Останній із небесних піратів

Розділ четвертий Велика дорога Багнищем

День хилився вже до вечора, коли троє юних Бібліотекарських Лицарів нарешті покінчили з усіма приготуваннями. Ще б пак: кожному треба було вбратися в якийсь особливий костюм! Маґді Берлікс дістався довгий плащ, який спадав їй до п’ят, обчіпляний згорточками яскравого краму, а також в’язочками великих і маленьких блискучих шпильок та наперстків.

— Найкращі шовки з майстерень Нижнього міста! — усміхнулася вона, крутнувшись, щоб побачити себе у дзеркалі. — Задовольнять вибагливий смак кожної поважної сорокухи! Погляньте, пані! Чи не зацікавлять вас двадцять клубочків оцієї прегарної павучої шовковини?

Рук усміхнувся, але їхній товариш Стоб Луммус відвернувся.

— Як опинишся, Маґдо, на Великій дорозі Багнищем, в оточенні сорокушачої сторожі, там буде не до сміху, — гостро зауважив він. Стоб нацупив собі на голову високого, гостроверхого капелюха торгівця деревом, а на камізельку з багатьма кишенями, напханими зразками матеріалів, нап’яв добряче погризену міллю тілдерову куртку. — А ти, — повернувся він до Рука з неприхованою зневагою в темно-карих очах та закопиленою верхньою губою, — ти б краще не під’юджував її, бібліотекарський учню!

Рук, весь спаленівши, відвернувсь і завовтузився зі своїм причандаллям.

— Та ти просто природжений гостривник ножів! — глузливо засміявся Стоб. — Це у вас, либонь, родинне ремесло.

Рук не попався на гачок. Як часто Фелікс казав йому: «Ти рівня будь-кому і кращий за більшість своїх колег!» Добрий старий Фелікс!

Рук зітхнув, згадавши свого давнього друга. Скільки разів за оті всі проминулі роки Фелікс заступався за нього перед пихатими викладачами та нахабними підмайстрами — адже розбишаки траплялися у всіх подобах і на всіх рівнях.

— Готові? — пролунало чиєсь запитання. То з’явився Професор Темрявознавства. Вигляд у нього був напружений і стомлений. — Ось ваші папери. Ти, Стобе, — торгівець деревом із Ливарної галявини. Ти, Маґдо, — крамарка, несеш зразки шовків до Східного сідала. А ти, хлопче мій, — звернувся професор до Рука, кладучи долоню йому на плече, — ти вбогий гостривник ножів і біляр. Зараз тихенько виходьте на поверхню. і придивляйтеся, на чиїх грудях пишається амулет із дуба-кривавника. Ті, хто носить такі обереги, — друзі Бібліотекарським Лицарям, вони будуть вам за провідників та оборонців. Першого свого провідника здибаєте біля застави Великої дороги Багнищем. Хай Небо окрилить ваші ноги, а Земля оборонить вас!

Стоб ступив крок уперед.

— Ні! — зупинив його професор. — Руку, ти поведеш усіх. Ти ж бо знаєш тунелі, як ніхто.

Стоб бликнув на Рука лихим оком.

— Нам сюди, — звернувся Рук до товаришів трохи згодом, ведучи їх лабіринтом до підземних каналізаційних розгалужень. Він хотів вийти до труби для скидання повеневих вод у бон-доки — під час злив вона скидала зайвину просто у Крайріку. Щоправда, труба та виходила на поверхню трохи задалеко від митних воріт Великої дороги Багнищем, але її затуляли від сторонніх очей навислі вгорі причали, а отже, Професор Темрявознавства вважав її за найбезпечнішу.

Одне по одному троє товаришів вийшли в похмуре сутінкове напівсвітло і вздріли призахідне сонце. Повітря виявилося для Рука незвично холодним. Він вдихав його на повні груди і не міг надихатися. Проти затхлої духоти каналізаційних труб, що лишилися позаду, воно було напрочуд свіже та приємне — навіть тут, на заболоченому березі млявої річки.

