Останнє бажання

МЕНШЕ ЗЛО

Як завжди, першими його помітили діти й коти. Смугастий кіт, що спав на вигрітому сонцем стосі дров, здригнувся, підняв округлу голову, поклав вуха по собі, пирхнув і чмихнув у кропиву. Трирічний Драгомир, син рибалки Трігілі, який на порозі хатини робив усе можливе, щоб ще більше вишмарувати вишмарувану сорочечку, розкричався, втупивши засльозені очі у вершника, що проїжджав повз нього.

Відьми́н їхав повільно, не намагаючись випередити віз із сіном, який зайняв усю вуличку. За ним, витягаючи шию, щохвилі сильно напинаючи посторонки, трюхикав нав’ючений віслючок, прив’язаний до луки сідла. Окрім звичайних в’юків, вухань тягнув на хребті чималий пакунок, загорнутий в дерку. Сіро-білий ослячий бік покривали чорні пасмуги засохлої крові.

Віз нарешті звернув у бічну вуличку, що вела до гамазеїв та пристані, з якої віяло бризом, смолою і волячою сечею. Геральт рушив швидше. Не зреагував на здушений крик перекупки овочами, втупленої в костисту і пазуристу лапу, що виступала з-під дерки і дригалася в такт віслючому трюханню. Не оглянувся на все більшу юрбу схвильованих людей, які ув’язалися за ним.

Перед домом війта, як звичайно, було повнісінько возів. Геральт зістрибнув із сідла, поправив меч на спині, перекинув уздечку через дерев’яну конов’язь. Юрба, що його супроводжувала, утворила півколо навкруг осла.

Крики війта було чути вже перед входом:

— Не можна, кажу! Не можна, дідьки б вас дерли! По-людськи не розумієш, лахудро?

Геральт увійшов. Перед війтом, малим і огрядним, почервонілим з люті, стояв селянин, тримаючи за шию гуску, яка виривалася.

— Чого… Заради всіх богів! Ти, Геральте? Очам своїм не вірю! — І знову, звертаючись до селянина: — Забирай це звідси, дурню! Оглух?

— Казали, — белькотів селянин, косуючи на гуску, — годиться щось дати вельможному, май інакше…

— Хто казав? — вереснув війт. — Хто? Я що, хабарі беру? Не дозволю, кажу! Пріч, кажу! Здоров, Геральте!

— Здоров, Кальдемейне.

Війт, потискаючи відьми́нові долоню, другою рукою лупнув його по плечу.

— Тебе тут, Геральте, зо два роки не було. Що? Ніде ти місця не зігрієш. Звідки ти цього разу? А, псу його під хвіст, яка там різниця, звідки. Гей, хто-небудь, принесіть-но пива! Сідай, Геральте, сідай. Шарварок у нас, бо ярмарковий день завтра. Що там у тебе, кажи?

— Потім. Спершу вийдімо.

Юрба надворі була вже, мабуть, вдвічі більшою, але вільний простір довкола осла не зменшився. Геральт відкинув дерку. Юрба охнула й відступила. Кальдемейн роззявив рота.

— Заради всіх богів, Геральте! Що воно таке?

— Шишимора. Не належиться за неї якась винагорода, пане війте?

Кальдемейн переступив з ноги на ногу, дивлячись на павуче, обтягнуте зсохлою чорною шкурою тіло, на шклисте око з вертикальною зіницею, на голчасті ікла у закривавленій пащі.

— Де… Звідки воно…

— На греблі, чотири милі перед містечком. На млаці[10]. Кальдемейне, там, думаю, гинули люди. Діти.

— Таки так. Але ніхто… Хто б здогадався… Гей, людиська, додому, до роботи! Що вам тут, видовисько? Закрий його, Геральте. Мухи злітаються.

У кімнаті війт, не кажучи ні слова, вхопив горнець пива і одним духом вицмулив до дна. Тяжко зітхнув, шморгнув носом.

— Нагорода не належиться, — промовив понуро. — Ніхто й на думці не мав, що там щось таке сидить, на солених багнах. Дійсно, кількоро люда пропало в тій околиці, але… Мало хто по тій греблі й лазив. А ти як там опинився? Чого головним шляхом не їхав?

— Я б, Кальдемейне, на головних шляхах багато не заробив.

— Я й забув, — війт стримав відрижку, надимаючи щоки. — А така ж то була спокійна околиця. Навіть бісенята рідко коли дзюрили бабам у молоко. І маєш, під самим боком таке паскудство. Випадає тобі подякувати. Бо заплатити — не заплачу. Ні лімітів, ні фондів нема.

— Не пощастило. Придалася б мені якась сума, щоб перезимувати, — відьми́н ковтнув з горнця, обтер рота від піни. — До Іспадену вибираюся, але не знаю, чи встигну, заким сніги дорогу засиплють. Можу застрягнути в якомусь містечку вздовж Лютонського тракту.

— А в Блавікені довго пробудеш?

— Недовго. Нíколи пробувáти — зима надходить.

— А де зупинишся? Може, в мене? Вільна кімната на горищі є, то нащо мають тебе обдирати ті злодії-корчмарі? Поговоримо, розкажеш, що на світі чувати.

— Охоче. А що на це твоя Лібуша[11]? Я так помітив, що вона за мною не пропадає.

— В моєму домі баби слова не мають. Але, між нами, не роби при ній того, що останнього разу, за вечерею.

— Це ти про те, що я кинув виделкою в щура?

— Ні. Це я про те, що ти влучив, хоч було темно.

— Я думав вас розважити.

— Ми й розважилися. Але при Лібуші так не роби. Слухай, а ота… як там її, Кики…

— Шишимора.

— Вона тобі нащось потрібна?

— Нащо б це? Коли нагорода за неї не належиться, то можеш наказати вкинути її до гноївки.

— Добра думка. Гей там! Карелька, Борг, Носикамінь! Чи є хтось?

Ввійшов міський стражник з галябардою на плечі, з гуркотом зачепившись вістрям об одвірок.

— Носикаменю, — промовив Кальдемейн. — Візьми когось до помочі, забери з-перед хати осла з отим свинством, загорнутим у дерку, виведи за хліви і втопи у гноївці. Зрозумів?

— Слухаюсь. Але… Пане війте…

— Чого?

— Може, нім топити те огидство…

— Ну?

— Показати його Майстрові Іріонові. Ану ж йому нащось придасться?

Кальдемейн ляснув себе долонею по лобі.

— А ти, Носикаменю, не в тім’я битий. Слухай, Геральте, може, тутешній чарівник щось тобі відважить за те падло. Рибалки зносять йому різних дивацьких риб, восьминогів, клабатрів[12] чи кергуленів[13], не один уже на цьому заробив. Ходімо, прогуляємося до вежі.

— То ви вже й чародія зафасували? Постійно чи тимчасово?

— Постійно. Майстер Іріон. Вже рік мешкає у Блавікені. Вельможний маг, Геральте, з самого вигляду побачиш.

— Ой, сумніваюся, щоб вельможний маг заплатив за шишимору, — скривився Геральт. — Наскільки знаю, вона на жодні еліксири не годиться. Мабуть, ваш Іріон тільки вилає мене. Ми, відьми́ни, не вельми любимося з чародіями.

— Я ніколи не чув, щоб Майстер Іріон когось налаяв. Не обіцятиму, що заплатить, але спробувати не завадить. На багнах може бути більше таких шишимор — і що тоді? Нехай чародій огляне потвору і, як треба, чари якісь на багна напустить, абощо.

Відьми́н якусь хвилю подумав.

— Очко тобі, Кальдемейне. Що ж, ризикнемо зустрітися з Майстром Іріоном. Ходімо?

— Ходімо. Носикаменю, віджени дітиськ і бери клаповухого за посторонок. Де моя шапка?

Вежа, збудована з гладенько обтесаних гранітних блоків, увінчана зубцями, імпозантно височіла над облупленими дахами будинків і запалими стріхами хат.

— Бачу, відновив, — зауважив Геральт. — Чарами чи вас до роботи загнав?

— Переважно чарами.

— Який він, той ваш Іріон?

— Нічого собі. Людям допомагає. Але самітник, відлюдок. Майже не виходить з вежі.

На дверях, оздоблених розеткою, інкрустованою світлим деревом, висіла велика калаталка у формі пласкої витрішкуватої риб’ячої голови, яка тримала мосяжне кільце в зубатій пащі. Кальдемейн, як видно, обізнаний із дією механізму, наблизився, кашлянув і продекламував.

— Вітає війт тут Кальдемейн зі справою до Майстра Іріона. А ще вітає з ним відьми́н, із Ривії Геральт, у справі теж.

Якийсь час не відбувалося нічого, потім риб’яча голова ворухнула зубатою щелепою, дихнула хвилькою пари.

— Майстер Іріон нікого не приймає. Ідіть собі, добрії люде.

Кальдемейн переступив з ноги на ногу, глянув на Геральта. Відьми́н знизав плечима. Носикамінь, зосереджений і поважний, колупався в носі.

— Майстер Іріон не приймає, — металічно повторила калаталка. — Ідіть собі, добрії…

— Я не добра людина, — голосно обірвав Геральт. — Я відьми́н. А те, що на ослі, — то шишимора, я її вбив неподалік містечка. Кожен чародій-резидент зобов’язаний дбати про безпеку в околиці. Майстер Іріон не мусить ушановувати мене розмовою, якщо така його воля. Але шишимору оглянути повинен і зробити висновки теж. Носикаменю, відтороч шишимору і скинь її сюди, під самі двері.

— Геральте, — тихцем сказав війт. — Ти від’їдеш, а я тут утраплю…

— Ходімо, Кальдемейне. Носикаменю, вийми палець з носа і зроби, як я казав.

— Стійте, — промовила калаталка зовсім іншим голосом. — Геральте, се справді ти?

Геральт тихо вилаявся.

— Вже мені терпець уривається. Справді я. І що з того, що справді я?

