Острів Каміно

І

Коли Брюсові Кейблу виповнилося двадцять три й він досі рахувався третьокурсником в Обернському університеті, раптом помер його батько, із яким вони постійно сварилися через брак академічних успіхів у Брюса — кілька разів доходило до того, що пан Кейбл погрожував викреслити сина з заповіту. Якийсь древній родич зробив статок на видобутку гравію і, слідуючи невдалій пораді юристів, заснував мережу безглуздих і по-дурному організованих трастових компаній, які відтоді розсіювали його гроші між новими поколіннями недостойних родичів. Родина довго жила за фасадом великого багатства, спостерігаючи, як воно повільно тане. Загрози позбавити спадщини й перекрити доступ до виплат трастових компаній були улюбленою зброєю дорослих членів родини в боротьбі з молодими спадкоємцями, але користі від цих загроз було мало.

Пан Кейбл помер, так і не діставшись офісу свого адвоката, і на Брюса зненацька звалилася спадщина в триста тисяч доларів — сума нічогенька, однак недостатня для безбідного життя до кінця днів. Він подумував про інвестиції, але надійні варіанти обіцяли щорічний дохід лише в п’ять-десять відсотків, а цього явно було замало для того способу життя, який Брюс вважав для себе гідним (хоча раніше він узагалі не міркував про те, яким має бути цей спосіб життя). Більш сміливі інвестиції були надто ризикованими, а Брюс не хотів втратити те, що вже мав. Усе це призвело до вельми несподіваного для нього самого розвитку подій. Найдивнішим, мабуть, було його рішення кинути університет після п’яти років навчання й забути про нього назавжди.

Потім одна дівчина вмовила його вирушити разом із нею на флоридський пляж на бар’єрному острові Каміно — смузі суші довжиною в шістнадцять кілометрів прямо на північ від Джексонвілла. У гарній квартирі, за оренду якої платила дівчина, Брюс провів місяць здебільшого за тим, що спав, пив пиво, серфінгував, годинами милувався океаном і читав «Війну і мир». Його спеціальністю в університеті була англійська мова та література, і в нього набралася ціла купа великих книжок, які він давно мав би прочитати.

Брюс бродив пляжем, міркуючи, як краще зберігати і, якщо це можливо, примножувати спадщину. Для цього він уже підшукав декілька варіантів вкладення грошей. Він розсудливо приховав від усіх новину про отримання спадщини — зрештою, до цих коштів не було доступу вже бозна-скільки років,— тож йому не дошкуляли друзі зі своїми порадами чи проханнями позичити їм грошей. Дівчина, з якою він жив, теж навіть не здогадувалася про спадщину. Тижня разом із нею виявилося достатньо, щоб зрозуміти, що довго ці стосунки не протривають. Отже, Брюс міркував про інвестиції у франшизу курячих сандвічів, про придбання неосвоєної земельної ділянки у Флориді, квартири у висотці неподалік, кількох нових інтернет-стартапів у Силіконовій долині, торговельного комплексу в Нешвіллі і так далі. Він прочитав уже десятки фінансових журналів, проте чимдалі більше переконувався, що не має того терпіння, яке потрібне для інвестування. Він бачив лише суцільний лабіринт якихось цифр і стратегій. Вочевидь, не випадково він в університеті обрав англійську, а не економіку.

Кілька разів на тиждень вони з дівчиною вирушали в чудернацьке селище Санта-Роза, щоб пообідати в кафе або випити в одному з барів на головній вулиці. Там був непоганий книжковий магазин із кав’ярнею, і вони стали частенько туди заглядати, щоб випити післяобідню чашечку лате й погортати New York Times. Власником закладу був уже немолодий бариста на ім’я Тім, який над усе любив побалакати. І от якось Тім обмовився, що подумує продати магазин і переїхати в Кі-Вест. Наступного дня Брюсові вдалося відскіпатися від дівчини й самому насолодитися лате в кав’ярні. Сівши за столиком, він став розпитувати Тіма про його плани щодо книгарні.

Той пояснив, що продаж книжок — непроста справа. Великі торговельні мережі пропонували на всі бестселери дуже привабливі знижки — аж до п’ятдесяти відсотків, — а до того ж тепер з інтернетом і Amazon можна було все купувати, не виходячи з дому. За останні п’ять років закрилося понад сімсот книгарень. Триматися на плаву вдавалося небагатьом. Що далі Тім говорив, то похмурішим ставав.

— Роздріб — штука жорстока,— сказав він принаймні тричі.— Що не роби, наступного ж дня доводиться починати заново.

Брюс, хоч і віддавав належне чесності Тіма, дещо сумнівався в його підприємливості. Це він так заманює потенційних покупців?

За словами Тіма, книгарня давала йому непоганий дохід. Острів облюбувало чимало людей із літературних кіл, зокрема й письменники, які нині публікувалися; був тут і книжковий фестиваль, і гарні бібліотеки. Зрештою, хто-хто, а пенсіонери досі полюбляли читати й витрачали гроші на книжки. На острові було близько сорока тисяч постійних мешканців і десь мільйон туристів на рік, тож потік покупців загалом був досить жвавий. На питання Брюса, скільки Тім хоче за магазин, той відповів, що готовий віддати його за сто п’ятдесят тисяч доларів готівкою без кредиту від продавця і з правом на здачу в оренду. Брюс дещо несміливо поцікавився, чи можна йому поглянути на фінансові документи — лише на звичайний балансовий звіт і на звіт про прибутки та збитки,— але Тімові ця ідея не сподобалася. Він не знав Брюса, і той видавався йому черговим зеленим шалапутом, що безтурботно марнував життя на пляжі за таткові гроші.