Праворуч від них стримів високий стовп. Прибита до нього шматина тріпотіла на дедалі свіжішому вітрі.

— Гляньте на оце, — пробуркотів Рук.

— Гадаю, це стовп оголошень, — насупившись, пояснив Стоб. — Десь я читав про них. Ще поки Світокрай не спіткала кам’яна хвороба, капітани небесних кораблів повідомляли пасажирів про вільні місця…

— Я не про це, — урвав Рук і махнув рукою на величезне сонце збоку від стовпа, темно-багряне і мерехтливе. — Я про сонце, — пробурмотів він у захваті. — Я ж так давно…

— Неймовірно, правда? — вигукнула Маґда, труснувши головою. Вона й сама з роззявленим ротом споглядала небачене видовище. — Себто я й знала весь час, що нагорі над нами світить сонце, але побачити його на власні очі… відчути його…

— Але ви не повинні дивитися на нього прямо, — сухо урвав Стоб. — Ніколи, навіть увечері. Я читав, що воно може осліпити, якщо надто довго витріщатися на нього, навіть коли воно так низько на небосхилі.

— А які барви на хмарах! — святобливо прошепотів Рук. — Як вони яріють! Яка краса…

— Мої взірці павучої шовковини проти них сірятина, — підхопила Маґда, кивнувши головою.

— Які нісенітниці! — обурився Стоб. — Вечірні заграви — це просто часточки пилу в горішньому небі.

— Також десь вичитав? — ущипливо запитала Маґда.

— Якщо хочете знати, — кивнув головою Стоб, — то я з найшов це в трактаті одного стародавнього небознавця. — Тут він учув Маґдине досадливе зітхання і затнувся. — Пора вже в дорогу, — нагадав він і рвонув уперед, не озираючись на двох супутців.

За ним рушила й Маґда.

— Не відставай, Руку! — лагідно кинула дівчина через плече. — Ми не повинні розлазитися хто куди.

— Іду! — озвався Рук, насилу відриваючись від сліпучої дивовижі вечорового неба.

Усі його чуття були розпалені до краю, достоту жахтіли. Він ступав слідом за двома товаришами: спочатку по підгнилих дерев’яних східцях нагору, до набережжя, потім по кривулястій алеї на центральну вулицю, яка вела просто до брами Великої дороги Багнищем, — і весь час мав боротися з навалою видовищ, звуків, запахів, а також напівзабутих далеких споминів, що так і просилися: «Пригадай!» Пестлива прохолода вечорового повітря, нагнаного з відкритого неба… Мерехтливе жевріння перших зірок… Дух смаженого м’ясива та дивоглядних приправ від сяк-так склепаних рундуків, повз які вони проходили… Покрикування гоблінів на забарних перехожих нетряків, рипіння возів з деревиною та гупання чобіт по бруківці… Ще тільки завидніли масивні, освітлені лампами вежі застави Великої дороги Багнищем, а Стоб, Маґда і Рук уже опинилися посеред великої, дедалі густішої юрби, що плинула двома потоками: один до помпезного входу на дорогу, другий — від нього.

— Завізно тут цього вечора, правда, Мазе? — пролунав позад них чийсь голос.

— Що, що? Повтори, — відповів інший.

— Та кажу: завізно тут цього вечора.

— Ох, же ж ти, Сісале, й базікало!

Рук озирнувся і побачив двох сміхотливих міських гномів, що квапилися обійти трьох подорожніх; кожен ніс на лівій руці купу костюмів, мантій та сурдутів на плічках. Ліворуч від них якийсь дрібногоблін їхав верхи на зубощирові-скрадайлу, що тяг низького возика з ящиками, на яких красувалися наліпки: «НАЙКРАЩІ ОЛИВ’ЯНІ НОЖОВІ ВИРОБИ». За ним якийсь троль-тягайло покрикував старшинським басом на шістьох нетряків, які цуприкували, заточуючись, важкеленний і довжелезний сувій червоно-багряної декоративної тканини. А ще далі йшов гурт майстровитих гоблінів, несучи над головами піддони з блискучими карафами, чашами та урнами.

