Останній із небесних піратів

Розділ шістнадцятий Велике віче блукай-бурмил

Рук хутенько зібрав своє причандалля і склав на «Грозовому шершні». Ні, він ніяк не міг утратити цю блукай-бурмилиху! Тільки не тепер! Він так квапився, знімаючи та пакуючи свою підвісну грубку, аж накривка для полум’я відкрутилася і полетіла вниз, у пітьму.

— Прокляття! — лайнувся він пошепки. Ту накривку доведеться шукати цілу вічність, а тим часом Вемеру з кожною хвилиною віддалялася від нього в безмежжя пралісу… Вибору не було. Якось він та обійдеться без тієї штучки.

Стрибнувши в сідло «Грозового шершня», він розпустив вітрила, поправив висячі балансири і сіпнув мотузку двох вітрил — усе єдиним зграбним рухом. Небесний човен сплигнув з гілляки і, прорвавшись крізь листяну опону, злинув у чисте нічне небо.

— Де-бо ти? — буркотів Рук, вдивляючись у прогалини між дерев. Голос другого блукай-бурмила долинав начебто десь із заходу — і саме туди подався Рук. Якщо така воля Землі й Неба, то й Вемеру йде в тім самім керунку. — Де ти? — шепотів він. — Десь там, там маєш ти бути…

Нараз дерева внизу порідшали, і Рук угледів свою приятельку блукай-бурмилиху: вона шпарко, скупчено чим-чикувала вперед. Ішла рівно випростана, немов зачарована. Коли Рук наздогнав її, до нього долинуло її тихе бубоніння. Вона проказувала, знов і знов, одне тільки слово, слово, якого він не знав:

— Ворра, ворра.

— Ні, поки що не треба так близько, — прошепотів Рук, поплескуючи «Грозового шершня» по шиї і піднімаючи горішнє вітрило. — Ми не хочемо, щоб вона нас побачила. Ще рано! Хай-но ми дізнаємося, куди вона прошкує.

«Грозовий шершень» полетів черепашачим ходом, майже зависаючи, і Рук плавко скерував його праворуч, де ліс був густіший і можна було непомітно для Вемеру супроводити її. За час, поки він шугав від дерева до дерева, тримаючись тіней та пильнуючи, щоб ні на мить не згубити її з очей, Рук підбадьорився, його надії почали зростати.

— Долина Тисячі відлунків, — мурмотів він. — Невже я сподіваюся неймовірного?.. Невже… невже й справді це може бути те саме місце, де збираються блукай-бурмила? Велике віче? — Він погладив пальцями довгу, вигнуту шию «Грозового шершня». — Невже саме туди прошкує Вемеру?

Кілька годин він летів назирці за Вемеру. Запевне звідомлення, що його той другий блукай-бурмило переказав переливчастим співом, було вельми важливе: Рук іще ніколи не бачив своєї приятельки такою рішучою. Зазвичай Вемеру ходила лісом поволеньки, намагаючись не лишати по собі слідів, зате цієї ночі невтомно прокладала собі шлях, лишаючи за собою слід із витолоченого підліску та поламаного віття.

Раптом повітря розколов зграйний спів блукай-бурмил: семеро чи й восьмеро їх десь далеко попереду переливчасто виводили в унісон:

— Ворра, ворра, ворра, ворра… ве!

Те саме слово, яке тихо наспівувала й сама Вемеру! Коли хор голосів завмер, йому відповіли інші голоси. Десятки голосів. З усіх боків!

— Ворра, ворра… ве!

А по праву від парубійка руку гучніше за інших відповіла Вемеру:

— Ворра-ве!

Рукові сподівання зросли до неба. Авжеж, це має бути Велике віче! Бо що ще могло спонукати таку силу звірів-самітників збиратися докупи в лісі?

— Ворра-ве! — вигукнула Вемеру вдруге, і Рук побачив, що ведмедиха зупинилася на верху кам’янистого пагорба. Вона нерухомо бовваніла проти синьо-сірого неба, тільки вушка тріпотіли — чисто тобі великий кругляк, по якому пурхали двоє пипищиків, а не блукай-бурмилиха з м’яса та кісток.

Рук підлетів ближче.

— Вемеру! — гукнув він. — Вемеру, це я!

