Останнє бажання

ОСТАННЄ БАЖАННЯ

Сом вистромив з-під води вусату голову, шарпнувся із зусиллям, почав хлюпатися, здійняв бризки на воді й блиснув білим черевом.

— Вважай, Горицвіте! — скрикнув відьми́н, упираючись підборами в мокрий пісок. — Тримай, бодай би його!

— Тримаю… — крекнув поет. — Матінко рідна, оце потвора! Левіафан, а не риба! Ото їдла буде, бачать боги!

— Пускай, пускай, бо линва лусне!

Сом застиг біля дна, раптовим рухом шмигнув проти течії, в напрямку закруту річки. Линва засичала, рукавиці Горицвіта і Геральта задимілися.

— Тягни, Геральте, тягни! Не пускай, бо заплутається в корчах!

— Линва лусне!

— Не лусне! Тягни!

Обоє зігнулися, потягнули. Линва зі свистом розтинала воду, вібрувала, розкидала навколо краплини, що поблискували у сяйві ранкового сонця, ніби ртуть. Сом раптово виринув, завовтузився під самою поверхнею води, натяг шнура ослабнув. Рибалки негайно заходилися вибирати слабину.

— Завудимо його, — засопів Горицвіт. — Завеземо до села і скажемо, щоб завудили. А з голови зваримо юшку!

— Вважай!

Відчуваючи під черевом мілину, сом виринув з води до половини двосажневої туші, мотонув головою, вперіщив воду плескатим хвостом і прудко пірнув у глибінь. З рукавиць знову пішов дим.

— Тягни, тягни! На берег його, сучого сина!

— Линва аж тріщить! Попусти, Горицвіте!

— Витримає, не бійся! З голови… зваримо юшку…

Сом, якого знову притягли ближче до берега, почав скажено борсатися і смикати линву, ніби показуючи, що не вийде так просто запакувати його до горщика. Бризки знялися на сажень угору.

— Шкуру продамо… — Горицвіт, червоний від натуги, обіруч тягнув линву, впершися ногами в землю. — А вуса… З вусів зробимо…

Ніхто так ніколи й не довідався, що поет мав намір зробити із сом’ячих вусів. Линва розірвалася з тріском, а обидва рибалки, утративши рівновагу, гепнулися на мокрий пісок.

— А бий тебе сила Божа! — заволав Горицвіт, аж відлуння прокотилося очеретом. — Стільки їдла пропало! А щоб ти здох, сом’ячий сину!

— Я ж казав, — Геральт обтрусив штани. — Казав не тягнути насилу. Спаскудив ти, друже, усеньке діло. Рибалка з тебе, як із телячого хвоста сито.

— Брехня, — обурився трубадур. — Те, що це страховидло взагалі клюнуло — лише моя заслуга.

— Цікаво. Ти ж пальцем не поворухнув, щоб допомогти мені закинути волосінь. Грав на лютні й горлав на цілісіньку околицю, більш нічого.

— Помиляєшся, — вищирив зуби Горицвіт. — Бо бачиш… коли ти заснув, я здійняв з гачка хробаків і вчепив здохлу ворону, котру знайшов у кущах. Хотів побачити зранку твою міну, коли б ти ту ворону витяг. А на неї сом упіймався. На твоїх хробаків дідька лисого би щось клюнуло.

— Клюнуло, клюнуло, — відьми́н сплюнув у воду. намотуючи волосінь на дерев’яну рогачку. — Але урвалося, бо ти тягнув, як дурило. Замість патякати, змотай решту волосіней. Сонце вже високо, пора в дорогу. Йду збиратися.

— Геральте!

— Чого?

— На другій волосіні теж щось є… Ні, чорт забирай, тільки зачепило. Тримає, як камінь, бісова душа, не подужаю! Нуууу, пішло… Ге, ге, гляди, що я тягну! Либонь, каркас баржі часів короля Дезмода! Але ж велика, зараза! Гляди, Геральте!

Горицвіт, ясна річ, перебільшував. Клубок зігнилих мотузок, решток сітей і водоростей, що його поет витягнув з води, був досить великий, однак далеко йому було до розмірів баржі з часів легендарного короля. Бард розкинув клубок на березі і почав колупатися в ньому носаком черевика. Водорості аж ворушилися від п’явок, бокоплавів та інших дрібних рачків.

— Ха! Поглянь, що я знайшов!

Геральт зацікавлено наблизився. Знахідка виявилася добряче потовченим кам’яним глеком, трохи схожим на амфору із двома ручками, обплутаним сіттю, чорним від зогнилих водоростей та колоній волохокрильців і слимаків. З глека стікав смердючий мул.

— Ха! — знову хвалькувато вигукнув Горицвіт. — Ти знаєш, що це таке?

— Аякже. Старий горщик.

— Помиляєшся, — заявив трубадур, шматком дерева здираючи з глека мушлі та скам’янілу глину. — Це горщик зачарований — далебі! Там всередині сидить джин, котрий виконає три мої бажання.

Відьми́н пирхнув.

— Можеш сміятися, — Горицвіт закінчив обшкрябувати глечик, нахилився і прополоскав амфору водою. — Але на горлечку — печатка, а на печатці — чародійський знак.

— Який? Покажи.

— А дзуськи, — поет сховав глечика за плечима. — Ще чого хочеш? Це я знайшов і всі три бажання мені потрібні.

— Не руш тієї печатки! Облиш це!

— Пусти, кажу! Це моє!

— Горицвіте, вважай!

— Аякже!

— Не торкайся! А, стонадцять чортів…

З глечика, який під час шарпанини упав на пісок, вирвався мерехтливий червоний дим.

Відьми́н відскочив і кинувся в бік стоянки по меч. Горицвіт навіть не ворухнувся. руки мав схрещені на грудях.

Дим запульсував, зібрався в кулю неправильних розмірів, що висіла на рівні голови поета. Куля набрала форми карикатурної, безносої голови з величезними балухами і чимось схожим на дзьоба. Голова була розміром із сажень.

— Джине! — промовив Горицвіт, тупнувши ногою. — Я подарував тобі волю і віднині є твоїм паном і володарем. Мої бажання…

Голова заклацала дзьобом, який, власне, дзьобом і не був. Був радше чимось на кшталт обвислих, безформних губ, що постійно змінювали форму.

— Тікай! — крикнув відьми́н. — Тікай, Горицвіте!

— Мої бажання, — продовжував поет — ось які. По-перше, хай чорти якнайшвидше заберуть Вальдо Маркса, трубадура з Цидарису. По-друге, в Каельфі мешкає графівна Віргінія, що нікому не хоче дати. Нехай мені дасть. По-третє…

Ніхто так і не дізнався, яким було третє бажання Горицвіта. Потворна голова випустила з себе два ще потворніші лаписька і хапонула барда за горлянку. Горицвіт захрипів.

Геральт трьома стрибками добіг до голови, замахнувся срібним мечем і рубонув навідліг, посередині. Повітря завило, голова бурхнула димом і моментально виросла удвічі. Потворна пащека, що також стала удвічі більшою, розкрилася, заклацала щелепами і завищала, лапи почали трусити Горицвіта, який намагався вирватися, і притисли його до землі.

Відьми́н склав пальці в Знак Аард і жбурнув у голову максимальну кількість енергії, яку йому лише вдалося зібрати. Енергія вдарила в ціль, сліпучим променем матеріалізуючись у сяючій аурі, що оточувала голову. Гупнуло так, що у Геральта заболіли вуха, а від повітря, увібраного імплозією[31], аж лози зашуміли. Потвора оглушливо загарчала, стала ще більшою, але поета випустила, після чого піднялася вгору, заборсалася і відлетіла над поверхню води, вимахуючи лапами.

Відьми́н кинувся, щоби відтягнути Горицвіта, який лежав нерухомо. В цю мить його пальці наткнулися на круглий предмет, що лежав у піску.

То була латунна печатка зі знаками зламаного хреста і дев’ятипроменевої зірки.

Голова, яка висіла над рікою, виросла вже до розмірів копиці сіна. Роззявлена пащека видавала страшне гарчання і в свою чергу нагадувала ворота комори середніх розмірів. Витягнувши лапи, потвора напала.

Геральт, не маючи й гадки, що далі робити, стиснув печатку в кулаці й, витягнувши руку в бік напасника, прокричав формулу екзорцизму, якої його колись навчила одна жриця. Відьми́н ще ніколи не вживав цю формулу, бо принципово не вірив у забобони.

Ефект перевершив його сподівання.

Печатка засичала і моментально розжарилася, обпікаючи долоню. Гігантська голова завмерла у повітрі, нерухомо зависла над рікою. Висіла так з якусь хвилину, потім завила, заревіла і розвіялася в пульсуючий клуб диму, у велику купчасту хмару. Хмара тоненько завищала і з неймовірною швидкістю помчала вгору по річці, залишаючи на поверхні розбурхану смугу. За кілька секунд вона зникла вдалині, лише вода ще якийсь час відлунювала стихаючим виттям.

Відьми́н схилився до поета, який скулився на піску.

— Горицвіте? Ти живий? Горицвіте, качка б тебе копнула! Що з тобою?

Поет зателіпав головою, замахав руками і відкрив рота, щоби закричати. Геральт скривився і примружив очі — Горицвіт мав добре поставлений, голосний тенор, а під впливом страху міг підвищити голос до небувалих регістрів. Але те, що вирвалося з горлянки барда, було ледве чутним, хрипким скреготом.

— Горицвіте! Що з тобою? Озвися!

— Ххххх….еееее… кхеееее… куууурва…

— Болить тобі щось? Що з тобою? Горицвіте!

— Хххх… Кххууу…

— Не кажи нічого. Якщо все добре — кивни головою.

Горицвіт скривився і з великим зусиллям кивнув, а зразу після цього перевернувся набік, скрутився і виблював кров’ю, давлячись і кашляючи.

Геральт вилаявся.

— Богове! — стражник позадкував і опустив ліхтар. — Що з ним?

— Пропусти нас, чоловіче добрий, — тихо промовив відьми́н, підтримуючи Горицвіта, що зігнувся в сідлі. — Ми поспішаємо, ти ж бачиш.

— Бачу, — стражник ковтнув слину, дивлячись на бліде обличчя поета і його підборіддя, забризкане чорною засохлою кров’ю. — Поранений? Кепсько воно виглядає, пане.

— Я поспішаю, — повторив Геральт. — Ми в дорозі від самого світанку. Прошу, пропустіть нас.

— Не можем, — сказав другий стражник. — Через браму — тільки від сходу до заходу сонця. Поночі не мож. Такий наказ. Нікому не мож, хіба зі знаком від короля чи бургомістра. Або як гербовий шляхтич.

Горицвіт закректав, зігнувся ще більше, спираючись чолом об гриву коня, затремтів, затрусився, смикнувся в сухому блювотному рефлексі. По розлогому, засохлому візерункові на кінській шиї потекла ще одна цівка.

— Люди, — промовив Геральт найспокійніше, як міг. — Ви ж бачите, що йому зле. Я мушу знайти когось, хто його вилікує. Пропустіть нас.

— І не просіть, — стражник сперся на алебарду. — Наказ — то наказ. Пущу вас — то піду до ганебного стовпа. Виженуть мене геть зі служби, що тоді дітиськам їсти дам? Ні, пане, не можу. Стягніть дружка з коня і дайте його до кімнати на барбакані. Перев’яжемо його, то до рання витримає, якщо так йому на роду написано. Недовго вже.

— Перев’язати не досить, — скреготнув зубами відьми́н. — Потрібен цілитель, жрець, умілий медик…

— Такого ви й так уночі би не збудили, — сказав другий стражник. — Тільки те й можемо для вас зробити, аби не мусили до світання під брамою валандатися. В кімнаті тепло, а й покласти пораненого теж буде на чому, легше йому буде. ніж на кульбаці. Дайте, поможем його з коня стягнути.

В кімнаті усередині барбакану справді було тепло, задушливо й затишно. Вогонь весело потріскував у комині, а за ним завзято сюрчав цвіркун.

За важким квадратним столом, заставленим дзбанами і тарілями, сиділо троє чоловіків.

— Вибачте, вельможні, — промовив стражник, який підтримував Горицвіта, — що вам заважаємо… Чей, не будете проти… Той ото лицар… гммм… І другий ранений, то я подумав…

— Добре подумав, — один із чоловіків повернув до них худе, виразне, з гострими рисами обличчя, встав. — Далі, кладіть його на лежанку.

Чоловік був ельфом. Як і другий, що сидів біля столу. Обоє, як показував їхній одяг, характерна мішанина людської та ельфійської моди, були ельфами осілими, асимільованими. Третій чоловік. з вигляду найстарший, був людиною. Лицарем — такий висновок можна було б зробити з одягу і шпакуватого волосся, підстриженого так, щоб помістилося під шолом.

— Я Хіреадан, — відрекомендувався вищий на зріст ельф, той із виразними рисами обличчя. Як це завжди бувало з представниками Старшого Народу, неможливо було визначити його вік, ельф міг з однаковою ймовірністю мати як двадцять, так і сто двадцять років. — А це мій родич Ердиль. Цей же шляхтич — лицар Вратимир.

— Шляхтич, — пробурмотів Геральт, але уважніший погляд на герб, вишитий на туніці, розвіяв його надії: розділений начетверо щит із золотими ліліями був навскіс перекреслений срібною перев’яззю. Вратимир походив не лише з неправого ложа, а й з мішаного, людсько-нелюдського зв’язку. Тому він, хоч і гербовий, не міг уважатися повноправним шляхтичем і права проходити крізь брами міст після настання сутінків, без сумніву, не мав.

— На жаль, — погляд відьми́на не пройшов повз увагу ельфа, — і ми мусимо тут очікувати світанку. Закон не має винятків, принаймні не для таких, як ми. Запрошуємо до товариства. пане лицарю.

— Геральт із Ривії, — відрекомендувався відьми́н. — Я відьми́н, а не лицар.

— Що з ним? — Хіреадан показав на Горицвіта, котрого стражники тим часом поклали на лежанку. — Виглядає як отруєння. Якщо це отруєння, я можу йому допомогти. Маю при собі добрі ліки.

Геральт сів, після чого швидко оповів про випадок над річкою. Ельфи перезирнулися. Шпакуватий лицар почвиркав слиною крізь зуби, морщачи обличчя.

