Після війни. Історія Європи від 1945 року

Розділ 14 Применшені очікування

Ще до того, як піднесення 1960-х пішло на спад, унікальні умови, за яких воно стало можливим, зникли назавжди. Через три роки після завершення десятиліття найбільшого процвітання в літописній історії Європи післявоєнний економічний бум завершився. На зміну «тридцяти славетним рокам» Західної Європи прийшла доба фінансової інфляції, уповільнених темпів розвитку, зростання безробіття та соціального невдоволення. Більшість радикалів шістдесятих, як і їхні послідовники, забули про «Революцію» й натомість перейнялися пошуком роботи. Дехто пішов шляхом насильницького протистояння: шкода, якої вони завдали, а також реакція, яку їхні дії викликали у влади, призвели до схвильованих розмов щодо «некерованого» стану західних суспільств. Таке занепокоєння виявилося перебільшеним: у стресових умовах західноєвропейські інститути виявилися більш стійкими, ніж боялося чимало спостерігачів. Але про повернення до оптимізму — чи то ілюзій — перших повоєнних десятиліть не могло бути й мови.

Наслідки економічного уповільнення почали тільки-но даватися взнаки, коли західноєвропейська економіка зіштовхнулася з двома зовнішніми потрясіннями, які змусили її зупинитися. 15 серпня 1971 року президент США Річард Ніксон в односторонньому порядку оголосив, що його країна відмовляється від системи фіксованого валютного курсу. Долар США, якір міжнародної валютної системи з часу запровадження Бреттон-Вудської системи, відтепер переходив на нефіксований курс стосовно інших валют. Підставою для такого рішення став величезний воєнний тягар В’єтнамської війни та зростання дефіциту федерального бюджету США. Долар був прив’язаний до золотого стандарту, і у Вашингтоні дедалі більше побоювалися, що іноземні власники американської валюти (зокрема європейські центральні банки) намагатимуться обміняти долари на золото, спустошуючи американські резерви[336].

Рішення пустити долар у вільне плавання з економічного погляду було небезпідставним. Вирішивши вплутатись у дорогу війну на виснаження на іншому кінці світу — і платити за неї з позик, — США не могли сподіватися безкінечно втримувати фіксовану й дедалі більш переоцінену вартість долара. Але такий крок з боку США все одно був як грім серед ясного неба. Якщо долар не матиме фіксованого курсу, то і європейські валюти теж, а в цьому разі починали хитатися всі ретельно вибудувані опори післявоєнної фінансової та торговельної системи. Епоха фіксованих валютних курсів, яка усталилася перед кінцем Другої світової війни напередодні створення контрольованої мережі національних економік, завершилася. Але що мало прийти натомість?

Після кількох місяців сум’яття, двох девальвацій долара поспіль та запуску британського фунта в «плавання» в 1972 році (що із запізненням призвело до безславного кінця давньої і проблематичної функції стерлінга як міжнародної «резервної» валюти) старанно виплеканим Бреттон-Вудським фінансовим домовленостям було покладено край на конференції в Парижі в березні 1973 року. Натомість домовилися про запровадження нового плаваючого курсу валют. Цілком передбачувано, ціною такої лібералізації стала інфляція. Після такого кроку Америки в серпні 1971 року (та подальшого падіння долара в ціні) уряди країн Європи, намагаючись запобігти очікуваному економічному спаду, здійснили низку цілеспрямовано рефляційних заходів — дозволили пом’якшення умов кредитування, зростання цін на внутрішньому ринку й обвал національних валют.

За звичайних обставин така контрольована «кейнсіанська» інфляція могла б призвести до позитивного результату: лише в Західній Німеччині до самої ідеї про цінову інфляцію існувала глибоко вкорінена історична відраза. Але непевність, зумовлена відходом Америки від системи, яку визначав долар, спричинила поширення валютних спекуляцій, якому міжнародні домовленості щодо плаваючого курсу не могли зарадити. Це, зі свого боку, підривало зусилля окремих урядів щодо маніпуляцій відсотковими ставками та намагання втримати цінність національної валюти. Валюти обвалювалися. А відповідно зростала вартість імпорту: між 1971 та 1973 роками світові ціни на різні товари (окрім палива) зросли на 70%, на продукти харчування — на 100%. І саме в цій і так нестабільній ситуації по міжнародній економіці вдарила перша нафтова криза 1970-х років.

6 жовтня 1973 року, на Йом-Кіпур (Судний день) у єврейському календарі, Єгипет і Сирія напали на Ізраїль. Упродовж двадцяти чотирьох годин найбільші арабські країни — експортери нафти оголосили про свій намір знизити виробництво нафти; ще через десять днів вони оголосили ембарго на постачання нафти до США як помсту за їхню підтримку Ізраїлю та підвищили ціни на нафту на 70%. Війна Судного дня закінчилася припиненням вогню між Єгиптом та Ізраїлем 25 жовтня, але арабське невдоволення щодо підтримки Ізраїлю з боку Заходу не вичерпалося. 23 грудня нафтовидобувні держави домовилися про подальше підвищення цін на нафту. З початку 1973 року ціна на неї зросла більш ніж удвічі.

Щоб зрозуміти важливість цих подій, особливо для Західної Європи, важливо пригадати, що ціни на нафту, на відміну від практично будь-якої іншої сировини, від якої залежала тогочасна промислова економіка, залишалися майже незмінними впродовж десятиліть економічного зростання. Один барель саудівської легкої сирої нафти — еталонна міра — у 1955 році коштував 1 долар 93 центи; у січні 1971 року він коштував лише 2 долари 18 центів. З урахуванням помірної цінової інфляції того часу це означало, що в реальних цифрах нафта навіть подешевшала. ОПЕК (Організація країн — експортерів нафти), заснована в 1960 році, обійняла інертну позицію і не виявляла наміру змушувати її членів — найбільших експортерів використовувати свої нафтові резерви як політичну зброю. Захід звик до доступного та надзвичайно дешевого палива — життєво важливого компонента тодішніх років заможності.

Наскільки важливого — можна було побачити з огляду на постійне зростання ролі нафти в європейській економіці. У 1950 році тверде паливо (здебільшого вугілля та кокс) становило 83% споживання енергоносіїв у Західній Європі, тоді як нафта — тільки 8,5%. До 1970 року співвідношення змінилося до 29 і 60% відповідно. 75% енергетичних потреб Італії в 1973 році задовольнялися за рахунок імпорту нафти, у Португалії — 80%[337]. Після відкриття покладів нафти в Північному морі Велика Британія певний час змогла сама забезпечувати власні потреби, однак розпочала видобуток тільки в 1971 році. Споживчий бум кінця 1950-х та 1960-х років дуже підвищив залежність Європи від дешевої нафти: десятки мільйонів нових машин на дорогах Західної Європи не могли їздити ані на вугіллі, ані на електроенергії, яку тепер генерували, особливо у Франції, атомні електростанції.

Досі вартість імпортного палива обраховувалась у доларах за фіксованим курсом. Отож плаваючий обмінний курс і збільшення цін на нафту призвели до безпрецедентної нестабільності. Поки ціни та зарплати впродовж попередніх двох десятиліть постійно, хоч і помірно, зростали (як прийнятна ціна суспільної гармонії в добу стрімкого розвитку), тепер розпочалася валютна інфляція. За даними Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), рівень інфляції в некомуністичній Європі в 1961–1969 роках стабільно становив 3,1%; у 1969–1973 роках — 6,4%; тоді як у 1973–1979 роках — у середньому 11,9%. Складники цього сумарного показника значно варіювали залежно від країни: тимчасом як рівень інфляції в Західній Німеччині в 1973–1979 роках тримався на посильному рівні 4,7%, у Швеції він був удвічі вищий. Цінова інфляція у Франції в ті роки в середньому становила 10,7% на рік. В Італії середній рівень інфляції дорівнював 16,1%, в Іспанії — понад 18%. У Британії інфляція в середньому становила 15,6%, але в найгірший 1975 рік її рівень сягнув понад 24%.

Така сильна інфляція цін і зарплат в історії сталася не вперше. Але після стабільних ставок 1950‒1960-х для більшості людей та урядів держав це було чимось незвичайним. Ще гірше те, що інфляція сімдесятих у Європі — вкупі з другим підвищенням цін на нафту в 1979 році, коли повалення шахиншаха[338] в Ірані спричинило паніку на ринку нафти та 150-відсоткове зростання цін у період із грудня 1979 року по травень 1980 року — відбувалася не так, як раніше. У минулому інфляція асоціювалася зі зростанням, навіть надшвидким зростанням. Великі економічні депресії кінця ХІХ століття та 1930-х років супроводжувала дефляція: стрімке падіння цін і зарплат, спричинене, на думку сучасників, надто жорсткими валютами й хронічним заощадженням як з боку урядів, так і з боку громадян. Але в Європі 1970-х років знайомі сценарії, здавалося, вже не працювали.

Насправді в Західній Європі почалося те, що в народі дістало назву «стагфляція»: інфляція цін та зарплат й водночас економічне уповільнення. Сьогодні це поєднання вже не здається таким дивним, як його сприймали сучасники. До 1970 року велика хвиля руху надлишкової сільської робочої сили до виробничої міської промисловості в Європі завершилася; не стало «ніші», яку можна було зайняти, а темпи виробництва почали невблаганно падати. Відсутність безробіття в провідних промислових економіках Європи та економіках, орієнтованих на сферу послуг, досі була нормою: навіть у 1971 році рівень безробіття у Великій Британії становив 3,6%, у Франції — тільки 2,6%. Це означало, що організовані робітники, які звикли вести переговори з позиції сили, тепер залишалися сам на сам із працедавцями, чиї високі прибутки починали знижуватись.

Посилаючись на підвищений рівень інфляції з 1971 року, представники робітників тепер вимагали більших зарплат й інших видів компенсації, тоді як економіка, уже навіть до кризи 1973 року, виявляла ознаки виснаження. Реальні зарплати почали випереджати зростання продуктивності, прибутки скорочувалися, нові інвестиції перестали надходити. Надлишкові спроможності, породжені активними післявоєнними інвестиційними стратегіями, могли бути збалансовані лише інфляцією або безробіттям. Завдяки кризі на Близькому Сході європейці отримали і те, і те.

Через контраст із нещодавнім минулим депресія 1970-х років здавалася ще гіршою, ніж була насправді. За історичними стандартами, рівень зростання щорічних ВВП у країнах Західної Європи впродовж 1970-х років був не такий уже й низький. Він коливався між 1,5% у Великій Британії до 4,9% в Норвегії, що, відповідно, свідчило про значне покращення порівняно зі щорічним зростанням у Франції, Німеччині та Великій Британії на рівні 1,3% в 1913–1950 роках. Але ці цифри разюче відрізнялися від зовсім нещодавніх показників: з 1950 по 1973 рік щорічне зростання у Франції становило 5%, темпи зростання Західної Німеччини сягали майже 6%, і навіть Британія щороку втримувала рівень зростання в понад 3%. Незвичайними були не так 1970-ті роки, як 1950-ті та 1960-ті[339].

Проте наслідки були цілком відчутними і ще глибшими через посилення експортної конкуренції з новими промисловими державами в Азії і ще дорожчим імпортом, позаяк товари (і не тільки нафта) виросли в ціні. Рівень безробіття почав зростати — повільно, але невблаганно. Під кінець десятиліття у Франції понад 7% робочої сили не мали роботи; в Італії — 8%; у Великій Британії — 9%. У деяких країнах, приміром у Бельгії та Данії, рівень безробіття в 1970-х та на початку 1980-х зрівнявся із 1930-ми, а у Франції та Італії ситуація була ще гірша.

Одним із негайних наслідків економічного занепаду стало погіршення ставлення до будь-яких «закордонних» працівників. Якщо офіційні показники безробіття в Західній Німеччині (які в 1970 році були близькі до нуля) і не перевищували 8% робочої сили, попри зниження попиту на промислові товари, то лише тому, що більшість безробітних працівників у Німеччині не були німцями, і, відповідно, їх охоплювала офіційна статистика. Коли, наприклад, Audi та BMW масово звільняли своїх працівників у 1974 та 1975 роках, першими на вихід були «працівники-іноземці»; чотири з п’яти працівників BMW, які втратили роботу, не були німецькими громадянами. У 1975 році Федеративна Республіка назавжди закрила свої агенції з найму в Північній Африці, Португалії, Іспанії та Югославії. У звіті федеральної комісії 1977 року позицію уряду визначав «базовий принцип № 1»: «Німеччина — не країна іммігрантів. Німеччина — це місце проживання іноземців, які пізніше добровільно повернуться додому». Через шість років федеральний парламент ухвалив закон «Про сприяння готовності працівників-іноземців до репатріації».

Добровільно чи ні, багато з них справді повернулися «додому». У 1975 році 290 тисяч працівників-іммігрантів і їхніх сімей виїхали із Західної Німеччини до Туреччини, Югославії, Греції та Італії. Того самого року 200 тисяч іспанців повернулися до Іспанії в пошуках роботи; італійських репатріантів уперше за пам’яті сучасників було більше, ніж емігрантів, — так само як упродовж короткого часу в Греції та Португалії. До середини 1970-х років майже третина мільйона емігрантів з Югославії мусила повернутися на Балкани, де їхні перспективи знайти роботу були не кращі, ніж у Німеччині чи Франції. Північноєвропейська криза ринку праці поширювалася і на Середземномор’я. Тим часом Франція встановила суворі обмеження на імміграцію з Алжиру та її колишніх африканських колоній, а Сполучене Королівство визначило ще менші квоти для охочих іммігрувати з Індійського субконтиненту.

Поєднання структурного безробіття, зростання цін на нафту, інфляція та зменшення експорту призвело до дефіциту бюджету й боргових криз у всій Західній Європі. Це не оминуло навіть Західну Німеччину, столицю європейського виробництва та головного експортера. Платіжний баланс країни, який у 1973 році мав надлишок у 9481 мільйон доларів, упродовж року впав до дефіциту в 692 мільйони. На той час британські державні рахунки вже були хронічно в боргах — настільки, що в грудні 1976-го виник серйозний ризик дефолту державного боргу, а на порятунок країни закликали Міжнародний валютний фонд. Але й іншим державам велося не набагато краще. Платіжний баланс Франції в 1974 році скотився в борги і не вилазив з них упродовж подальших десяти років. Італія, так само як і Британія, у квітні 1977 року була змушена звернутися до МВФ по допомогу. Як і у випадку Британії, її очільники тоді могли звинувачувати «міжнародну спільноту» за непопулярні кроки у внутрішній політиці, які були запроваджені згодом.

Із погляду кейнсіанства бюджетний і платіжний дефіцит — власне, як і сама інфляція — не обов’язково були негативним явищем. У 1930-х вони були переконливими підставами для збільшення витрат як способу виходу з рецесії. Однак у 1970-х усі західноєвропейські країни вже витрачали надзвичайно багато на добробут, соціальні й комунальні послуги та розвиток інфраструктури. Джеймс Каллаґан, британський прем’єр-міністр від Лейбористської партії, похмуро пояснював своїм колегам: «Раніше ми думали, що можна покласти край рецесії, просто збільшивши витрати… З усією відвертістю мушу сказати вам, що такого способу більше не існує». Вони також не могли розраховувати на те, що їх врятує лібералізація торгівлі, як це було після Другої світової війни: після нещодавнього раунду переговорів під керівництвом Кеннеді в середині 1960-х років промислові тарифи і так уже були знижені до історичного мінімуму. Навпаки, тепер виникав ризик зростання тиску зсередини країни задля повернення захисту національних виробників.

Простір для маневру, який мали політики в 1970-х роках, обмежувала ще одна обставина. Економічна криза, хай яким випадковим і кон’юнктурним було те, що її викликало, збіглася в часі з більш далекосяжними трансформаціями, яким уряди були неспроможні запобігти. За одне покоління в Західній Європі відбулася третя «індустріальна революція»; важка промисловість, яка лише кілька років тому була частиною щоденного життя, доживала кінця своїх днів. Якщо металурги, шахтарі, автомеханіки й робітники заводів утрачали роботу, то не лише через циклічне уповільнення місцевої економіки чи навіть побічний ефект нафтової кризи. Поважна промислова економіка Західної Європи зникала на очах.

Те, що це відбувалося, не викликало сумніву, хоча західноєвропейські керманичі кілька років щосили намагалися не зважати на наслідки. Кількість шахтарів стабільно зменшувалася з того часу, як видобуток вугілля в Західній Європі сягнув найвищої позначки в 1950-х роках: великий вугільний басейн у Самбра-і-Маасі в Південній Бельгії, де в 1955 році видобували 20,5 мільйона тонн вугілля, у 1968 році давав тільки 6 мільйонів тонн, а ще через десять років — узагалі незначні обсяги. У 1955‒1985 роках у Бельгії зникло 100 тисяч шахтарських робочих місць; аналогічно постраждали й різні допоміжні професії. Британська гірнича справа пережила ще більші втрати, хоча й протягом довшого часу. У 1946 році у Великій Британії було 958 вугільних шахт; через сорок п’ять років їх залишилося лише 50. Кількість гірняків скоротилася від 718 до 43 тисяч: більшість цих робочих місць зникли за десять років — з 1975 по 1985 рік.

Виробництво сталі, ще одну з основних галузей промисловості в Європі, спіткала аналогічна доля. Справа була не в тому, що попит на сталь так різко зменшився; на відміну від вугілля, її не можна було так легко замінити. Та оскільки дедалі більше неєвропейських країн ставали промисловими, конкуренція збільшувалася, ціни падали, а ринок дорогої у виробництві європейської сталі занепав. Із 1974 по 1986 рік британські сталевари втратили 166 тисяч робочих місць (хоча в пізніші роки головний виробник країни British Steel Corporation уперше за понад десятиліття вийшов у плюс). Кораблебудування пішло на спад з подібних причин; виробництво автомобілів і текстильна промисловість також. Courtaulds, провідне британське текстильне та хімічне об’єднання, у 1977–1983 роках удвічі скоротило штат працівників.

Під час рецесії сімдесятих робочі місця стрімко скорочувалися практично в усіх традиційних галузях. До 1973 року вже й так відбувалися зміни у вугільній, залізній, сталевій промисловості та в інженерії; після того вони поширилися на хімічну, текстильну, целюлозну промисловості та споживчі товари. Постраждали цілі регіони: у період між 1973 і 1981 роками Західний Мідленд у Британії, осередок невеликих інженерних підприємств й автомобільних заводів, утратив чверть своєї робочої сили. Промислова зона Лотарингії на північному сході Франції позбулася 28% робочих місць. Кількість робочих місць у промисловості в Люнебурзі, що в Західній Німеччині, у ті самі роки скоротилася на 42%. Коли туринський FIAT під кінець 1970-х років почав переходити на роботизоване виробництво, лишень за три роки зникло 65 тисяч робочих місць (зі 165 тисяч). В Амстердамі 40% робочої сили в 1950-х роках були працевлаштовані в промисловості; через чверть століття це стосувалося тільки кожного сьомого працівника.

У минулому ціна економічних змін такого масштабу і таких темпів була б болісною для суспільства та спричинила б непередбачувані політичні наслідки. Завдяки інститутам держави добробуту — і, можливо, зменшенню політичного ентузіазму, яке прийшлося на той час — протести вдавалося стримувати, але вони не припинялися. У 1969–1975 роках відбувалися гнівні демонстрації, сидячі і звичайні страйки, петиції ширилися всією промисловою Західною Європою від Іспанії (де за 1973–1975 роки в промислових страйках було втрачено 1,5 мільйона днів) до Британії, де два великі страйки гірняків у 1972 та 1974 роках переконали стурбований уряд консерваторів, що, напевно, було б сміливіше відтермінувати закриття великих шахт ще на кілька років навіть ціною подальших субсидій, за які мало б платити населення країни.

Шахтарі та сталевари були найвідомішими і, мабуть, найбільш відчайдушними з тогочасних організованих страйкарів, проте не найбільш войовничими. Зменшення кількості працівників у давніх галузях промисловості змінило розстановку сил у профспілкових рухах на користь спілок сфери обслуговування, представництво яких дедалі розширювалося. В Італії, навіть коли давніші промислові організації, очолювані комуністами, втрачали членів, у спілках учителів та держслужбовців зростала і кількість членів, і їхній бойовий дух. Давні спілки виявляли мало співчуття до безробітних: більшість понад усе переймалася тим, щоб зберегти робочі місця (а відповідно, власний вплив), й уникала прямих конфліктів. Саме напористі спілки працівників сфери обслуговування — Force Ouvrière у Франції, NALGO, NUPE та ASTMS у Британії[340] — завзято стали на захист молодих і безробітних.

Зіштовхнувшись із безпрецедентною навалою вимог щодо безпеки робочих місць і зарплат, європейські керманичі спочатку вдалися до перевірених старих рецептів. Із впливовими спілками в Британії та Франції були погоджені інфляційні зарплатні схеми; в Італії в 1975 році запровадили систему переіндексації зарплат відповідно до цін за єдиною ставкою — Scala Mobile. Занепалі галузі промисловості, особливо сталеву, узяла під свою опіку держава, подібно до першої хвилі повоєнних націоналізацій: у Великій Британії «Сталевий план» 1977 року врятував галузь від банкрутства, картелізувавши її цінову структуру та, по суті, скасувавши цінову конкуренцію на внутрішньому ринку; у Франції збанкрутілі сталеливарні комбінати Лотарингії та промисловий центр країни перегрупували в конгломерати, якими керувала держава і які дотували з Парижа. У Західній Німеччині федеральний уряд заохочував радше приватні укрупнення, аніж державний контроль, але це призвело до аналогічної картелізації. До середини 1970-х років один холдинг, Ruhrkohle AG, контролював 95% видобутку вугілля в Рурському регіоні.

Те, що залишилося від національної текстильної промисловості у Франції та Британії, зберігали заради робочих місць, які вони забезпечували в депресивних регіонах завдяки значним прямим робочим субсидіям (працедавцям платили за те, щоб вони тримали працівників, які не були їм потрібні) та запобіжним заходам проти імпорту з країн третього світу. У Федеративній Республіці боннський уряд зобов’язався виплатити 80% вартості зарплат промислових робітників, яких перевели на неповний день. Шведський уряд вливав кошти в збиткові, але політично значущі верфі.

У тому, як уряди реагували на економічний занепад, були певні національні відмінності. Влада Франції практикувала мікроекономічні втручання, визначаючи «національних чемпіонів» у кожній галузі та винагороджуючи їх контрактами, готівкою і державними гарантіями; тоді як британська Скарбниця продовжувала свою стародавню традицію макроекономічних маніпуляцій податками, відсотковими ставками й загальними субсидіями. Однак дивує те, як мало розбіжностей було в політичній лінії. Німецькі та шведські соціал-демократи, італійські християнські демократи, французькі ґоллісти й британські політики всіх ґатунків спочатку інстинктивно трималися за післявоєнний консенсус — намагатися забезпечити повне працевлаштування, а якщо це не вдається, підвищити зарплати працівникам і надати соціальні виплати безробітним, а ослабленим роботодавцям, як у приватному, так і в державному секторах, гарантувати готівкові субсидії.

Але в 1970-х роках дедалі більше політиків переконувались, що тепер інфляція більш небезпечна, ніж високий рівень безробіття — особливо коли людські й політичні втрати, пов’язані з безробіттям, компенсувала держава. Інфляцію не можна було побороти без якихось міжнародних домовленостей щодо регулювання курсів обміну валют, які могли б замінити Бреттон-Вудську систему, необачно відкинуту Вашингтоном. Шість членів-засновників Європейської Економічної Спільноти відповіли тим, що в 1972 році домовилися запровадити «валютну змію» — угоду щодо встановлення напівфіксованої амплітуди коливання валют у межах 2,25% в обидва боки від погоджених ставок. Спочатку до цієї домовленості приєдналися Британія, Ірландія та Скандинавські країни, але компроміс протривав лише два роки — уряди Британії, Ірландії та Італії, які не могли або не хотіли протистояти внутрішньому тиску щодо девальвації поза встановленими межами, були змушені вийти з угоди й дозволити обвал своїх валют. Навіть французи мусили двічі вийти зі «змії» — у 1974 році, а потім ще раз у 1976-му. Очевидно, потрібно було щось іще.

У 1978 році канцлер Західної Німеччини Гельмут Шмідт запропонував перетворити «змію» на щось стабільніше — Європейську валютну систему (ЄВС). Ідея полягала в тому, щоб створити сітку фіксованих двосторонніх курсів обміну, пов’язаних між собою суто номінальною одиницею виміру — екю[341], європейською валютною одиницею, і покладатися на стабільність й антиінфляційні пріоритети німецької економіки та Бундесбанку. Щоб утриматися в ЄВС, держави-члени мали б зобов’язатися провадити скрупульозну економічну політику. Це була перша німецька ініціатива такого типу, яка, навіть якщо це так не називали, означала, що принаймні в Європі дойчмарка має замінити долар як основну валюту.

Деякі країни утрималися, зокрема Сполучене Королівство, прем’єр-міністр якого, лейборист Джеймс Каллаґан, правильно збагнув, що ЄВС стане на заваді рефляції, яку збирався здійснювати уряд, щоб побороти безробіття. Тоді як інші приєдналися саме з цієї причини. Як «solution de rigueur» (рішення жорсткої економії) ЄВС діяла подібно до Міжнародного валютного фонду (або, в пізніші роки, до Європейської Комісії та євро): вона зобов’язувала уряди ухвалювати непопулярні рішення, які вони тоді могли сподіватися повісити на правила й договори, нав’язані з-за кордону. Насправді в цьому й полягало справжнє довгострокове значення нових домовленостей. Вони не просто спромоглися з часом вигнати демона інфляції (хоч їм це вдалося), а досягнули цього, неухильно позбавляючи національні уряди власної ініціативи у внутрішній політиці.

Це була надзвичайно важлива зміна, яка мала відчутніші наслідки, ніж тоді подекуди усвідомлювали. У минулому, якщо уряд обирав стратегію жорсткої валюти, прив’язуючи курс валюти до золотого стандарту або знижуючи відсоткові ставки, то мав відповідати перед своїм місцевим електоратом. Але в умовах кінця 1970-х років уряд у Лондоні — так само як у Стокгольмі чи Римі, — стикаючись із постійним безробіттям, занепадом виробництва або вимогою підвищення зарплати через інфляцію, міг безпомічно хитнути головою в бік умов позики від МВФ чи непоступливості наперед встановлених внутрішньоєвропейських курсів обміну валют і зняти із себе відповідальність. Тактичні переваги такого підходу були очевидні, але вони мали свою ціну.

Якщо європейська держава не могла більше робити неможливе, водночас забезпечуючи повне працевлаштування, високі реальні зарплати й економічне зростання, то неухильно мусила наразитися на гнів тих груп, які почувалися зрадженими. Як ми зазначали, інстинктивною реакцією політиків у всіх країнах було вгамування занепокоєнь «синіх комірців» — пролетаріату чоловічої статі — почасти тому, що по них це вдаряло найдужче, але найбільше тому, що у минулому саме цей суспільний прошарок найвірогідніше був готовий вдатися до результативних протестів. Але, як виявилося, реальній опір надійшов не звідти. Він походив з обтяженого важкими податками середнього класу, який становили «білі комірці», працівники на державній службі й у приватному секторі, дрібні підприємці й самозайняті, проблеми яких найшвидше ставали поштовхом до політичної опозиції.

Зрештою, найбільше переваг від сучасної держави добробуту отримували саме середні класи. Коли післявоєнна система в 1970-х роках почала занепадати, саме ці середні класи почувалися не так у небезпеці, як ошуканими — через інфляцію, субсидії, які з податків виплачувалися виробництвам, що занепадали, та зменшення або скасування державних послуг через брак бюджету або валюти. Як і раніше, спричинений інфляцією перерозподіл ресурсів, який був ще тяжчим через хронічне високе оподаткування сучасної держави послуг, найгірше позначався на громадянах, що належали до середнього класу.

До того ж саме середні класи були найбільше занепокоєні проблемою «некерованості». Поширений у 1970-х роках страх, що європейські демократії втратили контроль над власною долею, сягав кількох джерел. По-перше, за іконоборчими повстаннями 1960-х ще досі тягнувся тривожний шлейф; те, що в тогочасній атмосфері певності тоді здавалося оригінальним і навіть захопливим, тепер дедалі більше скидалося на провісники невизначеності й анархії. Окрім того, були й інші, сучасніші підстави для хвилювання, спричинені безробіттям, інфляцією та позірною неспроможністю урядів цьому зарадити.

Справді, те, що в керманичів Європи справи вийшли з-під контролю, саме по собі викликало народний гнів, тим більше, що політикам, як ми пам’ятаємо, почасти подобалося підкреслювати власну безсилість. Деніс Гілі, канцлер Скарбниці в безпорадному лейбористському уряді сімдесятих, оплакував мільярди розкиданих по континенту євродоларів — результат роботи «безіменних людей, яким вдалося накопичити захмарну кількість вільних грошей на євроринках, щоб заховатися від урядового контролю»[342]. За іронією, партія, до якої належав сам Гілі, прийшла до влади в 1974 році через очевидну нездатність консерваторів угамувати громадське невдоволення — але й сама за декілька років наразилася на аналогічні й навіть гірші звинувачення.

У Британії деякий час навіть говорили про непристосованість демократичних інститутів до сучасних криз, а преса розмірковувала про переваги урядів, які б складалися з безпристрасних чужинців або «технократичних» коаліцій «неполітичних» експертів. Як і де Ґолль (у травні 1968 року), деякі високопоставлені британські політики в ті роки вважали доцільним провести зустрічі з військовими та правоохоронцями, щоб заручитися їхньою підтримкою на випадок громадських заворушень. Навіть у Скандинавії та Нідерландах, де легітимність представницьких інститутів, по суті, ніколи не ставили під сумнівів, хаос, у якому перебувала світова фінансова система, очевидний колапс післявоєнної економіки та неприхильність традиційного електорату похитнули легковажну самовпевненість післявоєнного покоління.

Поза цими туманними муками сумнівів і розчарування таїлася дуже реальна і, як тоді здавалося, нагальна загроза. Відколи закінчилася Друга світова війна, Західної Європи загалом не торкалися громадянські конфлікти, а тим паче відкрите насильство. По всій Східній Європі, у європейських колоніях, в Азії, Африці та Південній Америці залучення збройних сил призводило до людських жертв. Незважаючи на «холодну війну», у повоєнні десятиліття тривала запекла й жорстока боротьба, у якій від Кореї до Конго загинули мільйони солдатів і цивільних осіб. Навіть у Сполучених Штатах сталися три політичні вбивства[343] і не один кривавий заколот. Але Західна Європа була острівцем громадянського миру.

Коли європейські поліцейські таки здійснювали побиття чи стріляли в мирних жителів, зазвичай ті були іноземцями, часто темношкірими[344]. За винятком нерегулярних силових протистоянь з демонстрантами-комуністами, уряди Західної Європи рідко залучали правоохоронців, щоб здолати насильницький опір, а коли таке й траплялося, саме вони і вчиняли насильницькі дії. На відміну від міжвоєнних десятиліть, вулиці європейських міст були напрочуд безпечні; саме це часто підкреслювали ті, хто порівнював добре регульоване європейське суспільство з лютим байдужим індивідуалізмом урбаністичної Америки. Щодо студентських «повстань» шістдесятих, то вони щонайменше підтверджували цей діагноз: європейська молодь може гратися в революцію, але здебільшого це показуха. «Вуличні бійці» насправді мало ризикували своїм здоров’ям.

У 1970-х ситуація раптом погіршилася. Як і Східна Європа, яка після празького вторгнення задихалася в братніх обіймах партійних старійшин, Західна Європа, здавалося, втрачала контроль над громадським порядком. Виклик надходив не від традиційної лівиці. Безперечно, Москва була дуже задоволена тогочасною міжнародною розстановкою сил: Вотерґейтський скандал[345] та падіння Сайгона[346] рішуче підірвали позиції США, тоді як СРСР — найбільший у світі експортер нафти — значно виграв від близькосхідної кризи. Але вихід англомовного видання «Архіпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженіцина та подальше вислання автора з Радянського Союзу в лютому 1974 року, а також за кілька років — масові вбивства в Камбоджі та доля в’єтнамських «людей у човнах»[347] стали запорукою того, що відновлення ілюзій стосовно комунізму було неможливим.

Аналогічно, за винятком кількох маргінальних випадків, неможливо було говорити про якесь серйозне відновлення ультраправого руху. Італійський неофашистський Movimento Sociale Italiano (MSI, Італійський соціалістичний рух) ніколи не отримував на загальнонаціональних виборах більше 6,8% голосів і в будь-якому разі намагався позиціонувати себе як легітимна політична партія. Західнонімецькі націоналісти менше переймалися нюансами самопрезентації, але, як і подібні націоналістичні маргінальні партії в Бельгії, Франції чи Британії, мали мізерну електоральну підтримку. Іншими словами, комунізм і фашизм у своєму класичному вигляді не мали майбутнього в Західній Європі. Справжня загроза цивільному миру прийшла з геть іншого боку.

Упродовж 1970-х років насильство загрожувало західноєвропейським суспільствам у двох проявах. Один із них був патологічним у тому сенсі, що народився з давньої хвороби, яка, однак, набула дуже сучасної форми. У баскському регіоні на півночі Іспанії, серед католицької меншості Північної Ірландії, на Корсиці та в інших краях давні кривди спалахнули жорстким бунтом. Складно було сказати, що для європейців це було чимсь незнайомим: фламандські націоналісти в бельгійській Фландрії та німецькомовні «австрійці» в італійському Альто-Адідже (колишньому Південному Тіролі) здавна заперечували свою «підлеглість», удаючись до найрізноманітніших засобів — від графіті до демонстрацій, нападів, терактів і навіть голосування.

Але до 1970 року проблему Південного Тіролю було розв’язано шляхом створення автономного білінгвального регіону, який не задовольнив тільки найрадикальніших критиків; і хоча фламандські націоналісти з партій «Фламандський блок» та «Народний союз» так і не відмовилися від своєї кінцевої мети відокремитися від франкомовної Валлонії, фландрійський економічний розквіт у поєднанні з далекосяжними законодавчими змінами, які запроваджували федералізацію Бельгії, частково знизили градус їхніх вимог — з руху скривджених і знедолених фламандський націоналізм перетворився на опір нідерландськомовних платників податків, які не хотіли платити за безробітних валлонських сталеварів (див. розділ 22). Утім проблеми басків і католиків Північної Ірландії були геть іншого ґатунку.

Країна Басків на півночі Іспанії завжди була для Франко кісткою в горлі: почасти тому, що під час Громадянської війни вона підтримувала республіканців, а частково тому, що давня вимога басків щодо визнання їхньої інакшості суперечила найглибшим поривам до централізації та самопроголошеної ролі іспанського офіцерського корпусу як хранителя держави. Будь-що, виразно баскське — мова, традиції, політика, — за Франко агресивно придушували. Усупереч власній схильності до централізму, іспанський диктатор навіть був підтримував Наварру (регіон, ідентичність та відокремленість якого і близько не могли дорівнятися до басків чи каталонців) правами, привілеями та власним законодавством тільки для того, щоб утовкмачити баскам, що вони на таке не можуть навіть сподіватися.

Виникнення сучасного баскського тероризму було прямою відповіддю на політику Франко, хоча його речники й захисники завжди стверджували, що відчайдушні мрії про незалежність регіону сягають своїм корінням значно глибше. ЕТА (баскською мовою «Euskadi Ta Askatasuna» — «Країна Басків і Свобода») була заснована в грудні 1958 року, щоб очолити збройну боротьбу за незалежність басків. Зі своїх перших днів як підпільна організація вона встановила робочі зв’язки (які пізніше дещо лицемірно пояснювала ідеологічною спорідненістю) з подібними групами за кордоном, які допомагали їй здобувати гроші, зброю, вишкіл, притулок та увагу: із Фракцією Червоної армії в Німеччині, Ірландською республіканською армією (ІРА), Організацією визволення Палестини, а також Організацією таємної армії у Франції.

ЕТА та її політичні союзники в Herri Batasuna («Єдність народу»), баскській сепаратистській партії, заснованій у 1978 році, мали просту стратегію використання насильства як інструмента в підвищенні ціни утримання басків усередині Іспанії до політично нестерпного рівня. Але, як і ІРА та інші подібні організації, ЕТА також прагнула діяти як спільнота всередині держави. Об’єктами нападів активістів ЕТА, суворих католиків-моралізаторів — чим вони за іронією були подібні до самого Франко, — ставали не лише іспанські поліцейські (їхня перша жертва загинула в червні 1968 року) і помірковані баскські політики та діячі, але й символи «іспанського» розбещення — кіно, бари, дискотеки, наркоторговці та їм подібні, які діяли в регіоні.

В останні роки франкістської доби діяльність ЕТА була обмежена репресіями з боку того, що її й породило: під кінець диктатури, на початку 1970-х років, чверть усього штату озброєної поліції Іспанії розташовувалась у самій лише Країні Басків. Це не завадило ЕТА 20 грудня 1973 року в Мадриді вбити прем’єр-міністра Франко — адмірала Луїса Карреро Бланко та підірвати на вибухівці дванадцять мирних громадян під час теракту в столиці дев’ять місяців по тому. Страта п’яти бойовиків ЕТА у вересні 1975 року, незадовго до смерті Франко, також ніяк не сприяла стримуванню діяльності угруповання. Натомість настання демократії відкривало нові можливості.

ЕТА та її прихильники прагнули повної незалежності. Однак за новою іспанською конституцією (див. розділ 16) баскський регіон здобув Статут автономії, який схвалили на референдумі в 1979 році. Розлючені до нестями — не в останню чергу через перспективу втратити підтримку тих поміркованих прихильників, які були б задоволені самоврядуванням і правом на мовне та культурне самовираження, — ЕТА вдалася до ще інтенсивніших терактів і вбивств. У 1979‒1980 роках організація вбила 181 особу; упродовж наступного десятиліття на її рахунок у середньому припадало 34 вбивства на рік. Але попри це, а також незважаючи на незрілість іспанської демократії, ЕТА і її політичні союзники не змогли конвертувати свою терористичну кампанію в політичні дивіденди: їхній єдиний успіх, який полягав у тому, що вони спровокували невеличку групу ультраправих армійських офіцерів захопити парламент у лютому 1981 року в ім’я закону, порядку й цілісності держави, обернувся фіаско.

Однією з причин обмеженого впливу ЕТА, попри вражаючий масштаб та надзвичайний публічний резонанс її вбивств, було те, що більшість басків не підтримувала ані її мети, ані засобів. Насправді багато басків навіть басками по-справжньому не були. Економічні перетворення в Іспанії в 1960-х роках і масштабні хвилі міграції як усередині країни, так і за кордон призвели до таких трансформацій, що старі націоналісти та їхні фанатичні молоді послідовники просто не встигали за змінами. До середини 1980-х років менше половини населення баскського регіону мали батьків-басків, не кажучи вже про бабусь і дідусів. Такі люди ставилися до ЕТА й Herri Batasuna як до загрози власному добробуту (й опосередковано — навіть самій їхній присутності в регіоні).

Відколи їхній політичний проєкт утратив зв’язок із соціальною реальністю, ЕТА стала ще більш радикальною: цитуючи визначення фанатизму за Джорджем Сантаяною, американським філософом, забувши про мету, вона подвоїла зусилля. Отримуючи фінансування через злочинність і вимагання, її бойовики дедалі більше були змушені діяти з-за кордону, у баскських департаментах на південному заході Франції. ЕТА вижила й досі існує, час від часу страчуючи випадкових політиків чи сільських поліцейських. Але вона не змогла ані мобілізувати настрої басків на підтримку політичної незалежності, ані затероризувати Іспанську державу такою мірою, щоб та поступилася їхнім вимогам. Найбільший «успіх» ЕТА мала на початку 1980-х років, коли їхні дії змусили прем’єр-міністра, соціаліста Феліпе Ґонсалеса дозволити контртерористичним бойовикам (Grupos Antiterroristas de Liberación) нелегально розміститися на французькій території та знищувати терористів ЕТА, з яких двадцять шість було ліквідовано впродовж 1983‒1987 років. Рішення Ґонсалеса, яке стало відомим тільки через багато років (див. розділ 22), постфактум кинуло тінь на перші постфранкістські роки конституційної демократії в Іспанії; але за тих умов це, очевидно, була ще напрочуд поміркована відповідь.

«Тимчасова» Ірландська республіканська армія методами та деякими проголошеними цілями була подібна до ЕТА. Аналогічно до того, як ЕТА намагалася зробити баскські провінції некерованими, щоб відокремити їх від Іспанії, ІРА намагалася зробити некерованою Північну Ірландію, прогнати британців та об’єднати шість північних провінцій з рештою Ірландії. Але між цими двома організаціями були суттєві відмінності. Оскільки незалежна Ірландія вже існувала, повстанці могли запропонувати своїм прихильникам, принаймні в теорії, конкретну національну мету. З іншого боку, у Північній Ірландії існувала низка різних спільнот, і відмінності між ними сягали корінням у дуже давні часи.

Як і французький Алжир, Північна Ірландія — Ольстер — була колоніальним залишком і водночас частиною метрополії. Коли Лондон нарешті в 1922 році віддав Ірландію ірландцям, Сполучене Королівство залишило шість північних графств острова у своєму складі на тих логічних підставах, що їхнє переважно протестантське населення зберігало цілковиту вірність Британії та не мало бажання підкорятися дублінському уряду, а також входити до складу напівтеократичної республіки під владою католицького єпископату. Хай що вони казали привселюдно, політичні очільники новоствореної Республіки і самі були не проти здихатися компактної та кількісно чималої спільноти войовничих і норовливих протестантів. Але для ірландських націоналістів, які залишалися в меншості, така відмова означала зраду, тож вони під прапорами ІРА продовжували вимагати об’єднання — силою, якщо необхідно — з рештою острова.

Упродовж чотирьох десятиліть ситуація залишалася практично без змін. До 1960-х офіційна позиція Дубліна дещо нагадувала позицію Бонна: Ірландія визнавала бажаність національного возз’єднання, але неофіційно була не проти відкласти це питання на невизначений термін. Тим часом британські уряди один за одним намагалися, наскільки це можливо, не зважати на непросту ситуацію в Ольстері, яку вони отримали в спадок, тоді як протестантська більшість панувала над місцевими католиками через маніпуляції кордонами виборчих округів, політичний патронаж, груповий тиск на працедавців і монополію на зайнятість у ключових сферах — на державній службі, у царині правосуддя і, найголовніше, у поліції.

Якщо політики на британському острові обирали стратегію ігнорування цих проблем, то лише тому, що Консервативна партія залежала від «юніоністського» крила (яке брало початок ще з кампанії за збереження Ірландії у складі Британії в ХІХ столітті) щодо визначальної кількості парламентських мандатів; тож вона була віддана статус-кво, відповідно до якого Ольстер мав залишатися частиною Сполученого Королівства. Партія лейбористів не менш тісно була пов’язана з потужними профспілками, які представляли суднобудівну та інші подібні галузі в Белфасті, де протестантські робітники здавна користувалися більшими привілеями.

Як можна здогадатися з останнього спостереження, лінії поділу в Північній Ірландії були напрочуд заплутані. Релігійний поділ між протестантами й католиками був справжнім та корелював із поділом соціальним на кожному етапі життя, від народження до смерті, — освітою, місцем проживання, укладанням шлюбів, працевлаштуванням і відпочинком. При цьому він мав давню історію: згадки про суперечки й перемоги XVII та XVIII століть для непосвячених можуть видатися до абсурду ритуальними, але вони спиралися на реальні факти. Однак, попри намагання ІРА вплести марксистські категорії у свою риторику, поділ на католиків і протестантів ніколи не був класовим у традиційному розумінні. З обох боків були робітники і священники, а також, меншою мірою, землевласники, підприємці та кваліфіковані фахівці.

Ба більше, чимало північноірландських католиків не мали палкого бажання перебувати під владою Дубліна. У 1960-х роках Ірландія все ще була бідною та нерозвиненою країною, а рівень життя на Півночі, хоч і відставав від більшості інших регіонів Сполученого Королівства, усе одно значно перевищував середній ірландський показник. Навіть католики вважали Ольстер кращим з економічного погляду варіантом. Водночас протестанти дуже близько ідентифікували себе зі Сполученим Королівством. Ці настрої абсолютно не обов’язково були взаємними з боку решти населення Британії, яке мало думало (якщо взагалі думало) про Північну Ірландію. Старі галузі промисловості Ольстера, як і решта в Сполученому Королівстві, наприкінці 1960-х років перебували в стані занепаду, й уряду в Лондоні вже було ясно, що тамтешня переважно протестантська робітнича спільнота має невизначене майбутнє. Та, попри це, можна впевнено стверджувати, що британська влада впродовж багатьох десятиліть серйозно Ольстером не переймалася.

ІРА перетворилася на маргінальну політичну секту, яка проголошувала Республіку Ірландія нелегітимною через її територіальну неповноцінність та раз у раз повторювала свою «революційну» мету створити іншу Ірландію, радикальну й об’єднану. Невиразна застаріла риторика ІРА майже не справляла враження на молодше покоління найманців (зокрема й на сімнадцятирічного Джеррі Адамса з Белфаста, який приєднався до її лав у 1965 році), яких більше цікавили дії, ніж програми, і які сформували свою власну організацію, таємну «Тимчасову» ІРА[348]. Ця гілка, яка поповнювалася переважно найманцями з Деррі та Белфаста, з’явилася саме вчасно, щоб скористатися хвилею демонстрацій за громадянські права, яка прокотилася всією Північною Ірландією. Протестувальники вимагали від ольстерського уряду в замку Стормонт того, що він давно мав зробити, — надати католикам політичні та громадянські права, але у відповідь отримували хіба що політичний опір і поліцейські кийки.

Конфлікт, який невдовзі на тридцять років охопив північноірландське — і певною мірою британське — громадське життя, спалахнув через вуличні бійки в Деррі після традиційної брутальної Ходи підмайстрів у липні 1969 року в пам’ять про поразку якобітів і католиків 281 рік тому[349]. Через поширення вуличного насилля й вимоги католицьких лідерів щось зробити, офіційний Лондон відрядив до Північної Ірландії підрозділи британської армії та забрав у місцевої поліції контроль над шістьма графствами. Армія, яка складалася здебільшого з вихідців з інших частин Британії, була набагато менш схильна приставати на чийсь бік і загалом поводилася не так агресивно, як місцева поліція. Отож є певна іронія долі в тому, що саме через її присутність новосформована Тимчасова ІРА висунула свою першу вимогу — щоб британський уряд і його війська залишили Ольстер, зробивши перший крок назустріч возз’єднанню острова під владою Ірландії.