— Ближче до дверей підійди, — промовила калаталка, випускаючи хмаринку пари. — Але сам. Впущу тебе.

— А що з шишиморою?

— Хай її дідько забере. З тобою хочу розмовляти, Геральте. Тільки з тобою. Даруйте, війте.

— Та що там, Майстре Іріоне, — махнув рукою Кальдемейн. — Бувай, Геральте. Побачимося пізніше. Носикаменю! Потвору до гноївки.

— Слухаю.

Відьми́н підійшов до інкрустованих дверей, які ледь розхилилися, саме так, щоб можна було протиснутися, а потім відразу ж зачинилися, залишаючи його у цілковитій темряві.

— Гей! — крикнув він, не приховуючи злості.

— Вже, — відповів голос, дивно знайомий. Враження було таким несподіваним, що відьми́н заточився і витягнув руку, шукаючи точки опори. Не знайшов.

Сад цвів біло й рожево, пахнув дощем. Небо перетинала багатоколірна веселка, з’єднуючи крони дерев з далекою блакиттю гірського хребта. Будиночок посеред саду, маленький і скромний, тонув у мальвах. Геральт глянув під ноги і констатував, що стоїть по коліна в материнці.

— Ну, Геральте, ходи ж бо! — озвався голос. — Перед домом я.

Він увійшов у сад, між дерева. Зліва помітив рух, оглянувся. Світлокоса дівчина, зовсім нага, йшла вздовж ряду кущів, несучи повний кошик яблук. Відьми́н клятвенно пообіцяв собі більше не дивуватися.

— Нарешті. Поздоровляю, відьми́не.

— Стрегобор! — здивувався Геральт.

За своє життя відьми́н зустрічав злодіїв, що виглядали як міські лавники, лавників з виглядом жебрущих дідів, розпусниць з виглядом королівен, королівен, на вигляд як тільні корови і королів, що виглядали як злодії. А Стрегобор завжди виглядав так, як згідно зі всіма приписами і правилами мав би виглядати чародій. Був високим, худим і згорбленим, мав великі, сиві, кущисті брови і довгий закривлений ніс. На додаток, був одягнений у чорну мантію, що мала неймовірно широкі рукави і волочилася по підлозі, а в руці тримав довгу патерицю з кришталевим оголів’ям. Жоден зі знайомих Геральтові чародіїв не виглядав так, як Стрегобор. Що найдивніше, Стрегобор і справді був чародієм.

Вони сіли на оброслому мальвами ганку, в плетених кріслах, біля столика з поверхнею із білого мармуру. Нага блондинка з кошиком яблук наблизилася, усміхнулася, обернулася і повернулася до саду, погойдуючи стегнами.

— Це теж ілюзія? — спитав Геральт, дивлячись на погойдування.

— Так. Як і все тут. Але се, мій любий, ілюзія найвищого рівня. Квіти пахнуть, яблука їстивні, бджола може тебе вжалити, а її, — чародій показав на блондинку, — можеш…

— Можливо, потім.

— Слушно. Що дієш тут, Геральте? Чи далі ти трудишся, убиваючи за плату представників вимираючих видів? Скільки заплатили тобі за шишимору? Я певен, що нічого, інакше б ти сюди не прийшов. А дехто не вірить у приречення. Хоча, можливо, ти знав про мене. Чи знав?

— Не знав. Де як де, а тут я й не сподівався тебе зустріти. Якщо мене не підводить пам’ять, раніше ти мешкав у Ковірі, в подібній вежі.

— Багато що від тих часів змінилось.

— Наприклад, твоє ім’я. Тепер ти наче Майстер Іріон.

— Так звався творець сієї вежі, якому двісті років як померлось. Я вирішив, що слід його пошанувати, коли зайняв його оселю. Я тут за резидента. Більшість мешканців з моря живе, а як знаєш, я, окрім ілюзій, спеціалізуюся на погоді. Часом втихомирю шторм, часом викличу, часом західним вітром до берегів прижену косяк мерлангів чи тріски. Можна жити. Себто, — додав похмуро, — можна було б жити.

— Чому «можна було б»? І чому ти змінив ім’я?

— Приречення має багато облич. Може і гарним бути на вид, але огидним насправді. Витягнуло до мене свої криваві кігті.

— Ти, Стригоборе, нітрішки не змінився, — скривився Геральт. — Плетеш, як у гарячці, а при тому корчиш мудрі й значущі міни. Не можеш говорити нормально?

— Можу, — зітхнув чорнокнижник. — Якщо се тебе ощасливить, то можу. Добрався я аж сюди, криючись і тікаючи від страховинної істоти, яка хоче мене убити. Та втеча даремна була, вона мене відшукала. Дуже ймовірно, що спробує вбити мене, завтра або ж післязавтра.

— Ага, — незворушно сказав відьми́н. — Тепер розумію.

— І, схоже, смерть, що чигає на мене, ніскільки тебе не хвилює?

— Такий уже світ, Стрегоборе, — промовив Геральт. — Мандруючи, багато чого помічаєш. Двоє селян убивають один одного через межу посеред поля, яке завтра витопчуть коні дружин двох комесів, що теж хочуть один одного позабивати. Вздовж доріг на деревах гойдаються повішеники, в лісах опришки перерізають горлянки купцям. У містах на кожному кроці натикаєшся на трупи в канавах. У палацах колють стилетами, а на учтах, тільки глянь, хтось падає під стіл, синій від отрути. От я й звик. Чого ж мене мусить хвилювати смерть, яка щойно чигає, і то ще й чигає на тебе?

— І то ще й чигає на мене, — з натиском повторив Стрегобор. — А я тебе другом вважав. Розраховував на твою допомогу.

— Наша остання зустріч, — сказав Геральт, — відбулася при дворі короля Жіля в Ковірі. Я прийшов по плату за вбивство амфісбени, що тероризувала околицю. Тоді ти і твій конфратр Завіст наввипередки називали мене шарлатаном, бездумною машиною до вбивання і, наскільки я пам’ятаю, стервожером. Тому король Жіль мало що не заплатив мені ані шеляга, то ще й наказав через дванадцять годин покинути Ковір, а оскільки клепсидра в нього була поламана, то я ледь устиг. А тепер, кажеш, розраховував на мою допомогу? Кажеш, що переслідує тебе страховинна істота? Чого ти боїшся, Стрегоборе? Коли тебе піймає, то розкажи їй, що ти страховиськ любиш, обороняєш їх і дбаєш, щоб жоден стервожер не порушував їхнього спокою. Їй-же, якщо страховисько тебе випатрає і зжере, то виявиться страшенно невдячним.

Чародій мовчав, відвернувши голову. Геральт зареготав.

— Не надувайся, як індик. Кажи, що тобі загрожує. Побачимо, що вдасться зробити.

— Чув ти про Чорного Сонця Прокляття?

— А то як же! Правда, під назвою «Манія Божевільного Ельтібальда». Бо так звався маг, що розпочав броварію, через яку вбили або ув’язнили у вежах кількадесят дівчат із вельможних родин, навіть королівських. Вони начебто були одержимими демонами, проклятими, спотвореними Чорним Сонцем, бо так на вашому пихатому жаргоні ви називаєте звичайнісіньке затемнення.

— Ельтібальд, який зовсім не був божевільним, розшифрував написи на менгірах дауків і надгробних плитах вожгорів, дослідив легенди і перекази боболаків. Всі вони висловлювалися про затемнення так, що не залишалося місця для сумнівів. Чорне Сонце звістує близьке повернення Ліліт, шанованої на Сході під іменем Нія, і зникнення роду людського. Дорогу для Ліліт мали прокласти «шістдесят жон у вінцях золотих, які кров’ю сповнять долини рік».

— Маячня, — сказав відьми́н. — На додачу, без рим. Усі порядні пророцтва містять рими. Загальновідомо, чого добивалися Ельтібальд та Рада Чародіїв. Ви скористалися з марення божевільного, щоби зміцнити свою владу. Щоби розбити союзи, розірвати зв’язки, поплутати династії, словом, потягати за шнурки, прив’язані до коронованих маріонеток. А ти мені правиш якісь пророцтва, котрих посоромився б жебрущий дід на ярмарку.

— Можна мати застереження щодо теорій Ельтібада та інтерпретації пророцтва. Але неможливо спростувати факт появи жахливих мутацій серед дівчат, народжених невдовзі після затемнення.

— Чому ж не можна? Я чув цілком протилежне.

— Я був присутнім при розтині однієї з них, — запевнив чародій. — Геральте, те, що ми знайшли всередині черепа і спинного мозку, неможливо було однозначно описати. Якась червоняста губка. Внутрішні органи перемішані, деякі взагалі відсутні. Все покрите рухливими віяльцями, синьо-рожевими клаптями. Шестикамерне серце. Дві камери практично атрофовані, але наявні. І як ти зумів би се пояснити?

— Я бачив людей, які мали замість рук орлині пазурі та людей з вовчими іклами. Людей з додатковими суглобами, додатковими органами і додатковими відчуттями. Це все було наслідком вашого копирсання в магії.

— Кажеш, що різні мутації бачив, — підвів голову чорнокнижник. — а скільки з них ти знищив за плату, згідно зі своїм відьми́нським покликанням? Що? Бо можна мати вовчі ікла, але вдовольнятися тим, щоб щирити їх перед дівками в оборі, а можна мати вовчу натуру і нападати на дітей. Саме так було у випадку дівчат, народжених невдовзі після затемнення, в яких була діагностована без перебільшення клінічна схильність до жорстокості, агресії, вибухів лютого гніву та надмірний темперамент.

— Таке можна діагностувати в кожної баби, — реготнув Геральт. — Що ти мені плетеш? Питаєш, скільки я мутантів убив, але не цікавишся, зі скількох я зняв чари та прокляття? Я, відьми́н, якого ви зневажаєте. А що зробили ви, могутні чорнокнижники?

— Була застосована вища магія. Наша, а також гієратична у різних святинях. Всі спроби завершилися смертю дівчаток.

