Основи кримінально-правової кваліфікації

Кримінально-правова кваліфікація включає в себе доведення наявності ознак складу злочину, що здійснюється шляхом послідовного співставлення фактичних ознак скоєного з ознаками злочину, передбаченими кримінально-правовою нормою. При цьому може виявитися, що певна ознака, обов’язкова для даного складу злочину, відсутня. Це означає, що відповідальність за статтею (частиною статті), яка передбачає склад відповідного злочину настати не може, кримінально-правова кваліфікація діяння як злочину припиняється. Результатом такої кваліфікації є визнання відсутності ознак складу злочину. Це тягне за собою певні юридичні наслідки.

Визнання відсутності складу злочину пов’язано з рядом юридично значущих дій. Вони стосуються не лише прийняття відповідного процесуального рішення та оформлення цього факту, але й вирішення ряду питань матеріального кримінального права. Останні пов’язані, зокрема з оцінкою поведінки інших учасників цього ж злочину, визначенням того, чи немає у скоєному ознак якогось іншого злочину (злочинів), встановленням того, чи не підлягає застосуванню нормативні акти інших галузей права. Таким чином, констатація відсутності складу злочину далеко не завершує процес правової кваліфікації вчиненого.

При цьому в слідчо-прокурорській та судовій практиці зустрічається немало помилкових чи недостатньо обґрунтованих рішень, тим більше, що відмова в порушенні та закриття кримінальних справ в зв’язку з відсутністю складу злочину є поширеним явищем — воно щороку має місце в десятках, сотнях тисяч випадків. Далеко не всі питання, що виникають при цьому, вирішені в теорії кримінального права, знайшли своє однозначне висвітлення в літературі, немало з них взагалі не привертали увагу дослідників.

Тому вивчення питань кваліфікації діянь, вчинених при відсутності ознак складу злочину є теоретично актуальним і практично значимим.

12.1. Відсутність складу злочину як обставина, що виключає провадження в кримінальній справі

Поняття відсутності складу злочину

Склад злочину — це сукупність ознак, які характеризують благо, якому заподіюється шкода злочином, його зовнішні, видимі ознаки, особу, що вчинила посягання та внутрішні процеси, що відбуваються у свідомості та волі злочинця. Всього в теорії кримінального права виділяють 20 таких ознак (якщо як окрему ознаку враховувати емоційний стан суб’єкта — сильне душевне хвилювання, то таких ознак нараховується 21). Жоден із злочинів, передбачених статтями Особливої частини КК не характеризується усіма двадцятьма ознаками складу, в диспозиціях статей Особливої частини КК звичайно вказується 1-3, рідко більше ознак, ще ряд із них однакові для всіх складів злочинів і описані в статтях Загальної частини. Такі ознаки складу, без наявності яких даний злочин не може бути конституйований, називаються обов’язковими ознаками, ті ж із них, які можуть бути, а можуть і не бути в конкретному посяганні, вважаюся факультативними. Вони не впливають на кваліфікацію скоєного, але можуть враховуватися при призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності та від покарання, вирішенні інших кримінально-правових питань. Наприклад

Відсутність складу злочину аж ніяк не означає відсутності усіх обов’язкових ознак. ///////////

Відсутність же факультативних ознак взагалі не повинна оцінюватися як відсутність ознак складу злочину. Оскільки вони факультативні, то й не обов’язкові, їх наявність не впливає на визнання наявності повного складу відповідного посягання.

12.2. Кваліфікація малозначних посягань

Доведення відповідності фактичних і юридичних ознак посягання, або, як ще кажуть, підведення факту під закон — констатація того, що у вчиненому є всі обов'язкові ознаки складу злочину, далеко не завершує кваліфікації. Кваліфікація злочину не може зводитися до механічного процесу порівняння, співставлення і встановлення формального співпадіння чи неспівпадіння ознак діяння й тієї чи іншої кримінально-правової норми. Вона одночасно включає у себе і розкриття суспільно-політичної сутності вчиненого діяння і дійсного політичного змісту закону, що застосовується. Розкриття ж суспільно-політичної сутності посягання — це не що інше, як визначення характеру і ступеня його суспільної небезпеки. Воно охоплює і встановлення відсутності малозначності дії або бездіяльності. Відповідна оціночна діяльність становить, як вже відзначалося, окремий етап цієї стадії кваліфікації злочинів.

