Острів Каміно

І

Опинитися всередині «Провансу у Ноель» було все одно, що потрапити на сторінку однієї з її барвистих ілюстрованих книжок. Перша зала була заповнена сільськими меблями, шафами-гардеробами, комодами, буфетами й кріслами, зручно розташованими на підлозі, вимощеній старовинною кам’яною плиткою. Бічні столики біля стін були заставлені старими глечиками, горщиками й кошиками. Гіпсові стіни персикового кольору були прикрашені канделябрами, тьмяними дзеркалами й вицвілими портретами давно забутих баронів і їхніх сімей. Ароматичні свічки наповнювали приміщення густим запахом ванілі. З дерев’яно-гіпсової стелі гронами звисали люстри. Звідкись із прихованих динаміків тихо лунала оперна музика. У бічній кімнаті погляд Мерсер привабив довгий вузький стіл для дегустації вин, накритий для вечері, заставлений тарілками й мисками жовтого й оливкового кольорів — головних барв прованського сільського посуду. Під стіною біля переднього вікна стояв письмовий стіл — чудовий зразок ручного розпису, який, за планом, Мерсер мала «страшенно захотіти придбати». За словами Елейн, він продавався за три тисячі доларів й ідеально підходив для їхніх цілей.

Вивчивши всі чотири книги, написані Ноель, Мерсер легко орієнтувалася у виставлених на продаж меблях і приладах. Вона милувалася письмовим столом, коли в залу ввійшла Ноель і сказала:

— Ой, добридень, Мерсер! Який приємний сюрприз,— вона привітала її, цьомкнувши в обидві щоки, як заведено у французів.

— Тут просто дивовижно!— промовила Мерсер майже благоговійно.

— Ласкаво прошу до Провансу. Що вас сюди привело?

— О, я просто зайшла поглянути. Я в захваті від цього стола,— вона торкнулася письмового стола. У книгах Ноель таких було принаймні три.

— Я знайшла його на ринку в селі Боньє, неподалік від Авіньйона. Вам би такий згодився: він ідеально підходить для вашої роботи.

— Спочатку мені треба щось заробити на продажах своїх книжок.

— Ходімо, я влаштую вам невеличку екскурсію.

Узявши Мерсер за руку, вона провела її залами магазину, всі з яких були заповнені меблями з її книг. Вони піднялися елегантними сходами з білими кам’яними сходинами й поручнями з кованого заліза на другий поверх, де Ноель скромно продемонструвала свій інвентар: іще шафи-гардероби, ліжка, комоди й столи, кожен із яких мав свою історію. Вона так любовно розповідала про свою колекцію, що, схоже, не хотіла розлучатися з жодним із її предметів. Мерсер звернула увагу, що всі речі на другому поверсі були без цінника.

Ноель мала невеличкий кабінет унизу, в задній частині магазину, а поруч із його дверима стояв маленький столик із відкидною кришкою для дегустації вин. Поки Ноель розповідала про нього, Мерсер спитала себе, чи є у Франції столи, які б не використовувалися для дегустації вин.

— Випиймо чаю?— запропонувала Ноель, жестом указавши на стілець біля столика.

Мерсер сіла, й вони з Ноель узялися балакати, поки та кип’ятила воду на маленькій плитці, що стояла поряд із мармуровою раковиною.

— Я просто закохалася в той письмовий стіл,— зізналася Мерсер,— але боюся навіть запитати, скільки він коштує.

— Для вас, люба, особлива ціна,— посміхнулася Ноель.— Для всіх інших він коштує три тисячі, але вам я віддам його за половину цієї суми.

— Для мене це все одно дорогувато. Можна я подумаю?

— А на чому ви пишете зараз?

— На маленькому столику для сніданку, він стоїть на кухні біля вікна з видом на океан. Але натхнення якось не приходить. Не знаю, у чому річ — у столику чи в океані, — але слова ніяк не вкладаються в рядки.

— А про що роман?

— Поки важко сказати. Я намагаюся почати новий, але поки що справа йде не надто добре.

— Я щойно закінчила читати «Жовтневий дощ» — як на мене, просто чудово.

— О, дякую, — зворушено промовила Мерсер. За час її перебування на острові її перший роман високо оцінили вже троє різних людей, тобто більше, ніж за всі останні п’ять років.

Ноель поставила на столик порцеляновий сервіз і хутко розлила окріп по чашках. Обидві поклали собі по кубику цукру, але молока додавати не стали. Поки вони розмішували цукор, Ноель поцікавилася:

— А ви обговорюєте свою роботу? Я тому питаю, що багато хто з письменників люблять поговорити про те, що написали чи хочуть написати, але є й такі, хто цього чомусь уникає.

— Я зазвичай не обговорюю — особливо те, над чим працюю просто зараз. Мій перший роман здається мені якимось застарілим — ніби я його написала багато років тому. Надрукуватися в такому молодому віці — це таке собі прокляття: від тебе багато чекають, ти постійно відчуваєш тиск, літературний світ очікує від тебе шедевру. Минає кілька років, а книги все немає. Висхідну зірку поволі забувають. Після «Жовтневого дощу» моя перша агентка радила мені поквапитися з публікацією другого роману. Вона сказала, що оскільки критики були в захваті від першого, то другий неодмінно рознесуть у пух і прах, яким би він не вийшов, тож треба бути до цього готового і змиритися, адже всі знають про «прокляття другого роману». Мабуть, то була слушна порада, але проблема була в тому, що я не мала ніякого другого роману. І от я досі в пошуку.

— У пошуку чого?

— Сюжету.

— Більшість письменників каже, що головне — це персонажі. Треба лише вивести їх на сцену — і сюжет вибудовується сам собою. А у вас не так?

— У мене поки так не виходить.

— А що вас надихнуло на написання «Жовтневого дощу»?

— Навчаючись в університеті, я прочитала розповідь про зниклу дитину, яку так і не знайшли, і про те, як це відбилося на її сім’ї. Неймовірно сумна історія — навіть страшна,— та водночас і дуже красива. Я не могла викинути її з голови і зрештою вирішила позичити сюжет, багато чого додумала й менш ніж за рік написала роман. Зараз навіть самій не віриться, що можна так швидко писати. Я тоді з нетерпінням чекала кожного нового ранку, щоб із першої чашкою кави сісти за роботу. Зараз такого немає.

— Не сумніваюся, що це знов до вас прийде. Кращого місця, щоб присвятити себе письменництву, просто не знайти.

— Подивимося. Чесно кажучи, Ноель, мені дуже потрібно, щоб мої книги продавалися. Я не хочу викладати й не хочу шукати роботу. Я навіть подумувала почати строчити під псевдонімом якісь детективи або ще щось, що буде купуватися.

— У цьому немає нічого поганого. Заробите трохи на продажах, а тоді зможете писати що вам заманеться.

— У мене вимальовується саме такий план.

— А ви не думали поговорити про це з Брюсом?

— Ні. А навіщо?

— Він знає всі тонкощі цього бізнесу, читає все підряд, знайомий із сотнями письменників, агентів і видавців, і вони часто приходять до нього спитати його думки — не обов’язково навіть поради. Брюс не дає порад, якщо тільки його про це не просять. Ви йому подобаєтесь, він добре відгукується про ваші твори і, ймовірно, міг би вам сказати щось корисне.

Мерсер невпевнено знизала плечима, ніби показуючи, що поміркує над слушністю цієї ідеї. Аж ось почувся звук вхідних дверей, і Ноель сказала:

— Даруйте: це, можливо, клієнт.

Вона підвелася й швидко зникла в передній частині магазину. Мерсер якийсь час потягувала чай, почуваючись, мов якась шахрайка. Вона прийшла сюди не для того, щоб купувати меблі, обговорювати письменницьку роботу чи вдавати з себе ще одну самотню й невпевнену письменницю, що шукає споріднених душ. Ні, вона була тут, бо мала винюхати будь-яку найдрібнішу інформацію, яку Елейн потім могла б використати проти Ноель і Брюса. Мерсер відчула різкий біль у животі, і її занудило. Дочекавшись, коли напад нудоти пройде, вона підвелась і, випроставшись, пройшла в передню частину магазину, де Ноель допомагала клієнтові, який, схоже, мав серйозні наміри щодо комода.

— Мені вже час,— сказала Мерсер.

— О, звісно,— майже пошепки відгукнулася Ноель.— Ми з Брюсом залюбки якось повечеряли б із вами у нашому будинку.

— Було б просто чудово. Я вільна аж до кінця літа.

— Я зателефоную.

II

Того ж дня по обіді Ноель розставляла колекцію маленьких керамічних ваз, коли в магазині з’явилася добре одягнена пара на вигляд років сорока-п’ятдесяти. Ноель із першого погляду зрозуміла, що ці люди набагато заможніші за звичайних туристів, які заходять з вулиці й вивчають цінники рівно стільки часу, скільки потрібно, аби зрозуміти, що ціни не для них, і хутко покидають магазин, так нічого й не придбавши.

Покупці відрекомендувалися як Люк і Керол Мессі з Г’юстона й повідомили, що зупинилися на галька днів в Ritz і що на острові вони вперше. Вони чули про магазин і навіть заходили на його сайт, і їхню увагу там одразу ж привернув обідній стіл із керамічною плиткою, виготовлений сто років тому,— тоді це був найдорожчий предмет у магазині. На прохання Люка Ноель дала йому рулетку. Вони виміряли стіл з усіх боків, бурмочучи між собою, як ідеально він підійде для їдальні їхнього гостьового будинку. Люк закатав рукави, і Керол запитала, чи можна їм пофотографувати. Ноель, звісно, дозволила. Вони обміряли два комоди й дві шафи-гардероби, ставлячи при цьому влучні питання про дерево, обробку й походження цих меблів. Люк і Керол будували новий будинок у Г’юстоні й хотіли, щоб він як зовні, так і всередині був схожий на прованський фермерський будинок, у якому вони відпочивали минулого року біля села Русійона в департаменті Воклюз. З кожною новою хвилиною, проведеною в магазині, їхня цікавість до всього, що пропонувала Ноель, лише посилювалася. Вона провела їх нагору, де було виставлено дорожчі меблі, і вони були в захваті. Близько п’ятої вечора, тобто за годину їхнього перебування в магазині, Ноель відкрила пляшку шампанського й наповнила три фужери. Поки Люк обмірював шкіряне крісло, а Керол клацала фотоапаратом, Ноель, перепросивши, спустилася вниз, почекала, доки підуть двоє випадкових відвідувачів, а тоді замкнула двері й повернулася до багатих техасців.

Обступивши старовинну барну стійку, вони взялися до справи. Люк поставив кілька питань щодо доставки й зберігання. До завершення будівництва їхнього нового будинку залишалося принаймні півроку, і вони звозили меблі й прилади на склад. Ноель запевнила їх, що здійснює доставку по всій країні і жодних проблем із цим не буде. Керол перерахувала предмети, які хотіла б придбати одразу, і серед них виявився той самий письмовий стіл. Ноель пояснила, що його вже зарезервовано для іншої клієнтки, але вона легко могла б знайти ще один такий під час своєї наступної поїздки в Прованс. Потім вони спустилися вниз у її кабінет, де вона налила ще шампанського, і взялися складати рахунок. Загальна сума становила сто шістдесят тисяч доларів, але їх, вочевидь, ці цифри анітрохи не збентежили. Цілком звичною річчю було би попросити знижку, але подружжя Мессі на це навіть і не натякало. Люк простягнув чорну кредитну картку таким жестом, ніби розплачувався дрібними грішми, і Керол підписала замовлення.

На виході вони на прощання обійнялися з нею, мов старі друзі, і сказали, що, можливо, зайдуть завтра. Коли вони пішли, Ноель спробувала згадати хоч один продаж такого масштабу, але не змогла.

Наступного ранку о п’ять на одинадцяту Люк і Керол знову влетіли в магазин, усміхнені й повні енергії. Вони сказали, що півночі розглядали фотографії, подумки розставляючи меблі у своєму незавершеному будинку, і вирішили, що купили ще не все потрібне. Їхній архітектор відправив їм електронною поштою плани двох перших поверхів, і вони позначили на них місця, де хотіли поставити Ноеліні меблі. Вона не могла не помітити, що загальна площа будинку становила тисячу сімсот п’ятдесят квадратних метрів. Вони піднялися на другий поверх, де провели весь ранок, обмірюючи ліжка, столи, стільці й шафи-гардероби, і зрештою спустошили її інвентар. Рахунок за цей другий день склав понад триста тисяч доларів, і Люк знову дістав свою чорну кредитку.

На обід Ноель замкнула магазин й запросила їх перекусити в популярному бістро за рогом. Поки вони їли, її адвокат перевірив платоспроможність кредитної картки й з’ясував, що Мессі можуть оплатити все, що їм заманеться. Він постарався також довідатися про них побільше, але майже нічого не знайшов. Утім, яка різниця: якщо чорна картка діє, то кого хвилює походження грошей?

За обідом Керол поцікавилась у Ноель:

— Не знаєте, коли у вас буде поповнення інвентаря?

Ноель розсміялася й відповіла:

— Ну звісно хе — як тільки, так одразу. Я планувала поїхати до Франції на початку серпня, але тепер, коли продавати більше нічого, матиму вирушити раніше.

Керол глянула на Люка, який чомусь ніби зніяковів.

— Я от що хотів запитати,— промовив він.— Ми подумали, а чи не зустрітися нам у Провансі та й не купити все разом?

— Ми обожнюємо Прованс, і вирушити на полювання за антикваріатом із такою фахівчинею, як ви, було би просто приголомшливо,— додала Керол.

— Ми не маємо дітей і обожнюємо подорожувати, особливо до Франції, і ми справді захоплені антикваріатом. Ми навіть шукаємо нового дизайнера, який би нам допоміг із підлогами й шпалерами,— повідомив Люк.

