Останнє бажання

ЗЕРНО ПРАВДИ

Рух чорних цяточок на ясному, посмугованому імлою небі привернув увагу відьми́на. Їх було багато. Птахи кружляли, описуючи повільні, плавні кола, а потім раптово знижували політ і знову здіймалися вгору, б’ючи крильми.

Відьми́н довго спостерігав за птахами, оцінював відстань і приблизний час, потрібний для її подолання, з поправкою на пересіченість терену, густоту лісу та глибину й напрямок яру, котрий, за його здогадами, мав би бути по дорозі. Врешті відкинув меча, на два отвори скоротив пас, що навкіс перетинав груди. Ефес та руків’я перекинутого через спину меча виглянули з-над правого плеча.

— Трохи подовжимо дорогу, Рибко, — сказав. — З’їдемо з тракту. Птаство, так мені видається, недаремно там кружляє.

Кобила, звісно, не відповіла, але рушила з місця, почувши звичний голос.

— Хтозна, може, це здохлий лось, — мовив Геральт. — А, може, і не лось. Хтозна?

Яр справді був там, де він сподівався, — в якусь мить відьми́н зверху глянув на крони дерев, що тісно заповнювали ущелину. Однак спуск був пологим, а дно сухим, без терня, без гниючих стовбурів. Він легко перетнув яр. По той бік був березовий гай, за ним велика поляна, вересовисько і бурелом, що витягав угору мацаки поплутаних галузок та коріння.

Птахи, сполошені появою вершника, здійнялися вище, закаркали дико, різко, хрипко.

Геральт відразу побачив перші останки — білість овечого кожушка та матова блакить сукні виділялися на тлі пожовклих куп осоки. Другого трупа не бачив, але знав, де він лежить, — це місце видавала позиція трьох вовків, що, присівши за задах, спокійно дивилися на вершника. Відьми́нова кобила пирхнула. Вовки, як за командою, безшумно, неквапом потрюхикали в ліс, час від часу повертаючи у бік прибульця трикутні голови. Геральт зістрибнув з коня.

Жінка в кожушку і блакитній сукні не мала обличчя, шиї та більшої частини лівого стегна. Відьми́н проминув її, не схиляючись.

Чоловік лежав обличчям до землі. Геральт не перевертав тіла, побачивши, що й тут вовки та птахи не дармували. Та й не було потреби пильно оглядати останки — передпліччя й плечі вовняного кубрака покривав чорний розгалужений узор засохлої крові. Очевидно було, що чоловік загинув від удару в шию, а вовки обгризли тіло пізніше.

На широкому поясі, біля короткого корда[7] в дерев’яних піхвах, чоловік носив шкіряний черес. Відьми́н зірвав його, по черзі викинув у траву кресало, кусник крейди, віск для запечатування, жменю срібних монет, складаний ножик для гоління в кістяній оправі, кроляче вухо, три ключі на кільці, амулет з фалічним символом. Два листи, написані на полотні, відвологли від дощу й роси, руни розлізлися і розмазалися. Третій, на пергаменті, теж був ушкоджений вологою, але читкий. То був довірчий лист, виданий краснолюдським банком у Мюрівелі купцю на ім’я Рулле Аспер чи Аспен. Сума акредитиву була невеликою.

Схилившись, Геральт підняв праву руку чоловіка. Як і сподівався, мідний перстень, що врізався в опухлий і посинячений палець, мав знак цеху зброярів — стилізований шолом із заборолом, два перехрещені мечі та руну А, вирізьблену над ними.

Відьми́н повернувся до трупа жінки. Коли перевертав тіло, щось вкололо його в палець. То була рожа, пришпилена до сукні. Квітка зів’яла, але не втратила кольору — пелюстки були темно-блакитними, майже ліловими. Геральт вперше бачив таку рожу. Перевернув тіло і здригнувся.

На відкритій, здеформованій шиї виразно були помітні сліди зубів. Не вовчих.

Відьми́н обережно відступив до коня. Не спускаючи погляду з краю лісу, забрався в сідло. Двічі об’їхав поляну, схилившись, пильно оглядав землю, роздивляючись.

— Отак, Рибко, — тихо сказав, стримуючи коня. — Річ ясна, хоч не зовсім. Зброяр і жінка приїхали верхи, з боку отого лісу. Без сумніву, прямували від Мюрівелю додому, бо ніхто довго не возить при собі нереалізований акредитив. Чому їхали так, а не шляхом, — невідомо. Але їхали через вересовисько, поряд. І тоді, невідомо чому, обоє зійшли чи впали з коней. Зброяр загинув відразу. Жінка бігла, потім впала і теж загинула, а те щось, що не залишило слідів, тягло її по землі, тримаючи зубами за шию. Трапилося це два чи три дні тому. Коні розбіглися, не станемо їх шукати.

Кобила, звісно, не відповіла, неспокійно пирхала, відповідаючи на знайомий їй тон голосу.

— Те щось, що вбило обох, — вів далі Геральт, дивлячись на край лісу, — не було ні вовкулаком, ні біхерсом. Ні той, ні інший не залишили б так багато для стерв’ятників. Коли б тут були болота, то я б сказав, що то шишимора чи багник. Але тут боліт нема.

Схилившись, відьми́н дещо відгорнув попону, що закривала бік коня, відкривши приторочений до в’юків другий меч із блискучою оздобленою гардою і чорним карбованим руків’ям.

— Так, Рибко. Подовжимо дорогу. Треба перевірити, чому зброяр і жінка їхали через бір, а не шляхом. Якщо байдуже минатимемо такі випадки, не заробимо навіть на овес для тебе, правда, Рибко?

Кобила слухняно рушила вперед через бурелом, обережно переступаючи гілля та ями від вивернутих дерев.

— Хоч це і не вовкулака, не ризикуватимемо, — вів далі відьми́н, виймаючи з торби біля сідла засушену китичку тої й вішаючи її при мундштуці. Кобила пирхнула. Геральт дещо розшнурував каптан під шиєю, видобув назовні медальйон з вищиреною вовчою пащею. Медальйон, підвішений на срібному ланцюжку, погойдувався в ритмі кінської ходи, поблискуючи у сонячному промінні наче ртуть.

Червону черепицю округлого даху башти він помітив з вершини пагорба, на який піднявся, зрізаючи кут повороту не надто протоптаної стежки. Узбіччя, заросле ліщиною, засипане сухим гіллям, покрите товстим килимом жовтого листя, було не надто зручним для спуску. Відьми́н повернувся, обережно з’їхав схилом, повернувся на стежку. Їхав повільно, час від часу притримував коня і звішувався з кульбаки, шукаючи слідів.

Кобила шарпнула головою, дико заіржала, затупотіла, затанцювала на стежці, здіймаючи куряву із сухого листя. Геральт, обхопивши кінську шию лівою рукою, склав пальці правої руки в Знак Аксій і водив над кінською головою, шепочучи заклинання.

— Аж так недобре? — пробурмотів і оглянувся довкола, не знімаючи Знаку. — Аж так? Спокійно, Рибко, спокійно.

Чари подіяли швидко, але кобила, навіть підштовхнута п’ятою, зрушила не відразу, мляво, неприродно, згубивши еластичний ритм ходи. Відьми́н легко зістрибнув на землю, пішов далі пішки, тягнучи коня за вуздечку. Побачив мур.

Між муром і лісом не було відступу, помітної прогалини. Молоді деревця й кущі ялівцю змішували листя з плющем і диким виноградом, що вчепився кам’яної стіни. Геральт задер голову. Тої ж миті почув, як до його карку, лоскочучи, підіймаючи волосся, учепилося і рухається поповзом невидиме м’яке створіннячко. Він знав, що це.

