Останнє бажання

КРАЙ СВІТУ

Горицвіт обережно спустився зі східців корчми, несучи дві посудини, через вінця яких перетікала піна. Лаючись упівголоса, протиснувся через групку цікавської дітвори, що товклася довкола. Навкіс перейшов через подвір’я, обминаючи коров’ячі коржі.

Довкола виставленого на майдані стола, при якому відьми́н розмовляв зі старостою, зібралося кільканадцять поселян. Поет поставив кухлі на стіл, сів сам. Негайно ж зорієнтувався, що за час його короткої відсутності розмова не просунулася вперед ні на п’ядь.

— Я відьми́н, пане старосто, — не знати вже котрий раз повторив Геральт, обтираючи пивну піну з губ. — Нічим не торгую, не вербую до війська і не вмію лікувати від сапу. Я відьми́н.

— Професія така, — невідомо вже котрий раз пояснив Горицвіт. — Відьми́н, зрозуміло? Вбиває стриг і упирів. Усяке паскудство винищує. Робота в нього така, за гроші. Розумієте, старосто?

— Ага! — чоло старости, зоране глибокими борознами тяжкого процесу мислення, розгладилося. — Відьми́н! Так би й відразу.

— От-от, — підтвердив Геральт. — Відразу ж і питаю: чи знайдеться тут в околиці якась робота для мене?

— Аааааааа — на обличчі старости знову з’явився вираз процесу мислення. — Робота? Себто ті… Ну… Живогризи? Питаєте, чи суть тут живогризи?

Відьми́н усміхнувся і кивнув головою, тручи нігтем мізинця сверблячу від куряви повіку.

— Суть, — підтвердив староста через якийсь час. — О, тамкай дивіться, видите ті гори? Тамкай ельфи мешкають, там їх царство-господарство. Палаци їхнії, кажу вам, цілі зі щирого золота. Ого, пане! Ельфи, кажу вам. Страх. Хто туди не йшов, то назад не вертався.

— Я так і думав, — холодно відповів Геральт. — Тому я туди й не вибираюся.

Горицвіт безсоромно зареготав. Староста, як Геральт і очікував, довго мислив.

— Ага, — сказав врешті. — Айно так. Але в нас інші живогризи суть. Видно, з ельфійського краю лізуть. О, пане, є їх до трясці. Зчислити трудно. А найгірша то Мора буде, правда, людиска?

«Людиска» пожвавішали й облягли стіл з усіх боків.

— Мора! — сказав один. — Так, так, добре староста каже. Бліда дівиця, по хатах ходить перед світанком, а діти через те мруть!

— І Куць, — докинув інший, вояка з місцевої вартівні. — Коням гриви заплітає по стайнях.

— І кажани! Кажани суть.

— І віли! Короста від них обсипає!

Наступні кілька хвилин були зайняті інтенсивним переліком потвор, які вже уїлися місцевим мешканцям своїми негідними вчинками або самим лише фактом існування. Геральт і Горицвіт довідалися про Злидні та мамунів, через яких достойні мужі не можуть втрапити додому, особливо на п’яну голову, про літавицю, що літає й коровам молоко спиває, про голову на павучих ніжках, що бігає лісами, про хобольдів у червоних шапочках і про грізну щуку, яка вириває бабам білля з рук при пранні, а не оглянешся, як візьметься за самих бабів. Не обійшлося, як звичайно, без інформації про те, що стара Нарадкова літає вночі на помелі, а вдень вагітним плоди виганяє, що мірошник підмішує до борошна мелені жолуді, а певний Дуда назвав королівського управителя злодієм і сволоцюгою.

Геральт спокійно вислухав, підтакуючи з удаваним інтересом, задав кілька питань, головним чином про дороги й топографію терену, після чого встав і кивнув Горицвітові.

— Ну що ж, бувайте, добрі люди. Невдовзі повернуся, то й побачимо, що можна буде зробити.

Обоє мовчки їхали вздовж хат і плотів, у супроводі собачого гавкання й дитячого вереску.