— Це свідчить проти вас, а не проти дівчаток. Отож, маємо перші трупи. Як я розумію, розтинали лише їх?

— Не тільки. Ти так на мене не дивись, добре знаєш, що були й пізніші трупи. Спершу ми вирішили елімінувати всіх. Ліквідували кілька…надцять. Усіх розтинали. Одну піддали вівісекції.

— І ви, сучі виплодки, ще смієте критикувати відьми́нів? Ех, Стрегоборе, настане день, коли люди помудрішають і заллють вам сала за шкіру.

— Не думаю, що день такий швидко настане, — терпко промовив чорнокнижник. — Не забувай, що наша діяльність спрямована на захист людей. Мутантки втопили б у крові цілі країни.

— Так твердите ви, магіки, задерши носа догори, вище свого німбу непомильності. Якщо вже про це мова, то, мабуть, не запевнятимеш, що у цьому полюванні за гаданими мутантками ви ні разу не помилилися?

— Не буду з тобою сперечатися, — сказав Стрегобор після доволі тривалого мовчання. — Буду щирим, хоча це не в моєму інтересі. Ми помилилися і більше, ніж один раз. Їх селекція була дуже складною. Тому ми припинили… ліквідацію, почали ізолювати.

— Ваші славнозвісні вежі, — пирхнув відьми́н.

— Наші вежі. Але се була чергова помилка. Ми недооцінили їх і чимало втекло. Серед королевичів, особливо молодших синів, яким нічого було робити, а ще менше втрачати, з’явилася божевільна мода визволяти ув’язнених красунь. На щастя, більшість скрутила собі в’язи.

— Наскільки знаю, ув’язнені у вежах швидко помирали. Кажуть, що не обійшлося без вашої допомоги.

— Брехня. Але й справді, швидко впадали в апатію, відмовлялися від споживання їжі…. Що цікаво, перед самою смертю з’являвся у них дар ясновидіння. Черговий доказ мутації.

— Що не доказ, то все менш переконливий. Більше таких нема?

— Є. Сільвена, пані на Нароку, до якої нам не вдалося навіть наблизитися, бо занадто швидко захопила владу. Тепер у цій державі відбувають жахливі події. Фіалка, дочка Ейєрміра, втекла з вежі, скориставшись мотузком, сплетеним з кіс, і тепер тероризує Північний Вельгад. Берніку з Тальгару звільнив ідіот-королевич. Тепер сидить у льоху з вибраними очима, а найпомітнішим елементом пейзажу в Тальгарі є шибениця. Та інші приклади.

— Певно що та інші, — підтвердив відьми́н. — Наприклад, у Ярмурляку панує старий Абрад, золотушний, жодного зуба не має, народився, либонь, за сто років до затемнення, а не засне, доки когось у його присутності не закатруплять. Надмірний темперамент теж має, в молодості його називали Абрад Задериспідниця. Ех, Стрегоборе, як добре було б, коли б жорстокість владик можна було пояснювати мутацією чи прокляттям.

— Послухай, Геральте…

— І не подумаю. Не доведеш мені рації своїх аргументів, а також того, що Ельтібад не був злочинним безумцем. Однак повернемось до страховиська, яке начебто тобі загрожує. Мусиш усвідомити, що після твого вступу історія мені не подобається. Але вислухаю до кінця.

— І не перебиватимеш злобно?

— Цього не обіцяю.

— Що ж, — Стрегобор натягнув рукави мантії на долоні, — тоді це триватиме довше. Отож, історія розпочалася у Крейдені, маленькому князівстві на Півночі. Дружиною Фредефалька, крейденського князя, була Арідея, мудра освічена жінка. В її роду було багато видатних адептів магічного мистецтва, а ще успадкувала вона рідкісний і потужний артефакт, Люстерко Негалені. Як тобі відомо, Люстерками Негалені користуються головно пророки і провидці, бо вони безпомилково, хоч і в складній формі, передбачають майбутнє. Арідея досить часто зверталася до люстерка.

— Думаю, що зі звичайним питанням «Хто на світі найгарніший?» — перебив Геральт. — Як мені відомо, Люстерка Негалені поділяються на чемні й розбиті.

— Ти помиляєшся. Арідею більше цікавила доля країни. А у відповідь на її питання Люстерко передбачало жахливу смерть її самої і ще багатьох людей від руки чи з вини доньки Фредефалька у першому шлюбі. Арідея постаралася, щоб звістка про це дійшла до Ради, а Рада вислала до Крейдена мене. Зайве додавати, що первородне дитя Фредефалька народилося невдовзі після затемнення. Якийсь час я непомітно спостерігав за малою. За цей час вона встигла замучити канарку та двох цуценят, а служниці ручкою гребеня вибила око. Я провів кілька тестів за допомогою заклять, більшість з них підтвердила, що мала була мутантом. З цим я звернувся до Арідеї, бо Фредефальк світу поза донькою не бачив. Як я вже казав, Арідея була недурною жінкою…

— Ясно, — знову перебив Геральт, — і, напевно, не надто любила падчерку. Воліла, щоб трон успадкували її власні діти. Здогадуюся, що було далі. Жаль, що знайшлося там нікого, хто б скрутив їй[14] шию. Та й тобі за одним заходом.

Стрегобор зітхнув, звів очі до неба, на якому багатобарвно і картинно мінилася веселка.

— Я був за ізоляцію, але княгиня вирішила інакше. Послала малу до лісу з найнятим сбіром[15], ловчим. Пізніше ми знайшли його в хащах. Не мав на собі штанів, тож хід подій нескладно відтворити. Загнала йому шпильку від брошки у мозок, мабуть, тоді, коли всю його увагу поглинуло щось інше.

— Як думаєш, що мені його шкода, — буркнув Геральт, — то помиляєшся.

— Влаштували ми облаву, — вів далі Стрегобор, — але мала безслідно зникла. Я ж мусив спішно Крейден покидати, бо Фредефальк уже щось запідозрив. Щойно через чотири роки дістав я звістки від Арідеї. Вистежено малу, — жила у Махакамі з сімома гномами, яких переконала, що корисніше грабувати купців на шляхах, ніж забивати пилом легені в копальні. Всюди звали її Жуланкою[16], пійманих любила живцем набивати на загострені кілки. Арідея кілька разів наймала вбивць, але жоден не повернувся. Пізніше ж складно стало охочих знайти, — мала зробилася знаменитою. Мечем так навчилася орудувати, що рідко який чоловік міг їй протистояти. Прикликаний, я тайкома у Крейден прибув, але тільки й устиг довідатися про отруєння Арідеї. Всі вважали, що то сам Фредефальк запланував молодший і ядėрніший мезальянс, але я думаю, що се Ренфрі.

— Ренфрі?

— Так вона звалася. Як я казав, отруїла Арідею. Незадовго після цього князь Фредефальк загинув унаслідок дивного нещасливого випадку на полюванні, а найстарший син Арідеї безслідно щез. Це теж, запевно, було справою рук малої. Кажу «мала», а їй уже сімнадцять сповнилося. І вона непогано підросла.

— Тим часом, — вів чародій далі після короткої перерви, — вона та її гноми стали вже пострахом усього Махакаму. Але одного дня з якоїсь причини посперечалися, причини не знаю, може, через поділ здобичі або черговість ночей у тижні, дійшло до ножової розправи. Семеро гномів різанини не пережили. Пережила тільки Жуланка. Лише вона. Але в той час і я вже був поблизу. Ми зустрілися віч-на-віч: вона миттю мене впізнала і здогадалася, яку роль я відіграв у Крейдені. Кажу тобі, Геральте, ледве я встиг промовити закляття, а руки тремтіли мені так, що й не уявити, коли ся дика кішка кинулася на мене з мечем. Я упакував її у доладну брилу гірського кришталю, шість ліктів на дев’ять. Коли вона впала у летаргічний сон, я вкинув брилу до гномівської копальні та завалив шурф.

— Спартачив роботу, — прокоментував Геральт. — Це можна було зняти. Не міг ти її спалити на жужіль? Ви ж знаєте стільки симпатичних заклять.

— Я ні. Се не моя спеціальність. Але ти маєш рацію, спартачив. Знайшов її якийсь ідіот-королевич, витратив чималу суму на контрзаклинання і тріумфально привіз додому, до якогось занепалого королівства на сході. Його батько, старий розбійник, виявився більш розважливим. Синові злоїв шкіру, а Жуланку вирішив випитати про скарби, які вона награбувала разом із гномами та передбачливо сховала. Його помилка полягала в тому, що, коли її нагу розтягли на катівській лаві, асистував йому старший син. Так склалося, що назавтра той же син, уже круглий сирота без батька й брата, панував у королівстві, а Жуланка здобула становище першої фаворитки.

— Себто, непогана з себе.

— Справа смаку. Довго вона фавориткою не пробула, до першого палацового перевороту. Гучно кажучи, бо палац більше був схожий на биківню[17]. Швидко виявилося, що вона про мене не забула. Влаштувала три замахи на моє життя в Ковірі. Я вирішив не ризикувати і перечасувати у Понтарі. Вона знову мене відшукала. Цього разу я втік до Ангрену, але й там вона мене знайшла. Не знаю, як їй се вдається, сліди я маскував добре. Напевне, причиною стала її мутація.

— А що тобі не дозволило знову запакувати її в кришталь? Докори сумління?

— Ні. Я таких не мав. Виявилося, що вона стала невразливою на магію.

— Це неможливо.

— Можливо. Достатньо здобути відповідний артефакт або ауру. Крім того, се може бути пов’язано з її прогресуючою мутацією. Я втік з Ангрену і сховався тут, на Лукомор’ї, у Блавікені. Рік цілий мав спокій, але вона вистежила мене знову.

— Звідки знаєш? Вона вже у містечку?

— Так. Я бачив її у кристалі, — чародій підняв патерицю. — Вона не сама, очолює банду, се знак, що готується до серйозної дії. Геральте, мені вже нікуди тікати, не знаю місця, де міг би я сховатися від неї. Так. Се, що ти прибув сюди саме у сю мить, не може бути випадковим. Се приречення.

