Аж ось у крутняві тамтого мрева-мерехтіння попереду забовваніло світлякове дерево, та таке величезне, що в його стовбурі змогли прорубати ворота. Те дерево перетинало дорогу, відокремлюючи Присмерковий ліс від Східного сідала, яке зразу ж за тим деревом і починалося. Високо вгорі, над арковим входом, закінчувалася линва, до якої подорожанам довелося прикріплювати свої мотузки.
Тут відбували варту дві сорокухи, по одній з кожного боку воріт.
— Розв’язуйте ваші мотузки! — різко скомандувала одна з них, коли Маґда, Стоб і Рук підійшли до воріт.
Вони хутко виконали наказ. А ззаду вже надходили й нетряки.
— А зараз — до Спідніх рівнів Центрального торговища! — желіпнула друга охоронниця. — Горішні сідала тільки для сорокух! — І додала, погрозливо бликнувши жовтими очиськами: — Я вас попередила!
На диво прониклива атмосфера Присмеркового лісу тут уже послабила свій стиск, і Рукові проясніло в голові.
Примружившись, він задивився у морок за Світляковими ворітьми.
Найперше його вразив запах. Не дух смаженої кави із соснової живиці чи тілдер-ковбасок, що шкварчали на сковорідках, не витончені пахощі парфумів, не тяжкий дух шкіряних виробів, не масний запах оливи світників, а якийсь інший запах, достеменний сморід. Гострий, задушливий. Коли дув вітерець, сморід дужчав, потім він слабшав, але ніколи не зникав цілком.
Рук здригнувся.
— Усе буде гаразд, — шепнула Маґда, заспокійливо стискаючи йому руку. — Якщо держатися купи. Негайно на Центральне торговище!
Рук кивнув головою. Тут загострилися й решта його змислів, не тільки нюх. Після сум’яття Присмеркового лісу та притупленості змислів тут вони в нього так роз’ятрилися — не сказати! Повітря було занечищене, масне. Губами він чув його смак. Уші хапали кожен вереск, кожен писк, кожен відданий наказ і кожен виляск нагая — кожен моторошний зойк відчаю. Що ж до очей…
— Я зроду ще не бачив нічого такого! — пробуркотав Рук, коли троє мандрівників рушили одним із зладжених поміж деревами численних хідників, який заводив їх усе глибше й глибше у сповнене кипучого життя місто.
Вогні. Барви. Обличчя. Рух… Де тільки оком поведе, скрізь Рука вражала бентежна суміш дивних, приголомшливих картин. То була мовби велика клаптикова ковдра: ідеш і бачиш клаптик за клаптиком — себто образ за образом.
Блукай-бурмило у клітці. Лис на ланцюгу. Скримцьовані гнилесмоки. Куточки, де б’ються об заклад, і гральні столи. Мандрівні крамарі продають амулети. Дві сорокухи поляскують бойовими ціпами. А ось іще дві — одна озброєна великою булавою, втиканою гостряками. Жвава суперечка м іж дрібногобліном і нетряком. Лісове троленя заблукало і плаче за мамою. Тут продають шкіряні вироби, там — бересту; тут — свічки, там — діжки. Рундуки, де продаються такі наїдки та напої, про які Рук зроду не чув. Що воно таке — коктейль із деревною жабою? Або гоп-хлоп? І — о Небо! — який на смак темнолесницький чай?
— Нам сюди, — почув він голос Стоба, що показував на мальований знак угорі над їхніми головами.
Вони спустилися вниз трьома маршами розхитаних східців, що кривульками вели все вниз і вниз, аж поки вивели на гамірний хідник серед дерев. Перевантажений важезним тягарем усіх тих купців та продавців, гоблінів, печерників та тролів, що двома потоками рухались у протилежних напрямах, хідник угинався, підстрибував і розгойдувався, та ще й за кожним разом лиховісно рипів. Настрашений Рук хапався за поручні.
