Останній із небесних піратів

Розділ перший Бібліотека Великобуряної Палати

Юний бібліотекарський учень прокинувся весь у холоднім поту. Зусебіч, відлунюючи в тунелях каналізаційної системи Нижнього міста, чулися пронизливі звуки ранкового співу рябощурів. Як ці тваринки дізнавалися, що над Нижнім сходить сонце, лишалося для Рука Човновода загадкою. Але звідкись вони це знали, і Рук був їм удячний за пробудження. Решта дев’ятнадцятеро бібліотекарських учнів, що спали в тісній опочивальні, засіпалися, заворушилися у своїх гамаках, але більш ніхто не прокинувся. Будильні ріжки мали просурмити аж за дві години.

Рук вислизнув із гамака, хутенько вдягся і навшпиньки став скрадатися по холодній підлозі. Ось він поминув лампадку, почеплену на вологій, моховитій стіні, й від руху повітря світельце заблимало. У найдальшому гамаку замурмотів уві сні Мілвіст. Рук увесь похолов. Тільки б не попастися!

— Ради Неба, не прокидайся! — пошепки заблагав Рук, коли Мілвіст почухав собі носа. Але той тільки писнув, сердито, чи, може, злякано, перекотився на бочок і завмер.

Нарешті Рук вибрався зі спальні й пірнув у морок вузького коридору. Повітря було холодне і липуче. Чоботи заляпотіли по калюжах, краплі води зривалися зі стелі, й чимало їх потрапляло йому за комір.

Коли нагорі, в Нижньому місті, дощило, підземні тунелі та труби наповнювалися водою, і бібліотекарські учні щосили намагалися не пустити води до мережі водозбігів, яку вони звали своєю домівкою. Але вода все одно слезила крізь стіни і крапотіла з кожної стелі. Від неї сичали, а то й зовсім гасли, настінні лампи. Вода падала на матраци, на ковдри, на зброю, на одежу — та й на самих майбутніх бібліотекарів.

Рук здригнувся. У голові йому й досі відлунював сон. Спочатку з’явилися вовки, як завжди — вовки. Білогривці. Вони валували, їхня шерсть їжачилась. Жахливі жовті очі палахкотіли в темному лісі…

Батько кричав, щоб він, Рук, заховався; мати лементувала. А їхній синок не знав, що йому робити. Кидався туди, кидався сюди, але скрізь палахкотіли жовті очі й лунали уривчасті, мов гавкіт, накази людоловів.

Рук насилу проковтнув слину. Так, страшний то був сон, але далі почалося щось іще гірше, куди гірше!

Ось він сам-один у темному лісі. Виття вовчої зграї людоловів помалу даленіє. Відходячи, людолови потягли з собою і його матір з батьком. Більше Рукові вже ніколи їх не побачити. Він, чотирирічне хлоп’я, загубився у безмежжі Темнолісу, і… щось наближалося до нього. Щось величезне…

А тоді…

Тоді він прокинувся, весь скупаний у холодному поту. В вухах лящав хор рябощурів. Достоту, як і попереднього разу, а також того, що був перед попереднім. Кошмар повертався що кілька тижнів, завжди один і той самий, — усе повертався й повертався, скільки Рук себе пам’ятав.

Кінець коридору Рук збочив ліворуч, далі — ще раз ліворуч; потім, через п’ятдесят кроків, різко взяв праворуч і опинився у низькій, тісній трубі.

Новаки вічно губилися в цих неймовірно складних лабіринтах труб і тунелів. Але Рук Човновод ще ні разу не збився з дороги. Він знав кожну цистерну, кожне приміщення, кожний риштак. Знав ще й інше: труба, якою він оце йшов, веде навпростець до Бібліотеки Великобуряної палати і, хоч він устиг помітно підрости, відколи відкрив для себе цю стежку навпростець, — через що тепер мусив згинатися та спотикатися, — все-таки сюдою можна було добратися найшвидше.

