Острів Каміно

І

Мерсер отримала запрошення на «суху» вечерю: серед запрошених був Енді Адам, і Брюс заздалегідь усіх попередив, щоб ніхто не замовляв собі випити. Крім того, письменниця, яка приїздила того дня зі своїм рекламним туром — Саллі Аранка — кілька років тому кинула пити й повсякчас старалася триматися подалі від спиртного.

Брюс у телефонній розмові сказав Мерсер, що Енді невдовзі має пройти черговий курс лікування від алкоголізму й відчайдушно намагається протриматися до нього тверезим. Мерсер, від щирого серця бажаючи допомогти, радо підтримала цю ідею.

На автограф-сесії Саллі Аранка зачарувала аудиторію — десь п’ятдесят відвідувачів — розповіддю про свою роботу й невеличким уривком зі свого останнього роману. Вона вже здобула певну популярність як авторка детективів завдяки своїй серії про приватну детективку із Сан-Франциско, її рідного міста. Напередодні Мерсер погортала її книгу й зараз, слухаючи виступ Саллі, раптом подумала, що головна героїня була дуже схожа на саму авторку: сорок із чимось років, колишня алкоголічка, розлучена й без дітей, дотепна, кмітлива, не розмазня — і, звісно, вельми приваблива. Саллі щороку публікувала нову книгу й багато їздила з турами, завжди включаючи «Бей-Букс» у свій маршрут, причому зазвичай тоді, коли в місті не було Ноель.

Після автограф-сесії вони вчотирьох пішли в Le Rocher — маленький, але солідний французький ресторан неподалік від книгарні. Швидко замовивши дві пляшки мінералки, Брюс повернув офіціантці винну карту. Енді кілька разів позирав на інші столи і, здавалося, боровся зі спокусою випити келих вина, але втримався і, кинувши у свою склянку з водою скибочку лимона, заспокоївся. Він останнім часом воював зі своїм видавцем через умови нового контракту, який передбачав менший аванс, ніж попередній. Із властивими йому гумором і самоіронією Енді повідав, як метався від видавця до видавця, доки від нього не втомився весь Нью-Йорк — він усім спромігся остогиднути. За закусками Саллі розповіла, як переживала на початку своєї письменницької кар’єри, коли її відмовлялися друкувати. Її перший роман відкинула дюжина агентів і ще більше видавництв, але вона продовжувала писати. І випивати. Її перший шлюб розвалився, коли вона зловила чоловіка на зраді, і життя її перетворилося на кошмар. Другий і третій романи спіткала доля першого. На щастя, завдяки втручанню кількох своїх друзів Саллі зуміла опанувати себе й зав’язала з випивкою. Для свого четвертого роману вона вирішила податися в детективний жанр, створила головну героїню — і раптом агенти самі стали їй надзвонювати. До Саллі звернулися, щоб забронювати права на екранізацію її творів, і її кар’єра стала стрімко набирати обертів. Зараз у серії було вже вісім книг, і вона набувала дедалі більшу популярність.

Усе це Саллі розповідала без жодної самовтіхи, проте Мерсер усе ж відчула невеличкий укол заздрості. Саллі займалася тільки письменницькою працею. Їй більше не доводилося ні працювати за копійки, ні позичати гроші в батьків, і вона щороку випускала нову книгу. Із її історії складалося враження, ніби все було дуже просто й вийшло само собою. Мерсер не сумнівалася, що почуття заздрості якоюсь мірою притаманне всім письменникам, із якими їй доводилося зустрічатися,— така вже їхня природа.

Коли подали головні страви, раптом зайшла бесіда про випивку, й Енді зізнався, що має проблеми з алкоголем. Саллі поставилася до цього з розумінням, але рішуче радила йому постаратися якомога швидше вибратися з цього становища. Сама вона вже сім років як кинула пити, і, за її словами, це врятувало їй життя. Її приклад надихав, і Енді подякував їй за відвертість. Мерсер часом стало здаватися, ніби вона бере участь у зборах товариства анонімних алкоголіків.

Брюсові пані Аранка явно дуже подобалася, і до кінця вечері Мерсер помітила, що він приділяє їй, Мерсер, менше уваги, ніж спершу. Вона нагадала собі, що Брюс і Саллі знайомі багато років, і дивуватися тут було нічому. Утім, ця думка її не заспокоїла, а, навпаки, змусила спостерігати за ними з особливою увагою. Брюс кілька разів торкався плеча Саллі, затримуючи руку довше, ніж було потрібно для звичайного дружнього жесту.

Від десерту всі відмовилися, і Брюс оплатив рахунок. Коли вони вийшли на Мейн-стрит, Брюс повідомив, що має заглянути у свою книгарню й перевірити, як там ідуть справи в продавця другої зміни. Саллі зголосилася скласти, йому компанію. Усі розпрощалися, і Саллі пообіцяла написати Мерсер електронною поштою й надалі підтримувати зв’язок. Коли Мерсер уже попрямувала в бік котеджу, її наздогнав Енді й запропонував:

— Може, зайдемо випити?

Вона зупинилася й обернулася до нього обличчям.

— Ні, Енді, це не дуже хороша ідея. Тим більше після такої вечері.

— Я про каву, а не про спиртне.

Було кілька хвилин на десяту, і в котеджі Мерсер робити було нічого. Може, чашка кави в її товаристві допоможе Енді відволіктися. Вони перейшли вулицю й увійшли в порожню кав’ярню. Бариста одразу попередив, що через півгодини зачиняється. Замовивши дві чашки кави без кофеїну, вони влаштувалися за столиком на вулиці. Книгарня була просто навпроти, і за кілька хвилин із неї вийшли Брюс і Саллі й зникли в напрямку Брюсового будинку.

— Цю ніч вона проведе в нього,— зауважив Енді.— І вона не єдина письменниця, що має таку звичку.

Узявши це до відома, Мерсер запитала:

— А як у цю картину вписується Ноель?

— А ніяк. У Брюса свої симпатії, у Ноель — свої. У їхньому будинку нагорі вежі є кругла спальня, відома як «письменницька кімната», і ця кімната всяке бачила за свій вік.

— Боюся, що не зовсім розумію, — сказала Мерсер, хоча дуже добре все розуміла.

— У них відкритий шлюб, Мерсер, і спати з іншими не лише не забороняється, а, може, навіть і заохочується. Мені здається, вони люблять одне одного, але не вимагають вірності.

— Це досить дивно.

— Не для них. Судячи з усього, вони щасливі разом.

Нарешті одна з чуток, якими ділилася Елейн, знайшла підтвердження.

— Ноель проводить так багато часу у Франції зокрема тому, що у неї там є давній коханець. Думаю, він теж одружений,— повідомив Енді.

— Ну хто б сумнівався...

— А ви ж ніколи не були одружені?

— Не була.

— Я от був двічі, і, чесно кажучи, не впевнений, чи можу вам рекомендувати цю затію. А зустрічаєтеся зараз із кимось?

— Ні. Мій останній хлопець утік рік тому.

— А тут зустріли когось цікавого?

— Ну а як же? Вас, Брюса, Ноель, Майру, Лі, Боба Кобба. Цікавих людей тут чимало.

— А хотіли б із кимось із них зустрічатись?

Енді був старший за неї принаймні років на п’ятнадцять, завзятим п’яницею, мав шрами від бійок у барі— словом, був страшенним паливодою й аж ніяк її не цікавив.

— Ви що, хочете мене закадрити, Енді?

— Ні— просто подумав, чи не повечеряти нам якось разом.

— А хіба ви не маєте невдовзі вирушити в — як там казала Майра — «пияцький концтабір»?

— Авжеж: лишилося всього три дні, і я щосили намагаюся не зірватися до цього. Та це непросто. Якщо чесно, я, потягуючи цю теплу каву без кофеїну, уявляю, ніби це подвійна порція горілки з льодом. Я майже відчуваю її смак. І гаю час, бо не хочу йти додому, хоч там нема ні краплі спиртного. Дорогою туди є два магазини алкогольних напоїв, які ще відчинені, і мені доведеться докласти величезних зусиль, щоб не зупинити машину біля одного з них,— його голос затремтів.

— Мені дуже шкода, Енді.

— Облиште. Просто, будь ласка, ніколи не доводьте себе до такого. Це просто жахливо!

— Я хотіла б якось вам допомогти.

— Ви можете допомогти: помоліться за мене, гаразд? Ненавиджу себе за таку слабкість,— Енді раптом різко підвівся й покрокував геть, ніби бажаючи опинитися подалі й від кави, й від розмов.

Мерсер спробувала щось сказати, але не знайшла слів. Вона дивилася йому вслід, доки він не завернув за ріг, а тоді віднесла чашки до стійки в кав’ярні. На вулиці було тихо: крім кав’ярні, досі працювали лише книжковий магазин і перекусна з фаджем[2]. Її автівка була припаркована на Третій вулиці, але Мерсер чомусь пройшла повз. Перетнувши квартал, вона крокувала далі, доки не опинилася біля будинку Брюса й Ноель. У «письменницькій кімнаті» нагорі вежі горіло світло. Вона трохи забарилася, і — ніби за сигналом — світло згасло.

Мерсер не заперечувала, що відчуває цікавість, проте чи готова вона була визнати, що до цієї цікавості домішалася крапелька ревнощів?

II

Після п’яти тижнів, проведених у котеджі, настав час на кілька днів його покинути. Конні з чоловіком і двома доньками-підлітками збиралася приїхати туди на свою щорічну двотижневу пляжну відпустку. Конні з увічливості запросила Мерсер скласти їм товариство, але та, ясна річ, відмовилася. Мерсер знала, що дівчатка безперервно сидітимуть, утупившись у свої смартфони, а зять розмовлятиме виключно про свої кафе із замороженим йогуртом. Успішно розкрутивши бізнес, він не спочивав на лаврах, а продовжував працювати без упину. Мерсер знала, що він щоранку вже о п’ятій буде на ногах і, ковтаючи каву, гарячково строчитиме електронні листи, перевірятиме поставки й таке інше — напевно, навіть і ноги не помочить в океані. Конні жартувала, що він ніколи не міг витримати два тижні: обов’язково траплявся якийсь форс-мажор, і він мчав назад у Нешвілл рятувати свою компанію.

Про роботу над романом у таких умовах не могло бути й мови, хоча зі своїм нинішнім темпом Мерсер би все одно особливо не просунулася.

Між нею й Конні, яка була старша на дев’ять років, ніколи не було близьких стосунків. Залишившись без матері і з батьком, зайнятим лише самим собою, дівчата рано навчилися самостійності. Конні виїхала з дому вчитися в коледжі, коли їй було вісімнадцять, і відтоді не поверталася. Вона провела одне літо з Тессою й Мерсер на острові, але тоді її цікавили лише хлопці й аж ніяк не тихі пляжні прогулянки, спостереження за черепахами й безперервне читання. Коли Тесса застала її за курінням травки, вона поїхала з котеджу.

Тепер сестри щотижня обмінювалися електронними листами й щомісяця зідзвонювалися, вважаючи, що лишатися на зв’язку було все ж їхнім обов’язком. Мерсер час від часу, коли опинялася неподалік від Нешвілла, заїжджала до сестри в гості, причому нерідко вже за новою адресою. Вони з чоловіком часто переїжджали — щоразу в будинок побільше і квартал побагатше. Здавалося, вони постійно за чимось женуться — за якоюсь неясною мрією,— і Мерсер часто питала себе, що вони робитимуть, коли та мрія нарешті здійсниться. Чим більше вони заробляли, тим більше витрачали, і Мерсер, яка жила бідно, дивувалася їхньому рівню споживання.

У їхніх із Конні стосунках був момент, який вони ніколи не обговорювали — насамперед тому, що нічим хорошим така розмова не закінчилася б. Конні пощастило провчитися в університеті чотири роки без жодного цента студентських боргів, адже всі витрати оплачував їхній батько Герберт, чий бізнес із продажу автівок тоді процвітав. Але на той час, коли Мерсер вступила в Південний університет Севані, батько вже встиг розоритися й наблизитись до банкрутства. Біль від такої несправедливості мучив Мерсер багато років, тим більше що Конні ніколи не пропонувала їй навіть найменшої грошової допомоги. Тепер же, коли її студентські борги дивовижним чином зникли, Мерсер твердо вирішила забути образу. Утім, зробити це було не так просто, адже домівки Конні з роками ставали дедалі розкішнішими, а Мерсер, як і раніше, не знала, де житиме за кілька місяців.

Правда була в тому, що Мерсер не хотілося проводити час зі своєю сестрою. Вони жили в різних світах і дедалі більше віддалялися одна від одної. Отже, вона подякувала Конні за запрошення пожити з ними, і обидві зітхнули з полегшенням, коли Мерсер відмовилася, сказавши, що, мабуть, на кілька днів покине острів, бо хоче відпочити від роботи над романом, провідати друзів і таке інше. Оскільки насправді Мерсер нікуди їхати не збиралася, Елейн зняла їй невеличкий номер у міні-готелі за три кілометри на північ від котеджу. Наступний крок був за Кейблом, і Мерсер не могла дозволити собі залишити острів.