— Геральте, — озвався врешті Горицвіт, вставши в стременах і зриваючи дорідне яблуко з гілки, що виступала за огорожу саду. — Ти всю дорогу нарікав, наче тепер тобі все важче знайти заняття. А з того, що я тут почув, випливає — до зими тут працюватимеш і то без відпочинку. Ти б трохи грошей заробив, я мав би теми для балад. Поясни мені, чому ми звідси від’їжджаємо?

— Я б тут, Горицвіте, ані шеляга не заробив.

— Чому?

— Бо в тому, що вони говорили, не було жодного правдивого слова.

— Ти про що?

— Жодне зі створінь, про яке тут говорили, не існує.

— Мабуть, жартуєш! — Горицвіт виплюнув зернятко й кинув огризком у лататого пса, особливо завзятого на кінські бабки. — Ні, це неможливо. Я до цих людей придивлявся, а я на людях знаюся. Вони не брехали.

— Ні, — згодився відьми́н. — Не брехали. Вони глибоко у все це вірили. Що не змінює факту…

Поет якийсь час мовчав.

— Жодна з цих потвор… Жодна? Не може бути! Щось із названого ними мусить існувати. Хоч щось. Зізнайся.

— Зізнаюсь. Одне напевно є.

— Отож! Що?

— Кажани.

Виїхали за останні паркани, на гостинець серед жовтих від ріпаку загонів і ланів збіжжя, яке хвилями ходило під вітром. Дорогою назустріч їм тяглися навантажені вози. Бард перекинув ногу через луку сідла, спер лютню об коліно і вибринькував на струнах тужні мелодії, помахуючи рукою підтиканим дівчатам, які йшли узбіччями з граблями на міцних плечах і підсміювалися.

— Геральте! — сказав він раптом. — Та ж потвори існують. Може, не стільки їх, як раніше, може, не за кожним деревом причаїлися, але ж таки є. Існують. То нащо люди додатково вигадують ще й неіснуючих? Ти не задумувався над причиною цього?

— Задумувався, славний поете. Навіть знаю ту причину.

— Ну-ну?

— Люди, — Геральт відвернув голову, — люблять вигадувати жахи і жахіття. Через це самі собі видаються менш жахливими. Коли топляться в горілці, ошукують, крадуть, б’ють дружину посторонками, морять голодом стареньку бабцю, товчуть сокирою зловленого в пастку лиса чи обтикають стрілами останнього вцілілого єдинорога, то й тоді люблять думати, що є і щось жахливіше від них — хоча б Мора в хаті перед світанком. Тоді їм якось відлягає від серця і легше жити.

— Я запам’ятав, — сказав Горицвіт, помовчавши хвилину. — Підберу рими і складу про це баладу.

— Склади. Тільки на аплодисменти не розраховуй.

Їхали повільно, але невдовзі втратили з очей останні хатини селища. Потім перетнули лінію зарослих лісом косогорів.

— Ха! — Горицвіт стримав коня, розглянувся. — Подивися, Геральте. Як гарно! Ідилія, чорт забирай. Око тішиться!

Територія за косогорами плавно опадала до рівних, пласких полів, порізаних різноколірною рослинною мозаїкою. Посередині, круглі і правильні, як листок конюшини, склилися плеса трьох озер, оточених темними смугами густого вільшанику. На обрії вимальовувалася імлиста синя лінія гір, що височіли над чорною безформною плямою лісу.

— Їдьмо, Горицвіте.

Гостинець вів просто до озер вздовж греблі і схованих у вільшанику ставів, повних крякаючих качок, крижнів, чирянок, чапель і пірникоз. Численність пернатих дивувала — всюди були помітні сліди людської діяльності: греблі доглянуті, обкладені фашиною, спусти для води зміцнені камінням і балками. Водозливи при ставках, зовсім не перегнилі, весело цюркали потічками. У надозерних очеретах видно було човни й помости, а з плес стирчали жердини розставлених неводів і верш.

Горицвіт озирнувся.

— Хтось їде за нами! — сказав він схвильовано. — На возі!

— Дивовижа, — зіронізував відьми́н, не оглядаючись. — А я думав, що тут на кажанах їздять.