— Неймовірно, — мовив Хіреадан. — Що б це могло бути?

— Джин із пляшки, — шепнув Вратимир. — Як у казці…

— Не зовсім, — Геральт показав на Горицвіта, що скулився на лежанці. — Я не знаю жодної казки, яка б так закінчувалася.

— Ушкодження цього бідолахи, — сказав Хіреадан, — мають очевидну магічну природу. Боюся, що мої медикаменти нам не дуже придадуться. Але я можу принаймні полегшити його страждання. Ти давав йому якісь ліки, Геральте?

— Еліксир від болю.

— Ходи, допоможеш мені. Підтримаєш йому голову.

Горицвіт пожадливо випив змішані з вином ліки, похлинувся останнім ковтком, захрипів, заплював шкіряну подушку.

— Я його знаю, — промовив другий ельф, Ердиль. — Це Горицвіт, трубадур і поет. Я колись його бачив, він співав при дворі короля Етайна в Цидарисі.

— Трубадур, — повторив Хіреадан, дивлячись на Геральта. — Погано. Дуже погано. В нього уражені м’язи шиї і гортань. Починаються зміни в голосових зв’язках. Треба якнайшвидше припинити дію чарів, бо інакше… Це може бути незворотнім.

— Це означає… Це означає, що він не зможе говорити?

— Говорити — так. Можливо. Але не співати.

Геральт, не мовлячи й слова, сів за стіл, сперся чолом об стиснуті кулаки.

— Чародій, — сказав Вратимир. — Необхідні магічні ліки або зцілююче закляття. Ти мусиш завезти його до якогось іншого міста, відьми́не.

— Як то? — Геральт підняв голову. — А тут, у Ринде? Тут немає чародія?

— У всій Реданії важко знайти мага, — мовив лицар. — Правда, панове ельфи? З того часу, як король Ериберт обклав чари грабіжницьким податком, маги бойкотують столицю і міста, в яких ретельно дотримуються королівських розпоряджень. А райці з Ринде, як я чув, славляться власне такою ретельністю. Правда? Хіреадане, Ердилю, я так кажу?

— Так, — підтвердив Ердиль. — Але… Хіреадане, можна?

— Навіть треба, — мовив Хіреадан, дивлячись на відьми́на. — Нема чого робити з цього таємницю, і так усі про це знають, усе Ринде. В місті, Геральте, тимчасово перебуває одна чародійка.

— Без сумніву, інкогніто?

— Не надто, — усміхнувся ельф. — Особа, про яку я кажу — велика індивідуалістка. Вона ігнорує і бойкот, який Рада Чародіїв оголосила Ринде, і розпорядження тутешніх райців, а вигоду з цього має значну, бо через бойкот попит на магічні послуги тут величезний. Звичайно, чародійка не платить ніяких податків.

— А магістрат це терпить?

— Чародійка живе в резиденції одного купця, торгового фактора з Новиграду, який одночасно є титулярним послом. Там її ніхто не може чіпати. Вона має притулок.

— Це більше домашній арешт, аніж притулок, — поправив Ердиль. — Вона там практично ув’язнена. Але не нарікає на брак клієнтів. Багатих клієнтів. Райцями демонстративно нехтує, скликає бали і гулянки…

— Зі свого боку райці скаженіють, підбурюють проти неї, кого вдасться, псують їй репутацію, як можуть, — додав Хіреадан. — Розпускають про неї гидкі плітки, мабуть, в надії, що ієрарх з Новиграду заборонить купцеві надавати їй притулок.

— Не люблю пхатися в такі слизькі справи, — буркнув Геральт. — Але вибору не маю. Як звати того купця-посла?

— Бо Беррон. — Відьми́нові видалося, що Хіреадан скривився, називаючи прізвище. — Що ж, це дійсно твій єдиний шанс. А точніше — єдиний шанс цього бідолахи на ліжку. Але чи захоче чародійка тобі допомогти… Не знаю.

— Вважай, як підеш туди — мовив Ердиль. — Шпики бургомістра стежать за будинком. Якби тебе затримали, знаєш, що робити. Гроші усі двері відчиняють.

— Піду, як тільки відчинять брами. Як звати чародійку?

— Єнніфер із Венгербергу.

— Пан спить, — повторив придверник, дивлячись на Геральта згори. Був він наголову вищий відьми́на і майже вдвічі ширший від нього у плечах. — Ти глухий, волоцюго? Спить пан, кажу.

— Та нехай собі спить, — погодився відьми́н. — Я маю справу не до твого пана, а до дами, яка тут перебуває.

— Маєш справу, кажеш, — придверник, як виявилося, був чоловіком дотепним, що дивувало в людині з його статурою та зовнішністю. — То йди, плентачу, в дім розпусти, там акурат уладнаєш свою справу. Геть.

Геральт відчепив від пояса калитку і зважив її на долоні, тримаючи за ремінці.

— Ти мене не підкупиш, — гордо заявив цербер.

— А я й не збираюся.

Придверник був занадто кремезний, щоби мати рефлекс, який дав би йому можливість ухилитися від швидкого удару звичайної людини або затулитися від нього. Коли вдарив відьми́н, придверник не встиг навіть заплющити очі. Важка калитка з металевим ляскотом врізалася йому в скроню. Придверник повалився на двері, хапаючись обома руками за одвірок. Геральт відірвав його від них копняком у коліно, штовхнув плечем і охрестив калиткою ще раз. Очі придверника затуманилися і розбіглися прекумедним зизом, ноги склалися під ним, як два складані ножі. Відьми́н, бачачи, як хлоп, уже майже зомлілий, пробує мацати довкола себе руками, з розмахом гримнув його втретє, просто в тім’я.

— Гроші, — буркнув Геральт, — усі двері відчиняють.

У передпокої було темнувато. З-за дверей ліворуч чулося голосне хропіння. Відьми́н обережно зазирнув туди. На розбурханій лежанці спала, посвистуючи носом, товста жінка у нічній сорочці, задертій поза стегна. Це було не найприємніше видовище. Геральт затягнув придверника до комірчини і замкнув двері на засувку.

Справа були ще одні двері, напіввідчинені, а за ними кам’яні східці, що вели униз. Відьми́н уже збирався минути їх, аж тут знизу почулася невиразна лайка, гуркіт і сухий дзенькіт посудини, що розбивалася.

Приміщення було великою, повною всілякого начиння кухнею, що пахла травами і смолистим деревом. На кам’яній підлозі, серед уламків глиняного дзбанка, стояв на колінах голісінький чоловік із низько опущеною головою.

— Яблучний сік, трістенний його бабці, — пробелькотів чоловік, крутячи головою, мов баран, який помилково буцнув рогами фортечний мур. — Яблучний… сік. Де… де слуги?

— Чого бажаєте? — ввічливо запитав відьми́н. Чоловік звів голову і ковтнув слину. Очі в нього блукали і були налиті кров’ю.

— Вона хоче соку з яблук, — повідомив чоловік і, з явним зусиллям підводячись, усівся на накритій кожухом скрині і сперся об піч. — Мушу… занести на гору, бо…

— Чи я маю честь розмовляти з купцем Бо Берроном?

— Тихше, — болісно скривився чоловік. — Не репетуй. Слухай, там у барильці… Сік. З яблук. Налий у щось… і поможи мені вилізти на сходи, добре?

Геральт стенув плечима, потім похитав головою зі співчуттям. Сам він радше уникав пригод з алкоголем, але стан купця не був йому цілком чужий. Відьми́н розшукав у купі посуду дзбан і олов’яний кубок, начерпав соку з барильця. Почув хропіння і відвернувся. Голий чоловік спав, схиливши голову на груди.

Відьми́нові на мить закортіло облити його соком і розбудити, але передумав. Вийшов із кухні, несучи дзбанок. Коридор закінчувався важкими різьбленими дверима. Відьми́н увійшов обережно, відхиляючи їх рівно настільки, щоб могти прослизнути усередину. Було темно, тож Геральт розширив зіниці. І наморщив ніс.

У повітрі висів тяжкий запах прикислого вина, свічок і перезрілих овочів. І ще чогось, що нагадувало суміш запахів бузку й аґрусу.

Відьми́н роззирнувся навколо. Стіл посеред кімнати двигтів від справжнісінького бойовиська дзбанків, карафок, келихів, срібних тарелів і патер, полумисків та приборів, оздоблених слоновою кісткою. Зім’ятий, зісунутий убік обрус був залитий вином, заляпаний чимось фіолетовим і застиг від воску, що стік із підсвічників. Шкірки від апельсинів, ніби квіти, пломеніли поміж сливових і персикових кісточок, хвостиків грушок і кострубатих китиць, з яких позривали ягоди винограду. Один келих перевернувся і розбився. Другий був цілим, наполовину повним, з нього стирчала індича кістка. Біля келиха стояв чорний черевичок на високому підборі. Зроблений черевичок був зі шкіри василіска. Дорожчої сировини для виробництва взуття не існувало.

Другий черевичок лежав під кріслом, на недбало кинутій, вигаптуваній квітами чорній сукні з білою шляркою.

Геральт хвилину постояв, вагаючись, борючись із почуттям сорому, з бажанням негайно розвернутися і вийти. Але це означало б, що церберові у передпокої дарма дісталося. Відьми́н не любив робити щось дарма.

В кутку кімнати Геральт помітив гвинтові сходи.

На сходинках відьми́н знайшов чотири зів’ялі білі троянди і серветку, поплямовану вином і карміновою помадою. Запах бузку й аґрусу підсилювався.

Сходи вели до спальні, підлогу якої вкривала велика волохата шкура. На шкурі лежала біла сорочка з мереживними манжетами і кільканадцять білих троянд. А також чорна панчоха.

Друга панчоха звисала з одного із чотирьох різьблених стовпчиків, які підтримували над ліжком напівкулястий балдахін. Рельєфи на стовпчиках зображали німф і фавнів у різноманітних позах. Деякі з них були дуже навіть цікаві. Деякі — дурнуваті та смішні. Багато поз повторювалося. В загальних рисах.

Геральт голосно кашлянув, дивлячись на клубок чорних кучерів, що виднівся з-під адамашкової ковдри. Ковдра заворушилася і застогнала. Геральт кашлянув ще голосніше.

— Бо? — нерозбірливо запитав клубок чорних кучерів. — Ти сік приніс?

— Приніс.

З-під чорних кучерів з’явилося бліде трикутне обличчя, фіалкові очі та вузькі, ледь скривлені губи.

— Ооох… — губи ще більше скривилися. — Ооох… Умру від спраги…

— Прошу.

Жінка сіла, випорпуючися з постелі. Вона мала гарні руки і зґрабну шию, на шиї — чорну оксамитову стрічку з прикрасою у формі зірки, що іскрилася від діамантів. Крім стрічки, не мала на собі нічого.

— Дякую, — жінка взяла кубок з його руки, пожадливо випила, потім підняла руки і доторкнулася до скронь. Ковдра сповзла ще більше. Геральт відвернув погляд — ввічливо, але з явним небажанням.

— Хто ти власне такий? — запитала чорноволоса жінка, мружачись і прикриваючись ковдрою. — Що ти тут робиш? Де, до дідька, Беррон?

— На яке питання мені відповісти спочатку?

Геральт в ту ж хвилину пожалкував про свою іронію. Жінка підняла долоню, з пальців вистрелила золотиста смуга. Геральт рефлекторно відреагував, складаючи обидві долоні у Знак Геліотропу, упіймав закляття перед самим обличчям, але імпульс був настільки сильним, що Геральта відкинуло назад, на стіну. Відьми́н сповз на підлогу.

— Не треба! — зарепетував Геральт, бачачи, що жінка знову піднімає руку. — Пані Єнніфер! Я прийшов з миром, без лихих намірів!

З боку сходів почувся тупіт, у дверях спальні замаячіли постаті слуг.

— Пані Єнніфер!

— Вийдіть, — спокійно наказала чародійка. — Ви мені вже не потрібні. Вам платять за те, щоб ви пильнували дім. Але якщо цей тип однак спромігся сюди увійти, я подбаю про нього сама. Перекажіть це панові Берронові. А мені прошу приготувати купіль.

Відьми́н ледве встав. Єнніфер мовчки приглядалася до нього, мружачи очі.

— Ти відбив моє закляття, — зрештою промовила жінка. — Ти не чародій, це зрозуміло. Але ти відреагував надзвичайно швидко. Кажи, хто ти такий, незнайомцю, що прийшов з миром. І моя тобі порада — кажи швидко.

— Я Геральт із Ривії. Відьми́н.

Єнніфер вихилилася з ліжка, хапаючи вирізьбленого на стовпці фавна за деталь анатомії, непогано пристосовану для хапання. Не зводячи з Геральта погляду, підняла з підлоги накидку з хутряним коміром. Ретельно закутавшись у неї, жінка встала. Не поспішаючи, налила собі ще один кубок соку, випила нахильці, відкашлялася і наблизилася до відьми́на. Геральт непомітно помасував крижі, які хвилину тому боляче зіткнулися зі стіною.

— Геральт із Ривії, — повторила чародійка, дивлячись на нього з-під чорних вій. — Як ти сюди потрапив? І з якою метою? Сподіваюся, ти не скривдив Беррона?

— Ні. Не скривдив. Пані Єнніфер, мені потрібна твоя допомога.

— Відьми́н, — пробурмотіла чародійка, підходячи ще ближче і щільніше закутуючись в накидку. — Мало того, що перший відьми́н, якого я бачу зблизька, то ще й знаменитий Білий Вовк. Я чула про тебе всяке.

— Можу лише уявити.

— Не знаю. що ти там собі уявляєш, — жінка позіхнула, після чого присунулася ще ближче. — Можна? — вона торкнулася долонею його щоки, наблизила обличчя, глянула йому в очі. Геральт стиснув щелепи. — Зіниці рефлекторно пристосовуються до світла чи ти можеш їх звужувати і розширювати за власним бажанням?

— Єнніфер, — спокійно мовив відьми́н. — Я їхав до Ринде цілий день, не затримуючись. Цілісіньку ніч чекав, аж відчинять брами. Дав по довбешці придверникові, який не хотів мене сюди пускати. Нахабно й нечемно порушив твій сон і спокій. А все тому, що мій приятель потребує допомоги, яку можеш надати лише ти. Прошу, допоможи йому, а потім, якщо забажаєш, поговорімо про мутації й аберації.