— Ну, волею долі я знаю всіх у цій справі. А коли б ви хотіли поїхати?— уточнила Ноель.

Мессі переглянулися, ніби згадуючи свій напружений графік, після чого Люк відповів:

— За два тижні нам треба буде з’їздити в Лондон у справах, а після того можемо зустрітися з вами в Провансі.

— Це надто скоро?— запитала Керол.

Секунду подумавши, Ноель відповіла:

— Думаю, що зможу підлаштуватися. Я їжджу туди кілька разів на рік і навіть маю квартиру в Авіньйоні.

— Чудово!— радісно вигукнула Керол. — Оце буде пригода. Я вже уявляю наш будинок, повний речей, які ми самі знайдемо в Провансі.

Люк підняв келих і виголосив:

— Випиймо ж за вдале полювання на південнофранцузький антикваріат!

III

Другого дня по тому більшість Ноеліного інвентарю вивезла перша вантажівка. Виїхавши з острова Каміно, вона попрямувала до великого складу в Г’юстоні, де Люк і Керол Мессі орендували дев’яносто квадратних метрів — утім, рахунок за оренду зрештою мав опинитися на столі Елейн Шелбі.

За кілька місяців, коли проект завершиться — чи то успіхом, чи то провалом,— ці чудові предмети старовини мали поступово повернутися на ринок.

IV

Надвечір Мерсер вирушила на пляж, де повернула на південь і пішла вздовж краю води. Їй зустрілися Нельсони, що жили за три будинки від її котеджу, і вона трохи побалакала з ними, поки їхня дворняжка обнюхувала її щиколотки. Нельсонам було по сімдесят із чимось років, і вони прогулювалися пляжем, тримаючись за руки, їхня дружність межувала з нездоровою цікавістю, і вони вже встигли витягти з Мерсер, навіщо та приїхала на острів (звісно, за офіційною версією).

— Вдалої вам праці, — сказав пан Нельсон, коли вони прощались.

За кілька хвилин їй трапилася пані Олдерман, що жила за сім будинків на північ. Вона вигулювала пуделів-двійнят і, здається, страждала від самотності й постійно шукала можливості з кимось поспілкуватися. Мерсер такої можливості не шукала, але й нічого не мала проти своїх сусідів.

Біля пірсу вона відійшла від води й попрямувала дерев’яним настилом. Елейн знову приїхала в місто й побажала зустрітися. Вона чекала на невеличкому дворику будинку-триплекса, який орендувала для операції. Мерсер уже раз у ньому була, але нікого, крім Елейн, там не побачила. Вона не знала, чи ще хтось брав участь у спостереженні й чи стежить хтось за нею. На питання про це Елейн відповідала ухильно.

Коли вони пройшли на кухню, Елейн запитала:

— Хочете що-небудь випити?

— Дякую, мені краще води.

— Ви вже вечеряли?

— Ні.

— Що ж, можемо замовити піцу, суші або китайську їжу з доставкою. Обирайте.

— Я не голодна, правда.

— Я теж. Давайте тут сядемо, — запропонувала Елейн, указуючи на маленький столик для сніданку, який стояв між кухнею й кімнаткою. Відкривши холодильник, вона дістала дві пляшки води. Мерсер сіла й озирнулася довкола.

— Ви тут зупинилися?— запитала вона.

— Так, на дві ночі, — відповіла Елейн, сідаючи навпроти.

— Наодинці?

— Так. Зараз на острові більше нікого нема. Ми приїжджаємо час від часу, але не постійно тут перебуваємо.

Мерсер хотіла запитати, хто такі «ми», але втрималася.

— Отже, ви відвідали магазин Ноель,— сказала Елейн, і Мерсер кивнула.

У своєму щоденному звіті електронною поштою вона навмисно не вдавалася в подробиці.

— Розказуйте. Що там усередині?

Мерсер, не скуплячись на деталі, описала їй усі зали на обох поверхах, де було виставлено товари на продаж. Елейн слухала уважно, але нічого не записувала. Було видно, що вона вже й так багато знає.

— А підвал там є?— поцікавилася Елейн.

— Так, Ноель мимохіть про нього згадала. Сказала, що в неї там майстерня, але показувати її не стала.

— Письмовий стіл вона притримує для вас. Ми спробували купити його, проте Ноель сказала, що він не продається. За якийсь час ви його купите, але вам, можливо, захочеться, щоб його перефарбували. Імовірно, що вона робитиме це в підвалі, а ви, може, забажаєте поглянути на зразок нового кольору. Нам треба дізнатися, що там у підвалі, бо він примикає до підвального поверху книгарні.

— А хто намагався купити стіл?

— Ми. Тобто хороші люди, Мерсер. Ви не наодинці.

— Чомусь від цього не легше.

— За вами не стежать. Як я вже казала, ми тут не постійно перебуваємо.

— Гаразд. Припустімо, що я потраплю в її підвал. Що далі?

— Дивіться. Спостерігайте. Старайтеся все запам’ятати. Якщо нам пощастить, там можуть виявитися двері до книжкового магазину.

— Сумніваюся.

— Я теж сумніваюся, але ми маємо дізнатися напевне. Чи там бетонна стіна, чи цегляна або дерев’яна? Не виключено, що нам одного дня — чи ночі — доведеться проломлюватися крізь неї. А що там із відеоспостереженням у магазині?

— Дві камери: одна дивиться на вхідні двері, а інша — в задній частині магазину, над невеликим кухонним куточком,— відповіла Мерсер.— Може, є й інші, але я їх не помітила. На другому поверсі камер немає, але це ви, напевно, вже знаєте.

— Авжеж, проте в цій справі ми тричі все перевіряємо й повсякчас продовжуємо збирати інформацію. А як замикаються вхідні двері?

— Ригельний замок, відмикається ключем. Нічого мудрованого.

— А задніх дверей ви не бачили?

— Ні, проте я не дійшла до самого кінця будинку. Думаю, там є ще кілька приміщень.

— Зі східного боку книжковий магазин, а із західного — ріелторський офіс. Чи є двері до нього?

— Якщо і є, то я не бачила.

— Ви чудово попрацювали, Мерсер. За три тижні, що ви провели тут, вам удалося проникнути в місцеве літературне коло, не викликавши підозр. Ви познайомилися з потрібними людьми, побачили все, що можна було побачити. Ми дуже цьому раді. Але нам треба якось пришвидшити розвиток подій.

— Не сумніваюся, що у вас уже є якийсь козир у рукаві.

— Саме так.

Елейн підійшла до дивана, взяла звідти три книжки й поклала їх посеред стола.

— Ідея така. Тесса остаточно переїхала сюди з Мемфіса в 1985 році. Як ми знаємо, своє майно вона заповіла рівними частками своїм трьом дітям. Окремо в заповіті було зазначено, що ви, Мерсер, маєте отримати двадцять тисяч доларів готівкою на оплату навчання. У неї було шість інших онуків: Конні, Голстедові дітки в Каліфорнії, а також єдина дитина Джейн — Сара. Лише вам вона заповіла щось окремо.

— Я була єдиною з них, кого вона справді любила.

— Авжеж. Отже, наша версія звучить приблизно так. Після смерті Тесси ви з Конні переглядали її особисті речі — будь-який дріб’язок, про який не було згадано в заповіті, — і вирішили їх розділити. Дещо з одягу, старі фотографії, може, якісь недорогі картини, що завгодно — придумаєте самі. Так от, за вашою з Конні угодою вам дісталася коробка з книжками. Здебільшого там були дитячі книжки, які Тесса вам купувала всі ті роки, але на дні виявилися три книги з публічної бібліотеки в Мемфісі, взяті Тессою в 1985 році, причому всі були першими виданнями. Переїхавши на острів Каміно, Тесса — ненароком чи навмисно — привезла їх із собою. І от зараз, за тридцять років, ці книжки у ваших руках.

— І вони чогось варті?

— І так, і ні. Погляньте на верхню.

Мерсер узяла книгу. То був «Засуджений» Джеймса Лі Берка — у відмінному стані: навіть суперобкладинка була як новенька, покрита захисною плівкою. Мерсер відкрила книжку, перегорнула до звороту титульного аркуша й знайшла там слова «Перше видання».

— Як ви, напевно, знаєте,— продовжила Елейн, — це збірка оповідань Берка, який привернув багато уваги в 1985 році. Критики були в захваті, і книга добре продавалася.

— То яка її ціна?

— Ми купили її минулого тижня за п’ять тисяч доларів. Перший тираж був маленький, і примірників з нього лишилося дуже небагато. На звороті суперобкладинки є штрих-код: так у 1985 році позначала свої книги бібліотека Мемфіса — отже, на самому виданні жодних відміток нема. Штрих-код, звісно, нанесли ми, і я не сумніваюся, що Кейбл знає людей, які можуть його видалити. Це не так складно.

— П’ять тисяч доларів,— заворожено повторила Мерсер, ніби тримала брусок золота.

— Так, і купили ми її в дилера з хорошою репутацією. Отже, план такий. Ви згадаєте про цю книгу в розмові з Кейблом. Розкажете йому легенду, але саму книгу не показуватимете, принаймні спершу. Ви маєте сумніватися, як учинити. Очевидно, що книжку взяла Тесса — і взяла незаконно. Потім вона потрапила у ваші руки, причому про це нічого не сказано в заповіті, так що ви на неї жодних законних прав теж не маєте. Книжка належить бібліотеці Мемфіса, але минуло вже тридцять років, тож кого це хвилює? І, звісно, вам потрібні гроші.

— Отже, я матиму виставити Тессу злодійкою?

— Це просто легенда, Мерсер.

— Ну, знаєте, мені не хочеться зводити наклеп на власну покійну бабусю.

— Ключове слово тут — «покійну». Тесса померла одинадцять років тому, і вона нічого не крала. Цю легенду почує лише Кейбл.

Мерсер поволі взяла другу книгу, «Кривавий меридіан» Кормака Мак-Карті, опублікований видавництвом Random House у 1985 році — теж перше видання в блискучій суперобкладинці.

— А ця скільки коштує?— запитала вона.

— Ми кілька тижнів тому заплатили чотири тисячі доларів.

Відклавши книгу, Мерсер узяла третю. То був «Лоунсом-Дав» Ларрі Мак-Мертрі, випущений знов-таки в 1985 році видавництвом Simon & Schuster. Видно було, що книжка не раз змінювала власників, проте суперобкладинка збереглася чудово.

— Тут дещо інша історія,— повідомила Елейн. — «Саймон і Шустер» розраховували на великий попит, і перший тираж становив близько сорока тисяч, тому перших видань у колекціонерів є чимало, і це, звісно, знижує їх вартість. Ми за неї виклали п’ятсот баксів, а потім наділи на неї нову суперобкладинку, щоб подвоїти вартість.

— То суперобкладинка тут підроблена?

— Авжеж. У цьому бізнесі таке трапляється повсякчас, принаймні серед безпринципних ділків. Майстерно підроблена суперобкладинка може значно підвищити ціну видання. Ми знайшли вмілого фальсифікатора.

Мерсер знову звернула увагу на слово «ми» й дивом дивувалася, якою ж масштабною була операція. Поклавши книгу, вона надпила води.

— То я матиму згодом продати їх Кейблові? Мені не надто хочеться сплавляти підробки.

— Суть плану в тому, Мерсер, що ці книги мають допомогти вам поближче підібратися до Кейбла. Спершу просто згадайте про них у розмові. Дайте зрозуміти, що сумніваєтеся, що з ними робити. З погляду моралі продавати їх недобре, адже вони дійсно вам не належать. Потім покажіть йому одну чи дві з них і подивіться, як він відреагує. Не виключено, що він покаже вам свою колекцію в підвалі або сховищі, чи що там у нього внизу. Хтозна, куди приведе ця розмова. Нам треба, щоб ви проникли у його світ, Мерсер. Він може скористатися шансом і купити «Засудженого» чи «Кривавий меридіан» — а може, вони вже є в його колекції. Якщо в нас склалося про нього правильне уявлення, то йому має сподобатися таке не зовсім законне походження книг і він захоче їх придбати. Перевірмо, наскільки чесно він з вами поведеться. Ми знаємо, скільки коштують ці книжки. Чи спробує він схитрувати й занизити ціну? Усяке може бути. Гроші тут не важливі. Головне, щоб ви стали бодай якою маленькою частинкою його тіньового бізнесу.

— Не сказала б, що я в захваті від цієї ідеї.

— Але від цього ніхто не постраждає, Мерсер, і все засновано на легенді. Ми законно придбали ці книжки. Якщо він їх купить, ми отримаємо назад свої гроші, а якщо він згодом їх перепродасть, то отримає назад свої. У цьому плані немає нічого ганебного чи аморального.

— Гаразд, але я не впевнена, що зможу правдоподібно зіграти свою роль.

— Та годі вам, Мерсер. Ви письменниця — отже, живете у світі, створеному вашою уявою. Просто створіть іще один такий світ.

— Моя уява зараз не надто продуктивна.

— Мені шкода це чути.

Мерсер знизала плечима й відпила води. Вона дивилися на книги, і в голові в неї крутилися різні сценарії. Нарешті вона запитала:

— Що може піти не так?

— Ну, теоретично можливо, що Кейбл зв’яжеться з бібліотекою Мемфіса й спробує пронюхати щось про ці книжки, але то дуже велика структура, і йому нічого не вдасться з’ясувати. Минуло вже тридцять років, усе змінилося. Вони щороку втрачають близько тисячі книжок через те, що хтось їх не повернув, і, як і в будь-якій звичайній бібліотеці, там не надто прагнуть розшукувати ці книжки. До того ж Тесса дійсно брала там багато книг.

— Ми щотижня ходили з нею в бібліотеку.

— От бачите, все збігається. Він ніяк не зможе докопатися до істини.