Відомо, що суспільна небезпека — це не якась самостійна ознака складу злочину, а риса, яка виражена у сукупності таких ознак. Разом із тим, далеко не всі ознаки складу злочину "формують" його суспільну небезпеку. Зокрема, не є ознаками, які визначають суспільну небезпеку посягання, такі, як причиновий зв'язок, загальні ознаки суб'єкта. І навпаки, серед ознак складу злочину можна виділити такі, які головним чином і визначають його суспільну небезпеку. Це — важливість об'єкта злочинного посягання, характер і розмір злочинних наслідків, спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя вчинення злочину, форма вини, мотив та мета дій особи, ознаки спеціального суб'єкта.

Визначення суспільної небезпеки посягання у ході його кваліфікації можливе лише після того, як визначена кримінально-правова норма (норми), яка передбачає відповідальність за нього. Однак, саме по собі визначення норми кримінального закону ще не означає, що питання про суспільну небезпеку посягання однозначно вирішене. Відомо, що у кримінально правових нормах відображена типова суспільна небезпека певного посягання. А відповідні ознаки складу того чи іншого злочину містять ту "частину суспільної небезпеки", яка у сукупності достатня для визнання певного посягання злочином. Однак певна комбінація одних і тих же ознак складу злочину може змінювати суспільну небезпеку посягання у цілому. Так, крадіжка державного майна з проникненням у приміщення чи інше сховище на думку законодавця свідчить про те, що такі діяння є суспільно небезпечними і такими, за які повинна наставати кримінальна відповідальність навіть тоді, коли вартість викраденого менша трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Тобто, суспільну небезпеку такої крадіжки визначають не стільки її суспільно небезпечні наслідки, скільки місце та спосіб вилучення майна.

Констатація того, що вчинена дія або бездіяльність формально містить ознаки злочину, але через малозначність не являє суспільної небезпеки, виключає кваліфікацію скоєного як злочину за певною нормою Особливої частини кримінального закону. Разом із тим, діяння не може бути визнане малозначним безвідносно до конкретної кримінально-правової норми. Немає малозначного посягання взагалі — є малозначна крадіжка, малозначна підробка документів, малозначне зберігання бойових припасів, тощо. Тому передумовою застосування ч. 2 ст. 11 КК є кваліфікація посягання за формальними ознаками за певною статтею Особливої частини.

12.3. Кваліфікація діянь, вчинених особами, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність

1. Проблема “Кримінальний закон і неповнолітній” має, як на мене, принаймні, три головних аспекти:

1) кримінальна відповідальність самих неповнолітніх;

2) кримінальна відповідальність за злочини проти неповнолітніх (інакше кажучи, кримінально-правова охорона неповнолітніх);

3) кримінальна відповідальність за злочини, вчинені спільно з неповнолітніми (або із залученням неповнолітніх).

Саме на цьому останньому аспекті я й спробую зупинитися в своєму виступі.

2. В чому актуальність питань про кваліфікацію діянь, вчинених спільно з неповнолітніми? Чому на них потрібно зупинятися спеціально?

По-перше, вони доволі часто вирішуються в практичній правозастосовній діяльності. В Україні останні роки реєструється біля 500 тис. злочинів; злочинність неповнолітніх становить біля 10% від усієї злочинності, щороку реєструється біля 12 тис. суспільно небезпечних діянь, вчинених особами, які не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність. У співучасті вчиняється приблизно третина з усіх злочинів, питома вага співучасті щодо злочинів, вчинених неповнолітніми ще вища. Так, що навіть за самими приблизними підрахунками, щонайменше 20 тис. разів на рік працівники органів дізнання, слідчі, прокурори, судді оцінюють діяння, при вчиненні яких злочини вчиняються дорослими особами із залученням неповнолітніх. Навіть на побутовому рівні всі знають, що нерідко ведуться розмови типу: “Піди з нами на справу, навіть якщо попадешся, то тобі — малолітці — нічого не буде”.