Британія військ не вивела. Незрозуміло, як вони в принципі могли це зробити. У 1970-х роках різноманітні спроби побудувати довіру між спільнотами й дозволити цій частині країни самостійно давати собі раду зазнали фіаско через взаємну недовіру та непримиренність з обох боків. Досвід небезпідставно підказував католикам, навіть якщо їм і не подобались озброєні екстремісти, які нібито представляли їхні інтереси, не довіряти обіцянкам північноірландської протестантської верхівки про розподіл влади та громадянську рівність. Останні ж, і так завжди неохоче ідучи на справжні поступки католицькій меншості, тепер серйозно побоювалися невгамовних бойовиків ІРА. Без британських військ Північна Ірландія поринула б у відкриту громадянську війну.

Отож британський уряд опинився в пастці. Спочатку Лондон співчутливо ставився до вимог католиків; але після того, як у лютому 1971 року було вбито британського солдата, уряд почав затримувати людей без рішення суду, й ситуація різко погіршилася. У січні 1972 року, у день, який увійшов в історію як «Кривава неділя», британські солдати вбили тринадцять мирних демонстрантів на вулицях Деррі. Того самого року в Ольстері загинули 146 членів сил безпеки та 321 цивільна особа, а ще майже 5 тисяч осіб дістали поранення. Під’юджена новою плеядою мучеників і впертістю своїх опонентів, Тимчасова ІРА розпочала те, що перетворилося на тридцятирічну кампанію, під час якої вона здійснювала теракти, вбивала й калічила солдатів і мирних мешканців у Північній Ірландії та в інших частинах Британії. Вона зробила щонайменше одну спробу вбити прем’єр-міністра Британії[350]. Навіть якщо британська влада і хотіла вийти з Північної Ірландії (і чимало виборців з Англії, Шотландії та Уельсу її б у цьому підтримали), то не могла цього зробити. Як показав референдум, проведений у березні 1973 року, а також пізніші опитування, абсолютна більшість мешканців Північної Ірландії хотіли зберегти зв’язки з Британією[351].

Кампанія ІРА не об’єднала Ірландію і не змусила Британію піти з Ольстера. Як і не спромоглася вивести британську політику з рівноваги, хоча вбивства політиків і публічних осіб (зокрема лорда Маунтбеттена, колишнього віцекороля Індії та хресного батька Принца Уельського) справді приголомшили громадськість по обидва береги Ірландського моря. Однак ірландський конфлікт (який дістав назву «Смута») ще більш затьмарив і так депресивне для британського суспільства десятиліття, а також підживлював поширену тоді думку про «некерованість» і кінець безтурботного оптимізму 1960-х років. Коли Тимчасова ІРА і протестантські воєнізовані угруповання, які з’явилися у відповідь, нарешті сіли за стіл переговорів, щоб домовитися про такі конституційні зміни, які британський уряд і так був готовий дозволити чи не від самого початку, загинуло 1800 осіб, а кожен п’ятий мешканець Північної Ірландії мав родича, який помер або дістав поранення в бою.

На тлі таких подій інші європейські «аномалії» 1970-х років були справді дрібними, хоча і ставали додатковими цеглинками в загальній атмосфері неспокою. Самозванці «Сердитої бригади», які нібито виступали від імені упосліджених безробітних, у 1971 році розкидали по Лондону вибухівку. Франкомовні сепаратисти швейцарського кантону Юра, копіюючи тактику ірландців, у 1974 році чинили опір примусовій інтеграції території у (німецькомовний) кантон Берн. Натовпи бунтарів у Ліверпулі, Бристолі й лондонському районі Брикстон устрявали в сутички з поліцією за контроль над небезпечними міськими нетрями.

У тому чи іншому прояві всі ці протести та акції, як я вже зауважував, не були політичною аномалією. Навіть набуваючи радикальної форми, вони мали знайомі цілі й відповідну тактику. Вони припинили б своє існування, якби їм вдалося чогось досягти, — принаймні так вони стверджували. ЕТА, ІРА та їхні послідовники були терористичними організаціями — однак мали свій сенс. Рано чи пізно всі вони опинилися за столом переговорів зі своїми ворогами, сподіваючись бодай частково реалізувати свою мету. Але такими міркуваннями ніколи не переймалися дійові особи, які були залучені до іншої хвилі насильницьких дій того часу.

У більшості країн Західної Європи розмиті радикальні теореми 1960-х років доволі безслідно розвіялися. Але у двох країнах вони набули особливого розвитку, перетворившись на агресивний психоз, який сам себе виправдовував. Невелика меншість колишніх студентів-радикалів, сп’яніла від власних тлумачень марксистської діалектики, заходилася «викривати» «справжнє обличчя» репресивної толерантності в західних демократіях. Якщо на парламентський режим капіталістичних інтересів натиснути достатньою мірою, міркували вони, він скине машкару доброчесності та покаже своє справжнє обличчя. А пролетаріат, дотепер «відчужений» від своїх інтересів і жертва «хибного усвідомлення» свого становища, дізнається правду про своїх гнобителів та посяде належне місце на барикадах класового протистояння.

Такий стислий опис надає забагато значення терористичному підпіллю 1970-х років — і водночас замало. Більшість молодих чоловіків і жінок, яких до нього засмоктало, не вельми впливали на формування реєстру насильницьких дій, незважаючи на те, як добре могли їх виправдовувати. Вони були солдатами тероризму. З одного боку, особливо в Західній Німеччині, емоційна енергія, яку вони вкладали в ненависть до Федеративної Республіки, мала глибші й темніші джерела, аніж застарілі риторичні вправи радикалізму ХІХ століття. Жага обвалити архітектуру безпеки та стабільності на голови покоління своїх батьків у світлі нещодавнього минулого була радикальним виявом більш поширеного скептицизму — щодо надійності плюралістичної демократії для тієї чи іншої країни. Тож невипадково «революційний терор» набув найбільш загрозливих форм у Німеччині й Італії.

Зв’язок між позапарламентською політикою й відвертим насильством уперше проявився в Німеччині ще у квітні 1968 року, коли чотирьох молодих радикалів — серед них Андреаса Баадера та Ґудрун Енсслін — заарештували за підозрою в спаленні двох універмагів у Франкфурті. Через два роки Баадер утік із в’язниці під час збройного рейду, спланованого й очоленого Ульрікою Майнгоф. Після цього вона та Баадер видали «Маніфест міської партизанської війни», у якому проголошувалося створення Rote Armee Fraktion (RAF, Фракції Червоної армії). Метою організації було насильницьке повалення Федеративної Республіки. Абревіатуру RAF обрали невипадково: так само як Королівські повітряні сили (англійською — Royal Air Force) напали на нацистську Німеччину з неба, група Баадера — Майнгоф, як їх називали в народі, збиралася бомбардувати, обстрілювати й підкорити її наступницю із землі.

У період між 1970 і 1978 роками RAF та її допоміжні відгалуження обрали тактику свідомо хаотичного терору — убивали солдатів, поліцейських і бізнесменів, захоплювали банки і викрадали провідних політиків. У ці роки під час терактів і обстрілів вони вбили 28 осіб, поранили 93, 162 особи взяли в заручники та здійснили понад 30 пограбувань банків — почасти задля того, щоб фінансувати свою організацію, а частково — щоб нагадувати про своє існування. На початку своєї діяльності вони також атакували бази американської армії в Західній Німеччині, вбивши та завдавши тілесних ушкоджень багатьом солдатам, зокрема наприкінці весни 1972 року.

На піку своєї діяльності в 1977 році RAF викрав і невдовзі стратив Ганса Мартіна Шлеєра, голову автомобільної компанії Daimler Benz та президента Промислової федерації Західної Німеччини. Вони також убили Зіґфріда Бубака, генерального прокурора Західної Німеччини, та Юрґена Понто, президента Dresdner Bank. Але це була їхня лебедина пісня. Уже в травні 1976 року Майнгоф (затриману в 1972 році) знайшли повішеною в її камері в штутгартській тюрмі. Було схоже на самогубство, хоча деякі пліткарі наполягали, що її стратила держава. Баадер, затриманий під час перестрілки у Франкфурті в 1972 році, відбував довічний термін у в’язниці, коли і його знайшли мертвим у камері 18 жовтня 1977 року — в той самий день із Ґудрун Енсслін та ще одним ув’язненим терористом. Їхня підпільна організація існувала й у 1980-х роках, хоча й була не такою потужною: у серпні 1981 року вона намагалася підірвати штаб-квартиру Повітряних сил США в Рамштайні в Західній Німеччині, а наступного місяця «Команда Ґудрун Енсслін» зробила невдалу спробу замаху на головнокомандувача сил США в Європі.

Оскільки німецьке терористичне підпілля не мало чітко визначеної мети, його досягнення можна було виміряти тільки тим, якою мірою йому вдавалося збурити громадське життя та підірвати роботу німецьких державних інститутів. У цьому воно зазнало очевидної поразки. Найбільш виразно репресивним заходом, до якого вдалася тогочасна влада, було ухвалення Berufsverbot соціал-демократичним урядом Віллі Брандта у 1972 році. Цей декрет забороняв приймати на державну службу будь-кого, хто вдавався до політичної діяльності, що суперечила Конституції, та, очевидно, мав на меті тримати прибічників лівого і правого політичного радикалізму подалі від відповідальних посад. У культурі, якій і так був притаманний надприродно розвинений громадянський конформізм, це, безумовно, викликало щонайменше страх цензури; але це навряд чи можна було вважати початком диктатури, як боялися — та, з іншого боку, сподівалися — критики режиму.

Ані терористична лівиця, ані, вочевидь, відроджувана неонацистська правиця — зокрема відповідальна за вбивство 13 та поранення 220 осіб під час теракту на мюнхенському святі «Октоберфест» у 1980 році — не змогли вивести Республіку з рівноваги, хоча їм і вдалося викликати в консервативних політичних колах легковажні розмови щодо потреби обмежити громадянські свободи та встановити «Порядок». Значно більше непокоїло те, як група Баадера — Майнгоф змогла своїми ідеями заслужити загальні симпатії серед загалом законослухняних інтелектуалів і науковців[352].

Однією з причин, чому терористи викликали в місцевих літературних та мистецьких колах співчуття, була ностальгія за втраченим німецьким минулим. Вони нерідко вважали, що в Німеччини двічі відібрали її спадщину: спочатку нацисти, які позбавили Німеччину її поважного, «прийнятного» минулого; а потім — Федеративна Республіка, якій американські наглядачі нав’язали викривлене сприйняття себе. За словами кінорежисера Ганса-Юрґена Зіберберґа, нація «була позбавлена духовної спадщини, духовно обкрадена… ми живемо в країні без Батьківщини, без Heimat». Це виразно націоналістичне забарвлення ліворадикального німецького тероризму, який вважав своїми мішенями американських окупантів, мультинаціональні корпорації та «міжнародний» капіталістичний лад, знаходило відгук серед інших людей, як і твердження терористів про те, що саме німці були жертвами чужих маніпуляцій та інтересів.

У ті роки з’явилося безліч фільмів, промов, книжок, телевізійних програм і публічних коментарів щодо проблем історії та ідентичності країни. Так само як Фракція Червоної армії, яка проголошувала, що бореться із «фашизмом» (так би мовити, за дорученням), західнонімецькі інтелектуали лівого і правого крила боролися за контроль над справжньою німецькою спадщиною. Інший колега Зіберберґа, режисер Едґар Райц, створив надзвичайно популярний шістнадцятигодинний телесеріал «Heimat: німецькі хроніки». В історії родини з гірського масиву Гунсрюк у Райнланд-Пфальці простежувалася сучасна історія Німеччини від кінця Першої світової війни до тодішніх часів.

У фільмі Райца чорно-білі міжвоєнні роки поставали в особливому світлі любові та доброї пам’яті; навіть у добу нацистів не дозволялося кидати тінь на щасливі згадки про кращі часи. З іншого боку, американізований світ післявоєнної Федеративної Республіки зображували зі злісною, крижаною зневагою: її матеріалістичне нехтування національними цінностями та знищення пам’яті й безперервності зображені як жорстока наруга над людськими цінностями і спільнотою. Як і у фільмі Фассбіндера «Шлюб Марії Браун», головна героїня — теж «Марія» — символізує Німеччину-жертву; але Heimat — Батьківщина — доволі відверто ностальгійна та навіть ксенофобська у своїй зневазі до закордонних цінностей і тузі за втраченою душею «глибокої Німеччини».

Рейц, так само як Зіберберґ та інші, не приховував свого презирливого ставлення до американського телесеріалу «Голокост», який уперше показали по німецькому телебаченню в 1979 році. Якщо про німецьке минуле, хай яке болісне, і треба було знімати кіно, то створювати ці екранізації мали німці, а не хтось інший. «Найрадикальніший прояв конфіскації, — писав Райц, — це конфіскація чужої історії. Американці вкрали нашу історію через Голокост». Забарвлення німецького минулого «комерційною естетикою» було способом, у який Америка тримала його під контролем. Боротьба німецьких режисерів і митців проти американського «кітчу» почасти стала боротьбою проти американського капіталізму.

Райц і Фассбіндер були серед режисерів Deutschland im Herbst («Німеччина восени») — колажу документальних стрічок, коротких фрагментів та інтерв’ю 1978 року, в яких ішлося про події осені 1977 року, зокрема викрадення та вбивство Ганса Мартіна Шлеєра й подальші самогубства Енсслін і Баадера. Фільм прикметний не так виявами співчуття до терористів, як тим, як це подано. Завдяки продуманому монтажу Третій Райх і Федеративна Республіка стають подібними, як брат і сестра. «Капіталізм», «система прибутку» та націонал-соціалізм зображені як однаково варті осуду й негідні виправдання, а терористи — як учасники сучасного опору, тогочасні Антигони, які борються зі своїм сумлінням і проти політичних репресій.

Щоб зобразити Західну Німеччину як поліцейську державу, споріднену з нацизмом в усьому, окрім (ще не проявленої) здатності до репресій і насильства, у «Німеччині восени», як і в інших тогочасних німецьких фільмах, знадобився значний кінематографічний талант. Горст Малер, напіврозкаяний терорист, який тоді ще сидів у в’язниці, на камеру пояснює, що поява позапарламентської опозиції в 1967 році була «антифашистською революцією», якої не сталося в 1945-му. Отож реальна боротьба з німецькими демонами нацизму відбувалася в молодому радикальному німецькому підпіллі, хоч і з залученням надзвичайно близьких до нацизму методів. Про цей парадокс Малер не згадує.

Прихована релятивізація нацизму в «Німеччині восени» ставала доволі відвертою в інтелектуальних апологіях антикапіталістичного терору. Як у 1985 році пояснював філософ Детлеф Гартманн, «очевидний зв’язок між грошима, технологіями та знищенням в імперіалізмі нацистського Нового ладу вчить нас того… [як] зірвати маску, що прикриває технологію цивілізованого знищення, притаманну Новому ладу Бреттон-Вудської системи». Саме це недбале узагальнення — що спільні риси нацизму та капіталістичної демократії важливіші за їхні відмінності і що німці стали жертвами і того, і того — допомагало пояснити виняткову глухість німецької радикальної лівиці в питанні євреїв.

5 вересня 1972 року палестинська організація «Чорний вересень» під час мюнхенської Олімпіади напала на ізраїльську команду та вбила одинадцять спортсменів, а також одного німецького поліцейського. Убивцям майже стовідсотково допомагали німецькі ліві радикали (хоча цікавою рисою тогочасного німецького політичного екстремізму було те, що праві радикали також були б дуже раді прислужитися). Про зв’язок між палестинськими організаціями та європейськими терористичними угрупованнями вже й так було відомо — Енсслін, Баадер і Майнгоф свого часу проходили «вишкіл» разом із палестинськими бойовиками, а також із басками, італійцями, ірландськими республіканцями тощо. Але тільки німці докладали додаткових зусиль: коли четверо терористів (двоє німців і двоє арабів) у червні 1976 року захопили борт Air France та спрямували його до угандського міста Ентеббе, саме німці подбали про те, щоб встановити, хто з пасажирів був євреєм, та відокремити їх від інших.

Якщо такі дії, достоту схожі на відбір євреїв німцями за іншого часу й обставин, і не змогли остаточно дискредитувати банду Баадера — Майнгоф в очах їхніх прихильників, то це тому, що їхню позицію (якщо не методи) в суспільстві широко поділяли: жертвами тепер були німці, а не євреї; тоді як джерелом зла — американський капіталізм, а не німецький націонал-соціалізм. «Воєнні злочини» тепер скоювали американці — наприклад, щодо в’єтнамців. Таким був поширений у Західній Німеччині «новий патріотизм», а в тому, що Баадер, Майнгоф та їхні спільники, які спочатку спрямовували свій агресивний опір проти самовдоволеної політики покоління їхніх батьків на кшталт «Німеччина передусім», опинилися заручниками відгомону тієї самої націоналістичної спадщини, була більш ніж дещиця іронії. Не варто дивуватися, що Горcт Малер, один з уцілілих засновників лівого тероризму в Західній Німеччині, через тридцять років опинився в ультраправому русі.

За зовнішніми ознаками тогочасний італійський тероризм не сильно відрізнявся від німецького. Він також спирався на псевдомарксистську риторику шістдесятих, а більшість його лідерів отримали політичну освіту на тогочасних університетських барикадах. Головна підпільна ліва терористична організація, так звані Brigate Rosse («Червоні бригади»), уперше стала відомою громадськості в жовтні 1970 року, коли роздавала листівки, на яких були прописані цілі, дуже подібні до цілей Фракції Червоної армії. Як і Баадер, Майнгоф та інші, лідери «Червоних бригад» були молодими (найвідомішому з них, Ренато Курчо, у 1970 році виповнилося лише 29 років), переважно колишніми студентами, відданими збройній підпільній боротьбі заради самої боротьби.

Але були й деякі важливі відмінності. Від початку італійські ліві терористи набагато більше підкреслювали свій буцімто зв’язок із «робітниками». І справді, у деяких промислових містах Півночі, зокрема в Мілані, найповажніші ультраліві маргінали таки мали деяких прихильників у суспільстві. На відміну від німецьких терористів, які гуртувалися навколо невеликого злочинного ядра, італійські ліві радикали були і серед законних політичних партій, і серед міських підпільних мереж, і серед маленьких угруповань озброєних бандитів; до того ж члени й цілі цих груп значною мірою перетиналися.

Ці угруповання і секти в мініатюрі відтворювали історію подрібнення традиційної європейської лівиці. У 1970-х роках після кожного теракту відповідальність за нього брала на себе нікому доти не відома організація, яка часто виникала, відділившись чи утворивши підрозділ від тих, що вже існували. Навколо самих терористів оберталися вільно пов’язані між собою напівтаємні рухи й друкарні, які видавали повчальні «теоретичні» декларації — ідеологічне прикриття терористичних дій. Назви цих різноманітних груп, осередків, мереж, видань і рухів нагадували якусь пародію: окрім «Червоних бригад», були ще Lotta Continua («Боротьба триває»), Potere Operaio («Сила робітників»), Prima Linea («Передова») та Autonomia Operaia («Робітнича автономія»); Avanguardia Operaia («Робітничий авангард»), Nuclei Armati Proletari («Ядро озброєного пролетаріату») і Nuclei Armati Rivoluzionari («Ядро озброєних революціонерів»); Formazione Comuniste Combattenti («Формування борців-комуністів»), Unione Comunisti Combattenti («Спілка борців-комуністів»), Potere Proletario Armato («Сила озброєного пролетаріату») та багато інших.

Якщо, дивлячись на цей список, здається, що він продиктований лишень відчайдушним бажанням роздути суспільне й революційне значення кількох тисяч колишніх студентів та їхніх послідовників, останніх зневірених представників робітничих рухів, то не варто недооцінювати зусилля, яких вони докладали, щоб привернути до себе увагу. Курчо, його товаришка Мара Каґол та їхні друзі, можливо, і жили в уявній романтизованій казці про бандитів-революціонерів (яка значною мірою брала початок з популярних образів партизанів-революціонерів Латинської Америки), але шкоди вони завдавали справжньої. Упродовж 1970–1981 років в Італії не минало й року без убивств, каліцтв, викрадень, замахів та різноманітних проявів публічної жорстокості. Протягом десятиліття жертвами фатальних замахів стали троє політиків, дев’ятеро суддів, шістдесят п’ять поліцейських і ще близько трьохсот інших осіб.

У перші роки свого існування «Червоні бригади» й інші угруповання обмежувалися тим, що викрадали людей і час від часу розстрілювали директорів заводів та дрібних підприємців — «капіталістичних холопів», «servi del padrone» («псів патрона»), — чим спочатку показували свій інтерес до прямої демократії в трудових відносинах. Але до середини 1970-х, щоб «зірвати маски» з буржуазної доброчесності, спровокувати державу на жорстокі репресії і таким чином створити розкол у суспільстві, вони перейшли до політичних вбивств: спершу — політиків правого крила, потім — поліцейських, журналістів і державних прокурорів.

До 1978 року «Червоним бригадам», попри зростання кількості нападів упродовж року попереднього, не вдавалося викликати очікуваної реакції. Отож 16 березня 1978 року вони викрали свою найвідомішу жертву — Альдо Моро, голову Християнсько-демократичної партії та колишнього прем’єр-міністра й міністра закордонних справ. Два місяці Моро тримали в заручниках; прем’єр-міністр, християнський демократ Джуліо Андреотті, якого підтримували комуністи та більшість у його власній партії, відмовився навіть розглядати вимогу викрадачів відпустити «політичних в’язнів» в обмін на життя Моро. Незважаючи на одностайне засудження з боку всіх політичних сил, звернення від Папи Римського та генерального секретаря ООН, терористи не поступилися. 10 травня тіло Альдо Моро знайшли в зухвало припаркованому в центрі Рима автомобілі.

Справа Моро, безумовно, була свідченням неспроможності італійської держави — міністр внутрішніх справ подав у відставку наступного дня після знайдення тіла. Після восьми років штампування антитерористичних законів і загальнонаціональних розшуків злочинців поліція зазнала очевидної поразки в намаганні знищити терористичне підпілля[353]. А успішне скоєння «Червоними бригадами» політичного вбивства в самому серці держави мало значний резонанс. Тепер усім було зрозуміло, що італійському політичному порядку кинуто реальний виклик: менш ніж через два тижні після виявлення трупа Моро «Червоні бригади» позбавили життя очільника антитерористичного загону в Генуї. А в жовтні 1978 року стратили генерального директора з пенітенціарних справ міністерства юстиції в Римі. Ще через два тижні Formazione Comuniste Combattenti вбили високопоставленого державного прокурора.

Однак масштаб виклику, який терористи кинули державі, почав бути тягарем для самих бойовиків. Італійська Компартія твердо й недвозначно встала на захист державних інститутів, чітко заявивши про те, що й так майже всім уже було зрозуміло: хай як своїм походженням терористи пов’язані з народними рухами 1960-х, через свої дії в 1970-х вони опинилися поза межами радикальної політики. Вони були звичайнісінькими злочинцями і заслуговували на відповідне покарання. Власне, як і ті, хто забезпечував їм ідеологічне прикриття, і не лише: у квітні 1979 року лектора Падуанського університету Тоні Неґрі разом з іншими лідерами Autonomia Operaia було заарештовано за підозрою в підготовці збройного заколоту проти держави.

Неґрі та його прихильники наполягали (і продовжують наполягати), що радикальних «автономістів», які діють відкрито і не вдаються до збройної боротьби, не треба плутати з незаконними таємними товариствами, і що політичне рішення їх переслідувати, власне, і було ознакою відхилення від «буржуазного ладу», яке передбачали й намагалися викрити «Червоні бригади». Але сам Неґрі схвалював насильницькі напади на вчителів й адміністрацію Падуанського університету, які були недалекі від терористичних актів. Лозунги про «масове беззаконня», «стан постійної громадянської війни» та необхідність «воєнізованого» виступу проти буржуазної держави широко лунали в поважних наукових колах, зокрема в газеті Rosso, яку видавав сам Неґрі. Через рік після викрадення та вбивства Моро Неґрі, прославляючи «знищення супротивника», написав таке: «Біль мого супротивника не шкодить мені: пролетарська справедливість має продуктивну здатність самоствердження й дар логічного переконання»[354].

Звичайно, думка про те, що політичне насильство може мати «продуктивну здатність самоствердження», не була новою в сучасній італійській історії. Те, про що говорив Неґрі і що втілювали «Червоні бригади» та їм подібні, було тією самою «очищувальною силою насильства», яку підносили фашисти. І в Німеччині, і в Італії ненависть крайніх лівих до «буржуазної держави» відкинула їх до «пролетарського» насильства антидемократичних правих. До 1980 року цілі та методи терористичної лівиці й терористичної правиці в Італії стало неможливо розрізнити. Певна річ, відповідальність за акти насильства, скоєні в часи італійських anni di piombo («свинцевих років»), лежить не лише на «Червоних бригадах» та їхніх послідовниках. У ті роки знову з’явилася таємна антиреспубліканська правиця (винна в найбільшій тогочасній трагедії — вибуху на Болонському вокзалі в серпні 1980 року, який призвів до смерті 85 осіб і ще двомстам завдав поранення); а в Меццоджорно мафія у своїй боротьбі проти суддів, поліцейських і місцевих політиків також перейшла до стратегії більш агресивного терору.

Слабкість демократичних інститутів, про яку свідчили і яку поглиблювали поява неофашистського терору й відродження мафіозної злочинності, ліві терористи сприймали як ознаку власного успіху — і, схоже, мали рацію. Радикали з обох боків політичного спектра намагалися зробити звичайне суспільне життя нестерпно небезпечним — з тією лише відмінністю, що ультраправі могли розраховувати на певний захист і співпрацю з боку тих правоохоронних сил, які вони намагалися дестабілізувати. За наказом тіньових праворадикальних конспіративних мереж, які сягали навіть найвищих ланок поліції, банківського сектору та владної Християнсько-демократичної партії, були скоєні вбивства суддів, прокурорів і журналістів[355].

Те, що демократія та верховенство права в Італії змогли пережити ці роки, не варто недооцінювати. Особливо в період з 1977 по 1982 рік країна перебувала в облозі безсистемного екстремістського насильства з боку ультралівих, ультраправих та професійного криміналітету: саме в ці роки мафія й інші злочинні угруповання вбивали начальників поліції, політиків, прокурорів, суддів і журналістів, часом практично без жодної публічної відповідальності. Найбільшу загрозу становили саме праві радикали — краще організовані та більш наближені до осердя держави, натомість «червоні» терористи більше збурювали суспільну уяву. Почасти це було тому, що, як і Фракція Червоної армії в Німеччині, вони користувалися тим, що радикальним ідеям широко симпатизували місцеві. Офіційні комуністи правильно вважали таке привласнення революційної спадщини головним надбанням терористів, а також проявом небезпеки, яку вони становили для репутації традиційної лівиці.

За іронією долі й без відома місцевих комуністів «Червоні бригади», Фракція Червоної армії — як і подібні у своїх цілях, але не такі успішні Cellules communists combattantes у Бельгії, Action Directe у Франції та інші, ще дрібніші організації в решті країн — частково фінансувалися за рахунок коштів, які надавали радянські спецслужби. Ці гроші не були частиною якоїсь продуманої стратегії; їх радше роздавали за загальним принципом: вороги наших ворогів, нехай навіть сміховинні та незначущі, — усе одно наші друзі. Але в цьому разі такі заходи мали зворотний ефект: незаперечним досягненням лівого тероризму в тогочасній Західній Європі було те, як ретельно він вичистив рештки революційних ілюзій із тамтешньої політичної свідомості.

Усі традиційні ліві політичні організації, надто комуністи, були змушені дистанціюватися й триматися подалі від будь-якого насильства. Частково це стало інтуїтивною відповіддю на ті небезпеки, які створював для них, власне, як і для всіх інших, терор: представники профспілок та інших традиційних робітничих рухів також були жертвами підпільних організацій, до того ж останні ставилися до них з особливим презирством. А ще тому, що місією «свинцевих сімдесятих» було нагадати кожному, якими вразливими насправді можуть бути ліберальні демократії — у п’янкій атмосфері шістдесятих про цей урок час від часу забували. Урешті-решт роки невдалої революції в серці Західної Європи не поляризували суспільство, як того прагнули й очікували терористи, а радше об’єднали політиків усіх ґатунків у безпечному просторі політичного центру.

З інтелектуального погляду сімдесяті були найбільш гнітючим десятиліттям ХХ століття. Певною мірою це пов’язано з описаними в цьому розділі обставинами: гострий і тривалий економічний занепад, який супроводжувався поширенням політичного насильства, викликав думки про те, що «золоті часи» Європи в минулому і, напевно, ще довго не повернуться. Багато молодих людей тепер переймалися не так тим, щоб змінити світ, як тим, щоб знайти роботу: на зміну захопленню спільними цілями прийшла зосередженість на власних потребах. У вже не такому безпечному світі досягнення власних інтересів переважало над боротьбою за спільне благо.

Без сумніву, така зміна настроїв також була обумовлена зворотною дією необачного споживання в попередньому десятилітті. Європейці, які лише нещодавно насолоджувалися невпинним і ніколи до того не баченим потоком енергії та новаторства в музиці, моді, кіно й мистецтві, тепер могли на дозвіллі поміркувати про ціну своїх нещодавніх веселощів. Здавалося, що так швидко згас не так ідеалізм шістдесятих, як тогочасна наївність — відчуття, що можна зробити будь-що, що можна собі уявити; що будь-яким витвором можна володіти і що будь-який переступ — моральний, політичний, законний, естетичний — за своєю природою був привабливим і міг привести до позитивних наслідків. Тимчасом як шістдесяті означилися наївною, самовпевненою вірою в те, що все, що відбувається, нове, а все нове — важливе, сімдесяті стали добою цинізму, втрачених ілюзій і применшених сподівань.

Бездарні часи, писав Альбер Камю в «Падінні», породжують голослівних пророків. Сімдесяті були на них дуже врожайні. Це була доба, депресивно свідома того, що настало після великих сподівань й амбітних ідей нещодавнього минулого, і не могла запропонувати нічого, крім бездушних та непереконливих повторів і продовжень минулих ідей. Це була, цілком усвідомлено, доба «пост-усього», а її майбутні перспективи здавалися туманними. Як зауважив тоді американський соціолог Денієл Белл, «використання префікса “пост-” означає сенс життя в проміжні часи». Цей термін вживали для позначення реального світу — «поствоєнного», «постімперського», а зовсім нещодавно «постіндустріального», — навіть якщо лишалося незрозумілим, що могло бути далі. Але якщо цей префікс і застосовували до інтелектуальних категорій (наприклад, у словах «постмарксистський», «постструктуралістський» і, напевно, у найбільш розмитому за значенням «постмодерний»), він лише підкреслював непевність і без того незрозумілого часу.

Культура шістдесятих була раціональною. Попри легкі наркотики й утопічні гулянки, її суспільні ідеї, як і музика, оберталися в знайомій та логічній системі координат, тільки дещо «розширеній». Вона була напрочуд орієнтована на спільноти: вважалося, що студенти, так само як і «робітники», «селяни», «негри» та інші громади, мають спільні інтереси і зв’язки, завдяки яким вони підтримують між собою особливі стосунки, хоча й у цьому разі йшлося про відносини протистояння — з рештою суспільства. Задуми шістдесятих, хай які вони були ілюзорні, передбачали відносини між особистістю і класом, класом і суспільством, суспільством і державою, що принаймні за формою, якщо не за змістом, були знайомі теоретикам і практикам упродовж усього попереднього століття.

Культура сімдесятих орієнтувалася не на спільне, а на особисте. Аналогічно до того, як антропологія витіснила філософію як дисципліну шістдесятих, тепер її місце посіла психологія. У шістдесяті поняття «неправильного усвідомлення» стало дуже популярним серед молодих марксистів; через нього вони намагалися пояснити неспроможність робітників (і не лише їх) звільнитися від ототожнення з капіталістичним інтересом. У збоченому вигляді ця ідея, як ми побачили, стала фундаментальною засадою лівого тероризму. Водночас у менш політизованих колах вона набула незвичайного продовження: застосувавши основні марксистські терміни до фройдистських понять, самозвані «постфройдисти» тепер наголошували на потребі звільнення не суспільних класів, а сукупних індивідуальних суб’єктів.

Тоді в Західній Європі та Північній Америці з’явилися теоретики звільнення, метою яких було звільнити людські істоти не від нав’язаних суспільством кайданів, а від власноруч створених ілюзій. Сексуальну варіацію цієї ідеї — про те, що суспільне й сексуальне поневолення нерозривно пов’язане — у певних колах наприкінці 1960-х уже сприймали як прописну істину. Але Герберт Маркузе чи Вільгельм Райх залишалися вірними послідовниками і Фройда, і Маркса, шукаючи колективних перетворень шляхом особистого звільнення. З іншого боку, послідовники Жака Лакана або тогочасні теоретикині фемінізму, на кшталт Кейт Міллетт та Енні Леклерк, прагнули більшого і меншого водночас. Вони не так сильно переймалися традиційними проєктами соціальної революції (які феміністки слушно пов’язували з очолюваними чоловіками політичними рухами, що відстоювали насамперед чоловічі інтереси). Але натомість вони намагалися підважити саме визначення людської особистості, на яке ті рухи колись спиралися.

Таке мислення ґрунтувалося на двох припущеннях, дуже поширених і популярних серед тогочасної інтелектуальної спільноти. Одне полягало в тому, що основа влади — це не контроль над природними і людськими ресурсами, як вважало багато публічних мислителів із часів Просвітництва, а монополія на знання: знання про природний світ; знання про публічну сферу; знання про себе і, найголовніше, знання про те, як саме знання продукується та легітимізується. За цим принципом владу могли зберегти ті, хто контролювали знання і могли втримати цей контроль за рахунок інших, придушуючи інші «знання», що суперечили тим, якими володіли вони.

На той час такий підхід до тлумачення становища людини широко та цілком правильно пов’язували з працями Мішеля Фуко. Але, попри деякі туманності в його роботах, Фуко в душі був раціоналістом. Його ранні напрацювання доволі точно відтворювали авторитетне твердження Маркса про те, що, аби звільнити робітників від кайданів капіталізму, треба було замінити панівний наратив буржуазного суспільства, який відповідав лише його інтересам, іншою версією історії та економіки. Іншими словами, знання панів треба було замінити знанням революціонерів; або, за твердженням Антоніо Ґрамші, дуже модним за кілька років до того, треба було побороти «гегемонію» панівного класу.

Друге припущення, яке пізніше навіть глибше вкоренилося в інтелектуальних течіях, пішло значно далі. Воно полягало не тільки в принадному твердженні про необхідність руйнування старих істин, а й у критиці можливості існування істини як такої. Будь-яку поведінку, думку, знання — саме тому, що вони мають соціальне походження, а отже, служать певним політичним цілям — треба сприймати критично. Саму лишень тезу про те, що судження або оцінки можуть існувати окремо від осіб, яким вони належать, у певних колах стали сприймати як вияв упередженої (та приховано консервативної) соціальної позиції.

Отож у принципі можна було спростувати будь-які варіації суджень чи переконань. Навіть критичні інтелектуали могли виявитися «упередженими». За словами французького професора соціології П’єра Бурдьє, найвпливовішого європейського представника нової соціології знання, «професорський дискурс» був лише позицією «привілейованої частки панівного класу». Чого цей спокусливо революційний підхід до будь-якого знання та судження не пояснював, то це як відрізнити, чий «дискурс» більш правдивий: цю проблему розв’язували через потрактування «правди» як соціально сконструйованої категорії (такий підхід невдовзі завоював широку популярність). Очікуваним наслідком таких тенденцій було поширення критичного ставлення до будь-якої раціональної соціальної аргументації. Французький філософ Жан-Франсуа Ліотар, який у своєму есеї 1979 року «Постмодерна ситуація» влучно підсумовує air du temps[356], висловився щодо цього доволі чітко: «Я визначаю “постмодерн” як недовіру до метанаративів».

Глибинним і зазвичай невизнаним джерелом походження цих переважно французьких інтелектуальних течій була, як не раз траплялося в попередні десятиліття, Німеччина. Італійський письменник Еліо Вітторіні якось зауважив, що з часів Наполеона Франція була непроникною для будь-якого закордонного впливу, окрім впливу німецької романтичної філософії; і те, що відповідало дійсності в 1957 році, коли він це писав, виявилося не менш правомірним двадцять років по тому. Поки чутливих гуманістів попереднього покоління приваблювали Маркс і Геґель, сповнені сумнівів 1970-ті тягнуло до значно похмуріших представників німецької інтелектуальної сфери. Радикальний скептицизм Мішеля Фуко був значною мірою адаптацією Ніцше. Натомість інші впливові французькі автори, зокрема літературний критик Жак Дерріда, зверталися до Мартіна Гайдеґґера по критику людського буття і, як це стали називати, «деконструкції», когнітивної людської сутності та текстуального матеріалу.

Для фахівців-науковців, які спеціалізувалися на Гайдеґґері чи його іншому сучасникові та землякові Карлі Шмітті (який приваблював студентів міжнародних відносин своїм історичним реалізмом), такий інтерес був щонайменше дивним. Зрештою, і Гайдеґґер, і Шмітт були пов’язані з нацизмом, до того ж Гайдеґґер, який погодився на наукову посаду за сприяння нацистів, — цілком відкрито. Але відновлення зацікавленості в критиці оптимістичних припущень щодо прогресу, ставлення під сумнів основ просвітницького раціоналізму та його супровідних політичних й ідейних продуктів стало певним місточком між критиками модернізму й технічного прогресу початку ХХ століття, на кшталт Гайдеґґера, та розчарованими скептиками щодо «постмодерної доби», а також дозволило Гайдеґґеру й іншим позбутися тіні, яку кидали на них їхні давні зв’язки.

На той час, коли німецька філософія проникла спершу в паризьку суспільну думку, а через неї — в англійську культурну критику (саме у такий спосіб з нею ознайомилася більшість тогочасних читачів), її питомо складний словник набув такої експресивної туманності, яка непереборно вабила нове покоління студентів та їхніх учителів. Молодші викладачі, які увійшли до розширених університетських штатів, і самі переважно були випускниками шістдесятих років та виросли в тогочасних звичаях і дискусіях. Але тимчасом як європейські університети попереднього десятиліття переймалися різноманітними великими теоріями — щодо суспільства, держави, мови, історії, революції, — наступне покоління насамперед винесло з цього інтерес до Теорії як такої. На зміну традиційним чітко розділеним між собою дисциплінам, які буквально кілька років тому все ще переважали в усіх, навіть радикальних, наукових диспутах, прийшли семінари з «Культурної теорії» або «Загальної теорії». «Складність» стала мірилом інтелектуальної серйозності. У сповненому розчарування дописі про спадщину «Ідеї 1968 року» французькі письменники Люк Феррі та Ален Рено уїдливо висновують, що «найбільшим досягненням мислителів шістдесятих років було переконати свою аудиторію, що незбагненність — це ознака величі».

Уже маючи розігріту публіку в особі студентів університетів, нові зіркові теоретики, як-от Лакан і Дерріда, підняли примхи й парадокси мови до рівня повноцінних філософій — нескінченно гнучких інструментів для текстуальних і політичних тлумачень. У закладах на кшталт Центру сучасних культурних студій у Бірмінгемському університеті нові теоретичні підходи поступово змішалися зі старими. Марксизм звільнили від обтяжливого рудиментарного зв’язку з економічними категоріями й політичними інститутами та перетворили на різновид культурної критики. Те, що революційний пролетаріат чомусь не бажав боротися з капіталістичною буржуазією, уже нікому не заважало. Як зауважував у 1976 році провідний тогочасний британський культуролог Стюарт Голл, «на зміну тезі про “зникнення класу як такого” прийшло набагато складніше та більш диференційоване усвідомлення того, як різноманітні класові угруповання й прошарки обирають різні варіанти та моделі поведінки з огляду на визначальні соціально-економічні обставини».

У пізніші роки Голл і сам визнавав, що його Центр «на той момент приділяв занадто велику увагу цим складним теоретичним питанням». Але насправді така самозакохана туманність дуже відповідала духові часу, а її відірваність від щоденної реальності несвідомо вказувала на виснаження інтелектуальної традиції. Ба більше, це в жодному разі не було єдиною ознакою тогочасного культурного вичерпання. Навіть французький кінематограф, який у 1960-х випромінював оригінальність, занепав до стану сором’язливої артистичності. У 1974 році Жак Ріветт, дотепний та оригінальний режисер таких стрічок, як «Париж належить нам» (1960) і «Черниця» (1966), зняв кінофільм «Селін та Жулі зовсім забрехалися». Безсюжетна 193-хвилинна стрічка, яка була (ненавмисною) стилізованою пародією на французьку «нову хвилю», поставила крапку в тій епосі. Мистецькі мудрування почали заступати мистецтво.

Якщо одним напрямком у спадщині шістдесятих була претензія на високу культуру, то іншим його заповітним віддзеркаленням — тверда броня свідомого цинізму. На зміну порівняній невинності рок-н-ролу з’являлися попгурти, які знали, як працювати із засобами масової інформації, і робили музику, що була насмішкуватим привласненням та дешевою пародією стилю, який створили їхні попередники. Подібно до бульварних романів і таблоїдів, які користалися з масової грамотності заради комерційної вигоди, «панк»-рок, що виник у сімдесятих, наживався на ринку попмузики. Подаючи себе як «альтернативну музику», насправді він паразитував на традиційній культурі, часто звертаючись до образів насильства та радикальної мови із корисливою метою.

Відверто політизовані тексти пісень панк-рок гуртів, найкращим прикладом яких є хіт Sex Pistols «Anarchy in the UK» 1976 року, відповідали тогочасним депресивним настроям. Але політика панк-гуртів була такою ж пласкою, як і їхня музика, що часто обмежувалася трьома акордами, монотонним ритмом і досягала ефекту лише завдяки гучності. Як і Фракція Червоної армії, Sex Pistols та інші панк-рок гурти прагнули насамперед шокувати. Навіть їхній визивний зовнішній вигляд і манера подавалися з іронією та певним глумом: «Пам’ятаєте шістдесяті? — ніби запитували вони. — Що ж, подобається вам чи ні, ми — те, що від них лишилося». Тепер музична революція полягала в гнівних піснях, які ганили «гегемонію», а за їхнім фальшивим політичним змістом ховалося дедалі більше спустошення музичної форми[357].

Попри фальш політики й музики панків, цинізм їхнього покоління був справжнім і дійсно відчутним. Вони були озлобленими та здебільшого безталанними радикальними представниками дедалі більшого кола тих, хто відчував неповагу — до минулого, до авторитету, до публічних осіб і державних справ. Ця наруга над помпезністю і традиційністю у своєму більш дотепному прояві втілилася в плеяді розчарованих молодих британських політичних сатириків, які з’явилися майже за двадцять років до того, зокрема у вигляді театрального огляду Beyond the Fringe; передачі BBC That Was the Week That Was, яка йшла пізно вночі, та щотижневика Private Eye.

Користуючись зі стрімкого зростання аудиторії телебачення та постійного обмеження державної цензури, комік-гурт Monty Python, а також його послідовники й імітатори створювали суміш широкого пародіювання, непристойних вуличних жартів та в’їдливої політичної сатири — востаннє таке поєднання з’являлося в гострих політичних малюнках карикатуристів ХІХ століття Ґіллрея та Крукшенка. Про те, якою тісною була взаємодія між рокмузикою і новим бурлеском, свідчать джерела фінансування двох фільмів Monty Python — «Монті Пайтон і святий Грааль» (1974) та «Буття Браяна за Монті Пайтоном» (1979). Ці стрічки спонсорували відповідно Pink Floyd і Led Zeppelin та Джордж Гаррісон із The Beatles.

Брак поваги до публічних осіб надавав багатий матеріал для щотижневих телепередач на зразок Spitting Image або Bebête Show у Франції, у яких із провідних політиків регулярно так збиткувалися, як кілька років тому навіть неможливо було собі уявити (а в США неможливо й досі). Сатирика та політичні коміки замінили письменників і митців у ролі інтелектуальних героїв часу: коли на початку 1980-х французьких студентів запитали, ким з відомих осіб вони захоплюються найбільше, старші були шоковані тим, що покійного Жан-Поля Сартра заступив Колюш — язикатий (часом аж до непристойності) телекомік, який насмішкувато скористався своєю новонабутою популярністю, щоб заявити про бажання балотуватися в президенти Франції.

Утім ті самі державні телеканали, які показували гострі та непоштиві пародії на народну міщанську культуру, також надавали гумористам чимало матеріалу. Напевно, найвідомішим об’єктом глузування був пісенний конкурс «Євробачення» — щорічне шоу, яке вперше показали по телебаченню в 1970 році. Як комерційний продукт, завуальований під прорив нових технологій (тобто одночасну трансляцію в багатьох країнах), шоу до середини 1970-х набуло популярності серед сотень мільйонів глядачів. «Євробачення», у якому другорядні естрадні співаки й артисти-одноденки з усього континенту виконували посередні й неоригінальні композиції, а потім майже завжди поринали у невідомість, з якої і з’явилися на коротку мить, було настільки вражаюче банальним за своїм задумом і втіленням, що навіть не надавалося на пародію. Через п’ятнадцять років воно вийшло з моди. Але саме тому воно й провіщало щось нове.

Запал, із яким «Євробачення» поширювало та звеличувало безнадійно старомодний формат і потік виконавців-нездар, відображав зростання ностальгічної культури, у якій поєднувалися туга й розчарування. Якщо панк, постмодерн і пародія були однією відповіддю на збентеження десятиліття зневіри, то іншою було «ретро». Французький попгурт Il Était Une Fois («Колись») носив одяг, популярний у 1930-х роках, — данина нетривалому модному ренесансу різних стилів, від «бабусиних спідниць» до неоедвардіанських зачісок у стилі «Нова романтика» (останнє віяння спостерігалося вже вдруге за три десятиліття). В одязі та музиці (і в архітектурі) спокуса повертатися до старих стилів, а також до їх несміливого поєднання та змішування, заміняла нові ідеї. Сімдесяті, час проблем і сумнівів, дивилися в минуле, а не в майбутнє. Ера Водолія залишила за собою добу імітацій.

Розділ 15 Політика в новому ключі

У 1970-х роках політичний ландшафт Західної Європи почав руйнуватися й розпадатися на шматки. Після завершення Першої світової війни традиційна політика поділялася на дві політичні «сім’ї» — ліву та праву, які, зі свого боку, складалися з «поміркованих» та «радикалів». З 1945 року обидві сторони ще більше наблизилися одна до одної, але тенденція загалом не змінилася. Спектр політичних опцій, які мали європейські виборці в 1970 році, був аналогічним до того, що й у їхніх дідусів і бабусь.

