Острів Каміно

І

Книжкова крамниця старого Бостона шістдесят років займала той самий будинок рядкової забудови на Вест-стрит у районі Ледер-блокс у центрі міста. Її заснував відомий торговець антикваріатом Лойд Стайн, а після його смерті в 1990 році вона перейшла до його сина Оскара. Оскар виріс у крамниці й любив свою справу, проте з часом став від неї втомлюватися. З появою інтернету й загальною кризою в книжковій справі заробляти пристойні гроші ставало дедалі важче. Його батько міг потихеньку торгувати собі вживаними книгами, час від часу продаючи якесь раритетне видання за непогані гроші, але в Оскара починало вичерпуватися терпіння. Коли йому виповнилося п’ятдесят вісім, він уже потайки шукав спосіб вирватися з остогидлої рутини.

У четвер о четвертій пополудні в крамниці третій день поспіль з’явився Денні й став ліниво проглядати полиці й купи вживаних книжок. Коли продавчиня — літня жінка, що пропрацювала там не один десяток років,— залишила прилавок і пішла нагору, Денні вибрав пошарпаний примірник «Великого Ґетсбі» в м’якій обкладинці й підійшов до каси. Оскар посміхнувся й запитав:

— Знайшли що шукали?

— Не зовсім, але це піде,— відповів Денні.

Оскар узяв книжку, відкрив її на титульній сторінці й оголосив:

— Чотири долари тридцять центів.

Поклавши на стійку п’ятірку, Денні промовив:

— Насправді я шукаю оригінал.

Оскар взяв купюру і вточнив:

— Маєте на увазі перше видання? «Великого Ґетсбі»?

— Ні. Оригінальний рукопис.

Оскар розсміявся. Оце ідіот!

— Боюся, пане, що з цим я вам допомогти не зможу.

— А мені здається, зможеш.

Оскар завмер і поглянув йому в очі, зустрівшись із його холодним, важким поглядом. Жорстким, розважливим, проникливим поглядом. Насилу ковтнувши, Оскар сказав:

— Хто ви?

— Це не має значення.

Оскар відвернувся й поклав п’ятірку в касу, помітивши, що його руки тремтять. Він відрахував кілька монет і поклав їх на прилавок.

— Сімдесят центів,— видавив із себе він.— Ви заходили сюди вчора, чи не так?

— І позавчора теж.

Оскар озирнувся навколо — нікого не було,— а тоді позирнув на маленьку камеру спостереження зверху, націлену на касу.

— Про камеру можеш забути,— тихо промовив Денні.— Я минулої ночі її вимкнув — як і ту, що у твоєму кабінеті.

Оскар глибоко зітхнув, різко опустивши плечі. Після кількох місяців недосипання, життя в страху й здригань від кожного шурхоту сталося те, чого він так боявся.

— Ви з поліції? — запитав низьким тремтячим голосом.

— Ні. Я останнім часом, як і ти, намагаюся триматися від неї подалі.

— Чого ви хочете?

— Рукописи. Усі п’ять.

— Гадки не маю, про що ви.

— Та невже? Я розраховував почути щось оригінальніше.

— Ідіть звідси!— прошипів Оскар, намагаючись звучати якомога рішучіше.

— Я піду — і повернуся о шостій, коли ти зачиняєшся. Ти замкнеш двері, й ми пройдемо у твій кабінет, щоб трохи побалакати. Дуже раджу тобі не робити дурниць. Тікати тобі нікуди, і виручити тебе ніхто не зможе. Ми за тобою стежимо.

Забравши здачу й книгу, Денні вийшов із магазину.

II

За годину по тому адвокат на ім’я Рон Джазік зайшов у ліфт у федеральній будівлі в Трентоні, штат Нью-Джерсі, і натиснув кнопку першого поверху. Останньої миті крізь двері вскочив незнайомець і натиснув кнопку третього поверху. Тільки-но двері ліфта зачинилися й вони лишилися наодинці, незнайомець запитав:

— Ви адвокат Джеррі Стінґардена, чи не так? За призначенням суду?

— А ви ще хто такий?— роздратовано відгукнувся той.

Умить незнайомець заліпив Джазіку такого ляпаса, що з того злетіли окуляри. Здушивши його горло залізною хваткою, він зі стуком приткнув його голову до задньої стінки ліфта.

— Не говори так зі мною. Передай своєму клієнту: одне зайве слово агентам ФБР — і дехто постраждає. Ми знаємо, де живе його мати — і де твоя.

Очі Джазіка вилазили з орбіт. Випустивши портфель, він схопив незнайомця за руку, але той лише сильніше здавив його горлянку. Джазіку було вже майже шістдесят, і він був у кепській формі. Його противник із залізною хваткою був принаймні років на двадцять молодший і, як здавалося тієї миті, неймовірно сильний.