По-друге, в зв’язку з прийняттям нового КК деякі важливі питання відповідальності за злочини, вчинені дорослими злочинцями із залученням неповнолітніх, повинні вирішуватися інакше, ніж це робилося раніше.

По-третє, немало аспектів цієї проблеми в літературі вирішується непослідовно, існують дискусії, окремі моменти взагалі не піддавалися теоретичному аналізу.

По-четверте, як висновок з раніше відзначеного, практика стикається з немалими труднощами при вирішенні питань кримінально-правової кваліфікації посягань, вчинених із залученням неповнолітніх.

3. Перш, ніж аналізувати конкретні проблеми, які виникають в ході кваліфікації такого роду посягань, слід уточнити, про осіб якого віку йде мова.

В зв’язку з аналізом питань кримінально-правової кваліфікації посягань, вчинених із залученням неповнолітніх, має сенс виділення серед них кількох категорій:

1) які не досягли повноліття, тобто, 18-річного віку;

2) які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (слід застерегти проти вживання терміну “вік кримінальної відповідальності” — кримінальна відповідальність ніякого віку не має);

3) які в зв’язку з віковими особливостями не усвідомлюють значення вчинюваних дій, або, як ще кажуть деякі криміналісти, які характеризуються віковою неосудністю.

4. Вік по досягненні якого може наставати кримінальна відповідальність на перший погляд визначається просто — слід звернутися до ст. 22 КК. Однак, в цій статті регламентоване загальне правило про кримінальну відповідальність по досягненні 16-річного віку (ч. 1 ст. 22 КК); визначено перелік злочинів, за які можлива відповідальність з 14-річного віку (ч. 2 ст. 22 КК). В той же час законодавець ні словом не обмовився про питання, яке повсякчас постає на практиці — про те, що за ряд злочинів відповідальність може наставати з більш високого віку — по досягненні повноліття, або й ще старших осіб.

Наприклад, суддею в Україні можна стати з 25-річного віку. Певно, що й злочин, передбачений ст. 375 КК “Постановлення суддею (суддями) за відомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови” може бути вчинений лише особою, яка досягла вказаного віку. А в КК про це ні слова...

На сьогодні, чи не найбільш дискусійним питанням про вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність, стосується злочинів, суб’єктом яких виступає службова особа.

6. Вік, після досягнення якого настає кримінальна відповідальність за злочини, вчинені службовою особою, на перший погляд повинен встановлюватися відповідно до загального правила, закріпленого в ч. 1 ст. 22 КК України: «кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років». Разом з тим, більш уважний аналіз відповідних питань, пов’язаних з віком, дозволяє зробити висновок, що службовою особою може бути тільки повнолітній.

Висновок про те, що суб’єктами службових злочинів повинні визнаватись лише повнолітні особи найбільш повно в літературі обґрунтував О.Я. Свєтлов[180]. Аргументи автора видаються слушними, однак їх можна і слід розвинути та обґрунтувати те, що цей висновок стосується поняття службової особи, як суб’єкта й інших злочинів.

Перш за все, у визначенні службової особи, даному в законі (примітки 1, 2 до ст. 364 КК України) нічого не говориться про мінімальний вік такої особи. Це дає формальні підстави припускати, що суб’єктом службових злочинів може бути особа, яка досягла загального віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Разом з тим, закон вказує, що службовою визнається особа, яка є представником влади, або займає посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків або виконує такі обов’язки за спеціальним повноваженням.

Відповідно до чинного законодавства неповнолітній не може бути представником влади[181]. Разом із тим не існує якихось прямих заборон щодо того, щоб особи у віці до вісімнадцяти років займали посади, пов’язані з виконанням адміністративно-господарських та організаційно-розпорядчих функцій.

