Острів Каміно

І

Коли Мерсер Жила тут із Тессою, день починався зі сходом сонця. Тесса витягувала її з ліжка, і вони разом пили каву на терасі, радо чекаючи першого оранжевого проблиску на обрії. Коли сонце вставало, вони жваво крокували настилом перевірити, як справи на пляжі. Трохи пізніше Тесса йшла поратися на клумбах із західного боку котеджу, а Мерсер часто поверталася в ліжко, щоб як слід виспатися.

Тесса дозволила Мерсер випити першу чашку кави десь у десять років, а перший келих мартіні— у п’ятнадцять. «Усе корисне в міру»,— любила примовляти бабуся.

Але тепер Тесси не було, і Мерсер уже надивилася на сходи сонця. Вона просиналася після дев’ятої й знехотя підводилася з ліжка. Поки заварювалася кава, вешталася котеджем у безнадійних пошуках ідеального робочого місця. Тепер, коли над нею нічого не тяжіло, Мерсер твердо вирішила писати лише тоді, коли матиме що сказати. Термін здачі рукопису все одно минув ще три роки тому. Якщо її видавець у Нью-Йорку зумів прочекати весь цей час, то що змінить іще один рік? Її агентка час від часу їй дзвонила, але дедалі рідше, і їхні бесіди були короткі. У довгій поїздці з Чапел-Гілла до Мемфіса, а потім до Флориди Мерсер мала час помріяти й поміркувати, й іноді їй навіть здавалося, що роман починає вимальовуватись. Вона збиралася викинути ті перші уривчасті начерки, що встигла написати доти, а натомість розпочати інакше, серйозно й ґрунтовно. Тепер, коли вона більше не мала боргів і не турбувалася про пошук роботи, Мерсер тішилася тим, як прояснилася її свідомість, звільнившись від щоденних клопотів. Варто їй лише влаштуватися й відпочити, і вона, взявшись до роботи, писатиме принаймні тисячу слів на день.

А от щодо її нинішнього завдання, яке так щедро оплачувалося, Мерсер була дещо розгублена, адже гадки не мала, як саме його виконуватиме і скільки в неї на це піде часу, тому вирішила, що не варто гаяти й дня. Вона зайшла в інтернет і перевірила електронну пошту. Як і слід було очікувати, Елейн не забарилася й ще вночі надіслала їй листа з потрібними адресами.

Мерсер набрала «бджолиній матці» електронний лист такого змісту: «Шановна Майро Беквіт! Мене звати Мерсер Манн, я письменниця і приїхала на острів Каміно, щоб кілька місяців пожити на пляжі, працюючи над книгою. Я майже нікого тут не знаю, тому наважилась звернутися до вас. Була б дуже рада зустрітись якось за келихом вина з вами й пані Трейн. Пляшку вина я принесу».

Рівно о десятій ранку пролунав дзвінок у двері. Відчинивши, Мерсер побачила на ґанку коробку без будь-яких позначок. Той, хто її доставив, уже встиг кудись зникнути. Вона віднесла коробку на кухню, де поставила її на стіл і розпакувала. Як і обіцяла Елейн, там були чотири великі ілюстровані книжки Ноель Боннет, три романи Серени Роуч, досить-таки тонка книга Лі Трейн і з півдюжини любовних романів із вельми кричущими обкладинками, на яких було щонайвідвертіше зображено переплетені тіла прегарних юних дів і їхніх красенів-коханців із неймовірно пласкими животами. Імена авторів були різні, проте все це були творіння Майри Беквіт. Їх Мерсер поки відклала на потім.

Ніщо з побаченого аж ніяк не спонукало її до роботи над власним романом.

Вона поснідала гранолою, гортаючи книгу Ноель про її з Брюсом будинок.

О 10:37 У Мерсер задзвонив мобільник. На екрані світився напис «номер невідомий». Тільки-но Мерсер натиснула на кнопку виклику й відкрила рота, щоб сказати «Алло», як її перервав високий і нездорово енергійний голос:

— Ми не п’ємо вина. Я п’ю пиво, а Лі— зазвичай ром. Випивки в нас повно, так що свою пляшку можете не приносити. Ласкаво просимо на острів. Це Майра.

Мерсер ледь не пирснула:

— Дуже приємно, Майро. Я навіть не очікувала, що ви так швидко відгукнетеся.

— Ну, ми нудьгуємо й весь час шукаємо нових знайомств. Можете потерпіти до шостої вечора? Ми ніколи не починаємо випивати до шостої.

— Я постараюся. Отже, побачимось о шостій.

— А ви знаєте, де ми живемо?

— На Еш-стрит.

— До зустрічі.

Мерсер поклала трубку й подумки спробувала визначити походження щойно почутого акценту. Точно щось південне — може, східний Техас. Вона обрала один із романів Майри, написаний нібито Раньєном О’Шонессі, й почала читати. «Дико сексуальний» герой шукав любовних пригод у замку, де ніхто його не чекав, і до четвертої сторінки вже встиг укласти в ліжко двох покоївок і переслідував третю. Наприкінці першого розділу були виснажені всі, зокрема й Мерсер. Вона зупинилася, коли помітила, що її пульс помітно почастішав. Здолати п’ятсот сторінок отакого за один підхід їй було не до снаги.

Мерсер взяла роман Лі Трейн, вийшла на веранду й улаштувалася в гойдалці під парасолькою. Уже минула одинадцята, і полуденне флоридське сонце пекло щосили. Доторкнувшись до будь-чого, що було не в тіні, можна було обпектися. У романі пані Трейн ішлося про молоду незаміжню жінку, яка одного ранку прокинулася вагітною й не знала, від кого. Весь попередній рік вона надто багато випивала, була дуже нерозбірлива у зв’язках, а до того ж узагалі мала кепську пам’ять. Вона спробувала, поглядаючи на календар, відновити події й нарешті склала список із трьох найімовірніших кандидатів, а тоді вирішила таємно з’ясувати все можливе про кожного з них, щоб після народження дитини подати проти справжнього татка позов про визнання батьківства й змусити його платити аліменти. Задум був непоганий, а от стиль — такий заплутаний і хитромудрий, що продертися крізь нього видавалося майже неможливим. Жодну сцену не було нормально описано, і читач взагалі не міг розібратися, що, власне, відбувається. Судячи з усього, пані Трейн працювала з ручкою в одній руці й товстенним словником синонімів в іншій, адже Мерсер траплялися довжелезні слова, яких вона жодного разу не бачила. До плутанини додавалось те, що діалоги не було виділено звичною пунктуацією, і часто-густо було неясно, хто що сказав.

За двадцять хвилин запеклої боротьби Мерсер геть виснажилася й задрімала.

Прокинулася вона спітніла і з присмаком нудьги, а нудьгувати їй аж ніяк не можна було. Мерсер завжди жила наодинці й навчилася повсякчас знаходити собі заняття. У котеджі треба було б як слід прибрати, проте це могло й зачекати. Якщо Тесса була зразковою господинею, то Мерсер цю рису від неї не успадкувала. Адже вона живе сама — нащо їй бездоганний порядок? Вона перевдяглася в купальник, побачила в дзеркалі свою вельми бліду шкіру і, сповнившись рішучості попрацювати над засмагою, вирушила на пляж. Була п’ятниця — день, коли орендарі заїжджали на вихідні,— проте біля котеджу пляж був майже порожнім. Мерсер довго плавала, потім трохи прогулялася й повернулася додому, де прийняла душ, а тоді вирішила пообідати в місті. Вона надягла легкий сарафан і не стала фарбуватися, а лише підправила губи помадою.

Фернандо-стрит простягалася на вісім кілометрів уздовж пляжу, і збоку від тієї її частини, що проходила біля дюн і океану, вишикувалися старі й нові котеджі, що здавалися в оренду, дешеві мотелі, гарні нові особняки, багатоквартирники й кілька міні-готелів. По той бік вулиці були знов-таки житлові будинки й котеджі, що здавалися в оренду, а крім того магазини, кілька офісних будівель, ще мотелі, а також всілякі ресторани з відносно непримхливими меню. Повзучи з максимально дозволеною швидкістю п’ятдесят п’ять кілометрів на годину, Мерсер подумала, що тут нічого не змінилося: усе було точно так, як вона пам’ятала. Міська влада добре піклувалася про цю дорогу, і через кожні двісті метрів було обладнано невеличку парковку з дощатим настилом для громадського доступу до пляжу.

Позаду, на півдні, були великі готелі— Ritz і Marriott,— оточені багатоповерховими будинками, а також: найпрестижніші житлові анклави, чого Тесса дуже не схвалювала, оскільки вважала, що таке скупчення штучного світла перешкоджає нормальному гніздуванню зелених і довгоголових морських черепах. Тесса була активною членкинею товариства «Захист черепах», а також усіх інших природоохоронних і екологічних організацій на острові.

Мерсер не була активісткою, бо терпіти не могла всіляких зборів — це було, до речі, ще однією причиною триматися подалі від кампусів і факультетів. Вона в’їхала в місто і, поволі рухаючись Мейн-стрит у потоці інших автівок, минула Кейблів книжковий магазин і сусідній «Прованс у Ноель». Припаркувавшись у провулку, вона знайшла невеличку перекусну зі столиками у внутрішньому дворі. Після неспішного й тихого обіду в затінку Мерсер, змішавшись із туристами, прогулялася магазинами одягу, проте нічого не купила. Тоді попрямувала до гавані та якийсь час дивилася, як приходять і відходять судна. Вони з Тессою приходили сюди зустрічати свого друга-моряка Портера, який мав дев’ятиметровий шлюп і завжди прагнув їх на ньому покатати. Дні, коли вони вирушали в такі плавання, тяглися дуже повільно, принаймні для Мерсер. Вона пам’ятала, що вітер неодмінно був заслабким, і вони пеклися на палубі. Вона завше намагалася сховатися в каюті, але там не було кондиціонера. Дружина Портера померла від якоїсь страшної хвороби — Тесса казала, що він ніколи про це не згадував у розмовах і що до Флориди він переїхав, тікаючи від спогадів. Тесса завжди казала, що в нього найсумніші очі на світі.