Живучість європейських політичних партій пояснювалася дивовижною сталістю в екології електорату. Вибір між лейбористами і консерваторами в Британії або між соціал-демократами і християнськими демократами в Західній Німеччині більше не обумовлювався глибокими розбіжностями в тому чи іншому питанні, і тим паче не переконаннями щодо «стилю життя», як це стали називати. У більшості країн політичний вибір відбивав давні електоральні традиції, які переходили з покоління в покоління і радше визначалися класом, релігією та місцем походження виборця, аніж партійною програмою. Чоловіки й жінки голосували так, як голосували їхні батьки, залежно від того, де вони жили, де працювали та скільки заробляли.

Але під поверхнею цієї позірної сталості в політичній соціології європейських виборців відбувався тектонічний зсув. Монолітний голос білого робітничого класу чоловічої статі — основної виборчої бази комуністів і соціалістів в усіх країнах — затріщав і розколовся. Аналогічно на «ідеально типового» консервативного виборця — немолоду парафіянку місцевої церкви — теж уже не можна було розраховувати як на безумовний голос на підтримку християнсько-демократичних або консервативних партій. Ці партії продовжували існувати, але більшість населення вже не голосувала відповідно до виборчої традиції. Чому?

Насамперед соціальна та географічна мобільність у післявоєнні десятиліття розмила звичні суспільні категорії майже до невпізнаваності. Християнські виборчі осередки в сільській місцевості Західної Франції чи маленьких містечках регіону Венето, у пролетарських промислових осердях Південної Бельгії або Північної Англії тепер розкололися й були роздроблені. Чоловіки та жінки вже мешкали не там, де народилися, і працювали не там, де їхні батьки. Не дивно, що й на світ вони дивилися цілком інакше, а ці зміни, хоч і не одразу, але почали позначатися на їхніх політичних уподобаннях.

По-друге, завдяки процвітанню та соціальним реформам 1960-х і початку 1970-х років програми й концепції традиційних партій, по суті, виявилися виконаними. Власне, успіх цих реформ позбавив помірковано лівих і правих політиків переконливого порядку денного, особливо після шквалу ліберальних реформ 1960-х. Інститути самої держави не викликали заперечень, так само як і загальні цілі економічної політики. Залишалося тільки вдосконалити трудові відносини, відшліфувати законодавство, щоб усунути дискримінацію права на житло та працевлаштування, розширити освітні можливості тощо — серйозні державні справи, які, втім, не тягнули на предмет великої політичної дискусії.

По-третє, тепер політичні уподобання могли мати інші прояви. Мігрантів з етнічних меншин, яким у середовищі білих європейських робітничих спільнот часто були не раді, не завжди запрошували до місцевих політичних чи трудових організацій, і це позначалося на їхніх політичних поглядах. І насамкінець розбіжності в поглядах між поколіннями в шістдесятих увели в суспільний дискурс проблеми, які були абсолютно не притаманні давнішій політичній культурі. Новій лівиці, можливо, бракувало програми, але тем для обговорення було хоч греблю гати. По-перше, виникли нові категорії виборців. Захоплення темами сексу та сексуальності природним чином призвело до появи сексуальної політики; жінки й гомосексуали, які для традиційних радикальних партій були другорядними і невидимими відповідно, тепер постали як законні історичні суб’єкти, що мали свої права та вимоги. У центрі уваги також опинилася молодь і її прагнення, особливо після того, як у багатьох країнах вік, із якого можна брати участь у голосуванні, понизили до вісімнадцяти років.

Завдяки тогочасному процвітанню люди стали думати не про виробництво, а про споживання, не про те, як звести кінці з кінцями, а про якість життя. У розпал шістдесятих мало хто переймався моральними дилемами добробуту: ті, кого він торкнувся, були надто зайняті пожинанням плодів свого успіху. Але через кілька років багато хто, особливо серед освіченої молоді Північно-Західної Європи, почав вважати комерціалізованість і матеріальне благополуччя п’ятдесятих і шістдесятих обтяжливим спадком, який складався з кітчевих товарів і фальшивих цінностей. Ціна модерності починала здаватися надто високою, принаймні тим, хто отримував від неї найбільше переваг; натомість вони тужили за «втраченим світом» своїх батьків і дідусів.

Політизували це культурне невдоволення зазвичай активісти, обізнані з підходами більш традиційних партій, до яких колись були залучені вони самі або їхні родини. Отож політична логіка загалом не змінилася: суть політики полягала в тому, щоб мобілізувати однодумців навколо законодавчої програми, яку мала ухвалити держава. Що відрізнялося, то це принцип, за яким відбувалося гуртування. Дотепер у Європі виборчі спільноти формувалися завдяки спільним уподобанням великих груп виборців, яких об’єднував клас, вид зайнятості, а також спільний успадкований і часто доволі абстрактний набір принципів та цілей. Політичні підходи важили менше, ніж політична прихильність.

Але в 1970-х на перший план вийшли саме підходи. Почали виникати партії та рухи, які об’єднувалися навколо одного питання, а ті, кого вони представляли, визначалися широко окресленим колом спільних проблем — часто вузько сформульованих та інколи радше капризів. Напрочуд успішна британська Кампанія за справжній ель (англійська абревіатура — CAMRA) — наочний приклад такого руху. Започаткована в 1971 році з метою протесту проти газованого, однотипного пива різновиду «лагер» (й аналогічно однотипних «осучаснених» пабів, які його продавали), ця кампанія, яку представляли вихідці із середнього класу, спиралася на неомарксистську ідею про те, що масові виробники-монополісти захопили традиційне пивоваріння, щоб використовувати любителів пива задля промислового прибутку, забиваючи смакові рецептори споживачів нашпигованими підсилювачами смаку.

Поєднавши у своїй програмі економічний аналіз, турботу про довкілля, естетичну проблематику і просто ностальгійні настрої, CAMRA стала однією з перших з-поміж багатьох громадянських спільнот, об’єднаних навколо однієї проблеми, а також першою ластівкою нової моди на дорогу «автентику» серед заможного буржуазного середнього класу та богеми[358]. Але через дещо архаїчний характер, не кажучи вже про невідповідність між масштабом залученості її активістів та химерним предметом їхньої пристрасті, конкретно цей монотематичний рух не міг не здаватися дещо чудернацьким.

Натомість інші однопунктні політичні мережі не мали в собі нічого ані дивного, ані примхливого. Більшість із них, як-от CAMRA, складалися з представників середнього класу та обстоювали їхні інтереси. У Скандинавії на початку 1970-х виникла низка протестних партій, зокрема Фінська аграрна партія (пізніше — партія «Істинні фіни»), данська Партія прогресу під проводом Морґенса Ґліструпа та норвезька Партія прогресу, яку очолював Андерс Ланґе. Усі вони палко і на перших порах категорично обстоювали зменшення податків — назва, під якою в 1973 році була заснована норвезька партія, звучала як «Партія Андерса Ланґе за різке зменшення податків, цін та ролі держави», а програма складалася з одного аркуша, на якому повторювалися вимоги з назви.

Либонь, досвід Скандинавії усе ж таки був унікальним: ніде більше податки не були такими високими, а державні послуги такими всеосяжними, а жодна інша монотематична партія ніде більше не здобула такого успіху, як партія Ґліструпа, яка на данських загальнонаціональних виборах у 1973 році отримала 15,9% голосів. Але партії, які виступали проти податків, не були чимось новим. Вони рівнялися на Union de Défense des Commerçants et Artisans (Союз захисту торговців та ремісників) П’єра Пужада, заснований у 1953 році з метою захисту власників маленьких крамниць від податків та супермаркетів, який нетривалий час грівся у промінчиках слави після здобуття 12% голосів на виборах у Франції в 1956 році. Але рух Пужада був короткочасним. Більшість протестних партій, які виникли після 1970 року, виявилися живучими — норвезька Партія прогресу отримала свій найкращий результат (15,3%) через чверть століття, у 1997 році.

Партії, які виступали проти податків як аграрні протестні партії міжвоєнної Європи, були передусім реакційними та будували свою програму не «за», а «проти» чогось. Вони виступали проти небажаних змін і вимагали від держави насамперед ліквідації того, що здавалося їм необґрунтованим податковим навантаженням. Інші однопунктні рухи висували до держави, парламенту або державних установ більш позитивні вимоги. До проблематики, якою вони опікувалися, належали такі різнопланові питання, як реформа в’язниць і психіатричних лікарень, доступ до освіти і медичних послуг, безпечних продуктів харчування, комунальних послуг, покращення міських умов та доступ до культурних ресурсів. Усі вони були «антиконсенсусні» в тому розумінні, що відмовлялись обмежувати свою підтримку до якоїсь однієї традиційної політичної групи та були змушені розглядати інші способи заявити про свої вимоги.

Три нові політичні угруповання — жіночий рух, рух за довкілля та рух за мир — заслуговують на особливу увагу, як з огляду на масштаб, так і на тривалість їхнього впливу. З очевидних причин жіночий рух був розгалуженим і доволі широким. Окрім тих інтересів, які вони поділяли з чоловіками, жінки мали свої власні, які тільки-но починали входити до порядку денного європейської законотворчості: догляд за дітьми, рівність оплати праці, розлучення, аборти, контрацепція, домашнє насилля.

До цих питань варто додати увагу більш радикальних жіночих груп до прав гомосексуалів (та лесбійок) і дедалі більше занепокоєння феміністок щодо порнографії. Останнє питання добре ілюструє нову моральну географію політики: сексуально відверту літературу та кінематограф лише нещодавно й не повністю звільнили від контролю цензури завдяки спільним зусиллям старих лібералів і нової лівиці. Але не минуло й десяти років, як вони знову стали об’єктом критики, цього разу з боку жіночих груп та спільнот, часто під проводом коаліцій радикальних феміністок і традиційних консерваторів, які об’єднувалися навколо цього єдиного питання.

Жіночі рухи в Європі від самого початку поєднували в собі різноманітні цілі, що між собою перетиналися. У 1950 році чверть західнонімецьких заміжніх жінок ходили на роботу і заробляли гроші; станом на 1970 рік таких уже була половина; з півтора мільйона тих, хто між 1972 та 1980 роками приєднався до лав робочої сили, 1,25 мільйона були жінками. До середини 1990-х років жінки становили понад 40% усієї (офіційно зареєстрованої) робочої сили в кожній європейській країні, окрім Португалії та Італії. Багато жінок починали працювати на пів ставки або на нижчих секретарських посадах, де вони не могли претендувати на повний соціальний пакет. Гнучкість, яку надавала часткова зайнятість, влаштовувала багатьох матерів, що працювали, але у скрутних фінансових умовах сімдесятих це не могло компенсувати малі зарплати і незахищеність робочого місця. Отож рівність оплати праці та створення ясел і дитячих садків одразу ж стали головними вимогами більшості західноєвропейських жінок, які мали роботу, і відтоді продовжували тримати пальму першості.

Жінки, які працювали (і які не працювали) дедалі частіше шукали допомогу в догляді за дітьми; але це не обов’язково означало, що вони самі хотіли мати більше дітей. Насправді, коли прибуток їхніх сімей збільшився і вони стали проводити більше часу не вдома, вони хотіли б мати їх менше — чи принаймні мати в цьому питанні більше права голосу. Жінки почали вимагати доступу до інформації про протизаплідні засоби і до самих протизаплідних засобів з початку ХХ століття, але найактивніше — у межах десятиліття після того, як бебі-бум сягнув свого апогею. Французька Association Maternité (Асоціація матерів), заснована в 1956 році, вимагала права на контрацепцію. Через чотири роки її справу продовжив Mouvement Français pour le Planning Familial (Французький рух за планування родини) — зміна назв яскраво свідчила про зміну підходів.

Коли в ліберальні шістдесяті почали гучніше звучати вимоги щодо сексуальної свободи в різних її проявах, закони, які регулювали контрацепцію, майже всюди послабили (за винятком деяких країн Східної Європи на кшталт Румунії, де державні «стратегії народжуваності» й далі тримали її під забороною). До початку 1970-х контрацептиви вже були у вільному доступі по всій Західній Європі, хоча й не у віддалених сільських районах чи регіонах, де католицька влада морально тяжіла над місцевим населенням. Утім навіть у невеликих містечках і містах саме жінки середнього класу найбільше користувалися новою свободою; для багатьох заміжніх жінок з робітничого класу та абсолютної більшості незаміжніх основним способом контролю народжуваності залишалося те, що й раніше, — аборт.

Тому не дивно, що вимога реформування законів про аборти стала лейтмотивом нової жіночої політики — рідкісний випадок, коли цілі політики радикального фемінізму збігалися з потребами аполітичної пересічної жінки. У Британії, як пам’ятаємо, аборт було видалено з переліку кримінальних злочинів у 1967 році. Але в багатьох інших країнах здійснення аборту залишалося незаконним: в Італії за це карали п’ятьма роками ув’язнення. Утім, законно чи ні, аборти продовжували бути частиною життя мільйонів жінок — у крихітній Латвії у 1973 році на 34 тисячі живих новонароджених припадало 60 тисяч абортів. А там, де аборти були незаконними, жінок будь-якого віку, з будь-якого класу та з будь-якими політичними уподобаннями об’єднували пов’язані з цим ризики — як з погляду закону, так і здоров’я.

5 квітня 1971 року у французькому тижневику Le Nouvel Observateur вийшла петиція, підписана 343 жінками, які заявляли про те, що вони зробили аборт, відповідно порушивши закон, і вимагали перегляду кримінального кодексу. Підписантки були відомими особами, а деякі з них — письменниці Сімона де Бовуар та Франсуаза Саґан, акторки Катрін Денев, Жанна Моро та Марі-Франс Пізьє, юристки та політичні активістки Іветт Руді та Жизель Галімі — навіть дуже відомими. До них приєдналися не такі знані, але войовничо налаштовані активістки із феміністичних рухів, які виникли після 1968 року. Незважаючи на те, що попереднього року в злочині аборту визнали винними понад триста жінок, уряд завбачливо вирішив утримуватися від притягнення підписанток відкритого листа до відповідальності.

Петиція була ініціативою Mouvement de Libération des Femmes (Руху за звільнення жінок), заснованого попереднього року; а політичний резонанс, який викликала ця акція, надихнув Галімі та де Бовуар заснувати Choisir («Обирати») — політичну організацію, яка мала на меті покласти край забороні абортів. У січні 1973 року на пресконференції президент Франції Жорж Помпіду визнав, що французьке законодавство не встигає за змінами громадської думки. Нічого іншого йому, по суті, й не залишалося: упродовж 1972‒1973 років понад 35 тисяч французьких жінок з’їздили до Британії, щоб легально зробити аборт. Наступник Помпіду, Валері Жискар д’Естен, зобов’язав міністерку охорони здоров’я Сімону Вейль подати до парламенту оновлений законопроєкт, а 17 січня 1975 року Національна асамблея проголосувала за легалізацію абортів у Франції (упродовж перших десяти тижнів вагітності).

Жінки в усій Західній Європі уважно вивчили французький приклад. В Італії новостворений Movimento della Liberazione delle Donne Italiane (Італійський рух за звільнення жінок) об’єднав зусилля з маленькою Радикальною партією, щоб зібрати 800 тисяч підписів під петицією змінити закон про аборти, а в ході на його підтримку, яка відбулася в Римі у квітні 1976 року, взяли участь 50 тисяч жінок. Через три роки після запровадження в 1975 році давно очікуваного нового «Сімейного кодексу», який було ухвалено замість фашистського, італійський парламент 29 травня 1978 року — за три тижні після знайдення тіла Альдо Моро — легалізував аборти.

Це рішення було опосередковано підтверджене під час загальнонаціонального референдуму в травні 1981 року, коли італійські виборці відкинули як пропозицію ще більше послабити наявні обмеження щодо легальних абортів, так і спробу знову визнати аборти кримінальним злочином, запропоновану новоствореним Рухом за життя. Якщо темп реформ в Італії дещо й відставав від Британії чи Франції, то не так через опір Католицької церкви, як тому, що багато італійських феміністок мали досвід діяльності в рухах позапарламентської «автономної» лівиці (показово, що головною вимогою першого маніфесту «Жіночої боротьби» (Lotta Femminista) стала оплата хатньої праці — ритуальне поширення старого, «робітничого» уявлення про сучасне суспільство як про одну гігантську фабрику на домашню сферу). Тому їм було складно використовувати традиційні політичні інститути заради втілення своїх цілей.

В Іспанії французька стратегія була ще більшим прикладом для наслідування — особливо з огляду на сили, вивільнені після занепаду старого режиму. Перша феміністична демонстрація в Іспанії відбулася в січні 1976 року, коли від смерті Франко не минуло й двох місяців. Ще через два роки перестали вважати злочином подружню зраду, а контрацепцію легітимізували. У 1979 році тисяча жінок, зокрема знаменитості, підписали відкриту заяву, в якій оголосили себе порушницями закону через те, що зробили аборт. Це було певним нагадуванням про те, що за Франко Іспанія була одним із лідерів за кількістю нелегальних абортів у Європі: ситуацію в Іспанії можна було порівняти зі східноєвропейською, а її причинами стало таке саме авторитарне, пронаталістське засудження будь-якого способу контролю народжуваності. Навіть у постфранкістській Іспанії зберігся сильний культурний спротив реформі законодавства щодо абортів; коли парламент у травні 1985 року нарешті схвалив закон, який дозволяв аборти, дозвіл поширювався лише на випадки зґвалтування, патологій плода або ж ті, коли життя матері було під загрозою.

Разом із правом на розлучення перемога в боротьбі за право на аборт була головним досягненням жіночих політичних груп тих років. У результаті особиста ситуація мільйонів жінок неоціненно покращилася. Доступність абортів у поєднанні з ефективними та доступними протизаплідними засобами не лише покращила життєві можливості для багатьох жінок, особливо бідних, а й надала жінкам, які працювали, можливість відкладати народження першої дитини до безпрецедентно пізнього віку.

Як наслідок, дітей стало народжуватися дедалі менше. У період між 1960 та 1996 роками рівень народжуваності серед іспанських жінок упав на майже 60%; в Італії, Західній Німеччині та Нідерландах — приблизно так само. Через декілька років реформ 1970-х у Західній Європі не лишилося жодної країни, окрім Ірландії, де рівень народжуваності був достатнім, щоб замінити попереднє покоління. У Британії річні темпи народжуваності за три десятиліття, починаючи з 1960 року, скоротилися від 2,71 дитини на одну жінку до 1,84; у Франції — від 2,73 до 1,73. Заміжні жінки дедалі частіше народжували тільки одну дитину або не народжували взагалі, і якби не народження поза шлюбом, цифри були б ще нижчі: до кінця 1980-х років поза шлюбом в Австрії щорічно народжувалося 24% всіх дітей, у Великій Британії — 28%, у Франції — 29%, у Швеції — 52%.

З уповільненням економіки та зростанням емансипації жінок змінювалася і європейська демографія, і для держави добробуту в подальші роки це не провіщало нічого доброго. Однак суспільні зміни, здійснені жіночими рухами, не відобразилися в політиці. Не з’явилося жодної «жіночої партії», здатної відтягнути на себе голоси та привести своїх представників до влади. У національних парламентах й урядах жінки залишалися меншістю.

Лівиця виявилася загалом більш відкритою до обрання жінок, ніж правиця (але не всюди — і в Бельгії, і у Франції правоцентричні християнські партії впродовж багатьох років частіше, ніж їхні конкуренти-соціалісти, висували жінок на безпечних округах), але найбільш точним критерієм для передбачення перспектив жінок у публічному житті була не ідеологія, а географія. Між 1975 та 1990 роками кількість жінок у фінському парламенті зросла від 23 до 39%; у Швеції — від 21 до 38%; у Норвегії — від 16 до 36%; а у Данії — від 16 до 33%. Південніше, у парламентах Італії та Португалії, в 1990 році жінкою був кожен дванадцятий депутат парламенту. У Палаті громад Великої Британії жінки становили тільки 7%, а у французькій Національній асамблеї — лише 6%.

Борці за навколишнє середовище, як чоловіки, так і жінки, значно успішніше перекладали свої прагнення мовою виборчої політики. У певному розумінні «енвайронменталізм» (неологізм, який виник у 1930-ті) був справді новим початком — колективним вираженням страхів середнього класу щодо атомних електростанцій і вибуху урбанізації, розбудови доріг і забруднення. Але європейський рух за довкілля ніколи б не став таким успішним, якби був тільки додатком до шістдесятих, а його представниками були заможні луддити[359], які вбиралися у зношений одяг з натуральних тканин і збиралися на демонстрації по вихідних, маневруючи між своїми прагненнями та інтересами. Туга за більш «природним» світом і пошук особистої політики «справжності» мали глибоке коріння з обох боків ідеологічного поділу, яке можна було відстежити ще до романтиків та їхнього жаху перед спустошеннями, притаманними ранньому індустріалізму. До початку ХХ століття прихильники і політичної лівиці, і політичної правиці мали свої власні клуби велосипедистів, вегетаріанські ресторани, гуртки любителів природи, на кшталт Wandervogel[360], та піших прогулянок, пов’язані з мріями чи то соціалістів, чи то націоналістів про емансипацію і повернення до давніх часів.

Німецька ностальгія за питомо німецькими пейзажами, за горами й річками Гарцу та Фальцу, за Батьківщиною; французька націоналістична мрія про селянську ідилію в la France profonde («глибинній Франції»), якої не торкнулися міста і космополітизм; омріяна англійська давня і прийдешня пасторальна гармонія, втрачений Єрусалим Блейка[361] — усі ці національні туги мали більше спільного, ніж визнавав будь-хто з тих, хто їх сповідував. І хоча лівиця впродовж багатьох десятиліть захоплено спостерігала, як комунізм змагався із Заходом у «виробництві», у 1970-х роках голоси з обох політичних таборів почали висловлювати певні занепокоєння щодо спільних втрат, які спричиняли прогрес, продуктивність і «модерність»[362].

Таким чином, сучасна екологічна революція була подвійним благом: вона позначала розрив із бездушними панацеями нещодавнього минулого і водночас сягала корінням у глибше минуле, якого вже не пам’ятали, але від якого віяло прадавньою надією. Рух за довкілля (як і за мир) часто збурював підйом націоналізму — або регіоналізму, — але з людським обличчям. Організація Alternativen, яка діяла в Західному Берліні, або австрійські протестувальники проти атомної енергетики, які в 1978 році виграли референдум, що забороняв уряду увести в експлуатацію атомну електростанцію у Цвентендорфі, ніколи б не назвали себе націоналістами чи навіть патріотами. Але їхня лють щодо забруднення насамперед локального навколишнього середовища (і відносна байдужість щодо аналогічного плюндрування, яке відбувалося деінде) свідчить про зворотне. Підхід «моя хата скраю», властивий зародковому зеленому рухові, споріднював його із попередниками.

Отож не було нічого незвичайного в тому, що літній португальський диктатор Антоніу Салазар завзято запроваджував той самий контроль за довкіллям, якого від демократичних урядів Відня чи Амстердама вимагали радикали-послідовники 1968 року. Салазар, який не довіряв «матеріалізму» та був рішуче налаштований затримати прихід ХХ століття, став у своєму роді справжнім поборником захисту довкілля, чого в його випадку досягали простим прийомом — утриманням співвітчизників у стані безпрецедентного економічного занепаду. Він би точно схвалив досягнення французьких протестувальників, які в 1971 році заблокували будівництво воєнної бази в Ларзаку, на високогірних плато Південно-Центральної Франції.

Символічне значення Ларзаку, чиї незаймані пасовиська захистила від владної махини Французької держави жменька незгодних борців за довкілля, було надзвичайним, і не лише у Франції: це була хвилююча перемога не так на користь місцевих овець гірського масиву, як для їхніх точно не місцевих пастухів, чимало з яких були молодими радикалами, котрі щойно приїхали з Парижа чи Ліона, щоб перетворитися на фермерів на диких просторах «глибинної Франції». Лінія бойових дій кардинально пересунулася, принаймні в Західній Європі.

Звичайно, у Східній Європі доктрина необмеженого виробництва сировини та відсутність будь-якого голосу проти всередині офіційного уряду віддавала довкілля на поталу державним забруднювачам будь-якого штибу. Тимчасом як внутрішня опозиція австрійському урядові могла змусити його відмовитися від атомної електроенергії, її комуністичні сусіди не відчували жодних докорів сумління щодо будівництва атомних реакторів у Чехословаччині, проєктів масштабних гребель за нижньою течією Дунаю, у Чехословаччині та Угорщині чи постійного збільшення виробництва й забруднення повітря за кілька десятків кілометрів на північ у Новій Гуті — польському металургійному містечку, спеціально побудованому для цілей виробництва. Але, незважаючи на всі ці обставини, моральні й людські втрати від нестримного промислового забруднення та екологічного занепаду в Східному блоці не минули непоміченими.

Так, цинічна байдужість режиму Гусака в Празі, який прийшов до влади після 1968 року, зокрема його готовність здійняти галас навколо спільного дунайського кордону заради внутрішнього виробництва кіловат, викликала дедалі більший опір серед зазвичай політично покірних угорців. Хоча ще недавно це здавалося неймовірним, проєкт гребель Габчиково — Надьмарош став приводом для потужного внутрішнього опору всередині самого режиму в Будапешті, а також великою незручністю у відносинах між двома «братніми» сусідами[363].

У Чехословаччині давня відраза до технологічної сучасності перейшла до нового покоління інтелектуалів через роботи філософів, особливо Яна Паточки та Вацлава Бєлоградського; останній після 1970 року працював в еміграції в Італії, а його неогайдеґґеріанські роздуми в його власній країні читали в самвидаві. Читачі з обох боків «залізної завіси» завдяки доробку Франкфуртської школи, зокрема тексту Теодора Адорно та Макса Горкгаймера «Діалектика Просвітництва», який вийшов друком у 1944 році, вже були знайомі з думкою про те, що ціна спроб підкорити й панувати над природою заради цілей людини (проєкт Просвітництва) може виявитись надто високою. Їхні міркування в гайдеґґеріанському дусі (вони припускали, що сам комунізм був протиправним західним винаходом із присмаком самовпевненої ілюзії нескінченного матеріального прогресу) стали основою інтелектуальної опозиції, яка сформувалась у сімдесятих і поєднала етичну незгоду та занепокоєння щодо довкілля під проводом Паточки й одного з найпалкіших прихильників Бєлоградського, драматурга Вацлава Гавела[364].

Із часом спільна екологічна платформа стала місточком між новими формами протесту на Сході і Заході. Але в умовах ранніх сімдесятих жодна сторона ще майже нічого не знала (а у випадку Заходу і не цікавилася) про погляди чи проблеми їхніх сучасників з того боку «залізної завіси». Західноєвропейські борці за довкілля були занадто заклопотані побудовою своєї власної електоральної бази, щоб звертати увагу на міжнародну політику, за винятком тих аспектів, якими вона зачіпала єдиний предмет їхньої уваги. У цьому, однак, вони були напрочуд успішні.

У 1973 році перші «екологічні» кандидати взяли участь у місцевих виборах у Франції та Британії — того самого року, коли в Західній Німеччині було засновано Фермерський конгрес, предтечу Партії зелених. Підживлений першою нафтовою кризою, західнонімецький екологічний рух швидко перетворився на політичний мейнстрим. Із сидячих страйків, протестних маршів і громадських ініціатив початку десятиліття «зелені», яких підтримували такі різноманітні групи, як фермери, борці за довкілля, пацифісти та нелегальні мешканці закинутих будинків, до 1979 року набрали на силі такою мірою, що забезпечили собі представництво в місцевих парламентах двох німецьких земель. Через чотири роки, після другої нафтової кризи, їхня підтримка на федеральних виборах 1983 року зросла від 568 тисяч голосів до 2 мільйонів 165 тисяч (що становило 5,6% голосів), тож «зелені» вперше пройшли до федерального парламенту, де отримали 27 мандатів. До 1985 року вони увійшли до складу важливого регіонального уряду землі Гессен в коаліції з СДП (а регіональне Міністерство з охорони навколишнього середовища та енергетики очолив молодий політик від «зелених» Йошка Фішер).

Успіх німецьких «зелених» не всюди вдалося повторити одразу, хоча з часом австрійські й особливо французькі «зелені» партії показали цілком пристойний результат. Можливо, західні німці все ж таки були особливі. У ті роки серед них поширювалася відраза до тих чинників, які призвели до їхнього повоєнного відновлення: між 1966 та 1981 роками частка населення, яка прихильно ставилася до «технологій» та їхніх досягнень, стрімко впала — від 72 до 30%. Західнонімецькі «зелені» також одержали переваги від німецької системи пропорційного представництва, яка дозволяла навіть доволі маленьким партіям пройти до регіональних та федерального парламентів, тоді як дещо подібна система в Італії мало сприяла успіхам екологічних партій: до 1987 року італійські зелені вибороли менше мільйона голосів і лише 13 місць із 630. У Бельгії дві екологічні партії (одна — франкомовна, друга — фламандськомовна) також отримували дедалі кращі результати: від 4,8% голосів у 1981 році, коли вони вперше взяли участь у виборах, їхня підтримка постійно зростала і в 1987 році перевищила 7,1%. Натомість у Британії виборча система була влаштована в такий спосіб, щоб чинити перешкоди маленьким або маргінальним партіям, і саме так і було.

У Скандинавії на перспективи однопунктних партій на кшталт борців за довкілля (чи то пацифістів, чи то феміністів) накладали обмеження подібності в програмах інших політичних угруповань — навіщо «марнувати» голос заради «зелених», коли соціал-демократичні або аграрні партії претендували на обстоювання аналогічних питань? Наприклад, у Норвегії Рух за довкілля був щонайменше так само популярним, як і в Німеччині: уже в 1970 році плани уряду лейбористів щодо експлуатації найбільшого водоспаду Північної Європи Мардалсфоссен на Полярному колі для побудови гідроелектростанції викликали значний опір по всій країні та спонукали охопити в норвезькому політичному порядку денному проблеми екології. Але ані справа Мардалсфоссен, ані подальші протести проти планів побудови атомних електростанцій так і не перетворилися на окремий політичний рух: протести, як і компроміси, обговорювали всередині урядової більшості.

«Зелені» мали трошки кращий результат у Швеції, де вони нарешті увійшли до парламенту в 1988 році, та у Фінляндії, де окремі енвайронменталісти спочатку перемогли на виборах у 1987 році, а тільки тоді, наступного року, створили Зелену асоціацію — партію, зосереджену на проблемах навколишнього середовища (мабуть, не дивно, що фінські «зелені» мали набагато більшу підтримку в заможному, міському, орієнтованому на кар’єру та заробляння грошей півдні країни, аніж у бідніших сільських центральних і північних частинах). Однак Фінляндія та Швеція були винятками: пацифісти, феміністи, борці за довкілля, інваліди й інші однопунктні активісти були такі впевнені в загальній підтримці своїх вимог з боку культурного середовища, що могли дозволити собі відколотися від мейнстриму та ризикнути розділити своїх прихильників, не ставлячи під загрозу ані урядову більшість, ані реалізацію власних цілей.

Як ми бачили, монотематичні партії часто з’являлися внаслідок кризи, скандалу або непопулярного проєкту: приміром, в Австрії борці за довкілля своїм підйомом — принаймні тією мірою, якою вони перетворилися на національну силу, — завдячували гострому протистоянню з владою щодо планів будівництва гідроелектростанції в заболоченому лісі в Гайнбурзі, що в Східній Австрії. Поштовхом для порядку денного «зелених» стало подальше протистояння між урядовою коаліцією під проводом соціалістів та екоактивістів. І навіть незважаючи на те, що уряд зрештою пішов на поступки, цей випадок призвів до стрімкого зростання підтримки «зелених» серед розчарованих прихильників соціалістів, зокрема серед інтелектуалів і представників вільних професій.

Множення монотематичних партій, програм та їхнє поступове всотування в традиційне громадське життя вдарило по традиційних організаціях, зокрема лівого спрямування. Найбільше постраждали комуністичні партії Західної Європи, яких підкосило постійне розмивання їхньої пролетарської виборчої бази та дискредитувало вторгнення до Чехословаччини. На чолі французької Компартії стояли майже невиправні сталіністи, які так ніколи і не дистанціювалися від подій 1956 року, не кажучи вже про 1968 рік. Консервативна й підозріла щодо будь-якої теми чи особи, котру вона не могла підкорити та контролювати, партія не припиняла втрачати голоси під час кожних виборів: після повоєнного піку на рівні 28% у 1946 році її підтримка знизилася до 18,6% в 1977-му, а потім карколомно впала до менше ніж 10% на виборах у 1980-х роках.

Італійським комуністам велося значно краще. Тимчасом як французька комуністична верхівка була майже без винятку посередньою та непривабливою, що свідчило про рабське наслідування в цьому, як і практично в усьому іншому, радянського прикладу з боку ФКП, Італійській комуністичній партії, від Пальміро Тольятті до Енріко Берлінґуера (секретаря партії від 1972 року до своєї ранньої смерті у віці 62 років у 1984-му), щастило на розумних і навіть харизматичних лідерів. Обидві партії, як і решта комуністичних організацій, критично залежали від радянського фінансування: упродовж 1971‒1990 років французькі комуністи отримали від радянських служб 50 мільйонів доларів, а італійські — 47 мільйонів[365]. Але італійці принаймні висловлювали публічну незгоду з кричущими діями совєтів, зокрема зі вторгненням у Чехословаччину.

Автономію (порівняну) італійських комуністів зміцнило рішення Берлінґуера, яке він ухвалив у 1973 році, присвятити діяльність партії захисту італійської демократії, навіть якщо це означало відкинути її відверте протистояння з християнськими демократами: то був так званий «історичний компроміс». Причиною цієї зміни почасти стало потрясіння від державного перевороту в Чилі 1973 року[366], який переконав Берлінґуера й інших інтелектуалів-комуністів, що навіть якби комуністи отримали більшість у парламенті, їм би ніколи не дозволили — чи то американці, чи то їхні союзники в італійській армії, бізнесових і церковних колах — сформувати власний уряд. Але водночас, як ми пам’ятаємо з попереднього розділу, це було реакцією на цілком реальну загрозу, що її уособлювали для італійської демократії ліві та праві терористи, для яких Комуністична партія була не меншим ворогом, аніж Італійська держава.

Ці зміни принесли тимчасові електоральні бонуси. Кількість прихильників Компартії, які віддавали їй свої голоси, в Італії постійно зростала — від 6,7 мільйона голосів на виборах 1958 року до 9 мільйонів голосів у 1972-му, а через чотири роки сягнула рекорду на виборах у червні 1976 року, коли ІКП отримала 12,6 мільйона голосів і 228 місць у парламенті. Оскільки цей результат уособлював 34,4% всіх голосів, комуністам забракло лише 4% та 34 місць до результату керівної партії християнських демократів. Для західної комуністичної партії це був безпрецедентний результат. ІКП переконливо намагалася представити себе як «системна» партія, можливо, навіть (як того боялися Генрі Кіссінджер та інші закордонні спостерігачі) як альтернативний «уряд в очікуванні»[367].

Оновлений підхід італійської партії та набагато менш переконливі спроби французької Компартії повторити її успіх (хоч і не ідеї) дістали назву «єврокомунізму». Термін виник у листопаді 1975 року на з’їзді італійських, французьких та іспанських комуністів, а в офіційний обіг його ввів генеральний секретар іспанських комуністів Сантьяґо Каррільйо у своєму есеї 1977 року «Єврокомунізм і держава». Іспанська партія тільки тепер з’явилася в публічному просторі після десятиліть підпілля, а її лідери прагнули засвідчити свою відданість демократії. Як і їхні італійські товариші, вони розуміли, що якнайкраще досягнути цього вони можуть, зберігаючи дистанцію — як від сучасного Радянського Союзу, так і, що було значно важливіше, від їхнього спільного ленінського минулого.

На короткий час «єврокомунізм» виявився привабливим, хоча й не так для виборців, як для інтелектуалів і науковців, які прийняли за політичне відродження марксизму те, що насправді було виявом виснаження цієї доктрини. Якщо західні комуністи хотіли подолати тягар історії та перепрограмувати себе як один із лівих демократичних рухів (або й головний такий рух), то мали відкинути не лише «диктатуру пролетаріату» й інші риторичні догми, кинуті у вогнище змагань в ідеологічному марнославстві впродовж 1970-х років. Вони також мусили публічно та відверто відмовитись від своїх зв’язків із самим радянським комунізмом, а це навіть Берлінґуеру та Каррільйо було не до снаги.

Отож єврокомунізм був оксюмороном, незважаючи на найщиріші зусилля його речників. Підпорядкування Москві, як того завжди й прагнув Ленін, було першочерговим ідентифікаційним маркером будь-якої комуністичної партії. До зникнення самого Радянського Союзу комуністичні партії Західної Європи були пов’язані з ним кайданами — якщо вони самі так не вважали, то так цілком напевно думали їхні виборці. В Італії, єдиній країні, де комуністична партія змогла в деяких регіонах посісти місце основної партії (місцевого) урядування, комуністи зберігали значну підтримку, хоча їм і не вдалося знову повторити успіхи 1976 року. Але в інших країнах єврокомунізм занепадав постійно і майже безперешкодно. Його творці, іспанські комуністи, у 1982 році одержали лише 4% голосів.

Іронія полягала в тому, що Леонід Брежнєв у Москві справді дав добро на спроби єврокомуністів забезпечити собі голоси шляхом дистанціювання від радянської партії. Радянський крок, побічний продукт утілюваної тоді стратегії розрядки міжнародної напруги, мало чим допоміг комуністичним кандидатам у реформатори. Але водночас, попри всю підтримку, яку вони продовжували постачати не лише готівкою, а і в інший спосіб, радянські лідери почали втрачати інтерес до західних комуністичних партій, які мали обмежений політичний вплив та, здавалося, небагато шансів на те, щоб в осяжному майбутньому прийти до влади. Однак іншою справою були соціальні демократи, особливо на впливових посадах. А соціальні демократи в Німеччині, яка залишалася горнилом розділеного континенту, становили особливий інтерес.

У 1969 році Соціал-демократична партія (СДП) Західної Німеччини під проводом Віллі Брандта отримала більшість на федеральних виборах та сформувала уряд у коаліції з Вільною демократичною партією, уперше з моменту заснування Федеративної Республіки витіснивши християнських демократів в опозицію. На той час Бранд уже три роки пропрацював на посаді міністра закордонних справ у Великій коаліції і саме тоді, у тісній взаємодії з головою штабу планування політики Еґоном Баром, почав розробляти нову доктрину зовнішньої політики Німеччини, новий підхід до відносин з Радянським блоком — Остполітік, Нову східну політику.

Дотепер зовнішня політика Західної Німеччини формувалася під впливом поглядів Аденавера, що нова Республіка, тісно пов’язана із Заходом через Західноєвропейський Союз, Європейську економічну спільноту та НАТО, має непохитно стояти на невизнанні Німецької Демократичної Республіки (НДР), розташованої на її східному кордоні. Наполягаючи, що Німеччину представляла тільки ФРН, Аденавер також відмовлявся визнавати держави, які мали дипломатичні відносини з НДР, за винятком Радянського Союзу. Його наступник, Людвіґ Ергард, відкрив торговельні місії в Бухаресті, Софії, Варшаві та Будапешті; але перший реальний відступ від принципової позиції відбувся, коли за спонукою Брандта Бонн встановив дипломатичні відносини з Румунією, а через рік — з Югославією.

Аденавер завжди наполягав, що розділення Німеччини та невирішені прикордонні питання на Сході мають бути врегульовані до того, як у Центральній Європі станеться будь-яка деескалація чи відведення військ. Але Сполучені Штати, відмовившись опротестувати зведення Берлінського муру в 1961 році, продемонстрували, що не збираються наражатися на війну заради збереження відкритого Берліна і, як підтвердив президент Ліндон Джонсон у жовтні 1966 року, більше не дозволять робити свою зовнішню політику заручницею принципу майбутнього об’єднання Німеччини. Сигнал був недвозначним: замість того щоб наполягати на розв’язанні «німецької проблеми» як передумові для розрядки, нове покоління німецьких дипломатів, задля досягнення своїх цілей, мусило докорінно переглянути свої пріоритети.

Якщо Віллі Брандт і хотів спробувати ризикнути й покінчити з традиційною західнонімецькою політикою, то значною мірою завдяки своєму досвіду на посаді мера Західного Берліна. Насправді невипадково, що деякі з найпалкіших прихильників Остполітік у всіх її проявах були колишніми мерами Берліна: сам Брандт, майбутній президент Республіки Ріхард фон Вайцзекер та Ганс-Йохен Фоґель, наступник Брандта на чолі СДП. Цим чоловікам було очевидно, що західні союзники не підуть на жодні непевні ризики заради подолання розділення в Європі; ця думка отримала чергове підтвердження, коли Захід кволо прийняв вторгнення країн Варшавського договору в Чехословаччину. Якщо Західна Німеччина хотіла знайти вихід із центральноєвропейського глухого кута, то мала робити це самостійно, безпосередньо взаємодіючи з владою на Сході.

Зважаючи на ці міркування, Брандт і Бар розробили підхід до східного регіону, щоб досягнути того, що Бар назвав «Wandel durch Annäherung» — зміною через зближення. Вони прагнули «подолати наслідки Ялти» через налагодження безлічі контактів — дипломатичних, інституційних, людських; а відповідно — «нормалізувати» відносини між двома Німеччинами й усередині Європи, не викликаючи занепокоєння у своїй країні та за кордоном. У характерній зміні риторики Брандт непомітно відкинув наполягання Західної Німеччини на незаконності НДР та безкомпромісну вимогу щодо возз’єднання. Відтоді Бонн продовжував підтверджувати фундаментальну єдність німецького народу, але водночас визнавав беззаперечну фактичність Східної Німеччини — «Одна німецька нація, дві німецькі держави»[368].

У період між 1970 і 1974 роками Брандт і його міністр закордонних справ Вальтер Шеєль з Вільної демократичної партії погодили й підписали низку важливих дипломатичних угод: договір із Москвою та Варшавою в 1970 році, який визнавав фактичне існування і непорушність післявоєнних кордонів усередині Німеччини та між Німеччиною і Польщею («наявна лінія розподілу… становитиме західний державний кордон Польської Народної Республіки»), а також створював перспективу для нових відносин між Німеччиною і її східними сусідами «на основі нинішньої політичної ситуації в Європі»; чотиристоронню угоду щодо Берліна в 1971 році, за якою Москва погоджувалась не здійснювати в ньому жодних змін в односторонньому порядку та сприяти транскордонному рухові, а після цього — ратифікований Бундестагом у 1973 році Основний договір з НДР, у якому Бонн, продовжуючи надавати автоматичне громадянство будь-якому мешканцю НДР, який зміг пробратися на захід, поступався своєю давньою претензією щодо позиціонування себе як єдиного легітимного представника всіх німців; договір з Прагою 1973 року та обмін «постійними представниками» з НДР у травні 1974 року.

За ці досягнення, а також після зворушливого паломництва до Варшави, де він встав на коліна, вшановуючи пам’ять Варшавського гетто, Віллі Брандт отримав Нобелівську премію миру. Удома на нього також очікували лаври: на виборах 1972 року його СДП уперше отримала таку підтримку, яка дозволила їй стати найчисленнішою партією федерального парламенту. Попри те, що Брандт відступив від давньої принципової позиції Бонна, що остаточного рішення щодо кордонів та населення не було досягнуто, що ялтинські поділи не мали юридичного статусу і що з погляду закону ілюзія щодо тяглості кордонів Німеччини станом на грудень 1937 року тривала, Брандт був дуже популярний у себе в Німеччині[369]. І не лише в Західній. Коли в 1970 році він приїхав до міста Ерфурт, що стало першим візитом західнонімецького лідера до Східної Німеччини, Брандта вітав захоплений натовп.

Після того як через шпигунський скандал[370] у 1974 році Брандт був змушений залишити посаду, його наступники в Канцелярії — соціаліст Гельмут Шмідт та християнський демократ Гельмут Коль — весь час дотримувалися основної лінії Остполітік, відстоюючи її не лише публічно, а й через численні зв’язки з НДР, офіційні та неформальні, які були покликані сприяти контактам між людьми, налагоджувати стосунки, пом’якшувати страхи західнонімецького реваншизму та загалом «нормалізувати» відносини Бонна з його східними сусідами, змирившись із тим, що, за словами Брандта, які він сказав після підписання Московського договору, яким визнавалися післявоєнні кордони Німеччини, «через цей договір ми не втрачаємо нічого, що й так давно не було програно».

Якщо засновники Нової східної політики хотіли досягнути успіху в реалізації своїх цілей, то мали рахуватися з інтересами трьох різних груп. Західні європейці потребували запевнення, що Німеччина не розверталася на схід. Першою реакцією президента Франції Жоржа Помпіду на Московський договір стали загравання до Великої Британії: членство Британії в Європейській Спільноті тепер набувало додаткової привабливості, оскільки вона б слугувала противагою для менш поступливої Німеччини. Зрештою французів утихомирили обіцянки Німеччини ще тісніше зв’язати Федеративну Республіку із західноєвропейськими інституціями (аналогічно до того, як двадцять років по тому наступників Помпіду переконали зобов’язання Німеччини щодо спільної європейської валюти, які вона взяла на себе після об’єднання). Але і в Парижі, і у Вашингтоні ще довго пам’ятали ремарки, подібні до тих, які в 1973 році робив міністр фінансів Гельмут Шмідт, — щодо «світу, який змінюється» та в якому «традиційні категорії Сходу і Заходу» втрачають сенс.

Другою групою інтересів були німці з обох боків роздільної лінії. Для багатьох із них Остполітік Брандта створила реальні переваги. Контакти та зв’язки між двома Німеччинами росли, мов на дріжджах. У 1969 році із Заходу до Східної Німеччини було здійснено лише пів мільйона телефонних дзвінків. Через двадцять років їх було вже сорок мільйонів. Телефонний зв’язок між двома половинами Берліна, якого в 1970 році практично не існувало, до 1988 року сягнув позначки в десять мільйонів дзвінків щорічно. До середини 1980-х років більшість східних німців мали практично необмежений доступ до західнонімецького телебачення; східнонімецька влада навіть зайшла так далеко, що проклала кабель у «долину невігластва» навколо Дрездена (названу так через місцеві топографічні перешкоди для сигналів західнонімецького телебачення), наївно вірячи в те, що, якщо східні німці зможуть дивитися німецьке телебачення в себе вдома, вони не відчуватимуть потреби емігрувати. Ці та інші домовленості, зокрема возз’єднання родин і звільнення політичних в’язнів на Захід, сприяли успіху Остполітік і відображали дедалі більшу впевненість комуністів у західнонімецькій політиці «стабільності» та «передбачуваності».

