Останній із небесних піратів

Розділ третій Церемонія оголошення

У Великобуряній було незвичайно тепло — стільки напхалося до великої палати люду. На Чорнодеревному мосту ніде було яблуку впасти, а ще ж стільки ґав тулилося до окремих містків-помостів, стільки гойдалося на вертких летючих аналоях! Незабаром і Фелікс, і Рук уже обливалися потом, а їхня намокла одежа парувала.

Пропхавшись наперед крізь юрбу, що заповнила Чорно-деревний міст, Рук і Фелікс видерлися на нижню поперечку різьбленої балюстради і задивилися на менший Світляковий міст. Внизу під ними вода майже не текла, бо давно вже не було бучних дощів нагорі, а на плесі рясніли човни та плоти, які мало не черпали бортами воду, бо й на них повно було глядачів, а човнярі утримували суденця на місці довгими жердинами з гаками.

— Вони всі там, — зауважив Фелікс, повівши підборіддям у бік подіуму на Світляковому мосту.

Рук кивнув головою. Обабіч промовного балкону Великого Бібліотекаря, звідки Фенбрус Лодд звертався до юрби, сиділи у кріслах з високими спинками Професори Світло-знавства й Темрявознавства — Ульбус Веспіус і Таллус Пенітакс. Обидва були колись небознавцями, але потім, обурившись поведінкою Сторожів Ночі, вирішили пов’язати свою долю з Бібліотекарськими Академіками. А вже обабіч цих двох сиділи, по шестеро з кожного боку, старійшини бібліотеки.

Голос Фенбруса Лодда лунав по всій принишклій палаті.

— Ще ніколи Раді Трьох не було так нелегко вибрати майбутніх мандрівників до Озерного приплаву. І не за браком, зауважмо, підхожих кандидатів, а швидше навпаки. Кожен з ваших бібліотечних старійшин висував свого чудового претендента і наводив слушні аргументи на його користь…

Рук окинув поглядом усіх дванадцятьох достойників, одного за одним. Їхні кар’єри засадничо різнилися між собою. Декотрі були блискучі землезнавці, що повернулися з вигнання, аби допомогти новій підземній бібліотеці стати на ноги; інші — видатні небознавці, що подібно до самих Професорів Темрявознавства і Світлознавства перейшли на бік супротивника, коли превражі Сторожі Ночі запанували в Санктафраксі. Але в декого з них минуле було книгою за сімома замками. Руків погляд упав на Альквікса Венвакса. Добрий професор, що взяв хлопчину під своє крило, належав якраз до третіх. Його минуле повивала непроникна таємниця.

— Як і щоразу, — провадив Великий Бібліотекар, — ми звели цей короткий список до трьох осіб, яких ми, Рада Трьох, визнали, зрештою, найпідхожішими для поставленого перед ними завдання…

Рук крадькома зиркнув на Фелікса. Обличчя його друга променіло палким сподіванням. Удвох вони не раз обговорювали, що означає стати обранцем. Спершу подорож: через Нижнє місто, через Велику дорогу Багнищем і через Темноліс, — здійснити яку допоможуть вірні друзі бібліотекарів. Потім, після періоду напруженого навчання (про яке Фелікс згадував зазвичай скоромовкою), — побудова власного літального пристрою. І ось нині Феліксові мрії-сни про польоти мали нарешті справдитися!

— …не тільки святе, а ще й тяжке, — не вгавав Великий Бібліотекар, але вже тихішим голосом. — І вкрай небезпечне. Ті з вас, хто сподобився вибору, муситимуть боротися з самовпевненістю, найгіршим своїм ворогом. Вам доведеться завжди бути насторожі. Зовнішній світ — небезпечне місце.

