Острів Каміно

І

Зловмисник видавав себе за Невілла Манчіна, який і справді викладав американську літературу в Портлендському державному університеті й невдовзі мав розпочати докторантуру в Стенфорді. У своєму листі, написаному на майстерно підробленому університетському бланку, «професор Манчін» називав себе натхненним спеціалістом-початківцем із життя й творчості Френсіса Скотта Фіцджеральда й висловлював палке бажання поглянути на «рукописи й папери» цього видатного письменника під час своєї поїздки на східне узбережжя США, у яку невдовзі має вирушити. Лист було адресовано д-ру Джеффрі Браунові, керівнику відділу рукописів Департаменту рідкісних книг і спеціальних колекцій Бібліотеки Файрстоуна Принстонського університету. Пройшовши належне сортування, цей лист зрештою потрапив разом із кількома іншими на стіл молодшого бібліотекаря Еда Фолка, серед обов’язків якого, крім низки інших одноманітних справ, була перевірка особистості відправників листів.

Едові щотижня надходило кілька подібних листів від самопроголошених знавців і експертів із Фіцджеральда, а зрідка навіть і від справжніх учених. За минулий календарний рік він схвалив 190 заявок від таких людей щодо надання їм доступу до бібліотеки. Вони приїздили з усіх куточків світу, трималися захоплено і шанобливо, немов паломники перед святинею. Уже тридцять чотири роки — адже саме стільки він працював на цьому місці — Ед опрацьовував усі такі запити, і охочих не меншало. Френсіс Скотт Фіцджеральд так само викликав у людей захоплення. Зараз потік прохачів був таким самим інтенсивним, як і три десятиліття тому. Правда, тепер Ед дедалі частіше питав себе, що там іще може такого залишатися в житті великого письменника, що не вивчили б уже найретельнішим чином і не описали б у найдрібніших подробицях. Нещодавно один серйозний учений сказав Едові, що існує вже принаймні сотня книг і понад десять тисяч наукових статей про Фіцджеральда як людину і письменника, про його творчість і про його божевільну дружину.

А він у сорок чотири допився до смерті! Що, якби він дожив до старості і писав далі? Тоді б Едові знадобився помічник, може, навіть два, якщо не цілий штат. Утім, Ед добре знав, що рання смерть часто буває запорукою подальшого визнання (і, ясна річ, підвищених відрахувань для тих, хто успадкує авторські права).

Через кілька днів в Еда нарешті дійшли руки до професора Манчіна. Звірившись із бібліотечним реєстром, Ед одразу з’ясував, що ця людина раніше жодних запитів не відправляла. Деякі з давніх відвідувачів бували в Принстоні так часто, що зазвичай уже просто телефонували йому й казали: «Еде, привіт, я буду наступного вівторка». Едові так було лише зручніше. Але з Манчіном була інша справа. Ед продивився сайт Портлендського державного університету й знайшов там цю людину. Виявилося, що Манчін має ступінь бакалавра з американської літератури в Університеті Орегону й магістра в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі, і вже три роки обіймає посаду ад’юнкта. На фотографії був досить непоказного вигляду чоловік років тридцяти п’яти у вузьких окулярах без оправи і з борідкою — певно, відпущеною недавно, на пробу.

У своєму листі професор Манчін просив відповісти йому електронною поштою й указав особисту адресу на Gmail Пояснював це тим, що свою університетську електронну пошту перевіряє рідко. Ед подумав: «Певно, тому, що ти просто якийсь там ад’юнкт, у якого, мабуть, нема навіть нормального кабінету». Такі думки бували в нього нерідко, але він, звісно, як професіонал ні з ким ними не ділився. Про всяк випадок наступного дня він відправив відповідь через поштовий сервер Портлендського університету. Подякувавши професору Манчіну за лист, Ед запросив його до Принстонського університетського містечка, а також попросив повідомити приблизний час приїзду та зазначив кілька основних правил щодо роботи з колекцією Фіцджеральда. Оскільки цих правил було багато, він запропонував професору Манчіну ознайомитися з ними на сайті бібліотеки.

Надійшла автоматична відповідь, яка повідомляла Еда про те, що з Манчіном кілька днів не можна буде зв’язатися. Один із поплічників Манчіна зламав сайт Портлендського університету так, щоб утрутитись у роботу сервера електронної пошти факультету англійської мови: для досвідченого хакера це була простісінька робота. Про те, що Ед надіслав відповідь, самозванець і його напарник дізнались одразу.

«Хто б сумнівався», — подумав Ед. Наступного дня він відправив те саме повідомлення на особисту електронну адресу професора Манчіна. Не минуло й години, як той відповів із натхненними подяками, поділився своїм палким бажанням якнайскоріше дістатися до бібліотеки і таке інше. Він захоплено розповідав, що вивчав сайт бібліотеки, що багато годин провів із цифровими архівами Фіцджеральда, що давно володіє багатотомною серією факсимільних видань перших рукописних чернеток цього видатного автора і що особливо його цікавлять рецензії й критичні огляди першого роману Фіцджеральда, «По цей бік раю».

«Чудово», — подумав Ед. Він не раз уже все це бачив. Цей хлопець, вочевидь, хотів справити на нього враження ще до свого приїзду — і то була цілком звична річ.

II

Френсіс Скотт Фіцджеральд вступив до Принстонського університету восени 1913 року. Коли йому було шістнадцять, він мріяв написати великий американський роман — і справді почав працювати над ранньою версією роману «По цей бік раю». Чотири роки по тому він кинув навчання, щоб вступити на військову службу й вирушити на війну, проте війна тоді саме скінчилась, і на фронт він так і не потрапив. Його класичний твір, роман «Великий Ґетсбі», було опубліковано в 1925 році, але славу він здобув лише після смерті автора. Фіцджеральд все життя мав грошові труднощі й до 1940 року працював у Голлівуді, штампуючи кепські сценарії й страждаючи від проблем як зі здоров’ям, так і з творчою самореалізацією. 21 грудня він помер від серцевого нападу, який, імовірно, був зумовлений його багаторічним пияцтвом.

У 1950 році Скотті, його дочка і єдина дитина, передала оригінальні рукописи, нотатки й листи автора — його «папери» — Бібліотеці Файрстоуна Принстонського університету. Усі п’ять своїх романів Фіцджеральд писав від руки на дешевому папері, який незабаром почав псуватися. У Бібліотеці швидко зрозуміли, що нерозумно було б дозволяти дослідникам працювати безпосередньо з рукописами. Отже, було виготовлено високоякісні копії, а оригінали було поміщено в захищене підвальне сховище з ретельно контрольованими вологістю й температурою повітря та кількістю світла. Відтоді рукописи діставали лише кілька разів.

III

Чоловік, що видавав себе за професора Невілла Манчіна, прибув у Принстон чудового осіннього дня на початку жовтня. Його направили до Департаменту рідкісних книг і спеціальних колекцій, де він зустрівся з Едом Фолісом, який передав його далі своєму колезі, що вивчив пред’явлені Манчіном водійські права штату Ореґон і зняв із них копію. Звісно, права були підроблені, але на рідкість майстерно. Виробник цієї підробки — а то був не хто інший, як хакер, про якого нещодавно було згадано, — пройшов підготовку в ЦРУ і мав чималий досвід у темному світі приватного шпигунства. Подолати якусь там систему безпеки кампусу для нього не було проблемою.

Отже, професора Манчіна сфотографували і вручили йому значок-перепустку, який слід було носити протягом усього часу перебування в бібліотеці. Помічник бібліотекаря провів його на другий поверх, до великого приміщення з двома довгими столами й замкненими висувними сталевими ящиками, які було виставлено рядком уздовж стін. У кутках під стелею Манчін помітив принаймні чотири камери спостереження. Він подумав, що були, напевно, й інші камери, але їх добре приховано. Він спробував завести розмову з помічником бібліотекаря, однак з’ясувати вдалося небагато. Манчін жартома поцікавився, чи можна йому побачити оригінал рукопису «По цей бік раю», на що службовець лише всміхнувся й запевнив, що це неможливо.

— А ви бачили колись оригінали?— поцікавився Манчін.

— Лише одного разу.

Манчін помовчав, очікуючи, чи не скаже його співрозмовник іще щось, потім знову запитав:

— То як вам це вдалося?

— Один відомий вчений хотів на них поглянути. Ми його провели в сховище й показали. Щоправда, торкатися до рукопису йому було не можна. Це дозволено лише старшому бібліотекарю, причому неодмінно в спеціальних рукавичках.

— Так, звісно. Що ж, давайте до роботи.

Службовець відімкнув два великі ящики з написами «По цей бік раю» і дістав із них стіс товстих, об’ємних папок, пояснивши:

— Тут зібрано рецензії на книгу, які вийшли після першої публікації. Крім цього, є ще добірка багатьох більш пізніх рецензій.

— Чудово!— широко посміхнувся Манчін.