Мерсер ніколи не винила Портера в тому, що сталося. Тесса любила виходити з ним у море й знала про ризики. Вони ніколи не відпливали настільки, щоб не бачити берега. Здавалося б, приводів для хвилювання не було.

Ховаючись від спеки, Мерсер зайшла в ресторан у гавані й випила в порожньому барі склянку чаю з льодом. Вона видивлялася на воду й спостерігала за поверненням фрахтового катера з уловом золотої макрелі й чотирма задоволеними червонолицими рибалками. Кілька гідроциклів рвучко рвонули на глибину, не зважаючи на знак «не здіймати хвиль!». Потім від пірса поволі відійшов якийсь шлюп. Він був схожого розміру й кольору з яхтою Портера, а на палубі були двоє: літній чоловік за штурвалом і дама в солом’яному капелюсі. На мить вона здалася Мерсер Тессою, що сиділа собі з келихом в руці, мабуть, даючи якісь непрохані поради капітану. На якусь мить Тесса знов була жива. Мерсер дуже захотілося опинитися поруч із нею, доторкнутися, разом над чимось посміятися. Їй підкотив клубок до горла, і видіння розсіялося. Вона розглядала яхту, доки та не зникла, а тоді розрахувалася за чай і пішла з гавані.

Незабаром Мерсер спостерігала за Брюсовою книгарнею, влаштувавшись у кав’ярні навпроти. Великі вітрини, заставлені книжками, вивіска з анонсом автограф-сесії чергового автора. Двері практично не зачинялися: постійно хтось або входив, або виходив. Повірити, що в підвалі у якомусь сховищі зберігаються рукописи, було неможливо. А те, що вона, Мерсер, мала якось посприяти їх вилученню, видавалося ще абсурднішим.

Елейн радила Мерсер триматися подалі від магазину й чекати, доки Кейбл сам на неї не вийде. Однак тепер Мерсер була сама собі шпигунка й діяла на власний розсуд, хоча досі геть не визначилася, що робитиме. Не було нікого, хто давав би їй вказівки. Ба більше, не було навіть плану як такого. Мерсер просто кинули в бій, і тепер вона мала пристосовуватися на льоту й імпровізувати. О п’ятій пополудні чоловік у костюмі з легкого льону й краватці-метелику — поза сумнівом, Брюс Кейбл — вийшов із магазину й попрямував на схід. Дочекавшись, доки він зникне з поля зору, Мерсер перетнула дорогу й уперше за багато років увійшла в «Бей-Букс». Вона не могла згадати, коли саме навідувалася сюди востаннє: здається, років у сімнадцять чи вісімнадцять, і була тоді на машині.

Мерсер поводилася так, як і в будь-якій іншій книгарні: спершу повешталася магазином, доки не дісталася до стелажів із художньою літературою, тоді дійшла за абеткою десь до середини відділу — до літери «М» — і перевірила, чи нема в інвентарі однієї з її книг. Вона всміхнулася, знайшовши екземпляр дешевого видання «Жовтневого дощу». «Музики хвиль» не було, але цього й варто було очікувати. Після того, як минув тиждень із публікації цієї збірки, Мерсер жодного разу не бачила її в книгарнях.

Після цієї маленької перемоги вона повільно побродила магазином, вдихаючи запахи нових книжок, кави й ледь уловимий аромат люлькового тютюну. Вона була в захваті від провислих полиць, стосів книжок на підлозі, старовинних килимів, стелажів із виданнями в паперовій обкладинці й барвистого відділу з бестселерами зі знижкою в двадцять п’ять відсотків! Потім походила Залою перших видань — гарному, обшитому панелями приміщенню з відчиненими вікнами й сотнями дорогих книжок. У перекусній нагорі Мерсер купила пляшку мінералки й вийшла на терасу, де відвідувачі пили каву й коротали час. У дальньому кінці стояв повнуватий чоловік і курив люльку. Мерсер погортала туристичний буклет острова, позираючи на годинник.

За п’ять шоста вона пішла вниз, де побачила біля каси Брюса Кейбла, який розмовляв із клієнтом. Мерсер дуже сумнівалася, що він її впізнає. На суперобкладинці «Жовтневого дощу» була її чорно-біла фотографія, але тому виданню було вже сім років, і жодного прибутку його магазину воно не принесло. Утім, «Бей-Букс» було включено до її перерваного туру, а про Кейбла відомо, що він читає книги всіх авторів, які до нього приїздять, а до того ж імовірно, що він знає про її коріння на острові, і, напевно, вирішальну роль, принаймні в очах Брюса, мало те, що вона була привабливою молодою письменницею. Усе це ніби свідчило на користь того, що він таки її помітить.

Але він не помітив.

II

Еш-стрит проходила за квартал на південь від Мейн-стрит. Потрібний будинок знаходився на перетині з П’ятою вулицею й був старовинним особняком із двоскатними дахами й двоповерховими верандами з трьох боків. Пофарбовано його було в м’який рожевий колір із синьою окантовкою навколо дверей, віконниць і веранд. Маленька табличка над вхідними дверима повідомляла: «ВІКЕР-ХАУЗ, 1867».

Мерсер не пам’ятала, щоб у центрі Санта-Рози був рожевий будинок, але це не мало значення: зрештою, щороку перефарбовують якісь будинки.

Вона постукала в двері, і по той бік пролунав заливистий гавкіт кількох цуциків. Двері різко розчинилися, і перед Мерсер явилася величезна жінка й рвучко простягнула їй руку:

— Я Майра. Заходьте. Не звертайте уваги на собак. Крім мене, тут ніхто не кусається.

— Мерсер,— відгукнулася вона, потискаючи простягнуту їй руку.

— Ну а хто ж іще. Проходьте.

Коли Мерсер пішла за Майрою, собаки розсипалися на всі боки. Майра голосно вигукнула:

— Лі! У нас гості! Лі!

Не дочекавшись миттєвої відповіді, Майра сказала:

— Лишайтесь тут. Зараз я її приведу.

Вона зникла у вітальні, залишивши Мерсер наодинці з малесеньким цуциком змішаної породи, що забився під столик для в’язання й гарчав на неї, вишкіривши всі зуби. Мерсер намагалася не звертати на нього (чи неї) уваги, озираючись навкруги. У повітрі відчувався не надто приємний запах суміші застояного цигаркового диму й немитих собак. Меблі були старі й куплені, мабуть, на блошиному ринку, проте незвичні й цікаві на вигляд. Стіни були обвішані десятками кепських картин олією та аквареллю, проте на жодному з цих полотен не було зображено нічого бодай якось пов’язаного з океаном.

Звідкись із глибини будинку знов почувся Майрин крик. З їдальні з’явилася набагато тендітніша жінка й тихенько привіталася, не простягаючи руки:

— Добрий вечір. Я — Лі Трейн.

— Рада знайомству. Мерсер Манн.

— Я саме взялася читати вашу книгу. Мені дуже подобається,— Лі всміхнулася, продемонструвавши два ряди ідеально рівних зубів, щоправда, з жовтим нальотом від тютюнового диму. Мерсер давно ні від кого не чула цих слів, тому трохи розгубилась і лише після паузи зніяковіло промовила:

— О, дякую.

— Купила її дві години тому в магазині— звісно, паперову. Майра от приохотилася до своєї електронної читалки й усе читає на ній.

Мерсер уже подумала, що доведеться збрехати й сказати щось хороше про книгу Лі, але її врятувала Майра, що ввалилася назад у передпокій і одразу втрутилася в розмову:

— Он ти де. Ну що, всі подружилися, бар відкритий, і мені треба випити. Мерсер, що бажаєте?

Пам’ятаючи, що господині не п’ють вино, Мерсер відповіла:

— Зараз спекотно — я б випила пива.

Обидві жінки здригнулися, наче їх образили.

— Гаразд,— зрештою промовила Майра,— але знайте, що я сама варю пиво — і воно дещо незвичне.

— Жахливе пійло,— повідомила Лі.— Я раніше полюбляла пиво — доки Майра не завела собі пивоварню. Тепер терпіти його не можу.

— Пий собі свій ром, люба, і не буде жодних непорозумінь,— відгукнулася Майра й додала, поглянувши на Мерсер: — Це пряний ель, вісім обертів. Якщо бути необережною, можна запросто набражитися до чортиків.

— А чому ми досі стоїмо в передпокої?— поцікавилася Лі.

— Чудове питання!— похвалила Майра і, різко викинувши руку, вказала на сходи.— За мною.

Майра, жваво просуваючись коридором, ззаду нагадувала нападника в американському футболі, який прочищає собі шлях. Слідуючи за нею, вони дісталися вітальні з телевізором і каміном, у кутку якої був бар із мармуровою стійкою й повним набором напоїв.

— У нас є й вино, — запропонувала Лі.

— Тоді дайте, якщо можна, білого,— попросила Мерсер. Що завгодно, аби не брага.

Майра влаштувалася за стійкою й узялася розпитувати гостю:

— То де ви зупинилися?

— Моя бабуся, Тесса Маґрудер,— навряд чи ви її пам’ятаєте — жила в будиночку на пляжі на Фернандо-стрит.

Обидві жінки похитали головами — не пам’ятали.

— Але ім’я ніби знайоме,— зауважила Майра.

— Вона померла одинадцять років тому.

— Ми з Майрою тут лише десять, — сказала Лі.

— Будинком досі володіє наша родина, отже, в ньому я й оселилася,— пояснила Мерсер.

— На який час?

— Думаю, на кілька місяців.

— Хочете завершити книгу, чи не так?

— Або почати нову.

— О, як я: вас розумію, — зітхнула Лі.

— То ви маєте контракт на книжку, яку зараз пишете?— запитала Майра, брязкаючи пляшками.

— Боюся, що так.

— Та за це ще треба бути вдячною. А хто видавець?

— «Вайкінг-Пресс».

Майра перевальцем вилізла з-за стійки й вручила Мерсер і Лі їхні напої, а тоді підхопила літрову скляну банку з густим елем і запропонувала:

— Ходімо на вулицю: там можна курити.

