кудрявцева, розмежування злочинів є зворотною стороною їх кваліфікації. Однак, розмежування при кваліфікації не зводиться до розмежування злочинів, його об’єкти значно різноманітніші.

Зміст розмежування злочинів

Розмежування будь-яких явищ, процесів, предметів включає в себе проведення наступних дій.

1. Знаходження спільного — того що об'єднує порівнювані об'єкти. Проблема розмежування виникає лише щодо споріднених — суміжних злочинів чи інших правопорушень, тобто таких, які співпадають за рядом своїх характерних рис. Певно ні в кого і ніколи не виникне потреби розмежовувати, наприклад, шпигунство і розбещення неповнолітніх — цілком несхожих між собою злочинів. В той же час існує проблема розмежування грабежу і розбою. В цілому ряді випадків кримінальний закон сам зобов'язує проводити розмежування між злочинами, передбачаючи відповідальність за певними статтями КК лише при відсутності ознак інших посягань.

2. Виведення ознак, за якими порівнювані об'єкти відрізняються між собою. Відомо, що злочини не можуть відрізнятися один від одного взагалі. Вони не схожі між собою за конкретними ознаками, як люди не схожі за віком, статтю, зростом, кольором волосся тощо.

3. Встановлення, в чому же полягає відмінність у виявлених розмежувальних ознаках. Такі ознаки мають бути співпадаючими за формою, але вони відрізняються за змістом та об'ємом. Наприклад, насильницький грабіж і розбій відрізняються за однією ознакою — способом заволодіння майном, який може полягати у застосуванні насильства, що не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого або погрози застосування такого насильства чи в більш інтенсивному, небезпечному для життя чи здоров'я насильстві або погрозі такого насильства. Якщо розмежувальних ознак є кілька, то відмінність потрібно встановлювати стосовно кожної із них.

Розмежування складів злочину як один із етапів кримінально-правової кваліфікації

Третій етап стадії вибору правової норми полягає у розмежуванні юридичних конструкцій — складів діянь, які були створені у ході попереднього етапу. Насамперед, ця проблема виникає стосовно розмежування діянь, які відносяться до правопорушень. Воно відбувається, насамперед, по вертикалі, тобто між окремими галузями права. Крім того, розмежування проводиться і по горизонталі — між інститутами та нормами однієї галузі права. Здійснюється розмежування шляхом порівняння однойменних позитивних (тих, які потрібно встановити) або негативних (відсутність яких слід довести) ознак фактичного та юридичного складів правопорушень.

Врешті — решт можна сказати, що вибір норми здійснюється у ході розмежування правопорушень — шляхом послідовного "відкидання" тих ознак юридичного складу, які не відповідають виявленим ознакам фактичного складу правопорушення.

Значення ознак складів злочинів для їх розмежування

Роль ознак, за якими проводиться співставлення (порівняння, розмежування) злочинів відіграють ознаки складу злочину. Співпадіння ознак говорить про те, що порівнювані злочини є суміжними. Відмінність між окремими ознаками свідчить про те, що злочини відрізняються між собою. Ознаки складу злочину дозволяють також проводити відмежування злочинів від інших правопорушень.

Очевидно, що роль розмежувальних ознак можуть відігравати лише такі, які в різних злочинів відрізняються. До них відносяться, насамперед, предмет злочину і потерпілого, злочинне діяння та його наслідки, спосіб вчинення злочину, ознаки спеціального суб'єкта. Причому при розмежуванні злочинів, їх відмежуванні від інших правопорушень до уваги слід приймати ознаки, які прямо вказані в диспозиції правової норми, тобто є конституюючими ознаками злочину. В той же час ряд ознак складу злочину не можуть використовуватися при розмежуванні злочинів, бо в усіх таких посяганнях вони ідентичні. Так, неможливо провести розмежування за такими ознаками складу злочину, як загальний об'єкт (а при розмежуванні однорідних злочинів — і родовий об'єкт), причиновий зв'язок, осудність.

