— Одне зрозуміло, — мугикнув відьми́н, оглядаючи сплутані конопляні джунглі, що розкинулися перед ним. — Цей дідько аж ніяк не дурень.
— Чому ти так вважаєш? — зацікавився Горицвіт. — Тому, що він сидить у непрохідних хащах? На це й зайцю розуму досить.
— Ідеться про особливі властивості конопель. Таке величезне поле випромінює потужну антимагічну ауру. Більшість заклять тут не спрацьовує. Б’юся об заклад, що це не випадково. Батяр відчуває ауру і знає, що тут він у безпеці.
Горицвіт відкашлявся, поправив штани.
— Мені цікаво, — сказав він, чухаючи чоло під капелюшком, — як ти за це візьмешся, Геральте. Я ж тебе ніколи за роботою не бачив. Припускаю, що ти дещо знаєш про ловитву дідьків. Я намагаюся згадати деякі старовинні балади. Була одна така, про бабу й дідька, непристойна, але кумедна. Баба, слухай,…
— Відчепися, Горицвіте, зі своєю бабою.
— Як хочеш. Я ж тільки хотів допомогти, нічого більше. Не варто легковажити старовинними пісеньками, в них нагромаджений досвід поколінь. Є ще балада про парубка на ім’я Йолопп, який…
— Перестань молоти язиком. Час братися за працю. Заробляти на харч і обпирання.
— Що ти хочеш зробити?
— Понишпорю трохи в коноплях.
— Оригінально, — пирснув трубадур. — Хоча невишукано.
— А як би ти за це взявся?
— З розумом, — напиндючився Горицвіт. — Спритно. Хоча б із облавою. Я б вигнав дідька з хащів, а в чистому полі догнав би його верхи і піймав на аркан. Що ти про це думаєш?
— Доволі цікава концепція. Не виключено, що могла б і вдатися, якби ти захотів стати учасником, бо для такої операції потрібно щонайменше двох. Але поки що ми не полюємо. Поки що я хочу зорієнтуватися, що воно таке, той дідько. Тому хочу поникати в коноплях.
— Гей! — щойно помітив бард. — Ти не взяв меча!
— А нащо? Я теж знаю балади про дідьків. І баба, і парубок на ім’я Йолопп обійшлися без меча.
— Гммм… — Горицвіт розглянувся. — А мусимо пхатися в саму середину цих хащів?
— Ти не мусиш. Можеш повернутися в село і там чекати на мене.
— О, ні, — запротестував поет. — Щоб я пропустив таку нагоду? Я теж хочу побачити дідька, переконатися, чи дійсно він такий страшний, як його малюють. Я питав, чи необхідно пертися через коноплі, якщо там є стежка.
— І справді, — Геральт заслонив очі долонею. — Є стежка. Скористаємося нею.
— А якщо це дідькова стежка?
— Тим краще — не треба буде довго ходити.
— Знаєш, Геральте, — тарахкотів бард, крокуючи за відьми́ном вузькою, нерівною стежкою серед конопель. — Я завжди думав, що «дідько» — це така метафора, вигадана, щоб легше було лаятися. «Щоб тебе тристенний дідько мучив», «дідько б його вхопив», «йди до дідька». Ми так кажемо загальницею. Половинчики, коли бачать над’їжджаючих гостей, кажуть: «Знову когось дідьки несуть». Краснолюди лаються «Duwel hoael», коли щось їм не виходить, а кепський товар називають: «Duweisheyss». У Старшій мові є така приказка: «A d'yaebl aep ars», що означає…
— Я знаю, що це означає. Перестань теревенити, Горицвіте.
Горицвіт замовк, зняв оздоблений чаплиним пером капелюшок, обвіявся ним і витер спітніле чоло. В гущавині панувала тяжка, волога, задушлива спека, ще й підсилена густим запахом квітучих трав і бур’янів. Стежка легко повертала, а відразу ж за скрутом закінчувалася невеликою полянкою, витоптаною серед рослин.