Ніхто не звертав жодної уваги на насурмоненого торгівця деревом, юну продавчиню шовків та вбогого гостривника ножів, який мало не наступав першим двом на п’яти. Те, що Рук став часточкою, краплинкою цього всього бурхливого потоку, просто таки приголомшувало його! Але заразом і збіса звеселяло. Купці, перекупники з усіх куточків Нижнього міста стікалися до Великої дороги Багнищем. Бо, хоч якась частина напівважкої промисловості змістилася до Ливарної галявини, де стільки дешевого дров’яного палива, переважну більшість товарів ще й досі виробляли стародавні майстерні та фабрики Нижнього міста. По той бік Великої дороги, на Східному сідалі, вони продавали чи обмінювали свої товари.

— Ану, побережіть свої спини! — проревів чийсь грубий голос десь чи не від самих воріт. — Проїжджаємо!

Рук побачив, як попереду розступилися юрби, даючи дорогу возові у волорожачому запрязі. Віз був довгий і плаский, а за ним котилися ще два. На передках усіх трьох сиділо по двоє спілчан, а за машталірів були темнолиці плескатоголові гобліни; ці візники тримали у лівій руці віжки, а правиця виляскувала батогом. Рук витяг шию, щоб розгледіти, який же вантаж везуть вони під нап’ятою просмоленою парусиною. Напевне, якусь сировину, адже всі нижньомістові вироби, від браслетів до цегли, виготовлялося з привізних матеріалів.

— Дерево везуть, — почув Рук зверхницький, трохи пихатий голос Стоба, який надумав просвітити Маґду. — Знати, залізне. — Відтак Стоб додав: — Безперечно, везуть до Санктафракського лісу. Чисте божевілля, якщо хочеш знати мою думку, але ж, — прошепотів він наостанок, — така воля Сторожів Ночі.

— Тсс! — тихо застерегла Маґда і видихнула: — Скрізь повно вивідачів!

Очі Стобові прищулилися. Хоч він і знав, що дівчина має слушність, але вислуховувати чиїсь зауваження йому аж ніяк не подобалося. Тож коли мимо прогуркотів і третій вантаж залізного дерева, а розділена возами юрба знов злилася водно, Стоб щодуху рвонув уперед, вимагаючи, щоб Маґда з Руком не відставали.

Маґда озирнулася на Рука, закотивши очі й по-змовницькому осміхаючись. Рук придав ходи в ноги, щоб порівнятися з нею.

— Тамті сторожі, — прошепотів він. — Як ти гадаєш, вони знають, у якій ми справі?

— Не здивуюсь, якщо й знають, — знизала плечима дівчина. — Але знати — це зовсім не те, що знайти, — додала вона сердито.

— А як Найвищий Академік? — поцікавився Рук. — Подейкують, він тримає ціле військо найманців-гоблінів, і ті нишпорять день і ніч, аби тільки вполювати котрогось Бібліотекарського Лицаря.

— Найвищий Академік, Вокс Верлікс, схожий на отой великий бурдюк дубового вина. Ха-ха! Його час скінчився. — Маґда зневажливо труснула головою і додала, помовчавши: — Звісно, ти знаєш, що саме він відповідальний за оте. — І показала вперед на сильветки високих веж Великої дороги Багнищем.

— Він вибудував оте? — роззявив рота з подиву Рук.

— О, так, — кивнула головою Маґда. — Після того, як кам’яна хвороба поклала край небесній торгівлі, він задумав Велику дорогу Багнищем і наглядав за її спорудженням, аби ми, скромні крамарі з Нижнього міста, могли торгувати з Темнолісом. О, старий Вокс розумняка! Був принаймні колись. Та горе вийшло з надмірного розуму. Матінка Гнилодзьоба та Сестриці-Сорокухи наклали на дорогу свої лапи, а він нічим не міг цьому перешкодити.

