Останній із небесних піратів

Розділ дев’ятий Темноліс

Четверо верхівців усе скакали й скакали у глиб лісу, скакали невтомно, аби хутчій опинитися чимдалі від Східного сідала. Вітер свистів у їхньому чубі, й нутрощі підступали до горла, коли їхні зубощири — несхибні, проте навальні, аж дух захоплювало! — шугали з гілки на гілку поміж дерев; тож-бо Стобові, Маґді й Рукові нічого не лишалось, як щосили триматися за віжки. Понад годину мчали вони отак без передиху, не сходячи на землю. Десь аж надвечір Гекле дав нарешті знак, мовляв, уже можна спокійно спускатися з верховіть.

— А ти певен? — тривожно перепитав Стоб. — Тут немає чав-чавів?

— Чав-чави рідко так віддаляються від сідал, — запевнив його Гекле. — До того ж ви досі, певно, потомилися. По землі їхати куди легше.

Ні Маґду, ні Рука не треба було припрошувати двічі. Обоє знемагали від такої гойдливої, труської їзди. Різко копнувши своїх «плигунів» закаблуками в боки і смикнувши віжки донизу, вони почали довгий спуск до лісового долу.

Гекле їхав за ними. А Стоб, пересвідчившись, що нічого страшного з товаришами не скоїлося, і не бажаючи відставати, спускався зразу ж за їхнім провідником.

Рук невдовзі пристосувався до ритму рухів свого зубощира, що рівномірно, стрибок за стрибком, мчав уперед.

— Аж не віриться! — загукав він до Маґди. — Стільки довгих років пронидіти під землею. Знаєш, мені чи не щоночі снився Темноліс. І ось я в ньому! — Він зітхнув. — Тут іще дивовижніше, ніж я собі уявляв!

Із землі, мов величезні колони, виганялися вгору товстеленні вікодавні дерева. Деякі стовбури були ребристі, інші — жолобчасті, ще інші — вкриті великими бульбуватими нароснями та вузлами, але всі до одного зносилися у височінь, вихоплюючись крізь зеленасте, тіняве повітря до світла, розлитого десь там нагорі, над густою листяною стелею. Подекуди дерева росли рідше, і тоді поміж них пробивалися зверху сліпучі стовпи соняшного світла, сягаючи долу, і спонукаючи до росту всілякі кущі та чагарники. Скрізь бриніли на вітрі-тиховії дерикущі, розпукувалися схожі на мушлі квіти чагарів-черепашників, а плющ-волохань обкручувався спіралями довкола товстих стовбурищ і блискотів, мов парча. Скачучи, Рук загледів ген-ген ліворуч галявину сон-дерев, що мерехтіли такою звабливою бірюзою.

— Що за краса! — вигукнув він.

— …за краса! — озвалася луна.

У найближчому кущі щось гарячково зашаруділо, і краєчком ока Рук примітив там якийсь рух. Він озирнувся і побачив дрібненьке пухнасте звірятко з темно-синьою вовною та великими зляканими очима: зробивши кілька стрибків по зарослому травою ґрунту, воно скочило на високого світляка і хутко подерлося вгору, до рятівного верховіття.

— Дикий лемкін! — вигукнула Маґда. — Ой, як мило!

Дубові дзвіночки та ягоди-бриниці сповнювали повітря ніжною, дзенькітливою музикою. Ось вибухнув гриб-пахкуля, розкидавши навсебіч свої спори, і довкола розлилися приємні квіткові пахощі. Зграйка пипищиків знялася в повітря — справжній вибух лопотіння крил! — і похурчала геть.

— Розкіш! — на все горло крикнув Рук. — Яке ж бо тут усе розкішне!

— …розкішне…кішне…не…

— Еге ж, розкішне, хоробрий пане, — почувся поруч голос Гекле. — Але ж Темноліс іще й підступний. Куди підступніший, ніж ви можете собі уявити. Тож нерозумно було б привертати до себе увагу. Нам треба мандрувати тихо, тайкома — і завжди матися на бачності.

Рук неуважно кивнув головою. Вони саме мчали через пістряву галявину дрібніших дерев: росик, чиє перлисте листя вилискувало на чимраз жовтішому соняшному світлі; плакучих вербуків та соснопапороті… А дорогу їм поквапливо перебігла кумедна родина маленят: вони дріботіли довгою вервечкою, де найбільше вело перед, а найменше поспішало з самого заду, і кожне трималося зубами за хвостик того, що чеберяло попереду.

— …і ніколи не відбиватися від гурту, — знов долинув до Рука голос Гекле. Хлопець озирнувся на провідника. — Хоч би там що, ти не повинен іти сам, куди надумаєш, розумієш?

— Так, — відповів Рук. — Так, розумію.