Тому важко погодитися з наведеним в літературі твердженням, що всі (В.Н.) ознаки складу злочину відіграють відмежувальну роль і призначені головним чином для цього. Кожна ознака злочину, описаного в законі, відокремлює певний злочин від інших, або відмежовує злочин від інших правопорушень [172, с.10]367). Певно таки, що кожна ознака злочину, описана в законі є конституюючою для нього, але не кожна відрізняє цей злочин від інших.

Ознаки складу злочину дозволяють не лише порівняти фактично вчинене діяння і кримінально-правову норму, довести що певна норма поширюється саме на дане діяння, але й розмежувати злочини між собою, встановити відмінність між злочином і відповідним адміністративним проступком, іншим правопорушенням. Це фактично можливо або через розмежувальні риси, або через їх розчленування на складові частини (елементи) та перерахування з наступним порівнянням і інтеграцією в єдине ціле [438, с.17] 366). Тому вчення про ознаки складу злочину лежить і в основі розмежування суміжних посягань.

Конкуренція норм і розмежування

Уявляється, що питання про співвідношення конкуренції кримінально-правових норм із співвідношенням суміжних складів злочинів ставити не можна. Звичайно, ця проблема існує та потребує свого вирішення, але питання у цій ситуації треба ставити інакше — про співвідношення складів злочинів, що містяться в конкуруючих нормах та суміжних складах злочинів, або співвідношення норм, які містять суміжні склади злочинів із конкуренцією кримінально-правових норм.

Практичне значення встановлення відмінностей між проблемою конкуренції норм та проблемою розмежування суміжних складів злочинів, як зазначає К.С. Хахуліна, полягає в тому, що подолання конкуренції повинно здійснюватися за суворо визначеними, стійкими правилами. Ці правила не придатні для розмежування суміжних складів злочинів, оскільки норми, що їх містять, не конкурують. В цьому випадку все залежить тільки від фактичних обставин, встановлення в них ознак того чи іншого суміжного складу, з’ясування ознак, які відрізняють ці склади[167]. Тобто, основне питання такого співвідношення треба ставити так: чи знаходяться норми, що містять суміжні склади злочинів у конкуренції, чи ні. При позитивній відповіді на питання в процесі кваліфікації треба застосовувати правила подолання конкуренції, при негативній — правила розмежування суміжних складів злочинів. Разом з тим треба мати на увазі, що у більшості правозастосовних ситуацій конкуренції між нормами із суміжними складами злочинів взагалі не може виникнути, оскільки теоретичне співвідношення їх ознак в конкретній практичній ситуації не може змінитися. Не можна, наприклад, викрасти один і той самий предмет таємно і відкрито, шляхом розбійного нападу та шахрайства, вбити одну і ту саму людину умисно і необережно і т.д. У всіх подібних випадках можна говорити лише про розмежування суміжних складів злочинів.

В науці кримінального права при розгляді питань конкуренції кримінально-правових норм прийнято вирішувати співвідношення цього правового явища із співвідношенням суміжних складів злочинів. Вперше у вітчизняній кримінально-правовій літературі поняття “суміжність складів” та їх відмежування від конкуренції кримінально-правових норм було описане В.Н. Кудрявцевим. Порівнюючи ці поняття, він зазначає, що кожен з суміжних складів має ознаку (чи ознаки), які відсутні в іншому, в той час, як при конкуренції тільки одна з норм наділена ознаками, що відсутні в іншій[168].

Уявляється, що питання про співвідношення конкуренції кримінально-правових норм із співвідношенням суміжних складів злочинів ставити не можна. Звичайно, ця проблема існує та потребує свого вирішення, але питання у цій ситуації треба ставити інакше — про співвідношення складів злочинів, що містяться в конкуруючих нормах та суміжних складах злочинів, або співвідношення норм, які містять суміжні склади злочинів із конкуренцією кримінально-правових норм.

