Останнє бажання

ГОЛОС РОЗУМУ 1

Вона прийшла до нього над ранком.

Ввійшла дуже обережно, тихо, безшелесно ступаючи, пливучи через кімнату як видіння, як примара, а єдиний звук, що її супроводжував, видавала нагортка[1], тершись об голу шкіру. Однак саме цей слабенький, ледь чутний шерех розбудив відьми́на, а, може, лиш вирвав з дрімоти, у якій він монотонно погойдувався, наче зависши у безодні, між поверхнею і дном спокійного моря, серед легенького хвилювання пасемок водоростів.

Він не ворухнувся, навіть не здригнувся. Дівчина підпурхнула ближче, зняла нагортку, повільно, наче вагаючись, сперла зігнуте коліно об край ліжка. Він поглядав на неї з-під опущених вій, не подаючи виду, що не спить. Дівчина обережно зійшла на ложе, на нього, обіймаючи його стегнами. Спершись на напружених руках, війнула по його обличчю волоссям, що пахло рум’янком. Відважившись і ніби в нетерплячці, схилилася, торкнулася кінчиком грудей його повіки, щоки, губ. Він усміхнувся, взявши її за плечі, дуже повільним рухом, обережно, ніжно. Вона випросталася, тікаючи від його пальців, промениста, осяяна, затьмарена своїм блиском у млистій ясності світанку. Він ворухнувся, але вона рішучим натиском обох долонь не дозволила йому змінити позицію, легкими, але рішучими рухами стегон вимагаючи відповіді.

Він відповів. Вона вже не уникала його долонь, відкинула голову назад, струснула волоссям. Її шкіра була прохолодною і дивовижно гладенькою. Очі, що їх він побачив, коли вона наблизила обличчя до його обличчя, були великими й темними, як у русалки.

Заколисуваний, він втонув у рум’янковому морі, а воно збурилося і зашуміло, згубивши спокій.