Острів Каміно

I

Чудового весняного дня наприкінці квітня Мерсер Манн ішла кампусом Університету Північної Кароліни в Чапел-Гіллі, почуваючись дещо знервовано. Вона погодилася на пропозицію від незнайомої людини зустрітися для бесіди за діловим обідом, але лише тому, що йшлося про можливу роботу. Свою нинішню посаду професорки-ад’юнктині з літератури для першокурсників Мерсер за два тижні мала втратити з милості законодавців штату, одержимих прагненням скоротити податки й бюджетні витрати. Вона всіляко намагалася домогтися продовження контракту, але все було марно. Отже, невдовзі вона буде без роботи, досі в боргах, без житла, без жодних перспектив щось опублікувати — і геть самотня. Їй був тридцять один рік, і життя складалося зовсім не так, як вона планувала.

Перший із двох електронних листів від незнайомки на ім’я Донна Вотсон вона отримала напередодні, і він був вельми туманним. Пані Вотсон представилася консультанткою, найнятою приватним навчальним закладом, щоб знайти нового викладача літературної творчості для абітурієнтів. Зараз Донна саме була в Чапел-Гіллі й мала змогу зустрітися з Мерсер за чашкою кави. Запропонована зарплатня була досить щедра — близько сімдесяти п’яти тисяч доларів на рік,— проте директор школи дуже любив літературу й мав твердий намір найняти такого викладача, який уже опублікував один-два романи.

На рахунку Мерсер був один роман, а також збірка оповідань. Зарплатня справді була дуже привабливою, адже вона й зараз отримувала менше. Жодних інших деталей не повідомлялося. Мерсер відповіла згодою й поставила Донні кілька питань, зокрема про назву та місцезнаходження школи.

У другому електронному листі, не набагато яснішому, повідомлялося, що школа розташована в Новій Англії, зустріч було тепер названо солідніше, замість «чашки кави» — «діловим обідом», і, нарешті, було запропоновано час і місце для зустрічі: опівдні в якійсь перекусній під назвою Spanky’s на Франклін-стрит поруч із університетським містечком.

Мерсер було трохи соромно, що думка про гарний обід зараз тішила її більше, ніж перспектива щось викладати старшокласникам із забезпечених родин. Попри високу зарплату, робота, безперечно, була в певному сенсі нижчою щаблиною. Мерсер приїхала в Чапел-Гілл три роки тому, повна рішучості присвятити себе викладанню й водночас — і це було для неї набагато важливішим — завершити свій черговий роман. Тепер її незабаром мали звільнити, а роман її був таким самим незавершеним, як і коли вона приїхала.

Тільки-но Мерсер увійшла в ресторан, як їй помахала добре одягнена й статурна жінка років п’ятдесяти, і коли Мерсер наблизилася до її столика, сказала, простягнувши руку:

— Донна Вотсон. Рада знайомству.

Мерсер сіла навпроти й подякувала за запрошення. Офіціант, проходячи повз, поклав на стіл два меню.

Донна Вотсон вирішила не гаяти часу й ураз стала іншою людиною.

— Мушу сказати, що я тут із зовсім іншого приводу,— квапливо повідомила вона.— Мене звати не Донна Вотсон, а Елейн Шелбі. Я працюю на компанію в Бетесді.

Мерсер спершу сторопіла, тоді відвела погляд і нарешті знов поглянула на Донну, намагаючись знайти доречну відповідь на таке одкровення.

Утім Елейн продовжувала:

— Я мала збрехати. Прошу вибачення й обіцяю, що надалі казатиму лише правду. Проте пропозиція щодо обіду так само дійсна, і плачу за все я. А тепер, будь ласка, послухайте.

— Гадаю, ви мали якусь вагому причину для брехні,— обережно припустила Мерсер.

— Так, причина дуже вагома, і якщо ви мені пробачите цей учинок, я обіцяю, що все поясню.

Мерсер знизала плечима:

— Я зголодніла, тому буду слухати, доки не наїмся, а якщо доти ви все не проясните, то я просто піду.

Елейн ураз просяяла усмішкою, яка будь-кого переконала б у її виключно добрих намірах. Вона мала темні очі й смагляву шкіру (мабуть, якісь близькосхідні корені, чи, може, італійські або грецькі, вирішила Мерсер), але акцент її був, безперечно, американським, типовим для Верхнього Середнього Заходу. Волосся її було сиве, а стрижка така елегантна, що кілька чоловіків уже явно на неї поглядали. Це була красива й бездоганно одягнена жінка, що разюче виділялася на тлі звичної університетської публіки.

— Про роботу я не збрехала,— повідомила Елейн.— Я справді хочу переконати вас погодитися на певну роботу, але на більш привабливих умовах, ніж ті, про які я писала в листі.

— Яку саме роботу?

— Письменницьку. Завершення вашого роману.

— Котрого?

Тут підійшов офіціант, і вони квапливо замовили одне й те ж: салат із куркою, смаженою на грилі, й газовану воду. Коли офіціант забрав меню й зник, Мерсер, трохи помовчавши, нагадала:

— Я слухаю.

— Це довга історія.

— Розпочнімо з найочевиднішого — з вас.

— Гаразд. Я працюю в компанії, що спеціалізується на охороні й розслідуваннях. Фірма дуже солідна, але ви про неї ніколи не чули, бо ми не рекламуємося й не маємо веб-сайту.

— Ми поки зовсім не просунулись у проясненні справ.

— Прошу, зачекайте трохи: далі буде цікавіше. Шість місяців тому було вкрадено рукописи Фіцджеральда, які зберігалися в Бібліотеці Файрстоуна в Принстоні. Двох членів банди грабіжників упіймали й зараз тримають за ґратами. Але інші втекли, не лишивши сліду. Рукописів не знайшли.

Мерсер кивнула:

— Про це багато було в новинах.

— Авжеж. Усі п’ять рукописів були застраховані нашим клієнтом — приватною компанією, що займається страхуванням творів мистецтва, цінностей і рідкісних активів. Про неї ви теж, напевно, не чули.

— Не стежу за страховими компаніями.

— Ви щаслива людина. Так от, ми провадимо розслідування вже півроку у тісній співпраці з ФБР, зокрема з його Відділом із повернення рідкісних активів. Напруга зростає, бо за шість місяців наш клієнт муситиме виписати Принстону чек на двадцять п’ять мільйонів доларів. Узагалі-то в Принстоні не хочуть цих грошей, а хочуть повернути рукописи, які, звісно, для них безцінні. Ми мали кілька зачіпок, але лише недавно з’явилося дещо справді перспективне. На наше щастя, у темному світі крадених книжок і рукописів не так уже й багато дійових осіб, і ми вважаємо, що вийшли на слід конкретного дилера.

Офіціант приніс і поставив на стіл високу пляшку мінеральної води S. Pellegrino з двома келихами з льодом і лимоном.

Почекавши, доки він піде, Елейн продовжила:

— І можливо, ви знаєте цю людину.

Мерсер здивовано витріщилася на неї, а тоді, придушено хмикнувши, знизала плечима:

— Дуже в цьому сумніваюся.

— Ви добре знаєте острів Каміно, у дитинстві їздили туди на літо в пляжний котедж вашої бабусі.

— Звідки ви це знаєте?

— Ви про це писали.

Мерсер зітхнула, взяла пляшку й налила в обидва келихи води, поки її розум опрацьовував почуте.

— Дайте вгадаю: ви прочитали все, що я написала?

— Ні, лише опубліковане. Це було частиною підготовки до зустрічі, і мені, до речі, дуже сподобалося.

— Дякую. Вибачайте, що більше нічого не опублікувала.

— Ви молода й талановита, і лише розпочинаєте свій творчий шлях.

— Що ж, розповідайте, що ви про мене з’ясували.

— Залюбки. Ваш перший роман «Жовтневий дощ» було видано у «Ньюкомб-Пресс» 2008 року, коли вам було лише двадцять чотири. Продажі були непогані: вісім тисяч примірників у твердій обкладинці, удвічі більше в м’якій, плюс трохи прибутку від електронної версії. Не бестселер, звісно, але критики були в захваті.

— Проте успіхи невдовзі закінчилися.

— Роман був номінантом Національної книжкової премії та фіналістом літературної премії «ПЕН/Фолкнер».

— Але ніде не переміг.

— Хай там як, перші романи рідко здобувають таке визнання, тим більше коли авторка така молода. «Таймз» включили його до десятки найкращих книг року. Далі ви випустили збірник оповідань «Музика хвиль», який критики також високо оцінили, проте, як ви знаєте, оповідання зазвичай не надто добре продаються.

— Авжеж.

— Після цього ви міняли агентів і видавців, але зрештою... Світ досі чекає на ваш наступний роман. Ви тим часом опублікували три оповідання в літературних журналах. Одне з них — про те, як ви захищали черепашачі яйця на пляжі разом зі своєю бабусею Тессою.

— То ви знаєте про Тессу?

— Мерсер, ми знаємо про вас усе, що можна дізнатися із загальнодоступних джерел. Так, ми дуже старалися розвідати якомога більше, але не копалися у вашому особистому житті, принаймні не більше, ніж це міг би зробити будь-хто інший. У вік інтернету мало чого лишилося від приватного життя.

Принесли салати, і Мерсер взяла ніж і виделку. Проковтнувши кілька шматочків, вона помітила, що Елейн і далі попиває воду, не відводячи погляду від неї.

— Ви будете їсти?— нарешті поцікавилася Мерсер.

— Авжеж.

— То що ви знаєте про Тессу?

— Це ваша бабуся по матері. У 1980 році вона разом зі своїм чоловіком збудувала пляжний котедж на острові Каміно. Родом вони, як і ви, з Мемфіса, а на острів їздили у відпустку. Її чоловік — ваш дідусь — помер 1985-го, і Тесса переїхала з Мемфіса на той пляж. У дитинстві та юності ви проводили з нею там усе літо. Звісно, якщо вірити тому, що ви написали.

— Так, це правда.

— Тесса загинула в 2005 році, коли потрапила в шторм, плаваючи на яхті. Її тіло знайшли на пляжі за два дні після шторму. Супутник, із яким вона плавала, і сама яхта зникли. Про це писали в газетах, насамперед у Джексонвілльській «Таймз-Юніон». В архівах сказано, що Тесса заповіла все, зокрема й котедж, трьом своїм дітям, серед яких ваша мати. Котедж і досі є майном вашої родини.

— Так, мені належить половина третини, але я не була там відтоді, коли загинула бабуся. Я хотіла б його продати, але родичі проти.

— То котеджем хто-небудь користується?

— О, так. Моя тітка живе там узимку.

— Джейн?

— Авжеж. А сестра приїздить влітку на відпустку. Це, певно, не стосується справи, але просто цікаво: що ви знаєте про мою сестру?

— Конні живе в Нешвіллі зі своїм чоловіком і двома дочками-підлітками. Їй сорок, працює в сімейному бізнесі. Її чоловік володіє мережею кафе, які торгують замороженим йогуртом, і бізнес процвітає. Конні здобула ступінь із психології в Південному методистському університеті. Судячи з усього, там вона й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.