Було очевидно, що вони вже багато років з тим же успіхом курили всередині будинку.

Пройшовши дерев’яним настилом, вони влаштувалися біля гарного столика з кованого заліза поруч із фонтаном, де вода струмувала з ротів пари бронзових жаб. Подвір’я вкривала густа тінь від старих амбрових дерев, і звідкись подував легенький вітерець. Двері на ґанку були відчинені, тому собаки могли бігати туди-сюди, коли їм заманеться.

— Тут дуже гарно,— промовила Мерсер, коли обидві господині запалили цигарки.

Лі була довгов’яза й худорлява, Майра — засмагла й дебела.

— Пробачте за дим,— сказала Майра, — але ми так уже приохотилися, що просто не можемо кинути. Колись намагалися, але то вже в далекому минулому. Витратили купу зусиль і нервів, настраждалися досхочу, а тоді вирішили: ну його до біса. Усе одно від чогось помремо, хіба ні?— вона зробила глибоку затяжку, випустила дим і зробила великий ковток саморобного напою.

— Хочете трошки? Ну давайте, спробуйте!

— Я б на вашому місці не стала,— зауважила Лі.

Мерсер хутко відпила трохи вина й похитала головою:

— Ні, дякую.

— То котеджем, кажете, завжди володіла ваша родина?— перепитала Майра.— Ви, мабуть, давно сюди їздите?

— Так, із самого дитинства. Я проводила тут кожне літо зі своєю бабусею Тессою.

— О, це мило.

Ще один добрячий ковток елю. Сиве Майрине волосся було підбрито на кілька сантиметрів над вухами, тому воно бовталося туди-сюди, коли вона відпивала пива, затягалася цигаркою чи казала щось. У Лі ж волосся було темне й довге, без жодного натяку на сивину й зібране в «кінський хвіст».

Обидві, вочевидь, збиралися закидати Мерсер новими питаннями, тому вона вирішила перейти в наступ:

— А вас що привело на острів Каміно?

Господині переглянулися: вочевидь, то була довга й складна історія. Майра почала:

— Ми багато років прожили у Форт-Лодердейл і втомилися там від метушні й штовханини. Тут набагато спокійніший ритм життя. Люди доброзичливіші. Нерухомість дешевша. А ви? Де зараз ваша домівка?

— Останні три роки я викладала й жила в Чапел-Гіллі, але тепер я в такій собі... перехідній стадії.

— Що це, в біса, значить?— безпосередньо спитала Майра.

— Значить, що я практично безхатня, безробітна й мрію закінчити книгу.

Лі пирхнула, Майра реготнула, і в обох при цьому з носа повалив дим.

— Це нам знайомо,— повідомила Майра.— Ми зустрілися тридцять років тому, коли обидві не мали ні цента. Я пробувала писати історичну літературу, а Лі— свою високохудожню ахінею, яку намагається писати й досі, але ніщо з цього не продавалося. Ми жили на соціальні виплати й продовольчі талони, працювали за мінімальну зарплату, і... ну, майбутнє видавалося досить похмурим. Якось ми йшли торговельним центром і побачили довгу чергу з жінок середнього віку, які на щось чекали. Тяглася та черга з мережевої книгарні «Волденбукс» — такі тоді були ледь не в кожному торговельному центрі,— де сиділа за столом, купаючись у промінні слави, Роберта Доулі, на той час одна з найуспішніших авторок любовних романів. Я стала в чергу — Лі для цього була надто горда — і купила книгу, і ми з Лі змусили одна одну її прочитати. Книга була про пірата, що борознив Карибське море, влаштовував скрізь безлад, тікав від британців — і всюди, де він кидав якір, звідкись виникала приголомшлива дівиця, що тільки й чекала, щоб її позбавили цноти. Повна маячня. І тоді ми створили історію про красуню з півдня, яка так тісно спілкувалася зі своїми рабами, що зрештою завагітніла. Ми кинули на цю книгу всі сили.

Лі додала:

— Нам навіть довелося купити трохи порнографічних журналів — ну, ви розумієте, як довідковий матеріал. Ми доти й гадки не мали про дещо з того, що там можна побачити.

Майра розсміялася й продовжила:

— Ми впоралися за три місяці, і я, подолавши нерішучість, надіслала рукопис своїй агентці в Нью-Йорку. За тиждень вона зателефонувала й сказала, що якийсь ідіот пропонує аванс у п’ятдесят тисяч. Ми опублікували роман під псевдонімом Майра Лі— хіба не чудова ідея? За рік ми вже мали купу готівки, а далі понеслося...

— То ви пишете разом?— запитала Мерсер.

— Пише вона,— одразу відповіла Лі, ніби бажаючи відхреститися від співавторства.— Разом ми працюємо над сюжетом, а це займає хвилин десять. Далі Майра кладе все на папір. Принаймні так ми робили раніше.

— Лі надто високої про себе думки, щоб докласти руку до цих книжок. А от до гонорарів вона руку докладе, можете не сумніватись.

— Ну Майро...— посміхнулася Лі.

Та знову набрала повні легені диму й видихнула його через плече.

— Ото були часи. Ми наштампували сотню книжок під дюжиною псевдонімів і все одно, можна сказати, не встигали за попитом. Чим брудніше, тим краще. Ви почитайте якось одну з них. Чистісінький бруд.

— Неодмінно,— пообіцяла Мерсер.

— Прошу, краще не треба,— втрутилася Лі.— Ви для цього надто розумні. Мені дуже подобається, як ви пишете.

Зворушена Мерсер тихо промовила:

— Дякую.

— А потім ми зменшили оберти,— продовжувала Майра.— Одна навіжена курва з півночі двічі подала на нас позов зі звинуваченням у плагіаті. Але то була нісенітниця! Наше лайно було на порядок краще за її лайно, проте наші адвокати занервували й змусили нас піти на досудове врегулювання. Це призвело до великого скандалу з нашим видавцем, а потім і з агенткою — і загалом вибило нас із колії. Ми примудрилися здобути репутацію шахрайок, принаймні я. Лі дуже вдало ховалася за моєю спиною, і бруду на неї не налипло. Її літературна репутація, якщо така є, досі незаплямована.

— Ну Майро...

— То ви припинили писати?— поцікавилася Мерсер.

— Скажімо так: я значно збавила темп. Грошей на рахунку в мене вистачає, а до того ж деякі зі старих книжок досі непогано продаються.

— А я досі пишу, щодня,— відгукнулася Лі.— Без цього моє життя було би пустим.

— Якби мої книжки не продавались, твоє життя було б ще ой яким пустішим!— гаркнула Майра.

— Ну Майро...

Собака, що була найбільшою в зграї,— довгошерста псина змішаної породи вагою вісімнадцять кілограмів — присіла біля дворика й наклала купу. Майра все бачила, але промовчала, обмежившись тим, що випустила хмару диму в бік собаки, коли та закінчила свою справу.

Мерсер змінила тему:

— А є на острові ще письменники?

Лі кивнула з посмішкою, а Майра запевнила:

— О, їх тут більше, ніж: треба,— а тоді ковтнула з банки й прицмокнула.

— Є Джей,— сказала Лі.— Джей Арклруд.

Вочевидь, завдання Лі обмежувалося тим, щоб задати тему, а розповідала все Майра.

— Ну звісно, ти просто мусила почати з нього! Ще один літературний сноб, який не може нічого продати й ненавидить усіх, хто може. А до того він іще й поет. Ви полюбляєте поезію, люба Мерсер?

Її тон не залишав сумнівів у тому, що самій їй до поезії справи не було.

— Нечасто її читаю,— відгукнулася Мерсер.

— Ну, його не читайте точно, навіть якщо якось спроможетесь знайти.

— Боюсь, що не чула про нього.

— Ніхто не чув. Продажі в нього навіть менші, ніж у Лі.

— Ну Майро...

— А Енді Адам? — запитала Мерсер.— Хіба він не тут живе?

— Тут, коли не лікується від алкоголізму,— відгукнулася Майра.— Він збудував розкішний будинок на південній частині острова, а потім втратив його при розлученні. Геть не вміє тримати себе в руках, зате відмінно пише. Обожнюю його серію про капітана Клайда. Це, мабуть, один із найкращих творів, що є в детективному жанрі. Навіть Лі опускається до того, щоб його почитати.

— Щонайприємніший чоловік, коли тверезий,— додала Лі,— але п’є по-чорному. Він досі влізає в бійки.

Майра тут же підхопила:

— Не далі як минулого місяця побився з хлопцем, удвічі молодшим за себе, у шинку на Мейн-стрит, і той добре йому надавав. Зрештою Енді потрапив до поліційного відділку, і Брюсові довелося вносити за нього заставу.

— Брюсові?— хутко перепитала Мерсер.

Майра й Лі зітхнули й зробили по ковтку, ніби даючи зрозуміти, що будь-яка розмова про Брюса може забрати кілька годин. Нарешті Лі промовила:

— Брюс Кейбл, власник книжкового магазину. Ви з ним не знайомі?

— Начебто ні. Я пам’ятаю, що в дитинстві кілька разів була в магазині, але з ним напряму не стикалася.

— Усе, пов’язане з книжками й письменниками, обертається навколо магазину, а отже — навколо Брюса. Він — центральний персонаж.

— Позитивний?

— О, ми Брюса обожнюємо,— запевнила Майра.— Його книгарня — найкрутіша в країні, і він дуже любить письменників. Багато років тому, ще до нашого переїзду сюди, коли я багато писала й друкувалася, він запросив мене влаштувати автограф-сесію в його магазині. Для серйозних книгарень дещо незвично запрошувати авторок любовних романів, але Брюса це не бентежило. Ми влаштували розкішну подію, продали чимало книжок, напилися дешевим шампанським — магазин був відкритий до опівночі. Уявіть собі, він навіть влаштував автограф-сесію для Лі.

— Ну Майро...

— Так, так, і вона продала аж чотирнадцять книжок.

— П’ятнадцять,— поправила Лі.— Мій особистий рекорд.

