Останній із небесних піратів

Розділ чотирнадцятий Лихоманка

Слабеньке молочне світло цідилося крізь дверну решітку спальні, тьмяно освітлюючи невеличке приміщення і падаючи поперечними стяжками на вирізьблене із золотавого дерева ліжко, де лежала, то засинаючи, то прокидаючись, кістлява постать із перев’язаним плечем. Кидаючись і крутячись під ковдрою з тілдерової вовни, юний Бібліотекарський Лицар обливався потом. Ось його ноги скинули ковдру. Затремтіли повіки.

Вовки… Скрізь круг нього лісові вовки, і жовті їхні очі жевріють яскравими жаринами. Звірі виють. Звірі гарчать. І людські голоси — сердиті, злякані голоси, — ячать, яріють…

— Ні, ні! — запхикав він, дико, безладно, молотячи руками.

Ось він один-однісінький, розчавлений горем, серед мовчазного, неосяжного, тінявого лісу. Він знову чотирирічне хлоп’я, — і починає ридати, нестримно ридає, сльози ручаями ллються з очей… Загублений, одинокий як палець, і так йому холодно, о, як тільки йому холодно!

Лелечки, знову до нього повернувся отой давній невідчепний кошмар!

Зненацька щось забовваніло серед тіней і посунуло на нього. Щось величезне. Щось загрозливе, з блискучими зубами і палахкими очима…

— Ну, ну… — долинув чийсь голос.

Рукові очі затремтіли і розплющилися. Плече йому сіпав біль.

Над ним стояв Щип із піднятим каганцем в одній руці й якимсь холодним, вологим листком у другій. Ось старий веретенник приклав його до Рукового лискучого від поту чола. Велике шклисте жукове тіло, здавалося, заповнило собою всю спальню.

— Борися, борися, хоробрий пане! — мовив він ще тихішим від співчуття рипучим своїм голоском. — Незабаром лихоманка минеться.

Щип перехилився над недужим і підбив йому подушку, відтак знов накинув на нього ковдру. Рук знов заплющив очі.

А коли їх розплющив, веретенника вже не було, але його каганець ще й досі мерехтів на столику під протилежною стіною, хоча ґніт із сичанням догоряв. Рук роззирнувся по невеличкій тінявій кімнатчині з її світляковою обшивкою та простою різьбленою обставою. Від тієї миті, коли — понад рік тому! — по їхньому прибутті на Озерний приплав, Парсимон уперше завів його до неї, Рук почувався у тепл і та в добрі у цій дерев’яній, подібній до кокона спальні.

Хлопець задивився на стелю, далі погляд його ковзнув по вузьких шалівках обшивки, по кутках і вниз по стінах. М’яке бурштиново-жовте світло каганця віддзеркалювалось у лакованому дереві. Та ось Рукові повіки обважніли. Прямі лінії між панелями викривились, розпливлися. Запульсував тупий біль у плечі, висмоктуючи силу і розливаючись по всьому тілі, мов повільна лісова пожежа.

Очі заплющилися. Дихання стало тихе й розмірене — Рук поринув у глибокий сон без сновидінь. А коли прокинувся, знову повернулася лихоманка.

Якусь мить бідолаха весь палав, постільна білизна змокріла, хоч викручуй, а шкіра стала пекуче гаряча. А ще за хвилину він уже весь трусився з холоду, наче його вкинули у крижану воду. Хлопець скрутився калачиком посеред ліжка, цокочучи зубами і стрясаючись усім тілом.

Гуки із зовнішнього світу засягали в його сни. Нічні крики тих темнолісівських мешканців, що сплять удень, а вночі виходять на полювання; приглушені, але схвильовані розмови підмайстрів, що гналися кудись повз його двері; часами завивання вітру та порощання дощу по даху, часами хлюпіт та плескіт розбурханого озера внизу, і тільки раз долинув далекий переливчастий крик самотнього блукай-бурмила.

Рук стратив усяке відчуття часу. Що там надворі? Ніч? Ранок? Скільки він уже лежить, то постогнуючи тихцем, то махаючи, безладно молотячи руками, невпинно борючись із гоблінівською отрутою, що струмує в його жилах?

— Не хвилюйся, — почув він якось чийсь голос. — І не намагайся говорити.

Хворий поволі розплющив очі. Кімнатчина пливла.

— Ми прийшли сказати «до побачення», — долинув лагідний голос.

— До побачення, — повторив Рук, і голос його був не голос, а якесь деренчливе гарчання.

Перед ним виринули з мерехтливо-золотавої сутіні два круглі обличчя. Він спробував скупчити на них погляд, але шия хилиталася з боку на бік. Ні, таке зусилля йому не до снаги.