Хтось дивився.

Повернувся повільно, плавно. Рибка пирхнула, м’язи на її шиї затремтіли і заворушилися під шкірою.

На узбіччі пагорба, з якого він щойно з’їхав, нерухомо стояла дівчина, спершись одною рукою об стовбур вільхи. Її біла сукня, що волоклася по землі, контрастувала з блискучою чорнотою довгого, розкуйовдженого, спадаючого на плечі волосся. Геральтові здалося, що вона усміхається, але не був певний — надто далеко.

— Вітаю, — сказав, піднявши руку в приязному жесті. Ступив крок до дівчини. Вона, ледь повертаючи голову, слідкувала за його рухами. Обличчя мала бліде, очі чорні й величезні. Усмішка — якщо то була усмішка — щезла з її обличчя, наче стерта ганчіркою. Геральт зробив ще один крок. Листя зашелестіло. Дівчина збігла по узбіччі як лань, проскочила між кущами ліщини, була вже тільки білою смугою, коли зникла в глибині лісу. Здавалося, що довга сукня зовсім не сковує її рухів.

Кобила відьми́на злякано заіржала, шарпнувши голову вгору. Геральт, все ще дивлячись у напрямку лісу, звично заспокоїв її Знаком. Тягнучи коня за вуздечку, повільно пішов уздовж муру, по пояс у лопухах.

Брама, міцна, обкована залізом, посаджена на іржавих завісах, була оснащена великою мосяжною калаталкою. Повагавшись трохи, Геральт витягнув руку і торкнувся засниділого кільця. Відразу відскочив, бо тої ж миті брама розкрилася, зі скрипом і хрипом, розгортаючи на боки купки трави, камінці та галузки. За брамою не було нікого — відьми́н бачив лише порожнє подвір’я, занедбане, заросле кропивою. Ввійшов, тягнучи коня за собою. Кобила, приголомшена Знаком, не опиралася, але ноги переставляла негнучко й невпевнено.

Подвір’я було з трьох боків оточене муром і рештками дерев’яних риштувань, четвертий же становив фасад палацика у строкатій віспі полупаного тиньку, брудних патьоках, гірляндах плющу. Віконниці, з яких злізла фарба, буди зачинені. Двері теж.

Геральт перекинув Рибчину вуздечку через стовпчик при брамі і повільно пішов у бік палацику по засипаній жорствою алейці, що бігла повз низьке цембровиння невеликого фонтанчика, заповненого листям і сміттям. Посередині фонтану, на химерному цоколі, випружувався дельфін, вирізаний з білого каменю, вигинаючи вбік обтовчений хвіст. Біля фонтану, на чомусь, що колись давно було клумбою, ріс трояндовий кущ. Від інших кущів, бачених Геральтом, він не відрізнявся нічим, окрім кольору квітів. Квіти були винятком — мали барву індиго, з легеньким пурпуровим відтінком на кінцях деяких пелюстків. Відьми́н торкнувся одної, наблизив обличчя, понюхав. Квіти мали звичайний трояндовий запах, але дещо сильніший.

Двері палацику — і одночасно всі віконниці — з тріском розчинилися. Геральт різко підняв голову. Алейкою, скрегочучи жорствою, просто на нього мчало страховисько.

Права рука відьми́на блискавично піднялася над плечем, а ліва тої ж миті сильно шарпнула за пас на грудях, так що руків’я меча саме стрибнуло в долоню. Лезо, з сичанням вивільняючись із піхов, описало коротке світляне півколо й завмело, вимірене вістрям у бік атакуючого створіння. Побачивши меч, створіння загальмувало і зупинилося. Жорства розприснулась на всі боки. Відьми́н і не здригнувся.

Створіння було людиноподібним, вбраним у поношений, але добротний одяг, не позбавлений елегантних, хоча зовсім нефункціональних дармовисів. Однак людиноподібність сягала тільки забрудненої кризи каптану — над нею здіймалася величезна, кудлата, як у ведмедя, голова з величезними вухами, парою диких очиць і вражаючою пащею, повною кривих ікол, у якій, наче полум’я, миготав червоний язик.

— Геть звідси, смертна людино! — заревла потвора, махаючи лапами, але не рушаючи з місця. — Зжеру тебе! На кусні розірву!

Відьми́н не ворухнувся і не опустив меча.

— Ти глухий? Марш звідси! — вереснуло створіння і видало звук, середній між свинячим кувіканням і ревом оленя-самця. Віконниці у всіх вікнах забилися і залопотіли, стрясаючи сміття й тиньк із парапетів. Ні відьми́н, ні потвора не ворухнулися.

— Тікай, доки цілий! — рикнуло створіння, але дещо менш упевнено. — Інакше…

— Інакше що? — урвав Геральт.

Страхолюд засопів, скривив потворну голову.

— Диви, який смілий, — спокійно сказав, щирячи ікла і витріщивши на Геральта зайшлі кров’ю очиці. — Опусти те залізо, з ласки своєї. Може, ти не докумекав, що стоїш на подвір’ї мого власного дому? А, може, там, звідки ти родом, годиться страшити господаря мечем на його власному подвір’ї?

— Годиться, — запевнив Геральт. — Якщо господар вітає гостя ревінням і погрожує розірвати на шматки.

— Холера! — образився страхолюд. — Ще мене уражатиме, приблуда. Гість знайшовся! Пхається на подвір’я, нищить чужі квіти, величається і думає, що зараз йому винесуть хліб і сіль. Тьху!

Створіння сплюнуло, засопло і закрило пащу. Довгі ікла зосталися назовні, надаючи йому вигляду вепра-одинця.

— Ну то що? — сказав відьми́н через хвилину, опускаючи меч. — Так і будемо стояти?

— А ти що пропонуєш? Лягти? — приснуло створіння. — Кажу тобі, сховай те залізо.

Відьми́н вправно засунув зброю до піхов на спині; не опускаючи руки, погладив ефес, що стирчав над плечем.

— Я б волів, — промовив, — щоб ти не робив надто різких рухів. Цей меч завше можна витягнути, притому швидше, ніж ти думаєш.

— Я бачив, — хрюкнуло створіння. — Коли б не те, вже б ти був за брамою зі слідом моєї підошви на дупі. Чого тобі? Звідки ти тут узявся?

— Заблукав, — збрехав відьми́н.

— Заблукав, — повторив страхолюд, кривлячи пащу в грізній гримасі. — Ну то виблукай. Себто, за браму. Настав ліве вухо до сонця і так тримай, — то зараз вернешся на шлях. Чого чекаєш?

— Тут вода є? — спокійно спитав Геральт. — Кінь хоче пити. І я теж, якщо тобі це дуже не шкодить.

Страхолюд переступив з ноги на ногу, почухрав вухо.

— Слухай, ти, — сказав. — Ти справді мене не боїшся?

— А що, повинен?

Страхолюд розглянувся, відхаркнув, замашисто підтягнув штани з буфами.

— А, побий його грець, бодай тобі. Гість у дім. Не щодня трапляється хтось такий, що від мого виду не тікає і не мліє. Гаразд. Коли ти здорожений, але порядний мандрівник, то прошу до хати. Але як ти опришок чи злодій, то щоб знав: цей дім виконує мої накази. Всередині цих мурів я правлю!

Підняв волохату лапу. Всі віконниці знову залопотіли, а в кам’яній горлянці дельфіна щось глухо забулькотіло.

— Запрошую, — повторив.

Геральт не ворухнувся, пильно на нього дивлячись.

— Ти сам живеш?

