Останній із небесних піратів

Розділ шостий Наліт небесних піратів

Спочатку Руків сон був глибокий, без жодних сновидінь. Товсті ковдри добре гріли, а солома виявилася напрочуд пухка. Одначе згодом подув холодний вітер. Він усе силкувався зірвати з сонного ковдри і гнав темні хмари, що насувалися на місяць і мчали далі. Здавалося, хтось почережно засвічував і гасив світло: засвітить — погасить, засвітить — погасить.

Обличчя Рукові то заливало сріблясте сяйво, то вкривала пітьма. Його повіки тремтіли.

Хлопець летів на небесному кораблі — великому судні з двома щоглами та великим мідяним гарпуном на прові.

Він стояв за штурвалом, вітер куйовдив чуба, сонце било у вічі.

— Набери більшу висоту, пане гардемарине! — почувся голос. Говорив капітан — фертуватий чолов’яга у вбранні, розцяцькованому самоцвітами, та з великими вусами, намащеними якоюсь мастю, і тут Рук із подивом збагнув, що той віддає накази саме йому.

— Слухаю, капітане! — відповів він і, бігаючи вправними пальцями по клавіатурі кістяних ручок важелів, підтяг повислі гирі й поставив вітрила зі звичною спритністю мастака в цьому ділі.

— Тридцять п’ять градусів праворуч! — гаркнув капітан.

Небесний корабель птахом полинув угору, а залога довкола Рука грянула: «Слава! Слава!» — всі гукали один до одного. Рук відчув, як у ньому здійнялася хвиля радості. Крики, вигуки небесних піратів все гучнішали й гучнішали, а тоді…

— Прокинься! — почув він, як до нього догукується чийсь голос.

Рук ворухнувся. Сон танув. «Ні, — подумав він невиразно, — я не хочу, щоб відвертали мою увагу!» Надто вже велике переживав він щастя: відчуття польоту, несподіване вміння орудувати важелями.

— Ну ж бо, прокидайтеся всі! — напосідав голос. Рукові очі враз розплющилися. Де й подівся небесний корабель, хоча крики залоги ніби чимраз дужчали. Він обернувся до Партіф’юла, що безцеремонно тряс Стоба, який ще й досі давав хропака, за плечі.

— Щ-що т-таке? — запитав сонним голосом.

— Наліт! — пошепки відповів ночоблуд. — Наліт небесних піратів.

Рук як стій зірвався на ноги.

— Та невже? — запитав він, вдивляючись у темряву. А таки й справді: якісь постаті з запаленими смолоскипами дряпалися по мотузках, приточених до гаків-«кішок», — ось ціла їхня юрба опинилася на помості біля кліток. — Але ж це просто фантастика! — видихнув Рук. — Вони прийшли рятувати Громового Вовкуна!

— Фантастика для твого друга Вовкуна, якщо йому пощастить утекти, — зауважив Партіф’юл. — І сумна дійсність для всіх нас, якщо сорокухи так розходяться, аж упадуть у шал. Тоді вони, мов одержимі: галасують, верещать, плюються і січуть усе, що тільки ворушиться. Руку! — гукнув він, коли хлопець поспішив геть. — Вернись!

— Я мушу допомогти! — крикнув Рук через плече.

— РУКУ! — закричала Маґда йому навздогін, але той уже зник у сутінках та шарварку біля висячих кліток.

Раптом Стоб сів стовпчиком і почав ошелешено водити довкола затуманеними очима.

— Що це? Що? — допитувався він.

— Нічого страшного, — відказала Маґда. — Просто ми опинилися в самісінькій гущі напасників: небесних піратів. Друге. Сорокухи от-от ошаліють. Ну, та ще Рук надумав краще все розгледіти.

Стоб скочив зі свого полу.

— А чого ж мене ніхто не розбудив? — скипів він. Маґда тільки нетерпляче закотила очі.

— Тепер цим уже не варто перейматися, — втрутився Партіф’юл. — Нам треба мастити п’яти салом. Усім нам! — І, задивившись у напрямку кліток та лопочучи вухами, додав: — Я… я чую Рука!

— Ходімо без нього! — запропонував Стоб. — Я ніяк не збагну, чого сюди взагалі обрано бібліотекарського учня. Нахабний, неохайний, неслухняний.

— Стобе, заспокойся! — гримнула Маґда. — Я скочу й заберу його.

І перш, ніж хтось устиг її зупинити, дівчина метнулася в темряву і зникла.