Повіки затріпотіли і впали. Чиясь рука взяла його руку. Прохолодна, м’яка. Якимось надзусиллям він знову розплющив очі: згори вниз на нього дивилася Маґда. Позад неї стояв Стоб.

Рук спробував заговорити.

— Маґда. — прошепотів він, ледь ворушачи смажними губами. І ту ж мить очі йому заплющились.

— Руку! — зашепотіла дівчина зі сльозами на очах. — Ми зі Стобом вибираємося завтра в наші трактатні мандрівки. — І розридалася. — Ох, Стобе! — вигукнула вона. — Гадаєш, він коли-небудь нас почує?

— Він — боєць, — долинув Стобів грубуватий голос. — Він не здасться… Та й Щип робить усе можливе. Ходімо! Хай відпочиває.

Двоє підмайстрів підвелися, щоб іти.

— Хай щастить тобі, Руку! — мовили вони тихо. Рукові повіки затремтіли. Він відчув легкий цілунок на своєму гарячому чолі, — доторк вуст був прохолодний і сухий, — а ще — сосновий дух густого Маґдиного волосся. Яке важке, неймовірно важке його тіло!

Клацнула клямка — то зачинилися двері. Рук знову лишився на самоті.

На зміну ночі прийшов день, знову настала ніч. Знову й знову, коли вечоріло, коли, ллючися знадвору, тьмяніло молочне світло, являвся старий-престарий веретенник і засвічував каганця. Він купав Рука і закутував у ковдру; давав під язика краплі якихось чудодійних ліків і тулив олійно-трав’яні масті до жахливої рани, накладаючи на неї свіжі пов’язки з якоїсь тонесенької тканини.

Іноді Рук прокидався і бачив: коло нього метушливо клопочеться Щип, але здебільшого, коли веретенник його ніжно доглядав, він спав.

— Руку! Ти мене чуєш?

Рук розплющив очі. Він упізнав знайомий голос.

— Це я, Ксант, Руку.

— Ксант? — перепитав він пошепки і скривився від пекучого болю, що перебіг по руці від плеча до пальців.

Разом з ним скривився і Ксант. Його обличчя було бліде і спотворене мукою, а темні, глибоко запалі очі ще ніколи не виглядали такими зацькованими. Він відгорнув стріху навислого над чолом чуба і ступив ще крок до ліжка. Каганець у його руці хилитався туди-сюди.

— Я прийшов сказати «до побачення», Руку, — промовив він.

— До побачення, — тихою луною озвався Рук. — І ти також? Маґда й Стоб…

— Маґда й Стоб! — гірко засміявся Ксант. — Як я їм заздрю! — І вхопив голову в руки. — Плакала моя трактатна подорож, Руку. Моя стежка веде геть від Темнолісу — назад до Нового Санктафраксу.

— Нового Санктафраксу? — Рук силкувався зібрати думки докупи. Чи воно й справді щось таке коїться — а чи те все гарячкова маячня? — Але чому, Ксанте? — промурмотів він.

Гість відвернувся, і в сутінках Рук міг розрізнити лише його згорблені плечі. Коли ж той знову заговорив, голос його був тихий і зраджував хвилювання.

— Ти був мені добрим другом, Руку Човноводе, — мовив Ксант. — Коли інші просто не помічали мене чи брали на глузи, ти був біля мене, боронив, підбадьорював. — І, повагавшись, додав: — А я відплатив за твою дружбу неправдою і зрадою.

— Але… але як? — перепитав Рук. — Я не розумію.

— Я шпиг, Руку, — зізнався Ксант. — Я служу Орбіксові Ксаксісу, Найвищому Сторожеві Ночі. А Бібліотекарські Лицарі — мої вороги. — Очі його прищулилися. — Як ти гадаєш, чому жодна група підмайстрів не досягла Озерного приплаву після мого прибуття сюди? Бо то я виказав їх, Руку. А звідки гобліни з Ливарної галявини довідалися, що Варіс Лодд збирається до них у гості, га? Вони довідалися, бо то я наставив ту пастку, еге ж! Ох, але ж, Руку… — Ксант повернувся обличчям до Рука і став навколішки біля ліжка. Схвильовано схопив руку недужого тремтячими долонями. — Коли б я знав, що ти… один із єдиних двох людей, яких я будь-коли називав своїми друзями… що ти збираєшся летіти в ту виправу, я б застеріг тебе, Руку. Ти повинен мені вірити!

Хворий забрав свою руку.

— Ти? Ти нас зрадив? — кволим голосом промовив він. — Після всього, що ми пережили разом… Ох, Ксанте, як ти міг?