Він відкрив свій портфель, дістав блокнот і всім своїм виглядом дав зрозуміти, що готовий негайно з головою поринути у вивчення вмісту папок. Через півгодини, коли Манчін був весь у роботі, помічник бібліотекаря перепросив і пішов. Пам’ятаючи про камери, Манчін жодного разу не підняв очей. Незабаром йому знадобилося відвідати вбиральню, і він покинув робоче приміщення. Повернувши десь не туди, а потім іще раз, він невдовзі загубився і став блукати коридорами спеціальних колекцій, крокуючи якомога обережніше й намагаючись нікому не потрапляти на очі. Скрізь були камери спостереження. Манчін думав, що навряд чи хтось прямо зараз стежить за його пересуваннями, але, звісно, за потреби завжди можна було би потім переглянути записи. Він знайшов ліфт, але не став ним користуватися, натомість спустився сходами, які були поблизу. Підвальний поверх був схожий на перший, а далі сходи впиралися в масивні двері, за якими знаходився «П2» (підвал 2) й на яких було виведено фарбою жирні літери: «вхід забороненої». Поруч із дверима була цифрова панель, і ще один напис попереджав, що щойно хтось спробує відчинити двері, не маючи «належного дозволу», пролунає сигнал тривоги. На двері й простір навколо них дивилися дві камери спостереження.

Манчін відступив назад і попрямував сходами вгору. Коли він повернувся до робочого приміщення, на нього чекав помічник бібліотекаря.

— Усе гаразд, професоре Манчін?— запитав той.

— Так-так. Боюся, невеликий розлад шлунку. Сподіваюся, нічого заразного.

Помічник відразу пішов, і Манчін провів у бібліотеці весь день, копирсаючись у матеріалах зі сталевих ящиків і читаючи старі рецензії, які його геть не цікавили. Кілька разів він виходив, щоб пройтися, розглянутися, дещо дослідити й запам’ятати.

IV

Манчін повернувся через три тижні, цього разу вже не під виглядом професора. Він був чисто поголений, пофарбував волосся в світлий, пісочний колір, одягнув окуляри в червоній оправі зі склом без діоптрій, а в кишені мав фальшивий студентський квиток зі своєю фотографією. Якби хтось став його розпитувати — а це йому видавалося малоймовірним,— то він би прикинувся аспірантом із Айови. У реальному житті його звали Марк, а його «спеціальністю», якщо це можна так назвати, було професійне злодійство. Украй прибуткові, першокласні, ретельно сплановані крадіжки, об’єктами яких були твори мистецтва й рідкісні артефакти, за які потім можна було вимагати викуп у розпачливих власників. Марк був членом банди з п’яти чоловіків, яку очолював Денні— колишній армійський рейнджер, що перекваліфікувався в злочинця, коли його вигнали з армії. Досі ані Денні, ані Марк не потрапляли в руки поліції й не мали судимостей. Утім, двоє інших членів банди таким похвалитися не могли. Трей двічі отримував термін у в’язниці й двічі звідти тікав, останнього разу рік тому, з федеральної в’язниці в Огайо. Саме там він зустрівся з Джеррі— дрібним крадієм творів мистецтва, який тепер був на умовно-достроковому звільненні від покарання. А про рукописи Фіцджеральда Джеррі вперше почув від свого колишнього сусіда по камері, ще одного такого крадія, який відбував тривалий термін.

Вихідна позиція була ідеальна: всього п’ять рукописів, усі зберігаються в одному місці та безцінні для Принстона.

П’ятий член команди зазвичай працював із дому. Ахмед був хакером, виробником фальшивок і майстром всякого дурисвітства, але для озброєних пограбувань і всього такого він був надто боязким. Місцем його роботи був підвал у Буффало, і його досі жодного разу не ловили й не арештовували. Ахмед не лишав жодних слідів. Він брав п’ять відсотків від загального прибутку, а решту порівну ділили інші четверо.

У вівторок о дев’ятій вечора Денні, Марк і Джеррі, які позирали на свої годинники в Бібліотеці Файрстоуна під виглядом аспірантів. Їхні фальшиві студентські квитки спрацювали ідеально й ні в кого не викликали підозр. Денні знайшов місце для засідки в жіночому туалеті на третьому поверсі. Відхиливши вгору панель у стелі над унітазом, він закинув в отвір свій студентський рюкзак і приготувався до кількох годин очікування в задусі й тісноті. Марк зламав замок на дверях до головного машинного залу на першому підвальному поверсі й почекав, чи не спрацює сигнал тривоги, але все пройшло без проблем, як і в Ахмеда, який легко зламав системи безпеки університету. Марк взявся демонтувати вприскувачі палива в резервному електрогенераторі бібліотеки. Джеррі знайшов місце в кабінці для занять, яку було не видно за полицями, повними книг, що їх уже десятиліттями ніхто не торкався.

Трей, одягнений як студент, вештався кампусом із рюкзаком, обираючи зручні місця для бомб.

Бібліотека закрилася опівночі. Усі члени команди, зокрема й Ахмед у своєму підвалі в Баффало, підтримували між собою радіозв’язок. О чверть на першу Денні, ватажок, оголосив, що все йде за планом. Через п’ять хвилин Трей, одягнений як студент і з громіздким рюкзаком у руках, увійшов у коледж-гуртожиток Мак-Каррена, розташований у центрі кампусу. Минувши камери спостереження, які він уже бачив тиждень тому, Трей піднявся сходами, де камер не було, на другий поверх, прослизнув там до вбиральні й замкнувся в кабінці. О 00:40 він витягнув із рюкзака бляшанку розміром десь із півлітрову пляшку від коли. Увімкнувши пусковий пристрій уповільненої дії, він сховав його за унітазом, після чого вийшов із вбиральні, піднявся на третій поверх і встановив ще одну бомбу в порожній душовій кабіні. О 00:45 Трей дістався до напівтемного коридору на другому поверсі гуртожитку і з безтурботним виглядом кинув там зв’язку з десяти здоровенних петард Black Cat. Він похапцем спускався по сходах, коли пролунали вибухи. Через кілька секунд спрацювали обидва вибухові пристрої, приєднані до димових бомб, і коридори враз заповнилися густими клубами ядучого диму. Коли Трей виходив із будівлі, до нього донеслися перші панічні вигуки. Сховавшись у якихось кущах біля гуртожитку, він дістав з кишені разовий телефон, набрав номер принстонської Служби порятунку і повідомив жахливу новину:

— На другому поверсі гуртожитку Мак-Каррена хтось почав стрілянину!

З одного з вікон на другому поверсі йшов дим. Джеррі, що сидів у темній кабінці в бібліотеці, подзвонив зі схожим повідомленням зі свого мобільного телефона з передплатою. Невдовзі кампус охопила паніка, і дзвінки полилися один за одним.

У всіх американських коледжах є ретельно розроблені плани дій у разі виникнення ситуації з «активним стрілком», але ніхто не хоче їх застосовувати на практиці. Співробітниця служби безпеки, яка чергувала тієї ночі, остовпіла на кілька секунд, та зрештою натиснула потрібні кнопки, після чого завили сирени. Усі студенти, викладачі та співробітники Принстона отримали SMS та сповіщення електронною поштою: треба було негайно зачинити й замкнути всі двері та перекрити доступ до всіх будівель.

Джеррі знову подзвонив до Служби порятунку й повідомив, що стрілок влучив у двох студентів. З вестибюля коледжу Мак-Каррена клубочився дим. Трей кинув ще три димові бомби в сміттєві баки. Кілька студентів бігали в диму між будівлями, не знаючи, де саме шукати прихисток. Невдовзі з’явилися співробітники служби безпеки кампусу й поліції Принстона, а за ними приїхало півдюжини пожежних машин. Далі машини швидкої допомоги. Нарешті примчали й перші з багатьох патрульних машин поліції штату Нью-Джерсі.

Лишивши рюкзак біля дверей якоїсь офісної будівлі, Трей подзвонив до Служби порятунку й повідомив про нього як про підозрілий предмет. Таймер на останній димовій бомбі, що була всередині рюкзака, мав спрацювати через десять хвилин, саме тоді, коли експерти-підривники розглядатимуть його здалека.

О 01:05 Трей повідомив спільникам рацією:

— Тут самий розпал паніки. Скрізь дим. Повно поліції. Давайте!

— Вирубаємо світло!— скомандував Денні.

Ахмед, який попивав міцний чай у Баффало, готовий будь-якої миті виконати свою роботу, швидко зламав систему захисту, зайшов у програму електроживлення й вимкнув електропостачання не лише в Бібліотеці Файрстоуна, а ще й у півдюжині сусідніх будівель. Задля більшої надійності Марк, який тепер був в окулярах нічного бачення, повернув головний вимикач у машинному залі. На кілька митей чоловік завмер, а потім зітхнув із полегшенням — резервний генератор не ввімкнувся.

Вимкнення електропостачання запустило аварійні сигнали на центральній станції спостереження в будівлі служби безпеки кампусу, але ніхто навіть не звернув на це уваги. Ще б пак — кампусом розгулював злочинець, який уже встиг когось застрелити. Думати про інші аварійні сигнали не було часу.

Джеррі минулого тижня провів дві ночі в Бібліотеці Файрстоуна і був упевнений, що після закриття будівлі охоронців там не лишається. Уночі поліціянт у формі раз чи двічі обходив будівлю і, посвітивши ліхтариком на двері, ішов собі далі. Територію об’їжджала також спеціально позначена патрульна машина, але вона здебільшого мала полювати на нетверезих студентів. Як і в будь-якому кампусі, з першої ночі до восьмої ранку життя тут завмирало.