Вийшовши з протилежного кінця труби, Рук сторожко розглянувся довкола. Праворуч від нього губився в тінях широкий Головний тунель. «Цілком безлюдний!» — задоволено відзначив він подумки. А ліворуч — Головний закінчувався великою, багато оздобленою аркою, за якою починалася сама палата.

Рук ступив крок уперед, і серце йому затрепетало: перед ним відкрилася вся палата підземної бібліотеки. Хоча майже десять років він бачив її чи не кожного дня, щоразу це місце зворушувало його мало не до сліз.

Повітря було тепле від грубок із палахкими дровами, а від сотень вентиляторів, що тихо шамотіли своїми лопатями, віяв ніжний легіт. «Стада» летючих аналоїв, де зберігалася велика бібліотека дорогоцінних берестяних сувоїв та оправлених трактатів, легенько коливалися туди-сюди, натягуючи ланцюги, що кріпили їх до чудового Чорнодеревного мосту внизу. Прикрашений вигадливим різьбленням міст був перекинутий через усю велику склепінчасту палату, з’єднуючи дві сторони Великого Головного тунелю. Поруч нього стояв давніший Світляковий міст, а також видніли численні помости. Внизу текли води найбільшого у Нижньому місті риштака.

Рук постояв хвильку при вході в палату, відчуваючи, як тепло зігріває все його тіло. Боже борони, щоб тут капотіла чи протікала десь вода — неоціненна книгозбірня, за справу заснування та захисту якої заплатили життям стільки мудреців-землезнавців, мала бути вбезпечена від ушкод!

Рукові пригадалися слова Альквікса Венвакса, старенького вже бібліотекаря. «Затям, хлопче, — научав той, — ця велика бібліотека зберігає лише дрібку знань, прихованих ген там, у Темнолісі. Але їй ціни нема. Ніколи не забувай, Руку, що дехто ненавидить Бібліотекарських Академіків і піддає землезнавство сумнівам; ці негідники зрадили і переслідували нас, звинувативши у поширенні кам’яної хвороби і змусивши шукати прихистку тут, далеко від сонячного світла. Кожен трактат добуто завдяки смертельному ризикові котрогось бібліотекаря та загибелі ще котрогось, який того трактата захищав. Але ми не здамося. Нові й нові обранці — Бібліотекарські Лицарі — мандруватимуть до Темнолісу, щоб зібрати неоціненну інформацію і примножити наші знання про Світокрай. І одного чудового дня, хлопче мій, настане й твоя черга.»

Обережно, покрадьки Рук залишив тунель і вихопився на Чорнодеревний міст, не витикаючи голови над балюстрадою. На сусідньому мосту хтось був — і хто б то воно так рано? Може, якийсь троль-тягайло підмітає сміття, тільки й того. Але Рук не хотів ризикувати — його тут не повинен бачити ніхто.

Мимохідь він машинально рахував швартувальні кільця. А як же інакше? Кожен бібліотекарський учень робив це автоматично, бо хто переплутає, котрий летючий аналой кріпиться до котрого ланцюга, той уже довго не затримається у Великобуряній палаті.

Рукові стало вміння та досвіду непомильно втрапити до сімнадцятого аналоя, де, як він знав, зберігався один незвичайний трактат. Називався він «Студія поведінки блукай-бурмил у їхньому природному середовищі». З усіх незліченних оправлених у шкіру праць, які тільки зберігалися в книгозбірні, то була найнезвичайніша — і з дуже простої причини.

Саме згаданому трактатові Рук Човновод завдячував своє життя. Хіба таке забувається?

Допевнившись, що троль-тягайло таки за ним не стежить, Рук ухопився за корбове колесо і став повільно його обертати. Ланка за ланкою, ланцюг накручувався на центральний вал, і летючий аналой з мочардерева дедалі знижувався. Коли він порівнявся з майданчиком для посадки, Рук перекинув гальмівного важеля через ланцюг і видерся на аналой.