А сам Рук, не відаючи, яку незлагоду посіяв серед своїх супутників, шугав від тіні до тіні. Довкола ревіли небесні пірати, намагаючись добутися до клітки, в яку закуто Громового Вовкуна. Один, обхопивши ногами жолобчасту колону, видерся вгору і довгим ратищем затис ланцюга, щоб клітка перестала гойдатися. Другий сидів уже на самім вершечку в ролі чатового. А тим часом іще двоє небесних піратів: один — могутній велетень з густим, скуйовдженим чубом і пов’язкою на оці, другий, що сидів на коркошах у першого, — сухорлявий чоловічок з окулярами у сталевій оправі та зі шкельцями у вигляді півмісяця, — стали під самою кліткою. Добрий десяток піратів узяв їх в оборонне кільце, і їхня зброя в місячному світлі, яке то з’являлося, то зникало, висявала, мов роги цілої лави волорогів. Знати, свій напад небесні розбишаки добре продумали.

Рук, мов зачарований, дослухався до потоку цідженої крізь зуби лайки, поки окуляристий пірат колупався в замку кліткових дверцят своїм довгим тонким ножем. Аж ось замок клацнув.

— Нарешті! — вигукнув окуляристий, але його радість потонула в пронизливому завиванні, що розкололо повітря: сирена алярму! Водночас і чатовий викрикнув застережливе:

— Сорокухи!

Оте єдине слово подіяло на довколишніх відразу і безвідмовно. Усі, хто стояв на платформі й споглядав, як пораються небесні пірати, враз відвернулися від такої дивовижі й пороснули врозтіч; хто ховався, а хто гасав туди-сюди, відчайдушно намагаючись утекти, хоча й боючись потрапити під гарячу лапу напосідливих сорокух. Ті ж, хто силкувався все-таки поспати в несусвітньому шарварку на бігу, тепер хапали свої речі й тікали щодуху, рятуючи свої голови.

А купці та крамарі, охочі мандрувати і вночі, попали серед дороги в колотнечу. Піші шаснули в тінь і поховалися зі своїми товарами, а ті, що сиділи на мажах і бідках, закричали на своїх волорогів чи зубощирів-скрадайл, і батоги заляскали гучніше за виття сирени та панічний вереск. Вози й фургони наїжджали один на одного, стикалися і перекидалися, вантажі виверталися і розкочувалися, — і те все посеред ярого рику та стогонів жаху. А сорокухи, незважаючи на дорожнє сум’яття, маршували в ногу, стрясаючи повітря своїм бойовим покликом і неухильно наближаючись до платформи.

— П’ятдесят ступнів з чимось! — повідомив чатовий і додав: — Я злажу.

Рук стояв, мов прикипілий до свого місця. З роззявленим ротом і виряченими очима дивився він, як відчинилися дверцята клітки, як Громовий Вовкун сам протисся крізь вузький отвір і важко звалився вниз на мостини. Рук збагнув: капітан вільний! І хлоп’яче серце затрепетало. Старий небесний пірат на волі!

Ту ж мить громом пролунав крик відчаю — гучніший за виття сирени, за гамір юрби, ба навіть за репет сорокух.

— Спетч! — ревів чийсь голос.

То кричав велетень-пірат із пов’язкою на оці, схилившись над товаришем, який ще мить тому сидів у нього на плечах, а тепер лежав неживий. Стріла з арбалета розтрощила один з півмісяців його окулярів і проткнула очницю.

— Ой, Спетчу, друже мій коханий! — голосив велетень. — Спетчу!

— Заспокойся, Лоґу, — сказав йому хтось. То до нього надійшов сам капітан. Недавній бранець поклав руку товаришеві на плече. — Йому вже нічим не поможеш. Нам треба тікати, поки й усі ми не скуштували сорокушачої зброї.

— Я Спетча тут не залишу! — рішуче заявив Лоґ і завдав обм’якле тіло собі на плечі. — Він заслуговує на те, щоб бути похованим по-людському — а таки заслуговує!

— Воля твоя, — відрік Громовий Вовкун і, підвівши голову, окинув поглядом усіх небесних піратів, що чекали на його наказ. — А ви чого ждете, паршиві пацюки болотяні? Вшиваймося звідсіль!

Небесні пірати як один крутнулися на підборах, але тільки переконалися, що шлях до відступу їм відрізано. Сорокухи-охоронниці оточили платформу з усіх боків і тепер стискали кільце облоги. Вибору не лишалося: треба приймати бій!

— Забудьте, що вам велено! — ревнув Громовий Вовкун. — ДО БОЮ!

