Острів Каміно

І

Денні був на острові вже десятий день, і йому починав уриватися терпець. Стежити за всіма Кейбловими пересуваннями для них із Рукером було до нудьги простою роботою. Стежили вони й за Мерсер і знали її звички — це теж було простою, але рутинною роботою.

Залякування спрацювало з Оскаром Стайном у Бостоні й було, можливо, їхнім єдиним надійним інструментом. Пряме зіткнення й погрози насильства. Для Кейбла, як і для Стайна, звертатися в поліцію було не варіант. Якщо рукописи в нього, то його можна силою примусити укласти з ними угоду. Якщо ж вони не в нього, то він майже точно знає, де вони.

Зазвичай Кейбл ішов із роботи близько шостої вечора й одразу прямував додому. О пів на шосту в понеділок Денні увійшов у магазин і став удавати, що проглядає полиці. Кейбл за щасливим (принаймні для нього самого) збігом цієї миті був у підвалі, а його робітники знали, що розповідати про підвал нікому не слід.

А от Денні перестало щастити. Після кількох місяців постійних перельотів, проходження митниць і контрольно-пропускних пунктів із підробленими паспортами й посвідченнями та зміненою зовнішністю, проживання в знятих кімнатах і номерах, оплачених завжди, коли тільки можна, готівкою, він вважав себе якщо не невловимим, то принаймні вельми розумним. Проте навіть найкмітливіші злочинці потрапляють за ґрати, варто їм лише розслабитись і втратити пильність.

Протягом багатьох років ФБР удосконалювало свою технологію розпізнавання облич під назвою FacePrint. У її основі був алгоритм визначення відстані між очима, носом і вухами людини, і за долю секунди зображення порівнювалося з фотографіями в банку даних для конкретного розслідування. У «справі Ґетсбі», як у ФБР називали справу з украденими рукописами, банк даних був порівняно невеликий. Він включав дюжину фотографій із трьома злодіями біля стійки реєстрації в Бібліотеці Файрстоуна (хоча Джеррі Стінґарден і Марк Дрісколл уже перебували під вартою), а також кількасот фотографій людей, причетних або підозрюваних у причетності до світу крадених творів мистецтва, артефактів і книг.

Коли Денні ввійшов у магазин, камера, схована в коробці з-під «Самотнього голуба», зняла його обличчя, як і обличчя всіх інших відвідувачів «Бей-Букс», які встигли там побувати того дня після опівдня. Зображення надійшло на ноутбук у задній частині фургона, припаркованого через дорогу, і, що найважливіше, у грандіозну криміналістичну лабораторію ФБР у Квантіко, штат Вірджинія. Програма зафіксувала збіг і одразу ж сигналом сповістила про це співробітника. Уже за кілька секунд після входу в магазин Денні опізнали як третього крадія зі «справи Ґетсбі».

Двох уже впіймали. Четвертий, Трей, досі гнив на дні ставка в Поконос, і його ніколи не буде знайдено й пов’язано з пограбуванням. П’ятий, Ахмед, як і раніше, переховувався в Європі.

За п’ятнадцять хвилин Денні вийшов із магазину, зайшов за ріг і сів у Honda Accord 2011 року випуску. Другий фургон поїхав слідом за нею, тримаючись на відстані, потім упустив її, але невдовзі Honda знайшлася на парковці мотелю «Морський бриз» біля пляжу, менш ніж; за сто метрів від «Таверни „Маяк“». Було встановлено спостереження.

Цю Honda Accord, як з’ясувалося, було орендовано в джексонвілльській фірмі прокату автомобілів, яка спеціалізувалася на вживаних автівках і приймала оплату готівкою. Оренду було оформлено на пана Вілбера Шіффлета, і коли ФБР-ники зателефонували менеджерові, той зізнався, що водійські права штату Мен, які пред’явив йому той пан, були дуже схожі на підробку. Шіффлет заплатив за двотижневу оренду тисячу доларів готівкою й відмовився від страховки.

ФБР не могло повірити в настільки щасливий поворот подій. Але навіщо одному з крадіїв було об’являтися в книгарні, коли після крадіжки минуло вже без малого вісім місяців? Чи він стежив і за Мерсер? Чи був він якось пов’язаний із Кейблом? Набралося чимало складних питань, які треба було обговорювати надалі, але зараз можна було вважати, що це вказує на те, що Мерсер має рацію і в підвалі є принаймні один із рукописів.

Коли почало сутеніти, Денні вийшов зі свого номера 18, а із сусіднього з’явився Рукер. Вони пішли в популярний гриль-бар «Прибій» на відкритому повітрі, який був менш ніж за сто метрів від їхнього мотелю, і замовили там сандвічі й пиво. Поки вони їли, чотири агенти ФБР пройшли в кабінет менеджера мотелю «Морський бриз» і вручили йому ордер на обшук. У номері Денні вони знайшли під ліжком спортивну сумку з дев’ятиміліметровим пістолетом, шістьма тисячами доларів готівкою і підробленими водійськими правами штатів Теннессі та Вайомінг. Однак нічого, що дозволило б установити особу «Вілбера», відшукати не вдалося. У сусідньому номері агенти не знайшли нічого корисного.

Коли Денні й Рукер повернулися в «Морський бриз», їх заарештували, посадили в різні машини й доставили в офіс ФБР у Джексонвіллі— за всю поїздку ніхто не промовив ані слова. В офісі їх допитали й зняли їхні відбитки пальців. Обидва набори відбитків завантажили в банк даних і до десятої вечора встановили особи затриманих. У військових архівах відбитки Денні були з його іменем: Денніс Аллен Дербан, тридцять три роки, народився в Сакраменто. Рукера видало його досьє судимостей: Браян Баєр, тридцять дев’ять років, народився у Ґрін-Бей, штат Вісконсін. Обидва відмовилися співпрацювати, і їх помістили під варту. Ламар Бредшоу вирішив кілька днів почекати й подивитися, чи не буде якоїсь реакції на новину про їхні арешти.

Мерсер була з Елейн, Ріком і Ґремом у орендованій квартирі й грала з ними в джин-раммі[3], щоб згаяти час. Їх повідомили про арешти, але без подробиць. Бредшоу подзвонив об одинадцятій, поговорив із Елейн і здебільшого заповнив прогалини у їхній інформації. Усе відбувалося дуже швидко, накопичилося багато невирішених питань, і завтрашній день мав стати вирішальним. Що ж до Мерсер, то Бредшоу розпорядився вивезти її з острова.