— А тобі що до того, з ким я живу? — гнівно промовило створіння, роззявляючи пащу, а потім гучно зареготало. — Ага, розумію. Певно, йдеться про те, чи не маю сорока пахолків, такої ж вроди, як я сам. Не маю. То як, до холери, користаєш із запрошення, зробленого від щирого серця? Бо як ні, то брама там, акурат за твоїм задом!

Геральт штивно вклонився.

— Запрошення приймаю, — сказав згідно з усталеною формулою. — Закону гостинності не порушу.

— Мій дім — твій дім, — відповіло створіння, також усталено, хоч недбало. — Сюди, гостю. А коня давай туди, до криниці.

Палацик і всередині благав ґрунтовного ремонту, а все ж було тут досить чисто і порядно. Меблі вийшли з рук добрих майстрів, хоча сталося це дуже давно. В повітрі висів гострий запах куряви. Було темно.

— Світло! — гаркнув страхолюд, а скіпка, ввіткнута у залізний держак, відразу ж вибухнула полум’ям і кіптявою.

— Непогано, — промовив відьми́н. Страхолюд зареготав.

— Тільки всього? Ну, бачу, тебе здивувати трудно. Я ж казав, що цей дім виконує мої накази. Туди, прошу. Обережно, бо сходи стрімкі. Світло!

На сходах страхолюд повернувся.

— А що це баламбає в тебе на шиї, гостю? Що це таке?

— Подивися.

Створіння взяло медальйон у лапу, піднесло до очей, ледь напинаючи ланцюжок на шиї Геральта.

— В цього звіра неприємний вираз морди. Що то таке?

— Цеховий знак.

— Либонь, намордники виробляєш. Туди, прошу. Світло!

Середину великої кімнати, повністю позбавленої вікон, займав величезний дубовий стіл, зовсім порожній, якщо не лічити великого світильника з потемнілої бронзи, покритого фестонами застиглого воску. Після чергової команди страхолюда свічки запалали і замиготіли, дещо роз’яснюючи приміщення.

Одна зі стін кімнати була обвішана зброєю — тут висіли композиції з округлих щитів, перехрещених протазанів, рогатин та гізарм, тяжких кончарів і бойових сокир. Половину прилеглої стіни займало жерло величезного каміна, над яким виднілися ряди облізлих портретів. Стіна навпроти входу була заповнена мисливськими трофеями — сохаті роги лосів і росохаті оленів кидали довгі тіні на вищирені голови вепрів, ведмедів та рисів, на обшарпані й поморшені крила орлів та яструбів. Центральне почесне місце займала голова скельного дракона — пожовкла, знищена, з вилазячою паклею. Геральт підійшов ближче.

— Його вполював мій дідусь, — сказав страхолюд, кидаючи в жерло каміна величезну колоду. — Мабуть, останній в околиці, який дав себе вполювати. Сідай, гостю. Думаю, ти голодний?

— Не заперечую, господарю.

Страхолюд сів при столі, опустив голову, сплів на животі волохаті лапи, якусь хвилину бурмотів, потім стиха рикнув, б’ючи лапою об стіл. Полумиски й тарілки олов’яно і срібно, чарки кришталево задзвеніли. Запахло печенею, часником, майораном, мускатним горіхом. Геральт не виявив здивування.

— Так, — затер лапи страхолюд. — Краще від слуг, ні? Частуйся, гостю. От пулярка, от вепрова шинка, ось паштет із… Не знаю, з чого. З чогось. Тут рябчики. Ні, до холери, це куріпки. Я закляття поплутав. Їж, їж. Це порядна справжня їжа, не сумлівайся.

— Я й не сумліваюся. — Геральт розірвав пулярку на дві частини.

— Я й забув, — пирснув страхолюд, — що ти не з лякливих. А, до прикладу, звешся як?

— Геральт. А ти, господарю?

— Нівеллен. Але в околиці називають мене Виродком або Ікланем. І дітей мною лякають.

Страхолюд влив собі до горлянки вміст величезного кубка, а потім поліз пальчиськами в паштет, вириваючи з миски майже половину зарáз.

— Дітей лякають, — повторив Геральт з повним ротом. — І, далебі, безпідставно?

— Цілком. Твоє здоров’я, Геральте.

— І твоє, Нівелліне.

— Як вино? Ти помітив, що виноградне, а не з яблук? Але, як тобі не смакує, вичарую інше.

— Дякую, несогірше. Магічні здібності в тебе вроджені?

— Ні. То від часу, як оце в мене виросло. Себто, морда. Сам не знаю, звідки воно взялося, але дім виконує те, що я йому накажу. Нічого особливого, вмію вичарувати жертя, пиття, одіж, чисту постіль, гарячу воду, мило. Таке кожна баба і без чарів зуміє. Відчиняю й зачиняю вікна і двері. Вогонь запалюю. Нічого особливого.

— І то незле. А ту… як ти казав, морду, давно маєш?

— Вже дванадцять років.

— І як воно сталося?

— А що тобі до того? Налий собі ще.

— Охоче. Мені до того нічого, питаю з цікавості.

— Причина зрозуміла і прийнятна, — гучно зареготав страхолюд. — Але я її не приймаю. Тебе це не обходить — та й вже. Але, щоб хоч трохи вдовольнити твою цікавість, покажу тобі, як я виглядав до того. Глянь туди, на портрети. Перший, рахуючи від каміна, то мій татусь. Другий — хіба холера знає, хто. А третій — я. Бачиш?

З-під куряви і павутини з портрету водянистим поглядом дивилося пухке, сумне та прищаве обличчя непримітного товстунчика. Геральт, який стикався з прикрашанням клієнтів, поширеним серед портретистів, сумно похитав головою.

— Бачиш? — повторив Нівеллін, щирячи ікла.

— Бачу.

— Хто ти такий?

— Не розумію.

— Не розумієш? — страховид підняв голову, очі його зблиснули, як у кота. — Мій портрет, гостю, висить там, де світло свічок не досягає. Я його бачу, але я не людина. Принаймні, тепер. Людина, щоб оглянути портрет, встала б і підійшла ближче, та ще й свічника потребувала. А ти такого не зробив. Висновок простий. Але я питаю просто з мосту: ти людина?

Геральт не опустив погляду.

— Якщо ти так ставиш справу, — відповів після хвилинної мовчанки, — то не зовсім.

— Ага. Мабуть, не буде нетактовним спитати, хто ж ти такий?

— Відьми́н.

— Ага, — повторив Нівеллен через якусь мить. — Якщо мене пам’ять не підводить, то відьми́ни заробляють на життя цікавим робом. За плату вбивають різних потвор.

— Не підводить.

Знову запала тиша. Полум’я свічок мерехтіло, вистрілювало вгору тонкими вусиками вогню, блищало на різьбленому кришталі келихів, у каскадах воску, що стікав по ліхтарю.

Нівеллен сидів нерухомо, ледь поводячи величезними вухами.

— Припустимо, — сказав врешті, — що ти встигнеш витягнути меча, аніж я до тебе доскочу. Припустімо, що навіть встигнеш вдарити. При моїй вазі це мене не зупинить, я тебе самим розгоном зіб’ю з ніг. А пізніше все вирішать зуби. Як думаєш, відьми́не, хто з нас двох матиме більші шанси, коли дійде до перегризання горлянки?

Геральт, притримуючи великим пальцем олив’яну закрутку карафки, налив собі вина, лигнув, відхилився на спинку крісла. Дивився на страхолюда усміхаючись, а була то усмішка винятково паскудна.

— Тааак, — протяжно сказав Нівеллен, довбаючи кігтем у куточку пащі. — Треба визнати, ти вмієш відповідати на питання без довгих слів. Цікаво, як упораєшся з тим, про що я запитаю далі. Хто за мене заплатив?