Керманичі Східної Німеччини мали серйозні підстави тішитися таким розвитком подій. У вересні 1973 року Організація Об’єднаних Націй визнала Східну та Західну Німеччину суверенними державами й дозволила прийняти їх до своїх лав; у межах року Німецьку Демократичну Республіку офіційно визнали вісімдесят країн, зокрема США. За іронією долі, на відміну від змін у Бонні, лідери самої НДР перестали говорити про «Німеччину» та почали натомість дедалі впевненіше говорити про НДР як про окрему, легітимну та самостійну німецьку державу, яка має власне майбутнє — вкорінене, як вони наполягали, не в «хороших» німцях, які були проти фашистів, а в землі та спадщині Пруссії. У Конституції НДР 1968 року йшлося про відданість ідеї об’єднання на основі демократії та соціалізму; водночас із оновленої Конституції 1974 року це речення вилучили, натомість з’явилася присяга «назавжди і незмінно залишатися союзником СРСР».

Для офіційної зацікавленості НДР у Новій східній політиці були й більш термінові та корисливі підстави. Із 1963 року НДР «продавала» Бонну політичних в’язнів за готівку, а обсяг виплат залежав від «цінності» та регалій кандидата. Станом на 1977 рік, щоб домогтися звільнення одного в’язня зі східнонімецьких тюрем, Бонн платив близько 96 тисяч дойчмарок за одну людину. До дипломатичних досягнень нової політики належала також інституціоналізація транскордонних возз’єднань сімей: для цього влада в Панкові платила додатково 4500 дойчмарок за особу (дуже вигідно, адже в 1983 році румунський диктатор Чаушеску змушував Бонн платити 8 тисяч дойчмарок за особу, щоб дозволити етнічним німцям виїхати з Румунії). За деякими підрахунками, загальна сума, яку Бонн виплатив НДР в обмін на звільнення 34 тисяч в’язнів, возз’єднання 2 тисяч дітей зі своїми батьками та «врегулювання» 250 тисяч справ щодо возз’єднання сімей до 1989 року, становила 3 мільярди дойчмарок[371].

Одним із непередбачених наслідків цих змін було практичне зникнення «об’єднання» з німецького політичного порядку денного. Безперечно, об’єднання розділеної країни залишалося, за висловом Брандта, Lebenslüge («білою брехнею») Федеративної Республіки. Але до середини 1980-х років, за кілька років до того, як воно таки сталося, об’єднання більше не розбурхувало громадської думки. Опитування, проведені в 1950‒1960-х роках, засвідчували, що до 45% населення Західної Німеччини вважало, що об’єднання — «дуже важливе» питанням сьогодення; із середини 1970-х цей показник ніколи не сягав вище 1%.

Третім актором, на якого Бонн мусив зважати у зв’язку зі своєю новою політикою, був, звичайно, Радянський Союз. Від перших переговорів Віллі Брандта з Брежнєвим у 1970 році й аж до візиту Горбачова до Бонна майже двадцять років по тому всі плани Західної Німеччини щодо «нормалізації» на Сході узгоджували з Москвою, і всі про це знали. За словами Гельмута Шмідта, «звичайно, німецько-радянські відносини були в центрі Нової східної політики». Насправді, після того як Західна Німеччина та росіяни дійшли згоди щодо затвердження нових польських кордонів (з поваги до давнього європейського звичаю поляків їхньої думки не спитали) та відколи Бонн погодився визнати Народні Республіки, західні німці й росіяни виявили між собою багато спільного.

Коли в травні 1973 року Леонід Брежнєв відвідав Бонн (з боку радянського лідера партії такий візит відбувався вперше), він і Гельмут Шмідт навіть змогли обмінятися спільними теплими спогадами про воєнні часи; Шмідт тоді вдало пригадав, що він «удень воював за Німеччину, а вночі плекав таємні надії щодо поразки Гітлера». Віллі Брандт, який від початку до кінця справді протистояв Третьому Райху, у своїх мемуарах холодно зауважує, що, «коли відбувається обмін воєнними спогадами, правда і вигадка стоять дуже близько». Але якщо спогади, можливо, й були вигадкою, то спільні інтереси — цілком реальними.

Упродовж багатьох років СРСР домагався офіційного визнання його післявоєнних здобутків і нових кордонів Європи, бажано на офіційній Мирній конференції. Західні союзники, особливо США, довго не хотіли виходили за межі фактичного визнання статус-кво, очікуючи, зокрема, на вирішення «німецького питання». Але тепер, коли самі німці загравали до своїх східних сусідів, позиція Заходу неминуче мусила змінитися; надії радянських очільників от-от мали здійснитися. У рамках своєї амбітної стратегії розрядки щодо СРСР та Китаю президент Річард Ніксон та Генрі Кіссінджер, його радник з питань національної безпеки, були більш відкриті до переговорів з Москвою, ніж їхні попередники, і, мабуть, менше непокоїлися через характер радянського режиму: як пояснював Кіссінджер Комітету закордонних справ Сенату США 19 вересня 1974 року, міжнародна розрядка не має залежати від внутрішніх перетворень у Радянському Союзі.

Отож у грудні 1971 року міністри держав — членів НАТО дали принципову згоду на участь у конференції з безпеки в Європі. Не минуло й року, як у столиці Фінляндії Гельсінкі відбулася підготовча сесія, а у липні 1973 року, знову в Гельсінкі, відкрилася офіційна Нарада з безпеки та співробітництва в Європі. У ній узяли участь тридцять п’ять країн (зокрема США і Канада); відмовилася лише Албанія. Упродовж подальших двох років учасники гельсінської Наради скликали з’їзди, розробляли угоди, пропонували заходи «зі зміцнення довіри», щоб покращити відносини зі Сходом і Заходом, та багато чого іншого. У серпні 1975 року Гельсінські угоди були одноголосно схвалені й підписані.

На перший погляд здавалося, що Радянський Союз дуже виграв від цих угод. У Заключному акті відповідно до Принципу І було погоджено, що «держави-учасниці поважатимуть суверенну рівність та своєрідність одна одної, а також усі права, властиві їхньому суверенітету та охоплені ним, зокрема право кожної держави на правову рівність і територіальну цілісність». Ба більше, у Принципі VI держави-учасниці зобов’язувались «утриматися від будь-якого втручання, прямого чи опосередкованого, індивідуального чи колективного, у внутрішні та зовнішні справи, що належать до внутрішньої компетенції іншої держави-учасниці незалежно від їхніх взаємних відносин».

Брежнєв та його оточення про таке і мріяти не могли. Річ була не лише в тому, що політичні поділи в післявоєнній Європі щойно отримали офіційне та публічне визнання і що суверенітет та територіальну цілісність НДР й інших режимів-сателітів прийняли на офіційному рівні; західні держави вперше відреклися від будь-якого «збройного втручання чи загрози такого втручання проти іншої держави-учасниці». Безперечно, шанси, що НАТО або США зрештою справді нападуть на Радянський блок, давно вже були мізерні. Єдиною країною, яка реально вдалася до таких збройних нападів після 1948 року, та ще й двічі, був… сам Радянський Союз.

Але те, що ці пункти Гельсінських угод, зокрема Принцип ІV, який проголошував, що «держави-учасниці поважатимуть територіальну цілісність кожної з держав-учасниць», вважалися настільки значущими, свідчило про хронічну невпевненість Москви у власній безпеці. Між угодами із Західною Німеччиною та Гельсінськими угодами, які постфактум підтвердили й погодили Потсдамські домовленості, Радянський Союз нарешті досягнув своїх цілей і міг спокійно видихнути. Натомість західні учасниці Наради, здавалося, домагалися й отримали мало що, крім незаперечних формальних пунктів — щодо суспільної, культурної та економічної співпраці й обмінів, добросовісної кооперації заради вирішення нерозв’язаних і майбутніх суперечок тощо.

Водночас так званий «третій кошик» Гельсінських положень містив перелік прав не просто держав, а й осіб і народів, зібраний під Принципами VII («Повага до прав людини і фундаментальних свобод, зокрема свободи думки, сумління, релігії та віросповідання») і VIII («Рівні права та самовизначення народів»). Більшість політичних лідерів, які підписалися під цими пунктами, мало на них зважали. З обох боків «залізної завіси» загалом вирішили, що це дипломатичні реверанси, обіцянка-цяцянка для громадськості, та й у кожному разі проконтролювати їх дотримання було неможливо: згідно з Принципами IV та VI ніхто не мав права втручатися у внутрішні справи держав-підписантів ззовні. Як гірко зауважив один тогочасний чеський інтелектуал, Гельсінкі насправді було повторенням принципу Cuius Regio, Eius Religio: у межах своїх кордонів правителям знову надавали дозвіл поводитися зі своїми громадянами, як їм заманеться. Однак така оцінка виявилася хибною. Більшість протоколів і принципів Гельсінських угод 1975 року лише створювали рамку для чинних міжнародних домовленостей. Але Принцип VII не тільки зобов’язував держав-учасниць «поважати права людини і фундаментальні свободи, зокрема свободу думки, сумління, релігії та віросповідання всіх людей незалежно від раси, статі, мови спілкування чи релігії». Він також змушував усі тридцять п’ять держав «просувати і заохочувати ефективну реалізацію громадянських, політичних, економічних, культурних та інших прав і свобод» та «визнавати й поважати свободу особистості сповідувати та практикувати, окремо чи спільно з іншими, релігію чи віросповідання, діючи відповідно до настанов її власного сумління».

І цього багатослівного і, здавалося, беззубого переліку прав та зобов’язань народився Гельсінський правозахисний рух. Протягом року після того, як радянські лідери отримали свою довгоочікувану угоду за підсумками міжнародної конференції, вони зіткнулися з дедалі більшим зростанням кількості та, зрештою, неконтрольованим поширенням товариств, клубів, мереж, хартій і окремих осіб, які вимагали, щоб їхній уряд «усього лише» дотримувався букви тієї самої угоди, щоб — як змушував їх Заключний акт — вони «виконували свої зобов’язання, викладені в міжнародних деклараціях і угодах із цієї тематики». Брежнєв не помилився в розрахунку, що Генрі Кіссінджер та його прагматичні наступники серйозно ставитимуться до гельсінських пунктів щодо невтручання; але йому (як і Кіссінджеру) ніколи не спадало на думку, що хтось може не менш серйозно сприйняти й інші утопічні абзаци[372].

Спочатку радянська влада, так само як і влада в інших східноєвропейських сателітах, безперечно, могла легко придушити будь-який голос, поданий на захист індивідуальних або колективних прав: у 1977 році лідерів Української Гельсінської спілки заарештували та засудили до ув’язнення на терміни від трьох до п’ятнадцяти років[373]. Але те, якою мірою комуністичні лідери наголошували на «Гельсінкі» як на джерелі міжнародної легітимності їхніх режимів, почало працювати проти них: посилаючись на власні нещодавні зобов’язання Москви, критики (і вдома, і за кордоном) тепер могли чинити публічний тиск на радянські режими. Проти такої опозиції жорстоке придушення було не лише неефективним, а й згубним для самого режиму — у міру того як інформація про нього ставала публічною. Леонід Брежнєв та його оточення підірвалися на динаміті власного цинізму, випадково створивши тріщину у власному щиті. Усупереч усім очікуванням ефект від цього виявився летальним.

Розділ 16 Перехідні часи

У Північній Європі зміни всередині країн та поза їхніми межами відбувалися на повсякчас присутньому тлі з’ясування стосунків між великими державами й поділу континенту на Схід і Захід. Але в європейському Середземномор’ї переважали місцеві проблеми. До початку 1970-х Іспанія, Португалія та Греція перебували на периферії Європи не лише в географічному сенсі. Хоча ці три країни відповідно до поділу «холодної війни» належали до «Заходу» (Португалія і Греція були членами НАТО), в усьому іншому вони дуже відрізнялися. Їхні економіки, критично залежні від грошових переказів надлишкової робочої сили, яка знайшла роботу за кордоном, і розширення туристичного сектору, були подібні до економік країн, розташованих по південному периметру Європи — Югославії або Туреччини. А рівень життя в Південній Іспанії, як і на значній території Португалії та Греції, відповідав рівню життя в Східній Європі та деяких країнах, що розвивалися.

На чолі всіх трьох країн на початку 1970-х років стояли авторитарні лідери радше латиноамериканського, аніж західноєвропейського зразка; політичні перетворення післявоєнних десятиліть, здавалося, здебільшого пройшли повз них. У Португалії, де з 1931 по 1970 рік правив Антоніу Салазар, та в Іспанії, де генерал Франко в 1936 році здійснив військовий переворот і безроздільно урядував від 1933 року аж до своєї смерті в 1975-му, застигли ієрархії та владні підпорядкування з іншої доби. У Греції група військових змовників у 1967 році скинула короля та парламент; відтоді країною керувала військова хунта. Примара їхнього буремного минулого зловісно нависла над перспективним майбутнім цих трьох країн.

Нещодавню історію Греції, так само як і Іспанії, сильно затьмарювала громадянська війна. У повоєнні роки Комуністична партія Греції (КПГ) тероризувала підвладні їй селища, сіючи страх і залишаючи в пам’яті греків спогади про те, що радикальна лівиця пов’язана з репресіями та насильством. Після того як у жовтні 1949 року комуністи припинили боротьбу, настала черга лівих потерпати від постійних репресій. Воєнні партизани (зокрема чимало з тих, хто раніше воював проти німців) були змушені виїхати за кордон. Ті, хто залишилися, а також їхні діти й навіть онуки не мали права працювати на державних посадах аж до середини 1970-х років. Комуністів довго тримали в ув’язненні в сумнозвісній тюрмі на острові Макронісос та поводилися з ними з неприхованою жорстокістю[374].

Хоча здавалося, що політичні суперечності в Греції дуже добре вкладаються в категорії «холодної війни», там завжди чітко переважали місцеві проблеми. У березні 1949 року на піку протистояння між Тіто та Сталіним рабськи промосковська КПГ оголосила повідомлення по радіо (з Бухареста), у якому підтримала вимоги щодо незалежності Македонії. Метою заохочення до територіального поділу Югославії було послабити Тіто, проте це не спрацювало. Але натомість підірвало внутрішню довіру до грецького комунізму для цілого покоління, оскільки вважалося, що перемога комуністів призведе до автономії півночі Македонії разом з її слов’янською й албанською меншинами, а відповідно спричинить розкол Грецької держави.

Якщо це мало таке значення, то лише тому, що грецький націоналізм почувався особливо загроженим, навіть за місцевими стандартами. Будучи постійно насторожі через конфлікт з їхньою колишньою імперською метрополією в Туреччині, у стані війни з Албанією з 1940 року (питання, яке до 1945 року залишалося невирішеним) та не бажаючи визнати навіть сам факт присутності великої слов’янської спільноти, розташованої вздовж їхніх кордонів з Югославією та Болгарією, грецькі консервативні післявоєнні політики впевнено віддали перевагу порядку й стабільності перед демократією та післявоєнним примиренням. Поєднавши давні тривоги Греції з новими міжнародними протистояннями, грецький король, його армія та міністри позиціонували себе перед Заходом як найбільш надійні союзники в нестабільному регіоні.

Їм добре віддячили за вірність[375]. У лютому 1947 року Паризький мирний договір зобов’язав Італію віддати острови Додеканес Афінам. Греція отримала суттєву американську допомогу, як після проголошення «Доктрини Трумена», так і в рамках Плану Маршалла. У 1952 році країна вступила в НАТО, і Збройні сили Греції були щасливими одержувачами щедрої практичної, операційної та матеріально-технічної допомоги. Пізніше роль армії справді виявилася ключовою. Спершу Британія сподівалася лишити звільненій Греції в спадок належно реформовану неполітичну армію та сучасну поліцію; але в умовах того часу й того місця це виявилося неможливим. Натомість після восьми років війни грецька армія стала безкомпромісно антикомуністичною, роялістською і недемократичною, а її відданість НАТО й американським партнерам — виявилася значно міцнішою, ніж будь-які зобов’язання перед політичними інститутами чи законами власної держави.

Насправді грецькі офіцери вважали вартовими нації та її цілісності самих себе, а не ефемерні конституційні документи, які вони присягнулися захищати, — і це дуже споріднювало їх із традиційним іспанським офіцерським корпусом. У післявоєнному політичному житті Греції армія одразу почала відігравати активну роль: на загальнонаціональних виборах на початку 1950-х років очільником переможної партії «Грецьке об’єднання» був маршал Александрос Папагос, командувач державних збройних сил у Громадянській війні. До 1963 року військові радо надавали підтримку Константіносу Караманлісу, який привів перейменовану партію «Грецьке об’єднання» (тепер — «Національний радикальний союз») до перемоги на виборах у 1956, 1958 та 1961 роках, хоча після останнього і найбільшого успіху партії його запідозрили в масштабних виборчих фальсифікаціях.

Сам Караманліс ідеологічно не був ані противником комуністів, ані навіть особливо близьким до збройних сил. Але те, що він народився в грецькій Македонії та був переконаним слов’янофобом, відіграло свою роль. Православний, селянського походження, Караманліс був питомо провінційним і консервативним націоналістом — зразковий представник своєї країни та надійний партнер в очах і американських дипломатів, і грецьких офіцерів, який не виявляв жодного бажання встановлювати цивільний нагляд над збройними силами чи дуже пильно розслідувати чутки про антипарламентські політичні мережі та змови на високому рівні, які ширилися дедалі активніше. За Караманліса Греція залишалася стабільною, нехай і економічно застійною та значною мірою корумпованою.

Але в травні 1963 року на депутата парламенту лівого крила, доктора Григоріса Ламбракіса, коли той виступав у Салоніках на мирній демонстрації, було скоєно напад. Він помер через п’ять днів, а його смерть створила для лівиці політичного мученика та породила зачаток грецького мирного руху, тоді як старанне ухиляння влади від розслідування туманних обставин вбивства Ламбракіса підживлювало поширення підозр[376]. Шість місяців по тому Караманліс із маленьким відривом програв вибори «Центральному союзу» Георгіоса Папандреу — центристській партії, яку підтримував міський середній клас країни, що ставав дедалі численнішим. Наступного року, під час ще одних виборів, партія Папандреу та його союзників показала ще кращий результат, здобувши абсолютну більшість голосів і збільшивши свою частку від 42 до 52,7%.

Нова парламентська більшість вимагала розслідувати фальсифікації виборів 1961 року, тож між парламентом і молодим королем Костянтином почала зростати напруга. Консервативні політичні вподобання короля ні для кого не були таємницею, і на нього дедалі дужче тиснула правиця, щоб відправити Папандреу у відставку, який, зрештою, подав у відставку сам. Його наступниками були кілька тимчасових прем’єр-міністрів, жоден з яких не зміг сформувати стабільної парламентської більшості. Відносини між парламентом і королівським двором ще більш загострилися, коли групу армійських офіцерів ліберального ухилу звинуватили в змові із сином Георгіоса Папандреу Андреасом. У березні 1967 року двадцять одного з них віддали під трибунал.

До того часу від парламентського уряду в Греції лишилася сама тільки назва. Консерватори й армійські офіцери похмуро попереджали про зростання впливу «комуністів» у країні. Король не хотів співпрацювати з «Центральним союзом», який мав більшість і який він звинувачував у залежності від голосів ультралівих, тоді як опозиційний «Національний радикальний союз» відмовлявся підтримати численні спроби встановити «технічний» уряд. Зрештою у квітні 1967 року сам «Національний радикальний союз» сформував уряд меншості, який профункціонував рівно стільки, щоб король встиг розпустити парламент й оголосити нові вибори.

Народне розчарування через парламентську кризу та поширене відчуття, що король повівся неприйнятно упереджено, вказувало на те, що прийдешні вибори призведуть до подальшого відхилення вліво. На підставі самого тільки цього приводу — «комуністичної загрози», до якої постійно апелювали в Греції з 1949 року, — та підкреслюючи беззаперечні недоліки демократичних інститутів і некомпетентність політичного класу Греції, група офіцерів, які діяли всередині давніх армійських правих кіл, 21 квітня захопила владу.

Під проводом полковника Георгіоса Пападопулоса на вулиці Афін та інших грецьких міст ринули танки й десантники. Військові заарештовували політиків, журналістів, представників профспілок та інших публічних фігур, встановлювали контроль над усіма стратегічними об’єктами і проголосили себе рятівниками нації: «Демократія, — пояснювали вони, — опиниться в підвішеному стані». Король Костянтин пасивно та неохоче погодився й затвердив змовників на посадах. Через вісім місяців після непереконливої спроби «контрперевороту» Костянтин із сім’єю втік до Рима. Удома за ним ніхто не сумував. Хунта призначила правителя, а Пападопулос став прем’єр-міністром.

Переворот, здійснений полковниками, був класичним pronunciamiento[377]. Первісно жорстокі й повсякчас авторитарні, Пададопулос та його оточення звільнили майже тисячу державних службовців, кинули за ґрати або вислали з країни політиків лівого крила та центру й зачинили Грецію для світу на сім задушливих років. Доходячи до смішного у своєму опорі усьому сучасному, полковники цензурували пресу, оголосили страйки поза законом та заборонили попмузику разом із мініспідницями. Вони також не дозволяли вивчати соціологію, російську та болгарську мови вкупі з Софоклом, Евріпідом та Арістофаном. «Популісти» за формою, але патерналісти за суттю, вони були одержимі зовнішнім виглядом. За режиму полковників носити довге волосся було заборонено. Однострої вартових палацу й інших церемоніальних службовців замінили на крикливі «традиційні» грецькі костюми. Вимуштруваного армійського вигляду особливо набули Афіни.

Наслідки грецького перевороту були неоднозначні для економіки. Туризм не постраждав: на зміну політично свідомим мандрівникам, які бойкотували режим полковників, радо приїхали туристи, яких вабили дешеві курорти, хоча й із безліччю гнітючих правил. Політичні зміни також не вплинули на зовнішні інвестиції, які у випадку Греції почали надходити приблизно за десять років до перевороту, і стабільне збільшення ВНП, що з 1964 року зростав у середньому на 6% щорічно: як і в Іспанії, малі зарплати (утриманню яких сприяло придушення будь-яких трудових протестів) та режим, що ґрунтувався на «законі й порядку», створювали сприятливе середовище для іноземного капіталу. Спочатку хунту навіть широко підтримували в сільських районах, звідки здебільшого й походили полковники, особливо після того, як вони в 1968 році скасували весь селянський борг[378].

Але через свої захисні інстинкти полковники були схильні до повернення до старої національної звички імпортозаміщення, коли неефективні місцеві виробники виготовляли низькоякісну продукцію та були захищені від зовнішньої конкуренції. Це неминуче мало призвести до конфлікту між режимом військових та міським середнім класом, інтереси якого і як споживачів, і як виробників за декілька років задовольнили відставкою сварливих політиків. А полковники, які навіть за невибагливими стандартами свого суспільного прошарку були посередностями, не могли нічого запропонувати на майбутнє: ані проєкту інтеграції Греції в нову Європейську спільноту, що розширювалася, ані стратегії щодо повернення до цивільної влади[379].

Ба більше, режим, який у своїй країні був доволі захищеним, на міжнародній арені ставав дедалі більш ізольованим: у грудні 1969 року Рада Європи одностайно проголосувала за виключення Греції; через два місяці ЄЕС перервала всі переговори з хунтою. Режим полковників відкритіше за інших тримався на самій лише силі. Отож було цілком очікувано, що диктатура зазнає фіаско через невдалу спробу застосувати силу поза межами своїх кордонів для врегулювання давньої кіпрської проблеми.

Острів Кіпр, частина Османської імперії з 1571 року, з 1878 року перебував під владою Британії та на початку Першої світової війни був анексований в односторонньому порядку. Попри те, що Кіпр був розташований на крайньому сході Середземномор’я, неподалік від турецької Анатолії й далеко від материкової Греції чи інших відлеглих грецьких островів, там мешкала грекомовна більшість східного православного обряду, яка дедалі більше вимагала об’єднання з Грецькою державою. Турецька меншість, яка становила близько 18% населення острова, зі зрозумілих причин опиралася будь-яким подібним домовленостям та мала в цьому тверду підтримку офіційної Анкари. Доля Кіпру, який опинився між молотом британських спроб позбутися проблемної імперської спадщини та ковадлом давнього греко-турецького конфлікту, у 1950-ті залишалася непевною і невирішеною.

Діставши відмову в енозисі[380] — союзі з Грецією, — більшість греко-кіпріотського острівного керівництва дещо неохоче змирилася з незалежністю, яку Велика Британія надала країні в 1960 році, залишивши за собою тільки деякі транзитні права та стратегічно важливу повітряну базу. Новою Республікою Кіпр, суверенітет і Конституцію якої гарантували Британія, Туреччина та Греція, за греко-турецькою «партнерською» домовленістю керував президент архієпископ Макаріос, який колись перебував в еміграції в Лондоні як озброєний і жорстокий терорист, а тепер став поважним речником «поміркованих» греко-кіпріотських прагнень.

Тим часом грецька й турецька спільноти острова жили пліч-о-пліч у взаємних підозрах та тривогах, перемежованих раптовими спалахами насильства. Влада в Афінах та Анкарі позиціонувала себе як захисників своїх співвітчизників і час від часу погрожувала втручанням. Але розсудливість, а також тиск з боку міжнародної спільноти все ж таки їх стримували, навіть тоді, коли через напади в 1963 році на турків-кіпріотів наступного року на острів було відряджено миротворчий контингент збройних сил ООН. Незважаючи на практично абсолютну монополію греків-кіпріотів на роботу в державному секторі та владному апараті (у широкому сенсі дуже схоже до того, як протестантська більшість усувала католиків від привілеїв і влади в Ольстері) або, можливо, завдяки цьому ситуація на Кіпрі здавалася стабільною. Але якщо Кіпр більше й не створював «кризи», то все одно залишався «проблемою».

Отож у 1973 році, коли афінські студенти (спочатку Школи права, потім Політехнічного університету) принизили полковників, уперше виявивши публічний опір їхній владі, військові у відповідь спробували відвернути від цього увагу й мобілізувати громадську підтримку, знову висунувши претензії до Кіпру з боку Греції. Генерал Іоаннідіс, безкомпромісний лідер, який замінив Пападопулоса на чолі хунти після демонстрацій студентів Політехніки, вступив у змову з Георгіосом Грівасом й іншими греко-кіпріотськими націоналістами, щоб скинути Макаріоса та «возз’єднати» острів з Грецією. 15 липня 1974 року загони кіпрської національної гвардії разом зі спеціально відібраними грецькими офіцерами здійснили напад на президентський палац, скинули Макаріоса (який утік за кордон) та встановили маріонетковий уряд в очікуванні прямого підпорядкування Афінам.

Однак після такого повороту подій турецький уряд заявив, що й сам збирається вторгнутися на Кіпр, щоб захистити інтереси турецько-кіпрської спільноти, і негайно зробив це 20 липня. Протягом тижня дві п’ятих острова опинилися під владою Туреччини. Хунта, неспроможна ані попередити, ані відповісти на такий крок значно сильніших турецьких збройних сил, здавалася безпорадною, одного дня оголосивши повну мобілізацію, а наступного — скасувавши її. Наразившись на хвилю народного гніву через таке національне приниження, грецькі диктатори самі звернулися до вже літнього Караманліса та запросили його повернутися додому з паризької еміграції. 24 липня колишній прем’єр-міністр повернувся до Афін і розпочав повернення країни до цивільної влади.

Перехід відбувся напрочуд легко. Партія Караманліса «Нова демократія» отримала перемогу на виборах у листопаді 1974 року, а через три роки повторила свій успіх. Нову конституцію схвалили в червні 1975 року, хоча опозиційні партії спочатку протестували проти розширення повноважень президента республіки (цю посаду з 1980 року обіймав сам Караманліс). Грецька внутрішня політика з несподіваною спритністю почала набувати знайомих європейських обрисів із більш-менш рівним поділом на правоцентристів («Нова демократія») та лівоцентристів («Усегрецький соціалістичний рух» під проводом сина покійного Георгіоса Папандреу Андреаса, який здобув освіту в США).

Безпроблемне повернення Греції до демократії частково було зумовлене вмінням Караманліса розривати зв’язки з власним минулим і водночас створювати враження досвідченої компетентності й тяглості. Замість відновлення свого дискредитованого «Центрального союзу» він заснував нову партію. Він скликав референдум стосовно дискредитованої монархії в грудні 1974 року, і коли 69,2% виборців проголосували за її скасування, під його керівництвом було встановлено республіку. Щоб не віддалити від себе армію, він не піддався на заклики щодо чисток у її лавах, натомість відправивши більш скомпрометованих офіцерів старших звань на ранню пенсію, а вірних — нагородивши та підвищивши[381].

Коли з монархією було покінчено, а армію знешкоджено, Караманліс мав щось зробити з незакритим кіпрським питанням. Ані він, ані його наступники не мали жодного наміру знову порушувати питання енозису, але публічно ігнорувати присутність на острові Туреччини вони теж не могли, навіть після того, як у грудні 1974 року туди повернувся Макаріос. Караманліс пішов на загалом символічний крок, що отримав широку підтримку як лівого, так і правого політичних флангів: на наступні шість років Греція вийшла з військової структури НАТО на знак протесту проти такої поведінки іншого члена Альянсу. Відносини між Грецією та Туреччиною увійшли в заморожений стан, який означився тим, що турецька меншина в односторонньому порядку проголосила в лютому 1975 року Турецьку Федеративну Державу Північного Кіпру (яку визнавала лише Туреччина), а також дипломатичними суперечками, які час від часу спалахували у зв’язку з територіальними претензіями в східній частині басейну Егейського моря.

Сам Кіпр став предметом міжнародного занепокоєння, оскільки дипломати та правники ООН змарнували десятиліття на безуспішні спроби врегулювати поділ острова. Тим часом завдяки цьому грецькі політики звільнилися від відповідальності за ситуацію на Кіпрі (хоча через внутрішньополітичні чинники вони й надалі були змушені постійно цікавитися його долею) і могли повернутися до більш перспективних справ. Менш ніж через рік після падіння режиму полковників, у червні 1975 року, афінський уряд подав офіційну заявку на вступ до ЄЕС. 1 січня 1981 року Греція стала повноправним членом Спільноти, що пізніше багато хто в Брюсселі став вважати прикрою перемогою надії над здоровим глуздом.

На відміну від Греції, Португалія у своїй нещодавній історії не знала навіть найбільш рудиментарної демократії. Авторитарне урядування Салазара було особливо та свідомо відсталим навіть за мірками того часу, коли він уперше отримав владу в 1932 році: поєднанням прискіпливого клерикалізму, корпоративних інститутів і слабкого розвитку сільського господарства Португалія доволі сильно нагадувала Австрію після 1934 року. Як і можна було очікувати, післявоєнна Португалія приваблювала відставних французів, які сумували за режимом Віші, — Салазар дуже захоплювався Шарлем Моррасом, знеславленим лідером монархічної політичної організації «Французька дія», і листувався з ним аж до смерті Морраса в 1952 році[382].

Загальний рівень життя в Португалії за Салазара був більше притаманний тогочасній Африці, аніж континентальній Європі: щорічний дохід на душу населення становив лише 160 доларів (до порівняння — у Туреччині він становив 219 доларів, у США — 1453). Багаті були справді дуже багатими, рівень смертності серед немовлят був найвищим у Європі, а 32% населення не вміли читати й писати. Салазара, економіста, який кілька років викладав у Коїмбрському університеті, не хвилювала відсталість Португалії. Навпаки, він вважав її основою стабільності: коли йому сказали, що на португальських територіях в Анголі знайшли нафту, він сказав лише одне: «Шкода».

Як і румунський диктатор Чаушеску, Салазар маніакально намагався уникати боргів та ретельно зводив кожен щорічний бюджет. Фанатично меркантильний, він накопичив напрочуд великі золоті запаси, які не дозволяв витрачати ані на інвестиції, ані на імпорт. Як наслідок, його країна загрузла в бідності, більшість її населення працювала на маленьких сімейних земельних господарствах на півночі країни та латифундіях на півдні. Оскільки для підтримки внутрішніх галузей місцевого капіталу не було, а закордонних інвесторів не вітали, Португалія переважно залежала від експорту чи реекспорту основних товарів, зокрема власного населення.

Аж до смерті в 1970 році Салазар гордо вихвалявся, що не лише вберіг Португалію від руйнівних закордонних воєн, а й провів країну між Сціллою хижого ринкового капіталізму та Харібдою державного соціалізму. Насправді ж він аж надто успішно наразив своє населення на найгірші прояви і того, і того: матеріальна нерівність й експлуатація заради наживи в Португалії проявилися найвиразніше серед усіх європейських країн, а лісабонський авторитарний уряд тим часом придушував будь-яку незалежну думку й ініціативу. У 1969 році лише 18% дорослого населення мали право брати участь у виборах.

Опір Салазару в умовах відсутньої внутрішньої опозиції чинили лише військові — єдиний незалежний інститут у країні. Португальським збройним силам платили погано: замість того щоб витрачати обмежені ресурси на зарплати, Салазар активно заохочував злиденних армійських офіцерів одружуватися з жінками, які походили з більш заможної буржуазії. Але до 1961 року, незважаючи на дві невдалі та легко придушені спроби військового перевороту в 1947 та 1958 роках, режим міг розраховувати принаймні на їхню пасивну підтримку. Молодші офіцери армії або флоту, більш орієнтовані на реформи, здається, ниділи від задухи, яка їх оточувала, але їм не вистачало союзників або ж народної підтримки, на яку вони могли б спертися.

Усе це змінилося в 1961 році, коли Делі силою анексував Гоа, португальську територію на материковій Індії, а в Анголі, португальській колонії в Африці, почалося збройне повстання. Утрата Гоа була національною ганьбою, але повстання в Африці принесло ще серйозніші загрози. Великі африканські «провінції» Португалії, як їх називали, охоплювали Анголу, Гвінею-Бісау, острови Кабо-Верде в Західній Африці, а також Мозамбік на південному сході. Серед усіх цих колоній Ангола, у якій проживало майже пів мільйона європейців серед загального населення в неповних шість мільйонів, була найважливішою. Через її незаймані природні ресурси — залізну руду, алмази та нещодавно знайдену в морському шельфі нафту — Салазар неохоче дозволив вхід закордонних інвестицій (зокрема американської компанії Gulf Oil), а в 1960-ті територія стала набувати дедалі більшого економічного значення для самої Португалії.

Ця територія також була охоплена відкритим повстанням. Щоб придушити ангольський рух за незалежність, що набирав на силі, у 1967 році Лісабон запровадив «стратегію боротьби з повстанцями», яка полягала в переселенні людей у великі підконтрольні поселення. До 1974 року було переселено більше одного мільйона селян. Цей план не зміг досягнути мети, хоча й мав тривалі згубні наслідки для ангольського суспільства та сільської економіки. Водночас дії уряду дедалі більше налаштовували проти себе солдатів, яких відрядили впроваджувати урядовий план, — і бідних офіцерів, які вступили до колоніальної армії заради того, щоб піднятися соціальною драбиною, і байдужих призовників, яких закинули за кордон, щоб приборкати бунтарів.

Ангольські повстанці були розділені на різні угруповання, тож португальська армія принаймні певний час могла їх стримувати. У Мозамбіку, де 60 тисяч португальських солдатів були зайняті тим, що захищали європейське населення чисельністю лише 100 тисяч осіб, або в Гвінеї чи Кабо-Верде, де харизматичний Амілкар Кабрал кинув 30 тисяч португальських військових у невдячну партизанську війну проти 10 тисяч повстанців, ситуація ставала нестерпною. Станом на початок 1970-х років африканські війни висмоктували половину річного бюджету найбіднішої країни Європи. Кожен четвертий португалець призовного віку був примушений служити в Африці; після 1967 року обов’язковий термін служби становив мінімум чотири роки. До 1973 року там загинуло 11 тисяч португальців — такий рівень смертності в перерахунку на душу населення був значно вищий, ніж втрати армії США в розпал В’єтнамської війни.

Оборона своїх колоніальних володінь була для Португалії дорогою, кривавою й дедалі більш безнадійною; військові знали це краще за всіх. Вони також мали й інші причини для розпачу. Щоб убезпечити свою владу та відволікти увагу населення від заморських проблем країни, Марселу Каетану, помазаник-наступник Салазара, послабив кредитні обмеження, набрав боргів за кордоном і заохочував наплив імпорту. У 1970–1973 роках у країні стався короткий споживчий спалах, який ще більше підживили грошові перекази від португальців, що працювали за кордоном. Та невдовзі після цього через нафтову кризу почалася спіральна інфляція. Зарплати в державному секторі геть не встигали за цінами.

Уперше за багато років Португалію сколихнули страйки. Мешканці занедбаних столичних передмість — чимало з них нещодавно переїхали зі збіднілого регіону Алентежу — страждали не лише від хронічних злиднів, а й від споглядання нового та розкішного багатства в сусідньому Лісабоні. Армія дедалі більше опиралася своїй участі в «брудних війнах» у далеких краях від імені непопулярного уряду, представленого технократами, яких ніхто не обирав, і її невдоволення тепер знаходило широкий відгомін удома. Нарікання молодших офіцерів та їхніх родин, що не могли прожити на і так малу платню, яку ще більше з’їдала інфляція, тепер поділяло нове покоління підприємців, які були в розпачі від некомпетентності уряду і розуміли, що майбутнє їхньої країни — в Європі, а не в Африці[383].

25 квітня 1974 року офіцери та члени Руху збройних сил (Movimento das Forças Armadas — MFA) усунули від влади Каетану та його оточення і проголосили тимчасовий уряд, цілями якого були демократизація, деколонізація й економічні реформи. Переворот (аналогічно до pronunciamento молодих офіцерів, які вперше привели Салазара до влади в 1926 році) майже не викликав спротиву, а очільникам старого режиму дозволили вилетіти в еміграцію: спочатку на Мадейру, а звідти — у Бразилію. Очільником хунти одноармійці призначили генерала Антоніу де Спінолу, колишнього заступника голови штабу португальської армії та губернатора Гвінеї з 1968 по 1972 рік. Таємну поліцію розпустили, усіх політичних в’язнів звільнили, відновили свободу преси, а лідери португальських Соціалістичної та Комуністичної партій повернулися з еміграції — уперше за майже пів століття їхні організації могли існувати легально.

Революція всюди була надзвичайно популярною[384]. Спінола ввів центристів і соціалістів до свого тимчасового кабінету, а в липні публічно оголосив про намір запропонувати африканським колоніям повне самовизначення. Не минуло й року, як усі колонії отримали незалежність, а Індонезія встановила контроль над португальським Східним Тимором. Деколонізація відбувалася дещо хаотично — партизани у Гвінеї та Мозамбіку проігнорували вимогу Спіноли спочатку скласти зброю, а Ангола скотилася до громадянської війни, — але з погляду Португалії її перевагою було те, що все було швидко. Крім того, через відступ армії та збройні сутички в столиці Анголи Луанді вона пришвидшила повернення до Португалії близько 750 тисяч європейців. Багато з них поселилися в більш консервативних північних регіонах країни та в майбутньому відіграли важливу політичну роль.

Ці стрімкі зміни непокоїли Спінолу, який через властиву йому консервативність не сприймав дедалі радикальніших проєктів його молодших колег, тож у вересні 1974 року він подав у відставку. У наступні чотирнадцять місяців здавалося, що Португалія рухається до масштабної соціальної революції. За активної підтримки MFA та затято леніністської Комуністичної партії (ПКП) Алвару Куньяла були націоналізовані банки та великі підприємства, а також здійснено масштабну аграрну реформу, зокрема в Алентежу, регіоні Південної Португалії, де вирощували зернові культури і де більшість господарств усе ще належали великим землевласникам, які нерідко самі туди не навідувалися.

Націоналізація була популярна в містах, а аграрна реформа, яка, по суті, була колективізацією землі, на півдні спочатку рухалася за рахунок «спонтанних» захоплень та привласнень ділянок місцевими орендарями і працівниками, підбуреними комуністами і їхніми союзниками (комуністи перебували в особливо вигідному становищі через свою заслужену репутацію найбільш організованих та ефективних підпільних борців проти старого режиму). Але аналогічні дії в центрі й на півночі країни, де землю вже поділили на тисячі маленьких приватних сімейних господарств, викликали рішучий спротив. Сільська, повна маленьких поселень Північна Португалія була (і є) активно католицькою: у 1972 році на кожні п’ятсот душ там припадав один священник; для Південно-Центральної Португалії ця цифра становила 1 до 4500, а на далекому півдні ще менше. Отож антирелігійні плани колективізації комуністів і селянських лідерів наштовхувалися на потужний та гучний опір у густонаселених північних регіонах.

По суті, португальські революціонери 1974 року повторювали помилку радикалів-аграріїв Іспанської республіки 1930-х років: намагаючись нав’язати колективізаційну земельну реформу за соціальними умовами Півдня ефективним дрібним землевласникам Півночі, вони налаштовували останніх проти себе. На виборах до установчих зборів у квітні 1975 року комуністи отримали лише 12,5% голосів. Правоцентристські партії показали кращий результат, але найбільшим переможцем виявилась португальська Соціалістична партія, яку за два роки до того з еміграції заснував Маріу Суареш. Він провів дуже успішну кампанію під девізом «Соціалізму — так! Диктатурі — ні!» й одержав 38% голосів.

MFA та комуністи були незадоволені результатом виборів, і Куньял відкрито визнав, що, якщо парламентський шлях до влади буде заблоковано, можливо, країні доведеться піти в інший бік. Італійському журналісту в червні 1975 року він пояснив: «Можливість такої демократії, як у Західній Європі, у нас виключена. Португалія не буде країною з демократичними свободами та монополіями. Вона цього не дозволить». Від квітня до листопада ситуація ставала дедалі напруженішою. Західні експерти попереджали про наближення комуністичного перевороту, а союзники Португалії в НАТО та західноєвропейські торговельні партнери пропонували допомогу й підтримку на випадок, якщо країна відкине марксистську революцію.

Під кінець року події сягнули точки кипіння. 8 листопада установчі збори в Лісабоні захопили робітники-будівельники, а впродовж двох тижнів ходили чутки про неминучу «Лісабонську комуну» і навіть громадянську війну між Північчю й Півднем. 25 листопада радикальні солдатські угруповання здійснили спробу путчу. Спочатку вони мали мовчазну підтримку ПКП, але коли стало очевидно, що більша частина збройних сил і навіть деякі ліві офіцери проти повстання, навіть Куньял відступився. Як пізніше визнали деякі лідери MFA, результат квітневих виборів 1975 року наперед дискредитував цілі офіцерів-революціонерів: лівиця могла домогтися або парламентської демократії, або революційного «переходу», але не і того, і того одночасно.

У лютому 1976 року португальська армія, яка майже через два роки після перевороту ще фактично зберігала контроль над країною, офіційно передала владу цивільним інститутам. Країною мали керувати згідно з Конституцією, ухваленою у квітні 1976 року, яка продовжувала відбивати риторику та політичні настрої після 1974 року і зобов’язувала Португалію до «переходу до соціалізму шляхом створення умов для демократичної реалізації влади робітничими класами». На виборах до парламенту того самого місяця соціалісти знову отримали найкращий, хоча й дещо нижчий результат, і Маріу Суареш сформував перший за майже пів століття демократично обраний уряд.

Перспективи для португальської демократії залишалися туманними: Віллі Брандт був одним із багатьох тогочасних співчутливих спостерігачів, які вбачали в Суареші ще одного Керенського[385] — випадкову ширму для недемократичних сил, які усунуть його за першої нагоди. Однак Суареш утримався — і не тільки. Збройні сили залишилися в казармах, а роль їхнього політично активного крила дедалі зменшувалася. Натомість популярність комуністів зросла: у 1976 році вони отримали вже 14,6% голосів, а ще через три роки — 19%, у міру занепаду економіки та розчарування поміркованою політикою Суареша лівим крилом його партії, якому він обіцяв швидке знищення капіталізму в соціалістичній Португалії, але ціною відкидання їхніх революційних амбіцій.

У 1977 році парламент ухвалив закон про аграрну реформу, який підтвердив нещодавню колективізацію землі, але тільки на Півдні, та наклав обмеження на обсяг землі, яку можна було вилучити в чинних власників. Цей крок нівелював ризик аграрного конфлікту та реакції з боку консерваторів, але мало допоміг у швидкому врегулюванні економічного безладдя, яке дісталося в спадок демократичній Португалії. Залишившись без дешевої сировини, яку постачали колишні колонії (та ринку, який вони безальтернативно створювали для її за інших умов неконкурентоздатного експорту), без можливості, як раніше, постачати до Західної Європи некваліфіковану робочу силу та обмежена вимогами життєдайних позик МВФ збалансовувати бюджет і провадити жорстку фінансову політику, Португалія роками страждала від безробіття й недостатнього споживання.

Армія не повністю зійшла зі сцени: згідно з Конституцією 1976 року Революційна рада, яка складалася з необраних представників збройних сил, залишала за собою право вето та впродовж 1980 року відхилила двадцять три законопроєкти, зокрема план правоцентристського уряду, який обрали того самого року, денаціоналізувати державні банки. Але вона не заперечувала, коли парламент упродовж подальших двох років переглянув Конституцію (у 1982 році розпустивши й саму Революційну раду) й тишком прибрав з оригінального тексту наголос на антикапіталізмі.

Упродовж подальших двадцяти років у владі чергувалися соціалісти та їхні опоненти — соціал-демократи-центристи під проводом Анібала Каваку Сілви. Сам Маріу Суареш, який давно позбувся антикапіталістичної риторики, заступив на пост президента країни в 1986 році — того самого року, коли Португалія стала членом Європейської спільноти. За західноєвропейськими стандартами, країна залишалася надзвичайно бідною — давалася взнаки тривала спадщина Салазара. Але всупереч усім очікуванням, Португалія уникла і «Білого», і «Червоного терору». Комуністи, які й надалі не втрачали популярності в сільських південних районах та промислових передмістях Лісабона, залишалися твердо безкомпромісними під керівництвом уже літнього Куньяла, що очолював партію до 1992 року. Але їхній вплив зменшився назавжди. Колоністи, які повернулися на батьківщину, так і не змогли сформувати ультраправу партію озлоблених націоналістів. За таких обставин поява демократичної Португалії була дуже солідним досягненням.