— А його найманці-гобліни? — спитав Рук.

— Оті? Таж вони гірші за сорокух. Вокс набрав їх стерегти рабів, яких зігнав на будівництво Великої дороги, а гобліни, зрештою, зробили його своїм заручником, мовляв, хай платить їм викуп. І він мусить постійно від них відкуповуватися. А то вони візьмуть та й витурять його з отого казкового палацу — і він це знає. Гобліни та сорокухи уклали між собою спілку, щоб тримати у своїх руках торгівлю між Нижнім містом і Темнолісом, а Вокс Верлікс, званий ще Найвищим Академіком, тепер просто маріонетка в їхніх руках. Зрештою, не його нам слід остерігатися, — похмуро додала Маґда. — Справжня небезпека — це Сторожі Ночі.

Рук здригнувся і поправив мішок зі знаряддям за плечима. Раптом той видався йому страх важким. Маґда похитала головою.

— Саме Вокс Верлікс накреслив і Вежу ночі для Сторожів, — провадила вона. — Первісне її призначення — забрати силу в бурі, коли вона пролітатиме, і тією силою зцілити велику летючу скелю. — Вона зупинилася і глянула через плече. — Звідси ту вежу видно — не вежа, а страховите чудовисько!

Рук кивнув головою і озирнувся назад. Там, височенна і грізна, бовваніла дерев’яна озія, вигнавшись понад найвищі споруди Нижнього міста. Її Опівнічний шпиль, мов довгий гострий палець, показував на небо, наче звинувачував його в чомусь.

— І саме Вокс, — провадила вона, обернувшись, — коли ота летюча скеля почала кришитися й осідати, мусив під тиском Сторожів підпирати її дерев’яним риштуванням. Сотнями, тисячами стовбурів залізного дерева. Це — Санктафракський ліс.

— Авжеж, я знаю, — пригадав Рук свої студії. — Не що інше, як велетенське риштування зі стовпів та балок підтримує летючу скелю, не даючи їй спуститися просто на землю, чи не так?

— Достеменно так, — підтвердила Маґда. — На думку багатьох учених, цього нізащо не можна допустити. Якщо летюча скеля опиниться на ґрунті, правлять вони, це означатиме, що сила бурі просто ввійде крізь скелю в землю, а скелі так і не зцілить. Ось звідки взявся отой так званий «ліс», який, на відміну від Вежі ночі та Великої дороги Багнищем, будуватиметься вічно, — додала вона, — бо, що нижче осідає скеля, то більше треба дерева, щоб її підтримувати. Стоб має слушність. Це таки божевілля… Обережно, Руку!

Та було вже пізно. Рук з розгону наскочив на зустрічного чубатого гобліна. Спочатку щось гупнуло, а тоді почувся брязк, якісь круглі речі розкотилися по бруківці, й хтось смачно вилаявся. Рук, задивлений на кутасту Вежу ночі, чорну на тлі дедалі темнішого неба, рвучко обернувся. Оглушений гоблін лежав горілиць і на все горло сипав прокльонами, а біля нього схилилася Маґда. Кошик, якого ніс потерпілий, випав йому з рук і перевернувся, а його вміст — напрочуд соковиті яблука — розкотився, підскакуючи, на всі боки. Ще й Стоб, як на те, десь подівся.

Рукове серце закалатало, як несамовите. Він же мав мандрувати, якомога менше привертаючи до себе увагу, а тут перехожі дивляться, роззявивши рота, не тільки на нього самого, а й на Маґду! Тим часом гоблін розходився не на жарт і довкола нього вже зібрався невеличкий натовп. Якщо сторожа почує, що скоїлося, то ще чого доброго, тут і скінчиться вся їхня подорож, так по-справжньому й не почавшись.