Практичне значення встановлення відмінностей між проблемою конкуренції норм та проблемою розмежування суміжних складів злочинів, як зазначає К.С. Хахуліна, полягає в тому, що подолання конкуренції повинно здійснюватися за суворо визначеними, стійкими правилами. Ці правила не придатні для розмежування суміжних складів злочинів, оскільки норми, що їх містять, не конкурують. В цьому випадку все залежить тільки від фактичних обставин, встановлення в них ознак того чи іншого суміжного складу, з’ясування ознак, які відрізняють ці склади[169]. Тобто, основне питання такого співвідношення треба ставити так: чи знаходяться норми, що містять суміжні склади злочинів у конкуренції, чи ні. При позитивній відповіді на питання в процесі кваліфікації треба застосовувати правила подолання конкуренції, при негативній — правила розмежування суміжних складів злочинів. Разом з тим треба мати на увазі, що у більшості правозастосовних ситуацій конкуренції між нормами із суміжними складами злочинів взагалі не може виникнути, оскільки теоретичне співвідношення їх ознак в конкретній практичній ситуації не може змінитися. Не можна, наприклад, викрасти один і той самий предмет таємно і відкрито, шляхом розбійного нападу та шахрайства, вбити одну і ту саму людину умисно і необережно і т.д. У всіх подібних випадках можна говорити лише про розмежування суміжних складів злочинів.

Види розмежування, які здійснюються в ході кримінально-правової кваліфікації.

В ході кримінально-правової кваліфікації здійснюються такі основні види розмежування:

1) злочину та інших (менш небезпечних) правопорушень;

2) окремих видів злочинів між собою;

3) різних видів одного і того ж злочину, виділених за ступенем суспільної небезпеки.

Об’єктами ж розмежування виступають:

1) диспозиції статей КК;

2) склади злочинів;

3) фактичні обставини, які підлягають кримінально-правовій оцінці

9.3. Розмежування окремих складів злочинів

Розмежування окремих складів злочинів між собою

Розмежування різних складів злочинів полягає у:

1) встановленні обов’язкових ознак основного складу злочину, за якими відрізняються два чи більше посягання. Ця розмежувальна дія полягає у виясненні того, які ознаки складу злочину є обов’язковими для кожного із складів і їх “кількісному” порівнянні. Або, інакше кажучи, з’ясовуються, за якими саме не співпадаючими ознаками відрізняються склади злочинів, які розмежовуються. Наприклад при розмежуванні крадіжки (ст. 185 КК) і заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ч. 2 ст. 191 КК) потрібно виділити з диспозицій відповідних статей Особливої частини КК ознаки, з використанням яких сконструйовані законодавцем ці злочини:

2) у співставленні співпадаючих однойменних ознак. При цьому відбувається порівняння одних і тих же ознак (наприклад, предмета, суб’єкта злочину) за змістом. Наприклад і в ст. 185 КК і в ч. 2 ст. 191 КК предметом назване “чуже майно”. Однак, в складі крадіжки таким предметом може бути будь-яке майно, щодо якого винний не має а ні дійсного, а ні гаданого права власності, то в складі злочину, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК предметом виступає майно, щодо якого винний має повноваження по оперативно-господарському управлінню.

Розмежування різних складів злочинів звичайно проводиться за кількома ознаками. Чим більше є розмежувальних ознак, тим чіткішим і більш очевидним є розмежування між ними. Як це може здійснюватися можна показати на прикладі розмежування грабежу, розбою і вимагання, яке проводиться:

- за предметом посягання. Предметом грабежу і розбою виступає будь-яке чуже майно — річ. Предметом же вимагання є лише таке чуже майно, яке перебуває у віданні чи під охороною особи, яка піддана вимаганню, а також право на майно, вчинення будь-яких дій майнового характеру;

- за потерпілим. Потерпілим від грабежу і розбою може бути будь-яка особа (яка перешкоджає доступу до майна, заволодінню ним, утриманню майна). Потерпілим же від вимагання можуть бути дві категорії осіб:

а) особа, у відданні чи під охороною якої перебуває майно, тобто та, яка наділена певними повноваженнями стосовно майна — предмета вимагання, або виконує щодо нього функції по охороні;

- близькі родичі особи, вказаної вище;