Мерсер взяла «Лоунсом-Дав» і запитала:

— А що, як Брюс помітить, що суперобкладинка підроблена?

— Ми про це думали й не впевнені, чи слід її використовувати. Минулого тижня ми показали книгу двом старим дилерам, яким усяке траплялося бачити, і обидва не помітили підробки. Але ви маєте рацію: ризикувати тут дійсно не варто. Почніть із двох перших, але не показуйте їх одразу, а тягніть час, ніби сумніваєтеся, як правильно вчинити. Це буде для вас моральна дилема — подивимося, що Кейбл вам порадить.

Прибравши книги в полотняну сумочку, Мерсер вирушила назад на пляж. Був відлив і штиль, і пісок був залитий світлом повного місяця. Крокуючи до котеджу, вона зачула голоси, які поволі гучнішали, і незабаром, за півдороги до дюн, вона побачила зліва молоду пару, що кохалася на пляжному рушнику. Їхній пристрасний шепіт раз у раз переривали зітхання й хтиві стогони. Мерсер ледь не зупинилася, щоб почекати кульмінації останнього поштовху, але насилу покрокувала далі, вбираючи звуки, що долинали їй услід.

Її переповнювала заздрість: як же давно вона сама не відчувала чогось подібного.

V

Усього за п’ять тисяч слів і три розділи другий новий роман раптово скінчився, бо Мерсер утомилася від своїх персонажів, а сюжет їй набрид. Пригнічена й навіть трохи зла на себе й на цю писанину, вона надягла найвідвертіше бікіні зі своєї зростаючої колекції та вирушила на пляж. Була лише десята ранку, але Мерсер із досвіду знала, що полуденного сонця краще уникати. З дванадцятої до п’ятої було просто нестерпно спекотно, навіть у воді. Мерсер уже встигла непогано засмагнути й тепер турбувалася радше про те, щоб не перестаратися із засмагою. Близько десятої вона зауважила, що пляжем пробігається високий незнайомець приблизно одного з нею віку. Він біг босоніж крайкою води, і його високе й худорляве тіло блищало від поту. Вочевидь, він був спортсменом: виразний прес, ідеальні біцепси й литки не лишали щодо цього сумнівів. Біг він легко й граційно і, як упевнила себе Мерсер, трошечки уповільнювався, коли вона опинялася в його полі зору. Минулого тижня вони принаймні двічі зустрілися поглядами, і Мерсер була переконана, що настав час для знайомства.

Поставивши свою парасольку й складаний стілець, вона намастилася сонцезахисним кремом, раз у раз позираючи на південь: бігун завжди з’являвся з південного боку, де розташовувалися Ritz і дорогі багатоквартирники. Постеливши свій пляжний рушник, Мерсер розтяглася на сонці, наділа сонячні окуляри й солом’яний капелюх і стала чекати. Як і завжди в будні, пляж був практично безлюдний. Її план полягав у тому, щоб, побачивши незнайомця здалека, невимушено попрямувати до води й дійти до крайки саме тоді, коли він там пробігатиме. Вона привітається нейтральним «Доброго ранку», як міг би зробити й будь-хто інший із постійних відвідувачів цього найдоброзичливішого пляжу. Мерсер чекала, спершись на лікті й намагаючись не думати про себе як про чергову горе-письменницю. П’ять тисяч слів, які вона щойно видалила, були найгіршим, що коли-небудь виходило з-під її пера.

Він жив тут уже щонайменше десять днів, а це було забагато для перебування в готелі: можливо, він зняв на місяць якусь квартиру.

Мерсер гадки не мала, про що їй далі писати.

Він завше був один, але звіддаля їй не було видно, чи має він обручку.

За п’ять років її персонажі так і не стали живими, стиль був таким само незграбним, а всі ідеї — такими дурними, що вона сама їх відкидала. Мерсер дедалі більше утверджувалася в думці, що вже ніколи не закінчить жодного роману.

Задзвонив її мобільник, і, натиснувши кнопку прийому, вона почула голос Брюса:

— Сподіваюсь, не відриваю генійку від роботи?

— Зовсім ні, — запевнила Мерсер, подумавши, що насправді лежить на пляжі практично гола, збираючись спокусити незнайомця.— Я саме взяла перерву.

— Гаразд. Послухайте, у нас сьогодні автограф-сесія, і я трохи тривожуся, чи достатньо прийде людей. Письменник невідомий, і це його перший роман, до того ж не дуже хороший.

«Як він виглядає? Скільки йому років? Натурал чи гей?» — ураз подумала Мерсер, але натомість спитала:

— То он як ви продаєте книги: скликаєте на допомогу всіх знайомих письменників?

— Саме так! А Ноель влаштовує незаплановану вечерю в нашому будинку — звісно, на честь цього письменника. Будемо лише ми, він, Майра з Лі — і ви. Має бути весело. Що скажете?

— Дайте-но звірюся з розкладом. Так, я вільна. О котрій годині?

— О шостій, і одразу по тому — вечеря.

— Одягатися можна неформально?

— Та годі вам — ви ж на пляжі! Тут усе дозволено: хоч босоніж приходьте.

Об одинадцятій сонце розжарило пісок, а легенький бриз кудись зник. Вочевидь, для пробіжки було надто спекотно.

VI

Письменника звали Рендалл Залінскі, і швидкий пошук в інтернеті мало що прояснив: його стисла біографія була навмисно написана туманно, аби створити враження, ніби автор здобув свої непересічні знання тонкощів усіх видів тероризму й кіберзлочинності, працюючи у світі «темного шпигунства». У його романі розповідалося про футуристичне зіткнення між США, Росією й Китаєм. Двохабзацна анотація була до сміхоти сенсаційною, і в Мерсер уже тільки через це зникло бажання читати далі. На підфотошопленій світлині красувався білий чоловік, якому на вигляд було трохи за сорок. Про дружину чи сім’ю нічого сказано не було. Жив Рендалл у Мічигані і, звісно, працював там над своїм новим романом.

Його автограф-сесія мала стати третьою, яку Мерсер відвідала в «Бей-Букс». Перші дві викликали в неї болючі спогади про власне перерване турне семирічної давності, і вона вирішила надалі їх не відвідувати чи принаймні старатися уникати. Однак зробити це було непросто. Автограф-сесії були добрим приводом потинятися магазином, а це було частиною її роботи, якою Елейн настійно радила не нехтувати. До того ж сказати Брюсові, ніби вона надто зайнята, щоб являтися на події якихось авторів, було практично неможливо, особливо після його дзвінка з особистим запрошенням.

Майра мала рацію: магазин мав багатьох відданих відвідувачів, і Брюс Кейбл умів забезпечити пристойну явку. Коли Мерсер прийшла, нагорі біля перекусної вже зібралося з чотири десятки людей. З нагоди заходу столики й стелажі було відсунуто назад, аби звільнити місце для стільців, абияк розставлених навколо невеличкого подіуму.

О шостій відвідувачі розсілися по місцях, жваво балакаючи. Більшість пила дешеве вино з пластикових стаканчиків, і всі, вочевидь, почувалися досить розслаблено й непогано проводили час. Майра й Лі сіли в першому ряду, на відстані витягнутої руки від подіуму, з таким виглядом, ніби найкращі місця завжди були зарезервовані для них. Майра сміялася й базікала принаймні з трьома людьми водночас. Лі тихо сиділа поруч, посміюючись, коли потрібно. Мерсер стояла осторонь, спершись на стелаж, ніби їй було не місце серед цієї публіки. Більшість присутніх становили сиві пенсіонери, і вона знов помітила, що була наймолодшою серед відвідувачів. Утім, атмосфера була приємна й затишна: невеличкий натовп книголюбів зібрався насолодитися спілкуванням із новим письменником.

Мерсер зізналася собі, що відчуває заздрість. Якби вона дописала свою кляту книгу, то теж могла би влаштувати турне й привабити нових шанувальників. Але потім вона подумала про своє минуле турне й згадала, яким коротким воно виявилося. Це змушувало її віддати належне таким магазинам, як «Бей-Букс», і таким людям, як Брюс Кейбл, які не шкодували сил, щоб підтримувати цікавість відвідувачів.

Брюс вийшов на подіум, привітав присутніх і радо, не скуплялись на епітети, відрекомендував їм Ренді Залінскі. Роки, які той провів у «розвідувальних колах», дали йому рідкісні знання про незримі небезпеки, що чатують за кожним рогом. І так далі, і таке інше.

Залінскі був схожий радше на шпигуна, ніж на письменника. Замість звичних вицвілих джинсів і м’ятої куртки на ньому був дорогий темний костюм і біла сорочка без краватки. Красиве засмагле обличчя — поголене ідеально гладко. Обручки не було. Він говорив експромтом півгодини, розповідаючи страхітливі історії про майбутні кібервійни і про те, як США здає позиції в протистоянні зі своїми противниками — росіянами і китайцями. Мерсер уже підозрювала, що ці ж історії їй доведеться слухати за вечерею.

Вочевидь, Залінскі був у турне наодинці, і Мерсер, замислившись, вирішила, що хлопець має певний потенціал — шкода, що він зупинився в місті всього на одну ніч. Вона згадала чутки про те, що Брюс буцімто полював на молоденьких письменниць, а Ноель — на письменників. «Письменницька кімната» у їхній вежі нібито використовувалася для нічних забав. Після знайомства з цією парою Мерсер у це якось не вірилося.

Коли Залінскі закінчив говорити, публіка поаплодувала, а тоді вишикувалася в чергу перед столом, де лежали стоси примірників його книжки. Мерсер не хотіла її купувати й не збиралася читати, але вибору не лишалося. Вона згадала, якою тортурою було сидіти одній за столом, відчайдушно сподіваючись, що хтось придбає її книгу. До того ж вона мала провести наступні три години в товаристві цього автора. Отже, Мерсер почувалася зобов’язаною купити книгу, тому терпляче стояла в черзі. Майра помітила її та завела бесіду. Коли дійшла їхня черга, вони відрекомендувались автору й спостерігали, як той шкрябає свої автографи на їхніх примірниках.

Коли вони спускалися сходами, Майра трохи заголосно пробурмотіла:

— Тридцять баксів псу під хвіст. Я її навіть і не розгорну.

Мерсер хихикнула:

— Я теж, зате наш книготорговець задоволений.

Унизу Брюс шепнув їм:

— Ноель удома — можете одразу йти туди. Гаразд?

Мерсер, Майра й Лі покинули магазин і пройшли чотири квартали до особняка.

— Ви вже бували тут?— запитала Майра.

— Ні, але читала книгу про будинок.

— Там є на що подивитися, а до того ж Ноель — просто ідеальна господиня.

VII

Будинок дуже нагадував Ноелін магазин, адже був повний сільських меблів і пишно прикрашений. Провівши для Мерсер невеличку екскурсію першим поверхом, Ноель побігла на кухню перевірити щось у духовці. Майра, Лі та Мерсер вирушили з напоями на задню веранду, де хиткий вентилятор давав хоч якусь прохолоду. Вечір видався душний, і Ноель попередила, що вечерятимуть вони всередині будинку.

Утім, вечеря пішла не за планом: Брюс прибув один і повідомив, що їхній гість, пан Залінскі, страждає на мігрень і в нього саме трапився напад. Ренді передавав свої вибачення, але мусив відлежатися в темному готельному номері. Тільки-но Брюс добув собі напій і приєднався до них, як Майра взялася за пана Залінскі:

— Прошу повернути мені тридцять доларів,— заявила вона, і було неясно, чи вона жартує.— Я не читатиму його книгу навіть під дулом пістолета.

— Ти краще подумай,— відгукнувся Брюс.— Якщо моя маленька книгарня почне повертати гроші, ти будеш винна мені цілий статок.

— Отже, всі продала остаточні?— уточнила Мерсер.

— Ясна річ.

— Гаразд, якщо ти й надалі збираєшся змушувати нас купувати книжки, то хоча б запрошуй якихось пристойних авторів,— не вгамовувалася Майра.

Брюс посміхнувся й поглянув на Мерсер.

— Ця розмова в нас трапляється принаймні тричі на рік. Майра, королева бульварного чтива, терпіти не може більшість інших комерційних письменників.

— От і неправда!— відрізала Майра.— Я терпіти не можу книжки про шпигунів і все це військове лайно. Я не торкатимуся цієї книжки, і мені не треба, щоб вона захаращувала мій будинок. Я продам її тобі назад за двадцять баксів.

— Як же, Майро,— втрутилася Лі.— Ти ж завжди кажеш, що любиш безлад.

Тут на веранду вийшла Ноель із келихом вина. Вона турбувалася про Залінскі й запитала, чи не варто викликати до нього їхнього знайомого лікаря. Брюс відповів, що не треба, бо Залінскі— дужий хлопець і сам може про себе подбати.

— Він мені здався вельми нудним,— додав Брюс.

— А книга його як? — запитала Мерсер.

— Я читав по діагоналі. Забагато всіляких технічних деталей. Автор ніби хоче весь час показати, як добре розбирається в технологіях, ґаджетах і даркнеті. Я кілька разів відкладав книгу.

— А мене ви й розгорнути її не змусите,— відгукнулася Майра зі сміхом.— І, чесно кажучи, я не надто бажала з ним вечеряти.

Лі нахилилася вперед і поглянула на Мерсер:

— Бачите, люба, до цієї братії ніколи не можна повертатися спиною.

— Ну, якщо тепер перспектива вечері не так тебе лякає, ходім же їсти,— запропонувала Ноель.

У широкому проході десь між верандою й кухнею стояв прикрашений господинею темний круглий дерев’яний стіл напрочуд сучасного вигляду. Усе інше було старовинним: від приземкуватих крісел із м’якою оббивкою до прекрасних французьких столових приладів і великих глиняних тарілок. Тут усе теж виглядало так, ніби перекочувало в життя прямо зі сторінок якоїсь із її книг, і все було таке гарне, що його навіть не хотілося використовувати за призначенням.