— Хотілося б сподіватись, хоробрий пане, що ти й справді це розумієш, — похитав головою Гекле. — Він натяг віжки і зупинив свого зубощира біля старого хирлявого дерева з кількома миршавими листочками на гілках, із корою, що повідставала від стовбура і кришилася, осипаючись на землю, та з рубцями від численних бур, ударів блискавиць. — Ану потримай мого зубощира! — попросив Гекле Рука.

Рук виконав прохання. Тим часом над’їхали і Маґда з Руком. Троє Бібліотекарських Лицарів стали й зорили, як Гекле скинув заплечника, зліз своєму зубощирові на спину і сягнув до гнилого дупла, що чорніло високо на стовбурі. Ось сорокун запустив у дупло одного пазура.

Ніхто не зронив ані слова. Ніхто й не ворухнувся. Скільки вони їхали через Темноліс, Гекле безліч разів отак зупинявся, і вони затямили: їхнього провідника не можна в цей час турбувати.

Іноді він пристоював біля повалених стовбурів та відламаних гілляк і наслухав уважно: голова насторочена, пір’я настовбурчилось, аж тремтить, — після чого раптом накидався на кору і віддирав її; глянеш, бувало, на те місце, а там звиваються товсті білі хробаки! Якось він став, гребнув під собою листя і вигріб ціле гніздо червоних черв’яків, що повзали, вигиналися на всі боки. А то, бувало, клюне у м’яке порохно підгнилого сон-дерева і витягне наштрикнуту на дзьоба тучну гусеницю. І щоразу здобич опинялася в харчовому мішку Гекле.

З цікавості Стоб аж нахилився вперед.

— А що він робить зараз? — прошепотів він Маґді на вухо.

Дівчина стенула плечима.

А Гекле, відколи виліз на свого зубощира, так і стояв незрушно — тільки один його пазур ворушився, шкрябаючи. Шкряб-шкряб-шкряб! Гострий, як голка, кінчик пазура легенько дряпав набухлу кору довкола дупла. Шкряб-шкряб-шкряб!

Стоб нетерпляче труснув головою. А Рук випнув шию, щоб краще бачити.

Шкряб-шкряб.

Зненацька щось гучно зашкряботіло в дуплі, щось ясно-жовте блиснуло в отворі, й Рук аж ахнув, побачивши, як чиїсь хижі, блискучі щелепи зімкнулися довкола карлючкуватого кігтя. Однак же Гекле не здригнувся. Рук міцно тримав зубощира за упряж і невідривно стежив, як сорокун сповільна, легенько витягує гакуватого кігтя дедалі більше з дупла.

А за кігтем виринув на денне світло і цілий дупляний мешканець. Був він гнучкий, весь у лискучому панцері й членистий, схожий на низку болотяних перлин. І кожна частина тіла махала своєю парою тоненьких білих ніжок. Несподівано, чи не відчувши, що надто вже відкрився ворогові, господар дупла зажадав повернутися у спасенну темряву: він ураз скорчився і розчепив щелепи. Але Гекле виявився меткішим. Торохнувши в дупло дзьобом, він вихопив звідтіля всю тваринку — півтора кроки завдовжки! — і тіпав нею, аж поки та завмерла. А тоді, скочивши на землю і попустивши зав’язку на бесагові, кинув упольовану здобич на добуті раніше припаси.

— Ряба стонога, — похвалився Гекле. — Смакота…

— Смакота? — не повірив Стоб. — Цебто ти їх їси?

— Авжеж, їм, хоробрий пане, — запевнив Гекле. — Ліс повен їжі. Просто треба знати, де її глядіти.

Рук ізблід. Він собі гадав, ніби Гекле просто збирає цікаві зразки для колекції — можливо, з метою продати їх ученим Вільних галявин.

— Ви й справді збираєтеся спожити оту всю живину, що назбирали у свій мішок? — запитав він.

— Авжеж, хоробрий пане, — відповів Гекле з горловим смішком і, завдавши бесага собі на спину, скочив на зубощира. — Сонце вже низенько, — додав він. — Нам треба стати табором ще до настання ночі. Усі тримайтеся гурту і всі будьте пильні! Нам треба знайти якесь крислате дерево, аби перебути на ньому ніч. А тоді вже й про їжу подбаємо.

— Ти перший, — підступно запропонував Стоб, підносячи шпичку з насадженим на неї візерунчастим хробаком Рукові під самий ніс.

Рук сіпнувся, ніби от-от мав виблювати. Він був певен: щойно мить тому хробак ворухнувся!

— Не силуй його їсти, як не хоче, — сказала Маґда. — Зате у мене живіт уже до спини прилип!

— Їж-їж! — хихикаючи, підохочував хлопця Гекле. — Не бійся! Я волію споживати їх сирими, хоч і підсмажені вони не гірші на смак. Ну ж бо — воно вже не кусається!