II

Весь вівторок за магазином спостерігали ще ретельніше, але нічого підозрілого не помітили. Жодних крадіїв ніде поблизу видно не було, і ніяких сумнівних пакетів не відправлялося. О 10:50 вантажівка привезла шість коробок із книжками й поїхала порожня. Кейбл перебував то нагорі, то внизу, допомагав клієнтам, читав, як завжди, на своєму улюбленому місці— і, звісно ж, о 12:15 пішов обідати, а через годину повернувся.

О 17:00 Ламар Бредшоу й Деррі Ванно увійшли в магазин і запитали в Кейбла, чи можна з ним поговорити. Бредшоу тихенько вимовив єдине слово: «ФБР». Вони пройшли за Брюсом у Залу перших видань, і він зачинив двері, а тоді попросив Ламара й Деррі показати посвідчення, і ті пред’явили свої жетони. Вручивши Кейблові ордер на обшук, Ванно повідомив:

— Ми тут, щоб обшукати ваш підвал.

Брюс, продовжуючи стояти, поцікавився:

— Гаразд, але що ви хочете там знайти?

— Викрадені рукописи Френсіса Скотта Фіцджеральда з колекції, що належить Бібліотеці Принстона,— відповів Бредшоу.

Брюс, анітрохи не зніяковівши, засміявся і спитав:

— Ви серйозно?

— А самі як думаєте?

— Ну, мабуть, так. Можна я прочитаю?— він помахав ордером на обшук.

— Авжеж. До речі, зараз у вашому магазині п’ятеро агентів, включаючи нас.

— Що ж, почувайтесь як удома. Нагорі можна випити кави.

— Ми знаємо.

Брюс сів за стіл і уважно ознайомився з текстом ордера. Він не поспішав, повільно гортав сторінки й усім своїм виглядом показував безтурботність. Закінчивши, він зауважив:

— Ну, тут усе досить конкретно.

Тоді встав, потягнувся й подумав, що робити далі.

— Там ідеться лише про сховище в підвалі, чи не так?

— Так,— підтвердив Бредшоу.

— Там дуже багато цінних речей, і... ну, ваші колеги з ФБР славляться тим, що після обшуків за ордером лишають після себе цілковитий розгром.

— Ви забагато дивитесь телевізор,— відмахнувся Ванно.— Ми знаємо, що робимо, і якщо ви нам не заважатимете, ніхто в магазині навіть не дізнається, що ми тут були.

— Щось сумніваюся.

— Ходімо.

Прихопивши із собою ордер, Брюс провів їх у задню частину магазину, де вже чекали інші троє агентів, одягнені як звичайні туристи. Брюс удав, що не помічає їх, і відімкнув двері в підвал. Клацнувши вимикачем, він попередив:

— Обережно, сходи.

У підвалі він теж увімкнув світло й зупинився біля дверей у сховище, де набрав код. Відчинивши сховище, він увімкнув світло й там, і коли всі п’ятеро агентів зайшли, пояснив, указавши на стіни:

— Усе це рідкісні перші видання. Навряд чи вас щось тут зацікавить.

Один з агентів дістав маленьку відеокамеру й почав знімати інтер’єр сховища.

— Відкрийте сейф, — скомандував Бредшоу, і Брюс підкорився. Розкривши дверцята, він указав на верхні полиці:

— Тут найрідкісніші книги. Хочете подивитися?

— Можливо, пізніше,— відгукнувся Бредшоу.— Почнімо з цих чотирьох ящиків.

Він точно знав, що йому треба.

Брюс витяг перший ящик. У ньому були два кедрові футляри, як і казала Мерсер. Узявши один із них, він поклав його на стіл і зняв кришку.

— Це оригінальний рукопис роману Джона Данна Мак-Дональда «Темніші за бурштин», опублікованого в 1966 році. Я купив його близько десяти років тому, і в мене є рахунок, який це підтверджує.

Бредшоу й Ванно схилились над рукописом.

— Не заперечуєте, якщо ми подивимось?— запитав Ванно. Обидва мали великий досвід і знали, що роблять.

— Прошу.

Рукопис був надрукований, і сторінки добре збереглися й майже не вицвіли. Трохи погортавши рукопис, вони втратили до нього цікавість.

— А інший? — запитав Бредшоу.

Брюс витяг другий кедровий футляр, поклав його на стіл поруч із першим і зняв кришку.

— Ще один рукопис Мак-Дональда, «Самотній срібний дощ», опублікований у 1985 році. На нього теж є рахунок.

Цей рукопис теж добре зберігся й був надрукований із нотатками на полях. Брюс додав:

— Мак-Дональд жив на судні, де електроенергії було обмаль. Друкував він на старій механічній друкарській машинці Underwood і працював дуже педантично. Його рукописи надзвичайно охайні.

Цей рукопис їх явно не цікавив, але вони все ж перегорнули кілька сторінок.

Брюс не втримався й вирішив трохи розважитись:

— Я точно не пам’ятаю, але Фіцджеральд же ніби писав свої романи від руки?

Відповіді він не дочекався.

Бредшоу повернувся до сейфа й розпорядився:

— Тепер другий ящик.

Брюс його висунув, і Бредшоу з Ванно підійшли впритул, щоб заглянути туди. Ящик виявився пустим — як і третій та четвертий. Приголомшений Бредшоу розгублено позирнув на Ванно, який вирячився на порожні ящики, не вірячи своїм очам.

Не в змозі отямитись від шоку, Бредшоу вимовив:

— Вийміть із сейфа все.

— Без проблем, — сказав Брюс.— Але, як на мене, ясно, що хтось вам надав хибну інформацію. Я не торгую краденим і вже точно не став би зв’язуватися з рукописами Фіцджеральда.

— Виймайте все із сейфа!— повторив Бредшоу, не зважаючи на його невимушену балаканину.

Брюс поклав два рукописи Мак-Дональда назад у верхній ящик, а тоді дістав із верхньої полиці футляр із першим виданням «Ловця в житі».

— Хочете подивитися?

— Так,— відповів Бредшоу.

Брюс обережно відкрив футляр і дістав книгу, підняв її, щоб вони могли її роздивитися й зняти на відео, а тоді повернув на місце.

— Ви всі з них хочете побачити?

— Авжеж, — сказав Бредшоу.

— Гаєте час. Усе це опубліковані романи, а не рукописи.

— Ми в курсі.

— Ці «мушлі» виготовлено на замовлення для кожної книги, і вони надто малі, щоб зберігати в них рукописи.

Це було й так зрозуміло, але вони нікуди не поспішали й мусили ретельно все оглянути.