Коли гості розсілися й наповнили келихи, Мерсер звернулася до Ноель:

— Я подумала, і, напевно, таки куплю той письмовий стіл.

— Він ваш. Мені довелося повісити на нього бирку «Продано», бо він дуже багато кому з покупців подобався.

— Це мене трохи розорить, але він просто мусить стати моїм.

— І ви вірите, що він допоможе вам подолати творчу кризу?— запитала Майра.— Якийсь старий французький стіл?

— А хто казав, що в мене творча криза?— своєю чергою поцікавилася Мерсер.

— А як ви називаєте той стан, коли не знаєте, про що писати?

— Ну, може, «тимчасова втрата натхнення»?

— Брюсе? Ти в нас експерт!

Брюс тримав велику салатницю, з якої Лі накладала собі порцію.

— «Криза» звучить надто категорично. Мені більше подобається «тимчасова втрата натхнення». Але кого хвилює моя думка? Це ви тут усі літератори-красномовці.

Майра раптом зареготала й випалила:

— Лі, пам’ятаєш, як ми написали три книжки за місяць? Наш паскудний видавець відмовлявся нам платити, і наша агентка сказала, що ми не можемо звертатися до інших видавців, бо за контрактом винні тому поганцю ще три книги. І от ми з Лі вигадали три кошмарних сюжети — серйозно, гірше не придумаєш,— і я весь місяць щодня по десять годин тарабанила на друкарській машинці.

— Проте в нас напоготові вже була чудова ідея,— додала Лі, передаючи салатницю.

— Так, так,— підтвердила Майра.— Ми мали просто найкрутішу ідею для напівсерйозного роману, але й на гадці не мали віддавати її цьому придуркові. Нам треба було закрити цей ідіотський контракт і знайти нормального видавця, який оцінив би всю геніальність нашої блискучої ідеї. Ця частина задуму вдалася — однак минуло два роки, і ті три страшні книги досі продавалися величезними тиражами, а наш шедевральний роман провалився. От і думай.

— Я тільки думаю, мені б хотілося його перефарбувати — той стіл, — повернулася до попередньої теми Мерсер.

— Ми з вами поглянемо на різні кольори й підберемо ідеальний для вашого котеджу,— пообіцяла Ноель.

— А ти вже бачила котедж:? — запитала Майра з удаваним подивом.— А ми ні. Мерсер, коли ми побачимо котедж?

— Скоро,— запевнила її Мерсер.— Я неодмінно запрошу вас на вечерю.

— Розкажи їм хороші новини, Ноель,— нагадав Брюс.

— Які хороші новини?

— Не будь такою скромною. Кілька днів тому багата пара з Техасу скупила весь Ноелін інвентар. Магазин майже порожній.

— Шкода, що вони не колекціонують книги,— зітхнула Лі.

— Ваш стіл я зберегла,— зауважила Ноель, звернувшись до Мерсер.

— Ноель збирається закрити магазин на місяць, щоб зганяти у Францію й поповнити інвентар.

— Вони дуже приємні люди й чудово розбираються в антикваріаті. Ми домовилися зустрітися в Провансі й разом вирушити за покупками.

— Це, напевно, буде весело,— промовила Мерсер.

— А не хочете до мене приєднатись?— запропонувала Ноель.

— А справді, чом би й ні, — схвалила Майра. — Вашому роману все одно ніщо не зашкодить.

— Ну Майро,— докірливо промовила Лі.

— А ви були в Провансі?— поцікавилася Ноель.

— Ні, але давно хотіла побувати. А як довго ви там пробудете?

Ноель знизала плечима, ніби ніяких чітких термінів не було.

— Мабуть, десь із місяць.

Вона перезирнулася з Брюсом, ніби це запрошення було спонтанним і не обговорювалося заздалегідь.

Мерсер помітила це й сказала:

— Знаєте, я все ж краще прибережу гроші на той письмовий стіл.

— Правильний хід, — схвалила Майра.— Краще лишайтеся тут і пишіть. Утім, вам мої поради ні до чого.

— Це точно,— тихо погодилася Лі.

Вони пустили по колу велике блюдо з ризото з креветками і кошик із хлібом. Тільки-но всі взялися жувати, як Майрі закортіло пошукати проблем на свою голову.

— Панове, якщо дозволите, маю пропозицію, — заявила вона з набитим ротом, не припиняючи жувати.— Вона дуже незвична, і я ніколи ще такого не робила, але тим воно й краще — адже завжди весело спробувати щось нове й незвідане. Тут і зараз, просто за цим столом ми повинні здійснити літературну інтервенцію. Мерсер, ви тут уже скільки?— місяць, а так і не написали жодного слова, яке можна було б продати. І я, правду сказати, починаю втомлюватися від ваших бідкань про відсутність прогресу в роботі над романом. Отже, ні для кого не секрет, що у вас немає сюжету, і, зважаючи на те, що ви не публікувалися скільки вже років — десять?..

— Ну, ближче до п’яти.

— Не важливо. Ясно як божий день, що вам потрібна допомога. Тому я пропоную, щоб ми як ваші нові друзі допомогли вам із сюжетом. Подивіться лишень, які таланти зібралися за цим столом! Нам точно вдасться спрямувати вас у правильне русло.

— Що ж, гірше все одно вже не стане,— зітхнула Мерсер.

— От і я про те ж,— підхопила Майра.— Покладіться на нас.— Вона відпила пива з пляшки.— Так от, у цілях нашої інтервенції ми маємо з’ясувати деякі фактори. Насамперед слід вирішити, чи ви хочете писати серйозну прозу, яку ніхто з видавців не візьме — та чого там, навіть Брюс не зможе її продати,— або ж щось більш ходове. Я читала ваш роман і ваші оповідання й анітрохи не здивована, що їх не розкуповували. Ви не ображайтеся, гаразд? Це все ж таки інтервенція, тож нам потрібна лише правда, якою бридкою вона б не була. Згода? Усі готові говорити навпростець?

— Авжеж!— посміхнулася Мерсер.

Усі інші кивнули. Ідея всім подобалася.

Набивши рота салатом, Майра продовжила:

— Ну дивіться, люба моя: ви чудово пишете. Від деяких ваших речень у мене просто перехоплювало дух — може, це й не той ефект, який має викликати добре побудоване речення, але у вас є дар, і мені здається, що ви могли б писати в будь-якому жанрі. То що оберете: серйозну літературу чи масову?

— А чи не можна їх поєднати?— поцікавився Брюс, який явно насолоджувався тим, що відбувається.

— Деяким авторам це вдається,— відповіла Майра,— але більшості— ні.— Вона поглянула на Мерсер і пояснила:— Ми про це сперечаємося вже років десять, із першої ж нашої зустрічі. Проте припустімо, що вам навряд чи вдасться створити літературний шедевр, який приведе в захват критиків і водночас принесе чималі гонорари. Тут, до речі, немає жодної заздрості. Я більше не пишу, тож моя літературна кар’єра вже скінчилася. Я не дуже розумію, чим зараз займається Лі, але очевидно, що вона нічого не публікує.

— Ну Майро...

— Значить, можна сміливо стверджувати, що її кар’єра — теж у минулому. Отже, нам усе одно: ми старі й маємо купу грошей, тому ні про яку конкуренцію не йдеться. Ви ж молода й талановита, і у вас будуть перспективи, якщо ви тільки з’ясуєте, що саме вам треба писати. У цьому й полягає мета нашого втручання. Ми просто хочемо вам допомогти. До речі, Ноель, це ризото — просто чудове.

— Я маю щось відповісти?— запитала Мерсер.

— Ні, це інтервенція: ви маєте сидіти й слухати, як ми перемиваємо вам кісточки. Брюсе, ти перший. Що має писати Мерсер?

— Я хотів би спершу запитати, що вона читає.

— Усе, що написав Ренді Залінскі,— відповіла Мерсер, викликавши дружний сміх.

— Бідний хлопець мучиться з мігренню, а ми тут насміхаємося над ним за вечерею,— зауважила Майра.

— Помилуй нас Господь,— тихо промовила Лі.

— Які три останні романи ви прочитали?— запитав Брюс.

Мерсер зробила ковток вина й секунду подумала, а тоді відповіла:

— Мені сподобався «Соловей» Крістін Ханни — він, здається, добре продавався.

— Авжеж,— погодився Брюс.— Зараз досі продаються примірники в м’якій обкладинці.

— Мені теж сподобався,— відгукнулася Майра.— Але книжками про Голокост на життя не заробиш. До того ж, Мерсер, що ви знаєте про Голокост?

— Я й не казала, що хочу про нього писати. Крістін написала вже двадцять книг, і всі різні.

— Не думаю, що їх можна зарахувати до високої літератури,— заявила Майра.

— А ти впевнена, що здатна розпізнати високу літературу?— поцікавилася Лі зі зловтішною посмішкою.

— Це удар нижче пояса, Лі?

— Авжеж.

Брюс повернув розмову в попереднє русло:

— А інші два романи?

— «Котушка синіх ниток» Енн Тайлер — одна з моїх улюблених,— і «Лароз» Луїзи Ердрік.

— Усі троє — дівчата,— зазначив Брюс.

— Так, я рідко читаю книжки, написані чоловіками.

— Цікаво — і розумно, адже десь сімдесят відсотків усіх романів купують жінки.

— І всі ці три авторки добре заробляють на продажах, чи не так?— запитала Ноель.

— Точно,— підтвердив Брюс.— Усі три пишуть чудові книги, які добре продаються.

— Бінґо!— вигукнула Мерсер.— Це і є моя мета.

Брюс поглянув на Майру і сказав:

— От і маєш. Твоя інтервенція приносить плоди.

— Не поспішай. Як щодо детективів?— поцікавилась Майра.

— Не дуже,— відгукнулася Мерсер.— У мене мозок не працює в цьому напрямі: я недостатньо винахідлива, щоби спочатку розкидати підказки, а потім повертатися до них, підводячи до розгадки.

— Трилери?

— Теж не моє: не вмію закручувати сюжет.

— Шпигунські романи?

— У мені забагато дівчачого.

— Романи жахів?

— Та годі вам: я вночі лякаюся власної тіні.

— Любовні романи?

— Не володію матеріалом.

— Порнографія?

— Я незаймана.

— Порнографія вже не продається,— зауважив Брюс.— В інтернеті можна знайти що заманеться.

Майра гірко зітхнула:

— Так... а були ж деньки. Двадцять років тому ми з Лі у своїх романах таку спеку влаштовували!.. Наукова фантастика? Фентезі?

— Навіть у руки не брала.

— Вестерн?

— Боюся коней.

— Роман про політичну інтригу?

— Боюся політиків.

— Ну от ми й визначилися: вам суджено писати історичні романи про проблемні сім’ї. Починайте працювати. Надалі ми чекатимемо від вас якогось прогресу.

— Завтра вранці одразу ж розпочну,— пообіцяла Мерсер.— І дякую.

— Та чого там,— відгукнулася Майра.— І коли вже ми тут почали втручатися в чиїсь справи — хто-небудь бачив Енді Адама? Я питаю через Те, що кілька днів тому натрапила в продуктовому на його колишню, і вона, схоже, вважає, що в нього кепські справи.

— Простіше кажучи, він у запої,— підказав Брюс.

— Ми можемо йому якось допомогти?

— Навряд чи,— відповів Брюс. — Енді зараз — звичайнісінький п’яниця, і доки він сам не вирішить протверезіти, то ним і залишатиметься. Видавець, схоже, заверне його останній роман, а це лише погіршить ситуацію. Я про нього турбуюся.

Мерсер дивилася на Брюсів келих. Елейн кілька разів згадувала, що Кейбл надто полюбляє випити, але Мерсер нічого такого за ним не помічала. Як на вечері в Майри й Лі, так і зараз він потихеньку потягував вино з келиха, підливав рідко й цілком себе контролював.

Коли закінчилось обговорення Енді, Майра коротко розповіла, що останнім часом відбувалося в житті інших їхніх друзів. Боб Кобб плавав на вітрильнику навколо Аруби в Карибському морі. Джей Арклруд був у Канаді, де на якийсь час оселився в будиночку на окраїні, який належав його другові. Емі Слейтер поралася зі своїми дітлахами, один із яких грав у дитячий бейсбол. Брюс помітно притих: він уважно слухав усі плітки, але сам не ділився жодною.

Ноель, схоже, була рада, що незабаром зможе на місяць утекти з флоридської спеки. За її словами, у Провансі було хоч і спекотно, але не так волого. Після вечері вона ще раз запропонувала Мерсер поїхати з нею — якщо не на місяць, то хоча б на тиждень. Мерсер подякувала, але сказала, що справді мусить узятися за свій роман. До того ж її теперішнє фінансове становище було не найкращим і вона хотіла заощадити кошти для покупки столу.

— Він нікуди не подінеться, люба,— запевнила її Ноель.— Я триматиму його для вас.

Майра і Лі пішли о дев’ятій і попрямували додому пішки. Мерсер допомогла Брюсові й Ноель на кухні й попрощалася ще до десятої. Коли вона йшла, Брюс потягував каву у вітальні, поринувши у книгу.

VIII

Другого дня по тому Мерсер вибралася в центр міста й пообідала в невеличкій перекусній із затіненим подвір’ям. Потім прогулялася Мейн-стрит і звернула увагу, що магазин Ноель зачинений. На дверях висіло рукописне оголошення про те, що власниця вирушила у Францію купувати антикваріат. Крізь вікно вітрини одразу впадав у вічі самотній стіл для письма, адже більше в залі нічого не було. Мерсер зайшла в сусідній магазин, привіталася з Брюсом і пішла нагору в перекуску, де замовила лате й улаштувалася на балконі, що виходив на Третю вулицю. Як вона й очікувала, Брюс незабаром до неї приєднався.