Однак, О.Я. Свєтлов в зв’язку з цим справедливо підкреслює, що крім формального заняття будь-якої посади, яка дає підстави вважати особу службовою, така особа повинна мати певний рівень інтелекту, життєвий досвід, відповідну освіту[182]. Саме такі якості дозволяють особі усвідомлювати протиправність дій, які виходять за межі таких простих моральних максим: “Не убий”, “Не вкради”. Оцінка дій, що входять в об’єктивну сторону службових злочинів як протиправних і кримінально-караних не завжди доступна розумінню неповнолітньої особи. Тому, видається несправедливим притягати до кримінальної відповідальності за службові злочини неповнолітніх осіб. Вивчення судової статистики за тривалий період показало, що серед засуджених за злочини, суб’єктом яких є службова особа, неповнолітні відсутні.

Але найвагомішим аргументом на користь того, що службовою особою може бути лише повнолітній, є те, що виконання відповідних обов’язків полягає у здійсненні функцій представника. Адже організаційно-розпорядча чи адміністративно-господарська діяльність здійснюється від імені і за дорученням власника підприємства, установи, організації. Цивільне ж законодавство передбачає, що представником може бути тільки повнолітня особа.

Якщо ж розглядати службових осіб підприємства, установи, організації, як суб’єктів відповідних злочинів, то особи, які не досягли повноліття, не можуть виступати суб’єктами законної підприємницької діяльності, не можуть виконувати організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські обов’язки. Хоч в Законі України «Про підприємництво» прямих обмежень з приводу віку суб’єктів підприємництва немає, але на них в повній мірі поширюються вимоги цивільного законодавства про дієздатність і про представництво. Як вказано в ст.ст. 13 і 14 ЦК України «неповнолітні віком від п’ятнадцяти до вісімнадцяти років вправі самостійно учиняти дрібні побутові угоди і самостійно розпоряджатися своїм заробітком, неповнолітні віком до п’ятнадцяти років вправі учиняти лише дрібні побутові угоди». В той же час підприємницька діяльність пов’язана із здійсненням угод, які явно виходять за межі дрібних побутових. Крім того, виконання такими особами своїх функцій часто пов’язане з укладенням договору про повну матеріальну відповідальність. Такий договір, відповідно до норм трудового законодавства, може бути укладений тільки з особою, яка досягла вісімнадцятирічного віку.

Таким чином, викладене підтверджує, що службовою особою може бути лише особа, яка досягла 18-річного віку. Тому видається слушною пропозиція О.Я. Свєтлова по вдосконаленню законодавства: звузити поняття "службових осіб" і визнавати такими тільки повнолітніх осіб, що виконують відповідні функції[183].

Отже, досягнення вказаного віку — повноліття є обов’язковою ознакою аналізованого виду суб’єкта злочину.

Висновок про те, що лише повнолітні можуть бути суб’єктами злочинів стосується і злочинів проти встановленого порядку несення військової служби, ряду інших категорій посягань (зокрема, пов’язаних з порушенням більшості спеціальних правил безпеки).

7. Аналіз КК показує, по кримінальна відповідальність можлива лише по досягненні особою повноліття стосується широкого кола передбачених ним посягань. Серед них:

- злочини, суб'єктом яких виступає службова особа (таких в КК є понад вісім десятків);

- злочини проти встановленого порядку несення військової служби (таких КК передбачає 34);

- злочини, вчинення яких пов'язане з порушенням спеціальних правил поведінки, які покладаються лише на повнолітніх (таких також є кілька десятків).

В цілому ж можна стверджувати, що, принаймні третина статей Особливої частини КК передбачає відповідальність за злочини, суб’єктом яких виступають лише повнолітні особи.

8. Кримінально-правова оцінка діянь, вчинених особами, яким неправомірно надані права, чи на яких покладені обов’язки, пов’язані з досягненням певного віку

Такі особи не виступають суб’єктами відповідних злочинів і не підлягають за них кримінальній відповідальності.

Така позиція свого часу була закріплена в постановах пленуму Верховного Суду України і рішеннях з конкретних справ щодо ухилення від призову на військову службу, втечу з-під варти.