Однак цієї ночі в Принстоні відбувалася абсолютно екстрена подія: під обстрілом опинилася еліта американського суспільства. Трей повідомив спільникам, що скрізь панує повний хаос: всюди бігають поліціянти, спецпризначенці похапцем натягають екіпіровку, сирени виють, переговорні пристрої шиплять і щось викрикують, все переливається синім і червоним світлом від мільйона мигалок, дерева оповиті димом, мов туманом, а десь згори чутно гуркіт вертольота. Повний хаос.

Під покровом темряви Денні, Джеррі і Марк пробралися до сходів і спустилися сходами до підвалу під приміщенням зі спеціальними колекціями. На кожному були окуляри нічного бачення й шахтарська лампа, закріплена на лобі, кожен мав по важкому рюкзаку, а Джеррі ніс іще й невеликий армійський речмішок, який заховав у бібліотеці позаминулої ночі. На третьому, найнижчому підземному рівні вони зупинилися біля товстих металевих дверей, вивели з ладу камери спостереження й стали чекати, щоб Ахмед здійснив своє чаклунство. Той спокійно пробрався в систему сигналізації та вимкнув усі чотири датчики, що були в дверях. Щось голосно клацнуло. Денні натиснув ручку й відчинив двері. За ними виявився вузький коридор з іще двома металевими дверима. Марк посвітив ліхтариком на стелю й знайшов там камеру спостереження.

— Он там,— указав він.— Лише одна.

Джеррі, який зі своїм зростом метр дев’яносто був найвищим у команді, дістав балончик із чорною фарбою і розпилив його на об’єктив камери.

— Може, монетку кинемо? — запропонував Денні, поглянувши на двоє дверей.

— Що у вас там?— поцікавився з Буффало Ахмед.

— Двоє однакових металевих дверей, — відповів Денні.

— У мене нічого, хлопці,— озвався Ахмед.— Після перших дверей у системі нічого немає. Можна різати.

Джері витягнув зі свого речмішка два півметрові балони: один із киснем, другий з ацетиленом. Денні розмістився перед лівими дверима, запалив газовий різак, почав нагрівати місце за п’ятнадцять сантиметрів над замковою щілиною і фіксатором, і вже через кілька секунд посипалися іскри.

Трей тим часом встиг непомітно полишити той хаос, що панував навколо коледжу Мак-Каррена, і ховався тепер у пітьмі десь через дорогу, навпроти бібліотеки. Під’їжджали нові аварійно-рятувальні машини — виття сирен стало ще голоснішим. Нагорі гучно торохтіли вертольоти, проте Трею їх не було видно. Навколо нього не горіли навіть вуличні ліхтарі. Біля бібліотеки не було ані душі. Усі сили було кинуто в інше місце.

— Біля бібліотеки все тихо, — повідомив він.— А у вас що?

— Ріжемо,— лаконічно відповів Марк.

Усі п’ятеро членів групи знали, що розмови слід звести до мінімуму. Денні повільно й вміло врізався в метал язичком насиченого киснем полум’я на кінчику горілки, нагрітої до двох тисяч градусів. Йшли хвилини, розплавлений метал капав на підлогу, з дверей летіли червоні й жовті іскри. Якоїсь миті Денні повідомив, що товщина металевої обшивки — десь три сантиметри. Покінчивши з верхньою стороною квадрата, він став різати прямо донизу. Робота йшла повільно, хвилини тяглися, а напруга зростала, але всі трималися спокійно. Джеррі й Марк присіли позаду Денні й спостерігали за кожним його рухом. Покінчивши, нарешті, з нижньою стороною, Денні смикнув фіксатор, і той зрушив з місця, проте щось його не пускало.

— Там засув, — сказав він.— Я його розріжу.

Через п’ять хвилин двері розчинилися. Ахмед, що стежив на своєму ноутбуці за системою безпеки бібліотеки, не помітив нічого незвичайного.

— Тут чисто,— повідомив він.

Денні, Марк і Джеррі ввійшли в кімнату, яка виявилася такою маленькою, що вони ледь могли там втрьох уміститися. Вздовж усієї дальньої трьохметрової стіни простягався вузький стіл — не ширше шістдесяти сантиметрів. На кожному його боці стояло по чотири великі дерев’яні ящики. Марк, що був у команді зломником, відвернув окуляри, поправив свою налобну лампу й став оглядати один із замків.

— Що ж, не дивно,— сказав він, похитавши головою.— Тут заміси із цифровим кодом, який, мабуть, щодня змінює комп’ютер. Зламати такий неможливо. Треба свердлити.

— От і починай,— сказав Денні.— А я поки розріжу другі двері.

Джеррі дістав двадцятиміліметровий акумуляторний дриль з упорами з обох боків. Приставивши свердло до замка, вони з Марком щосили налягли на інструмент. Свердло повискувало й зісковзувало з латуні, яка спершу здавалася надто твердою, щоб її можна було просвердлити. Аж ось полетіла одна стружка, потім іще одна, і під невпинним натиском двох чоловіків свердло почало входити в замок. Коли той нарешті піддався, щось усе одно заважало відчинити ящик. Марк примудрився просунути в щілину над замком тонкий лом і відразу щосили наліг на нього. Дерев’яна рама розкололася, і ящик нарешті розчинився. У ньому був футляр для зберігання архівних матеріалів з чорною металевою окантовкою, десь шістдесят сантиметрів завширшки, сімдесят завдовжки й вісім заввишки.

— Обережно,— попередив Джеррі, коли Марк відкрив футляр і акуратно витягнув з нього тонку книжку в твердій обкладинці.

— «Вибрані вірші Дольфа Мак-Кензі»,— повільно прочитав Марк.— Саме цього мені завжди бракувало.

— Хто це, в біса, такий?

— Поняття не маю, але ми тут не заради поезії.

Позаду них з’явився Денні й скомандував:

— Гаразд, працюйте далі. Тут іще сім ящиків. Я майже закінчив із другими дверима.

Вони повернулися до роботи. Трей тим часом сидів на лавці в парку через дорогу, потягуючи цигарку й раз у раз поглядаючи на годинник. Божевілля, що панувало в кампусі, поки не йшло на спад, проте вічно воно тривати не могло.

У другому й третьому ящиках першої кімнати виявились інші рідкісні книги невідомих їм авторів. Прорізавшись у другу кімнату, Денні покликав Джеррі й Марка, щоб ті несли дриль. Тут теж було вісім великих ящиків, які виглядали геть так само, як ті, що були в першій кімнаті. О 02:15 на зв’язок вийшов Трей і повідомив, що кампус, як і раніше, заблоковано, але на галявині перед коледжем Мак-Каррена почали збиратися допитливі студенти, щоб подивитися шоу. Поліціянти з мегафонами закликали їх повернутися до своїх кімнат, але студентів було забагато, щоб можна було з ними впоратися. Над коледжем кружляло принаймні два вертольоти з репортерами, що лише ускладнювало ситуацію. Трей дивився на смартфоні випуск CNN: те, що коїлося в Принстоні, було зараз топ-новиною. Вкрай схвильованому репортеру «на місці подій», який раз у раз згадував про «непідтверджених жертв», вдалося створити враження, що «принаймні один стрілок» уже застрелив кількох студентів.

— «Принаймні один стрілок»?— пробурмотів Трей.— Я думав, для будь-якої стрілянини потрібен принаймні один стрілок...

У Денні, Марка й Джеррі тим часом відбулася дискусія щодо того, чи не скористатися їм паяльною лампою, щоб прорізати ящики, та вони зійшлися на тому, що робити цього не слід, принаймні зараз: ризик влаштувати пожежу завеликий, а від пошкоджених рукописів не буде жодної користі. Тоді Денні витягнув менший, шестиміліметровий, дриль і став свердлити. Марк і Джеррі працювали далі своїм масивнішим інструментом. У першому ящику другої кімнати вони знайшли кілька стосів ламкого паперу з рукописами якогось іншого давно забутого поета, про якого вони ніколи не чули, та все одно тепер його ненавиділи.

О пів на третю по CNN підтвердили, що двох студентів вбито і ще принаймні двох поранено. Уперше прозвучали слова «масова стрілянина».

V

Коли було завершено зачистку другого поверху коледжу Мак-Каррена, поліція натрапила на щось схоже на залишки петард. У вбиральні й душі знайшли порожні коробки від димових бомб. Кинутий Треєм рюкзак розкрили експерти-підривники, і в ньому теж виявилася порожня димова бомба. О 03:10 інспектор уперше вжив слово «хулігани», та у всіх досі з такою силою струмував у жилах адреналін, що слова «відволікальний маневр» не спали на думку нікому.

У решті будівлі коледжу швидко відновили порядок. Усі студенти виявилися на місці й були живі-здорові. Кампус досі було заблоковано, і відкрили його лише через кілька годин, коли було завершено обшук усіх сусідніх будівель.

VI

О 03:30 Трей повідомив:

— Тут усе ніби потихеньку влягається. Хлопці, вже три години минуло. Як там ваше свердління?

— Повільно,— коротко відповів Денні.

