Останнє бажання

У роті в нього був пісок. Коли спробував його виплюнути, зорієнтувався, що лежить обличчям до землі. Коли спробував ворухнутися, зрозумів, що він зв’язаний. Трохи підняв голову. Почув голоси.

Він лежав на лісовій підстилці, відразу ж біля стовбура сосни. За якісь двадцять кроків від нього стояло кілька розсідланих коней. Через пір’їсте листя папороті він не міг добре їх роздивитися, але одним із цих коней, без сумніву, була Горицвітова каштанка.

— Три мішки кукурудзи, — почув він. — Добре, Торкве. Дуже добре. Впорався.

— Це ще не все, — промовив бекаючий голос, що міг належати тільки дідьку сільвану. — Подивися, Галарре. Наче квасоля, але зовсім біла. І яка велика! А це називається ріпаком. Вони з цього олію товчуть.

Геральт сильно зажмурився і знову розплющив очі. Ні, то був не сон. Дідько і Галарр, ким би той Галарр не був, розмовляли Старшою Мовою, мовою ельфів. Але слова «кукурудза», «квасоля» і «ріпак» вимовляли загальницею.

— А це? Що це? — спитав названий Галарром.

— Насіння льону. Льон, розумієш? Сорочки з нього роблять, з льону. Куди дешевше, ніж шовк, і міцніше. Спосіб обробки, як мені здається, доволі складний, але я розвідаю, що і як.

— Тільки б він у нас прийнявся, той льон, тільки б не знидів, як ріпа, — поскаржився Галарр, далі використовуючи чудернацький суржик. — Постарайся роздобути ще розсади ріпи, Торкве.

— Не бійтеся, — бекнув дідько. — Тут з цим проблем нема, тут все росте, як холера. Роздобуду, що там!

— І ще одне, — сказав Галарр. — Довідайся, врешті, в чому полягає те їхнє трипілля.

Відьми́н обережно підняв голову і спробував нею повернути.

— Геральте, — почув він шепіт. — Отямився?

— Горицвіте… — відшепнув Геральт. — Де ми… Що з нами…

Горицвіт лише тихо застогнав. Із Геральта було досить. Він вилаявся, напружився й перевернувся на бік.

У центрі поляни стояв дідько, як виявляється, власник звучного імені Торкве. Він був зайнятий вантаженням на коней мішків, бесагів та в’юків. У цій роботі йому допомагав худорлявий високий чоловік, який не міг бути ніким іншим, окрім Галарра. Він, почувши рух відьми́на, повернувся. Його волосся було чорним з помітним гранатовим відтінком. Мав гострі риси обличчя, великі, блискучі очі. Та гостро закінчені вуха.

Галарр був ельфом. Ельфом із гір. Чистої крові Aen Seidhe, представником Старшого Народу.

Галарр не був єдиним ельфом у полі зору. На краю поляни сиділо ще шестеро. Один потрошив в’юки Горицвіта, інший бринькав на трубадуровій лютні. Решта, зібравшись довкола розв’язаного мішка, жадібно їли ріпу й сиру моркву.

— Vanadain, Toruviel — промовив Галарр, рухом голови вказуючи на в’язнів. — Vedrai! Enn'le!

Торкве підскочив і замекав.

— Ні, Галарре! Ні! Філавандрель заборонив! Ти забув?

— Ні, не забув, — Галарр перекинув два зв’язані мішки через кінський хребет. — Але треба перевірити, чи вони не послабили мотузки.

— Чого ви від нас хочете? — зойкнув трубадур, коли один із ельфів, притиснувши його коліном до землі, перевіряв вузли. — Чого ви нас зв’язали? Що вам потрібно? Я Горицвіт, пое…

Геральт почув звук удару. Повернувся, викрутив голову.

Ельфійка, що стояла над Горицвітом, мала чорні очі й таке ж гайворонсько-чорне волосся, буйно спадаюче на плечі і лише на скронях заплетене у дві тоненькі кіски. Була одягнена в короткий шкіряний каптаник поверх вільної сорочки з зеленого сатину й шерстяні штани в обтяжку, заправлені у чоботи для верхової їзди. Стан облягала кольорова хустка, що сягала до половини стегон.