9. Кваліфікація діянь, вчинених особами, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність

Такі особи підлягають відповідальності за інші злочини, щодо яких вони досягли необхідного віку. (ст. 178 “Пошкодження релігійних споруд чи культових будинків” та ст. 194 КК “Умисне знищення або пошкодження майна”).

10. Неповноліття “учасника” злочину і вирішення питань співучасті

Раніше вважалося, що співучасть (у формах “вчинення злочину групою осіб”, “вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою”) має місце і тоді, коли у вчиненні злочину приймала участь лише одна деліктоздатна особа, а інші в зв’язку з недосягненням віку чи з інших підстав не підлягали відповідальності.

Зараз же це неможливе, оскільки ст.26 КК визначає співучасть як участь кількох суб’єктів злочину

11. Залучення до вчинення злочину неповнолітнього.

Якщо до вчинення злочину залучається особа, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність — то за все вчинене нею відповідає особа, яка використовує таку особу. Особа ж, яка вчиняє діяння виступає як знаряддя вчинення злочину. Тут має місце ситуація, яка в теорії кримінального права називається по різному: “посереднє виконання”, “посередня винність” тощо.

12. Якщо той, хто використовує неповнолітнього як знаряддя злочину, не знає про його вік (про те, що його “подільник” не досяг віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність).

Видається, що тут слід керуватися загальним правилом про кримінально-правове значення помилки — скоєне кваліфікувати як замах на відповідних злочин (має місце юридична фікція, коли злочини з повністю виконаною об’єктивною стороною прирівнюється до незакінченого злочину, оскільки відсутні всі ознаки складу відповідного посягання).

13. Якщо до вчинення злочину залучається особа, яка досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Відповідальність настає по правилах про співучасть у злочині та додатково скоєне кваліфікується за ст. 304 КК “Втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність”.

14. Діяння, вчиненні проти особи якого найменшого віку повинні оцінюватися як втягнення у злочинну діяльність? Видається, що відтоді, коли особа починає розуміти злочинний характер дій, які вчиняються щодо неї.

15. Значення ініціативи самого неповнолітнього для оцінки скоєного як “втягнення у злочинну діяльність”. Наш КК не знає поняття “ініціатор злочину”, в теорії чи не всі одностайно заперечують необхідність його використання. Однак щодо злочину, передбаченого ст. 304 КК, таке поняття вкрай необхідне. Адже за умови, коли ініціатива про вчинення злочину походить від самого неповнолітнього, то про його втягнення кимось із дорослих говорити не доводиться.

12.4. Кваліфікація діянь, вчинених при відсутності вини

Послідовність доказування наявності ознак складу злочину, які відносяться до його суб’єктивної сторони

Процес кримінально-правової кваліфікації, як вже відзначалося при викладі питань, пов’язаних з стадіями та етапами відповідної діяльності, передбачає певну послідовність встановлення елементів та ознак складу злочину. При цьому встановлення суб’єктивної сторони посягання здійснюється наприкінці процесу кваліфікації, тоді, коли вже доведена наявність ознак об’єкта, об’єктивної сторони та суб’єкта відповідного злочину. Тому цілком можлива ситуації, при яких:

1) визначення статті, за якою настає відповідальність, відбувається в залежності від суб’єктивної сторони посягання. Наприклад, кваліфікація вбивства, службових злочинів в значній мірі детермінована формою вини;

2) констатована наявність всіх необхідних для даного злочину ознак, за винятком вини або інших ознак суб’єктивної сторони злочину.

Принцип кримінальної відповідальності лише за наявності вини та його врахування при кримінально-правовій кваліфікації

З положень, викладених в ч. 2 ст. 2 КК а також ряді інших кримінально-правових норм випливає, що кримінальна відповідальність настає лише при наявності вини. Не існує вини взагалі, це поняття конкретне, вона стосується ставлення особи до певного суспільно небезпечного діяння та його наслідків, існує лише у формі умислу чи необережності. Це означає, що особа може бути невинною щодо одного злочину, і, водночас, мати вину щодо іншого кримінально караного посягання.