Посадивши «Грозового шершня» на пласкій кам’яній плиті акурат за спиною у Вемеру, хлопець скочив униз. Блукай-бурмилиха повернулася до нього.

— Ве-ве, — заговорив Рук, прикладаючи долоню правиці до грудей. — «Я прокинувся самітний. Ти покинула мене». — Він зітхнув і торкнувся вуха, а тоді показав на землю. — Верра-ве. — «Твоїми прощальними словами була мовчанка, і я пішов за тобою сюди».

— Ве! — рикнула Вемеру і пазурами, немов мечами, розітнула повітря. її очі палали. Її губи відгорнулися, вона вишкірила свої блискучі ікла та мерехтливі різці.

До такого повороту подій Рук аж ніяк не був готовий. От ніби він ураз став їй чужий.

— Але ж… — почав він, благально простерши руки.

Блукай-бурмилиха тихо, погрозливо загарчала — те гарчання добувалося десь із глибини її горлянки. Невже ця чужа, страхітлива істота могла бути лагідною Вемеру, його приятелькою? Досі він не чув від неї такого хижого гарчання. Ось вона ступила вперед і знов розтяла лапою повітря, все так само показуючи свої гострі зуби.

— Ве-ве! — «Ані кроку далі! Тобі зась іти за мною моєю стежкою!»

Рук ступив крок назад, звівши руки на знак захисту.

— Пробач, Вемеру! — сказав він. — Я не хотів тебе скривдити.

Ведмедиця щось буркнула, відвернулася і зникла в гущавині. Рук провів її поглядом, чуючи, як до горла йому підкочується болючий клубок.

— Що ж його тепер робити? — прошепотів він, сідаючи знов на «Грозового шершня» і злітаючи в повітря. Мовби відповідаючи на його запитання, знов озвалися переливчасті згуки блукай-бурмилячих голосів.

— Ворра, ворра, ворра… ве!

Рук затремтів. Ще ніколи він не опинявся так близько до стількох блукай-бурмил. Як можна було не піти на їхній поклик? Та чи має він на те право? Якщо Вемеру довідається, що він таки подався слідом за нею, не знати, що вона зробить. Але, знов-таки, він не міг відступити. Тільки не тепер. Надто далеко він зайшов.

Блукай-бурмилячі гуки-перегуки залунали голосніше. Хвилями здіймалися і спадали переливчасті поспіви.

Рук зважився. Він-бо мріяв про це, відколи в бібліотеці вперше був узяв до рук трактата Варіс Лодд. І ось йому випадає нагода довести, що він щирий Бібліотекарський Лицар. Рук спустився нижче і посадив «Грозового шершня» на товсту гілляку залізного дерева. Міцно прив’язав небесного човна швартівною мотузкою і зліз додолу.

Тримаючись тіней, обминув скелястий пагорб, де щойно стояла Вемеру, і подався попід деревами, слідом за смугою в итолоченого підліску, яку лишила після себе блукай-бурмилиха. Потім, обережно вийшовши з-під дерев, опинився на високому скельному виступі, навислому над чашею долини. Там, на самому краю, росло дерево, уп’явшись корінням у розколини в кам’яній породі, а довгим, товстим стовбуром покрутившись під кутом понад розверстою западиною.

Рук підбіг до того дерева, видряпався на нього, а далі обережно поповз крученим стовбуром, щоб опинитися над серединою долини. А блукай-бурмилячі виспіви довкола нього дедалі гучнішали, наростали.

— Небо вгорі й Земля внизу! — тихо охнув він, коли йому відкрилася картина дійства надолі. — Таж їх там, либонь, сотні! Коли не тисячі!

Рук потряс головою, не вірячи своїм очам. Скрізь, хоч би куди він кинув оком, були самі блукай-бурмила, що тихо погойдувалися в залитій місячним сяйвом долині, й кожен виводив один і той самий заворожливий поспів: густий, гортанний, він утворювався десь у глибині горлянки, виливаючись у тихіший, протяглий одноманітний стогін. Декотрі стовбичили самотою, а декотрі стояли парами, гуртами, які то більшали, то розпадалися, бо ці великі вайлуваті звірі без угаву сходилися і розходилися. Помалу-малу співи ставали злагодженіші, аж поки все зібрання почало виспівувати, мов єдина істота. Навіть дерево під Руком ніби бриніло від тамтого гучного ревища.