І справді, робота в сховищі рухалася повільно, проте рішуче. У перших чотирьох розкритих ящиках знову виявилися старі рукописи: деякі з них були написані від руки, деякі надруковані, і всі вони належали відомим письменникам, однак не тому, який був потрібен. Нарешті, в п’ятому ящику вони натрапили на золоту жилу, коли Денні дістав звідти футляр для зберігання архівних матеріалів, який зовні нічим не відрізнявся від усіх попередніх. Він обережно відкрив його. На довідковій сторінці, доданій бібліотекою, було зазначено: «оригінальний рукопис роману „Прекрасні й приречені“ Френсіса Скотта Фіцджеральда».

— Бінґо, — спокійно промовив Денні. Він витягнув із п’ятого ящика два такі ж футляри, обережно поклав їх на вузький стіл і відкрив. Усередині виявилися оригінали рукописів романів «Ніч лагідна» й «Останній магнат».

Ахмед, що не зводив очей з екрана ноутбука і тепер замість чаю пив енергетичний напій із непомірно високим вмістом кофеїну, почув довгоочікувані слова: «Гаразд, хлопці, є три з п’яти. Десь тут мають бути й „Ґетсбі“ з „Раєм“».

— Скільки вам ще треба часу?— спитав Трей.

— Хвилин двадцять,— відповів Денні.— Можеш підганяти фургон.

Трей із невимушеним виглядом покрокував університетським містечком, змішався з натовпом допитливих глядачів і трохи поспостерігав за тим, як метушиться навколо невеличка армія поліціянтів. Вони вже не пригиналися, не ховалися за автівками й не перебігали від одного прикриття до іншого зі зброєю напоготові. Небезпека явно минула, проте все навколо досі переливалося у світлі мигалок. Трей непомітно відділився від натовпу, пройшов метрів з вісімсот, покинув територію університетського містечка й дійшов до Джон-стрит, де сів у білий вантажний фургон з написами «друкарня принстонського університету», нанесеними через трафарет на обоє передніх дверцят. Фургон мав номер 12, що б це не означало, і був дуже схожий на той, який Трей сфотографував тиждень тому. Трей поїхав назад до кампусу, оминувши переполох навколо Мак-Каррена й припаркувався біля пандуса позаду бібліотеки.

— Фургон на місці,— відрапортував він.

— Відкриваємо шостий ящик,— відгукнувся Денні.

Коли Джеррі й Марк підняли свої окуляри й нахилилися ближче до столу, щоб краще освітлити вміст ящика, Денні обережно відкрив футляр для зберігання архівних матеріалів. На довідковому аркуші було написано: «Оригінальний рукопис роману „Великий Ґетсбі“ Френсіса Скотта Фіцджеральда».

— Бінґо, — знову спокійно констатував він.— Маємо й старого паршивця «Ґетсбі».

— Йес!— вигукнув Марк, та попри цю радісну знахідку всі зберігали спокій, принаймні зовні. Джеррі дістав із ящика останній футляр. Там був рукопис першого роману Фіцджеральда — «По цей бік раю», — опублікованого в 1920 році.

— От і п’ятий,— так само спокійно сказав Денні.— Змиваємося.

Джеррі прибрав свердла, різак, каністри з киснем і ацетиленом та ломи. Нахилившись, щоб підняти реч-мішок, він ненароком подряпав ліве зап’ястя об тріску на третьому ящику. Надто захоплений думками про нещодавні знахідки, він ледве звернув на це увагу й просто квапливо потер поранене місце, знімаючи рюкзак. Денні з Марком обережно помістили п’ять безцінних рукописів у свої три студентські рюкзаки. Крадії ретирувалися зі сховища, навантажені здобиччю й інструментами, і похапцем збігли сходами на перший надземний поверх. Вийшли з бібліотеки службовим входом біля пандуса: ці двері було не видно за густою живою огорожею. Щойно вони застрибнули у фургон через задні дверцята, Трей рушив з пандуса. Коли вони минали патрульну машину з двома охоронцями кампусу, Трей невимушено їм помахав, та ті не відповіли.

Трей поглянув на час: 03:42. Він відрапортував:

— Усе чисто. Виїжджаємо з університетського містечка з паном Ґетсбі й компанією.

VII

У будівлях, де було вимкнено електропостачання, в момент вимкнення спрацювало кілька аварійних сигналів. О четвертій ранку інженер-електрик уже встиг проінспектувати університетську комп’ютерну мережу електропостачання й розібратися, в чому була проблема. Електропостачання відновили в усіх будівлях, крім бібліотеки. Начальник служби безпеки відправив туди трьох співробітників. Їм знадобилося десять хвилин, щоб знайти причину аварійного сигналу.

На той час банда зупинилася в дешевому мотелі на 295-й Міжштатній автомагістралі, неподалік від Філадельфії. Трей припаркував фургон поруч із вісімнадцятиколісною фурою, подалі від самотньої камери, що стежила за стоянкою. Марк узяв балончик із білою аерозольною фарбою і зафарбував напис «друкарня принстонського університету» на дверцятах фургона. У номері, в якому вони з Треєм провели попередню ніч, усі четверо швидко переодяглися в мисливські костюми й склали все, у що були вдягнені для справи: джинси, кросівки, світшоти, чорні рукавиці,— в інший речмішок. У ванній Джеррі помітив у себе на лівому зап’ясті маленький поріз. Під час поїздки він затискав його великим пальцем, а тепер побачив, що крові більше, ніж він думав. Він витер ранку рушником, роздумуючи, чи варто про неї розповідати іншим, та зрештою вирішив, що не зараз — може, якось пізніше.

Вони тихо забрали всі речі, складені в номері, вимкнули світло й вийшли. Марк і Джеррі залізли в модний пікап Toyota, — за кермом сидів Денні, який взяв його напрокат, — і виїхали з автостоянки слідом за Треєм, що вів фургон, спочатку на вулицю, а потім і на автомагістраль. Обігнувши передмістя Філадельфії з північного боку, вони заїхали штатними магістралями в сільську місцевість Пенсильванії. Біля Квейкертауна вони знайшли місцеву дорогу, яку обрали заздалегідь, і проїхали нею десь півтора кілометра, доки покриття не змінилося на гравій. У цій місцевості зовсім не було будинків. Трей зупинив фургон у невеликому яру, зняв украдені номерні знаки, вилив галон бензину на мішки з інструментами, мобільними телефонами, радіоустаткуванням та одягом і черкнув сірником. Фургон ураз перетворився на вогняну кулю, і крадії, від’їжджаючи в пікапі, не сумнівалися, що знищили всі можливі докази. Рукописи було надійно вкладено між Треєм і Марком на задньому сидінні пікапа.

Пагорби помалу вкривалися сонячним світлом, і всі четверо їхали мовчки, роздивляючись навколо, щоправда, дивитися не було на що: зрідка назустріч проїжджала якась машина; якийсь фермер прямував до хліву, не дивлячись на шосе; якась стара жінка на ґанку брала на руки кота. Біля Бетлегема вони виїхали на 78-му Міжштатну автомагістраль і попрямували на захід. Денні навмисно їхав значно повільніше, ніж дозволяло обмеження швидкості. Відтоді як вони покинули Принстонське університетське містечко, їм не трапилася жодна поліційна машина. Вони зупинилися в кафе з обслуговуванням «на ходу» й перекусили сандвічами з куркою та кавою, а потім попрямували 81-ю Міжштатною автомагістраллю на північ, у бік Скрантона.

VIII

Перша пара агентів ФБР прибула в Бібліотеку Файрстоуна одразу після 07:00. Співробітники служби безпеки кампусу й поліції Принстона ввели їх у курс справи. Вони оглянули місце злочину й наполегливо порадили закрити бібліотеку на невизначений термін. В університетське містечко терміново направили слідчих і експертів з відділення ФБР у Трентоні.

Президент університету тільки-но повернувся після безсонної ночі до свого будинку на території університетського містечка, як йому надіслали повідомлення про те, що помічено зникнення деяких цінних предметів. Він помчав до бібліотеки, де зустрівся з головним бібліотекарем, агентами ФБР і місцевою поліцією, і разом вони вирішили якомога довше зберігати цю подію в таємниці. Невдовзі до них мав долучитися начальник вашингтонського Відділу ФБР з повернення рідкісних цінностей: на його думку, викрадачі найближчим часом мали зв’язатися з університетом і вимагати викуп. Розголос у пресі, вірусно поширюючись, лише ускладнив би ситуацію.

IX

Святкування вирішено було відкласти доти, доки четверо мисливців не приїдуть до маленького будиночка в глибині гір Поконо. Денні орендував його на весь мисливський сезон і вже два місяці там жив. Задумувалося, що готівка, яку вони невдовзі мали здобути за свій улов, з лишком компенсує витрати на оренду. Серед чотирьох членів команди постійну адресу мав лише Джеррі. Він знімав зі своєю дівчиною невеличку квартиру в Рочестері, штат Нью-Йорк. Трей, як утікач із в’язниці, більшу частину свого дорослого життя мусив переховуватися. Марк час від часу жив зі своєю колишньою дружиною неподалік від Балтимора, але це ніде не було зафіксовано.

Усі четверо мали по кілька комплектів підроблених документів, зокрема такі паспорти, в яких не розпізнав би підробки жоден співробітник митниці.