— Давай так: я покажу тобі ті документи, але перед тим ти мені покажеш свої,— запропонував Тім.

— Згода,— кивнув Брюс, якому ця пропозиція здалася слушною.

Він пішов, пообіцявши повернутися, але зрештою відклав повторний візит, бо в нього з’явився цікавий задум для поїздки. Трьома днями по тому він попрощався з дівчиною й вирушив у Джексонвілл, щоб придбати нову автівку. Він мріяв про новенький сяйний Porsche 911 Carrera, і саме лише те, що він міг запросто виписати за нього чек, робило спокусу майже болісною. Проте Брюс устояв, і після довгої та запеклої торгівлі обміняв із доплатою свій уже дещо потіпаний Jeep Cherokee на новий. Той був просторішим, а йому саме могло знадобитися більше місця для перевезення багажу. Porsche міг почекати — скажімо, доти, коли Брюс сам на нього заробить.

На нових колесах і з майже не схудлим банківським рахунком Брюс покинув Флориду й вирушив у власну літературну подорож, чимдалі сповненіший радісним передчуттям. Він не мав конкретного маршруту: просто прямував на захід, плануючи доїхати до Тихого океану, повернути на північ, потім назад на схід, а тоді на південь. Час для нього нічого не значив, адже жодних дед-лайнів у нього не було. Він шукав спеціалізовані книжкові магазини і, натрапивши на якийсь із них, день-другий придивлявся, пив там каву, читав, іноді навіть обідав, якщо було кафе. Зазвичай йому випадала нагода поговорити з господарем тет-а-тет і обережно повивідувати корисну інформацію. Брюс говорив їм, що міркує про придбання книгарні й що, правду сказати, йому не завадила б порада від обізнаної людини. Відповіді бували різні. Утім, більшості явно подобалося те, чим вони займаються,— навіть тим із них, хто дивився в майбутнє з тривогою. У цій справі зараз була геть непевна ситуація: торговельні мережі розширювалися, а інтернет-торгівля була таким собі рівнянням із багатьма невідомими змінними. Ходили страшні історії про відомі книгарні, витіснені з ринку по тому, як неподалік від них з’являлися магазини з великими знижками. Деякі спеціалізовані книгарні, вочевидь, процвітали — особливо часто таке траплялося в невеликих студентських містечках, де не було мережевих магазинів,— проте в багатьох інших книгарнях було практично безлюдно, і таке траплялося навіть у великих містах. Крім того, були деякі нові магазини, що, попри всі прикрі тенденції, якнайактивніше розвивалися. Поради були різними: від стандартного «Роздріб — штука жорстока» до «Чому б і не ризикнути — тобі ж лише двадцять три». Але всіх, хто радив, об’єднувало одне: їм подобалося те, чим вони займаються. Вони любили книжки, літературу, письменників, світ книговидання й готові були працювати й спілкуватися з клієнтами допізна, бо вважали цю справу своїм покликанням, і покликанням благородним.

Два місяці Брюс безладно колесив країною, шукаючи скрізь спеціалізовані книгарні. Власник якоїсь книгарні в одному місті міг підказати пару-трійку інших містечок у своєму штаті, і так далі. Брюс заливався літрами міцної кави, проводив час з авторами, які були в турне, купував безліч книжок із автографами, спав у дешевих мотелях — іноді з черговою новою знайомою-книголюбкою,— годинами сидів із продавцями книжок, що були не проти поділитися досвідом і порадами, куштував чимало поганого вина на малолюдних автограф-сесіях, фотографував сотні магазинів усередині й зовні та, ретельно все записуючи, укривав десятки сторінок нотатками. Коли подорож добігла кінця, Брюс несамовито втомився, і йому остогидло кермувати. За сімдесят чотири дні він проїхав майже тринадцять тисяч кілометрів і відвідав шістдесят одну незалежну книгарню, серед яких не було й двох, які хоча б віддалено нагадували одна одну. Тепер Брюсові здавалося, що він знає, що робити.

Він повернувся на острів Каміно й знайшов Тіма на тому ж місці в кав’ярні при магазині. Той читав газету, потягуючи еспресо, і виглядав ще змученішим. Тім спершу його не впізнав, але Брюс нагадав:

— Я кілька місяців тому питав про продаж магазину. Ви тоді сказали: сто п’ятдесят.

— Було таке,— відгукнувся Тім, ледь помітно пожвавішавши.— То як, знайшов гроші?

— Лише частину. Я готовий сьогодні виписати чек на сто тисяч, а через рік — іще на двадцять п’ять.

— Це добре, але бракує ще двадцяти п’яти, якщо я правильно рахую.

— Це все, що я маю, Тіме. Тобі вирішувати. Я маю на прикметі, інший варіант.

Трохи поміркувавши, Тім неквапно простягнув правицю, і вони скріпили угоду рукостисканням. Тім подзвонив своєму адвокату й попросив його якнайшвидше все оформити. За три дні всі папери було підписано, й умовлена сума грошей перейшла до нових рук. Брюс закрив магазин на місяць для ремонту й заходився у вільний час вивчати основи книготоргівлі. Тім час від часу заходив у книгарню й охоче ділився з ним своїм знанням тонкощів бізнесу, а ще плітками про клієнтів і ледь не всіх інших торговців у центрі міста. Він щодо всього мав якісь думки й корисну інформацію, і за кілька тижнів Брюс відчув, що готовий власноруч братися до справи.