— Далі,— розпорядився Бредшоу, киваючи на полиці в сейфі.

Брюс методично виймав одну книгу за одною, відкривав «мушлі», показував їхній вміст, а тоді відкладав убік. Бачачи, як він із готовністю все показує, Бредшоу й Ванно переглядалися, хитаючи головами й закочуючи очі, і виглядали настільки збитими з пантелику, наскільки лише можуть виглядати агенти, яких обвели круг пальця.

Коли всі сорок вісім книг лежали на столі, у сейфі лишилися тільки два рукописи Мак-Дональда у верхньому ящику. Бредшоу підійшов до сейфа, ніби хотів знайти потаємні відділення, але було очевидно, що там для них просто нема місця. Він почухав підборіддя й провів рукою по своєму рідкому волоссю.

— А це що?— поцікавився Ванно, махнувши на книжкові полиці вздовж стін.

— Це рідкісні перші видання — давно надруковані книги. Я збирав цю колекцію двадцять років. Але знов-таки — це видані книги, а не рукописи. Мабуть, ви й на них хочете подивитися?

— Ну а як же?— відгукнувся Ванно.

Брюс дістав ключі й відімкнув дверцята книжкових полиць. Агенти розійшлися по сховищу й узялися відчиняти скляні дверцята й проглядати ряди книг на полицях, однак у шафах не було нічого, що хоча б віддалено нагадувало товстий рукопис. Брюс уважно за ними спостерігав, готовий утрутитися, тільки-но вони захочуть вийняти якусь книгу. Утім, вони проводили свій огляд акуратно й дуже професійно. За годину пошук добіг кінця, так і не давши жодних результатів. Оглянуто було кожен сантиметр. Коли агенти покинули сховище, Брюс зачинив двері, але замикати їх не став.

Бредшоу огледів підвал, заставлений стелажами зі старими книгами, журналами, гранками й ознайомчими примірниками.

— Можна ми поглянемо? — запитав він в останній відчайдушній спробі щось знайти.

— Узагалі-то згідно з вашим ордером, обшук має обмежуватись сховищем, але чого там — дивіться. Усе одно нічого не знайдете.

— Отже, ви даєте згоду?

— Авжеж. Чому б і ні? Згаймо ще трохи часу.

Агенти розосередились по складу з макулатурою й десь півгодини все оглядали, ніби силкуючись відкласти свій неминучий провал. Визнавати поразку було немислимо, проте вони зрештою капітулювали. Брюс піднявся слідом за ними сходами й проводив їх до вхідних дверей. Бредшоу простягнув руку й сказав:

— Вибачте за незручності.

Потиснувши руку, Брюс запитав:

— То ви зі мною вже розібралися — чи я лишаюся підозрюваним?

Бредшоу витягнув із кишені візитну картку й простягнув її Брюсові.

— Я зателефоную вам завтра й дам відповідь на це питання.

— Чудово. А знаєте, як іще краще: я зв’яжуся зі своїм адвокатом, і він зателефонує вам.

— Як бажаєте.

Коли вони пішли, Брюс обернувся й піймав запитальні погляди двох продавців, що стояли на касі.

— Управління боротьби з наркотиками,— пояснив він.— Шукають метамфетамінову лабораторію. Повертайтесь до роботи.

III

Найстарішим баром на острові був «Піратський салун», розташований за три квартали на схід від книгарні. Коли стемніло, Брюс зустрівся там зі своїм адвокатом Майком Вудом, аби пропустити по склянці. Вони зайняли столик у кутку, і Брюс розповів за порцією бурбону про обшук. Майк був надто досвідченим, щоб питати Брюса, чи знав той що-небудь про вкрадені рукописи.

— А можна якось з’ясувати, чи я досі лічуся в них за підозрюваного?

— Я спробую. Завтра зателефоную цьому Бредшоу, але думаю, відповідь буде ствердна.

— Я хотів би знати, чи вони збираються за мною стежити впродовж наступних півроку. Дивіться, Майку, наступного тижня я вирушаю до південної Франції й проведу там якийсь час із Ноель. Якщо ці хлопці не спускатимуть з мене очей, я хотів би про це знати. Та чого там — я їм повідомлю номери своїх рейсів і подзвоню, коли повернуся додому. Мені нічого приховувати.

— Я йому передам, але поки виходьте з того, що вони відстежують кожен ваш рух, прослуховують усі телефонні розмови й читають усі електронні листи й SMS.

Брюс удав, що не може в це повірити і що його все це дуже дратує, але насправді він уже впродовж двох місяців припускав, що хтось — може, ФБР, а може, і хтось іще,— постійно за ним стежить.

Наступного дня, в середу, Майк Вуд чотири рази телефонував Ламарові Бредшоу на мобільний, проте щоразу йому відповідала служба голосової пошти. Майк залишав повідомлення, але на жодне з них не отримав відповіді. У четвер Бредшоу передзвонив і підтвердив, що пан Кейбл досі їх цікавить, але вже не є об’єктом їхнього розслідування.

Майк поінформував Бредшоу, що його клієнт невдовзі покине країну, і повідомив номер його рейсу й назву готелю в Ніцці, де той мав провести кілька днів із дружиною. Бредшоу подякував за інформацію й сказав, що ФБР не цікавлять Кейблові поїздки за кордон.

IV

У п’ятницю Денні Дербана й Браяна Баєра, відомого також як Джо Рукер, доставили літаком до Філадельфії, а звідти перевезли машиною в Трентон, де після чергового допиту помістили в окремі камери. Невдовзі після цього Денні доставили в кімнату для допитів, де посадили за стіл, дали чашку кави й сказали зачекати. Спеціальний агент Мак-Ґрегор увів у сусіднє приміщення Марка Дрісколла та його адвоката Ґіла Петрочеллі й через однобічне вікно показав їм Денні, який сидів на самоті і явно нудьгував.

— Ми піймали вашого приятеля,— повідомив Маркові Мак-Ґрегор.— Заарештували його у Флориді.

— І?— відгукнувся Петрочеллі.

— І тепер маємо всіх трьох крадіїв, помічених у Бібліотеці Файрстоун. Надивилися?

— Так,— відповів Дрісколл.