— Я цього не певен, — заперечив Рук, тримаючи перед очима рум’яного, аж лискучого, тлустого хробака. Він заплющився, розтулив рота і відчайдушно клацнув зубами…

— Ніколи не думав, що такої заспіваю, — мовив нарешті Рук, — але те, що я їв, смакота смакотою!

— Навіть стонога? — запитав Гекле.

— Особливо стонога! — наголосив Рук, облизуючи пальці. — Я, власне, хотів спитати, чи ще не зосталося?

Гекле покопирсався у підвісній грубці.

— Ні, не зосталося, — відповів нарешті провідник-сорокун. — Порожньо, хоч покотись!

— Жаль! — разом сказали Рук зі Стобом і засміялися. На потрібне дерево наші мандрівці натрапили, коли вже й останні промені призахідного сонця згасли на лісовій долівці. То було величезне крислате олив’яне дерево з ґуд-зуватим сірим стовбуром та широким поземним гіллям. От зубощири винесли їх на дерево: стрибаючи й чіпляючись, стрибаючи й чіпляючись, — і там їм знов усміхнулося сонце, густо-жовте, наче меляса, і напрочуд тепле.

Опинившись високо на дереві, всі позлазили з зубощирів. їздові тварини посідали на одній грубезній гілляці, мов на сідалі, а Гекле їх до неї ще й поприв’язував. Наморені по цілоденній їзді, тварини швидко позасинали. А Гекле вивів трьох юних Бібліотекарських Лицарів на широкі гілляки, навислі над поснулими зубощирами, де визначив кожному з них завдання, які мали стати до самого кінця подорожі їхніми повсякденними обов’язками.

Маґда з Руком назбирали сухого паліччя: тоншого — на розпал, і товщого — для приготування їжі. Гекле прикріпив до гілки над їхніми головами підвісну металеву грубку, яку носив за плечима. Стоб почепив їхні три гамаки. Коли дрова були готові, Рук намостив попід стінками круглої грубки сухого хмизу, а Маґда запалила вогнище своїми небесними кристалами. Гекле ж тим часом приготував уміст свого бесага до смаження: помив, покришив, посолив і, нарешті, коли вогонь загуготів, понаштрикував шматочки на невеличкі рожни та й повсовував їх до розпашілої грубки.

Аж ось полум’я згасло, і тепер жарини, ці рештки зібраного заходами Рука та Маґди палива, мерехтіли різними барвами: то червоно, то багряно, то блакитняво, — виділяючи приємні духмяні пахощі й заколисуючи тихою музикою.

— Я цієї ночі спатиму як немовля, — позіхнула Маґда.

— А воно й вам усім не завадило б здрімнути, — зауважив Гекле. — Лізьте у свої гамаки, хоробрі панове й хоробра панно. А я сяду на сідало у вітті над вами і спатиму лише з одним заплющеним оком. Завтра вранці нам пахне мандрівочка!

Натомлені Стоб, Маґда й Рук підвелися і позалазили в гойдливі свої гамаки. Тепло від розпеченої грубки гріло прохолодне повітря.

— А ви нічого не забули? — озвався до них згори, зі свого сідала, Гекле. — Покриви Темряви заховали б вас від небажаних цікавих очей.

Тут троє Бібліотекарських Лицарів ураз пригадали, що подарував їм Професор Темрявознавства. Як один посідали вони у своїх гамаках та й давай розв’язувати шалики у себе на шиї. Рук дивився, як Стоб і Маґда розгорнули тонюсіньку матерію, обвили нею себе зі своїми гамаками — і зникли. Неслухняними пальцями розгорнув нарешті свого шалика й він. Шовк нічних павуків був напродиво тонкий та ніжний на дотик, мов бабине літо, і майже нічого не важив. Тільки-но хлоп’як хотів ним обгорнутися, як вітерець підхопив шовковий крам, і той тінню затанцював у повітрі.

— Прив’яжи його до мотузки в себе над головою, — порадив Гекле. — Ну от, бачиш!

Рук знову ліг у м’якенький гамак і, заклавши руки під голову, задивився вгору. Хоча Покрив Темряви і ховав його цілковито від сторонніх очей, крізь нього можна було дивитися назовні, й Рук встромив очі у стелю кострубатого листя в себе над головою, чорного проти місячного, аж ніби молочного, неба. Кругом лунали чудернацькі звуки. Кричали лісові сови та пурхайлеза. Покашлювали повзуни і попискували куарми. А десь ген далеко якийсь блукай-бурмило виводив йодлем — звертався до іншого свого родича. Почуваючись у безпеці й теплі, Рук щасливо усміхався.

— Я знаю: Темноліс може бути підступним, як каже Гекле, — заговорив він тихо, — але, як на мене, він усе одно чудове, чарівне місце…

— Надто після кошмарів страхолюдного Східного сідала, — сонно муркнула Маґда.