1 серпня 1996 року відбулося урочисте відкриття магазину, і Брюс постарався обставити цю подію з максимальною помпою. Зібрався чималий натовп, що потягував шампанське й пиво під звуки реґі та джазу, а Брюс насолоджувався моментом. От і розпочався його грандіозний проект: книжковий магазин «бей-букс: новинки й рідкісні книжки» вийшов на ринок.

II

Цікавість до рідкісних книг виникла в Брюса майже випадково. Коли він отримав скорботну звістку про смерть батька від серцевого нападу, то вирушив додому в Атланту. Узагалі цей будинок не був його домом, бо він ніколи довго там не жив. Радше то був останній притулок його батька, який часто переїжджав, причому зазвичай у супроводі якоїсь потворної жінки. Пан Кейбл двічі був одружений — обидва рази дуже невдало,— і поклявся більше не мати справи з інститутом шлюбу, проте, вочевидь, просто не міг існувати без якоїсь карги, яка б ускладнювала йому життя. Цих жінок приваблювало його очевидне багатство, але з часом всі вони переконувалися, що він уже не оговтається після двох жахливих розлучень. На щастя — принаймні Брюсове,— остання подруга батька нещодавно з’їхала, і тепер у домі не було зайвих допитливих очей і рук.

Звісно, доки там не з’явився він, Брюс. Будинок був незрозумілою купою сталі й скла, вочевидь у якомусь дуже модерному стилі, і розташовувався в багатому районі в центрі міста. На третьому поверсі була велика студія, де пан Кейбл полюбляв малювати у вільний від інвестування час. Він ніколи не шукав собі якоїсь реальної кар’єри і, живучи на спадок, завжди називав себе «інвестором». Пізніше взявся до живопису, але його витвори олійними фарбами були такі жахливі, що від нього відмахувалися в усіх галереях Атланти. Одна зі стін студії була вкрита полицями з сотнями книг, але Брюс спершу навіть не звернув на них уваги, подумавши, що книжки там — просто задля показухи, як одна з невдалих спроб батька видати себе за глибоку, витончену й начитану людину. Однак поглянувши поближче, Брюс звернув увагу на дві полиці, де були старі книги зі знайомими назвами. Почавши з верхньої полиці, він став діставати їх одну за одною й вивчати. Невдовзі на зміну випадковій цікавості прийшло дещо інше.

Усі ці книжки були першими виданнями, а деякі навіть були підписані авторами. «Пастка-22» Джозефа Геллера, опублікована в 1961 році; «Голі й мертві» Нормана Мейлера (1948); «Кролику, біжи» Джона Апдайка (1960); «Невидима людина» Ральфа Еллісона (1952); «Ходак до кіно» Вокера Персі (1961); «Прощавай, Колумбусе» Філіпа Рота (1959); «Зізнання Ната Тернера» Вільяма Стайрона (1967); «Мальтійський сокіл» Дешилла Гемметта (1929); «З холодним серцем» Трумена Капоте (1965) і «Ловець у житі» Джерома Селінджера (1951).

Переглянувши з дюжину книг, Брюс почав, замість того, щоб повертати їх на полицю, складати їх на столі. Його невимушену цікавість залила гаряча хвиля захоплення, а далі— жадоби. На нижній полиці спершу траплялися книги й автори, про яких він ніколи не чув, аж раптом він наткнувся на ще разючішу знахідку. За товстою тритомною біографією Черчилля виявилися чотири книги: «Шум і лють» Вільяма Фолкнера (1929), «Чаша золота» Джона Стейнбека (1929), «По цей бік раю» Скотта Фіцджеральда (1920) і «Прощавай, зброє!» Ернеста Гемінґвея (1929). Усі чотири були першими виданнями в чудовому стані, підписаними авторами.

Ще трохи покопирсавшись у книгах та не знайшовши більш нічого цікавого, Брюс упав у старе батькове крісло й уп’яв очі в полиці з книжками. Він довго просидів так — у будинку, який був для нього майже чужим,— позираючи на нікудишні картини олією, виконані явно бездарним художником, питаючи себе, звідки могли взятися ці книги, й міркуючи, що йому слід робити, коли приїде його сестра Моллі, щоб узятися разом із ним до влаштування похорону. Аж раптом Брюсові спало на думку: як же мало він знав про свого покійного батька! Та й звідки він міг знати більше? Батько ніколи не проводив із ним часу, а коли Брюсові було чотирнадцять, відправив його до школи-інтернату. У перші півтора місяця літа Брюс їздив до табору вітрильного спорту, а решту літа — на ранчо-пансіонат. Він і гадки не мав, що його батько міг полюбляти колекціонувати — звісно, за винятком вже згаданих злощасних жінок. Пан Кейбл грав у гольф і теніс та багато подорожував, але ніколи з Брюсом чи його сестрою, а завжди зі своєю черговою подругою.

То звідки взялися книги? Як довго він їх збирав? Чи лежали десь старі накладні, що засвідчували їхнє існування? Чи муситиме виконавець заповіту прилаштувати їх до інших батькових активів, перш ніж передати все разом Університету Еморі, згідно з волею покійного?