Вони вийшли, минули дві двері й увійшли в іншу кімнату для допитів. Коли всі розсілися за маленьким столиком, Мак-Ґрегор промовив:

— Ми не знаємо ваших спільників, але знаємо, що вони були. Хтось мав відволікати увагу зовні бібліотеки, поки ви троє працювали всередині. Хтось іще зламав систему безпеки й мережу електропостачання кампусу. Отже, вас було принаймні п’ятеро, а може, й більше — і розповісти про це можете нам тільки ви самі. Скоро ми добудемо рукописи, і тоді вам загрожуватиме новий букет звинувачень. Ми готові піти з вами на неймовірну угоду, пане Дрісколле. Ви все нам розповідаєте й виходите на свободу. Усі звинувачення з вас буде знято. За програмою захисту свідків ми поселимо вас у комфортному місці, забезпечимо чистими документами, пристойною роботою — усім, чим захочете. Проте якщо буде призначено судовий розгляд, ви, звісно, матимете знов явитися до нас, аби надати свідчення. Але я, правду сказати, сумніваюся, що до цього дійде.

Восьми місяців за ґратами Марку вистачило з лишком. Досі проблема була в Денні, але тепер, коли його було нейтралізовано, Марк міг зітхнути з полегшенням. Загроза відплати значно зменшилась. Трей не відрізнявся жорстокістю, а до того ж мусив весь час переховуватись. Якщо Марк назве їм його справжнє ім’я, то дуже ймовірно, що його невдовзі піймають. Ахмед був комп’ютерним задротом і хирляком, який боявся власної тіні, — здавалося неймовірним, що йому може спасти на думку помста.

— Мені треба подумати,— сказав Марк.

— Ми це обговоримо,— додав Петрочеллі.

— Гаразд, сьогодні п’ятниця — у вас є вихідні, щоб прийняти рішення. Я повернуся в понеділок вранці. Після цього пропозицію про угоду буде відкликано.

У понеділок Марк прийняв їхню пропозицію.

V

У вівторок, 19 липня, Брюс Кейбл вилетів із Джексон-вілла в Атланту, де сів на прямий рейс до Парижа компанії Air France, а звідти за дві години вилетів у Ніццу, прибув туди о восьмій ранку й узяв таксі до La Perouse — стильного бутик-готелю на березі моря, який вони з Ноель знайшли під час першої спільної поїздки до Франції десять років тому. Вона чекала на нього у вестибюлі в короткій білій сукні й елегантному солом’яному капелюсі з широкими крисами й виглядала справжньою француженкою. Вони поцілувалися й обнялися так, ніби не бачилися багато років, а тоді, узявшись за руки, попрямували до тераси біля басейну, де замовили шампанське й знов поцілувались. Коли Брюс зізнався, що зголоднів, вони піднялись у номер на третьому поверсі й замовили туди обід. Влаштувавшись на терасі, вони взялися їсти, купаючись у сонячному промінні. Унизу в обидва боки на кілька кілометрів простягався довгий пляж, а справа за ним було видно Лазуровий берег, який прокидався під променями ранкового сонця. Брюс уже кілька місяців не брав собі вихідних, тому був готовий розслабитися по повній. Подрімавши декілька годин, він позбавився нездужання від зміни часового поясу, і вони з Ноель пішли в басейн.

Він, як завжди, запитав про Жана-Люка, і Ноель сказала, що в того все добре. Брюс передав йому привіт. Вона своє чергою запитала про Мерсер, і Брюс усе їй розповів. Він сумнівався, що колись іще з нею побачиться.

Ближче до вечора Брюс і Ноель вийшли з готелю й за п’ять хвилин дісталися пішки до Старого міста — трикутного району, який мав багатовікову історію й був чільною пам’яткою Ніцци. Змішавшись із натовпом туристів, вони поволі йшли через жваві вуличні ринки, розглядали вітрини бутиків на тісних вулицях, якими не могли проїхати автівки, ласували морозивом і кавою в одному з численних кафе просто неба. Вони блукали провулками, не раз збивалися зі шляху, але щоразу швидко зорінтовувалися. Варто було повернути за ріг, і там одразу було видно море. Вони часто бралися за руки, весь час трималися разом, й іноді здавалось, ніби їх тягне одне до одного якась невидима сила.

VI

У четвер Брюс і Ноель встали пізно, поснідали на терасі і, прийнявши душ і одягнувшись, знов пішли в Старе місто. Вони неспішно крокували через квіткові ринки, захоплюючись неймовірним розмаїттям квітів, багато з яких навіть Ноель не знала. Потім зайшли в іще одне кафе, де випили по еспресо, спостерігаючи за великим натовпом навколо барокового собору на площі Россетті. Ближче до опівдня вони поволі підібралися до краю Старого міста, до трохи ширшої вулиці, якою, хоч і з труднощами, час від часу проповзали машини. Там вони зайшли в антикварний магазин, і Ноель поговорила з власником, після чого майстер відвів їх у невеличку майстерню в задній частині магазину, заповнену столами й шафами на різних етапах реставрації. Показавши на великий дерев’яний ящик, майстер повідомив Ноель, що той щойно прибув. Перевіривши прикріплений біля одного з його кутків ярлик з інформацією про доставлений товар, вона попросила відкрити ящик. Майстер приніс дриль і почав вигвинчувати дюжину п’ятдесятиміліметрових шурупів, на яких трималася кришка. Він працював повільно й методично, і було очевидно, що він має багаторічний досвід роботи. Брюс стояв поруч, уважно спостерігаючи, а Ноель, здавалося, більше цікавив інший старий стіл, який стояв поблизу. Коли роботу було закінчено, Брюс із майстром зняли кришку й відставили її вбік.

Ноель щось сказала майстрові, і той зник. Брюс вийняв із ящика товстий шар пакувального наповнювача, і перед їхніми очима враз постав письмовий стіл Мерсер. Під його кришкою були три ящики, але їхній лицьовий бік був муляжем, що приховував тайник. Озброївшись молотком-цвяходером, Брюс обережно відігнув панель. За нею лежали п’ять однакових кедрових футлярів, виготовлених на особливе замовлення Брюса майстром-столяром на острові Каміно.

Там були «Ґетсбі» й компанія.

VII

Зустріч розпочалася о 09:00, і все вказувало на те, що вона затягнеться надовго. Довгий стіл уже був завалений паперами, ніби за ним працювали багато годин. На дальньому кінці було встановлено великий екран, а біля нього стояло блюдо з пончиками і два кавники. Агент Мак-Ґрегор і ще три ФБР-ники сиділи з одного боку, а на іншому розмістився помічник прокурора Карлтон в оточенні похмурих молодиків у темних костюмах. В іншому кінці столу сидів Марк Дрісколл, а зліва від нього — його вірний адвокат Петрочеллі.

Марк подумки вже смакував вихід на свободу й життя в новому світі. Він був готовий викласти все.

