Після війни. Історія Європи від 1945 року

Тоні Джадт і його книга

У ваших руках не просто книга — це надзвичайно амбітний, багаторічний дослідницький проєкт з історії післявоєнної Європи. За свою довгу академічну кар’єру Тоні Джадт написав більше десятка книжок, але саме більш ніж 900-сторінкова «Після війни» (Postwar) стала своєрідною кульмінацією його як історика, спробою осмислити епоху, частиною якої йому випало бути.

Ідея цієї книжки у Тоні Джадта з’явилася в 1989 році під час поїздки в таксі по Мангеттену. Почувши по радіо про падіння режиму Чаушеску в Румунії, він одразу зрозумів масштаб змін, які наближаються. Як історик він розумів, що політичні зміни призведуть до переосмислення минулого та майбутнього Європи, а отже, виникне потреба в «новій історії», яка, зокрема, міститиме досвід країн Східної Європи. Обсяг майбутньої праці, як і інші зобов’язання, затримували проєкт. Під час перебування у Відні в 1996 році Джадт, забігаючи вперед, написав останній розділ книги — про спадок Голокосту. Тоді ж йому до рук потрапило свіже видання британського історика польського походження Нормана Дейвіса «Європа. Історія». Книжка йому не сподобалася, і свої зауваження він виклав у рецензії на сторінках The New Republic. На його думку, Норман Дейвіс створив монументальну працю, яка є радше енциклопедичним описом окремих сюжетів та героїв, ніж спробою пояснити особливості розвитку європейських країн у другій половині ХХ ст. Джадт прагнув, щоб його праця була іншою. Через десяток років, у 2005 році, коли книга «Після війни» Тоні Джадта нарешті з’явилася на книжкових полицях, Норман Дейвіс опублікував її огляд у The Guardian. Незважаючи на окремі критичні тези, він припустив, що навряд чи в найближчому майбутньому з’явиться краще дослідження з історії повоєнної Європи. У цьому Дейвіс не помилився: до сьогодні праця Джадта залишається найбільш повним і проникливим викладом шістдесяти років історії європейського континенту.

Ми часто забуваємо, що наукова робота вимагає часу, неймовірних зусиль і ресурсів, наукового кола для спілкування та обговорення ідей і текстів, а також, що важливо, талановитого оповідача з незалежним і відкритим мисленням. Саме таким був Тоні Джадт. Він народився в Лондоні у 1948 році в родині єврейських емігрантів зі Східної Європи. Його батьки хотіли, щоб їхній син був британцем. Як пізніше розповідав Тоні Джадт, у родинній оселі не було речей, які свідчили б про їхню належність до єврейства. Натомість бабуся і дідусь Тоні підтримували єврейські традиції, розмовляли їдишем, а за їхнім столом у п’ятницю збиралися члени єврейської спільноти. Голокост був тим, про що не говорили вголос, але всі відчували його спадок. Тоні назвали на честь кузини батька, яка загинула в Аушвіці. У розмовах з американським істориком Тімоті Снайдером 2012 року Джадт досить відверто описував своє життя в Лондоні після війни, «інакшість», яку відчували євреї у британському суспільстві, а також розмірковував над роллю політичного інтелектуала у ХХ столітті та ремеслом історика.

Тоні Джадту пощастило навчатися в Королівському коледжі Кембриджа. Далі була Франція та навчання в Ecole Normale Superieure у Парижі, де він займався непопулярною на той час темою соціалізму, а також французькою інтелектуальною традицією. Він багато мандрував, відкрив для себе Східну Європу, познайомився з її інтелектуалами та науковцями. Люди, яких він зустрічав, розкривали перед ним складність та різноманіття Європи, вони стали і його наставниками, і критиками. Джадт рідко орієнтувався на формалізовані вимоги та не надто зважав на тогочасні наукові смаки. Йому важливо було розповісти історію такою, як він її бачив, а єдиним критерієм до оповіді була її реалістичність. Він усвідомлював велику відповідальність історика, тому вважав, що не можна нехтувати тим, які наслідки мають минулі рішення та дії. Сучасність має значення, а історичне знання є важливою умовою формування відповідального, справедливого і відкритого суспільства. На переконання Джадта, більш обізнані громадяни мають кращий імунітет проти спроб маніпулювати минулим задля сьогоднішніх цілей, а тому завдання історика — писати історію такою, як ми її бачимо, навіть якщо правда незручна і неприваблива. Чесна оповідь про минуле — це своєрідний антидот проти популізму та маніпуляцій.

Крім дослідницької роботи, Тоні Джадт активно викладав у низці університетів Сполученого Королівства та США. Джадту пощастило зустріти людей, які підтримували його в наукових дослідженнях та професійному зростанні. Так, керівництво Нью-Йоркського університету підтримало його ідею створити Інститут Ремарка в 1995 році. Інститут був названий на честь Еріха Марії Ремарка, вдова якого Полетт Ґоддар зробила щедре пожертвування. У віці 47 років Джадт став директором Інституту. За його задумом, інститут мав бути не просто ще одним науковим центром з європейських студій, а майданчиком для обмінів та спілкування між молодими та більш досвідченими науковцями з різних куточків світу. Слухачами Джадта були дослідники зі сміливими ідеями та незалежним мисленням, наукові зацікавлення яких «не вписувалися» у вимоги і тематику інших наукових програм.