Те, що ледь не весь свій статок пан Кейбл заповів університету, було однією з речей, які дратували Брюса. Узагалі-то батько згадував про цей свій задум, щоправда, ніколи не вдаючись у подробиці. Він звисока вважав, що його гроші мають піти на освіту, а не лишитися дітям, які їх розтринькають. Брюсові не раз кортіло нагадати батьку, що той сам усе життя циндрив гроші, які заробив хтось інший, але сваритися через таке було собі дорожче.

Тієї миті йому дуже хотілося залишити ці книжки собі. Він вирішив узяти вісімнадцять найцінніших екземплярів, а решту не чіпати. Якби він піддався жадобі й залишив на полицях дірки, хтось міг би щось запідозрити. Брюс акуратно склав відібрані книги в картонну коробку з-під вина. Батько за життя вів багаторічну боротьбу з власною пристрастю до пляшки і зрештою досяг перемир’я, яке дозволяло йому кілька келихів червоного вина щовечора. У гаражі було ще декілька порожніх коробок. Брюс кілька годин перелаштовував вміст полиць так, щоб здавалося, що все на місці. Утім, хто міг помітити ті зміни? Наскільки він знав, Моллі нічого не читала, а головне, уникала батька, бо терпіти не могла його подруг. Брюс був певен, що в цьому будинку вона жодного разу не ночувала. Вона не могла нічого знати про особисте майно батька. (Хоча двома місяцями по тому Моллі запитала його телефоном, чи йому не відомо щось про «таткові старі книжки»; Брюс запевнив її, що нічого не знає).

Дочекавшись сутінків, він відніс коробку у свій джип. За подвір’ям, під’їзною доріжкою й гаражем стежили принаймні три камери спостереження. Якщо в когось виникнуть питання, він просто скаже, що забирав якісь власні речі. Касети з фільмами, компакт-диски, та що завгодно. А якщо виконавець заповіту згодом спитає про зниклі перші видання, Брюс, звісно, нічого про них не знатиме — і порадить запитати в хатньої робітниці.

Подальший розвиток подій засвідчив, що злочин вийшов ідеальним, якщо, звісно, то взагалі був злочин. Самому Брюсові злочином це не здавалось: він вважав, що мав би отримати значно більше. Завдяки товстому заповітові й зусиллям сімейних адвокатів, батьковим статком розпорядилися швидко, і про його бібліотеку ніхто не згадував.

Отак гладко розпочався незапланований шлях Брюса Кейбла у світ рідкісних книг. Поринувши з головою у вивчення цієї справи, він з’ясував, що його перша колекція з вісімнадцяти батькових книг мала коштувати близько двохста тисяч доларів. Утім, він не став продавати книжки, побоюючись, що хтось упізнає якесь із видань і до Брюса виникнуть питання. Оскільки він не знав, як ці книжки потрапили до батька, краще було почекати. Хай мине якийсь час, зникнуть і сплутаються всі спогади. Як Брюс швидко усвідомив, займаючись цією справою, терпіння було вкрай необхідним.

III

Будівля розташовувалася на розі Третьої вулиці й Мейн-стрит у самому центрі Санта-Рози. Її побудували сто років тому для банку, який був провідним у місті, але не зміг пережити Велику депресію. Потім тут була аптека, відтак ще один банк і, нарешті, книжковий магазин. На другому поверсі зберігалися коробки, скрині й картотеки, вкриті товстим шаром пилу й ні до чого не придатні. Брюсу вдалося заявити свої права і на цей поверх також. Він розчистив трохи простору, зніс кілька стін, поставив ліжко й назвав усе це квартирою. Тут він і прожив перші десять років після відкриття своєї книгарні. Коли він не торгував книжками на першому поверсі, то був на другому й розчищав, прибирав, фарбував, ремонтував і, зрештою, декорував своє житло.

Першим місяцем роботи магазину став серпень 1996 року. Після шикарної винно-сирної церемонії відкриття кілька днів у ньому було людно, але поступово інтерес став згасати. Потік відвідувачів значно зменшився, і за три тижні Брюс почав замислюватися, чи не було це все однією великою помилкою. Чистий дохід за серпень склав лише дві тисячі доларів, і Брюс був майже у відчаї: зрештою, зараз на острові Каміно був самий розпал туристичного сезону. Усупереч порадам більшості власників незалежних книгарень, він вирішив удатися до знижок. Нові тиражі й бестселери тепер пропонувалися на двадцять п’ять відсотків дешевше. Він посунув час закриття з сьомої до дев’ятої і працював тепер п’ятнадцять годин на день. Він старався якомога грамотніше спілкуватися з покупцями, запам’ятовував імена постійних клієнтів і записував, що вони купували. Він став вправним баристою й умів одночасно заварити еспресо й розрахуватися з черговим покупцем чи покупчинею. Він прибрав полиці зі старими книгами — здебільшого класикою, що не користувалася особливим попитом,— а натомість влаштував невелике кафе. Потому час закриття зрушив уже до десятої вечора. Він строчив безліч рукописних повідомлень клієнтам, письменникам і книготорговцям, із якими познайомився під час своєї подорожі. Опівночі він часто сидів за комп’ютером, оновлюючи новинну розсилку «Бей-Букс». Брюс довго сумнівався, чи не почати йому працювати й у неділю, як це робили більшість власників незалежних книгарень. Йому не надто хотілося до цього вдаватися, бо він, зрештою, потребував відпочинку, та й побоювався, що це може вилізти йому боком. Оскільки острів Каміно належав до «біблійного поясу», на відстані пішої прогулянки від магазину була дюжина церков. Та крім того, острів був туристичним центром, і майже нікого з туристів, вочевидь, не цікавили недільні ранкові богослужіння. Отже, у вересні він вирішив: будь що буде — і відкрився о дев’ятій ранку в неділю, пропонуючи відвідувачам свіжонадруковані New York Times, Washington Post, Boston Globe і Chicago Tribune, а до того ж свіжу випічку із перекусної неподалік. Третьої робочої неділі в книгарні був уже справжній натовп.