Мак-Ґрегор заговорив перший:

— Почнімо з вашої команди. Усередині бібліотеки вас було троє, чи не так?

— Так. Я, Джеррі Стінґарден і Денні Дербан.

— А ще хто був?

— Зовні, біля бібліотеки був Тім Мальданадо, якого всі звали Треєм. Не знаю, звідки він родом, бо він більшість життя провів у втечах. Його мати звати Айріс Ґрін, і вона живе на Бакстер-роуд у Мансі, штат Індіана. Можете навідатись до неї, але думаю, що вона вже багато років не бачила свого сина. Десь два роки тому Трей втік із федеральної в’язниці в Огайо.

— А звідки ви знаєте, де живе його мати?— запитав Мак-Ґрегор.

— Це все було частиною плану: ми запам’ятали купу різних речей один про одного, щоб упевнитися в тому, що ні в кого не виникне спокуси розколотися, коли його затримають — щоб була загроза відплати. Це тоді здавалося дуже вдалою ідеєю.

— І коли ви востаннє бачили Трея?

— 12 листопада минулого року, коли ми з Джеррі покинули будиночок і поїхали в Рочестер. Трей із Денні лишилися там. Де він зараз — гадки не маю.

На екрані з’явилася усміхнена Треєва пика — то була фотографія, зроблена після одного з його арештів.

— Це він,— підтвердив Марк.

— І яка була його роль?

— Він улаштував відволікальний маневр: зчинив переполох, підірвавши димові бомби й петарди, а тоді зателефонував до Служби порятунку й сказав, що якийсь хлопець із пістолетом почав стріляти по студентах. Я теж зробив кілька дзвінків, коли був усередині бібліотеки.

— Гаразд, до цього потім ще повернемось. А хто ще брав участь?

— Нас було всього п’ятеро, і п’ятим був Ахмед Мансур, американець ліванського походження, який працював зі свого підвалу в Баффало. У бібліотеці тієї ночі його не було. Він — хакер, майстер виготовлення фальшивих документів і комп’ютерний експерт. Довго працював на спецслужби, поки його звідти не звільнили, після чого подався в злочинний світ. Йому близько п’ятдесяти років, він розлучений і живе з якоюсь жінкою в будинку 662 на Вошберн-стрит у Баффало. Наскільки мені відомо, судимостей у нього немає.

Хоча свідчення Марка знімали на відео й записували на диктофон, усі четверо агентів ФБР і п’ятеро похмурих молодиків із прокуратури гарячково щось шкрябали в блокнотах, ніби боячись щось пропустити.

— Гаразд, якщо вас було всього п’ятеро, то хто цей хлопець?— запитав Мак-Ґрегор, указуючи на екран, де з’явилася фотографія Браяна Баєра.

— Ніколи раніше його не бачив.

— Це ж той поганець, що напав на мене на стоянці кілька тижнів тому. Попередив мене, щоб мій клієнт тримав язика за зубами,— втрутився Петрочеллі.

— Ми затримали його разом із Денні у Флориді,— пояснив Мак-Ґрегор.— Бандит-рецидивіст, справжнє ім’я — Браян Баєр, але відомий як Рукер.

— Я його не знаю,— повторив Марк.— Він не входив до нашої команди. Мабуть, Денні залучив його, щоб знайти рукописи.

— Ми про нього майже нічого не знаємо, і він мовчить,— повідомив Мак-Ґрегор.

— До викрадення він стосунку не має,— впевнено промовив Марк.

— Повернімося до вашої команди. Розкажіть нам про ваш план. Як у вас виник цей задум?

Марк посміхнувся, розслабився, відпив великий ковток кави й почав розповідати.

VIII

У самому серці Шостого округу Парижа, на вулиці Сен-Сюльпіс, була маленька книжкова крамниця. Володів нею пан Ґастон Шапель, і за всі двадцять вісім років роботи в ній мало чого змінилося. Такі магазинчики розкидані по всьому центру міста, і кожен із них спеціалізується на чомусь своєму. Пан Шапель торгував рідкісними французькими, іспанськими й американськими романами дев’ятнадцятого й двадцятого століть. Його друг, власник крамниці поблизу, торгував лише старовинними мапами й атласами, а в магазинчику за рогом продавалися старовинні гравюри й листи, написані історичними постатями. Зазвичай відвідувачів у цих магазинчиках було небагато: чимало перехожих розглядали вітрини, але покупці з’являлися нечасто й зазвичай були не туристами, які шукали що почитати, а серйозними колекціонерами з усіх куточків світу.

У понеділок, 25 липня, пан Шапель замкнув свій магазинчик об одинадцятій ранку й сів у таксі, яке на нього чекало. За двадцять хвилин воно зупинилося біля офісної будівлі на авеню Монтень у Восьмому окрузі, і пан Шапель вийшов із машини. Заходячи в будівлю, він насторожено озирнувся й окинув поглядом вулицю, хоча й не очікував побачити щось підозріле. Він не робив нічого протизаконного, принаймні за французьким законодавством.

Він поговорив із гарненькою секретаркою, і та зателефонувала нагору, а він тим часом пройшовся фойє, роздивляючись картини на стінах і дивуючись розмаху діяльності юридичної фірми, назву якої — Scully & Pershing — було вилито великими бронзовими літерами під стелею. Пан Шапель нарахував сорок чотири міста, де були відділення фірми,— як в усіх провідних країнах, так і в кількох менш значних. Напередодні він зайшов на сторінку сайту Scully й довідався звідти, що у фірмі працює три тисячі юристів і що вона є найбільшою юридичною компанією у світі.

Отримавши дозвіл пропустити пана Шапеля, секретарка направила його на третій поверх. Він піднявся сходами й незабаром знайшов кабінет людини на ім’я Томас Кендрік — одного зі старших партнерів, зобов’язаного своїм статусом виключно диплому бакалавра, отриманому в Принстоні. Крім того, він мав дипломи Колумбійського університету й Сорбонни. Панові Кендріку було сорок вісім років, і народився він у Вермонті, але нині мав подвійне громадянство. Одружившись із француженкою й закінчивши Сорбонну, він лишився жити в Парижі. Він спеціалізувався на складних судових розглядах міжнародного масштабу й не дуже бажав витрачати свій дорогоцінний час на власника якоїсь книжкової крамниці— принаймні, так панові Шапелю здалося з телефонної розмови. Проте пан Шапель виявив рідкісну наполегливість, і Кендрікові довелося поступитися.

Вони розмовляли французькою, і після досить сухого обміну вітаннями пан Кендрік одразу перейшов до справи:

— Чим можу бути вам корисний?