Біографія та погляди на суспільство, відносини індивіда і держави, які стали результатом життєвого досвіду та інтелектуальних роздумів Джадта, дозволяють краще зрозуміти його історичні тексти. У своїх дописах до The New York Review of Books та книзі Ill Fares the Land (2010) Джадт детально з історичної перспективи аналізує розвиток і трансформації ключових політичних та економічних ідей. Сам Джадт дотримувався соціально-демократичних поглядів, виступав проти нерівності, корупції, підтримував посилення ролі держави в економічних і соціальних процесах. Критикував США за надмірний капіталізм та пріоритет матеріальних цінностей, вказуючи на ілюзію добробуту в Америці. Джадт аргументовано доводив, що досягнення колективного блага можливе лише спільними діями, а довіра та кооперація є запорукою існування сильного громадянського суспільства і процвітання держави.

Із цими переконаннями він пише свою історію Європи, починаючи відлік від Другої світової війни, яка кардинально змінила континент — географічно, політично, інтелектуально та економічно. З кожним наступним розділом Джадт розкриває те, як спадок Другої світової війни вплинув на розвиток європейських країн та появу проєкту європейської інтеграції. Джадт відверто пише як про недоліки й обмеження процесу європейської інтеграції, так і його переваги та здобутки, усвідомлюючи, що, незважаючи ні на що, альтернативи йому немає. Водночас його історія післявоєнної Європи — це не історія постання Європейського Союзу, а історія суспільств після війни, де всі сфери життя (політичні, економічні, соціальні та культурні) пов’язані між собою.

Джадт має свій унікальний стиль, критичний чи часом у’їдливий, він не пише про інституції чи уряди — його погляд спрямований на тих, хто стоїть за цими інституціями та чиї переконання визначають їхню діяльність. Тому «його» Європа — це простір конкретних людей з їхніми мріями, бажаннями та амбіціями. Певним чином Джадт повертає суб’єктність особи в історії, вказуючи, що за кожним рішенням, дією чи бездіяльністю стояли мотиви та цілі окремих людей чи груп, а не політика аморфних урядів чи інституцій. «Після війни» є унікальною книжкою не лише з огляду на величезний пласт інформації про останні 60 років європейської історії, але й як приклад якісно іншого підходу до оповіді про минуле.

Україна, яка хоча і зрідка з’являється на сторінках книги, також є частиною цієї післявоєнної Європи. Для Джадта не існує «малих» країн, його оповідь не зосереджується лише на Німеччині, Франції чи Британії — він виважено розподіляє свою увагу між усіма країнами. Його завдання — показати взаємозалежність країн у сфері політик та ідей. Відповідно, Джадт розкриває те, як рішення в одній столиці впливали на процеси далеко за її межами. Наприклад, аналізуючи Суецьку кризу та введення радянських військ до Будапешта 1956 року, Джадт розмірковує над тим, що означав збіг у часі цих двох подій для кожної з них, зокрема в контексті реакції міжнародної спільноти. Історія Джадта є справді транснаціональною історією континенту: він долає розрив між Східною та Західною Європою, об’єднуючи їх у загальний наратив з розповіддю про захоплення комуністичними ідеями в західних країнах і досвід його переживання на Сході.

У ситуації, коли Україна обрала своїм стратегічним курсом інтеграцію до Європейського Союзу, українським читачам важливо реалістично (без ідеалізму та кліше) розуміти минуле європейських країн, які творили Об’єднану Європу. Джадт детально описує шлях різних країн до членства в Європейському Союзі, досвід тих, які лише прагнуть стати його частиною, і тих, хто обрав шлях тісної інтеграції, але без членства. Це дозволяє побачити як обмеження, так і перспективи сучасного ЄС.

Сьогодні на полицях книжкових магазинів можна знайти чимало видань з політики чи культури певної європейської держави або історію постання європейських інституцій, але лише праця Тоні Джадта творить цілісну картину, не обмежуючи розповідь національними кордонами та окремими подіями. Кожен з розділів цієї об’ємної книжки розкриває чимало незнайомих (чи малознайомих) в українському контексті імен та подій з європейської політики, економіки, культури і таким чином робить Європу більш зрозумілою для нас, а отже, ближчою. Це видання допомагає побачити українську історію крізь призму загальноєвропейських процесів та ідей.

Підсумовуючи, «Після війни» — це книжка про політичні ідеї і союзи, про інтелектуальні дискусії, про незручну правду за офіційними заявами і деклараціями, про те, що політика — це завжди простір ситуативних компромісів та особистих амбіцій. Це критична розповідь про нещодавнє минуле, яке постає не як історія успіху, а як правдива оповідь про безпрецедентне століття.

Олександра Гайдай,

кандидатка історичних наук