— Дуже перепрошую! — завибачався він, колінкуючи, щоб визбирати круг себе яблука. — Це все мій гріх. Треба дивитися, куди йдеш.

— Ну, та гаразд уже, — пробурчав чубатий потерпілець, утелющивши пальця в червоний м’якуш розчавленого яблука і промовисто демонструючи, якої він зазнав шкоди. — Це все дуже добре, але як щодо оцих потовчених яблук? Я вбогий продавець плодів.

I замовк, щоб кінець речення додумали інші.

— Я… я, звісно, відшкодую ваші збитки, — непевно протяг Рук і глянув на Маґду. — Відшкодуємо?

Дівчина мовчки сягнула до кишені свого плаща і, діставши шкіряного капшука, розпустила зав’язку.

— Ось, — мовила вона, кладучи на гоблінову долоню дрібну золоту монетку. — Це за зіпсуті яблука. — Гоблін кивнув головою, і очі його заблищали. — А це, — додала Маґда, тицьнувши другу монетку, — за всі можливі синці та подряпини потерпілого. — Тоді підвелася, рвучко поставила гобліна на ноги і люто йому посміхнулася. — Тож, гадаю, справу залагоджено, — сказала насамкінець.

— Т-так, либонь, що т-так, — промимрив, затинаючись, гоблін. — Хоча…

— От і чудово! — підбила підсумок Маґда і, крутнувшись на підборах, зникла в юрбі.

Рук порвався за нею.

— Ти все залагодила просто… здорово! — похвалив він.

Маґда труснула косами і засміялася.

— Я маю трьох старших братів, — пояснила вона. — Хоч-не-хоч навчишся обстоювати свої права.

Рук усміхнувся. Йому починала подобатися його супутниця. Спочатку здавалася пихатою, різкою, навіть нестерпною, а тепер постала в зовсім іншому світлі. Діловита, відверта, Маґда сміливо висловлювала свою думку і діяла рішуче. Аж тепер Рук збагнув, чому саме її послано з двома хлопцями до Вільних галявин. Порівняно з нею, Стоб виглядав холодним, байдужим, відірваним від життя. Хлопець насупився.

— А де ж Стоб? — подумав він уголос.

— Я й сама питаю себе про це, — похитала головою Маґ-а і роззирнулася довкола. — Нам треба триматися гурту.

Тим часом вони опинилися вже майже при вході до Великої дороги Багнищем, і вежі застави зносилися високо над їхніми головами. Якщо все йшло, як задумано, тоді хтось мав би признатися до них — хтось, хто безпечно провів би їх через заставу. Рук почав крутити пальцями зуба дуба-кривавника, пильно придивляючись до юрби, чи не носить чогось такого ще хто-небудь.

Стоба ніде не було видно, а великий майдан перед заставою дослівно вирував. Гамір стояв несусвітній, а що вже ширилося запахів! Чим тут тільки не пахло: від кислого духу квашеного крайдорожника в барилах до всевладного солоду парфумів із мускусних залоз гавкота. Тут, де сходилися внутрішня і зовнішня торгівлі, товклися купці й вуличні крамарі, їздці на зубощирах і погоничі волорогів, торохтіли вози й коляси, везучи найрозмаїтіші вантажі.

Тут походжали збройні охоронці й сорокухи-реєструвальниці, пачковози й людолови, продавці їжі, шинкарі, підприємці та лихварі. Вештались які тільки хочеш істоти й личини з усіх куточків Світокраю: тролі-тягайла, брехтролі, лісові тролі, нетряки й розбишаки, ночоблуди й летючі блуди, а також гобліни всілякого виду і штибу. І тут-таки, ховаючись у тіні високої вантажної корби і повернувшись до Маґди й Рука упівоберта, стовбичив Стоб Луммус власною персоною.

— Він із кимось розмовляє! — прошипів Рук, мовби йому забракло голосу. — Не інакше — з нашим провідником!

Та тільки він рвонувся туди, як Маґда міцно вхопила його за руку.

