Останнє бажання

— Ну, знаєш, Геральте, — Горицвіт приклав до чола охолоджену у відрі підкову. — Цього я не сподівався. Така рогата козлоборода почвара, такий волохатий цап, а погнав тебе, як бабака. А я дістав по лобі. Подивися, яка ґуля!

— Ти її вже вшосте показуєш. Вона від цього цікавішою не стає.

— Але ж ти знаєш, що сказати! А я думав, що при тобі буду в безпеці.

— Я не просив, щоб ти ліз за мною в коноплі. Просив, натомість, щоб ти тримав язика за зубами. Не послухав — терпи. Тільки, будь ласкав, мовчки, бо саме йдуть.

До світлиці ввійшли Кропивка і кремезний Дхун. За ним дріботіла сивенька бабуся, зігнута у три погибелі. Поводирем бабусі було вкрай худюще світловолосе дівча-підліток.

— Мосьпане Дхуне, мосьпане Кропивко, — розпочав відьми́н без вступу. — Перш, ніж вирушити, я питав, чи ви намагалися щось самостійно вчинити проти вашого дідька. Ви відповіли, що ні. Я маю підстави припускати, що було інакше. Чекаю пояснень.

Поселяни пошепталися між собою, після чого Дхун покашляв у кулак і зробив крок уперед.

— Добре кажете, пане. Даруйте нам. Збрехали-сьмо, бо сором нас пік. Хотіли ми самі дідька перехитрити, так, щоб пішов він од нас геть…

— Як саме?

— В нас у Долині, — повільно промовив Дхун, — вже й раніше всілякі страховища з’являлися. Літаючі шаркані, земні ресбаладизи, вурдалаки, упирі, велицюзні павуки та змії. А ми завжди способу на цю нечисту силу в нашій книзі шукали.

— У якій книзі?

— Покажіть книго, бабко. Книгу, кажу! Книгу! А, грець мене поб’є і кров залиє! Глуха, сли пень. Лілє, скажи бабці, щоб книгу показала.

Світловолоса дівчина вирвала велику книгу з гачкуватих пальців старої та подала її відьми́нові.

— У книзі тій, — тягнув Дхун, — котру в нашому роді маємо від найдавніших часів, суть способи на всякі потвори, чари і прасунки, які на світі були, суть альбо будуть.

Геральт обернув у долонях важкий, товстий, оброслий жирною курявою томище. Дівчина все ще стояла перед ним, мнучи долонями фартушок. Вона була старшою, ніж йому видалося відразу, — вводила в оману її тендітна постать, така відмінна від міцної статури інших дівчат із селища, її ровесниць.

Відьми́н поклав книгу на столі й перегорнув тяжку дерев’яну обкладинку.

— Ану подивися, Горицвіте.

— Перші Руни, — оцінив бард, заглядаючи йому через плече і все ще притискаючи підкову до чола. — Найстарше письмо, використовуване до появи сучасної абетки. Базується на ельфійських рунах і краснолюдських ідеограмах. Кумедний синтаксис, але так колись говорили. Цікаві гравюри та ілюстрації. Такі речі, Геральте, нечасто трапляються. А якщо трапляються, то у храмових книгозбірнях, а не в селах на краю світу. На всіх богів, звідки це у вас, кохані поселяни? Ви ж не будете запевняти, що вмієте це читати? Бабко? Ти вмієш читати Перші Руни? Вмієш читати які-небудь руни?

— Щооооо?

Світловолоса дівчина наблизилася до бабки і щось їй шепнула просто у вухо.

— Читати? — старенька показала в усмішці беззубі ясна. — Я? Ні, золотенький. Я тим умінням не владаю.

— Поясніть мені, — холодно промовив Геральт, повернувшись до Дхуна і Кропивки, — як же ви користаєте з книжки, не вміючи читати руни?

— Найстарша бабка завжди знає, що в книзі пише, — понуро вимовив Дхун. — А того, що знає, вчить якусь молоду, коли вже їй у землю пора. Самі бачите, що нашій бабці вже пора. Отож бабка пригорнула Лілє і вчить її. Але поки що бабка краще знає.

— Стара відьма і молода відьма, — впівголоса сказав Горицвіт.

— Якщо я правильно зрозумів, — недовірливо перепитав Геральт, — бабка знає всю книгу напам’ять? Чи так? Бабцю?

— Всю ні, та де там, — відповіла бабка, знову за посередництвом Лілє, — лишень те, що при картинці пише.

— Ага, — Геральт навмання відкрив книгу. Картинка на надірваній сторінці зображала плямисту свиню з рогами у формі ліри. — Похваліться тоді, бабуню. Що тут написано?