— Подумати лишень, — не вгамовувався Рук. — Одного чудового дня, коли ми завершимо науку і вирушимо у трактатні подорожі, ми полетимо над оцим лісом!..

Маґда притлумила позіх утоми.

— Я мрію дослідити життєвий цикл темнолісівської нетлі, — пробуркотіла вона.

— Нетлі? — перепитав Рук. — А я хочу вивчати блукай-бурмил! — Здаля знову долинуло дивне йодлювання, тільки цей раз іще більше приглушене відстанню. — Мені так не терпиться.

— Спав би краще! — кинув Стоб.

— Золоті слова, пане Стобе, — похвалив Гекле. — На нас чекає довгий день. — Він настовбурчив пір’я — нічний легіт свіжішав. — Добраніч, хоробрі панове! Добраніч, хоробра панно! — побажав сорокун. — Міцного вам сну.

— Добраніч. — долинув сонний Стобів голос.

— Добраніч, Гекле! — промовив Рук.

А Маґда, вже поринаючи в сон, тільки щось тихенько промурмотіла і перевернулася на другий бік.

Шість днів провели вони в мандрах — шість довгих, напружених днів безперервної їзди. Навіть Руків захват від того, що він опинився у цьому темному, загадковому лісі, почав потроху пригасати. Без кінця продиратися крізь гущавини було далеко не мед, а коли на додаток до всього вночі випадав дощ, наступного ранку вони вилазили з гамаків ще стомленіші й розбитіші, ніж тоді, як облягалися. Але до Вільних галявин був ще неблизький світ, і мандрівці не мали іншого вибору, як скакати далі, попри всю свою втому.

Гекле якомога підтримував їх: підбадьорював, вселяв певність, щовечора годував найдобірнішими лагоминами, підхвалюючи за їхні мисливські внески до спільного бесага, адже юні лицарі й самі дедалі частіше бралися до полювання. Але безнастанний гніт довгої, тяжкої мандрівки Темнолісом таки давався взнаки. Стоб і Маґда постійно гарикалися, а Руків сон чимраз частіше перебивали кошмари.

Одного вечора, за їхню подорож уже — шостого, коли вони сіли за свою вечерю з хробаків та грибів, атмосфера панувала особливо гнітюча. Стоб був не в гуморі, Маґда зробилася тонкосльоза, а Рук, який ще вдень був закуняв і звалився зі свого зубощира, хукав на своє добряче забите коліно.

— Невже ніхто більш не хоче? — запитав Гекле, підносячи кожному тацю зі смаженими залізнодеревними короїдами. — Юні бібліотекарі дружно замотали головами. Гекле дивився на них поглядом, сповненим любові. — Ви так добре справуєтеся, — похвалив їх сорокун-провідник. Стоб тільки пирхнув.

— Повірте мені, — запевнив Гекле. — Мені ще жодного разу не випадало вести через Темноліс такий рішучий і відважний гурт, як оце ви, мої голуб’ята. Стільки пройти за такий короткий час — чи то видано? — І він поклацав своїм дзьобом. — Тож вам утішно буде почути, що наша подорож добігає кінця.

— Та невже? — вихопилось у Рука. Гекле кивнув головою.

— Ми вже наближаємося до Срібних пасовиськ, — провадив він. Та враз його обличчя споважніло, а в голосі зазвучали знайомі гострі нотки. — Але мушу всіх застерегти: починається найнебезпечніша частина нашої виправи.

Маґда пригнічено шморгнула носом.

— Так я й думав, — понуро зронив Стоб.

— Ця ділянка лісу приваблює найнебезпечнішу звірину, — пояснив Гекле. — На цих пасовиськах, та й на густо заселених Вільних галявинах, простертих за ними, є чим поживитися всякому хижацтву. Від завтрашнього ранку нам доведеться брати очі в руки, ба навіть більше. Але не бійтесь! Ми не пропадем, пройшовши крізь стільки небезпек!

Тієї ночі Рукові спалося гірше, ніж будь-коли. Усі звуки, пташині скрики, усі подмухи вітру та шелести листя в гіллі вдиралися в його неспокійний, уривчастий сон, обертаючи всі його сновидіння на кошмари — на отой, найперший його кошмар.

— Мамо! Тату! — кричав він, але голос його ні до кого не доходив: людолови поволокли їх обох. Білогриві вовки завивали і гарчали. Работоргівці сміялися. Рук відвернувся, аби не бачити щойно сподіяних жахіть, аж…

— Ні! — зойкнув він.

Ось воно, знов. Насуває, бовваніючи, з пітьми — щось величезне, страхітливе. Простягає до нього лапи. Ближче, ближче.

— Ні! — закричав він на все горло.

І враз розплющивши очі, сів стовпчиком.

— Усе гаразд, хоробрий паночку, — долинув голос Гекле. Сорокун-провідник сидів на гілці над Руковим гамаком і співчутливо дивився на хлопця.