— Ось воно! — видихнув Рук. — Велике віче блукай-бурмил! Я їх знайшов!

Обхопивши похилого стовбура ногами, Рук став порпатися в заплечнику, шукаючи свого трактатного журнала та паличку з олив’яного дерева. Треба ж відтворити кожну подробицю такого дивовижного дійства, аби використати згодом у трактаті.

«Великі гурти постійно розпадаються й утворюються знову, — квапливо нотував він. — Мов у якомусь гігантському танці, що його кожен блукай-бурмило, мабуть, нутром розуміє… А співи — неймовірні, гучні, розкотисті…»

Тим часом співи внизу дедалі гучнішали. Дерево дрижало. І було в тому всьому ще щось…

Спочатку його нелегко було вхопити, але ось воно знову! Змішуючись із загальним хором і все-таки чимось вирізняючись із нього, лунали один по одному ще й сольні вигуки окремих блукай-бурмил, то підносячись над ритмічним ревом, цим звуковим тлом, то стихаючи і зливаючись із ним. Розібрати Рукові щастило лише уривки.

«Я з пустельних кряжів вершин-близнят…» «Я з височин туманних міжгір’їв…» «Я з темних, тінявих гаїв залізних дерев…» «з сон-деревних гаїв…» «з найглухіших, найтемніших нічних лісів.»

Рук мов заворожений вслухався в кожен окремий вигук.

«Я, з засніжених перевалів високого Світокраю…» «З вологих заболочених галявин…» «З буряних терників…»

Складалося враження, ніби Рук слухає мапу Темнолісу, яку змальовували блукай-бурмилячі пісні. Всяк оспівував свою домівку, і ці їхні співи, переплітаючись, ставали одним великим описом усіх місць, які тільки були відом блукай-бурмилам. Унизу під ним виспівувала справжня жива бібліотека, не бідніша за сховану в підземеллях книгозбірню самого Старого Нижнього міста, і цю бібліотеку берегли у своїй пам’яті блукай-бурмила, ділячись нею поміж собою на цих своїх Великих вічах. Від краси того всього Рукові запаморочилася голова, почали мліти руки-ноги…

Трактатний журнал вислизнув йому з пальців. У відчаї Рук шарпнувся, щоб ухопити журнал, який падав додолу, та ба! не тільки схибив, а ще й стратив рівновагу. Раптом він із жахом збагнув, що зірвався з дерева і падає! Махаючи руками й ногами, хлопець стрімголов полетів униз.

За мить він — гуп! ударився об тверду, виґрасувану землю, і зір йому заслала чорнота.

Голова Рукові йшла обертом. Він чув, як теплий вітер лоскоче йому тіло, а в обличчя світить якесь яскраве світло.

«Де це я?» — чудувався він.

Кров стугоніла йому в скронях. Усе пливло, вихорило перед очима. Дихав він уривчасто, судомно ловлячи ротом повітря. Та ось голова трохи проясніла, і він вражено скрикнув.

Зусебіч над ним нависали колом блукай-бурмила, пропікаючи його лютими поглядами. Їхні величезні ікла вилискували, очиці палали вогнем, та жоден з них не пускав пари з уст. Долина Тисячі відлунків поринула в мертву мовчанку.

Рук натужно проковтнув слину.

І враз височенний мов гора блукай-бурмило з гагатово-чорним хутром і товстими, закрученими іклами нахилився над ним. Рук бачив, як великі лапи опустилися на нього; відчув, як холодні гострі кігті схопили його тіло. У ніздрі шибнув затхлий дух чорного хутра, кислий віддих пащі.

— Ой! — зойкнув він, і в животі все перевернулося, коли ті лапи легко мов пушинку підняли його в повітря.

— Ве! — ревнув напасник. — «Як ти посмів!» — І Рук відчув, як усе гігантське блукай-бурмилове тіло затряслося від обурення та люті, коли пелехатий труснув ним і ревнув: — Ве-верра!