У п’ятницю, за три дні до Дня незалежності, Мерсер прибрала в котеджі й зібрала в дві полотняні сумки свій одяг, косметику, засоби гігієни й кілька книжок. Вимикаючи в кімнатах світло, вона думала про Тессу й про те, як багато всього сталося з нею, Мерсер, за минулі п’ять тижнів. Вона одинадцять років не приїжджала сюди, боячись ятрити рани й заново переживати втрату. Проте варто було їй трохи тут пожити, і думки про Тессу тепер воскрешали в її пам’яті не жахливу смерть бабусі, а те, як добре їм було вдвох. Зараз Мерсер мала поїхати, але за два тижні повернеться, і котедж знову буде у її розпорядженні. Як довго — невідомо. Це залежало від пана Кейбла.

За п’ять хвилин вона доїхала Фернандо-стрит до свого міні-готелю під назвою «Трактир „Маяк“». Посеред подвір’я стояв високий макет маяка, який вона добре пам’ятала з дитинства. Готель являв собою розлогу одноповерхову будівлю з двадцятьма номерами й сніданком «шведський стіл». На острів уже полинув натовп туристів, що приїздили на святкові вихідні, і власник міні-готелю, щоб захиститися від потоку зайвих відвідувачів, вивісив табличку «Вільних місць немає».

Мерсер мала дах над головою й трохи грошей у гаманці, а отже, могла, влаштувавшись на новому місці, спробувати нарешті щось написати.

III

Ближче до обіду в суботу, коли на Мейн-стрит відкрився ринок вихідного дня й натовп відпочивальників заповнив тротуари, шукаючи фадж, морозиво, а може, й столики, де можна було пообідати, Денні втретє за тиждень увійшов у «Бей-Букс» і став проглядати полиці з детективами. Він був у шльопанцях, бейсболці кольору хакі, бриджах і поношеній футболці й мав точнісінько такий вигляд, який мусив мати кепсько одягнений і нічим не примітний відвідувач. Вони з Рукером провели в місті вже тиждень, вивчаючи обстановку й спостерігаючи за Кейблом, що не становило жодних труднощів, зважаючи на його спосіб життя: Кейбл був або у своєму магазині, залишаючи його лише для того, щоб пообідати десь у центрі міста чи збігати кудись у звичних справах, або ж у себе вдома, зазвичай на самоті. Утім, вони намагалися бути якомога обережнішими, адже Кейбл неабияку увагу приділяв питанням безпеки. Як магазин, так і будинок були буквально напхані камерами, датчиками й хтозна, чим іще. Будь-який неправильний хід міг стати фатальним.

Вони чекали й стежили, раз у раз нагадуючи собі, що треба бути терплячими, однак терпіння їхнє починало зникати. Вибити інформацію тортурами в Джоела Рібікоффа й погрозами в Оскара Стайна в Бостоні було сутою дрібницею порівняно з їхнім нинішнім завданням. Задля досягнення своєї мети вони не могли тепер покладатися на насильство, яке так добре працювало раніше. Тоді їм треба було лише дізнатися кілька імен, тепер же вони прагнули здобути скарб. Напад на Кейбла, його дружину чи ще когось із його близьких міг викликати непередбачену реакцію й усе зіпсувати.

IV

У вівторок, 5 липня, натовпи зникли, й пляжі знову спорожніли. Острів поволі прокидався під яскравими променями сонця, намагаючись подолати похмілля після довгого святкового вікенду. Мерсер лежала на канапі, читаючи книжку під назвою «Паризька дружина», коли пролунав сигнал оповіщення про отриманий електронний лист. Писав Брюс: «Загляньте в магазин, коли наступного разу будете в місті».

Мерсер відповіла: «Гаразд. Щось трапилося?». «Щось весь час трапляється,— відповів він.— Маю для вас невеличкий подарунок». «Я зараз усе одно нудьгую,— зізналася вона.— Буду десь за годину».

Коли вона ввійшла в магазин, там було порожньо. Продавчиня за передньою стійкою кивнула їй, проте здавалася надто сонною для розмов. Мерсер піднялася нагору, замовила лате й узяла газету. За кілька хвилин вона почула кроки на сходах і зрозуміла, що йде Брюс. Сьогодні він був у костюмі в жовту смужку й маленькій синьо-зеленій краватці-метелику і, як завжди, мав бездоганний вигляд. Брюс узяв собі каву, і вони вийшли на балкон, що нависав над тротуаром уздовж Третьої вулиці. Більше нікого там не було. Влаштувавшись у затінку за столиком під стельовим вентилятором, вони зробили по ковтку, і Брюс простягнув їй свій подарунок. Це явно була книга, загорнута у фірмовий синьо-білий папір магазину. Мерсер зірвала папір і поглянула: то був «Клуб веселощів і удачі» Емі Тан.

— Це підписане перше видання,— пояснив він.— Ви казали, що це одна з ваших улюблених сучасних письменниць, тому я відшукав для вас цей примірник.

Мерсер мов заціпило. Вона гадки не мала, скільки могла коштувати ця книга, й не збиралася про це питати, проте, вочевидь, це було цінне перше видання.

— Я навіть не знаю, що сказати, Брюсе.

— «Дякую» завжди працює.

— Цього явно недостатньо. Я правда не можу прийняти такий подарунок.

— Уже запізно. Я купив його й подарував вам. Хай це буде подарунком з нагоди вашого приїзду на острів.

— Дуже вам дякую.

— Радий вам догодити. Тираж; першого видання становив тридцять тисяч примірників, тому це не така вже й рідкість. А сукупні продажі примірників у твердій обкладинці склали півмільйона доларів.

— А Емі Тан була тут, у магазині?

— Ні— вона взагалі рідко влаштовує турне.

— Це просто неймовірно, Брюсе. Не треба було цього робити.

— Ну, а я все ж зробив — і тепер вашу колекцію розпочато.

Мерсер засміялася й поклала книгу перед собою на стіл.

— Збирати перші видання — це справа не для мене. Вони мені просто не по кишені.

— Знаєте, я теж ніколи не мріяв стати колекціонером. Просто так вийшло, — сказав Брюс і, поглянувши на годинник, поцікавився:— Ви не поспішаєте?

— Я — письменниця, яка не має жодних дедлайнів.

— Чудово. Я вам розповім історію, яку давно нікому не розповідав, — про те, як я почав збирати свою колекцію.

Він зробив ковток, відкинувся на спинку стільця і, поклавши ногу на ногу, узявся розповідати, як після смерті батька знайшов його рідкісні книги й поцупив кілька з них.

V

Зустріч за кавою перетворилася на побачення за обідом. Вони пішки вирушили до ресторану в гавані й сіли за столик усередині, де було значно прохолодніше. Брюс, як і зазвичай на своїх ділових обідах, замовив пляшку вина, цього разу Шаблі. Мерсер схвалила вибір, а з їжі вони взяли тільки салати. Брюс заговорив про Ноель і розповів, що вона через день йому дзвонить і що її полювання на антикваріат іде добре.

Мерсер подумала, чи не запитати, як справи у її французького бойфренда. Вона ніяк не могла повірити в те, що вони не приховували одне від одного своїх зв’язків на стороні. Може, у Франції це і вважалося за норму, але Мерсер досі ніколи не зустрічала пару, яка так терпимо ставилася б до зрад одне одного. Звісно, вона знала людей, які мали зв’язки на стороні, але коли їх на цьому ловили їхні партнери, ні про яку терпимість не могло бути й мови. З одного боку, її майже захоплювала їхня здатність любити настільки, щоб бути в змозі дозволити одне одному відкрито крутити стосунки з іншими; але з іншого, через своє південне виховання вона ставилася до такої розгнузданості з певним засудженням.

— А можна дещо спитати?— Мерсер вирішила змінити тему.— Яким чином Талія розпочинала у своїй книзі розповідь про Зельду Фіцджеральд і Гемінґвея? Яка була перша сцена?

Брюс широко посміхнувся й витер губи серветкою.

— Ну-ну, бачу, у вас нарешті пішла справа. Вас дійсно зацікавила ця ідея?

— Можливо. Я прочитала дві книжки про Фіцджеральдів і Гемінґвеїв у Парижі й придбала ще кілька.

— Придбали?

— На «Амазоні». Ви ж знаєте, там набагато дешевше.

— Так, я чув. Але якщо замовите в мене, я вам зроблю знижку в тридцять відсотків.

— Але мені подобається читати електронні книги.

— От тобі й молоде покоління!— посміхнувся Брюс і зробив ковток вина.— Дайте пригадаю. З того часу минуло вже років дванадцять-тринадцять. А до того ж Талія так багато разів усе переписувала, що я й тоді часто не міг розібратися.

— З усього, що я встигла прочитати, виходить, що Зельда терпіти не могла Гемінґвея, вважала його невихованим грубіяном, який погано впливав на її чоловіка.

— Це, напевно, правда. Здається, в романі Талії була сцена, у якій вони втрьох були на півдні Франції. Гедлі, дружина Гемінґвея, чомусь повернулася в США, а Ернест зі Скоттом влаштували пиятику. Узагалі-то Гемінґвей і справді не раз скаржився, що Скотт геть не вміє пити: півпляшки вина — і він уже п’яний під столом. Гемінґвей же був мов бездонна бочка й будь-кого міг перепити. Скотт уже в двадцять років був закінченим алкоголіком і не міг зупинитися. Він готовий був нализатися хоч уранці, хоч удень, хоч уночі. Зельда й Гемінґвей фліртували й нарешті отримали свій шанс після обіду, коли Скотт вирубився в гамаку. Вони злягалися в гостьовій кімнаті, прямо під боком у її чоловіка, поки той хропів. Ну, щось таке, але знов-таки — це вигадана історія, тому пишіть що вам заманеться. Так от, їхній роман набирав обертів, Ернест став пити ще більше, а Скотт старався не відставати. Коли він вирубався, його приятель Ерні й дружина Зельда поспішали в найближче ліжко, щоб швиденько перепихнутися. Зельда була до нестями закохана в Ернеста, а той і собі удавав, що безмірно нею захоплений, але виключно зі своєю звичною метою. Він уже тоді був знатним донжуаном. Після повернення в Париж і приїзду Гедлі зі Штатів Зельда хотіла продовжити їхній зв’язок, але Ернест від неї вже втомився. Він не раз казав, що в неї не всі вдома. Він почав її відшивати й урешті-решт кинув, після чого Зельда його зненавиділа. Ось вам, люба моя, і весь сюжет у двох словах.

— І ви вважаєте, що це буде продаватися?

Брюс засміявся й відповів:

— Ну-ну, а ви за останній місяць стали дуже корисливою: приїхали сюди з літературними амбіціями, а тепер думаєте про гонорари.

— Я не хочу повертатися до викладання, Брюсе, та й підозрюю, що мало які університети прагнуть узяти мене на роботу. Я не маю нічого — крім тих десяти тисяч доларів, якими зобов’язана вам, а також надмірній забудькуватості моєї любої Тесси. Або я напишу щось, що продаватиметься, або кину писати.

— Так, воно продаватиметься. Ви згадували про «Паризьку дружину» — це чудова історія про Гедлі й Гемінґвея в той період, і вона дуже добре продавалася. Ви чудово пишете, Мерсер, і у вас має вийти.

Мерсер посміхнулася, зробила ковток вина й сказала:

— Дякую. Мені потрібна підтримка.

— А кому ж вона не потрібна?

Якийсь час вони їли мовчки, а тоді Брюс підняв келих і подивився на вино:

— Вам подобається Шаблі?

— Авжеж — воно чудове.

— Я дуже люблю вино — може, навіть занадто. Проте в обід його пити не варто, а то потім нічого не хочеться робити.

— Тому й винайшли сієсту,— підказала вона, полегшуючи його завдання.

— Авжеж! У мене на другому поверсі, за баром-кав’ярнею, є маленька квартирка. Ідеальне місце, щоб подрімати після обіду.

— Це що, запрошення, Брюсе?

— Можливо.

— Отже, найбезвідмовніший спосіб підчепити красуню — це сказати: «Гей, крихітко, не хочеш разом подрімати?».

— Раніше спрацьовувало.

— Що ж, цього разу тобі не пощастило, — Мерсер озирнулася навколо й витерла серветкою куточки губ.— Я не сплю з одруженими чоловіками, Брюсе. Точніше, спала двічі, і обидва рази про це пошкодувала. Одружені чоловіки мають певні зобов’язання, а я не шукаю собі зайвих проблем. До того ж я знаю Ноель, і вона мені дуже подобається.

— Запевняю тебе, вона не проти такого.

— У це важко повірити.