— Не дивися вниз! — застерегла Маґда, відчувши Руків неспокій.
Але Рук таки не стримався і зазирнув униз, у розверсті глибини. На три рівні нижче, у мороці, звідки линув гострий сморід, був уже ґрунт. І він весь мерехтів та ворушився, немовби сама земля якимсь дивом ожила. Вражений Рук збагнув, що десь так воно й було, адже весь лісовий діл нагадував суцільну живу масу жовтожарих звірят.
— Чав-чави! — злякано пробуркотів він.
Хоча досі Рук ніколи їх не бачив, але читав про них у трактаті Варіс Лодд, присвяченому блукай-бурмилам. Чав-чави полюють великими зграями і здатні водномить ізжерти тварину завбільшки з блукай-бурмила: м’ясо, вовну, кістки, ікла — геть-чисто все. Рук здригнувся, збагнувши, що це велике місто на деревах — Східне сідало — уповні забезпечує харчем тьму-тьмущу скупчених унизу кровожерних тварюк-стерв’ятників. Голова закрутилася від лихого передчуття, аж мусив міцно вхопитися за поруччя.
— Ходімо, гостривнику ножів! — підштрикнув Стоб. — Ніколи витрішки продавати.
Турнувши Рука в спину, він почимчикував хідником, а за ним подалися й Маґда із тремтячим Руком.
Ближче до Центрального торговища хідник розширювався, але просторіше чомусь не стало. І гомону побільшало. Хто йшов туди, хто звідтіля, хто переходив дорогу, тож-бо трьом бібліотекарським учням довелося добряче потовктися, аби добутися до воріт.
— Не губіться! — гукнув товаришам Стоб, пробиваючись до вузького входу на торговище.
— Легко сказати, — буркнула Маґда, потерпаючи, як би їх не розлучив новий наплив юрби. — Візьми мою руку, Стобе! — попросила дівчина. — А ти, Руку, — другу.
Стоб пропихався попереду, а Маґда з Руком намагались не відриватися від нього. Ворота помалу наближалися. Тепер вони не ступали, а човгали по мостинах, і з усіх боків їх тисла, штурхала юрба. Аж ось пірнули під арку… Хух! Увійшли!
Коли юрба випустила їх зі своїх лещат, Рук жадібно хапнув грудьми повітря. Подивився на товаришів і всміхнувся. Вони таки пробилися на Центральне торговище.
Зведене на платформі, яку тримали на собі, мов риштовання, зрізані посередині стовбури дерев, Центральне торговище було відкрите всім стихіям. Всіяне зорями небо видавалося таким близьким — хоч рукою до нього сягай! Зорі тремтіли в потоках гарячого повітря, що струменіло вгору від розпечених жаровень та рожнів.
Рук дістав шматочок берести, що дала їм сорокуха на останній заставі, й почав розглядати.
— А що тепер? — запитав Стоб, роззираючись.
— Спершу знайдемо бідку, — відповіла Маґда. — А там…
— Ну? — під’юдив Стоб.
— Не спіши поперед батька в пекло, — відрізала Маґда і, суплячись, стала розглядатися довкола. — Це чи не он там.
Вони подалися крізь розбурхане Центральне торговище. Там було все, чого душа забажає, ба навіть більше: фаршоване, мариноване, задимлене, смажене і пряжене. Плетене, ткане, золочене, різьблене. Ось трійця поминула живолупів з їхніми хлівами для волорогів (тут аж в очах рябіло від яких тільки хочеш шкіряних виробів), далі — лісових тролів з повними дровітнями всякої деревини, ще далі — гоблінівських білярів. І всі торгувалися, обмінювалися, провадили гуртовий та роздрібний продаж. Ось уже й Стійла близько! Звідси вони побачили неперервний потік возів та балагул, що прибували з Присмеркового лісу, і тим усім транспортом правували сорокухи. Пернаті візники вимахували на всі боки запаленими смолоскипами, аби відігнатися від чав-чавів, поки віз піде вгору похилим в’їздом, що гадючився до платформи Центрального торговища, де біля Стійл нетерпляче дожидалися власники возів.