— Що привело вас у центр міста?— поцікавився він.

— Нудьга. Ще один безрезультатний день роботи.

— А я думав, Майра допомогла вам подолати творчу кризу.

— Якби ж то було так просто. Ви маєте кілька хвилин, щоб поговорити?

Брюс посміхнувся й сказав, що, звісно, має. Озирнувшись навколо, він зауважив, що якщо Мерсер хоче провадити якусь серйозну розмову, то пара за сусіднім столиком сидить надто близько до них.

— Ходімо вниз, — запропонував він.

Мерсер пройшла за ним у Залу перших видань, і Брюс зачинив двері.

— Напевно, питання досить серйозне?— запитав він, тепло всміхаючись.

— Радше делікатне,— відгукнулася вона й розповіла йому про старі Тессині книжки, «позичені» в публічній бібліотеці в Мемфісі в 1985 році. Розповідь, яку вона відрепетирувала з дюжину разів, звучала правдиво, і здавалося, що Мерсер дійсно мучать сумніви. Вона не здивувалася, що Брюса зацікавила її історія й книжки. Він уважав, що звертатися в бібліотеку в Мемфісі не варто. Звісно, там були б раді отримати назад свої книжки, але їх було списано як утрачені вже кілька десятиліть тому. До того ж у бібліотеці, напевно, і гадки не мають про те, наскільки вони цінні.

— Їх просто повернуть на полиці, звідки їх знову хто-небудь зможе вкрасти, — сказав він.— Повірте, нічого хорошого там на ці книги не чекає. Їх треба зберігати в надійному місці.

— Але ж вони не мені належать, щоб я могла їх продавати, хіба ні?

Брюс посміхнувся й знизав плечима, ніби йшлося про технічну дрібницю.

— Як там каже стара мудрість... що з воза впало, то пропало. У вас ці книжки вже понад десять років — як на мене, вони належать вам.

— Ну не знаю. Мені все ж здається, що в цьому є щось неправильне.

— А книжки в хорошому стані?

— Здається, так, проте я не фахівчиня. Я дбайливо з ними обходилася: рідко навіть їх чіпала.

— А можна мені їх побачити?

— Я не знаю. Це ж як перший крок: варто мені їх вам показати, і ми вже наблизимося до угоди.

— Ну дайте мені принаймні поглянути на них.

— Навіть не знаю. А у вашій колекції вже є якісь примірники цих книжок?

— Авжеж: я маю всі книги як Джеймса Лі Берка, так і Кормака.

Мерсер позирнула на стелажі, ніби хотіла в цьому переконатися.

— Вони не тут,— пояснив Брюс.— Я їх тримаю внизу, разом з іншими рідкісними виданнями. Солоне повітря й висока вологість швидко псують книги, тому все найцінніше я тримаю в сховищі з контрольованою температурою. Хочете поглянути?

— Може, якось іншого разу,— невимушеним голосом відгукнулася Мерсер: їй блискуче вдалося розіграти байдужість.— А ви не знаєте, скільки ці дві книжки можуть коштувати? Хоча б приблизно?

— Авжеж,— швидко відповів Брюс, ніби лише й чекав на це питання.

Він обернувся до комп’ютера, що був на столі, швидко набрав щось на клавіатурі й поглянув на екран.

— У 1998 році я купив перше видання «Засудженого» за дві з половиною тисячі доларів. За цей час вартість мала зрости десь удвічі. Усе залежить від стану, а його я зможу оцінити лише тоді, коли побачу книгу. Ще один примірник я купив у 2003 році вже за три з половиною тисячі.

Брюс далі прокручував коліщатко миші. Мерсер не було видно екран, але, вочевидь, колекція була досить солідна.

— Я маю один примірник «Кривавого меридіана», який купив у знайомого дилера в Сан-Франциско років десять тому — дев’ять, якщо бути точним. І заплатив я за нього... дві тисячі — але там був невеличкий дефект на суперобкладинці, і книжка було дещо потерта — зовсім не в ідеальному стані.

«То купи для неї підроблену суперобкладинку», — подумала Мерсер, яка тепер дещо розуміла в цьому бізнесі,— проте спромоглася вдати приємне здивування:

— Вони правда так багато коштують?

— Повірте мені, Мерсер: це моя улюблена частина бізнесу. Я на рідкісних книгах заробляю більше, ніж на нових. Вибачте, що вихваляюся,— я просто дійсно люблю цю справу. Якщо вирішите продати ваші книги, буду радий допомогти.

— У них на обкладинці є штрих-коди бібліотеки — це ж має знизити їхню цінність?

— Ні, це не проблема: їх можна видалити, і я знаю всіх реставраторів у нашому бізнесі.

«А також, мабуть, усіх фальсифікаторів».

— То як ви хочете, щоб я вам їх показала?— запитала Мерсер.

— Просто покладіть їх у сумку й принесіть сюди,— відгукнувся Брюс, але зупинився і, трохи подумавши, обернувся до неї й поглянув їй в очі.— Ні, знаєте, краще я заскочу до вас у котедж — тим більше, я й так хотів би на нього поглянути. Я багато років проїжджав повз, і мені він завжди здавався одним із найкрасивіших на всьому пляжі.

— Гаразд — я б і сама не хотіла кудись виносити ці книги.

IX

По обіді час тягнувся повільно, і Мерсер не змогла втриматися від спокуси подзвонити Елейн і повідомити їй новини. Їхній план просувався швидше, ніж вони очікували: Брюс одразу заковтнув наживку з книгами. Той факт, що Брюс незабаром мав відвідати котедж Мерсер, здавався навіть якимось фантастичним, принаймні Елейн.

— А де зараз Ноель?— запитала вона.

— Вочевидь, у Франції. Її магазин зачинено на невизначений термін, поки вона поповнює інвентар.

— Чудово!— промовила Елейн, яка знала, що напередодні Ноель вилетіла з Джексонвілла в Атланту, де о 18:10 сіла на літак Air France, що здійснював прямий переліт до Парижа. Вона прибула в Орлі за розкладом о 07:20 і о 10:40 вилетіла в Авіньйон. Там на неї вже чекав їхній співробітник. Він прослідував за нею, поки вона прямувала до своєї квартири на Рю д’Альже в старій частині міста.

Брюс прибув у котедж о кілька хвилин на сьому, а Ноель тієї миті вечеряла з прегарним джентльменом-французом у відомому маленькому ресторанчику La Fourchette на Рю Расін.

Мерсер визирала крізь жалюзі на передньому вікні, коли до котеджу під’їхав Porsche з відкидним верхом, який вона бачила на стоянці будинку Брюса й Ноель. Брюс тепер був одягнений у шорти кольору хакі й теніску. У свої сорок три він був худорлявий, стрункий і засмаглий, і хоча Мерсер нічого від нього не чула про заняття спортом, було очевидно, що він тримає себе у формі. Після двох довгих вечерь вона знала, що Брюс їсть мало, а випиває в міру — так само, як і Ноель. Вони зналися на їжі, проте споживали її маленькими порціями.

Брюс приніс пляшку шампанського: вочевидь, він не любив гаяти час. Його дружина/партнерка лишень учора поїхала, а він уже намірявся підкотити до нової потенційної пасії — принаймні так вирішила Мерсер.

Вона зустріла його біля дверей і показала йому будинок. На столику для сніданку, де вона намагалася писати свій роман, лежали дві книги.

— Отже, питимемо шампанське?

— О, це подарунок на новосілля — може, стане в пригоді.

— Я тоді поставлю в холодильник.

Брюс сів за столик й одразу ж став видивлятися на книги, мов зачарований.

— Можна я візьму?— нарешті запитав він.

— Звісно. Це ж звичайні старі бібліотечні книжки, хіба ні?— зі сміхом відгукнулася Мерсер.

— Зовсім ні,— промовив Брюс.

Він обережно взяв до рук «Засудженого» і погладив, мов рідкісну коштовність. Не розгортаючи книгу, він уважно оглянув суперобкладинку, лицевий і тильний боки, корінець. Потерши обкладинку, він тихо промовив, ніби до себе:

— Обкладинка першого видання, яскрава, не вицвіла, жодних дефектів,— Брюс повільно розгорнув книжку на обороті титулу.— Перше видання, надруковане видавництвом Університету штату Луїзіана у січні 1985 року,— він перегорнув ще кілька сторінок, а тоді згорнув книгу.— Прекрасний екземпляр! Я вражений. А ви її читали?

— Ні, але читала кілька детективів Берка.

— Ви ж ніби читаєте здебільшого авторок, а не авторів.

— Так, але це не строге правило. А ви з ним знайомі?

— О, так. Він двічі приїздив у мій магазин. Чудовий хлопець.

— То ви вже маєте два такі перші видання?

— Так, але повсякчас шукаю нові.

— А що ви робили б із цим моїм примірником, якби купили його?

— То він продається?

— Можливо. Я й не підозрювала, що вони такі дорогі.

— Я купив би його за п’ять тисяч, а потім спробував би перепродати вдвічі дорожче. Серед моїх клієнтів є серйозні колекціонери, і я знаю, що кілька з них залюбки її придбали б. Кілька тижнів ми торгуватимемося. Я почну скидати, але нижче семи тисяч не опущуся. Якщо продати її за таку ціну не вдасться, то поміщу її в підвал років на п’ять. Перші видання — це дуже хороші інвестиції, бо їх більше неможливо надрукувати.

— П’ять тисяч доларів,— повторила Мерсер, постаравшись зробити ошелешений вираз обличчя.

— Хоч зараз.

— А можна вторгуватися?

— Звісно, але шість — моє останнє слово.

— І ніхто ніколи не дізнається, звідки вони? Я маю на увазі: не можна буде якось за ними вийти на мене й Тессу?

Брюс розсміявся:

— Ну звісно ж, ні. Це мій світ, Мерсер, і я граю в цю гру вже двадцять років. Ці книги зникли кілька десятиліть тому, і ні в кого не буде жодних підозр. Я приватно запропоную їх своїм клієнтам, і всі будуть щасливі.

— І жодних записів немає?

— Ну а де вони можуть бути? Хто стане вести облік усіх перших видань у країні? Книги не лишають слідів, Мерсер. Чимало з них передаються як коштовності, тобто не завжди враховуються, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.

— Ні, не розумію.

— Вони не фігурують у заповітах.

— A-а, зрозуміло. А буває таке, що їх крадуть і перепродають?

— Буває. Я не стану купувати книжки надто сумнівного походження, проте неможливо з вигляду книги визначити, що вона крадена. От візьмімо «Засудженого». Перший тираж був маленьким, і з часом більшість книжок із нього зникла, а через це, як і зазвичай, зросла вартість тих, що збереглися в хорошому стані. Але на ринку досі є багато примірників, і всі вони ідентичні— чи принаймні були такими, коли їх надрукували. Багато з них переходять від одного колекціонера до іншого. Думаю, кілька з них було вкрадено.

— А можна я виявлю нетактовну цікавість і запитаю, яке перше видання — найцінніше у вашій колекції?

Брюс посміхнувся й на мить замислився.

— У цьому немає нічого нетактовного, але про такі речі треба говорити обережно. Кілька років тому я придбав за п’ятдесят тисяч ідеальний примірник «Ловця в житі». Селінджер рідко підписував цей свій шедевр, але той примірник він подарував своєму редакторові. Книжка багато років лишалася в родині цього редактора, і вони її майже не торкалися. Вона в ідеальному стані.

— А як вам вдалося її дістати? Пробачте — це просто приголомшливо.

— Про неї багато років ходили чутки, і джерелом їх, напевно, була сама родина редактора, яка відчула запах великих грошей. Я розшукав племінника редактора, прилетів у Клівленд і напосідав, доки не вмовив продати мені книгу. Вона ніколи не з’являлася на ринку, і, наскільки мені відомо, ніхто не знає, що вона в мене.

— А що ви робитимете з нею?

— Нічого. Просто триматиму у своїй колекції.

— А хтось бачив її?

— Ноель і кілька друзів. Якщо хочете, я залюбки вам її покажу — разом із рештою колекції.

— Було б чудово. Та повернімося до справи. Як щодо Кормака?

Брюс посміхнувся й узяв «Кривавий меридіан».

— А його ви читали?

— Намагалася: він надто жорстокий.

— Мені трохи дивує, що така людина, як Тесса, могла полюбляти читати Кормака Мак-Карті.

— Вона читала все підряд, що можна було знайти в бібліотеці.

Оглянувши суперобкладинку, Брюс промовив:

— На корінці кілька зморщок — мабуть, через старіння,— і фарби трохи зблякли. Загалом обкладинка в хорошому стані.

Він розгорнув книгу, оглянув форзац і уважно прочитав оборот титулу, а тоді перегорнув кілька сторінок — так повільно, ніби читає,— і, не відводячи очей від книжки, тихо вимовив:

— Я в захваті від цієї книги. Це п’ятий роман Мак-Карті й перший, у якому події відбуваються на Заході.

— Я подужала сторінок п’ятдесят,— зізналася Мерсер.— Така відверта, моторошна жорстокість.

— Авжеж,— погодився Брюс, продовжуючи гортати сторінки, ніби йому ті сцени насильства були до душі. Нарешті він акуратно згорнув книгу й сказав:

— Стан, як кажуть у наших колах, майже відмінний. Кращий, ніж у мого примірника.

— А скільки ви за нього заплатили?

— Дві тисячі, дев’ять років тому. Я готовий запропонувати вам за неї чотири тисячі і, напевно, просто залишу її в колекції. Чотири тисячі — це максимум.

— Отже, десять тисяч за дві книги — я й гадки не мала, що вони можуть стільки коштувати.