Для туриста, який в’їжджав із Франції в Іспанію, скажімо, в 1970 році, прірва між двома частинами Піренеїв здавалася гігантською. Довге тридцятирічне правління Франко загострило соціальну відсталість і культурну ізоляцію, в якій Іспанія ниділа впродовж більшої частини двох попередніх століть, а його авторитарний режим з плином часу, схоже, ще більше розійшовся із сучасною європейською культурою, ніж на початку. На перший погляд складалося враження, що 1960-ті взагалі пройшли повз Іспанію: сувора цензура, жорстке дотримання законів, що регламентували, як одягатися та поводитися в суспільстві, повсюдна поліція і драконівські покарання політичних критиків свідчили про те, що цей край застиг у часі, а його історичний годинник зупинився в 1939 році[386].

Утім із ближчої перспективи ставало зрозуміло, що Іспанія — або принаймні Північна Іспанія та міста — дуже стрімко змінюється. Франко був жорстким і справді реакційним диктатором, але, на відміну від свого сусіда Салазара, він також був реалістом щодо економіки. У 1959 році Іспанія відкинула застарілі підходи попередніх двох десятиліть і, за наполяганням міністрів — членів католицького світського ордену Opus Dei, ухвалила План національної стабілізації, який мав подолати хронічну іспанську інфляцію та відкрити країну для торгівлі й інвестицій. Перші результати впровадження Плану були болісними: девальвація, скорочення бюджету, замороження кредитів та суворі й безкомпромісні зарплатні обмеження знизили інфляцію, але змусили десятки тисяч іспанців виїхати з країни в пошуках заробітку.

Однак приватний сектор, до того часу обмежений корпоратистськими правилами і давньою політикою імпортозаміщення, отримав можливість зростати вільніше. Тарифи знизилися, Іспанія приєдналася до Світового банку, Міжнародного валютного фонду та Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі, а також стала асоційованим членом ОЕСР (у 1962 році Франко навіть подав заявку на вступ до ЄЕС, яку було відхилено). Час, який Франко обрав для нової економічної політики, був сприятливим. На початку європейського післявоєнного буму іспанська внутрішня економіка була захищена від конкуренції, але саме вчасно почала відкриватися для зовнішньої торгівлі. Починаючи з 1961 року, ВНП почав стабільно зростати. Частка робочої сили, залученої в сільському господарстві (у 1950 році таких була половина), різко впала, оскільки сільські робітники з півдня й заходу країни переїжджали на північ, щоб працювати на заводах і в туристичному секторі, що процвітав: станом на 1971 рік у сільському господарстві працював лише кожен п’ятий. Уже до середини 1960-х Іспанію перестали вважати «країною, що розвивається» за стандартами ООН.

«Економічне диво» Франко не варто переоцінювати. Іспанія не несла на собі тягар уламків імперії, тож не мусила платити економічну або суспільну ціну деколонізації. Більша частина іноземної валюти заходила в країну в 1960-х не завдяки експорту вироблених в Іспанії товарів, а від закордонних переказів іспанських працівників-емігрантів або ж туристів з Північної Європи: іншими словами, іспанська економічна модернізація здебільшого була побічним результатом заможності інших країн. За винятком Барселони, Коста-Брави, частин Країни Басків та (меншою мірою) Мадрида, транспорт, освіта, медична інфраструктура країни, а також сфера послуг досі залишали бажати кращого. Навіть у 1973 році дохід у країні на душу населення загалом усе ще був нижчий, ніж в Ірландії, та дорівнював менш ніж половині середнього доходу в ЄЕС.

Проте соціальні наслідки навіть обмеженої економічної модернізації були суттєві. У час, коли ще не існувало телебачення, Іспанія, можливо, і була відгороджена від культурних результатів, які в інших країнах принесли шістдесяті, але економічна нерівність і розрив, спричинений Планом стабілізації, викликали широке незадоволення серед робітників. З кінця 1960-х років й аж до смерті Франко страйки, конфлікти з роботодавцями, демонстрації й розширені вимоги після колективного обговорення умов праці та профспілкового представництва стали постійним супроводом іспанського життя. Режим був непохитний щодо будь-яких політичних поступок, але не міг дозволити собі демонструвати занадто репресивний характер тоді, коли до країни приїжджало так багато іноземців: у 1966 році Іспанію відвідало 17,3 мільйона, а за рік до смерті Франко ця цифра зросла до 34 мільйонів.

Іспанська влада також не могла відмовитися від співпраці та вмінь міської робочої сили, що зростала кількісно. Тому вона була змушена дозволити фактичну появу робітничого руху, зосередженого переважно в Каталонії та серед підприємств важкої промисловості Баскського регіону. Разом із неофіційними профспілками, заснованими працівниками державного й банківського секторів та інших «білокомірцевих» професій, яких ставало дедалі більше, ця напівтаємна мережа представників робітників і найманих працівників на момент смерті Франко мала за плечима майже десять років досвіду та діяльності. Утім робітничі протести в Іспанії залишалися суворо обмеженими питаннями щоденного існування. У свої останні роки режим Франко — подібно до режиму Яноша Кадара в Угорщині — спирався не на відкриті та жорстокі репресії, а радше на щось на кшталт примусової пасивної суспільної згоди, культуру деполітизації, впроваджувану десятиліттями. Студенти-бунтівники, які з 1956 року домагалися більшої самостійності кампусу та послаблення морального кодексу й інших обмежень, отримали певні свободи щодо самоорганізації та протестів у суворо визначених межах; вони навіть могли розраховувати на деяку підтримку з боку критиків режиму всередині країни — зокрема католиків-реформаторів і розчарованих «соціальних фалангістів». Але будь-які активні вияви співчуття чи співпраці між різними колами — наприклад, із гірниками-страйкарями — були суворо заборонені[387]. Те саме стосувалося дорослих критиків режиму.

Насправді будь-яку політичну думку потрібно було тримати під замком, а незалежні політичні партії були заборонені. До 1967 року країна не мала навіть конституції, а наявні права та процедури здебільшого слугували декораціями для західних партнерів Іспанії. Франко як офіційний «регент» монархії з вакантним місцем короля призначив молодого Хуана Карлоса, онука останнього короля Іспанії, своїм майбутнім наступником, але для більшості спостерігачів питання монархії відігравало в іспанській політиці незначну роль. Навіть церква, яка й досі становила значну частину щоденного життя багатьох іспанців, відігравала обмежену роль у публічній політиці.

Традиційна роль Іспанії як оплоту християнської цивілізації у світі матеріалізму й атеїзму була аксіомою, яку діти вивчали в перших класах; але саму католицьку владу (на відміну від «таємних монахів» — реформаторів з Opus Dei) тримали подалі від владного керма, що разюче відрізнялося від духу «національного католицизму» в стилі Хрестових походів, що був притаманний першому десятиліттю режиму[388]. У червні 1968 року, поступившись перед реаліями сучасності, Франко вперше допустив запровадження принципу релігійної свободи, дозволивши іспанцям відкрито відвідувати будь-яку церкву, що була їм до вподоби. Але на той час сама релігія вже входила в період тривалого занепаду: у країні, яка могла похвалитися понад 8 тисячами семінаристів на початку 1960-х, через дванадцять років їх залишилося менше 2 тисяч. Упродовж 1966–1975 років третина всіх іспанських єзуїтів вийшла з ордену.

Військових також тримали на безпечній відстані. Оскільки Франко сам прийшов до влади через військовий переворот, він чудово розумів загрози, які тягнуло за собою налаштування проти себе військової касти, яка успадкувала гіперрозвинене почуття відповідальності за збереження Іспанської держави та її традиційних цінностей. У повоєнні роки іспанську армію балували і перебільшували її заслуги. Її перемогу в Громадянській війні щорічно відзначали на вулицях найбільших міст, а її втрати показово увічнювали в монументальній Долині полеглих, яку завершили у вересні 1959 року. Ранги та регалії примножувалися: на момент падіння режиму в Іспанії було 300 генералів, а співвідношення офіцерів до інших звань становило 1 до 11 — найвищий у Європі показник. У 1967 році інституційним державним законом збройні сили були офіційно призначені відповідальними за гарантування єдності нації, територіальної цілісності та захист «інституційної системи».

Однак на практиці збройні сили стали зайвими. Франко десятиліттями беріг свою армію від будь-яких закордонних чи колоніальних воєн. На відміну від французької чи португальської армій, іспанська не знала ані ганебних поразок, ані вимушених відступів. Іспанії не загрожувала війна, а її внутрішню безпеку гарантували поліція, жандарми і спеціальні підрозділи, створені для боротьби з терористами — справжніми та уявними. Армія, чия роль звелася до церемоніальної, стала обережною; її традиційний консерватизм дедалі частіше проявлявся в підтримці відновлення монархії, і за іронією цей зв’язок виявився сприятливим для демократичних перетворень у країні.

У країні заправляло обране коло юристів, католицьких професорів і державних службовців, багато з яких мали прямі інтереси в приватних компаніях, для яких своєю діяльністю вони створювали сприятливі умови. Та оскільки офіційно політична опозиція була під забороною, реформаторські ідеї та тиск щодо реалізації змін часто надходили з боку цих-таки керівних кіл (а не з боку інтелігенції, найсвітліші розуми якої залишалися в еміграції), яких підштовхував розпач через місцеву неефективність, критика з-за кордону або приклад Другого Ватиканського собору.

20 листопада 1975 року Франко помер у віці 82 років[389]. До кінця відмовляючись розглянути будь-яку справжню лібералізацію або передачу влади, він втратив користь навіть для своїх прихильників, чимало з яких поділяли настрої протестувальників, що раніше того самого року вимагали скасування обмежень для преси й політичних асоціацій. Тож перехід до демократії втілювали з лав міністрів і призначенців самого Франко, що пояснює його швидкість та успіх. На перших етапах відходу Іспанії від франкізму традиційні сили демократичних змін — ліберали, соціалісти, комуністи, профспілки — відігравали другорядну роль.

Через два дні після смерті Франко на престол зійшов Хуан Карлос. Спочатку, щоб краще запевнити армію та всіх інших, що раптового розриву з минулим не буде, він тримався біля Карлоса Аріаса Наварро, останнього прем’єр-міністра Франко, та його колег з уряду. Але у квітні 1976 року, розпочавши утиски новоствореної «Демократичної координації», коаліції все ще не дозволених лівих партій, та заарештувавши її лідерів, Аріас потрапив у королівську немилість. За два місяці король призначив на місце Аріаса одного зі своїх міністрів, Адольфо Суареса Гонсалеса.

Сорокачотирирічний Суарес був типовим технократом кінця франкістської доби; протягом одного року він навіть служив очільником фалангістського Національного руху самого каудильйо[390]. Вибір Суареса виявився напрочуд проникливим. Він сформував нову політичну партію «Союз демократичного центру» (СДЦ) та заходився переконувати чинні франкістські установчі збори провести загальнонаціональний референдум щодо політичної реформи — по суті, схвалити запровадження загального виборчого права та двопалатного парламенту. Оскільки франкістська стара гвардія вважала Суареса своїм, вона дозволила замилити собі очі — і 15 грудня 1976 року відбувся референдум, на якому понад 94% проголосували «за».

У лютому 1977 року Суарес санкціонував відновлення Іспанської соціалістичної партії (ІСРП[391]), найдавнішої політичної організації країни, яку тепер очолював молодий Феліпе Ґонсалес Маркес із Севільї, з ранньої молодості — активний учасник підпільного руху. Одночасно з цим були легалізовані профспілки, які також отримали право на страйк. 1 квітня Суарес заборонив і розпустив Національний рух, який він сам колись очолював; ще через тиждень легалізував Іспанську комуністичну партію, яку очолював Сантьяґо Каррільйо і яка вже зобов’язалася (чим кардинально відрізнялась від португальських товаришів) діяти в межах переходу до парламентської демократії[392].

У червні 1977 року були проведені вибори до установчих зборів, покликаних написати нову конституцію. За результатами виборів, які відбувалися в Іспанії вперше з 1936 року, було встановлено плюралізм за участі СДЦ Суареса, який отримав 165 місць у парламенті. Наступна за результатом партія, соціалісти Ґонсалеса, змогла одержати тільки 121 місце, а решта претендентів разом узяли лише 67 мандатів[393]. У багатьох розуміннях це був найкращий можливий результат: перемога Суареса запевнила консерваторів (багато з яких голосували за нього), що різкого повороту вліво не буде, тоді як відсутність чіткої більшості зобов’язувала його працювати з депутатами лівого ухилу, які розділяли відповідальність за нову конституцію, що її мали підготувати нові збори.

Конституція (як і очікувалося, її ухвалили на другому референдумі в грудні 1978 року) у багатьох аспектах була цілком звичайною. Іспанія мала бути парламентською монархією; офіційної релігії не передбачалося (хоча церква й отримала прораховану поступку в тому, що католицизм визнавався «суспільною дійсністю»); виборчий вік знижували до вісімнадцяти років; а смертну кару скасовували. Що стало найбільшою зміною порівняно з нещодавнім минулим, то це те, що збори вписали в нове іспанське законодавство право на автономію для історичних регіонів країни, зокрема Каталонії та Країни Басків.

Стаття друга Конституції підтверджувала «нерозривну єдність Іспанської держави, спільної та неподільної батьківщини всіх іспанців», але також визнавала й гарантувала «право на автономію для національностей і регіонів, які були її частиною, та солідарність між ними». Подальші статути про автономію визнавали давній факт мовного розмаїття та регіональних розбіжностей у межах Іспанської держави, яка дотепер була гіперцентралізованою; а також, зокрема, диспропорційне демографічне значення Каталонії та глибину прагнень щодо автономії як у Країні Басків, так і в Каталонії. Але те, що дали одним іспанцям, навряд чи можна було сховати від інших. Упродовж чотирьох років Іспанію мали розділити на сімнадцять самоврядних регіонів, у кожного з яких були б свої прапор та столиця. Не тільки каталонці й баски, але й галісійці, андалусці, жителі Канарських островів, Валенсії, Наварри й інших регіонів мали бути визнані окремими і самобутніми[394].

Водночас, за новою Конституцією, Мадрид залишав за собою монополію на оборону, правосуддя й закордонні справи, а для баскських націоналістів це було особливо неприйнятним компромісом. Як ми пам’ятаємо, ЕТА навмисне посилила свої насильницькі акції та вбивства в ті місяці, коли обговорювали нову Конституцію. Об’єктами її нападів були поліцейські й солдати — так ЕТА сподівалася спровокувати уряд на зворотну реакцію та зірвати демократичний процес, який дедалі більше загрожував послабити платформу екстремістів.

У 1981 році вони могли досягнути успіху. 29 січня, коли економічне невдоволення сягнуло апогею (про це йтиметься нижче), а Каталонія, Країна Басків, Галісія та Андалусія почали сепаратистські експерименти у своєму самоврядуванні, його власна партія, обурена не так поразками Суареса (на загальнонаціональних виборах за нової Конституції в 1979 році СДЦ здобув чергову перемогу), як досягненнями й автократичним стилем керівництва, змусила Суареса піти у відставку. Перш ніж інший політик із СДЦ Кальво Сотело встиг посісти на його місце, у баскських провінціях вибухнув загальний страйк. Критикам з правого флангу здавалося, що Іспанія некерована і перебуває на межі розпаду.

23 лютого полковник-лейтенант Антоніо Техеро Моліна із Цивільної гвардії захопив парламент. Змовившись із ним, генерал Хайме Міланс дель Боск, командувач військового округу у Валенсії, оголосив надзвичайний стан і закликав короля розпустити парламент та встановити військовий уряд. Хоча з позиції сьогодення дії Техеро й Міланса дель Боска здаються бутафорськими і некомпетентними, традиція та прецедент, безумовно, були на їхньому боці. Ба більше, сам парламент, різні політичні партії та їхні прихильники мало як могли запобігти військовому перевороту, а кому симпатизувала сама армія, було взагалі незрозуміло[395].

Результат цих подій та хід подальшої історії Іспанії визначив король Хуан Карлос І. Він навідріз відмовився виконувати вимоги змовників і виступив по телебаченню з промовою, в якій категорично встав на захист Конституції та недвозначно ідентифікував себе й монархію з новою демократичною більшістю країни. Обидві сторони, очевидно, були рівною мірою заскочені сміливістю молодого короля, який до того часу жив у тіні власного призначення покійним диктатором; але його доля була безповоротно пов’язана з парламентським урядуванням. За браком інституції чи символу, навколо яких можна було об’єднати зусилля, більшість тих поліцейських, солдатів й інших прихильників старого режиму облишили мрії про повстання чи реституцію та зосередилися на підтримці Народного альянсу Мануеля Фраґи — новоствореної партії, метою якої була боротьба з «найбільш небезпечними ворогами Іспанії — комунізмом і сепаратизмом», але законними методами.

Те, що Техеро знеславив ідею своєї боротьби[396], спочатку надало парламенту можливість урізати військовий бюджет й ухвалити давноочікуваний закон про легалізацію розлучень. Але на більшість членів СДЦ дедалі сильніше тиснула, з одного боку, клерикальна й націоналістична правиця, якій не подобалася швидкість змін і яку хвилювала регіональна автономія та кривдило ослаблення публічної моралі в новій Іспанії, та, з іншого боку, соціалістична лівиця, яка почала заявляти про себе. Остання була відкрита до компромісів щодо конституційних питань, але налаштована радикально стосовно подрібненого робітничого руху в країні та зростання кількості безробітних.

Як і в Португалії, політичні перетворення відбувалися у складний економічний період. Відповідальними за це значною мірою були останні уряди франкістської доби, які в 1970–1976 роках намагалися завоювати популярність, збільшуючи державні витрати та кількість робочих місць у державному секторі, надаючи пільги на оплату електроенергії, стримуючи ціни, попри зростання зарплат, і мало думаючи про віддалене майбутнє. До 1977 року почали проявлятися наслідки такої недбалості: у червні того року, коли відбувалися загальнонаціональні вибори, інфляція становила 26% на рік, державна скарбниця (і так давно виснажена регресивним податковим режимом Франко) спорожніла, а безробіття почало тривале зростання. За деякими підрахунками, упродовж 1973‒1982 років країна втратила 1,8 мільйона робочих місць[397].

Як і в часи Республіки 1930-х років, що проіснувала зовсім недовго, Іспанія будувала демократію всупереч економічній рецесії, і багато хто говорив про те, що країна піде шляхом Аргентини, де індексовані зарплати й субсидоване ціноутворення призвели до гіперінфляції. Те, що цього вдалося уникнути, — значною мірою заслуга підписантів так званих Пактів Монклоа в жовтні 1977 року, перших із низки узгоджених між політиками, представниками робітників та роботодавцями домовленостей, у яких вони затвердили розпочати широкі реформи — девальвацію валюти, розробку дохідної політики, контроль над урядовими витратами та структурні реформи в роздутому й марнотратному державному секторі.

Пакти Монклоа й подальші домовленості (останню з яких підписали в 1984 році) не створили дива. Частково через другу нафтову кризу в країні весь час загострювалася криза платіжного балансу; багато маленьких фірм припинили своє існування, а безробіття й водночас інфляція зростали, що призвело до хвилі страйків і гострого протистояння між профспілками лівого ухилу та Комуністичною партією, які не хотіли більше ділити відповідальність за соціальну ціну демократичних перетворень. Але без Пактів ці труднощі та їхні суспільні наслідки майже напевно були б ще гірші.

На виборах у жовтні 1982 року, на піку економічних труднощів, Соціалістична партія перемогла з абсолютною перевагою в парламенті, а Феліпе Ґонсалес став прем’єр-міністром і перебував на цій посаді впродовж подальших чотирнадцяти років. СДЦ Суареса, який здійснив перехід від франкізму до демократії, був практично усунений з парламенту, отримавши лише два місця. Комуністична партія здобула чотири мандати: це була ганебна поразка, яка спричинила відставку Сантьяґо Каррільйо. Відтоді іспанська політика відтворювала тенденції інших країн Західної Європи, хитаючись від ліво- до правоцентризму, у її випадку представленого Народним альянсом Фраґи (у 1989 році перейменований на Народну партію), який несподівано здобув 26,5% голосів.

Кампанія Соціалістичної партії спиралася на популістську й антикапіталістичну програму, а серед її обіцянок були збереження робочих місць і зарплат робітників та вихід Іспанії з НАТО. Утім, опинившись при владі, Ґонсалес продовжив політику економічної ощадливості, розпочав модернізацію (а пізніше — прогресивну приватизацію) іспанської промисловості й послуг, а в 1986 році спантеличив своїх власних прихильників на референдумі щодо членства в НАТО, яке він тепер підтримував[398].

Такі зміни напрямку не сприяли порозумінню Ґонсалеса із традиційними соціалістами, чию партію він тепер вів геть від її давньої марксистської місії[399]. Але для політика, якого переважно підтримували чоловіки та жінки, надто молоді, щоб пам’ятати Громадянську війну, і відкрито задекларована мета якого полягала в подоланні іспанської відсталості (так званого atraso, або «відставання», про яке часто дискутували і від якого півострів потерпав з кінця Золотої доби), стара ідеологічна лівиця була частиною проблеми, а не рішення. Відповідно до бачення Ґонсалеса, майбутнє Іспанії було не в соціалізмі, а в Європі. 1 січня 1986 року Іспанія разом із Португалією стали повноправними членами Європейської спільноти.

Перехід європейського Середземномор’я до демократії був найбільш дивовижним та неочікуваним поворотом цієї доби. На початку 1980-х років в Іспанії, Португалії та Греції не лише відбулося мирне навернення в парламентську демократію — в усіх трьох країнах місцеві соціалістичні партії, лише за кілька років до того підпільні й показово антикапіталістичні організації, тепер стали головною політичною силою, яка, по суті, урядувала з центру. Режими Салазара та Франко зникли не тільки з владних кабінетів, але й з пам’яті, тоді як нове покоління політиків змагалося за прихильність молодого, «сучасного» електорату.

На це було декілька причин. Одна, про яку ми вже згадували, полягала в тому, що, зокрема, в Іспанії сильно відставала політична держава, а не суспільство загалом. Економічний розвиток, який відбувався в останнє десятиліття правління Франко, та великомасштабна соціальна й географічна мобільність, до якої він призвів, означали, що щоденне життя й очікування іспанців змінилися значно більше, ніж собі уявляли сторонні спостерігачі, які все ще дивилися на країну крізь призму 1936–1956 років. Молоді європейського Середземномор’я було нескладно призвичаїтися до суспільних укладів, з якими північніше всі були давно знайомі; навпаки, вони так і робили ще до політичних революцій. Їм кортіло позбутися обмежень попередньої доби, і вони не приховували скепсису щодо політичної риторики лівиці чи правиці, а старі прихильності їх не цікавили. Ті, хто в посттрансформаційні роки відвідував Лісабон або Мадрид, постійно дивувалися відсутності будь-яких згадок про нещодавнє минуле — чи то в політиці, чи то в культурі[400].

Те, що 1930-ті незабаром мали втратити актуальність, пророче зобразив Ален Рене в «La Guerre Est Finie» («Війна закінчилася») — сумному елегійному фільмі 1966 року, в якому іспанський комуніст-емігрант Дієго (у виконанні незрівняного Іва Монтана) таємно приїжджає з Парижа до Мадрида, відважно провозить революційну літературу та плани щодо «робітничого повстання», яке, він знає, ніколи не відбудеться. «Хіба ви не розумієте? — намагається він пояснити своїм партійним наглядачам у Парижі, які мріють про відновлення надій 1936 року. — Іспанія стала ліричним прихистком лівиці, міфом ветеранів минулих воєн. Тим часом до Іспанії щороку приїжджають у відпустку 14 мільйонів туристів. Реальність світу проти нас». Невипадково сценарій до фільму написав Хорхе Семпрун, який упродовж багатьох років сам був активним іспанським комуністом, доки не вийшов з партії, розчарований її ностальгійною зашореністю.

До початку вісімдесятих небажання молодих іспанців зациклюватися на нещодавньому минулому не викликало сумнівів і виявлялося, зокрема, в показовому відкиданні старого кодексу публічної поведінки: у мові, в одязі й особливо в сексуальних звичаях. Популярні фільми Педро Альмодовара створюють щось на кшталт соромливого зворотного відображення п’ятдесяти років затхлого авторитаризму, дурманне втілення нових контркультурних практик. Ці стрічки містять хитрий екзистенційний поворот навколо обраної тематики, а йдеться в них зазвичай про збентежених молодих жінок у сексуально наелектризованій обстановці. У кінофільмі «Pepi, Luci, Bom y otras chicas del montón» («Пепі, Люсі, Бом та інші дівчата», 1980), який вийшов лише через три роки після перших демократичних виборів у країні, персонажі багатозначно сміються над «загальними ерекціями»[401] та «війною еротизму, яка нас поглинає».

Через два роки у фільмі «Laberinto de pasiones» («Лабіринти пристрастей») терористи та німфомани перекидаються еротичними дотепами, обговорюючи, чи важливіші їхні «маленькі мокрі справи», аніж «майбутнє країни». З кожним фільмом антураж стає ще пишнішим, а міські локації дедалі більш витонченими. У 1988 році у фільмі «Mujeres al borde de un ataque de nervios» («Жінки на межі нервового зриву») Альмодовар зміг досягнути переконливого кінематографічного втілення гарячкового та соромливого сучасного суспільства, яке відчайдушно намагається надолужити втрачений час[402].

Ще більша іронія полягає в тому, що ці зміни стали можливими не завдяки культурним або політичним радикалам та реформаторам, а завдяки консервативним державним діячам, які самі походили зі старого режиму. Константінос Караманліс, Антоніу де Спінола та Адольфо Суарес, як і за кілька років до того Михайло Горбачов, — усіх їх створила система, яку вони допомагали зруйнувати. Щоправда, Караманліс за режиму полковників перебував в еміграції; але він, як і решта, був затятим вузьколобим націоналістом — ба більше, він безпосередньо відповідав за фальсифікацію виборів у Греції 1961 року, які відіграли центральну роль у дискредитації післявоєнної системи та привели армію до влади.

Але цим людям довіряли їхні виборці. Саме це і дозволило їм демонтувати ті авторитарні інститути, яким вони колись вірно служили. Їм на зміну прийшли соціалісти — Суареш, Ґонсалес, Папандреу, — які переконливо запевнили своїх прихильників у непохитному радикалізмі, водночас ідучи на помірковані та часто непопулярні економічні кроки, до яких їх змушували обставини. За словами одного відомого іспанського експерта, задля перетворень «франкісти мусили вдати, що вони ніколи не були франкістами, а ліві кон’юнктурники — що вони й далі віддані лівим принципам»[403].

Таким чином, обставини часу змусили багатьох буквально за один день зректися давніх принципів і позицій. Знайомий душок розсудливо порушених обіцянок та зручно змінених спогадів у ті роки, який просякнув публічне життя Середземномор’я, певною мірою пояснює скепсис й аполітичність, притаманні новому поколінню в усіх трьох країнах. Але тих, хто вірно та невідступно продовжував виконувати старі обов’язки, від комуністів до фалангістів, події виштовхували на узбіччя. Постійність не могла замінити актуальності.

Зрештою, Іспанія, Португалія та Греція змогли майже без зусиль увійти або повернутися до «Заходу», незважаючи на ту політичну ізоляцію, яку вони самі для себе створили, тому що їхня зовнішня політика завжди була сумісною — навіть узгодженою — з політикою держав НАТО чи ЄЕС. Інститути «холодної війни», не кажучи вже про спільні антикомуністичні позиції, сприяли розширенню комунікації та співпраці між плюралістичними демократіями й військовими та церковними диктатурами. Після багатьох років зустрічей, переговорів, планування або просто залагодження різних справ із невиборними лідерами країн Середземномор’я північні американці та західні європейці давно перестали голосно обурюватися внутрішньою ситуацією в Мадриді, Афінах і Лісабоні.

Для більшості спостерігачів, зокрема багатьох критиків усередині цих країн, непривабливі режими Південної Європи були не так морально неспроможні, як інституційно застарілі. І, звичайно, їхні економіки, по суті, були подібні до інших західних держав та вже добре інтегровані в міжнародні ринки грошей, товарів і робочої сили. Навіть Португалія за Салазара була впізнаваною частиною міжнародної капіталістичної системи, хоч і не без проблем. Новоутворений середній клас, особливо в Іспанії, у своїх прагненнях рівнявся на менеджерів, бізнесменів, інженерів, політиків і державних службовців із Франції, Італії чи Британії не менше, ніж у моді. Попри всю відсталість, суспільства європейського Середземномор’я вже належали до світу, до якого тепер прагнули приєднатися на рівних умовах, і відхід від авторитаризму лише посприяв цьому процесу. Їхні еліти, які раніше рішуче дивилися в минуле, тепер розвернули погляд на північ. Виявилося, що географія перемогла історію.

Упродовж 1973 і 1986 років Європейська спільнота пройшла крізь чергову хвилю активності та розширення, яку один історик назвав «низкою нерегулярних великих вибухів». Президент Франції Жорж Помпіду, якого смерть де Ґолля звільнила від тиску несхвалення з боку патрона і який, як ми пам’ятаємо, був вельми занепокоєний через стратегічні наслідки Нової східної політики Віллі Брандта, чітко дав зрозуміти, що він вітатиме членство Великої Британії у Європейській спільноті. У січні 1972 року в Брюсселі Спільнота схвалила приєднання до неї Британії, Ірландії, Данії та Норвегії, яке набуло чинності через рік.

Успішна заявка Британії на членство стала результатом роботи прем’єр-міністра, консерватора Едварда Гіта, єдиного британського політичного лідера з часів Другої світової війни, який недвозначно і палко підтримував те, щоб пов’язати долю своєї країни з її континентальними сусідами. Коли Лейбористська партія в 1974 році повернулася до влади та провела референдум щодо членства Британії в Спільноті, населення проголосувало «за» у співвідношенні 17,3 мільйона проти 8,4 мільйона. Але навіть Гіт не міг змусити британців, а особливо англійців, «почуватися» європейцями, і значна частина виборців і з правого, і з лівого політичного спектра продовжували сумніватися в перевагах буття «в Європі». Тим часом норвежці були абсолютно переконані, що їм краще бути окремо: на референдумі у вересні 1972 року 54% населення країни відкинули членство в Європейській спільноті й обрали натомість обмежену угоду щодо вільної торгівлі зі Спільнотою. Двадцять два роки по тому це рішення підтвердили під час голосування з майже ідентичними результатами[404].

Членство Британії в Спільноті в пізніші роки виявилося неоднозначним — прем’єр-міністерка Марґарет Тетчер висловлювалася проти нових проєктів дедалі тіснішого союзу та вимагала, щоб Британії відшкодували її «переплату» до спільного бюджету. Але в 1970-х у самого Лондона почалися проблеми, і, попри те, що членство призвело до цінової інфляції, Британія раділа тому, що є частиною торговельної зони, яка тепер забезпечувала одну третину внутрішніх інвестицій країни. Перші прямі вибори до нового Європейського парламенту відбулися в 1979 році (до того часу членів європейського законодавчого органу, який засідав у Страсбурзі, обирали відповідні національні парламенти), але викликали незначний інтерес серед населення. У Сполученому Королівстві очікувана явка була низькою — лише 31,6%. Але, з іншого боку, вона ніде не була особливо високою: у Франції не полінувалися проголосувати лише три виборці з п’яти, у Нідерландах — ще менше.

Приєднання до Європейської спільноти трьох країн «північного флангу» було порівняно безпроблемним і для нових, і для давніх членів. Ірландія була бідною, але крихітною, тоді як Данія і Велика Британія — заможними, а відповідно клали до спільного бюджету більше, ніж отримували. Як і наступний раунд розширення за рахунок заможних країн, коли в 1995 році Австрія, Швеція та Фінляндія приєдналися до на той час уже Європейського Союзу, нові члени збагатили і скарбницю, і реноме спільноти, що дедалі розросталась, водночас суттєво не збільшивши її витрати та не створюючи конкуренції з чинними членами щодо чутливих тем. Інша річ — новоприбулі з Півдня.

Греція, як і Ірландія, була маленькою та бідною, тож її сільське господарство не створювало загроз для французьких фермерів. Тож, незважаючи на деякі інституційні перешкоди (приміром, православна церква мала офіційний та впливовий статус, а громадянські шлюби не були заборонені до 1992 року) проти її вступу, який, зокрема, відстоював президент Франції Жискар д’Естен, потужних аргументів не було. Але коли йшлося про Португалію та (особливо) Іспанію, французи чинили жорсткий опір. Вино, оливкову олію, фрукти й інші фермерські продукти набагато дешевше виготовляти і продавати на півдні Піренеїв; якби Іспанія та Португалія приєдналися до спільного європейського ринку на рівних умовах, іберійські фермери могли б скласти французьким виробникам потужну конкуренцію.

Тож Португалії та Іспанії знадобилося дев’ять років, щоб вступити у Європейську спільноту (тоді як заявку Греції задовольнили за менш ніж шість), і за цей час імідж Франції серед населення цих країн, зазвичай позитивний на Іберійському півострові, стрімко погіршився: до 1983 року, коли дві третини гострих раундів переговорів уже було позаду, тільки 39% іспанців «позитивно» ставилися до Франції — несприятливий початок для їхнього спільного майбутнього. Почасти проблема полягала в тому, що вступ середземноморських держав до Європейської спільноти тягнув за собою не лише компенсацію для Парижа у вигляді подальшого збільшення дотацій французьким фермерам з бюджету Спільноти; Іспанія, Португалія та Греція разом додатково ввели до Спільноти 58 мільйонів населення, більша частина якого була бідною, а отже, могла претендувати на різноманітні програми й пільги, які фондував Брюссель[405].

Справді, після розширення за рахунок трьох бідних аграрних країн спільна сільськогосподарська політика отримала новий важкий тягар, а Франція перестала бути її головним бенефіціаром. Після різноманітних кропітких переговорів та угод французам компенсували їхні «втрати». Відповідно, нові члени отримали компенсацію за власні незручності та за довгий «перехідний період», який Франція змогла нав’язати, перш ніж дозволити їм експорт до Європи на рівних умовах. «Інтегровані середземноморські програми», які, по суті, були програмами регіональних субсидій, отримали Іспанія та Португалія після їхнього вступу до Європейської спільноти у 1986 році, але грекам у 1981 році цього не пропонували. Завдяки погрозам вивести Грецію зі Спільноти у разі відмови Андреас Папандреу домігся поширення програм і на Грецію[406]!

Отож саме в ті роки Європейська комісія набула свого невтішного іміджу як чогось на кшталт інституціалізованого ринку худоби, де країни продавали політичні союзи за матеріальну винагороду. А винагорода була справжньою. Іспанці й португальці непогано заробили на «Європі» (хоча й не так добре, як Франція), а іспанські переговірники розвинули надзвичайні вміння щодо просування й забезпечення фінансових інтересів країни. Але найбільше виграли саме Афіни: незважаючи на те, що у вісімдесяті Греція спочатку відставала від решти Спільноти (а в 1990 році замість Португалії стала найбіднішим її членом), вона отримала багато переваг від членства.

Насправді саме завдяки тому, що Греція була такою бідною (до 1990 року половина найбідніших регіонів Європейської спільноти були грецькими), вона мала такий успіх. Для Афін членство у Європейській спільноті було рівнозначним другому Плану Маршалла: тільки в 1985–1989 роках Греція отримала з фондів Спільноти 7,9 мільярда доларів — у пропорції більше, ніж будь-яка інша країна. Доки в черзі не було інших бідних країн, головні держави-платники Спільноти, зокрема Західна Німеччина, могли подужати такий ступінь перерозподіленої щедрості — ціну згоди Греції з рішеннями Спільноти. Але через затратне об’єднання Німеччини та перспективу приєднання нової плеяди нужденних країн-кандидатів зі Східної Європи прецедент щедрості, що мав місце в роки приєднання середземноморських країн, як ми побачимо далі, виявиться обтяжливим і неоднозначним.

Що більшою ставала Європейська спільнота, то складніше було давати їй раду. Через вимогу одностайності в міжурядовій Раді міністрів відбувалися безкінечні дебати. На ухвалення рішень могли піти роки — для того щоб у кабінетах Ради народилася одна директива щодо визначення та регламентації мінеральної води, знадобилося одинадцять років. Треба було щось робити. Уже давно існував консенсус, що європейський «проєкт» потребує формулювання мети та вливання енергії: конференція в Гаазі, яка відбулася в 1969 році, була першою з низки зустрічей, покликаних «перезапустити» Європу, а особиста дружба між президентом Франції Валері Жискаром д’Естеном і канцлером Німеччини Шмідтом у 1975–1981 роках сприяла цьому порядку денному.

Але легше було просуватися вперед шляхом негативної економічної інтеграції (скасовувати тарифи й торговельні обмеження, надавати субсидії біднішим регіонам і секторам), ніж домовитися щодо цілеспрямованих критеріїв, які потребували позитивних політичних дій. Причина була доволі проста. Поки було достатньо готівки, економічну співпрацю можна було представити як чисту вигоду для всіх сторін; тоді як будь-який політичний крок у напрямку європейської інтеграції чи координації опосередковано загрожував національній автономії та обмежував політичну ініціативу всередині держав. Зміни могли відбуватися лише тоді, коли впливові лідери найпотужніших держав із власних причин домовлялися співпрацювати заради якоїсь спільної мети.

Отож першу систему валютної співпраці, «валютну змію», запровадили Віллі Брандт і Жорж Помпіду; Гельмут Шмідт і Жискар д’Естен перетворили її на Європейську валютну систему (ЄВС); а їхні наступники Гельмут Коль і Франсуа Міттеран стали натхненниками Маастрихтського договору 1992 року, яким було засновано Європейський Союз (ЄС). Жискар і Шмідт також придумали «дипломатію самітів» як спосіб обійти затримки громіздкої наднаціональної бюрократії в Брюсселі: то було ще одне нагадування про те, що, як і в минулому, франко-німецька співпраця — це необхідна передумова об’єднання Західної Європи.

Поштовхом для франко-німецьких дій у 1970-х були економічні занепокоєння. Європейська економіка зростала в кращому разі повільно, інфляція була хронічною, а непевність, яку породив колапс Бреттон-Вудської системи, означала, що курси валют хиткі та непередбачувані. Валютна змія, ЄВС та екю були чимось на кшталт другосортного рішення, оскільки це були регіональні, а не міжнародні домовленості, що періодично заміняли дойчмарку на долар як стабільну умовну валютну одиницю для європейських банкірів і ринків. Заміна національних валют на євро через декілька років, попри її руйнівні символічні наслідки, стала логічним наступним кроком. Тож остаточна поява єдиної європейської валюти була результатом прагматичних відповідей на економічні проблеми, а не прорахованим стратегічним кроком на шляху до наперед визначеної європейської мети.

Проте коли багато спостерігачів, зокрема до того часу скептично налаштовані соціальні демократи, переконалися, що економічного відновлення та процвітання неможливо досягнути лише на національному рівні, успішна валютна співпраця західноєвропейських держав неочікувано виявилася сходинкою до інших форм спільної дії. Оскільки жодна впливова група інтересів не висловлювала принципового заперечення, голови держав та урядів Спільноти в 1983 році підписали Урочисту декларацію, в якій зобов’язалися в майбутньому заснувати Європейський Союз. Точніші обриси такого Союзу пізніше були визначені під час переговорів щодо Єдиного європейського акта (ЄЄА), який був ухвалений Європейською радою в грудні 1985 року та набув чинності в липні 1987-го.

ЄЄА став першим значущим переглядом первісного Римського договору. Стаття перша доволі чітко проголошувала, що «Європейські спільноти та європейська політична співпраця мусять поставити собі за мету спільно сприяти досягненню конкретного прогресу в питанні європейської єдності». І лише замінивши «Спільноту» на «Союз» лідери дванадцяти держав-членів загалом зробили рішучий крок уперед. Але підписанти уникнули або відклали на потім усі справді суперечливі питання, зокрема збільшення тягаря сільськогосподарського бюджету Союзу. Вони також обережно обійшли ніякову відсутність спільної європейської оборонної та міжнародної політики. На піку «нової “холодної війни”» 1980-х років і напередодні визначальних подій, які розгорталися за декілька десятків кілометрів східніше, держави — члени Європейського Союзу були рішуче зосереджені на внутрішніх питаннях, які досі насамперед полягали в спільному ринку, нехай і такому, що охоплював понад 300 мільйонів осіб.

Однак вони таки погодилися цілеспрямовано просуватися в бік по-справжньому єдиного ринку товарів і робочої сили (який був створений у 1992 році) та прийняти систему «голосування кваліфікованою більшістю» в процесі ухвалення рішень у Союзі — під «кваліфікованою» мається на увазі, що більші країни (зокрема Британія та Франція) наполягали, що зберігатимуть право ветувати пропозиції, які вважатимуть шкідливими для їхніх національних інтересів. Це були справжні зміни, і їх можна було погодити, адже до єдиного ринку схвально ставилися всі, від Марґарет Тетчер до «Зелених», хоча й із цілком різних причин. Ці зміни сприяли та водночас були провісниками справжньої економічної інтеграції, яка відбулася наступного десятиліття.

Відхід від системи національних вето в Європейській раді був неминучим, якщо рішення мала ухвалювати дедалі більш громіздка спільнота держав, яка лише за тринадцять років збільшилася вдвічі й уже очікувала заявки на членство від Швеції, Австрії та інших кандидатів. Що більше їх ставало, то більш привабливим — та певним чином «неминучим» — ставав майбутній Європейський Союз для тих, хто ще залишався ззовні. Однак для громадян його держав-членів найважливішою тогочасною рисою Європейського Союзу було не те, яким чином ним керували (у цьому питанні більшість його населення залишалися цілковитими невігласами), як і не проєкти тіснішої інтеграції з боку його лідерів, а кількість грошей, яка проходила через його скарбницю, і те, як ці гроші розподілялися.

Первісний Римський договір передбачав лише одну інстанцію, яка мала чітке завдання визначати регіони в межах її держав-членів, які потребували допомоги, а потім виділяти їм спільні кошти — через Європейський інвестиційний банк, утворений за наполяганням Італії. Але в наступному поколінні регіональні дотації у формі грошових субсидій, прямої допомоги, фондів для нових підприємств та інші заходи сприяння інвестиціям були основним джерелом зростання бюджету в Брюсселі та найвпливовішим важелем у розпорядженні Спільноти.

Причиною цього було поєднання регіональної політики всередині окремих держав-членів та зростання економічних розбіжностей між самими державами. У перші післявоєнні роки європейські держави залишалися унітарними, керованими з центру. Місцевому різноманіттю чи традиціям у них надавали обмаль значення. Наявність місцевої влади в регіонах визнала тільки нова італійська Конституція 1948 року; і навіть так обмежене місцеве самоврядування, яке вона проголошувала, існувало лише на папері впродовж чверті століття. Але саме тоді, коли місцеві вимоги автономії стали серйозним фактором у внутрішніх політичних розрахунках у всій Європі, Європейська спільнота із власних міркувань запровадила систему регіональних фондів, якій у 1975 році поклав початок Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР).

З погляду брюссельських бюрократів ЄФРР та інші так звані структурні фонди мали дві мети. Одна полягала в розв’язанні проблеми економічної відсталості й нерівності всередині Спільноти, де, як дуже чітко проголошував Єдиний європейський акт, усе ще домінувала післявоєнна культура «зростання». З кожною новою хвилею розширення з’являлися нові нерівності, які потребували уваги й компенсування заради успіху економічної інтеграції. Італійське Меццоджорно більше не було, як колись єдиним бідним осередком — більша частина Ірландії; частини Великої Британії (Північна Ірландія, Уельс, Шотландія та північ і захід Англії); більшість регіонів Греції та Португалії; Південна, Центральна та Північно-Західна Іспанія — усі вони були бідні й потребували значних субсидій та перерозподілу центральної допомоги, щоб колись мати змогу зрівнятися з іншими.

У 1982 році, якщо за середній дохід у Європейській спільноті взяти 100, у Данії, її найзаможнішому члені, він становив 126, у Греції — лише 44. До 1989 року ВВП на душу населення в Данії все ще був удвічі вищий, ніж у Португалії (у США різниця між багатими і бідними штатами становила тільки дві третини розбіжності між Данією та Грецією). А це були середні показники по країнах — регіональні відмінності були ще глибші. Навіть у багатих країнах були регіони, які могли претендувати на допомогу: коли в середині 1990-х років Швеція та Фінляндія приєдналися до Союзу, їхні арктичні регіони, малонаселені й повністю залежні від грантів на утримання та інших субсидій від Стокгольма й Гельсінкі, тепер теж могли претендувати на допомогу Брюсселя. Брюссельські установи витратили великі суми грошей на те, щоб виправити географічні та ринкові обставини, від яких залежали іспанська Галісія чи шведський Вестерботтен: це надавало їм беззаперечні переваги, але водночас у процесі створювало дорогі, громіздкі та часом корумповані місцеві бюрократії[407].

Другою метою неймовірно дорогих європейських проєктів регіональної підтримки (під кінець століття різноманітні «структурні» фонди загалом з’їдали 35% усіх видатків ЄС) було надати можливість Європейській комісії в Брюсселі безпосередньо співпрацювати з регіональними групами інтересів усередині держав-членів в обхід непривітних центральних урядів. Ця стратегія виявилася дуже успішною. З кінця 1960-х регіональні настрої стали всюди покращуватись (у деяких випадках — знову). Активісти організації Quondam у 1968 році, підміняючи любов до регіону політичною догмою, тепер намагалися відродити та використовувати в Південно-Західній Франції давню окситанську мову. Як і їхні однодумці-активісти в Бретані, вони знайшли спільну мову з каталонськими і баскськими сепаратистами, шотландськими і фламандськими націоналістами, північноіталійськими прихильниками відокремлення та багатьма іншими, і всі вони однаково обурювалися «безладдям» Мадрида, Парижа, Лондона чи Рима відповідно.

Нова політика в регіонах стосувалася багатьох дотичних підкатегорій — історичної, мовної, релігійної; прагнення автономії, самоврядування чи навіть повної національної незалежності, — але загалом була розподілена між багатими провінціями, які ображалися на те, що мусять субсидувати нужденні регіони своєї країни та історично знедолені чи нові деіндустріалізовані зони, обурені браком уваги безвідповідальних національних політиків. До першої категорії належали Каталонія, Ломбардія, бельгійська Фландрія, західнонімецький Баден-Вюртемберг чи Баварія та регіон Рона-Альпи в Південно-Східній Франції (який до 1990 року разом з Іль-де-Франс забезпечував майже 40% ВВП Франції). Другу категорію репрезентували Андалусія, більша частина Шотландії, франкомовна Валлонія та багато інших.