— Г-гекле! — звернувся до нього Рук. — Я тебе розбудив?

— Ні, хоробрий пане, — заперечив сорокун. — Стоб своїм хропінням розбудив мене ще дві години тому. — Він приязно всміхнувся. — Вставай та збирайся, — додав. — Кінець наших мандрів уже близько!

Але попри всі напучування Гекле атмосфера того ранку так і лишилася напружена. Спакувалися швидко й мовчки. Ще сонце не встигло настільки підбитися, щоб сягнути промінням лісової долівки, як наші мандрівці рушили. І до, й після обіду вони все скакали й скакали вперед, ні разу ніде не ставши на перепочинок.

— А як щодо бесага? — поцікавився Рук.

— Цього вечора побенкетуєте чимось вишуканішим, — усміхнувся Гекле. — Може, волорогом. А як поталанить, то й дубозаєм поласуєте.

Рук видивився вперед на все такі самі лісові тіні й похитав головою.

— На вигляд, — поділився він сумнівами, — нічогісінько не змінилося. Звідки ви знаєте, що Срібні пасовиська вже близько?

Очі Гекле прищулились, пір’я на голові затремтіло.

— Я просто відчуваю їх, пане Руку, — відповів він тихо і здригнувся. — Повірте мені, до пасовиськ уже палицею докинути.

Але їхні зубощири робилися дедалі норовистіші. Вони форкали, закочували очі, гребли землю лапами і закидали вгору голови. Одного разу Руків зубощир навіть поніс, і тільки завдяки блискавичній реакції Гекле Рук не відбився від гурту й не опинився сам-один у нескінченній пущі.

— Здається, я щось побачила он там, — сказала за якусь часинку Маґда. — Щось там сочить за нами…

Гекле притримав свого зубощира й уважно прислухався.

— Сміліше, панно Маґдо! — озвався він нарешті. — Може, то лісові свині шукають дубових трюфелів. Але їдьмо швидше — про всяк випадок!

Маґда спробувала хоробро всміхнутися, хлопці й собі заусміхались. Та коли темні, з багряними краями хмари насунули на призахідне сонце, їхні серця забилися частіше.

Зненацька з чагарів ліворуч спалахнуло щось жовтим та зеленим і гучно засичало — потім звідти вилетів летючий хробак і захурчав їм навперейми, так схарапудивши зубощирів, аж ті стали дибки.

— Спокійно! — закликав Гекле. — Загнуздайте свої нерви!

Рук усе роззирався довкола, рвучко поводячи головою туди-сюди і силкуючись розгледіти те, що чаїлося серед тіней, хоч би що там було. Раптом він добачив, як за дерево ковзнула темна постать. Хлопець здригнувся.

Трісь!

— Що воно? — сахнувся Стоб.

— Зберігайте спокій, хоробрий пане! — остеріг Гекле. — Від страху найлегший шерех видається громом.

Трісь!

— Знову щось луснуло, — пролепетав Стоб, нервово озираючись. — Он там.

Гекле кивнув головою.

— Тримайтеся гурту! — прошепотів він.

І підострожив свого зубощира, що перейшов на нерівний чвал. Бібліотекарські Лицарі зробили те саме. Трісь!

Цього разу тріснуло позад них і тихіше.

— Гадаю, ми відірвалися від переслідника, — зауважив Гекле, стишуючи біг свого плигуна. — Але про всяк випадок: щоб ніхто ні пари з уст, аж поки добудемося Срібних пасовиськ…

Зненацька щось просвистіло над їхніми головами. Почувся звук удару в дерево, захурчали трісочки. А за кілька вершків од місця, де сиділа Маґда на своєму схарапудженому зубощирові, ще й досі було видно, як бринить спис, увігнавшись крем’яним вістрям у стовбур великого світляка.

Маґда зойкнула. Стоб, відчайдушно силкуючись не брикнути додолу, припав до свого зубощира, що став дибки і заверещав. Другий спис пролетів повз них і вгруз у землю, розкидавши довкола шишки залізного дерева.

— На дерева! — крикнув Гекле. — І намагайтеся триматися гурту!

Та ба! Повітря довкола враз завирувало від густих, горлових голосів, схожих на злагоджене рохкання, і зубощири від тих згуків неначе показилися.

— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!

Зубощири безладно застрибали, заметалися, а їхні верхівці були абсолютно безсилі їх приборкати. Ще кілька списів просвистіло в повітрі.

— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!

— Руку! Стобе! — загукала Маґда, бо її зубощир метався, тужачись скинути її зі своєї спини. — Він не хоче дертися нагору! Я не можу його змусити… — І закричала, коли зубощир знагла поніс. — Рятуйте! Рятуйте!!!

— Тримайся! — гукнув до неї Рук. Він смикнув за віжки, намагаючись пустити зубощира навздогін за Маґдою. Але тварина мала на думці своє, і Рук сам незчувся, як вона скинула свого верхівця зі спини і цибнула на низько звисле гілля величезного залізного дерева.