Рук намагався охопити зачудованим поглядом те, що називалося «Стійлами». Кругом панувала напруга та прикрі запахи. Неосяжне море возів, бідок та балагул чекало, щоб на нього заявили права власники. В’ючні тварини сіпали свою упряж, а стерегли те все добро дебелі, понурі сорокухи. Повітря аж дзвеніло від невдоволених та обурених вигуків.
— Таж половину мого вантажу вкрадено! — кричав один дрібногоблін.
— Пропали два мої волороги! — бідкався якийсь нетряк.
— Сорокушачий податок! — засміялася одна з охоронниць. — Чи, може, наступного разу ти захочеш сам проїхатися своїм возом через Присмерковий ліс? Ні? Ото ж бо й воно!
І противно закихкотіла.
— Не податок, а справжнісінький сорокушачий грабунок! — простогнав якийсь гоблін, чалапаючи повз Рука. — Думають, як на них не діє Присмерковий ліс, то можуть нас грабувати серед білого дня!
Маґда запримітила над однією з загорож той самий знак, що й на їхній бересті.
— Сюди! — схвильовано покликала вона хлопців. — Це тут!
Коли Стоб із Руком підійшли до Маґди, вона саме подавала бересту зачуханій, знудженій сорокусі, що підпирала шулу огорожі.
— Он там! — показала кігтем сорокуха.
У кутку загорожі стояла маленька поламана бідка з запряженим у неї худющим, хворим на вигляд зубощиром-скрадайлом.
— Але ж це не наша бідка! — обурилася Маґда. — Наша була чотиримісна, а тяг її волоріг.
— Беріть або не беріть, — глузливо кинула сорокуха, а тоді позіхнула і заходилася розглядати свої пазури.
— Вони візьмуть його, пані! Тисячу разів вам дякуємо! — почувся писклявий голос. Невеличкий, одягнений, мов голодранець, самець-сорокун підійшов і взяв Маґду за руку.
— Але ж… — почала Маґда.
— Ніяких «але», дитино! — пропищав сорокун. — У нас нагальні справи, і ми не повинні більше забирати жодної хвилини дорогоцінного часу щедрої пані.
Він низько вклонився сорокусі-охоронниці й відвів Маґду вбік. Обидва хлопці рушили за ними.
— Що воно за знак? — запитав Стоб, схопивши сорокуна за миршаве крило і відчіплюючи його кігті від Маґдиної руки.
— Тисячу разів перепрошую! — прошепотів той, зіщулившись. — Але тут не місце для балачки. Надто небезпечно. Йдіть за мною!
Сорокун сягнув за пазуху брудної сорочки і, мигцем показавши Стобові свій нагрудний талісман у вигляді зуба дуба-кривавника, крутнувся і пірнув у юрбу.
— Зачекай нас! — гукнув навздогін йому Стоб. — За мною, ви двоє! І годі вагатись! Ви ж чули, що сказав сорокун.
Маґда і Рук запитливо перезирнулися, а тоді кинулися слідом за Стобом, що проштовхувався крізь натовп, намагаючись не відстати від дрібної сорокунової постаті.
Наздогнали Стоба біля якоїсь загорожі, де стояли живолупи. Тут на столах чого тільки не продавалося: від різьблених амулетів, нагрудників та шкіряних рукавиць до великих підвішених туш волорогів, вепрів і тілдерів. А Стоб стояв перед тим усім і тільки чухав потилицю та роззирався довкола.
— Отут він був ще мить тому, а це мов крізь землю провалився! — сердито бурчав він. — Гей, ви там! — гукнув, обернувшись до невисокого живолупа з полум’яним чубом, який саме викладав задимлений тілдеровий окіст на найближчий стіл. — Ви не бачили його? Такого паршивого куцого сорокуна.