І враз вибух бойового гамору потряс повітря — то зітнулися між собою небесні пірати і сорокухи. Сорокухи молотили своїми бойовими ціпами, а ще — клювалися дзьобами, дряпалися пазурами, стріляли з арбалетів і вимахували страхітливими щербатими косами. Пірати ж відбивалися абордажними шаблюками та піками, ще й до того метали пращами грудки заков’язлої болотяної грязюки, які зі свистом розтинали повітря, мов скручені в клубки роз’юшені летючі хробаки.

Сутичка була коротка й люта.

Випущена з арбалета стріла просвистіла повз Рукове вухо. Він умить отямився — нестримне збудження змінилося холодним страхом, від якого закрутило у шлунку, — і мерщій кинувся на мостини за перевернутим возом, довкола якого валявся, розкотившись, його вантаж — важкі кам’яні дзбани.

Просто перед ним двоє небесних піратів: один високий та худий, другий — низенький та опасистий, — билися спиною до спини з двома сорокухами. Піратські мечі мерехтіли і дзвеніли. Пазури сорокух блискотіли, дзьоби скреготали. На мить Рукові здалося, ніби двоє небесних піратів знесилюються, коли це, мовби на якусь невимовлену команду, обидва одночасно зробили по блискавичному випаду, і напасниці впали, пронизані мечами. Висмикнули небесні пірати мечі з мертвих тіл потворищ і ну відбивати новий напад!

Скрізь довкола валялися мертві сорокухи, але загиблих відразу ж заступали інші ошалілі птахочудиська: чуючи виття сирени, вони стікалися сюди з обох кінців Великої дороги.

— Захопіть балюстради! — почув Рук, як зикнув Громовий Вовкун, і побачив, озирнувшись, що капітан небесних піратів відбивається одночасно від двох сорокух. — І втримайте їх! — проричав недавній в’язень, коли спершу одна потвора, а за нею і друга повалилися неживі на поміст. — Усі відходимо воднораз! — згукнув наостанок Громовий Вовкун. — Коли я скажу!

Ту ж мить Рук уздрів спалах жовтожарого пір’я — то з тіней за спиною Громового Вовкуна вискочила височенна, м’язиста сорокуха-охоронниця у блискотливому нагруднику та шоломі з плюмажем. Ось вона замахнулася зазубленою косою.

— Капітане! — скрикнув Рук, зірвавшись на рівні ноги.

І саме вчасно! Капітан небесних піратів притьмом шатнувся ліворуч. Коса з усього маху влучила в дошку і глибоко застрягла. Громовий Вовкун замахнувся своєю важкою шаблюкою, але в цю хвилину сорокуха, пронизливо вереснувши, відхаркнула і плюнула. Лискучий згусток слини майнув у повітрі й заліпив капітанові все обличчя. Гидливо с крикнувши, Громовий Вовкун поточився назад, де лежав перекинутий віз.

Рук вражено охнув. Він збагнув: перед ним не проста сорокуха-охоронниця! З таким яскравим плюмажем та з такою статурою, вона, либонь, належала до елітних Сестриць-Сорокух.

— Громовий Вовкун! — вереснула сестриця-сорокуха і підступила, скрегітливо шкрябаючи пазурами, до капітана. — Великий Громовий Вовкун! Ану лиш погляньмо, який ти великий!

А Громовий Вовкун був приголомшений і майже осліплий. Зі зневажливим сміхом сестриця-сорокуха презирливо вибила шаблю йому з рук. А тоді, балансуючи на одній пазуристій лапі, другою розкраяла йому руку.

— Зараз я видеру тобі серце! — заверещала вона. — І зжеру його!

Кров сльозила з рукава капітанового сурдута і скрапувала з пальців, які допіру ще тримали шаблю. Небесний пірат упав навколішки біля перевернутого воза.

То був кінець.

Громовий Вовкун лишився без зброї. А сорокуха, з палаючими незмигними очиськами, звела над ним свої гострі як бритви пазуриська.

— Дурню! — знов заверещала вона. — Ти й справді гадав, ніби ми не знаємо, хто ти такий? Справді? Ти, великий капітан, став принадою, почепленою на гачок, щоб заманити їх сюди. — Вона кивнула головою в напрямку бою за балюстраду, який кипів позад них. — Коли ти здохнеш, вони здадуться. Я раз і назавжди визволю Світокрай від тебе та твоєї небесно-піратської потолочі!

Громовий Вовкун німував. Він був зовсім безборонний. А сестриці-сорокусі, здавалося, було приємно з ним погратися.

— Я вже не буду простою сестрицею-сорокухою! — розпащекувалася вона. — Я повернуся до Східного сідала переможницею і вимагатиму гідної винагороди. — Вона помовчала. — Матінка Красний Кіготь Східного сідала! Мило звучить, чи не так? — хрипко зареготала потвора. — І лиш одна потороча заступає мені шлях до мети, — додала вона. її погляд став ще жорсткіший; очиськами вона свердлила Громового Вовкуна. — Це ти!