Врахування вини при кримінально-правовій кваліфікації полягає в такому:

- якщо кримінально-правова норма передбачає наявність певної форми вини, до посягання може кваліфікуватися за статтею КК, що виражає цю норму, лише при наявності “потрібної” форми вини, а в певних випадках і відповідного виду умислу чи необережності;

- відсутність форми вини, необхідної для певного злочину не виключає того, що скоєне повинно кваліфікуватися за статтею, яка передбачає іншу форму вини;

- діяння, яке вчинене без вини, не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Визначення форми вини, з якою вчиняється певний злочин

Про те, що певний злочин може бути вчинений лише умисно, можна зробити висновок, насамперед з аналізу диспозиції статті Особливої частини КК. Вказівка на умисний характер відповідного злочину здійснюється шляхом:

- прямого визначення форми вини, притаманної для даного злочину. Всього в назвах та диспозиціях статей Особливої частини КК вказівка на те, що певні дії вчиняються умисно, міститься 90 разів;

- вказівки на певний мотив чи мету вчинення злочину (оскільки відомо, що ці ознаки в чинному кримінальному законодавстві виділяються лише щодо умисних злочинів;

- передбачення наявності “завідомості” при вчиненні злочину (в 44 випадках);

- посилання на неодноразовість, систематичність, злісність, якою характеризується певне діяння, вчинення його з особливою зухвалістю чи цинізмом тощо;

В багатьох випадках, на те, що певний злочин вчиняється лише умисно стаття Особливої частини КК не містить прямої вказівки. Наприклад, в КК не говориться про те, що умисно вчиняються такі злочини, як крадіжка, зґвалтування, одержання хабара. Однак, форма вини, з якою вчиняються такі злочини, визначається через аналіз інших ознак їх складу, з врахуванням того, що відповідальність встановлена за вчинення посягання явно злочинним способом (з використанням насильства, погроз, обману).

Висновок про те, що той чи інший злочин вчиняється з необережності можна зробити виходячи, враховуючи такі обставини:

- пряму вказівку в диспозиції статті Особливої частини КК (вона має місце лише щодо чотирьох злочинів — в ст.ст. 119, 128, 196, 421 КК);

- використання в диспозиції статті термінів, які вказують на неумисний характер посягання, наприклад на несумлінне ставлення до своїх обов’язків (ст. 367 КК);

- порівняння санкцій статей Особливої частини. Якщо за заподіяння певних наслідків умисно встановлена більш сувора санкція, ніж за такі ж характером та змістом наслідки в іншій статті, то це вказує, що злочин, передбачений цією статтею, вчиняється з необережності.

Злочини, які можуть вчинятися як умисно, так і з необережності можна вивести способом виключення. Якщо немає даних, що однозначно свідчать лише про умисний, або лише про необережний характер певного посягання, то відповідальність за нього настає при обох відомих закону формах вини.

Нарешті, так звана “необережність в умислі” має місце тоді, коли в цілому умисний злочин містить ознаки, ставлення до яких може виражатися і в необережності. Наприклад, відповідальність за зґвалтування неповнолітньої чи малолітньої особи настає не лише тоді, коли винний знав про відповідний вік потерпілої особи і саме з особою такого віку бажав вступити у насильницькі статеві зносини, а й тоді, коли він міг і повинен був передбачити неповноліття чи малоліття потерпілої чи потерпілого.

Значення встановлення виду умислу для кримінально-правової кваліфікації

Відомо, що види умислу виділяються за різноманітними підставами, що має кваліфікуюче значення. Зокрема:

- при альтернативному умислі кваліфікація проводиться за нормою, яка передбачає злочин, який був фактично вчинений;

- при неконкретизованому умислі скоєне кваліфікується за кримінально-правовою нормою, яка передбачає відповідальність за фактично вчинене посягання (виходячи з розміру шкоди, заподіяної певним злочином);

- при прямому умислі відповідальність настає не лише за фактично заподіяну шкоду, а й за “бажану” — на заподіяння якої був спрямований умисел винного. Якщо фактично шкода не заподіяна, то при наявності прямого умислу скоєне кваліфікується як готування чи замах на той злочин, що його бажав вчинити винний. При непрямому умислі відповідальність настає лише за фактично заподіяну шкоду, тобто, скоєне кваліфікується за статтею Особливої частини КК, яка передбачає відповідний закінчений злочин.