Живолуп повернувся спиною до Стоба і покрадьки зиркнув праворуч, потім — ліворуч.
— Я сказав… — сердито підвищив голос Стоб.
— Я чув, що ти сказав, — стиха, не обертаючись, відповів живолуп. — Ви знайдете Гекле на задвірку, за параваном. І хай вас не ошукує зовнішній вигляд.
Стоб грубо пропхався повз живолупа і на задвірку відсунув набік завісу, за якою ховалася невелика кімнатчина. Маґда й Рук — за ним.
— Дякуємо! — шепнув Рук, минаючи живолупа.
— Хай щастить! — різко відказав той.
Сорокун був у кімнатчині — сидів біля невеличкої грубки на килимку з тілдерової шкури. Коли завісу знову запнуто, полум’я від світляка, що горів у грубці, кинуло на всю обставу м’який пурпуровий відблиск.
— Прошу, мої хоробрі, безстрашні друзі! — запросив їх сорокун. — Сідайте. Нам треба поспішати, бо тут, на Східному сідалі, ви щомиті важите головою.
— Ну, твоя оселя має приємний, затишний вигляд, — похвалив Стоб, знічев’я сягаючи рукою, щоб погладити волорожачу шкуру на стіні. Та коли його пальці торкнулися хутра, шерстинки вмить наїжачилися, зробилися гострі, як голки. — Ай! — злякано скрикнув він.
— Не обманюйтесь, — провадив сорокун. — Скрізь довкола нас нишпорять сорокухи-охоронниці. Вони безнастанно влаштовують облави на долішні сідала, шукаючи контрабанди або… вивідачів, — додав він, повагавшись.
Рук ковтнув слину. Отже, вони — вивідачі, шпиги для цих страхітних пернатих створінь? Йому пригадалися жахливі клітки на Великій дорозі Багнищем — і він ураз відчув млість у всьому тілі.
— То ви і є отой провідник, що, як нам сказали, мав нас тут зустріти? — запитала Маґда.
Стоб, смокчучи вколотого пальця, дивився на сорокуна з відвертою зневагою.
— Я й справді ваш провідник, милостива панночко, саме я! — защебетав сорокун. — Звати мене Гекле, і ви зробите мені не одну ласку — тисячі ласк! — як дасте послужити вам.
— Авжеж, авжеж, — сказав Стоб. — Якщо ми в небезпеці, то чого ми тут стовбичимо?
— Трохи терпцю, хоробрий пане, — мовив Гекле, порпаючись у великій скрині, що стояла в кутку. — Зараз я вам усе поясню.
Рук упав навколішки. Голова йому стала напрочуд легкою — враз захотілося спати від тепла, що його давав світляк.
— Східне сідало — закрите місто, мої хоробрі друзі, — розповідав Гекле, діставши зі скрині оберемок якогось темного вбрання і розкладаючи його. — Для гостей тут є лиш один вхід і вихід — а саме, як ви переконалися, через східні Світлякові ворота. Купці з Нижнього міста — такі, як оце ви з себе вдаєте, — прибувають, продають свої товари і повертаються Великою дорогою Багнищем, везучи з собою товари з Темнолісу, куплені на Центральному торговищі.
— То як же нам вибратися з цього триклятого міста, щоб потрапити в Темноліс? — нетерпляче запитав Стоб.
— Тільки сорокуни й сорокухи можуть виходити зі Східного сідала чи заходити туди з темнолісівського боку міста, — провадив Гекле. — У такий спосіб Сестри-Сорокухи тримають у своїх руках всю торгівлю між Нижнім містом та осадами Темнолісу. Дуже просто і воднораз блискуче. Сорокухи закуповують товари в Темнолісі й везуть їх на сідало, де вимінюють на нижньомістові товари, які використовують на те, щоб закуповувати ще більше темнолісівських товарів, — визискуючи в такий спосіб і нижньоміщан, і темнолісняків. Ось чому зі Східного сідала немає виходу ні для кого, хто не є сорокуном чи сорокухою.