— Неправда! — закричав Рук, скочивши на перевернутого воза і піднявши тремкими руками високо над головою важкого кам’яного дзбана.

Зирнувши вгору: що воно там дзявулить на возі? — сорокуха на якусь частку секунди заціпеніла, сторопіло лупаючи очима. І цього стачило. Натужно хекнувши, Рук огрів важким дзбаном сорокуху по голові. Від удару об шолом дзбан розбився, розлетівшись черепками на всі боки, а сорокуха заточилася і відступила назад.

Громовий Вовкун кинувся до своєї шаблі. Одним зграбним рухом він випростався і блискавично замахнувшись шаблею — знизу вгору, — обезголовив потворище — стало єдиного удару. Шолом із плюмажем брязнув на підлогу, а голова, яку він досі захищав, покотилася підстрибом по мостинах із роззявленим дзьобом і вражено вибалушеними сліпаками.

Громовий Вовкун обернувся, і йому відвисла щелепа.

— Ти? — здуміло вигукнув він. — Знову!

А за мить до Рука звернувся ще й другий голос.

— Руку! Мерщій! — То гукала Маґда. — Ходім! — процідила вона крізь зуби. — Треба негайно звідси вимітатися.

— Ти вдруге рятуєш мені життя, — зазначив Громовий Вовкун. — Як ти сказав, тебе звати?

— Рук Човновод, якщо для вас це щось важить.

— А таки важить, хлопче! — сказав капітан небесних піратів. — Рук Човновод… Я ніколи не забуду, що ти зробив для мене цієї ночі. — Він кивнув головою на Маґду. — Але твоя супутниця має слушність: вам треба негайно звідси вимітатися.

— Капітане! — ревнув голос позад нього, і смаглявий пірат схопив його за руку. — Ми очистили балюстраду. Йди мерщій до нас, поки до них не прибула нова підмога.

Тут смаглявець потяг Громового Вовкуна в один бік, а Маґда Рука — в другий, але в останню мить капітан із хлопцем ще встигли зглянутися.

— Щасливої тобі дороги, Руку Човноводе! — гукнув капітан.

— До побачення, капітане! — відповів Рук.

Удвох із Маґдою вони поспішилися до спальної повітки, де побачили: Стоб і Партіф’юл сидять на возієвому сидінні бідки, запряженої дужим волорогом.

— Де ви її доп’яли? — здивувалася Маґда.

— Просто лежала покинута, — пояснив Стоб. — Перевернута.

— Ну ж бо, стрибайте! — нетерпляче гукнув Партіф’юл. Маґда з Руком скочили на задок. Стоб ляснув батогом, і волоріг щомога заквапився. Незабаром небесні пірати і сорокухи-охоронниці зосталися далеко позаду. Піші мандрівники, які човгали попереду, розбігалися, наражаючись одне на одного, щоб дати бідці з пасажирами дорогу, але сорокухи, поспішаючи до платформи, де ще начебто кипів бій, ані крихти не вважали на них.

Колеса все торохтіли й торохтіли по мостинах, і крики поволі вщухли, виття сирени завмерло далеко позаду. Але вони не зупинялися, все їдучи і їдучи крізь пітьму, долаючи милю за милею. Потім, коли наздогнали валку важких балагул, рух бідки сповільнився. Найтемніші години ночі минули. М’які пасма світла соталися вгору від обрію: ось-ось зійде сонце.

Рукові голова йшла обертом. За останню добу він пережив стільки пригод, ніби встиг спливти щонайменше рік. І все-таки всі вони убгалися в одну добу. Він обернувся до Маґди і всміхнувся.

— Як ти гадаєш, найгірше вже позаду? — запитав. Стоб озирнувся.

— Звідси видно, як багато ти знаєш, бібліотекарський учню, — неприязно пробурчав він. Тоді відвернувся і кивнув головою вперед: — Поглянь!

Аби краще бачити, Рук зіп’явся на ноги. Хоча небо здебільшого ще було окутане непроглядною темрявою, прямо поперед них мерехтіла дивацька золотава заграва, немовби жеврів якийсь величезний світник, заправлений тілдеровим лоєм.

— Що воно таке? — запитав Рук.

— А ти ще не здогадався? — запитанням на запитання відповів Стоб.

— Ми наближаємося до Присмеркового лісу, — стишеним і шанобливим голосом пояснив Партіф’юл. І додав: — Найпідступнішого і найнебезпечнішого місця у всьому Світокраї, юні друзі мої.