— Ніхто. Я тут випадково.

— І не брешеш?

— Не маю такого звичаю.

— А який звичай маєш? Я про відьми́нів чував. Затямив, що вони крадуть малих дітей і годують їх магічним зіллям. Ті, котрі виживуть, самі робляться відьми́нами, чарівниками з нелюдськими здібностями. Виучують їх убивати, викорінюють усі людські почуття й звички. Роблять з них потвор, які мають убивати інших потвор. Я чув, як казали, що давно вже пора, щоби хтось почав полювати на відьми́нів. Бо потвор усе менше, а відьми́нів усе більше. З’їж куріпку, доки зовсім не вистигла.

Нівеллен узяв з полумиска куріпку, усю цілком запхнув до пащі і схрупав, як сухарик, потріскуючи розчавлюваними в зубах кісточками.

— Чому ти нічого не кажеш? — нерозбірливо сказав, ковтаючи. — Що з того, що про вас кажуть, є правдою?

— Майже нічого.

— А що брехнею?

— Те, що потвор усе менше.

— Факт. Є їх чимало, — вищирив ікла Нівеллен. — Одна потвора саме сидить перед тобою і думає, чи добре було тебе запрошувати. Відразу мені не сподобався твій цеховий знак, гостю.

— Ти не потвора, Нівеллене, — сухо промовив відьми́н.

— А, до холери, це щось новеньке. То хто ж я такий, як скажеш? Кисіль з журавлини? Ключ диких гусей, що відлітають на південь у смутний листопадовий ранок? Ні? То, може, незайманість, втеряна біля джерельця цицькатою мельниківною? Ну, Геральте, скажи мені, хто я. Бачиш, аж трушуся від цікавості.

— Ти не потвора. Інакше не міг би доторкнутися до тієї срібної таці. І в жодному разі не взяв би в руки мого медальйону.

— Ге! — ревнув Нівеллен так, що полум’я свічок на мить прибрало горизонтальну позицію. — Либонь що нині день виявлення великих і страшних таємниць! Зараз довідаюся, що вуха мені виросли, бо я малим вівсянки на молоці не любив!

— Ні, не так, — спокійно сказав Геральт. — Це сталося через наслане прокляття. Я певен, ти знаєш, хто тебе прокляв.

— А як знаю, то що?

— Прокляття можна зняти. В багатьох випадках.

— Ти, як відьми́н, звісно, вмієш знімати прокляття? В багатьох випадках?

— Вмію. Хочеш, щоб я спробував?

— Ні. Не хочу.

Страхолюд роззявив пащу і показав червоного язика на дві п’яді довжиною.

— Що, заціпило тобі?

— Заціпило, — визнав Геральт.

Страхолюд захихотів і розсівся в кріслі.

— Я й знав, що заціпить, — сказав. — Налий собі ще і сядь зручно. Розкажу тобі всю ту історію. Відьми́н чи не відьми́н, на злісника не виглядаєш, а я маю охоту побалакати. Налий собі.

— Вже нема чого.

— А, до холери, — страхолюд кашлянув і знову вальнув лапою в стіл. Біля двох порожніх карафок невідомо звідки з’явився чималий глиняний жбан, обплетений лозою. Нівеллен зубами здер воскову печатку.

— Як ти, напевно, помітив, — розпочав, наливаючи, — околиця доволі відлюдна. До найближчих людських садиб добрий шмат дороги. Бачиш, мій татусь, та й мій дідусь теж, свого часу не давали надмірних приводів до любові ні сусідам, ні купцям, які мандрували шляхом. Як хто сюди приблукався, то в ліпшому випадку тратив свій маєток, якщо татусь визирив його з вежі. А пару ближчих садиб спалилися, бо татусь вирішив, що зволікають з даниною. Мало хто любив мого татуся. Звісно, крім мене. Я страшенно плакав, коли якось привезли на возі те, що зосталося з мого татуся після удару дворучним мечем. Дідусь тоді вже активним розбоєм не займався, бо відколи дістав по черепу залізним моргенштерном, заїкався, слинився і рідко коли вчасно встигав до вбиральні. Запало рішення, що я, як спадкоємець, мушу очолити дружину.

— Я молодий тоді був, — вів далі Нівеллен, — справжнісінький молокосос, отож хлопці з дружини обвели мене довкруг пальця. Я їх очолював, сам розумієш, так само, як товсте порося може очолювати вовчу тічку. Отож взялися ми за речі, яких татусь ніколи б не дозволив. Не вдаватимусь у деталі, відразу перейду до суті справи. Одного разу витягнули[8] ми аж до Геліболу, під Мирт, і ограбували святиню. А там, як на те, була одна молода жриця.

— Що то за святиня була, Нівеллене?

— А холера її знає, Геральте. Думаю, що якась недобра святиня. На вівтарі, пам’ятаю, лежали черепи і костомахи, зелений вогонь горів. Смерділо, як холера. Але до речі. Хлопці схопили жрицю, здерли з неї одежину — та й сказали, що я мушу змужніти. Ну я й змужнів, дурний шмаркач. У тракті того мужніння жриця плюнула мені в писок і щось проверещала.

— Що?

— Що я потвора в людській подобі, то тепер буду в потворній, щось про кохання, про кров, не згадаю. Стилетик, такий малий, вона його, мабуть, у волоссі сховала. Зарізалася, а тоді… Давали ми звідти дьору, Геральте, кажу тобі, ледь коней не позаганяли. То була недобра святиня.

— Кажи далі.

— А далі було так, як жриця й сказала. Через кілька днів прокидаюся рано, а слуги, лиш мене хто побачить, в крик і навтьоки. Я до дзеркала… Бачиш, Геральте, перепудився я, щось мене опосіло, пам’ятаю, як в тумані. Коротше кажучи, трупи були. Кілька. Я користав зі всього, що лиш під руки утрапило, а раптом зробився страшенно сильним. А дім помагав мені, як міг: дверима гримав, у повітрі начиння літало, вогонь бухав. Хто встиг, той у переполосі втік, тітуся, тіточна сестра, хлопці з дружини, та що там казати, навіть пси утекли, виючи і підібгавши хвости. Втекла моя киця Ласуха. З переляку навіть тітусин папуга здох. От я і лишився сам — і що вже ревів, завивав, казився, товк, що попало, переважно люстра.

Нівеллен урвав, зітхнув, шморгнув носом.

— Коли мені перейшло, — продовжив за мить, — то вже було запізно. Я залишився сам. Нікому вже не міг пояснити, що змінився тільки і винятково з виду, що, хоч у страшній подобі, я тільки дурний парубчак, який хлипає в порожньому замку над тілами слуг. Потім прийшов жахливий страх: вернуться і затовчуть, перш ніж я встигну щось пояснити. Але ніхто не повернувся.

Страхолюд на хвилю замовк, обтер носа рукавом.