— А мій рекорд — п’ять,— зізналася Мерсер.— І то було на найпершій моїй автограф-сесії. На другій продали чотири, а на третій — жодної. Після цього я зателефонувала в Нью-Йорк і скасувала тур.

— Отакої,— промовила Майра.— І після того ви на якийсь час покинули професійне письменництво?

— Авжеж. І якщо мені вдасться знов щось опублікувати, то жодних турів я не влаштовуватиму.

— А чому не приїхали сюди, в «Бей-Букс»?

— За планом мала приїхати, але психанула й усе скасувала.

— Треба було почати звідси. Брюс завжди вміє зібрати натовп. Та що казати: він і нам постійно дзвонить, що приїздить такий-то автор і що нам має сподобатися його чи її книжка. А це значить, що ми мусимо об’явитися на автограф-сесії й купити ту кляту книжку. І ми завжди ходимо!

— У нас уже ціла купа підписаних авторами книжок, і більшість із них ми навіть не розгортали,— додала Лі.

— А ви вже заходили в Брюсів магазин?— запитала Майра.

— Так, заглянула, коли йшла до вас. Там справді чудово.

— Авжеж — то справжній культурний оазис! Давайте зустрінемося там за обідом, і я познайомлю вас із Брюсом. Він вам сподобається, і можу вас запевнити: ви йому маєте припасти до душі. Він усіх письменників любить, але молоді й привабливі письменниці— то окрема тема.

— А він одружений?

— О, так. Його дружину звати Ноель, і зазвичай вона теж живе й працює тут. Цікавенька особа.

— Мені вона подобається, — заявила Лі так, ніби більшість людей мала протилежну думку.

— А чим вона займається?— поцікавилася Мерсер якомога невиннішим голосом.

— Торгує французьким антикваріатом поруч із Брюсовою книгарнею,— повідомила Майра.— Кому ще налити?

Мерсер і Лі ледве надпили свої напої. Майра попрямувала заново наповнити свою банку, і за нею ув’язалося принаймні три собаки. Лі запалила нову цигарку й звернулася до Мерсер:

— То розкажіть про роман, над яким ви зараз працюєте.

Мерсер зробила ковток теплого вина Шаблі й промовила:

— Пробачте, але не можу про нього говорити — це моє маленьке особисте правило. Терпіти не можу, коли письменники починають розповідати про свою роботу, а ви хіба ні?

— Ну, може, ви й маєте рацію. Я б залюбки поговорила про свою роботу, але Майра відмовляється слухати. Мені чомусь здається, що коли ти комусь іншому розповідаєш про свою роботу, це може спонукати тебе щось таки написати. А я от уже вісім років нічого написати не можу,— Лі хихикнула й зробила швидку затяжку.— Утім, Майра навряд чи з цим могла б допомогти. Я через неї майже боюся писати.

На мить Мерсер стало її шкода, і вона вже навіть думала висловити бажання стати волонтеркою-читачкою творінь Лі, проте вчасно згадала, як продиралася крізь її стражденну прозу. Майра шумно повернулася і, відіпхнувши ногою собаку, сіла на своє місце.

— І не забуваймо про вампірницю, Емі... як її там?

— Емі Слейтер,— послужливо підказала Лі.

— Точно. Оселилася тут років п’ять тому з чоловіком і кількома дітьми. Вона знайшла золоту жилу зі своєю серією про вампірів, привидів й інше таке лайно. Повний кошмар, але розходиться як гарячі пиріжки. Я навіть у періоди особистого творчого занепаду — а повірте, я написала чимало жахливих книжок, які й задумувалися жахливими,— легко б написала щось краще, ніж вона, навіть якби мене підвісили догори дриґом.

— Ну Майро... Емі— прекрасна людина.

— Ти весь час це говориш.

— А хтось іще є?— запитала Мерсер. З уже згаданих письменників половині дісталося по повній, і Мерсер весело було слухати їх відверті описи у виконанні Майри, а жодних незручностей вона не відчувала, адже в письменницьких колах зустрічі з випивкою, на яких можна перемити кісточки бідолашним колегам, були звичною практикою.

Господині будинку ненадовго задумалися й зробили по кілька ковтків. Потім Майра сказала:

— Є ще самвидавці: вони штампують свої опуси, викладають в інтернеті й називають себе письменниками. Можуть власним коштом надрукувати кілька примірників, а потім стирчати в книгарні, вмовляючи Брюса виставити їх у вітрині на видне місце. А тоді щодня заходять поцікавитися про гонорари. Страшна морока. У Брюса є стіл, де він виставляє весь цей самвидав, і хтось із його авторів неодмінно з ним скандалить, мовляв, він не туди, куди треба, поставив його книгу. Завдяки інтернету тепер будь-хто може назватися «опублікованим автором», ви ж знаєте?

— Авжеж,— відгукнулася Мерсер.— Коли я була викладачкою, мені частенько лишали на ґанку книги й рукописи, зазвичай разом із довгим листом про те, який геніальний їхній твір і як вони були би вдячні за схвальний відгук для обкладинки.

— То розкажіть нам про викладання,— тихенько промовила Лі.

— О, про письменників розмовляти набагато цікавіше.

— Ну, маю для вас іще одного,— оголосила Майра.— Його звати Боб, але пише він під псевдонімом Дж. Ендрю Кобб. Ми звемо його Боб Кобб. Він відсидів шість років у федеральній в’язниці за якесь порушення корпоративного законодавства і встиг за цей час якимось чином узятися до письменництва. Він уже опублікував чотири чи п’ять книжок про те, що знає краще за все,— корпоративне шпигунство. Книжки досить цікаві, і пише він непогано.

— Хіба він не поїхав з острова?— спитала Лі.

— Він має квартиру в багатоквартирнику неподалік від готелю «Ріц», і з ним там завжди чергова молоденька дівчина — він із ними знайомиться на пляжі. Бобу вже під п’ятдесят, а дівчатам зазвичай удвічі менше. Утім, йому не позичати чарівності, а до того ж він розповідає чудові історії про тюремне життя. Так що будьте пильні на пляжі: там завжди може полювати Боб Кобб.

— Я запишу, щоб не забути,— усміхнулася Мерсер.

— Про кого б іще побалакати?— промовила Майра, допиваючи другу банку.

— Думаю, на сьогодні досить,— відповіла Мерсер.— Мені вже й цих усіх непросто буде запам’ятати.

— Ви неодмінно невдовзі з ними познайомитесь. Вони весь час бувають у книжковому магазині, а Брюс постійно влаштовує всілякі події й звані вечері.

Лі всміхнулася й поставила свій келих.

— Майро, а давай запросимо їх сюди. Оголосимо про вечірку й покличемо всіх цих чудових людей, яких останню годину обливали брудом. Ми вже давно нічого не влаштовували: весь час гостей приймають тільки Брюс і Ноель. Ми маємо офіційно відзначити приїзд Мерсер на острів. Що скажеш?

— Чудова думка — просто дивовижна. Я запрошу Дору, і вона забезпечить їжу. У будинку приберемо. Що скажете, Мерсер?

Та знизала плечима й подумала, що відмовлятися було б по-дурному. Лі пішла налити собі ще рому, а заодно принести Мерсер вина. Наступна година минула за обговоренням вечірки й суперечками щодо списку гостей. За винятком Брюса Кейбла і Ноель Боннет, з кожним потенційним гостем щось було не так. Але тим веселіше. Вечір обіцяв вийти на славу.

Коли Мерсер нарешті вдалося розпрощатися, було вже темно. Господині рішуче наполягали, щоб вона залишилась на вечерю, проте коли Лі необережно обмовилася, що в холодильнику в них — тільки залишки не першої свіжості, Мерсер вирішила, що саме час розпрощатися. Після трьох келихів вина вона не ризикнула сідати за кермо, натомість вирушила в центр міста, де змішалася з натовпом туристів на Мейн-стрит. Кав’ярня навпроти книжкового магазину досі була відчинена, і Мерсер скоротала в ній годину за чашкою лате, гортаючи глянцевий журнал із рекламою острова — насамперед його агентів із нерухомості. У книжковому магазині навпроти було людно, і вона зрештою підвелася й підійшла помилуватися принадною вітриною, проте всередину заходити не стала. Потім вирушила до гавані, де було вже зовсім тихо. Там Мерсер посиділа на лавці, милуючись, як легенько гойдаються на воді вітрильники. У голові в неї досі лунали уривки нещодавно почутих пліток, і, уявивши, як Майра з Лі продовжують напиватися й димити, все більше захоплюючись обговоренням майбутньої вечірки, вона мимоволі хихотнула.

Хоча Мерсер приїхала на острів лише вчора, вона відчувала, що вже починає освоюватися. Утім, після випивки з Майрою й Лі таке враження склалося б у будь-якої приїжджої. Спекотна погода й солоне повітря допомагали прискорити звикання, а за домом тужити вона не могла, бо просто його не мала. Мерсер раз у раз питала себе, що, власне, вона тут робить — відповідь ще витала десь на задвірках її свідомості, але поволі починала вивітрюватись.

III

Приплив досяг найвищої точки о 03:21 ночі, і тоді довгоголова морська черепаха вибралася на пляж і на кілька митей зупинилась у морській піні, роззираючись довкола. Вона була понад метр завдовжки й важила принаймні сто п’ятдесят кілограмів. Досі вона більше двох років мігрувала океаном, а тепер повернулася до місця не далі, ніж за п’ятдесят метрів від того, де останнього разу влаштувала гніздо. Черепаха поповзла, повільно й незграбно: вочевидь, пересуватися незвичним середовищем їй було тяжко. Вона насилу тягнулася передніми ластами й відштовхувалася задніми лапами, раз у раз зупиняючись, щоб оглянути пляж, знайти сухе місце й помітити будь-якого хижака чи підозрілий рух. Поки що ні того, ні того видно не було, тому черепаха поволі просувалася далі, лишаючи в піску характерний слід, який незабаром мали знайти її добровільні союзники. Біля підніжжя дюни за тридцять метрів від краю води черепаха знайшла підходяще місце й стала розгрібати пухкий пісок передніми ластами. Використовуючи пласкі й загнуті задні ласти як лопати, вона викопувала заглибину для свого тіла — круглу виїмку завглибшки десять сантиметрів. Копаючи, вона поволі поверталася, щоб краї заглибини вийшли рівними. Для водної тварини це була дуже виснажлива робота, і черепаха часто зупинялася перепочити. Коли заглибина для тіла була готова, вона взялася копати далі, щоб зробити неглибоку круглу нору для яєць — порожнину, що формою нагадувала сльозу. Закінчивши копати, черепаха ще якийсь час відпочила, а тоді повільно повернулася задом до нори для яєць, а мордою — до дюни. Перші три яйця випали одночасно, і кожне з них було вкрите слизом і мало м’яку й гнучку шкаралупу, яка не давала їм розбитися, коли вони падали. Далі вийшли ще два яйця, потім іще три. Відкладаючи їх, черепаха не ворушилася, ніби впавши в транс, і лише з очей її крапали сльози, вимиваючи надлишки солі.