— Як щодо мого батька?

— Герберт Манн колись володів найбільшим дилерським центром «Форд» в агломерації Мемфіса. Грошей, вочевидь, вистачало — принаймні щоб оплатити навчання Конні в приватному університеті, не залізши в борги. Потім у бізнесі щось пішло не так, і Герберт не зміг його втримати. Останні десять років він підробляє скаутом для «Балтимор Оріолз». Нині живе в Техасі.

Мерсер відклала ніж і виделку й глибоко зітхнула.

— Вибачте, але мені від усього цього якось не по собі. Таке відчуття, ніби за мною стежать. Чого ви хочете?

— Прошу вас, Мерсер, усю цю інформацію ми зібрали за допомогою звичайної детективної роботи. Ми не бачили нічого, що не мали права бачити.

— Ну знаєте, від цього не легше. Професійні слідчі копаються в моєму минулому... А як щодо теперішнього? Що ви знаєте про мою роботу?

— Вашу посаду в університеті збираються скасувати.

— Отже, мені потрібна нова робота?

— Вочевидь.

— Але цієї інформації немає у відкритому доступі. Звідки ж ви знаєте, кого наймають чи звільняють в Університеті Північної Кароліни?

— У нас є свої джерела.

Мерсер насупилася й трохи відсунула від себе тарілку з салатом, ніби більше не збиралася їсти. Вона схрестила руки на грудях і похмуро поглянула на пані Шелбі.

— Почуваюся так, ніби мене зґвалтували.

— Будь ласка, Мерсер, вислухайте мене. Для нас украй важливо було якомога більше про вас дізнатися.

— Навіщо?

— Задля тієї роботи, яку ми пропонуємо. Якщо ви відмовитеся, ми просто зникнемо й видалимо те, що назбирали на вас. Ми ніколи не стали б розголошувати будь-яку наявну в нас інформацію.

— То що це за робота?

Елейн поклала до рота маленький шматочок і довго його жувала, тоді зробила ковток води й вимовила:

— Повернімося до рукописів Фіцджеральда. Ми вважаємо, що їх переховують на острові Каміно.

— І в кого ж вони?

— Ви мусите мені пообіцяти, що все, про що йтиметься далі, за будь-яких обставин залишиться між нами. На кону дуже багато, і одне необережне слово може завдати непоправної шкоди не лише нашому клієнтові й не лише Принстону, але й самим рукописам.

— І кому, в біса, я могла би про це розповісти?

— Будь ласка, просто дайте мені слово.

— Конфіденційність вимагає довіри. Скажіть, з якої радості я маю вам довіряти? Зараз ви з вашою фірмою здаєтеся мені вкрай підозрілими.

— Я розумію. Але, будь ласка, вислухайте до кінця.

— Що ж, слухаю, проте я вже не голодна. Тож краще покваптеся.

— Гаразд. Ви були в магазині «Бей-Букс» у центрі Санта-Рози. Він належить людині на ім’я Брюс Кейбл.

Мерсер знизала плечима:

— Ну була. У дитинстві я заходила туди кілька разів разом із Тессою. Але, якщо ви не забули, після її загибелі я жодного разу не була на острові, тобто минуло вже принаймні одинадцять років.

— Це дуже успішний магазин, одна з найкращих спеціалізованих книгарень у країні. Кейбл добре відомий у цьому бізнесі, і він дуже вмілий ділок. У нього купа зв’язків, і багато авторів приїжджає в його магазин із рекламними турами.

— Я теж мала туди поїхати з «Жовтневим дощем», але це не стосується справи.

— Авжеж... Так от, Кейбл, крім іншого, дуже активно збирає колекцію перших видань сучасних авторів. Він багато торгує, і, вочевидь, робить серйозні гроші на цій частині свого бізнесу. Крім того, відомо, що він торгує краденими книжками, а таких гравців у цій темній справі дуже небагато. Два місяці тому ми вийшли на його слід з наводки одного інформатора, добре знайомого з іншим таким колекціонером. Ми вважаємо, що рукописи Фіцджеральда — у Кейбла. Він придбав їх за готівку в посередника, який прагнув якомога швидше їх позбутися.

— Я справді вже зовсім не хочу їсти.

— Ми ніяк не можемо до нього підібратися. Весь останній місяць підсилали людей у його магазин. Вони за всім стежили, рознюхували, потайки фотографували й знімали відео, але все марно — ми в глухому куті. На першому поверсі в нього є велика й гарно обставлена кімната, де стоять полиці з рідкісними виданнями, насамперед американських письменників двадцятого століття, і він залюбки їх показує серйозним покупцям. Ми навіть намагалися продати йому одну рідкісну книгу — особливе перше видання першого роману Фолкнера «Солдатська нагорода», підписане автором. Кейбл одразу з’ясував, що у світі є всього кілька таких примірників, зокрема три — в університетській бібліотеці в Міссурі й одна — досі у власності спадкоємців. Ринкова ціна становила близько сорока тисяч доларів, а йому ми запропонували його за двадцять п’ять тисяч. Спочатку він ніби зацікавився, але потім почав ставити багато питань щодо походження книги. Причому дуже влучних питань. Зрештою він дав задній хід і відмовився. Він явно був надміру обережним, і це лише посилило наші підозри. Ми так і не змогли проникнути в його світ, тому нам потрібно, щоб хтось туди проникнув замість нас.

— Я?

— Авжеж. Ви, певно, знаєте, що автори часто їдуть куди-небудь у творчу відпустку, щоб там працювати над своїми творами. От і маєте ідеальне прикриття. Ви, можна сказати, виросли на цьому острові, досі маєте там нерухомість, а до того ж уже здобули певне ім’я в літературному світі. Бездоганна легенда: ви повернулися на острів на півроку, щоб завершити роботу над книгою, на яку всі чекають.

— За моїми підрахунками, на неї чекає десь троє людей.

— Ми заплатимо вам сто тисяч доларів за шість місяців.

На кілька митей Мерсер ніби заціпило. Тоді вона похитала головою, відсунула тарілку ще далі від себе і, зробивши ковток води, промовила:

— Вибачте, але я не буду шпигункою.

— Ми й не просимо вас шпигувати, а лише спостерігати. Те, що ви робитимете, буде цілком природним і геть не підозрілим. Кейбл дуже любить письменників і письменниць, частує їх, обходжує, всіляко підтримує. Багато хто із заїжджих письменників зупиняється в його будинку — будинок, до речі, просто приголомшливий. Вони з дружиною полюбляють улаштовувати звані вечері, на які запрошують друзів і письменників.

— А я маю просто взяти й долучитися до всіх цих веселощів, здобути його довіру й запитати, де він ховає рукописи Фіцджеральда.

Елейн посміхнулася, але відповідати не стала.

— Ми зараз у вкрай напруженому становищі, ви ж розумієте. Я гадки не маю, що саме ви зможете довідатись, але зараз для нас будь-яка інформація — на вагу золота. Досить імовірно, що Кейбл і його дружина самі до вас звернуться й навіть захочуть із вами подружитися. Ви матимете змогу ввійти в їхнє найближче оточення. Кейбл, до речі, полюбляє випити: хтозна, чи не скаже він одного разу щось зайве? А може, хтось із його друзів згадає про сховище на підвальному поверсі під магазином.

— Сховище?

— Про нього лише ходять чутки. Ми ж не можемо заявитися до Кейбла й запитати його про це самі.

— А звідки ви знаєте, що він надто полюбляє випити?

— На острові буває чимало авторів, а письменники, як відомо,— страшенні пліткарі. Чутки швидко поширюються. Самі ж знаєте, який тісний світ книговидання.

Мерсер підняла руки долонями вперед і відсунула стілець.

— Вибачте. Це не для мене. Я не безгрішна людина, але й не брехунка. Я не вмію брехати і зроду не змогла б утнути щось таке. Ви звернулися не до тієї людини.

— Прошу, зачекайте.

Мерсер піднялася, даючи зрозуміти, що йде:

— Дякую за обід.

— Мерсер, будь ласка...

Але вона вже пішла.

II

Під час цього завчасно перерваного обіду якоїсь миті сховалося сонце й здійнявся вітер. Збиралося на весняний дощ, і Мерсер — як завжди, без парасольки — квапливо крокувала додому. Вона жила метрів за вісімсот звідти, в історичній частині Чапел-Гілла, поруч із кампусом, у маленькому орендованому будинку на тінистій не-брукованій алеї за красивим старовинним домом. Орендодавець її будиночка володів також і тим старовинним домом і здавав житло лише магістрантам та злиденним викладачам, які працювали за тимчасовим договором.

Мерсер якраз устигла: тільки-но вона ступила на вузький ґанок, як по бляшаному даху забарабанили перші краплі дощу. Вона не витримала й обернулася, щоб переконатися, що за нею ніхто не стежить. Що то були за люди? Вирішивши викинути все це з голови, вона ввійшла в будинок, скинула туфлі, заварила чаю і довго сиділа на дивані, повільно й глибоко дихаючи, прислухаючись до музики дощу й прокручуючи в голові нещодавню розмову.

Шок, який вона спершу відчула, коли дізналася, що за нею хтось стежив, уже почав проходити. Елейн мала рацію: нині, з інтернетом, соціальними мережами, усюдисущими хакерами й розмовами про прозорість, від приватного життя лишилося мало. Мерсер мусила визнати, що їхній план був досить продуманим. Вона була чудовою кандидатурою: письменниця, що вже колись жила на острові й навіть досі має на ньому нерухомість; незавершений роман із давно минулим дедлайном; самотня душа, що прагне нових друзів... Брюс Кейбл ніяк не запідозрив би в ній агентку під підкриттям.

Вона добре пам’ятала його — того красунчика в модному костюмі й краватці-метелику, без шкарпеток, із довгим кучерявим волоссям і цілорічною флоридською засмагою. Мерсер часто бачила його біля вхідних дверей магазину: він завжди мав в одній руці книжку, а в іншій — каву і, читаючи, водночас спостерігав за всім навколо. Тессі він чомусь не подобався, і вона рідко заходила в його магазин. Та й книжок вона не купувала. Нащо купувати, коли можна безкоштовно взяти в бібліотеці?

Автограф-сесії, рекламні тури... Мерсер могла лише мріяти про те, як допише свій новий роман і рекламуватиме його.

Коли «Жовтневий дощ» було видано в 2008 році, видавництво «Ньюкомб-Пресс» не мало грошей ані на рекламу, ані на турне. За три роки воно збанкрутувало. Проте після захоплених відгуків у Times до Мерсер звернулося кілька книжкових магазинів із проханням включити їх у маршрут рекламного туру. Його похапцем організували, і книгарня «Бей-Букс» мала стати дев’ятою зупинкою Мерсер. Але тур майже одразу провалився, коли на першу автограф-сесію у Вашингтоні прийшло всього одинадцять чоловік і лише п’ятеро купили книгу. І то була її найбільша аудиторія! На другій зустрічі з читачами, яка відбулася у Філадельфії, за автографом вишикувалася черга з чотирьох прихильників, і останню годину зустрічі Мерсер провела за бесідою зі співробітниками. Її третя і, як виявилося, завершальна автограф-сесія проходила у великому магазині в Гартфорді. У барі навпроти вона випила два мартіні, поглядаючи на зал і чекаючи, коли ж з’явиться натовп, та марно. Нарешті Мерсер із десятихвилинним запізненням увійшла в магазин і, шокована, виявила, що чекає на неї лише один співробітник. Не прийшов ніхто. Нуль відвідувачів!