Прибуток за вересень і жовтень склав по чотири тисячі доларів, а через півроку був уже вдвічі більший. Брюс припинив перейматися. За рік «Бей-Букс» перетворилися на такий собі епіцентр активності в місті, значно обігнавши за відвідуваністю решту магазинів. Видавці й торгові представники піддалися Брюсовому невтомному тиску й стали включати острів Каміно до авторських турне. Брюс вступив до Асоціації книготорговців Америки та якнайактивніше долучався до її справ, обговорень і комітетів. На з’їзді Асоціації взимку 1997 року йому вдалося поспілкуватися зі Стівеном Кінгом й умовити того завітати до нього на книжкову подію. Пан Кінг дев’ять годин підписував книжки, а черга фанатів вишикувалася на цілий квартал. Магазин продав дві тисячі двісті примірників різних творів Кінга, і дохід склав сімдесят тисяч доларів. То був день слави, після якого назва «Бей-Букс» стала вельми впізнаваною. Три роки по тому магазин визнали найкращим незалежним книжковим магазином у Флориді, а в 2004 журнал Publishers Weekly назвав його книжковим магазином року. У 2005 Брюса Кейбла після дев’яти років самовідданої праці було обрано до ради директорів Асоціації книготорговців Америки.

IV

На той час Брюс встиг перетворитися на видну постать у місті. Він мав дюжину костюмів із легкого льону, всі різних відтінків та кольорів, і носив їх щодня з накрохмаленою білою сорочкою з косим коміром і яскравою краваткою-метеликом, зазвичай червоною чи жовтою. Завершували його образ замшеві туфлі сіро-брунатного кольору. Шкарпеток він не вдягав ніколи, навіть у січні, коли температура опускалася нижче за десять градусів Цельсія. Своє густе й хвилясте волосся він відпустив майже до плечей, а голився раз на тиждень, недільного ранку. До тридцяти років його вуса й волосся вже посріблила сивина, яка, втім, вельми йому пасувала.

Кожного дня Брюс обирав момент, коли в магазині було більш-менш спокійно, і виходив прогулятися містом. Він навідувався в поштове відділення й загравав зі службовицями, ішов до банку й загравав із касирками. Якщо в центрі міста відкривався новий магазин роздрібної торгівлі, Брюс неодмінно був присутній на урочистій церемонії, а вже невдовзі приходив знову, щоб позагравати з продавчинями. Обід був для Брюса важливою справою, і він шість днів на тиждень обідав у ресторанах, причому завжди разом із кимось, щоб можна було списати рахунок на підприємницькі витрати. Коли відкривалася нова перекусна, Брюс неодмінно був першим у черзі, дегустував усе, що було в меню, і загравав з офіціантками. На обід він зазвичай випивав пляшку вина, а потім ішов подрімати у своїй квартирі на другому поверсі.

Грань між заграванням і полюванням у Брюса часто була тонкою. Він знався на жінках і подобався їм, чим добре вмів користуватися. Коли «Бей-Букс» став часто входити до авторських турне, він відкрив справжню золоту жилу, адже половину авторів, що приїздили до міста, становили жінки, здебільшого молодші за сорок. Вони були далеко від дому, дуже часто незаміжні, подорожували наодинці й були не проти розважитися. Приїхавши до його книгарні й ступивши на його територію, вони залюбки ставали для нього легкими жертвами. Після виступу перед читачами, автограф-сесії та тривалої вечері вони часто вирушали з Брюсом нагору, щоб «проникнути глибше у світ людських почуттів». Він мав кількох улюблениць, зокрема двох молодих панянок, що мали успіх на ниві еротичних детективів — і публікувалися щороку!

Хоча Брюс усіляко прагнув презентувати себе як начитаного плейбоя, у душі він лишався амбітним бізнесменом. Магазин давав йому добрий дохід, та це було не випадково. Хай якою довгою була попередня ніч, щоранку ще до сьомої він був унизу, у футболці й шортах, приймав і розпаковував доставлені книжки, заповнював полиці, проводив інвентаризацію і навіть підмітав підлогу. Він любив діставати нові книги з коробок і вдихати їхній запах. Він знаходив ідеальне місце для кожного нового видання. Він тримав у руках кожну книгу, яка надходила в магазин, і — з жалем — кожну, яку треба було заново пакувати й повертати видавцеві, який надав її на реалізацію. Він терпіти не міг, коли доводилося повертати книги видавцю: йому це видавалося провалом, утраченою можливістю. Він вилучав з інвентарю все, що надто погано продавалося, і через кілька років визначив для себе оптимальний розмір каталогу — в середньому десь дванадцять тисяч найменувань. На складі де-не-де було тіснувато, стояли старі провислі стелажі, а на підлозі були великі стоси книг, але Брюс завжди знав, де знайти потрібне. Щоранку за чверть дев’ята він хутко збігав нагору, приймав душ, перевдягався в костюм, заготовлений для того дня, а рівно о дев’ятій відкривав магазин і вітався з першими клієнтами.