Обидві категорії могли виграти від європейської регіональної політики. Багаті регіони на кшталт Каталонії чи Баден-Вюртембергу відкрили офіси в Брюсселі й навчилися лобіювати свої інтереси. Наприклад, задля того, щоб отримати інвестиції або щоб політика великої Спільноти надавала переваги місцевим, а не національним інститутам. Політичні представники регіонів, яким пощастило менше, так само швидко навчилися здобувати гранти та допомогу з Брюсселя: це давало їм змогу збільшувати свою популярність на місцях — і відповідно чинити тиск на поступливу владу в Дубліні чи Лондоні, щоб вони заохочували й навіть доповнювали щедроти Брюсселя. Такий стан справ улаштовував усіх: з європейських скарбниць могли текти мільйони на підтримку туризму на малонаселеному заході Ірландії чи на податкове стимулювання, щоб привернути увагу інвесторів до сфер хронічного безробіття в Лотарингії або Глазго. Але отримувачі цих вигод ставали вірними «європейцями», лише коли усвідомлювали власний інтерес. Ірландія завдяки цьому замінила або оновила велику частину застарілої транспортної інфраструктури й каналізації, і серед бідніших периферійних держав-членів так робила не лише вона[408].

ЄЄА розширив владу Спільноти в багатьох сферах (зокрема довкілля, ринок праці, місцеві проєкти досліджень та розвитку), в які ЄС раніше не була залучена і які вимагали виплат брюссельських коштів безпосередньо місцевим установам. Ця громіздка «регіоналізація» Європи була забюрократизованою та коштовною. Один маленький приклад, що вартий ста: італійський регіон Альто-Адідже / Південний Тіроль, на північному кордоні країни з Австрією, у 1975 році Брюссель офіційно класифікував як «гористий» (безпретензійне твердження); через тринадцять років його офіційно проголосили на понад 90% «сільським» (не менш очевидна для будь-якого випадкового мандрівника характеристика), або, на брюссельському жаргоні, «зоною цілі 5-б». У такому подвійному статусі Альто-Адідже міг претендувати на фонди захисту довкілля, гранти на підтримку сільського господарства, гранти на покращення професійної освіти, гранти на заохочення традиційного ремісництва та гранти на покращення житлових умов, щоб втримати населення.

Відповідно, між 1993 та 1999 роками крихітний Альто-Адідже загалом отримав 96 мільйонів екю (за курсом 2005 року в євро це була б приблизно така сама сума). У так званий «Третій період» європейських структурних фондів, запланований на 2000–2006 роки, регіон мав отримати у своє розпорядження ще 57 мільйонів євро. Згідно з «Ціллю 2» ці кошти мали бути виплачені лише на користь 83 тисяч жителів «винятково» гористих або «сільських» зон. З 1990 року один відділ місцевого уряду в Больцано, столиці провінції, опікувався лише тим, що навчав місцевих мешканців отримувати переваги від «Європи» та європейських ресурсів. З 1995 року регіон також мав представництво в Брюсселі (яке він ділив із сусіднім італійським регіоном Трентіно й австрійським регіоном Тіроль). Офіційний вебсайт регіону Больцано (доступний італійською, німецькою, англійською, французькою та ладіно, варіантом швейцарського ретороманського діалекту) є палко проєвропейським — ще б пак.

Як наслідок, у Південному Тіролі та інших місцях інтеграція континенту «знизу вгору», як наполягали прихильники такої політики, здавалося, справді була успішною, нехай і дорогою. Коли в 1985 році було засновано «Раду [пізніше — Асамблею] європейських регіонів», її членами вже були 107 регіонів, а пізніше приєдналося ще більше. Почало справді формуватися щось на кшталт об’єднаної Європи. Регіоналізм, який колись обходив лише жменьку мовних рецидивістів чи ностальгійних фольклористів, тепер отримав альтернативну, «субнаціональну» ідентичність: він заступав саму націю і при цьому все одно був законним, оскільки його санкціонував офіційний дозвіл Брюсселя й навіть — хоч і з меншим ентузіазмом — національних столиць.

Населення цієї дедалі більш різнорідної Спільноти, громадяни якої тепер декларували численні виборчі прихильності різного культурного резонансу та щоденного значення, були, можливо, менш однозначно «італійцями», «британцями» чи «іспанцями», ніж у минулі десятиліття; але при цьому вони не обов’язково почувалися більшими «європейцями», попри постійне поширення «європейських» марок, виборів й інституцій. Бурхливе збільшення кількості установ, засобів масової інформації, інституцій, представників та фондів дало багато користі, але не викликало великої любові. Однією з причин цього, можливо, був власне надмір офіційних установ, які відповідали за розподілення та контроль використання європейських щедрот: і так складний механізм сучасного державного уряду разом з міністерствами, комісіями та директоратами тепер подвоювався й навіть потроювався згори (з Брюсселя) і знизу (з рівня провінцій або регіонів).

Наслідком була не лише бюрократія небачених масштабів, а й корупція, яку стимулював і заохочував сам лише обсяг доступного фінансування, значна частина якого була пов’язана з перебільшенням чи навіть вигадуванням місцевих потреб і таким чином мало не створювала умови для корупційних зловживань на місцях. Такі порушення залишалися невидимими для брюссельських бюрократів, але вони загрожували дискредитацією всієї ініціативи в очах навіть тих, хто нею користувався. У ті роки власні досягнення «Європи», що й так потерпала від сприйняття її як політики, котру творять далекі державні службовці, яких ніхто не обирав, і рясних чуток про те, як політики наживаються та гріють руки, обернулися проти неї.

Знайомі недоліки місцевої політики — клієнтелізм, корупція, маніпуляції, — які держави з кращим урядуванням начебто давно подолали, знову оприявнилися в континентальному масштабі. Національні політики розважливо перекинули публічну відповідальність за «євроскандали», що інколи вибухали, на плечі невидимого класу невиборних «єврократів», погана репутація яких не мала політичної ціни. Тим часом роздутий бюджет Спільноти боронили його реципієнти й адвокати в ім’я міжнаціональної «гармонізації» чи законної компенсації (а наповнювали нібито бездонні кошти Спільноти).

Іншими словами, «Європа», як радісно переконували її уїдливі критики, особливо в Британії, починала становити істотну «моральну загрозу». Процес подолання роз’єднаності континенту суто технічними засобами, що тривав десятиліттями, здавався явно політичним і водночас не мав обґрунтованої легітимності традиційного політичного проєкту, який утілює обраний та знайомий політичний клас. Тією мірою, якою «Європа» мала визначену мету, її економічна стратегія все ще ґрунтувалася на розрахунках й амбіціях 1950-х. Що ж до її політики, то впевнений і нав’язливий тон виступів Європейської комісії — як і авторитетність та розгорнуті чекові книжки, з якими європейські експерти з’являлися в далеких регіонах, — видавали стиль урядування, що був міцно закорінений у розквіті соціал-демократії на початку 1960-х.

Попри всі похвальні зусилля, що мали подолати недосконалості національного політичного розрахунку, чоловіки та жінки, які будували «Європу» в 1970‒1980-х роках, залишалися надзвичайно провінційними. Їхнє найбільше тогочасне транснаціональне досягнення, Шенгенська угода, підписана в червні 1985 року, — красномовний і показовий приклад цього. За її умовами Франція, Західна Німеччина та країни Бенілюксу погодилися скасувати їхні кордони й увести спільний режим паспортного контролю. Відтоді в’їхати з Німеччини до Франції було б так само легко, як і пересуватися між, скажімо, Бельгією та Нідерландами, де це вже давно не було проблемою.

Але підписанти Шенгенської угоди мали зобов’язатися запровадити натомість суворіший візовий і митний режим між собою та країнами, які не належали до Шенгенської зони: якщо французи, наприклад, збиралися відкрити кордони для будь-кого, хто в’їжджав з Німеччини, вони мали бути певні, що самі німці застосували найвимогливіші критерії для в’їзду на їхніх пропускних пунктах. Отож, усуваючи внутрішні бар’єри між деякими державами — членами Європейської спільноти, Угода рішуче зміцнювала зовнішні кордони, які відділяли їх від сторонніх. Цивілізовані європейці справді могли долати кордони, але «варварів» треба було безкомпромісно тримати за їхніми межами[409].

Розділ 17 Новий реалізм

Кожній політично значущій революції передують зміни в інтелектуальному ландшафті. Європейські потрясіння 1980-х не стали винятком. Економічна криза початку 1970-х підірвала західноєвропейський оптимізм післявоєнних десятиліть, розколола традиційні політичні партії та поставила незвичні питання в центр публічних дискусій. Спосіб політичного мислення з обох боків «залізної завіси» рішуче відходив від непорушних ідейних звичаїв, які існували десятиліттями, — і з несподіваною швидкістю знаходив нові. На краще чи на гірше — народжувався новий реалізм.

Першою жертвою зміни настроїв був консенсус, що дотепер панував у післявоєнній державі, разом із неокейнсіанською економікою, яка визначала її інтелектуальні дискусії. Наприкінці 1970-х років європейська держава добробуту почала підраховувати ціну власного успіху. Післявоєнне покоління бебі-бумерів входило в середній вік, а урядова статистика вже попереджала про ціну його утримання на пенсії: ця проблема ставала ще ближчою на бюджетному горизонті завдяки поширеному зниженню пенсійного віку. Наприклад, серед західнонімецьких чоловіків у віці 60‒64 років у 1960-му 72% працювали на повну ставку; двадцять років по тому в цій віковій категорії все ще працювали лише 44% чоловіків. У Нідерландах їхня кількість зменшилась від 81 до 58%.

За декілька років найбільше за чисельністю покоління в задокументованій історії Європи мало припинити сплачувати податки до національної скарбниці й почати витягувати з неї гігантські суми — чи то у формі гарантованих державою пенсій, чи опосередковано, але з аналогічними наслідками, створюючи збільшений тиск на державне забезпечення медичних та соціальних послуг. Ба більше, це покоління мало найкращі в історії умови життя, тож можна було з великою часткою вірогідності очікувати, що воно проживе довше. До цього також додавалося зростання видатків на виплату допомоги у зв’язку з безробіттям, що станом на 1980 рік стало великою статтею бюджету в усіх західноєвропейських державах.

Ці поширені занепокоєння були небезпідставні. Післявоєнні держави добробуту спиралися на два неписані припущення: що економічне зростання та створення робочих місць (а отже, й державні прибутки) триматимуться на високому рівні 1950–1960-х років і що народжуваність значно перевищуватиме смертність, що, зі свого боку, забезпечуватиме постійну появу нових платників податків, які платитимуть пенсії своїм батькам, а також бабусям і дідусям. Тепер обидва припущення опинилися під питанням, але прорахунок щодо демографічної ситуації був серйознішим. Станом на початок 1980-х у Західній Європі народжуваність на рівні 2,1 дитини на одну жінку підтримувалася або була вищою тільки в Греції та Ірландії. У Західній Німеччині вона становила лише 1,4 дитини на одну жінку. В Італії рівень народжуваності був ще нижчий: тоді як у 1950 році 26,1% італійців (більше ніж кожен четвертий) були молодші за 14 років, до 1980 року ця цифра зменшилася до 20%, тобто до кожного п’ятого. До 1990 року таких стало тільки 15%, або майже кожен сьомий[410].

Тож здавалося, що за два десятиліття в заможній Західній Європі бракуватиме тих, хто зможе оплачувати рахунки, — і провина за це лежала на самій заможності разом із надійною контрацепцією та збільшенням кількості жінок, які працювали не вдома[411]. У результаті той, хто міг платити, мусив платити ще більше. У деяких країнах (зокрема у Франції) ціна пенсій і державного страхування вже стала важким тягарем для працедавців, а в часи хронічно високого безробіття це вже було серйозною обставиною. Водночас пряме навантаження на державну скарбницю створювало більш нагальну проблему: у відсотках від ВВП державний борг до середини 1980-х років сягнув безпрецедентно високого рівня (у випадку Італії — 85%). У Швеції до 1977 року третину національного продукту з’їдали соціальні видатки; покрити це бюджетне навантаження можна було лише через дефіцит або ж збільшивши податки для тих груп — працевлаштованих робітників, державних службовців і висококваліфікованих фахівців, — від яких до того часу залежав соціал-демократичний консенсус.

Із 1930-х років державна політика спиралася на «кейнсіанський» консенсус, який ніхто загалом не ставив під сумнів. Згідно з його логікою економічне планування, дефіцитне фінансування та повне працевлаштування були взаємодоповнювальними та, за своєю суттю, бажаними явищами. Критики такого підходу наводили два типи аргументів. Один полягав у тому, що масив соціальних послуг та забезпечення, до якого звикли західні європейці, просто неможливо було надавати далі. Згідно з другим — на якому особливо наголошували у Британії, де державна економіка хиталася від кризи до кризи впродовж майже всього післявоєнного періоду, — незалежно від того, можна надавати соціальні послуги чи ні, інтервенціоністська держава перешкоджає зростанню економіки.

Державу, як переконували критики, необхідно якнайдалі усунути від ринку товарів та послуг. Вона не повинна володіти засобами виробництва, надавати ресурси, створювати монополії або заохочувати до їхнього створення інших, а ще вона не має визначати ціни чи рівень прибутку. На думку цих «неолібералів», більшість послуг, які на той час забезпечувала держава — страхування, житло, пенсії, охорона здоров’я й освіта, — більш ефективно міг надавати приватний сектор, а оплачувати це могли б громадяни із власних доходів, якби їх більше не спрямовували (часом марно) до державної скарбниці. На думку одного з провідних представників лібералізму та ідей вільного ринку, австрійського економіста Фрідріха Гаєка, навіть країни з найкращим урядуванням не спроможні ефективно обробляти дані й творити на їхній основі якісну політику: вони викривлюють економічну інформацію вже тим, що її домагаються.

Це були не нові ідеї. Попереднє покоління до-кейнсіанських лібералів, вихованих на доктринах вільного ринку неокласичної економіки, вважали їх основною панацеєю. У пізніші часи вони були відомі знавцям робіт Гаєка та його американського послідовника Мілтона Фрідмана. Але після Депресії 1930-х років та буму попиту в 1950–1960-ті такі погляди зазвичай відкидали (принаймні в Європі) як політично короткозорі та економічно застарілі. Утім з 1973 року теоретики вільного ринку знову голосно і впевнено заявили про себе, звинувачуючи «великий уряд» і «мертву хватку» оподаткування та планування, якою він стримував національні спроможності й ініціативу, у хронічному економічному занепаді та супутніх проблемах. У багатьох країнах їхні риторичні прийоми були доволі переконливими для молодших виборців, які не пам’ятали згубних наслідків з власного досвіду таких підходів, коли вони вперше оволоділи розумами за п’ятдесят років до того. Але тільки в Британії політичні послідовники Гаєка та Фрідмана змогли дістати владу над державною політикою і здійснити радикальні перетворення в політичній культурі країни.

Чимала іронія полягає в тому, що з усіх країн це сталося саме в Британії, оскільки економіка Великої Британії, хоча й сильно зарегульована, була, напевно, найменш «плановою» серед усіх країн Європи. Уряд постійно здійснював маніпуляції щодо цінових механізмів і фінансових «сигналів»; але єдиним фактором у британській економіці, за яким стояла ідеологія, була низка націоналізацій, які розпочав після 1945 року уряд лейбористів. І навіть попри те, що пункт про «державну власність засобів виробництва, розповсюдження й обміну» (пункт IV Конституції 1918 року, підготовленої Лейбористською партією) залишився частиною партійної політики, мало хто з лідерів-лейбористів вважав його не просто формальністю (якщо на нього взагалі зважали).

Британська держава добробуту спиралася не на економічний «колективізм», а на універсальні соціальні інститути країни, які були тісно пов’язані з реформаційними зусиллями ліберальних сучасників Кейнса початку ХХ століття. Що важило для більшості британських виборців, прихильників як лівого, так і правого політичного флангу, то це не економічне планування чи державна власність, а безкоштовна медицина, безкоштовна державна освіта і пільговий проїзд у громадському транспорті. Ці послуги не були бездоганними (вартість утримання держави добробуту в Британії була нижчою, ніж в інших країнах, через недостатнє фінансування послуг, неадекватні державні пенсії та погані житлові умови), але всі сприймали їх як своє право. Хай як сильно неоліберальні критики засуджували ці соціальні блага як неефективні та низькоякісні, вони залишалися політично недоторканними.

Сучасна Консервативна партія від Вінстона Черчилля до Едварда Гіта прийняла британський «суспільний договір» майже з такою самою готовністю, як і кейнсіанські «соціалісти»-лейбористи, та впродовж багатьох років утілювала його із центристської позиції (зрештою, саме Черчилль ще в березні 1943 року зауважив, що «для будь-якого суспільства немає кращої інвестиції, ніж вкладати молоко в немовлят»). Коли в 1970 році Едвард Гіт зібрав у Селсдонському парку поблизу Лондона групу прихильників вільного ринку, щоб обговорити економічні стратегії для майбутнього консервативного уряду, то накликав на себе шквал глузливого осуду через коротке, але абсолютно неоднозначне загравання з їхніми цілком поміркованими пропозиціями. Його звинуватили в тому, що в джунглях економіки він намагається повернутися до неандертальського примітивізму, тож «людина із Селсдона» швидко дала задній хід.

Причина того, що британський політичний консенсус у подальше десятиліття зазнав фіаско, полягала не в ідеологічному протистоянні, а в тому, що уряди всіх мастей так і не змогли визначити та впровадити успішну економічну стратегію. І лейбористи, і консерватори виходили з тих міркувань, що британські економічні проблеми — це наслідок хронічного браку інвестицій, управлінської неефективності та повсюдних конфліктів на ринку праці через зарплати і розмежування посадових обов’язків, і намагалися замінити анархію британських промислових відносин на плановий консенсус за скандинавською чи німецькою моделлю — «політику цін та доходів», як його називали в Британії, якій був притаманний практичний мінімалізм.

Їм не вдалося. Лейбористська партія не змогла навести лад у промислових відносинах, тому що її спонсори з промислових профспілок віддавали перевагу суперечкам між робітниками та працедавцями в стилі ХІХ століття (із яких вони, дуже ймовірно, вийшли б переможцями) перед підписаними в результаті переговорів на Давнінг-стріт контрактами, які на багато років зв’язали б їм руки. Консерватори, зокрема уряд Едварда Гіта 1970–1974 років, змогли досягнути ще менше — здебільшого через обґрунтовану, історично вкорінену недовіру в певних колах британського робітничого класу (насамперед серед гірників) до будь-яких компромісів з урядовцями торі. Тож коли Гіт у 1973 році запропонував закрити низку неефективних вугільних шахт і спробував установити законні обмеження на можливість профспілок починати трудові суперечки (за декілька років до того Лейбористська партія спочатку запропонувала такий крок, а потім відкликала свою пропозицію), його уряд паралізувала хвиля страйків. Коли ж задля того, щоб, за його словами, визначити, «хто керує країною», він скликав вибори, то з невеликим відривом програв Гарольду Вілсону, який розсудливо вирішив самостійно тримати оборону.

Тільки під проводом наступника Вілсона, прем’єра-лейбориста Джеймса Каллагана, який очолював уряд у 1976–1979 роках, почала з’являтися нова політика. Із відчаю, а також через умови позики МВФ Каллаган та його канцлер скарбниці (відважний Деніс Гілі) відступили від непорушних фундаментальних підходів повоєнних урядів. Вони розпочали програму реструктуризації, яка визнавала неминучість певного рівня безробіття; зменшили соціальні виплати та вартість труда через, з одного боку, захист кваліфікованих робітників, а з іншого — позбавивши привілеїв незахищених працівників на частковій зайнятості й не-членів профспілок; а також розпочали контроль і зниження інфляції та урядових витрат навіть ціною економічних негараздів і уповільнення зростання.

Жодну з цих цілей не було задекларовано відкрито. Лейбористський уряд до кінця наполягав, що залишатиметься вірним своїм базовим цінностям і захисту інститутів держави добробуту, навіть коли розпочав ретельно спланований відступ, намагаючись хитрістю здійснити ті реформи, які його попередники не змогли протягти в законодавство. Ця стратегія не спрацювала: лейбористи лише розгубили своїх власних прихильників і водночас не отримали жодного визнання заслуг. До серпня 1977 року, почасти через серйозні скорочення державних витрат, до яких вдався лейбористський уряд, кількість безробітних у Великій Британії перевищила 1,6 мільйона і продовжувала зростати. Наступного року, під час «Зими невдоволення» 1978–1979 років, великі профспілки вдалися до низки гнівних скоординованих страйків проти «їхнього» уряду: тоді не збирали сміття і не ховали мерців[412].

Здавалося, що прем’єр-міністр Джеймс Каллаган втратив зв’язок з реальністю: у відповідь на запитання журналіста про зростання невдоволення серед робітників він безтурботно заявив, що немає жодних підстав для хвилювання, через що з’явився відомий газетний заголовок «Криза? Яка криза?», а Каллаган програв на виборах, які повинен був провести наступної весни. Більш ніж іронічно, що Лейбористська партія була змушена боротися на історичних виборах 1979 року, стверджуючи, що її радикальний відступ від економічних традицій не призвів до суспільної кризи (тоді як саме це і сталося), а Консервативна партія знову опинилася при владі під проводом енергійної жінки, яка переконувала, що британський недуг потребує саме радикальних заходів.

На позір здавалося, що кандидатура Марґарет Тетчер не вельми підходить на ту революційну роль, яку їй належало відіграти. Вона народилася в Грантемі, сонному провінційному містечку графства Лінкольншир, у родині протестантів-методистів, які мали продуктову крамницю. Вона завжди була консерватором: її батько входив до складу міської ради від консерваторів; молода Марґарет Робертс (як її тоді звали) виграла стипендію на навчання в Оксфорді, де вивчала хімію, та доросла до посади президента Консервативного товариства університету. У 1950 році у віці 25 років вона була наймолодшою кандидаткою, яка (безуспішно) балотувалася на парламентських виборах від Консервативної партії. Будучи за фахом хіміком, а пізніше податковим правником, вона вперше увійшла до парламенту в 1959 році після перемоги в беззаперечно консервативному окрузі Фінчлі, який вона представляла, аж поки не перейшла до Палати лордів у 1992 році.

Перш ніж Марґарет Тетчер успішно перемогла більш досвідчених консерваторів у боротьбі за партійне лідерство в 1975 році, її найкраще знали в Британії як міністерку освіти в консервативному уряді Гіта, яка скасувала безкоштовне молоко в британських школах для того, щоб виконати завдання щодо скорочення державного бюджету; через це рішення (яке вона прийняла з важким серцем і яке стало першим провісником її майбутнього розвитку як політика) вона отримала прізвисько «Марґарет Тетчер — викрадачка молока»[413]. Але виразно неприхильне ставлення до неї не стало перешкодою для її поступу — готовність Марґарет Тетчер удаватися до непопулярних кроків та дивитися їм у вічі не лише не зашкодила їй серед колег, а й, можливо, навіть була частиною її привабливості.

Вона, без сумніву, була привабливою. Насправді напрочуд широке коло бувалих державних діячів у Європі та Сполучених Штатах зізнавалися (хоча й у приватних розмовах), що вважають місіс Тетчер доволі сексуальною. Франсуа Міттеран, який напевне розумівся на таких речах, одного разу сказав, що в Тетчер «очі Калігули, а губи Мерілін Монро». Вона вміла тиснути й залякувати нещадніше за будь-якого британського політика після Черчилля, але водночас притягувала до себе. Із 1979 по 1990 рік Марґарет Тетчер тиснула, залякувала, а також притягувала британський електорат у політичну революцію.

Під «тетчеризмом» розуміли багато речей: зменшені податки, вільний ринок, вільне підприємництво, приватизацію промислових підприємств і підприємств із надання послуг, «вікторіанські цінності», патріотизм, «індивідуалізм». Деякі з них — ті, що стосувалися економічної політики, — були розвитком ідей, які вже існували і в консервативних, і в лейбористських колах. Інші, зокрема «моральні» теми, були більш популярні серед вірних прихильників Консервативної партії в сільських округах, аніж у широких колах виборців. Але вони виникали як зворотна реакція на лібертаріанство 1960-х та імпонували багатьом прихильникам місіс Тетчер з робітничого й нижчих щаблів середнього класу — тих чоловіків і жінок, котрим ніколи не було по-справжньому добре в компанії прогресивної інтелігенції, яка в ті роки відігравала панівну роль у публічних справах.

Але те, що тетчеризм відстоював більше за будь-що інше, було «присмаком твердого урядування». Під кінець 1970-х активно ширилися стривожені дискусії про нібито «некерованість» Британії та думки про те, що політичний клас утратив контроль не тільки над економічною політикою, а й над сферою зайнятості і навіть над вулицею. Лейбористська партія, яка традиційно була вразливою до закидів, що не здатна підняти економіку, тепер, після «Зими невдоволення», наражалася на звинувачення, що не спроможна керувати державою. Під час кампанії 1979 року торі чудово зіграли не тільки на вимогах щодо суворої економічної та належної грошової політики, а й на очевидному запиті населення на сильних і впевнених лідерів.

За історичними мірками перша перемога Марґарет Тетчер на виборах особливо нічим не запам’яталася. Насправді під проводом місіс Тетчер Консервативна партія ніколи не здобувала багато голосів. Ішлося не так про перемогу на виборах, як про те, щоб побачити, як програють лейбористи, позаяк чимало їхніх виборців віддавали голоси ліберальним кандидатам або ж узагалі не брали участі у виборах. На такому тлі радикальна програма Тетчер та рішучість щодо її виконання може здатись абсолютно невідповідною її національному мандату, неочікуваним і навіть ризикованим відступом від давньої британської традиції урядування якомога ближче до політичного центру.

Але постфактум здається очевидним, що саме цьому Марґарет Тетчер і завдячує своїм успіхом. Відмова піти у відставку навіть тоді, коли її грошова політика явно не давала результатів (тим консерваторам, які в жовтні 1980 року благали її дати зворотний хід і розвернутися на сто вісімдесят градусів, вона відповіла: «Якщо хочете, то ви й розвертайтеся. Леді не задкує»); радо сприйнятий титул «залізної леді», яким її нагородив СРСР[414]; очевидне задоволення, яке вона отримувала від того, що вступає в бій та перемагає низку опонентів, від аргентинської військової хунти у Фолклендській війні[415] до лідера профспілки шахтарів Артура Скарґілла; сумочка, якою вона агресивно замахувалася на лідерів країн Європейської спільноти, вимагаючи «повернути наші гроші», — усе це свідчить про те, що вона точно розуміла, що її головною політичною зброєю була та сама впертість і тверда незгода йти на компроміс, які так бісили її критиків. Кожне опитування громадської думки підтверджувало, що навіть ті, кого не обходила політика Тетчер, часто неохоче визнавали, що певною мірою захоплюються її постаттю. Британцями знову правили.

Насправді, попри всі розмови про особистість та ринок, Марґарет Тетчер очолила безпрецедентне відновлення Британської держави, яке також давало й певні причини для занепокоєння. У керівництві вона була природним централізатором. Щоб переконатися, що її накази виконують по всій країні, вона обмежила повноваження й бюджети місцевих урядів (закон про місцеве самоврядування 1986 року позбавив влади британські метрополії та передав їхні повноваження Лондону в той час, коли в решті країн Європи тривала масштабна децентралізація влади). Напрямок освітньої політики й економічного планування в регіонах став компетенцією відділів центрального уряду під прямим політичним контролем, тоді як звичний простір для маневру самих урядових міністерств дедалі більше обмежував прем’єр-міністр. Що ж до прем’єрки, то вона набагато більше залежала від маленького кола друзів і радників, ніж від традиційного елітного корпусу поважних державних службовців.

Марґарет Тетчер інтуїтивно (і правильно) підозрювала останніх, як і їхніх колег з освітнього та правничого істеблішменту, в тому, що їм ближчий старий патерналізм за державний кошт. В умовах складних традицій британської класової політики Марґарет Тетчер — вискочку з нижчих щаблів середнього класу, не байдужу до підприємців-скоробагатьків — не дуже любила поважна британська урядова еліта, і вона відповідала їм з посиленою взаємністю. Старші торі були шоковані її цинічною зневагою до традицій і давніх звичаїв: на піку приватизаційної лихоманки колишній прем’єр-міністр Гарольд Макміллан звинуватив її в тому, що вона продає «родинне срібло». Її попередник Едвард Гіт, який колись розлючено назвав дії одного корумпованого британського підприємця, що набули розголосу, «неприйнятним обличчям капіталізму»[416], ненавидів і Тетчер, і її політику. Їй було на це глибоко начхати.

Революція Тетчер зміцнила державу, виплекала ринок та заходилася руйнувати зв’язки, які колись тримали їх укупі. Вона назавжди позбавила британські профспілки тієї влади, яку вони колись мали, провівши закони, що обмежували права їхніх лідерів щодо організації страйків, а потім посиливши їх у судах. У дуже символічному протистоянні 1984–1985 років, висунувши озброєну державу проти приреченої спільноти промисловців-пролетарів, вона придушила жорстоку й відчайдушну спробу Національного гірничого союзу протистояти рішенню уряду закрити неефективні шахти та скасувати субсидії для вугільної промисловості.

Шахтарський опір був погано організованим і не мав шансів на перемогу, а страйк тривав радше з відчаю, ніж з огляду на прораховану стратегію. Але те, що Марґарет Тетчер перемогла там, де програв Едвард Гіт (і де наступні лідери-лейбористи ухилилися від боротьби), надзвичайно посилило її владу — так само як і провальна спроба Тимчасової ІРА вчинити на неї замах посеред страйку. Тетчер, як усім найкращим революціонерам, щастило на ворогів. Вони дозволяли їй стверджувати, що лише вона говорить від імені зневірених, замучених регуляціями «маленьких людей», яких вона звільняла від десятиліть гніту корисливих інтересів інших та паразитів, що наживалися на пільгах, наданих з милості платників податків.

Безперечно, після початкового занепаду в 1979–1981 роках економічні показники Британії за роки правління Тетчер справді покращилися. Завдяки реорганізації неефективних компаній, підвищенню конкуренції й утиску профспілок продуктивність підприємств та прибутки стрімко зросли. Скарбницю знову наповнили (одноразово) виручкою від продажу активів, які перебували в державній власності. Цього не передбачала початкова програма Тетчер 1979 року, а приватизація як така не мала ідеологічного підґрунтя — зрештою, саме Лейбористська партія продала державну частину в British Petroleum у 1976-му (за розпорядженням МВФ). Але до 1983 року і політичні, і фінансові переваги від ліквідації активів, які були у власності держави або під її керівництвом, змусили пані прем’єр-міністерку оголосити національний аукціон тривалістю в десять років, таким чином «звільнивши» і виробників, і споживачів.

Усе (або майже все) опинилося в списку на продаж. З молотка насамперед пішли менші фірми та підприємства, здебільшого зі сфери виробництва, якими держава володіла частково або мала контрольний пакет. Після них настала черга тих монополій, які до того часу вважали «природними» — на кшталт телекомунікаційних мереж, енергетичних послуг та авіаційного транспорту, починаючи з продажу British Telecom у 1984 році. Уряд також продав більшу частину післявоєнної житлової нерухомості — спочатку тим, хто на той час у ній мешкав, але зрештою всім охочим. Упродовж 1984‒1991 років третина всіх приватизованих активів у світі (за вартістю) припадала тільки на продажі у Великій Британії.

Незважаючи на цей очевидний демонтаж державного сектору, частка британського ВВП, яку поглинали державні витрати, попри обіцянки Тетчер «зняти державу з народної шиї», у 1988 році залишалася практично такою самою (41,7%), як і десять років тому (42,5%). Так сталося тому, що консервативний уряд мав виплачувати безпрецедентні суми на допомогу у зв’язку з безробіттям. «Скандально» висока кількість безробітних (1,6 мільйона), яка так вдарила по репутації уряду Каллаґана в 1977 році, у 1985-му перетворилася на 3,25 мільйона й упродовж усього часу, який місіс Тетчер перебувала при владі, залишалася однією з найвищих у Європі.

Багато тих, хто втратив роботу в неефективних галузях (які в минулому отримували державні субсидії) — як-от металургійна, гірнича, текстильна та суднобудівна, — так і не знайшли іншої роботи і фактично на все життя стали утриманцями держави. Якщо їхні колишні працедавці в деяких випадках (зокрема в металургійній промисловості) перетворювалися на прибуткові приватні компанії, це було не так завдяки диву приватної власності, а тому що уряди Марґарет Тетчер звільнили їх від необхідності виплачувати фіксовані зарплати, «націоналізувавши» вартість надлишкової робочої сили у вигляді безробітних на державному забезпеченні.

Потрібно дещо уточнити стосовно приватизації деяких державних галузей та послуг. Упродовж багатьох років ключові економічні активи перебували в державній власності, водночас інвестиціям чи оновленню не приділяли особливої уваги. Їм бракувало фінансування, якість роботи не залежала від тиску ані конкурентів, ані споживачів, а їхнє керівництво потерпало від бюрократичної інертності й політичних втручань[417]. Завдяки місіс Тетчер у Британії виник набагато більший ринок товарів, послуг і, зрештою, робочої сили. Вибору та цінової пропозиції стало більше (хоча на останнє знадобилося більше часу, а результат був неідеальним). Коли наступник Тетчер Джон Мейджор вивів Британію поза межі «соціального положення» Договору про Європейський Союз, Жак Делор звинуватив його в тому, що він перетворив Сполучене Королівство на «рай для іноземних інвестицій» — прихильники політики Тетчер обґрунтовано й радо визнали б себе винними в такому переступі.

Отже, з погляду економіки Британія за Тетчер стала більш ефективною. Але як суспільство вона зазнала поразки, що спричинила тривалі й катастрофічні наслідки. Через зневагу до колективного володіння ресурсами та їхнє тотальне викорінення, через пристрасне відстоювання етики індивідуалізму, що зневажала будь-яке благо, яке не можна було виміряти кількісно, Марґарет Тетчер суттєво пошкодила британську суспільну тканину. Громадяни перетворилися на акціонерів, або «зацікавлені сторони», а їхні відносини одне з одним та з колективом вимірювалися активами й вимогами, а не послугами та обов’язками. Коли все — від автобусних компаній до постачальників електроенергії — опинилося в руках приватних фірм, які конкурували між собою, публічний простір перетворився на ринковий.

Якщо, як стверджувала місіс Тетчер, «такої речі, як суспільство, не існує», тоді незабаром люди мали втратити повагу до благ, які воно надавало. Так і сталося, а Британія під кінець правління Тетчер стала набувати деяких найогидніших рис американської моделі, якою так захоплювалася «залізна леді». Сфері послуг, які залишалися у власності держави, бракувало фінансування, тоді як «емансиповані» сектори економіки акумулювали значні кошти — зокрема й лондонський Сіті, де інвестиційні банкіри та біржові брокери добре заробили, коли в 1986 році відбувся «біґ-бен» — дерегуляція британських фінансових ринків та їхнє відкриття міжнародним конкурентам. Публічні простори опинилися поза увагою. Рівень дрібної злочинності та правопорушень зростав паралельно зі збільшенням частки населення, яке опинилося в стані безперервної бідності. Як це часто буває, приватне багатство супроводжувалося публічними злиднями[418].

Але можливості Марґарет Тетчер були не безмежні. Її типовий виборець — якого карикатурно зображували як рієлтора зі східного передмістя Лондона у віці тридцяти з гаком років, малоосвіченого, але з хорошою зарплатою та матеріальними благами, про які його батьки могли лише мріяти (будинком, машиною, відпусткою за кордоном, жменькою акцій у фонді взаємних інвестицій та приватною пенсійною схемою) — можливо, й увійшов до світу тетчерського індивідуалізму. Однак він та його родина були повністю залежні від держави в тому, що стосувалося надання життєво необхідних послуг: безкоштовної освіти, практично безкоштовної медицини й пільгового транспорту. Тож коли місіс Тетчер та її наступник Джон Мейджор буквально натякнули, що можуть розпочати приватизацію Національної служби охорони здоров’я або брати плату за державну освіту, громадська підтримка випарувалася — саме серед тих верств населення, які були найбільшими прихильниками тетчеризму, але, попри швидко зароблені статки, залишалися дуже вразливими.

Через п’ять років після завершення урядування місіс Тетчер Джону Мейджору справді вдалося протиснути приватизацію залізничних послуг. Консерваторів надихала перспектива нової виручки від продажу державних активів у приватну власність; але головною їхньою мотивацією було те, що Мейджор вважав за необхідне показати, що вони щось приватизують, — на той час місіс Тетчер розпродала практично все, а приватизація була основною та єдиною програмою Консервативної партії. Однак некомпетентність і порушення, з якими все це відбувалося, та подальші катастрофи, вершиною яких стала низка трагічних залізничних аварій, яких, напевно, можна було уникнути, сприяли не лише поразці консервативного уряду два роки по тому, а й завершенню циклу приватизацій та дискредитації постфактум радикальніших проявів самого тетчеризму.

Серед головних жертв Марґарет Тетчер була її власна Консервативна партія. Коли «залізна леді» її покинула, партія торі — «природна» урядова партія Британії впродовж майже століття — не мала ні програми, ні лідерів, ні, як багато хто думав, душі. Здається, що це суворий вирок як для жінки, яка привела партію до трьох поспіль перемог на виборах та практично самотужки урядувала впродовж майже дванадцяти років. Але в цьому, звичайно, і суть: Марґарет Тетчер урядувала сама. Як говорив Фрідріх Великий[419], «нехай люди говорять, що хочуть, тоді я роблю, як хочу». Будь-хто з її оточення, хто з якогось важливого питання мав думку, відмінну від її власної, ставав не «одним з нас», і його виганяли в зовнішнє небуття.

Більшість торі — сучасників місіс Тетчер, уже не кажучи про плеяду старших державних діячів усередині партії, яких вона відсунула вбік, щойно наважилась, були справжніми консерваторами, які переважно були в тому віці, щоб пам’ятати гострі політичні протистояння міжвоєнних років і боятися розбудити демона класової ворожнечі. Тетчер була радикалкою, налаштованою на руйнування та новизну; вона зневажала компроміс. Для неї класова ворожнеча, оновлена відповідно до часу, була власне суттю політики. Її рішення, які часто ставали експромтом, були другорядними стосовно її цілей; а цілі, зі свого боку, — значною мірою підпорядковані її стилю. Тетчеризм — це радше про те, як урядувати, аніж що саме робити. Її безталанні наступники-консерватори, яких викинуло в понівечений посттетчерівський світ, не мали ані політики, ані цілей, ані стилю[420].

Марґарет Тетчер, можливо, й знищила Консервативну партію, але їй треба віддати належне за порятунок та відродження Лейбористської партії. У короткостроковій перспективі вона, звичайно, розбила своїх опонентів-лейбористів; та насправді вона не змогла б здійснити ті зміни, які здійснила, якби не їхня приголомшлива некомпетентність. Деякі лідери серед лейбористів у 1979 році розуміли, які проблеми перед ними стоять, але не могли ані здаватися переконливими, ані підтримати своїх прихильників. Протягом урядування Тетчер британський лейбористський рух увійшов у десятиліття сум’яття. Войовниче робітниче ядро партії бачило світ дуже подібно до місіс Черчилль, тільки в дзеркальному відображенні: Британія мусила обирати між протекціоністською, колективістською, егалітарною державою-регулятором і відкритими ринками, непереборною конкуренцією, приватизованими активами й мінімумом спільних товарів та послуг. Завдяки «залізній леді» вибір знову став очевидний: соціалізм або капіталізм.

Традиційні помірковані лейбористи, як і їхні колеги-консерватори, були у відчаї. Деякі з них, зокрема Рой Дженкінс, колишній президент Європейської комісії, вийшов з партії та заснував Соціал-демократичну партію, яка проіснувала недовго і незабаром об’єдналася з лібералами, вічною третьою партією Британії. Але більшість залишилася, хоча й з острахом. Їхній песимізм мав вагомі підстави. Під проводом Майкла Фута, хорошого інтелектуала, але безперспективного політика, партія пішла на вибори 1983 року з безсоромно застарілою програмою, яка обіцяла скасувати не лише тетчеризм, а й більшість компромісних рішень, на які, власне, пішли попередні лейбористські уряди. Згідно з їхніми обіцянками Велика Британія мала зійти з міжнародної економічної сцени (та відкинути непохитну відданість альянсу із США). Не мало бути ніякої метушні з приватизацією, відкритими ринками, «Європою» чи іншими чужорідними проєктами. Перебуваючи під захистом стін закритої економіки, маленькі англійці британської лівиці нарешті демонстративно побудували б новий Єрусалим, який так часто зраджували їхні колеги.

Один зі зневірених депутатів від самої Лейбористської партії лаконічно та пророче охарактеризував виборчий маніфест лейбористів у 1983 році «як найдовшу в історії записку самогубця». Натхненна своєю нещодавньою перемогою у Фолклендській війні, у якій вона встановила монополію партії над «патріотизмом» та вкотре продемонструвала свою незвичайну спрагу до конфронтації[421], місіс Тетчер перемогла на виборах 1983 року з майже рекордним відривом. Лейбористська партія втратила понад три мільйони виборців та 160 місць у парламенті. Її частка голосів упала до 27,6%, що було найгіршим результатом партії з часів Першої світової війни. Чи хотіли британці того, що пропонувала місіс Тетчер, залишається невідомим (результат консерваторів не збільшився); але вони точно не хотіли іншої можливої альтернативи.

Партії лейбористів знадобилося чотирнадцять років і три різних лідери, щоб оговтатися від катастрофи 1983 року. У політичній площині партія мусила виявити й подолати вплив троцькістів та інших «радикальних» лівих активістів у деяких її ключових регіональних осередках (зокрема в Ліверпулі). У суспільному вимірі вона мала якось упоратися з тим, що не змогла відчути тривог і прагнень нового середнього класу, без підтримки якого вона ніколи б знову не прийшла до влади і який кількісно переважав колишнє ядро промислових пролетарів та працівників державного сектору — традиційну електоральну базу лейбористів (й інших соціал-демократичних партій). В інтелектуальній площині лейбористські лідери мали визначитися, чого вони тепер хочуть досягнути в політиці та як говорити про це з виборцями.

До середини 1990-х років ці цілі були досягнені, нехай лише про людське око. У 1996 році, через рік після того, як її новий лідер, Тоні Блер, переконав однопартійців нарешті скасувати суперечливий пункт IV, який зобов’язував партію до націоналізації, партія змінила назву на «Нову лейбористську». Коли в 1997 році Лейбористська партія нарешті повернулася до влади, ущент розгромивши знесилену Консервативну партію, про те, щоб обернути навспак тетчеристську революцію, навіть не йшлося. Натомість кампанія Нової лейбористської партії, спрямована майже винятково на маргінальний, «поміркований» консервативний електорат, спиралася на критику високих податків, корупції та неефективності — саме тих явищ, проти яких виступала місіс Тетчер за одне покоління до того.

Те, що Тоні Блер та його однопартійці оповили добу тетчеризму серпанком таємничості, не було випадковістю. Успіхи Блера спиралися безпосередньо на потрійну спадщину місіс (тепер — леді) Тетчер. По-перше, завдяки їй радикальний демонтаж державного сектору в промисловості та послугах і його заміна на «приватизовану», підприємницьку Британію, якій Блер співав такі дифірамби, стали нормою. По-друге, у цьому процесі вона знищила стару Лейбористську партію, полегшивши роботу тим, хто хотів її реформувати: Блер просто мав зняти вершки з результатів їхньої роботи. І по-третє, як ми пам’ятаємо, її різкість і нетерпимість до незгоди й інакодумства розколола її власну партію та прирекла на поразку на виборах.

Виїжджаючи на здобутках Тетчер, Тоні Блер поділяв багато її упереджень, хоча й не так радикально. Як і вона, Блер відчував сильну відразу до старого політичного вокабуляру. У його випадку це означало уникання будь-яких розмов про «клас» — застарілу соціальну категорію, яка в наборі риторичних кліше Нової лейбористської партії поступилася місцем «расі» чи «гендеру». Як і місіс Тетчер, Блер виявляв мало терпимості до децентралізованого ухвалення рішень чи незгоди з боку підлеглих. Як і їй, йому подобалося оточувати себе бізнесменами з приватного сектору[422]. І хоча Нова лейбористська партія продовжувала бути загалом відданою «суспільству», керівне коло Блера ставилося до «держави» з такою самою утробною недовірою, як і найбільш твердолобі тетчеристи.

Це і є мірилом досягнень Марґарет Тетчер. Їй вдалося не лише зруйнувати післявоєнний консенсус, а й створити новий. До того як вона прийшла до влади, аксіомою британської публічної політики було те, що держава — це природне джерело легітимності й ініціативи. На момент, коли вона сходила з політичної сцени, такий погляд поділяла меншість навіть у глибоко пов’язаній з державою Лейбористській партії. Уперше за два покоління роль держави стала темою для дискусій, і дедалі менше голосів лунало на її підтримку, принаймні в політичному мейнстримі. Безперечно, були й ті, хто продовжував вважати, що тетчеристська революція породила хаос і що повернення до прямого державного управління послугами (якщо не перехід виробничих потужностей у державну власність) усе ще бажане. Але після місіс Тетчер такі погляди мусили мати місце, проте за винятком головних соціальних благ на кшталт освіти та медицини їм більше не було гарантовано співчутливої аудиторії.

Часом припускають, що роль Тетчер у цих змінах перебільшено, що обставини змусили би Британію рухатися в напрямку «тетчеризму» за будь-якого сценарію і що післявоєнний суспільний договір уже втратив силу. Можливо. Але навіть з позиції сьогодення важко собі уявити, хто, якщо не місіс Тетчер, міг би викопати йому могилу. Необхідно визнати той масштаб перетворень, які вона здійснила — на краще чи на гірше. Будь-хто, хто заснув би в Англії 1978 року і прокинувся через двадцять років, справді не впізнав би країну: вона була геть не схожа на стару версію себе — і виразно відмінна від решти Європи.

Франція впродовж цих років також кардинально змінилася, у дечому зі схожими наслідками. Але тимчасом як у Британії основні засади повоєнного консенсусу зруйнувала революція правих сил, у Франції політичному застою поклали край відновлення і трансформації некомуністичної лівиці. Багато років французька політика перебувала в полоні паралелей і протистояла принадам Комуністичної партії зліва та ґоллістам справа. Разом зі своїми молодшими партнерами як лівого, так і правого політичного флангу комуністи й ґоллісти віддано втілювали і поглиблювали особливу французьку традицію політичної прихильності, яка визначалася місцем походження, професією та релігією.