То було цілковите приниження. Більше ніколи й ні за що вона не сидітиме на самоті перед стосом красивих книжок на столі, всіляко уникаючи зустрічатися поглядами з відвідувачами, які явно тримаються подалі. Вона була знайома з кількома іншими письменниками й чула розповіді про цей жах: приходиш у магазин, бачиш доброзичливі обличчя співробітників і добровільних помічників та питаєш у себе, скільки серед них насправді відвідувачів і покупців. А тоді вони починають нервово озиратися і, не бачачи жодних шанувальників, потихеньку тікають назавжди, і стає ясно, що всіма улюблений автор пошився в дурні, причому дуже суттєво і, можливо, безповоротно.

Коротко кажучи, Мерсер скасувала решту туру. Ідея повернутися на острів Каміно її не надто надихала. Вона мала безліч чудових спогадів, пов’язаних із цим місцем, але їх завжди затьмарюватиме жах трагічної смерті її бабусі.

Під звуки крапель дощу Мерсер надовго поринула в дрімоту.

III

Її розбудили кроки. Рівно о третій дня, з точністю будильника, скрипучим ґанком гучно пройшов листоноша й залишив її пошту в скриньці біля вхідних дверей. Почекавши трохи, доки він піде, вона забрала свою звичну й невтішну пошту: макулатуру з розсилок і рахунки. Кинувши розсилки на кавовий столик, Мерсер розкрила конверт із листом від університету. Завкафедрою англійської дуже ввічливо, розлого й красномовно сповіщав — цього разу офіційно,— що її посаді прийшов кінець. Вона була «цінною співробітницею» і «талановитою педагогинею», яку «заслужено поважали колеги» й «обожнювали студенти», і таке інше. «Усі без винятку співробітники кафедри» хотіли б і далі бачити її у своїх рядах, адже вона «чудово доповнювала колектив», та, на превеликий жаль, скорочення фінансування цього не дозволяє. Завершуючи послання найкращими побажаннями, завкафедрою висловлював туманну надію на відновлення співпраці в наступному році, якщо раптом «фінансування буде відновлено до нормального рівня».

Значна частина цього листа була правдою. Завкафедрою добре до неї ставився й іноді навіть давав корисні настанови. Мерсер же старалася тримати рота на замку й за можливості уникати всіх викладачів, що працювали на постійній основі, завдяки чому не втрапила у звичні для академічного середовища чвари.

Утім, вона була письменницею, а не викладачкою, і тепер настав час рухатися далі. Куди — Мерсер і сама не знала, але після трьох років викладання вона мріяла про можливість проводити кожен день виключно за написанням романів і оповідань.

Другий конверт містив виписку по кредитній картці. Баланс ясно свідчив про її скромний спосіб життя й щоденні зусилля зекономити скрізь, де тільки можна. Завдяки цим зусиллям вона вчасно сплачувала рахунки, а отже, не мала справи з лихварськими відсотками, які банк здирав за прострочення платежів. Її зарплата ледве покривала витрати на оренду, страховку, ремонт машини, а також на медичну страховку, від якої вона щомісяця подумувала відмовитися, коли виписувала чек. Вона могла би перебувати в досить стабільному фінансовому становищі й навіть дозволити собі купити трохи кращого одягу й дещо витратитись на розваги — якби лише не лист у третьому конверті.

Він був від Національної корпорації студентських кредитів, цієї клятої контори, що переслідувала її останні вісім років. Батько зміг оплатити її перший рік навчання в Південному університеті Севані, але несподіване банкрутство вибило його з колії, і Мерсер зосталася на мілині. Їй все ж удалося нашкребти грошей на те, щоб довчитися три роки, зі студентських позик, грантів, підробітку й скромної спадщини, залишеної Тессою. Невеличкі аванси за «Жовтневий дощ» і «Музику хвиль» дали їй змогу погасити відсотки своїх студентських кредитів, але майже нічого не відняли від основної заборгованості.

Змінюючи роботу, Мерсер рефінансувала й реструктурувала свої позики, але кожна нова схема оберталася подальшим зростанням заборгованості, навіть коли вона працювала у двох, а то й у трьох місцях, щоб лишитися на плаву. Правда, у якій вона нікому не зізнавалася, полягала в тому, що творче самовираження було для неї неможливим через постійний стрес від навислого боргу. Кожен новий ранок, кожна чиста сторінка передвіщали не новий розділ великого роману, а радше чергову марну спробу вигадати щось, що задовольнило б кредиторів.

Мерсер навіть радилася зі знайомим адвокатом, чи не оголосити себе банкрутом, але той пояснив, що банки й компанії студентського кредитування переконали Конгрес надати таким боргам особливий статус і не звільняти від них навіть банкрутів.

— Дідько, та навіть азартні гравці можуть оголосити себе банкрутами й нічого не платити, — співчутливо зазначив адвокат.

Цікаво, а ті, хто копався в її житті, знали про її студентські борги? Адже це мало бути конфіденційною інформацією? Утім, щось їй підказувало, що професіоналам під силу було відкопати майже будь-що. Вона читала жахливі розповіді про те, як ретельно приховувані діагнози, попри лікарську таємницю, ставали відомі тим, хто знав, як витягти користь із цієї інформації. Чимало історій було й про те, як компанії кредитних карток продавали інформацію про своїх клієнтів. Чи можна нині хоч щось приховати?

Мерсер зібрала всі непотрібні розсилки й викинула їх у сміттєвий кошик, помістила лист від університету в папку, а два рахунки поклала на полицю поруч із тостером. Тоді заварила собі ще одну чашку чаю й збиралася почитати роман, аж раптом загудів її мобільний телефон.

Дзвонила Елейн.

IV

Розпочала вона так:

— Слухайте, мені дуже шкода, що так вийшло за обідом. Я не хотіла заманювати вас неправдою, але інших варіантів зв’язатися з вами просто не було. Що я мала зробити — підстерегти вас у кампусі й одразу все викласти?

Мерсер заплющила очі й сперлася на стільницю.

— Нічого, все гаразд. Просто це було настільки несподівано, розумієте?

— Звісно, звісно, і мені дуже шкода. Послухайте, Мерсер, завтра вранці я повертаюся до Вашингтона. Було б чудово, якби ми закінчили розмову за вечерею.

— Ні, вибачте. Я просто не та людина, яка вам потрібна.

— Мерсер, нам потрібні саме ви, і, якщо чесно, у нас геть нема альтернатив. Будь ласка, дозвольте мені пояснити. Я не все встигла розповісти, і, як я вже казала, ми зараз у дуже напруженому становищі. Ми намагаємося врятувати рукописи, доки їх не буде пошкоджено чи, гірше того, розпродано по одному іноземним колекціонерам і втрачено назавжди. Прошу, дайте мені ще один шанс.

Мерсер не могла себе обманювати: у неї була проблема з грошима. Дуже велика проблема. Трохи повагавшись, вона зрештою промовила:

— То що ви не встигли сказати?

— На це знадобиться трохи часу. У мене є машина з водієм. О сьомій заїду за вами. Я не знаю цього міста, але чула, що найкращий ресторан — це так званий «Ліхтар». Ви там бували?

Мерсер знала про це місце, але не могла собі дозволити його відвідати.

— Ви знаєте, де я живу?— запитала вона й одразу усвідомила, як наївно це, мабуть, прозвучало.

— О, звісно. До зустрічі о сьомій.

V

Автівка, звісно, виявилася чорним седаном, який у цій частині міста виглядав украй підозріло. Мерсер, що вже чекала на під’їзній дорозі, швидко влізла на заднє сидіння поруч із Елейн. Коли машина рушила, Мерсер, навмисно з’їхавши якомога нижче в сидінні, озирнулася навколо й переконалася, що їх ніхто не бачить. Правда, чого її мало це турбувати? Строк оренди збігав через три тижні, а тоді вона мала поїхати звідси назавжди. Її хиткий план подальших дій передбачав, що давня подруга дозволить їй тимчасово пожити у своїй квартирці над гаражем у Чарльстоні.

Елейн, тепер одягнена менш формально: у джинси, синій жакет і дорогі туфлі-човники,— привітала її сліпучою посмішкою й сказала:

— Один мій колега тут навчався й весь час про це згадує, особливо під час баскетбольного сезону.

— Так, фанати тут дійсно навіжені, але сама я до баскетболу байдужа.

— Вам подобалося тут жити?

Вони їхали по Франклін-стрит, повільно просуваючись історичною частиною міста, минаючи мальовничі будинки з доглянутими газонами, а потім потрапили в грецький квартал із численними будинками, що слугували штаб-квартирами студентських організацій. Дощ уже припинився, і на вулиці було повно студентів, що пили пиво й слухали музику на свіжому повітрі.

— Ну, було непогано, — відповіла Мерсер без жодного натяку на ностальгійну нотку в голосі.— Та все ж викладацьке життя — не для мене. Чимдалі я тут працювала, тим більше хотіла натомість узятися писати.

— В інтерв’ю університетській газеті ви казали, що сподіваєтеся під час свого перебування в Чапел-Гіллі завершити новий роман. Як успіхи на цій ниві?

— Як ви це дізналися? То було три роки тому, коли я тільки-но приїхала.

Елейн посміхнулася й визирнула у вікно.

— Ми стараємося нічого не випускати з уваги.

Вона трималася спокійно й розслаблено та говорила глибоким голосом, що ніби випромінював її впевненість.

Судячи з усього, вона та її таємнича фірма мали в руках усі карти. Мерсер спитала себе, скільки таких таємних операцій Елейн організувала й здійснила за час своєї роботи. Напевно, їй доводилося стикатися з набагато складнішими й небезпечнішими супротивниками, ніж якийсь книготорговець із маленького містечка.

«Ліхтар» був теж на Франклін-стрит, неподалік від епіцентру активності студентів. Водій висадив їх біля входу, і вони ввійшли в затишну й майже порожню залу, їхній столик був біля вікна, прямо поруч із тротуаром і вулицею. За останні три роки Мерсер не раз доводилося бачити захоплені відгуки про ресторан у місцевих журналах. Нагород у нього набралася вже ціла купа. Мерсер заздалегідь переглянула в інтернеті меню й уже встигла знову зголодніти. Підійшла офіціантка і, доброзичливо привітавшись, налила їм води з графина.

— Бажаєте щось випити? — запитала вона.

Елейн кивнула на Мерсер, яка одразу сказала:

— Мені, будь ласка, сухий мартіні з оливкою.