Брюс посміхнувся, ніби Мерсер і гадки не мала, про що говорить, а він залюбки її просвітив би. Він теж озирнувся навколо і, переконавшись, що їх ніхто не чує, нахилився до неї й заговорив, знизивши голос:

— Ноель зараз перебуває у Франції, в Авіньйоні, і коли вона туди їздить, то зупиняється у своїй квартирі, якою володіє вже багато років. На тій же вулиці є ще одна квартира — набагато більша — і в ній живе її друг Жан-Люк. Жан-Люк одружений із жінкою, яка за нього набагато старша й має чимало грошей. Жан-Люк і Ноель стали коханцями принаймні десять років тому. Насправді вона з ним стала зустрічатися ще до того, як познайомилася зі мною. Вони влаштовують свої «сієсти», вечеряють, розважаються й навіть подорожують, коли його літня дружина не заперечує.

— То його дружина не проти?

— Авжеж — це ж французи. Все робиться дуже тихо, непомітно й цивілізовано.

— І ти теж не проти? Це правда дивно.

— Ні, я зовсім не проти. Що є, те є. Розумієш, я ще багато років тому зрозумів, що просто не створений для моногамії. Не впевнений, що люди взагалі бувають цілковитими однолюбами, але сперечатися про це не буду. Коли я вступив до університету й побачив, скільки там гарних дівчат, то усвідомив, що не зможу бути щасливим лише з якоюсь однією. Я п’ять чи шість разів намагався зустрічатися з дівчатами, зберігаючи вірність, але нічого путнього з цього не виходило, бо варто лише мені побачити іншу красиву жінку, незалежно від її вису, і я нічого не можу з собою вдіяти. На щастя, я зустрів Ноель — вона така ж, тільки з чоловіками. Її шлюб розвалився багато років тому через те, що вона мала хлопця на стороні й спала зі своїм лікарем.

— То ви з нею уклали угоду?

— Ну, ми не скріплювали це рукостисканням, але на той час, коли вирішили одружитися, вже знали правила: можеш іти на всі чотири сторони, тільки не афішуй свої пригоди.

Мерсер похитала головою й відвернулася.

— Пробач — мені просто ніколи ще не траплялася пара з такими стосунками.

— Не думаю, що це така вже й рідкість.

— Ще й яка, можеш мені повірити! Ти вважаєш, що це нормально, лише тому, що сам так робиш. Знаєш, я якось зловила одного свого хлопця на зраді, і мені знадобився рік, щоб це пережити. Я досі його ненавиджу.

— Я лишаюся при своєму. Ти надто серйозно це сприймаєш. Що такого жахливого в тому, щоб іноді закрутити маленьку інтрижку?

— «Інтрижку»? Твоя дружина принаймні десять років спить зі своїм хлопцем-французом! Ти це називаєш «інтрижкою»?

— Ні— це більше, ніж інтрижка, але Ноель не любить його. Це просто такий вид дружнього спілкування.

— Ну звісно! А тієї ночі, коли приїхала Саллі Аранка, у вас була інтрижка чи дружнє спілкування?

— Ні те, ні інше — чи й те, й інше. Яка різниця? Саллі приїздить сюди раз на рік, і ми трохи з нею розважаємось. Називай це як хочеш.

— А якби Ноель була тут?

— Вона справді була б не проти. Якщо ти зараз подзвониш Ноель, скажеш їй, що ми з тобою обідаємо й обговорюємо післяобідній відпочинок, і запитаєш, що вона думає з цього приводу, то, запевняю, вона розсміється й скаже: «Я вже два тижні у від’їзді, а ви все тягнете?». Хочеш зателефонувати?

— Ні.

Брюс розсміявся і зауважив:

— Ти надто консервативна.

Мерсер ніколи не вважала себе консервативною, а навіть навпаки — досить розкутою й толерантною. Але тієї миті вона почувалася ханжею, і це її дратувало.

— Неправда.

— То розслабмося ж разом!

— Вибач, але я не можу так легковажно до цього ставитись.

— Гаразд. Я не наполягаю. Я просто запропонував трохи відпочити, от і все.

Обоє посміхнулися, але відчували напруженість — і знали, що цю розмову ще не завершено.

VI

Вони зустрілися на пляжі біля кінця настилу навпроти котеджу, коли вже зовсім стемніло. Був відлив, і на широкому пляжі нікого не було. Гладінь океану мерехтіла у світлі повного місяця. Елейн була боса, і Мерсер теж скинула сандалі. Вони підійшли до води й поволі покрокували берегом, як звичайні подруги, що гуляють і діляться новинами.

Мерсер щовечора, як було домовлено, надсилала електронною поштою докладний звіт про минулий день, включаючи в нього навіть назви книг, які читала, й описи своїх творчих спроб. Елейн знала майже все — щоправда, Мерсер не стала інформувати її про спробу Кейбла затягти її в ліжко. Може, потім — залежно від подальшого розвитку подій.

— Коли ви приїхали на острів? — запитала Мерсер.

— Сьогодні вдень. Останні два дні ми провели в офісі, де зібралися всі члени нашої команди: технічні експерти, оперативні менеджери й навіть мій начальник, власник компанії.

— То ви маєте начальника?

— Авжеж. Я керую цим конкретним проектом, але остаточні рішення ухвалюватиме мій начальник — звісно, коли для цього прийде час.

— Прийде час?

— Ми й самі не дуже собі уявляємо, коли і як це станеться. Пішов уже шостий тиждень, і, правду сказати, ми сумніваємося, що робити далі. Ви чудово попрацювали, Мерсер, і ваші успіхи за перші п’ять тижнів були просто приголомшливі. Ми дуже задоволені вашою роботою. Але тепер, коли ми маємо фотографії та відео й ви проникли в Кейблове коло спілкування, ми обговорюємо наш наступний крок. Ми досить упевнені у своїх припущеннях, але справ у нас ще сила-силенна.

— Думаю, ми впораємося.

— Мені дуже подобається ваш позитивний настрій.

— Дякую,— мляво відгукнулася Мерсер, яка вже втомилася від похвал.— А можна дещо спитати? Я не впевнена, що розумно розвивати цю пропозицію з романом про Зельду й Гемінґвея. Це аж надто підозрілий збіг, якщо рукописи Фіцджеральда справді в Кейбла. Ми точно на правильному шляху?

— Але роман був його ідеєю.

— Може, це його наживка — спосіб мене перевірити.

— Ви маєте якісь підстави вважати, що Кейбл вас підозрює?

— Ніби ні. Я провела з Брюсом багато часу, і мені здається, що я непогано його розумію. Він дуже кмітливий і харизматичний, але й чесний, і з ним легко розмовляти. Можливо, він здатний на деяке лукавство, коли цього вимагає його бізнес, але з друзями він точно чесний — до непристойності. Він терпіти не може дурнів і просто підкуповує своєю щирістю. Він мені подобається, Елейн, і я йому теж, і він хоче зблизитися. Якби Брюс мене підозрював, думаю, я це відчула б.

— А ви плануєте зблизитися?

— Там буде видно.

— Він бреше про свій шлюб.

— Це так — він завжди каже про Ноель як про свою дружину. Це дійсно неправда, якщо ви маєте рацію й він неодружений.

— Я розповіла вам усе, що ми знаємо. Ні тут, ні у Франції нема жодних записів про реєстрацію їхнього шлюбу чи спробу його зареєструвати. Теоретично вони могли розписатися в іншій країні, але це якось не в’яжеться з відомими нам обставинами.

— Не знаю, наскільки близько в нас вийде до нього підібратись, — зауважила Мерсер,— і сумніваюся, що це можна якось спланувати. Я просто хочу сказати, що знаю його достатньо добре, щоб помітити, якщо він щось запідозрить.

— Тоді розвивайте його ідею для вашого роману. Це дасть вам привід поговорити з ним про Фіцджеральда. А ще краще — напишіть перший розділ і дайте йому його прочитати. Зможете це зробити?

— Ну звісно. Це ж усе просто вигадка, а в моєму житті зараз узагалі нема нічого справжнього.

VII

Наступна спроба Брюса була такою ж невимушеною, як попередня, але вона спрацювала. Він подзвонив Мерсер удень у четвер і повідомив, що в місті зупинився проїздом легендарний видавець Ripley Press Морт Гаспер зі своєю нинішньою дружиною. Гаспер приїздив на острів майже щоліта й зупинявся у Брюса й Ноель. Брюс планував улаштувати в п’ятницю пізню вечерю лише для них чотирьох — це мало стати приємним завершенням тижня.

Після кількох днів, проведених у міні-готелі, у Мерсер виникла клаустрофобія, і вона була готова на все, аби змінити обстановку. Вона з нетерпінням чекала, коли зможе знову повернутися в котедж, і рахувала дні до від’їзду Конні та її сімейки. Щоб відволіктися від роботи над романом, Мерсер гуляла пляжем, тримаючись якомога далі від котеджу і пильнуючи, аби не натрапити на когось зі знайомих.

Зустріч із Мортом Гаспером могла виявитися корисною й удихнути нове життя в її загасаючу кар’єру. Тридцять років тому він задешево купив Ripley Press і перетворив мляве й неприбуткове маленьке видавництво на великий і незалежний видавничий дім. Маючи тонке чуття на талант, він зібрав і розкрутив цілу плеяду письменників різних жанрів, чиї книги успішно розкуповувалися. Відродивши традиції золотої доби книговидавництва, Морт улаштовував тригодинні обіди й вечірні презентації у своїй квартирі у Верхньому Вест-Сайді. Він був, поза всяким сумнівом, найколоритнішою фігурою у видавничому бізнесі й попри те, що йому невдовзі мало стукнути сімдесят, залишався так само діяльним.

У п’ятницю вдень Мерсер провела дві години в інтернеті, читаючи старі журнальні статті про Морта,— і всі з них були вельми цікаві. В одній, дворічної давності, розповідалося, як Морт заплатив аванс у мільйон доларів невідомому автору за його дебютний роман, продажі якого склали всього десять тисяч примірників. Він не шкодував про скоєне і називав це «вкрай вигідною угодою». В іншій статті згадувалося про його останній шлюб із жінкою приблизно одного віку з Мерсер. Її звали Фібі, і вона працювала редакторкою в Ripley.

О восьмій вечора Фібі зустріла її біля вхідних дверей будинку Брюса й після обміну теплими вітаннями попередила, що «хлопчики» вже випивають. Пройшовши за нею на кухню, Мерсер почула дзижчання блендера. Брюс, одягнений у шорти й теніску, змішував на задній веранді лимонний дайкірі. Цьомкнувши Мерсер в обидві щоки, він відрекомендував її Мортові, який привітав її ведмежими обіймами й заразливою усмішкою. Він був босий і в сорочці до колін. Брюс простягнув їй келих із дайкірі й підлив двом іншим гостям, після чого всі розсілися в плетені крісла навколо невеликого столика, заваленого книгами й журналами.

Одразу стало ясно, що в таких ситуаціях — як, напевно, і в усіх інших,— говорити мав Морт, а інші — слухати. Мерсер була не проти. Після третього ковтка вона відчула гул у голові й спитала себе, скільки ж рому Брюс додав у коктейль. Морт завзято обурювався з приводу президентських перегонів і плачевного політичного становища Америки. Мерсер до цієї теми була байдужа, проте Брюс і Фібі слухали з цікавістю та вставляли ремарки, які заохочували Морта продовжувати свою тираду.

— Ви не проти, якщо я закурю? — запитав він, ні до кого конкретно не звертаючись, і потягнувся до шкіряного портсигара на столі. Вони з Брюсом розкурили чорні сигари, і незабаром над ними повисла хмара сизого диму. Брюс приніс графин і налив усім по новій порції. Скориставшись рідкісною паузою в Мортовому монолозі, Фібі звернулася до Мерсер:

— Брюс каже, ви тут працюєте над своїм романом?

Мерсер знала, що про це сьогодні неодмінно мала зайти мова.

— Брюс перебільшує. Зараз я радше мрію про те, щоб писати, ніж пишу,— усміхнулася вона.

Морт випустив хмару диму й промовив:

— «Жовтневий дощ» був чудовим дебютом — я був приємно вражений. Хто його опублікував, не можу згадати?

— Ну, «Ріплі» його друкувати не захотіло,— з великодушною посмішкою зауважила Мерсер.

— Так-так — це ми здуру, проте бізнес є бізнес: із якимись книжками вгадуємо, а з якимись промахуємось — від цього ніхто не застрахований.

— Його опублікували в «Ньюкомб» — щоправда, не без пригод.

Несхвально пирхнувши, він промовив:

— Зграя клоунів. Ви ж пішли від них?

— Так. Мій нинішній контракт — із «Вайкінг-Пресс», якщо він досі дійсний. Моя редакторка під час останнього дзвінка повідомила, що я прострочила здачу рукопису вже на три роки.

Морт заревів від сміху:

— Усього три роки! Щастить же деяким! Минулого тижня я накричав на Даґа Танненбаума, бо він мав здати рукопис ще вісім років тому. От тобі й письменники!