— То ви кажете, ми в пастці? — запитала Маґда з панічним жахом у голосі. — І єдиний шлях звідсіля — назад до Нижнього міста, тудою, кудою ми сюди прийшли?
— Ні, не зовсім так, милостива панночко, — заперечив Гекле, знов повертаючись до скрині.
— То як же ми виберемося з Сідала в Темноліс? — допитувався Стоб.
— Дуже просто, — відповів Гекле, обертаючись до мандрівців. — Якщо лишень сорокунам та сорокухам дозволено виходити через західні, Темнолісівські ворота, тоді ви станете сорокухами!
І він підніс угору три грубі, увінчані пір’ям маски — кожна з гакуватим зазубленим дзьобом і чорними ямами очниць.
— Ти що, жартуєш? — засміявся Стоб. — Ця штука не пройде!
— Але ж досі проходила! — заперечив Гекле несподівано поважним голосом із гострими, деренчливими нотками. — І тепер пройде. — Глянувши на троє набурмосених облич перед собою, він раптом засміявся. — Ви, мої чудові хоробрі друзі, станете Справжніми Сестрами, шанованими жрицями Золотого гнізда. Ось вам ваші строї. — І добув зі скрині важкі чорні ризи, прості й доволі сіренькі проти крикливих костюмів, уподобаних серед більшості сорокух. — А ось ваші маски. — І подав кожному з них по головному убору з пір’ям. Хутенько одягайтесь! Часу в нас обмаль.
Вони понацуплювали костюми Гекле на свої купецькі лахи, позащібали їх спереду, а тоді надягли на голови маски. Гекле вислизнув з кімнатчини і з амить вернувся з великим дзеркалом із полірованого молочного дерева.
Рук обернувся і поглянув на себе в дзеркало. У цих важких шатах та в розцяцькованій машкарі він і справді був викапана сорокуха — якщо не рахувати однієї деталі.
— Але ж, Гекле… — почав він, не впізнаючи свого голосу, такий здушений добувався він із-під дзьобатої маски. — Очі! Таж наші очі напевне зрадять нас — я хотів сказати: їхній погляд. Вони ж і не жовті, й не люті, й не…
— Ну, й дурень же я, милостивий мій паночку! — зареготав Гекле. — Геть забув! Ось, візьміть оці окуляри. Без окулярів жодна Справжня Сестра, як вона себе поважає, нізащо не вийде на люди.
I подав Рукові окуляри з товстими чорними шкельцями. Хлопець насилу якось примостив їх на масці, насадивши носову частину на фальшивого дзьоба.
— Але ж я нічого не бачу! — запротестував він.
— I не треба! — поблажливо захихотів Гекле. — Справжні Сестри тільки й дозволяють собі дивитися, що на яйця в Золотому гнізді, які знесла сама Матір Сідала. А решту часу носять окуляри з вугільного шкла, аби вберегти себе від нечистих видовищ.
— Але ж, якщо нам не видно. — почав Рук.
— …то на те коло вас я, — закінчив з низьким уклоном Гекле. — Я ж бо ваш провідник — мені вас і вести. Усі Справжні Сестри мають провідників і, як ідуть, то тримаються за золотий ланцюг. Але мушу вас застерегти. — Тут Гекле знагла знову споважнів, і в голосі його знову пробилися гострі нотки. — Ви, хай там що, не повинні скидати окуляри. Просто мовчіть і звіртеся у всьому на мене. Бо, коли нас схоплять, то кара за вдавання сорокух, а надто Справжніх Сестер, буде справді жахлива, хоробрі мої друзі.
— Що ж це за кара? — запитав Стоб, намагаючись приховати неспокій у голосі.
— Нас засмажать, — сказав Гекле просто. — Засмажать живцем, на рожні, на Центральному торговищі. Ну, в дорогу!