— Ви маєте тісні зв’язки з Принстонським університетом: навіть були членом його Опікунської ради,— зазначив пан Шапель.— Ви, мабуть, знайомі з президентом Принстона — доктором Карлайлом.

— Авжеж. Я підтримую тісні зв’язки зі своєю альма-матер. Але скажіть, будь ласка, яке це має значення?

— Дуже велике. У мене є друг, а в нього є знайомий, який знає людину, що володіє рукописами Фіцджеральда. І ця людина хотіла б повернути їх у Принстон — зрозуміло, за певну винагороду.

З Кендріка ніби водою змило бундючність, властиву професіоналам, чий час коштує тисячу доларів на годину. Він відкрив рота, а очі його округлилися, ніби йому дали під дих.

— Я лише посередник, як і ви,— продовжив Шапель.— Нам потрібна ваша допомога.

Панові Кендріку не хотілося брати на себе ще одне завдання, особливо таке, яке не оплачувалося й забирало купу часу, однак відхилити пропозицію взяти участь у такій приголомшливій угоді було просто неможливо. Якщо цей хлопець каже правду, то він, Кендрік, може зіграти життєво важливу роль в отриманні призу, який його улюблений університет цінує понад усе. Прочистивши горло, він запитав:

— Наскільки розумію, з рукописами все гаразд, і всі вони зараз в однієї людини?

— Авжеж.

Кендрік посміхнувся, проте в голові його шалено крутилися думки.

— І де має відбутися обмін?

— Тут, у Парижі. Обмін буде ретельно сплановано, і треба буде строго виконувати всі вказівки. Звісно, пане Кендріку, ми маємо справу зі злочинцем, який володіє безцінними коштовностями й не хоче попастися. Він дуже розумний і розважливий, і через найменшу помилку чи необачність, через найменший натяк на щось неладне рукописи можуть зникнути назавжди. У Принстона є лише цей єдиний шанс повернути свої рукописи. Звертатися до поліції було б фатальною помилкою.

— Я не впевнений, що у Принстоні захочуть діяти без ФБР. Утім, ясна річ, точно цього знати я не можу.

— Тоді не буде жодної угоди, і крапка. Принстон більше ніколи їх не побачить.

Кендрік підвівся й заправив сорочку з тонкої тканини глибше у зшиті на замовлення штани, а тоді підійшов до вікна, визирнув невідомо на що й нарешті запитав:

— І яка ціна?

— Дуже висока.

— Це зрозуміло. Але мені потрібна якась орієнтовна цифра.

— Чотири мільйони доларів за кожен рукопис — і ця ціна не підлягає обговоренню.

Кендріка, як професіонала, що працював із судовими позовами на мільярди, сума викупу аж ніяк не приголомшила — і Принстон вона теж не відлякає. Він сумнівався, що університет мав такі кошти для непередбачених витрат, проте в активі Принстона було двадцять п’ять мільярдів доларів пожертв і тисячі багатих випускників.

Кендрік відійшов від вікна й промовив:

— Мені, звісно, треба зробити кілька дзвінків. Коли зустрінемося знову?

Шапель підвівся й відповів:

— Завтра. І хочу ще раз вас попередити, пане Кендріку, що будь-яке втручання поліції — французької чи американської — матиме катастрофічні наслідки.

— Я розумію. Дякую, що звернулись до мене, пане Шапелю.

Вони потиснули один одному руки й попрощались.

О десятій ранку наступного дня перед Люксембурзьким палацом на вулиці Вожирар зупинився чорний седан «Мерседес». Із заднього сидіння виліз Томас Кендрік і попрямував тротуаром до знаменитого саду. Він увійшов у нього через ковані залізні ворота і, змішавшись із натовпом відвідувачів, дістався до озера, навколо якого сиділи, читаючи й засмагаючи на ранковому сонці, сотні парижан і туристів. Діти ганяли по воді іграшкові катери. На низькій кам’яній стінці навколо озера сиділи й милувалися молоді парочки. Навколо снували бігуни, балакаючи між собою й сміючись. Біля пам’ятника Делакруа до Кендріка підійшов, не вітаючись, Ґастон Шапель із портфелем в руці, і вони разом попрямували далі широкими доріжками, віддаляючись від озера.

— За мною стежать? — запитав Кендрік.

— Так, тут є люди. Той, у кого зараз рукописи, має спільників. А за мною стежать?

— Ні. Можете не сумніватися.

— Добре. Наскільки я розумію, ваші переговори пройшли успішно?

— Я за дві години вилітаю в США й завтра зустрінуся з людьми в Принстоні. Вони розуміють правила. Ви, мабуть, знаєте, пане Шапель, що вони хотіли б побачити якийсь доказ того, що рукописи справді у вашого знайомого.

Шапель, не сповільнюючи крок, витяг із портфеля папку.

— Це має їх переконати,— промовив він.

Кендрік узяв папку.

— А можна спитати, що тут?

Шапель, посміхнувшись, відповів:

— Перша сторінка третьої глави «Великого Ґетсбі». Наскільки я можу судити, це оригінал.

— Боже!— пробурмотів Кендрік, зупинившись мов укопаний.

IX

Доктор Джеффрі Браун майже бігом пронісся кампусом Принстона й похапцем піднявся сходами Нассау-Холу — будівлі адміністрації. Він обіймав посаду директора Відділу рукописів Бібліотеки Файрстоуна, але ледве пам’ятав, коли останнього разу був у кабінеті президента. А на зустріч, названу «терміновою», його вже точно ніхто ніколи не запрошував. Його робота ніколи не була такою захопливою.

Його зустріла секретарка й провела в кабінет президента Карлайла, який теж стояв, чекаючи на нього. Доктору Браунові швидко відрекомендували штатного юриста університету, Річарда Фарлі, а також — Томаса Кендріка. Атмосфера в кабінеті була пронизана напругою — принаймні для Брауна.

Карлайл запросив усіх сісти за невеликий стіл для переговорів і звернувся до Брауна:

— Вибачте, що викликали вас без завчасного повідомлення, але ми отримали дещо, що треба перевірити. Учора в Парижі панові Кендріку передали один аркуш паперу, який має бути першою сторінкою третього розділу оригінального рукопису Френсіса Скотта Фіцджеральда «Великий Ґетсбі». Погляньте.

Він підсунув до себе папку й відкрив її. Браун подивився на сторінку й ахнув. Він обережно торкнувся верхнього правого кута аркуша, а тоді закрив обличчя руками.