— А ви обговорюєте свій роман? — встигла вставити Фібі.

Мерсер усміхнулася й похитала головою:

— Поки нема чого обговорювати.

— А хто ваш агент?— поцікавився Морт.

— Гільда Савіч.

— Мені вона подобається. Ми з нею обідали минулого місяця.

Ром робив свою справу, і Мерсер ледь утрималася, щоб не сказати, що дуже цьому рада.

— Вона ж нічого про мене не казала?

— Не пам’ятаю. То був довгий обід,— гучно зізнався Морт і залпом осушив свій келих.

Фібі запитала про Ноель, і на кілька хвилин розмова зайшла про неї. Мерсер звернула увагу, що на кухні тихо й приготуванням їжі, вочевидь, ніхто не займається. Коли Морт, перепросивши, пішов до вбиральні, Брюс повернувся до блендера, аби змішати нову порцію дайкірі. Дівчата тим часом узялися балакати про літо, відпустки й таке інше. Фібі з Мортом завтра вирушали на Флорида-Кіз, де мали провести місяць. У липні видавнича діяльність стихала, а в серпні взагалі завмирала, і, оскільки Морт був сам собі хазяїн, вони могли дозволити собі покинути Нью-Йорк на цілих шість тижнів.

Тільки-но Морт повернувся й улаштувався в кріслі з новою порцією коктейлю й сигарою, як пролунав дзвінок у двері, і Брюс пішов відчиняти. Повернувся він із великою коробкою їжі, яку поставив прямо на стіл.

— Рибні тако — найкращі на цьому острові. Смажений групер, пійманий сьогодні вранці.

— Ти нас пригощаєш тако зі служби доставки?— вимовив Морт, не вірячи своїм вухам.— Повірити не можу. Я тебе воджу в найкращі ресторани Нью-Йорка — і що отримую у відповідь?— обурився він, зробивши щось на зразок випаду в бік тако.

— Минулого разу в Нью-Йорку ти водив мене обідати в якусь страшну забігайлівку за рогом біля твого офісу, і мене ледь не знудило від їхнього сандвіча «Рубен». І рахунок оплачував я.

— Ти звичайний книготорговець, Брюсе,— пояснив Морт, пожираючи половину тако.— Це письменників задобрюють вишуканими стравами. Мерсер, коли будете в Нью-Йорку, я вас зводжу в найшикарніший ресторан.

— Згода, — відгукнулася вона, знаючи, що цього ніколи не станеться. Зважаючи на те, як швидко Морт спорожняв свій келих, на ранок він мало що зможе згадати. Брюс не відставав і пив значно завзятіше, ніж їй досі доводилося бачити. Кудись поділося і його неспішне потягування вина, і виважене наповнення келихів, і балачки про вік та виробника вина, і цілковитий самоконтроль. Тепер, без туфель і з розпатланим волоссям, він разом зі своїм спільником розслаблявся на повну після довгого тижня.

Потягуючи свій крижаний напій, Мерсер намагалася згадати, скільки вже випила. Брюс постійно їй підливав, тому рахувати було складно. У голові в неї давно вже гуло, і вона відчувала, що час зменшити оберти. Мерсер з’їла тако й озирнулася, чи немає поряд пляшки з водою чи принаймні вином, але на веранді красувався лише черговий графин із дайкірі.

Знов наповнивши всім келихи, Брюс почав розповідати історію про дайкірі— свій улюблений літній напій. У 1948 році американський письменник на ім’я А. Е. Готчнер вирушив на Кубу, щоб зустрітися з Ернестом Гемінґвеєм, який жив там наприкінці 1940-х і на початку 1950-х років. Вони одразу потоваришували, а за кілька років після смерті Гемінґвея, у 1966 році, Готчнер опублікував свою відому книгу «Татко Гемінґвей».

Морт, звісно, перервав його розповідь своїм коментарем:

— Я знайомий із Готчнером — він ніби досі живий. Мабуть, скоро вже стукне сто років.

— Давай задля простоти вважатимемо, що ти знайомий з усіма, з ким лише можна, Морте,— відгукнувся Брюс.

Із подальшої частини Брюсової історії з’ясувалося, що Гемінґвей спершу не бажав зустрічатися з Готчнером, який волів узяти в нього інтерв’ю, проте той був украй наполегливим, і зрештою вони зустрілися в барі неподалік від будинку Ернеста. У телефонній розмові Гемінґвей сказав, що той бар славиться своїм дайкірі. Гемінґвей, як і зазвичай, запізнювався, і Готчнер вирішив, поки чекає, замовити цей напій. Він виявився дуже смачним і досить міцним, а оскільки Готчнер випивав зазвичай небагато, то потягував свою порцію цілу годину. У барі було жарко й задушливо, тому він замовив другу порцію, а коли випив половину її, то помітив, що в нього вже двоїться в очах. Коли Гемінґвей нарешті прибув, його вітали як справжню знаменитість: вочевидь, він був там завсідником. Потиснувши один одному руки, вони знайшли собі столик, і Ернест замовив дайкірі. Готчнер потихеньку відпивав принесений коктейль, а Ернест осушив свою порцію залпом, а потім замовив ще одну — а коли на третій помітив, що його новий почарківець чогось не п’є, то кинув йому виклик, заявивши, що якщо той хоче спілкуватися з самим Ернестом Гемінґвеєм, то має принаймні навчитися пити по-чоловічому. Готчнер виклик прийняв, став пити нарівні, і незабаром у нього перед очима все попливло й закрутилося. Бачачи його відчайдушні, але марні спроби сидіти прямо, Ернест збайдужів до спілкування і, замовивши нову порцію дайкірі, взявся грати в доміно з місцевими жителями. Якоїсь миті— Готчнер уже втратив будь-яке уявлення про час — Ернест підвівся й сказав, що пора вечеряти. Готчнер, який мав іти слідом за ним, дорогою до виходу поцікавився в бармена:

— А скільки дайкірі ми випили?

Бармен подумав секунду й відповів англійською:

— Ви чотири, а татко Гем — сім.

— Ви випили сім дайкірі?— перепитав Готчнер у Ернеста, не повіривши своїм вухам.

Той розсміявся, і місцеві теж:

— Сім — то дурниця, друже. Тутешній рекорд — шістнадцять, і встановив його, звісно, я. А потім пішки дістався додому.

Мерсер почувалася так, ніби допивала шістнадцятий.

— Я пам’ятаю, що читав «Татка», коли працював в експедиції видавництва «Рендом-Хауз»,— вставив Морт. Наївшись тако, він знов запалив сигару.— А в тебе є перше видання «Татка», Брюсе?

— Навіть два: одне у відмінному стані, інше — в такому собі. Нині їх рідко де зустрінеш.

— А були за останній час якісь цікаві поповнення вашої колекції?— поцікавилась Фібі.

«Крім украдених із Принстона рукописів Фіцджеральда», — подумала Мерсер, але ні за що такого не бовкнула б, хай там якою п’яною була. Її повіки наливалися свинцем.

— Та ніби ні,— відповів Брюс.— От нещодавно придбав екземпляр «Засудженого» Джеймса Лі Берка.

Щоб останнє слово залишилося за ним, Морт — а за всю історію нью-йоркського видавничого бізнесу не було, певно, нікого, хто обійшов би його за кількістю історій із випивкою, які він спостерігав особисто чи знав з надійних джерел,— взявся довго й красномовно розповідати про бійку, яка розпалилася в його квартирі о другій годині ночі, коли Норман Мейлер, побачивши, що скінчився ром, став кидати порожніми пляшками в Джорджа Плімптона. Історія була настільки дивовижна, що в неї важко було повірити,— а Морт був досвідченим оповідачем, яких іще пошукати.

Мерсер піймала себе на тому, що починає клювати носом. Останнім звуком, який вона запам’ятала, було дзижчання блендера, який збивав нову порцію коктейлю.

VIII

Мерсер прокинулася в незнайомому ліжку в круглій кімнаті й кілька секунд боялася поворухнутися, бо будь-який рух відгукувався болем у голові. Очі запекли, тому вона їх заплющила. У роті й горлі геть пересохло, а бурчання в животі попереджало, що далі може стати ще гірше. Ну що ж, це похмілля. Таке з нею вже траплялося, і від цього не помреш — прожити майбутній день буде непросто, але що тепер поробиш? Ніхто не змушував її пити так багато. За все треба платити. Як каже давнє університетське прислів’я: «Щоб бути дурнем, треба мати міцне здоров’я».

На ліжку був високий м’який матрац із кількома шарами вишуканої білизни, і Мерсер почувалася так, ніби лежить на хмарі. Тут явно відчувалася рука Ноель. Коли на Мерсер несподівано звалилися гроші, вона не втрималася й купила красиву спідню білизну, і думка про те, що зараз ця білизна була на ній, трохи полегшувала жахливу мить. Мерсер сподівалася, що Брюс оцінив цей нюанс. Вона знову розплющила очі, кілька разів моргнула і, зумівши сфокусувати погляд, побачила, що її шорти й блузка були акуратно складені на сусідньому стільці— у такий спосіб Брюс, вочевидь, прагнув запевнити її, що роздягання було цивілізованим, без жодних пристрасних зривань одягу на півдорозі до ліжка. Знову заплющивши очі, вона глибше поринула в простирадла.

У пам’яті лишилися затухаючі звуки блендера, а далі — нічого. Скільки ж Мерсер проспала в кріслі на веранді, поки інші продовжували спілкуватися, випивати і з посмішками переглядатися, позираючи на неї? Чи вона йшла до спальні сама, нехай хитаючись і спираючись на когось, чи Брюсові довелося тягти її на собі на третій поверх вежі? Невже вона справді вирубилася, як студентка на пиятиці,— чи просто заснула, і її вклали спати?

У животі знов забурчало. А що, як Мерсер зіпсувала їм весь вечір, і її знудило просто на веранді, про що ні Брюс, ні інші, звісно, ніколи не стануть згадувати? Від цієї страшної думки її занудило ще більше. Вона знов поглянула на свої шорти й блузку: жодних плям чи інших підозрілих слідів на них ніби не було.

Тоді їй спала думка, від якої одразу стало легше: Морт був на сорок років за неї старший, і його всю кар’єру супроводжували скандали. Він тягав непритомних п’яниць і мучився від похміль більше разів, ніж усі його автори разом узяті, тож його таким точно було не здивувати — мабуть, його навпаки це потішило. На Фібі можна було не зважати, адже вони з нею ніколи більше не побачаться. Крім того, вона, живучи з Мортом, напевно, бачила й не таке — а Брюс тим більше.

У двері тихенько постукали, і в кімнаті з’явився Брюс у білому махровому банному халаті, з пляшкою води й двома маленькими склянками в руках.

— Доброго ранку,— неголосно вимовив він, сідаючи на край ліжка.

— Доброго,— відповіла Мерсер і додала:— Мені справді хочеться пити.

— І мені,— зізнався він і наповнив склянки.

Вони ураз їх осушили, і Брюс, наливши знову, запитав:

— Як почуваєшся?

— Не дуже. А ти?

— Нічка видалася довга.

— Як я тут опинилася?

— Ти заснула на веранді, і я тебе вклав у ліжко. Фібі невдовзі теж пішла на бокову, а ми з Мортом розкурили ще по сигарі й продовжили випивати.

— Побили рекорд Гемінґвея?

— Ні, але, схоже, наблизилися до цього.

— Скажи, Брюсе, я виставила себе дурепою?

— Ну що ти — звісно, ні. Ти просто задрімала. А сісти за кермо, ясна річ, не могла, тому я вклав тебе в ліжко.

— Дякую. Я мало що пам’ятаю.

— Та чого там пам’ятати: всі наклюкалися, от і вся історія.

Мерсер допила воду, і Брюс знову наповнив її склянку. Кивнувши на шорти й блузку, вона поцікавилася:

— А хто їх зняв?

— Я. Мені дуже сподобалося.

— Домагався мене?

— Ні, але подумував про це.

— Який джентльмен.

— Завжди. Послухай, тут є велика ванна на левових лапах. Думаю, тобі слід полежати в гарячій воді, втамовуючи далі спрагу, а я поки займуся сніданком. Мій шлунок вимагає яєчні з шинкою, і твій, мабуть, теж. Почувайся як удома. Морт і Фібі вже подають ознаки життя й скоро мають поїхати. А коли їх не буде, я принесу тобі сніданок у ліжко. Що скажеш?

Мерсер усміхнулася й відповіла:

— Звучить заманливо. Дякую.

Брюс пішов, зачинивши за собою двері. У неї було два варіанти. Перший із них полягав у тому, щоб одягнутися, спуститися вниз, постаравшись уникнути зустрічі з Мортом і Фібі, сказати Брюсу, що їй час іти, і хутко злиняти. Але кудись поспішати в неї не було сил. Їй потрібен був час, щоб отямитись, переконатися, що з животом усе гаразд, відпочити, а може, навіть відіспатись. До того ж Мерсер сумнівалася, що спроможеться кермувати. Та й перспектива повернення в маленький номер у міні-готелі не надто її приваблювала, а от думка про гарячу ванну була спокусливою, і противитися їй Мерсер не могла.