Коли Рук пізніше згадував усю подальшу мандрівку до Темнолісівських воріт Східного сідала, то все не йняв віри: як йому пощастило пережити оті всі жахіття? Не один місяць опісля йому снилося власне надсадне дихання в осоружній машкарі, а ще — атраментова чорнота окулярів з вугільного шкла та звуки горішніх сідал: чудні, незнайомі й тим зловісніші.
Вони вперто п’ялися вгору, усе вище, вище й вище. Навіть у масці Рук відчував: з висотою повітря дедалі свіжіє. Незграйний гамір долішніх сідал лишився десь там, унизу, але його змінили химерні вигуки сорокух, що прогулювалися по горішніх хідниках: ті вигуки викликали у юних мандрівців тривогу. То щось воркувало, то верещало, то чудернацькі горлові стакато, наростаючи, зненацька вивершувалися моторошним ухканням та пронизливими зойками.
— Спокійно! — прошепотів Гекле, ведучи їх за кінець свого золотого ланцюга, мов приручених ягнят. — Сестри просто переспівуються між собою. Нічого хвилюватися.
Але Рукові від тих звуків кров холола в жилах. Скільки вже вони йдуть? Страх, дедалі більший страх нашіптував: «Багато годин». Хоча насправді могло минути лише кілька хвилин, щонайбільше — півгодини. Запитати в Гекле? Ба ні, то було б божевілля — озиватися тут бодай словом. Та ще й Стоб позаду раз у раз наступав йому на п’яти, і Рук аж губу закушував з болю.
— Спокійно, ваша ласкава святосте, — воркував Гекле, а тоді загукав: — Дорогу Справжнім Сестрам! Дорогу!
Рук почув, як заклацали кігті по дощаному хіднику: то поважні сорокухи відступали набік, пропускаючи процесію.
— Перекажіть наші привітання Золотому гнізду! — розітнувся різкий голос якоїсь сорокухи.
— Хай не переводяться яйця в Золотому гнізді! — побажав другий голос.
— Плідного висиджування! — додав третій.
Звідусіль чулися побажання. Рукові в грудях, наче молотом гупало — так шалено калатало серце. Він щосили намагався приборкати корчі в шлунку та панічний страх, що клубком підступав до горла.
— Справжні Сестри благословляють вас! — співним голосом відповідав Гекле. — Справжні Сестри благословляють вас! — А крізь кутик свого дзьоба прошепотів: — Уже недалеко! Держіться купи! Ще один хідник — і ми опинимося біля зубощирячої стайні, що при Темнолісівських воротях.
Стоб знов наступив Рукові на п’яту. Рук добряче зашпортнувся — і його важкі окуляри з вугільно-чорними шкельцями майже зсунулися з дзьоба. У щілину, що відкрилася між маскою та шкельцями, ринуло денне світло, і він закотив угору ліве око. Відчувалось, як окуляри хилитаються на дзьобі.
— Обережно, сестро! — пролунав чийсь пронизливий голос.
Бічним зором Рук примітив високу, поважну матрону-сорокуху: препишно вбрана, обчіпляна прикрасами, вона сиділа на високій лаві з меншими на зріст, але не менш крикливо зодягненими товаришками обабіч. Тільки тут він упізнав той самий, знайомий уже сморід, що, дужчий за решту запахів, забивав дух. Матронине пір’я настовбурчилось, і вона вдоволено квокнула, пустивши у дірку під собою цівку білого, ядучого сорокушачого посліду, що полетів униз, на нижчі сідала.
— Отак воно ліпше, — муркнула вона і повернулася до товаришки. — Ну, то на чому ти зупинилась, Пазуриста?
— Так от, — озвалася її сусідка, і собі чвиркнувши у свою дірку струменем кислого смороду. — Той небесний пірат відтяв їй голову одним ударом! Принаймні таке я чула.
— Хутчій, сестри! — голос Гекле знову зробився різкий. Кігтями він шарпнув Рука за сукню. — Нам треба добутися зубощирячих стаєнь. Затямте: ми їдемо в Темноліс по матеріал для гнізда.