X

За дві години по тому президент Карлайл скликав другу нараду за тим самим столом. Доктора Брауна відпустили, і на його місці сиділа тепер Елейн Шелбі, а поруч із нею — Джек Ленс, її клієнт і гендиректор страхової компанії, якій загрожувала втрата двадцяти п’яти мільйонів. Елейн ще не оговталася від провалу своєї блискучої операції з викриття Брюса Кейбла, але швидко пожвавішала, коли дізналась, що рукописи знову вийшли на поверхню. Елейн було відомо, що Кейбл зараз не на острові Каміно, але вона не знала, що той у Франції. ФБР знали, що він прилетів до Ніцци, проте не стали там за ним стежити й не ділилися цією інформацією з Елейн.

Томас Кендрік і Річард Фарлі сиділи навпроти Елейн і Ленса. Президент Карлайл простягнув папку й сказав: — Ми отримали це вчора в Парижі. Це один аркуш із рукопису «Ґетсбі», і ми переконалися, що він справжній.

Елейн відкрила папку й поглянула на аркуш, потім те саме зробив Ленс, але обоє промовчали. Кендрік розповів про зустріч із Ґастоном Шапелем і повідомив умови угоди. Коли він закінчив, слово знов узяв Карлайл:

— Ясна річ, що наше головне завдання — отримати рукописи. Піймати ділка, звісно, було б непогано, але зараз це не так важливо.

— Отже, ФБР не залучаємо?— уточнила Елейн.

— З правової точки зору ми цього робити не зобов’язані,— відповів Фарлі.— Приватні угоди ніхто не забороняв. Утім ми б хотіли почути, що з цього приводу думаєте ви, адже ви набагато краще знайомі з ФБР.

Трохи відсунувши папку, Елейн подумала над відповіддю, а тоді повільно заговорила, ретельно підбираючи слова:

— Я позавчора розмовляла з Ламаром Бредшоу. Троє людей, які викрали рукописи, перебувають під вартою, і один із них пішов на угоду. Двох інших спільників так і не знайшли, але ФБР має їхні імена, і пошук триває. Для ФБР важливо насамперед те, що злочин уже розкрито. Від «приватної угоди» вони не були б у захваті, але поставилися б до неї з розумінням. Насправді вони лише зітхнуть із полегшенням, якщо рукописи повернуться в Принстон.

— Вам уже доводилось робити щось подібне? — запитав Карлайл.

— Авжеж, і не раз. Викуп сплачують таємно, і товар повертається на своє місце. Усі щасливі, особливо власник — та й ділок, мабуть, теж.

— Я не знаю,— завагався Карлайл.— У нас завжди були дуже хороші стосунки з ФБР. Мені здається, що було б неправильно викинути їх зі справи на цьому етапі.

— Але юрисдикція ФБР не поширюється на Францію,— зазначила Елейн.— Їм доведеться залучити французьку поліцію, а тоді ми втратимо контроль. Буде задіяно багатьох людей, і нічим хорошим це не закінчиться. Варто лише припуститися якоїсь маленької помилки — а від цього ніхто не застрахований,— і рукописи зникнуть назавжди.

— А якщо ми добудемо рукописи, то що робитиме ФБР, коли все закінчиться?— поцікавився Фарлі.

Вона посміхнулася й відповіла:

— Я добре знаю Ламара Бредшоу. Якщо рукописи надійно зберігатимуться у вашій бібліотеці, а злодії сидітимуть у в’язниці, він буде цілком задоволений. Він не закриватиме справу ще кілька місяців, і, можливо, злочинець усе-таки десь схибить, але, швидше за все, ми з Бредшоу незабаром зустрінемося випити десь у Вашингтоні й посміємося, згадуючи цю справу.

Карлайл подивився на Фарлі й Кендріка й нарешті промовив:

— Гаразд. Діятимемо без ФБР. А тепер делікатне питання — гроші. Пане Пенс?

Генеральний директор прочистив горло й сказав:

— Ну, ми влипли на двадцять п’ять мільйонів, але це в разі повної втрати рукописів. Схоже, справа йде до чогось іншого.

— Авжеж,— із посмішкою погодився Карлайл.— Якщо ділок має всі п’ять рукописів, то підрахунки прості. Скільки ви готові заплатити з двадцяти мільйонів?

— Половину, і ні цента більше, — без жодних вагань заявив Пенс.

Це було краще, ніж: сподівався Карлайл, а до того ж йому, як людині з академічних кіл, не хотілося торгуватись із досвідченим керівником страхової компанії. Поглянувши на Фарлі, він розпорядився:

— Підготуйте другу половину.

XI

По той бік вулиці Сен-Сюльпіс, метрів за десять від вхідних дверей книгарні Ґастона Шапеля, розташовувався готель «Пруст», який займав стару чотириповерхову будівлю з тісними номерами і єдиним ліфтом, який ледь уміщував одну дорослу людину з багажем. Брюс, скориставшись підробленим канадським паспортом, зняв за готівку номер на третьому поверсі. У вікні він установив маленьку камеру, спрямовану на вхід у магазин Ґастона. Зображення транслювалося на його айфон, з екрана якого він не зводив очей у номері готелю «Делакруа» на вулиці Сени за рогом. Ноель стежила з номера в готелі «Бонапарт». На ліжку поряд із нею лежали п’ять рукописів, розкладені по різних сумках.

Об 11:00 вона вийшла з номера із сумкою для шопінгу й попросила на стійці реєстрації, щоб покоївки не заходили в її номер, бо там спить її чоловік. Покинувши готель, вона перейшла через дорогу й зупинилася біля вітрини бутика. Брюс пройшов повз і, не зупиняючись, узяв у неї сумку. Ноель повернулася у свій готельний номер, щоб вартувати решту рукописів і стежити за тим, що відбувається у крамниці Ґастона.

Брюс наблизився до фонтану перед церквою Сен-Сюльпіс і якийсь час ходив туди-сюди, намагаючись змішатись із натовпом туристів і збираючись із силами. Наступні кілька годин кардинально змінять його життя. Якщо він потрапить у пастку, то полетить додому в кайданках і надовго сяде у в’язницю. Але якщо все пройде як слід, він стане справжнім багатієм, і знатиме про це лише Ноель. Він пройшов кілька кварталів, увесь час петляючи, ніби бажаючи зайвий раз переконатись, що за ним не стежать. Нарешті настав час для обміну.