У холодильнику були три пляшки дешевого шампанського. Денні відкрив одну з них, розлив напій по чотирьох кавових чашках із різних комплектів і урочисто промовив:

— Вітаю, хлопці, і будьмо! Ми це зробили!

Через півгодини всі пляшки було випито, і втомлені мисливці надовго провалилися в сон. Рукописи, які досі були в однакових архівних футлярах, було складено, мов злитки золота, у сейфі для зберігання зброї, який стояв у коморі, і протягом кількох днів їх мали охороняти Денні і Трей. Що ж до Джеррі й Марка, то вони мали повернутися додому, виснажені після тижневого «полювання на оленів у лісі».

X

Поки Джеррі спав, проти нього на повну потужність працювала нещадна машина федерального уряду. Експертка ФБР помітила крихітну пляму на першій сходинці сходів до бібліотечного сховища. Вона слушно розпізнала в ній свіжу крапельку крові, яка ще не встигла набути темно-бордового, майже чорного кольору. Експертка зібрала кров, доповіла начальнику, і зразок спішно доставили в лабораторію ФБР у Філадельфії. Аналіз ДНК було проведено негайно, і його результати одразу ввели в національний банк даних. Не минуло й години, як система знайшла збіг у штаті Массачусетс: ДНК належала якомусь Джеральду А. Стінґардену — злочинцеві на умовно-достроковому звільненні, якого сім років тому було засуджено за крадіжку картин у галериста в Бостоні. Команда аналітиків щодуху кинулася шукати будь-який слід пана Стінґардена. Виявилося, що в США було принаймні п’ятеро людей з таким прізвищем. Четверо швидко відпали, а щодо п’ятого пана Стінґардена одразу застосували ордери на обшук квартири, історію дзвінків з мобільного й операцій кредитних карток. Коли Джеррі прокинувся в горах Поконо, ФБР уже стежило за його квартирою в Рочестері. Було вирішено не являтися туди з ордером, а натомість спостерігати й чекати.

Хтозна, чи не виведе їх пан Стінґарден на решту злочинців?

У Принстоні тим часом підготували списки всіх студентів, що відвідували Бібліотеку Файрстоуна протягом минулого тижня. Система безпеки фіксувала кожен візит до будь-якої з бібліотек кампуса за студентським квитком. Було виявлено підроблені квитки, які одразу викликали підозри, оскільки зазвичай в університетах підробними квитками користуються неповнолітні, щоб купляти спиртні напої, а тут хтось скористався ними, щоб пробратися в бібліотеку. Було визначено точний час їх використання, після чого їх зіставили з відповідними записами з камер спостереження бібліотеки. Опівдні в ФБР уже мали чіткі зображення Денні, Джеррі й Марка, хоча поки що користі від них було мало, адже всі троє відтоді як слід змінили свою зовнішність.

У Департаменті рідкісних книг і спеціальних колекцій старий Ед Фолк вперше за кілька десятиліть опинився в центрі бурхливих подій. Оточений агентами ФБР, він перебирав записи реєстраційних журналів і фотографій всіх останніх відвідувачів. З кожним із них зв’язалися для перевірки, і коли агенти ФБР зателефонували ад’юнкту Невіллу Манчіну з Портлендського університету, той запевнив їх, що ніколи в житті навіть не наближався до Принстонського університетського містечка. Тепер ФБР мало чітку фотографію Марка, однак поки не знало його справжнього імені.

Не минуло й дванадцяти годин після крадіжки, як сорок агентів ФБР працювали в поті чола, вивчали відеозаписи й аналізуючи всі отримані дані.

XI

Ближче до вечора четверо мисливців зібралися за картковим столиком і відкрили пиво. Денні невпинно балакав, згадуючи те, що вже дюжину разів було обговорено. Викрадення вдалося, але після будь-якого злочину лишаються сліди. Помилки будуть неодмінно, а той, хто здатен передбачити хоча б половину з них,— геній. Фальшиві документи буде виявлено. Поліція дізнається, що злочинці задовго до крадіжки не раз навідувалися до бібліотеки. Хтозна, скільки записів зробили камери? Десь могли лишитися волокна з їхнього одягу, відбитки їхніх кросівок і таке інше. Вони не сумнівалися, що не залишили відбитків пальців, але зрештою й таке не можна було цілком виключати. Усі четверо були досвідченими крадіями, а тому чудово це розуміли.

Ніхто не помітив маленької смужки пластиру на лівому зап’ясті Джеррі, а сам він вирішив не зважати на ранку, переконавши себе, що ця дрібниця не має значення.

Марк дістав чотири пристрої, які на вигляд нічим не відрізнялися від п’ятого айфона — був на них і ідентичний логотип, — але то були не смартфони, а прилади супутникового зв’язку з миттєвим доступом у будь-якій точці світу, відомі під назвою Sat-Trak. Мережі мобільного зв’язку не було, а отже поліція не мала жодної можливості ані відстежити їх, ані прослухати. Марк знову нагадав, що всі вони, включно з Ахмедом, упродовж майбутніх кількох тижнів мають постійно бути на зв’язку. Пристрої Ахмед дістав з одного зі своїх численних джерел. Кнопки вмикання-вимикання на них не було: щоб їх активувати, треба було ввести тризначний код. Після цього кожен користувач мав набрати власний п’ятизначний пароль, щоб отримати доступ. Двічі на день — рівно о восьмій ранку й о восьмій вечора — усі п’ятеро членів команди мали передати своїм пристроєм лише одне слово: «Чисто». Затримки заборонялися, і їх слід було негайно тлумачити як сигнал біди: факт, що хтось не відрапортував, свідчив про те, що хтось якимось чином вийшов на його Sat-Trak, а головне — на нього самого. Після п’ятнадцятихвилинної затримки в дію вступав план Б, згідно з яким Денні з Треєм мали якомога швидше перебратися з рукописами до другого притулку. Якщо на зв’язок не виходили Денні або Трей, то всю операцію слід було вважати проваленою, а Джеррі, Марк і Ахмед мали негайно виїхати з країни.

Для поганих новин застосовувалося коротке повідомлення «Червоний». Воно означало — без жодних питань і зволікань,— що 1) щось пішло не так; 2) якщо можливо, треба перевезти рукописи в третій притулок і з) слід якомога швидше будь-що виїхати з країни.

Якщо когось візьме поліція, він мусить мовчати. Кожен вивчив імена родичів своїх поплічників і їхні адреси, щоб усі члени команди в будь-якому разі були повністю віддані справі й один одному. Відплата була гарантована. Ніхто не міг розколотися. Ніколи.

Попри всю зловісність цих приготувань, настрій у них досі був веселий, навіть святковий. Вони втнули блискучу справу і якнайпрофесійнішим чином втекли з місця злочину.

Досвідчений утікач Трей залюбки ділився своїми історіями. Утікати йому вдавалося тому, що кожного разу він мав план, що робити після втечі, тоді як більшість в’язнів думає лише про те, як би їм вибратися. Те саме й зі злочинами. На планування йдуть дні, ба навіть тижні, та коли справу зроблено, ти починаєш сумніватися, що робити далі. А тут потрібен план.

Та їм ніяк не вдавалося узгодити свій план. Денні й Маркові кращим варіантом видавалася швидка гра: зв’язатися з Принстоном не пізніше, ніж за тиждень, і вимагати викупу. Так вони позбулися б рукописів, не мали б турбуватися про те, як їх захищати чи переміщувати, і добули б готівку.

Більш досвідчені Джеррі і Трей вважали, що слід почекати. Нехай осяде пил, новина пошириться на чорному ринку, а час дасть їм змогу переконатися, що ніхто їх не підозрює. Зовсім не обов’язково було продавати вкрадене саме Принстону: неодмінно з’являться й інші охочі.

Обговорення було довге й почасти напружене, проте супроводжувалося жартами, реготом і потоком пива. Нарешті зійшлися на тимчасовому плані. Джеррі й Марк мали наступного ранку вирушити додому: перший у Рочестер, а другий — у Балтимор через Рочестер. Вони мали, причаївшись, упродовж наступного тижня стежити за новинами і, звісно, двічі на день виходити на зв’язок. Денні і Трей мали берегти рукописи й перевезти їх десь через тиждень у другий притулок — дешеву квартирку в робітничих кварталах Аллентауна, штат Пенсильванія. Через десять днів до них мали там долучитися Джеррі й Марк, щоб разом розробити остаточний план. Тим часом Марк мав зв’язатися з потенційним посередником — своїм давнім знайомим, добре відомим у тьмяному світі збуту крадених творів мистецтва й артефактів. Удаючись до мови натяків, якою звикли спілкуватися гравці цього таємного ринку, Марк дасть зрозуміти, що йому щось відомо про рукописи Фіцджеральда. Але більше ніхто нічого не скаже, доки вони не зустрінуться знову.