— Мені «Мангеттен»,— відгукнулася Елейн.

Коли офіціантка пішла, Мерсер заговорила:

— Вам, певно, багато доводиться подорожувати.

— Так, навіть надто багато. У мене двоє дітей-студентів. Чоловік працює в Міністерстві енергетики й п’ять днів на тиждень кудись неодмінно має літати. А сидіти самій у порожній домівці нудно.

— То це ваша робота? Розшукувати крадене?

— Ми взагалі багато чим займаємося, але так, це моя спеціалізація. Я все життя вивчала мистецтво, а на цю роботу натрапила, можна сказати, випадково. Більшість наших справ пов’язана з краденими чи підробленими картинами. Інколи бувають і скульптури, але їх просто складніше вкрасти. Нині часто крадуть книги, рукописи й старовинні мапи. Але ні з чим схожим на цю справу з Фіцджеральдом ми ще не стикалися. Самі розумієте, ми працюємо над нею, не шкодуючи жодних ресурсів і зусиль.

— У мене до вас багато запитань.

— А в мене вдосталь часу, — знизала плечима Елейн.

— Що ж, перепрошую, якщо питатиму безсистемно. Хіба такою справою не має насамперед займатися ФБР?

— Вони й займаються. Їхній Відділ із повернення рідкісних цінностей працює дуже активно й вдало. ФБР майже розкрило справу за перші двадцять чотири години. Один із злодіїв, якийсь пан Стінґарден, залишив краплю крові на місці злочину, неподалік від сховища. ФБР упіймали його разом зі спільником на ім’я Марк Дрісколл. Ми думаємо, що інші члени банди сполошилися й утекли разом з рукописами. Чесно кажучи, на нашу думку, у ФБР надто поквапилися. Якби вони на кілька тижнів взяли тих перших двох під пильне спостереження, то цілком могли б вийти через них і на решту банди. Нині, у ретроспективі, це видається ще ймовірнішим.

— Чи знають у ФБР про вашу спробу найняти мене?

— Ні.

— Чи підозрює ФБР Брюса Кейбла?

— Ні. Принаймні я так не думаю.

— Отже, є два паралельні розслідування: ваше і ФБР?

— Ну, в тому сенсі, що ми не всією інформацією з ними ділимося, так. Ми часто йдемо різними шляхами.

— Але чому?

Офіціантка принесла напої та поцікавилася, чи не мають вони якихось побажань. Оскільки обидві так і не глянули на меню, то попросили її підійти пізніше. Зал швидко заповнювався відвідувачами. Мерсер озирнулася навкруги: нікого з її знайомих ніби не було.

Елейн зробила ковток, посміхнулася, поставила келих на стіл і, трохи поміркувавши, пояснила:

— Якщо ми підозрюємо, що в когось є крадена картина, книга чи мапа, то маємо способи це перевірити. Ми використовуємо новітні технології, найхитромудріші прилади, залучаємо найкращих фахівців. Серед наших працівників є колишні агенти спецслужб. Якщо нам вдається підтвердити наявність украденого об’єкта, ми або сповіщаємо ФБР, або діємо самостійно. Залежить від конкретного випадку, адже кожна справа унікальна.

— Дієте самостійно?

— Авжеж. Не забувайте, Мерсер, що йдеться про крадія, який ховає якусь цінність, застраховану нашим клієнтом на великі гроші. Ця річ йому не належить, і він завжди шукає можливості продати її за купу готівки. Тому кожна справа досить напружена. Годинник цокає, проте ми мусимо завше бути дуже терплячими.

Елейн зробила ще один маленький ковток і помовчала. Вочевидь, вона ретельно добирала слова.

— Поліція та ФБР мають думати про такі речі, як ордери на обшук чи достатні підстави для затримання. А от ми не завжди обмежені цими конституційними формальностями.

— Простіше кажучи, не гребуєте зломом і проникненням?

— Зломів ми не робимо, а от проникнути іноді можемо — але тільки задля перевірки наявності вкраденого або його вилучення. Дуже мало таких будівель, у які ми не могли б з легкістю пробратися, а ховати свою здобич чимало злодіїв уміють набагато гірше, ніж думають.

— Як щодо прослуховування, хакерства?

— Ну, скажімо, іноді можемо послухати.

— Отже, порушуєте закон?

— Ми це називаємо діями в «сірій зоні». Ми слухаємо, проникаємо, перевіряємо, а потім у більшості випадків повідомляємо ФБР. Вони роблять свою справу, здобувши належні ордери, і твір мистецтва повертається до власника. Злодій сідає у в’язницю, а ФБР отримує всі лаври. Усі задоволені— крім, хіба що, злодія, та його почуття нас не надто хвилюють.

Після третього ковтка джин почав брати своє, і Мерсер потроху розслабилася.

— Що ж, якщо ви такі майстри своєї справи, то що вам заважає проникнути в сховище Кейбла й упевнитись у своїх підозрах?

— Кейбл не крадій, і, вочевидь, значно розумніший за звичайного підозрюваного. Він поводиться вкрай обережно, що лише посилює наші здогади. Варто нам десь схибити, і рукописи можуть знову зникнути.

— Але якщо ви його прослуховуєте і стежите за всіма його діями, то чому не можете впіймати?

— Я не казала, що ми зараз це робимо. Не виключено, що незабаром почнемо, але поки нам треба більше інформації.

— А когось із вашої фірми звинувачували в скоєнні чогось незаконного?

— Ні, нічого подібного не було. Як я вже казала, ми діємо в «сірій зоні», а коли злочин уже розкрито, то кого це хвилюватиме?

— Наприклад, крадія. Я, звісно, не адвокатеса, але хіба крадій не може підняти галас про незаконний обшук?

— Може, вам слід було б стати адвокатесою.

— Боронь боже!

— Відповідь на ваше питання — ні. Ані злодій, ані його адвокат гадки не мають про нашу участь у справі. Вони ніколи про нас не чули, і ми не залишаємо по собі жодних слідів.

Настала довга пауза, під час якої вони попивали свої коктейлі й поглядали на меню. До них знов підійшла офіціантка, і Елейн увічливо повідомила їй, що вони не поспішають. Нарешті Мерсер промовила:

— Отже, як я розумію, ви просите мене зробити щось таке, що не виключає дій у «сірій зоні», а це просто евфемізм для порушення закону.

«Вона принаймні вагається»,— подумала Елейн. Після того, як різко Мерсер перервала обід, Елейн уже майже була певна, що нічого не вийде. Нині ж проблема була в тому, щоб схилити її до згоди.

— Зовсім ні,— запевнила її Елейн.— Які закони ви можете порушити?

— Ось ви мені й скажіть. Адже там, на острові, теж; діють ваші люди, і я певна, що вони нікуди звідти не подінуться — і будуть стежити за мною так само пильно, як і за Кейблом. Отже, задіяно буде цілу команду, і я гадки не матиму, чим зайняті мої невидимі колеги.

— Про це вам точно не слід турбуватися. Усі ці люди — справжні професіонали, яких ніколи ні на чому не ловили. Мерсер, ви маєте моє слово. Нічого з того, що ми просимо вас зробити, але ніяк не є незаконним. Обіцяю.

— Ми з вами не настільки близькі, щоб давати обіцянки. Я вас зовсім не знаю.

Мерсер допила свій мартіні й повідомила:

— Мені потрібен іще келих.

На таких зустрічах алкоголь завжди має важливу роль, отже Елейн і собі допила коктейль, а тоді махнула офіціантці. Коли та принесла їм по другій порції, вони замовили свинину по-в’єтнамськи й рулетики з крабом.

— Розкажіть мені про Ноель Боннет,— попросила Мерсер, тим самим трохи знімаючи напругу.— Адже ви, напевно, і про неї все довідалися.

Елейн усміхнулася:

— Так, а ви, напевно, сьогодні вдень зайшли в інтернет і собі поглянули на неї.

— Авжеж.

— Ноель — авторка чотирьох книг, усі про прованський антикваріат і декор, і з них можна дещо про неї довідатися. Вона багато їздить із турами, багато виступає, багато пише й половину кожного року проводить у Франції. Вони з Кейблом разом уже близько десяти років і, вочевидь, ідеально пасують одне одному. Дітей у них немає. У неї це другий шлюб, у Кейбла — перший. Він рідко буває у Франції, бо не любить залишати магазин без нагляду. Її магазин тепер поруч із його. Кейбл володіє будівлею, а три роки тому витіснив сусідній магазин галантереї і подарував його приміщення Ноель. Як він, так і вона самостійно займаються своїм бізнесом і не втручаються в справи одне одного, а разом влаштовують всілякі розважальні заходи. Її четверта книга — до речі, раджу вам її продивитися — про їхній будинок, вікторіанську домівку неподалік від центру міста. Але є один пікантний нюанс... Можна навіть сказати, брудний. Бажаєте почути?

— Звісно. Хто ж не любить брудних нюансів?

— Останні десять років вони всім розповідають, що одружені: нібито влаштували весілля експромтом на схилі пагорба над Ніццою. Історія романтична, але неправдива. Вони не одружені і, судячи з усього, мають досить вільні стосунки. Обоє ходять наліво, але завжди повертаються одне до одного.

— І як, у біса, ви про це довідалися?

— Я ж казала, що письменники — страшенні пліткарі. Звісно, багато з них ще й досить розпутні.

— Сподіваюся, ви ні на що не натякаєте?

— Що ви — я кажу загалом.

— Продовжуйте.

— Ми все перевірили, і записів про шлюб немає ні тут, ні у Франції. На острів приїжджає багато письменників. Брюс грає у свої ігри з жінками, Ноель — з чоловіками. У їхньому будинку є вежа зі спальнею на третьому поверсі, де сплять їхні гості— і не завжди наодинці.

— І від мене очікуватимуть, що заради справи я буду готова... піти на все?

— Від вас очікуватимуть, що ви зумієте до нього якомога ближче підібратись. Як це робити — ваша справа.

Принесли рулетики. Мерсер замовила пельмені з омаром у бульйоні. Елейн — креветки з перцем і пляшку білого вина Сансер. Прожувавши кілька шматочків, Мерсер зрозуміла, що мартіні геть пригнітив її смакові рецептори.

Елейн не стала пити другу порцію свого коктейлю й, помовчавши, запитала:

— Можна спитати вас про дещо особисте?

Мерсер засміялася — мабуть, трохи заголосно,— і відповіла:

— Чому ж ні? Але хіба лишилося щось таке, чого ви не знаєте?

— Думаю, такого ще чимало. Скажіть, чому ви жодного разу не приїжджали до котеджу після загибелі Тесси?

Мерсер, посумнівши, відвернулася й замислилася, як відповісти:

— Це надто боляче. Я з шести до дев’ятнадцяти років проводила там кожне літо. Ми з Тессою жили самі, гуляли пляжем, купалися в океані й говорили, говорили, говорили. Для мене вона була не просто бабусею, а всім одразу: моєю опорою, мамою, найкращою подругою. Щороку я терпіла дев’ять місяців із батьком, рахуючи дні до закінчення шкільного року, щоб потім утекти на пляж до Тесси. Я благала батька дозволити мені жити з нею весь рік, але марно. Ви, певно, знаєте про мою матір.