Побачивши сліди, що вели від моря, Мерсер посміхнулася. Вона обережно рушила за ними й невдовзі помітила біля дюни силует черепахи. Мерсер знала з досвіду, що будь-які звуки чи рухи можуть потривожити черепаху під час гніздування й змусити її повернутися у воду, не вкривши свої яйця. Мерсер завмерла й уважно придивилася до силуету. Крізь хмари виглянув півмісяць, краще окресливши риси черепахи.

Та досі не ворушилася й продовжувала відкладати яйця. Коли в норі їх було вже близько сотні, черепаха закінчила свою справу й узялася засипати їх піском. Покривши гніздо, вона притрамбувала пісок, а тоді стала закопувати заглибину для тіла й маскувати схованку.

Коли черепаха почала рухатися, Мерсер знала, що гніздування закінчено і яйця в безпеці, і відійшла подалі, до підніжжя дюни поблизу, у темряву, звільняючи матері шлях до моря. Черепаха ретельно засипала своє гніздо, розкидавши пісок навсібіч, щоб жоден хижак не помітив її схованку.

Переконавшись, що гніздо в безпеці, черепаха вирушила у свій виснажливий зворотний шлях до води, лишивши по собі яйця, до яких більше ніколи не повернеться. Упродовж сезону вона ще раз чи двічі відкладе яйця, перш ніж мігрувати назад до району свого звичного проживання за багато миль звідси. За один-два, а може, й три-чотири роки вона мала знову повернутися на цей самий пляж для гніздування.

З травня по серпень Тесса п’ять разів на місяць обходила вночі цю ділянку пляжу, шукаючи сліди довгоголових черепах — зазвичай разом із онукою, яку дуже захоплювало це полювання. Виявлення сліду щоразу викликало в Мерсер захват, а побачити черепаху просто в момент, коли та відкладає яйця, було несказанною радістю.

Тепер Мерсер напівлежала на дюні й чекала: невдовзі мали прийти виконувати свою роботу волонтери з Клубу захисту черепах, головою якого багато років була Тесса. Бабуся завзято захищала гнізда, і не раз сварилася з відпочивальниками, які заходили до природоохоронної зони. Мерсер пам’ятала принаймні два випадки, коли Тесса викликала поліцію. Закон був на її боці, себто на боці черепах, і Тесса домагалася неухильного його дотримання.

Тепер її гучний і виразний голос ніколи вже не почуєш, а отже, пляж ніколи не буде таким, як раніше,— принаймні для Мерсер. Видивляючись на вогні креветколовних човнів на обрії, вона всміхалася, пригадуючи Тессу та її черепах. Здійнявся вітер, і Мерсер склала руки на грудях, щоб не замерзнути.

Десь за два місяці— ця тривалість залежала від температури піску — з яєць мали вилупитись дитинчата. Вони мали самостійно вибратися зі шкаралупи, а тоді спільними зусиллями викопуватися з нори. На це могло піти кілька днів. Коли прийде слушний час — зазвичай це трапляється вночі або під час зливи, коли стає прохолодніше,— вони мали зробити кидок до моря. Вилізши одночасно зі свого сховища, вони якусь мить розглянуться, щоб зорієнтуватися, а тоді помчать до води, щоб одразу вирушити в плавання. Усі шанси були проти них: в океані так багато хижаків, що лише одному дитинчаті з тисячі вдасться вирости, не ставши чиєюсь здобиччю.

На березі з’явилися дві фігури. Побачивши сліди, вони зупинилися, а тоді повільно рушили за ними до гнізда. Переконавшись, що мати відклала яйця й поплила, вони уважно оглянули місце, світячи собі ліхтариками, а потім накреслили коло в піску навколо нього й устромили там маленький кілочок із жовтою стрічкою. Мерсер чула їхні негучні голоси — то були дві жінки,— але вони її побачити не могли. Удень вони мали повернутися, щоб спорудити дротову огорожу й поставити табличку — Мерсер із Тессою багато разів таке робили. Перш ніж піти, жінки ретельно засипали піском сліди черепахи, щоб їх стало зовсім не видно.

Мерсер ще довго сиділа після того, як вони пішли, і зрештою вирішила дочекатися світанку. Вона ще ніколи не ночувала на пляжі, тому влаштувала собі ложе в піску, вляглася, притулившись спиною до дюни, й незабаром заснула.

IV

Вочевидь, літературна братія острова Каміно надто боялася Майри Беквіт, щоб відхилити її запрошення на вечерю, отримане в останній момент. Ніхто не хотів образити Майру. Крім того, Мерсер мала підозру, що нікому не хотілося ризикувати, не з’явившись на загальному зборищі, адже відсутність будь-кого зі звичних гостей неодмінно стала б приводом її чи його обговорити. Отже, з міркувань особистої безпеки — проте й не без деякої цікавості,— у неділю ввечері у Вікер-хаузі почали збиратися письменниці й письменники. Там мала відбутися звана вечеря з нагоди прибуття нової членкині компанії — нехай і тимчасової. Це був вікенд перед Днем пам’яті й початком літа. У запрошеннях, розісланих електронною поштою, було сказано, що вечеря починається о шостій, але для письменницького гурту то були пусті слова: вчасно не з’явився ніхто.

Першим прибув Боб Кобб і одразу ж загнав Мерсер у куток на задньому ґанку й узявся розпитувати її про роботу. Він мав довге сиве волосся й бронзову засмагу, яка свідчила, що він забагато часу проводить на відкритому повітрі. Верхні ґудзики його строкатої сорочки з квітковим візерунком були розстебнуті й відкривали коричневі засмаглі груди, покриті волоссям, знов-таки сивим. Якщо вірити Майрі, ходили плітки, що Кобб нещодавно надіслав свій черговий роман редактору, але тому він не сподобався. Звідки вона це знала, Майра не уточнила. Упродовж розмови Боб надпивав Майрине домашнє пиво зі скляної банки й стояв так близько до Мерсер, що тій було некомфортно.

На допомогу їй прийшла «вампірниця» Емі Слейтер, яка, привітавши Мерсер із прибуттям на острів, взялася розповідати про трьох своїх дітей і про те, як вона рада вирватися з дому хоча б на вечір. Потім до їхньої компанії приєдналася Лі Трейн, проте говорила вона мало. Майра в ядучо-рожевій сукні-балахоні розміром із невеликий намет гасала по кімнатах, викрикуючи розпорядження щодо їжі, розставляючи напої й не зважаючи на собак, що скрізь крутилися під ногами.

Наступними з’явилися Брюс і Ноель: нарешті Мерсер зустріла того, кому була зобов’язана своєю творчою відпусткою. Він був у лляному костюмі м’яко-жовтого кольору з краваткою-метеликом — попри те, що про дрес-код у запрошенні чорним по білому було написано: «якомога менш формально». Утім, Мерсер давно вже знала, що в літературній тусовці кожен одягається як заманеться. Кобб був у спортивних шортах. Ноель мала прегарний вигляд у простій білій бавовняній сукні-сорочці, яка підкреслювала її стрункість. «Кляті француженки!» — подумала Мерсер, відпиваючи Шаблі й намагаючись не випадати з бесіди.

Серед авторів нерідко трапляються досвідчені оповідачі з нескінченним запасом історій, анекдотів і жартів, але бувають і інтроверти, які не мають снаги до балачок і найкраще почуваються у своєму самотньому світі, а не у веселій компанії. Мерсер була десь посередині. Самотнє дитинство привчило її жити у власному мовчазному світі, тому сміятися, балакати й жартувати у неї виходило лише з певним зусиллям волі.

Далі з’явився Енді Адам й одразу ж попросив подвійну порцію горілки з льодом. Майра вручила йому напій, тривожно поглянувши на Брюса. Вони знали, що Енді знову запив, а це могло мати дуже небажані наслідки. Коли Енді відрекомендовувався Мерсер, та одразу помітила невеличкий шрам над його лівим оком і згадала про його схильність затівати бійки в барах. Енді й Кобб були приблизно одного віку, обидва розлучені, обидва надто полюбляли випити й повсякчас стирчали на пляжі. Обом їй пощастило заробляти на продажах книжок достатньо, щоб мати змогу провадити гулящий спосіб життя. Невдовзі вони природньо притягнулися один до одного й узялися балакати про риболовлю.

Джей Арклруд, похмурий поет і невизнаний літературний геній, прийшов одразу після сьомої — за словами Майри, це для нього було ранувато. Узявши келих вина, він привітався з Брюсом, але до Мерсер не підійшов. Тепер, коли всі зібралися, Майра попросила тиші й запропонувала тост:

— Піднімімо ж келихи за нашу нову подругу, Мерсер Манн, яка приїхала сюди, прагнучи знайти на сонячному пляжі творче натхнення, аби закінчити свій клятий роман, який мала здати ще три роки тому. Будьмо!

— Усього три роки?— зітхнула Лі, й багато хто засміялись.

— Мерсер?— повернулася до неї Майра.

Та всміхнулася й сказала:

— Дякую. Я дуже рада знов тут опинитися. З шести років я щоліта приїжджала сюди до своєї бабусі, Тесси Маґрудер,— можливо, дехто з вас її знали. Дні, які я провела з нею тут, на пляжі острова, були найщасливішими в моєму житті— принаймні дотепер. Це було давно, але я рада повернутися. І рада бути тут сьогодні з вами.