XII

Керол — жінка, що жила в квартирі з Джеррі,— вийшла з дому о 16:30. За нею невідлучно стежили, поки вона йшла в продуктовий магазин за кілька кварталів. Після термінового обговорення в квартиру було вирішено не проникати, принаймні зараз. Навколо було забагато сусідів. Варто кому-небудь з них щось помітити й поділитися з Керол, і стеження може бути викрито. Керол і не здогадувалася, як пильно за нею спостерігають. Поки вона робила покупки, агенти встановили два жучки всередині бамперів її автівки. Ще дві агентки в спортивних костюмах спостерігали за її покупками (нічого підозрілого). Коли Керол відправила матері SMS, текст одразу було прочитано й записано. Коли вона подзвонила подрузі, агенти уважно слухали кожне слово. Коли вона зайшла в бар, агент у джинсах запропонував купити їй випити. Коли вона повернулася додому трохи по десятій, за кожним її кроком спостерігали, знімали на камери й записували.

XIII

Тим часом її бойфренд потягував пиво й читав «Великого Ґетсбі», розтягнувшись у гамаку на задньому ґанку за якихось півтора метра від чудового ставка. Марк із Треєм були в човні й тихенько ловили лящів, а Денні тим часом смажив на грилі стейки. Коли сонце вже заходило, повіяв холодний вітер, і четвірка мисливців зібралася в кімнаті для відпочинку, де в каміні вже потріскував вогонь. Рівно о восьмій вечора всі, включно з Ахмедом у Буффало, дістали свої нові пристрої Sat-Trak, ввели коди доступу й промовили сигнал «Чисто»: нині все було гаразд.

І дійсно: їм гріх було скаржитися. Менш ніж добу тому вони були в університетському містечку, ховалися в темряві, шалено нервуючись і водночас насолоджуючись приливом адреналіну. Їхній план спрацював ідеально, вони добули безцінні рукописи, і незабаром ті мали перетворитися на готівку. Здійснити це перетворення буде не так просто, але цією справою вони мали зайнятися дещо пізніше.

XIV

Випивка допомагала розслабитися, але однаково всі четверо спали кепсько. Рано-вранці наступного дня Денні готував яєчню з беконом, спрагло ковтаючи чорну каву, а Марк тим часом сидів за стійкою з ноутбуком, переглядаючи заголовки газет східного узбережжя.

— Нічого,— повідомив він.— Багато пишуть про бучу в кампусі: її тепер офіційно називають «хуліганством». Але про рукописи ні слова.

— Я певен, що вони поки намагаються зберегти це в таємниці, — сказав Денні.

— Звісно, але скільки це триватиме?

— Та зовсім недовго. Таке від преси не приховаєш. Сьогодні чи завтра пропажа має вийти на поверхню.

— Не знаю, добре це чи погано.

— Ні те, ні інше.

На кухню зайшов Трей із щойно поголеною головою. Він із гордістю потер лисину й запитав:

— Ну як я вам?

— Розкішно, — схвалив Марк.

— Гірше стати вже не могло,— відгукнувся Денні.

Усі четверо виглядали зовсім інакше, ніж добу тому. Трей і Марк поголили собі все: бороду, волосся й навіть брови. Денні й Джеррі позбулися лише борідок, проте змінили колір волосся: перший із блондина перетворився на шатена, а другий був тепер рудим. Усі мали носити шапки й окуляри, щодня їх міняючи. Вони знали, що потрапили на записи з камер спостереження, і чули про можливості технології розпізнавання облич, якою володіє ФБР. Вони припустилися деяких помилок, але дедалі менше намагалися їх пригадати. Усі думки були вже про наступний етап. До того ж дещо заважало почуття самовпевненості, яку неодмінно породжує настільки блискуче скоєний злочин.

Уперше вони зустрілися рік тому, коли Трей і Джеррі— єдині, хто бував у в’язниці, й найдосвідченіші серед п’ятьох,— познайомилися з Денні, який знав Марка, а той, своєю чергою, Ахмеда. Багато годин вони розробляли план, сперечаючись, хто що має робити, який час слід обрати для крадіжки й куди вирушити одразу після втечі. Обговорили сотні деталей, як важливих, так і дрібних, кожна з яких могла мати вирішальну роль. Тепер, коли крадіжку було скоєно, усе це було вже справою минулого. Лишалося добути готівку.

У четвер о восьмій ранку всі четверо, зібравшись в одній кімнаті, знов виконали ритуал із пристроями Sat-Trak. З Ахмедом теж усе було гаразд. Усі на місці, жодних проблем. Джеррі й Марк, попрощавшись із Треєм і Денні, полишили мисливський будиночок у горах Поконо й за чотири години дісталися до околиць Рочестера. Вони й гадки не мали, як багато агентів ФБР тієї самої миті терпляче чекали появи пікапа Toyota, орендованого три місяці тому. Джеррі припаркувався на стоянці біля будинку, де була його квартира, і поки вони з Марком невимушено крокували стоянкою й піднімалися сходами на третій поверх, їх крупним планом знімали приховані камери.

Цифрові знімки миттєво було передано в лабораторію ФБР у Трентоні. Коли Джеррі привітав Керол поцілунком, знімки вже звіряли із записами з камер спостереження Бібліотеки Принстона. Технологія розпізнавання облич підтвердила, що Джеррі був паном Джеральдом А. Стінґарденом, а Марк — тим самим самозванцем, що видавав себе за професора Невілла Манчіна. Оскільки Марк не мав судимостей, про нього не було жодної інформації в національній базі даних про злочинців. ФБР знало, що він був у бібліотеці, але не знало його імені. Утім, незабаром і це мало виправитися.

Було вирішено спостерігати й чекати. Джеррі вже вивів їх на Марка — можливо, через нього вони зможуть вийти ще на когось із злочинців. Пообідавши, Джеррі з Марком покинули квартиру й попрямували до пікапа. Марк ніс дешеву бордову нейлонову спортивну сумку. У Джеррі руки були вільні. Сівши в автівку, вони вирушили до центру міста. Джеррі вів обережно, намагаючись дотримуватись усіх правил дорожнього руху й уникати всіх поліціянтів.

XV

Злочинці пильнували за всім: за кожною машиною, кожним обличчям, кожним дідусем, що сидів на лавочці в парку, ховаючись за газетою. Вони були певні, що за ними не стежать, проте в їхній справі слід було завжди бути напоготові. Вони не могли ані побачити, ані почути, як на висоті майже в кілометр, невідступно слідуючи за ними, невинно парить вертоліт.

Біля станції Amtrak Марк мовчки виліз із пікапа, забрав із заднього сидіння свою сумку й попрямував уздовж тротуару до входу на станцію. На касі він купив квиток економ-класу до Пенсильванського вокзалу в Мангеттені. Поїзд відходив о 14:13, і Марк коротав час, читаючи старе видання «Останнього магната» в паперовій обкладинці. Узагалі він був не дуже охочий до читання, але Фіцджеральд раптом пробудив у ньому захват, що межував з одержимістю. Згадуючи про оригінальний рукопис і про те, де його зараз було сховано, він насилу придушував вдоволену посмішку.

Джеррі зупинився біля винного магазину й купив пляшку горілки. Коли він виходив, перед ним звідкись виникли три молодики міцної статури в темних костюмах. Вони привіталися, махнули йому перед очима своїми значками й сказали, що хотіли би про дещо його розпитати. Джеррі відмовився, пославшись на те, що зайнятий,— молодики відповіли, що вони теж зайняті люди. Один із них дістав наручники, другий забрав у Джеррі його горілку, а третій обшукав його кишені й забрав звідти гаманець, ключі й Sat-Trak. Вони провели Джеррі до великого чорного позашляховика, і той привіз їх до міської в’язниці, розташованої менш ніж за чотири квартали. Протягом короткої поїздки всі мовчали. Джеррі помістили в порожню камеру так само мовчки: він нічого не прохав, а вони нічого не пропонували. Коли до нього навідався тюремний наглядач, Джеррі спитав:

— Слухай, друже: не знаєш, що це коїться?

Тюремник озирнувся по боках і, трохи нахилившись до ґрат, промовив:

— Не знаю, приятелю, але ти здорово розізлив серйозних хлопців.

Джеррі розтягнувся на ліжку в темній камері й утупився в стелю, питаючи себе, чи все це справді з ним відбувається. Ну як таке могло статися?! Де вони схибили?

Він довго лежав і дивився в одну точку на стелі, і стіни почали кружляти в нього перед очима. Тим часом у його квартиру подзвонили, і Керол, відчинивши двері, побачила на порозі з півдюжини агентів. Один із них одразу пред’явив ордер на обшук. Інший наказав їй вийти з квартири й чекати внизу у власній автівці, не заводячи двигун.

Марк сів на потяг о другій. О 14:13 двері зачинилися, але потяг не рушив. О 14:30 двері відчинилися, і у вагон увійшли двоє чоловіків в однакових темно-синіх тренч-котах. Марк зловив на собі їхні суворі погляди й тієї жахливої миті остаточно зрозумів, що справи кепські.

Вони неголосно представилися й попросили його вийти з ними з вагона. Один узяв його за лікоть, а другий забрав із верхньої полиці його сумку. Невдовзі вони мовчки їхали до в’язниці.

— То що, хлопці, мене заарештовано?— зрештою спитав Марк, якому набридла тиша.

Водій, не обертаючись, обізвався:

— Ми зазвичай не надягаємо наручники на когось просто так.

— Гаразд. І за що ви мене заарештували?

— У в’язниці все пояснять.

— А я думав, ви маєте спершу пред’явити звинувачення й зачитати мої права.