Ці жорсткі рамки французької політичної соціології, непорушні з середини ХІХ століття, захиталися, як ми пам’ятаємо, ще від суспільних та культурних тектонічних зсувів 1960-х. Лівиця більше не могла розраховувати на голоси пролетарського блоку. Правиця вже не гуртувалася навколо особистості та аури де Ґолля, який помер у 1970 році; а основний вимір французького політичного консерватизму — те, що консервативні виборці часто були ревними католиками, — опинився під питанням через занепад релігійної практики серед громадськості: церкви французьких сіл та маленьких містечок утрачали парафіян й особливо дітей парафіян, яких зманювали столичні центри.

Але водночас відбувалася глибша зміна. Упродовж 1970-х і на початку 1980-х традиційне французьке суспільство та старий спосіб життя — які з любов’ю по-різному називали і згадували як la France profonde (глибинна Франція), la douce France (солодка Франція), la bonne vieille France (стара добра Франція), la France éternelle (вічна Франція) — зникали майже на очах (як здавалося самим французам). Аграрна модернізація 1950‒1960-х років, міграція синів і дочок селян до міст невпинно виснажували та знелюднювали сільську місцевість Франції. Відроджена національна економіка спричиняла зміни на ринку праці, у міграційних тенденціях та способах проведення дозвілля нового класу міських мешканців. Дороги й залізничні шляхи, які десятиліттями заростали чагарниками та припадали пилом, відбудовували, прокладали наново або ж заміняли на практично нову мережу національних комунікацій. Міста й містечка, так надовго законсервовані під неохайною міською плівою занепаду та безгрошів’я, ставали велелюдними й сповненими енергії.

Французам не завжди подобався темп змін. Пришвидшення й урбанізація суспільного життя, зростання міст і знелюднення сільської місцевості спричиняли появу протестних політичних рухів. Один із проявів спадщини шістдесятих — відновлений інтерес до місцевих та регіональних мов і культур — здавалося, загрожує самій територіальній цілісності та єдності Франції. Перестрашені сучасники думали, що країна модернізується та водночас розпадається на шматки. Але країна втрималася. У Британії зв’язок між усеосяжною державою та неефективною економікою, яку Марґарет Тетчер так підкреслено зневажала, багато хто сприймав як очевидний. Але у Франції сама держава, здавалося, тримає ключ від економічного відновлення країни. Її управлінці були інтелектуальною елітою країни; її планувальники вважали себе класом неупереджених державних службовців, яких не торкалися короткочасні ідеологічні пристрасті й соціальні вибухи в країні. Французька політика гостро розділяла країну через питання, хто мусить прийти до влади і з якою суспільною метою; але в тому, як вони мають використовувати цю владу, існував дивовижний практичний консенсус.

З 1958 по 1969 рік Французькою державою керував Шарль де Ґолль. Виявилося, що свідомо традиційний підхід президента і його неприхована байдужість до нюансів економічного планування не перешкода для змін. Цілком навпаки: саме під покровом напівавторитарної конституції, припасованої до вимог харизматичного авторитарного військового, Франція розпочала революційну модернізацію, яка, з-поміж інших причин, спровокувала протести 1968 року; насправді саме це незручне поєднання старомодної патерналістської влади та дестабілізаційних суспільних змін і спричинило ті заворушення.

Опоненти та критики де Ґолля часто вказували на «недемократичний спосіб», у який генерал захопив і здійснював владу («постійний державний переворот», за визначенням Франсуа Міттерана, наведеним у листівці 1965 року), але можливості й атрибути практично необмеженої президентської влади виявилися не менш принадними і для його наступників усіх політичних мастей. А особливості системи прямих президентських виборів відсували в тінь вибори парламентські, які відбувалися що п’ять років та виводили наперед політичні вміння й особисті якості окремих кандидатів, навколо яких політичні партії тепер мусили гуртуватися. Саме на цьому тлі сходила зірка найвидатнішого з них — Міттерана.

Як і Марґарет Тетчер, Франсуа Міттерана неможливо було уявити в тій ролі, яку він мав відіграти в долі своєї країни. Він народився в родині ревних католиків на консервативному південному заході Франції. Студентом у 1930-х роках вивчав право та поділяв праві погляди, а також активно брав участь у деяких найрадикальніших антидемократичних рухах тієї доби. Під час Другої світової війни він відслужив більшу її частину на невисоких посадах у колабораціоністському уряді Віші і встиг перекинутися на інший бік саме вчасно, щоб після війни видавати себе за учасника Опору. Його парламентська й урядова кар’єра в Четвертій республіці пройшла в багатьох дрібних лівоцентристських партіях, жодна з яких не була пов’язана з марксистським мейнстримом.

Навіть тоді, коли Міттеран у 1965 році безуспішно брав участь у президентських виборах за допомогою партій офіційної лівиці, він жодним чином не був їхнім кандидатом і докладав зусиль, щоб від них дистанціюватися. Тільки в 1969 році після ганебної поразки на виборах 1968 року стара Соціалістична партія розпалася, Міттеран почав планувати свою роль у її відродженні: спроба перевороту сталася в 1971 році з появою нової Соціалістичної партії під проводом Міттерана та нового покоління амбітних молодиків, яких найняли йому служити.

Відносини між Міттераном та залишками гордої спадщини французького соціалізму були взаємовигідні. Він був потрібен партії: його гідний результат на президентських виборах 1965 року, коли він здобув підтримку 27% зареєстрованих виборців (зокрема багатьох переконаних представників консервативних осередків на Сході і Заході) та змусив де Ґолля змагатися в другому турі, показав його перспективність — уже в 1967 році, на парламентських виборах, значки Міттерана та його фото продавалися дуже добре. Країна входила в нову еру телевізійної, персоналізованої політики: як похмуро зауважив у 1971 році Мішель Дурафур, мер міста Сент-Етьєн, «Франція живе лише в очікуванні наступних президентських виборів». Для лівиці Міттеран став виграшною картою.

Міттерану так само потрібні були соціалісти. Цей затятий опортуніст, не маючи власної організації й відчутно скомпрометований компромісами та скандалами Четвертої республіки, уряди якої він представляв, використовував Соціалістичну партію, щоб удати із себе людину, віддану лівим поглядам, і водночас відкинути важкий ідеологічний тягар, яким була обтяжена стара лівиця. Якось він описав свою релігійну належність так: «Je suis né chrétien, et je mourrai sans doute en cet état. Dans l’intervalle…» («Я народився християнином і, поза сумнівом, ним і помру. Але тим часом…»). З аналогічним цинізмом він міг би додати, що є консерватором, тож ним і помре, але тим часом примудрився стати соціалістом.

Такий шлюб із розрахунку спрацював краще, ніж обидві сторони могли собі уявити. Упродовж 1970-х років, коли розпочинався фатальний занепад британської Лейбористської партії, французькі соціалісти були за крок до свого найбільшого успіху. Подвійною перешкодою для появи нової лівої більшості у Франції стала особиста харизма де Ґолля та страх багатьох виборців, що лівий уряд може опинитися під владою комуністів. У 1970 році де Ґолль помер; а ще через десять років те саме загрожувало комуністам. Якщо за перше Міттеран безпосередньо не відповідав, то останнє, без сумніву, було його заслугою.

Керуючись логікою необхідності та за браком ідеологічної делікатності його попередників, які були справжніми соціалістами, Міттеран спершу ввів свою нову Соціалістичну партію в союз із комуністами; задля виборів у 1972 році він сформував із ними коаліцію на підставі розмитої антикапіталістичної «Спільної програми». На момент виборів 1977 року комуністи, які з 1945 року були основною лівою партією, на 10% відставали від соціалістів Міттерана. Тільки тоді Жорж Марше, нічим не прикметний генсек ФКП, почав усвідомлювати, якої помилки припустилася його партія, пов’язавши долю з молодою та енергійною партією Міттерана; частково це рішення ухвалили під оптимістичним об’єднавчим впливом «єврокомунізму», але було надто пізно.

Покращивши результат 1965 року на президентських виборах 1974 року, коли його з невеликим відривом переміг Жискар д’Естен, що брав участь як кандидат від об’єднаної лівиці, Міттеран створив неперевершену виборчу платформу, перетворивши Соціалістичну партію на інклюзивний рух, популярний серед широких прошарків французького суспільства — католиків, жінок, фермерів і дрібних крамарів, які раніше ставилися до соціалістів вороже[423]. Його власний образ із часом пом’якшав: величезні плакати, розвішані по всій Франції в рамках передвиборчої кампанії навесні 1981 року, зображували Міттерана в м’якому світлі на тлі того самого незмінного пасторального пейзажу, який колись використовували на аналогічних бігбордах для пропаганди Петена разом з обіцянкою «La Force Tranquille» — спокійної сили.

Тим часом комуністи були слабкі — радянське вторгнення в Афганістан у 1979 році стало для них лютою ганьбою, як і подальше падіння рейтингів. У 1970-х роках Комуністична партія перестала бути незмінною зіркою ідеологічного небосхилу: її престиж, як і кількість голосів, які вона могла здобути, зменшувався навіть у промисловому «червоному поясі» Парижа, де вона була найпопулярнішою із середини 1920-х років. Однак Марше мав намір висуватися на прийдешніх президентських виборах: частково за звичкою, частково з примхи, але понад усе — через усвідомлення, що ФКП потрібно звільнити із задушливих обіймів товаришів-соціалістів.

Під час першого туру президентських виборів 1981 року два кандидати від консерваторів Жискар д’Естен і молодий Жак Ширак разом перевершили результати Міттерана та Марше (останній здобув тільки 12,2% голосів). Але в другому турі, який за два тижні відбувся між двома кандидатами з найбільшою кількістю голосів, Міттеран заручився підтримкою соціалістів, комуністів, борців за довкілля та навіть зазвичай не схильних до співпраці троцькістів, більш ніж удвічі збільшив свій результат у першому турі і став першим соціалістом, який очолив європейську державу в результаті прямого голосування, здолавши Жискара. Він швидко розпустив парламент і скликав парламентські вибори, на яких його партія розгромила і комуністів, і правицю, здобувши абсолютну більшість у Національній асамблеї. Франція опинилася під цілковитим контролем соціалістів.

Перемогу соціалістів вітали небачені стихійні гуляння. Для десятків тисяч (здебільшого молодих) прихильників Міттерана, які танцювали на вулицях, це був «grand soir», переддень революції, початок кардинально нової доби. Було б необережно стверджувати таке лише на підставі результатів виборів. Як і під час минулих виборчих переворотів — коли у квітні 1936 року переміг французький Народний фронт, із чим одразу ж почали порівнювати успіх Міттерана, або коли перемогу в 1979 році здобула Марґарет Тетчер — розподіл голосів у Франції в 1971 році кардинально не змінився. Насправді результат Міттерана в першому турі був навіть гірший, ніж під час його перших спроб балотуватися в президенти в 1965 і 1974 роках.

У цьому випадку свою роль зіграло те, що виборці-ліваки дисципліновано згуртувалися навколо Міттерана в другому турі, замість того щоб проявити впертість й утриматися від голосування, а також те, що серед прихильників правого флангу не було єдності. З тих, хто в першому турі президентських виборів 1961 року проголосував за Ширака, 16% через два тижні проголосували за Міттерана, не переобравши тодішнього президента Жискара д’Естена, до якого прихильники Ширака ґоллісти відчували щиру відразу. Якби правиця не була отак розділена, не було б ані президента Міттерана, ані абсолютної перемоги соціалістів на подальших парламентських виборах — grand soir радикальних очікувань.

Це варто підкреслити, тому що, здавалося, стільки залежить від результатів виборів 1981 року. З позиції сьогодення зрозуміло, і Міттеран це сам усвідомлював, що його досягнення в 1981 році полягали в «нормалізації» процесу чергування влади у Французькій республіці, створенні можливості для соціалістів вважатися нормальною урядовою партією. Але прихильники Міттерана в 1981 році дивилися на це геть інакше. Вони прагнули не нормалізувати чергування влади в майбутньому, а заволодіти й користуватися нею тут і зараз. Вони сприйняли за чисту монету обіцянку свого лідера щодо радикальних змін, його зобов’язання покінчити не лише з корупцією та застоєм років Жискара, а й із власне капіталістичною системою. Войовничі французькі соціалісти, які так довго були усунені від влади, могли вільно помріяти про революцію.

Французька лівиця не була при владі впродовж багатьох десятиліть; насправді вона ніколи не мала влади, якої не обмежували б партнери по коаліції, незговірливі банкіри, кризи валютних курсів, надзвичайні ситуації на міжнародній арені та низка інших виправдань, чому вона не змогла побудувати соціалізм. У 1981 році здавалося, що жодна з цих обставин уже не стоїть їм на заваді, і їхній поразці не буде виправдання. Ба більше, у радикальній політичній культурі Франції розуміння зв’язку між державною владою й утіленням революційних змін було настільки глибоко вкорінене, що сам факт перемоги на виборах сприймали як провісника суспільних протистоянь.

Як і сам Маркс, французька лівиця асоціювала будь-які справжні зміни з політичною революцією взагалі та Великою французькою революцією зокрема. Отож і з 1871-м, і навіть з 1791 роком проводили яскраві паралелі. Через усе, що Міттеран сказав під час кампанії, його найпалкіші прихильники не могли думати інакше. Щоб «знищити» комуністів і ліве крило власної партії, Міттеран вкрав їхні революційні знамена. Своєю передвиборчою кампанією він створив певні очікування, тож тепер усі чекали, що він їх виконає.

Отже, роки правління Міттерана розпочалися з амбітної та радикальної програми — поєднання моральної піднесеності й давно очікуваних соціальних реформ (з яких найважливішою було скасування смертної кари) з фантасмагоричним набором антикапіталістичного законодавства. Зарплати підняти, пенсійний вік знизити, робочі години скоротити. Але ключовим моментом програми стала безпрецедентна схема націоналізації. За перший рік роботи новий соціалістичний уряд прем’єр-міністра П’єра Моруа взяв під державний контроль, окрім іншого, тридцять шість банків, дві великі фінансові компанії, п’ять найбільших французьких промислових корпорацій (зокрема Thomson-Brandt, найбільшого у країні виробника електронних й електричних приладів), а також групи Usinor і Sacilor, французьких гігантів металургійної та сталевої промисловості.

За цими кроками не було наперед визначеної економічної стратегії. Про те, щоб вдихнути життя в уповільнену французьку економіку шляхом вливання державного капіталу, справді говорили; але це не була ані нова ідея, ані суто соціалістична: ще в середині 1970-х прем’єр-міністр Ширак коротко розглядав аналогічні проєкти заради зростання, на які був суспільний запит. Основною функцією націоналізацій 1981–1982 років, як і валютного регулювання, що їх супроводжувало, було продемонструвати антикапіталістичні наміри нового режиму; підтвердити, що вибори 1981 року змінили дещо більше, ніж просто персоналії в уряді.

Насправді всім обізнаним одразу було зрозуміло, що, приміром, банки в державній власності зможуть функціонувати лише в тому разі, якщо матимуть «повну автономію в рішеннях і діях», що перекреслювало б наміри регуляції та соціального перерозподілу, котрі наводили як першочергові підстави для їхньої націоналізації. Така прагматична поступка ілюструє ширші перешкоди на шляху міттеранівської «революції». Упродовж одного року новий режим відважно намагався показати Франції та світу своє радикальне обличчя. Спочатку це було переконливо: Жак Атталі, близький радник Міттерана, пригадував, що американські урядовці (які весь час шукали ознаки таких відхилень) стверджували, що майже не бачать відмінностей між економічною політикою Франції та Радянського Союзу.

Але піти шляхом «соціалізму» означало для Франції не лише встановлення валютного регулювання, а й цілого комплексу норм, які б відсікли країну від її торговельних партнерів і, по суті, поставили б економіку в умови самоізоляції. Вилучення Франції з міжнародних фінансових ринків тоді, можливо, було не так складно собі уявити, як пізніше: у 1977 році ринкова капіталізація однієї тільки компанії IBM була вдвічі більшою за Паризьку біржу. Важливіше значення мало те, що такий крок спричинив би відокремлення і, можливо, навіть вихід Франції з Європейської спільноти, чиї вимоги щодо тарифів, ринків та узгодження курсу валют (не кажучи вже про плани щодо майбутнього спільного ринку) і так накладали суворі обмеження на доступні для держав-членів варіанти.

Складалося враження, що Міттеран чимало про це міркував — чому, поза сумнівом, сприяли ознаки паніки, яка поширювалася в бізнес-колах, та свідчення того, що валюта, цінності й люди з дедалі більшим поспіхом виїжджали за кордон, створюючи умови для економічної кризи. 12 червня 1982 року президент ухвалив рішення про кардинальну зміну курсу. Відкинувши поради своїх радикальніших консультантів, Міттеран доручив своєму уряду заморозити ціни і зарплати на чотиримісячний термін, урізати державні видатки (які в попередній рік були щедро збільшені), підвищити податки та пріоритезувати боротьбу з інфляцією (а не друкувати гроші, як його закликали) — по суті, це було впровадження економічної стратегії економіста-консерватора Раймона Барра, чий «План» 1977 року, так і не втілений, дочасно прищепив би Франції дозу тетчеризму та припинив будь-які згадки про «французький шлях до соціалізму».

Комуністи, що були союзниками президента, і деякі з його колег-соціалістів були глибоко приголомшені. Але їм не варто було дивуватися. Міттеран, неперевершений прагматик, швидко збагнув, що для Франції було б немислимо навіть думати про те, щоб обирати між перебуванням в економічній (та політичній) орбіті Заходу й заганяти себе на сумнівний третій шлях між капіталізмом і комунізмом. Перетворивши тимчасову необхідність на тривалу перевагу, він відповідно перебудував себе на провідного «проєвропейського» політика. Франція створить краще суспільство шляхом об’єднання Європи, а не в боротьбі проти нього. Франція не боротиметься проти капіталізму — вона винайде ще кращу його версію.

До 1984 року Міттеран відправив у відставку чотирьох міністрів-комуністів зі свого уряду; публічно заявив про переваги «змішаної» економіки; призначив молодого прем’єр-міністра, технократа Лорана Фабіуса; передав управління питаннями економіки, фінансів і бюджету Жаку Делору, доручивши йому стабілізувати французьку економіку[424]; і навіть у відомій промові у квітні того року закликав до модернізації Франції «à l’américaine».

Франція підтримувала Міттерана: у 1983 році лише 23% його виборців-соціалістів шкодували про те, що він не зміг «побудувати соціалізм». Чи підтримували вони його «модернізацію» так само палко, не відомо, але він таки її здійснив. Публічно Міттеран не відмовлявся від своїх менш суперечливих ранніх реформ — адміністративної децентралізації, перегляду системи соціального забезпечення, гарантування прав жінок на ринку праці й довгоочікуваної судової реформи, — але присвятив решту часу своєї тривалої каденції (він вийшов на пенсію в 1995 році після двох семирічних термінів на посаді президента й помер наступного року у віці вісімдесяти років) дорогим публічним проєктам сумнівної користі та естетичної якості[425], відновленню лідерства Франції на міжнародній арені[426] та контролю за тим, щоб багато підприємств і служб із надання послуг, які він нещодавно націоналізував, перевели в приватну власність.

Ентузіазм щодо приватизації величезного державного сектору Франції спершу виявила консервативна парламентська більшість, яка стала переможцем на виборах 1986 року. Але й подальші уряди різного складу мали ту саму мету: насправді соціалістичні уряди останніх років Міттерана були найактивнішими приватизаторами. Першими активами, проданими в приватну власність за британською моделлю публічних розміщень акцій на біржі, були великі банки та TF1, один із трьох національних телевізійних каналів. Після них продали державні холдинги, страхові концерни, хімічні й фармацевтичні корпорації та гігантські нафтові конгломерати Total і Elf.

На відміну від місіс Тетчер та її послідовників, французи обережно ставилися до продажу державних комунальних підприємств чи «стратегічних» компаній на кшталт автомобільної компанії Renault (яку лише нещодавно, у 1985 році, врятував від банкрутства величезний державний грант). На ринку, як і в садівництві, французи з недовірою ставилися до незапланованого розростання. Вони воліли зберігати за собою певну можливість втручання, зазвичай залишаючи частину навіть приватизованих компаній під державним контролем. Отож сама приватизація у Франції була чітко врегульованою справою: держава пильнувала, щоб контрольні акції опинялися в тих компаній та підприємств, на які вона могла покластися, і міжнародні інвестори зі зрозумілих причин багато років ставилися до французького середовища з недовірою. Однак за французькими мірками ці зміни були значними й різко повертали країну до європейських і міжнародних тенденцій.

Напевно, тут варто щось сказати про хвилю приватизації, яка надбігла до західноєвропейських берегів у 1980-х роках та прокотилася континентом упродовж наступного десятиліття. Її поява була не раптовою. Як ми пам’ятаємо, частки British Petroleum одну за одною продавали з 1977 року; уряд Західної Німеччини розпрощався з хімічним комбінатом через емісію акцій ще в 1959 році, а за кілька років продав свої акції у Volkswagen; навіть Австрія впродовж 1950-х продала 40% своїх акцій у двох націоналізованих банках, а в 1972 році поступилася своїм значним пакетом у Siemens.

Але все це були хаотичні й, так би мовити, прагматичні приватизації. У 1980-х сталося дещо цілком відмінне, а уряди відчували тиск у питанні проведення цих приватизацій з двох абсолютно різних причин. По-перше, пришвидшення розвитку технологій (зокрема в телекомунікаціях та фінансових ринках) підважували старі «природні» монополії. Якщо уряди не могли тримати під контролем повітряні хвилі чи рух коштів заради суто власного використання, у «володінні» ними було мало сенсу. На користь того, щоб держава залишила собі контроль над частиною того чи іншого сектору — скажімо, над державним телеканалом чи поштовим відділенням, — діяли потужні політичні та соціальні аргументи; але конкуренції тепер було не уникнути.

По-друге, до продажу державних активів уряди підштовхувала нагальна економічна потреба. Під тиском інфляції, нафтової кризи 1979–1980 років, великих річних дефіцитів та зростання урядової заборгованості міністри фінансів вважали продаж державних активів подвійно вигідною справою. Держава могла скинути баласт збиткових промислових галузей чи підприємств, що надавали послуги; а кошти, отримані таким чином, допомагали збалансувати бюджет, принаймні одноразово. Навіть якщо підприємство частково перебувало в державній власності (держава зазвичай залишала собі неприбуткові частини, які не цікавили приватних покупців), готівкові надходження від продажу акцій можна було спрямувати на майбутні інвестиції. З цієї причини навіть багато управлінців державного сектору, яким давно набридло те, що їхні прибутки використовують, щоб покрити державний бюджетний дефіцит, були активними прибічниками таких часткових продажів.

Форма та міра державної власності й контролю в європейських країнах суттєво відрізнялися. Державна частка в промисловості була найменшою в Нідерландах, Данії та Швеції, а найбільшою — в Італії, Франції, Іспанії та Австрії. За винятком сфери охорони здоров’я й соціальних послуг, частка робочої сили, яка на початку 1980-х безпосередньо працювала на державу, коливалася від 15% у Західній Німеччині до 28% в Італії та майже кожного третього в Австрії. У деяких країнах — в Австрії, Іспанії та Італії — державний сектор було представлено величезними промисловими холдингами, найбільшим з яких був IRI[427].

В інших країнах державні відсотки капали через Національний інвестиційний банк і Промисловий гарантійний фонд — як-от у Нідерландах — чи його бельгійський еквівалент Société Nationale d’Investissement. У різний спосіб підтримували лише металургійну промисловість: у Британії Скарбниця зазвичай списувала борги компаній, які перебували в державній власності; у Франції уряд надавав позики під низький відсоток та здійснював політичні втручання, щоб створити для місцевих виробників вигідніші умови, ніж для конкурентів з-за кордону; у Західній Німеччині приватні виробники сталі отримували прямі грошові субсидії.

Ураховуючи такі національні розбіжності, форми приватизації в Європі, звичайно, також значно відрізнялися. Утім у будь-якому разі приватизація спричиняла певну дерегуляцію, лібералізацію ринків та створення нових фінансових інструментів, які сприяли продажам і перепродажам акцій частково або повністю приватизованих компаній. У Західній Німеччині, де головні експортні галузі (автомобільна, машинобудівна, хімічна та компанії з виробництва електроніки) вже були у приватній власності, перешкоди для ефективності й конкуренції становив не державний контроль, а радше висока фіксована вартість і норми ринку праці. За приватизацію в Німеччині, коли та почалася, відповідала насамперед Treuhandgesellschaft — державна корпорація, заснована в 1990 році, щоб позбутися колишніх державних східнонімецьких підприємств[428].

В Італії головним каменем спотикання на шляху до приватизації були корисливі інтереси, але не держави, а політичних партій. Приміром, християнські демократи та соціалісти використовували державний сектор і публічні холдингові компанії, щоб винагороджувати колег і підкуповувати прихильників, надаючи їм державні контракти на неконкурентних засадах та затягуючи їх у sottogoverno — підкилимну систему влади, яка лежала в основі їхнього панування. Однак усупереч цьому потужному несприятливому фактору італійський приватний сектор у той час стабільно зростав, особливо — виробничі підприємства з менш ніж сотнею працівників, таких в Італії було значно більше, ніж у Британії, Франції чи Німеччині.

Уже в 1976 році Конституційний суд поклав край монополії RAI — державних радіо- й телевізійних мереж. Через декілька років автомобільну компанію Alfa Romeo, яка тоді все ще працювала під егідою публічної холдингової компанії, «пожертвували» FIAT. Упродовж шести років найбільші холдингові компанії — IRI, INA, ENI та ENEL[429] — і самі перетворилися на публічні акціонерні товариства. Самі по собі вони не мали цінності, зовсім навпаки: у 1984 році IRI втрачала 4,5 мільйона лір на рік на кожному зі своїх 500 тисяч працівників. Але вони могли видавати облігації, які можна було обміняти на акції в підконтрольних їм компаніях, що тепер стояли в черзі на приватизацію.

Ситуація в країнах, які щойно звільнилися від авторитаризму, суттєво відрізнялася. Наприклад, державний сектор в Іспанії після Франко навіть збільшився. Державні витрати як частка ВНП стабільно зростали, оскільки центристи в уряді з 1976 по 1982 рік продовжували втілювати стратегію старого режиму, яка полягала в уникненні суспільних конфліктів просто шляхом передання збанкрутілих приватних компаній державі. Навряд чи вони могли вчинити інакше: з різних причин такому способу націоналізації віддавали перевагу не лише робітники, а й водночас власники підприємств, політики центрального уряду та регіональна влада. У будь-якому разі один із головних загальних аргументів на користь скорочення державного сектору — що утримання держави добробуту, яку він уособлював, коштувало надто дорого — не підходив для Іспанії, Португалії чи Греції. Там не було держави добробуту, яку можна було б ліквідувати.

Однак навіть в умовах відсутності соціальних послуг і соціального забезпечення європейського рівня державний сектор — обтяжений занедбаними й невигідними наслідками пришвидшеної та недешевої «юності» іспанського капіталізму — був безнадійно перевантаженим. Уже в 1976 році один лише Національний промисловий інститут (Instituto Nacional de Industria) мав частку в 747 (здебільшого збиткових) промислових компаніях та контрольний пакет у ще 379 компаніях. Якщо Іспанія хотіла колись стати платоспроможною, певної міри приватизації та дерегуляції було не уникнути. Як і у Франції, цей процес розпочав соціалістичний уряд, запровадивши в 1987 році приватні пенсійні фонди, а ще через два роки ліквідувавши державну монополію на телебаченні.

У післяреволюційній Португалії стаття 85 Конституції та пізніше закон 1977 року відкрито забороняв приватну власність у банківському секторі, страхуванні, транспортних, поштових і телекомунікаційних послугах, виробництві і постачанні електроенергії, переробці нафти та виробництві зброї. У 1983 році уряд Маріу Суареша спробував запровадити деяку гнучкість, дозволивши приватному сектору конкурувати з державою в банківському секторі й страхуванні, а також створювати акціонерні товариства в металургійній, нафтовій, хімічній промисловості та виробництві озброєння. Однак інші захищені галузі ще не скоро відкрилися навіть для обмеженої конкуренції.

Європейське Середземномор’я — як і посткомуністична Центральна Європа кілька років по тому — напевно, прощалося б із державним контролем ще повільніше, якби не вплив Європейської спільноти / Союзу. Фіксовані валютні паритети Європейської валютної системи після 1979 року стали раннім запобіжником — однією з причин, чому уряди Міттерана почали продавати державні активи, було намагання заспокоїти валютні ринки і таким чином утримати франк на погодженому рівні в ЄВС. Але головним важелем тиску Брюсселя були правила, розроблені для роботи єдиного європейського ринку. Ці правила зобов’язували будь-який бізнес — як державний, так і приватний — працювати за нормами відкритої конкуренції всередині держав та між ними. Ні про які переваги для національних «лідерів», приховані субсидії чи інші вигоди для компаній у державній власності або під державним контролем, які змагалися за контракт чи клієнтуру, не могло бути й мови.

Хай у який спосіб ці регуляції вдавалося оминати на практиці, саме їх існування зобов’язувало державні підприємства поводитися на ринку так само, як приватні, тому підтримувати залучення держави в їхні справи, по суті, не мало сенсу. Реакція Італії була типовою для багатьох інших держав Спільноти: у 1990 році країна запровадила нові нормі, які перегукувалися з відповідними пунктами Єдиного європейського акта. Згідно з цими нормами усі державні підприємства мусили в усіх своїх комерційних справах працювати за принципом відкритої і рівної конкуренції — за винятком тих підприємств та ініціатив, де монополія держави була «життєво важливою для виконання покладених на них завдань». Гнучкість і розмитість цього пункту дозволяла урядам відповідати європейським нормам, водночас не порушуючи місцевих вимог.

Попри захоплені розмови в Брюсселі (і Лондоні) про збільшення відкритості та «конкурентності» європейської приватизації, тогочасна лихоманка, напевно, призвела до менших змін, ніж обіцяли чи очікували її прихильники. Критики попереджали, що результатом буде не посилення конкуренції, а просто зосередження економічної влади в приватній сфері замість державної — так і сталося. Завдяки химерним схемам обміну акціями багато великих приватних фірм у Франції наслідували поведінку колишніх державних компаній. Вони монополізували цілі галузі й відповідали перед своїми дрібними «акціонерами» не більше, ніж перед платниками податків чи споживачами, коли перебували в державному управлінні.

За іронією долі, приватизація та зростання конкуренції мали незначний негайний ефект для розміру самого державного сектору. Ми вже говорили про те, що в Британії за Тетчер масштаб держави навіть збільшився. В інших країнах також. Упродовж 1974‒1990 років (певною мірою через хронічне безробіття в приватному секторі) частка працівників, залучених у державному секторі, навіть зросла: від 13 до 15,1% в Німеччині; від 13,4 до 15,5% в Італії; від 22,2 до 30,5% в Данії. Проте більшість цих державних службовців працювали у сфері послуг, а не у виробництві, — надаючи та адмініструючи послуги (фінансові, освітні, медичні і транспортні), а не виробляючи речі.

Економічна лібералізація, попри сподівання її теоретиків, не була провісником ані стагнації держави добробуту, ані її остаточного занепаду. Однак вона свідчила про тектонічний зсув у переданні ресурсів й ініціативи з державного сектору в приватний. Ця зміна виходила далеко за межі технічного питання про те, хто якими фабриками володів або скільки норм існувало в тій чи іншій галузі. Упродовж майже пів століття європейці дивилися, як держава й державна влада відігравали дедалі більш ключову роль у їхніх справах. Цей процес став таким звичним явищем, що його підґрунтя — що активна держава була необхідною умовою для економічного зростання й суспільного покращення — переважно сприймали як належне. Без колективного спростування цього припущення в останні десятиліття ХХ століття ані тетчеризм, ані кардинальний розворот Міттерана були б неможливі.

Розділ 18 Сила безсилих

За довгим «соціал-демократичним моментом» у Західній Європі стояла не лише прагматична віра в державний сектор чи відданість кейнсіанським економічним принципам, а й відчуття обрисів доби, яка вплинула навіть на її потенційних критиків і на багато років змусила їх замовчати. У такому поширеному розумінні нещодавнього минулого Європи змішалися спогади про Депресію, протистояння між демократією та фашизмом, моральна легітимність держави добробуту і — для багатьох людей з обох боків «залізної завіси» — очікування соціального прогресу. Це було панівним наративом ХХ століття; і коли його засадничі постулати захиталися й посипалися, вони потягнули за собою не лише жменьку державних компаній, а й політичну культуру і не тільки.

Якщо комусь цікаво, коли відбулося це перетворення, то самоусвідомлення післявоєнної Європи перевернулося в Парижі 28 грудня 1973 року, коли на Заході вперше з’явилося видання Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». У рецензії до англійського видання В. Л. Вебб написав: «Жити сьогодні і не знати цього твору означає бути невігласом в історії та упускати визначальний елемент знання теперішньої доби». Іронія полягала в тому, що, як визнавав сам Солженіцин, головна ідея книжки (що «справжній утілений соціалізм» — це варварська брехня, тоталітарна диктатура, яка ґрунтувалася на рабській праці й масових вбивствах) звучала аж ніяк не вперше.

Солженіцин і сам писав про це раніше, а крім нього про це писали незліченні жертви, ті, хто вижив, самовидці та вчені. «Архіпелаг ГУЛАГ» додав до попередніх свідчень десятки сторінок деталей і даних, але за своїм моральним запалом та емоційним впливом ця робота як набір свідчень не перевершувала «Крутий маршрут» Євгенії Гінзбург — роман, який вийшов у 1967 році; уперше опубліковані німецькою в 1957 році мемуари Марґарет Бубер-Нойманн, у яких вона розповідає про свій досвід перебування і в нацистських, і в радянських таборах; розповідь Вольфґанґа Леонгарда про розбиті ілюзії його власних переконань, які вийшли друком у 1955 році; чи навіть ранні розвінчання радянського міфу Віктора Сержа та Бориса Суваріна[430].

Суть була в тому, що ця праця з’явилася саме вчасно. Ідейних критиків комунізму завжди вистачало; утім протягом багатьох десятиліть їхній вплив притлумлювався через те, що в Західній Європі (та, як ми пам’ятаємо, у Східній Європі впродовж 1960-х) більшості хотілося бачити ложку меду, нехай і ледь відчутну, у дьогті державного соціалізму, який у 1917 році спершу заполонив Росію, а потім велику частину континенту. «Антикомунізм», хай які були його справжні чи приписані йому мотиви, страждав на тяжку ваду: здавалося, що він кидає виклик cтану історії та прогресу, не бачить «більшої картини», заперечує сутнісну близькість, яка споріднює демократичну (хоч і неповноцінну) державу добробуту й колективістський (хоч і заплямований) комуністичний проєкт.

Ось чому противники післявоєнного консенсусу були такі маргіналізовані. Припускати, як це робили Гаєк та інші, що плани з обмеження ринку заради спільного блага, навіть із добрими намірами, — не тільки економічно неефективні, а й також, що найголовніше, перший крок на шляху до рабства, означало перекреслити дорожню карту ХХ століття. Навіть таких противників комуністичної диктатури, як Артур Кестлер, Реймон Арон, Альбер Камю та Ісая Берлін, які наголошували на розбіжності між соціал-демократичними реформами заради спільного блага та частковою диктатурою, встановленою в ім’я міфу колективізму, їхні «прогресивні» критики підозрювали в тому, що вони відтворюють наративи (а отже, служать) упередженим політичним таборам, які сформувалися під час «холодної війни».

Відповідно вони не поділяли загального небажання, особливо поширеного серед покоління 1960-х, відкинути радикальну доктрину. Одна річ — зі знанням справи насміхатися зі Сталіна, давно мертвого та підданого осуду навіть його власними наступниками. Цілком інше — визнати, що винна була не людина, а система. А піти ще далі й покласти відповідальність за злочини та переступи ленінізму на сам проєкт радикального утопізму означало підірвати самі підвалини тогочасної політики. Як британський історик Едвард Палмер Томпсон, який був кимсь на кшталт культової фігури для молодшого покоління «посткомуністичних марксистів», закидав Лешеку Колаковському (після того як через події 1968 року Колаковський публічно прокляв і засудив радянський комунізм), «ваше розчарування — загроза нашій вірі в соціалізм».

Однак до 1973 року віра наразилася на серйозне випробування не лише через критиків, а й через самі події. Коли «Архіпелаг ГУЛАГ» вийшов французькою мовою, комуністична щоденна газета l’Humanité відгукнулася про роман несхвально, нагадавши читачам, що, позаяк «усі» вже все знають про Сталіна, будь-яка спроба все це розворушити може бути продиктована тільки «антирадянськими» мотивами. Але звинувачення в «антирадянськості» звучали все менш переконливо. Після радянського вторгнення в Прагу та подальших репресій, а також розповідей про Культурну революцію, що просочувалися з Китаю, звинувачення Солженіцина, які вщент розбивали комуністичний проєкт, здавалися правдою — навіть і, можливо, особливо для його колишніх прихильників.

Ставало зрозуміло, що комунізм осквернив і сплюндрував свою радикальну спадщину. І, як незабаром засвідчив геноцид у Камбоджі та широко відома травма в’єтнамських «людей у човнах», це не припинялося[431]. Навіть ті, хто вважав, що в трагедіях у В’єтнамі та Камбоджі винні Сполучені Штати (а таких у Західній Європі було багато), і чий антиамериканізм ще більше розпалило зрежисоване американцями вбивство чилійського президента Сальвадора Альєнде лише за три місяці до виходу «Архіпелагу ГУЛАГ», були дедалі менше схильні визнавати, як колись, моральну вищість соціалістичного табору. Американський імперіалізм був справді поганим, але інший бік був гірший, можливо, значно гірший.

Отож традиційне «прогресивне» переконання, що критика комунізму становить приховану загрозу всім цілям, спрямованим на покращення суспільства — тобто твердження про те, що комунізм, соціалізм, соціал-демократія, націоналізація, центральне планування та прогресивна соціальна інженерія були частинами спільного політичного проєкту, — почало працювати собі на шкоду. Логіка була така: якщо Ленін та його наступники отруїли колодязь соціальної справедливості, це нашкодило всім нам. У світлі історії ХХ століття держава почала здаватися радше проблемою, аніж рішенням, і не тільки, і навіть не насамперед з економічних міркувань. Те, що починається із централізованого планування, закінчується централізованими вбивствами.

Це, звичайно, висновок дуже «інтелектуального» зразка, але інтелектуали майже одразу відчули наслідки переходу в опозицію до держави — цілком логічно, позаяк саме інтелектуали найбільш палко просували соціальне покращення згори. У 1984 році чеський письменник Іржі Груша зауважив: «Саме ми [письменники] возвеличували сучасну державу». За своєю суттю сучасна тиранія, за спостереженням Іньяціо Сілоне, потребує співпраці з боку інтелектуалів. Тому було цілком логічно, що невдоволення інтелектуалів панівним наративом щодо прогресу викликало подальшу бурю; а також доречно, що це невдоволення найбільш виразно виявляли в Парижі, де два століття тому сам наратив і набув інтелектуального та політичного оформлення.

Франція в 1970-х та 1980-х роках уже не була, за Артуром Кестлером, «палахкою лінзою Західної цивілізації», але французькі мислителі все ще мали незвичайну схильність перейматися глобальними питаннями. У ті роки письменників й експертів в Іспанії, Західній Німеччині чи Італії цілковито поглинули місцеві проблеми, хоча загроза тероризму, яка їх непокоїла, мала й власні наслідки для дискредитації радикального утопізму. Британські інтелектуали, які ніколи особливо й не піддавалися чарам комунізму, були загалом байдужі до його занепаду, а отже, трималися на відстані від нових настроїв на континенті. Натомість у Франції комуністичний проєкт користувався давньою та поширеною симпатією серед населення. Коли у французькому публічному дискурсі антикомунізм почав набирати обертів — чому сприяло постійне зменшення підтримки та впливу Комуністичної партії, — цей процес підживлювали місцеві спогади і приклади. Нове покоління французьких інтелектуалів напрочуд спритно відкинуло марксизм, часом із непристойним поспіхом відрікаючись від своїх колишніх симпатій.

Молоді паризькі «нові філософи» середини 1970-х, на кшталт Андре Ґлюксманна чи Бернара-Анрі Леві, були здебільшого неоригінальні у своєму засудженні спотворень радикального утопізму. Мало що з Les Maîtres Penseurs («Великих мислителів») Ґлюксманна — опублікованого в березні 1977 року твору, який здобув загальне визнання — не було краще сказано Реймоном Ароном у його праці Opium des Intellectuels («Опіум інтелектуалів»), яка вийшла за двадцять два роки до того. А в тексті Леві Barbarie à Visage Humain («Варвар з людським обличчям»), який було надруковано через два місяці після есею Ґлюксманна, не було нічого, що французькі читачі не могли знайти у творі Камю L’Homme révolté («Бунтівна людина»). Але тимчасом як Жан-Поль Сартр уїдливо розкритикував есей Камю, коли той вийшов друком у 1951 році, Леві та Ґлюксманн були лідерами думок, а їхні книжки розходилися численними тиражами. Часи змінилися.

Було зрозуміло, що цей місцевий інтелектуальний землетрус означав для попереднього ідейного покоління. Його очевидною ціллю стала катастрофічна марксистська поволока в Західній думці; але чимало його ударів поцілили насамперед у провідні фігури післявоєнного інтелектуального життя Франції та інших країн, які зазирнули за межі Історії, вітаючи переможців і ввічливо відвертаючи очі від їхніх жертв. Сам Сартр, найвідоміший із тогочасних «попутників», ще до своєї смерті втратив народну прихильність, а його творчий доробок було заплямовано його виправданням спершу радянського комунізму, а потім маоїзму[432].

Зміна клімату в Парижі виходила за межі зведення рахунків між поколінням зацікавлених інтелектуалів. У 1978 році трактат Карла Поппера «Логіка наукового дослідження» вперше вийшов французькою — ця подія була провісником поступового всотування у французький мейнстрим цілого корпусу «англо-американського» наукового доробку у філософії та соціальних науках, щодо якого місцева інтелектуальна культура десятиліттями перебувала в майже цілковитій темряві. Того самого року історик Франсуа Фюре видав свою революційну працю Penser la Révolution Française («Тлумачення Французької революції»), у якій систематично розбив «революційний катехизм», крізь який французів десятиліттями вчили розуміти свою країну та її минуле.

За цим «катехизмом», як його тлумачить Фюре, Французька революція була ключовим моментом сучасності: зіткненням, яке потягнуло Францію в розподіл на протилежні політичні культури лівої та правої ідеології, очевидно, визначені за класовою належністю суперників. Ця історія, яка спиралася на паралельні стовпи ліберального оптимізму початку ХІХ століття та марксистського бачення радикальних суспільних перетворень, тепер, на думку Фюре, себе виснажила — не в останню чергу тому, що радянський комунізм, революційний спадкоємець у цій казці про мораль цілеспрямованої радикальної трансформації, постфактум зробив токсичним увесь цей спадок. За словами Фюре, Французька революція «померла».

Політичний підтекст такої тези, як добре розумів її автор, був значущим. Одна річ — говорити про хиби марксизму як політики, які завжди можна було списати на невезіння чи обставини. Але якщо марксизм як панівний наратив було дискредитовано — якщо в Історії не було ані логіки, ані необхідності, — це означало, що всі сталінські злочини, усі втрачені життя і ресурси, змарновані на трансформацію суспільств під керівництвом держави, усі помилки і провали радикальних експериментів ХХ століття у встановленні утопії шляхом диктату більше не можна було «діалектично» пояснити як помилкові кроки правильним шляхом. Натомість вони ставали просто тим, чим, як завжди стверджували їхні критики, вони й були: втратами, марнотратством, провалом і злочином.

Фюре та його молодші сучасники відкидали звернення до Історії, що з початку 1930-х років визначало інтелектуальний процес у Європі. Вони стверджували, що немає ніякого «панівного наративу», який визначав би хід людських дій, а отже, немає і виправдання державній політиці чи діям, які завдають справжніх страждань сьогодні в ім’я уявних переваг завтра. З розбитих яєць виходить гарна яєчня. Але краще суспільство зі зламаних людей не збудуєш. З позиції сьогодення такий висновок може здатися слабеньким як для десятиліть насичених теоретичних і політичних дискусій; але саме з цієї причини він добре ілюструє масштаб зміни.

У фільмі «Ніч у Мод» (1969), conte moral[433] режисера Еріка Ромера, філософ-комуніст і його колега-католик доволі довго сперечаються щодо парі Паскаля про Бога[434] та ставку марксизму на Історію. Що дивує сьогодні, то це не сама розмова, знайома кожному, хто достатньо старий, щоб пам’ятати 1960-ті в континентальній Європі, а серйозність, з якою до неї ставилися не лише головні герої фільму, а й мільйони тогочасних глядачів. Через десять років ця тема, якщо не фільм, уже була не актуальна. Звернення до Історії, щоб виправдати неприйнятний політичний вибір, почало здаватися морально наївним і навіть некоректним. Як зауважив Камю за багато років до того, «відповідальність перед Історією звільняє від відповідальності перед людьми»[435].

Нова непевність щодо «Історії» (та історії) ознаменувала неприємне десятиліття для західноєвропейських інтелектуалів, які ніяково усвідомлювали, що занепад великих історичних схем та наративів не провіщав нічого доброго для класу базікал, які були найбільше відповідальні за їхню появу і які тепер самі стали — як багатьом із них здавалося — об’єктами принизливої байдужості. У вересні 1986 року французький соціолог П’єр Бурдьє зробив красномовну егоцентричну ремарку в розмові з французьким журналістом: «Як на мене, то думаю, що якщо сьогодні й залишається велика справа, то це захист інтелектуалів»[436].

Ісая Берлін колись назвав інтелектуальне самозречення перед Історією «жахливим німецьким способом позбутися тягаря морального вибору». Це дещо несправедливо щодо німців, які навряд чи були єдиними європейцями, що поклали себе на вівтар історичної необхідності, хоча ця ідея справді сягає своїм корінням німецької романтичної філософії. Але це свідчить про вакуум, який почав утворюватися в європейській політичній думці: якщо більше не було «великої справи»; якщо прогресивна спадщина себе виснажила; якщо на Історію чи необхідність більше не можна було авторитетно послатися, щоб виправдати дію, політику або програму, — як тоді люди мали розв’язувати великі проблеми доби?

Для радикалів-тетчеристів, які вважали державну політику продовженням приватних інтересів і для яких ринковий простір був необхідним і достатнім мірилом цінностей та результатів, це не становило проблеми. Для європейських традиційних консерваторів, для яких мірилом добра і зла в людських справах залишалися релігійні норми й суспільні традиції (культурне цунамі 1960-х похитнуло їх, але все ж таки не відкинуло геть), це також не були особливо тривожні часи. Силою, яка терміново потребувала нового сценарію, була прогресивна лівиця, яка все ще відігравала провідну роль у європейських політичних і культурних дискурсах.