— Обережно! — нервово прошепотів він, коли аналой присів і захитався. Рук плюхнув на лавку і міцно вхопився за стільницю. Йому аж ніяк не хотілося перекинутись назад і випасти в застояні води підземної річки. О такій ранній порі там ще не було жодного човняра, який би витяг його з води, а плавати він умів не краще за сокиру.

Медового кольору дерево було тепле і шовковисте на дотик. У теплих, сухих умовах бібліотечного приміщення зрубане в належний час і належно витримане мочардерево було вдвічі легше за повітря. Одначе, як то велося з усіма породами першорядної летючої деревини, найменше коливання довколишньої температури чи вологості здатне було порушити властивості мочардерева — ось чому мочар-деревні аналої постійно підстрибували та тремтіли, і вміння бодай недовго висидіти на одному з них було вже мистецтвом.

— Ану облиш свої вихиляси, ти, дурна дерев’янко! — суворо звелів Рук аналоєві. Посунувся на лавці — хилитання трохи вгамувалося. — Отак воно ліпше. А зараз трохи побудь тихо, поки я…

Примружившись на яскраву світляну кулю, звислу над аналоєм, Рук сягнув рукою і дістав великий оправлений у шкіру том із найвищої полички летючого аналоя. То була праця про блукай-бурмил. Коли Рук поклав трактат на стільницю, в грудях йому сколихнулася знайома хвиля радості — але з домішкою ляку.

Парубійко навмання розгорнув книжку, зосередився; зіниці його звузилися. Ні, він уже не сидів на летючому аналої в склепінчастій палаті глибоко під землею… Він був нагорі — там, у неосяжному, загадковому Темнолісі, де над головою саме небо і жодних стін, жодних тунелів чи стелі. Прохолодне повітря повнилося пташиним щебетом та писком гризунів…

Рук повернувся до трактата. «Їхні вигуки-йодлі, якими вони спілкуються, — читав він, — призначені лише для якогось одного, конкретного, блукай-бурмила. Жоден блукай-бурмило, навіть коли йому випаде бути ближче, ніж той, кого кличуть, не відгукнеться замість іншого. Тут можна сказати, що вони вдаються до чогось наче ім’я. Оскільки ж мені, на жаль, за всю мою трактатну подорож не випадало так близько спілкуватися бодай з одним блукай-бурмилом, аби повністю розшифрувати їхню мову, стверджувати це напевне (що блукай-бурмила називають одне одного на ім’я) я не вважаю за можливе.»

Рук підвів очі вгору. Його уява так виразно відтворила блукай-бурмилячий йодль, наче він колись уже чув його на власні вуха…

«Одне видається певне. Либонь, жоден блукай-бурмило не зміг би ошукати котрогось свого родича щодо своєї ідентичності, себто видати себе за когось іншого. Чи не самітництвом блукай-бурмила пояснюється така дивовижа? Оскільки їхня індивідуальна неповторність вочевидячки не походить від безіменності, на яку вони були б приречені в юрбі, то вона походить, певне, від ізоляції од такої юрби.

Що далі мене заводить моя мандрівка, то…»

Рук знову відірвався від охайного письма манускрипту і задивився в порожнечу. «Що далі мене заводить моя мандрівка, то…» Ці слова сповнили його хвилюванням. О, як би йому самому хотілося досліджувати нескінченний Темноліс, спілкуватися з блукай-бурмилами, слухати, як вони перегукуються сумним переливчастим йодлем при світлі повного місяця…

І тут йому свінуло.

Авжеж! Рук гірко усміхнувся. Сьогодні не просто якийсь там день, не один із буднів. Сьогодні день Церемонії Оголошення! Саме сьогодні мали обрати трьох кандидатів у бібліотекарі для продовження їхньої освіти в далекому Темнолісі та на Озерному приплаві.