Брюс увійшов у книгарню й побачив, що Ґастон розглядає старий атлас, удаючи, ніби зайнятий, але насправді стежачи за вулицею. Відвідувачів не було, а своєму помічникові Ґастон дав вихідний. Вони з Брюсом пройшли в його захаращений кабінет у задній частині магазину. Брюс дістав кедровий ящик і витяг із нього архівний футляр:

— Перший рукопис, «По цей бік раю».

Ґастон обережно торкнувся верхнього аркуша й сказав англійською:

— Ніби порядок.

Брюс вийшов із крамниці і, зачинивши за собою вхідні двері, позирнув в обидва боки вулиці, а тоді якомога невимушеніше покрокував геть. Ноель, що стежила за зображенням із камери на смартфоні у своєму номері в готелі «Пруст», нічого підозрілого не побачила.

Використовуючи мобільний телефон із передплатою, Ґастон набрав даний йому номер банку Credit Suisse у Женеві й повідомив, що відбулася перша поставка. Згідно із вказівкою Брюса, викуп чекав на спеціально відкритому кодованому рахунку в цюрихському банку. Першу частину грошей, як було домовлено, переказали на кодований рахунок у банку AGL у Цюриху, а звідти їх одразу було переведено на інший кодований рахунок у люксембурзькому банку.

Брюс повернувся у свій готельний номер, відкрив ноутбук і отримав електронною поштою підтвердження двох грошових переказів.

Перед Ґастоновою крамницею зупинився чорний «Мерседес», і з нього вийшов Томас Кендрік. Він зайшов усередину й менш ніж за хвилину вийшов уже з рукописом, після чого відразу попрямував до свого офісу, де на нього чекали доктор Джеффрі Браун і ще один бібліотекар із Принстона. Вони відкрили футляр і благоговійно подивилися на свій скарб.

Треба було зберігати терпіння, проте очікування було майже пекельним. Брюс, переодягнувшись, вирушив у довгу прогулянку. У кафе просто неба на Рюдез-Еколь у латинському кварталі йому насилу вдалось увіпхнути в себе салат. За два столики від нього сіла випити кави Ноель. Вони жодного разу не поглянули одне на одного, і невдовзі Брюс пішов, прихопивши дорогою рюкзак, який Ноель поклала на вільний стілець поруч. Кілька хвилин по першій Брюс знов увійшов у Ґастонову крамницю і з подивом побачив, що той розмовляє з клієнтом. Брюс неквапно попрямував до кабінету, де поклав рюкзак на письмовий стіл. Коли Ґастон звільнився, вони разом відкрили другий кедровий ящик і поглянули на другий рукопис із нерозбірливим почерком Фіцджеральда.

— Роман «Прекрасні й приречені», опублікований у 1922 році— це, можливо, його найслабший твір.

— Ніби все гаразд,— промовив Ґастон.

— Телефонуйте, — сказав Брюс і вийшов.

За п’ятнадцять хвилин грошові перекази надійшли на потрібний рахунок. Невдовзі по тому біля магазину зупинився той самий чорний «Мерседес», і Томас Кендрік забрав у Ґастона другий рукопис.

Третім за порядком публікації був «Ґетсбі», але Брюс вирішив приберегти його наостанок. Його статок зростав на очах, але він досі хвилювався щодо фінального етапу обміну. Наступна зустріч із Ноель відбулася в Люксембурзькому саду, де вона чекала на лавці в тіні в’яза, а поруч із нею лежав коричневий паперовий пакет із назвою пекарні, з якого задля переконливості стирчав краєчок багета. Брюс відламав його, закинув до рота і, почавши жувати, попрямував до Ґастонової крамниці. Він зайшов туди о 14:30, передав своєму другові пакет із залишками багета й рукописом «Ніч лагідна» і пішов назад.

Брюс вирішив трохи підстрахуватися й заплутати слід, тому третій переказ мав надійти на рахунок у філії Deutsche Bank у Цюриху, а звідти — на кодований рахунок у лондонському банку. Коли перекази було підтверджено, цифра, у яку оцінювався його статок, стала вже восьмизначною.

До крамниці знов під’їхав Кендрік і забрав третій рукопис. Доктор Джеффрі Браун, що чекав у своєму кабінеті, не тямив себе від щастя, бачачи, як колекція зростає.

Четвертий рукопис — «Останнього магната»,— захований у спортивній сумці Nike, Ноель привезла в польську книгарню на бульварі Сен-Жермен. Поки вона проглядала там полиці, Брюс забрав у неї сумку й за чотири хвилини дістався пішки до книгарні Шапеля.

Швейцарські банки закривалися о п’ятій. За кілька хвилин до четвертої Ґастон подзвонив Томасові Кендріку й повідомив, що виникли деякі ускладнення. За «Ґетсбі» його знайомий хотів отримати гроші авансом. Кендрік зберіг витримку, але заявив, що це неприйнятно: угоду було вже укладено, і досі обидві сторони неухильно виконували взяті на себе зобов’язання.

— Це, звісно, так,— увічливо погодився пан Шапель.— Проте мій знайомий побоюється, що, отримавши останній рукопис, ваша сторона може вирішити його не оплачувати.

— А що, як ми зробимо платіж, а він вирішить лишити рукопис у себе?— поцікавився Кендрік.

— Думаю, вам доведеться піти на цей ризик,— відповів Ґастон.— На інше він не згоден.

Кендрік глибоко зітхнув і поглянув на спотворене жахом обличчя доктора Брауна.

— Я вам передзвоню за п’ятнадцять хвилин,— сказав він Ґастонові.

Доктор Браун вже телефонував у Принстон, де президент Карлайл усі останні п’ять годин не вставав з-за свого стола. Обговорювати насправді було нічого. Принстону «Ґетсбі» був потрібен набагато більше, ніж злочинцеві чергові чотири мільйони. Вони мусили ризикнути.

Кендрік зателефонував Шапелю й передав йому новини. Коли о 16:45 було підтверджено останній банківський переказ, Шапель подзвонив Кендрікові й повідомив, що сидить у таксі біля його офісної будівлі на авеню Монтень із рукописом «Ґетсбі» в руках.

Кендрік кулею вилетів із кабінету, а за ним щодуху кинулися доктор Браун і його колега. Похапцем збігши вниз широкими сходами, вони проскочили повз налякану секретарку у приймальні, і вибігли на вулицю, де побачили, як Ґастон виходить із таксі. Він передав їм товстий портфель і повідомив, що всередині— весь рукопис «Ґетсбі», за винятком першої сторінки третього розділу.

Метрів за сорок звідти стояв, спершись на дерево, Брюс Кейбл і спостерігав за цією сценою, щиро усміхаючись.