— Я знаюся на цій справі, Мерсер. Десять тисяч — це хороша ціна як для вас, так і для мене. То як вам моя пропозиція?

— Не знаю, мені треба ще подумати.

— Гаразд. Я не буду на вас тиснути. Але поки ви думаєте, будь ласка, дозвольте мені помістити їх у моє сховище. Як я вже казав, солоне повітря для них згубне.

— Звісно, беріть. Дайте мені кілька днів, і я визначуся.

— Не турбуйтеся: спішити нам нікуди. То як щодо шампанського?

— Так, звісно. Уже майже сьома.

— У мене є ідея, — сказав Брюс, підводячись і беручи книги.— Давайте вип’ємо на пляжі, а тоді трохи прогуляємось. Робота не дозволяє мені часто бувати на пляжі. Я люблю океан, але рідко навіть маю змогу його побачити.

— Гаразд,— погодилася Мерсер, трохи повагавшись.

Що може бути кращим за романтичну прогулянку берегом океану з чоловіком, який стверджує, що він одружений? Мерсер дістала зі столу невеличку картонну коробку й простягнула Брюсові, який поклав туди книги, поки Мерсер забирала з холодильника шампанське.

X

Прогулянка до Ritz і назад тривала годину, і коли вони повернулися в котедж, над дюнами вже загусали сутінки. Келихи були сухісінькі, і Мерсер, не гаючи часу, знов їх наповнила, а потім долучилася до Брюса, який уже встиг усістися в плетене крісло-гойдалку на терасі.

Під час прогулянки вони вже поговорили про його сім’ю: про раптову смерть батька, про спадщину, яка дозволила йому купити книжковий магазин, про матір, з якою він не бачився майже тридцять років, про те, що з сестрою він майже не спілкувався, з тітками, дядьками й кузенами не спілкувався зовсім, а дідусі й бабусі його давно померли. Мерсер своєю чергою розповіла стільки ж про себе, а на додачу поділилася з ним трагічною розповіддю про душевну хворобу своєї матері, через яку та опинилася в психлікарні. Про це вона ніколи й нікому досі не розповідала, але розмовляти з Брюсом було легко — і легко було йому довіряти. До того ж в обох були шрами від дитинства в проблемній сім’ї, а тому вони були ніби на рівних і могли вільно обмінюватися думками й обговорювати одне з одним свій досвід. З кожним новим одкровенням вони знаходили нові приводи посміятися.

На другому келиху шампанського Брюс промовив:

— Я не згоден із Майрою. Вам не слід писати про сім’ї. Ви це вже раз зробили — і зробили блискуче,— та того одного разу достатньо.

— Не хвилюйтеся: Майра — це, напевно, остання людина, до порад якої я стала б дослухатися.

— Та чи ви від неї не в захваті? Адже таких дивачок треба ще пошукати!

— Ні, поки не сказала б, що в захваті, проте вона починає мені подобатися. Чи в неї справді купа грошей?

— Хто її знає... Судячи з усього, вони з Лі живуть непогано. Написали разом уже сотню книг, і, до речі, Лі в написанні любовних романів брала набагато активнішу участь, ніж готова визнати. Деякі з їхніх книжок і досі непогано продаються.

— Це, мабуть, приємно.

— Мерсер, я добре знаю, як важко писати, коли геть не маєш грошей. Я особисто знаю багатьох письменників, і лише одиниці з них заробляють на продажах своїх творів достатньо, щоб цілком присвятити себе написанню книг.

— А отже, доводиться викладати: знаходиш якийсь університет, у якому можна отримувати стабільну зарплату. Я до такого вже двічі вдавалася, і, напевно, муситиму і втретє. З інших варіантів — хіба що продати нерухомість.

— Як на мене, це не для вас.

— Маєте якісь інші ідеї?

— Узагалі-то є в мене одна чудова ідея. Налийте-но мені ще, і матимете втіху почути довгу розповідь.

Мерсер дістала з холодильника пляшку й розлила по келихах залишки шампанського. Брюс, зробивши ковток і прицмокнувши, промовив:

— Я це й на сніданок пив би!

— Я теж, але каву пити набагато дешевше.

— Так от, була в мене якось дівчина — ще задовго до Ноель. Звали її Талія, чудова дівчина — гарна, талановита й неабияк довбанута. Десь два роки ми з нею то розходилися, то знов сходилися — сходилися дедалі рідше, адже вона поступово втрачала будь-який зв’язок із реальністю. Я нічим їй не міг допомогти, і мені боляче було бачити, як погіршується її стан. Але вона мала неабиякий письменницький хист і працювала над романом, який видавався надзвичайно перспективним. То була розповідь — здебільшого вигадана — про Чарльза Діккенса і його коханку — молоду актрису на ім’я Еллен Тернан. Діккенс двадцять років був одружений із Кетрін, жінкою дуже суворою як для вікторіанської епохи. Вона йому народила десятьох дітей, але попри цю явну фізіологічну сумісність, їхній шлюб виявився таким невдалим, що навіть здобув певну сумну славу. У сорок п’ять років Діккенс, який саме був чи не найзнаменитішою людиною в Англії, познайомився з вісімнадцятирічною Еллен, що прагнула стати успішною акторкою. Вони шалено закохалися одне в одного, і Діккенс залишив дружину й дітей (про розлучення в ті часи, звісно, не могло бути й мови). Не відомо, чи Діккенс і Еллен колись насправді жили разом, однак ходили навіть стійкі чутки, що вона від нього народила, але дитина померла під час народження. Хай там яким був їхній зв’язок, їм добре вдалося його приховати. Проте в романі Талії ця пара мала щонайбурхливіші стосунки, про які ведеться оповідь від імені Еллен, причому з усіма подробицями. Роман став геть заплутаним, коли Талія впровадила сюжетну лінію ще одного позашлюбного зв’язку, цього разу між Вільямом Фолкнером і Метою Карпентер. Фолкнер із нею познайомився, коли халтурив сценаристом у Голлівуді, і, судячи з усіх наявних свідчень, вони стали коханцями. Ці стосунки Талія також белетризувала, і дуже вдало. Але вона захотіла ще більше все ускладнити і ввела в роман іще одну любовну лінію між відомим письменником і його знайомою. Ходили чутки — які, втім, так і не підтвердилися і є, напевно, хибними, — нібито Ернест Гемінґвей мав нетривалий роман із Зельдою Фіцджеральд, коли вони проживали в Парижі. Як вам відомо, факти часто лише заважають хорошому сюжету, тому Талія вигадала власні факти й написала вкрай захопливу оповідь про те, як Ернест і Зельда крутили роман за спиною в Скотта. Отже, в книжці від розділу до розділу бурхливо розвивається то один, то інший із цих трьох сенсаційних літературних любовних зв’язків... Цього було просто забагато для однієї книги.

— Вона вам давала її читати?

— Так, значну частину написаного. Вона постійно змінювала сюжетні лінії й переписувала цілі розділи, і все ставало чимдалі заплутанішим. Вона просила в мене поради, я пропонував щось, і вона робила навпаки. Вона була одержима, два роки писала вдень і вночі. Коли в рукописі було вже більше тисячі сторінок, я припинив читати. Ми тоді багато сварилися.

— То що вийшло з цього рукопису?

— Вона його спалила. Якось подзвонила мені— геть навіжена — і сказала, що знищила його й не напише більше ані слова. А через два дні померла від передозування в Саванні, де вона тоді жила.

— Жах.

— Їй було лише двадцять сім, і такого таланту я ніде не бачив. Десь за місяць після похорону я написав її матері й досить делікатно запитав, чи не залишила Талія якихось паперів... Ні слуху ні духу, і про роман ніхто нічого не чув. Сумнівів бути не може: вона дійсно його спалила, а потім наклеїла на себе руки.

— Як жахливо.

— Так, справжня трагедія.

— То у вас не було копії?

— О, ні. Талія зазвичай на кілька днів привозила сюди рукопис і давала мені його читати, а сама тим часом далі працювала. Вона була одержима страхом, що її шедевр хтось може вкрасти, тому пильно його охороняла. Бідолаха страждала на параною, боялася всього підряд. Зрештою вона перестала приймати ліки й стала чути голоси, і я нічого не міг зробити. Чесно кажучи, на той час я вже намагався її уникати.

Десь хвилину вони сиділи мовчки, потроху потягували шампанське й міркували про цю трагедію. Сонце вже зайшло, і на терасі було темно. Обоє поки не насмілювалися згадувати про вечерю, але Мерсер готова була відмовитися. Для одного дня вони й так провели достатньо часу разом.

— Це чудова історія,— вимовила вона.

— Яка саме? Про Діккенса, Фолкнера, Зельду чи Талію? Матеріалу тут чимало.

— І ви його даєте на мою волю?

Брюс усміхнувся й знизав плечима:

— Ваша справа, що з ним робити.

— Але історії про Діккенса й Фолкнера правдиві, так?

— Так. Але найкраща з трьох усе ж та, що про Гемінґвея й Зельду. Париж 1920-х років, «утрачене покоління», таке собі барвисте історичне тло. Вони, звісно, були знайомі. Скотт і Гемінґвей приятелювали, випивали разом, і взагалі там усі американці тусувалися разом. Гемінґвей завжди був мисливцем за спідницями — чотири рази був одружений — і мав певні розпусні нахили. В умілих руках ця історія могла б вийти такою сороміцькою, що навіть Майрі вона б сподобалась.

— Не сумніваюся.

— Ви не надто захоплені.

— Просто не впевнена щодо історичної белетристики. Історія це чи вигадка? Мені чомусь здається, що це якось нечесно — втручатися в життя реальних людей і змушувати їх робити те, чого вони насправді не робили. Звісно, вони вже померли, але чи це дає право письменникам белетризувати їхнє життя? А особисте — й поготів.

— Хай там як, але таке пишуть весь час — і воно дуже непогано продається.

— Мабуть, мені просто здається, що це не зовсім моє.

— А ви їх читаєте: Фолкнера, Гемінґвея, Фіцджеральда?

— Тільки коли мені це справді необхідно. Намагаюся уникати в літературі померлих білих чоловіків.

— Я теж;. Вважаю за краще читати авторів, з якими я знайомий у житті.

Брюс осушив свій келих і поставив його на столик між ними:

— Мені вже час. Приємно було з вами прогулятися.

— Дякую за шампанське,— відповіла Мерсер.— Я вас проводжу.

— Я знаю, де вихід,— сказав він і, проходячи позаду неї, зупинився й легенько поцілував її в маківку.— До зустрічі.

— На добраніч.

XI

Наступного ранку о восьмій Мерсер сиділа за столиком для сніданку, на якому стояв відкритий ноутбук, і видивлялася на океан, поринувши в роздуми, які не змогла б висловити, навіть якби хотіла. Аж раптом задзвонив її мобільник: телефонувала Ноель із Франції, де була вже друга дня. Привітавши Мерсер жвавим «Бонжур!», вона перепросила за те, що відриває її від творчого процесу, й пояснила, що має важливу новину, а пізніше вже не матиме змоги зателефонувати. Ноель повідомила, що завтра в її магазин прийде майстер на ім’я Джейк і що він міг би зустрітися там із Мерсер. Джейк був її улюбленим реставратором і маляром і регулярно заходив у її магазин. Цього разу він мав перемонтувати шафу-гардероб у підвальній майстерні, і це було чудовою нагодою обговорити з ним, як пофарбувати письмовий стіл. Магазин буде зачинений і замкнений, але Джейк має свій ключ... І так далі. Мерсер подякувала, і вони трохи поговорили про те, як у Ноель ідуть справи у Франції.

Одразу ж по тому, як вони попрощалися, Мерсер зателефонувала Елейн Шелбі, яка була у Вашингтоні. Минулого вечора Мерсер надіслала їй електронною поштою довге повідомлення, де докладно описала події того дня й свої бесіди з Брюсом, тому Елейн була цілком у курсі прогресу їхньої справи. А тепер Мерсер раптом випала нагода потрапити в обидва підвали за один день.

Опівдні вона зателефонувала Брюсу й повідомила, що приймає його пропозицію щодо тих двох книг і що наступного дня приїде в місто, щоб зустрітися з Джейком, а також зайде в книжковий магазин забрати чек. До того ж, додала вона, їй справді хочеться поглянути на той екземпляр «Ловця в житі».

— Чудово,— сказав Брюс.— Пообідаємо потім разом?

— Авжеж.

XII

Елейн та її команда прибули після настання темряви, коли зустрічатися було вже запізно. Наступного ранку о дев’ятій Мерсер пройшла пляжем до дощатого настилу, що вів до їхнього багатоквартирника. Елейн сиділа на сходах із чашкою кави, зануривши босі ноги в пісок. Як завжди міцно потиснувши руку Мерсер, вона промовила:

— Чудова робота.

— Поки рано це казати,— зазначила Мерсер.

Вони пройшли в будинок, де на них чекали два чоловіки — Ґрем і Рік,— потягуючи каву за кухонним столом, на якому стояв якийсь великий ящик. Як Мерсер невдовзі дізналася, він містив пристрої, що були невід’ємною частиною їхнього ремесла: мікрофони, жучки, радіопередавачі й такі крихітні камери, що незрозуміло було, як вони можуть щось знімати. Ґрем і Рік стали витягати різні пристрої й розповідати про переваги, недоліки й функціонал кожного з них.

Елейн навіть не поцікавилася, чи згодна Мерсер начепити на себе приховану камеру. Вочевидь, вважалося, що це само собою зрозуміло, і Мерсер це дещо роздратувало. Слухаючи пояснення Ґрема й Ріка, вона відчула, що її якось млоїть. Нарешті вона не витримала:

— А це законно — ну, знаєте, знімати когось без дозволу?

— Це не протизаконно,— невимушено посміхнулась Елен, ніби даючи зрозуміти, що турбуватися про таке — просто смішно.— Це те саме, що сфотографувати кого-небудь у громадському місці. Для цього не треба ні дозволів, ні повідомлень.