Другий варіант полягав у тому, щоб діяти за планом Брюса, а отже, зрештою опинитися в ліжку з ним. Мерсер це видавалося вже неминучим.

Наливши ще води, вона вилізла з ліжка, потягнулася, глибоко позіхнула, і їй одразу стало краще. Нудота пройшла. Мерсер попрямувала у ванну кімнату, включила воду й знайшла піну для ванни. Цифровий годинник на туалетному столику показував 08:20. Попри своє закономірне нездужання вона проспала майже десять годин.

Звісно, Брюс просто не міг не зайти її провідати й подивитися, як удалася ванна з піною. Він досі був у халаті й поставив ще одну пляшку мінералки біля ванни.

— Ну як ти? — запитав він.

— Значно краще,— відповіла Мерсер.

Піна здебільшого приховувала її наготу, але не зовсім. Окинувши її довгим схвальним поглядом, Брюс посміхнувся:

— Щось іще треба?

— Ні, все гаразд.

— Я готую сніданок. Не поспішай.

Із цими словами він пішов.

IX

Проніжившись у ванні цілу годину, Мерсер вилізла й витерлася. На дверях висів банний халат підхожого розміру, і вона його одягла. У ящику знайшлася ціла купа нових зубних щіток. Діставши одну з них, вона почистила зуби, і їй стало набагато краще. Потім вона взяла зі стільця свою спідню білизну й побачила поруч із шортами й блузкою власну сумку. Мерсер дістала звідти айпад і, підбивши подушки, залізла в ліжко, де влаштувала собі затишне гніздечко й знову опинилася на хмарі.

Вона читала, коли за дверима почулися якісь звуки і в спальню увійшов Брюс із тацею для сніданку, яку поставив на ліжко біля Мерсер.

— Бекон, омлет, мафіни з джемом, міцна кава і як бонус — коктейль «Мімоза».

— Не думаю, що мені зараз показане спиртне,— засумнівалася вона. Їжа виглядала й пахла дуже апетитно.

— Це еліксир від похмілля. Точно допоможе.

Брюс вийшов й одразу ж повернувся з тацею для себе, яку поставив поруч із її, й сів на ліжко. На них були однакові халати. Піднявши свій фужер, він промовив:

— Будьмо!

Зробивши по ковтку, вони взялися до їжі.

— То ось яка вона — горезвісна «письменницька кімната», — зауважила Мерсер.

— Ти про неї чула?

— Авжеж: у цю пастку потрапили безліч бідних дівчат.

— І всі вони самі дуже цього прагнули.

— То це правда — ти приводиш сюди жінок, а Ноель — чоловіків?

— Авжеж. А хто тобі про це розповів?

— Відколи письменники вміють зберігати секрети?

Брюс розсміявся й сунув у рот скибочку бекону. Після двох ковтків коктейлю в голові Мерсер знову задзвеніло, та й залишки вчорашнього рому, змішавшись із свіжим шампанським, також давали про себе знати. На щастя, тривалий відпочинок у ванній заспокоїв її шлунок, та і їжа була дуже смачна. Позирнувши на довгу вигнуту стіну, суцільно від підлоги до стелі заставлену книжковими полицями, вона поцікавилася:

— А що тут за книжки? Інші перші видання?

— Та ні, тут просто всяка всячина — нічого особливо цінного.

— Це чудова кімната. Одразу видно руку Ноель.

— Забудьмо поки про Ноель. У неї, напевно, зараз пізня вечеря з Жаном-Люком.

— І це тебе не турбує?

— Анітрохи. Годі тобі, Мерсер,— ми ж уже це обговорювали.

Кілька хвилин вони мовчки їли, ігноруючи каву, зате налягаючи на коктейль. Брюс почав ніжно погладжувати її стегно під простирадлами.

— Навіть не можу згадати, коли востаннє кохалася, маючи похмілля.

— А я так роблю постійно. Насправді це найкращі ліки.

— Кому ж про це знати, як не тобі!

Брюс підвівся з ліжка й поставив свою тацю на підлогу.

— Допивай свій фужер,— сказав він, і Мерсер послухалася.

Брюс прибрав з ліжка її тацю і відставив її вбік, а тоді скинув свій халат і викинув його за ліжко. Потім він допоміг їй зняти її халат, і вони, насолодившись якусь мить свободою від непотрібного одягу, поринули під простирадла.

X

У суботу вранці Елейн Шелбі працювала в себе вдома в кабінеті, коли пролунав дзвінок Ґрема з острова Каміно.

— От і приїхали,— оголосив він.— Схоже, наша дівчинка провела ніч у великому будинку.

— Ану розповідай,— пожвавішала Елейн.

— Вона припаркувалася навпроти будинку вчора десь о восьмій вечора, і її машина досі там. Інша пара поїхала з будинку сьогодні вранці— хто то були такі, я не знаю. Мерсер і Кейбл досі в будинку. Зараз тут ллє як із відра — ідеальний ранок, щоб розважитись. Чудово спрацьовано!

— Давно вже було час. Тримай мене в курсі.

— Так точно.

— Я приїду в понеділок.

Денні й Рукер теж спостерігали. Пробивши машину Мерсер за її північнокаролінськими номерними знаками, вони з’ясували все, що було можна, про їхню власницю: довідалися її ім’я, те, що зараз вона проживає в «Трактирі „Маяк“», те, що вона володіє часткою котеджу на пляжі, а також проглянули список її надрукованих творів. Вони знали, що Ноель Боннет зараз у від’їзді і її магазин закритий. Вони знали що завгодно, крім одного: що робити далі.

XI

Тривалий дощ послугував зайвим приводом не вилазити з ліжка. Мерсер, у якої вже кілька місяців не було сексу, ніяк не могла насититися. Будучи досвідченим майстром, Брюс володів таким драйвом і витривалістю, що Мерсер раз у раз дивувалася. Після години — чи, може, двох — вони нарешті знеможено відірвалися одне від одного й заснули. Коли вона прокинулася, його поруч не було. Мерсер наділа халат, спустилася вниз і знайшла його на кухні, вже одягненого в звичний костюм із легкого льону й замшеві туфлі бруднуватого кольору. Брюс виглядав свіжим і відпочилим і, вочевидь, був готовий до нового дня жвавої торгівлі у своєму магазині. Вони поцілувалися, і він, залізши руками під халат Мерсер, схопив її за сідниці.

— У тебе приголомшливе тіло,— промовив він.

— Ти залишаєш мене одну?

Вони знову поцілувалися, і після довгих і пристрасних обіймів Брюс трохи відсторонився й пояснив:

— Мені треба навідатись до магазину. Торгівля вроздріб — примхлива пані й вимагає постійної уваги.

— Коли ти повернешся?

— Скоро. Я принесу обід, і ми поїмо на веранді.

— Я теж маю йти,— невпевнено промовила Мерсер.

— Куди? Назад у «Маяк»? Ну годі тобі, Мерсер,— просто побудь трохи тут, і я повернуся ще до того, як ти встигнеш занудьгувати. На вулиці ллє як з відра, виє вітер, і, по-моєму, було попередження про можливий смерч. Та зараз небезпечно взагалі кудись висуватися з дому! А ми заліземо в ліжко й весь день читатимемо.

— Упевнена, що у тебе на думці зараз нема нічого, крім читання.

— Лишайся в халаті, і я скоро повернуся.

Вони знову поцілувалися, тісно притулившись одне до одного, і він нарешті спромігся від неї відірватись. Поцілувавши її в щоку, Брюс попрощався й пішов. Мерсер налила собі чашку кави й віднесла її на задню веранду, де влаштувалася в кріслі-гойдалці й стала дивитися на дощ. Із деяким зусиллям волі вона подумки визнала, що нічим по суті не відрізняється від повії, що вона — безпринципна жінка, якій платять за те, щоб вона використовувала власне тіло задля досягнення підступних цілей. Проте в глибині душі вона все ж не вважала себе винною. Брюс Кейбл був закінченим бабієм і спав із ким завгодно, хай там які були їхні мотиви. Цього разу була її черга, а наступного тижня буде черга якоїсь іншої жінки. Поняття «відданість» і «довіра» нічого для нього не значили — то чого ці речі мають турбувати її? Брюс нічого не вимагав, ні на що не розраховував, нічого не віддавав сам. Для нього все зводилося виключно до фізичної втіхи — і для неї зараз теж.

Відкинувши всі сумніви й не відчуваючи вже жодних докорів сумління, Мерсер усміхнулася, подумавши про майбутні бурхливі вихідні у його ліжку.

Брюс і справді дуже скоро повернувся. На обід він приніс салати й вино, і, перекусивши, вони вирушили на вежу, щоб знову зайнятися коханням. Під час перерви Брюс дістав пляшку Шардоне й товстий роман. Вони вирішили читати під звуки дощу на задній веранді в плетених кріслах-гойдалках. У нього була паперова книжка, у неї — айпад.

— Невже ти справді можеш отримувати задоволення від книги, читаючи її на цій штуці? — запитав Брюс.

— Звісно. Слова ж усі ті самі. Ти коли-небудь пробував?

— Кілька років тому «Амазон» надіслав мені одну зі своїх «електронок». Але в мене з нею не виходило зосередитися. Мабуть, я просто упереджений.

— Це точно. Цікаво, чому?

— А що ти читаєш?

— «По кому подзвін». Я читаю поперемінно то Гемінґвея, то Фіцджеральда й хочу прочитати всі їхні книги. Учора закінчила читати «Останнього магната».

— І як?

— Дуже сильно, особливо зважаючи на те, що він написав його в Голлівуді, намагаючись щось заробити, а до того ж страждаючи як фізично, так і емоційно. Він же був дуже молодий. Справжня трагедія.

— Це його останній роман? Той, який він не закінчив?

— Як відомо. Прикро, що такий талант так рано було втрачено.

— То це ти здійснюєш підготовчу роботу для власного роману?

— Можливо. Я досі не можу визначитися. А ти що читаєш?

— Книжку під назвою «Моє улюблене цунамі» — дебютний роман одного хлопця, який не дуже вміє писати.

— Жахлива назва.

— Та й сам роман не кращий. Я ледве продерся крізь перші п’ятдесят сторінок — а залишилося ще шістсот. У видавничій справі треба запровадити обмеження на обсяг дебютного роману: він не має перевищувати триста сторінок. Як тобі ідея?

— Ну, я загалом не проти. У моєму було всього двісті вісімдесят.

— Твій роман досконалий.

— Дякую. То ти збираєшся дочитати те «Цунамі» до кінця?

— Навряд чи. Я прочитую перші сто сторінок кожної книжки, і якщо письменникові не вдається мене зацікавити, відкладаю її. Є надто багато хороших книжок, які я хочу прочитати, щоб гаяти час на погані.

— Я теж так роблю, тільки мій ліміт — п’ятдесят сторінок. Ніколи не розуміла людей, які продираються крізь книгу, яка їм не подобається, просто з якогось незрозумілого принципу. Такою була Тесса. Вона кидала книгу після першого розділу, потім поверталася до неї і, бурмочучи й стогнучи, змушувала себе дочитати до кінця, який, звісно, виявлявся нічим не ліпшим за початок. Не розумію, нащо так робити.

— Я теж.— Брюс зробив ковток вина, кинув погляд на заднє подвір’я й узяв роман.

Дочекавшись, коли він перегорне сторінку, Мерсер запитала:

— А якісь інші правила в тебе є?

Він посміхнувся й відклав книгу.

— О, люба, у мене їх цілий список. Він називається «Десять правил Кейбла для написання белетристики» — блискучий посібник, створений експертом, який прочитав понад чотири тисячі книг.

— А ти ділишся коли-небудь цими правилами?

— Буває. Я надішлю їх тобі електронною поштою, але думаю, що тобі вони не знадобляться.

— Хтозна. Мені потрібна якась порада. Розкажи щось для прикладу.

— Гаразд. Я ненавиджу прологи. Я щойно закінчив читати роман одного хлопця, який наступного тижня буде в нас із туром. Усі його книжки починаються драматичним прологом, у якому вбивця женеться за жінкою, чи хтось знаходить мертве тіло, чи ще щось на зразок того. Потім він змушує заінтригованого читача одразу накинутися на перший розділ, у якому, звісно, нема нічого спільного з прологом. А у другій, звісно, нема нічого спільного ні з першим розділом, ні з прологом. І лише потім, сторінок за тридцять, він повертає читача до дії в пролозі, про яку той уже встиг забути.

— Мені подобається. Продовжуй.