Відьми́н звів брови.

— Ти про що?

— Се ж очевидно. Ти її уб’єш.

— Я не найманий сбір, Стрегоборе.

— Не сбір, се правда.

— За гроші я вбиваю потвор. Бестій які загрожують людям. Страховиськ, створених чарами і закляттями таких, як ти. Не людей.

— Вона не людина. Се потвора, мутантка, проклята одміна. Ти привіз сюди шишимору. Жуланка гірша за шишимору. Шишимора вбиває через голод, а Жуланка задля приємности. Убий її, а я заплачу будь-яку суму, яку зажадаєш. У межах розумного, звісно.

— Я вже казав, що ті історії про мутацію і прокляття Ліліт вважаю маячнею. Дівчина має причини порахуватися з тобою, а я в це не втручатимусь. Звернися до війта чи міської варти. Ти місцевий чародій, тебе захищає місцеве право.

— Плював я на право, війта і його допомогу! — вибухнув Стрегобор. — Не захист мені потрібен, я хочу, щоб ти її забив! До вежі сієї не ввійде ніхто, я тут у повній безпеці. Та що мені із того, я ж не можу все життя тут сидіти. Жуланка не заспокоїться, доки я живий, я знаю. Чи мушу я сидіти у вежі й чекати смерти?

— Вони сиділи. Знаєш що, магіку? Треба було доручити полювання за дівчатами іншим, могутнішим чародіям, треба було передбачати наслідки.

— Прошу тебе, Геральте.

— Ні, Стрегоборе.

Чорнокнижник мовчав. Несправжнє сонце на несправжньому небі не просунулося в напрямку зеніту, але відьми́н знав, що у Блавікені вже смеркає. Він зголоднів.

— Геральте, — промовив Стрегобор, — коли ми слухали Ельтібальда, то багато хто з нас мав сумніви. Але ми вирішили вибрати менше зло. Тепер я прошу тебе зробити подібний вибір.

— Зло є злом, Стрегоборе, — поважно сказав відьми́н, встаючи. — Менше, більше, середнє, все одно, пропорції умовні, а межі невиразні. Я не святий пустельник, не саме лиш добро чинив у житті. Але, коли маю вибирати між одним та іншим злом, то волію не вибирати зовсім. Мені час. Побачимося завтра.

— Може, — відповів чародій. — Якщо встигнеш.

У «Золотому Дворі», заїзді-гордості містечка, було глітно й гамірно. Гості, місцеві та приїжджі, переважно були поглинуті заняттями, типовими для їх нації чи професії. Поважні купці сперечалися з краснолюдами через ціни товарів і опроцентування кредиту. Менш поважні купці щипали за сідниці дівчат, які розносили пиво й капусту з горохом. Місцеві дурники вдавали добре поінформованих. Дівки намагалися сподобатися грошовитим, одночасно віднаджуючи негрошовитих. Візники й рибалки пили так, наче назавтра мав вступити в силу закон про заборону вирощування хмелю. Моряки співали пісеньку, що прославляла морські хвилі, відвагу капітанів і приваби сирен, ці останні мальовничо й детально.

— Напруж пам’ять, Сотнику, — промовив Кальдемейн до корчмаря, перехиляючись через шинквас, щоби перекричати гармидер. — Шестеро мужви і дівчи́на, одягнені в чорну шкіру, оббиту сріблом, на новіградський лад. Я їх бачив на рогатці. Вони зупинилися в тебе чи «Під тунцем»?

Корчмар зморщив опукле чоло, витираючи кухоль смугастим фартухом.

— Тут вони, війте, — сказав урешті. — Казали, що на ярмарок приїхали, а всі при мечах, навіть і дівчи́на. Чорно вдягнені, як ви й казали.

— Айно, — війт кивнув головою. — Де вони тепер? Тут я їх не бачу.

— У меншому ванькирі[18]. Золотом платили.

— Сам піду, — сказав Геральт. — Нічого робити з цього офіційну справу, принаймні зараз, при них усіх. Приведу її сюди.

— Може й добре. Але вважай, мені тут авантюри не треба.

— Уважатиму.

Моряцька пісенька, судячи зі зростаючої густини непристойних слів, наближалася до величного фіналу. Геральт відхилив закриваючу вхід до ванькиру завісу, зашкарублу й липку від бруду.

Біля стола у ванькирі сиділо шестеро чоловіків. Тієї, на яку він сподівався, серед них не було.

— Чого тобі? — вереснув той, що побачив його першим, лисуватий, з обличчям, спотвореним шрамом, який біг через ліву брову, основу носа та праву щоку.

— Я хочу побачитися з Жуланкою.

З-за столу встали дві однаковісінькі постаті, з однаковісінькими нерухомими обличчями, світлим розчухраним волоссям по плечі, в однаковісінькому обтислому одязі з чорної шкіри, блискучому від срібних оздоб. Однаковісінькими рухами близнюки підняли з лави однаковісінькі мечі.

— Ша, Вире. На місце, Німире, — сказав пошрамований, спершись ліктями об стіл. — Як ти казав, браччику, з ким хочеш бачитися? Хто то така Жуланка?

— Ти добре знаєш, хто мені потрібен.

— То шо за один? — спитав напівголий богатир, навхрест оперезаний ременями, зі шпичастими щитками на передпліччях. — Ти його знаєш, Ногорне?

— Нє, — відповів пошрамований.

— Альбінос якийсь, — захихотів худорлявий чорноволосий мужчина, що сидів біля Ногорна. Тонкі риси обличчя, великі чорні очі та гостроконечні вуха дозволяли здогадатися, що це напівельф. — Альбінос, мутант, примха природи. І як це таким дозволяють заходити до шинку між порядних людей!

— Я десь його видів, — сказав кремезний засмаглий тип із волоссям, заплетеним у косу, міряючи Геральта лютим поглядом прищулених очей.

— Де б не видів, усе одно, Тавіку, — відповів Ногорн. — Слухай, браччику. Киврил тебе шойно страшно образив. Може, визвеш його? Такий нудний вечір.

— Ні, — спокійно відповів відьми́н.

— А мене, як виллю тобі на голову ту риб’ячу юшку, визвеш? — зареготав голий до пояса.

— Тихо, П’ятнадцятко, — промовив Ногорн. — Як нє, то нє. Наразі. Ну, браччику, кажи, що маєш сказати, і забирайся. Маєш нагоду забратися сам. Інакше тебе корчемна служба забере.

— Тобі я нічого не маю сказати. Хочу побачитися з Жуланкою. З Ренфрі.

— Чули-сьте, хлопці? — Ногорн оглянув приятелів. — Він хоче побачитися з Ренфрі. А нащо ж, браччику, чи мож’ дізнатися?

— Не мож’.

Ногорн підняв голову і глипнув на близнюків, вони ж зробили крок уперед, брязкаючи срібними застібками високих чобіт.

— Знаю, — сказав раптом той з косою — Вже знаю, де-м його видів.

— Шо ти там бурмочеш, Тавіку?

— Перед домом війта. Привіз якусь мару продавати, таке, шо півпавук, півкрокодиль. Людиска казали, шо то відьмак.

— Шо таке відьмак? — спитав голий. — П’ятнадцятко, га? Кивриле?

— Найманий чарівник, — сказав напівельф. — Штукар за жменю срібняків. Я ж казав, примха природи. Образа людських і божих законів. Палити таких слід!

— Ми чарівників не любим, — скреготнув Тавік, не відводячи від Геральта прищулених очей. — Здає-сі мені, Кивриле, що будем мати в тій дірі більше роботи, ніж думали-сьмо. Їх тутка більше, ніж один, а відомо, шо вони тримают-сі разом.

— Свій до свого по своє, — злобно усміхнувся метис. — І як вас земля носить! Хто вас плодить, виродки?

— Більше поблажливості, будь ласкав, — спокійно відповів Геральт. — Твоя матуся, як бачу, гуляла самотою в лісі досить часто для того, щоб у тебе були причини задуматися над власним походженням.

— Можливо, — відповів напівельф, не перестаючи усміхатися. — Але я принаймні знав свою матір. Ти, як відьми́н, не можеш сказати цього про себе.

Геральт ледь зблід і стиснув губи. Ногорн, який це помітив, гучно зареготав.

— Но, браччику, такої образи дарувати не мож’. То, шо маєш за плечима, виглядає на меч. То як? Вийдете обидва з Киврилом надвір? Вечір такий нудний.

Відьми́н не зреагував.

— Боягуз зателепаний, — пирснув Тавік.

— Шо він там казав про Киврилову маму? — монотонно продовжував Ногорни, сперши підборіддя на сплетених долонях. — Шось страшного, я так то зрозумів. Гуляща була чи ше шось. Гей, П’ятнадцятко, чи то годиться слухати, як котрийсь заброда ображає маму колєги? Мама, туди її матір, то ж святе!

П’ятнадцятка охоче встав, відіп’яв меча, кинув на стіл. Вип’яв груди, поправив наїжачені срібними цвяхами щитки на передпліччях, сплюнув і ступив на крок уперед.

— Як тобі шось незрозуміло, — промовив Ногорн, — то П’ятнадцятка якраз визиває тебе до битки на п’ястуках. Я казав, шо тебе звідси заберут і винесут. Зробіть місце.

П’ятнадцятка наблизився, здійнявши кулаки. Геральт поклав долоню на руків’я меча.

— Вважай, — сказав. — Ще крок, а будеш шукати свою руку на підлозі.

Ногорн і Тавік зірвалися, хапаючись за мечі. Мовчазні близнюки однаковісінькими жестами видобули свої. П’ятнадцятка позадкував. Лише Киврил не ворухнувся.

— Що ви тут виробляєте, курча мать? На хвилинку не можна самих лишити?

Геральт дуже повільно обернувся і глянув ув очі барви морської води.