— Ти, схоже, новенький у цій справі. Ми не маємо зачитувати твоїх прав, поки не почнемо ставити тобі питання. А поки ми хотіли б насолодитися тишею й спокоєм.

Марк замовк і втупився у вікно. Він подумав, що Джеррі, напевно, теж схопили: інакше як вони могли дізнатися, що він, Марк, зараз на вокзалі? Та чи ймовірно, що вони заарештували Джеррі, а той вирішив розколотися й піти на угоду зі слідством? Ні, неможливо.

Джеррі дійсно не сказав ні слова, але йому ніхто й не давав такої змоги. О 17:15 його забрали з в’язниці й доставили до офісу ФБР за кілька кварталів. Його завели в приміщення для допитів, посадили за стіл, зняли наручники й сунули йому чашку кави. Тут же увійшов агент на прізвище Мак-Ґреґор. Він зняв піджак, сів на стілець і завів розмову. Він був досить люб’язним і незабаром зачитав Джеррі стандартне формулювання прав на мовчання й на адвоката.

— Вас уже колись арештовували?— запитав Мак-Ґреґор.

Відповідь була ствердною, і Джеррі чудово знав, що пан Мак-Ґреґор має копію списку його судимостей, а тому просто сказав:

— Так.

— Скільки разів?

— Слухайте, пане агенте. Ви щойно самі сказали, що я маю право зберігати мовчання. Я нічого вам не збираюся розповідати, і мені потрібен адвокат. Це ясно?

— Так, звісно,— відповів Мак-Ґреґор і вийшов з кімнати.

У приміщенні неподалік уже перебував Марк. Мак-Ґреґор увійшов туди й виконав той самий ритуал. Кілька хвилин вони потягували каву й говорили про щойно згадані права. Маркові вже пред’явили ордер і обшукали його сумку, знайшовши там безліч цікавих предметів. Мак-Ґреґор витяг із великого конверта кілька пластикових карток і став розкладати їх на столі.

— Усе це було у вашому гаманці, пане Марку Дрісколле. Водійські права штату Меріленд: фотографія кепська, зате ви там маєте пишну зачіску — і навіть брови. Далі: дві дійсні кредитні картки й тимчасова ліцензія на полювання, видана в Пенсильванії,— агент продемонстрував йому й ці картки.— А ось це — з вашої сумки. Водійські права, видані в Кентуккі на ім’я Арнольда Соєра, — знов-таки, чимало волосся. Фальшива кредитна карта,— він поволі діставав нові картки.— Фальшиві водійські права штату Флорида — тут маєте окуляри й бороду,— на ім’я пана Лютера Банагана. І дуже якісно підроблений паспорт, нібито виданий у Г’юстоні Клайду Д. Мейзі. Плюс водійські права і три фальшиві кредитки.

Документи вкрили весь стіл. Марка занудило, але він стиснув зуби й насилу знизав плечима — мовляв, і що?

— Дуже непогано,— підсумував Мак-Ґреґор.— Ми все перевірили й знаємо, що насправді ви — пан Дрісколл; адреса ваша невизначена, бо ви постійно змінюєте місце проживання.

— Це питання?

— Ні, поки не питання.

— Добре, бо я нічого не збираюся вам казати. Я маю право на адвоката, отже, краще займіться його пошуком.

— Гаразд. Мене ось що дивує: ви на всіх цих фотографіях маєте багато волосся — подекуди навіть вусики, скрізь брови. А тепер нічого такого нема. Ви від чогось ховаєтеся, Марку?

— Мені потрібен адвокат.

— Авжеж. Скажіть, Марку... Ми не знайшли жодних документів на ім’я професора Невілла Манчіна з Портлендського університету. Це ім’я вам що-небудь каже?

«Каже»? Та воно кувалдою по голові б’є!

Крізь однобічне скло на Марка дивилася камера з високою роздільною здатністю. У кімнаті неподалік два експерти з допитів, що спеціалізувалися на виявленні брехні підозрюваних і свідків, спостерігали за його зіницями, верхньою губою, м’язами щелепи, нахилом голови. Від згадки про Невілла Манчіна підозрюваного наче громом ударило. Коли Марк промимрив: «Нічого я не скажу. Мені потрібен адвокат», обидва експерти кивнули й посміхнулися. Попався!

Мак-Ґреґор вийшов із приміщення, побалакав із колегами, а потім попрямував до кімнати Джеррі. Всівшись на стілець, він посміхнувся й після довгої паузи спитав:

— То як, Джеррі, мовчимо далі?

— Мені потрібен адвокат.

— А от твій приятель Марк виявився говіркішим.

Джеррі насилу ковтнув слину. Він мав надію, що Маркові вдалося виїхати з міста на потягу. Отже, ні. Що ж, у біса, сталося? Як їх могли так швидко злапати? Учора цієї ж години вони в мисливському будиночку грали в карти, пили пиво й смакували свій ідеальний злочин.

Але ж Марк не міг так одразу розколотися.

Мак-Ґреґор вказав на ліву руку Джеррі й запитав:

— У вас тут пластир. Порізалися?

— Мені потрібен адвокат.

— Лікар, кажете, потрібен?

— Адвокат.

— Гаразд, гаразд. Піду шукати вам адвоката.

Він вийшов, грюкнувши дверима. Джеррі поглянув на своє зап’ястя. Хай йому грець, невже?..

XVI

Ставок огорнули сутінки, і Денні, змотавши волосінь, почав гребти до берега. Холодок від води пробирався під його легку куртку, і він думав про Трея і про те, що взагалі-то не дуже йому довіряє. Треєві був сорок один рік, і його двічі ловили з украденим. Першого терміну він відсидів чотири роки, перш ніж утекти, а з другого спромігся втекти вже через два роки. Особливо Денні турбувало те, що обидва рази Трей розколовся й настукав на своїх спільників, щоб зменшити свій термін. Для професійного злодія це був непростимий гріх.

Отже, Денні не мав сумнівів, що саме Трей був у банді слабкою ланкою. Коли Денні служив рейнджером, то брав участь у війнах і не раз ризикував життям у стрілянині. Він втрачав друзів і багато разів убивав. Він розумів страх — але ненавидів слабкість.

XVII

У четвер о восьмій вечора Денні й Трей пили пиво й грали в джин-раммі. Вони відклали карти, дістали свої пристрої Sat-Trak, відправили повідомлення й стали чекати на інших. За кілька секунд почулося «Чисто» від Ахмеда в Баффало. Але від Марка й Джеррі не було нічого. Марк мав зараз їхати на потягу: поїздка з Рочестера до Нью-Йорка забирала шість годин,— а Джеррі мав бути в себе вдома.

Наступні п’ять хвилин ішли водночас заповільно й зашвидко. Ситуація була незрозуміла. Пристрої мали працювати: їхній якості позаздрило б навіть ЦРУ, і коштували вони цілого статку. Але ж ці двоє мовчать... Що це може означати? О 20:06 Денні встав і промовив:

— Треба збиратися. Складаємо в сумки все необхідне й готуємося тікати, ок?

— Ок,— відгукнувся явно стривожений Трей.

Вони кинулися до своїх кімнат і стали щодуху запихати речі в полотняні сумки. За кілька хвилин Денні кинув погляд на годинник:

— Восьма одинадцять. О двадцять на дев’яту вимітаємося звідси, гаразд?

— Так, — підтвердив Трей, поглядаючи на свій Sat-Trak. Той мовчав. О двадцять на дев’яту Денні відчинив двері до комори й відімкнув сейф для зберігання зброї. Вони запхнули п’ять рукописів у два армійські речмішки, набиті одягом, і віднесли їх до машини Денні. Потім повернулися в будиночок, щоб вимкнути світло й востаннє нашвидку переконатися, що нічого не забули.

— Підпалимо будинок? — спитав Трей.

— З глузду з’їхав?— роздратовано кинув Денні.— Це лише приверне зайву увагу. Ну доведуть вони, що ми тут були — і що? Ми будемо вже далеко, а слідів рукописів тут нема.

Вони вимкнули світло й замкнули обоє дверей. На ґанку Денні трохи забарився, щоб Трей опинився попереду, а тоді наскочив на нього і, вхопивши обома руками за шию, натиснув великими пальцями на сонну артерію. Трей — немолодий, нетренований і не готовий до такого розвитку подій — не мав жодних шансів проти смертельної хватки колишнього рейнджера. Кілька секунд він сіпався й вивертався, а тоді обм’як. Денні дав тілу впасти на землю й нахилився, щоб стягнути з нього ремінь.

XVIII

Біля Скрантона він зупинився, щоб заправитися й випити кави, а звідти вирушив на захід 80-ю Міжштатною автомагістраллю. Тут діяло обмеження в сто десять кілометрів на годину, і Денні встановив свій круїз-контроль на сто сім. Попри кілька пляшок пива, випитих того вечора, у голові в нього було вже зовсім ясно. З кожним кілометром він поглядав на свій Sat-Trak, встановлений на консолі, але вже знав, що екран не засвітиться і ніхто на зв’язок не вийде. Він вважав, що Марка з Джеррі схопили, і їхні пристрої Sat-Trak прямо зараз вивчають дуже вмілі люди. Що ж до Треєвого приладу, то він разом зі своїм власником був на дні ставка.