Елейн знизала плечима:

— Лише те, що є в архівах.

— Її запроторили до психлікарні, коли мені було шість. Вона з’їхала з глузду через свої негаразди, і, я підозрюю, через мого батька також.

— А з Тессою ваш батько ладнав?

— Годі вам! У нашій родині ніхто ні з ким не ладнає. Батько ненавидів Тессу, бо вона, мовляв, була чванлива і вважала, що її дочка невдало одружилась. Герберт був із бідної сім’ї, що жила в мемфіському гетто. Він заробив статок, продаючи спочатку вживані автівки, а потім нові. Тесса походила з давньої мемфіської родини з великими аристократичними претензіями, але майже без грошей. Чули коли-небудь стару приказку: «Для перини надто бідний, для соломи надто гордий»? Про Тессину родину краще не скажеш.

— У неї було троє дітей.

— Так. Моя мати, тітка Джейн і дядько Голстед. Хто може назвати сина Голстедом? Тесса. Це в неї було сімейне.

— А Голстед живе в Каліфорнії?

— Так, півстоліття тому він втік із Півдня й оселився в комуні, де згодом одружився на наркоманці. У них четверо дітей, і всі геть божевільні. Через мою матір вони самі всіх нас вважають божевільними, але насправді то вони справжні психи. Славна сімейка!

— Ну-ну, жорстко ви.

— Це я ще добираю слова. Ніхто з них навіть не явився на похорон Тесси, так що я не бачила їх із дитинства — і повірте мені, зовсім не прагну з ними зустрітися.

— У «Жовтневому дощі» описано неблагополучну сім’ю. Ви писали з власного досвіду?

— Вони, звісно, саме так і подумали. Голстед написав мені паскудного листа — таке собі обрамлення для мого роману. То була остання крапля.— Мерсер відкусила половину рулетика й запила водою.— Давайте про щось інше.

— Чудова ідея. Ви казали, що маєте багато запитань.

— А ви запитали, чому я більше не бувала в котеджі. Там уже ніколи не буде так, як раніше, і спогади не дадуть мені спокою. Уявіть лише: мені тридцять один рік, і найщасливіші дні мого життя — у далекому минулому, в тому котеджі разом із Тессою. Не думаю, що зможу туди повернутися.

— Ви й не матимете цього робити. Ми можемо зняти для вас на півроку хороше житло. Але задля переконливості легенди краще, звісно, щоб ви оселилися в котеджі.

— Якщо він не буде зайнятий. Сестра щороку приїжджає туди на два тижні в липні, а до того ж можливо, що котедж здаватимуть в оренду. За ним доглядає тітка Джейн і час від часу здає його друзям. По листопадах там живе якась канадська сім’я, а сама Джейн там зимує з січня по березень.

Елейн поклала до рота шматочок і відпила свій коктейль.

— Мені цікаво,— продовжила Мерсер,— чи ви бачили сам котедж?

— Так. Два тижні тому. Це було частиною моєї підготовки.

— І як він виглядає?

— Дуже мило. Доглянуто. Я залюбки там пожила б.

— Уздовж пляжу, як і раніше, кілька десятків будинків, які здаються в оренду?

— Авжеж. Не думаю, що за одинадцять років там щось особливо змінилося. Така собі атмосфера старомодної відпустки. Пляж гарний і без натовпу.

— Ми жили на тому пляжі. Тесса будила мене зі сходом сонця, і ми йшли перевіряти черепах: дивилися на нові гнізда, які з’явилися за ніч.

— Ви про це написали — чудове оповідання.

— Дякую.

Поки вони допивали свої коктейлі, їм принесли перші страви. Елейн схвалила принесене вино, й офіціантка налила його в обидва келихи. Мерсер поклала до рота шматочок їжі й відклала виделку.

— Послухайте, Елейн, я просто не годжуся для цього. Ви справді обрали не ту людину. З мене нікудишня брехуха: я просто не вмію обманювати людей. Я не зможу втрутитися у світ Брюса Кейбла, Ноель Боннет і їхньої літературної зграйки й дізнатися що-небудь, що вам допомогло б.

— Ви це вже казали. Погляньте: ви звичайна письменниця, що приїхала пожити кілька місяців на пляжі в сімейному котеджі. Ви активно працюєте над романом. Це ідеальна легенда, Мерсер, бо все це правда. І ваша особистість ідеальна, бо ви — справжня. Якби нам потрібна була шахрайка, ми зараз не розмовляли б. Ви боїтесь?

— Ні. Не знаю. А що, варто?

— Ні. Я вже пообіцяла вам, що ви не матимете робити нічого протизаконного, і вам не загрожуватиме жодна небезпека. Ми бачитимемося щотижня...

— Ви теж будете там?

— Я регулярно приїжджатиму, але якщо вам потрібен компаньйон чи компаньйонка, ми можемо це організувати й поселити когось поруч із вами.

— Мені не потрібна нянька, а боюся я лише того, що підведу вас. Ви платите купу грошей, щоб я зробила щось таке, чого не можу навіть уявити, щось дуже важливе, і, звісно, ви очікуватимете якихось результатів. А що, як Кейбл дійсно виявиться таким розумним і непідступним, як ви думаєте, і ніде не проколеться? А якщо я зроблю якусь дурницю, викличу в нього підозри, і він перевезе рукописи в якесь інше місце? Я бачу багато способів, у які можу все зіпсувати, Елейн. Я не маю ані досвіду, ані знань.

— Зате мені дуже подобається ваша чесність. Саме тому ви ідеально нам підходите, Мерсер. Ви прямолінійна, щира й відверта. До того ж ви дуже приваблива й одразу сподобаєтесь Кейблові.

— Ви знову про секс? То це входить в умови роботи?

— Ні. Я вже казала: вам вирішувати, що робити і як.

— Але я гадки не маю, що робити!— розпачливо й надто голосно сказала Мерсер, тим самим привернувши здивований погляд когось за сусіднім столиком.— Даруйте,— тихо вимовила вона, опустивши голову.

Кілька хвилин вони їли мовчки.

— Як вам вино?— запитала Елейн.

— Чудово, дякую.

— Одне з моїх улюблених.

— То що, якщо я таки відмовлюся? Що ви робитимете?

Елейн торкнулася губ серветкою й відпила трохи води.

— Ми маємо дуже короткий список інших письменників, які могли б нам підійти, але ніхто з них із вами не зрівняється. Якщо чесно, Мерсер, ми настільки впевнені, що ви — ідеальний варіант, що, по суті, поставили все на одну карту — на вас. Якщо ви відмовитесь, ми, напевно, взагалі скасуємо весь цей план і перейдемо до іншого.

— До якого ж?

— Цього я вам сказати не можу. Ми маємо свої ресурси, напруга зростає, отже, муситимемо швидко діяти в іншому напрямку.

— А Кейбл — єдиний, кого ви підозрюєте?

— Пробачте, я дійсно не маю права про це говорити. Я зможу розповісти вам значно більше, коли ви будете вже на острові, між нами все буде домовлено і ми вдвох прогулюватимемось пляжем. Нам буде що обговорити. Є в мене й деякі міркування щодо того, як вам краще діяти. Але зараз ми про це не спілкуватимемось. Зрештою, ідеться про конфіденційну інформацію.

— Я знаю. Зберігати секрети я вмію, адже це перший урок, який дала мені моя родина.

В усмішці Елейн читалося цілковите розуміння й довіра до Мерсер. Офіціантка налила їм ще вина, і вони взялися до їжі. Після найтривалішої паузи за цю вечерю Мерсер нарешті насилу ковтнула і, глибоко вдихнувши, промовила:

— Я маю студентський кредит у шістдесят одну тисячу доларів, який ніяк не можу погасити. Цей борг отруює кожну годину мого існування і зводить мене з глузду.

Елейн знову всміхнулася — без жодного натяку на подив. Мерсер насилу втрималася, щоб не запитати, чи не знала Елейн і про це заздалегідь, проте не хотіла почути відповідь на це питання. Елейн поклала виделку й сперлася на лікті, а тоді склала разом кінчики пальців і промовила:

— Ми погасимо всі ваші студентські борги й заплатимо ще сто тисяч. П’ятдесят тисяч зараз і ще п’ятдесят через півроку. Готівка, чеки, злитки золота — як забажаєте. Звісно, жодних податків.

З плечей Мерсер мов ураз звалився й розтанув у повітрі непосильний тягар. Вона стримала різкий подих, закрила рота рукою й закліпала, відганяючи сльози, що враз навернулися їй на очі. Вона спробувала щось сказати, але не знайшла слів. У неї пересохло в роті, тому вона відпила води. Елейн уважно за нею спостерігала, продумуючи, як завжди, подальші дії.

Мерсер була приголомшена цим миттєвим звільненням із боргового рабства — кошмару, який переслідував її вже вісім років. Вона набрала в груди повітря — невже навіть дихати тепер легше?— і підчепила новий пельмень з омаром. Запивши його вином, смак якого тепер ніби відчула вперше, вона вирішила, що найближчими днями неодмінно купить таку ж пляшку, або й дві.

Елейн, відчувши, що Мерсер попливла, завдала завершального удару:

— Коли ви зможете приїхати на острів?

— Іспити закінчаться через два тижні. Але я хочу відкласти рішення до завтрашнього ранку.

— Так, звісно.

Офіціантка вже якийсь час чекала неподалік від них, і Елейн сказала:

— Я залюбки спробувала б пана-коту. Що скажете, Мерсер?

— Я теж. Із келихом десертного вина.

VI

Речей у Мерсер було мало, тому на виїзд пішло всього кілька годин. Напхавши у свій «Фольксваген-жук» одяг, комп’ютер із принтером, книжки, кілька каструль, сковорідок та іншого кухонного начиння, Мерсер без найменшого жалю покинула Чапел-Гілл. З цим місцем її не пов’язували жодні теплі спогади, а дві подруги, із якими вона тут познайомилася, були з тих, що кілька місяців ще нагадуватимуть про себе, а тоді зникнуть. Мерсер переїжджала й прощалася стільки разів, що вже добре знала, яка дружба переживе розлуку, а яка — ні. Вона сумнівалася, що коли-небудь знов побачить цих двох.

За кілька днів вона мала вирушити на південь. Зараз же їхала міжштатною автомагістраллю на захід, зупинилася в мальовничому містечку Ешвілл, де пообідала й трохи погуляла, а потім звивистою гірською дорогою дісталася до Теннессі. Коли вона нарешті зупинилася в мотелі на околиці Ноксвілла, було вже темно. Заплативши готівкою за невеличкий номер, вона повечеряла в сусідній перекусній із мексиканською кухнею. Проспавши вісім годин поспіль, Мерсер прокинулася на світанку, повна сил для ще одного довгого дня.