— Ще одна помилка, характерна для новачків, — ввести двадцятьох персонажів у першому ж розділі. П’ятьох цілком достатньо, а завелика кількість може відлякати читачів. Наступне: якщо відчуваєте потребу підібрати слово за допомогою словника синонімів, то обирайте ті слова, у яких не більше, ніж три склади. Я маю непоганий словниковий запас, і ніщо так не дратує мене, як письменники, які демонструють свою вченість, вживаючи словеса, яких я ніде не бачив. Іще одне: під час написання діалогів користуйтеся, будь ласка, лапками, — інакше буде важко розібратися, хто що каже. Правило номер п’ять: більшість письменників надто полюбляє писати розлого, тому завжди шукайте, що можна викинути, — наприклад, речення без жодного змістового навантаження й непотрібні сцени. Продовжувати?

— Так-так, будь ласка. Мені треба було б це записати.

— Не треба. Тобі правда не потрібні ці поради. Ти чудово пишеш, Мерсер, тобі просто потрібен хороший сюжет.

— Дякую, Брюсе. Мені потрібна підтримка.

— Я це кажу цілком серйозно й зовсім не прагну полестити тобі лише через те, що у нас тут із тобою сьогодні невеличка оргія.

— То ось як це називається? А я думала, просто «інтрижка».

Вони розсміялися й зробили по ковтку вина. Дощ уже перестав, і почав згущуватися туман.

— А ти сам колись пробував писати? — запитала Мерсер.

Брюс знизав плечима й відвів погляд.

— Я намагався, навіть кілька разів, але щоразу зрештою кидав. Це не моє. Саме тому я поважаю письменників — принаймні хороших. Я радо усіх їх приймаю й залюбки рекламую всі їхні книжки, але на ринку багато сміття. І мене засмучують люди на зразок Енді Адама, які мають талант, але так по-дурному його марнують через свої шкідливі звички.

— А від нього є якісь новини?

— Поки ні. Його замкнули в клініці, і він не має зв’язку із зовнішнім світом. Мабуть, зателефонує десь за тиждень. Це його третя чи четверта спроба позбутися залежності, але не думаю, що в нього вийде. У глибині душі Енді насправді не хоче кидати.

— Це сумно.

— Ти виглядаєш сонною.

— Мабуть, то через вино.

— Давай подрімаємо.

Насилу перелізши в гамак, вони припали одне до одного в тісних обіймах і затихли, заколисані його мірним хитанням.

— Є якісь плани на сьогоднішній вечір?— поцікавилася Мерсер.

— Я планував продовжити розпочате.

— Це зрозуміло, але я починаю втомлюватися від цього місця.

— Само собою, що у програму входить вечеря за межами будинку.

— Але ти ж одружений чоловік, Брюсе, а я просто твоя подружка на вихідні. Що, як хтось нас побачить?

— Мені байдуже, Мерсер,— і Ноель теж. То чого це має турбувати тебе?

— Не знаю. Усе ж якось дивно в суботу ввечері вечеряти в пристойному місці з одруженим чоловіком.

— А хто казав, що місце буде пристойним? То справжня діра, перекусна з морепродуктами біля річки. Проте їжа там дуже смачна, і запевняю тебе, що ніхто з тамтешніх відвідувачів книжок не купує.

Мерсер поцілувала його й поклала голову йому на груди.

XII

Неділя почалася майже так само, як і субота, за винятком похмілля. Брюс знову подав їй сніданок у ліжко — цього разу млинці й ковбасу,— а потім вони дві години гортали New York Times. Ближче до опівдня Мерсер знадобилася перерва. Вона вже збиралася почати прощатися з Брюсом, коли він сказав:

— Послухай, після обіду в мене в магазині буде справжнє стовпотворіння, а робітників не вистачає. Я мушу трохи попрацювати.

— От і добре! Адже я тепер, знаючи твої правила для письменників, мушу випробувати їх на практиці.

— Завжди радий допомогти,— промовив він із посмішкою і поцілував її в щоку.

Вони віднесли таці на кухню й завантажили все у посудомийну машину. Брюс зник у господарській спальні на другому поверсі, а Мерсер повернулася на вежу, де хутко одяглася й пішла, не ставши вдруге прощатись із Брюсом.

Якщо за вихідні їй щось і вдалося, то вона не могла відзначити якихось конкретних результатів. Розваги в «письменницькій спальні», безумовно, були дуже приємні, і Мерсер тепер знала Брюса набагато краще, ніж доти, але її метою був не секс і не написання роману, їй заплатили купу грошей, щоб вона зібрала докази і, можливо, допомогла розкрити злочин. У цьому плані пишатися було майже нічим.

Опинившись у своєму номері, вона переодяглася в бікіні й помилувалася собою в дзеркалі, згадуючи, як Брюс захоплювався її тілом. Воно було худорляве й засмагле, і Мерсер відчувала деяку гордість через те, що нарешті скористалася ним за призначенням. Накинувши білу бавовняну сорочку, вона взяла сандалі й вирушила на довгу прогулянку пляжем.

XIII

Брюс подзвонив о сьомій вечора того ж дня, сказав, що страшенно скучить і не уявляє, як проведе ніч без неї, і просив її зайти в магазин і випити з ним, коли він зачиниться.

Мерсер, звісно, погодилася — а що їй ще було робити? Стіни обридлого маленького номера страшенно тиснули на неї, і в такій атмосфері вона не спромоглася написати й сотні слів.

Мерсер увійшла в магазин за кілька хвилин до дев’ятої. Брюс обслуговував останнього відвідувача і, судячи з усього, працював один. Коли клієнт пішов, він хутко замкнув двері й вимкнув світло.

— Ходімо,— сказав він і попрямував сходами нагору, де пройшов через кафе, дорогою вимикаючи світло. Мерсер мовчки йшла слідом за ним. Нарешті Брюс відчинив двері, яких вона досі ніколи не помічала, і вони увійшли в його квартиру.

— Мій барліг,— оголосив Брюс, увімкнувши світло.— Я прожив тут перші десять років після того, як купив магазин. Тоді ця квартира займала весь другий поверх, але потім я вирішив улаштувати кафе. Сідай.

Він жестом указав на масивний шкіряний диван із подушками й пледами, який простягнувся вздовж усієї стіни. Напроти нього на низенькому столику стояв великий плазмовий телевізор, а навколо, ясна річ, були полиці з книгами.

— Шампанського?— запропонував він, відкриваючи холодильник, який стояв позаду невеличкої барної стійки.

— Залюбки.

Брюс дістав пляшку, швидко відкрив і, розливши шампанське в два фужери, промовив:

— Будьмо!

Вони цокнулись, і він відпив більше половини свого фужера.

— Мені дуже треба було випити,— пояснив він, витираючи рот тильним боком долоні.

— Я бачу. Усе гаразд?

— Важкий деньок. Один із продавців подзвонив і сказав, що захворів, тому мені довелося самому обслуговувати всіх відвідувачів. Хороших робітників нелегко знайти.

Брюс допив свій фужер і знов його наповнив, а тоді зняв піджак, розв’язав краватку-метелик, висмикнув сорочку зі штанів і скинув свої замшеві туфлі. Вони перейшли до дивана й ліниво розвалилися на ньому.

— А твій день як? — запитав він, далі ковтаючи шампанське.

— Як і зазвичай. Пройшлася пляжем, позасмагала, спробувала щось написати, повернулася на пляж:, знов спробувала щось написати, потім подрімала.

— Ось воно, письменницьке життя! Я навіть трохи тобі заздрю.

— Я спромоглася позбутися прологу, проставити пунктуацію в розмовах, повикидати всі довгі слова... Я залюбки викинула б щось іще, але й так уже майже нічого не лишилось.

Брюс розсміявся й налив собі знову.

— Ти просто чарівна, знаєш про це?

— А ти, Брюсе, справжній серцеїд. Спокусив мене вчора вранці, і...

— Узагалі-то не лише вранці, а ще й удень і ввечері.

— От-от. Ти завжди був таким донжуаном?

— О, так. Я ж тобі казав, Мерсер, жінки — моя фатальна слабкість. Варто мені побачити якусь красуню, і на думці в мене тільки одне. Так було з університетських років. Тільки-но я опинився в Оберні й побачив навкруги тисячі милих дівчат, мені одразу знесло дах.

— Це щось нездорове. Ти не думав звернутися до лікаря?

— Та облиш! Які тут проблеми? Для мене це просто гра, і погодься: граю я дуже непогано.

Мерсер кивнула й зробила третій ковток. Його фужер уже знову був порожній, і Брюс налив собі ще шампанського.

— Ти трохи пригальмував би,— порадила вона, але Брюс проігнорував її. Коли він повернувся на диван, Мерсер запитала:— А ти колись любив кого-небудь?

— Я люблю Ноель, а вона — мене. Ми з нею дуже щасливі.

— Але ж любов — то вірність, відданість, готовність ділитися всім і в усьому.

— О, ми ділимося, ще й як, можеш мені повірити.

— Ти просто безнадійний.

— Ну годі тобі, Мерсер. Зараз ідеться не про любов, а про секс. Про чисту тілесну втіху. Ти не станеш заводити тривалі стосунки з одруженим чоловіком, а я взагалі ні з ким таких стосунків не будую. Ми робитимемо це лише тоді, коли ти бажатимеш, а можемо хоч зараз зупинитися й залишитися друзями без жодних зобов’язань і претензій.

— Друзями? І скільки ж у тебе подруг?

— Узагалі-то жодної. Хіба лише кілька добрих приятельок. Слухай, якби я знав, що ти збираєшся влаштувати мені сеанс психоаналізу, я не став би тобі телефонувати.

— А нащо ти зателефонував?

— Подумав, що ти за мною скучиш.

Обоє спромоглися засміятися. Брюс раптом поставив свій фужер, забрав Мерсерів, а тоді схопив її за руку й сказав:

— Ходім, покажу тобі дещо.

— Що?

— Це сюрприз. Ходімо! Це внизу.

Не взуваючись, він вивів її з квартири, і вони попрямували через кафе: спочатку на перший поверх, а тоді— до дверей у підвал. Брюс відімкнув їх, увімкнув світло, і вони поволі покрокували дерев’яними сходами. Опинившись унизу, Брюс там теж увімкнув світло і, ввівши код, відімкнув двері в сховище.

— Сподіваюся, воно того варте,— майже нечутно пробурмотіла Мерсер.

— Ти навіть не уявляєш собі, наскільки!

Він відчинив товсті металеві двері сховища, увійшов усередину й увімкнув світло й там. Потім підійшов до сейфа, ввів ще один код і якусь мить почекав, поки від’їжджали п’ять гідравлічних штирів. Замок, гучно клацнувши, відімкнувся, і Брюс обережно відчинив дверцята. Мерсер стояла якомога ближче й уважно спостерігала, пам’ятаючи, що муситиме детально описати все побачене Елейн і членам її команди. І в самому сховищі, і всередині сейфа все з виду було таким самим, як минулого разу, коли вона тут була. Брюс висунув один із чотирьох ящиків. Усередині виявилися два однакові дерев’яні футляри — згодом Мерсер опише їх як квадратні ящики зі стороною в чотирнадцять дюймів, швидше за все, з кедра. Узявши один із них, Брюс підійшов до маленького столика в центрі сховища. Він поглянув на Мерсер і посміхнувся, ніби збирався показати їй якийсь рідкісний скарб.

Брюс обережно підняв кришку футляра, яка трималася на трьох маленьких шарнірах. Усередині була картонна коробка сірого кольору. Він дбайливо витягнув її та поклав на стіл.

— Це називається «футляр для зберігання архівних матеріалів». Його виготовлено зі спеціальної безкислотної й безлігнінової деревини. Такими футлярами користується більшість бібліотек і серйозних колекціонерів. Цей був у Принстоні,— Брюс відкрив коробку і з гордістю оголосив:

— Оригінал рукопису «Останнього магната»!

У Мерсер відвисла щелепа. Не зводячи очей із умісту футляра, вона повільно підійшла ближче, не в змозі вимовити ні слова.

Усередині футляра був стіс вицвілих аркушів стандартного формату, десь дециметр завтовшки. Пожовклий від часу папір явно був із іншої епохи. Титульного аркуша не було, ніби Фіцджеральд одразу поринув у написання першого розділу, відклавши оформлення на потім. Його скоропис був недбалий і нерозбірливий, і вже з першої сторінки починалися примітки на берегах.

Торкнувшись країв рукопису, Брюс продовжив:

— Коли автор раптово помер у 1940 році, роман був далекий від завершення, але Фіцджеральд працював за заздалегідь складеним планом і залишив багато приміток і нарисів. Його близький друг, редактор і критик Едмунд Вілсон, зібрав докупи всі чернетки й через рік опублікував книгу. Багато критиків вважає цей роман найкращим твором Фіцджеральда, і, як ти правильно зауважила, це дуже вражає, зважаючи на тогочасний стан автора.

— Це такий жарт, адже так?— нарешті спромоглася вимовити вона.