— Que glosse? — спитала, дивлячись на відьми́на і бавлячись руків’ям довгого стилету при поясі. — Que l'en pavienn, ell'ea?

— Nell’ea — заперечив він. — T’en pavienn, Aen Seidhe.

— Ти чув? — ельфійка повернулася до товариша, високого сейдхе, котрий, не утруднюючи себе перевіркою мотузок Геральта, з байдужим виразом видовженого обличчя бринькав на Горицвітовій лютні. — Ти чув, Ванадайне? Мавпій, а вміє говорити! Вміє навіть бути нахабним!

Сейдхе знизав плечима. Пір’я, що прикрашало його куртку, зашелестіло.

— Ще одна причина заткнути йому рота, Торув’єль.

Ельфійка схилилася над Геральтом. Мала довгі вії, неприродно бліду церу і пошерхлі, спечені губи. Носила довге намисто з вирізаних кусочків золотистої бронзи, насилених на ремінець, кілька разів обгорнуте довкола шиї.

— Ну, скажи ще щось, мавпію, — засичала вона. — Побачимо, на що ще спроможне твоє горло, окрім як гавкати.

— А тобі що, привід потрібен, — відьми́н із зусиллям перевернувся на спину, виплюнув пісок, — щоб ударити зв’язаного? Бий без приводу, та ж видно, що ти це любиш. Дай собі волю.

Ельфійка випростувалася.

— Я вже на тобі собі волю дала, і то тоді, як ти не був зв’язаний, — сказала. — Це я наїхала на тебе конем і дала по голові. Знай, що то я з тобою покінчу, коли надійде час.

Він не відповів.

— Я б тебе найохочіше дзюгнула зблизька, дивлячись у вічі — вела далі ельфійка. — Але ти страшенно смердиш, людино. Застрелю тебе з лука.

— Воля твоя, — відьми́н знизав плечима, наскільки дозволяли мотузки. — Зробиш, як забажаєш, шляхетна Aen Seidhe. У зв’язану й безборонну ціль ти повинна влучити.

Ельфійка стала над ним, широко розставивши ноги, блиснула зубами.

— Повинна, — прошипіла. — Влучаю, куди захочу. Але можеш бути певним, що від першої стріли не загинеш. Ані від другої. Я постараюся, щоб ти відчував, як помираєш.

— Не підходь так близько, — він скривився, вдаючи огиду. — Ти страшенно тхнеш, Aen Seidhe.

Ельфійка відскочила, загойдалася у вузьких бедрах і з розмахом копнула його в стегно. Геральт скорчився і згорнувся у клубок, помітивши, в яке місце вона збирається копнути його вдруге. Йому вдалося, дістав у клуб, але так, що аж зуби задзвеніли.

Високий ельф, що стояв біля них, супроводжував копняки гострими акордами на струнах лютні.

— Облиш його, Торув’єль, — забекав дідько. — Ти здуріла? Галарре, накажи їй перестати!

— Thaesse! — верескнула Торув’єль і копнула відьми́на ще раз. Високий сейдхе різко шарпнув струни, одна луснула із протяжним зойком.

— Досить! Досить, заради богів! — нервово скрикнув Горицвіт, борюкаючись і вириваючись із мотузок. — Чого ти знущаєшся з нас, дурна дівко? Облиш нас! А ти облиш мою лютню, добре?

Торув’єль повернулася до нього зі злобною гримасою на спечених вустах.

— Музи́ка! — скрикнула. — Людина, а музи́ка! Лютніст!

Без слова вихопила інструмент із рук високого ельфа і з розмахом розбила лютню об стовбур сосни, кинула обплутані струнами рештки на груди Горицвіта.

— На коров’ячому розі тобі грати, дикуне, не на лютні.

Поет смертельно зблід, його губи затремтіли. Геральт, відчуваючи, як всередині в нього здіймається холодна лють, притягнув поглядом чорні очі Торув’єль.

— Чого ти так витріщаєшся? — зашипіла вона, схилившись. — Брудна мавпо! Хочеш, щоб я тобі виколола ті зміїні очі?