Тут Руків погляд стрівся з очима Альквікса Венвакса. Професор ледь помітно кивнув головою бібліотекарському учневі, й Рук відповів йому в той самий спосіб, сподіваючись, що старий не помітить, як спалахнули в нього щоки. До нього дійшли чутки, що професор має намір узяти Рука, як хлопець підросте, до себе своїм постійним особистим помічником. Рук знав, що мав би бути вдячним, адже це, зрештою, саме те, про що мріє більшість бібліотекарських учнів. Але вже сама думка, що доведеться весь вік пронидіти в задушливих підземних нетрищах тунелів та камер, куди ніколи не зазирає сонце, здавалася хлопцеві безпросвітним страшним сном.

— Отже, любі дослідники Світокраю, ви, що всі як один зібралися тут, — провадив Фенбрус Лодд із пафосом, гідним такої врочистої події, — настав час зробити Оголошення!

Палата затамувала подих. Тільки й чути було, що тихе, далеке цяпання, яке відлунювало попід склепіннями, та ще хурчали, мов билися великі крила, лопаті вентиляторів. Очі кожного прикипіли до сувою, якого саме розгортав Великий Бібліотекар Фенбрус Лодд.

— Першим Бібліотекарським Лицарем обрано Стоба Луммуса! — оголосив він.

Бібліотекарські підмайстри привітали цю вість оплесками та віншувальними вигуками, традиційним своїм: «Гей-гей-гей!»; професура ж лише схвально закивала головами. Оскільки Стоб Луммус мав блискучі успіхи в науці, його обрання не подивувало напутників — хоча двоє чи троє з присутніх тут старіших, мудріших академіків не пропустили нагоди зазначити, що Стоб переконається вже незабаром: самої бібліотечної мудрості не досить для успіху.

Рук із Феликсом глянули вниз і побачили кремезного парубійка з широкими плечима та густою чорною кучмою на голові, якого товариші взяли на плечі.

— Ото, певне, він, — мовив Фелікс, пильніше придивляючись до першого об-ранця. Йому стало трохи тривожно, що не його, Фелікса, назвали першим. — Стоб Луммус, — здвигнув він плечима. — Щось не чув я про такого…

Рук насупився.

— Зате я, здається, чув, — зронив він задумано. — Він зі Східних околиць, із самої глушини. Чи не син отого великого сторожа з каналізаційного дозору — пригадуєш, із рубцем на щоці?..

— Син сторожа, кажеш? — перепитав Фелікс. Був час, коли інші підмайстри звинувачували його: користаєшся, мовляв, з високого становища свого батька, що обіймає найвищу посаду. Фелікс із ними не погоджувався. Те, що він син Великого Бібліотекаря і брат славетної Варіс Лодд, мало хіба що один наслідок: усяк сподівався від нього чогось надзвичайного. Мовляв, йому слід у всьому мати вдвічі вищі показники, ніж решті. Іноді він просто не уявляв, що таке йому до снаги. Часто помічав розчарування в очах своїх учителів. Тільки Рук і далі плекав непохитну віру в свого друга.

— Тепер твоя черга! — шепнув він.

Фелікс кивнув головою, але нічого не відповів. Ще не встиг Стоб Луммус дійти до помосту, як Фенбрус Лодд удруге підніс сувій до очей. Уся палата знову принишкла — Великобуряна аж бриніла від напруженого очікування.

— Другим Бібліотекарським Лицарем обрано… — Фелікс насилу проковтнув слину, а Рук закусив спідню губу… — …обрано Маґду Берлікс!

Здавалося, вся палата разом глибоко втягла у себе повітря, а тоді вражене «Ах-х-х!» пішло гуляти по Великобуряній, відбиваючись від стін та склепінь. А ще за мить, коли названа дівчина показалася всьому зібранню, воно враз розкололося на дві частини. Одна половина піднесла руки й заплескала в долоні, а друга так і не вийняла рук із кишень — ці, другі, здивовано перезиралися між собою.

Тим часом Маґда Берлікс, висока дівчина з проникливими зеленими очима і трьома товстими косами, перебувала в одному з човнів. Її підняли на Світляковий міст, де вона стала обіч Стоба Луммуса.