- за суспільно небезпечним діянням. При скоєнні грабежу злочинець сам вилучає (викрадає) майно, при розбої також застосовується погроза з ціллю заволодіння майном всупереч волі потерпілого. Для вимагання ж характерним є отримання майна ніби-то по волі потерпілого, однак це волевиявлення не справжнє, а “спотворене”, є реакцією на дії вимагача, які полягають у вимозі передати майно під погрозою;

- за змістом погрози. Грабіж і розбій вчиняються шляхом погрози лише фізичним насильством, тобто заподіянням шкоди організму потерпілого. При вимаганні погроза куди ширша, охоплює погрозу не лише фізичним насильством, але й обмеженням прав, свобод чи законних інтересів, знищенням або пошкодженням майна, розголошенням відомостей, які ганьблять потерпілого, ;

- за об’ємом погрози. При грабежі має місце погроза насильством, не небезпечним для життя чи здоров’я, при розбої — погроза насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи. В складі ж вимагання об’єм погрози не конкретизований, тобто може мати місце погроза будь-яким насильством;

- за характером погрози. При грабежі і розбої має місце погроза негайного застосування насильства, якщо вимоги грабіжника чи розбійника не будуть задоволені. При вимаганні погроза виступає засобом не пригнічення волі потерпілого до можливого опору, а засобом впливу на волю особи, коли останній ніби-то надається можливість вибору — задовольнити майнові вимоги чи піддатися насильству. Тому при вчиненні вимагання погроза носить характер віддаленої, реалізація якої можлива лише в майбутньому.

- за метою застосування насильства. При грабежі і розбої реальне насильство виступає способом вилучення майна чи його утримання, або способом отримання доступу до майна. При особливо кваліфікованому вимаганні (ч. 3, 4 ст. 189 КК) насильство виступає засобом залякування потерпілого заподіянням ще більшої шкоди, застосовується з метою підтвердити рішучість намірів вимагача.

Розмежування складів злочинів, виділених за ступенем суспільної небезпеки

Специфіка розмежування складів злочинів, виділених за ступенем суспільної небезпеки полягає в тому, що такі злочини співпадають за ознаками основного складу. Їх відмінність полягає в тому, наскільки інтенсивно виражені, масштабними є ці ознаки.

Верхня межа простого виду злочину є нижньою межею кваліфікованого виду цього ж злочину.

Верхня межа кваліфікованого виду злочину є нижньою межею особливо кваліфікованого виду цього ж злочину.

Вказані правила наочно видно на прикладах розмежування між окремими видами розкрадання чужого майна, ухилення від сплати податків, ряду інших злочинів.

Якщо кваліфікований (особливо кваліфікований)вид злочину має матеріальний склад, який виділений з врахуванням тяжкості наслідків, а простий вид цього ж складу злочину — формальний, то при відсутності наслідків і можливості їх настання діяння через малозначність не становить суспільної небезпеки. Яскравим прикладом наведеного є норма про службове підроблення (ст. 366 КК). Практика послідовно стоїть на тому, що безнаслідкове службове підроблення становить собою не злочин, а дисциплінарний проступок.

9.4. Відмежування злочинів від інших правопорушень

Необхідність відмежування злочинів від інших правопорушень

Поділ права та системи законодавства на окремі галузі має значення для правотворчості, відіграє велику роль в процесі підготовки правників. Разом із тим, в ході правозастосування не можна обмежуватися нормами лише однієї галузі, слід оцінювати скоєне, враховуючи всі нормативні акти, які входять в систему права.

Потреба в проведенні розмежування норм, передбачених різними галузями права обумовлена:

1) наявністю в різних галузях права норм, які регламентують схожі суспільні відносини і статей нормативно-правових актів, що характеризуються суміжними ознаками;

2) неприйнятністю ситуації, при якій одне і те ж діяння оцінюється як правопорушення, передбачене різними нормативно-правовими актами;

3) недопустимістю того, що особа відповідатиме за більш тяжкий вид правопорушення, ніж вчинено насправді;

4) необхідністю виключити можливість уникнути відповідальності за фактично вчинене і обмежитися відповідальністю за менш тяжке правопорушення.