Чародійка відійшла назад, негарно скривила губи.

— Про яку допомогу йдеться?

— Про регенерацію магічно уражених органів. Горла, гортані і голосових зв’язок. Ураження таке, як від багряного туману. Чи дуже подібне.

— Подібне, — повторила чародійка. — Коротше кажучи, твого приятеля магічно вразив не багряний туман. Що ж це було? Кажи, бо я, вирвана зі сну на світанку, не маю ні сили, ні бажання зондувати тобі мозок.

— Гммм… Найкраще буде. якщо я почну спочатку…

— О ні, — перебила Єнніфер. — Якщо це аж так складно, то зачекай трохи. Кепський присмак у роті, розпатлане волосся, склеєні повіки та інші ранкові незручності суттєво обмежують мою здатність сприймати інформацію. Спустися вниз до лазні, в підвал. Я буду там за хвилину і ти все мені розповіси.

— Єнніфер, я не хочу нав’язуватися, але час не чекає. Мій приятель…

— Геральте, — різко перебила Єнніфер. — Заради тебе я вилізла з ліжка, хоч не мала наміру робити це до того, як виб’є полудень. Я готова відмовитися від сніданку. Знаєш чому? Бо ти приніс мені яблучний сік. Ти поспішав, був стурбований стражданням друга, вдерся сюди силою, лупцюючи людей по довбешках, але, незважаючи на це, подумав про жінку, що хоче пити. Цим ти мене зворушив і, можливо, я тобі допоможу. Але від води і мила не відмовлюся. Йди. Прошу тебе.

— Добре.

— Геральте.

— Слухаю — відьми́н затримався на порозі.

— Скористайся можливістю і також викупайся. За запахом я можу визначити не лише породу і вік, але й масть твого коня.

Чародійка увійшла до лазні тоді, коли Геральт, сидячи голий на маленькому ослінчику, поливався водою з цеберка. Відьми́н закашлявся і скромно повернувся спиною.

— Не соромся, — мовила Єнніфер, кидаючи оберемок одягу на вішак. — Я не зомлію, побачивши голого чоловіка. Трисс Мериґольд, моя подруга, каже, що якщо ти бачила одного, то бачила всіх.

Відьми́н устав, обгорнувши стегна рушником.

— Чарівний шрам, — посміхнулася Єнніфер, дивлячись на його груди. — Що то було? Потрапив під пилку на тартаку?

Геральт не відповів. Чародійка й далі позирала на нього, грайливо схиляючи голову.

— Перший відьми́н, що його я можу оглянути зблизька, до того ж голісінького, як мати народила. Ого! — вона схилилася, наставляючи вуха. — Я чую твоє серце. Дуже повільний ритм. Ти можеш контролювати виділення адреналіну? Ох, вибач, професійна цікавість. Тебе, як мені здається, дратують згадки про властивості твого організму. І це дивно. І ці властивості ти звик називати словами, яких я дуже не люблю, впадаючи при цьому в патетичний сарказм, який мені не до смаку ще більше.

Відьми́н не відповів.

— Але годі про це. Моя купіль холоне, — Єнніфер зробила рух, нібито бажаючи скинути плащ, і завагалася. — Я купатимуся, а ти розповідатимеш. Заощадимо час. Але… Я не хочу, щоб ти почувався незручно, до того ж ми ледве знайомі… Тому, зважаючи на пристойність…

— Я відвернуся, — невпевнено запропонував відьми́н.

— Ні. Я повинна бачити очі того, з ким розмовляю. В мене є краща ідея.

Геральт почув, як вона вимовила закляття, відчув тремтіння медальйону і побачив чорний плащ, який м’яко опускався на долівку. А потім почув плюскіт води.

— Тепер я не бачу твоїх очей, Єнніфер, — промовив Геральт. — А шкода.

Невидима чародійка приснула і захлюпалася в діжці.

— Розповідай.

Геральт закінчив борюкатися зі штанами, які він натягав під рушником, сів на лаві. Застібаючи пряжки черевиків, оповів про пригоду над рікою, якомога стисліше описуючи шарпанину з сомом. Єнніфер не виглядала на жінку, яку могло цікавити рибальство.

Коли відьми́н дійшов до моменту. в який хмароподібне створіння вибралося із дзбана, велика губка, що намилювала невидимість, завмерла.

— Ну, ну, — почув відьми́н. — Цікаво. Джин, замкнений у пляшці.

— Та який там джин, — заперечив Геральт. — Це був якийсь різновид багряного туману. Якийсь новий, невідомий вид…

— Новий і невідомий вид заслуговує на те, щоби його якось назвати, — промовила невидима Єнніфер. — Джин — назва, не гірша від інших. Будь ласка, продовжуй.

Відьми́н послухався. Мильна вода в діжці пінилася тим дужче, чим далі продовжувалася розповідь, вода переливалася через вінця. Раптом щось прикувало увагу відьми́на. Він придивився уважніше і помітив обриси й форми, що проступали крізь мило, яке вкривало невидимість. Обриси й форми так захопили відьми́на, що він утратив мову.

— Розповідай! — поквапив його голос, що долинав із нічого, з-над обрисів. — Що було далі?

— Це все, — сказав Геральт. — Я прогнав того, як ти кажеш, джина…

— Яким чином? — Черпак піднявся і вилив воду. Мило зникло, форми також. Геральт зітхнув.

— Закляттям, — відповів. — Точніше, екзорцизмом.

— Яким? — Черпак знову вилив воду. Відьми́н почав пильніше спостерігати за діями черпака, адже вода, хоч і ненадовго, також показувала те і се. Відьми́н повторив закляття, заміняючи голосну «е» вдихом, як того вимагали правила безпеки. Геральт думав сподобатися чародійці знанням цього принципу, а тому дуже здивувався, почувши з діжки шалений сміх.

— Що в цьому смішного?

— Той твій екзорцизм… — Рушник спурхнув з кілочка і почав хапливо витирати рештки обрисів. — Трисс ридатиме зі сміху, як їй розповім! Хто тебе цьому навчив, відьми́не? Цьому… закляттю?

— Одна жриця зі святилища Гульдри. Це таємна храмова мова…

— Для кого таємна, для того таємна. — Рушник ударився об край діжки, вода вихлюпнулася на долівку, сліди босих ступнів позначили кроки чародійки. — Геральте, ніяке то не було закляття. Також не раджу тобі повторювати ці слова в інших храмах.

— Якщо не закляття, то що це було? — запитав Геральт, дивлячись, як дві чорні панчохи вимальовують дві стрункі ніжки, одна за одною, просто у повітрі.

— Дотепний вислів. — Трусики з мереживом огорнули ніщо у надзвичайно цікавий спосіб. — Хоч і дещо нецензурний.

Біла сорочка з великим жабо у формі квітки піднялася догори і утворила форми. Єнніфер, як зауважив відьми́н, не носила жодного мантаччя із китового вусу, яким зазвичай користувалися жінки. Їй воно було непотрібне.

— Який вислів? — запитав Геральт.

— Байдуже.

З чотирикутної кришталевої пляшечки, що стояла на столику, вискочив корок. У лазні запахло бузком і аґрусом. Корок зробив кілька кіл і вскочив на місце. Чародійка застібнула манжети сорочки, надягнула сукню і матеріалізувалася.

— Допоможи застебнути, — Єнніфер обернулася спиною, розчісуючи волосся черепаховим гребенем. Гребінь, як зауважив Геральт, мав довгу загострену ручку, що могла в разі потреби успішно замінити стилет.

Відьми́н застібнув їй сукню зумисне повільно, гапличок за гапличком, насолоджуючись запахом її волосся, що спадало чорним водограєм до середини спини.

— Повертаючись до створіння з пляшки, — сказала Єнніфер, вставляючи у вуха діамантові кульчики, — то очевидно, що утекти його змусило не твоє смішне «закляття». Гіпотеза про те, що воно вимістило лють на твоєму товаришеві і втекло з нудьги, видається мені ближчою до правди.

— Мабуть, так і є, — понуро погодився Геральт. — Бо навряд чи воно полетіло до Цидарису, щоб уколошкати Вальдо Маркса.

— Хто такий Вальдо Маркс?

— Трубадур, який уважає мого товариша, також поета і музику, нездарою, що потурає смакам черні.

Чародійка обернулася з дивним блиском у фіалкових очах.

— То твій приятель устиг вимовити бажання?

— Навіть два. Обидва страшенно дурні. Чому ти питаєш? Це ж явна нісенітниця, це виконання бажань геніями, д’їні, духами лампи…

— Явна нісенітниця, — повторила Єнніфер, усміхаючись. — Аякже. Це вигадка, беззмістовна маячня, як і всі легенди, у яких добрі духи і чаклунки виконують бажання. Такі байки вигадують бідні дурники, що й мріяти не можуть про те, аби свої численні бажання і прагнення задовольняти шляхом власної активності. Мене тішить, що ти до таких не належиш, Геральте з Ривії. Цим ти мені близький духовно. Я, коли чогось прагну, не мрію, а дію. І завжди здобуваю те, чого прагну.

— Не сумніваюся. Ти готова?

— Готова, — чародійка закінчила застібати ремінці черевичків, устала. Навіть на підборах вона не вирізнялася зростом. Єнніфер струснула волоссям, що, як помітив Геральт, залишилося у мальовничому, бурхливому і виткому безладді, незважаючи на завзяте розчісування.

— Геральте, я маю питання. Печатка. яка закривала пляшку… Вона й далі у твого приятеля?

Відьми́н подумав. Печатка була не в Горицвіта, а в нього самого, і то при собі. Але досвід радив йому не казати чародіям надто багато.

— Гммм… Думаю, що так, — відьми́н спробував ошукати чародійку щодо причин затримки з відповіддю — Так, напевно, в нього. А що? Ця печатка важлива?

— Дивне питання, — гостро мовила Єнніфер — для відьми́на, фахівця з надприродних страхіть. Того, хто мусив би знати, що така печатка важлива настільки, щоб до неї не доторкатися. І не дозволяти зробити це другові.

Відьми́н стиснув щелепи. Удар був влучний.

— Що ж, — Єнніфер змінила тон на значно ласкавіший. — Немає людей, що не помиляються, і відьми́нів таких теж немає, як бачу. Кожен може помилитися. Ну, можемо рушати в дорогу. Де твій товариш?

— Тут, у Ринде. В домі такого собі Ердиля. Ельфа.

Єнніфер уважно глянула на відьми́на.

— В Ердиля? — повторила, кривлячи губи в усмішці. — Я знаю, де це. Здогадуюся, що там перебуває і його двоюрідний брат Хіреадан, правда ж?

— Правда. А що…

— Нічого — перебила Єнніфер, підняла руки, заплющила очі. Медальйон на шиї відьми́на запульсував, смикнув за ланцюжок.

На вологій стіні лазні висвітлився яскравий контур, що нагадував двері, в яких клубилося сяюче молочне ніщо.

Відьми́н тихо вилаявся. Він не любив магічних порталів і подорожей з їх допомогою.

— Чи обов’язково… — прохрипів Геральт. — Тут недалеко…

— Я не можу ходити вулицями цього міста — відрубала чародійка. — Тут мене не особливо люблять, можуть вилаяти, закидати камінням, а, може, й чимось гіршим. Кілька осіб успішно псує мені тут репутацію, вважаючи, що їм це минеться просто так. Не бійся, мої портали безпечні.

Геральт був свідком того, як колись крізь безпечний портал пройшла половина того, хто ним подорожував. Другої половини так і не знайшли. Знав також кілька випадків, коли люди заходили в портал, а потім за ними й слід застигав.

Чародійка ще раз поправила волосся, прип’яла до пояса вишиту перлами калитку. Калитка здавалася замалою, аби вмістити щось, окрім пригорщі мідяків і помади для губ, але Геральт знав, що то не звичайна калитка.

— Обійми мене. Міцніше, я не порцелянова. В дорогу!

Медальйон завібрував, щось блиснуло і Геральт раптово опинився у чорній порожнечі, у пронизливому холоді. Нічого не бачив, не чув, не відчував. Холод був єдиним, на що реагували відчуття. Відьми́н хотів вилаятися, але не зміг.

— Минула година, відколи вона туди увійшла, — Хіреадан обернув клепсидру, що стояла на столі. — Я починаю непокоїтися. Невже з горлом Горицвіта все так погано? Ти не думаєш, що варто було б заглянути до них нагору?

— Єнніфер цього явно не бажала, — Геральт допив кубок трав’яного напою, немилосердно кривлячись. Він любив і цінував осілих ельфів за розум, спокійну вдачу і особливе почуття гумору, але їх уподобань щодо їжі й напоїв не розумів і не поділяв. — Я не маю наміру їй заважати, Хіреадане. Магія потребує часу. Хай воно триває хоч би й добу, тільки б Горицвіт одужав.

— Що ж, маєш рацію.

З приміщення за стіною почувся стукіт молотків. Ердиль, як виявилося, жив у покинутій корчмі, яку купив, планував відремонтувати і шинкувати там разом із дружиною, тихою та небагатослівною ельфинею. Лицар Вратимир, який після ночі, проведеної разом у кордегардії, прибився до компанії, сам запропонував допомогу в роботі. Разом із подружжям узявся до ремонту стінних панелей одразу, як тільки стихло замішання, спричинене раптовою й видовищною появою відьми́на і Єнніфер, що вискочили зі стіни у блиску порталу.

— Щиро кажучи, — повів Хіреадан — я не сподівався, що в тебе так легко все вийде. Єнніфер не належить до людей, які охоче самі приходять на поміч. Нещастя ближніх не особливо її хвилюють і не тривожать її сон. Коротше, я не чув, щоби вона хоч колись допомогла комусь безкорисливо. Цікаво, яку вигоду вона отримає з допомоги тобі й Горицвітові.

— Не перебільшуєш? — усміхнувся відьми́н. — Вона не справила на мене аж настільки поганого враження. Звичайно, вона любить продемонструвати зверхність, але в порівнянні з іншими чародіями, з усією цією пихатою бандою, вона — ходяча чарівність і втілена доброзичливість.

Хіреадан також усміхнувся.