Брюс майже не брав вихідних. Слушною ідеєю для відпочинку йому видавалася поїздка в Нову Англію, де можна було навідатися до старих магазинів антикварних книг і поговорити з продавцями про те, як ідуть справи на ринку. Він любив рідкісні книги, особливо американських авторів XX століття, і захоплено їх збирав. Його колекція постійно зростала — насамперед через те, як багато всього йому хотілося придбати, але також тому, що розставання з книгою завдавало йому справжнього болю. Так, він, звісно, був ділком — але таким, що весь час купує й майже ніколи не продає. Вісімнадцять «таткових старих книжок», які поцупив Брюс, стали чудовим підґрунтям, на якому йому до сорока років вдалося збудувати рідкісну колекцію вартістю в два мільйони доларів.

V

Коли Брюс уже входив до ради директорів Асоціації, помер власник будівлі. Брюс викупив решту будівлі у спадкоємців і взявся розширювати магазин. Дещо зменшивши розмір своєї квартири, він переніс кав’ярню й кафе на другий поверх. Далі зніс одну стінку й подвоїв розмір дитячої секції. Суботніми ранками магазин був повний дітей, що купували книги й слухали казки, а їхні молоді мами тим часом потягували лате нагорі під пильним поглядом доброзичливого господаря. Особливо багато уваги приділив Брюс відділу рідкісних книжок: знісши на першому поверсі ще одну стінку, він обладнав «Залу перших видань» із красивими дубовими полицями, обшивкою на стінах і дорогими килимами на підлозі. Для своїх найрідкісніших книг Брюс улаштував спеціальне сховище на підвальному поверсі.

Проживши десять років у своїй квартирі на другому поверсі, Брюс вирішив, що час йому знайти щось посолідніше. Він уже якийсь час придивлявся до старих вікторіанських будинків в історичному центрі Санта-Рози й двічі навіть робив власникам пропозиції щодо купівлі, та в обох випадках, вочевидь, запропонував замало, адже будинки невдовзі було продано іншим покупцям. Ці чудові споруди, побудовані на рубежі століть для залізничних магнатів, перевізників, лікарів і політиків, чудово збереглися й стояли, непідвладні часу, в тіні стародавніх дубів та іспанського моху. Коли хазяйка, пані Марчбенкс, померла в стотрирічному віці, Брюс звернувся до її 81-річної дочки, що жила в Техасі. За будинок він заплатив забагато, адже прагнув будь-що не проминути нагоду втретє.

Його нова домівка була за два квартали на північ і три на схід від магазину. Побудовано її було в 1890 році з волі лікаря, що прагнув зробити подарунок своїй чарівній новій дружині, і відтоді й аж донині будинок був майном тієї родини. Він був величезний: мав чотири поверхи й загальну площу понад сімсот п’ятдесят квадратних метрів. З південного боку височіла вежа, іще одна, трохи менша, була на півночі, а перший поверх оперізувала розлога веранда. Багато еркерів було прикрашено вітражами, а на даху з різноманітними щипцями й лускатим ґонтом була тераса. Будинок розмістився в тіні трьох стародавніх дубів й іспанського моху, на невеличкій кутовій ділянці, обгородженій білим штахетником.

Внутрішнє оздоблення Брюсові здалося якимось гнітючим: темна дерев’яна підлога, ще темніші стіни, потерті килими, провислі й запилені штори та багато камінів з коричневої цегли. У вартість будинку ввійшла значна частина меблів, і Брюс одразу взявся їх продавати. Ті старезні килими, які не були надміру потерті, він перевіз до магазину, щоб надати його атмосфері благородної старовини. Штори й портьєри були вже геть нікудишні, тому їх він викинув одразу. Коли будинок цілком спорожнів, Брюс найняв бригаду малярів, яка трудилася два місяці, доки всі внутрішні стіни не набули гарних, яскравіших кольорів. Далі він запросив місцевого майстра, який ще за два місяці перешліфував кожен сантиметр дубової та соснової підлоги.

Цей будинок Брюс обрав через те, що в ньому все було в робочому стані: труби, електрика, водопостачання, опалення й вентиляція. Він не мав ні терпіння, ні рішучості для капітального ремонту, що міг практично перетворити нового власника на банкрута. Сам Брюс не був здібний до роботи руками й мав чимало кращих способів провести час. Весь наступний рік він і далі жив у своїй квартирі над магазином, міркуючи, як краще обставити й декорувати свій тепер уже світлий і красивий, але досі порожній будинок; і потреба якимось чином зробити його придатним для життя починала його лякати. Для цього величного зразка вікторіанської архітектури геть не підходив сучасний мінімалістський декор, який полюбляв Брюс, а старовинні меблі видавалися йому надто витребенькуватими й химерними та, зрештою, просто йому не пасували.

Що поганого в тому, щоб у величний старий будинок, який зовні лишається майже незмінним, вдихнути життя, додавши сучасних меблів і картин? Очевидно, щось погане в цьому таки було, адже Брюс ніяк не міг знайти оптимальний варіант дизайну.

Він щодня приходив у будинок і довго стояв у кожній кімнаті, розгублено озираючись на всі боки. Брюс побоювався, що його зведе з розуму цей порожній будинок — геть завеликий і надто вибагливий для його непевних смаків.

