Останнє бажання

— Дякую за частування, — Геральт облизав кістяну ложку і вклав її до порожньої миски. — Стократ дякую, пане-господарю. А тепер, коли дозволите, перейдемо до справи.

— Айно, май добре, — згодився Кропивка. — Як, Дхуне?

Дхун, старший Нижнього Посаду, велетень із понурим поглядом, кивнув дівчатам, ті поспіхом зібрали посуд зі столу й залишили світлицю, на виразний жаль Горицвіта, який від початку гостини шкірив до них зуби і смішив невигадливими жартами.

— Слухаю, — промовив Геральт, дивлячись у вікно, з-за якого долинав стукіт сокир і звук пиляння. На подвір’ї кипіла якась робота при дереві, гострий запах живиці чути було аж у кімнаті. — Кажіть, чим можу прислужитися?

Кропивка глянув на Дхуна. Старший осади кивнув головою, відкашлявся.

— Айно, то так, — сказав він. — Суть тут одне поле…

Геральт під столом дав копняка Горицвіту, котрий вже готувався до злобного коментаря.

— Поле, — тяг далі Дхун. — Так кажу, Кропивко? Довгий час лежало те поле відлогом, але заорали-сьмо його і тепер садимо тамка коноплі, хміль і льон. Кусень поля, кажу вам. Аж по сам бір сягає.

— І що? — не витримав поет. — Що там з тим полем?

— Айно, — Дхун підняв голову, почухався за вухом. — Дідько там товчеться.

— Що? — пирснув Горицвіт. — Хто товчеться?

— Таж кажу. Дідько.

— Який дідько?

— А який має бути? Дідько та й годі.

— Дідьків немає!

— Не втручайся, Горицвіте, — промовив Геральт спокійним голосом. — А ви кажіть далі, мосьпане Дхуне.

— Та ж кажу: дідько.

— Це я вже знаю, — Геральт, коли хотів, міг бути напрочуд терплячим. — Розкажіть, як виглядає, звідки взявся, в чому вам заважає. По черзі, якщо ваша ласка.

— Айно, — Дхун підняв ґудзувату долоню й почав лічити, з великим зусиллям відгинаючи пальці. — По черзі, їй-же, мудрий з вас-те чоловік. Айно, так. Виглядає він, пане, як дідько, викапаний дідько. Звідки взявся? Айно нізвідки. Стук, грюк, шасть, прасть і видимо: дідько. А заважати, то, по правді, не дуже й заважає. Буває навіть, що помагає.

— Допомагає? — зареготав Горицвіт, намагаючись витягнути муху з пива. — Дідько?

— Не втручайся, Горицвіте. Кажіть далі, пане Дхуне. Як же вам допомагає цей, як ви казали…

— Дідько, — з притиском вимовив кметь. — Айно, помагає так: ґрунт удобрює, груддя розпушує, кротів гонить, птахів страшить, ріпу й буряки доглядає. Та й гусениць, що в капусті водяться, з’їдає. Але й капусту теж, по правді, з’їдає. Йому лиш би жерти. От, як то дідько!

Горицвіт знову зареготав, після чого пштрикнув пальцями й вистрілив змоченою пивом мухою в кота, що спав біля печі. Кіт відкрив одне око й докірливо глянув на барда.

— Однак же, — спокійно сказав відьми́н, — ви готові мені заплатити, щоби позбутися того дідька, так? Іншими словами, не хочете його в околиці?

— А хто ж би, — понуро глянув Дхун, — хотів дідька на вітцівщині? Це наша земля, з діда-прадіда, з королівського пожалування, й дідькові до неї зась! Плювали ми на його поміч, що в нас, своїх рук нема? А то, пане відьми́не, не дідько, а злісний бидляк, і в голові в нього, даруйте на слові, насрано так, що витримати тяжко. Не знати зранку, що йому ввечір стрілить. То, пане, в криницю напаскудить, то за дівкою гонить, страшить, грозиться, що як піймає, то грати буде. Краде, пане, худобу і припаси. Нищить і псує, капостить, на греблі риє, ями копає як водяний щур чи бобер якийсь, вода з одного ставу цілком витекла й коропи поснули. В стогу люльку палив, курчий син, усе сіно пустив із димом…

— Зрозуміло, — перебив Геральт. — То все-таки заважає?

— Ні, — покрутив головою Дхун. — Не заважає. От, батярує.

Горицвіт відвернувся до вікна, ледь стримуючи сміх. Відьми́н мовчав.

— Та що тут казати, — обізвався мовчазний досі Кропивка. — Відьми́н ви-те чи ні? То й зробіть із тим дідьком лад. Ви роботи глядали у Верхньому Посаді, сам-їм чув. От вам і робота. Заплатимо май добре, як годиться. Але зважте: не хочемо, щоб ви дідька вбивали. Що ні, то ні.

Відьми́н підняв голову й паскудно усміхнувся.

— Цікаво, — сказав він. — Не щодня таке трапляється.

— Що? — зморщився Дхун

— Нещоденна умова. Звідки таке милосердя?

— Не літь убивати, — Дхун ще більше зморщився, — бо в сесій Долині…

— Не літь та й годі, — урвав Кропивка. — Зловіть тільки його, пане, або ж виженіть за сьому гору. А ми при заплаті вас не скривдимо.

Відьми́н мовчав і далі усміхався.

— Ну що, по руках? — спитав Дхун.

— Я б хотів спершу до нього придивитися, до того вашого дідька.

Кметі перезирнулися.

— Ваше право, — промовив Кропивка, після чого встав. — І ваша воля. Дідько вночі по всій околиці гуляє, але за дня десь у коноплях сидить. Або між старими вербами на багниську. Там можете до нього придивлятися. Ми вас не підганяємо. Хочете відпочити, — відпочивайте, скільки треба. Ні вигоди, ні їжі не поскупимо, як гостинність каже. Бувайте.

— Геральте, — Горицвіт зірвався з ослінчика, виглянув на подвір’я, на селян, що віддалялися від хати. — Щось я нічого не розумію. І дня не минуло, відколи ми розмовляли про уявних потвор, а тут ти раптом наймаєшся дідьків ловити. Та ж про те, що дідьки — це вигадки, міфічні створіння, знає кожен, окрім найтемніших селюків. Звідки такий несподіваний запал? Закладуся, знаючи тебе трохи, що ти не принизився до забезпечення нам в такий спосіб нічлігу, харчу й обпирання[29]?

— Авжеж, — скривився Геральт. — Виглядає так, що ти мене вже трохи знаєш, музи́ко.

— Тоді не розумію.

— А що тут розуміти?

— Дідьків немає! — гукнув поет, остаточно розбудивши кота. — Немає! Дідьки не існують, до дідька!

— Правда, — всміхнувся Геральт. — Але я, Горицвіте, ніколи не міг устояти перед спокусою подивитися на щось таке, чого не існує.