— Виглядає так, — сказав ельф, — ніби ти вважаєш, що скорпіон гарніший від павука, бо ж має такий чарівний хвостик. Стережися, Геральте. Ти не перший, хто так про неї думає, не знаючи, що чарівність і доброзичливість Єнніфер обернула на зброю. Зброю, якою користується надзвичайно вправно і безсоромно. Це, звісно, не суперечить тому фактові, що вона чарівно гарна. Ти ж не заперечуватимеш?

Відьми́н кинув на ельфа швидкий погляд. Йому вже вдруге здалося, що бачить на щоках ельфа сліди рум’янцю. Це здивувало Геральта не менше, ніж слова Хіреадана. Чистокровні ельфи рідко захоплювалися людськими жінками. Навіть дуже гарними. А Єнніфер, хоч по-своєму приваблива, не могла називатися красунею.

Смаки смаками, але насправді мало хто називав чародійок «вродливими». Як не як, усі вони походили з тих прошарків суспільства, де єдиною долею дочок було заміжжя. Хто б подумав про те, щоби прирікати доньку на роки виснажливого навчання і тортури соматичних змін, якщо можна було видати її заміж і вигідно з кимось поріднитися? Хто б хотів мати в родині чародійку? Незважаючи на повагу, якою оточені були маги, родина чародійки не мала з неї анінайменшого пожитку, бо коли дівчина закінчувала навчання, з родиною її не зв’язувало більше нічого — значення мало лише професійне братство. Тому чародійками ставали лише доньки, що не мали жодних шансів знайти чоловіка.

На противагу жрицям і друїдкам, які неохоче брали до себе негарних чи покалічених дівчаток, чародії приймали всіх, хто мав здібності. Якщо дитина проходила крізь сито перших років навчання, наставала черга магії — магії, яка простувала й вирівнювала ноги, відновлювала кістки, що погано зрослися, латала «заячі губи», усувала рубці, родимки та віспини. Молода чародійка ставала «привабливою», бо цього вимагав престиж її професії. Результатом були фальшиво-вродливі жінки з холодними і злими очима бридуль. Бридуль, що не могли забути про свою потворність, прикриту магічною маскою, прикритою не для того, щоб їх ощасливити, а лише заради престижу професії.

Ні, Геральт не розумів Хіреадана. Його очі, очі відьми́на, помічали надто багато деталей.

— Ні, Хіреадане, — відповів відьми́н — не заперечуватиму. І дякую тобі за попередження. Але тут ідеться лише про Горицвіта. Він постраждав поруч зі мною, в моїй присутності. Я не зміг його врятувати, не знав, як йому допомогти. Я б сів на скорпіона голою дупою, якби знав, що це вилікує Горицвіта.

— Цього ти мусиш остерігатися найбільше, — загадково посміхнувся ельф. — Бо Єнніфер про це знає і любить використовувати такі знання. Не довіряй їй, Геральте. Вона небезпечна.

Відьми́н не відповів.

Нагорі скрипнули двері. Єнніфер встала біля сходів, спершися на балюстраду невеличкої галереї.

— Відьми́не, можеш зайти на хвилинку?

— Звичайно.

Чародійка сперлася спиною об двері однієї з так-сяк умебльованих кімнат, де розмістили стражденного трубадура. Відьми́н підійшов, мовчки приглянувся. Бачив її ліве плече, дрібку вище від правого. Ніс, трішечки задовгий. Губи, надто вузькі. Підборіддя, трохи занадто скошене назад. Брови не надто правильної форми. Очі…

Він бачив забагато деталей. Та й що з того.

— Як Горицвіт?

— Ти сумніваєшся в моїх уміннях?

Геральт дивився далі. Вона мала постать двадцятирічної дівчини, хоч її справжній вік Геральт волів не вгадувати. Рухалася з природньою, невимушеною граційністю. Ні, неможливо було вгадати, якою вона була раніше, що в ній виправили. Геральт перестав над цим розмірковувати, це не мало анінайменшого значення.

— Твій талановитий побратим буде здоровий, — промовила чародійка. — Його співочі здібності відновляться.

— Я буду вдячний тобі довіку, Єнніфер.

Чародійка усміхнулася.

— Ти матимеш нагоду показати свою вдячність.

— Чи можу я заглянути туди, до нього?

Єнніфер мовчала якусь хвилину, приглядаючись до нього з дивною посмішкою і постукуючи пальцями по фрамузі дверей.

— Звичайно. Заходь.

Медальйон на шиї відьми́на почав різко, ритмічно смикатися.

В центрі підлоги лежала скляна куля, завбільшки як невеликий кавун, що світилася молочно-білим світлом. Куля була центром ретельно накресленої дев’ятипроменевої зірки, яка сягала променями кутків і стін кімнатки. В зірку червоною фарбою була вписана пентаграма. Кінці пентаграми були позначені чорними свічками, що стояли у підсвічниках дивної форми. Чорні свічки горіли також біля узголів’я ліжка, на якому лежав накритий овечими шкурами Горицвіт. Поет дихав спокійно, вже не хрипів і не харчав, з його обличчя зникла гримаса болю, їй на зміну прийшла придуркувата, сповнена щастя усмішка.

— Він спить, — промовила Єнніфер. — І бачить сни.

Геральт придивився до візерунків, накреслених на підлозі. Прихована в них магія відчувалася, але то була магія спляча, ще не розбуджена. Нагадувала звук дихання дрімаючого лева, але дозволяла здогадатися, яким може бути левине гарчання.

— Що це, Єнніфер?

— Пастка.

— Для кого?

— Зараз — для тебе, — чародійка повернула ключ у замку, покрутила його в долоні. Ключ зник.

— Отже, мене спіймано, — холодно мовив Геральт. — Що тепер? Важитимеш на мою цноту?

— Не лести собі, — Єнніфер сіла на краєчку ліжка. Горицвіт, усе ще придуркувато усміхнений, тихо застогнав. Без сумніву, то був стогін задоволення.

— Що відбувається, Єнніфер? Якщо це гра, то я не знаю правил.

— Я казала тобі, — почала Єнніфер — що завжди здобуваю те. чого прагну. Зараз так вийшло, що те, чого я прагну, є у Горицвіта. Я заберу це в нього і ми розійдемося. Не хвилюйся, я не заподію йому шкоди…

— Оці дивацтва, яких ти понаставляла на підлозі, — перебив Геральт, — слугують для викликання демонів. Там, де викликають демонів, комусь завжди заподіюється шкода. Я цього не дозволю.

— … волосина йому з голови не впаде, — продовжувала чародійка, не звертаючи жодної уваги на його слова. — Голосочок буде ще гарніший і твій трубадур буде дуже задоволений, навіть щасливий. Ми всі будемо щасливі. І розійдемося без прикрощів і образ.

— Ох, Віргініє, — застогнав Горицвіт, не розплющуючи очей. — Прекрасні твої перса, ніжніші, ніж пух лебединий… Віргініє…

— Він з глузду з’їхав? Марить?

— Бачить сни, — усміхнулася Єнніфер. — Його мрія здійснюється уві сні. Я просвітлила його мозок до самісінького дна. Багато там не було. Трохи сороміцьких викрутасів, кілька мрій, купа поезії. Байдуже. Печатка, якою був закоркований бутель з джином, Геральте. Я знаю, що вона не в трубадура, а в тебе. Віддай її мені, будь ласка.

— Навіщо тобі ця печатка?

— Як би відповісти на твоє питання? — чародійка спокусливо усміхнулася. — Може, так — не твоя собача справа, відьми́не. Задовольняє тебе така відповідь?

— Ні, — відьми́н також усміхнувся, так само паскудно. — Не задовольняє. Але не переймайся цим, Єнніфер. Мене складно задовольнити. Досі це вдавалося лише тим, хто був більш ніж посередністю.

— Шкода. Тоді залишишся незадоволений. Твій збиток. Печатку, будь ласка. Не роби гримас. які не пасують до твого типу краси і кольору шкіри. Якщо ти ще не помітив, то знай, що це власне і є початок віддяки, яку ти мені винен. Печатка — перша частина ціни за голос співця.

— Як бачу, ти розділила ціну на багато частин, — холодно мовив Геральт. — Добре. Я мав цього сподіватися і сподівався. Але хай це буде чесний торг, Єнніфер. Я купив твою допомогу. І я заплачу.

Чародійка скривила губи в усмішці, але її фіалкові очі далі були широко розплющеними й холодними.

— Щодо цього, відьми́не, ти не повинен мати сумнівів.

— Я, — повторив Геральт. — Але не Горицвіт. Я забираю його звідси у безпечне місце. Зробивши це, я повернуся, заплачу другу частину і всі, які залишилися. Бо якщо мова йде про першу…

Відьми́н сягнув рукою до потаємної кишеньки в поясі, видобув латунну печатку зі знаком зірки і зламаного хреста.

— Будь ласка, візьми. Не як частку ціни. Прийми це від відьми́на на знак вдячності за те, що ти, хоч і з розрахунку, поставилася до нього більш доброзичливо, ніж зробила б це більшість твоїх братів по ремеслу. Прийми це як доказ доброї волі, який повинен переконати тебе. що я, подбавши про безпеку приятеля, повернуся сюди, щоб заплатити. Я не помітив скорпіона між квітами, Єнніфер. Я готовий заплатити за свою неуважність.

— Гарна промова, — чародійка схрестила руки на грудях. — Зворушлива і патетична. Шкода, що даремна. Горицвіт мені потрібен і залишиться тут.

— Він уже раз був близько від того, що ти хочеш сюди притягнути, — Геральт показав на візерунки на підлозі. — Коли ти закінчиш справу і прикличеш сюди джина, незважаючи на твої запевнення, Горицвіт постраждає напевно, може, навіть гірше, ніж попереднього разу. Бо ж ідеться про створіння з пляшки, правда? Хочеш заволодіти ним, змусити собі служити? Та роби собі що хочеш, приклич собі сюди хоч десяток демонів. Але без Горицвіта. Якщо Горицвіт опиниться в небезпеці, це вже не буде чесний торг, Єнніфер, і ти не маєш права вимагати за нього плати. Я не дозволю…

Відьми́н затнувся.

— Мені було цікаво, коли ти відчуєш, — засміялася чародійка.

Геральт напружив м’язи, усю свою волю, до болю затискаючи зуби. Не допомогло. Відьми́н був ніби паралізований, як кам’яний ідол, як забитий у землю стовп. Не міг поворухнути навіть пальцем ноги.

— Я знала, що ти можеш відбити чари, наслані безпосередньо, — сказала Єнніфер. — Також я знала, що, перш ніж ти хоч щось зробиш, намагатимешся вразити мене балакучістю. Ти базікав, а підвішене над тобою закляття діяло й поволі ламало тебе. Зараз ти можеш лише говорити. Але тобі не потрібно справляти на мене враження. Я знаю, що ти балакучий. Подальші зусилля в цьому напрямку зіпсують увесь ефект.

— Хіреадан… — насилу вимовив Геральт, намагаючись боротися з магічним паралічем. — Хіреадан зрозуміє, що ти щось замислила. Зрозуміє швидко, вмить почне щось підозрювати, бо не довіряє тобі, Єнніфер. Не довіряв із самого початку…

Чародійка повела долонею в широкому жесті. Стіни кімнати розплилися і набули однорідного, каламутно-сірого вигляду й кольору. Зникли двері, вікна, навіть запилюжені завіси та обсиджені мухами картинки на стінах.

— І що з того, що Хіреадан здогадається? — злісно скривилася чародійка. — Побіжить по допомогу? Крізь мій бар’єр не пройде ніхто. Але Хіреадан нікуди не побіжить, не зробить нічого, що могло б мені зашкодити. Ні. Він у владі моїх чарів. Ні, жодної чорної магії, я нічого такого не робила. Звичайна хімія організму. Закохався в мене, бовдур. Ти не знав? Хотів навіть викликати Бо на поєдинок, уявляєш? Ельф, а ревнивий. Таке рідко буває. Геральте, я вибрала цей дім не без причини.

— Бо Беррон, Хіреадан, Ердиль, Горицвіт. Ти й справді йдеш до мети найкоротшим шляхом. Але мене, Єнніфер, ти не використаєш.

— Ще й як використаю. — Чародійка встала з ліжка, підійшла. ретельно оминаючи накреслені на підлозі знаки і символи. — Я ж казала, що ти дещо винен мені за зцілення поета. Дрібницю, маленьку послугу. Після того, що я зараз хочу зробити, я зникну з Ринде, а в мене в цьому містечку ще є деякі… несплачені рахунки, скажімо так. Кільком особам тут я дещо пообіцяла, а я завжди виконую обіцянки. Оскільки сама не зможу, ти виконаєш їх за мене.

Відьми́н боровся, боровся щосили. Даремно.

— Не борсайся, відьми́нчику, — Єнніфер уїдливо посміхнулася. — Це нічого не дасть. У тебе сильна воля і велика стійкість до магії, але зі мною і моїм закляттям ти боротися не зможеш. І не розігруй переді мною комедію. Не намагайся зачарувати мене своєю непохитною і гордою мужністю. Бо твердий і гордий ти лише у власній уяві. Щоб урятувати приятеля, ти зробив би для мене все, що треба, і без чарів, заплатив би будь-яку ціну, вилизав би мені черевики. А може, й щось іще, якби мені раптом забаглося розважитися.

Геральт мовчав. Єнніфер встала перед ним, усміхаючись і бавлячись пристебнутою до оксамитової стрічки обсидіановою зіркою, що іскрилася від діамантів.

— Уже у спальні Бо, — продовжувала чародійка, — перекинувшися з тобою кількома словами, я знала, який ти. І знала, якої плати від тебе вимагатиму. Мої рахунки в Ринде міг би сплатити кожен, хоч би й Хіреадан. Але зробиш це ти, бо мусиш заплатити. За удавану гордість, за холодний погляд, за очі, що помічають кожну дрібницю, за кам’яне обличчя, за саркастичний тон. За те, що думаєш собі, ніби можеш стояти очі в очі з Єнніфер з Венгербергу і вважати її самозакоханою нахабою, корисливою відьмою, і в той же час витріщатися на її намилені цицьки. Плати, Геральте з Ривії!

Єнніфер схопила його обома руками за волосся і різо поцілувала в губи, впилася в них, як вампір. Медальйон на шиї задрижав, Геральтові здавалося, що ланцюжок скорочується і затягується, як петля. В його голові вибухнуло якесь світло, у вухах почало страшенно шуміти. Він перестав бачити фіалкові очі чародійки, занурився у пітьму.