— Бо я належу до Сторожів Ночі, — гірко пояснив Ксант. — Вони володіють мною, моїм тілом і душею. Попри всі свої намагання я нічого не вдію — нікуди від них не дінуся. Гадаєш, я б не зостався ліпше тут, у цьому чудовому Темнолісі, якби мав таку змогу? — Він похитав головою. — Це неможливо, Руку. Я задалеко зайшов. Я заподіяв забагато шкоди. І тому не можу лишитися. — Він зітхнув. — Я такий самий в’язень Вежі ночі, як і мій друг Кулькап, до якого я мушу тепер повернутися.

Рук вдивлявся у Ксанта крізь приплющені повіки. У скронях йому стугоніло, зір застилало імлою.

— Саме Кулькап перший нарозказував мені всякої всячини про Темноліс та про свої пригоди з другом Живчиком, небесним піратом, — провадив Ксант. — То через нього мені довелося припхатись аж сюди, щоб побачити те все на власні очі, хоча для цього був тільки один-однісінький спосіб: стати шпигом. — Він знічено встромив очі в підлогу. — Певне, я зрадив вас обох.

Рук відвернувся. Лихоманка поверталася, та ще й з якою лютою силою! Ксант — зрадник? Рук не хотів вірити, що це правда. Ксант — його друг. Глибокий туск змішався з болем від рани, тіні довкола його постелі згусли, потемніли. Рук заплющився і дозволив хвилям лихоманки затопити себе.

Ксант глянув на сонного і напнув ковдру йому на плечі.

— Прощавай, Руку! — мовив він. — Навряд чи наші з тобою стежки зійдуться ще коли-небудь.

Ступив крок назад, відвернувся і необзир вийшов у круглі двері.

Тремтячими від хвилювання пальцями, Рук надяг свій цупкий зелений літунський костюм, підперезався поясом із кинджалом та сокиркою, підв’язав Феліксового меча, закинув за плечі невеличкі сакви з харчами і почав спускатися вежовими східцями. Хоча він ще не зміцнів остаточно і мав бліде, зболене обличчя, але головне було те, що він, із Щиповою допомогою, зумів подужати кляту гоблінівську трутизну. І тепер — за два тижні після відбуття Стоба та Маґди — настала його черга вирушати у свою власну трактатну подорож.

Варіс Лодд, стоячи біля підніжжя вежі, привітала його.

— Часами, — призналася вона, — я сумнівалася, чи цей день коли-небудь настане. Але ти, Руку, переміг. Я так пишаюся тобою! А тепер, Бібліотекарський Лицарю, — додала вона, киваючи головою на «Грозового шершня», що підскакував на прив’язку в кінці кону, — твій небесний човен жде на тебе!

Рук підійшов до свого суденця, обхопив обіруч гладеньку дерев’яну шию рукотворної подоби і потерся щокою об її голову.

— «Грозовий шершню»! — прошепотів. — Нарешті!

Ту ж мить позад Рука залунала чиясь хода. Він обернувся: до нього наближалися дві постаті. Одна — Парсимонова; полами приношеного плаща Великого Господаря маяв вітер. Друга — якогось довганя, бородатого, в чорній мантії; цей вітально підніс правицю. Руків погляд упав на білого місяця-молодика, вишитого в нього на грудях.

— Професор Темрявознавства! — вражено вигукнув він.

— Він прибув, Руку, ще як ти слабував: приніс вість про Ксантову зраду, — пояснила Варіс. — Кепські справи, кепські, куди не кинь.

Рук сумно кивнув головою. Двоє прибульців підійшли до нього. Професор узяв руку підмайстра і міцно її потис.

— Невже це й справді отой зелений підліток, що колись доглядав летючі аналої на Чорнодеревному мосту? — запитав він, блискаючи очима. — Дивина, та й годі! Але факт є факт: зараз ти готовий вирушити у свою трактатну подорож. Ти виявився слухняним і здібним учнем. Нині тобі випадає нагода зробити свій внесок у скарбницю знань, уже нагромаджених у бібліотеці Великобуряної палати. Ти добре справувався, Руку. Дуже добре! — І тут мов тінь від хмари впала йому на обличчя. — Хоча навряд чи була тобі яка поміч від одного твого друга…

— Від Ксанта? — вихопився Рук і затнувся. Ксантове зізнання, а тоді зникнення друга — чи не примарилося те все йому тоді, в гарячці? Відтоді він усякчас намагався викинути гризькі думки з голови.

— Ксант Філатін, — проголосив професор, — зрадник!

— Зрадник, — тихо повторив Рук. — Він… він був прийшов до моєї спальні, коли я хворів, якраз перед своїм… зникненням.