— Ласкаво просимо,— промовив Боб Кобб, піднімаючи келих.

Решта присутніх зробила те саме, і з щирими «Будьмо!» всі випили за неї й одразу взялися жваво балакати.

Брюс підійшов до Мерсер і тихо сказав:

— Я знав Тессу. Адже вони з Портером загинули в штормі?

— Так, одинадцять років тому,— підтвердила Мерсер.

— Мені дуже шкода,— дещо ніяково промовив Брюс.

— Що ви, все гаразд. Це вже в минулому.

Аж ось усі розмови перервав гучний голос Майри:

— Ну що, час попоїсти! Беріть свою випивку й ходімо за стіл: вечеря вже чекає.

Усі пройшли в їдальню. Стіл був вузький і недостатньо довгий для дев’яти людей, але Майра б утиснула там хоч і двадцятьох. Стільці були різномасті, зате обставлено стіл було дуже гарно: посередині стояв рядок коротких свічок, а по боках — багато квітів. Старовинний посуд і келихи було підібрано дуже вдало, а таке ж старовинне столове срібло було розкладено ідеально рівно, як і щойно попрасовані й складені тканинні серветки. Майра тримала в руках аркуш паперу, де було позначено, кого куди слід посадити — вочевидь, вони з Лі чимало щодо цього посперечались,— і гучно керувала гостями. Мерсер посадили між Брюсом і Ноель, і після звичних суперечок та буркоту всі нарешті опинилися на своїх місцях. Поки Дора — відповідальна за їжу — розливала вино, за столом зав’язалися три окремі бесіди. Крізь відчинені вікна вільно заходило тепле повітря ззовні, а зверху, неподалік від стола, неголосно шумів старенький вентилятор.

— Отже, правила такі!— оголосила Майра.— Жодних розмов про свої книги — і про політику. Серед нас є республіканці.

— Що?!— обурився Енді.— Хто їх покликав?

— Я. Якщо щось не подобається, ніхто нікого тут силою не тримає.

— І хто ж вони?— не вгамовувався Енді.

— Я!— гордо здійняла руку Емі. Було видно, що таке трапляється вже не вперше.

— І я,— промовив Кобб.— Хоч я відсидів у в’язниці й натерпівся від ФБР, я досі відданий республіканець.

— Борони нас боже,— пробурмотів Енді.

— От я й кажу,— втрутилася Майра.— Ні слова про політику.

— Як щодо футболу?— поцікавився Кобб.

— Ані політики, ані футболу,— посміхнулася Майра.— Брюсе, а ти про що хотів би побалакати?

— Про політику й футбол,— відповів той, і всі засміялися.

— Що там наступного тижня буде у твоєму магазині?

— Ну, в середу знов приїздить Серена Роуч. Я вас усіх чекатиму на автограф-сесії.

— У сьогоднішніх ранкових «Нью-Йорк Таймз» її змішали з брудом, — не без зловтіхи повідомила Емі.— Читали?

— Та хто читає «Таймз»?— зневажливо вимовив Кобб.— Лівацьке лайно.

— А я була б ой як не проти, якби мене змішали з брудом у «Таймз» — та чого там, бодай де-небудь,— зізналася Лі.— А про що її книжка?

— Це її четвертий роман, і йдеться там про незаміжню жінку, що живе у Нью-Йорку й має неабиякі проблеми з особистим життям.

— Так оригінально!— вигукнув Енді. — Мені вже не терпиться її прочитати.

Він покінчив уже з другою подвійною порцією горілки й попросив Дору налити йому ще. Майра насупилася, поглянувши на Брюса, який знизав плечима, ніби кажучи: що зробиш, він доросла людина.

— Гаспачо,— оголосила Майра, підіймаючи ложку.— Налітай!

Гості вмить розділилися на групи й узялися водночас балакати. Кобб з Енді стиха обговорювали політику, Лі з Джеєм приткнулися одне до одного в кінці столу й обговорювали чиюсь книжку, Майра й Емі розпитували про новий ресторан, а Брюс повернувся до Мерсер і м’яко промовив:

— Пробачте, що згадав про смерть Тесси. Це дійсно було нетактовно.

— Зовсім ні,— відгукнулася вона.— Відтоді минуло вже багато часу.

— Я добре знав Портера. Він був постійним відвідувачем мого магазину — обожнював детективи. Тесса заходила десь раз на рік і ніколи багато не купувала. Здається, я пригадую, як вона приходила з онукою, але то було багато років тому, так що спогади вже зовсім нечіткі.

— А ви надовго тут?— поцікавилася Ноель.

Мерсер не сумнівалася, що все, що вона розповіла Майрі, уже було передано Брюсові.

— На кілька місяців. У мене зараз перерва між роботами — чи, краще сказати, я безробітна. Останні три роки я займалася викладанням, але, сподіваюся, що це для мене вже в минулому. Та годі про мене — прошу, розкажіть мені про свій магазин.

— Я торгую французьким антикваріатом,— відповіла Ноель. — Мій магазин — просто поряд із Брюсовим. Родом я з Нового Орлеана, але за якийсь час після знайомства з Брюсом переїхала сюди — невдовзі після Катріни.

М’яка, чітка, ідеальна дикція, ані натяку на новоорлеанський акцент — та й на будь-яку іншу недосконалість. Обручки в неї не було, зате було чимало інших прикрас.

— Отже, у 2005-му, за місяць після нещастя з Тессою, — сказала Мерсер.— Я добре пам’ятаю той час.

— А ви були тут, коли це сталося?— запитав Брюс.

— Ні, то було перше за чотирнадцять років літо, яке я проводила не тут. Мені довелося тоді влаштуватися на роботу, щоб платити за університет, і працювала я в Мемфісі— моєму рідному місті.

Дора прибирала зі столу брудний посуд і підливала всім вина. Голос Енді ставав дедалі гучнішим.

— А діти у вас є?— поцікавилася Мерсер.

Обоє посміхнулися й похитали головами.

— Ми просто ніколи не мали на це часу,— відповіла Ноель.— Я багато подорожую й торгую — здебільшого у Франції,— а Брюс весь тиждень працює у своєму магазині.

— То ви з нею не їздите?— запитала Мерсер у Брюса.

— Нечасто. Проте саме там ми одружилися.

А от і неправда. Це була легка, невимушена брехня, адже вони давно до неї звикли. Мерсер відпила вина й нагадала собі, що сидить поруч з одним із найуспішніших торговців краденими рідкісними книгами в усій країні. Розмовляючи з Ноель про південну Францію й тамтешню торгівлю старовиною, Мерсер питала себе, наскільки багато тій відомо про справу Брюса. Якщо він дійсно виклав мільйон за рукописи Фіцджеральда, Ноель би точно про це знала — адже так? Зрештою, Брюс не був якимось там магнатом із бізнесом у різних куточках світу й можливостями таємно переміщати й приховувати гроші. Він був книготорговцем у маленькому містечку й практично жив у своєму магазині. Як би він приховав такі гроші від Ноель? Вона просто мусила знати.

Брюс дуже схвально відгукнувся про «Жовтневий дощ» і поцікавився в Мерсер, чому та так раптово перервала своє перше турне. Майра почула це і, закликавши всіх до тиші, попросила Мерсер розповісти свою історію. Поки Дора розкладала по тарілках печену ставриду, розпочалася бесіда про книжкові тури, і кожен із присутніх мав що розповісти. Лі, Джей і Кобб зізналися, що їм теж доводилося марно просиджувати по кілька годин у задній частині магазинів, так і не дочекавшись жодного покупця. Перша книжка Енді привабила чимало читачів, проте він — хто б сумнівався — напився й почав чіпляти відвідувачів, які не побажали купляти його книжку,— зрештою його випхали з магазину. Навіть Емі, авторка бестселерів, пережила кілька невдалих презентацій, перш ніж натрапила на золоту жилу зі своїми вампірами.

Енді незабаром все ж перейшов на воду з льодом, що не могло не викликати полегшення в усіх присутніх.

Кобб заповзявся розповідати історію з тюремного життя про те, як один 18-річний в’язень зазнав сексуального насильства від співкамерника, скінченого покидька. Коли відтоді минуло багато часу й обидва вже вийшли на умовно-дострокове звільнення, той хлопець вистежив свого кривдника, який став провадити тихе життя в передмісті, ніби й забувши про темне минуле. І тоді настав час помсти.

Історія була довга й цікава, і, коли Кобб закінчив, Енді вигукнув:

— Оце маєш! Адже суцільна вигадка, від початку й до кінця! Це, мабуть, твоя наступна книжка.

— Ні— клянуся, що правда.

— Чорта з два! Ти вже раніше таке втинав: розповідав нам небилицю, аби подивитися, як ми відреагуємо, а наступного року то вже був твій наступний роман.

— Ну, я подумував про це написати. Що скажете, панове: чи буде продаватися?

— Мені подобається,— зауважив Брюс.— Але раджу тобі не надто розписувати сцени зґвалтування у в’язниці. Тут ти, як на мене, трохи перестарався.

— Ти зовсім як мій агент кажеш,— пробурмотів Кобб і дістав з кишені сорочки ручку, ніби збираючись робити нотатки.— Так, що ще? Мерсер, що скажете?

— О, я теж: маю право голосу?

— А чом би й ні? Ваш голос важитиме не менше, ніж те, що кажуть усі ці графомани.

— А я, може, скористаюся цим сюжетом!— заявив Енді, і всі розсміялися.

— І правда, тобі гарний сюжет точно не завадив би. Ти вклався в термін?

— Так, відправив рукопис — і вже отримав його назад. Кажуть, проблеми зі структурою.

— З минулою твоєю книжкою було те саме, проте її все одно надрукували.

— І правильно зробили: потім не встигали надрукувати достатньо!

— Так, хлоп’ята!— втрутилася Майра.— Порушуєте перше правило: жодних розмов про свої книги.