Значення встановлення виду необережності для кримінально-правової кваліфікації

За загальним правилом вид необережності — злочинна самовпевненість чи злочинна недбалість не впливає на кваліфікацію скоєного. Тобто, необережний злочин може вчинятися як з одним, так і з іншим видом необережності.

Для необережності характерним є те, що визначення її наявності в кримінальному законі (ст. 25 КК) пов’язується лише зі ставленням до наслідків своєї дії або бездіяльності. Отже, так звана безнаслідкова необережність не є кримінально-караною. Виходячи з цього, можна стверджувати, що при кваліфікації необережних злочинів немає потреби встановлювати суб’єктивна ставлення до свого діяння.

Однак, в чинному КК не передбачена відповідальність за жодне необережне посягання, за яке б не наставала відповідальність при його умисному вчиненні — кожний необережний злочин має свій умисний антипод. Тому щоразу при кваліфікації скоєного за статтями Особливої частини КК, які передбачають необережний злочин, потрібно встановлювати, що відсутні ознаки умисної вини і що скоєне не повинно кваліфікуватися за статтями, які передбачають умисне заподіяння шкоди.

Водночас, далеко не всі посягання, які переслідуються законом при їх умисному вчиненні, визнаються злочинами при необережному ставленні до заподіяних наслідків. Звідси випливає, що відсутність умислу зовсім не обов’язково свідчить, що повинна наставати відповідальність “хоча б” за необережний злочин.

Поняття випадку (казусу)

Форми вини і види умислу та необережності в КК названі вичерпно, як вже відзначалося, вина завжди конкретна — встановлюється щодо певних діянь та їх наслідків, про наявність вини можна говорити лише тоді, коли констатована наявність всіх без винятку вказаних в ст. 24, 25 КК ознак умислу або необережності.

Відсутність певних ознак умислу може означати:

- відсутній прямий умисел, але має місце непрямий умисел;

- відсутній умисел, але є необережність;

- відсутня вина взагалі (оскільки немає ні умислу, ні необережності).

Відсутність же ознак необережності передбачає:

- відсутність злочинної самовпевненості при наявності злочинної недбалості (що, як відзначалося, на кваліфікацію за загальним правилом не впливає);

- відсутність ознак вини (як злочинної самовпевненості, так і злочинної недбалості, і, тим більше, прямого чи непрямого умислу).

Коли посягання вчиняється при відсутності ознак і умислу, і необережності, то відсутні вина взагалі. Має місце ситуація, яка не визначена в КК, а в теорії кримінального права та на практиці називається випадком або казусом (від латинського casus, що й означає випадок, окремий факт). При цьому від випадком в юриспруденції розуміють діяння, яке має зовнішні ознаки злочину, але позбавлене ознак вини, а тому й безкарне.

В кримінально-правовій літературі поняття випадку часто розкривають, звертаючи увагу на його відмінність від злочинної недбалості. Наприклад, в одному з найновіших підручників з Загальної частини кримінального права України вказується, що він (випадок) має місце тоді, коли наслідки, що настали, перебувають у причинному зв’язку з дією (або бездіяльністю) особи, котра, однак, не тільки не передбачала можливості їх настання, а й не могла їх передбачити. На відміну від недбалості, “випадок” характеризується відсутністю суб’єктивного критерію, який у поєднанні з об’єктивним визначає необережність як вид вини[184].