— Знаєш, що я тобі скажу? — відбуркнув трубадур. — Чим ближче до краю світу, тим ти дотепніший. Аж страх подумати, до чого воно дійде!

Їхали не поспішаючи, а оскільки запряжений парою рябих коней драбинчастий віз був порожнім, то швидко їх наздогнав.

— Тпррру, — візник стримав коней саме за ними. Був у кожусі, вдягненому просто на голе тіло, а волоссям обріс аж по брови. — Славлю богів, милостивці!

— І ми, — відповів Горицвіт, обізнаний зі звичаями, — їх славимо.

— Якщо хочемо, — буркнув про себе відьми́н.

— Я Кропивкою звуся, — сповістив візник. — Приглядався, як ви зі старостою з Верхнього Посаду розмовляли. Знаю, що ви відьми́ном суть.

Геральт випустив віжки, дозволив кобилі попирхати на придорожню кропиву.

— Чув я, — провадив далі чоловік у кожусі, — які вам староста баляндраси плів. Бачив я вашу міну і не див мені було. Давно я таких смалених дубів і груш на вербі не чував.

Горицвіт засміявся. Геральт пильно придивлявся до чоловіка, нічого не кажучи. Чоловік, званий Кропивкою, кашлянув.

— А не хотіли б ви взятися за справжню, порядну роботу, пане відьми́не? Суть тут дещо для вас.

— А що таке?

Кропивка не спустив очей.

— Нащо про інтереси на гостинці розмовляти? До мене їдьмо, у Нижній Посад. Там і поговоримо. Ви ж і так туди їдете.

— Чому ви так вирішили?

— Тому, що тут іншої дороги нема, а ваші коні у той бік мордою, а не хвостом повернені.

Горицвіт знову засміявся.

— Що на це скажеш, Геральте?

— Нічого, — відповів відьми́н. — Нащо про інтереси при гостинці розмовляти. То в дорогу, мосьпане Кропивко!

— Приторочуйте коней до драбини та й сідайте на віз, — запропонував чоловік. — Зручніше буде. Чого зад на кульбаці бити?

— Свята правда.

Видряпалися на віз. Відьми́н з насолодою простягнувся на соломі. Горицвіт, видно, переживаючи за свій елегантний зелений кубрак, сів на дошку. Кропивка цмокнув коням, віз заторохтів по зміцненій балками греблі..

Переїхали через міст над каналом, зарослим лататтям і ряскою, проминули смугу скошених лугів. Далі, скільки оком сягнути, тяглися оброблені поля.

— Аж вірити не хочеться, що то край світу, кінець цивілізації, — промовив Горицвіт. — Та ти подивися тільки, Геральте! Жито як золото, а в тій кукурудзі вершник з конем сховається. Або ріпа, глянь, яка велицюзна.

— Ти що, в хліборобстві тямиш?

— Ми, поети, в усьому мусимо тямити, — зверхньо промовив Горицвіт. — Інакше скомпрометуємося, віршуючи. Вчитися треба, друже, вчитися. Від хліборобства залежить доля світу. Хліборобство годує, одягає, від холоду захищає, спонукає до розваг і підтримує мистецтво.

— З розвагами і мистецтвом ти дещо пересадив.

— А горілку з чого гонять?

— Розумію.

— Замало розумієш. Учися. Подивися на ці фіолетові квіти — то люпин.

— Як по правді, то це вика, — втрутився Кропивка. — Ви люпину не бачили чи як? Але в одному ви-те, пане, вцілили. Все тут родиться на славу і росте, аж любо. Тому й кажуть: Долина Квітів. Тим-то наші діди тут і осіли, ельфів попереду звідси витуривши.

— Долина Квітів або Доль Блатанна, — Горицвіт штовхнув ліктем розтягнутого на соломі відьми́на. — Чув? Ельфів витуривши, але стару ельфійську назву не змінивши. Брак фантазії. А як вам тут живеться з ельфами, господарю? Вони ж коло вас у горах, за межею.

— Не ліземо одні до одних. Вони собі, ми собі.

— Найкращий вихід, — вирішив поет. — Правда, Геральте?

Відьми́н не відповів.