Рік, старший із двох, додав:

— Телефонну розмову можна записувати, лише повідомивши про це співрозмовника, але жодних законів про заборону відеоспостереження уряд не приймав.

— Відеоспостереження дозволено провадити будь-коли й будь-де, крім приватного житла,— уточнив Ґрем.— Погляньте лишень на всі ці камери спостереження на будинках і біля тротуарів і парковок. Для них не треба ніяких дозволів.

Тут утрутилася Елейн, яка явно була серед них головною й мала в організації вищий статус, ніж Ґрем і Рік:

— Мені подобається цей шарф із пряжкою. Давайте спробуємо.

Мерсер тричі склала барвистий візерунчастий шарф, на вигляд досить дорогий, і накинула його собі на шию. Рік простягнув їй кільце-пряжку — золоту застібку, оздоблену малесенькими стразами,— і вона пропустила крізь нього кінці шарфа. Рік підійшов до Мерсер і, нахилившись так близько, що їй стало не по собі, розглянув застібку й постукав по ній крихітною викруткою.

— Ми вставимо камеру прямо сюди, і вона буде практично невидимою,— сказав він.

— Наскільки ж вона маленька?— запитала Мерсер.

Ґрем підняв руку й продемонстрував затиснутий між великим і вказівним пальцями крихітний пристрій, менший за родзинку.

— І це камера?— не повірила вона.

— Причому з високою роздільною здатністю. Зараз побачите. Дайте-но мені пряжку.

Мерсер витягла її й віддала Рікові. Вони з Ґремом наділи однакові хірургічні збільшувальні окуляри й схилилися над пряжкою.

— А ви домовилися, де обідатимете?— запитала Елейн.

— Ні, Брюс про це не казав. Я зустрічаюся з Джейком у Ноеліному магазині об одинадцятій, а потім одразу ж зайду до Брюса. Потім ми маємо пообідати, але де — я не знаю. То як працює ця штука?

— Ви нічого не матимете робити — просто поводьтесь як зазвичай. Рік і Ґрем увімкнуть камеру віддалено, а самі перебуватимуть у фургоні поруч із магазином. Звук камера не записує, бо замала, тож вас ніхто не чутиме. Ми не знаємо, що знаходиться в цих двох підвалах, тому постарайтесь якомога уважніше скрізь усе роздивитись і помітити будь-які двері, вікна й камери.

— І зверніть увагу, чи є датчики безпеки на дверях до підвалу,— вставив Рік.— Ми майже не сумніваємось, що дверей, які ведуть назовні, там немає. Судячи з усього, обидва підвали повністю розташовані під землею, і ззовні до них немає жодних сходів.

— Ми вперше — і цілком можливо, що востаннє — маємо змогу поглянути, що там унизу, — сказала Елейн.— Важливо все, але, звісно, наша мета — це рукописи. На вигляд це стоси паперів більшого формату, ніж звичайні книги.

— Я знаю, що таке рукопис.

— Так, звісно. Шукайте ящики, шафи — будь-які місця, де їх може бути сховано.

— А що, як Брюс помітить камеру?— занепокоєно спитала Мерсер.

Чоловіки одночасно гмикнули: таке було виключено.

— Не помітить, бо це просто неможливо, — запевнила Елейн.

Рік повернув Мерсер кільце-пряжку, і вона знову пропустила крізь нього кінці шарфа.

— Вмикаю,— повідомив Ґрем, швидко стукаючи клавішами на ноутбуці.

— Можете, будь ласка, підвестись і повільно обернутися кругом?— попросив Рік.

Вона зробила це, і Елейн із чоловіками стали пильно вдивлятися в екран.

— Приголомшливо!— промовила Елейн, радше сама собі, ніж комусь із присутніх.— Погляньте, Мерсер.

Мерсер, ставши біля столу, обличчям до вхідних дверей, глянула на екран і була вражена чіткістю зображення. Диван, телевізор, крісло й навіть дешевий килим перед нею — усе було видно абсолютно ясно.

— І це знімає ця крихітна камера!— вона не вірила своїм очам.

— Нічого складного, Мерсер,— сказала Елейн.

— Проте цей шарф не пасує ні до чого з мого гардероба.

— А що ви збираєтесь надягнути?— запитала Елейн, потягнувшись за сумкою, у якій виявилося ще з півдюжини шарфів.

— Мабуть, простий червоний сарафан. Нічого особливого,— відповіла Мерсер.

XIII

Впустивши Мерсер у магазин через передні двері, Джейк одразу їх замкнув. Відрекомендувавшись, він сказав, що знає Ноель уже багато років. Він мав грубі, мозолясті руки й сиву бороду, і в ньому легко було впізнати роботягу, який усе життя провів із молотками й іншими інструментами. Джейк трохи різкувато повідомив, що письмовий стіл уже стоїть у підвалі. Мерсер поволі, тримаючись на відстані, спустилася за ним по сходах, нагадуючи собі, що все, що зараз перед нею, знімається на камеру й буде проаналізовано. Страхуючи себе за допомогою поручнів, вона пройшла десять сходинок і опинилася в довгому захаращеному підвальному приміщенні. Воно, вочевидь, простягалося під всією наземною частиною магазину, яка була, як Мерсер добре знала, п’ятдесят метрів завдовжки і тринадцять завширшки — так само, як і сусідній книжковий магазин. Стеля була низька, не більше двох із половиною метрів, а гола бетонна підлога — ніяк не оброблена. Уздовж стін виднілися безладно звалені розібрані, зламані й недороблені деталі різноманітних меблів. Мерсер, поволі обертаючись, невимушено розглянулася навсібіч.

— То ось де Ноель зберігає найцінніше,— пожартувала вона, але Джейк не мав почуття гумору.

Підвал був добре освітлений, і в його дальньому кінці виднілося якесь приміщення. Але найважливішим, що помітила Мерсер, були двері в цегляній стіні між майстернею й сусіднім підвалом, де, на переконання Елейн Шелбі та її таємничої компанії, пан Кейбл тримав свій скарб. Стару темно-сіру стіну, вочевидь, фарбували багато разів, проте масивні металеві двері були на вигляд досить новими, і у їхніх верхніх кутках блимали два датчики безпеки.

Команда Елейн знала, що обидва магазини мали майже однакову ширину, довжину, висоту й планування. Вони були частинами одного будинку, побудованого сто років тому й розділеного навпіл у 1940 році, коли відкрилася книгарня.

Сидячи у фургоні по той бік вулиці, Рік і Ґрем не зводили очей з екранів своїх ноутбуків і дуже зраділи, побачивши двері, що з’єднували два підвали. Елейн, яка сиділа на дивані в орендованій квартирі, теж посміхнулася. Молодчина, Мерсер!

Письмовий стіл стояв посередині майстерні, а під ним було розстелено газети, хоча на підлозі за роки роботи магазину все одно вже набралося чимало плям від фарби. Мерсер уважно оглянула стіл, ніби він був якоюсь коштовністю, а не просто пішаком у їхній грі. Джейк витяг із сумки аркуш зі зразками фарб, і вони довго обговорювали кілька варіантів, доки Мерсер не обрала зрештою м’який пастельний синій колір, поверх якого Джейк мав накласти тонкий шар спеціального покриття, щоб надати столу вигляду благородної старовини. Цієї конкретної фарби у вантажівці Джейка не було, і він сказав, що дістане її за кілька днів.

Чудово! Отже, Мерсер матиме змогу коли завгодно навідатися сюди знову, щоб подивитися, як іде справа, і хтозна — може, наступного разу в арсеналі Ріка і Ґрема знайдуться камери, які можна вбудувати в сережки.

Мерсер запитала, чи є тут унизу вбиральня, і Джейк кивнув у бік задньої частини підвалу. Мерсер поволі дісталася до вбиральні, провела там якийсь час і, коли повернулася, майстер уже шкурив поверхню столу. Дочекавшись, коли він схилиться над столом, Мерсер стала прямо перед металевими дверима, щоб камера зняла всі деталі. «Але ж десь тут може бути прихована камера, яка зараз спостерігає за мною», — подумала Мерсер і відступила, дивуючись, як швидко набирається досвіду і вчиться обачності: з неї таки могла б вийти непогана шпигунка.

Попрощавшись із Джейком біля вхідних дверей, вона перетнула квартал і дісталася до невеличкої перекусної з кубинською кухнею, де замовила чай із льодом і сіла за столик. За хвилину з’явився Рік, замовив солодкий газований напій і сів навпроти Мерсер. Посміхаючись, він майже пошепки вимовив:

— Відмінна робота!

— Мабуть, це в мене в крові,— зауважила Мерсер, відчуваючи, що вже зовсім не нервується.— А зараз камера працює?

— Ні, я її вимкнув — але знов увімкну, тількино ви зайдете в книжковий магазин. Поводьтеся так само: камера працює відмінно, і в нас уже повно відзнятого матеріалу. Це чудова новина, що є двері між цими двома підвалами. Тепер спробуйте якомога ближче підібратися до них з іншого боку.

— Запросто! Ми з Кейблом потім, напевно, вийдемо з магазину й підемо обідати. Камера продовжуватиме працювати?

— Ні.

— Я принаймні годину матиму сидіти за одним столиком із Кейблом. Вас не турбує, що він може щось помітити?

— Коли ви з ним вийдете з підвалу на перший поверх, скажіть, що вам треба у вбиральню. Там знімете шарф і кільце-пряжку та приберете їх у сумку. Якщо Кейбл запитає, скажете, що в шарфі надто жарко.

— Чудова ідея! Я навряд чи змогла би почуватися за обідом невимушено, знаючи, що на мені камера, яка дивиться просто Кейблові в обличчя.

— Авжеж. Що ж, виходьте, а я піду слідом за вами.

Мерсер увійшла в книжковий магазин за десять хвилин до опівдня й побачила, що Брюс перекладає журнали на стійці поруч із прилавком. Сьогодні на ньому був костюм у смужку світло-лазурового кольору (костюмів різних відтінків Мерсер уже нарахувала в нього не менше шести й підозрювала, що були й інші), яскраво-жовта краватка-метелик із візерунком пейслі, незмінні замшеві туфлі бруднуватого кольору — як завжди, на босу ногу. Брюс посміхнувся, цьомнув її в щоку і сказав, що вона має чудовий вигляд. Мерсер пройшла за ним у Залу перших видань, де він узяв зі столу конверт і промовив:

— Десять тисяч за дві книги, взяті Тессою тридцять років тому. Що вона на таке сказала б?

— Вона сказала б: «А де моя частка прибутку?».

— Весь прибуток наш,— розсміявся Брюс.— У мене є два клієнти, які бажають придбати «Засудженого», тому я влаштую між ними такий собі аукціон і, просто зробивши кілька телефонних дзвінків, зароблю дві з половиною тисячі.

— Отак просто?

— Ну, так виходить не завжди, але цього разу пощастило. За це я й люблю свою справу.

— А можна дещо спитати? Той ідеальний екземпляр «Ловця в житі», про який ви згадували — якби ви вирішили його продати, то за скільки?

— Я бачу, вас уже теж зацікавив цей бізнес?

— Зовсім ні: у мене немає комерційної жилки. Просто цікаво, от і все.

— Минулого року я відмовився віддати його за вісімдесят тисяч. Він не продається, але якби обставини змусили мене виставити його на продаж, я вимагав би сотню.

— Нічого собі угода.

— То ви казали, що хотіли б його побачити.

Знизавши плечима, ніби її це не так уже й цікавило, Мерсер відгукнулася:

— Звісно — якщо маєте час.

Було видно, що Брюс бажає похвалитися своєю колекцією.

— Для вас у мене завжди знайдеться час. Ходімо.

Минувши сходи на другий поверх, вони пройшли відділом дитячої літератури, а тоді в дальній кінець магазину. Сходи, що вели донизу, були за зачиненими дверима осторонь від проходу, які виглядали так, ніби ними користувалися нечасто. Під стелею в кутку навпроти висіла камера, а самі двері було обладнано датчиком безпеки. Брюс відімкнув ключем ригельний замок і провернув круглу ручку, яка виявилася незамкненою. Відчинивши двері, він увімкнув світло.

— Обережно,— попередив він і почав спускатися.

Мерсер трималася на відстані й ступала обережно, як він і просив. Унизу Брюс клацнув іще одним вимикачем світла.

Підвал було розділено принаймні на дві секції. У першій, більшій, були сходи й металеві двері, що вели до Ноеліного підвалу, а також ряди старих дерев’яних стелажів, полиці яких прогиналися під вагою тисяч незатребуваних книг, гранок і ознайомчих примірників.

— Це називається «кладовищем»,— повідомив Брюс, махнувши в бік того безладу.— Кожен магазин має своє приміщення для макулатури.

Зробивши кілька кроків у бік задньої частини підвалу, вони зупинилися біля стіни зі шлакоблока — було видно, що її звели значно пізніше, ніж саму будівлю. Стіна проходила по всій висоті й ширині приміщення, щільно прилягаючи з усіх боків, і в ній були ще одні металеві двері з цифровою панеллю збоку. Поки Брюс набирав код, Мерсер озирнулась і помітила спрямовану на двері камеру, яка висіла на старій крокві. Невдовзі щось за-дзижчало й клацнуло, двері відімкнулися, і вони увійшли в приміщення, де було помітно прохолодніше. Брюс увімкнув світло.

Кімната, здається, була повністю ізольована, і уздовж її стін простягнися ряди стелажів. Бетонну підлогу було рівно оброблено, а низьку стелю оббито якимось волокнистим матеріалом, який Мерсер не змогла б описати — втім, у цьому й не було потреби, адже її камера записала все для подальшого розгляду експертами, які за годину мали визначити, що приміщення було дванадцять метрів завдовжки, десь стільки ж завширшки й два з половиною метри заввишки, мало герметичні стики і, вочевидь, було повітронепроникним, вогнетривким і надійно захищеним від небажаних гостей.