VI

На порятунок прийшла жінка на ім’я Ноель Боннет, що займалася торгівлею антикваріатом у Новому Орлеані, а зараз їздила країною з рекламним туром своєї останньої книги, барвистим подарунковим виданням за п’ятдесят доларів. Кілька місяців тому Брюс, переглядаючи каталог її видавця, натрапив на фотографію Ноель і довго не міг відірвати від неї очей. Він, як завжди, став довідуватися й з’ясував, що Ноель була 37-річною уродженкою Нового Орлеана, дочкою француженки, розлучена, не мала дітей і, нарешті, була визнаною знавчинею старовинних речей із Провансу. Її магазин розташовувався на Роял-стрит у Французькому кварталі Нового Орлеана, і, якщо вірити її біографії, Ноель проводила половину кожного року на півдні й південному заході Франції, розшукуючи старі меблі. Дві її попередні книги були присвячені саме цій темі, і Брюс уважно з обома ними ознайомився.

Це було для нього звичкою й чимось на зразок покликання. У його магазині двічі, а часом і тричі на тиждень відбувалися автограф-сесії, і щоразу Брюс до приїзду автора прочитував усе, що той написав. Він ковтав книжку за книжкою і, хоча насамперед полюбляв романи, написані авторами, з якими мав змогу зустрітися, подружитися й надалі бути в курсі їхнього життя й нових творів і за нагоди рекламувати їх, читав також і безліч біографій, книжок про самовдосконалення, кулінарних книг, книжок з історії — усе, що тільки може спасти на думку. Брюс уважав це за свій обов’язок. Його цікавили й захоплювали всі письменники, і коли якийсь із них знаходив час відвідати його магазин, пообідати, випити і таке інше, то Брюс мусив принаймні бути в змозі підтримати розмову про твори цього автора.

Він читав допізна й часто засинав із відкритою книжкою в руках. Він читав рано-вранці, коли до відкриття магазину було ще чимало часу й не треба було пакувати чи розпаковувати книжки, натомість можна було насолодитися міцною кавою й черговим чтивом. Він читав упродовж усього дня й згодом навіть виробив своєрідну звичку стояти в одному й тому ж місці біля переднього вікна, поруч із біографіями, невимушено спираючись на дерев’яну скульптуру в повний зріст вождя індіанського племені Тімукуа, потягувати еспресо й дивитися одним оком на сторінку, а іншим — на вхід. Він вітався з відвідувачами, знаходив потрібні їм книжки, балакав із кожним охочим побалакати, час від часу допомагав у кав’ярні чи на касі, якщо в магазині збиралося багато народу, але за першої ж нагоди вертався на своє місце біля скульптури, брав книжку й продовжував читати. Брюс казав, що читає в середньому чотири книги на тиждень, і цьому всі охоче вірили. На співбесідах на вакансію продавця-консультанта в книгарні він відмовляв усім, хто не читав хоча б дві на тиждень.

Хай там як, а візит Ноель Боннет став значною подією — якщо не в плані доходу, який вдалося тоді виручити, то принаймні через ті довгострокові наслідки, які він мав у житті Брюса й «Бей-Букс». Взаємне тяжіння між ним і Ноель спалахнуло одномоментно і запаморочливо. Після швидкого, навіть скороченого обіду вони квапливо перемістилися в квартиру нагорі й насолодилися досхочу. Ноель відмінила залишок свого турне, пославшись на хворобу, і залишилася в місті на тиждень. На третій день Брюс привів її до свого вікторіанського будинку й гордо продемонстрував їй цей свій трофей. Ноель була приголомшена. Для першокласного дизайнера-декоратора-ділка сімсот п’ятдесят квадратних метрів порожнього простору за фасадом такої величної вікторіанської будівлі були просто даром небесним. Поки вони снували з однієї кімнати в іншу, їй почали являтися видіння про те, як кожну з них має бути пофарбовано, пошпалерено й обставлено.

Брюс мав кілька скромних пропозицій: отут поставити великий телевізор, а отам — більярдний стіл, але вона зустріла їх вельми прохолодно. Тепер у домі була художниця, що раптом почала малювати на полотні без рамок. Весь наступний день Ноель провела в будинку одна, вимірюючи, фотографуючи чи просто сидячи серед тієї порожнечі. Брюс, якому геть знесло голову від Ноель, займався магазином, і десь на задвірках його свідомості зароджувалися перші передчуття прийдешньої персональної фінансової кризи.

Ноель умовила його покинути магазин на вихідні, і вони прилетіли вдвох у Новий Орлеан. Вона поводила його своїм стильним, хоч і затісно заставленим магазином, де кожен стіл, лампа, ліжко з балдахіном, скриня, крісло, тумбочка, килим, комод і шафа-гардероб не лише походили з якогось мальовничого прованського села, але й ідеально пасували тому чи іншому місцю в порожніх кімнатах вікторіанського будинку Брюса. Вони з Ноель гуляли французьким кварталом, обідали в її улюблених місцевих бістро, проводили час із її друзями й іще більше часу вдвох у ліжку, і трьома днями по тому Брюс повернувся сам додому — геть утомлений і вперше в житті по-справжньому закоханий. До біса всі ті витрати! Він не мислив свого життя без жінки на ім’я Ноель Боннет.