Ніколи ще не доводилося Рукові бачити такого сердитого, такого… такого мстивого блукай-бурмила. Закляклий від жаху, Рук не годен був зворухнутися, бо й решта блукай-бурмил підхопили звіриний крик, від якого кров холола в жилах, і луна тисячоголосого ревища пішла гуляти по долині.

— Ве-веґ-веррух? — рикнув великий чорний блукай-бурмило, перекрикуючи оте все тисячоголосся. — «А це хто сюди вдерся — на терен нашого святого віча — хто посмів красти відлунки нашої долини?»

— Ве, — відповів Рук тихим тремтячим голосом. — Ве-воор. — Насилу вивільнивши правицю з немилосердного блукай-бурмилячого стиску, він легко торкнувся нею своїх грудей. — «Я прийшов як друг. Я не хотів нікого скривдити».

Блукай-бурмило завагався. Його здумілі очі вдивлялися в Рукове обличчя, мовби запитуючи: «Що воно за проява, що знає таємну блукай-бурмилячу мову?»

Рук відчув звірове збентеження.

— Верра-веґґа-ві-іґ, — пояснив він тонким, співним голосом. — «Я друг блукай-бурмил: Та-що-з-щербатими-іклами-гуляє-під-місяцем і я ходили однією стежкою».

Блукай-бурмило наморщив чорного лоба і водив очима по юрбі одноплемінців, вишукуючи в морі сердитих облич Вемеру. Коли ж її угледів, чоловічки його звузилися.

— Ве? — грізно прогарчав він. — «Це правда?»

Вемеру виступила наперед, похиливши голову й опустивши тріпотливі вушка.

— Ве-верру-у! Ве! — відказала вона, не підводячи голови. — «Мій товариш із лісової стежки приніс саму ганьбу нашому приятелюванню». — І відвернулася.

— Вемеру! — у відчаї скрикнув Рук. — Вемеру, благаю тебе! Я…

Чорний блукай-бурмило знову підніс його високо вгору. Він стис Рука ще цупкіше, погляд його очей став крижаний. Тримаючи хлопця в повітрі, пелехатий желіпнув на все горло:

— Ти, хто підслуховував слова, призначені тільки для блукай-бурмилячих вух, вчинив найгірше в світі блюзнірство. Злодію наших пісень! Викрадачу наших співів! Ти мусиш померти!

І тут чийсь самітний голос перекричав загальне шалене ревище:

— ВЕ! — «СТІЙ!»

Великий чорний блукай-бурмило враз закляк. Роззирнувся довкола. Рук — приголомшений і геть заморочений — спромігся лишень побачити, що якийсь блукай-бур-мило пробирається до них, розпихаючи юрбу.

— Ве? — «Хто говорить?» — запитав чорний блукай-бурмило.

Перед ним постала якась блукай-бурмилиха.

— Ве-ве! Верра-вех-ві-ірла! — прогарчала вона, торкнувши спочатку своє плече, потім свої груди. — «Я — Верало, сьорбнула повний ківш лиха на Ливарній галявині. Я знаю його. Він врятував мені життя».

Рук ошелешено витріщився на блукай-бурмилиху. Відтоді, як він бачив її востаннє, вона погладшала, хутро стало густе й лискуче. Але відмітні її прикмети, — чудне чорне кільце навколо ока та смуга через ніс, — непомильно свідчили: це й справді блукай-бурмилиха, яку Рук був урятував від гоблінівської стріли.

Чорний блукай-бурмило завагався. Блукай-бурмилиха підступила до нього і притулилася своїм великим кошлатим обличчям до його тварі.

— Вера-ве-верл! — «Моє серце плаче, просить милосердя! Змилуйся над ним!» — Ве-ве. Ві-іра-ві-іґ. — «Я гадала, він помер від отруєних паличок. Але він лишився живий».

— Верра-во-ор-ве, — тихо пояснив Рук. — «Я й справді був поранений, але моє серце ще й досі б’ється. У мене лишився рубець».

Він розщібнув на собі сорочку і відгорнув її край, оголивши рубця. Чорний блукай-бурмило обережно провів пазуром по вузлику зарубцьованої шкіри.

— Ве-ве. Вер-рг! — вигукнув він. — «Це правда. Ти носиш слід отруєної палички! — І, поставивши Рука, на землю, запитав: — Ти важив своїм життям заради одного з нас?»