Стояв на колінах. Єнніфер говорила з ним лагідним, м’яким голосом.

— Запам’ятав?

— Так, пані.

То був його власний голос.

— Тож іди і виконай мої доручення.

— Як накажете. пані.

— Можеш поцілувати мені руку.

— Дякую, пані.

Геральт відчув, що підповзає до неї на колінах. У голові дзижчало десять тисяч бджіл. Її долоня пахла бузком і аґрусом. Бузком і аґрусом… Бузком і аґрусом… Блиск. Темрява.

Балюстрада, сходи. Обличчя Хіреадана.

— Геральте! Що з тобою? Куди?

— Я мушу… — його власний голос. — Мушу йти…

— О боги! Гляньте на його очі!

Обличчя Вратимира, спотворене здивуванням. Обличчя Ердиля. І голос Хіреадана.

— Ні! Ердилю, ні! Не торкайтеся його і не намагайтеся втримати! З дороги, Ердилю! Зійди йому з дороги!

Запах бузку й аґрусу. Бузку й аґрусу.

Двері. Вибух на Сонці. Гаряче. Парко. Запах бузку й аґрусу. Буде гроза — подумав він.

І то була його остання притомна думка.

Запах? Ні, сморід. Сопух сечі, гнилої соломи і мокрого лахміття. Сопух кіптяви зі смолоскипа, увіткнутого в залізне гніздо на стіні, збудованій з нерівних кам’яних блоків. Тінь, що падає від смолоскипа, тінь на укритій соломою долівці…

Тінь ґратів.

Відьми́н вилаявся.

— Нарешті. — Геральт відчув, як хтось піднімає його, спирає спиною об вологий мур. — Ти так довго не приходив до тями, що я вже почав хвилюватися.

— Хіредан? Де… Чорт, голова розвалюється… Де ми?

— А як ти гадаєш?

Геральт потер обличчя, роззирнувся. Під протилежною стіною сиділо троє голодранців. Відьми́н бачив їх не дуже виразно, сиділи вони в місці, найбільш віддаленому від світла смолоскипа, майже у повній темряві. Під ґратами, які відділяли їх від освітленого коридора, скулилося щось схоже на купу лахміття. Насправді був то худорлявий стариган з носом, як лелечий дзьоб. Довжина волосся, яке звисало, мов покручені стручки квасолі, і стан одягу свідчили, що сидів він тут явно не відучора.

— Замкнули нас у льоху, — понуро мовив відьми́н.

— Мене тішить, — сказав ельф, — що до тебе повернулася здатність робити логічні висновки.

— До дідьчої мами… А Горицвіт? Скільки ми вже тут сидимо? Скільки часу минуло з..?

— Не знаю. Коли мене сюди кинули, я був непритомний, як і ти. — Хіреадан згорнув солому, сів зручніше. — Це так важливо?

— Ще й як, хай йому біс. Єнніфер. І Горицвіт. Горицвіт там, з нею, а вона планує… Гей, ви там! Коли нас замкнули?

Голодранці щось прошепотіли одне до одного. Ніхто не відповів.

— Ви що, поглухли? — Геральт сплюнув, ніяк не можучи позбутися металевого присмаку в роті. — Питаю, яка зараз пора дня? Чи ночі? Ви ж знаєте, коли вам пожерти приносять?

Голодранці знову помурмотіли, похрипіли.

— Вельможні, — врешті сказав один. — Лишіть нас у спокої і не обзивайтеся до нас, на богів. Ми поштиві злодії, не якісь політичні. Ми-сьмо на владу жадних замахів не чинили. Ми-сьмо тілько крали.

— Свята правда, — мовив другий. — Ви свій кут маєте, ми маєм свій. І хай кождий свого пильнує.

Хіреадан пирхнув. Відьми́н сплюнув.

— Так воно і є, — залепетав зарослий стариган із довгим носом. — У буцегарні кожен свого кутка пильнує й зі своїми ся тримає.

— А ти, дідуню, — глузливо запитав ельф, — тримаєшся з нами чи з ними? До якої групи належиш?

— До жодної, — гордо відказав дідуган. — Бо страждаю тут безневинно.

Геральт сплюнув ще раз.

— Хіреадане? — запитав, масуючи скроні. — З тим замахом на владу… Це правда?

— Чистісінька. Ти нічого не пам’ятаєш?

— Я вийшов на вулицю. Люди до мене приглядалися… Потім… Потім була якась крамниця…

— Ломбард, — стишив голос ельф. — Ти увійшов до ломбарду. Зразу після цього дав по зубах власникові. Сильно. Навіть занадто.

Відьми́н здушив у горлі лайку.

— Лихвар упав, — тихо продовжував Хіреадан. — А ти його копнув кілька разів у чутливі місця. На порятунок начальникові прибіг слуга. Його ти викинув через вікно, просто на вулицю.

— Боюся, — буркнув Геральт, — що це ще не кінець.

— Слушне побоювання. Ти вийшов із ломбарду й помарширував вулицею, збиваючи з ніг перехожих і вигукуючи якісь нісенітниці про честь дами. За тобою вже йшла невеличка юрба, в якій був я, Ердиль і Вратимир. Ти ж зупинився перед будинком аптекаря Лавроноска, увійшов, а за хвилину знову вийшов на вулицю, тягнучи Лавроноска за ногу. Після цього ти виголосив перед юрбою щось на кшталт промови.

— Якої?

— Простіше кажучи, ти оголосив, що навіть професійну повію достойний чоловік не повинен називати мандрьохою, бо це ницо й огидно. Тим паче, вживати визначення «мандрьоха» стосовно жінки, яку ніколи не грав і ніколи не платив їй за це гроші, може лише останній гівнюк, а поведінка така — абсолютно каригідна. Кара, оголосив ти всім і кожному, буде призначена негайно, і то буде кара якраз для гівнюка. Ти стис голову аптекаря своїми колінами, стягнув з нього ногавиці і врізав по дупі ременем.

— Кажи, Хіреадане. Кажи. Не жалій мене.

— Не покладаючи рук, ти пражив Лавроноска по задниці, а той вив, репетував і плакав, благав помочі божої і людської, благав змилуватися, ба навіть обіцяв усе виправити, але ти явно не повірив. Тоді надбігло кілька озброєних бандитів, яких у Ринде чогось називають сторожею.

— А я, — покивав головою Геральт, — саме тоді й учинив замах на владу?

— Та де там. Ти його вчинив набагато раніше. І лихвар, і Лавроноско — члени міської ради. Тобі, мабуть, буде цікаво дізнатися, що обоє намовляли магістрат викинути Єнніфер із міста. Вони не лише голосували проти неї, а й кричали проти неї по шинках і обмовляли непристойними словами.

— Про це я здогадався вже давно. Розповідай. Ти зупинився на стражниках, які надбігли. Це вони запакували мене до льоху?

— Хотіли. Ох, Геральте, що то було за видовище… Що ти з ними витворяв — важко й описати. В них були мечі, батоги, дрючки, сокири — а в тебе лишень ясеневий ціпок із набалдашником, який ти відняв у якогось фертика. А коли всі вже лежали на землі, ти пішов далі. Більшість із нас вже знала, куди.

— Я б теж хотів знати.

— Ти йшов до храму. Бо священик Крепп, також член ради, приділяв Єнніфер багато уваги у своїх проповідях. Зрештою, ти й не приховував своїх поглядів щодо священика Креппа. Обіцяв йому урок поваги до прекрасної статі. Говорячи про нього, ти оминав його офіційний титул, зате додавав інші визначення, які викликали велику радість у дітвори, що бігла за тобою.

— Ага, — буркнув Геральт. — Отже, додалося блюзнірство. Що ще? Осквернення храму?

— Ні. Ти не зміг туди увійти. Перед храмом уже чекала цілісінька рота міської сторожі, озброєна всім, що тільки знайшлося в цейхгаузі, окрім хіба що катапульти. Все йшло до того, що вони тебе на січку порубають. Але ти не зміг до них підійти. Несподівано схопився обома руками за голову і зомлів.

— Можеш не закінчувати. Але ти, Хіреадане, звідки взявся у льоху?

— Коли ти впав, кілька стражників підбігло, аби поштрикати тебе дротиками. Я поліз у суперечку з ними. Дістав буздиганом по голові, а отямився вже тут, у ямі. Не сумніваюся, що мене звинуватять в участі у змові проти людей.

— Якщо вже ми про звинувачення, — скрипнув зубами відьми́н — то що нам загрожує, як гадаєш?

— Якщо Невіль, бургомістр, вже повернувся зі столиці, — пробурмотів Хіреадан, — то хтозна… Ми з ним знайомі. Але якщо ні, вирок винесуть райці, в тому числі, звичайно, лихвар і Лавроноско. А це означає…

Ельф зробив короткий жест рукою біля шиї. Незважаючи на темряву, що панувала в підземеллі, жест залишав мало місця для домислів. Відьми́н не обзивався. Злодії тихенько розмовляли між собою. Дідуган, що страждав безневинно, здавалося, спав.

— Чудово, — врешті промовив Геральт і бридко вилаявся. — Мало того, що висітиму, так ще й знаючи, що став причиною твоєї смерті. І Горицвітової, без сумніву. Ні, не перебивай. Я знаю. що це робота Єнніфер, але винен я. Моя дурість. Вона мене обдурила, натягнула мене, як кажуть краснолюди, по самісінькі бакенбарди.

— Гммм… — промурмотів ельф. — Ні додати, ні відняти. Я застерігав тебе щодо неї. Холера… тебе застерігав, а сам виявився таким же, вибачай на слові, дурнем. Ти переживаєш, що я тут сиджу через тебе, а все зовсім навпаки. Ти тут через мене. Я міг тебе затримати на вулиці, обезвладнити, не дати… Я цього не зробив. Бо боявся, що коли розвіються чари, які вона наклала на тебе, ти повернешся і… скривдиш її. Вибач мені.

— Вибачаю відразу. Бо ти гадки не маєш, яку силу мали ті чари. Я, любий ельфе, звичайне закляття ламаю за кілька хвилин і залишаюся при тямі. Чарів Єнніфер вам не вдалося би зняти, а з обезвладненням міг би вийти клопіт. Згадай про стражників.

— Повторюю, я не думав про тебе. Думав про неї.

— Хіреадане?

— Так?

— Ти… ти її…

— Я не люблю урочистих слів, — перебив ельф, сумно посміхаючись. — Я нею, скажімо так. сильно захопився. Ти, мабуть, дивуєшся, як можна захопитися такою, як вона?

Геральт заплющив очі, аби прикликати з пам’яті образ. Образ, який викликав у нього, скажімо так, не вживаючи урочистих слів, захоплення, яке годі було пояснити.

— Ні, Хіреадане, — промовив Геральт. — Не дивуюся.

З коридору почулися важкі кроки, брязкіт металу. Льох заповнився чотирма стражниками. Заскрипів ключ, безневинний стариган, мов рись, відскочив від ґратів і сховався між кримінальними злочинцями.

— Так швидко? — здивовано, упівголоса запитав ельф. — Я думав, що для зведення ешафоту треба більше часу…

Один стражник, лисий, як коліно, чолов’яга зі щетиною на пиці, мов у дикого кабана, показав на відьми́на.

— Той, — кинув коротко.

Двоє інших схопили Геральта, грубо підняли і притиснули до стіни. Злодії втиснулися у свій куток, довгоносий дідуган закопався в солому. Хіреадан хотів скочити на рівні ноги, але впав на долівку, сахаючись від вістря приставленої до грудей шаблюки.

Лисий стражник став перед відьми́ном, підкасав рукави і помасував кулак.

— Пан райця Лавроноско, — мовив, — наказав запитати, чи добре тобі в нашому льоху. Може, чогось тобі бракує? Може, холод дошкуляє? Га?

Геральт не вважав за доречне відповідати. Копнути лисого теж не міг, бо стражники, котрі його тримали, наступили йому на ноги важкими чоботиськами.

Лисий коротко замахнувся і врізав Геральтові у шлунок. М’язи, що їх відьми́н напружив. щоби захиститися, його не врятували. Геральт, з зусиллям ловлячи повітря, якийсь час оглядав пряжку власного пояса, поки стражники не підняли його знову.

— Нічого тобі не треба? — продовжував лисий, випускаючи сморід цибулі і нечищених зубів. — Пан райця радітиме, що не скаржишся.

Наступний удар, у те саме місце. Відьми́н захлинувся і виблював би, але не мав чим. Лисий повернувся боком — хотів змінити руку.

Геп! Геральт знову глянув на пряжку свого пояса. Хоч це здавалося дивним, але вище від неї не було дірки, крізь яку проглядала би стіна.

— Ну як? — лисий ступив назад, явно для того, щоби сильніше замахнутися. — Не маєш ніяких побажань? Казав пан Лавроноско спитати, чи не маєш якихось. Але що ж то ти не кажеш нічого? Язика тобі вузлом зав’язало? То я зараз розв’яжу!

Геп!

Геральт і цього разу не зомлів. А треба було, бо внутрішні органи були для нього певною мірою важливі. Щоб зомліти, слід було змусити лисого, щоби той…

Стражник сплюнув, вищирив зуби, знову помасував кулак.

— То як? Ніяких побажань?

— Одне… — простогнав відьми́н, ледве підводячи голову. — Щоб ти, сучий сину, луснув.

Лисий скреготнув зубами, ступив назад і замахнувся, на цей раз, як і планував Геральт, збираючись ударити в голову. Але удару не було. Стражник раптово заґелґотав, мов індик, почервонів, схопився обома руками за живіт, завив, заревів від болю…

І луснув.

— І що мені з вами робити?

Потемніле небо за вікном розтяла сліпуча стрічка блискавки, незадовго після цього почувся різкий, тривалий гуркіт грому. Злива посилювалася, грозова хмара плила над Ринде.

Геральт і Хіреадан, що сиділи на лаві під великим гобеленом із зображенням пророка Лободи, що пас овець, мовчали, скромно опустивши голови. Бургомістр Невіль міряв кроками кімнату, гнівно пирхаючи і сопучи.

— Ви чортові засрані чаклуни! — раптово верескнув градоправитель, зупиняючись. — Завзялися на моє місто, чи як? Нема інших міст на світі, чи що?