Хтось із задніх лав зневажливо свиснув, але оплески заглушили той свист, а голос із боку Головного тунелю зикнув:

— Ще одна Варіс Лодд!

Хто був за цю кандидатуру, загукав щось схвальне, а хто був проти — прикусив язика, бо як тепер відкинеш обрання Маґди Берлікс, не засудивши заодно й найкращої, найхоробрішої, найрозумнішої зі сподоблених будь-коли звання Бібліотекарського Лицаря?

Фелікс дивився просто перед себе, тамуючи сльози. Чи ж годиться йому не пройти — йому, хто має такого батька і таку сестру? І все ж таки: а що, коли не пройде? Як потім датися людям на очі? Він обернувся до Рука і смикнув тамтого за рукав.

— Правда ж, я не пройду? — запитав. — Правда ж, Руку? Мого імені не назвуть.

— Назвуть! — запевнив Рук. — Таж тут ніхто тебе, Феліксе, не заломить! Ніхто не поборе тебе, не поб’є навкулачки. Ти найкращий у бою на мечах. І в торохболі та параджустинґу…

Фелікс похитав головою.

— Натомість наука тягне мене донизу, — поскаржився він. — Завжди так було. Навчання. Запам’ятовування. Без твоєї допомоги я б і того, що маю, не здобув.

— Дурниці! — твердо заперечив Рук. — Зрештою, нащо здалися книжки тому, хто б’ється так хвацько, як ти?

— Мабуть, твоя правда, — кивнув головою Фелікс. Відтак запитав, помовчавши і свердлячи Рука поглядом: — Як ти гадаєш, по-дурному я поводжуся?

— Ні, не по-дурному, — запевнив Рук. — Але ти непокоїшся намарне. Є одна цілком очевидна причина, чому досі не назвали твого прізвища.

— Є? — не повірив Фелікс.

— Авжеж! — усміхнувся Рук. — Найкраще лишають на закуску.

І втретє уся Великобуряна принишкла в очікувальній тиші. Великий Бібліотекар погладив свою густу кошлату бороду і знов зазирнув до сувою.

— Третім Бібліотекарським Лицарем обрано… — Фенбрус Лодд замовк і роззирнувся довкола; на коротку мить його погляд зупинився на тому місці Чорнодеревного моста, де стояли двоє друзів.

Рук сумно зітхнув. Ось воно! Зараз прозвучить Феліксове ім’я, а це означатиме розлуку їх двох, що росли, мов брати. Чи не навіки це буде розлука? Фелікс вирушить до Озерного приплаву цього ж таки вечора, а він, Рук, так і лишиться скніти під землею.

— Мені тебе бракуватиме, — прошепотів він.

— А мені тебе, — так само пошепки відповів Фелікс. Фенбрус Лодд знову встромив носа в сувій…

— …обрано…

Уся велелюдна громада як один затамувала подих. Великий Бібліотекар прокашлявся і, знов відірвавшись поглядом від документа, нарешті доказав:

— …Рука Човновода.

На мить у Великобуряній палаті запала мертвецька тиша. Ніхто — жодна жива душа! — не повірив своїм вухам. Рук Човновод?

Таж цей хлопчина навіть не підмайстер! Простий бібліотекарський учень — та й годі. Доглядає аналої, крутить ланцюги… Як можна таку нікчемну особу сподобляти такої високої честі? Неймовірно. Нечувано.

Глухе ремство наростало — і ось уже ціла палата обурено загомоніла, заревла. Містки та мости задрижали, атмосфера так розпалилася, що несамовито засіпалися, загойдалися летючі аналої. Кількоро старших підмайстрів шубовснуло у воду, і довелося човнярам їх рятувати.