Гільді Манн була пацієнткою Психіатричної лікарні східного Ноксвілла останні двадцять років. Мерсер відвідувала її принаймні раз на рік, іноді двічі, але не частіше. Інших відвідувачів у Гільді не було. Коли Герберт зрозумів, що дружина не повернеться додому, то одразу потихеньку взявся оформляти розлучення. Його ніхто не засуджував. Конні, хоча й жила за три години їзди звідси, уже багато років не бачилась із матір’ю. Як старша дочка, вона була офіційною опікункою Гільді, але була надто зайнята, щоб знайти час для відвідин.

Мерсер терпляче пройшла абсурдно довгу процедуру реєстрації. Поговоривши п’ятнадцять хвилин із лікарем, вона почула той самий невтішний прогноз. Пацієнтка страждала на тяжку форму параноїдальної шизофренії, і раціональне мислення в неї цілком блокували маячні ідеї, голоси й галюцинації. За чверть століття в лікарні її стан не покращився, тому жодних надій бути не могло. Її сильно накачували психотропними препаратами, і Мерсер кожного разу, коли приїздила сюди, питала себе, скільки шкоди за всі ці роки завдали Гільді ліки. Але жодної альтернативи не було. Гільді була приречена на довічне ув’язнення в психлікарні.

З нагоди відвідин Мерсер медсестри не стали вдягати Гільді в звичну білу сорочку, натомість нарядили в блакитний бавовняний сарафан — один із тих, що Мерсер привезла впродовж цих років. Гільді сиділа боса на краю ліжка й дивилася в підлогу, коли Мерсер увійшла, поцілувала її в чоло, присіла поруч, погладила її по коліну й сказала, що дуже за нею скучила.

У відповідь Гільді лише відсутньо посміхалася. Мерсер, як завжди, дивувалася, якою старою виглядала її мати. Зараз їй було лише шістдесят чотири, але цілком можна було б дати їй усі вісімдесят. Сухорлява, виснажена, волосся сніжно-сиве, а шкіра ледь не просвічується. Та чому дивуватися? Гільді ніколи не виходила з палати. Колись давно медсестри щодня виводили її десь на годину погуляти подвір’ям для пацієнтів, але згодом Гільді стала надто різко цьому опиратися. Щось там її лякало.

Мерсер видала свій звичний монолог, розповівши про життя, роботу, друзів і таке інше. Щось було правдою, щось вигадкою, але в Гільді, вочевидь, ніщо не викликало реакції. Вона, здається, геть нічого не сприймала, а продовжувала так само тихо посміхатися, не відводячи очей від підлоги. Мерсер думала, що Гільді принаймні впізнає її голос, але й у цьому не була впевнена. Насправді вона й сама не дуже розуміла, чому продовжує сюди їздити.

Через почуття провини. Конні могла викинути матір із голови, але Мерсер почувалася винуватою, що не відвідує її частіше.

З останнього разу, коли Гільді щось їй казала, минуло вже п’ять років. Тоді вона впізнала дочку, назвала на ім’я й навіть подякувала за приїзд. Проте під час наступних відвідин Гільді почала кричати й злитися, тому медсестра перервала зустріч. Мерсер часто питала себе, чи не кололи матері трохи більше ліків, коли довідувалися про її приїзд.

Тесса розповідала, що Гільді, коли була дівчинкою-підліткою, полюбляла поезію Емілі Дікінсон. Сама Тесса, яка часто відвідувала дочку в перші роки її перебування в психлікарні, завжди читала їй вірші. Тоді Гільді ще слухала й коментувала почуте, але з роками її стан значно погіршився.

— Мамо, давай я тобі трохи почитаю?— звернулася до неї Мерсер, витягнувши товстий пошарпаний том: «Емілі Дікінсон. Збірка віршів». То була та сама книга, яку Тесса багато років привозила з собою в клініку. Мерсер підсунула крісло-гойдалку й сіла поруч із ліжком.

Поки вона читала, Гільді й далі мовчки посміхалася.

VII

У Мемфісі Мерсер зустрілася з батьком, і вони разом пообідали в ресторані в центрі міста. Герберт зараз жив десь у Техасі з новою дружиною, яку Мерсер не мала бажання ні бачити, ні обговорювати. У ті часи, коли батько торгував автівками, він лише про автівки й базікав, а тепер, будучи скаутом для «Оріолз», говорив лише про бейсбол. Мерсер і сама не знала, яка з цих тем цікавила її менше, проте жваво підтримувала бесіду, намагаючись зробити трапезу приємною. Вона бачилася з батьком раз на рік, і вже за півгодини з моменту зустрічі добре згадала чому. Герберт був у Мемфісі нібито «у справах бізнесу», але вона дуже в цьому сумнівалася. Його бізнес із тріском лопнув після першого року її навчання в університеті, після чого вона мусила вдатися до студентських позик.

Мерсер досі інколи щипала себе, щоб переконатися, що це не сон: боргів більше не було!

Герберт знову перейшов до теми бейсболу й розлого описував, які надії подає той чи той старшокласник, жодного разу не запитавши про її останню книжку чи плани. Якщо він і читав хоч щось із опублікованого нею, то ніколи про це не згадував.

Після нестерпно довгої години, проведеної з батьком, Мерсер майже з ніжністю згадувала свої нещодавні відвідини клініки. Її бідолашна мати, яка не могла розмовляти, була на порядок менш занудною, ніж її велемовний і самозахоплений батько. Утім, попрощалися вони з обіймами, поцілунком і звичними обіцянками бачитися частіше. Мерсер сказала, що кілька наступних місяців проведе в пляжному котеджі на острові й що збирається там завершити свій новий роман, але батько вже не слухав, а набирав чийсь номер на мобільнику.

По обіді вона поїхала на кладовище Роузвуд, де поклала троянди на Тессину могилу. Вона сіла біля надгробка, притиснувшись до нього спиною, і як слід виплакалася. Тесса померла в сімдесят чотири, але якою ж молодою вона була! Тепер би їй мало виповнитися вісімдесят п’ять, і вона неодмінно була б такою ж енергійною, гуляла би пляжем, збирала б мушлі, охороняла б яйця черепах, поралася б у своєму саду й чекала б на приїзд улюбленої онуки.

Тепер Мерсер мала повернутися, почути в голові відлуння Тессиного голосу, торкнутися її речей, пройти шляхами, якими йшли колись вони вдвох. Спершу неодмінно буде боляче, але всі ці одинадцять років Мерсер знала, що колись цей день має настати.

Вона повечеряла зі старою шкільною подругою, переночувала в неї в гостьовій спальні й попрощалася наступного дня рано-вранці. Від острова Каміно її тепер відділяло лише п’ятнадцять годин.

VIII

Переночувавши в мотелі неподалік від Таллагассі, Мерсер дісталася до котеджу, як і планувала, близько опівдня. Котедж майже не змінився, хіба лиш стіни було тепер пофарбовано білою фарбою, а не м’яко-жовтою, яка подобалася Тессі. Вузьку під’їзну доріжку, всіяну мушлями, обрамляла галявина з акуратно підстриженою бермудською травою. За словами тітки Джейн, за газоном, як і раніше, доглядав Ларрі, і він неодмінно зайде привітатися. Неподалік від фасаду будинку проходила Фернандо-стрит, і Тесса, щоб трохи захиститися від зайвих поглядів, обсадила межі ділянки карликовими пальмами й кущами бузини, які тепер так розрослися, що за ними не було видно сусідніх домівок. На клумбах, де Тесса любила вранці ховатися від сонця, цвіли бегонії, котяча м’ята й лаванда. Стовпи веранди ховалися за розрослою гліцинією. Амброве дерево теж сильно виросло й тепер укривало тінню значну частину невеличкої передньої галявини. Джейн і Ларрі дуже добре справлялися з ландшафтним дизайном. Тесса була б задоволена, хоча неодмінно знайшла би, що ще можна покращити.

Ключ підійшов, але двері заклинило, і Мерсер довелося з силою налягти на них плечем, щоб вони нарешті відчинилися. Вона ввійшла до великої кімнати — широкого й довгого приміщення зі старим диваном і кріслами в одному з кутків, перед телевізором, а також сільським обіднім столом, якого Мерсер не пам’ятала. За ним був кухонний простір, обмежений стінкою з високими вікнами з видом на океан, що розкинувся метрів за шістдесят, за дюнами. Усі меблі були не тими, що пам’ятала Мерсер, як і картини на стінах і килими на підлозі. Будинок здавався радше орендованим, ніж рідним, але Мерсер була до цього готова. Тесса майже двадцять років жила тут цілорічно і підтримувала бездоганний порядок. Тепер же котедж був місцем для відпустки, і в ньому слід було влаштувати вологе прибирання. Пройшовши кухнею, Мерсер вийшла з кімнати на широку терасу з уже дещо постарілими плетеними меблями, навкруги якої росли пальми й індійський бузок. Змахнувши пил і павутину з крісла-гойдалки, вона сіла й стала видивлятися на дюни й океан і слухати розмірений шелест хвиль. Вона обіцяла собі не плакати, тому спромоглася стримати сльози.

На пляжі сміялися й гралися діти. Мерсер чула їх, але не бачила: вид на берегову лінію загороджували дюни. Чайки й рибні круки кавчали, літаючи то високо, то майже над самими дюнами й водою.

На Мерсер наринули спогади — золоті, дорогоцінні спогади про інше життя. Тесса практично вдочерила її, коли матір потрапила до психлікарні, й забирала до себе щороку принаймні на три місяці. Решту дев’ять місяців Мерсер мріяла знов опинитися тут, на цьому самому місці, і сидіти в кріслі-гойдалці, ввечері, коли сонце потихеньку заходить за обрій. То була їхня улюблена пора дня. Палюча спека відходила, і пляж порожнів. Вони проходили півтора кілометра до південного пірса й назад, шукали мушлі, плескалися в прибої й балакали з друзями Тесси — іншими жителями острова, що приходили надвечір прогулятися.

Цих друзів тепер теж не було: усі або померли, або доживали свого віку в будинках престарілих.

Мерсер довго гойдалася в кріслі, потім підвелася. Вона пройшлася рештою будинку й не знайшла майже нічого, що нагадувало би про Тессу. Це й на краще, вирішила вона. Не було жодної фотографії з бабусею — лише в спальні висіли в рамках кілька знімків Джейн та її сім’ї. Після похорону Тесси Джейн надіслала Мерсер коробку зі світлинами, малюнками й пазлами, які, на її думку, могли становити інтерес. Частину з них Мерсер помістила в альбом, який досі зберігала. Розпакувавши речі, вона сходила до продуктового магазину, щоб купити найнеобхідніше, потім приготувала обід і, поївши, влаштувалася з книгою почитати, але не могла зосередитися й невдовзі задрімала в гамаку на веранді.

Її розбудили гучні кроки Ларрі, який піднімався сходами. Вони обійнялися й поділилися одне з одним враженнями, як обоє змінилися за ці роки.