Її намисто зависло саме над ним. Відьми́н напружився, різко зірвався, вхопив намисто зубами та сильно шарпнув, підгинаючи ноги і викручуючись убік. Торув’єль втратила рівновагу і впала на нього. Геральт борсався у мотузках, як витягнута на берег риба, пригнітив собою ельфійку, відкинув голову назад так, що аж хруснули шийні хребці і з усієї сили вдарив її чолом у обличчя. Торув’єль заверещала, захлинулася.

Його брутально зволокли з неї, тягнучи за вбрання й волосся, підняли. Хтось його вдарив, він одчув, як персні розривають шкіру на вилиці, ліс затанцював перед очима і поплив. Помітив, як Торув’єль піднімається на коліна, побачив кров, що текла їй з носа і губ. Ельфійка вирвала стилет із піхов, але раптом захлипала, скоцюрбилася, вхопилася за обличчя й опустила голову між коліна.

Високий ельф у прикрашеній строкатими пір’їнами куртці вийняв стилет їй з рук, підійшов до підтримуваного відьми́на. Усміхнувся, піднімаючи вістря. Геральт бачив його вже в червоному тоні, кров із чола, розбитого об зуби Торув’єль, заливала йому очі.

— Ні! — забекав Торкве, доскочивши до ельфа і повисаючи в нього на руці. — Не вбивай! Ні!

— Voe'rle, Vanadain — почувся раптом гучний голос. — Quess aen? Caelm, evellienn! Galarr!

Геральт повернув голову настільки, наскільки це дозволяла вчеплена в його волосся п’ятірня.

Кінь, що виїхав на поляну, був сніжно-білим, гриву мав довгу, м’яку, шовковисту, наче жіноче волосся. Волосся вершника, що сидів у багатому сідлі, було такого самого кольору, стягнуте на чолі стрічкою, садженою сапфірами.

Торкве, побекуючи, підбіг до коня, вхопився за стремена і засипав біловолосого ельфа потоком слів. Сейдхе обірвав його владним жестом, зістрибнув із сідла. Наблизився до підтримуваної двома ельфами Торув’єль, Обережно відхилив від її обличчя закривавлену хустку. Торув’єль болісно зойкнула. Сейдхе покрутив головою, обернувся до відьми́на, підійшов ближче. Його чорні палючі очі, що виблискували на блідому обличчі, як зорі, були оточені синцями, наче він не склепляв їх кілька ночей підряд.

— Кусаєшся навіть зв’язаний, — промовив він загальницею без акценту. — Як василіск. Я зроблю з цього висновки.

— Це Торув’єль почала, — забекав дідько. — Била його зв’язаного, наче ошаліла.

Ельф знову жестом наказав йому мовчати. На його короткий наказ інші сейдхе затягли відьми́на та Горицвіта під сосну, прив’язали ременями до стовбура. Потім усі схилися над лежачою Торув’єль, затуляючи її. Геральт чув, як вона якоїсь миті скрикнула, б’ючись у їхніх руках.

— Я цього не хотів, — сказав дідько, що далі стояв біля них. — Не хотів, чоловіче. Я не знав, що вони появляться саме тоді, коли ви… Коли тебе оглушили, а твого друга взяли в повороззя, я просив, щоб вас покинули там, у хмільнику. Але…

— Вони не могли залишити свідків, — пробурмотів відьми́н.

— Але ж нас не вб’ють? — зойкнув Горицвіт. — Але ж нас не…

Торкве мовчав, рухаючи м’яким носом.

— Холера, — знову заячав поет. — Вб’ють нас? Що тут відбувається, Геральте? Свідками чого ми були?

— Наш козлорогий приятель виконує в Долині Квітів спецмісію. Правда, Торкве? З наказу ельфів краде насіння, розсаду, хліборобські знання… Що ще, дідьку?

— Що вдасться, — бекнув Торкве. — Все, чого їм треба. А покажи мені щось таке, чого їм не треба. Вони голодують у горах, особливо зимою. А про рільництво не знають ані же. Доки приручать звірину чи птицю, доки щось виростять на нивках… Вони не мають на це часу, чоловіче.