— Не хочу я тих перших місяців і згадувати, Геральте, досі дрощі мене беруть, як згадаю. Перейду до суті. Довго, дуже довго сидів я в замку, як миша під мітлою, носа назовні не висовуючи. Коли хтось з’являвся, а рідко так бувало, то я не виходив, от, наказував домові тріснути двічі віконницею чи рикнув собі через ґаргулю в ринві, і того зазвичай вистачало, щоб гість лишав по собі тільки велику хмару куряви. Отак було аж до дня, коли я рано-вранці виглянув через вікно — і що ж побачив? Якийсь черевань ріже собі рожу з тітусиного куща. А треба тобі знати, що то не виграшки, а блакитні рожі з Назаїру, саджанці ще мій дідусь звідкись привіз. Найшла на мене злість, вискочив я надвір. Черевань, як вернувся йому голос, бо від мого виду пропав був, вистогнав, що хотів лиш кілька квіточок для донечки, щоб я його помилував і дарував життям та здоров’ям. Вже я лаштувався витурити його за головну браму, як щось мені сяйнуло, згадав я старі казки, що колись мені пістунка Лєнка розказувала, нянька моя, стара кочерга. Холера, подумав я, начебто гарні дівчатка перетворюють жаб на королевичів, чи то навпаки, то, може… Може, є в тих байках зерно правди, якийсь шанс… Підскочив я на два сажні, ревнув так, що виноград зі стіни зірвався і як заволаю: «Донька або життя!», — нічого ліпшого мені на думку не спало. Купець, бо то був купець, давай голосити — та й зізнався, що його донечці вісім літ. Що, смієшся?

— Ні.

— Бо я не знав, сміятися мені чи плакати над моїм зателепаним таланом. Жаль мені стало купчини, дивитися не міг, як він тремтить, запросив його всередину, пригостив, на прощання відсипав золота й камінців до торби. А треба тобі знати, що в підземеллі залишилося чимало добра, ще з татусевих часів, я не дуже знав, що з тим робити, міг собі дозволити широкий жест. Купець променів, дякував, аж обплювався. Мусив десь похвалитися своєю пригодою, бо не минуло й двох місяців, як приїхав інший купець. Мав при собі наготований чималий міх. І доньку. Теж чималу.

Нівеллен витягнув ноги під столом, потягнувся, аж крісло затріщало.

— З купцем ми зговорилися вмент, — вів далі. — Умовилися, що залишить її мені на рік. Я ще мусив йому допомогти мішок на мула закладати, він сам би не підняв.

— А дівчина?

— Спершу торсії діставала від самого мого вигляду, певна була, що я її з’їм. Але через місяць ми вже разом їли при одному столі, балакали і ходили на довгі прогулянки. Та, хоч мила була і напрочуд тямуща, язик мені заплітався, коли я з нею розмовляв. Бачиш, Геральте, я завжди перед дівчатами ніяковів, завжди на посміховисько виставлявся. Навіть перед дівками з обори, з гноєм на литках, що їх хлопці-дружинники крутили-вертіли на всі боки, як хотіли. Навіть такі з мене глузували. Що ж допіру, думав я, з такою мордою. Навіть не зважився їй натякнути про причину, через яку я так дорого заплатив за рік її життя. Рік тягнувся, як сморід за ополченням, аж врешті купець з’явився і забрав її. А я, зневірений, на кілька місяців замкнувся в домі й не зважав на жодних гостей з дочками, які тут з’являлися. Але, після року, проведеного в товаристві, зрозумів, як тяжко, коли нема до кого і словом озватися.

Страхолюд видобув із себе звук, який мав бути зітханням, але подобав радше на гикавку.

— Наступна, — продовжив за мить, — Фенною звалася. Мала була, бистра і щебетуха, справжня золотомушка[9]. Зовсім мене не боялася. Одного дня, саме річниця моїх пострижин була, перепилися ми обоє меду і.. ге-ге. Відразу після цього вискочив я з ліжка та й до люстра. Зізнаюся, що розчарований я був і засмучений. Морда зосталася, як була, хіба що з виразом трохи дурнішим. А кажуть, що в казках є народна мудрість! Гімна варта така мудрість, Геральте. Ну, але Фенна швидко постаралася, щоб я забув про гризоти. Весела була дівчина, кажу тобі! Знаєш, що вигадала? Страшили ми вдвійку непроханих гостей. Уяви собі: входить такий на подвір’я, розглядається, аж тут я з ревом жену на нього, накарачках, а Фенна, голісінька, сидить в мене на спині і трубить у дідусів мисливський ріг!

Нівеллен затрусився від сміху, виблискуючи білими іклами.

— Фенна, — продовжував, — була в мене цілий рік, а тоді повернулася додому з великим посагом. Лаштувалася заміж за певного власника шинку, вдівця.

— Розказуй далі, Нівеллене. Цікаво.

— Так кажеш? — перепитав страхолюд, із хрускотом чухраючись між вухами. — Ну добре. Наступна, Примула, була донькою зубожілого лицаря. Лицар, як сюди приїхав, мав сухореброго коня, заржавілу кирасу і неймовірні борги. Паскудний був, Геральте, як купа гною, і смердів так само. Примула, руку собі даю на відсіч, мусила бути зачата, як він від’їхав на війну, бо гарнісінька вийшла. І в неї я страху не викликав, та й не див, бо, як порівняти з її татусем, то я ще був цілком гожим. Як виявилося, темперамент мала гарячий, та і я, набравши віри в себе, теж не ловив ґав. Вже через два тижні ми з Примулою нав’язали вельми тісні зносини, під час яких вона любила тягати мене за вуха й кричати: «Загризи мене, потворо!», «Розірви мене, звірюко!» та інші схожі нісенітниці. Я в перервах бігав до люстра, але, з’яви собі, Геральте, заглядав я туди з чимраз більшим острахом. Мені все менше хотілося повертатися до тої не конче вдалої подоби. Бачиш, Геральте, раніше я був геть розлізлим, а тепер зробився куди як хвацьким. Раніше все нездужав, кашляв і з носа мені текло, а тепер жодна холера мене не брала. А зуби? Ти б не повірив, які гнилі зуби я мав! А тепер? Можу перегризти ніжку крісла. Хочеш, щоб я перегриз ніжку крісла?

— Ні, не хочу.

— Може, це й на ліпше, — роззявив пащу страхолюд. — Панянок розважало, як я вихвалявся, і вдома залишилося дуже мало цілих крісел.

Нівеллен позіхнув, при чому язик згорнувся йому в трубку.

— Змучився я від тої балаканини, Геральте. Щоб довго не розводитися: потім були ще дві, Ілька й Венімира. Все відбувалося так само, аж обридло. Спершу бояться і тримаються здалека, потім нитка симпатії, підкріплювана невеличкими, але коштовними подаруночками, потім «Загризи мене, з’їж мене всю», потім повернення татка, ніжне прощання і все помітніше зменшення скарбниці. Надумався я робити довгі перерви у самотині. Звісно, давно вже не вірив, що дівочий цілунок змінить мій вигляд. І змирився з цим. Навіть більше, дійшов до висновку, що добре так, як є, і ніяких змін не треба.

— Ніяких, Нівеллене?

— Щоб ти знав. Я ж тобі казав, кінське здоров’я, зв’язане з цією подобою, це раз. Два: моя відмінність збуджувала дівчат, як любчик. Не смійся! Я певен, що, зостанься я людиною, здорово б набігався, щоб добратися до такої, наприклад, Венімири, справжньої красуні. Так щось міркую, що на такого, як на портреті, вона б і не глянула. І по-третє: безпека. Татусь мав ворогів, дехто з них вижив. Ті, кого відправила на той світ дружина під моїм недолугим командуванням, мали родичів. У підвалах є золото. Якби не страх переді мною, хтось би по нього прийшов. Хоч би селяни з вилами.

— Схоже, ти цілковито певний, — промовив Геральт, бавлячись порожнім кубком, — що у своїй теперішній подобі ти нікого не скривдив. Жодного батька, жодної доньки… Жодного родича чи нареченого доньки. Так, Нівеллене?