— А я не така певна, — застерегла вона. — Послухай!

Рук схилив голову набік і напружено дослухався до грубого голосу, що долинав із глибини сутіні.

— Що таке? Дуба-кривавника — що? — перепитував обурений, роздратований голос. — Поясни до пуття!

— Я сказав, — дочувся Рук, як Стоб відповідав театрально-свистючим шепотом, — що у вас на шиї цікавий амулет. Зуб дуба-кривавника, якщо не помиляюсь…

— То й що? — не вгамовувався голос, і Рук добачив, як блиснуло щось металеве. — Що тобі до нього?

— Ні, то не наш провідник, я певна, — похитала головою Маґда.

— І справді, панночко, не ваш, — озвався позад них чийсь співучий голос. — Ваша провідниця — я.

Маґда з Руком обернулися і побачили опасисту дрібно-гобліниху в довгому плащі та з косинкою на голові; на оцупкуватій руці вона несла кошика з накривкою. На шиї в неї мерехтів гарно оздоблений дармовисик, де посередині пишався лискучий червоний зуб.

— Звати мене Теґан, — відрекомендувалася вона. — Ваш друг припустився прикрої, коли б не сказати дурної, помилки…

— Ніякий він мені не друг, — відрубала Маґда.

— Ну, хай тоді товариш чи супутець, — мовила Теґан. — Не має значення, які саме ваші стосунки. Головне, він у небезпеці. — Вона похитала головою і тривожно заохкала: — Ох-ох, це може окошитися бідою, великою бідою! Скочте до нього і заберіть його, поки він усіх нас не повиказував. Хутко, зараз же!

Ні Маґді, ні Рукові не треба було повторювати двічі. Вони майнули через майдан, ухиляючись від зіткнень із гуртами, що рухалися туди-сюди, і гулькнули в затінок під корбою.

— Ось де ти, Стобе! — вигукнув Рук, хапаючи його за одну руку.

— А ми скрізь тебе шукаємо! — сказала Маґда, беручи його за другу. — Гайда звідси!

— Ні, ні, — запротестував Стоб, силкуючись випручати руки, і додав змовницьким шепотом: — Я знайшов нашого першого провідника!

Рук із Маґдою зиркнули на старого лісового троля, що стояв поруч. Гладкий, карячконогий, сивина в бороді, заплетеній у косиці. До одного вуха причеплено слухову рурку, на шиї висять які тільки хочеш дешеві прикраси, талісмани й обереги. А в шпакуватих баках заплуталося тьмяно-брунатне ікло на шворці з сириці.

— Ніякого ката ти не знайшов, — заперечила Маґда.

— Правда, є одна заковика, — провадив Стоб, — він трохи глухуватий.

— Я це почув! — обурився лісовий троль.

— То ти глухуватий, Стобе! — запевнила Маґда уривчастим шепотом. — Кажу тобі, він не наш провідник. А зараз ходімо геть!

Тут вона і Рук міцніше вчепилися Стобові в руки і силоміць відтягли його від троля.

— Гей, ви! — гукнув троль їм навздогін. — Що це все означає?

Маґда з німим запитанням на обличчі повернулася до Стоба.

— Хіба ти сама не бачила? — стенув він плечима. — Дармовис — зуб дуба-кривавника на ремінній шворці…

— Зуб, то зуб, але не дуба-кривавника! — відрубала Маґда. — У нього ікло білогривого вовка, ясно? Вчений-бібліотекар називається!

Слухаючи ці дошкульні слова, Рук подумав, що він, либонь, і сам завиграшки ошукався б. З першого погляду, та ще в такій штовханині-веремії, можна було легко взяти вовче ікло за зуба дуба-кривавника. Стоб дав маху, що перший підійшов до старого лісового троля, а не чекав, поки до нього наблизиться хтось ізбоку.

— Молодці, що забрали його, — похвалила дрібногоблінчиха, коли вони вернулися до неї. — А то я почала вже турбуватися.