— Гімно мене обходить їх час. Що я їм зробив? — застогнав Горицвіт. — Що я їм поганого зробив?

— Добре подумай, — сказав біловолосий ельф, безшумно підійшовши, — Тоді, може, сам зумієш відповісти на це питання.

— Він просто мстить за всі ті кривди, яких ельфи зазнали від людей, — криво усміхнувся відьми́н. — Йому все одно, кому мстити. Хай тебе не вводить в оману його шляхетна постать і вишукана мова. Він нічим не відрізняється від тої чорноокої, яка нас копала. Мусить зігнати на комусь свою безсилу ненависть.

Ельф підняв розбиту лютню Горицвіта. Якусь мить мовчки дивився на знищений інструмент, потім відкинув його в чагарник.

— Якби я хотів дати волю ненависті чи жадобі помсти, — сказав, граючись рукавицями з м’якої білої шкіри, — то ввірвався б у долину вночі, спалив селища і вирізав мешканців. Дитинно легко, вони навіть варти не виставляють. Не бачать і не чують нас, коли ходять до лісу. Чи може бути щось простішого, ніж швидка, тиха стріла з-за дерева? Але ми на вас не полювали. Це ти влаштував полювання на нашого приятеля, сільвана Торкве.

— Ееее, перебільшення, — бекнув дідько. — Яке там полювання. Ми трохи порозважалися…

— Це ви, люди, ненавидите все, що відрізняється від вас хоча б формою вух, — спокійно продовжував ельф, не звертаючи уваги на козлорога. — Тому ви відібрали у нас нашу землю, вигнали нас із наших домівок, витіснили в дикі гори. Зайняли нашу Dol Blathanna, Долину Квітів. Я Філавандрель аен Фідхайл зі Срібних Веж, з роду Фелеорнів з Білих Кораблів. Тепер, вигнаний і загнаний на край світу, я став Філавандрелем із Краю Світу.

— Світ великий, — тихо сказав відьми́н. — Можемо поміститися. Місця досить.

— Світ великий, — повторив ельф. — Це правда, чоловіче. Але ви цей світ змінили. Спершу змінювали силоміць, поводилися з ним як зі всім, що вам потрапляло в руки. Тепер, схоже, світ почав до вас пристосовуватися. Прогнувся під вами. Піддався вам.

Геральт не відповів.

— Торкве сказав правду, — продовжував Філавандрель. — Так, ми голодуємо. Так, нам загрожує знищення. Сонце світить по-іншому, повітря інше, вода теж не така, якою була. Те, що ми колись їли, чим користувалися, гине, вироджується, нидіє. Ми ніколи не обробляли землі, на відміну від вас, людей, не дерли її мотиками й ралами. Вам земля платить криваву данину. Нас вона обдаровувала. Ви вириваєте в землі її скарби силоміць. Для нас земля квітла й родила, бо любила нас. Що ж, жодна любов не триває вічно. Але ми хочемо вижити.

— Можна купити зерно замість красти його. Стільки, скільки вам потрібно. Ви все ще маєте безліч речей, які люди дуже високо цінують. Можете торгувати.

Філавандрель зневажливо усміхнувся.

— З вами? Ніколи.

Геральт зморщив обличчя, кришачи засохлу на щоці кров.

— Чорти б вас ухопили з вашою пихою й гординею. Не бажаючи співіснувати, ви самі себе прирікаєте на знищення. Співіснувати, домовитися, — це ваш єдиний шанс.

Філавандрель сильно схилився, його очі зблиснули.

— Співіснувати на ваших умовах? — спитав зміненим, але все ще спокійним голосом. — Визнавши ваше домінування? Втративши свою ідентичність? Співіснувати як хто? Невільники? Парії? Співіснувати з вами через мури, якими ви відгороджуєтесь від нас у містах? Співіснувати з вашими жінками і йти через це на шибеницю? Можливо, дивитися на те, що зустрічає на кожному кроці дітей — наслідків такого співіснування? Чому ти уникаєш мого погляду, дивний чоловіче? Як тобі вдається співіснувати з ближніми, від яких ти дещо відрізняєшся?