— Облиш, Геральте! — роздратувався страхолюд. — Про що ти кажеш? Батьки не тямилися від радості, кажу ж тобі, я був щедрим понад усяку фантазію. А доньки? Не бачив ти, як вони сюди приїжджали, в згрібних сукенчинах, з долоньками, роз’їденими лугом при пранні, згорблені від тягання цебер. Примула ще по двох тижнях у мене мала на плечах і стегнах сліди ременя, яким лоїв їй шкіру лицарський татко. А в мене вони жили як принцеси, нічого до рук не брали, крім віяла, навіть не знали, де тут кухня. Я їх наряджав і обвішував коштовностями. Вичаровував, ледь запрагли, гарячу воду до бляшаної ванни, яку татусь ще для мами заграбував у Ассенгарді. Уявляєш собі? Бляшана ванна! Мало який комес, та що там, мало який владика має в себе бляшану ванну. Для них це було як казка, Геральте. А щодо ліжка, то… Холера, цнота в наші часи рідша, ніж скельний дракон. Жодної не силував, Геральте.

— Але ти підозрював, що хтось мені за тебе заплатив. Хто міг заплатити?

— Негідник, який запрагнув решти моїх підвалів, а більше дочок не мав, — переконано сказав Нівеллен. — Людська жадібність безмежна.

— І ніхто інший?

— І ніхто інший.

Обидва мовчали, вдивляючись у мерехтливі пломінчики свічок.

— Нівеллене, — раптом сказав відьми́н. — Ти тепер сам?

— Відьми́не, — відповів страхолюд після хвилинного мовчання, — думаю, що тепер я повинен вилаяти тебе останніми словами, взяти за карк і скинути зі сходів. Знаєш, за що? За те, що ставишся до мене як до придурка. Від самого початку бачу, як ти нашорошуєш вуха і зиркаєш на двері. Добре знаєш, що я не сам живу. Правду кажу?

— Правду. Вибач.

— Холера тебе забери з твоїми вибаченнями. Ти її бачив?

— Так. У лісі коло брами. Чи не тому купці з доньками від’їжджають звідси, впіймавши облизня?

— То ти й це знаєш? Так, тому.

— Дозволь запитати…

— Ні. Не дозволю.

Знову мовчання.

— Що ж, твоя воля, — сказав врешті відьми́н, встаючи. — Дякую за гостину, господарю. Мені час у дорогу.

— Слушно, — Нівеллен теж устав. — З певних причин я не можу запропонувати тобі нічліг у замку і не раджу ночувати в цих лісах. Відколи околиця збезлюділа, вночі тут недобре. Краще тобі до смеркання повернутися на шлях.

— Матиму це на увазі, Нівеллене. Ти певен, що не потребуєш моєї допомоги?

Страхолюд глянув на нього спідлоба.

— А ти певен, що міг би мені допомогти? Зумів би зняти те з мене?

— Я мав на увазі не таку допомогу.

— Ти не відповів на моє питання. Хоча… Мабуть, відповів. Не зумів би.

Геральт глянув йому просто в очі.

— Вам тоді не поталанило, — сказав. — З усіх святинь у Геліболі і Долині Німнар вибрали саме храм Корам Ахх Тера, Левоголового Павука. Щоб зняти прокляття жриці Корам Ахх Тера, потрібні знання і здібності, яких я не маю.

— А хто має?

— А тобі все-таки цікаво? Ти ж казав, що добре так, як є.

— Так, як є, справді. Але не так, як може бути. Боюся…

— Чого?

Страхолюд зупинився в дверях кімнати, відвернувся.

— Мені, відьми́не, вже обридло, що ти задаєш питання, замість відповісти на мої. Видно, треба інакше питати. Слухай, від якогось часу сняться мені паскудні сни. Можливо, слово «жахливі» було б відповіднішим. Чи я маю чого боятися? Будь ласка, коротко.

— Чи після такого сну, пробудившись, ти ніколи не мав заболочених ніг? Хвої в постелі?

— Ні.

— А чи…

— Ні. Будь ласка, коротко.

— Ти маєш чого боятися.

— Цьому можна зарадити? Коротко, прошу.

— Ні.

— Нарешті. Ходімо, я тебе відпроваджу.

На подвір’ї, коли Геральт поправляв в’юки, Нівеллен погладив кобилу по ніздрях, поплескав по шиї. Рибка, тішачись пестощами, схилила голову.

— Всяка живність мене любить, — похвалився страхолюд. — Я теж її люблю. Моя кицька Ласуха, хоч утекла була спочатку, потім вернулася до мене. Довго була єдиною живою істотою при мені в моїй недолі. Вереєна теж…

Урвав, скривив пащу. Геральт усміхнувся.

— Теж любить котів?

— Птахів, — вищирив зуби Нівеллен. — От холера, я й проговорився. Та, що там. Це не чергова купецька донька, Геральте, і не чергова спроба пошуку зерна правди у старих баєчках. Це серйозно. Ми любимося. Як засмієшся, дам тобі в зуби.

Геральт не засміявся.

— Твоя Вереєна, — сказав, — схоже, русалка. Ти це знаєш?

— Здогадуюсь. Худенька. Чорнява. Говорить рідко, мовою, якої я не знаю. Людської їжі не вживає. На цілі дні пропадає в лісі, потім повертається. Годиться?

— Більш-менш, — відьми́н підтягнув попругу. — Ти, мабуть, думаєш, — вона не повернеться, коли ти станеш людиною?

— Я цього певен. Знаєш, як русалки бояться людей? Мало хто бачив русалку зблизька. А ми з Вереєною… Ех, холера. Бувай, Геральте!

— Бувай, Нівеллене.

Відьми́н штовхнув п’ятою кобилу в бік. Страхолюд чалапав при його боці.

— Геральте?

— Прошу?

— Я не такий дурний, як ти думаєш. Ти приїхав сюди по сліду якогось купця з тих, що були тут останнім часом. Щось із кимось сталося?

— Так.

— Останній був у мене три дні тому. З донькою, не бозна-якою кралею. Я наказав домові зачинити всі двері й віконниці, не дав знаку життя. Покрутилися подвір’ям та й поїхали собі. Дівчина зірвала одну рожу з тітусиного куща і приколола собі до сукні. Шукай їх деінде. Але будь обережним, це недобра околиця. Я ж тобі казав, вночі в лісі небезпечно. Чути і видно недобрі речі.

— Спасибі, Нівеллене. Пам’ятатиму про тебе. Хтозна, може, знайдеться хтось…

— Може. А, може, ні. Це моя проблема, Геральте, моє життя і моя кара. Я навчився це витримувати, призвичаївся. Коли стане гірше, теж призвичаюсь. А як стане зовсім зле, не шукай нікого, приїдь сам і заладнай справу. По-відьми́нськи. Бувай, Геральте.

Нівеллен відвернувся і швидкою ходою пішов у бік палацу. Вже ні разу не оглянувся.

Околиця була відлюдною, дикою, зловісно неприязною. Геральт не вернувся на шлях до сутінків, не хотів робити гак, поїхав навпростець через ліс. Ніч провів на лисій вершині високого пагорба, з мечем на колінах, біля маленької ватри, в яку він час від часу вкидав пучки тої. Посеред ночі помітив у долині блиск вогню, почув шалене виття і співи, а також щось, що могло бути лише криком катованої жінки. Вирушив туди, ледь почало світати, але знайшов тільки витоптану поляну та обвуглені кості у ще теплому попелі. Щось сиділо в кроні величезного дуба, верещало і сичало. Міг то бути лісовик, а міг і звичайний лісовий кіт. Відьми́н не зупинився, щоб перевірити.

В обід, коли він поїв Рибку при джерелі, кобила пронизливо заіржала, позадкувала, щирячи жовті зуби і гризучи мундштук. Геральт звично заспокоїв її Знаком і тоді помітив правильне коло, сформоване виступаючими з моху шапочками червонуватих грибів.