VII

Через тиждень у Санта-Розу прибула велика вантажівка й припаркувалася перед будинком Брюса. Наступного дня Ноель вказувала вантажникам, що куди нести. Брюс раз у раз приходив з магазину та спостерігав за тим, що відбувається, з великою цікавістю і навіть деяким трепетом. Ноель із головою поринула у власний світ творчих натхнень, носилася з однієї кімнати до іншої, принаймні тричі переставляючи кожну річ, і зрештою дійшла висновку, що дечого ще бракувало. Незабаром після від’їзду першої вантажівки прибула друга. Крокуючи назад до магазину, Брюс бурмотів собі під носа, що магазин Ноель на Роял-стрит, мабуть, цілком спорожніє. За вечерею того ж дня Ноель підтвердила його припущення й попросила його полетіти з нею вже за кілька днів до Франції, щоб поринути там у нові шопінгові пригоди. Він відмовився, пославшись на те, що незабаром до нього приїздять важливі автори, і він має бути присутній у магазині. Тієї ночі вони вперше спали в будинку, на чудернацькому ліжку з кованого заліза, яке вона знайшла біля Авіньйона, де мала власну маленьку квартиру. Кожен найменший предмет меблів, кожен аксесуар, килим або картина мали свою історію, і любов Ноель до них була заразною.

Рано-вранці наступного дня вони потягували каву на задній веранді й говорили про майбутнє, яке тієї миті видавалося досить непевним. У Ноель було своє життя в Новому Орлеані, а Брюс уже зовсім загніздився на острові, і ні він, ні вона не були готові до міцних довготривалих стосунків, які вимагали б, щоб хтось із них двох відмовився від свого звичного життя. Обоє почувалися незручно й незабаром змінили тему. Брюс зізнався, що ніколи не був у Франції, і вони взялися планувати відпустку в тому напрямку.

Невдовзі після того, як Ноель покинула місто, Брюсові надійшов перший рахунок разом із запискою, написаною чудовим почерком Ноель, у якій вона зазначала, що не стала додавати до вартості свою звичну надбавку, тобто продала йому все за собівартістю. Брюс подумки подякував Господу за маленькі чудеса. Але ж тепер вона їхала до Франції за новою порцією!

Ноель повернулася в Новий Орлеан з Авіньйона за три дні до урагану Катріна. Ані її магазин у французькому кварталі, ані квартира в Ґарден-дистрикт не зазнали пошкоджень, але для міста в цілому то був смертоносний удар. Позамикавши свої двері, Ноель одразу полетіла на острів Каміно, де на неї чекав Брюс, щоб заспокоїти й утішити. Ще кілька днів вони дивилися на той жах по телевізору: затоплені вулиці, плаваючі тіла, плями нафти на воді. Половина населення в розпачі втекла з міста, рятувальники не знали, куди дітися, політики бурмотіли якісь нісенітниці.

Ноель сумнівалася, що зможе повернутися, і не була впевнена, чи хоче.

Незабаром вона стала згадувати в розмовах про переїзд. Близько половини її клієнтів становили мешканці Нового Орлеану, і після того, коли так багато з них втекло з міста, вона сумнівалася, що її бізнес виживе. Друга ж половина її клієнтів була розсіяна по всій країні. Магазин Ноель був популярний та мав добру репутацію, й антикваріат у неї замовляли звідусіль. Її сайт мав велику відвідуваність, а книжки добре продавалися, і серед її шанувальників було чимало серйозних колекціонерів. Із ненав’язливою підтримкою Брюса вона переконала себе, що якщо перенесе свій бізнес на острів, то зможе не лише покрити втрати, але й процвітати надалі.

Минуло шість тижнів після урагану, коли Ноель підписала договір оренди невеликого приміщення на Мейн-стрит у Санта-Розі зовсім поруч із «Бей-Букс». Вона закрила магазин на Роял-стрит і перевезла залишки інвентарю в новий магазин, який назвала «Прованс у Ноель». Коли прибула нова поставка з Франції, Ноель влаштувала урочисте відкриття з шампанським та ікрою, і Брюс допомагав їй упоратися з натовпом цікавих відвідувачів.

У Ноель з’явилася чудова ідея для нової книги: вона вирішила написати про трансформацію Брюсового будинку, якої той зазнав, коли його наповнили прованським антикваріатом. Нафотографувавши всі кімнати, коли ті були геть порожні, тепер вона документувала їхнє тріумфальне перетворення. Брюс сумнівався, що продажі книги покриють витрати на видання, та що з того? Він не міг їй відмовити.

Через якийсь час йому перестали надходити рахунки. Він обережно заговорив на цю тему, і Ноель із непідробним драматизмом пояснила, що тепер Брюс отримує найвищу з усіх можливих знижок: її саму! Будинок і далі належатиме йому, але все, що всередині, стане їхнім спільним.

VIII

У квітні 2006 року вони провели два тижні на півдні Франції. Користуючись квартирою Ноель в Авіньйоні як такою собі базою, вони колесили селами, ринками, куштували такі страви, які Брюс доти бачив лише на фотографіях, пили чудові місцеві вина, яких не дістанеш в Америці, зупинялися в старомодних готелях, милувалися пам’ятками, зустрічалися з її друзями і, звісно ж, набирали всілякої старовини для її магазину. Брюс зі своєю пристрастю до пізнання поринув у світ сільських французьких меблів і артефактів — і незабаром міг сам розпізнати вигідну пропозицію.

Приїхавши до Ніцци, вони вирішили одружитися — причому там-таки і негайно.