— Якось справляюся, — відьми́н подивився йому просто в очі. — Якось даю собі раду. Бо мушу. Бо не маю іншого виходу. Бо якось перемагаю в собі пиху і гординю через свою відмінність, бо я зрозумів, що пиха і гординя — жалюгідний захист від іншості. Я зрозумів, що сонце світить інакше, бо щось змінюється, а я не є центром цих змін. Сонце світить інакше й буде світити, марно пориватися на нього з мотикою. Треба приймати факти, ельфе, треба навчитися цього.

— Ви цього прагнете, правда? — Філавандрель стер зап’ястям піт, який виступив на білому чолі над білими бровами. — Це ви хотіли б нав’язати іншим? Переконання, що вже настав ваш час, ваша людська ера й епоха, що ваше поводження з іншими расами так само природне, як схід і захід сонця? Що всі мусять із цим згодитися, схвалити це? І ти звинувачуєш мене в пихатості? А які ти погляди проголошуєш? Чому ви, люди, не усвідомите врешті, що у вашому пануванні над світом стільки ж природності, скільки у вошах, розмножених у кожусі? Так само можеш пропонувати мені співіснування з вошами, я так само уважно слухав би вошей, якби взамін визнання їх зверхництва вони висловили згоду на спільне користування кожухом.

— Ну то не витрачай часу на дискусію з такою неприємною комахою, ельфе, — сказав відьми́н, ледь стримуючи голос. — Мене дивує, чому ти прагнеш у такій воші, як я, розбудити почуття провини й каяття. Ти жалюгідний, Філавандрелю. Ти озлоблений, прагнеш помсти й усвідомлюєш власне безсилля. Давай, простроми мене мечем! Помстися всій людській расі. Побачиш, як тобі полегшає. А перед тим копни мене в яйця чи в зуби, як ця твоя Торув’єль.

Філавандрель відвернув голову.

— Торув’єль хвора, — сказав він.

— Я знаю цю хворобу і її прояви, — Геральт сплюнув через плече. — Той гірчичник, що я їй приклав, повинен допомогти.

— Дійсно, ця розмова безглузда, — Філавандрель устав. — Мені шкода, але ми змушені вас вбити. Річ не в помсті, це суто практичний розв’язок. Торкве мусить далі виконувати своє завдання, а ніхто не може здогадатися, нащо він це робить. Ми не в змозі вести війну проти вас, а торгівлею й обміном нас не обдурите. Ми не настільки наївні, щоб не знати, чиїм передовим загоном є ваші купці. Хто за ними приходить. І якого роду співіснування приносить.

— Ельфе, — тихо озвався мовчазний досі Горицвіт. — Я маю приятелів. Людей, які дадуть за нас викуп. Якщо захочеш, то і в продовольчій формі. В будь-якій формі. Подумай про це. Таж це крадене зерно вас не врятує.

— Ніщо вже їх не врятує, — перебив його Геральт. — Не принижуйся перед ним, Горицвіте, не благай. Це марно і жалюгідно.

— Як на когось, хто так недовго живе, — вимушено усміхнувся Філавандрель, — ти виявляєш дивовижну погорду до смерті, чоловіче.

— Раз родила мати і раз помирати, — спокійно відповів Геральт. — Філософія саме для воші, правда? А твоя довговічність? Мені тебе шкода, Філавандрелю!

Ельф звів брови.

— Поясни, чому.

— Вас так шкода, що аж смішно. Із цих ваших крадених мішечків насіння на в’ючних конях, зі жменьки зерна, з тих крихт, завдяки яким ви хочете вижити. І з цієї вашої місії, що має відвернути ваші думки від близького кінця. Бо хто як хто, а ти розумієш, що це кінець. Нічого не зійде й не вродиться на плоскогір’ях, ніщо вас не врятує.