Відмежування злочинів від цивільних деліктів

В ході правозастосування нерідко доводиться визначати, який вид правових відносин стає об’єктом правової оцінки — існують лише цивільно-правові відносини (у вирішення яких кримінально-правовими засобами втручатися неприпустимо), чи вчинено злочин і, отже, виникли кримінально-правові відносини. Як правило, це має місце у випадках заволодіння і розпорядження майном, при заподіянні майнової шкоди. Особливо складно проводити розмежування щодо відносин, які виникають в зв’язку з діяльність господарських товариств, використанні майна одним із співвласників. В таких випадках зустрічається необґрунтоване порушення кримінальних справ, безпідставне втручання держави в господарську діяльність суб’єктів підприємництва, цивільно-правові відносини між співвласниками. Не секрет, що при цьому нерідкі “замовні справи”, які порушуються в інтересах одного із учасників таких відносин, фактичне усунення конкурентів чи й партнерів по бізнесу від справ завдяки притягненню їх до кримінальної відповідальності, накладенні арешту на майно тощо.

При відмежуванні злочинів від цивільних деліктів важливо враховувати такі міркування:

1) невиконання чи неналежне виконання договірних зобов’язань не може оцінюватися як злочин;

2) кримінальна відповідальність може наставати тоді, коли встановлено, що цивільно-правова угода укладена без мети її виконання, маскує намір винного протиправно збагатитися за рахунок партнера. Причому, така мета існує ще до моменту кладення договору. Наприклад, отримання речей напрокат з метою звернути її на свою користь;

3) розпорядження своїм майном чи часткою в сумісній власності не становить злочину. Це, зокрема, стосується дій власника, який вилучає своє майно з володіння іншої особи (кримінальна відповідальність може наставати лише тоді, коли використовуються способи впливу на іншу особу, які заборонені КК, насамперед, насильство, погрози). Так само не становить собою злочину дії співвласника щодо майна, управління яким здійснюється спільно, яке не виділене, наприклад, перебуває в спільній сумісній власності подружжя;

4) кримінально-караними є протиправні дії щодо майна, співвласником якого є винний, але яке відокремлене від його власного (зокрема, це майно господарського товариства, кооперативу);

5) факт заподіяння майнової шкоди, якщо це водночас оцінюється як суспільно небезпечні наслідки злочину, повинен бути констатований власником чи уповноваженим ним органом. Неприпустимо визнавати наявність злочинних наслідків, при тому, що сам власник в установленому порядку не визнає, що йому заподіяна шкода. Наприклад, була порушена кримінальна справа проти виконавчого директора акціонерного товариства, який частину прибутку спрямував на надання спонсорської допомоги школі, лікарні, здійснив благоустрій прилеглої території (загальноміського скверу та вулиці). Встановлено, що цей директор дійсно вийшов за межі наданих йому повноважень, оскільки розподіл прибутку є прерогативою загальних зборів товариства. Однак, загальні збори, скликані вже після порушення кримінальної справи, не визнали дії свого директора неправильними, із запізненням, вже після фактичного виділення коштів, дали згоду на таке їх використання. Ревізійна комісія товариства також не констатувала наявність нецільового використання коштів, в річному звіті не було встановлено наявність збитків. При таких обставинах підстав для порушення кримінальної справи не було.

Слід зауважити, що у кримінальна відповідальність може поєднуватися з застосуванням заходів цивільно-правового характеру, в тому числі і з притягненням до цивільної відповідальності. Наприклад, у випадку розкрадання окремих видів майна його вартість відшкодовується в “кратному порядку”, крім того винний підлягає і кримінальній відповідальності. Інколи стверджують, що в такому випадку за одне порушення настає два види юридичної відповідальності. Видається, що це не так — в таких випадках має місце ідеальна сукупність злочину і цивільного делікту, тобто одним діянням вчиняються два правопорушення. За кожне із них настає юридична відповідальність різних видів, а “подвійної” відповідальності не виникає.