— Так, ми вчасно схаменулися, — відповіла Маґда, — натомість дехто на похвалу аж ніяк не зас…

— Хто ця краля? — урвав Стоб, обурений тим, що його мають за дурня. — Чи їй можна довіряти?

— Правильно робиш, що сумніваєшся, — схвально кивнула головою Теґан. — «Нікому не довіряй!» — для вас далеко не найгірше гасло у вашій довгій мандрівці.

— Ви так і не навели резонів, чому ми повинні вам довіряти, — грубо нагадав Стоб.

Дрібногоблінчиха мовчки простягла руку, взяла пальцями різьблений зуб дуба-кривавника, що висів у нього на шиї, і кивнула головою на Маґду з Руком.

— Скажеш, то збіг обставин, що троє мандрівників носять один і той самий знак землезнавчої науки? — запитала вона. — Не роздає ж Фенбрус Лодд зуби дуба-кривавника всім підряд.

— Ні, — злагіднів Стоб. — Наскільки я знаю, їх видають тільки обраним Бібліотекарським Лицарям, а ще — тим, хто їм допомагає.

— Отже, нічого не змінилося, — підсумувала Теґан і відхилила край свого плаща, щоб показати свого власного штудерно оздобленого талісмана.

— Ви? — зчудувався Стоб. — Ви — наша провідниця?

— Ти начебто здивований, — дорікнула дрібногоблінчиха. — А я вже стільки років прагну допомагати учням та вченим обох статей. Тут як порадниця, там — як провідниця… — І закінчила крижаним тоном: — Не можна допустити, аби Світокрай сповз у морок забуття, що його нам накидають оті посіпаки з Вежі ночі!

— Добре сказано, — похвалила Маґда.

Але дрібногоблінчиха тривожно роззирнулася довкола.

— Ми тут уже задовго стоїмо, це небезпечно, — остерегла вона. А тоді повернулася до них, розквітаючи щирим усміхом. — Перед вами трьома лежить довга і тяжка дорога, але я просто знаю, і край: трохи талану, чим більше наполегливості — й ви досягнете успіху.

Зненацька Рук відчув себе окриленим від такої певності їхньої провідниці — й розплився в усмішці до ушей. Він би оце так і гайнув уперед.

— Ну, гаразд, — сказала Теґан. — Пора вже подумати про ваші кругленькі жетони. Тримайтеся разом — і дозвольте мені говорити за вас.

Аж ось вони вже й біля самої Великої дороги. Рук побачив: весь простір між двома височезними вежами перетяла вервечка хижок-митниць та бар’єрів. І до кожної хижки — своя черга. Дрібногоблінчиха повела мандрівців просто до хижки, притуленої під самою лівобічною вежею.

Попереду, на химерно різьбленому троні, сиділа велика поважна сорокуха, вся обчіпляна самоцвітами, прибрана у розкішні шати. Обаполи трону випускалися величезні різьблені кігті, закриваючи прохід. Сорокуха спочатку свердлила кожного незмигним поглядом своїх жовтих очей, а вже потім розглядала подані їй замацані папери.

— Проходь! — дернув наждаком по душі її голос, а моторошний пазур натис на важіль обік неї. Різьблені кігті клацнули, розчепившись, і торгівець пройшов на дорогу. — Наступний!

— Проходь! — Клац! — Наступний! Проходь! — Клац! — Наступний!

Рук мало не скрикнув з подиву: Стоб і Маґда уже пройшли! Тепер його черга. Його серце так підскочило, аж мало не застрягло в горлі.

— Затям, — прошепотіла Теґан йому на вухо, — за тебе говоритиму я.

— Наступний! — знов дернув по душі пронизливий, роздратований сорокушачий голос.

Теґан підштовхнула Рука вперед. Хлопець натужно зачовгав ногами. Тремтячою рукою подав свої фальшиві документи, намагаючись не дивитися в жовті сліпаки, що свердлили йому череп. А що, коли в його папери закралася якась помилка? Що, коли сорокуха запитає про його так зване ремесло? Що він, Рук, знає про те, як гострити ножі? Гадючка крижаного жаху заворушилася у нього під грудьми.