Якщо Денні зможе протриматися добу й утекти з країни, весь прибуток належатиме йому одному.

Він припаркувався біля цілодобової перекусної, зайшов усередину й обрав столик із видом на свій пікап. Тоді дістав ноутбук, замовив каву й запитав про вай-фай. Офіціантка сказала йому пароль. Денні вирішив посидіти подовше й замовив млинці з беконом. В інтернеті він подивився, які є авіарейси з Піттсбурга, і забронював квиток до Мехіко з пересадкою в Чикаґо. Далі став шукати інформацію про сховища, обладнані клімат-контролем, і склав їх список. Він їв поволі й знову замовляв кави, усіляко намагаючись змарнувати якомога більше часу. Потім зайшов на сайт New York Times, і його увагу одразу привернула стаття на першій шпальті, розміщена десь чотири години тому. Заголовок великим шрифтом повідомляв: «У принстоні підтвердили крадіжку рукописів Фіцджеральда».

Після доби мовчання й непереконливих спростувань від посадовців університету нарешті надійшла заява, що підтверджувала чутки. Уночі минулого вівторка, коли в кампусі намагалися затримати «активного стрілка», у Бібліотеку Файрстоуна проникли злодії. Повідомлення про стрілка до Служби порятунку були, безсумнівно, відволікальним маневром — і спрацював він на відмінно. Університет відмовився уточнити, яку саме частину колекції Фіцджеральда викрали, обмежившись словом «істотна». Далі було сказано, що розслідуванням вже займається ФБР і таке інше. Подробиць було вкрай мало.

Про Марка і Джеррі— жодної згадки. Денні раптом занервував і вирішив, що час рухатися. Розплатившись, він вийшов із ресторану й кинув свій Sat-Trak у смітник біля вхідних дверей. Тепер жодних зв’язків із минулим. Він був наодинці й на волі, радісно збуджений через такий поворот подій і водночас знервований через новини в пресі. Нині треба було конче покинути країну. Його попередні плани були інакші, але кращого розвитку подій не можна було й уявити. Життя руйнує будь-які плани, а переможцями виходять ті, хто вміє перелаштовуватись на ходу.

Трей був проблемою. Він швидко почав би заважати, потім став би тягарем, і зрештою — баластом. Денні тепер згадував про нього лише мимохіть, а діставшись на світанку до північних околиць Піттсбурга, і зовсім викинув Трея з голови. Ще один ідеальний злочин.

О дев’ятій ранку Денні увійшов в офіс компанії, яка надавала послуги з безпечного зберігання, в Оукмонті, що в передмісті Піттсбурга. Він пояснив службовцю компанії, що шукає невеличке сховище з контрольованою температурою й вологістю для зберігання кількох пляшок дорогого вина. Той показав йому квадратне приміщення площею тринадцять квадратних метрів, яке здавалося в оренду за двісті п’ятдесят доларів на місяць, але щонайменше на рік. Денні сказав, що йому потрібен менший термін, і вони зійшлися на трьохстах доларах на місяць протягом півроку. Він пред’явив посвідчення водія штату Нью-Джерсі, підписав договір від імені Пола Рафферті й заплатив готівкою. Отримавши ключ, він повернувся в приміщення, встановив температуру на тринадцять градусів Цельсія, а вологість на сорок відсотків. Вимкнув світло, попрямував назад коридором, відвертаючись від камер спостереження, і вийшов з будівлі, не потрапивши на очі співробітнику.

О десятій ранку відкрився винний склад, який торгував гуртом зі знижками, і Денні був того дня першим клієнтом. Він заплатив готівкою за чотири ящики паскудного шардоне, випросив у продавця дві порожні картонні коробки й вийшов із магазину. Десь півгодини він їздив округою, шукаючи тихого місця подалі від дорожнього руху й камер спостереження, і зрештою заїхав на дешеву автомийку та припаркував свій пікап біля пилососів для самообслуговування. «По цей бік раю» і «Прекрасні й приречені» чудово вмістилися в одну з порожніх коробок. У другу потрапили «Ніч лагідна» і «Останній магнат», а «Ґетсбі» удостоївся окремої коробки, яка спустіла по тому, як дванадцять пляшок перекочували з неї на заднє сидіння пікапа.

До одинадцятої Денні вже встиг віднести свої шість ящиків в орендоване приміщення сховища. Виходячи, він наштовхнувся на співробітника і сказав йому, що завтра заїде знову й привезе ще вина. Той байдуже кивнув. Коли Денні від’їжджав від будівель компанії, минаючи численні ряди сховищ, йому спало на думку, що за цими замішеними дверима, мабуть, чекає свого часу ще чимало бозна-якого вкраденого добра — втім, навряд чи було щось настільки цінне, як те, що мав він.

Денні поволі їхав центром Піттсбурга й зрештою дістався до пошарпаних кварталів. Він зупинився біля аптеки з товстими ґратами на вікнах. Опустивши скло в дверцятах і лишивши ключі в замку запалювання й дванадцять пляшок поганого вина на задньому сидінні, він узяв свою сумку й покрокував геть. Бралося до полудня, і цього ясного й сонячного осіннього дня він почувався відносно безпечно. Знайшовши таксофон, він викликав таксі й дочекався його біля кафе з південною кухнею. За сорок п’ять хвилин таксі висадило його біля злітного поля Міжнародного аеропорту Піттсбурга. Забравши свій квиток, Денні без пригод пройшов перевірку безпеки й попрямував до кав’ярні біля виходу на посадку свого рейсу. У газетному кіоску він купив New York Times і Washington Post. З нижньої частини першої сторінки Times до нього кричав заголовок: «затримано двох грабіжників принстонської бібліотеки». Жодних імен і фотографій не було: вочевидь, Принстон і ФБР намагалися контролювати подачу інформації. У короткій статті повідомлялося, що напередодні в Рочестері заарештували двох чоловіків.

Нині тривав пошук інших «учасників зухвалої крадіжки».

XIX

Поки Денні чекав свого рейсу в Чикаго, Ахмед уже встиг прилетіти з Баффало в Торонто, де забронював квиток в один бік до Амстердама. До вильоту залишалося чотири години, і він розмістився в залі підвищеного комфорту, сховав обличчя за меню й почав потягувати алкоголь.

XX

Наступного понеділка Марка Дрісколла й Джеральда Стінґардена, які відмовилися від екстрадиції до інших штатів, привезли в Трентон, штат Нью-Джерсі. Там вони явилися до федерального судді й підписали присяги про те, що не мають жодних активів, після чого суд призначив їм адвокатів. Зважаючи на кількість підроблених документів, які в них знайшли, у звільненні під заставу їм було відмовлено, адже надто ймовірно було, що вони спробують утекти.

Минув тиждень, потім місяць, і розслідування стало втрачати оберти. Те, що спочатку було таким багатообіцяльним, тепер видавалося геть марним. Слідство не мало нічого, крім краплі крові, фотографій злодіїв із вміло зміненою зовнішністю і, звісно ж, факту зникнення рукописів. Згорілий фургон, на якому втекли злочинці, знайшли, але ніхто не знав, де його було придбано. Орендований Денні пікап було вкрадено й продано на запчастини, а сам Денні з Мехіко вирушив у Панаму, де мав друзів, які добре вміли ховатися від правосуддя.

Не викликав сумнівів той факт, що Джеррі й Марк кілька разів користувалися підробленими студентськими квитками, щоб відвідати бібліотеку. Марк навіть видав себе за дослідника творчості Фіцджеральда. У ніч крадіжки ці двоє проникли в бібліотеку разом з іще одним спільником, проте лишалося невідомим, коли і як вони її покинули.

Зважаючи на відсутність викрадених предметів, федеральний прокурор відклав складання обвинувального акту. Адвокати Джеррі й Марка подали прохання про зняття обвинувачень, але суддя відмовив. Отже, вони лишалися у в’язниці без права виходу під заставу. Обидва мовчали. Становище було абсолютно патове. Нарешті, за три місяці після крадіжки, прокурор запропонував Маркові фантастичну угоду: розповідаєш усе, без жодних недомовок, і тебе одразу випускають. Марк не мав судимостей і ДНК на місці злочину, а тому був кращим варіантом із двох. Щоб вийти на волю, він мав просто розколотися.

Марк відмовився з двох причин. По-перше, його адвокат запевнив, що владі було б складно довести таку справу в суді, а отже, йому навряд чи загрожують обвинувачення. По-друге — і це мало вирішальну вагу,— Денні й Трей були на волі. З цього випливав не лише той факт, що рукописи зараз надійно сховано, а ще й імовірність відплати. Крім того, навіть якби Марк повідомив повні імена Денні й Трея, ФБР навряд чи змогло б їх розшукати. Марк, звісно, гадки не мав, де зараз були рукописи. Він знав адреси другого й третього притулків, але розумів, що ними, напевно, не скористалися за призначенням.

XXI

Усі зачіпки виявилися марними, і слідство зайшло в глухий кут. Тепер лишалося тільки чекати. Ті, у кого на руках були рукописи, неодмінно мали зажадати за них готівку — багато готівки. Рано чи пізно вони об’являться, але де й коли? І скільки грошей вони вимагатимуть?