Рук приголомшено водив очима по викладачах. Ось Таллус Пенітакс, Професор Темрявознавства, незворушно дивиться на нього, насупивши брови і згорнувши на грудях свої важкі руки. Ось Альквікс Венвакс радісно киває йому головою; і тут згадалось, як цей викладач, «його» професор, радив йому причепуритися. То ось що мав той на увазі! А вийшло ж так, що через оте полювання на мордобрила вигляд у Рука зробився ще неохайніший, ніж зазвичай. Та що вдієш? Треба йти…

Рук спустився з балюстради: голова йшла обертом, ноги підтиналися… — і повернув назад по Чорнодеревному. Збурена юрба розступалася перед ним. Оті всі вражені, запитливі обличчя зливалися в одне. Він плентав, а повітря повнилося буркотом та шепотом.

— Бібліотекарський учень! — казав хтось. — А хто за ним? Каналізаційний чистильник?

— Щодо мене, то я про такого й не чув, — вторував йому інший.

— Він чи не знайда — той самий, що його підібрала Варіс Лодд, — зневажливо зронив третій голос.

— І друг отого телепня — сина Великого Бібліотекаря, — докинув четвертий.

Опинившись нарешті на Світляковому, Рук додибав якось до помосту, де стояли трикутником, чекаючи на нього, Ульбус Веспіус, Таллус Пенітакс і Фенбрус Лодд. Слідом за Стобом та Маґдою Рук почав обходити по черзі їх усіх.

Кожен із шанованих учених мужів вітав кожного з обраних Бібліотекарських Лицарів, обдаровуючи їх ще й речами, помічними для виконання поставленого перед ними завдання.

Ульбус Веспіус роздав по парі блідо-жовтих камінчиків.

— Це небесні кристали, — пояснив він Рукові. — Носи їх у різних кишенях, бо вкупі вони починають жевріти. А як потреш їх один об одного — посиплються іскри.

— Дякую, пане, — мовив Рук. — Красненько дякую!

І рушив далі — до Професора Темрявознавства. Таллус Пенітакс, привітавши Маґду, обернувся до зніченого хлопця.

— Молодець! — похвалив він скупо і нахилився, щоб пов’язати Рукові на шию складений прямокутником клапоть лискучого чорного краму — наче краватку. — Це Покрив Темряви, — пояснив він. — Його зіткано з щонайтоншого шовковиння, яке тільки можуть виробляти нічні павуки. Розгорни його і завийся ним, коли будеш ховатися чи схочеш помандрувати невидимцем.

Знову Рук подякував і пішов далі. І ось перед ним уже сам Фенбрус Лодд, Великий Бібліотекар Великобуряної палати.

— Вітаю, хлопче! — озвався він і нагнувся, щоб почепити Рукові на шию оберег. — Це зуб дуба-кривавника, на якому викарбувано твоє ім’я, — додав він. — Зуб дасть тобі певний захист від небезпек Темнолісу.

Рук задивився на шпичасту штуковину — достоту кіготь! — що жевріла при світлі світників.

— Але ж…

— Що «але ж»? — підохотив Фенбрус.

— Прошу пана, — промимрив Рук. — Це ж просто… Адже мав піти Фелікс, а не я! — випалив він урешті. — Певне, тут якась помилка.

Фенбрус ступив крок уперед і взяв хлопця за руки.

— Ба ні, жодної помилки, — заперечив він. — Хоча Фелікс і мій син, я не можу вдавати, ніби він просто створений для таких завдань. Звісно, він має конечні відвагу, хоробрість і силу, але йому бракує природженого потягу до знань — а без нього решта його чеснот порожній звук.

— Але ж… — не здавався Рук.

— Досить, — урвав Великий Бібліотекар. — Постанову цю ухвалено одностайно. — Він усміхнувся. — Хоча, зважаючи на вагомі підстави, наведені від того, хто запропонував твою кандидатуру, нічого дивного тут не було.

Рук кивнув головою.

— Професор Венвакс завжди був до мене добрий, — зронив він.

Великий Бібліотекар насупився.

— Не сумніваюся в добрості професора Венвакса, але то не він запропонував обрати тебе.

— Не він? — спантеличився Рук.