Ельф і відьми́н мовчали.

— Аби щось таке… — похлинувся бургомістр. — Аби ключника… Як помідор! На клоччя! На криваве місиво! Це не по-людськи!

— Не по-людськи і не по-божому, — повторив присутній в урядовому приміщенні ратуші священик Крепп. — Так не по-людськи, що й дурень зрозумів би, хто за цим стоїть. Так, бургомістре. Хіреадана ми обоє знаємо, а оцьому, який видає себе за відьми́на, не вистачило б Сили так учинити з ключником. Це все робота тої Єнніфер, тої богами проклятої відьми!

За вікном, ніби на підтвердження слів священика, гуркнув грім.

— Це вона, ніхто інший, — продовжував Крепп. — Це безсумнівно. Хто ж, як не Єнніфер, захотів би помститися панові райці Лавроноскові?

— Хе-хе-хе, — раптом зареготав бургомістр. — Це якраз найменше мене обурює. Лавроноско підсиджував мене, на мою посаду важив. А тепер його вже ніхто не слухатиме. Тільки-но пригадають, як дістав по дупі…

— Бракувало лише почати аплодувати цьому злочинові, пане Невілю, — скривився Крепп. — Нагадую, що якби я не піддав відьми́на екзорцизмові, він підняв би руку на мене і гідність храму…

— Бо, ніде правди діти, кепсько про неї мовив пан у своїх проповідях, Креппе. Навіть Беррон на пана скаржився. Але що правда, то правда. Чули, драбуги? — бургомістр знову обернувся до Геральта й Хіреадана. — Ніщо вас не виправдовує! Таких скандалів не бажаю тут терпіти! Вже, в цю ж хвилину кажіть мені тут усе, все кажіть, що маєте на свій захист, бо як ні, то присягаюся всіма святинями, затанцюю з вами так. що до скону не забудете! Казати мені все, швидко, як на сповіді!

Хіреадан тяжко зітхнув і поглянув на відьми́на значуще та благально. Геральт теж зітхнув, відкашлявся.

І розповів усе. Ну, майже все.

— То он воно як, — мовив священик після хвилинного мовчання. — Гарна історія. Геній, що його випустили з ув’язнення. І чародійка, що завзялася на нього. Непогана комбінація. Це все може погано скінчитися. Дуже погано.

— Що таке геній? — запитав Невіль. — І чого хоче та Єнніфер?

— Чародії, — пояснив Крепп, — черпають свою Силу із сил природи, а точніше — з так званих Чотирьох Елементів, що їх частіше називають стихіями. Повітря, Вода, Вогонь і Земля. Кожна з цих стихій має свій власний вимір, чаклунською говіркою — Рівень. Існує Рівень Води, Рівень Вогню і так далі. Ці виміри, для нас недоступні, населяють істоти, що називаються геніями…

— Називаються в легендах, — перебив відьми́н. — Бо, наскільки я знаю…

— Не перебивай, — обірвав його Крепп. — Те, що знаєш ти небагато, було зрозуміло вже під час твоєї розповіді, відьми́не. Тож зараз замовкни і послухай мудріших від тебе. Повертаючись до геніїв — є їх чотири різновиди, бо Рівнів також чотири. Існують д’їнні, повітряні істоти, мариди, пов’язані зі стихією води, іфрити, що є геніями Вогню, та д’ао — генії Землі…

— Ти задалеко забіг, Креппе, — втрутився Невіль. — Тут не храмова школа, не вчи нас. Кажи коротко — чого Єнніфер хоче від того генія?

— Такий геній, бургомістре — живе сховище магічної енергії. Якщо чарівник, спроможний будь-якої хвилини прикликати генія, то може спрямовувати цю енергію на закляття. Не мусить у поті чола витягати Силу з Природи, це за нього робить геній. Тоді сила такого чародія стає величезною, а він сам — майже всемогутнім…

— Щось я не чув про чародіїв, які можуть усе, — скривився Невіль. — Якраз навпаки, сила більшості з них значно перебільшена. Того не можуть, іншого теж ні…

— Чародій Стамельфорд, — перебив священик, знову приймаючи тон, позу і міну академічного лектора, — колись пересунув гору, бо вона затуляла йому краєвид з вежі. Ніхто ні до нього, ні після, не зміг учинити чогось подібного. Бо Стамельфорд, як відомо з чуток, мав за слугу д’ао, генія Землі. Існують письмові згадки про діяння інших магів такого самого масштабу. Величезні хвилі та катастрофічні дощі, безумовно, справа рук маридів. Вогняні стовпи, пожежі та вибухи, робота вогненних іфритів…

— Смерчі, буревії, польоти над землею, — пробурмотів Геральт. — Джофрей Монк.

— Саме так. Бачу, щось ти та й знаєш, — Крепп поглянув на нього доброзичливіше. — Кажуть, що старий Монк знайшов спосіб примусити служити собі д’їнні, генія Повітря. Ходили чутки. що не одного. Тримав їх нібито у пляшках і використовував у разі потреби, по три бажання від кожного генія. Бо геній. панове, виконує лише три бажання, а потім робиться вільний і тікає у свій вимір.

— Там, над річкою, нічого він не виконував, — упевнено мовив Геральт. — Відразу кинувся Горицвітові до горла.

— Генії, — задер носа Крепп, — істоти злостиві та підступні. Не люблять, коли їх хтось замикає в пляшці й наказує переставляти гори. Роблять усе, щоб не дати висловити бажання, а виконують їх так, що спосіб важко зрозуміти і передбачити. Іноді дослівно — тож треба слідкувати, що кажеш. Для того ж, аби ув’язнити генія, треба мати залізну волю, сталеві нерви, велику Силу і чималу майстерність. З того, що ти розповів. відьми́не, я бачу, що твоя майстерність була замала.

— Замала, щоби лайдака ув’язнити, — погодився Геральт. — Але я прогнав його, драла давав такого, що аж повітря свистіло. А це теж неабищиця. Єнніфер, правда, висміяла мій екзорцизм…

— Який то був екзорцизм? Повторіть, прошу пана.

Відьми́н повторив, слово у слово.

— Що?!? — священик спочатку збілів, потім почервонів, а на кінець посинів. — Як смієш? Кпиш собі з мене?

— Даруйте, — заїкаючись, мовив Геральт. — Правду кажучи, я не знаю… значення тих слів.

— То не повторюйте, пане, чого не знаєте! Гадки не маю, де ви могли почути таке паскудство!

— Годі, — махнув рукою бургомістр. — Ми тільки час гаємо. Добре. Знаємо вже, нащо чаклунці той геній. Але ви, пане Креппе, казали що то недобре. Що саме? Хай би його собі зловила і йшла під три чорти, що мені до того. Я думаю…

Ніхто так і не дізнався, про що в ту мить думав Невіль, якщо це навіть і не були хвастощі. На стіні біля гобелена з пророком Лободою раптово виник сяючий чотирикутник, щось спалахнуло, а після цього на підлогу приміщення в ратуші приземлився… Горицвіт.

— Невинний! — верескнув поет чистісіньким, голосним тенором, сидячи на підлозі й поводячи навколо блукаючим поглядом. — Невинний! Відьми́н невинний! Бажаю, аби в це повірили!

— Горицвіте! — скрикнув Геральт, стримуючи Креппа, що явно готувався виголосити екзорцизм. якщо не прокляття. — Звідки ти… тут… Горицвіте!

— Геральте! — бард зірвався на рівні ноги.

— Горицвіте!

— Що то за один? — ревнув Невіль. — До дідьчої мами, як не перестанете тут чарувати, я за себе не відповідаю. Не вільно в Ринде чарувати, сказано ж вам! Спершу треба подати письмову заяву, потім сплатити податок і державне мито… Гей! Чи ж то не той співак, заручник відьми?

— Горицвіте, — повторив Геральт, тримаючи поета за плечі. — Як ти тут опинився?

— Не знаю, — визнав бард, роблячи дурнувату й заклопотану міну. — Щиро кажучи, я радше не відаю, що то зі мною діялося. Пам’ятаю небагато, і хай мене зараза вхопить, якщо знаю, що з того було наяву, а що снилося у страшному сні. Пригадую собі одначе чорнявочку непересічної вроди з вогнистими очима…

— Що ви мені тут верзете про чорнявок? — гнівно перебив Невіль. — До справи, мосьпане, до справи. Ви, пане, репетували, що відьми́н невинний. Як я маю це розуміти? Що Лавроносо сам, власноручно стовк собі дупу? Бо якщо відьми́н невинний, то інакше бути не могло. Хіба що трапилася колективна галюцинація.

— Нічого не знаю ні про галюцинації, ні про чиїсь там дупи, — гордо промовив Горицвіт. — Ані про лаврові носики. Повторюю, останнє, що пам’ятаю — то шикарна дама, зі смаком зодягнена в чорне з білим. Згадана вище дама брутально пожбурила мною в сяючу діру, що була не чим іншим, як магічним порталом. А перед тим дала мені виразне і зрозуміле доручення. Після прибуття на місце я мав негайно заявити, цитую «Бажанням моїм є, аби мені повірили, що відьми́нової провини немає в тому, що сталося. Таким, а не іншим є моє бажання». Дослівно. Звісно, я питав, у чому річ, про що йдеться й навіщо це все. Чорнявка не дала мені висловитися. Вилаяла мене нелюб’язно, вхопила за шию й укинула в портал. Оце й усе. А зараз…

Горицвіт випростався, обтрусив дублет, поправив комір і химерне, але бруднюще жабо.

— … нехай ласкаві панове мені скажуть, як називається і де знаходиться найкращий у цьому місті шинок.

— У моєму місті немає поганих шинків, — повільно проказав Невіль. — Але перш ніж ти зможеш у цьому переконатися, познайомишся з найкращим у цьому місті льохом, і то швидко! Ти й твої супутники. Вас іще не звільнено, лайдаки, нагадую! Бачте, які! Один оповідає несосвітенні байки, а другий вистрибує зі стіни і кричить про невинність, бажає, верещить, щоб у це повірили. Має нахабство бажати…

— О боги! — священик раптово схопився за лисину. — Тепер розумію! Бажання! Останнє бажання!

— Що з вами сталося, Креппе? — бургомістр наморщив лоба. — Зле почуваєтесь?

— Останнє бажання! — повторив священик. — Вона змусила барда висловити останнє, третє бажання. Генієм не можна було оволодіти, поки він не виконає третього бажання. А Єнніфер поставила магічну пастку і, мабуть, упіймала генія, поки не втік у свій вимір! Пане Невілю, треба обов’язково…

За вікном загуркотіло. Так, що задрижали стіни.

— От дідько, — буркнув бургомістр, підходячи до вікна. — Близько гепнуло. Хоч би не в якийсь будинок, ще тільки пожежі бракувало… О боги! Гляньте-но! Гляньте на це! Креппе! Що то таке?

Всі, як один, кинулися до вікна.

— Матінко! — скрикнув Горицвіт, хапаючись за горло. — Це він! Це той сучий син, який мене задушив!

— Д’їнні! — закричав Крепп. — Геній повітря!

— Над корчмою Ердиля! — заволав Хіреадан. — Над дахом!

— Вона його спіймала! — Священик вихилився так сильно, що мало не випав із вікна. — Бачите магічне світло? Чаклунка спіймала генія у пастку!

Геральт дивився мовчки.

Багато років тому, коли відьми́н, ще цілковитий шмаркач, учився в Каер Моргені, у Відьми́нській Оселі, він і його друзяка Ескель упіймали великого лісового джмеля, якого потім довгою ниткою, висмикнутою з сорочки, прив’язали до дзбана, який стояв на столі. Дивлячись, що виробляє джміль на прив’язі, вони лускали зі сміху, аж поки їх не застав за цим Весемир, їхній учитель, і не спражив обох ременем.

Джин, який кружляв над дахом Ердилевої корчми, поводився достеменно як той джміль. Підлітав і знижувався, зривався і прямував донизу, описував кола, люто гудучи. Бо джин, так само, як і джміль з Каер Моргену, був прив’язаний покрученими нитками зі сліпучо-ясного різнокольорового світла, які міцно його обплутували і закінчувалися на даху. А проте, джин мав більше можливостей, ніж прив’язаний до дзбанка джміль. Джміль не міг трощити навколишні дахи, зривати стріхи, скидати комини, розвалювати невеличкі вежі та мансарди. Джин міг це робити. І робив.

— Нищить місто! — завив Невіль. — Ця потвора нищить мені місто!

— Хе-хе, — засміявся священик. — Бачу, найшла коса на камінь! Це надзвичайно сильний джин! Ох, не знаю, хто кого упіймав — відьма його чи він відьму! Ха, скінчиться на тому, що джин зітре її на порох, і чудово! Справедливість відновиться!

— Клав я на справедливість! — заверещав бургомістр, не переймаючись тим, що під вікнами могли стояти виборці. — Дивися, Креппе, що там діється! Паніка, руїна! Цього ти мені не сказав, бовдуре лисий! Мудрував тут, базікав, а про найважливіше ні слова! Чому не сказав мені, що той демон… Відьми́не! Зроби щось! Чуєш, невинний чаклуне? Зроби порядок з тим чортякою! Прощу тобі всі провини, але…

— Нічого тут не зробиш, пане Невілю, — пирхнув Крепп. — Ви не слухали, що я казав, і тільки. Ніколи не слухаєте, що я кажу. Повторюю, це надзвичайно сильний д’їнні, якби не це, чародійка б його вже упіймала. Кажу вам, її закляття зараз ослабне, а тоді д’їнні розчавить її й утече. І настане спокій.

— А місто тим часом ляже в руїни?

— Треба чекати, — повторив священик. — Але не зі складеними руками. Віддайте накази, бургомістре. Хай люди покинуть навколишні будинки і приготуються гасити пожежі. Те, що там зараз діється — ніщо в порівнянні з пеклом, яке почнеться, коли геній покінчить із чаклункою.

Геральт підняв голову, зустрівся поглядом з очима Хіреадана, уникнув їх.

— Пане Креппе, — раптом наважився відьми́н. — Мені потрібна ваша допомога. Йдеться про портал, через який сюди потрапив Горицвіт. Портал і далі сполучає ратушу з…

— Від порталу вже й знаку не лишилося, — холодно відказав священик, показуючи на стіну. — Не бачиш?