— Подивися, Горицвіте.
В самому центрі полянки лежав великий плоский камінь, на якому стояло кілька глиняних мисочок. Між мисочками впадала в очі згоріла майже до кінця лойова свічка. Геральт бачив приклеєні до коржиків розтопленого лою зерна кукурудзи і бобу, а також інші, нерозпізнані точніше зернятка й насінини.
— Я так і думав, — пробуркотів. — Приносять йому жертви.
— Справді, — сказав поет, вказуючи на свічку. — І дідьку недогарок світять. Але годують його, бачу, зернятами, наче чижика якогось. Зараза, що це за холерний хлів, все аж липне від меду й дьогтю. Що…
Дальші слова барда заглушило грізне і гучне бекання. В коноплях щось зашелестіло і затупало, після чого з гущавини з’явилося найдивніше створіння, яке Геральтові доводилося бачити.
Створіння мало трохи більше сажня зросту, витрішкуваті очі, козячі роги й бороду. При вигляді губ, рухливих, розділених і м’яких, на думку теж спадала ремигаюча коза. Нижня частина тіла створіння аж по роздвоєні ратиці була покрита довгою, густою темно-рудою шерстю. Ще дивогляд міг похвалитися довгим, закінченим пензлеподібною китичкою хвостом, яким енергійно замітав.
— Ук! Ук! — гукнула почвара, перебираючи ратицями. — Чого вам? Геть, геть, бо сколю рогами, ук, ук!
— Чи тебе хтось копав колись у зад, козлику? — не витримав Горицвіт.
— Ук! Ук! Бееее! — забекав козел. Важко було зрозуміти, що це мало означати: підтвердження, заперечення чи мистецтво заради мистецтва.
— Замовчи, Горицвіте, — грізно сказав відьми́н. — Ні слова.
— Блеблеблебеееее! — люто забулькотіла дивна істота, причому її верхня губа широко розійшлася, показуючи жовті кінські зуби. — Ук! Ук! Ук! Блееубееееублеуубеее!
— Повністю згоден, — кивнув головою Горицвіт. — Катеринка і дзвоник твої, повертатимешся додому — забирай.
— Перестань, холера б тебе…, — прошипів Геральт. — Ти все псуєш. Залиш при собі свої дурні жарти…
— Жарти! — гучно ревнув козлорогий і підстрибнув. — Жарти, беее, беее! Нові жартівники прийшли, що? Залізні кульки принесли? Я вам покажу залізні кульки, ви, поганці, ук, ук, ук! Жартів вам захотілося, бееее? От вам ваші жарти! От вам ваші кульки! От!
Істота підстрибнула і різко махнула рукою. Горицвіт заячав і сів на стежці, тримаючись за чоло. Істота забекала, замахнулася знову. Біля Геральтового вуха щось свиснуло.
— От вам ваші кульки! Бееее!
Залізна кулька діаметром у палець лупнула відьми́нові в плече, наступна влучила Горицвітові в коліно. Поет брудно вилаявся і кинувся навтьоки. Геральт без зволікання побіг слідом, а кульки свистіли в нього над головою.
— Ук! Ук! Бееее! — вереснув козлорогий, підстрибуючи. — Я вам покажу кульки! Жартівники срані!
Кулька засвистіла в повітрі. Горицвіт вилаявся ще брудніше і вхопився за потилицю. Геральт кинувся вбік, між коноплі, але не уник пострілу, який поцілив йому в лопатку. Треба визнати, що дідько метав кульки страшенно влучно і мав їх, схоже, невичерпний запас. Відьми́н, петляючи у хащах, ще встиг почути тріумфальне бекання переможного дідька, а відразу ж по тому — свист чергової кульки, прокляття і тупання ніг Горицвіта, який тікав стежкою.
А потім запала тиша.