— Авжеж, ні, — озвався ззаду голос. Рук обернувся і побачив Альквікса Венвакса. — Далебі, якби все залежало тільки від мене, ти б уже давно став моїм особистим помічником.

— То я вніс твоє ім’я до переліку кандидатур, — заявив Професор Темрявознавства, який саме підійшов до них. У своїх офіційно-церемоніальних шатах він виглядав зовсім інакше, ніж у звичайному костюмі — шкуратянці, реміняччі та окулярах небесного літуна. Його темні, недремні очі метали погляди туди-сюди — повз його увагу, здається, не проходило нічого.

— Ви? — вражено вигукнув Рук і зашарівся: хай йому абищо, він говорить, мов справжній нечема. — Я хотів сказати… дякую, пане! — додав хлопець, похопившись.

Професор Темрявознавства кивнув головою.

— Я вже давненько спостерігаю за тобою, Руку, — провадив він. — На мене справили велике враження твої наполегливість і витривалість. Дарма, що іноді буває трохи неспокійно на душі через твоє бажання зігнути правила в баранячий ріг.

Рук приголомшено витріщив очі. Виходить, цей професор знав усе про його підчитування трактатів!

— Тепер затям, Руку: якщо таку поведінку ще можна пробачити бібліотекарському учневі, то для обраного Бібліотекарським Лицарем вона просто неприйнятна. — Його брови зійшлися суворим шнурком на переніссі. — Не розчаруй мене, Руку!

— Намагатимуся! — пообіцяв Рук. Професор схвально кивнув головою.

— Перед тобою довга і тяжка дорога. Трактат, якого ти напишеш, безцінний, адже тільки завдяки тому, що вчені бібліотекарі постійно збагачують скарбницю наших знань про Світокрай, ми можемо гамувати темне невігластво Сторожів Ночі, а в належний час, з волі Землі й Неба, зуміємо знайти лік і на кам’яну хворобу. Якщо ти, Руку, хочеш безпечно і з успіхом повернутися, то мусиш подорожувати інкогніто і нікому не довіряти. Одне-однісіньке необачне слово — і ви всі пропали!

І тут лунко заграли дванадцять ріжків, звіщаючи: пора трьом юним багатонадійним дослідникам давати Присягу вченого. Рук приєднався до своїх трьох нових товаришів.

Великий Бібліотекар підвів голову.

— Чи присягаєтеся ви, Стобе Луммусе, Маґдо Берлікс, Руку Човноводе, вірно служити Науці Світокраю, Землі й Неба для загального добра?

Три голоси дзвінко озвучили їхню відповідь. Не відриваючи погляду від обличчя Великого Бібліотекаря, Рук, одначе, був поглинений лише собою. Чув слова, що добувалися йому з уст — слова, вимовити які він завжди так прагнув, але навіть уявити собі не смів, що колись їх вимовить.

— Усім своїм серцем, усім розумом — присягаюсь!

Орбікс Ксаксіс, Найвищий Сторож Ночі, стояв на одному з найвищих містків Вежі ночі. Високий, величний, він був виряджений у важкі чорні офіційні шати, а ще — в темні окуляри та металеву маску своїх власних страхів. Окуляри, як він сподівався, мали відбивати всякі уроки, які тільки могли йти від лихого ока, а маска, споряджена фракспиловим фільтром, очищала повітря, яким він дихав, від усякої зарази.

Десь унизу під ним бряжчали та дзеленчали рухомі телескопи, що крутилися туди-сюди, вишукуючи у світанковому небі щонайменшу признаку незаконної з’яви літальних апаратів. Польоти будь-яких апаратів у небі над Санктафраксом і Нижнім містом суворо заборонялося.

Ксаксіс задивився у чисте небо. Знов не справдилися прогнози (зроблені тільки вчора) про буйні вітри, що наженуть дощових хмар.