Ларрі завірив Мерсер, що вона така ж красуня, але тепер уже «зовсім доросла жінка». Сам він майже не змінився, хіба лиш трохи додалося сивини й зморшок, а шкіра його ще трохи стверділа й потемніла від довгого перебування на сонці. Ларрі був низенький та жилавий і носив, здається, того самого солом’яного бриля, який вона пам’ятала з дитинства. Він мав якесь темне минуле — Мерсер не могла зараз пригадати подробиць — і втік до Флориди звідкись далеко з півночі країни, чи, може, з Канади. Він підробляв садівником і домашнім майстром, і вони з Тессою постійно сперечалися щодо того, як слід доглядати за квітами.

— Тобі вже давно слід було приїхати,— сказав Ларрі.

— Так, напевно,— погодилася Мерсер.— Будеш пиво?

— Ні. Кинув пити кілька років тому: дружина змусила.

— То знайди собі іншу!

— Уже пробував.

Наскільки Мерсер пам’ятала, він кілька разів був одружений і, якщо вірити Тессі, не пропускав жодної спідниці. Вона підійшла до крісла-гойдалки й запропонувала:

— Сідай, побалакаймо.

— Ну давай.

Його кросівки були забруднені зеленню, а до щиколоток прилипли шматочки зрізаної трави.

— Води я випив би.

Мерсер усміхнулася й принесла йому з кухні склянку води, а собі— пляшку пива, яку одразу ж відкрила, а тоді запитала:

— То що в тебе нового?

— Та все як і раніше. А ти чим займалася?

— Викладала й писала.

— Я читав твою книжку. Мені сподобалося. Часто дивився на твою фотографію на обкладинці й казав собі: «О, та я ж її знаю. Ми вже багато років знайомі». Тесса дуже тобою пишалася б.

— Авжеж. А про що зараз пліткують на острові?

Він засміявся:

— Не була тут бозна-скільки, а як з’явилася, то зразу подавай їй плітки!

— А як там Бенкрофти?— поцікавилася Мерсер, киваючи через плече в напрямку, де був будинок сусідів.

— Старий помер два роки тому від раку. Дружина його ще тримається, але її запроторили в будинок престарілих. Їхні діти продали будинок. Новим власникам я не сподобався — а вони мені.

Мерсер пам’ятала, що Ларрі був вельми норовливий і гострий на язик.

— А Гендерсони?— спитала вона, згадавши сусідів, що жили через дорогу.

— Померли.

— Після смерті Тесси ми з пані Гендерсон кілька років листувалися, але потім перестали. А тут мало що змінилося.

— Острів не міняється. Де-не-де з’явилися нові будинки. Усі пляжні ділянки забудовані, а біля готелю «Ріц» тепер шикарні багатоквартирники. Туризм процвітає, і, як на мене, це добре. Джейн каже, що ти на кілька місяців приїхала.

— Принаймні так я планую. Далі буде видно. Я зараз тимчасово без роботи й маю завершити книгу.

— Ти завжди любила книжки, чи не так? Пам’ятаю, як вони лежали стосами по всьому будинку, навіть коли ти була маленькою.

— Тесса мене двічі на тиждень водила в бібліотеку. У п’ятому класі нам у школі влаштували змагання, хто за літні канікули прочитає найбільше книг. Я прочитала дев’яносто вісім і виграла приз. Друге місце посів Майкл Квон із п’ятдесятьма трьома. А взагалі-то я хотіла дійти до сотні.

— Тесса завжди казала, що ти маєш надто велику снагу до змагань. Шашки, шахи, «Монополія» — скрізь тобі неодмінно треба було перемогти.

— Так, так. Зараз це здається смішним.

Ларрі відпив води, витер губи рукавом сорочки і, дивлячись на океан, промовив:

— Знаєш, мені дуже не вистачає цієї старенької приятельки. Ми постійно сперечалися щодо квітників і добрив... Але заради друзів вона була готова на все.

Мерсер мовчки кивнула. Після довгої паузи він сказав:

— Вибач, що порушив цю тему. Я знаю, що про це й досі боляче згадувати.

— Можна дещо в тебе спитати, Ларрі? Я ніколи ні з ким не розмовляла про те, що трапилося з Тессою. Згодом, задовго після похорону, я читала статті в газетах і таке інше, але, може, є щось таке, чого я не знаю? Як трапилося те нещастя?

— Ніхто не знає,— Ларрі кивнув у бік океану. — Вони з Портером були кілометрів за п’ять-шість від берега — мабуть, у межах видимості,— і зненацька здійнявся шторм. Таке буває влітку ближче до вечора, але того разу справді була страшенна негода.

— А ти в цей час де був?

— Удома, щось там порався. Небо раптово почорніло, і здійнявся шалений вітер. Дощ був косий і лив як з відра. Багато дерев вирвало з корінням. Вирубило світло. Казали, що Портер подав сигнал лиха, але, вочевидь, було запізно.

— Я була на тій яхті з десяток разів, проте взагалі не надто полюбляла ходити під вітрилом. Я в цьому занятті не бачила нічого, крім спеки й нудьги.

— Портер був досвідченим моряком і, сама знаєш, обожнював Тессу. Але нічого романтичного: зрештою, він був на двадцять років молодший за неї.

— А от я б не була такою впевненою, Ларрі. Вони надто вже добре ладнали, і з часом у мене з’явилися підозри. Я якось знайшла в її гардеробі пару його старих топсайдерів[1]— і з природної дитячої цікавості стала потихеньку шпигувати: нічого не питала, зате уважніше слухала. І в мене склалося враження, що Портер проводив тут чимало часу, коли мене не було.

Ларрі похитав головою:

— Та ні. Думаєш, я цього не помітив би?

— Ну, може, я й помиляюсь.

— Я тут буваю три рази на тиждень і завше наглядаю за будинком. Щоб тут швендяв якийсь молодчик? Я б такого не проґавив.

— Гаразд, гаразд. Однак Тессі Портер дуже подобався.

— А кому він не подобався? Адже справді хороший хлопець був. Шкода, що його так і не знайшли, як і човен.

— А шукали?

— Ще б пак! Я таких масштабних пошуків ніколи не бачив. У море вийшли всі човни, що були на острові, зокрема й мій. Берегова охорона, вертольоти. Тессу хтось під час ранкової пробіжки знайшов на північному пірсі. Наскільки пам’ятаю, це було другого чи третього дня після шторму.

— Вона була чудовою плавчинею, проте ми ніколи не використовували рятувальні жилети.

— У такому штормі вони все одно не допомогли б. На жаль, ми ніколи не дізнаємося, що там сталося. Мені шкода.

— Я сама запитала.

— Я, мабуть, піду. Тобі тут із чимось треба допомогти?— Ларрі повільно встав і потягнувся.— Мій телефон у тебе є.

Мерсер теж підвелася й легенько обійняла його.

— Дякую, Ларрі. Була рада знов тебе побачити.

— Я теж. Сподіваюся, ти добре проведеш тут час.

— Дякую.

IX

Надвечір Мерсер скинула сандалі й вирушила на пляж. Від веранди до дюн вів дощатий настил, а самі дюни були природоохоронною територією. Мерсер крокувала, як зазвичай, поглядаючи по боках, чи нема там черепах-гоферів. Їм загрожувало вимирання, і Тесса була затятою захисницею середовища їхнього проживання. Харчувалися гофери морським вівсом і спартиною, що росли на дюнах. До восьми років Мерсер уже вивчила всю місцеву флору й могла розпізнати ценхрус, смикавець і юку. Тесса розповідала їй про ці рослини й очікувала від онуки, що та пам’ятатиме вивчене, коли приїде наступного року. Після її смерті минуло вже одинадцять років, а Мерсер і досі все пам’ятала.

Зачинивши за собою вузьку хвіртку в кінці дощатого настилу, Мерсер підійшла до самого прибою й повернула на південь. Дорогою їй зустрілося кілька пляжних гульвіс, які дружньо кивали й усміхалися. Більшість із них мала собак на повідцях. Прямо назустріч їй неквапно йшла якась жінка. Вона була в ідеально накрохмалених шортах кольору хакі, батистовій блузці й бавовняному светрі, накинутому на плечі, й виглядала так, ніби зійшла з обкладинки модного журналу. Невдовзі Мерсер змогла роздивитися її обличчя. Елейн Шелбі всміхнулася та привіталася. Вони потиснули руки й пішли далі разом, босоніж у морській піні.

— То як котедж?— поцікавилася Елейн.

— Він у доброму стані. Тітка Джейн уміє стежити за порядком.

— Вона багато про що вас питала?

— Та ні. Вона була рада, що я хочу тут пожити.

— Отже, зможете жити в котеджі до початку липня?

— Десь до четвертого числа. Тоді на два тижні приїздить Конні з сім’єю, тож я матиму звільнити будинок.

— Ми знайдемо вам житло неподалік. А ще комусь котедж здаватимуть?

— Ні, аж у листопаді.

— Ну, на той час ваша робота вже в будь-якому разі закінчиться.

— Як скажете.

— Отож, почнемо з двох ідей,— сказала Елейн, швидко беручись до справи.

Те, що з боку могло б здатися невинного прогулянкою пляжем, насправді було важливою нарадою. До них підбіг золотистий ретривер на повідці, вочевидь, бажаючи погратись. Вони почухали йому за вухом й обмінялися з його господарем звичними люб’язностями.

Рушивши далі, Елейн промовила:

— По-перше, я трималася б подалі від магазина. Важливо, щоб Кейбл сам на вас вийшов, а не навпаки.

— І як цього досягти?

— На острові живе одна письменниця на ім’я Майра Беквіт. Ви часом не чули про неї?

— На жаль, ні.

— Не дивно. Майра написала під дюжиною псевдонімів купу дуже непристойних любовних романів. Свого часу вона мала добрі продажі на своєму сегменті ринку, але з часом стала здавати позиції. Вона живе зі своєю партнеркою в одному зі старих будинків у центрі міста. Майра — велика жінка, вища за метр вісімдесят і кремезна, така собі гергепа. Побачивши її, неможливо повірити, що в неї коли-небудь був секс, зате уява в неї виключно багата. Вона — дуже яскрава персонажка, вкрай ексцентрична, галаслива і строката, така собі бджолина матка тутешньої літературної тусовки. Авжеж, із Кейблом вона давно дружить. Напишіть їй, відрекомендуйтесь, поясніть, для чого ви тут, і так далі. Скажіть, що хотіли б зайти познайомитися з нею. Кейбл про це дізнається менш ніж за добу.

— А хто її партнерка?

— Лі Трейн, теж письменниця. А про неї не чули?

— Ні.

— Знов-таки, не дивно. Вона намагається писати «серйозну» прозу, але виходить якесь закрутисте чтиво, яке книгарні не можуть сплавити. Її останню книгу було видано вісім років тому, і за цей час продали всього триста примірників. Майра й Лі— як не крути, дуже дивна пара, проте з ними, напевно, не знудишся. Коли ви з ними познайомитеся, Кейбл не змусить себе чекати.

— Звучить доволі просто.

— Друга ідея трохи ризикованіша, але я впевнена, що вона спрацює. Є одна молода письменниця на ім’я Серена Роуч.