Але ви довговічні, житимете довго, дуже довго, в гордині своїй вибравши ізоляцію, що далі, то менш численні, все слабші, все зневіреніші. І ти знаєш, що тоді станеться, Філавандрелю. Знаєш, що тоді, в мить розпачу, юнаки з очима столітніх дідів і дівчата — переквітлі, безплідні та хворі, як Торув’єль, поведуть у долини тих, хто ще зможе втримати в руках мечі й луки. Зійдете в родючі долини назустріч смерті, прагнучи вмирати достойно, в боротьбі, а не на постелях, на які вас звалять анемія, сухоти й цинга. Отоді, довговічний Aen Seidhe, згадаєш мене. Згадаєш, що мені було тебе шкода. І зрозумієш, що я мав слушність.

— Час покаже, хто мав слушність, — тихо промовив ельф. — І в цьому перевага довговічності. Я маю шанси в цьому переконатися. Хоча б завдяки тій краденій жменьці зерна. В тебе такого шансу не буде. За мить ти помреш.

— Пощади хоча б його, — Геральт рухом голови вказав на Горицвіта. — Ні, не через патетичне милосердя. Керуючись здоровим глуздом. Про мене ніхто не згадає, але за нього захочуть помститися.

— Ти низько оцінив мій здоровий глузд, — відповів ельф після короткого зволікання. — Якщо він виживе завдяки тобі, то, без сумніву, вважатиме своїм обов’язком відомстити за тебе.

— І не сумнівайся! — вибухнув Горицвіт, блідий, як смерть. — І не сумнівайся, сучий сину. Вбий мене теж, бо обіцяю тобі, що інакше підбурю проти вас увесь світ. Побачиш, на що спроможна воша з кожуха! Прикінчимо вас, хоч би для цього треба було зрівняти з землею ті ваші гори! І не сумнівайся.

— Ну ти й дурень, Горицвіте, — зітхнув відьми́н.

— Раз мати родила! — гордо відповів поет, причому ефект від гордості дещо псували його зуби, які цокотіли, мов кастаньєти.

— Це вирішує справу, — Філавандрель вийняв рукавиці з-за пояса й натягнув їх. — Час завершити цей епізод.

На його короткий наказ ельфи з луками стали навпроти них. Зробили це швидко, видно, вже давно чекали. Один, як помітив відьми́н, усе ще жував ріпу. Торув’єль, із губами й носом, перев’язаними навхрест смужками тканини та березової кори, стала біля стрільців. Без лука.

— Зав’язати вам очі? — спитав Філавандрель.

— Іди, — відьми́н відвернув голову. — Йди собі…

— A d'yeabl aep arse, — закінчив Горицвіт, цокотячи зубами.

— О, ні! — втрутився раптом дідько, підбігаючи й затуляючи собою приречених. — Чи ви подуріли? Філавандрелю! Ми не так домовлялися! Не так! Ти мав їх вивезти в гори, тримати десь у печерах, доки не закінчимо тут…

— Торкве, — сказав ельф. — Я не можу. Не можу ризикувати. Ти бачиш, що він зробив з Торув’єль, зв’язаний? Не можу ризикувати.

— Десь я мав, що ти можеш, чого ні! Ви що собі думаєте? Що я тут дозволю вбивати? Тут, на моїй землі? Тут, біля мого селища? Ви прокляті дурні! Забирайтеся разом з вашими луками, бо сколю рогами, ук, ук!

— Торкве, — Філавандрель спер руки об пояс. — Ми мусимо так зробити, це необхідність.

— Duweisheyss, а не необхідність!

— Відійди, Торкве.

Козлорогий потрусив вухами, забекав ще голосніше, витріщив очі й зігнув лікоть у популярному в краснолюдів образливому жесті.

— Ви тут нікого вбивати не будете! Сідайте на коней і забирайтеся в гори, за перевали. Інакше вам і мене доведеться вбити!

— Будь розсудливим, — тихо промовив біловолосий ельф. — Якщо ми залишимо їх живими, люди довідаються про тебе, про те, що ти робиш. Піймають тебе і замучать. Ти ж їх знаєш.

— Знаю, — забекав дідько, далі заступаючи собою Геральта. — Знаю краще, ніж ви. І не знаю, далебі, кого ліпше триматися. Жаль, що я з вами зв’язався, Філавандрелю!

— Ти сам цього хотів, — холодно відповів ельф, даючи знак лучникам. — Ти сам цього хотів, Торкве. L'sparellean! Evel, lienn!