— Я певен: незабаром налетить буря! — пробурмотів він сам до себе. Звів очі на Опівнічний шпиль, цей високий, зграбний громовідвід, який стримів у небо з верхівки вежі, й похитав головою. — П’ятдесят років — і хоч би тобі що! Але скоро-скоро неодмінно налетить буря! — просичав він. — Отоді-то і зцілиться, вилікується, оновиться велика Санктафракська скеля… — Його очі лиховісно зблиснули за темними шкельцями. — А потім, коли це станеться…

Нараз хтось постукав у двері. Ксаксіс обернувся і, війнувши пелериною своїх шат, гулькнув крізь відчинене вікно назад у свою приймальню.

— Заходь! — гукнув своїм владним голосом, глухуватим від маски.

Двері відчинилися, і ввійшов хлопець у чорному вбранні Сторожів Ночі. Блідий, худорлявий, з темними колами під фіялковими очима та чорною стернею обстриженого чуба.

— Ах, це ти, Ксанте! — мовив Орбікс, одразу впізнавши хлопця. — Що привело тебе до мене? Відбулася страта?

— Так, володарю… Але не це привело мене до вас. — Ксант помовчав. Повсякчасна незмога бачити очі Найвищого Сторожа незмінно викликала неспокій у кожного, хто з ним розмовляв. Тільки різкий голос давав сякого-такого ключа до його думок.

— Ну? — підстьобнув Орбікс.

— Я маю інформацію, — бовкнув Ксант.

Орбікс кивнув головою. Ксант Філатін був, безперечно, найбагатонадійнішим підмайстром — таким, що через багато-багато років міг би заступити його, Орбікса Ксаксіса, на посту Найвищого Сторожа Ночі. Після того, як Орбікс реквізував Ксанта в отого гладкого дурня Вокса Верлікса, хлопець досяг неабияких успіхів.

— Інформацію? — перепитав він. — Яку таку інформацію?

— Вона стосується Бібліотекарських Лицарів, — відповів Ксант, зневажливо сплюнувши на підлогу. — Нещодавно ми взяли в полон одного їхнього, і щойно на допиті він повідомив кілька цікавих фактів.

— Ну! — кинув Орбікс, потираючи свої руки в рукавичках.

— Вони збираються послати ще трьох підмайстрів у Темноліс на збір матеріалу для трактатів. Завтра вранці, коли…

— Тоді ми повинні схопити їх! — посміхнувся Орбікс за металевою маскою. — Ще трьох зрадників кинемо на містки понад безоднею!

— З вашого дозволу, повелителю, — майже пошепки прогугнявив Ксант. — Здається, я маю кращу ідею.

Орбікс люто глипнув на хлопця. Він не любив, щоб піддавали сумнівам його плани.

— Кращу ідею? — прогарчав він.

— Ну, властиво, не кращу, — позадкував Ксант, — але іншу. Може, вона вам більше припаде до вподоби.

— Кажи ж! — звелів Орбікс.

— Володарю! Якби ми налагодили таємну стежу за тими відступниками, це дало б нам давноочікувану нагоду викрити всю мережу зрадників. Ми могли б захопити всіх до одного ворогів Вежі ночі, які тільки діють між Нижнім містом і так званими Вільними галявинами.

— Але… — почав Орбікс.

— Перед нами вибір, як я його бачу, — поспішив закінчити думку Ксант. — Або взяти трьох підмайстрів зараз, або викрити всю зрадницьку змову завтра.

Орбікс звів брову вгору.

— І хто ж міг би стати тим шпигом, що взявся б виконати таке завдання? — запитав він.

Ксант скромно опустив голову.

— Розумію, — зронив Орбікс, задумано постукуючи пучками своїх кістлявих пальців по рилу маски.

Пропозиція була спокуслива, вельми спокуслива. Ох, як давно плекає він, Орбікс Ксаксіс, мрію піймати отих двох перекинчиків, Ульбуса Веспіуса й Таллуса Пенітакса, зрадливих Професорів Світлознавства і Темрявознавства, і мучити їх, аж поки вони розкаються, що перебігли у ворожий стан, та почнуть благати, щоб він їх простив. Авжеж, він залюбки їх простить. Простить усіх, хто тільки попадеться йому в лабети, — навіть Фенбруса Лодда.