— Ти про що?

— Цей рукопис. Це той самий, який було вкрадено?

— Авжеж — крав його, щоправда, не я.

— Гаразд. І як він тут опинився?

— Це дуже довга історія, і я не хочу втомлювати тебе подробицями, та й сам багато чого не знаю. Усі п’ять вкрала минулої осені з Бібліотеки Файрстоуна в Принстоні банда крадіїв, двох членів якої практично відразу впіймало ФБР, після чого інші злякалися, позбулися своєї здобичі й зникли. Рукописи тихенько з’явилися на чорному ринку, де кожен було збуто окремо. Я не знаю, де інші чотири, але думаю, що вже за межами країни.

— І як у це вплутався ти, Брюсе?

— Складно пояснити, але насправді я не дуже-то і вплутувався. Хочеш доторкнутися?

— Ні. Мені тут якось не по собі. Мене все це нервує.

— Розслабся. Я просто зберігаю рукопис на прохання одного з моїх друзів.

— Мабуть, дуже близький друг.

— Авжеж. Ми з ним давно вже торгуємо, і я повністю йому довіряю. Він зараз веде перемовини з одним лондонським колекціонером.

— А який у цьому твій інтерес?

— Та таке, дрібниці. Зароблю за зберігання пару баксів.

Мерсер відступила й перейшла до іншого боку столу.

— Отже, ти за пару баксів береш на себе величезний ризик. Ти приховуєш у себе величезну вкрадену цінність! За такий злочин можна надовго потрапити за ґрати.

— Це злочин, лише якщо на цьому зловлять.

— І ти мене тепер робиш співучасницею, Брюсе. Я йду звідси.

— Та годі тобі, Мерсер, нічого так нервуватися. Хто не ризикує, той не п’є шампанського. Яка ти співучасниця? Ніхто ніколи нічого не дізнається. Як можна довести, що ти взагалі бачила цей рукопис?

— Не знаю. А хто ще його бачив?

— Лише ми двоє.

— І Ноель нічого не знає.

— Ну звісно, що ні. Їй до цього нема справи. У неї свій бізнес, у мене — свій.

— І торгівля краденими книгами й рукописами — це частина твого бізнесу?

— Іноді.

Закривши коробку, Брюс помістив її назад у дерев’яний футляр, а тоді поклав його в ящик у сейфі й засунув його.

— Я правда хочу піти,— промовила Мерсер.

— Гаразд, гаразд. Не думав, що ти так відреагуєш. Ти казала, що нещодавно закінчила читати «Останнього магната», і я подумав, що тобі це сподобається.

— «Сподобається»? Це мене приголомшило, збило з пантелику, налякало до смерті, але аж ніяк мені не «сподобалося», Брюсе. Це якесь безумство!

Брюс замкнув сейф, потім сховище, і, коли вони ступили на східці, вимкнув світло. На першому поверсі Мерсер попрямувала до вхідних дверей.

— Ти куди?— запитав він.

— Я йду звідси. Відімкни, будь ласка, двері.

Брюс схопив її, обернув, міцно притиснув до себе й сказав:

— Слухай, мені шкода, що я тебе налякав. Вибач, гаразд?

Мерсер різко відсторонилася.

— Я йду звідси. Я не хочу тут лишатися.

— Ну Мерсер, ти надто гостро реагуєш. Ходімо нагору, доп’ємо шампанське.

— Ні, Брюсе, я зараз не в тому гуморі. Повірити не можу...

— Ну вибач.

— Ти вже це казав. Відімкни, будь ласка, двері.

Брюс знайшов ключ і відімкнув замок. Мерсер швидко вийшла, не сказавши ні слова, і попрямувала за ріг, до своєї автівки.

XIV

Весь план спирався на припущення й здогадки — і значною мірою на надію. Але тепер він спрацював. Вони мали доказ, мали ту відповідь, яку так відчайдушно прагнули отримати,— але чи зможе Мерсер зробити наступний важливий крок? Чи наважиться вона зробити телефонний дзвінок, який відправить Брюса за ґрати на десять років? Мерсер уявляла собі, яким це стане для нього падінням, безчестям, приниженням, який жах він відчуватиме, коли його затримають і змусять пред’явити крадене, заарештують, засудять і нарешті ув’язнять. Що ж стане з його прекрасною та впливовою книгарнею, будинком, друзями, грішми, колекцією рідкісних книг, які для нього такі цінні? Її зрада матиме страшні наслідки й зашкодить не одному лише Брюсові. Можливо, сам Кейбл і заслуговував на таку долю, але не його працівники, друзі чи навіть Ноель.

Опівночі Мерсер продовжувала сидіти на пляжі, загорнувшись у шаль і зарившись ногами в пісок, і видивлялася на залиту місячним світлом воду, питаючи себе, навіщо піддалася вмовлянням Елейн Шелбі. Мерсер, звісно, пам’ятала, чому це зробила, але нині гроші здавалися справдешньою дрібницею порівняно з тією катастрофою, до якої призведе її дзвінок. Правда була в тому, що їй подобався Брюс Кейбл, подобалися його чарівна посмішка й невимушена манера спілкування, приваблива зовнішність, оригінальний стиль одягу, дотепність і розум, його щира повага до письменників, його досвідченість у ліжку, його імідж, його друзі, його репутація й харизма, яка іноді здавалася якоюсь магічною. Мерсер потайки раділа своїй близькості з ним і тому, що входить у його найближче оточення,— і навіть тому, що поповнила його й без того довгий список перемог на любовному фронті. Завдяки йому за останні шість тижнів вона відчула більше радості й утіхи, ніж за попередні шість років.

Один із варіантів полягав у тому, щоби просто приховати новини й дати всьому йти своєю чергою. Нехай Елейн зі своєю командою (і, можливо, ФБР) продовжують працювати. Мерсер може вдати, що діє з ними заодно й сама засмучена, що їй не вдається домогтися чогось більшого. Вона вже проникла в підвальне сховище й здобула для них безліч інформації. Та чого казати — вона навіть переспала з Брюсом і, можливо, піде на це знов. Досі вона робила все, що було в її силах, тому тепер може просто вдавати, що продовжує старатися. А Брюс тим часом міг би, як і збирався, позбутися «Магната», не лишивши жодних слідів. Рукопис зникне в надрах чорного ринку, і коли в Брюсове сховище нагрянуть федерали, нічого незаконно добутого там не буде. Її піврічна творча відпустка незабаром закінчиться, і вона покине острів із щонайтеплішими спогадами і, може, навіть повернеться наступного літа, аби зупинитися в котеджі на свою літню відпустку — або, ще краще, заїде сюди з рекламним туром з нагоди публікації свого прекрасного нового роману. А потім іще з одним.

Їхня угода ніяк не залежала від успіху операції, їй мали заплатити в будь-якому разі. Її студентські борги були вже в минулому, і половина оплати вже лежала на її рахунку в банку. Мерсер не сумнівалася, що отримає й другу половину, як було обіцяно.

Тієї ночі вона довго вмовляла себе змовчати й дати повільним літнім дням далі тягнутися своєю чергою. Скоро настане осінь, і вона буде вже не тут.

Але наскільки це було би правильно з точки зору моралі? Мерсер погодилася взяти участь у плані, кінцевою метою якого було проникнення в ближнє коло спілкування Кейбла й виявлення рукописів. Це їй тепер нарешті вдалося — щоправда, лише завдяки неймовірному промаху Брюса. Операція з Мерсер у головній ролі щойно завершилася успіхом. Хіба вона мала право ставити під сумнів доцільність цього плану? Брюс свідомо пішов на участь у злочинній змові з метою збути рукописи задля власної наживи, сховавши їх від законного власника. Брюс Кейбл аж ніяк не відрізнявся високими моральними принципами. Його підозрювали в торгівлі краденими книгами, і він сам підтвердив їй ці чутки. Він знав, чим ризикує, і свідомо йшов на цей ризик. Рано чи пізно його неодмінно спіймають — якщо не на цьому злочині, то на якомусь іншому.

Мерсер пішла вздовж крайки води, де хвилі тихо прибивали на пісок морську піну. Небо було безхмарне, і білий пісок було видно на кілька кілометрів удалину. Десь на обрії на гладіні океану мерехтіли вогні дюжини креветколовних човнів. Мерсер раптом збагнула, що дійшла до північного пірсу — довгого дерев’яного настилу, що заходив далеко у воду. Із часу свого повернення на острів вона уникала приходити сюди, бо саме тут знайшли винесене хвилями тіло Тесси. Чому ж вона тепер була тут?

Піднявшись східцями, Мерсер дійшла до кінця пірсу, сперлася на бильця й довго видивлялася на обрій. Як би вчинила Тесса? Ну, почнімо з того, що Тесса ніколи не опинилася б у такій ситуації. Вона ніколи не пішла би проти власної совісті. Ні за які гроші. Для Тесси правильне було правильним, а хибне хибним, і нічого — посередині. Брехня — гріх; обіцянок треба дотримуватись; угода є угода, попри будь-які обставини.

Мерсер роздирали суперечливі почуття, і вона геть змучилася, не в змозі дійти якогось рішення. Нарешті, коли було вже непристойно пізно, вона вирішила, що єдиним способом знайти спокій було повернути зараз гроші й вийти з операції. Щоправда, тоді вона залишить у таємниці те, про що по праву мали б дізнатися інші— хороші хлопці. Тесса точно засудила б її, якби вона зараз умила руки.

Мерсер лягла близько третьої ночі, розуміючи, що все одно не зможе заснути. Рівно о п’ятій вона зробила дзвінок.

XV

Елейн не спала й тихо потягувала в темряві першу на сьогодні чашку кави, а поруч спав її чоловік. За планом вона невдовзі знов мала полетіти на острів Каміно — вже вдесяте чи водинадцяте — тим самим рейсом із Вашингтонського національного аеропорту імені Рейгана в Джексонвілл, де на неї чекатиме Рік чи Ґрем. Вони зберуться в квартирі коло пляжу, знятій для операції, й обговорять обстановку Усі хвилюватимуться, адже їхня дівчинка провела вихідні з підозрюваним і неодмінно мала дізнатися щось нове. Вони подзвонять їй, призначать зустріч ближче до вечора, і вона поділиться з ними гарячими новинами.

Проте о 05:01 всі плани змінилися.

Почувши вібрацію мобільника, Елейн поглянула, хто дзвонить, а тоді вилізла з ліжка й пройшла на кухню.

— Трохи зарано, як для вас.

— Брюс виявився менш кмітливим, ніж: ми вважали,— сказала Мерсер.— У нього є рукопис «Останнього магната», і він учора ввечері його мені показав. Він у сховищі, як ми й думали.

Елейн, заплющивши очі, переварювала щойно почуте.

— Ви впевнені?

— Так. Ви мені показували копії, і я цілком упевнена.

Елейн опустилася на барний стілець поруч із кухонною стійкою й промовила:

— Розкажіть мені все.

XVI

О шостій Елейн зателефонувала Ламарові Бредшоу — керівникові Відділу ФБР із повернення рідкісних цінностей — і розбудила його. Йому теж довелося змінити всі свої плани. За дві години вони зустрілися в його кабінеті в штаб-квартирі ФБР на Пенсильванія-авеню, щоб провести докладний брифінг. Як Елейн і очікувала, Бредшоу і його співробітникам не сподобалося, що Елейн та її компанія таємно розробили таку хитромудру шпигунську операцію, щоб підібратися до Брюса Кейбла — підозрюваного, ім’я якого на їхній зустрічі місяць тому було згадано лише побіжно. Кейбл входив до списку ФБР разом із десятком інших підозрюваних, але опинився там виключно через свою репутацію. Бредшоу майже не приділяв йому уваги. У ФБР терпіти не могли паралельні приватні розслідування, але зараз явно було не час з’ясовувати стосунки. Бредшоу був змушений проковтнути свою гордість, адже Елейн Шелбі знову вдалося знайти викрадене. Уклавши перемир’я, вони одразу взялися розробляти спільні плани.

XVII

Брюс Кейбл прокинувся о шостій ранку у своїй квартирці над магазином. Він випив кави й десь годину почитав, а тоді спустився вниз до свого кабінету в Залі перших видань, включив комп’ютер і став переглядати свій інвентар. Найнеприємнішою частиною його роботи було визначення найменувань, які він не зможе продати й муситиме повернути видавцям, які надали книги для реалізації. Кожну повернуту книгу він вважав своїм промахом, проте за двадцять років майже звик до цієї процедури. Десь годину Брюс вештався своїм напівтемним магазином, забираючи книжки з полиць і зі столів і збираючи їх у жалібні маленькі стосики в складському приміщенні.

За чверть дев’ята він, як завше, повернувся в квартиру, швидко прийняв душ, переодягнувся в костюм із легкого льону, заготовлений для того дня, і рівно о дев’ятій увімкнув світло й відчинив магазин. Давши завдання двом співробітникам, які прийшли першими, він спустився в підвал і відімкнув металеві двері до складського приміщення магазину Ноель, де Джейк уже забивав маленькі гвіздки в спинку старовинного крісла-лежанки. Письмовий стіл для Мерсер був уже готовий і стояв біля стіни.