Рукові хотілося, страх як хотілося, щоб обрали саме його!. Але він знав, що, попри підбадьорливі слова Альквікса Венвакса, цьому ніколи не бувати. Він же знайда, ніхто. На нього натрапила велика Варіс Лодд: загублений і самотній, блукав він по Темнолісові. Чи, принаймні, так йому сказали. Саме Варіс, дочка Великого Бібліотекаря Фенбруса Лодда, була авторка трактату, що його Рук тримав оце в руках.

Коли б вона не перебувала тоді в Темнолісі, вивчаючи там блукай-бурмил, вона б ніколи не надибала на загублене дитя, що, вважай, не мало й пам’яті. Бо тільки й пам’ятало, що своє ім’я — та ще раз у раз повертався отой кошмар про людоловів з вовками.

Атож, Рук Човновод і справді завдячував своє життя оцьому трактатові у шкіряній оправі.

Варіс Лодд принесла його до каналізаційної системи Нижнього міста — разом зі своїм трактатом про блукай-бурмил — і залишила тут, аби його виростили учні, що вчилися на бібліотекарів. Альквікс Венвакс, старий професор-бібліотекар, подружився з сумовитим, самітним хлопчиком і робив для нього, що тільки міг, але Рук добре усвідомлював, що сирота без будь-яких родинних зв’язків ніколи не виб’ється з учнів у бібліотекарі. Йому судилося довіку зоставатися у великій бібліотечній палаті, доглядаючи летючі аналої та обслуговуючи професорів і їхніх учнів.

Чого аж ніяк не можна сказати про Фелікса… Хлопець сам собі усміхнувся. Якщо вже йому, Рукові, зась до Озерного приплаву — то хоч Фелікс туди потрапить!

Фелікс Лодд був менший брат Варіс Лодд — менший, але вже зовсім не маленький. Як на свій вік, він був високий і плечистий, справжній богатир. Завжди веселий, негнівливий, Фелікс брак кмітливості надолужував природженою великодушністю.

Фелікс, також учень, надумався доглянути маленького сирітку, якого знайшла сестра. Рукові часом видавалося, ніби Фелікс чує себе винним через свою сестру (яку обожнював), бо вона просто полишила Рука серед учнів: дбай про себе, як можеш. Та це все пусте. Вони були друзі, просто нерозлийвода. Фелікс давав одкоша учням, що пробували зачепити Рука, а Рук виручав Фелікса в науках, які старшому хлопцеві давалися тяжче. З них двох була сильна спілка. І ось винагорода за мозольну працю: Фелікс належав до тих, кому найбільше усміхалося бути обраними для завершення освіти в Темнолісі та на Озерному приплаві. Рук тим вельми пишався. Одного чудового дня він, можливо, сяде за цей аналой і візьме до рук Феліксів трактат.

Він узяв том Феліксової сестри і вже потягся рукою, щоб поставити його на місце на найвищій поличці, аж на всю велику палату розлігся сердитий рев:

— Гей, ти там!

Рук похолов. Невже його помітили?! Ні, тільки не сьогодні! Далебі, то хтось кричить на троля-тягайла на Світляковому мосту.

— Руку Човноводе!

Рук аж застогнав. Відновивши рівновагу, він обережно поставив трактат на місце і поволеньки обернувся. І аж тепер усвідомив, на яку піднявся висоту. Ще коли він вилазив на аналой, страшенно розгойдавши летючого столика, гальмівний важіль, либонь, зсунувся, бо ланцюг, на якому тримався аналой, виявився весь розкручений. Рук опинився в пастці — на летючому аналої, що колихався аж під самим склепінням, вище за решту аналоїв. Не дивно, що його заскочили. Відтак він глянув униз — і проковтнув гіркий клубок. Чому, чому саме Ледмус Сквінкс мав спіймати його на гарячому?