А тоді візьме та й познімає голови їм усім.

— Дуже добре, Ксанте, — нарешті подав він голос. — Я даю тобі дозвіл податися за ними назирці.

— Дякую, повелителю! Дякую! — Уперше за всю розмову в Ксантовому голосі прорвалося почуття. — Ви не пошкодуєте, що так вирішили, володарю, слово честі!

— Сподіваюся, не пошкодую, Ксанте, — прозвучала холодна відповідь. — Якщо ж ти підведеш мене, тобі вже напевняка доведеться шкодувати, що я так вирішив. Закарбуй це собі на лобі!

Лиховісні слова Орбікса Ксаксіса ще лунали у Ксантових вухах, коли хлопець вийшов із палати і почав спускатися східцями вниз — шляхом, яким сюди прийшов. Накинувши каптура на голову і щільно загорнувшись у плаща, він тримався тіні, аби нікому не впадати в око. Ось він поминув спостережні містки, ось пройшов повз казарми сторожів, повз великі зали, лабораторії та кухні, все глибше й глибше спускаючись у темні, страхітливі каземати нижніх поверхів зловіщуватої Вежі ночі.

Скрізь довкола себе він чув тихі схлипи та стогони в’язнів. Сотні їх гибіли тут: землезнавці, небесні пірати, запідозрені у шпигунстві та зраді, ба навіть Сторожі, що попали в неласку. Усі вони сиділи під замком, дожидаючи суду, що тягтиметься цілими роками і, майже напевне, скінчиться стратою. А тим часом вони мусили скніти по своїх камерах — якщо можна назвати камерами абияк склепані поли, що стриміли зі стін над глибочезною пусткою посеред вежі.

Аж ось Ксант зупинився на невеличкому майданчику, утвореному там, де роздвоювався сходовий марш, і повернувся обличчям до дверей. Відтулив круглу накривку підглядального вічка і зазирнув досередини. Тамтешній в’язень сидів — достоту в тій самій позі, в якій Ксант був залишив його близько двох годин тому.

— Це я! — прошипів він. — Я повернувся.

Згорблена постать не зворухнулася.

— Ти мав слушність, — уже голосніше промовив Ксант. — Це спрацювало. — Та в’язень і далі сидів нерухомо. Ксант набурмосився. — А я гадав, тобі цікаві будуть мої добрі вісті, — додав він ображено.

Аж тепер в’язень обернувся і вп’яв очі у підглядальну щілину. Він був старий, із глибоко запалими очима та щоками. Його пишна сива борода і поріділа чуприна стемніли від бруду, що осідав на них цілими роками. Ось він звів острішкувату брову.

— Цікаві? — перепитав він. — Таки-так, Ксанте: либонь, мені вони цікаві. — Він окинув поглядом свою камеру і стомлено похитав головою. Вузькі поли, що стриміли зі стіни в пусте, лунке осердя вежі, не мали огорожі, одначе втекти звідси було ніяк. Окрім дверей, надійно замкнених на засуви ззовні, звідси був тільки один вихід — надолину, на певну загибель далеко внизу. Він знов обернувся до підглядальної щілини. — Але я ще й заздрю тобі, просто нема слів, як я тобі заздрю.

Ксант збентежено ковтнув слину. Тут, у глибинних смердючих нутрощах-нетрищах вежі, ця камера була така страшна, що страшнішої годі й придумати. У ній стояло бюрко (в’язня як вченого змушували працювати на Сторожів) та ще лежав брудний солом’яник для спання. І більш нічого. Упродовж усього Ксантового життя і багатьох-багатьох іще давніших років камера була для цього в’язня цілим світом.

— Я… Пробачте! — промимрив Ксант. — Я не подумав.