Бабка зацямкала, придивилася до гравюри і заплющила очі.

— Тур рогатий альбо таврус, — продекламувала вона. — Неуками зюбром званий хибно. Роги має і бодає ними…

— Досить. Дуже добре, справді, — відьми́н перегорнув кілька липких сторінок. — А тут?

— Хмарники і планетники різні суть. Тії дощ лиють, тамтії вітер сіють, овії перунами мечуть. Як прагнеш урожай від них охоронити, візьми ніж залізний, новий, лайна мишачого лоти три, смальцю сивої чаплі…

— Добре, браво. Гммм… А тут? Що тут таке?

Гравюра представляла розчухране страховище на коні, з величезними очиськами і ще більшими зубами. У правій руці страховище тримало показний меч, у лівій — мішок із грішми.

— Відьмак, — зашамкотіла бабка. — Відьми́ном ще називаний. Прикликати його небезпечно вельми, одначе треба, бо як на потвору люб нечисть ніщо не поможе, то відьмак поможе. Пильнувати треба…

— Досить, — перебив Геральт. — Досить, бабцю. Дякую.

— Ні, ні, — запротестував Горицвіт зі злобною усмішкою. — Як там далі? Дуже цікава ця книга! Кажіть, бабцю, кажіть.

— Ееее… Пильнувати треба, щоби відьмака не дотикати, бо від того зашолудивіти можна. А дівок від нього ховати, бо відьмак похітливий суть понад міру вшеляку.

— Викапаний відьмак! — засміявся поет, а Лілє, як здалося Геральту, ледь помітно усміхнулася.

— … Хоча відьмак вельми похітливий і до золота ласий, — мимрила бабка, мружачи очі, — не давати оному більше як: за утопця срібний гріш або півторак. За котолака: срібних грошів два. За вампіра: срібних грошів чотири.

— От часи були, — мугикнув відьми́н. — Спасибі, бабко. А тепер покажіть нам, де тут про дідька мова і що тая книга про дідька оповідає. Тим разом більше я б хотів почути, цікаво мені, який спосіб ви проти нього ужили.

— Обережно, Геральте, — захихотів Горицвіт. — Починаєш впадати в той жаргон. Це заразна манера.

Бабка, ледь стримуючи дрижання рук, перегорнула кілька сторінок. Відьми́н і поет схилилися над столом. Справді, на гравюрі фігурував метальник кульок, рогатий, волохатий, хвостатий і злісно усміхнений.

— Дідько люб диявол, — продекламувала бабка. — Також рокитою чи сільваном званий. Проти німини, себто худоби і домашнього птаства, шкідник великий і надокучливий. Як хочеш з поля його вигнати, тако учини…

— Ну, ну, — обізвався Горицвіт.

— Візьми горіхів одну пригорщу, — тягнула далі бабка, водячи пальцем по пергаменті. — Візьми такоже кульок залізних пригорщу другу. Меду кадовбик, дьогтю другий. Мила сірого бочівку, тварогу другу. Коли диявол сидить, піди нічною порою. А їсти почни горіхи. Враз диявол, котрий лакомий є, прибіжить і спитає, чи добре. Ти ж йому дай кульки залізні…

— А щоб вам грець, — обурився Горицвіт. — Щоб вас покорчило і покрутило…

— Тихо, — сказав Геральт. — Ну. Бабусю, далі.

— … Зубів надламавши, диявол, обачивши, як мед їсиш, такоже меду запрагне. Дай оному дьогтю, а сам тварог їж. Почуєш скоро, як дияволові всередині бурчить і корчить, але виду не показуй, якби й нічого. А схоче диявол тварогу, дай оному мила. Після мила напевно диявол не здержить…

— І дійшли ви до мила? — перебив Геральт із кам’яним обличчям, обернувшись у бік Дхуна і Кропивки.

— Та де там, — застогнав Кропивка. — Лишень до кульок. Ох, пане, завдав він нам бобу, коли кульку куснув.

— А хто ж вам казав, — розлютився Горицвіт, — давати йому стільки кульок? Пише в книжці, щоб тільки пригорщу. А ви йому мішок оних кульок дали! Ви ж його амуніцією на два роки, вважай, спорядили, дурні ви!

— Обережно, — усміхнувся відьми́н. — Впадаєш у жаргон. Це заразно.

— Дякую.

Геральт різко підняв голову, подивився в очі дівчини, що стояла біля бабки. Лілє не відвела погляду. Очі мала світлі танесамовито блакитні.

— Чому ви приносили дідькові у жертву зерно? — запитав він гостро. — Адже видно, що він — типове травоїдне.

Лілє не відповіла.