— Це весь вечір може тривати,— прошепотів Брюс до Мерсер достатньо голосно, щоб усі могли почути.

Вона, як і всі, полюбляла добродушне кепкування, проте досі їй не доводилося опинятися в компанії письменників, які настільки радо підколювали одне одного, але не зі зла, а лише задля жарту.

— А що, як той хлопець із в’язниці насправді був вампіром?— втрутилася Емі, розчервоніла від вина.

У відповідь пролунав вибух сміху.

— Ого, а чого ж я про це не подумав!— ураз відгукнувся Кобб. — Ми могли б розпочати спільну серію про вампірів у в’язниці. Як на мене, чудова ідея. Що скажеш?

— Я скажу своєму агентові, щоб він подзвонив твоєму, а там вони, диви, про щось і домовляться.

— І хтось іще дивується, чому в літературі зараз такі кепські справи,— вдало ввернула Лі.

Коли затихнув новий вибух реготу, Кобб промовив:

— Знов літературна мафія не дає дихати.

На кілька хвилин за столом потихішало: всі взялися за їжу. Невдовзі Кобб почав гмикати, а тоді промовив:

— «Проблеми зі структурою». От цікаво, що це означає?

— Значить, що сюжет кепський,— відгукнулася Майра.— До речі, так воно і є. Я, правду сказати, ніколи не була від нього в захваті.

— Знаєш, ти ж завжди можеш видати роман за власний рахунок. А Брюс його помістить на тому своєму розкладному картковому столику в глибині книгарні, де він складає всі такі добровільно надані твори.

— Та годі вам — там уже й так нема місця,— відгукнувся Брюс.

Майра, звернувшись до Мерсер, змінила тему:

— Отже, Мерсер, ви тут уже провели кілька днів. Чи можна запитати, як іде ваша робота?

— Дуже проблемне питання,— відповіла вона з усмішкою.

— То ви намагаєтеся закінчити книгу чи почати нову?

— Я й сама не знаю,— зізналася Мерсер.— Я, напевно, викину те, що написала досі, й почну якось інакше. Я досі не визначилася.

— Ну, якщо вам потрібна якась порада щодо будь-яких аспектів творчості, чи її публікації, чи любові, стосунків, їжі, вина, подорожей, політики й усього на світі, то ви прийшли куди треба. Лише погляньте на людей, які тут зібралися. Адже тут одні експерти!

— Це я вже зрозуміла.

V

Опівночі Мерсер сиділа на нижній сходинці настилу на пляжі і, зарившись босими ногами в пісок, дивилася на хвилі, що набігали. Їй ніколи не набриднуть звуки океану: ніжний шелест спокійної води або рев прибою під час шторму. Тієї ночі був відлив і безвітряна погода. Удалині, біля самого краю води, крокувала на південь самотня фігура.

Мерсер досі веселили думки про нещодавню звану вечерю, і вона намагалася якомога більше пригадати. Чим далі вона міркувала, тим більш дивовижним усе це їй видавалося. Кімната, забита письменниками — кожен із власними комплексами, самолюбством, заздрощами,— а до того ж необмежена кількість випивки — і жодної суперечки, ба навіть неґречного слівця. Популярні автори — Емі, Кобб і Енді— прагнули здобути критичне визнання, невизнані літератори — Лі, Джей і Мерсер — мріяли про більший прибуток від продажів, Майрі все було до лампочки, а Брюс і Ноель подобалося триматись неупереджено й у разі потреби давати пораду будь-кому з компанії.

Мерсер ніяк не могла визначитися щодо свого ставлення до Брюса. Перше враження було вельми приємне, але, зважаючи на Брюсову зовнішність і розслаблену манеру спілкування, Мерсер не сумнівалася, що він подобається всім, принаймні на початку. Він не відмовчувався, але й не був надто балакучим і, вочевидь, був не проти, щоб усім керувала Майра: зрештою, то була її вечірка, і вона, ясна річ, знала, що робить. У своїй звичній компанії письменників Брюс тримався цілком невимушено й справді тішився їхніми розповідями, жартами, шпильками й грубощами. У Мерсер склалося враження, що Брюс на все готовий, щоб допомогти цим людям просунутися у їхніх літературних кар’єрах. Вони ж, своєю чергою, ставилися до нього майже побожно.

Брюс стверджував, що обидві книги Мерсер йому дуже сподобалися, особливо «Жовтневий дощ», і вона з ним достатньо поговорила про цей роман, щоб не лишалося сумнівів, чи він справді його читав. За Брюсовими словами, прочитав він його невдовзі після публікації, коли Мерсер мала приїхати в «Бей-Букс» на автограф-сесію. То було сім років тому, проте він чудово пам’ятав книгу. Мабуть, він погортав її незадовго до вечері, але на Мерсер це все одно справило враження. Він попросив її зайти в магазин і підписати два примірники з його колекції. Прочитав він і її збірник оповідань. Але насамперед Брюс висловлював бажання побачити щось іще її авторства: черговий роман або нові оповідання.

Мерсер, яка колись ніби мала непогані перспективи на літературній ниві, але втратила натхнення й була скута страхом, що її письменницька кар’єра, може, вже й скінчилася, не могли не тішити слова підтримки й заохочення від такого обізнаного читача. Останні кілька років вона могла почути щось подібне лише від своєї агентки й редактора.

Брюс, поза сумнівом, вмів причаровувати, проте не сказав і не зробив нічого, що нагадувало б залицяння — утім, Мерсер такого й не очікувала, адже просто поруч із ними весь час була його люба дружина. Якщо вірити чуткам, на любовному фронті Брюс Кейбл умів домагатися перемоги не тільки стрімким натиском, але й тривалою облогою.

Упродовж вечері Мерсер кілька разів поглядала на Кобба, Емі й навіть Майру і питала себе, чи знають ті що-небудь про темний бік життя Брюса. Для стороннього спостерігача він був лише власником однієї з найкращих книгарень країни, але це не заважало йому водночас під надійним прикриттям торгувати краденими цінностями. Книжковий магазин був успішним і приносив великі прибутки. Брюсовому життю можна було лише позаздрити: прегарна дружина (чи супутниця?), чудова репутація, історичний особняк у мальовничому містечку. Невже він справді був готовий ризикувати потрапити у в’язницю за торгівлю краденими рукописами?

Чи підозрював він, що на його слід натрапила команда професійних слідчих? І що ФБР теж не дрімає? Чи припускав, що вже за кілька місяців може на багато років опинитися за ґратами?

Ні, це здавалося неймовірним.

Чи підозрював він Мерсер? Ні. А з цього випливає очевидне питання: що робити далі? Елейн не раз казала їй, що діяти треба без поспіху. Нехай Брюс сам наблизиться до Мерсер і дасть їй проникнути у своє життя.

На словах усе було дуже просто.

VI

У понеділок, у День пам’яті, Мерсер прокинулася пізно, пропустивши ще один схід сонця. Наливши собі кави, вона пішла на пляж, де через свято було більше народу, ніж зазвичай, проте натовпу не було. Після довгої прогулянки вона повернулася в котедж, налила ще кави й улаштувалася за маленьким столиком для сніданку біля вікна, з якого було видно океан. Відкривши ноутбук, Мерсер поглянула на порожній екран і майже насилу надрукувала: «

розділ 1

Письменників загалом можна поділити на дві категорії: тих, хто ретельно продумує сюжет роману й знає, чим він скінчиться, ще до того, як починає писати, і тих, хто, навпаки, продумує якомога менше, вважаючи, що варто лише створити персонажа — і він сам неодмінно «зробить» щось цікаве. Старий роман Мерсер, який мучив її останні п’ять років і який вона щойно відкинула, був продуктом другого підходу. За п’ять років нічого цікавого з персонажами так і не відбулося, і її саму вже від них нудило. Вона вирішила відкласти його, нехай собі лежить: зрештою, до нього завжди можна буде повернутися. Написавши короткий виклад першого розділу свого нового роману, Мерсер взялася до другого.

До опівдня вона з чималими зусиллями склала резюме перших п’яти розділів і геть утомилася.

VII

На Мейн-стрит автівки рухалися повільно, а на тротуарах роїлися туристи, що з’їхалися в місто на святкові вихідні. Припаркувавшись у провулку, Мерсер попрямувала до книгарні. Їй удалося піднятися в перекусну нагорі, не зустрівши Брюса, і вона придбала там сандвіч і переглянула свіжі Times. Брюс пройшов повз, щоб узяти чашку еспресо, й здивувався, помітивши Мерсер.

— У вас є зараз час підписати книги?— запитав він.

— Я саме для цього прийшла.

Мерсер прослідувала за ним униз, у Залу перших видань, і, коли вони ввійшли, він зачинив двері. Два великі вікна відкривалися на перший поверх, і було видно, як зовсім поруч клієнти переглядають полиці з книжками. У центрі зали був старий стіл, завалений паперами й папками.

— Це ваш кабінет?— поцікавилась вона.

— Один із. Коли в магазині поспокійніше, я можу трошки тут посидіти й попрацювати.

— Коли поспокійніше?

— Це ж книгарня: сьогодні натовп, а завтра буде порожньо.

Брюс прибрав каталог, і під ним виявилися два примірники «Жовтневого дощу» у твердих обкладинках. Простягнувши їй ручку, він узяв книжки.

— Давно я вже їх не підписувала,— зізналася Мерсер.

Він відкрив першу книгу на титульному аркуші, і вона надряпала на ньому своє ім’я, а потім зробила те саме з другою. Залишивши одну книгу на столі, другу Брюс поставив на її колишнє місце на полиці. Перші видання було розставлено за прізвищами авторів за абеткою.

— То що це за книжки?— поцікавилася Мерсер, махнувши в бік стінки з книжковими полицями.

— Це все перші видання письменників, які були тут і ставили автографи. Ми проводимо близько сотні автограф-сесій на рік, так що за двадцять років зібралася непогана колекція. Я перевірив у своїх записах: коли ви мали приїхати сюди зі своїм туром, я замовив сто двадцять екземплярів.

— Сто двадцять? Але чому так багато?