Рук змусив себе якось переставляти ноги. Він зіщулився, певен, що проникливі жовті очиська матрони-сорокухи, яка сиділа на оздобному нужнику, викриють його наступної ж миті.
— Зачекайте! — хрипко гукнула їм навздогін матрона.
Рук так і вкляк на місці. Окуляри заторохтіли на його дзьобі. Поважна сорокуха підвелася з місця, поправила спідниці. Рук не смів навіть дихнути на повні груди. Позад нього двоє його товаришів і собі завмерли. Матрона підійшла, і Рук міцно замружив очі.
— Хай благословенне буде ваше гніздобудівництво! — побажала матрона-сорокуха і вклонилася.
Рук і собі відповів поклоном, обережно схиливши голову і молячись, щоб окуляри лишилися на місці. Матрона відвернулася і поцокотіла кігтями геть, а за нею подалися і її подруги.
— А тепер — живо! — просто на вухо Рукові прошипів суворий голос Гекле. — Поки вони не повернулися.
Вони все йшли і йшли, чимдуж налягаючи на ноги, у кошмарі непослабної напруги та непевності. Рук тільки примічав бічним зором, як мелькають лихі обличчя сорокух. І коли вже будуть оті Темнолісівські ворота? А цей постійний страх, як би не спали з маски окуляри… Та ось ядучий дух сорокушачого посліду став розвіюватися — його витісняв теплий, затхлий пах зубощирів-скрадайл. Рук почув тихий, горловий їхній муркіт — тож вони вже біля стаєнь! Той муркіт звучав напрочуд заспокійливо!
Гекле повів їх сходнями вниз, і Рук навіть відчув тепло, що йшло від зубощирів. Зиркнув на них у щілинку між маскою т а окулярами. Ці істоти оточували їх, куди не глянь: сиділи на товстих гілках, мов на сідалах, і зорили на приходьків своїми сумними та невеселими очима. Гекле простяг передню лапу і, відв’язавши одного з зубощирів, передав пута Маґді.
— Злазьте на нього, — звелів він. — І беріть віжки в руки. Він не рушить з місця, поки не копнете його ногою в бік.
З допомогою Гекле Маґда обережно вилізла зубощирові на спину, пильнуючи, аби з голови не спорснула сорокушача личина. Обмацавши збрую, знайшла віжки і міцно їх ухопила. Обабіч неї те саме робили Рук зі Стобом. Насамкінець і Гекле скочив на свого зубощира, розвертаючи дебелу тварину.
— Вперед! — згукнув він.
Усі четверо вдарили зубощирів закаблуками в боки. І ці їздові тварини рушили: відштовхнувшись від гілок, де сиділи, задніми лапами, вп’ялися у гілку просто себе кігтями передніх кінцівок. Зубощир Гекле вів перед, і незабаром усі спустилися на хідник. Рук уздрів попереду — вгорі — великі ворота.
— Ми наближаємося до сторожової вежі, — оголосив Гекле, напинаючи віжки, щоб зубощир біг повільніше.
Троє Бібліотекарських Лицарів і собі притримали своїх плигунів. Усі четверо зубощирів перейшли на спокійний чвал: приземлюючись передніми лапами, вони водночас викидали задні ноги вперед. У кінці довгого хідника стояла сторожова вежа — вона дедалі наближалася.
— Що ж нам тепер робити? — запитала Маґда.
— А нічого, — відповів Гекле. — Пам’ятайте: ви — Справжні Сестри. Вам немає потреби озиватися до простих охоронниць. За вас говоритиму я.
Коли доїхали до сторожової вежі, наперед виступила темно-жовта сорокуха з іржавою пікою. До неї підійшов Гекле. Рук, Маґда і Стоб стояли собі осторонь, начебто байдужі до всього, з владно піднесеними головами, сліпі в своїх чорних окулярах.