— Тримайтеся разом! ще почув він крик Гекле.

Рук перевернувся на спину і роззирнувся навкруги. Десь іздалеку, з сутінків, ледь долинув Маґдин приглушений голос. Стоба і сорокуна-провідника ніде не видно.

— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!

Серце калатає в грудях, от-от вискочить. Рук звів очі вгору — аж на гілці залізного дерева сидить його зубощир! Він зіп’явся на ноги — і, зойкнувши від пекучого болю, що враз пронизав уражене коліно, знов опукою впав на землю.

— Сюди, друзяко! — прошепотів він. — Ну ж бо, сюди!

Але зубощир тільки лупив на нього згори нажахані баньки. Рук заскреготав зубами. Нічого не вдієш! Не йде зубощир до нього, — він сам піде до зубощира!

З похнюпленою головою Рук потяг, шкандибаючи, до окоренка залізного дерева. А коліно так пекло, ніби під наколінок увігналося лезо ножа і тремтіло від кожного його руху… Ближче. Ще ближче…

— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!

Раптом у повітрі просвистів ще один спис. Цей поцілив — зубощира в бік. З тихим стогоном тварина впала, мов шишка залізного дерева. Тіло гупнуло на землю і завмерло.

Рук закляк. А тепер? Що буде тепер?

— Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ! Уррґ! Аарґ!

Цей поспів лунав уже гучніше. Звуки линули начебто з усіх боків. Рук лишився сам-один, віч-на-віч зі смертельною небезпекою, поранений і нажаханий. Він не міг ні побігти, ні заховатися. І щось величезне сунуло на нього. Йому занудило, хвиля панічного страху сколихнулася в грудях. Подумалося: та це ж бо справджується недавній кошмар!

І тоді він побачив велетня. Височезне, неоковирне одоробло — схоже на нетряка, але більше, лютіше і набагато, набагато потворніше! Його широке тупе обличчя було поцятковане і все в рубцях. Плаский ніс нюхав повітря, важкі опуклі дуги брів супилися над глибоко посадженими червоними очима, що пронизували морок лісового долу.

Рук знов опустився на м’яку листяну підстилку, що вкривала землю, і затамував подих. Лишалася надія, що велет його ще не побачив.

— Уррґ! — рохнув той через плече, і до нього підійшов ще один печерник із вищербленими жовтими нігтями та довгим закошланим волоссям.

— Аарґ! — відповів першому другий. Він дістав списа з гігантського сагайдака, перекинутого через плече, і замахав ним у повітрі. — Аарґ!

Звідусіль залунали такі самі відповіді, а з-поміж тіней вийшло ще кілька незграбних обрів-печерників. Рук задрижав із жаху. Кожна з потвор носила на шиї черепи, цілі «намиста» черепів, нанизаних на шкіряні шворки. Коли печерники йшли, ті черепи торохтіли, щирячись своїми щелепами і зирячи навсебіч порожніми очницями.

— ААРҐ!

Перший печерник завважив Рука. Їхні погляди зустрілися.

— Ні, ні, ні! — замимрив Рук, відчайдушно намагаючись утекти поповзом на спині, хапаючись руками за всяку нехворощ.

Потворний велетень неквапно наближався. Ось він звів свою важку, м’язисту руку і кинув списа. Рук ухилився.

Спис просвистів над ним і впав у хащу за Руковою головою. Потвора дістала ще одного списа і, важко ступаючи, пішла на нього, торохтячи своїм намистом із черепів. Ось вона роззявила пащеку, показавши частокіл довгих, чисто тобі вовчих, зубів.

— ААРҐ! — ревнуло чудовисько.

Гострий біль пронизав Рукові уражене коліно. І він упав без сил. Ні, таки нема рятунку. Нічого він не вдіє. Він чув важку ступу, від якої стугоніла земля: гуп! гуп! Чув задушливий сморід. У мерехкому світлі зблиснули грубо обтесані грані крем’яного вістря, коли печерник замахнувся ним для удару.

— ААРҐ!

Рук заплющив очі. А ось і кінець його недобаченого кошмару, — майнула гірка думка.

І тут просто позад нього щось люто зашкряботіло, а тоді гучно захурчало. Печерник ще раз ревнув.

Рук роззирнувся і побачив густий, щільний рій маленьких сріблясто-чорних сухорлявих істот, що випурхували з заростей, куди шугнув спис, не влучивши в нього, Рука. Попри всю безнадійність його становища, в ньому прокинувся нюх, прокинулось завзяття щирого землезнавця. Ці пташечки, з їхніми довгими шпичастими дзьобами та куцими трикутними крильцями, доводилися безперечною ріднею щуроптахам, які колись гніздилися у трюмах великих небесних кораблів. Як і щуроптахи, вони літали зграями. Одначе, на відміну від своїх сумирних родичів-санітарів, ці невеличкі люті тварючки, либонь, були мисливці.