Вона майже не поступалася йому зростом. Волосся кольору соломи було нерівно стяте трохи нижче вух. Стояла, обпершись однією рукою об двері, в обтислому оксамитовому каптанику, стягнутому мудрованим поясом. Її спідниця була косою, асиметричною, — з лівої сторони сягала литки, з правої відкривала міцне стегно над халявою високого чобітка з лосиної шкіри. При лівому боці мала меч, при правому — стилет із великим рубіном на ефесі.

— Ви що, поніміли?

— То відьмак, — бовкнув Ногорн.

— Ну то й що?

— Хтів з тобою розмовляти.

— Ну то й що?

— То чарівник! — гиркнув П’ятнадцятка.

— Ми чарівників не любим, — пробурчав Тавік.

— Спокійно, хлопці, — сказала дівчина. — Якщо хоче зі мною порозмовляти, то це не злочин. Ви забавляйтеся далі. Тільки без авантюр. Завтра базарний день, чей, не хочете, щоб ваші вибрики розігнали ярмарок? Найважливішу подію в житті цього милого містечка.

Серед тиші, яка запанувала, почулося тихе, неприємне хихотіння. Киврил, все ще недбало розсівшись на лаві, сміявся.

— А бодай тебе, Ренфрі! — насилу вимовив напівельф. — Найважливішу… подію!

— Заткнися, Кивриле. Негайно.

Киврил перестав сміятися. Негайно. Геральт не здивувався. В голосі Ренфрі зазвучало щось дуже дивне. Таке, від чого на думку спадали червоний відблиск пожежі на клинках, завивання вирізуваних, іржання коней і запах крові. Решті, видно, спало на думку те саме, бо зблід навіть засмаглий Тавік.

— Ну, біловолосий, — перервала тишу Ренфрі. — Вийдемо до більшої кімнати, приєднаємось до війта, з яким ти прийшов. Він, напевно, теж хоче зі мною порозмовляти.

Кальдемейн, що чекав біля прилавку, на їх вигляд перервав тиху розмову з корчмарем, випростався, сплів руки на грудях.

— Слухайте, пані, — твердо промовив, не гаючи часу на обмін ввічливими привітаннями. — Я знаю від оцього-от відьми́на з Ривії, чого ви прибули до Блавікена. Начебто ви ображені на нашого чародія.

— Може. І що? — тихо спитала Ренфрі, теж не надто гречним тоном.

— А те, що для таких образ є суди гродські чи каштелянські. Хто образу в нас на Лукомор’ї залізом хоче мстити, того звичайним збійцею вважають. А ще те, що або завтра вранці виберетеся з Блавікену разом зі своєю чорною ровтою, або ж вас всаджу до ями, пре… Як воно зветься, Геральте?

— Превентивно.

— Ото-то. Ясно, вацьпанно?

Ренфрі сягнула до саковки при поясі, видобула кілька раз складений пергамент.

— Прочитайте це, пане війте, якщо тямите грамоту. І більше мене вацьпанною[19] не називайте.

Кальдемейн взяв пергамент, довго читав, потім без слова подав його Геральтові.

— «До моїх комесів, васалів і підданих вільного роду, — вголос прочитав відьми́н. — Всім і вся ознайомляю, яко же Ренфрі, князівна крейденська, в нашій службі позостаєт і милість нашу маєт, то гнів на себе стягне, хто б їй перешкаджав. Одуен, король…»

— «Перешкоджав» пишеться інакше. Але печатка виглядає на справжню.

— Бо вона справжня, — сказала Ренфрі, вириваючи в нього пергамент. — Її поставив Одуен, наш милостивий пан. Тому не раджу мені перешкоджати. Незалежно від того, як це пишеться, наслідок може бути для вас сумним. Ви мене, пане війте, до ями не всадите. І вацьпанною не називатимете. Я не порушила жодного закону. Поки що.

— Якщо порушиш хоча б на п’ядь, — Кальдемейн виглядав так, наче хотів сплюнути, — всаджу тебе до льоху з тим пергаментом разом. Клянуся на всіх богів, вацьпанно. Ходімо, Геральте.

— З тобою, відьми́не, — Ренфрі торкнулася Геральтового рамена, — ще на слово.

— Не запізнися на вечерю, — кинув війт через плече, — а то Лібуша лютуватиме.

— Не запізнюся.

Геральт сперся об шинквас. Граючись медальйоном з вовчою пащею, що висів у нього на шиї, дивився в синьо-зелені очі дівчини.

— Я чула про тебе, — сказала. — Ти Геральт із Ривії, біловолосий відьми́н. Стрегобор твій друг?

— Ні.

— Це спрощує справу.

— Не надто. Я не маю наміру спокійно спостерігати.

Очі Ренфрі звузилися.

— Стрегобор завтра помре, — сказала вона тихо, відгортаючи з чола нерівно обстрижене волосся. — Було б меншим злом, якби помер тільки він.

— Якщо, точніше, перш ніж Стрегобор помре, помре ще кілька осіб. Я не бачу іншої можливості.

— Кілька, відьми́не, — це скромно сказано.

— Щоб мене налякати, треба чогось більшого, ніж слова, Жуланко.

— Не називай мене Жуланкою. Я цього не люблю. Річ у тім, що я бачу інші можливості. Варто б їх обговорити, але що ж, Лібуша чекає. Вона хоч гарна, ця Лібуша?

— Це все, що ти хотіла мені сказати?

— Ні. Але тепер уже йди. Лібуша чекає.

У його кімнатці на горищі хтось був. Геральт здогадався про це ще раніше, аніж наблизився до дверей, зауваживши ледь відчутну вібрацію медальйону. Задмухнув каганець, яким присвічував собі на сходах. Вийняв стилет з-за халяви, застромив за пояс. Натиснув клямку. В кімнатці було темно. Але не для відьми́на.

Переступаючи поріг, він рухався вдавано повільно, сонно, неквапом зачинив за собою двері. Наступної ж миті, сильно відштовхнувшись, плигнув довгим стрибком-рибкою, звалився просто на того, хто сидів на його ліжку, притис його до постелі, ліву руку просунув йому під підборіддя, сягнув за стилетом. Але не видобув. Щось було не так.

— Зовсім непогано, як для початку, — озвалася вона приглушеним голосом, нерухомо лежачи під ним. — Я припускала подібну можливість, але не думала, що ми так швидко опинимося разом у ліжку. Забери руку з мого горла, будь ласка.

— Це ти.

— Це я. Слухай, є два варіанти. Перший: ти злазиш з мене і ми порозмовляємо. Другий: залишаємось як є, але я б хотіла принаймні чоботи зняти.

Відьми́н вибрав перший варіант. Дівчина зітхнула, встала, поправила волосся і спідницю.

— Засвіти свічку, — сказала. — Я не така зіркá в темряві, як ти, а люблю бачити свого співрозмовника.

Вона підійшла до столу, висока, худорлява, гінка, сіла, витягаючи перед собою ноги у високих чобітках. Видавалося, що не мала жодної зброї.

— Маєш щось випити?

— Ні.

— Ну то добре, що я принесла, — засміялася вона, ставлячи на столі дорожню баклажку і два шкіряні кубки.

— Вже майже північ, — холодно промовив Геральт. — Може, перейдімо до справи?

— Зараз. От, пий. Твоє здоров’я, Геральте.

— Навзаєм, Жуланко.

— Мене, курча мать, звати Ренфрі, — вона різко підняла голову. — Я дозволяю тобі пропускати княжий титул, але припини називати мене Жуланкою.

— Тихше, розбудиш весь дім. Чи я нарешті довідаюся, чого ти сюди залізла через вікно?

— Але ж ти нездогадливий, відьми́не. Я хочу врятувати Блавікен від різанини. Щоб це з тобою обговорити, я лазила по дахах, як кішка в березні. Цінуй.

— Ціную, — відповів Геральт. — Однак не розумію, яка користь з цієї розмови. Ситуація ясна. Стрегобор сидить у чародійській вежі; ти б мусила взяти його в облогу, щоб видобути звідти. Якщо це зробиш, твій глейт тобі не допоможе. Одуен не стане тебе захищати, коли ти відкрито порушиш закон. Війт, варта, весь Блавікен виступить проти тебе.

— Якщо весь Блавікен виступить проти мене, то страх як пожалкує, — Ренфрі усміхнулася, показуючи хижі білі зуби. — Ти придивився до моїх хлопців? Ручаюся тобі, вони своє ремесло знають. Уявляєш, що станеться, якщо дійде до бійки між ними і тими телятами з варти, які щокроку спотикаються об власні галябарди?

— А ти, Ренфрі, уявляєш, що я спокійно стоятиму і споглядатиму на таку бійку? Як бачиш, мешкаю у війта. При потребі випадає мені стати на його боці.

— Не сумніваюся, — посерйознішала Ренфрі, — що станеш. Тільки, мабуть, сам, бо решта по підвалах поховається. Нема на світі войовника, котрий би управився з сімома мечниками. На це жодна людина неспроможна. Але, біловолосий, перестаньмо лякати одне одного. Я вже казала: різанину і кровопролиття можна відвернути. Конкретніше: є дві особи, що можуть це відвернути.

— Перетворююся на слух.

— Одна, — промовила Ренфрі, — це сам Стрегобор. Добровільно вийде зі своєї вежі, я заберу його десь на пустків’я, а Блавікен знову зануриться в солодку апатію і невдовзі про все забуде.

— Стрегобор, може, і справляє враження несповна розуму, але не аж так.

— Хто знає, відьми́не, хто знає. Існують аргументи, яких не можна відхилити. До таких належить, наприклад, тридамський ультиматум. Я поставлю чарівникові тридамський ультиматум.

— А в чому полягає цей ультиматум?

— Це моя солодка таємниця.

— Ну нехай. Я, однак, сумніваюся в його результативності. Коли Стрегобор говорить про тебе, йому аж зуби цокотять. Ультиматум, що переконав би його добровільно віддати себе у твої гарні ручки, мусив би бути дійсно несогіршим… Однак перейдімо до другої особи, яка могла б відвернути різанину в Блавікені. Я спробую відгадати, хто це.