Ельфи витягнули стріли з сагайдаків.

— Відійди, Торкве, — сказав Геральт, затискаючи зуби. — Це безглуздо. Відійди вбік.

Дідько, не рухаючись з місця, показав йому краснолюдський жест.

— Я чую… музику… — захлипав раптом Горицвіт.

— Це трапляється, — сказав відьми́н, дивлячись на вістря стріл. — Не переймайся. Невеликий сором — здуріти від страху.

Раптом обличчя Філавандреля змінилося, викривилося в дивній гримасі. Біловолосий сейдхе різко повернувся, коротко, уривчасто крикнув до лучників. Лучники опустили зброю.

На поляну вийшла Лілє.

Це вже не було худе сільське дівча у згрібній сорочці. Через зарослу травами поляну до них ішла — ні, не йшла, пливла Царівна, промениста, золотоволоса, вогненноока, чарівна Польова Царівна, прикрашена гірляндами квітів, колосся, пучків зілля. Ліворуч від неї тупцяло на ще непевних ніжках оленя, справа шелестів великий їжак.

— Dana Meadbh — шанобливо сказав Філавандрель. А потім схилив голову і став навколішки.

Схилилися теж інші ельфи, наче зволікаючи, один за одним ставали на коліна, низько, з пошаною опустивши голови. Останньою схилилася Торув’єль.

— Hael, Dana Meadbh — повторив Філавандрель. Лілє не відповіла на привітання. Зупинилася за кілька кроків перед ельфом, повела блакитним поглядом по Горицвіту й Геральту. Торкве, хоч теж схилений, зігнутий у поклоні, негайно ж взявся розрізати мотузки. Жоден із сейдхе не ворухнувся.

Лілє все ще стояла перед Філавандрелем. Не обізвалася ні словом, ні звуком, але відьми́н бачив зміни на обличчі ельфа, відчував ауру довкола них і не сумнівався, що вони обоє інтенсивно обмінювалися думками. Дідько шарпнув його за рукав.

— Твій приятель, — мекнув тихо, — вирішив зімліти. Саме враз. Що робити?

— Дай йому кілька ляпасів.

— Із задоволенням.

Філавандрель устав з колін. На його наказ ельфи блискавично кинулися сідлати коней.

— Іди з нами, Dana Meabdh, — сказав біловолосий ельф. — Ти нам потрібна. Не залишай нас, Одвічна. Не позбавляй нас своєї милості. Загинемо без неї. Не маємо іншої помочі, не маємо іншої надії.

Лілє повільно покрутила головою, показала на схід, у бік гір. Ельф схилився, мнучи в долоні оздоблену вуздечку свого білогривого коня.

Підійшов Горицвіт, блідий і онімілий, підтримуваний сільваном. Лілє глянула на нього, всміхнулася. Подивилася відьми́нові в очі, дивилася довго. Не промовила ні слова. Слова не були потрібні.

Більшість ельфів уже були в сідлах, коли підійшли Філавандрель і Торув’єль. Геральт зустрівся поглядом із чорними очима ельфійки над бинтами.

— Торув’єль… — розпочав. І не закінчив.

Ельфійка кивнула головою. Зняла з луки сідла лютню, чудовий інструмент із легкого, майстерно інкрустованого дерева, з тонким різьбленим грифом. Безмовно вручила лютню Горицвітові. Поет прийняв інструмент, схилився. Теж безмовно, але його очі багато сказали.

— Прощавай, дивний чоловіче, — тихо сказав Філавандрель до Геральта. — Ти мав слушність. Слова непотрібні. Вони нічого не змінять.

Геральт мовчав.

— Роздумавшись довше, — додав сейдхе, — я вирішив, що ти мав рацію. Тоді, коли тобі було шкода нас. Отож, до побачення. До побачення незабаром, у той день, коли ми спустимося в долини, щоби помирати з гідністю. Ми шукатимемо тебе, я й Торув’єль. Не підведи нас.

Якийсь час вони мовчки дивилися один на одного. А потім відьми́н відповів коротко і просто.

— Постараюся.