Летючи в повітрі великою хмарою, незліченні сріблясті створіннячка лопотіли своїми крильцями абсолютно синхронно. Поверне одне — повернуть і всі! У своїй сукупності вони нагадували полотнину, яку рве, підкидає, шамотає туди-сюди вітер.

— ААРҐ! — рикнув печерник.

Зграя враз розвернулась у повітрі й ринула на нього.

Гучно ревучи, велетень-печерник щосили вдарив по них списом. Кілька крихітних тварючок грудочками впали на землю, але їх була така тьма, що втрата п’ятьох-шістьох із їхнього числа нічого не важила.

— ААРҐ… — Рук мов заворожений прикипів очима до видовиська, де й подівся страх! І ось зграя вдарила. І поглинула печерника вмент! Повітря сповнилося звуками шматування та глитання, але тільки на мить.

Бо вже наступної миті тварючки, голосно скиглячи, залопотіли крильцями і злетіли в повітря.

Рук знов відчув крижаний подих страху. Зграя обгризла безталанного печерника до кісток. Там, де він щойно стояв, тепер стримів лишень білий кістяк і щирився порожній, без очей, без шкіри, без вух, череп. Але вже за мить на очах у Рука моторошний скелет повалився на землю, обернувшись на купу кісток. Серед них умостилося й жахливе намисто з черепів. А зверху на ту всю купу впав спис.

Уздрівши, що спобігло їхнього ватажка, печерники лячно завили.

— Аарґ! — загарчали вони. — Уррґ!

І, крутнувшись, кинулися стрімголов у хащу.

А зграя крихітних кровожерних пташечок круто розвернулась у повітрі, мить повагалася, роззираючись, немов великий небесний корабель під усіма вітрилами, а тоді, як один, захурчала назирці за печерниками, що чухрали неоглядки.

Якусь хвилину Рук не годен був поворухнутися. Тільки надсадно дихав, судомно ловлячи ротом повітря. Біля нього лежало з перебитою шиєю одне з тих крихітних створінь. Хлопець узяв пташину в руки. Така собі птичка-невеличка — менша за його долоню, луската. З охлялих щелеп стирчало по четверо гострих мов бритва зубів.

Рук тремтів. Саме собою таке створіннячко було ніщо, та коли їх збиралася велика зграя, вони ставали одним гігантським, страхітливим хижаком.

Рук закарбував у пам’яті найменшу особливість тієї крихітки-зарізяки, переживаючи однаково гострі почуття захвату й відрази. Якщо тільки він коли-небудь повернеться до бібліотеки, то опише цю пташку і дасть їй ім’я, а згодом якийсь інший юний бібліотекарський учень, може, візьме його трактат, прочитає і зачудується. Та як же її назвати? Ага, ось як: загризяка!

На превелику силу Рук якось зіп’явся на ноги, спираючись на один із розкиданих долі печерниківських списів, яких там валялося чимало. Роззирнувся навсібіч, нижучи очима похмурі сутінки. Хоч би куди він повернувся, скрізь ліс видавався однаковим. Рук зітхнув. Невже він урятувався від брутальних печерників з їхніми черепами та від пташок-загризяк тільки на те, щоб загубитися в хащах Темнолісу?

Ще вдома, у підземній бібліотеці, він не раз замислювався, чому майже всі, хто пише про Темноліс, називають його безконечним. Звісно ж, Темноліс зовсім не безконечний, заперечив би він тим авторам. Хіба не видно на мапі? Гляньте: отут він переходить у Крайземлю, а тут межує з Присмерковим лісом. Та коли помандруєш тим лісом із тиждень, то «безконечний» видасться цілком підхожим для нього словом. Він був такий неосяжний, що всяк, хто губився в ньому, міг проблукати його хащами до самого скону, так і не знайшовши стежки, що вивела б на узлісся.

Надто наляканий, щоб гукати загублених товаришів, Рук усе-таки рушив, приблизно орієнтуючись на далеку вечорову заграву. В його коліні пульсував біль, до того ж тепер, коли небезпеки минулися, він відчув, як охляв з голоду. Він усе дибав і дибав, безнастанно роззираючись на всі боки, тамуючи бажання закричати, бо з кожним його кроком лісові гуки робилися ніби зловісніші. «Спокійно! Спокійно!» — знай правив він собі.

Але що це? Начебто чиясь хода… Хтось ішов просто на нього!

— Усе гаразд, — прошепотів він уривчасто, знов опанований ляком. — Не панікуй!

Так. Так. Це направду кроки. Важкі, тверді. Невже котрийсь із тих жахливих, обчіпляних черепами печерників вернувся, аби його прикінчити? Рук присів за якимсь грубим стовбуром, що був обвитий плющем-волоханем, і почав сторожко звідти виглядати. Листя розсунулось, і…

— Гекле! — скрикнув Рук.