— Я ясно висловлююсь?— прогарчав він.— Ти зрозумів?

Ліфт зупинився на третьому поверсі, і, коли двері відчинилися, незнайомець відпустив Джазіка й штовхнув його в куток, де той упав на коліна, а тоді пройшов повз нього й вийшов із ліфта так, ніби нічого й не сталося. Біля ліфта нікого не було, і Джазік, хутко підвівшись, знайшов окуляри, підняв свій портфель і став міркувати про можливі варіанти. Щелепа нила, у вухах дзвеніло, і першим його бажанням було подзвонити в поліцію й повідомити про напад. У фойє чергували федеральні маршали, і він міг би дочекатися там із ними появи нападника. Проте спускаючись на ліфті вниз, він вирішив спочатку добре все зважити. Приїхавши на перший поверх, він уже встиг відновити дихання. Зайшовши у вбиральню, Джазік плеснув водою собі в обличчя й поглянув на себе в дзеркалі. Правий бік обличчя був яскраво-червоний, але не опух.

Ляпас був оглушним і болючим. Відчувши в роті щось тепле, Джазік сплюнув кров у раковину.

Останнього разу з Джеррі Стінґарденом він спілкувався місяць тому. Їм не було чого обговорювати. Їхні зустрічі завжди були стислі, бо Джеррі не волів нічого казати. Незнайомцеві, який щойно вдарив Джазіка й погрожував йому, не було про що турбуватися.

III

За кілька хвилин шоста Денні повернувся в книжкову крамницю, де за передньою стійкою на нього знервовано чекав Оскар. Продавчиня вже пішла, і покупців теж не було. Не кажучи ні слова, Денні перегорнув на скляних дверях табличку з написом «Зачинено», замкнув двері й вимкнув світло. Вони піднялися сходами в маленький захаращений кабінет, де Оскар полюбляв відсиджуватись, поки на касі працював хтось із його працівників. Сівши за стіл, він жестом указав Денні на єдиний стілець, не завалений журналами.

Денні сів і заговорив:

— Не гаятимемо часу, Оскаре. Я знаю, що ти купив рукописи за півмільйона баксів, переказавши гроші на багамський рахунок, із якого гроші було перераховано на інший рахунок, панамський, з якого я й зняв цю суму — звісно, мінус відсоток для нашого посередника.

— Отже, крадіжка рукописів — то ваших рук справа?— запитав Оскар спокійним голосом. Кілька пілюль допомогли йому вгамувати нерви.

— Цього я не казав.

— А звідки мені знати, що ви не коп і не маєте зараз на собі мікрофона?— поцікавився Оскар.

— Хочеш мене обшукати? Ну давай. От тільки скажи мені: звідки б копи дізналися ціну? А деталі переказу грошей?

— Не сумніваюся, що ФБР будь-що може відстежити.

— Якби вони знали те, що знаю я, то просто заарештували б тебе, Оскаре. Розслабся, ніхто тебе не заарештує — як і мене. Дивись, Оскаре, яка річ: ми обидва не хочемо потрапити до копів, бо обидва винні в дуже нехороших речах, і обом нам загрожують великі терміни у федеральній в’язниці. Але ми не попадемося.

Оскару дуже хотілося йому вірити, і він навіть відчув деяке полегшення. Проте було декілька нагальних проблем. Глибоко зітхнувши, він повідомив:

— Рукописи не в мене.

— То де вони?

— А чому ви їх продали?

Денні поклав ногу на ногу й відкинувся на спинку старого стільця.

— Мене сполохали. ФБР схопило двох моїх друзів наступного ж дня після крадіжки. Я був змушений заховати здобич і втекти з країни. Я почекав місяць-другий, а коли все ніби вляглося, повернувся й навідався до дилера в Сан-Франциско. Той сказав, що знає покупця — якогось росіянина, готового заплатити десять мільйонів. То була брехня. Він зв’язався з ФБР. Ми домовилися про зустріч, на яку я мав принести один рукопис як доказ, але ФБР улаштувало там засідку.

— І як ви про це довідалися?

— Ми до зустрічі з дилером поставили його телефони на прослуховування. Ми знаємо, що робимо, Оскаре. Ми дуже терплячі, дуже професійні. Оскільки ситуація була критична, ми знов покинули країну, щоб дочекатися, доки все вляжеться. Я знав, що ФБР має детальний опис моєї зовнішності, тому мусив відсиджуватися за кордоном.

— А мої телефони прослуховуєте?

Денні кивнув і посміхнувся:

— Лише стаціонарні. Мобільник твій ми зламати не змогли.

— То як ви на мене вийшли?

— Я був у Джорджтауні, де за якийсь час вийшов на твого старого приятеля Джоела Рібікоффа — нашого посередника. Я йому не довіряв — кому в цій справі можна довіряти?— але мені було конче потрібно збути рукописи.