— Мені цікаво, наскільки ти здогадливий, біловолосий.

— Це ти, Ренфрі. Ти сама. Виявиш дійсно княжу, та що там — королівську великодушність і відмовишся від помсти. Я вгадав?

Ренфрі закинула голову назад і голосно засміялася, встигнувши затулити уста долонею. Потім споважніла і вп’яла у відьми́на блискучі очі.

— Геральте, — сказала, — я була князівною, але у Крейдені. Я мала все, чого душа забажає, навіть просити не доводилось. Слуг на кожен кивок, сукні, черевички. Трусики з батисту. Клейноти і блискітки, буланого коника, золотих рибок у басейні. Ляльок і ляльковий будиночок, більший від оцієї твоєї кімнати. І так було аж до дня, коли той твій Стрегобор і ота лярва Арідея наказали ловчому забрати мене до лісу, зарізати й принести їм серце і печінку. Чудово, правда?

— Ні, швидше огидно. Я радий, що ти тоді впоралася з ловчим, Ренфрі.

— Де б там упоралася, гімно правда. Він змилосердився і відпустив мене. Але перед тим зґвалтував, сучий син, відібрав сережки й золоту діадемку.

Геральт подивився просто їй у вічі, бавлячись медальйоном. Вона не спустила погляду.

— І це був кінець князівни, — вела вона далі. — Сукенка порвалася, батист безповоротно втратив білизнỳ. А потім були тільки бруд, голод, сморід, побої й копняки. Я віддавалася всіляким ледащам за миску юшки чи дах над головою. Знаєш, яке в мене було волосся? Як шовк, а сягало на добрий лікоть нижче сідниць. Коли я набралася вошей, то його обрізали овечими ножицями, попри саму шкіру. Так вже й не відросло як слід.

Вона на хвилю замовкла, відгорнула з чола нерівні пасемка.

— Я крала, щоб не здохнути з голоду, — заговорила знову. — Вбивала, щоб не вбили мене. Сиділа у смердячих сечею льохах, не знаючи, чи завтра мене повісять, чи лише відшмагають і виженуть. А весь цей час моя мачуха і твій чарівник чигали на мене, підсилали убивць, пробували отруїти. Наводили чорні чари. Великодушність виявити? Вибачити йому по-королівськи? Я йому по-королівськи голову відірву, а, може, спершу обидві ноги, буде видно.

— Арідея й Стрегобор намагалися тебе отруїти?

— Атож. Яблуком, заправленим витяжкою із беладони. Мене врятував один гном. Дав мені блювотне, від якого, я думала, вивернуся як панчоха. Але вижила.

— Це був один із семи гномів?

Ренфрі, що саме наливала, завмерла з баклажкою над кубком.

— Ого, — сказала. — Ти багато про мене знаєш. А що? Маєш щось проти гномів? Чи проти інших гуманоїдів? Правду кажучи, вони були до мене добрішими, ніж більшість людей. Але це тебе не обходить. Я казала: Стрегобор та Арідея цькували мене як дикого звіра, доки могли. Пізніше вже не могли, я сама перетворилася на мисливця. Арідея скопитилася у власному ліжку, пощастило їй, що я не дорвалася до неї раніше, я для неї мала спеціальну програму. А тепер маю таку для чародія. Геральте, як ти вважаєш, він заслужив смерті?

— Я не суддя. Я відьми́н.

— От-от. Я казала, що є дві особи, що можуть відвернути кровопролиття у Блавікені. Друга — це ти. Тебе чарівник впустить до вежі, а тоді ти його вб’єш.

— Ренфрі, — спокійно промовив Геральт, — ти по дорозі до моєї кімнатки, бува, не впала на голову?

— Ти відьми́н чи ні, курча мать? Кажуть, що ти вбив шишимору, привіз її на віслюку, щоб заплатили. Стрегобор гірший за шишимору, вона лишень позбавлена розуму худобина і вбиває, бо такою її боги сотворили. А Стрегобор — жорстокий маніяк, виродок. Привези його до мене на віслюку, а я не пожалію золота.

— Я не найманий збір, Жуланко.

— Ти не найманий збір, — згодилася вона з усмішкою. Відхилилася на опертя ослінчика і схрестила ноги на столі, не роблячи найменшого зусилля, щоб прикрити стегна спідницею. — Ти відьми́н, оборонець людей, яких захищаєш від зла. А в цьому випадку Зло — це вогонь і залізо, які почнуть тут гуляти, коли ми станемо одне проти одного. Тобі не здається, що я пропоную найменше зло, найкращий розв’язок? Навіть для цього сучого сина Стрегобора. Ти можеш убити його милосердно, одним ударом, зненацька. Він навіть не зрозуміє, що помирає. А я йому такого не гарантую. Навпаки.

Геральт мовчав. Ренфрі потягнулася, піднімаючи руки вгору.

— Я розумію твої вагання, — сказала. — Але відповідь мушу знати негайно.

— Ти знаєш, чому Стрегобор і княгиня хотіли тебе вбити, тоді у Крейдені і пізніше?

Ренфрі різко випросталася, зняла ноги зі столу.

— Це ж очевидно, — вибухнула. — Хотіли позбутися первородної доньки Фредефалька, бо я була спадкоємицею престолу. Діти Арідеї походили від морганатичного шлюбу і не мали жодних прав на…

— Я не про це, Ренфрі.

Дівчина опустила голову, але лише на мить. Її очі блиснули.

— Ну, гаразд. Я начебто проклята. Зурочена ще в материнському лоні. Я…

— Продовжуй.

— Потвора.

— І це так?

Якийсь час, недовгий, вона видавалася безборонною і розбитою. І дуже сумною.

— Не знаю, Геральте, — шепнула, після чого її риси знову ствердли. — Звідки ж мені, курча мать, знати? Коли поріжу палець, тече кров. Щомісяця теж тече кров. Коли обжеруся, болить живіт, як надудлюся — голова. Коли я весела, то співаю, а якщо сумна — лаюся. Як ненавиджу когось, то вбиваю, а як… Ех, до дідька, досить того. Твоя відповідь, відьми́не.

— Моя відповідь — ні.

— Пам’ятаєш, що я казала? — спитала вона після хвилинного мовчання. — Є пропозиції, яких не можна відхилити, наслідки бувають страшні. Я тебе серйозно попереджаю, моя належить саме до таких. Добре подумай.

— Я добре подумав. І мене сприймай всерйоз, бо я теж серйозно тебе попереджаю.

Ренфрі якийсь час мовчала, бавлячись шнурком перлів, що тричі обкрутився довкола гарної шиї і кокетно впадав між дві зграбні півкулі, помітні у викоті каптаника.

— Геральте, — сказала. — Стрегобор просив тебе, щоб ти мене вбив?

— Так. Він вважав, що це буде меншим злом.

— Я можу вважати, що ти йому відмовив, як і мені?

— Можеш.

— Чому?

— Бо я не вірю в менше зло.

Ренфрі злегка усміхнулася, після чого її губи скривилися в гримасі, дуже негарній при жовтому світлі свічки.

— Кажеш, що не віриш. Бачиш, ти маєш слушність, але тільки частково. Існує лише Зло і Більше Зло, а за ними обома, у тіні, є ще й Дуже Велике Зло. Дуже Велике Зло, Геральте, — це щось таке, чого ти навіть уявити собі не можеш, хоч і вважаєш, що ніщо тебе не здивує. І бачиш, Геральте, інколи буває так, що Дуже Велике Зло вхопить тебе за горло і скаже: «Вибирай, брате, або я, або оте, трохи менше».

— Чи можу я довідатися, до чого ти хилиш?

— Ні до чого. От, випила трохи і філософствую, шукаю загальних істин. Одну саме знайшла: менше зло існує, але ми не можемо самі його вибирати. Це Дуже Велике Зло може нас змусити до такого вибору. Хочемо ми того чи ні.

— Схоже, я замало випив, — відьми́н терпко усміхнувся. — А північ, як то північ, тимчасом минула. Перейдімо до конкретних речей. Ти Стрегобора у Блавікена не уб’єш, я цього не дозволю. Не дозволю, щоб дійшло до бійок та різанини. Пропоную ще раз: облиш помсту. Відмовся від планів убити його. Так ти доведеш йому і не лише йому, що ти не є кровожерливою потворою, мутантом і виродком. Доведеш йому, що він помилявся. Що він дуже скривдив тебе своєю помилкою.

Ренфрі хвильку дивилася на медальйон відьми́на, що крутився на ланцюжку, який він обертав у пальцях.

— А якщо я скажу тобі, відьми́не, що не зумію ні вибачити, ні відмовитися від помсти, то це буде рівносильне з тим, що він, і не лише він, правий? Доведе, що я все-таки потвора, нелюдський демон, проклятий богами? Послухай, відьми́не. На самому початку мого скитальчого життя мене прийняв до себе один вільний кметь. Я йому сподобалася. Оскільки ж він мені зовсім не подобався, а навіть навпаки, то щоразу, коли він мене хотів, лупцював мене так, що я ледь з постелі злазила. Одного ранку я встала, коли ще було темно, і перерізала кметеві горло. Косою. Я ще не мала такої вправності, як тепер, і ніж видався мені замалим. І бачиш, Геральте, слухаючи, як кметь булькоче й душиться, дивлячись, як дриґає ногами, я почула, що сліди його кия і кулаків зовсім не болять, і мені так добре, що аж… Я пішла, радісно посвистуючи, — здорова, весела та щаслива. І пізніше щоразу було так само. Коли було б інакше, то хто витрачав би час на помсту?

— Ренфрі, — сказав Геральт. — Незалежно від твоїх причин і мотивів, ти не підеш звідси, посвистуючи, і не буде тобі так добре, що аж. Ти підеш не весела і не щаслива, але жива. Завтра вранці, так, як наказав війт. Я тобі вже це казав, але повторю. Не вб’єш Стрегобора у Блавікені.