— Пане Руку! — вигукнув сорокун. — Невже це й справді ви? Ой, хоробрий пане, хвала Землі й Небу!

Рук незграбно звівся на ноги.

— Але ви поранені! Що вам таке?

— Моє коліно! — поскаржився Рук.

Гекле зліз зі свого зубощира і підбіг до хлопця. Схилившись, уважно оглянув коліно.

— Набрякло, — виснував провідник. — Але нічого страшного. Посидьте хвильку, я його полікую.

Рук як стояв, так лантухом і повалився на землю. А Гекле добув зі свого заплечника слоїк зеленої масті та бинт і почав обробляти коліно.

— А ви бачили оті летючі створіння? — запитав Рук. — Їх там тисячі в зграї! Вони вмить ізжерли гіганта-печерника — лишилися самі кістки.

Гекле кивнув головою, не перестаючи втирати масть у колінний суглоб.

— І не тільки його, — зронив він похмуро.

— Що, що? — Рук аж похолов, йому перехопило дух. — Це ви про… Стоба, Маґду?

— Я про решту печерників, — пояснив, підвівши голову, Гекле. — А хоробрі пан і панна живі-здорові й чекають нас край лісу, де починаються Срібні пасовиська.

— Хвала Землі й Небу! — полегшено видихнув Рук.

— Ну, от і готово! — вигукнув Гекле, міцно зав’язуючи кінці бинта. — А тепер залазьте на мого зубощира.

Вони пустилися жвавим чвалом: Гекле — правував спереду, а Рук — сидів позад нього і міцно тримався за сідло. Небагато й проскакали, як ліс почав рідшати. Вітер дув їм в обличчя і гнав по небу темні хмари. А ось і сонце — затопило лісовий діл своїм теплим промінням, і вперше за цілий день найближче майбутнє постало перед Руком у рожевому світлі.

— Уже недалеко, — озвався Гекле і показав на вервечку високих світляків. — Оті дерева — щось наче межа пасовиськ.

Рук усміхнувся. Таки дійшли! А за мить він уже нетямився з радощів.

— Гляньте! — закричав він. — Маґда і Стоб!

— Ваша правда, хоробрий пане, — погодився Гекле. — Але… Ой, ні! — Сорокунове пір’я нагороїжилось, очі, здавалося, от-от вискочать з очниць. — А то що таке?

— Що? Що? — скинувся Рук. Він щосили напружував зір, вишукуючи бодай якийсь знак небезпеки, та все даремно. Стоб і Маґда позлазили зі своїх зубощирів біля довгої колоди, поприв’язували тварин до найближчого світляка і стояли спинами до сорокуна та Рука, задивившись кудись за пасовиська. — Що ж там таке? — запитав Рук, раптом відчувши велику тривогу.

Та Гекле тільки сіпнув за віжки і вдарив зубощира в боки.

— Стережіться, пане Стобе! — закричав він на все горло, немилосердно поганяючи плигуна, але вітер відніс геть його засторогу. — Панно Маґдо!..

— Щось наче кричало? — стрепенулася Маґда.

— Я нічого не чув, — здвигнув плечима Стоб, сідаючи на колоду.

Маґда обернулася.

— Глянь! — схвильовано вигукнула вона. — Он Гекле! І Рука везе з собою!

— Але чого вони так мчать? — насупився Стоб. — Чого вимахують руками? Чи не женеться за ними котрийсь з отих жахливих печерників?

Маґда скочила на колоду, щоб краще бачити.

— Навряд, — відповіла вона. — Ніщо за ними не женеться. — І, склавши долоні човником, загукала: — Що там скоїлося? З вами все гаразд?

— Перестаньте махати руками, хоробра панно! — пронизливим вереском відповів сорокун. — І тікайте звідти геть! Обоє!

Рук уже трохи знав Гекле, тож розумів: Маґді й Стобові справді загрожує якась страшна небезпека.

— Тікайте звідти! Рятуйтеся! — закричав і він. — МЕРЩІЙ!!

Ураз щось лиховісно загуркотіло, гучно засичало. Задвигтіла земля. Вгору полетіло сухе листя. Двоє повзунів, мов ошпарені, шугнули кудись перед самим носом сорокунового зубощира, що мчав уперед.

Занімівши з ляку й очам своїм не вірячи, Рук побачив, як колода, що на ній сидів Стоб і стояла Маґда, раптом затряслася, крутнулася на місці й рвучко знялася в повітря. Вона звивалася. Вона хилиталася. З одного її кінця роззявилася кругла паща, обсіяна рядами гострих зубів, темною печерою зачорніла горлянка… «Колода» завила, запихкотіла, вся сповнена кровожерних лютощів.

— Стоб! — видихнув Рук. — Маґда…