Після обміну вітаннями Брюс сказав:

— Пані Манн передумала купувати цей стіл. Ноель хоче, щоб його доставили за певною адресою у Форт-Лодердейл. Зніміть, будь ласка, ніжки й знайдіть контейнер для перевезення.

— Гаразд,— кивнув Джейк.— Це сьогодні треба?

— Так, це терміново — не баріться.

— Так точно.

XVIII

Об 11:06 із Вашингтонського міжнародного аеропорту імені Даллеса вилетів зафрахтований літак. На борту були Елейн Шелбі з двома колегами, а також Ламар Бредшоу й четверо спецагентів. Дорогою Бредшоу знову поговорив із федеральним прокурором штату Флорида, а Елейн зателефонувала Мерсер, яка сиділа в міській бібліотеці, намагаючись щось написати. Мерсер сказала, що у своєму номері в міні-готелі ніяк не може зосередитися. Елейн радила їй кілька днів триматися подалі від книгарні, і Мерсер запевнила її, що й не збиралася туди наближатися. Вона останнім часом удосталь наспілкувалася з Брюсом і тепер потребувала перерви.

Об 11:20 навпроти книгарні на Мейн-стрит припаркувався вантажний фургон без позначок. Усередині було троє оперативних співробітників відділення ФБР у Джексонвіллі. Спрямувавши відеокамеру на вхідні двері «Бей-Букс», вони стали знімати кожного, хто входив і виходив звідти. Ще один фургон припаркувався на Третій вулиці, і в ньому були ще двоє оперативних співробітників, завдання яких полягало в тому, щоб знімати на відео й спостерігати за всіма поставками в магазин і відправками з нього.

Об 11:40 агент, одягнений у шорти й сандалі, увійшов у магазин через передні двері й кілька хвилин походив між полицями. Кейбла він не побачив. Придбавши за готівку аудіокнигу «Самотній голуб» Ларрі Мак-Мертрі, він вийшов із магазину й попрямував до першого фургона, де технік розкрив коробку, вийняв усі вісім компакт-дисків і встановив замість них крихітну відеокамеру з акумулятором.

О 12:15 Кейбл вийшов із невідомою їм людиною й пішов обідати. За п’ять хвилин по тому агентка — теж у шортах і сандалях — увійшла в магазин із коробкою від нещодавно придбаної аудіокниги «Самотній голуб». Купивши нагорі кави, вона трохи посиділа в кафе, а тоді спустилася на перший поверх і взяла дві книги в м’яких обкладинках. Дочекавшись, коли співробітник магазину відійде в інший кінець книгарні, вона хутко повернула коробку від «Голуба» на стійку з аудіокнигами й узяла іншу аудіокнигу, яка стояла поруч із нею,— «Останній кіносеанс» того ж автора. Заплативши за всі книги, вона запитала в продавця, де поблизу можна пристойно пообідати. Агенти в першому фургоні не зводили очей з екрана ноутбука. Тепер завдяки камері всередині магазину вони могли прекрасно роздивитися спереду всіх, кого при вході бачили лише зі спини. Їм лишалося тільки сподіватися, що найближчим часом нікому не захочеться послухати «Самотнього голуба».

О 12:31 зафрахтований літак приземлився в невеличкому аеропорту острова Каміно, розташованому за десять хвилин їзди від центру Санта-Рози. Рік із Ґремом зустрічали Елейн і двох її помічників. На Бредшоу та його команду чекали два позашляховики. Сьогодні був понеділок, а отже в готелях було достатньо номерів, які можна було зняти принаймні на кілька днів, і вони вже зарезервували кілька таких номерів в готелі поруч із гаванню, менш ніж за п’ять хвилин пішки від книгарні. Бредшоу зайняв найбільший номер і влаштував там командний пункт. На столі встановили кілька ноутбуків, на екрани яких постійно транслювалося відео з їхніх камер спостереження за магазином.

Невдовзі після того, як усі швидко перекусили, у номері з’явилася Мерсер, і їй спішно відрекомендували всіх присутніх. Вона була вражена тим, скільки сил було задіяно, і їй стало ніяково від думки, що це вона нацькувала всіх цих людей на Брюса Кейбла, який нічого й не підозрював.

Елейн стояла осторонь, поки Мерсер допитували Бредшоу і ще один спецагент на ім’я Ванно. Мерсер знову докладно все розповіла, опустивши лише інтимні подробиці свого довгого вікенду — ця романтична пригода тепер видавалася їй ностальгійним спогадом з далекого минулого. Бредшоу продемонстрував їй низку високоякісних копій, зроблених Принстонським університетом із рукописів Фіцджеральда кілька років тому. Елейн мала той самий набір фотографій, тому Мерсер усе це вже бачила. Вона втомлено запевняла Бредшоу, що те, що вона бачила минулої ночі в підвальному сховищі, справді було оригінальним рукописом «Останнього магната».

Так, не можна було виключати, що то була підробка, але Мерсер це здавалося малоймовірним. Нащо Брюсові вдаватися до таких заходів безпеки, якщо рукопис підроблений?

Коли Бредшоу повторив питання втретє, не приховуючи скептичної нотки у своєму голосі, Мерсер не витримала й запитала:

— Хіба ми з вами тут не в одній команді?

— Звісно, Мерсер, ми в одній команді. Ми просто мусимо переконатися,— м’яко спробував заспокоїти її Ванно.

— Я вже переконалась, і помилки тут бути не може, гаразд?

За годину такого безплідного обговорення Мерсер зрозуміла, наскільки Елейн Шелбі була розумніша й тактовніша за Бредшоу й Ванно. Проте Елейн передала естафету ФБР, і командуватимуть тепер, звісно, саме вони. Під час перерви Бредшоу подзвонив помічникові прокурора в Джексонвіллі, і той повідомив йому, що виникла проблема. Як з’ясувалося, федеральний суддя наполягав на проведенні закритого засідання в присутності «свідка» й відмовився дозволити цьому «свідкові» дати показання з допомогою відеозв’язку. Бредшоу і Ванно це явно не сподобалося, але робити було нічого.

О 14:15 Мерсер посадили в автівку. Кермував Рік, переднє пасажирське сидіння зайняв Ґрем, а Мерсер з Елейн улаштувалися позаду. Попереду них поїхав позашляховик з агентами ФБР. Незабаром машини виїхали з острова й попрямували в бік Джексонвілла. На мості через річку Каміно Мерсер перервала мовчання й роздратовано поцікавилася:

— Ну і що відбувається?

Рік і Ґрем мовчали, не зводячи очей з дороги. Елейн, прочистивши горло, пояснила:

— Федеральна тяганина — ось на таке й ідуть ваші податки. Федерального агента Бредшоу розлютив прокурор у цьому окрузі— теж федеральний,— і всі вони, вочевидь, злі на федерального суддю, який видає ордери на обшук. Вони розраховували, що ви зможете залишитись на острові й надати свідчення з допомогою відеозв’язку. Бредшоу каже, що це звичайна практика, але цього разу федеральний суддя чомусь хоче особисто з вами зустрітися. Тому ми їдемо до суду.

— До суду? Ви ніколи не казали, що мені доведеться свідчити в суді!

— Нам просто треба приїхати в будівлю федерального суду. Найімовірніше, ми зустрінемося з суддею віч-на-віч у його кабінеті чи ще десь. Не хвилюйтесь.

— Вам легко це казати. А скажіть: якщо Кейбла заарештують, він матиме право наполягти на судовому розгляді, навіть якщо його спіймають із вкраденим рукописом?

Елейн підняла голову й сказала:

— Ґреме, ти в нас юрист.

Ґрехем пирхнув, ніби то був жарт.

— У мене є диплом юриста, але він мені так і не знадобився. Але відповідь на ваше запитання — ні, обвинуваченого не можна примушувати визнати свою провину. Тому будь-яка особа, яку обвинувачують у вчиненні якого-небудь злочину, має право наполягати на судовому розгляді. Але в нашому разі це виключено.

— І чому ж?

— Якщо в Кейбла знайдуть рукопис, то на нього страшенно тиснутимуть, щоб він розколовся. Повернення всіх п’яти рукописів набагато важливіше за покарання крадіїв і ділків. Вони запропонують Кейблові найпринадніші угоди, аби лиш він розколовся й вивів їх на інших. Ми гадки не маємо, що саме він знає, але не сумнівайтесь, що він усе викладе, аби врятувати свою дупу.

— Але якщо він все-таки постане перед судом, мене ж не викликатимуть як свідка?— не дочекавшись відповіді, Мерсер після тривалої й неприємної паузи вимовила:— Послухайте, Елейн, ви жодного разу не згадували ні про який суд і вже точно ні слова не казали про те, що мені може довестися свідчити проти Кейбла. Я не збираюся цього робити.

Елейн спробувала її заспокоїти:

— Вам не доведеться свідчити, Мерсер, повірте. Ви чудово спрацювали, і ми дуже вами пишаємося.

— Мені ні до чого це ваше опікунське ставлення!— не витримала Мерсер, хоча й не хотіла реагувати так різко.

В автівці надовго повисла тиша, проте атмосфера лишалася напруженою. Вони їхали 95-ю Міжштатною автомагістраллю й уже в’їжджали в передмістя Джексонвілла.

Будівля федерального суду являла собою високу багатоповерхову будову в сучасному стилі з великими скляними вікнами. Їх пропустили через боковий в’їзд, і вони припаркувалися на маленькій службової стоянці. Агенти ФБР тут же обступили Мерсер з усіх боків, ніби вона потребувала охорони. Ліфт ледь умістив усіх її супровідників. За кілька хвилин вони дісталися до офісів прокуратури Середнього федерального судового округу штату Флорида, де їх направили в конференц-залу, у якій вони мали зачекати. Там Бредшоу і Ванно дістали свої мобільники й стали приглушеним голосом із кимось розмовляти. Елейн зв’язалася зі штаб-квартирою в Бетесді. У Ріка й Ґрема теж були важливі дзвінки. Мерсер же сиділа на самоті за величезним столом, і поспілкуватися їй було ні з ким.

Десь за двадцять хвилин до зали увійшов молодий чоловік серйозного вигляду, одягнений у темний костюм — та тут усі до єдиного були в темних костюмах!— і відрекомендувався як помічник федерального прокурора Джейнвея. Він пояснив, що суддя Філбі зараз проводить слухання в справі, де на кону стоїть життя обвинуваченого, і їм доведеться трохи почекати. А поки, якщо Мерсер не проти, Джейнвей хотів би з’ясувати деякі деталі її показань.

Мерсер знизала плечима. Хіба в неї був вибір?

Джейнвей пішов і повернувся з іще двома «темними костюмами», які теж їй відрекомендувалися. Мерсер потиснула їм руки. Дуже приємно.

Вони дістали великоформатні блокноти й улаштувалися за столом навпроти неї. Джейнвей почав ставити питання, і одразу стало ясно, що він майже нічого не знає про справу. Повільно й не без труднощів Мерсер почала все роз’яснювати.

XIX

О 16:50 Мерсер, Бредшоу й Ванно пройшли за Джейнвеєм у кабінет федерального судді Артура Філбі, який привітався з ними з таким виглядом, ніби вони вдерлися непрохані. Вочевидь, день у нього видався важкий, і він поводився дещо роздратовано. Мерсер сіла в кінці ще одного довгого стола, поруч із судовим секретарем, який попросив її підняти праву руку й заприсягтися казати правду. Відеокамера на штативі була спрямована на свідка. Суддя Філбі, уже без чорної мантії, сидів на іншому кінці, ніби король на троні.

Протягом години Джейнвей і Бредшоу ставили їй запитання, і вона переказала все те саме — уже принаймні втретє за сьогодні. Бредшоу продемонстрував великоформатні фотографії підвалу, сховища й сейфа. Філбі раз у раз втручався зі своїми питаннями, і Мерсер доводилося багато зі своїх показань повторювати більш ніж двічі. Але вона зберігала спокій, і їй не раз спадала кумедна думка, що Брюс Кейбл був незрівнянно привабливіший за цих «хороших хлопців».

Коли дачу показань було завершено, вони зібрали речі й подякували їй за приділений час і зусилля. Мерсер насилу втрималася, щоб не сказати: «Пусте: мені за це платять». Її відпустили, і вона поспішно покинула будівлю разом з Елейн, Ріком і Ґрехемом. Коли вони нарешті залишили федеральну будівлю позаду, Мерсер запитала:

— То що тепер?

— Тепер вони готують ордер на обшук,— відповіла Елейн. — Ваші свідчення були ідеальні, і в судді не лишилося жодних сумнівів.

— І коли вони увірвуться в магазин?

— Дуже скоро.