Внизу стояв огрядний чолов’яга з червоними очицями та кущуватими бачками. Сквінкс був одним із кількох бібліотечних професорських помічників і великим причепою. Його не любили, і то не без підстав, бо Ледмус Сквінкс славився своєю пихою та марнославством. Він любив лад і затишок, а ще, постарівши, відкрив у собі виразний нахил шалатися, де треба й не треба, трусячи своїм дедалі грубшим салом.

— Ану спускайся! Мерщій! — гаркнув він.

Рук безпорадно дивився на червонопикого гладуна. Той стояв, узявши руки в боки, і губи йому кривила глузлива посмішка. Обидва знали, що Рукові не спуститися без помічникової підсобки. Славився своєю пихою та марнославством. Він любив лад і затишок, а ще, постарівши, відкрив у собі виразний нахил шалатися, де треба й не треба, трусячи своїм дедалі грубшим салом.

— Я… я не можу, пане!

— Отже, по-перше, тобі не випадає там сидіти, чи не так? — зловтішно запитав Сквінкс. Рук похнюпився. — Чи не так? — проскрипів професорський помічник.

— Н-не випадає, пане, — обізвався Рук.

— «Не випадає, пане!» — перекривив його Сквінкс. — Ти не повинен був туди залазити. Чи ти хоч знаєш, скільки правил і приписів ти порушив, Руку? — Він звів лівицю і почав лічити на пальцях. — По-перше, летючі аналої не можна використовувати в часовому проміжку між гасінням світла та сигналом будильного ріжка. По-друге, летючими аналоями не можна користуватися, якщо немає ще когось, хто пускав би в рух корбу. По-третє, хоч би там що, — просичав він, виразно карбуючи кожне слово, — бібліотекарський учень не повинен залазити на летючий аналой. — Він погрозливо осміхнувся. — Чи треба ще продовжувати?

— Ні, пане, — відповів Рук. — Прошу вибачення, пане, але…

— Сиди тихо! — урвав Сквінкс. Тепер він зосередився на корбовому колесі й усе крутив і крутив його, гучно пихкаючи, аж поки летючий аналой опинився на рівні посадкового майданчика. — А тепер вилазь! — звелів він.

Рук ступив на Чорнодеревний міст. Сквінкс схопив його за обидві руки і шарпнув до себе, аж учень і помічник професора мало не стукнулися носами.

— Я не потерплю такого непослуху! — загримів Сквінкс. — Такої непокори! Такого кричущого нехтування правил! — Він глибоко вдихнув повітря. — Твоя поведінка, Руку, абсолютно неприйнятна. Як ти посмів бодай подумати про те, щоб читати бібліотечні трактати! Їх писано не для таких, як ти. — Помічник професора неначе випльовував слова зневаги. — Ти! Простий бібліотекарський учень!

— Але ж… але ж, пане…

— Мовчати! — вереснув Сквінкс. — Спочатку я спіймав тебе на порушенні найсуворіших бібліотечних правил, а тепер ти ще дозволяєш собі нахабно огризатися! Невже немає меж твоєму зухвальству? Я запроторю тебе до карцеру! Звелю закувати в кайдани і відшмагати… Я тебе…

— Щось сталося, Сквінксе? — урвав його чийсь немічний, але владний голос.

Помічник професора крутнувся на місці. Рук підвів очі. Біля них стояв Альквікс Венвакс, старенький професор-бібліотекар. Кістлявим пальцем він поправив окуляри в себе на носі й свердлив поглядом помічника професора.

— Кажу, щось сталося, Сквінксе? — перепитав він.

— Нічого такого, з чим би я не дав собі ради, — відрубав Сквінкс, випинаючи груди.

— Радий це чути, Сквінксе, — кивнув головою Альквікс. — Вельми радий. — І, помовчавши, додав: — Хоча дещо мене таки непокоїть.

— Що ж саме, пане? — запитав Сквінкс.

— Ба! Щось тут мені причулося, — провадив Альквікс. — Щось про карцери та заковування в кайдани. А також… про що ж воно пак іще? Ага, про шмагання!