Параметри відмежування злочинів та інших правопорушень

Існує неписане правило, відповідно до якого нижня межа злочину водночас є верхньою межею інших правопорушень. Воно може бути засноване для тих випадків, коли ознакою складу злочину та відповідного правопорушення є наслідки, що мають кількісний вимір. Причому, в КК межа, при досягненні або перевищенні якої настає кримінальна відповідальність визначається по-різному:

1) шляхом визначення розміру наслідків в самому КК. Звичайно, це зроблено в примітках до статей Особливої частини КК, в яких роз’яснюється зміст понять, наведених в диспозиції цієї, деколи й інших статей КК;

2) через використання оціночних понять (типу “велика шкода”, “тяжкі наслідки”), в ході тлумачення яких визначаються кількісні характеристики, що є критеріями при визначенні змісту таких понять;

3) параметри настання наслідків в КК взагалі не конкретизовані.

Звісно, що найкращими в плані проведення відмежування злочинів від інших правопорушень є перший з названих способів конкретизації ознак складу злочину. Наприклад, в диспозиції ст. 210 КК “Порушення законодавства про бюджетну систему України” передбачено, що відповідні дії тягнуть кримінальну відповідальність, якщо предметом цих діянь були бюджетні кошти у великих розмірах, а в примітці 2 до цієї статті роз’яснено, що великим розміром бюджетних коштів відповідно до статей 210, 211 цього Кодексу вважається сума, яка в тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян. З цього випливає, що незаконні дії щодо бюджетних коштів у меншому розмірі становлять собою не злочин, а адміністративне правопорушення, передбачене ст. 164¹² Кодексу про адміністративні правопорушення України.

Якщо ж кримінально-правова норма не має “відповідника” в адміністративному законодавстві, то можливі такі варіанти:

- діяння становить собою дисциплінарний проступок (якщо воно вчинене службовою особою);

- діяння не передбачене як правопорушення. Наприклад, необережне заподіяння легкого тілесного ушкодження не становить собою адміністративного чи якогось іншого правопорушення. В таких випадках за вчинене можуть бути засновані лише заходи громадського впливу.

Існують і інші параметри розмежування злочинів та інших правопорушень. Серед них, кількість вчинених діянь. Наприклад, ст. 181¹ Кодексу про адміністративні правопорушення України передбачає відповідальність за заняття проституцією вперше, або повторно протягом року після накладення адміністративного стягнення, а за ст. 303 КК відповідальність настає за систематичне заняття проституцією.

Кримінально-правова оцінка при міжгалузевій конкуренції норм

Міжгалузева конкуренція норм звичайно є наслідком недоліків законодавчої техніки, коли норми різних галузей законодавства викладаються так, що з диспозицій статей не можна вивести розмежувальних ознак. Одним із яскравих прикладів такої конкуренції є норми кримінального та адміністративного законодавства про відповідальність за незаконне перетинання державного кордону (курсивом виділені відмінності у формулюваннях статті КК):

Очевидно, що жодних змістовних відмінностей між наведеними нормами немає, скоєне в рівній мірі підпадає як під адміністративно-правову норму, так і під норму КК.

Видається, що при такій конкуренції слід керуватися принципом кримінально-правової кваліфікації, відповідно до якого всі сумніви, неясності, суперечності законодавства тлумачаться на користь особи, дії якої кваліфікуються і вбачати в скоєному не злочин, а адміністративний проступок.

Аналогічно пропонується діяти і в тих випадках, де має місце “перехрещення” дій кримінальної та адміністративно-правової норм в зв’язку з тим, що не визначена нижня межа, починаючи з якої настає кримінальна відповідальність. Це, зокрема має місце у випадку дрібного розкрадання державного або колективного майна. Якщо воно вчинене при ознаках, визначених в ст. 51 КпАП України, то має місце адміністративний проступок, а не злочин, передбачений ч. 1 ст. 185, ч. 1 ст. 190, ч. 1, 2 ст. 191 КК.