Очі Ренфрі блищали у світлі свічки, блищали перли у викоті каптаника, блищав медальйон із вовчою пащею, крутячись на срібному ланцюжку.

— Мені тебе жаль, — зненацька повільно сказала дівчина, вдивляючись у мерехтливий срібний кружок. — Твердиш, що існує менше зло. Стоїш на площі, на бруківці, залитій кров’ю, сам, такий дуже самотній, бо не міг зробити вибір. Не міг, але зробив. Ти ніколи не знатимеш, ніколи не будеш певним, ніколи, чуєш… А заплатять тобі камінням і прокляттям. Мені тебе жаль.

— А ти? — спитав відьми́н тихо, майже пошепки.

— Я теж не вмію вибирати.

— Хто ти?

— Я те, чим я є.

— Де ти?

— Мені… холодно…

— Ренфрі! — Геральт стиснув медальйон у долоні. Вона різко підняла голову, наче розбуджена зі сну, кілька раз кліпнула, здивована. Якусь хвильку, дуже недовго, виглядала переляканою.

— Ти виграв, — раптом гостро сказала. — Ти виграв, відьми́не. Завтра вранці я виїжджаю з Блавікену і ніколи вже не повернуся до цього паршивого містечка. Ніколи. Налий, якщо ще щось залишилося у пляшці.

Звичайний напівглузливий, напівкокетний усміх повернувся на її губи, коли вона відставила порожній кубок на стіл.

— Геральте.

— Слухаю.

— Цей чортів дах стрімкий. Я б воліла вийти звідси на світанку. В темряві можу впасти і забитися. Я князівна, в мене делікатне тіло, горошину відчуваю через сінник. Якщо він не напханий соломою як слід, звісна річ. Що скажеш?

— Ренфрі, — Геральт мимоволі усміхнувся. — Те, що ти кажеш, личить князівні?

— Що ти, курча мать, можеш знати про князівен? Я князівною була і знаю, що вся приємність такого буття — це можливість робити, що забажаєш. Я маю тобі сказати, чого бажаю, чи ти й сам здогадаєшся?

Геральт, все ще усміхнений, не відповідав.

— Я не хочу навіть припускати, що не подобаюся тобі, — скривилася дівчина. — Вже волію здогад, що тебе лякає доля вільного кметя. Ех, біловолосий. Я не маю при собі нічого гострого. Зрештою, глянь сам.

Вона поклала ноги йому на коліна.

— Стягни з мене чобітки. Халява — найкраще місце для ховання ножа.

Боса, встала, шарпнула застібку пояса.

— Тут я теж нічого не ховаю. І тут, як бачиш. Загаси цю кляту свічку.

Надворі, у темряві, верещав кіт.

— Ренфрі?

— Що?

— Це батист?

— Звісно, курча мать. Я князівна чи ні?

— Тату, — монотонно скавчала Маринька. — Коли ми підемо на ярмарок? На ярмарок, тату!

— Тихо, Мариню, — буркнув Кальдемайн, витираючи тарілку хлібом. — То як кажеш, Геральте? Вони забираються з містечка?

— Так.

— Ну, я не сподівався, що так гладко піде. З цим пергаментом й Одуеновою печаткою вони мене тримали за горлянку. Я робив добру міну, але, як по правді, чорта лисого міг їм зробити.

— Навіть коли б вони відкрито порушили закон? Розпочали заворушення, біятику?

— Навіть і тоді. Одуен, Геральте, — страх який дратівливий король, посилає на ешафот за найменшу дрібницю. В мене дружина, донька, мені на моєму становищі добре, не мушу ламати голову, звідки взяти масло до каші. Одним словом, добре, що виїжджають. А як же це сталося?

— Тату, я хочу на ярмарок!

— Лібушо! Заберу звідси Мариньку! Так, Геральте, я й не сподівався. Випитував Сотника, корчмаря із «Золотого Дзвону» про ту новіградську ровту. Ще та зграя. Декого упізнали.

— Ага?

— Той зі шрамом впоперек писку, — Ногорн, раніше воював у Абергарда в так званій ангренській вільній ватазі. Ти чув про вільну ватагу? Звісно, хто ж не чув! Той бик, що його П’ятнадцяткою звуть, теж. Навіть якщо ні, то не думаю, щоб його прізвисько вивели з п’ятнадцяти добрих вчинків, які він за життя зробив. А чорнявий напівельф — то Киврил, розбійник і професійний убивця. Наче мав якийсь стосунок до Тридамської різні.

— Якої?

— Тридамської. Ти не чув? Про це багато говорили три… Так, три роки тому, бо Маринька два рочки мала. Тридамський барон тримав у ямі якихсь опришків. Їх ґамрати[20] і наче той мішанець Киврил, захопили пором на річці, повний прочан, було то під час Свята Нис. Послали до барона вимогу звільнити отих. Барон, звісно, відмовив, а вони тоді давай убивати подорожніх, по черзі, одного за одним. Доки барон зм’як і випустив отих з льоху, то вони більше аніж десять пустили за водою. Баронові загрожувало потім вигнання або й катівська сокира, дехто докоряв йому, що він піддався аж тоді, коли стількох повбивали, інші ж підняли вереск, що велике зло сталося, пре… прецедент чи як, що треба було отих вистріляти з арбалетів разом із заручниками або штурмом брати на човнах, не поступитися ані на палець. Барон на суді тлумачив, що вибрав менше зло, бо на поромі було більше, ніж чверть сотні народу, баби, дітиська.

— Тридамський ультиматум, — шепнув відьми́н. — Ренфрі…

— Що?

— Кальдемейне, ярмарок.

— Що?

— Ти не розумієш? Вона мене обдурила. Не виїдуть. Змусять Стрегобора вийти з вежі, так само, як змусили барона з Тридаму. Або ж мене змусять… Не розумієш? Почнуть убивати людей на ярмарку. Ваш ринок, у цих мурах, — то ж справжня пастка!

— На всіх богів, Геральте! Сідай! Куди ти?

Маринька, перелякана криком, захлипала, забившись у куток кухні.

— Я тобі казала! — крикнула Лібуша, вказуючи рукою на відьми́на. — Я ж казала! Від нього лишень зло!

— Тихо, бабо! Геральте! Сідай!

— Треба їх стримати. Зараз, перш ніж люди ввійдуть на ринок. Склич варту. Коли виходитимуть із заїзду, схопити їх і зв’язати.

— Геральте, будь розсудливим. Так не можна, ми не можемо їх зачіпати, якщо нічого не скоїли. Боронитимуться, поллється кров. Це ж професіонали, виріжуть моїх людей. Як дійде до Одуена, моя голова злетить. Добре, зберу варту, підемо на торг, не спустимо з них ока…

— Це нічого не дасть, Кальдемейне. Якщо натовп вийде на площу, не запобігнеш паніці й різанині. Їх треба знешкодити зараз, доки на ринку порожньо.

— Та ж це проти закону. Я не можу цього дозволити. З цим напівельфом і Тридамом — може бути пліткою. Можеш помилитися і що тоді? Одуен шкіру з мене спустить.

— Треба вибирати менше зло!

— Геральте! Я забороняю! Я, війт, забороняю! Облиш меча! Стій!

Маринька кричала, затуливши ротика долоньками.

Киврил, заслонивши очі рукою, глянув на сонце, що піднімалося над деревами. Ринок почав оживати, туркотіли вози і возики, перші перекупні вже заповнювали прилавки товаром. Стукав молоток, піяв півень, голосно кигикали чайки.

— Гарний день має бути, — задумливо промовив П’ятнадцятка. Киврил скоса глянув на нього, але нічого не сказав.

— Як коні, Тавіку? — спитав Ногорн, натягаючи рукавиці.

— Готові, осідлані. Кивриле, шош їх замало на ринку.

— Буде більш.

— З’їсти б шош.

— Пізніше.

— Ая! Буде пізніше час. І охота.

— Диви, — раптом сказав П’ятнадцятка. Відьми́н надходив від головної вулички, входив між прилавки, мірив просто до них.

— Атож, — промовив Киврил. — Ренфрі мала рацію. Ногорне, дай арбалет.

Він згорбився, нап’яв тятиву, притоптуючи стопою стремінце. Старанно вмостив болт у канавці. Відьми́н ішов. Киврил підняв арбалет.

— Відьми́не, ні кроку далі!

Геральт зупинився. Від групи його відділяло близько сорока кроків.

— Де Ренфрі?

Метис скривив своє вродливе обличчя.

— Під вежею, робить чарівникові певну пропозицію. Вона знала, що ти прийдеш. Маю тобі переказати від неї дві речі.

— Кажи.

— Перша річ, — це послання. Воно звучить так: «Я те, чим я є. Вибирай. Або я, або те друге, менше». Ти, начебто, маєш зрозуміти.

Відьми́н кивнув головою, потім підняв руку, хапаючи руків’я меча, що стирчало над правим плечем. Клинок зблиснув, описуючи дугу над його головою. Він повільно вирушив у напрямку групи.

Киврил засміявся, неприємно, зловісно.

— Атож. Вона й це передбачила, відьми́не. Тому зараз дістанеш другу річ, яку вона веліла передати. Просто межи очі.

Відьми́н ішов. Напівельф здійняв арбалет до щоки. Стало дуже тихо.

Клацнула тятива. Відьми́н махнув мечем, пролунав протяжний стогін вдареного металу, болт підлетів угору, перевертаючись, сухо тріснув об дах, задуднив всередині ринви. Відьми́н ішов.

— Відбив… — скрикнув П’ятнадцятка. — Відбив на льоту…

— В купу, — скомандував Киврил. Засичали добувані із піхов мечі, група згуртувалася плечем до плеча, наїжачилася вістрями.

Відьми́н прискорив крок, його хода, дивовижно плавна і м’яка, перейшла в біг, — не прямо, на шпичасту від мечів групу, а вбік, обходячи її по спіралі, що все стискалася.