— Портал, навіть невидимий, лишає слід. Можна стабілізувати такий слід закляттям і я пройду ним.

— Чи ви несповна розуму? Навіть якщо такий перехід не розірве вас на клоччя, чого тим досягнете? Хочете опинитися в оці циклону?

— Я питав, чи можете ви накласти закляття, яке стабілізувало б слід.

— Закляття? — священик гордо задер голову. — Я не якийсь там безбожний чаклун! Я не накладаю заклять! Моя сила йде від віри і молитви!

— Можете чи ні?

— Можу.

— То прошу братися за діло, бо час не чекає.

— Геральте, — обізвався Горицвіт. — Ти справді збожеволів! Тримайся якнайдалі від того бісового душителя!

— Прошу тиші, — промовив Крепп. — І поваги. Я молюся.

— До дідька твої молитви! — заверещав Невіль. — Біжу збирати людей! Треба щось робити, а не стояти й балакати! О боги, що за день! Що за бісів день!

Відьми́н відчув, як Хіреадан торкається до його плеча. Обернувся. Ельф зазирнув йому в очі, потім опустив свої.

— Ти йдеш туди… бо мусиш, правда?

Геральт завагався. Йому здавалося, що відчуває запах бузку й аґрусу.

— Мабуть, так, — знехотя промовив відьми́н. — Мушу. Пробач мені, Хіреадане…

— Не пробачайся. Я знаю, що ти відчуваєш.

— Сумніваюся. Бо я й сам цього не знаю.

Ельф усміхнувся. Ця усмішка мала небагато спільного з радістю.

— В цьому й річ, Геральте. Саме в цьому.

Крепп випростався і глибоко зітхнув.

— Готово, — сказав священик, гордо показуючи на ледве видимий контур на стіні. Але портал нестабільний і не витримає довго. Крім того, ми не можемо бути впевнені, що він неперервний. Перш ніж увійти туди, пане відьми́не, зробіть іспит совісті. Можу вас благословити, але на відпущення гріхів…

— … забракне часу, — закінчив Геральт. — Знаю, пане Креппе. На це завжди бракує часу. Вийдіть усі з кімнати. Якщо портал вибухне — вам розірвуться барабанні перетинки у вухах.

— Я лишуся, — мовив Крепп, коли за Горицвітом і ельфом зачинилися двері. Поворушив долонями в повітрі, творячи навколо себе пульсуючу ауру. Спробую вас витягти, пане відьми́не. Велика там річ — перетинки. Перетинки зростаються.

Геральт глянув на нього більш доброзичливо. Священик усміхнувся.

— Ви мужня людина — мовив Крепп. — Хочете її врятувати, правда? Але мужність тут небагато варта. Джини — мстиві створіння. Чародійка пропала. Ви, якщо підете туди, також пропадете. Зробіть іспит совісті.

— Я вже зробив. — Геральт устав перед порталом, який випромінював слабке світло. — Пане Креппе?

— Слухаю.

— Той екзорцизм, який вас так розлютив… Що означають ці слова?

— Воістину, слушний час для дотепів та жартів…

— Будь ласка, пане Креппе.

— Що ж, — промовив священик, ховаючись за важким дубовим столом бургомістра. — Це остання ваша воля, тож я скажу. Це означало… Гммм… Гм… «Геть звідси і виграй себе сам».

Геральт увійшов у порожнечу, а холод здавив сміх, від якого відьми́н затремтів.

Портал, ревучи й бушуючи, як буревій, з розгоном його викинув, виплюнув із силою, що роздирала легені. Відьми́н безвладно впав на підлогу, важко дихаючи і з зусиллям хапаючи повітря відкритим ротом.

Підлога дрижала. Спочатку відьми́н подумав, що це він сам тремтить після подорожі крізь тріскуче пекло порталу, але швидко зрозумів, що помиляється. Весь будинок вібрував, ходив ходором і тріщав.

Відьми́н роззирнувся. Він знаходився не в тій комірчині, де востаннє бачив Єнніфер та Горицвіта, а у великій, саме ремонтованій, спільній залі корчми Ердиля.

Побачив її. Вона стояла на колінах між столами, схилившись над магічною кулею. Куля пломеніла сильним молочно-білим блиском, просвічувала червоним крізь пальці чародійки. Блиск, який відкидала куля, утворював образ. Миготливий, хисткий, але виразний. Геральт бачив кімнатку з накресленими на підлозі зіркою та пентаграмою, що тепер були розпечені до білого. Бачив різноколірні вогнисті лінії, які, потріскуючи, вистрілювали з пентаграми і пропадали угорі над дахом, там, звідки долинало люте ревіння спійманого джина. Єнніфер помітила його, підскочила й підняла руку.

— Ні! — закричав відьми́н. — Не роби цього! Я хочу тобі допомогти!

— Допомогти? — пирхнула чародійка. — Ти?

— Я.

— Незважаючи на те, що я тобі зробила?

— Незважаючи.

— Цікаво. Але врешті решт неважливо. Мені не потрібна твоя допомога. Геть звідси, негайно.

— Ні.

— Вимітайся! — крикнула Єнніфер, зловороже кривлячись. — Тут стає небезпечно! Все виходить з-під мого контролю, розумієш? Я не можу ним заволодіти, не розумію, чому, але лайдак не слабне. Я спіймала його, коли виконав третє бажання трубадура, він уже повинен бути в моїй кулі. А він узагалі не слабне! Дідько, виглядає на те, що він робиться дедалі сильнішим! Але я його здолаю, зламаю…

— Ти його не зламаєш, Єнніфер. Він уб’є тебе.

— Мене не так легко вбити…

Чародійка затнулася. Зненацька вся стеля корчми розпеклася і засвітилася. Видіння, яке передавала куля, розчинилося в світлі. На стелі вималювався великий вогненний чотирикутник. Чародійка вилаялася, піднімаючи руки, з її пальців бризнули іскри.

— Тікай, Геральте!

— Що діється, Єнніфер?

— Знайшов мене… — чародійка застогнала, червоніючи від зусилля. — Хоче до мене добратися. Творить власний портал, щоби дістатися всередину. Не може розірвати пута, але порталом сюди увійде. Я не можу… Не можу його стримати!

— Єнніфер…

— Не відволікай мене! Я мушу зосередитися… Геральте, ти мусиш утікати. Я відкрию свій портал, шлях відступу для тебе. Май на увазі, це буде портал з випадковим викиданням, я не маю ні часу, ні сили на інший… Не знаю, де ти приземлишся… Але будеш у безпеці. Приготуйся…

Великий портал на стелі раптом сліпуче засвітився, розширився і втратив форму, з порожнечі вистромилася вже знайома Геральтові безформна пащека, яка плямкала обвислими губами й вила так, що аж у вухах дзвеніло. Єнніфер підскочила, замахала руками і викрикнула закляття. З її долоні вистрелив заплутаний пучок світла, падаючи на джина, наче сітка. Джин заревів і вибрунькував із себе довгі лаписька, які, немов кобри під час атаки, помчали до горла чародійки. Єнніфер не відступила і на крок.

Геральт кинувся до неї, відштовхнув і закрив собою Джин, обплутаний магічним світлом, вискочив із порталу, мов корок із пляшки, кинувся на них, роззявивши пащу. Відьми́н стиснув зуби і вдарив його Знаком, без явного результату. Але джин не атакував. Завис у повітрі під самою стелею, роздувся до вражаючих розмірів, вибалушив на Геральта бліді баньки й заревів. У тому ревінні було щось ніби наказ чи команда. Геральт не зрозумів, яка.

— Туди! — крикнула Єнніфер, показуючи на портал, який вичаклувала на стіні біля сходів. Порівняно з порталом генія, портал чародійки виглядав бідно, непоказно і непевно. — Туди, Геральте! Тікай!

— Тільки разом із тобою!

Єнніфер, водячи руками в повітрі, викрикувала закляття, різнобарвні канати прив’язі сипали іскрами, тріскотіли. Джин завертівся, як ґедзь, напинаючи линви, розтягуючи їх. Поволі, але невпинно наближався до чародійки. Єнніфер не зрушила з місця.

Відьми́н прискочив, спритно зробив їй підніжку, схопив за пояс однією рукою, другою вчепився у волосся на потилиці. Єнніфер огидно вилаялася і врізала йому ліктем у шию. Він не відпустив її. Пронизливий запах озону, який лишили по собі закляття. не заглушив запаху бузку й аґрусу. Геральт підсік ноги чародійки, якими вона брикалася, і скочив, несучи її просто в порожнечу меншого порталу, що миготіла райдужним світлом.

Порожнечу порталу, який вів у незнане.

Вони вилетіли, злившись в обіймах, впали на мармурову підлогу, ковзаючи по її слизькій поверхні, перевернули величезний підсвічник, а зразу після того — стіл, з якого із торохтінням та брязкотом посипалися кришталеві чаші, патери з фруктами й величезна тареля, наповнена товченим льодом, водоростями й устрицями. Хтось заверещав, хтось пискнув.

Вони лежали якраз посеред бальної зали, освітленої свічками в канделябрах. Багато зодягнені панове й пані, всі в мерехтінні коштовностей, перервавши танець, придивлялися до них у мовчазному заціпенінні. Музиканти з галереї скінчили гру какофонією, що роздирала вуха.

— Ідіоте! — крикнула Єнніфер, намагаючись видряпати Геральтові очі. — Дурню бісів! Ти мені завадив! Він був уже майже мій!

— Чортової матері він був, а не твій! — відгаркнув відьми́н, не на жарт розлючений. — Я тобі життя врятував, відьмо пришелепкувата!

Єнніфер форкнула, як скажений кіт, її долоні сипонули іскрами. Геральт, відвертаючи обличчя, ухопив її за обидва зап’ястки, після чого обоє почали шарпатися простісінько посеред устриць, зацукрованих овочів і товченого льоду.

— Чи панство мають запрошення? — запитав поставний чоловік із золотим ланцюгом шамбеляна на грудях, дивлячись на них згори вниз із пихатим виразом обличчя.

— До сраки йди, дурню! — гаркнула Єнніфер, далі намагаючись видряпати Геральтові очі.

— Це скандал, — з притиском мовив шамбелян. — Ви насправді забагато собі дозволяєте з цією телепортацією. Я поскаржуся Раді Чародіїв. Зажадаю…

Ніхто так і не довідався, чого зажадає шамбелян. Єнніфер вирвалася, ляснула відьми́на розкритою долонею в вухо, з силою копнула його в литку і скочила в портал, що згасав на стіні. Геральт кинувся за нею, відпрацьованим рухом хапаючи за волосся і пояс. Єнніфер, теж натренувавшись, гепнула його ліктем. Від різкого руху луснула їй сукня під пахвою, відкриваючи гарні дівочі груди. З-за роздертого декольте виглядала устриця.

Обоє впали у порожнечу порталу. Геральт ще встиг почути слова шамбеляна.

— Музику! Грати далі! Нічого не сталося. Прошу не перейматися цим гідним жалю інцидентом!

Відьми́н був переконаний, що з кожною наступною подорожжю через портал росте й ризик нещасного випадку — і не помилився. Вони потрапили куди було треба, в корчму Ердиля, але опинилися під самісінькою стелею. Впали, обвалюючи балюстраду сходів, з оглушливим тріском приземлилися на стіл. Стіл не міг цього витримати. І не витримав.

Єнніфер у мить падіння опинилася знизу. Відьми́н був переконаний, що вона зомліла. Він помилявся.

Чародійка врізала йому в око кулаком і просто в обличчя жбурнула низку лайок, яких би не посоромився гробар-гном — а сквернословити гномські грабарі вміли краще від будь-кого. Лайка супроводжувалася лютими і безладними ударами, завдаваними наосліп, куди попало. Геральт ухопив її за руки, а щоб уникнути удару чолом, втиснув обличчя в декольте чародійки, що пахло бузком, аґрусом і устрицями.

— Пусти мене! — вереснула вона, метляючись, як кінський хвіст. — Ідіоте, дурню, телепню! Пусти, кажу! Прив’язь зараз лусне, я мушу її зміцнити, бо джин утече!

Відьми́н не відповів, хоч йому й хотілося. Схопив її ще міцніше, намагаючись притиснути до підлоги. Єнніфер огидно вилаялася, шарпнулася і щосили копнула його коліном у пахвину. Не встиг Геральт відновити дихання, як вона вирвалася, викрикнула закляття. Відчув, як якась потворно велика сила піднімає його з підлоги і тягне через усю залу, а потім із зусиллям, що вибивало дух, гепнувся об різьблений дводверний комод і розтрощив його на тріски.

— Що там діється? — Горицвіт, учепившись за стіну, намагався пробитися поглядом крізь зливу. — Що там робиться, кажіть, бодай вам повилазило!

— Б’ються! — скрикнув один із вуличних роззяв, відстрибуючи од вікна корчми, як ошпарений, Його друзяки-голодранці також кинулися навтьоки, ляпаючи босими п’ятами по грязюці. — Чаклун і відьма б’ються!

— Б’ються? — здивувався Невіль. — Вони б’ються, а той гемонський демон нищить моє місто! Гляньте, знову комин звалив! І розтрощив цегельню! Гей, люди! Бігом туди! О боги, добре хоч те, що дощ ллє, а то б загорілося!

— Це вже не триватиме довго, — понуро мовив священик Крепп. — Магічне світло слабне, прив’язь зараз лусне. Пане Невілю! Накажіть людям відійти! Там зараз розкриється пекло! Від того будинку лишаться самі уламки! Пане Ердилю, чого ви смієтеся? Адже це ваш будинок. Звідки такі веселощі?

— Я застрахував цю халупу на купу грошей!

— Поліс включає магічні та надприродні катастрофи?

— Звичайно.

— Розумно, пане ельфе. Дуже розумно. Вітаю. Гей люди, ховайтеся! Кому життя миле, нехай ближче не підходить!

Зсередини Ердилевої домівки почувся оглушливий гуркіт, блиснуло. Юрба хитнулася назад, ховаючись за колонами.

— Навіщо Геральт туди поліз? — застогнав Горицвіт. — ’Кий біс? Чому так завзявся рятувати ту чаклунку? Навіщо, до бісової матері? Хіреадане, ти розумієш?

Хіреадан сумно усміхнувся.

— Розумію, Горицвіте, — підтвердив. — Розумію.