— Ти не подумав, — промурмотів старий. — Яка іронія в цих словах, Ксанте! Адже я тут тільки те й роблю, що думаю. Думаю про все, що сталося, про все, що я втратив, що відібрали в мене. — Тут він замовк, а коли знову звів очі, на устах його вже грала усмішка. — Ти полюбиш Темноліс, Ксанте! Я знаю, що полюбиш. Там, звісно, небезпечно — так небезпечно, що тобі й не снилося. І все одно це чудове місце — уроче, хвильне…

Ксант радісно закивав головою. Адже, зрештою, саме завдяки їхнім довгим розмовам про тамту нескінченну пущу в хлоп’ячій душі й зародилася цікавість до Темнолісу. Удвох вони залюбки говорили і про стежки лісових тролів, і про місця, де водяться трав’юни, і про блудні вогники — блуди, та найдужче Ксант полюбляв розмови про святе Верхоріччя високо в далеких горах. Але старому в’язневі судилося повертатися в любі краї хіба в спогадах. Ксант знав, що Найвищий Сторож Ночі вважає тамтого за надто важливого б ранця, аби бодай колись випускати на волю, а щоб утекти — ніхто ще зроду не тікав із темниць Вежі ночі!

Тим часом двоє замурзаних щуроптахів сіли на край в’язневого полу. Він заплескав на них у свої худі, кальні долоні, й стерв’ятники з пронизливим криком, знову знялися в повітря.

— І не вертайтеся! — крикнув він їм навздогін. — Я ще не труп. — І, пирхнувши, додав: — Встигнете обібрати мої кості, як помру. Правда, Ксанте?

Юний підмайстер ніяково скривився.

— Прошу тебе, не кажи так! Може, ще випаде якась щаслива нагода. Я певен: випаде.

— Тихо, тихо, Ксанте! — застеріг в’язень. — Такі балачки — зрада. Як не хочеш скінчити сам на тюремному полу, — майся на бачності. — І знову втопив очі у свій сувій. — Я думатиму про тебе, — кинув він наостанок.

Наступного ранку Рук Човновод стояв у холодній, сирій спальні, пакуючи свої речі (їх було зовсім небагато) у мішок-заплечник. Розв’язав і знов зав’язав чорного шарфа на шиї. Ще раз озирнув оберег із дуба-кривавника. Потер один об одного два небесні кристали: іскрини впали на підлогу і, зашипівши, згасли.

— Де ж це Фелікс? — уже вкотре запитав він самого себе. Від тієї миті, коли вчора його, Рукове, ім’я пролунало зі Світлякового мосту, він Фелікса у вічі не бачив. Спальня його друга порожнювала, в гамаку ніхто не спав, з інших старших підмайстрів теж ніхто його начеб ніде не бачив. Рук був збентежений. Дивина, та й годі! Фелікс, попри все своє гірке розчарування, просто не міг не з’явитися, щоб попрощатися з другом!

А що, коли він так і не з’явиться?

Запхнувши до заплечника рештки вбогого збіжжя та затягнувши зав’язку, Рук сумно зітхнув. І тут з кінця довгої вузької кімнати долинув якийсь шум, розчахнулися двері. Рук умить обернувся.

— Феліксе! — вигукнув він, коли на порозі забовваніла якась постать. — Нарешті! А я вже думав…

І замовк. То був зовсім не Фелікс.

— Ворушися, Руку! — нетерпляче кинув Стоб Луммус. — Ти ще й досі не зібрався?

— Ми на тебе вже цілу вічність чекаємо! — дорікнула й Маґда Берлікс, зшиливши губи. — Ще ж треба стільки всього зробити перед дорогою.

Рук остаточно зашморгнув заплечника і закинув його за плече. І враз помітив щось блискуче — воно лежало на гамаку під заплечником. Рук охнув. То був Феліксів обрядовий меч.

— Дякую тобі, Феліксе! — прошепотів він, припоясавши меча і вибігаючи зі спальні за товаришами. — І хай тобі щастить, хоч би де ти був.