— Дівчино, я тобі задав питання. Не бійся, від розмови зі мною не шолудивіють.

— Не питайте її, пане, ні про що, — обізвався Кропивка з виразним неспокоєм у голосі. — Лілє… Вона… Вона дивна. Вона вам не відповість, не змушуйте її.

Геральт далі дивився в очі Лілє, а Лілє далі не відводила погляду. Він почув дрижання, що бігло по спині, виповзало на карк.

— Чому ви не пішли на дідька з дрючками і вилами? — підняв він голос. — Чому не розставили тенет? Якби ви тільки захотіли, його цапина голова вже б стирчала на кілку, як опудало від ворон. Ви попереджали мене, щоб я не намагався його вбити. Чому? Це ти їм заборонила, Лілє, правда?

Дхун встав із лави. Головою він сягав майже до стелі.

— Вийди, дівко, — буркнув. — Забирай бабку і йдіть звідси.

— Хто вона, мосьпане Дхуне? — продовжив відьми́н, коли за бабкою і Лілє зачинилися двері. — Хто ця дівчина? Чому ви шануєте її більше, ніж ту кляту книгу?

— Нич вам до того, — Дхун глянув на відьми́на і в цьому погляді не було приязні. — Ви мудрих жон у себе в містах гоніть, у себе кострища розкладайте. У нас не було такого та й не буде.

— Ви мене не зрозуміли, — холодно промовив відьми́н.

— Я й не силувався, — відбуркнув Дхун.

— Це я помітив, — процідив Геральт, теж не намагаючись вдавати сердечності. — Але прошу вас, мосьпане Дхуне, зрозуміти одну важливу річ. Нас усе ще не зв’язує жодна умова, я все ще не маю ніяких зобов’язань перед вами. Ви не маєте підстав думати, що купили собі відьми́на, який за срібний гріш-півтора зробить те, чого ви зробити не вмієте. Або не хочете. Або вам заборонено. Отож ні, мосьпане Дхуне. Ви ще відьми́на не купили і не думаю, щоб це вам вдалося. Не з вашою нехіттю до розуміння.

Дхун мовчав, міряючи Геральта похмурим поглядом. Кропивка відкашлявся, покрутився на лаві, шурхаючи постолами по долівці, потім різко випростався.

— Пане відьми́не, — сказав він. — Не сердьтеся. Скажемо вам, що і як. Дхуне?

Староста кивнув головою на знак згоди, сів.

— Як їхали-сьмо сюди, то-сте виділи, як тут все росте і які тут врожаї удаються. Таке тут росте, що де-інде знайти трудно чи й зовсім нема. У нас розсада і насінне зерно — річ великая; і данину тим платимо, і продаємо, і вимінюємо…

— А що це має спільного з дідьком?

— Має. Дідько раніше тільки бешкетував і дурні фіглі собі строїв, аж тут почав зерно красти, і то побагато. Ми спершу носили-сьмо йому потроху на камінь в коноплях, думали, нажереться і вспокоїться. Та й що: крав далі, аж тріщало. А коли почали-сьмо запаси від нього ховати по гамазеях і шопах, на три спусти замкнених, то ошалів, пане, рикав, бекав, «ук-ук» гукав, а коли він «ук-ук», то ліпше дати ногам знати. Грозив, що…

— Піймає та й виграє, — втрутився Горицвіт, зухвало усміхаючись.

— Це теж, — притакнув Кропивка. — Та й про червоного півня згадував. Довго розказувати, як не міг красти, то зажадав данини. Наказав собі зерно й інше добро цілими міхами носити. Отоді ми розізлилися і хотіли йому хвостатий зад перетріпати. Але…

Кметь кашлянув, опустив голову.

— Не треба крутити, — раптом обізвався Дхун. — Зле-сьмо відьми́на оцінили. Кажи все, Кропивко.

— Бабка заборонила дідька бити, — швидко сказав Кропивка, — але знаєм, що то Лілє, бо бабка… Бабка тільки те повторює, що їй Лілє каже. А ми… Самі знаєте, пане відьми́не. Ми слухаємося.

— Я помітив, — Геральт скривив губи, вдаючи усмішку. — Бабка вміє тільки бородою трясти і мимрити текст, якого сама не розуміє. А на дівчину ви так витріщаєтеся, ніби на статую богині, в очі їй не дивитеся, але намагаєтеся вгадати її побажання. І виконуєте ці побажання, як накази. Хто вона така, ця ваша Лілє?

— Таж ви вгадали, пане, віщунка. Мудра, значить. Але не кажіть нікому. Просимо вас. Коли б так до управителя дійшло, або, охорони боги, до намісника…

— Не турбуйтеся, — серйозно промовив Геральт. — Знаю, в чому річ, і не видам вас.