Геральт відскочив від чергової стріли з оранжевого полум’я, яка вистрелила з пальців чародійки. Єнніфер явно втомилася, стріли були слабкі і повільні, відьми́н ухилявся від них без надмірних зусиль.

— Єнніфер! — крикнув відьми́н. — Заспокойся! Зрозумій нарешті, що я хочу тобі сказати! Ти не зможеш…

Геральт не закінчив. Із рук чародійки вилетіли тоненькі червоні блискавки, хапаючи його в багатьох місцях і ретельно обплутуючи. Одяг засичав і задимівся.

— Не зможу? — процідила Єнніфер, стоячи над ним. — Зараз побачиш, на що я здатна. Принаймні полежиш собі й більше мені не заважатимеш.

— Зніми це з мене! — заревів Геральт, крутячись і шарпаючись у пломенистій павутині. — Пече, зараза!

— Лежи нерухомо, — порадила чародійка, важко дихаючи. — Пече тільки, коли рухаєшся… Я не можу приділити тобі більше часу, відьми́не. Ми пововтузилися, але що забагато — того й свині не хочуть. Мушу взятися за джина, бо втече…

— Втече? — закричав відьми́н. — Це ти мусиш утікати! Цей джин… Єнніфер, послухай мене уважно. Я повинен у дечому зізнатися… Мушу сказати тобі правду. Ти будеш здивована.

Джин засмикався на прив’язі, зробив коло, натягнув линви, що його тримали, і зніс башточку з дому Бо Беррона.

— Та й реве ж він! — скривився Горицвіт, рефлекторно хапаючись за горло. — Страхітливо реве! Виглядає на те, що хтось його жахливо розлютив!

— Бо так і є, — мовив священик Крепп. Хіреадан кинув на нього швидкий погляд.

— Що?

— Він розлючений, — повторив Крепп. — І мене це зовсім не дивує. Я б теж розлютився, якби мусив ретельно виконувати перше бажання, що його випадково промовив відьми́н…

— Як це? — закричав Горицвіт. — Геральт? Бажання?

— Це він мав у руках печатку, яка тримала генія на прив’язі. Геній виконує його бажання. Тому чаклунка не може взяти владу над джином. Але відьми́н не повинен казати їй цього, навіть якщо вже здогадався. Не повинен їй цього казати.

— Трясця, — пробурмотів Хіреадан. — Я починаю розуміти. Ключник у льоху… Луснув…

— Це було друге бажання відьми́на. Йому лишилося ще одне. Останнє. Але, заради богів, він не повинен казати про це Єнніфер!

Вона стояла нерухомо, схилившись над ним і не звертаючи жодної уваги на джина, який смикався на прив’язі над дахом шинку. Будинок тремтів, зі стелі сипалося вапно і тріски, меблі совгалися по підлозі, судомно здригаючись.

— То он воно як, — просичала Єнніфер. — Вітаю. Тобі вдалося мене ошукати. Не Горицвіт, а ти. Це тому джин так бореться! Але я ще не програла, Геральте. Ти недооцінюєш мене й мою силу. Я ще тримаю в кулаку і джина, і тебе. Ти маєш іще одне, останнє бажання? Тож вислови його. Звільниш джина, а я тут же замкну його у пляшці.

— Тобі вже не вистачить сили, Єнніфер.

— Ти недооцінюєш мою силу. Бажання, Геральте!

— Ні, Єнніфер. Не можу… Джин, може, й виконає його, але тобі не подарує. Коли звільниться — уб’є тебе, помститься тобі… Ти не зможеш його впіймати і не зможеш від нього оборонитися. Ти виснажена, ледве тримаєшся на ногах. Ти загинеш, Єнніфер.

— Це мій ризик! — розлючено крикнула чародійка. — Що тобі до того, що зі мною буде? Подумай краще про те, що джин може дати тобі! Маєш іще одне бажання! Можеш забажати, чого заманеться! Використай шанс! Використай його, відьми́не! Ти можеш мати все! Усе!

— Обоє загинуть? — завив Горицвіт. — Як це? Пане Креппе, чи як вас там… Чому? Відьми́н же… Чому, до наглої тяжкої хвороби, він не тікає? Чому? Що його там тримає? Чому не кине ту відьму напризволяще і не втече? Це ж не має сенсу!

— Це абсолютно не має сенсу, — гірко повторив Хіреадан. — Абсолютно не має.

— Це самогубство! І звичайнісінька дурість!

— Але ж це його фах, — утрутився Невіль. — Відьми́н рятує моє місто. Боги мені свідки, якщо переможе чаклунку і прожене демона, щедро його винагороджу…

Горицвіт зірвав з голови капелюшок, оздоблений чаплиним пером, плюнув на нього, жбурнув у грязюку й розтоптав, повторюючи при цьому різноманітні слова різними мовами.

— Але ж він… — раптово застогнав бард, — має в запасі ще одне бажання! Міг би врятувати і її, й себе! Пане Крепп!

— Це не так просто, — після хвилини роздумів відповів священик. — Але якби… Коли б він висловив відповідне бажання… Коли б якось пов’язав свою долю з її долею… Ні, не думаю, що він додумався б до цього. І, мабуть, краще буде, якщо й не додумається.

— Бажання, Геральте! Хутко! Чого ти прагнеш? Безсмертя? Багатства? Слави? Влади? Сили? Почестей? Хутко, в нас нема часу!

Відьми́н мовчав.

— Бути людиною, — нараз мовила Єнніфер, гиденько усміхаючись. — Правда ж, я вгадала? Ти ж цього прагнеш, про це мрієш! Про визволення, про свободу бути тим, ким захочеш, а не тим, чим мусиш бути. Джин виконає це бажання, Геральте. Промов його.

Відьми́н мовчав.

Вона стояла над ним у миготливому мерехтінні чародійської кулі, у сяянні магії, серед відблисків проміння, що сковувало джина, стояла, а її волосся розвівалося і очі горіли фіалковим полум’ям, стояла, випроставшись, струнка, чорна і страшна…

І прекрасна.

Зненацька вона схилилася, глянула йому в очі зблизька. Він відчув запах бузку й аґрусу.

— Мовчиш, — прошипіла. — То чого ж ти прагнеш, відьми́не? Яка твоя найпотаємніша мрія? Не знаєш чи не можеш вирішити? Пошукай у собі, пошукай глибоко й добре, бо, присягаюся Силою, другого такого шансу в тебе вже не буде!

А він раптом зрозумів правду. Знав. Знав, ким вона була колись. Про що пам’ятала, чого не могла забути, з чим жила. Ким була насправді, поки не стала чародійкою.

Бо на нього дивилися холодні, проникливі, злі і мудрі очі горбунки.

Геральт перелякався. Ні, не правди. Злякався, що вона прочитає його думки, довідається, що він угадав. Що ніколи йому цього не пробачить. Заглушив у собі цю думку, задушив її, викинув із пам’яті назавжди, без сліду, відчуваючи при цьому величезну полегшу. Відчуваючи, що…

Стеля розкололася. Джин, обплутаний сіттю вже згасаючих променів, гепнувся просто на них, ревучи, і в цьому ревінні вчувався тріумф і жага вбивства. Єнніфер кинулася йому назустріч, із її рук било світло. Дуже слабке світло.

Джин роззявив пащеку й витяг до неї лапи. А відьми́н раптово зрозумів. що він знає, чого прагне.

І висловив своє бажання.

Дім вибухнув, цеглини, дошки і крокви злетіли догори у хмарі диму та іскор. Із куряви випірнув джин, величезний, наче стодола. Ревучи й заходячись тріумфуючим сміхом, геній повітря, вже вільний, не зв’язаний жодним обов’язком і нічиєю волею, зробив над містом три кола, зірвав з вежі ратуші шпиль, помчав до неба й полетів, пропав, зник.

— Утік! Утік! — заволав священик Крепп. — Відьми́н доскочив свого! Геній відлетів! Він більше нікому не загрожуватиме!

— Ах, — мовив Ердиль із непідробним захватом. — Яка чудова руїна!

— Холера, холера! — зарепетував Горицвіт, що сидів скулений за стіною. — Розвалився весь будинок! Там ніхто не міг вижити! Ніхто, кажу вам!

— Відьми́н Геральт із Ривії пожертвував собою задля міста, — урочисто промовив бургомістр Невіль. — Ми цього не забудемо і вшануємо його. Подумаємо про пам’ятник…

Горицвіт струсив із плечей кавалок склеєного глиною очеретяного матраца, обтрусив дублет від плям тиньку, мокрого від дощу, глянув на бургомістра і в кількох ретельно дібраних словах висловив свою думку про жертву, пошану, пам’ять і всі на світі пам’ятники.

Геральт роззирнувся. З діри в даху повільно спадали краплі води. Навколо височіли руїни і купи дерева. Дивним чином місце, де вони лежали, було повністю чисте. На них не впала жодна дошка, жодна цеглина. Так, ніби їх оберігав невидимий щит.

Єнніфер, ледь зашарівшись, встала біля нього на коліна, спираючись на них долонями.

— Відьми́не, — відкашлялася чародійка, — ти живий?

— Живий, — Геральт обтер обличчя від кіптявм й пилюки, зашипів. Єнніфер повільно доторкнулася до його зап’ястка, делікатно повела пальцями по долоні.

— Я тебе обпекла…

— Дрібниці. Кілька пухирців…

— Пробач. Джин утік. Назовсім.

— Шкодуєш?

— Не те, щоб дуже.

— Добре. Допоможи мені встати.

— Зачекай, — шепнула Єнніфер. — Оте твоє бажання… Я почула чого ти бажав. І остовпіла. Сподівалася будь-чого, але щоб… Що тебе примусило так учинити, Геральте? Чому… Чому я?

— Не знаєш?

Чародійка схилилася над ним, доторкнулася до нього, відьми́н відчув на обличчі легкий дотик її волосся, що пахло бузком і аґрусом, і зненацька зрозумів, що ніколи не забуде цього запаху, цього м’якого дотику, що ніколи не зможе порівняти їх з іншим запахом і дотиком. Єнніфер поцілувала його, а він збагнув, що більше ніколи не прагнутиме інших вуст, крім її, м’якеньких і вологих, солодких від помади. Раптово зрозумів, що з цієї хвилини існуватиме лише вона, її шия, плечі та груди, що вирвалися на волю з полону чорної сукні, її ніжна, холодна шкіра, що ні в яке порівняння не йшла з будь-якою іншою, до якої він коли-небудь доторкався. Він дивився зблизька в її фіалкові очі, найгарніші у цілому світі, очі, які — він цього побоювався — стануть для нього… Всім. Він це знав.

— Твоє бажання, — прошепотіла Єнніфер, а її губи ворушилися просто біля його вуха. — Не знаю, чи таке бажання взагалі може збутися. Не знаю, чи у Природі існує сила, здатна виконати таке бажання. Але якщо так, то ти сам себе прирік. Ти тепер приречений на мене.

Він перебив її поцілунком, обіймами, дотиком, ласкою, пестощами, а потім усім, усім собою, кожною думкою, єдиною думкою, усім, усім, усім. Вони порушили тишу зітханнями і шелестінням одягу, розкиданого по підлозі, порушили її дуже ніжно і були такі ліниві, були ретельні, були турботливі й чулі, і, хоч жодне з них не надто добре знало, що таке турбота і чулість, у них усе вийшло, бо обоє дуже цього хотіли. І вони взагалі не поспішали, а цілий світ перестав для них існувати, перестав існувати на малу, коротку хвилину, а їм видавалося, що це ціла вічність, бо вона й справді була цілою вічністю.

А потім світ знову почав існувати — але вже цілком інакше.

— Геральте?

— Гмм?

— І що далі?

— Не знаю.

— Я теж не знаю. Бо бачиш, я… Не впевнена, чи варто було прирікати себе на мене. Я не вмію… Зачекай, що ти робиш… Я хотіла сказати тобі…

— Єнніфер… Єн.

— Єн, — повторила чародійка, підкоряючись йому повністю. — Мене ніхто ніколи так не називав. Скажи це ще раз, будь ласка.

— Єн.

— Геральте.

Дощ перестав падати. Над Ринде з’явилася веселка. перетявши небо переривчастою кольоровою дугою. Здавалося, що веселка виростає просто зі зруйнованого даху шинку.

— Заради всіх богів, — пробурмотів Горицвіт. — Яка тиша… Неживі обоє, кажу вам. Або повбивали одне одного, або мій джин їм кінця доїхав.

— Треба б глянути, — сказав Вратимир, витираючи чоло зім’ятою шапкою. — Вони можуть бути поранені. Може. покликати медика?

— Радше грабаря, — заявив Крепп. — Я ту чаклунку знаю, а у відьми́на в очах теж бісики скакали. Нема що думати, треба копати дві ями на жальнику. Ту Єнніфер я, щоправда, радив би перед похованням пробити осиковим кілком.

— Яка тиша, — повторив Горицвіт. — Хвилину тому аж крокви літали, а зараз хоч маком сій.

Вони наблизилися до шинку повільно, прислухаючись на кожному кроці.

— Хай столяр теше труни, — мовив Крепп. — Скажіть йому…

— Тихо, — перебив Ердиль. — Я щось чув. Що то було, Хіреадане?

Ельф відкинув волосся з гостроверхого вуха, схилив голову.

— Я не впевнений… Підійдімо ближче.

— Єнніфер жива, — раптом сказав Горицвіт, напружуючи свій музичний слух. — Я чув, як вона застогнала. О, знову!

— Ага, — підтвердив Ердиль. — Я теж чув. Застогнала. Певне, жахливо страждає, кажу вам. Хіреадане, куди? Вважай!

Ельф відсахнувся від розбитого вікна, крізь яке обережно заглянув.

— Ходімо звідси, — мовив коротко. — Не заважаймо їм.

— То вони живі обоє? Хіреадане? Що вони там роблять?

— Ходімо звідси, — повторив ельф. — Залишмо їх на деякий час самих. Хай там зостануться — вона, він і його останнє бажання. Зачекаймо в якійсь корчмі, мине трохи часу і вони до нас приєднаються. Обоє.

— Що вони там роблять? — зацікавився Горицвіт. — Скажи ж уже, до біса!

Ельф посміхнувся. Дуже, дуже сумно.

— Я не люблю урочистих слів, — мовив. — А іншими цього не висловиш.