— Ве-веррел-лур-раґуум, — пояснив Рук. «Я полюбив блукай-бурмил з першим своїм подихом і захищатиму їх до гробу. Я радо ризикував життям на Ливарній галявині».

Блукай-бурмиляче коло стиха загуло, забубоніло.

— Ве-велла, — запевнив Рук. — «Повірте мені: я щирий друг блукай-бурмилам!»

І тут над загальним гомоном піднісся чийсь голос:

— Ве-ве!

Краєчком ока Рук примітив: наближається ще один блукай-бурмило. Певніше — блукай-бурмилиха. Стара, згорблена, зі сріблясто-сивою вовною.

— Верра-лума-ві-іра-ве! — промовила вона ламким, надтріснутим голосом. — «Я відчуваю: він каже правду. Він друг блукай-бурмилам!»

Юрба, чию цікавість було розпалено до краю, обернулася до неї, дивлячись, як блукай-бурмилиха простує до юного порушника правил. Тихий гомін прокотився лавами блукай-бурмил, повз чию увагу не проходив жоден її рух. Стара сива блукай-бурмилиха схилилася над Руком і обняла його своїми ручиськами.

Рук удихнув теплий, моховитий дух її вовни, відчув биття її серця. То було надзвичайне почуття! Він почувся захищеним, зігрітим і спіймав себе на думці, що йому не хочеться, аби ці затишні обійми коли-небудь скінчилися.

Нарешті вона випустила хлопця зі своїх обіймів і задивилася на його обличчя.

— Ве-велла, веґі-ірал! — прошепотіла вона. — «Друзі до останньої тіні невідворотної кінцевої ночі!»

Блукай-бурмиляче коло схвально загуло. Чорний блукай-бурмило підвів свою здорову голову.

— Вера-Ґалу-ві-ір! — виголосив він. — «Ґала, найстарша зі старших і наймудріша з мудрих, сказала своє слово. Для мене це достатня запорука». — Ве-вурра-ловах! — «Вітаємо тебе! Ми зватимем тебе Верраловах — „Той, хто прийняв отруєну паличку“.

Блукай-бурмиляче товариство схвально заревло. Рук затрепетав від щастя.

— Ве! — сказав він. — „Дякую“»

Чорний блукай-бурмило поважно кивнув головою:

— Верра-вуур. Ве-ве. — «Ти не такий, як усі. Ще ніхто сторонній не був свідком нашого Великого віча — крім одного…»

І тут Рук відчув якийсь рух позад себе. Зиркнув через плече і побачив, що велика юрба блукай-бурмил розступається. Утворився довгий вузький прохід між ним і… ким? Вдивляючись у супротивний кінець проходу, Рук розгледів якусь постать: вона повільно йшла до нього.

— Що воно за мана… — прошепотів хлопець.

Той, хто наближався до нього, мав згорблені плечі, довгу, скуйовджену сиву чуприну і таку саму бороду. Його куртка, штани та чоботи були сирицеві й сирицею таки — у вигляді тоненьких ремінців — позшивані. Бортами його потертої камізельки з волорожачої шкіри маяв чимраз крутіший вітер. Коли незнайомець підійшов зовсім близько, Рук глянув йому в обличчя.

Загрубіла, поорана зморшками шкіра — і кожна зморшка, кожнісінький рубець натякали на якусь пригоду в житті незнайомця. Але очі! Ще ніколи Рукові не випадало бачити таких очей. Смарагдово-зелені й прозорі, мов кришталь, вони блищали при місяці, неначе належали комусь набагато молодшому.

Старий зупинився перед Руком.

— Гадаю, це твоє, — озвався він.

Рук опустив очі: мозолясті руки незнайомця простягали йому трактатного журнала.

— Д-дякую, — пролопотів хлопець, радо приймаючи свої загублені нотатки. — Але кому…кому я дякую?

— Мене звати Живчик, — почув він на відповідь. — Колись я був капітаном небесних піратів, боронив Старий Санктафракс. А тепер, як і ти, дружу з блукай-бурмилами. — Капітан Живчик тепло усміхнувся, й очі його засяяли ще ясніше. — Либонь, же про мене чув?