По селах траплялися дивні жінки й дівчата, звані віщунками чи Мудрими. Мудрі не вельми були у ласках вельмож, що збирали данину і тягли зиск із хліборобства. Натомість самі хлібороби просили поради віщунок майже в кожній справі, бо довіряли їм сліпо і беззастережно. Рішення, які приймалися на основі таких порад, часто абсолютно суперечили політиці великих землевласників та владик. Геральт чув про радикальні й незрозумілі випадки — про вирізування цілих племінних стад, припинення сівби чи жнив, а навіть про міграцію цілих поселень. Отож владоможці викорінювали «забобони», часто не розбираючи засобів. Тому селяни швидко навчилися ховати Мудрих. Але слухати їх порад не перестали. Бо, як випливало з досвіду, одне було безсумнівним, — у далекосяжній перспективі завжди виявлялося, що Мудрі мали рацію.

— Лілє не дозволила нам дідька забити, — продовжував Кропивка. — Наказала зробити так, як книжка пише. Вже мали-смо клопоти з управителем. Коли менше звичайного зерна в данину віддали, губу відкрив, кричав, лютував. Про дідька ми й не заїкалися, бо управитель грізний і страх мало знається на жартах. А тоді й ви навинулися. Питав-їм Лілє, чи можна вас… найняти…

— І що?

— Сказала через бабку, що мусить передше на вас глянути.

— І глянула.

— Глянула. І признала вас, знаємо, вміємо розібрати, що Лілє признає, а що — ні.

— Вона ж до мене й слова не сказала.

— Вона ні до кого, крім бабки, ніколи слова не сказала. Але, коли б вас не признала, нізащо б до світлиці не зайшла.

— Гммм… — задумався Геральт. — Цікаво. Віщунка, яка, замість того, щоб віщувати, мовчить. Звідки вона у вас взялася?

— Не знаємо, пане відьми́не, — відповів Дхун. — Але з бабкою, як то старші люди тямлять, так само було. Запопередня бабка теж пригорнула маломовну дівку, таку, що з’явилася не знати звідки. А та дівка — то власне наша теперішня бабка. Дід мій казав, що бабка в такий спосіб відроджується, — от, як місяць на небі, — відроджується і щоразу новою є. Не смійтеся…

— Я не сміюся, — покрутив головою Геральт. — Забагато я бачив, щоб сміятися з таких речей. І не думаю совати носа у ваші справи, мосьпане Дхуне. Я питався тільки тому, що хотів встановити зв’язок між Лілє і дідьком. Ви й самі, мабуть, зрозуміли, що такий зв’язок існує. Тож коли вам потрібна ваша віщунка, то можу вам дати єдину пораду щодо дідька: мусите його полюбити.

— Знаєте, пане, — сказав Кропивка, — тут не в самому лиш дідьку причина. Лілє нікого не дозволяє скривдити. Жодне створіння.

— Очевидно, — втрутився Горицвіт. — Сільські віщунки походять з того самого кореня, що й друїди. А такий друїд, коли з нього ґедзь кров ссе, то він йому ще й смачного побажає.

— Точнісінько, — ледь всміхнувся Кропивка. — Улучили-сте, як є. Так само було в нас із вепрами, що грядки рили. І що? Вигляньте вікном: грядки як писанки. Знайшовся спосіб, Лілє навіть не знає, який. Чого очі не бачать, за тим і серце не болить. Розумієте?

— Розумію, — кивнув Геральт. — Аякже. Але нічого з цього не вийде. Лілє чи ні, а ваш дідько — то сільван. Надзвичайно рідкісна, але розумна істота. Я його не вб’ю, кодекс забороняє.

— Якщо він розумний, — обізвався Дхун, — то промовте йому до розуму.

— А так, — підхопив Кропивка. — Якщо дідько має розум, то й краде зерно з розумом. То ви, пане відьми́не, довідайтесь, про що йому ходить. Таж він того зерна не жере, даймо на те — не стільки. То нащо йому зерно? Нам на злість? Чого він хоче? Довідайтесь і виженіть його з околиці якимсь відьми́нським способом. Зробите теє?

— Спробую, — відважився Геральт. — Але…

— Але що?

— Ваша книга, мої любі, застаріла. Здогадуєтеся, про що я?

— Так по правді, — буркнув Дхун, — то не вельми…

— Я поясню. Отож, мосьпане Дхуне, мосьпане Кропивко, якщо ви розраховували, що моя допомога обійдеться вам у срібний гріш чи півторак, то це була холерно груба помилка.