— У мене є Клуб перших видань. Це десь сотня моїх найактивніших клієнтів: вони купують кожну книгу з автографом. Це справді дуже вигідно. Якщо я можу гарантувати продаж сотні книг, то видавці й письменники дуже хотітимуть включити нас у турне.

— І ці люди приходять на кожну автограф-сесію?

— Якби ж. Зазвичай буває десь половина з них, але це вже чималий натовп. Майже третина цих людей живе за межами міста й отримує книжки поштою.

— А що сталося, коли я скасувала тур?

— Я повернув книги.

— Мені шкода, що так вийшло.

— Що ви, це невід’ємна частина бізнесу.

Мерсер пройшла вздовж стіни, розглядаючи ряди книг, деякі з них вона впізнала. Усі були в єдиному екземплярі. Але де ж інші? Одну її книгу Брюс поставив на полицю, а другу залишив на столі. Де вони зберігалися?

— А є тут щось справді дороге?— запитала Мерсер.

— Ні. Це чудова колекція, і я дуже її ціную, бо з кожною з цих книжок у мене пов’язані якісь спогади, але вони майже завжди знецінюються.

— Чому ж?

— Перші тиражі завеликі. Скажімо, перший тираж вашої книги становив п’ять тисяч примірників. Це, звісно, не так уже й багато, але щоб мати велику ціну, книга має бути рідкісною. Утім, іноді мені щастить,— Брюс потягнувся до верхньої полиці, витяг звідти книгу й простягнув їй. — Пам’ятаєте «Напитися у Філлі»? Шедевр Дж. П. Волтолла.

— Звісно.

— Лауреат Національної книжкової премії й Пулітцерівської премії 1999 року.

— Я читала її, коли вчилася в університеті.

— Мені потрапив до рук ознайомчий примірник, я прочитав її й був у захваті. Я знав, що у цієї книги велике майбутнє, тому замовив кілька коробок ще до того, як автор оголосив, що не влаштовуватиме рекламного туру. Його видавець майже не мав коштів, та й узагалі не відрізнявся діловим чуттям, так що перший тираж склав шість тисяч примірників. Для першого роману непогано, але конкретно для цього — дуже мало. А потім профспілка оголосила страйк, і після випуску тисячі двохсот примірників друк зупинили. Мені пощастило, що я встиг отримати свою поставку. Перші рецензії були вкрай позитивні, і другий тираж — уже в іншій друкарні — становив двадцять тисяч. Для третього тиражу ця цифра подвоїлася, і так далі. Урешті-решт сукупний тираж; примірників у твердій обкладинці склав мільйон примірників.

Мерсер відкрила книгу, прогортала до сторінки з авторськими правами: там дійсно були слова «перше видання».

— То скільки вона зараз коштує?— запитала вона.

— Я продав кілька таких за п’ять тисяч доларів. Тепер прошу вісім. У мене в підвалі досі лежить зо дві дюжини примірників.

Мерсер промовчала, проте взяла почуте на замітку. Віддавши книгу Брюсові, вона підійшла до іншої стінки, заставленої книжками.

— Це все — теж частина колекції, але не всі з цих авторів підписували екземпляри тут,— пояснив Брюс.

Витягнувши з полиці «Правила виноробів» Джона Ірвінга, Мерсер промовила:

— Адже таких примірників, як цей, на ринку, певно, чимало.

— Це Джон Ірвінг. Роман вийшов за сім років після «Світу очима Гарпа», тому перший тираж був величезний. Цей екземпляр коштує кількасот доларів. У мене є й один «Гарп», але він не для продажу.

Вона повернула книгу на місце й пробігла поглядом по сусідніх виданнях. «Гарпа» й справді не було. Мерсер вирішила, що він теж «лежить у підвалі», але нічого казати не стала. Їй хотілося запитати в Брюса про його найрідкісніші книги, але вирішила, що розумніше буде поки не висловлювати цікавість.

— То вам сподобався вчорашній вечір?— поцікавився він.

Мерсер засміялася й відійшла від полиць.

— О, так. Я ще ніколи не вечеряла разом із такою кількістю письменників. Зазвичай ми, літератори, тримаємось осторонь, чи не так?

— Авжеж. На вашу честь всі слідкували за собою. Повірте мені, ці зустрічі не завжди проходять отак цивілізовано.

— Чому ж?

— Така це вже порода — письменники. Змішайте вразливе самолюбство, багато випивки й, може, ще трохи конфліктних політичних поглядів — звісно, що здійметься гармидер.

— Мені вже не терпиться на це поглянути! То коли має відбутися наступна вечірка?

— З цією братією ніколи не можна знати напевне. Ноель ніби казала, що хоче за кілька тижнів влаштувати звану вечерю. Ви їй сподобалися.

— О, дякую. Це взаємно: вона чудова.

— Авжеж — із нею не знудишся. А до того ж вона справжня професіоналка у своїй справі. Вам слід заглянути в її магазин.

— Обов’язково зайду. Я, правда, нічого не тямлю в елітному антикваріаті.

Брюс розсміявся й промовив:

— Ну, будьте обережні. Ноель дуже пишається своїм інвентарем.

— Я завтра зустрічаюся з Сереною Роуч за кавою перед її автограф-сесією. Ви ж із нею знайомі?

— Авжеж. Вона вже двічі тут була. Досить ексцентрична людина, проте приємна в спілкуванні. Разом із нею в турне їздять її хлопець і рекламний агент.

— Це в неї такий ескорт?

— Ну, щось на зразок того. Це не так уже й незвично. Серена лікувалася від наркозалежності і, вочевидь, досі перебуває в дещо нестабільному стані. Постійні поїздки багатьох письменників вибивають із колії, і вони потребують підтримки.

— То вона не може подорожувати наодинці?

Брюс засміявся: здавалося, що йому не хочеться розпускати плітки.

— Знаєте, я вам можу розповісти багато різних історій: є в мене й сумні, й веселі, але всі вельми цікаві. Прибережімо їх на інший день — може, якось після гарної вечері.

— А хлопець у неї той самий? Я тому питаю, що зараз читаю її останній роман, і там у головної героїні значні проблеми з чоловіками й наркотиками, і мені здається, що авторка пише з досвіду.

— Не знаю, проте в двох останніх турах її супроводжував той самий хлопець.

— Бідоласі сильно дістається від критиків.

— Так, і вона, вочевидь, дуже болісно це сприймає. Мені сьогодні вранці дзвонив її рекламний агент — казав, щоб я в жодному разі не обмовлявся про вечерю після закінчення сесії. Вони намагаються не підпускати її до випивки.

— А тур лише починається?

— Ми — її третя зупинка. Цілком імовірно, що цей тур геть не вдасться. Ну, Серена завжди може його скасувати, як це колись зробили ви.

— Я б дуже їй це рекомендувала.

У вікно заглянула продавчиня й повідомила:

— Пробачте, що відволікаю,— вам дзвонить Скотт Т’юроу.

— Даруйте — це важливий дзвінок,— звернувся Брюс до Мерсер.

— О, звісно. До завтра,— попрощалася Мерсер і попрямувала до дверей.

— Дякую, що підписали книги.

— Я підпишу всі свої книжки, які ви купите.

VIII

Третього дня по тому Мерсер, дочекавшись вечора, пішла на пляж. Знявши сандалі, вона прибрала їх у маленький рюкзачок і попрямувала на південь уздовж краю води. Був відлив, тому пляж був широкий, але практично пустий: лише зрідка траплялися пари, що прогулювалися з собаками. За двадцять хвилин Мерсер, минувши ряд багатоквартирників-хмарочосів, направилася до готелю Ritz-Carlton, що був неподалік. Біля дерев’яного настилу вона обполоснула ноги, надягла сандалі, проминула порожній басейн і ввійшла в готель, де за столиком в елегантному барі на неї чекала Елейн.

Тесса дуже полюбляла цей бар у Ritz-Carlton. Двічі чи тричі щоліта вони з Мерсер одягалися у своє найкраще вбрання та їхали в Ritz, де спершу пригощалися напоями, а тоді вечеряли у готельному ресторані, який мав видатну репутацію. Тесса завше починала з келиха мартіні, а Мерсер до п’ятнадцяти років замовляла дієтичну колу. Коли ж їй виповнилося п’ятнадцять, вона приїхала на літо з підробленим посвідченням особи, і вони з Тесою разом насолоджувалися мартіні.

За випадковим збігом Елейн обрала саме їхній із Тессою улюблений столик, і коли Мерсер сіла навпроти, на неї нахлинули спогади про бабусю. У барі нічого не змінилося. На задньому плані неголосно співав хлопець, підіграючи собі на фортепіано.

— Я приїхала сьогодні вдень і подумала, що вам не зашкодила б гарна вечеря,— сказала Елейн.

— Я багато разів тут була,— відгукнулася Мерсер, оглядаючись навколо і вдихаючи незмінні запахи солоного повітря й дубових панелей.— Тесса обожнювала це місце. Воно, звісно, не для бідних, але час від часу бабуся дозволяла собі таку розкіш.

— Отже, Тесса не була багатою?

— Ні. На життя їй цілком вистачало, але й жила вона скромно. Проте давайте не будемо про це зараз.

Підійшов офіціант, і вони замовили напої.

— Ну що, як на мене, тиждень у вас вийшов досить удалий,— зауважила Елейн.

За умовленою процедурою Мерсер щовечора відправляла їй електронною поштою звіт про минулий день, де повідомляла все, що могло мати якесь значення для їхнього пошуку.

— Мені здається, що я знаю не набагато більше, ніж коли приїхала. Зате я вже вийшла на контакт із противником.

— То як він вам?

— Він справді такий чарівливий, як мені казали, і дуже приємний у спілкуванні. Він зберігає найцінніше в підвалі, але про жодне сховище не згадував. У мене склалося враження, що у нього там унизу цілий склад. Його дружина зараз у місті, і він не виявляв до мене особливого інтересу, якщо не брати до уваги його звичної прихильності до письменниць і письменників.

— Розкажіть мені про звану вечерю в Майри й Лі.

— Шкода, що там не було прихованої камери,— усміхнулася Мерсер.