— Рибко, ти стаєш справжньою істеричкою, — сказав. — Та ж це звичайне відьомське коло. Нащо ці сцени?

Кобила пирхнула, повертаючи до нього голову. Відьми́н потер чоло, поморщився, задумався. Потім одним стрибком опинився в сідлі, повернув коня, квапно рушаючи назад, по власних слідах.

— «Всяка живність мене любить», — прошепотів. — Даруй, конику. Схоже, ти маєш більше розуму, ніж я.

Кобила щулила вуха, пирскала, гребла підковами землю, не хотіла йти. Геральт не заспокоював її Знаком — зістрибнув із кульбаки, перекинув віжку через кінську голову. На спині не мав уже свого старого меча у піхвах із ящірчиної шкіри — його місце зайняла тепер блискуча гарна зброя з хрестоподібною гардою і тонким, добре збалансованим руків’ям, закінченим сферичним ефесом з білого металу.

Цього разу брама перед ним не розчинилася. Була відкрита, як він її й залишив, від’їжджаючи.

Почув спів. Не розумів слів, не міг навіть розпізнати мови, до якої вони належали. Це й не було потрібним — відьми́н знав, відчував і розумів саму природу, суть цього співу, тихого, проникливого, що розливався по жилах хвилею млосного, паралізуючого страху.

Спів раптом урвався і тоді він її побачив.

Притислася до спини дельфіна у висохлому фонтані, обнімаючи зарослий мохом камінь дрібними рученятами, такими білими, що аж прозорими. З-під гриви поплутаного чорного волосся блищали втуплені в нього величезні, широко розплющені очі кольору антрациту.

Геральт повільно наблизився м’яким еластичним кроком, йдучи півколом з боку муру, біля куща блакитних троянд. Створіння, приклеєне до спини дельфіна, повертало за ним маленьке личко з виразом непередаваного смутку, повне чару, через який пісня все ще лунала, хоч маленькі бліді вустонька були затиснуті і не видобувався з-за них навіть найслабший звук.

Відьми́н зупинився на відстані десятьох кроків. Меч, повільно видобутий з чорних емалевих піхов, розжарився і зблиснув над його головою.

— Це срібло, — сказав. — Цей клинок срібний.

Бліде личко не здригнулося, антрацитові очі не змінили виразу.

— Ти так схожа на русалку, — спокійно продовжував відьми́н, — що кожного могла б обманути. Тим паче, що ти дійсно рідкісна пташка, чорнявко. Але коні ніколи не помиляються. Розпізнають таких, як ти, інстинктивно і безпомилково. Хто ти? Думаю, що мула чи альп. Звичайний вампір не вийшов би на сонце.

Кутики блідих вуст здригнулися і ледь піднялися.

— Тебе привабив Нівеллен у своїй теперішній подобі, правда? Сни, про які він згадував, ти насилала. Здогадуюся, що то були за сни, і співчуваю йому.

Істота не ворухнулося.

— Птахів ти любиш, — вів далі відьми́н. — Але це не заважає тобі перегризати горлянки людям, незалежно від їх статі, так? Ото справді, ти й Нівеллен! Гарна була б з вас пара, страховисько і вампіриця, володарі лісового замку. Ви б миттю підкорили собі всю околицю. Ти, вічно спрагла крові, і він, твій оборонець, убивця за наказом, сліпе знаряддя. Але спершу він мусив стати справжньою потворю, а не людиною в потворній машкарі.

Великі чорні очі звузилися.

— Що з ним, чорнявко? Ти співала, отже, пила кров. Удалася до крайнього засобу, себто, тобі не вдалося запанувати над його розумом. Добре кажу?

Чорнява голівка кивнула, легесенько, майже непомітно, а кутики вуст піднялися ще дужче. Маленьке личко викривилося, наче у примари.

— Тепер думаєш, що ти господиня замку?

Кивок, цього разу виразніший.

— Ти мула?

Повільний, заперечливий рух голови. Сичання, яке почулося, могло походити лише з блідих, жахливо усміхнутих вуст, хоча відьми́н не помітив, щоб вони ворухнулись.

— Альп?

Заперечення.

Відьми́н відступив, сильніше стис руків’я меча.

— Отож, ти…

Кутики вуст почали підніматися вище, все вище, губи розтулилися…

— Брукса! — скрикнув відьми́н, кидаючись до фонтану. З-за блідих губ зблиснули білі гострі ікла. Вампіриця зірвалася, вигнула спину, мов леопард, і вереснула.

Хвиля звуку вдарила у відьми́на, як таран, забиваючи дух, чавлячи ребра, прошиваючи вуха й мозок колючками болю. Падаючи назад, він ще встиг схрестити зап’ястя обох рук у Знак Геліотропа. Чари значною мірою пом’якшили удар спиною об мур, але й так йому потемніло в очах, а решта повітря зі стогоном вирвалася з легень.

На спині дельфіна, в кам’яному колі висохлого фонтану, на місці, де ще мить тому сиділа витончена дівчина у білій сукні, розпластав блискучу тушу величезний чорний кажан, роззявляючи довгу вузьку пащу, переповнену рядами голчастої білизни́. Перетинчасті крила розправилися, безшумно залопотіли і створіння ринуло на відьми́на, як болт, вистрелений з арбалету. Геральт, відчуваючи в роті металічний присмак крові, викрикнув заклинання, простягаючи перед собою руку з пальцями, складеними у Знак Квен. Кажан, шиплячи, різко повернув, регочучи знявся в повітря і відразу ж кинувся вниз, у вертикальне піке, цілячись просто в карк відьми́ну. Геральт відскочив убік, схибивши. Кажан плавно, граціозно, підігнувши одне крило, обернувся, облетів круг нього і знову перейшов у атаку, роззявляючи безоку зубасту пащу. Геральт чекав, витягнувши у бік потвори меч, який тримав обіруч. В останню мить стрибнув, — не вбік, а вперед, вдаряючи навідліг, аж повітря засвистіло. Почув, як кігті тварюки розривають йому щоку, а оксамитно вологе крило ляскає по карку. Обернувся на місці, переніс тягар тіла на праву ногу і різким змахом ударив назад, знову промахуючись через фантастичну звинність створіння.

Кажан змахнув крилами, здійнявся, помчав у бік фонтану. В мить, коли криві пазурі скреготнули об камінь цембровиння, огидна заслинена паща вже розмазувалася, метаморфувала, зникала, хоча бліді вустонька, що з’являлися на його місці, далі не приховували убивчих ікол.

Брукса пронизливо заверещала, модулюючи голос у макабричний спів, витріщила на відьми́на переповнені люттю очі й знову заверещала.

Удар хвилі був таким потужним, що пробив Знак. В очах Геральта завирували чорні й червоні кола, у скронях і тім’ї заломотало. Крізь біль, що свердлив йому вуха, почув голоси — ридання і стогін, звуки флейти і гобоя. Впав на одне коліно, струснув головою.

Чорний кажан безшелесно плив до нього, роззявляючи в польоті зубасті щелепи. Геральт, хоч приголомшений хвилею вереску, зреагував інстинктивно. Схопився з землі, блискавично пристосовуючи темп рухів до швидкості польоту потвори, зробив три кроки вперед, відскік і півоберт, а після цього швидкий, як думка, обіручний удар. Вістря не зустріло опору. Майже не зустріло. Він почув вереск, але цього разу був то вереск болю, спричиненого дотиком срібла.