— Ми з вами ніколи не мали зустрітися.

— Авжеж;, таким був план. Ти переказав гроші, я доставив товар, а потім знову зник. Але тепер я повернувся.

Оскар хруснув кісточками пальців, намагаючись зберігати спокій.

— А що з Рібікоффом? Де він зараз?

— Його вже нема. Він помер страшною смертю, Оскаре,— просто жахливою. Але перед смертю він здав мені те, що мені було треба,— тебе.

— У мене немає рукописів.

— Гаразд. І що ти з ними зробив?

— Продав — позбувся їх якнайшвидше.

— Де вони, Оскаре? Я їх усе одно знайду, а шлях до них уже залитий кров’ю.

— Не знаю я, де вони. Клянуся.

— Тоді давай так: у кого вони?

— Послухайте, я мушу якийсь час подумати. Ви ж самі кажете, що терплячі,— просто дайте мені трохи часу.

— Згода. Я повернуся за добу. І не думай утнути якусь дурницю — наприклад, спробувати втекти. Тобі ніде ховатися, і якщо спробуєш, то дуже пошкодуєш. Ми — професіонали, Оскаре. Не тобі з нами змагатися.

— Я не збираюся тікати.

— За добу ти назвеш мені ім’я — і зможеш залишити собі свої гроші й жити далі. Я нікому про тебе не скажу — маєш моє слово.

Денні різко підвівся й вийшов із кабінету. Оскар дивився на двері, прислухаючись до його кроків, поки той спускався сходами. Потім почувся звук вхідних дверей, дзенькнув дзвіночок, і двері тихо зачинилися.

Оскар, закривши обличчя руками, насилу втримався, аби не заридати.

IV

Денні їв піцу в барі готелю за два квартали звідти, коли задзвонив його мобільний. Була майже дев’ята вечора, і цього дзвінка він чекав давно.

— Кажи,— промовив він, озираючись навкруги. Бар був майже пустий.

— Місію виконано,— доповів Рукер.— Я зловив Джазіка в ліфті й мусив трошечки його потріпати. Насправді було весело. Повідомлення я доставив, і все пройшло вдало. З Петрочеллі вийшло трохи складніше, бо він затримався на роботі. Десь годину тому я зупинив його на парковці біля офісу. Він із переляку ледь у штани не наробив. Нікчема. Спершу не хотів зізнаватися, що він адвокат Марка Дрісколла, але швидко розколовся. Бити його не довелося, хоча я ледь утримався.

— Свідків не було?

— Жодного. Обидва рази пішов непоміченим.

— Чудово. Де ти зараз?

— Їду. Буду на місці за п’ять годин.

— Поспішай. Завтра буде весело.

V

Рукер увійшов у книжкову крамницю за п’ять хвилин шоста й удав, що проглядає книги. Інших клієнтів не було, а продавчиня вже пішла. Оскар нервово копирсався в чомусь за прилавком, утім не зводячи очей з відвідувача. Рівно о шостій він сказав:

— Даруйте, пане — ми на сьогодні зачиняємося.

Цієї ж миті ввійшов Денні, зачинив за собою двері і перегорнув табличку з написом «Зачинено». Поглянувши на Оскара, він указав йому на Рукера:

— Він зі мною, — а тоді запитав:— Ми одні?

— Так.

— Гаразд, тоді лишаймось тут.

Денні підійшов до Оскара й зупинився на відстані витягнутої руки. Рукер зробив те саме. Обидва мовчки дивилися на нього, і ніхто не рухався. Нарешті Денні промовив:

— Ну що, Оскаре, ти мав час подумати. Що вирішив?

— Ви маєте пообіцяти, що нікому про мене не розповісте.

— Я нічого не маю обіцяти,— гаркнув Денні.— Але я вже казав, що ніхто нічого не дізнається. І навіщо мені видавати тебе? Мені потрібні лише рукописи, Оскаре. Скажи, кому ти їх продав, і більше ніколи мене не побачиш. Але сам знаєш: якщо збрешеш, я повернуся.

Оскар знав. Оскар вірив. Тієї жахливої миті йому хотілося лише одного — назавжди здихатися цього хлопця. Заплющивши очі, він промовив:

— Я продав їх торговцеві на ім’я Брюс Кейбл, власнику успішної книгарні на острові Каміно, штат Флорида.

Денні посміхнувся й запитав:

— І скільки він заплатив?

— Мільйон.

— Молодець, Оскаре. Непоганий навар.

— Чи не могли б ви тепер піти?

Денні й Рукер не рухалися й пильно дивилися на нього. Довгі десять секунд Оскар думав, що йому кінець. Його серце калатало в грудях, і він не міг навіть вдихнути.

Потім вони обернулися і, не кажучи ні слова, вийшли.