— Утік до свого лихого хазяїна, Найвищого Сторожа Ночі! — пояснив професор, хитаючи головою.

— Стільки добрих підмайстрів та їхніх вірних провідників загинуло через оте гадюченя, — скрушно зітхнув Парсимон. — Але годі про це, бо ми тут зібралися для чого іншого. Ксант Філатін незабаром приплатиться за свою зраду. А зараз… зараз ми вшануємо початок твоєї великої пригоди, паничу Руку.

Рук кивнув головою, але не озвався й словом. Він не міг думати про свого колишнього друга без того, щоб від тяжкої жури не пекло в грудях. І тепер відчайдушно силкувався відігнати гнітючі почуття. Сьогодні ж бо день його тріумфу, а не смутку, запевняв він себе.

Наперед вийшла Варіс.

— Пора в дорогу, Руку, — лагідно нагадала вона, але ще не встигла доказати, як над деревами вигулькнуло сонце. Варіс приставила долоню до очей дашком. — Нехай же твоя трактатна подорож буде безпечна і вельми плідна!

Рук підвів голову. І професор, і Парсимон, і Варіс — усі зичливо йому всміхалися. І він так само відповів їм усмішкою. Поруч нього загравали з леготом вітрила «Грозового шершня»: надто вже той застоявся, заждався.

Парсимон кивнув на небесного човна:

— Ач, як поривається в небо!

— Я не менше! — запевнив Рук, сам іще не вірячи, що настала врешті хвилина його відльоту.

Ще раз перевіривши, чи у всіх кишенях та петлях його літунського костюма є все потрібне, і затягши міцніше ремені свого заплечника, він обернувся до «Грозового шершня». Потім відв’язав небесного човна і скочив у сідло. Норовистий «Грозовий шершень» став дибки і нахилився.

— У добрий час, Руку! — гукнула Варіс.

Рук начепив захисні окуляри, взявся за мотузку горішнього вітрила і розпустив його.

— Земля і Небо хай будуть з тобою, хлопче! — урочисто проголосив Професор Темрявознавства.

Внизу під ним нап’ялося і спіднє вітрило. «Грозовий шершень» тремтливо злетів і нетерпляче завис у повітрі.

— І щасливого тобі повернення з трактатної подорожі! — закричав Парсимон. — У добрий час, пане Руку!

— У добрий час! — грянули всі.

Рук різко смикнув за мотузку двох вітрил. Вітрила наповнилися вітром. Гойднулися балансири. І Рукове серце заспівало, коли небесний човен побрався круто вгору в прохолодне, ясне, ранкове повітря.

— Щасливо зоставатися! — згукнув він через плече на прощання.

Долі під ним Озерний приплав швидко малів, а три постаті, що на ній стояли, задерши обличчя до неба і махаючи руками, зробилися такі крихітні, що вже годі було розрізнити, хто там є хто.

— Ось воно! — щасливо промурмотів Рук, якому знов затріпотіло під грудьми, коли він шугнув понад верховіттями дерев, що облямовували далекий кінець озера. Перед ним розкинувся неосяжний, таємничий Темноліс, брижачись під вітром, мов нескінченний океан.

Листя пролітало внизу ряботинням зелених та блакитних відтінків, а Рукові вже уявлялось, як його написаний трактат стає поруч із шедевром Варіс Лодд на сімнадцятому летючому аналої Чорнодеревного моста, глибоко під землею, в бібліотеці Великобуряної палати. Він ніби бачив свій том у шкіряній оправі, з тисненими золотом літерами заголовка: «Звіт самовидця великого містичного віча блукай-бурмил.»

Ген удалині зграя снігунів знялася вгору з верховіть і заширяла в повітрі, виблискуючи білими крильми в ранковому промінні. Ще далі, ближче до повитого серпанком небокраю, хляпав крильми гнилесмок, несучи в пазурах яйчастого кокона птаха помагай-біди, який вихитувався туди-сюди.

Рук насупився: його вразила неосяжність як Темнолісу, так і завдання, поставленого перед ним. І він одразу викинув з голови будь-які думки про закінчений трактат — тут не випадало спати серед білого дня. Він-бо пройшов такий довгий шлях відтоді, як Фенбрус Лодд, Великий Бібліотекар, оголосив прилюдно, що його, Рука Човновода, обрано Бібліотекарським Лицарем! Він дійшов до Озерного приплаву. Він власноруч витесав-вирізьбив «Грозового шершня» і навчився літати. А оце вже вирушає і в свою трактатну подорож.

— Нарешті! — прошепотів він, знижуючись до листяної опони Темнолісу. — Ось воно — починається.