Брукса, виючи, метаморфувала на спині дельфіна. На білій сукні, трохи вище лівого перса, видно було червону пляму під порізом, не довшим мізинця. Відьми́н скрипнув зубами — удар, що мав розтяти бестію навпіл, виявився лише подряпиною.

— Кричи, вампірице, — воркнув, обтираючи кров зі щоки. — Викричись. Трать сили. А тоді я зітну тобі гарненьку голівку!

«Ти. Ослабнеш перший. Чарівник. Уб’ю».

Вуста брукси не рухалися, але відьми́н виразно почув слова, вони звучали в його мозку, вибухаючи, глухо вдаряючи, з відлунням, наче з-під води.

— Побачимо, — процідив, похилившись і йдучи в бік фонтану.

«Уб’ю. Уб’ю. Уб’ю».

— Побачимо.

— Вереєно!

Нівеллен, зі звішеною головою, вчепившись за одвірок, вибрався з дверей палацика. Непевним кроком пішов у бік фонтану, якось незгідно махаючи лапами. Кризу каптана заплямувала кров.

— Вереєно! — крикнув знову.

Брукса шарпнула головою в його бік. Геральт, підіймаючи меч для удару, стрибнув до неї, але реакція вампіриці була куди швидшою. Різкий вереск — і чергова хвиля збили відьми́на з ніг. Ринув навзнак, проїхав по жорстві алейки. Брукса вигнулася, напружилася для стрибка, ікла в її роті зблиснули, як розбійницькі ножі. Нівеллен, по-ведмежому розчепіривши руки, спробував її вхопити, але вона вереснула йому просто в пащу, відкидаючи на кілька сажнів назад, на дерев’яне риштування під муром, що зламалося з пронизливим тріском, засипаючи його скиртою деревиння.

Геральт уже був на ногах, біг довкола подвір’я, намагаючись відвернути увагу брукси від Нівеллена. Вампіриця, маючи білою сукнею, мчала просто на нього, легко, наче метелик, майже не торкаючись землі. Вже не верещала і не намагалася перевтілюватися. Відьми́н знав, що вона утомлена. Але знав, що, навіть утомившись, далі є смертельно небезпечною. За спиною Геральта Нівеллен гуркотів дошками, ревів.

Геральт відстрибнув уліво, оточив себе коротким дезорієнтаційним млинком меча. Брукса перла до нього — чорно-біла, розвіяна, страшна. Він її недооцінив — вереснула на бігу. Він не встиг скласти Знаку, полетів назад, лупнув плечима об стіну, біль у хребті запроменів аж до кінчиків пальців, паралізував рамена, підтяв коліна. Впав навколішки. Брукса, співучо виючи, стрибнула до нього.

— Вереєно! — ревнув Нівеллен.

Вона відвернулася. І тоді Нівеллен з розмаху вбив їй поміж грудей зламаний гострий кінець триметрового кілка. Не крикнула, тільки зітхнула. Почувши це зітхання, відьми́н здригнувся.

Стояли — Нівеллен на широко розставлених ногах, тримав жердину обіруч, затиснувши її кінець під пахвою. Брукса, як білий метелик на шпильці, зависла на другому кінці кілка, теж затискаючи на ньому обидві долоні.

Вампіриця розпачливо зітхнула і раптом сильно наперла на жердину. Геральт побачив, як на її спині, на білій сукні розквітає червона пляма, а з неї, в гейзері крові, огидно і сороміцько вилазить зламане вістря. Нівеллен скрикнув, зробив крок назад, потім другий, потім швидко почав відступати, але не випускав кілка, волочачи за собою пробиту бруксу. Ще крок — і обперся плечима об стіну палацика. Кінець жердини, яку він тримав під пахвою, скреготнув об мур.

Брукса повільно, наче пестливо, просунула дрібні долоньки вздовж жердини, витягнула руки на повну довжину, сильно вхопилася за кілок і повільно натиснула на нього знову. Очі мала широко розплющені, голову відкинуту назад. Її зітхання ставали частішими, ритмічними, переходячи у хрипіння.

Геральт встав, але, заворожений картиною, далі не міг здобутися на жодну дію. Почув слова. що глухо лунали всередині черепа, немов під склепінням холодного і мокрого льоху.

«Мій. Або нічий. Кохаю тебе. Кохаю.»

Чергове страшне, розірване, втоплене в крові зітхання. Брукса рвонулася, далі просунулася вздовж жердини, витягнула руки. Нівеллен розпачливо закричав, не випускаючи кілка, намагався відсунути вампірицю якнайдалі від себе. Марно. Вона ще сильніше просунулася вперед, ухопила його за голову. Він завив ще страшніше, зашамотів кошлатою головою. Брукса знову просунулася вздовж жердини, схилила голову до горла Нівеллена. Ікла зблиснули, осліпляючи білизнóю.

Геральт стрибнув. Стрибнув як механізм, як уповільнена пружина. Кожен рух, кожен крок, який тепер слід було зробити, був його природою, був завченим, неуникним, автоматичним і смертельно певним. Три швидкі кроки. Третій, як сотні таких кроків раніше, закінчується сильним, рішучим ступанням на ліву ногу. Поворот тулуба, різкий замашний удар. Побачив її очі. Ніщо ніколи не могло змінитися. Почув голос. Ніщо. Крикнув, щоб заглушити слово, яке вона повторювала. Ніщо не могло. Вдарив.

Вдарив упевнено, як сотні разів раніше, серединою клинка, і відразу ж, продовжуючи ритм руху, зробив четвертий крок і півоберт. Клинок, під кінець півоберту вже вільний, рухався за ним, виблискуючи, тягнучи за собою віяльце червоних крапель. Гайворонськи чорне волосся розвіювалося хвилями, пливло у повітрі, пливло, пливло, пливло.

Голова впала на жорству.

Потвор усе менше.

А я? Хто я такий?

Хто кричить? Птахи?

Жінка в кожушку і блакитній сукні.

Рожа з Назаїру?

Як тихо.

Як порожньо. Яка порожнеча.

В мені.

Нівеллен, згорнувшись у клубок, судомно здригаючись і тремтячи, лежав під муром палацика в кропиві, обхопивши голову руками.

— Встань, — сказав відьми́н.

Молодий, вродливий, атлетично складений чоловік з блідою церою, який лежав під муром, підняв голову, розглянувся довкола. Погляд мав непевний. Протер очі пальцями. Глянув на свої долоні. Обмацав обличчя. Тихо зойкнув, запхнув палець до рота, довго водив ним по яснах. Знову вхопився за обличчя і знову зойкнув, торкнувшись чотирьох кривавих і опухлих смуг на щоці. Схлипнув, потім засміявся.

— Геральте! Як же це? Геральте!

— Встань, Нівеллене. Встань і ходи. У в’юках ліки, вони нам обом потрібні.

— Я вже не маю… Не маю? Геральте? Як же це?

Відьми́н допоміг йому встати, намагаючись не дивитися на дрібні, білі, аж прозорі рученята, затиснуті на жердині, встромленій між маленькими грудьми, обліпленими мокрою червоною тканиною. Нівеллен знову зойкнув.

— Вереєна…

— Не дивися. Ходімо.

Вони пішли через подвір’я, повз кущ блакитних троянд, підтримуючи один одного. Нівеллен вільною рукою весь час обмацував собі обличчя.

— Неймовірно, Геральте. Через стільки років? Як же це можливо?

— У кожній байці є зерно правди, — тихо промовив відьми́н. — Кохання і кров. Обоє мають величезну силу. Маги і вчені століттями ламають собі голову над цим, але так нічого і не встановили, окрім того, що…

— Що, Геральте?

— Кохання мусить бути справжнім.