Тавік не витримав, кинувся назустріч, скорочуючи дистанцію. За ним стрибнули близнюки.

— Не розбігатися! — вереснув Киврил, крутячи головою, гублячи відьми́на з поля зору. Вилаявся, відскочив убік, побачивши, що група повністю розпадається, у шаленому хороводі крутиться між прилавками.

Тавік був першим. Ще мить тому доганяв відьми́на, тепер раптом помітив, що той минає його з лівого боку, біжучи в протилежному напрямку. Задріботів ногами, щоб загальмувати, але відьми́н промчав повз нього, перш ніж він встиг здійняти меча. Тавік відчув сильний удар відразу ж над стегном. Обкрутився і констатував, що падає. Вже на колінах, здивований, глянув на своє стегно й почав кричати.

Близнюки, одночасно атакуючи чорну розмазану форму, що мчала на них, стукнулися раменами, на мить збившись з ритму. Цього вистарчило. Вир, розтятий по всій ширині грудей, зігнувся навпіл, з опущеною головою зробив ще кілька кроків і звалився на прилавок із овочами. Німир дістав у скроню, закрутився на місці і впав у канаву, тяжко, безвладно.

На ринку завирувало від тікаючих перекупнів, загуркотіли прилавки, перевертаючись, здійнялися курява і крик. Тавік ще раз спробував піднятися, спираючись на тремтячі руки, впав.

— П’ятнадцятко, зліва! — ревнув Ногорн, біжучи півколом, щоб опинитися у відьми́на за спиною.

П’ятнадцятка швидко обернувся. Не досить швидко. Дістав раз, вздовж живота, витримав, зібрався до удару, тоді дістав вдруге, у бік шиї, відразу ж попід вухо. Напружений, зробив чотири непевні кроки і впав на візок, повний риби. Візок поїхав. П’ятнадцятка зсунувся на бруківку, покритий сріблястою лускою.

Киврил і Ногорн ударили одночасно, з двох боків, ельф замашистим ударом зверху, Ногорн із напівприсяду, низько, пласко. Обидва удари були відбиті, два металічні клацання злилися в одне. Киврил відскочив, спотикнувся, втримався на ногах, хапаючись за дерев’яну основу прилавку. Ногорн кинувся і затулив його мечем, який тримав вертикально. Відбив удар, такий сильний, що його аж відкинуло назад, мусив уклякнути. Зриваючись, склав параду[21], надто повільно. Дістав удар по обличчі, симетрично до старого шраму.

Киврил відбився спиною від прилавку, перестрибнув через падаючого Ногорна, заатакував з півоберту, обіруч, схибив, миттю відскочив. Удару не відчув, ноги підігнулися під ним щойно тоді, коли він після рефлективної паради намагався перейти від фінта до чергової атаки. Меч випав йому з руки, розтятої з внутрішнього боку, вище ліктя. Він впав на коліна, потрусив головою, хотів устати, не зумів. Опустив голову на коліна, так і завмер у червоній калюжі, серед порозкидуваної капусти, бубликів та риби.

На ринок вийшла Ренфрі.

Вона повільно ступала м’якими кошачими кроками, обминаючи візки й прилавки. Юрба, що гула у вуличках і під стінами будинків, як рій шершнів, притихла. Геральт стояв нерухомо, з мечем в опущеній руці. Дівчина наблизилася на десять кроків, зупинилася. Він побачив, що під каптаником у неї кольчуга, коротка, трохи нижче клубів.

— Ти вибрав, — сказала. — Певен, що правильно?

— Тут не буде другого Тридаму, — із зусиллям вимовив Геральт.

— І не було б. Стегобор посміявся з мене. Сказав, що я можу перерізати хоч весь Блавікен, ще й прилеглі села на додачу, а він і так з вежі не вийде. І нікого, з тобою включно, не впустить туди. Чого так дивишся? Так, я збрехала. Я все життя брехала, коли треба було, то чого робити виняток для тебе?

— Іди звідси, Ренфрі.

Вона засміялася.

— Ні, Геральте, — швидко і вправно видобула меча.

— Ренфрі.

— Ні, Геральте. Ти вибрав. Тепер моя черга.

Одним різким рухом зірвала спідницю, закрутила нею в повітрі, обгортаючи тканину довкола лівого передпліччя. Геральт позадкував, здійняв руку, складаючи пальці в Знак. Ренфрі засміялася знову, коротко, хрипко.

— Це ні до чого, біловолосий. Воно мене не бере. Тільки меч.

— Ренфрі, — повторив. — Йди звідси. Коли ми схрестимо мечі, я… вже… Не зможу..

— Знаю, — відповіла. — Але я… Я теж не можу інакше. Просто не можу. Ми те, чим ми є. Ти і я.

Рушила на нього, легким колихливим кроком. У правій руці, випростаній, витягнутій убік, блищав меч, ліва волокла спідницю по землі. Геральт зробив два кроки назад.

Стрибнула, змахнула лівою рукою, спідниця здійнялася в повітря, вслід за нею, прикритий нею, у короткому ощадному ударі зблиснув меч. Геральт відстрибнув, тканина його навіть не торкнулася, а клинок Ренфрі сковзнув по косій параді. Він рефлекторно відбив серединою клинка, зв’язав обидва мечі коротким млинком, намагаючись вибити в неї зброю. Це було помилкою. Вона відбила його вістря і відразу, із зігнутих колін і розколисаних стегон ударила, цілячись в обличчя. Він закрутився у піруеті, уникаючи мигаючого в блискавичних ударах клинка, знову відстрибнув. Вона кинулася на нього, жбурнула спідницю просто йому в очі, вдарила пласко, зблизька, з півоберту. Він ухилився від удару, обертаючись відразу ж біля неї. Вона цю штучку знала. Обернулася разом з ним і зблизька, так, що він відчув її дихання, проїхала йому вістрям вздовж грудей. Біль рвонув ним, але не збив ритму. Він обернувся ще раз, в протилежному напрямку, відбив клинок, що летів до його скроні, зробив швидкий фінт і перейшов у наступ. Ренфрі відстрибнула, зібралася для удару зверху. Геральт, приклякнувши у випаді, блискавично вдарив її знизу, самим кінчиком меча, через відкрите стегно і промежину.

Вона не крикнула. Падаючи на коліна і вбік, випустила меч, схопилася обома долонями за протяте стегно. Поміж пальців ясною річкою полилася кров, на мудрований пояс, на лосині чоботи, на брудну бруківку. Юрба у тісних вуличках захвилювалася й закричала.

Геральт сховав меча.

— Не йди… — тихо застогнала, згортаючись у клубок. Він не відповів. Ренфрі застогнала знову, ще більше кулячись. Кров жвавими струмками наповняла щілини між камінням.

— Геральте… Обійми мене…

Він не відповів.

Відвернула голову і застигла зі щокою на бруківці. Стилет з дуже вузьким вістрям, досі схований під тілом, вислизнув із її мертвіючих пальців.

Через хвилину, що була як вічність, відьми́н підвів голову на звук стукаючої об брук патериці Стрегобора. Чародій поквапом наближався, оминаючи трупи.

— Ото бійня, — відсапнув. — Я бачив, Геральте, все се бачив у кристалі.

Підійшов ближче, схилився. У чорній ризі, що волочилася по землі, спершись на патерицю, виглядав вельми старим.

— Тяжко пійняти віри, — покрутив головою. — Жуланка, мертва зовсім.

Геральт не відповідав.

— Ну, Геральте, — чародій випростався. — Йди по візок. Заберемо її до вежі. Слід зробити розтин.

Глянув на відьми́на, не дочекавшись відповіді, схилився над тілом.

Хтось, кого відьми́н не знав, сягнув до руків’я меча і дуже швидко добув його.

— Тільки торкнися її, — промовив хтось, кого відьми́н не знав. — Тільки торкнися, і твоя голова злетить на брук.

— Що се ти Геральте, ошалів? Ти ранėний, у тебе шок! Розтин — се ж єдиний спосіб, щоб довідатися…

— Не торкайся до неї!

Стрегобор, побачивши піднятий клинок, відскочив, змахнув патерицею.

— Гаразд! — крикнув. — Як хочеш! Але ж ніколи не знатимеш! Ніколи не будеш певний! Ніколи, чуєш, відьми́не?

— Геть.

— Як хочеш, — чародій відвернувся, вдарив патерицею об брук. — Я у Ковір повертаюсь, ні на день не залишуся більше в сій дірі. Ходи зі мною, не зоставайся тут. Сії люди нічого не знають, бачили тільки, як ти вбиваєш. А ти страшно вбиваєш, Геральте. Ну, йдеш?

Геральт не відповів, навіть не глянув на нього. Сховав меча. Стергобор знизав плечима, відійшов шпарким кроком, ритмічно постукуючи патерицею.

З юрби полетів камінь, гримнув об брук. За ним ще один, пролітаючи над плечем Геральта. Відьми́н, випроставшись, підняв обидві долоні, зробив ними швидкий жест. Юрба зашуміла, каміння полетіло густіше, але Знак відштовхував його вбік — не влучало в ціль, затулену невидимим щитом.

— Досить! — ревнув Кальдемен. — Припиніть, курча мать!

Юрба загула, мов хвиля прибою, але каміння перестало летіти. Відьми́н стояв нерухомо. Війт наблизився до нього.

— Це — сказав, указуючи широким жестом на розкидані по майданчику нерухомі тіла, — вже все? Так виглядає менше зло, яке ти вибрав? Ти вже виконав усе, що вважав необхідним?

— Так, — відповів Геральт із зусиллям, не відразу.

— Твоя рана серйозна?

— Ні.

— Тоді забирайся звідси.

— Так, — відповів відьми́н. Стояв ще мить, уникаючи погляду війта. Потім відвернувся, повільно, дуже повільно.

— Геральте.

Відьми́н оглянувся.

— Ніколи не повертайся сюди, — сказав Кальдемейн. — Ніколи.