— Ти ж чула, що я сказав, — розчув Рук за мить суворі слова Гекле. — Ми шукаємо матеріалів для побудови Золотого гнізда. — А тоді пролунало погрозливе: — І ти посмієш перепинити дорогу Справжнім Сестрам?
— Ні, ні! — поступилась охоронниця-сорокуха. — Проходьте!
Вона відвела піку і поставила при боці, клацнула закаблуками і схилила голову. Гекле поминув її верхи на зубощирові. «Справжні Сестри», тримаючись якомога міцніше, коли їхніх зубощирів часом хитало, проїхали відразу ж за провідником. Рук затамував подих і тільки молився, щоб охоронниця не розгледіла нічого за окулярами, ані зачула, як гучно калатає його серце.
Отак, один непевний крок за другим, вони залишили позаду Східне сідало і в’їхали у Темноліс. Як тільки останній з них перетнув межову смугу, Гекле підострожив свого зубощира, переводячи його на шпаркий чвал. Бібліотекарські Лицарі пішли за його прикладом, і ось їхня четвірка заглибилася у великий ліс, скачучи з гілки на гілку.
— Гей-гей! — закричав Рук, переповнений радощами, змішаними з полегкістю. — Гей-гей!
— Молодці, хоробрі мої друзі! — похвалив Гекле, сміючись. — Здорово трималися.
— А ви хоробрий провідник! — відказав Рук — і глянув через плече. Сторожової вежі вже не було видно. — Удалося! — видихнув він і ну зривати з себе сорокушачу машкару, окуляри та важкі ризи.
Маґда вчинила так само.
— Нарешті! — зітхнула вона з очима, повними радісних сліз.
А Стоб скинув свою маску і задивився на неї з відстані простягнутої руки.
— Гадаю, з мене була досить переконлива Справжня Сестра, — зауважив він. — Хай навіть я сам-таки про це й заявляю… О-о-о-о-ах! — скрикнув він, бо його зубощир якраз спіткнувся, і він мало не випустив віжок із рук.
Міцно, обіруч ухопився він за віжки, а сорокушача личина вислизнула в нього з пальців і полетіла, б’ючись об гілки та відскакуючи від них, униз, на лісовий діл. І тут Стоб помітив, що всі дивляться на нього.
— Що таке? — запитав він. — Чого це ви?..
А позаду, біля сторожової вежі, сорокуха-охоронниця приймала свіжого гостя — підлітка з чорною стернею на стриженій голові, який сидів верхи на зубощирові. Він відкинув каптура назад і тицьнув перепустку охоронниці під самий дзьоб.
— Ось, дивіться, — спокійно промовив він. — Ґломґлозерська печатка Найвищого Сторожа Ночі. Тут: відбиток великого пальця Вокса Верлікса. А осьдечки ще печатка: перехрещені пір’їни Сестриць-Сорокух. Сподіваюся, для вас це досить авторитетно, га?
— Так, пане, — відповіла охоронниця, люто шкребучи одну лапу пазурами другої. Невдало складався для неї день! — А що вас цікавить?
Ксант погладив пучками стрижену голову.
— Питаю, чи не проходив тут хтось допіру?
— Троє Справжніх Сестер, пане, — відповіла охоронниця, — і з ними ще провідник-сорокун.
— Хм-м, — хмикнув хлопець. — А чи не казали вони, куди путь верстають?
— Збирати матеріали для побудови гнізда, — не задумуючись, відповіла сорокуха.
Ксант тільки пирхнув.
— Аж на Вільні галявини, либонь? — припустив підліток.
Охоронниця збентежено схилила голову набік.
— Ба ні, сорокухи на Вільні галявини не ходять, — заперечила вона.
— Авжеж! — погодився Ксант і, відвернувшись від неї, смикнув за віжки. Зубощир-скрадайло рохнув, нюхнув повітря і помчав геть, стрибаючи з гілки на гілку.
Ксант твердо тримався курсу. І не озирався назад.