Сквінксове і так червоне одутле обличчя тепер аж побуряковіло, і з усіх пор повиступали краплини поту.

— Я… я… я… — тільки й пробелькотів він. Професор посміхнувся.

— Далебі, було б зайвим нагадувати вам, Сквінксе, що ви як помічник професора не маєте права присуджувати покарання. — Він замислено потер своє праве вухо. — Ба, як на мене, самі такі намагання є карною провиною.

— Я… я… себто я не мав наміру. — гарячково пролопотів Сквінкс, і Рук мусив закусити спідню губу, аби не засміятися. Втішно було бачити, як принижено намагається викрутитися цей задирака професорський помічник. — Але ж, пане, — обурено запротестував Сквінкс, трохи зібравши думки. — Цей хлопець порушив усі можливі правила! — Голос його зазвучав певніше. — Я спіймав його на гарячому, коли він сидів нагорі, на летючому аналої, і читав. Читав! Читав академічний трактат! Та він…

Альквікс обернувся до Рука.

— Що… що ти робив? — грізно запитав пан професор. — Ну, це міняє справу, чи не так? Подумати тільки: читав! — І, обернувшись до помічника професора, що весь аж сяяв з утіхи, додав: — Я розберуся, Сквінксе. Можете йти.

Огрядний Ледмус Сквінкс подибуляв собі геть, а Рук неспокійно чекав, коли ж Альквікс зверне увагу на нього. Пан професор і справді виглядав страх сердитим. Таке було зовсім на нього не схоже, і Рук подумав, чи не зайшов він задалеко цього разу. Одначе, коли пан професор нарешті повернувся до учня обличчям, в очах його мерехтіли веселі вогники.

— Руку! Руку! — докірливо мовив старий. — Знову допався до трактатів, га? Що ж нам тепера з тобою робити?

— Даруйте, пане, — залебедів Рук. — Просто мені…

— Та знаю, Руку, знаю, — відмахнувся пан професор. — Жадоба знань — могутня сила. Але надалі… — Він замовк і скрушно похитав головою. Рук затамував подих. — Надалі, — повторив Альквікс, — просто не попадайся!

І захихотів. Рук засміявся слідом за ним. Та за мить професорове обличчя знову споважніло.

— Власне кажучи, ти мав би бути не тут. Доступ до летючих аналоїв закрито. Чи ти забув, що сьогодні — Церемонія Оголошення?

І тут у підземній палаті залунали ріжки. Сьома ранку!

— Ой, ні! — простогнав Рук. — Нині Феліксів великий день, а я йому пообіцяв, що допоможу до нього приготуватися! Я не маю права його підвести.

— Вгамуйся, Руку, — мовив пан професор. — Наскільки я знаю Фелікса Лодда, він ще й досі задає хропака у своєму гамаку.

— Ото ж бо й воно! — вигукнув Рук. — Я сказав, що розбуджу його!

— Ти обіцяв його розбудити? — мило всміхнувся пан професор. — Ну, то біжи. Як поквапишся, то ви обидва ще поспієте сюди вчасно.

— Дякую, пане професоре! — видихнув Рук і чкурнув через міст.

— Егей, Руку! — загукав услід йому Альквікс. — Ще одне: не забудь трохи причепуритися, хлопче!

— Не забуду, пане! — пообіцяв Рук. — І ще раз дякую, пане!

Аж ось Буряна палата вже позаду — він стрибнув униз і пірнув у вузьку трубу. Щойно парубійка знов огорнула темрява, настрій його теж потьмарився.

Знов ожили спогади про нічний кошмар: гарчання лісових вовків та вигуки людоловів. І жахливе, моторошне відчуття цілковитої самотності.

Гай-гай, Фелікс піде, і він знову залишиться сам-один. Гадючкою заповзла у мозок прикра думка: «А що, коли Фелікса не оберуть? Що, коли він проспить, і…»

— Ні! — гупнув Рук кулаком собі в скроню. — Ні! Фелікс мій друг!