— Бінґо! Про неї я чула. Ми, правда, не знайомі, проте публікувалися в одному видавництві.

— Авжеж. Кілька днів тому вийшов її новий роман.

— Я читала рецензію на нього. Вочевидь, якийсь жах.

— Це не так важливо. Цікаво те, що Серена зараз у турне й буде тут наступної середи. Я маю її електронну адресу. Напишіть їй, нахваліть її твори, запросіть випити кави, і так далі. Вона приблизно вашого віку, теж незаміжня, тож спілкуватися вам буде нескладно. А її автограф-сесія буде чудовою нагодою відвідати магазин.

— А оскільки вона молода й незаміжня, то можна очікувати, що Кейбл проявить себе в усій красі.

— Знаючи, що ви кілька місяців житимете на острові, а до того ж маючи таку гостю, як пані Роуч, Кейбл і Ноель, можливо, влаштують після автограф-сесії вечерю. Ноель, до речі, зараз теж у місті.

— Я навіть не питатиму, як ви про це довідалися.

— Дуже просто. Ми сьогодні вдень влаштували антикваріатний шопінг.

— Ви казали, що ця ідея ризикованіша.

— Під час вашого спілкування з цими людьми може вийти на поверхню той факт, що ви з Сереною щойно зустрілися. Такий собі щасливий збіг — проте це може й насторожити.

— Навряд чи,— заперечила Мерсер.— Якщо ми маємо того самого видавця, то бажання зустрітися й поспілкуватися виглядає цілком нормальним.

— Добре. Завтра о десятій ранку вам доставлять коробку з чотирма книжками Ноель і трьома — Серени.

— Моє домашнє завдання?

— Адже ви любите читати?

— Це частина моєї роботи.

— Я покладу ще що-небудь із творінь Майри, просто задля забави. Дуже кепське чтиво, але, як не дивно, буває важко відірватись. Мені вдалося знайти лише одну з книжок Лі Трейн, і її я теж покладу. Її, певна річ, більше не друкують, і не дарма. Не знаю, чи радити вам її читати. Я не впоралася навіть із першим розділом.

— Радо чекатиму. А ви надовго тут?

— Завтра вже їду.

Вони помовчали, повільно крокуючи вздовж води. Неподалік двоє підлітків плескалися на дошках для серфінгу.

— Коли ми вечеряли в Чапел-Гіллі, у вас були питання щодо нашої операції,— заговорила Елейн.— Я не можу багато розповісти, але ми без галасу пропонуємо винагороду за інформацію. Кілька місяців тому ми вийшли на одну жінку, яка живе біля Бостона. Раніше вона була одружена з колекціонером книжок, який спеціалізується на рідкісних виданнях і про якого відомо, що він займається зокрема екземплярами сумнівного походження. Розлучилися вони, судячи з усього, досить недавно, і вона ще не охолонула від образ. Вона нам розповіла, що її колишній чоловік багато знає про рукописи Фіцджеральда. Вона вважає, що він купив їх у крадіїв і швидко перепродав, боячись, що його впіймають. На її думку, він мав отримати за них мільйон доларів, але ані ми, ані вона не змогли знайти про це жодних свідчень. Якщо це насправді трапилося, то, напевно, була офшорна угода з переказом коштів через таємні рахунки й таким іншим. Ми досі копаємо.

— А з самим її колишнім чоловіком ви розмовляли?

— Ще ні.

— То він перепродав їх Брюсу Кейблові?

— Саме це ім’я вона нам назвала. Вона допомагала чоловікові в його бізнесі, доки їхні стосунки не зіпсувалися, отже, дещо розуміє в цій справі.

— А навіщо йому привозити їх сюди?

— А чом би й ні? Тут він удома й почувається безпечно. Нині ми припускаємо, що рукописи тут, але це досить сміливе припущення. Ми цілком можемо помилятися. Як я вже казала, Кейбл дуже розумний і знає, що робить. Він, напевно, чудово розуміє, що їх не можна зберігати в місці, яке може видати його причетність. І якщо під книгарнею справді є сховище, то навряд чи він тримає їх там. Але хто знає? Поки ми можемо лише здогадуватися, і це не зміниться, доки ми не здобудемо кращу інформацію.

— Яку саме інформацію?

— Нам потрібна своя пара очей у самій книгарні, насамперед у Залі перших видань. Коли ви познайомитеся з Кейблом і почнете заглядати в магазин, купувати там книжки, брати участь у подіях і так далі, то поступово станете виявляти цікавість до його рідкісних видань. У вас є деякі старі книжки, залишені Тессою, і вони стануть вашою наживкою. Скільки вони можуть коштувати? Чи не бажає Кейбл їх купити? Ми не знаємо, куди приведуть ці розмови, але принаймні ми матимемо свою людину там, усередині, і це буде хтось, кого він не підозрюватиме. І рано чи пізно ви почуєте щось цікаве. Ніхто не може знати, коли, як і що саме. Наприклад, про крадіжку рукописів Фіцджеральда можуть якось згадати за вечерею. Як я вже казала, він багато випиває, а алкоголь розв’язує язика. Люди кажуть зайве.

— Важко уявити, щоб він отак про це проговорився.

— Звісно, але проговоритися може й хтось іще. Зараз найважливіше, щоб у нас були свої очі й вуха в його найближчому оточенні.

Вони зупинилися біля Південного пірсу й пішли назад на північ. Елейн сказала слідувати за нею, і вони підійшли до дощатого настилу. Елейн відчинила хвіртку і, коли вони піднялися сходами на невеликий майданчик, указала на двоповерховий будинок-триплекс у дальньому кінці:

— Права частина належить нам, принаймні поки що. Там я й зупинилася. За кілька днів сюди заїде інша людина. Я надішлю вам SMS-кою її номер.

— За мною стежитимуть?

— Ні. Ви діятимете самі, але про всяк випадок тут завжди перебуватиме компаньйон. І добре було б, якби ви щовечора надсилали мені електронного листа, незалежно від того, як ідуть справи. Згода?

— Так.

— Що ж, мені пора,— Елейн простягнула руку, і Мерсер потиснула її.— Щасти вам, Мерсер. Спробуйте уявити, що ви просто у відпустці на пляжі. Коли ви познайомитесь із Кейблом і Ноель, вам навіть може сподобатися їхнє товариство й розваги.

— Подивимося,— знизала плечима Мерсер.

XI

Галерея «Дамбартон» знаходилася в Джорджтауні, за квартал від Вісконсин-авеню. Це було невелике приміщення на першому поверсі старого будинку з червоної цегли, який вочевидь час було перефарбувати і, можливо, замінити дах. Хоча всього за квартал звідси вирував людський потік, у цій галереї з практично голими стінами зазвичай було безлюдно. Вона спеціалізувалася на модерному мінімалістському мистецтві, яке явно було не надто популярним, принаймні в Джорджтауні. Утім, це не дуже хвилювало її власника — 52-річного Джоела Рібікоффа, що двічі відсидів за торгівлю краденими цінностями.

Його художня галерея на першому поверсі була прикриттям, яке мало впевнити будь-кого, хто вирішив би за ним поспостерігати,— а після двох термінів і восьми років за ґратами Джоел не сумнівався, що хтось завжди спостерігає,— у тому, що він взявся за розум і був тепер лиш одним із злиденних власників галерей у Вашингтоні. Він грав у цю гру, час від часу влаштовував презентації, підтримував знайомства з кількома художниками й буквально парою-трійкою клієнтів, а також без особливого старання періодично оновлював веб-сайт галереї.

Він жив на третьому поверсі того ж будинку, а на другому мав офіс, де провадив свій справжній бізнес — посередництво в продажі крадених картин, гравюр, фотографій, книг, рукописів, мап, скульптур і навіть підроблених листів, нібито написаних видатними померлими людьми. Ані два вироки, ані жахи тюремного життя не могли змусити Джоела жити за законом. Для нього життя в злочинному світі було на порядок привабливішим і прибутковішим, ніж доглядання за маленькою галереєю й рекламування мистецтва, яке майже нікого не цікавить. Джоел любив той викид адреналіну, який відчував, коли виводив крадіїв на їхніх майбутніх жертв або на посередників і коли розробляв задля здійснення чергової угоди багатоходову схему з кількома учасниками, щоб украдене ніде не світилося, а гроші було переведено через офшорні рахунки. Він рідко купував украдене сам, вважаючи за краще виступати в ролі досвідченого посередника, який не бруднить собі руки.

ФБР навідалося до нього за місяць після крадіжки рукописів Фіцджеральда в Принстоні. Джоел, звісно, нічого не знав. Ще за місяць вони прийшли знову, але він так само нічого не знав. Зате потому дізнався він чимало. Боячись, що ФБР його прослуховує, Джоел зник із Вашингтона й засів у глибоке підпілля. Використовуючи передплачені одноразові мобільні телефони, він зв’язався з крадієм і зустрівся з ним у мотелі на міжштатній автомагістралі неподалік від Абердіна, штат Меріленд. Злодій представився як Денні, а спільника його звали Рукер. Обидва — явно бувалі хлопці. На дешевому ліжку двомісного номера за сімдесят дев’ять доларів на добу Джоел поглянув на п’ять рукописів Фіцджеральда, які коштували більше, ніж будь-хто з них трьох міг уявити.

Джоел ясно бачив, що Денні, який, поза сумнівом, був ватажком банди (чи того, що від неї лишилося), відчайдушно прагнув збути награбоване й утекти з країни.

— Хочу за них мільйон доларів,— сказав Денні.

— Це нереально,— відповів йому Джоел.— Я маю лише одного клієнта, з ким узагалі можу поговорити про ці книги. Зараз усі хлопці в нашому бізнесі перелякані до смерті. ФБР-ники — скрізь. Максимум, що я можу запропонувати... ні, навіть єдина можлива пропозиція — це півмільйона.

Денні вилаявся й став нервово крокувати кімнатою, зрідка зупиняючись біля вікна, щоб трохи відсунути фіранку й позирнути на автостоянку. Джоелу набридла ця вистава, і він повідомив, що вшивається. Денні нарешті капітулював, і вони узгодили деталі. Джоел пішов, маючи при собі лише свій портфель. Коли посутеніло, Денні вирушив із рукописами в Провіденс, де за інструкцією Джоела мав чекати наступного етапу угоди. Там на нього вже чекав Рукер — давній армійський приятель, який теж подався в злочинний світ. Трьома днями по тому з допомогою ще одного посередника угоду було завершено.

Нині ж Денні з Рукером були в Джорджтауні й шукали свій скарб. Рібікофф тоді добре їх надув, але більше такого не трапиться. О 19:00 у середу, 25 травня, коли галерея зачинялася, Денні ввійшов через передні двері, а Рукер уліз в офіс Джоела через вікно. Замкнувши всі двері й погасивши всюди світло, вони віднесли Джоела в його квартиру на третьому поверсі, де зв’язали його, заткнули рота кляпом і взятися до брудної справи — добування інформації.