З таким підходом до визначення випадку погодитися важко, оскільки він недосить повний, стосується лише ситуацій розмежування необережної вини і випадку. В той же час, про випадок можна говорити і тоді, коли відсутня перша інтелектуальна ознака умислу — усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру свого діяння, і при цьому не встановлена відповідальність за відповідне необережне посягання, або відсутні й ознаки необережності. Тому більш вдалим видається описання випадку, дана П.С. Матишевським, який вказував, що для невинуватого заподіяння шкоди (казусу) характерним є те, що особа не усвідомлювала і не могла усвідомити суспільну небезпечність своєї дії (бездіяльності) або не передбачала і не повинна була чи не могла передбачити настання від свого діяння суспільно небезпечного наслідку[185].

Слід звернути увагу на те, що про випадок у кримінально-правовому розумінні ведуть мову лише тоді, коли вчиняється діяння, передбачене кримінальним законом, настають наслідки, які тягнуть кримінальну відповідальність. При цьому наявні ознаки об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта відповідного складу злочину. Тобто, поняття випадку, як і злочину — цілком конкретне. Про наявність випадку можна судити лише внаслідок проведення кримінально-правової кваліфікації скоєного.

Таким чином, можна виділити ознаки кримінально-правового поняття випадку:

1) вчинене діяння, передбачене певною статтею Особливої частини КК;

2) у скоєному є всі ознаки об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта певного складу злочину;

3) відсутня форма вини, необхідна для даного посягання, в зв’язку з чим виключається кримінальна відповідальність.

Таким чином, не можна говорити про випадкове заподіяння шкоди, якщо відсутні ознаки, які стосуються не вини, а інших елементів складу злочину, або ж що має місце випадок, якщо діяння може кваліфікуватися як злочин, вчинений через необережність..

Кримінально-правове значення випадку

Випадок означає відсутність вини, як однієї з обов’язкових ознак суб’єктивної сторони, а, тим самим, і складу злочину в цілому. Це означає, що при наявності випадку не може наставати кримінальна відповідальність. Випадкове заподіяння шкоди не становить собою адміністративного правопорушення чи дисциплінарного проступку, відповідальність за які також настає лише при наявності вини. Водночас таке діяння може наставати цивільно-правова відповідальність — у випадках, коли цивільне законодавство допускає відповідальність без вини.

Випадок і питання кримінально-правової кваліфікації

Разом із тим викладене не означає, що при наявності випадку зовсім не повинні вирішуватися питання кримінально-правової кваліфікації. Вони стосуються як оцінки поведінки особи, в скоєному якою є ознаки випадку, так і поведінки інших осіб.

Випадок, як вже відзначалося, характеризується тим, що про його наявність можна говорити лише тоді, коли встановлена наявність більшості ознак складу злочину. Тому оцінка скоєного як випадку можлива лише тоді, коли зроблений висновок, що за ознаками, об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта діяння має охоплюється ознаками певної статті Особливої частини КК. Аналізована ситуація є проявом відсутності складу злочину. Тому випадок не утворює собою якихось особливих підстав для закриття кримінальної справи чи відмови в порушенні кримінальної справи, це здійснюється на підставі п. 2 ст. 6 КПК України.

Конкретність випадку передбачає, що може мати випадок щодо одного посягання і, водночас, наявною вина відносно інших наслідків, заподіяних цією ж особою. Часто це має щодо злочинів з так званими похідними наслідками. Наприклад, заподіюючи тяжке тілесне ушкодження, особа діє умисно, водночас її виною не охоплюється спричинення смерті потерпілого. В такому разі скоєне не може бути кваліфіковане за ч. 2 ст. 121 КК, а підлягає кваліфікації за ч. 1 цієї статті (а за ч. 2 ст. 121 КК відповідальність може наставати лише при наявності інших кваліфікуючих ознак).

Відсутність вини в діяння однієї особи не виключає того, що саме таким її станом скористається в своїх злочинних цілях інша особа. Тобто, йдеться, про використання завідомо невинного для вчинення злочину. В теорії кримінального права такі випадки пропонується оцінювати як посереднє виконання злочину, коли особа, яка вчиняє шкоду внаслідок випадку не підлягає кримінальній відповідальності, а як дії виконавця кваліфікуються посягання того, хто використовує невинного.