— Світло, тепло й надмірна вологість можуть завдати шкоди книгам, тому всі ці три параметри треба контролювати. Тут майже немає вологи, а температура завжди становить близько тринадцяти градусів Цельсія. Звісно, жодного сонячного світла.

Стелажі були виготовлені з товстих металевих листів і мали скляні дверцята, крізь які можна було побачити корінці книг. Кожен стелаж мав шість полиць, нижня з яких розташовувалася десь за шістдесят сантиметрів від підлоги, а верхня — сантиметрів на десять вище голови Мерсер — отже, десь метр вісімдесят заввишки,— припустила Мерсер, і Рік із Ґремом погодилися б із нею.

— То де тут Тессині книги?— поцікавилася вона.

Брюс підійшов до задньої стінки, вставив ключ у вузьку бічну панель поруч із полицями й повернув його. Щось клацнуло, і скляні дверцята всіх шести полиць відімкнулися. Брюс відчинив дверцята другої полиці зверху.

— Ось вони,— відповів він, дістаючи екземпляри «Засудженого» й «Кривавого меридіана»,— у своїй новій безпечній і затишній домівці.

— Тут справді дуже безпечно,— погодилася Мерсер.— Брюсе, я просто вражена. Скільки тут усього книг?

— Кількасот, але не всі з них належать мені,— Брюс показав на стіну біля дверей і пояснив:— Там книги, які я зберігаю на прохання клієнтів і друзів. Деякі тут — на такій собі консигнації. У мене є клієнт, який зараз у процесі розлучення, і тут сховано його книги. Імовірно, що я отримаю повістку і мене викличуть до суду,— і то буде не перший такий випадок. Проте я завжди готовий збрехати, щоб захистити свого клієнта.

— А це що?— спитала вона, вказуючи на високу громіздку шафу в кутку.

— Це сейф, у якому я зберігаю найцінніше.

Брюс став набирати код на вбудованій панелі, і Мерсер одразу ж чемно відвернулася. Невдовзі замок клацнув, і Брюс відчинив масивні дверцята. Верхню й середню частину сейфа займали три полиці, заставлені книжками, які збоку були схожі на муляжі. Назви деяких із них було витиснено золотом. Брюс обережно дістав із середньої полиці одну книгу й запитав:

— Знаєте, що таке «мушля»?

— Ні.

— Це отакий захисний футляр, виготовлений спеціально для кожної книги. Звісно, що книги мають різний розмір, тому й футляри відрізняються. Ходім он туди.

Вони підійшли до маленького столика в центрі кімнати. Брюс поклав на нього «мушлю» і, відкривши її, обережно дістав книгу. На її суперобкладинці була прозора ламінована плівка.

— Це мій перший примірник «Ловця в житі». Він дістався мені в спадок від батька двадцять років тому.

— То у вас два примірники?

— Чотири,— він розгорнув книгу й указав на трохи знебарвлене місце на форзаці.— Тут трохи зблякло, і на обкладинці є кілька маленьких дефектів, але загалом — майже відмінний стан.

Залишивши книгу й футляр на столі, Брюс знов підійшов до сейфа. Мерсер обернулася в його бік, аби Рік із Ґремом мали можливість як слід розглянути сейф спереду. У його нижній частині, під полицями з рідкісними книгами, були чотири висувні ящики, усі щільно закриті.

Якщо рукописи дійсно в Брюса, то вони мають бути саме тут, вирішила Мерсер.

Брюс поклав на стіл іще один футляр і сказав:

— Це четвертий мій екземпляр, і єдиний з чотирьох, підписаний самим Селінджером,— він розкрив футляр, дістав книгу й розгорнув її на титульній сторінці.— Тут нема ні присвяти, ні дати, а лише його автограф, який, як я вже казав, є великою рідкістю. Він просто відмовлявся підписувати свої книги. У нього справді були не всі дома, чи не так?

— Принаймні таке кажуть,— відгукнулася Мерсер.— Ці книги просто прекрасні.

— Авжеж,— кивнув Брюс, легенько погладжуючи книжку.— Коли в мене трапляється невдалий день, я вибираюся з магазину, замикаюся тут і дістаю ці книги. Я, буває, намагаюся уявити себе на місці Селінджера в 1951 році, коли опублікували його перший роман. До того вже вийшли друком кілька його оповідань — кілька з них у «Нью-Йоркері»,— але про нього мало хто знав. Перший тираж надрукували у видавництві «Літтл, Браун і Компанія» і він становив лише десять тисяч; і ось тепер щороку продається мільйон примірників цієї книги шістдесятьма п’ятьма мовами. Він і уявити не міг, який на нього чекає успіх — проте, ставши багатим і знаменитим, не витримав повсюдної уваги. Більшість дослідників вважає, що він трохи відбився глузду.

— Я два роки тому вела лекції про цю книгу.

— То ви добре її знаєте?

— Вона, правда, мені не дуже до вподоби. Як я вже казала, я насамперед полюбляю творчість жінок — бажано тих, які ще живі.

— Що ж, тоді ви, напевно, були б не проти поглянути на найрідкіснішу книгу в моїй колекції, написану жінкою — живою чи мертвою.

— Авжеж.

Брюс повернувся до сейфа, а Мерсер знімала кожен його крок і навіть трохи відступила, щоби знов зафіксувати маленькою камерою вид сейфа спереду.

Знайшовши потрібну книгу, Брюс повернувся до столу.

— Що скажете про «Власний простір» Вірджинії Вулф?— він відкрив «мушлю» й дістав книгу.— Випущено в 1929 році. Перше видання, майже відмінний стан. Я знайшов його дванадцять років тому.

— Я в захваті від цієї книги. Я її прочитала, коли була старшокласницею, і саме вона надихнула мене стати письменницею — чи принаймні спробувати це зробити.

— Цей примірник — велика рідкість.

— Даю десять тисяч.

Вони обоє розсміялися, і Брюс ввічливо відповів:

— Вибачте, але вона не продається.

Він вручив Мерсер книгу, і та обережно її розгорнула, промовивши:

— Вона була дуже смілива. От візьміть її відому цитату: «Жінка мусить мати гроші й власну кімнату, якщо вона хоче щось написати».

— Вона мала стражденну душу.

— Авжеж, чого й казати: вона вчинила самогубство. Чому письменники так страждають, Брюсе?— Мерсер згорнула книгу й простягнула йому.— Чому руйнують своє життя й навіть кінчають його самогубством?

— Я не можу зрозуміти самогубців, але пристрасть до спиртного й інші погані звички частково розумію. Наш друг Енді багато років тому спробував мені це пояснити. Він сказав, що річ у тім, що життя письменника таке безсистемне: ані начальства, ані робочого дня, ані будь-якого режиму. Пишеш, коли хочеш — хоч удень, хоч уночі, — от і випиваєш теж коли тобі заманеться. Енді вважає, що з похмілля в нього краще виходить писати, — я, щоправда, у цьому сумніваюся.

Уклавши книги у футляри, Брюс поставив їх назад у сейф.

Піддавшись пориву, Мерсер раптом запитала:

— А що в цих ящиках?

— Старі рукописи — але вони не такі дорогі, як ці книги,— без вагань відгукнувся Брюс.— Один із моїх улюблених письменників — Джон Данн Мак-Дональд, і особливо я полюбляю його серію про Тревіса Мак-Ґі. І ось кілька років тому мені вдалося придбати в одного колекціонера два його оригінальні рукописи.

Розповідаючи, він зачинив дверцята сейфу. Вочевидь, уміст ящиків не призначався для показу.

— Ну що, надивилися на мої скарби?— запитав він.

— Авжеж. Я просто приголомшена, Брюсе! Це для мене як інший світ, про який я й гадки не мала.

— Я нечасто показую ці книжки. Торгівля рідкісними виданнями — це така справа, що не любить галасу. Про те, що я маю аж чотири примірники «Ловця в житі», не знає ніхто, і я хотів би, щоб так воно й лишалося. У цій справі не ведуть реєстрів і не ставлять зайвих питань, і чимало угод відбувається таємно.

— Ваші секрети в безпеці. Хай там як, мені геть ні з ким ними ділитися.

— Зрозумійте мене правильно, Мерсер. Усе це абсолютно законно: я декларую доходи й плачу податки, а якщо раптом помру, то ці речі буде включено в мій спадок.

— Усі з них?— посміхнулася Мерсер.

Брюс посміхнувся у відповідь:

— Майже всі.

— Я зрозуміла.

— То як щодо ділового обіду?

— Я помираю з голоду.

XIV

Команда влаштувала перекус привезеною на замовлення піцою, запиваючи її солодкими газованими напоями. Про їжу зараз ніхто не думав. Рік, Ґрем і Елейн сиділи за обіднім столом в орендованій квартирі й вивчали стоп-кадри із записів нещодавніх візитів Мерсер. Вони мали вісімнадцять хвилин відео з Ноеліного магазину й двадцять дві з Брюсового — сорок хвилин цінної інформації, про яку зовсім недавно могли лише мріяти. Вони самотужки вивчили обидва відеоролики, але важливіше було те, що їх зараз аналізували експерти в їхній лабораторії в Бетесді. Уже вдалося з’ясувати розміри сховища й сейфа, розташування камер спостереження й датчиків безпеки, а також те, що двері було обладнано ригельними замками й кнопковими цифровими панелями. Сталевий сейф важив триста шістдесят кілограмів, його було виготовлено п’ятнадцять років тому на підприємстві в Огайо, продано через інтернет, і встановив його підрядник із Джексонвілла. Дверцята сейфа замикалися п’ятьма свинцевими штирями, які було зафіксовано гідравлічною системою. Сейф міг витримати температуру вісімсот сорок градусів Цельсія протягом двох годин. Утім, проблемою було не те, як відкрити сейф, а те, як дістатися до нього, не піднявши тривоги.

Вони провели весь час до вечора за столом, довго й завзято обговорюючи деталі справи, причому нерідко в дискусії з допомогою конференц-телефонів дистанційно брали участь їхні колеги в Бетесді. Елейн очолювала розслідування, проте уважно вислуховувала всі численні думки її досвідчених колег. Значна частина часу пішла на обговорення доцільності звернення до ФБР. Чи настав час залучити їх, поділитися з ними всім, що вдалося дізнатися про Брюса Кейбла? Елейн вважала, що ні, принаймні не зараз, і мала для того підставу: доказів, які могли б цілком переконати федерального суддю, що рукописи знаходяться саме в Кейбловому підвалі, у них так і не було. Поки вони мали лише «наводку» від своєї інформаторки в Бостоні, сорокахвилинний відеоролик із приміщень і декілька стоп-кадрів з нього. На думку двох їхніх вашингтонських адвокатів, цього явно було недостатньо для того, щоб отримати ордер на обшук.

Крім того, якщо зараз залучити ФБР-ників, вони, як завжди, візьмуть справу у власні руки й диктуватимуть свої правила. Зараз вони нічого не знали про Брюса Кейбла й гадки не мали, що Елейн запустила до нього свого «крота». Елейн хотіла, щоб вони якомога довше ні про що не здогадувалися.

Рік запропонував один альтернативний сценарій, хоча й сам не дуже вірив у його перспективність. Ідея була в тому, щоб улаштувати вночі невеличку пожежу на першому поверсі книгарні і, коли завиють сирени протипожежної сигналізації й спрацюють датчики безпеки, проникнути в підвал через Ноелін магазин і захопити сейф. Ризиків у цьому плані було повно. По-перше, він вимагав від них цілої низки протизаконних дій. А що, як «Ґетсбі» й компанія все ж не там, а деінде — може, навіть і не на острові? Кейбл запанікує й розкидає їх по всіх кінцях світу, якщо ще цього не зробив.

Елейн відкинула Рікову ідею майже одразу після того, як він її виклав. Зрештою, вони ще мали час, і Мерсер працювала просто чудово: не минуло й місяця, а вона вже здобула прихильність Кейбла й проникла у його коло спілкування, завоювала його довіру, і завдяки їй вони тепер мали сорок хвилин безцінного відеоматеріалу й сотні стоп-кадрів із нього. Коло змикалося — принаймні так їм здавалося. Отже, поки слід було терпляче чекати подальшого розвитку подій.

Хай там як, вони отримали відповідь на одне важливе питання. Досі вони довго обговорювали, чому простий власник книгарні в старій будівлі в невеличкому містечку приділяє таку надзвичайну увагу аспектам безпеки, і ця проблема турбувала їх тим більше, що Кейбл був їхнім основним підозрюваним. Для чого ще він міг улаштувати у своєму підвалі маленьку фортецю, якщо не для зберігання незаконно добутих скарбів? Тепер вони знали, для чого: він зберігав там багато цінних книг. Після свого обіду з Брюсом Мерсер повідомила їм, що крім чотирьох примірників «Ловця в житі» та «Власного простору», у сейфі було близько п’ятдесяти інших книг у «мушлях», акуратно розставлених на полицях, а в самому сховищі зберігалося кількасот книг.

Елейн працювала в цьому бізнесі вже понад двадцять років, але навіть її вразили Кейблові скарби. Вона не раз мала справу з відомими книгарнями, які торгували рідкісними книгами, і добре їх знала. Вони скуповували й продавали різноманітні цінні примірники й для розширення своєї діяльності використовували каталоги, веб-сайти й усілякі способи маркетингу. Їхні колекції були обширні й добре рекламувалися. Елейн та її команда часто задавалися питанням, чи міг такий нібито дрібний ділок, як Кейбл, викласти мільйон доларів за рукописи Фіцджеральда. Тепер вони знали відповідь. Гроші в нього були.