— Гостривник ножів? — Сорокуха схилила голову набік, пір’я на її шиї настовбурчилось, задзенькали самоцвіти, її жахний кривий дзьоб наблизився до Рукового опущеного обличчя. — Наче ж іще не доріс, щоб бавитися з ножами? Чи таки доріс? — і бридко закихкотіла. — Ну, що, синку? Гобліни відрізали тобі язика, га?

— Бачте, він уперше вибирається в похід, — усміхнулась, виступивши наперед, Теґан. — Напевне, його приголомшила краса вашого оперення, сестро Тріщигнуля!

— Теґан, ти, стара підлабузнице! — засміялася сорокуха. — То він з тобою?

Теґан кивнула головою.

— І як я не здогадалася? — мовила сорокуха. — Ну, проходь!

Пазур натис на важіль. Рук забрав свої папери разом із круглим жетончиком і, спотикаючись, пройшов через відкритий пазурний турнікет. Маґда зі Стобом чекали по той бік.

— Що тебе затримало? — лячно запитала Маґда.

— Зупинився побазікати, що ж іще! — шпигнув самовдоволений Стоб.

— Замовкни, Стобе! — присадила його Маґда і схопила Рука за плесно. — З тобою все гаразд? Ти блідий як полотно.

— Усе чудово, — тремтливим голосом відповів Рук. — Просто я зроду ще не бачив сорокухи. Вони такі… такі…

— Ви ще набачитеся їх на Великій дорозі, — запевнила Теґан, махаючи всім, щоб ішли вперед.

— Ви набачитеся? Хіба ви не хотіли сказати «ми набачимося»? — спитала Маґда.

— Справді, я гадав, ви йдете з нами, — підхопив Стоб.

— Моє місце тут, — пояснила Теґан. — Я маю безпечно проводити мандрівців через митні хижки застави на Велику дорогу Багнищем. Протягом вашої подорожі до вас признаватиметься ще не один провідник. — Вона обняла кожного з них по черзі — квапливо, але зі щирим почуттям. — Будьте обачні, бережіться і хай вам щастить у дорозі, любесенькі мої!

І, сказавши ці напутні слова, Теґан щезла в юрбі.

Троє юних допіру обраних Бібліотекарських Лицарів враз почулися сиротами…

Коли це ззаду накотився якийсь великий гамір, щось задзвеніло і загомоніло: то стовпище галасливих міських гномів цуприкувало купи всіляких залізних виробів — від ковальських міхів та відер до кутих поручнів. Ось міські гноми наздогнали, а там і перегнали їх. Не змовляючись, але нутром відчуваючи, що в більшому гурті безпечніше, Стоб і Маґда пристали ззаду до натовпу міських гномів, а Рук подався за ними по п’ятах.

Відтоді, як ім’я юного бібліотекарського учня пролунало під високим склепінням Великобуряної палати, Рук Човновод почувався так, ніби це все йому сниться, і насилу діймав віри подіям, що розгорталися перед ним. От і тепер, коли він дивився вперед і бачив, як велична, вивищена над Багнищем дорога з її підпорами із залізного дерева на широчезних світлякових баржах, що їх неможливо було потопити, з вежами застав та яскравими вогнями маяків, в’ється гадюкою десь у найдальшу далину, голова йому паморочилася, а тіло аж гуло від збудження.

— Ось вона, — тихо прошепотів він сам до себе. — І вороття назад уже нема. Найбільша пригода мого життя почалася!

А позаду, біля митної хижки, уже вкотре тихо клацнуло і відчинився пазурний турнікет. На Велику дорогу прослизнула сухорлява постать у темних шатах. Ось постать насунула каптура на чоло, але місяць іще раніше встиг освітити високі вилиці та стерню низько обстриженого чуба.