На свій подив, вона знайшла нову політичну мову — чи, радше, дуже давню і віднайдену заново. Мова прав та свобод була чітко прописана в кожній європейській конституції, зокрема Народних Республік. Але як спосіб говорити про політику «мова прав» у Європі багато років була зовсім не в моді. А після Першої світової війни правам, зокрема праву на самовизначення, належало центральне місце в міжнародних дискусіях про післявоєнне врегулювання, і більшість зацікавлених сторін на Версальській мирній конференції дуже голосно заявляли про свої права, коли своїми вимогами тиснули на великі держави. Але це були колективні права — права націй, народів, меншин.

Ба більше, історія про колективне відстоювання прав була сумною. Там, де перетиналися права більш ніж однієї етнічної чи релігійної спільноти, зазвичай через взаємні територіальні претензії, було гнітюче очевидно, що єдиний результативний спосіб встановити прецедент — це сила, а не закон. Права меншин у межах держав неможливо було захистити, як неможливо було убезпечити права слабких держав від претензій їхніх сильніших сусідів. Озираючись на розбиті надії Версаля, переможці 1945 року, як ми пам’ятаємо, зробили висновок, що колективні інтереси найкраще забезпечує болісне, але ефективне рішення територіального перерозподілу (пізніше це дістало назву «етнічні чистки»). Що ж до осіб без громадянства, то у світі держав та націй їх мали вважати не правовою аномалією, а окремими жертвами переслідувань і несправедливості.

Отже, після 1945 року дискурс навколо прав зосередився на людині. Це теж було уроком війни. Навіть якщо люди зазнавали переслідувань через їхню спільну ідентичність (євреї, роми, поляки тощо), страждали вони кожен окремо. Тож саме окремі особи з індивідуальними правами стали тими, кого намагалася захистити новостворена Організація Об’єднаних Націй. Різноманітні конвенції про права людини, геноцид чи соціальні й економічні права, які стали частиною міжнародного права та договорів, усі разом давали спільну відповідь на очікування громадськості: вони поєднували англо-американську турботу XVIII століття про індивідуальні свободи з дуже властивим для середини ХХ століття наголосом на зобов’язаннях держави забезпечити виконання дедалі ширшого переліку більших і менших вимог — від права на життя до права на «правду в рекламі» тощо.

Тому, що правнича риторика щодо індивідуальних прав опинилася в царині справжньої політики, вона завдячує збігу між занепадом марксизму і міжнародною Нарадою з безпеки та співробітництва в Європі, яка відкрилася в Гельсінкі того самого року, коли в Парижі вийшов друком «Архіпелаг ГУЛАГ». До того моменту ліві європейські інтелектуали зневажали розмови про «права»: ця зневага відлунювала відомою характеристикою Маркса «так званих прав людини» як егоїстичних і «буржуазних». У прогресивних колах такі поняття, як «свободи», «воля» чи «права», а також інші абстрактні речі, що асоціювалися з «людиною загалом», сприймали всерйоз лише тоді, коли перед ними стояв уточнювальний прикметник — «буржуазні», «пролетарські» або «соціалістичні».

Отож у 1969 році група інтелектуалів лівого флангу французької Об’єднаної соціалістичної партії розкритикувала власну партію (яку на той час очолювали Мішель Рокар та П’єр Мендес-Франс) за те, що вона підтримала празьких реформаторів. Ці реформатори, заявила вона, були «раді пасти жертвами дрібнобуржуазних ідеологій (гуманізму, свободи, справедливості, прогресу, всезагального таємного голосування тощо)». Це був не поодинокий випадок. Упродовж 1960-х років багато західних коментаторів лівого спрямування, які загалом мали цілком помірковані погляди, уникали вживання термінів «права» чи «свободи», щоб не здаватися наївними. У Східній Європі комуністи-реформатори та їхні прихильники також не вживали цих слів, але в їхньому випадку через те, що вони були заяложені та знецінені партійним дискурсом.

Однак із середини 1970-х років по всьому політичному спектру Західної Європи дедалі частіше можна було почути промови й прочитати тексти, які без самоцензури посилалися на «права людини» та «особисті свободи». Як зауважив один італійський спостерігач у 1977 році, ідею та ідеал «нероздільної» свободи вперше після війни обговорювали в лівих колах без «містифікації чи демагогії»[437]. Це не обов’язково одразу ставало частиною політики. Більшу частину 1980-х західноєвропейські робітничі та соціалістичні партії доволі безпомічно борсалися, у багатьох випадках удаючись до незаконного привласнення програм своїх опонентів, щоб приховати власну беззахисність. Але їхня відкритість до мови прав і свобод усе ж таки надала західноєвропейським науковцям та інтелектуалам доступ до трансформаційної мови політичної опозиції у Східній Європі, а також спосіб зв’язку зі стороною по той бік «залізної завіси» — і якраз вчасно, тому що саме з її східного боку тепер брали свій початок справді безпрецедентні та значні зміни.

У 1975 році чеський комуніст-реформатор Зденек Млинарж написав «Відкритого листа до комуністів та соціалістів у Європі», у якому звертався насамперед до єврокомуністів і просив підтримки у протидії репресіям дисидентів у Чехословаччині. Ілюзії щодо реформи комунізму розвіювалися непросто. Але такі, як Млинарж, уже були в меншості, а його вірі і в соціалізм, і в його західних прибічників уже тоді дивувалася більшість критиків комунізму всередині Радянського блоку.

Ці критики, яких тоді ще не називали «дисидентами» (тим, кого позначав цей термін, він зазвичай не подобався), переважно відцуралися режиму та «соціалістичної» мови, якою він послуговувався. Після 1968 року ця мова, яка закувала в залізні кайдани поняття «миру», «рівності» та «братерської доброзичливості», звучала особливо фальшиво — особливо для активістів 1960-х, які сприймали це серйозно. Саме вони — переважно студенти, науковці, журналісти, драматурги та письменники — були головними жертвами репресій, особливо в Чехословаччині, де Партія під керівництвом Ґустава Гусака («президента забутих спогадів») правильно розрахувала, що її найбільша надія на відновлення «ладу» полягає в задобрюванні незадоволеної громадськості матеріальними покращеннями й активному придушенні голосів незгодних і згадок про нещодавнє минуле.

Змушені піти в підпілля, яке в чеському випадку мало цілком буквальне значення, оскільки багато безробітних професорів та письменників улаштувалися кочегарами й котельниками, противники режиму навряд чи могли вести політичні дебати зі своїми гнобителями. Натомість вони, відкинувши марксистську риторику та ревізіоністські дискусії попередніх десятиліть, обернули обставини собі на користь і занурилися в підкреслено «неполітичні» теми. Серед таких тем, завдяки Гельсінським угодам, тема «прав» була найдоступнішою.

Конституції всіх країн Радянського блоку формально приділяли увагу правам та обов’язкам громадянина; а низка додаткових і доволі конкретних прав, погоджена в Гельсінкі, створила для внутрішніх критиків комунізму стратегічне вікно можливостей. Як зауважив чеський історик Петр Пітгарт, ідея полягала не в тому, щоб вимагати якісь нові права — це було б очевидним запрошенням для подальших репресій, — а в тому, щоб домогтися тих прав, які режим визнавав і які були закріплені в законі. Таким чином «опозиція» здавалася поміркованою, майже консервативною, а Партія мусила виправдовуватися.

Серйозне прочитання букви «соціалістичних» законів було більш ніж тактичним ходом для того, щоб присоромити лідерів комунізму. У закритих суспільствах, де політичним було все — а сама політика, відповідно, ставала неможливою, — «права» відкривали шлях уперед, перетворювалися на першу шпарину в завісі песимізму, яка огортала Східну Європу в «безмовні сімдесяті», кінцем монополії режиму на мову-як-владу. Крім того, конституційні права людей, за самою своєю суттю, свідчать про існування осіб, які висувають претензії одна до одної, а також до спільноти. Ці права стали простором між окремими безпомічними людьми та всемогутньою державою.

Рух за права («права людини»), як твердив молодий угорський теоретик Міклош Гарасті, був визнанням того, що виправити недоліки комунізму потрібно не створивши кращий комунізм, а побудувавши — чи відбудувавши — громадянське (тобто «буржуазне») суспільство. Іронія щодо такої трансформації марксистської програми та намагання замінити соціалістичну державу на буржуазне суспільство не залишилася непоміченою інтелектуалами в Празі чи Будапешті. Але, як пояснював угорський колега Гарасті Міхай Вайда, влада буржуазії здавалася його країні беззаперечно кращою за «нестерпний історичний досвід тиранії громадянина».

Важливість спроб відбудувати громадянське суспільство (цей туманний вислів, який позначав непевну мету, був, однак, дуже популярний серед інтелектуальної опозиції Східної Європи, починаючи із середини 1970-х і до сьогодні) полягала в тому, що вони свідчили про визнання марності намагань реформувати партію-державу після 1968 року. Мало хто всерйоз очікував, що Гусак у Празі чи Гонекер у Берліні (не кажучи вже про самі совєти) купляться на логіку «дискурсу прав» і серйозно сприйматимуть те, що написано в їхній Конституції. Говорити про права в теорії буквально означало засвідчувати їхню відсутність на практиці, нагадуючи спостерігачам удома і за кордоном, які невільні насправді були ці суспільства. Нова опозиція не залучала комуністичної влади, а навмисне говорила «іншою мовою».

Для дисидентів на кшталт Гарасті чи Адама Міхніка в Польщі, який виклав майже всю стратегію польської опозиції на найближчі роки у своєму есеї 1976 року «Новий еволюціонізм», це було радикальним розривом із захопленням марксизмом та його соціоекономічними пріоритетами, яке вони поділяли замолоду. Для тих, хто ніколи і близько не вступав у марксистські дискусії, як-от Вацлав Гавел, зміни відбувалися значно легше. Гавел, син заможного празького підприємця, якого комуністична влада після 1948 року розкуркулила разом із родиною, не поділяв ані крихти молодечого революційного запалу, притаманного його захопленим сучасникам, а після 1968 року він також не брав активної участі в їхніх реформаторських спробах. Стосунки Гавела з комуністичною владою завжди були ворожими, великою мірою завдяки його буржуазному походженню, однак ніколи — політичними.

У 1970‒1980-х роках, коли його переслідували, заарештовували та зрештою кинули за ґрати за його діяльність, Гавел перетворився на визначну політичну постать. Але його «настанови» залишалися безкомпромісно неполітичними. Суть, на його думку, полягала не в тому, щоб сперечатися із владою. І навіть не в тому, щоб насамперед говорити правду, хоча для режиму, що ґрунтувався на брехні, це було важливо. Єдине, що мало сенс в обставинах часу, писав він, — це «жити у правді». Усе інше було компромісом: «Сам факт створення політичного угруповання змушує починати гру у владу, тоді як на першому місці має бути правда».

Метою, як пояснював Гавел у своєму есеї 1984 року, в якому він розмірковує про мету й засоби хисткої чехословацької інтелектуальної опозиції, має бути змога діяти самостійно, хай що тобі намагається нав’язати режим; жити так, ніби ти справді вільний. Як добре розумів Гавел, це навряд чи можна було сказати про більшість людей: «Напевно, у сучасному світі цей метод непрактичний і його складно застосувати в повсякденні. Утім кращої альтернативи я не знаю».

Гавел не був першим, хто обстоював таку позицію, навіть у пізніші часи. Ще коли Людвік Вацулік виступав на IV з’їзді Спілки письменників Чехословаччини в червні 1967 року, він також радив подібну стратегію «ніби»-поведінки своїм колегам. Ми маємо, сказав він, «грати у громадян… виступати з промовами, ніби ми дорослі й законно незалежні». Але в обнадійливішій атмосфері 1960-х Вацулік та інші все ще могли сподіватися на певну поступливість і відкритість з боку влади. На той час, коли подібні ідеї висували Міхнік чи Гавел, обставини змінилися. Сенс уже був не в тому, щоб радити уряду, як урядувати, а в тому, щоб показати нації — власним прикладом, — як можна жити.

В умовах 1970-х років думка про те, що східноєвропейські інтелектуали могли «показати нації», як їй поводитися, здавалася досить-таки амбітною. Більшість інтелектуалів були неспроможні навіть порадити щось одне одному, не кажучи вже про масові поради співвітчизникам. Угорська та польська інтелігенція була особливо далека від того, які були умови життя та які думки панували в промислових центрах, а від світу селянства вона була ще більш відірвана. Можна навіть сказати, що завдяки комунізму — політичній системі, яка, за словами угорських дисидентів Івана Селеньї та Дьйордя Конрада, поставила інтелектуалів «на шлях до класової влади» — давній центральноєвропейський поділ на «інтелігенцію» і «народ» (більш притаманний аристократичним суспільствам на кшталт Угорщини й Польщі, ніж плебейським, як-от Чехословаччина, але й там після 1948 року штучно запроваджений) знову проявився в загостреному вигляді.

Першими ліквідували цей поділ поляки. У 1976 році, після низки страйків на знак протесту проти різкого збільшення цін на продукти харчування, режим дав жорстку відсіч: робітників промислових міст Урсус і Радом били й арештовували. Цього разу Яцек Куронь із кількома однодумцями відреагували зовсім не так, як за кілька років до того, коли робітники й інтелектуали ставилися до протестів одне одного зі взаємною байдужістю: у вересні 1976 року вони оголосили створення КОРу — Комітету оборони робітників. Метою КОРу, а також Комітету захисту прав людини та громадянина, заснованого кілька місяців тому, було надавати розголос утискам громадянських прав робітників, допомагати їм захищатися в суді та створити спільний фронт. Через три роки, у грудні 1979-го, ідейні лідери КОРу — євреї, католики, колишні комуністи і не тільки — узяли на себе написання й оприлюднення «Хартії робітничих прав».

Отже, створення — чи, точніше, обстоювання — незалежного громадянського простору в Польщі постало із суспільного протистояння. З іншого боку кордону, у Чехословаччині, за навіть менш сприятливих політичних обставин, воно народилося завдяки правовій можливості. У січні 1977 року група чехословацьких громадян підписала документ (який спершу був надрукований як маніфест у західнонімецькій газеті), що критикував уряд за нездатність забезпечити положення щодо прав людини, закріплені в Конституції Чехословаччини, Заключному акті Гельсінських угод 1975 року та пактах Організації Об’єднаних Націй про політичні, громадянські, економічні та культурні права, які Прага підписала, а також, у випадку гельсінського «Декрету 120», офіційно ввела в чеський правовий кодекс[438].

Підписанти цього документу (який дістав назву «Хартія–77») визначали себе як «вільну, неформальну та відкриту асоціацію… об’єднаних бажанням індивідуально та спільно домагатися поваги до прав людини й громадянина в нашій країні та в усьому світі». Вони підкреслювали, що «Хартія–77» — не організація, вона не має статуту та постійних органів і «не становить основи будь-якої опозиційної політичної діяльності». Це застереження мало на меті означити, що їхні дії перебувають у межах чехословацького закону.

«Хартія–77» завжди була справою невеликої групи відважних людей, які не представляли нікого, крім себе: перший документ підписали 243 особи, а впродовж наступного десятиліття до них приєдналося ще 1621 (серед населення в 15 мільйонів). Першими речниками «Хартії» були Гавел, Їржі Гаєк (міністр закордонних справ в уряді Дубчека) та літній Ян Паточка, відомий чехословацький філософ. Усі вони були самотніми інтелектуалами, які не мали публічної репутації чи впливу; але це не зупинило владу від лютої відповіді на їхній маніфест, «антидержавницький, антисоціалістичний, демагогічний та образливий текст». Про деяких підписантів у різний час говорили (словами, дослівно запозиченими з показових процесів 1950-х) як про «зрадників і запроданців», «вірних слуг й агентів імперіалізму», «політиків-невдах» та «міжнародних авантюристів». Підписантів залякували й у різний спосіб карали — звільняли з роботи, не приймали їхніх дітей до школи, забирали водійські права, змушували виїхати за кордон та позбавляли громадянства, тримали під арештом, судили й кидали за ґрати.

Через суворе поводження з підписантами «Хартії–77» та мстиве переслідування нового покоління молодих музикантів (зокрема рокгурту «Пластикові люди Всесвіту») з боку чехословацького уряду, у квітні 1978 року утворилася група підтримки — «Комітет захисту несправедливо переслідуваних» (VONS[439]) — із подібними до КОРу цілями. У відповідь на такий розвиток подій празький режим заарештував шістьох провідних постатей Комітету, зокрема Гавела, і наступного року віддав їх під суд за підривну діяльність. У жовтні 1979 року їх засудили до тюремного ув’язнення на термін до п’яти років.

Після 1968 року всі комуністичні режими (за винятком Румунії Чаушеску) на практиці діяли за прикладом Угорщини Кадара. Вони вже навіть не вдавали, що намагаються заручитися справжньою підтримкою своїх громадян. Вони очікували лише того, щоб люди демонстрували зовнішні ознаки публічної згоди. Однією з цілей «Хартії», так само як VONS чи КОРу, було подолати цинічну байдужість до суспільних питань, яка формувалася в їхніх співгромадян унаслідок такої політики. Гавел особливо підкреслював, що необхідно позбавити режим задоволення дивитися на те, як люди байдуже принижуються, аби лише не привертати до себе уваги. У цьому разі, писав він, режим зможе спертися на «форпост у кожному громадянині»: цю тему проілюстровано в його класичному есеї «Сила безсилих» на прикладі продавця овочів, який за звичкою вивішує на вітрині табличку «Робітники світу, об’єднуйтеся!».

Деякі проблеми, якими переймалися дисиденти-інтелектуали, краще за інші пасували цим намаганням подолати суспільну апатію і страх. Однією з них була нова екологічна катастрофа, вже згадана в розділі 15. У Словаччині, за підрахунками уряду, в 1982 році 45% із 5500 кілометрів річок були «небезпечно» забруднені. Чотири п’ятих колодязної води в східній частині республіки були непридатні для вжитку. Причиною цього переважно стало надмірне використання добрива в тамтешніх колгоспах, що призводило до отруєння ґрунту та неврожаїв — на кшталт тих, які мали місце на чорноземних ділянках Радянського Союзу.

До початку 1980-х у Північній Богемії був найгірший ступінь забруднення повітря в Європі через використання (дешевого) бурого вугілля для потреб промисловості й виробництва електроенергії. Із 73,5 мільярда кВт усієї енергії, виробленої в регіоні, 64 мільярди виробляли заводи, які спалювали це паливо з високим вмістом сірки. У результаті станом на 1983 рік близько 35% усіх чеських лісів помирали або вже були знищені, а третина всіх чеських каналів стали такі забруднені, що не годилися навіть для промислового використання. У самій Празі уряд був змушений створити окрему лікарську службу, яка спеціалізувалася на респіраторних хворобах дітей. Іван Кліма в оповіданні під назвою «Різдвяна змова» описував відчуття, коли людина опинялася на вулиці чеської столиці: «Темний холодний туман пахнув димом, сіркою і дратівливістю».

За соціалізму забрудненою була країна. Але страждало від цього суспільство, а отже, забруднення ставало темою, яка хвилювала всіх. Крім того, вона мала політичний підтекст: захищати довкілля було так складно тому, що ніхто не був зацікавлений вживати превентивних заходів. Ефективні, послідовно застосовувані офіційні санкції могли б покращити ситуацію, але запроваджувати їх мала та сама влада, яка передусім заохочувала збитки. Будь-який директор фабрики чи фермер, якому б вистачило клепки з власної ініціативи ризикнути своїми «квотами» через запровадження заходів контролю над забрудненням, опинився б у серйозній халепі. Комуністична економічна система була за своєю суттю згубна для довкілля, і це починало усвідомлювати дедалі більше людей[440].

Письменники й науковці зі зрозумілих причин переймалися через цензуру. Перешкоди для публікацій чи вистав суттєво варіювали залежно від країни. У Чехословаччині з 1969 року влада відкрито закручувала гайки: крім того, що тисячам чоловіків і жінок відмовляли у друці та публічних виступах, не можна було навіть згадувати дуже широкий набір тем, імен і подій. Натомість у Польщі Католицька церква та її інституції й газети створювали щось на кшталт напівзахищеного простору, в якому можна було користуватися певним ступенем літературної та інтелектуальної свободи, хай і обережно.

Тут, як і в Угорщині, проблема часто полягала в самоцензурі. Щоб забезпечити собі доступ до аудиторії, інтелектуали, митці й науковці завжди мали спокусу адаптувати свою роботу, скоротити чи обмежити те, що вони хотіли сказати, передбачаючи можливі заперечення з боку влади. Професійні та навіть матеріальні переваги таких коригувань — у суспільствах, де до культури й мистецтва ставилися дуже серйозно — були доволі суттєві; але моральна ціна втрати самоповаги могла бути високою. Як сто п’ятдесят років до того писав Гайне, чиї слова одразу впізнали б багато східноєвропейських інтелектуалів, «ці вбивці думок перетворюють нас на злочинців. Бо автор… часто скоює дітовбивство: він убиває своє власне дитя — думку — у шаленому терорі розуму цензора».

Це був один із різновидів часткової співучасті. Іншим — внутрішньою еміграцією, «такією[441]», як це називав Чеслав Мілош у його «Поневоленому розумі», — було мовчання. Але на тих, хто все ж таки не мовчав, нелегально поширюючи свої тексти в написаних під копірку примірниках, чекала безрадісна перспектива «майже невидимості»: їхні думки та їхня творчість обмежувалися крихітною закритою аудиторією. Вони були змушені щонайбільше задовольнятися тим, що один чеський інтелектуал похмуро назвав онаністичною сатисфакцією: друкуватися в самвидаві для тих самих двох тисяч інтелектуалів, які й самі там друкувалися.

Окрім того, сама по собі сміливість не була гарантією якості. Нонконформізм, опозиційність і небезпека, нерідко пов’язані з підпільною творчістю, надавали їй (особливо в очах захоплених шанувальників на Заході) романтичного флеру та часом перебільшеного значення. Оригінальні й радикальні ідеї справді могли квітнути й розростатися на прогнилій компостній купі Радянського блоку: роботи Гавела та Міхніка — найкращі, але в жодному разі не єдині тому приклади, «квіти зла» комунізму[442]. Але у випадку багатьох інших текстів самвидав не означав якість. Не буває, за Джорджем Стайнером, «музи цензури». Лише те, що режим тебе не любить, не свідчить про твій талант.

Отож репутація деяких навіть найвідоміших опозиційних інтелектуалів похитнулася та знецінилася, коли її носії опинилися на вільному ринку ідей і думок. Угорець Дьйордь Конрад, автор дещо самозакоханих есеїв про «антиполітику», якими дуже захоплювалися у 1980-х, був одним із тих, хто після 1989 року зник з поля зору. Інші, як-от східнонімецька романістка Кріста Вольф, добре розуміли, що саме труднощі, пов’язані з життям письменника в комуністичній країні, надавали їй і тему, і певну енергію (і публічну репутацію). Це була одна з причин, чому так багато інтелектуалів у комуністичних суспільствах радше воліли залишитися, а не скористатися можливістю й емігрувати: краще бути переслідуваним і значущим, ніж вільним, але неважливим.

Страх стати неважливим ховався за іншим тогочасним міркуванням — поширеними гаслами про необхідність «повернутися» до Європи. Як і цензура, ця проблема хвилювала лише інтелектуалів — насправді найбільше про неї говорили письменники із західних провінцій колишньої Габсбурзької імперії, де особливо гостро відчувалася відсталість і гальмування розвитку, спричинені радянськими вказівками. Найвідомішим голосом у цьому був чеський романіст та драматург Мілан Кундера, який писав з еміграції в Парижі і для якого трагедія Центральної Європи (Кундера відродив цей географічний термін спеціально, щоб підкреслити свою думку) полягала в її захопленні чужинською, азійською диктатурою.

Самого Кундеру не дуже цінували на батьківщині, де його сучасники-інтелектуали, які обрали (як вони стверджували) відмову від еміграції та успіху, зі зневагою ставилися до його виїзду з країни й популярності. Але його загальна ідея знайшла широку підтримку, особливо тому, що апелювала до західних читачів, яких звинувачували в нехтуванні й ігноруванні «іншого» Заходу на сході від їхніх країн. Цю тему в загальних рисах ще в 1950-х роках уже окреслив Мілош, зауваживши, що «розділ у гіпотетичній книжці про післявоєнну польську поезію має бути присвячено тому, як з неї іронізували та навіть збиткувалися західноєвропейські й особливо французькі інтелектуали».

Для Кундери, який скептично ставився до громадянських ініціатив на кшталт «Хартії–77», становище Чехії за комунізму було продовженням давнішої проблеми національної ідентичності й долі в серці Європи, де маленькі нації і народи завжди були під загрозою зникнення. Мета інтелектуальної опозиції як усередині Чехословаччини, так і за її межами полягала в тому, щоб донести цю проблему до міжнародної спільноти, а не марнувати час у намаганнях виправити московську «Візантійську» імперію. Ба більше, Центральна Європа була «долею Заходу в концентрованому вигляді». Гавел погоджувався: комунізм — це криве дзеркало, яке історія показувала Заходу.

Поляки, на кшталт Міхніка, не вживали терміна «Центральна Європа» і багато не говорили про «повернення до Європи»: почасти тому, що, на відміну від чехів, вони могли мати ближчі, досяжніші цілі. Це не означає, що поляки й інші нації не мріяли одного дня розділити переваги нової Європейської спільноти — змінити несправджений міф соціалізму на казку «Європа» зі щасливим кінцем. Але, як ми невдовзі побачимо, вони мали більш нагальні пріоритети.

Східні німці теж мали свої власні проблеми. Одним із парадоксів Нової східної політики, яку провадив Брандт і його наступники, було те, що, вливаючи в Східну Німеччину великі суми твердої валюти й купаючи НДР у визнанні, увазі й підтримці, уряд Західної Німеччини ненавмисне перекривав будь-яку можливість змін усередині країни, зокрема реформи її забрудненої та відсталої промислової економіки. «Будуючи мости», оголошуючи міста-побратими, складаючи свою пошану та дистанціюючись від критики з боку Заходу режимів Східного блоку, боннські політики формували в керівництва НДР хибне відчуття стабільності та безпеки.

Ба більше, «викуповуючи» політичних опонентів і в’язнів, Західна Німеччина позбавляла східнонімецьку опозицію деяких її найвідоміших дисидентів. Жодне інше комуністичне суспільство не мало західного двійника, який би говорив із ним однією мовою. Тому завжди існувала спокуса виїхати, а «право на пересування» зазвичай зазначали першим у переліку прав, якого вимагали письменники й митці в НДР. Але багато «внутрішніх» критиків східнонімецького режиму вирішили не залишати ані свою країну, ані своїх старих ідей. Насправді наприкінці 1970-х НДР була єдиною комуністичною державою, яка все ще могла похвалитися неформальною марксистською опозицією, що існувала навіть усередині партії. Усі її найвідоміші дисиденти критикували комуністичну владу з лівих позицій — що, як ущипливо зауважив чеський письменник Їржі Пелікан, робило їх непереконливими й неактуальними для інших країн Східної Європи.

Отож Рудольф Баро, якого після років переслідувань у 1979 році депортували на Захід, був найбільш відомим завдяки своєму есею «Альтернатива», що містив неприховано марксистський аналіз «справжнього втіленого соціалізму». Роберт Гавеман, старий комуніст, якого в ті роки віддали під суд і постановили виплатити штраф за те, що він заступився за фольклорного співака Вольфа Бірманна (якого вислали на Захід у 1976 році), нападав на керівну партію не через порушення прав, а через те, що вона зрадила власні ідеали й заохочувала масове споживання та приватну власність споживчих товарів. Вольфґанґ Гаріх, провідна постать у філософських колах НДР і давній критик «бюрократичних» відхилень режиму, так само палко виступав проти «ілюзій культури споживання», вважаючи обов’язком керівної партії розвінчати їх в очах населення.

Та опозиція до комунізму загалом, що існувала в НДР, як і в Польщі, була схильна гуртуватися навколо церков: у Німеччині це була Bund der Evangelischen Kirchen — Федерація протестантських церков. У цьому середовищі мову прав і свобод було вписано в християнську риторику і (знову ж таки, як і в Польщі) посилено завдяки зв’язку з єдиним досоціалістичним суспільним інститутом, який зберігся і продовжував існувати. Крім того, вплив церков пояснює пріоритетність питання «миру» в східнонімецьких дисидентських колах.

В інших країнах Східної Європи до західних «пацифістів» та активістів, що виступали за ядерне роззброєння, ставилися з великою недовірою. Їх у найкращому разі вважали наївними дурниками, а радше навіть бездумними інструментами радянської маніпуляції[443]. Вацлав Гавел, зокрема, вважав зростання західноєвропейського антивоєнного руху на початку 1980-х років ідеальним інструментом для того, щоб заплутувати, відвертати увагу та знешкоджувати західну інтелігенцію: «мир», наголошував він, — це не варіант для країн, де держава перебуває в стані постійної війни проти суспільства. За чинних умов мир і роззброєння зробили б Західну Європу вільною та незалежною, тоді як Східна Європа залишилася б під контролем Радянського Союзу. Відокремлювати питання «миру» від вимог прав і свобод було помилкою. Або, як говорив Адам Міхнік, «умовою для зменшення загрози війни є повне дотримання прав людини».

Однак у Східній Німеччині мирний рух мав глибоку підтримку серед населення. Поза всяким сумнівом, частково це було через зв’язки із Західною Німеччиною. Але не тільки. НДР — випадкова держава без власної історії та ідентичності — могла з певною часткою переконливості називати мир, або принаймні «мирне співіснування», свою справжньою raison d’être. Однак водночас вона була найбільш мілітаризованою та мілітаристською з усіх соціалістичних держав: з 1977 року «оборонні студії» стали частиною програм східнонімецьких шкіл, а державний Молодіжний рух — таким воєнізованим, що навіть за радянськими стандартами це було незвично. Напруга, яку спричиняла ця кричуща невідповідність, знайшла вихід в опозиційному русі, який черпав значну частину підтримки від того, що зосереджувався на питаннях миру й роззброєння.

У 1962 році влада Східної Німеччини запровадила обов’язкову військову службу на термін 18 місяців для всіх чоловіків віком від 18 до 50 років. Але через два роки вона ввела пункт, який дозволяв від неї відхилитися: ті, хто з моральних переконань бажав бути звільнений від військової служби, міг вступити в Bausoldaten, альтернативний трудовий підрозділ. Хоча членство в ньому й могло пізніше вилізти боком, власне наявність такої можливості означала, що НДР визнавав легітимність відмови від військової служби з моральних переконань. Станом на 1980 рік тисячі східнонімецьких чоловіків, які пройшли крізь Bausoldaten, становили значний потенційний корпус для активістів, що виступали за мир.

Тому, коли лютеранські пастори в 1980 році почали пропонувати підтримку й захист першим активістам — членам руху за мир, вони могли робити це значною мірою не наражаючись на критику з боку держави. Тоді зародковий мирний рух перейшов із церков до університетів, неминуче зумовлюючи не лише заклики до роззброєння, але й вимогу щодо права безперешкодно висловлювати ці заклики. У такий непрямий спосіб незгідні східні німці із запізненням знайшли можливість тримати зв’язок (та наздоганяти) опозиційні рухи в інших країнах блоку.

Румунам пощастило менше. Письменник Паул Ґома та семеро інших румунських інтелектуалів відреагували на появу «Хартії–77» сміливим листом підтримки, після чого їх усіх одразу ж було репресовано. За винятком цього листа в Румунії й далі було так тихо, як і впродовж трьох попередніх десятиліть. Ґома був змушений виїхати — заміни на його місце не знайшлося. Відповідальність за це частково лежала на Заході: навіть якби з’явилася румунська «Хартія–77» або місцева версія польської «Солідарності» (див. розділ 19), навряд чи вони отримали б велику підтримку від Заходу. Жоден президент США ніколи не вимагав від диктатора Ніколае Чаушеску «дозволити Румунії бути Румунією».

Навіть Радянський Союз дозволяв деяким інтелектуалам — найвидатнішим ученим, які завжди були привілейованою категорією, — суворо обмежену свободу дій. Біолога Жореса Медведєва, який у 1960-х розкритикував Лисенка (ще до цього його критика поширювалась у самвидаві), спочатку цькували, а потім позбавили громадянства. У 1973 році він переїхав на постійне проживання до Великої Британії. Але Андрій Сахаров, найвідоміший ядерний фізик країни, який тривалий час критикував режим, залишався на волі — до того, як він публічно зайняв критичну позицію щодо вторгнення СРСР в Афганістан у 1979 році. Тоді його присутність стала нестерпною. Не зважати на Сахарова було незручно (у 1975 році він отримав Нобелівську премію миру), але й вислати його не було змоги — він був надто важливий. Замість цього його та його дружину Олену Боннер змусили виїхати у (внутрішнє) заслання в закрите місто Горький.

Але Сахаров завжди твердив, що вимагає від Радянського Союзу взяти відповідальність за його помилки та переслідування незгодних, проте не прагнув його розвалу: з такою позицією він опинявся десь між старшим поколінням комуністів-реформаторів і новими центральноєвропейськими дисидентами. З іншими, не такими відомими, які відкрито виступали проти радянської влади, обходилися набагато жорстокіше. Поетеса Наталя Горбаневська провела три роки в психіатричній лікарні в’язничного типу, де разом із сотнями інших їй поставили діагноз «уповільнена шизофренія». Володимир Буковський, найвідоміший із молодших дисидентів, дванадцять років просидів у радянських тюрмах, трудових таборах та психлікарнях, перш ніж завдяки обуренню міжнародної спільноти щодо поводження з ним його в 1976 році обміняли на лідера Комуністичної партії Чилі Луїса Корвалана[444].

За винятком таких поодиноких акцій протесту заради окремих осіб та консолідованої кампанії щодо надання радянським євреям дозволу емігрувати, Захід напрочуд мало зважав на внутрішні справи СРСР — набагато менше, ніж на початку 1980-х звертав уваги на внутрішню опозицію в Польщі чи, приміром, навіть у Чехословаччині. Радянський Союз вийшов з Усесвітньої психіатричної асоціації аж у 1983 році, коли вона — з ганебним запізненням — нарешті почала критикувати його порушення.

Та незалежно від того, чи отримувала вона заохочення ззовні, абсолютна більшість радянської інтелігенції ніколи не збиралася наслідувати бодай ті нерішучі приклади, які подавали їм інші країни Східної Європи. Страх, який вселили сталінські репресії, наче пелена, оповивав душі людей упродовж трьох десятиліть після його смерті, навіть якщо ніхто не говорив про це вголос, і майже ніхто, окрім найбільш безпосередніх і відважних критиків, завбачливо не виходив за межі дозволених в СРСР тем і формулювань. Вони цілком обґрунтовано припускали, що Радянський Союз нікуди не зникне. Письменники на кшталт Андрія Амальріка, чий есей «Чи доживе СРСР до 1984 року?» вперше вийшов друком на Заході в 1970 році, а через десять років був перевиданий у розширеній версії, були передбачливі, але їх було небагато. На відміну від тих маріонеткових режимів, які Радянський Союз створив біля своїх кордонів, сам він у 1983 році вже існував довше, ніж сягала пам’ять його громадян, та здавався докорінно непорушним.

Інтелектуальна опозиція в Центральній Європі мало що могла змінити в короткостроковій перспективі. Це нікого не дивувало: новий реалізм дисидентів доби 1970-х означав не лише розчарування від усвідомлення поразки соціалізму, а й чітке розуміння реальності її влади. Звичайно, тому, що можна було очікувати від людей, була своя межа: чехословацький письменник Людвік Вацулік у своєму «Есеї про відвагу» переконливо стверджував, що від пересічних людей, які борсаються зі щоденням, не варто чекати багато. Більшість із них жила в чомусь на кшталт «сірої зони» сумління — безпечному, хоч і задушливому просторі, у якому ініціативу заступила покора. Активний, пов’язаний з ризиком опір владі було складно виправдати (знову ж таки, більшості звичайних людей), тому що він здавався непотрібним. Найбільше, чого можна було очікувати, — це «негероїчні, реалістичні вчинки».

Інтелектуали переважно говорили одне з одним, ніж із суспільством загалом: у деяких випадках вони вносили обережні коригування до своїх попередніх палких переконань. Ба більше, вони були нащадками (у деяких випадках — буквально) керівного класу першого покоління можновладців-соціалістів: освіта та привілеї доволі безперешкодно передавалися з покоління в покоління, особливо в Польщі та Угорщині. Через це народні маси не завжди палали до них любов’ю. Як і в минулому, коли вони стояли на захисті режимів, яким тепер опонували, вони становили лише крихітну частку населення і представляли тільки самих себе.

Отож коли Дьйордь Конрад дещо повчально писав, що «жодна тямуща людина не має прагнути усунути інших із владних позицій, щоб їх обійняти», він визнавав просту істину — жодна «тямуща людина» не була здатна на таке в той час і в тій країні. Таке саме усвідомлення сумної правди життя також було тлом для наполягання з боку опозиції на ненасильницьких методах: не лише в Чехословаччині, де пасивність перед владою мала давню історію; і не тільки в НДР, де в опозиційних колах дедалі впливовішою ставала Лютеранська церква; але й навіть у Польщі, де Міхнік та інші вбачали в ненасильницьких способах боротьби прагматичні й етичні перешкоди для небезпечних і безглуздих «авантюр».

Досягнення нової опозиції полягали в іншому. І на Сході, і на Заході сімдесяті й вісімдесяті були часом цинізму. Енергія шістдесятих розвіялася, політичні ідеали втратили моральну переконливість, а долучення до суспільних справ поступилося місцем обрахункам особистої вигоди. Імітуючи розмову про права, привертаючи увагу «громадянського суспільства» (хоча що воно точно означало, було неясно), наполегливо говорячи про замовчувані факти минулого й теперішнього Центральної Європи — отже, вдаючи до безсоромного моралізаторства на публіці, — Гавел та інші створювали щось на зразок «віртуального» публічного простору замість того, що знищив комунізм.

Темою, на яку інтелектуали-дисиденти багато не говорили, була економіка. Це теж був певного штибу реалізм. Від часів Сталіна економічне — чи, точніше, промислове — зростання було і метою соціалізму, і головним мірилом його успішності. Економіку, як ми пам’ятаємо з розділу 13, попереднє покоління інтелектуалів-реформаторів вважало найважливішим питанням: це віддзеркалювало одержимість самого комуністичного режиму, а також перегукувалося із припущенням, яке поділяли як марксисти, так і немарксисти, що вся політика зрештою пов’язана з економікою. Протягом десятиліття ревізіонізму, яке тривало з 1956 по 1968 рік, критичний дискурс, замаскований під рекомендації щодо економічної реформи, найближче підійшов до подоби дозволеної опозиції.

Але в середині 1970-х років будь-якому добре поінформованому сучаснику, який спостерігав за Радянським блоком, уже було складно серйозно ставитися до перспективи економічної реформи зсередини, і не лише тому, що мова марксистської економіки після десятиліть зловживання затерлася до непристойності. Із 1973 року економіки Східної Європи разюче відставали від навіть уповільнених темпів зростання Західної Європи. За винятком короткого проблиску у фінансовому становищі Радянського Союзу, спричиненого зростанням цін на енергоносії, економіка країн Радянського блоку опинилася в нездоланно невигідному становищі через інфляцію 1970-х та «глобалізацію» торгівлі й послуг у 1980-х. У 1963 році міжнародна торгівля країн Ради економічної взаємодопомоги становила 12% від усієї міжнародної торгівлі світу. Станом на 1979 рік її частка зменшилася до 9% і стрімко падала[445].

Країни Радянського блоку не могли конкурувати з промисловими країнами Заходу в якості. Крім того, жодна з них, за винятком самого СРСР, не мала сталого видобутку сировини, яку можна було б продавати на Захід, тому вони не могли змагатися навіть із нерозвиненими країнами. Закрита система Ради економічної взаємодопомоги виключала участь у нових торговельних мережах Західної Європи й Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі, та й у кожному разі комуністичні держави не могли адаптувати свою економіку до рівня світових цін, не ризикуючи при цьому наразитися на гнів внутрішніх споживачів (як це сталося в Польщі в 1976 році).

У цей час нищівним дефектом комуністичних економік була повсюдна неефективність, яка ґрунтувалася на ідеології. Через непохитну впевненість у важливості первинної промислової продукції для «побудови соціалізму» Радянський блок проскочив перехід від екстенсивного до інтенсивного високовартісного виробництва, яке змінило західні економіки впродовж 1960‒1970-х років. Натомість він залишився залежним від значно давнішої економічної моделі, подібної до Детройта чи Руру 1920-х років або Манчестера наприкінці ХІХ століття.

Чехословаччина, країна з дуже обмеженими покладами залізної руди, станом на 1981 рік стала третім найбільшим експортером сталі (на душу населення) у світі. НДР аж до кінця свого існування планувала розширити виробництво товарів важкої промисловості, які вже застаріли. Будь-хто, хто мав вибір, насправді не хотів купляти чеську сталь чи східнонімецькі верстати, хіба що за надзвичайно субсидованими цінами: тому ці товари виробляли і продавали в мінус. По суті, економіки радянської моделі тепер мали від’ємну цінність: сировина, яку вони завозили або видобували з надр землі, коштувала більше, ніж готова продукція, на яку вона перетворювалася.

Навіть у тих сферах, де країни мали відносну перевагу, радянська економіка накладала свій відбиток. У 1980-х роках НДР доручили виробляти комп’ютери — подібно до того, як у Раді економічної взаємодопомоги Угорщину обрали на роль виробника вантажівок й автобусів. Але техніка, яку виготовляли в Східній Німеччині, була не тільки ненадійна і застаріла: централізована система просто не була спроможна виготовити її в достатній кількості. Станом на 1989 рік Східна Німеччина (з населенням у 16 мільйонів) виробляла лише одну п’ятдесяту від кількості комп’ютерів, виготовлених в Австрії (із населенням у 7,5 мільйона), тоді як виробник комп’ютерної техніки Австрія була дрібним конкурентом на світовому ринку. Іншими словами, «порівняльна перевага» була в цьому випадку дуже відносною — НДР витрачала мільйони марок, виробляючи нікому не потрібні товари, які були доступні на світовому ринку за нижчою ціною та кращої якості.

Велика частка відповідальності за це лежала на внутрішніх вадах централізованого планування. До кінця 1970-х Держплан, центральний радянський орган з економічного планування, мав 40 департаментів для різних галузей економіки та 27 окремих міністерств економіки. Сумнозвісна радянська одержимість кількісними показниками була майже пародією на саму себе: Тімоті Ґартон Еш наводить приклад «Плану народного господарства для району Пренцлауер-Берг» (у Східному Берліні), який проголошував, що «бібліотечні каталоги мають збільшитися від 350 до 450 тисяч. Кількість позик має зрости на 108,2%»[446].

Через систему фіксованих цін було неможливо встановити справжню вартість, задовольнити потреби чи зреагувати на брак ресурсів. Управлінці будь-якого рівня боялися ризикувати й запроваджувати новації, щоб у короткостроковій перспективі ті не зменшили сукупного обсягу виробництва. У будь-якому разі вони не мали для цього стимулу: завдяки відомій політиці Брежнєва щодо «стабільності кадрів» (з 1971 року цей вислів став крилатим) вони міцно трималися на своїх посадах, хай якими нездарами були. Тим часом, щоб переконатися, що вони можуть виконати встановлені згори цілі, бригадири й директори зі шкіри геть пнулися, щоб приховати від влади запаси матеріалів і трудовий ресурс. Таким чином, марнотратство та дефіцит утворювали порочне коло.

Очікуваним наслідком такої системи стало те, що вона сприяла не лише застою й неефективності, а й постійному циклу корупції. Один із парадоксів соціалістичної системи полягає в тому, що відсутність майна зазвичай створює більше, а не менше корупції. Владу, посади та привілеї неможливо купити — вони залежать від взаємного зв’язку між патронажем і клієнтелізмом. Законні права підміняються низькопоклонством, яке радо винагороджується стабільною роботою або кар’єрним зростанням. Для того щоб отримати навіть щось незначне й законне — лікування, предмети матеріальної необхідності, можливість навчатися, — люди мусили обходити закон у безліч дрібних, але корумпованих способів.

Це значною мірою пояснює помітне зростання цинізму в ті роки. Один красномовний приклад: тракторні заводи та виробники вантажівок не дбали про те, щоб виготовити достатньо запчастин, бо так їм було простіше виконати «норму» з виробництва великих машин — от тільки коли ці великі машини ламалися, запчастин не можна було знайти. Офіційні дані наводили лише кількість машин різного призначення, виготовлених у тому чи іншому секторі; там не зазначалося, скільки з них ще справні. Працівники, певна річ, знали більше.

Суть суспільного договору за часів соціалізму саркастично відображав популярний анекдот: «Ви вдаєте, що працюєте, ми вдаємо, що вам платимо». Багато працівників, особливо з гіршою кваліфікацією, були зацікавлені в такому стані справ, оскільки в обмін на політичну покору вони отримували соціальну забезпеченість і низький рівень тиску на робочому місці. Як із ненавмисною іронією було зазначено в офіційному «Маленькому політичному словнику» Східної Німеччини, «у соціалізмі типова для капіталізму суперечність між роботою та вільним часом усунена».

Єдиними складниками типової комуністичної економіки, які станом на 1980 рік працювали порівняно ефективно, були високотехнологічна оборонна промисловість і так звана «друга економіка» — чорний ринок товарів та послуг. Значущість цієї другої економіки — саме існування якої не можна було визнати офіційно — свідчила про прикрий стан «першої». В Угорщині на початку 1980-х років лише 84 тисячі кустарних підприємців, що працювали суто в приватному секторі, задовольняли майже 60% місцевого попиту на послуги — від прокладання труб до проституції.

Додайте сюди приватне агровиробництво разом із державними ресурсами (цеглою, мідним дротом, різні заготовки), які робочі «залучали» для використання у власних інтересах, — і стає зрозуміло, що комунізм радянського зразка, так само як і італійський комунізм, задля того щоб вижити, покладався на паралельну економіку[447]. Їхні відносини були симбіотичними: комуністична держава могла утримати свою монополію в публічному просторі, тільки спрямувавши в приватну сферу всю діяльність та потреби, яких вона не могла ані заборонити, ані задовольнити; тоді як друга економіка залежала від ресурсів офіційної, а найбільше — від неспроможності власне державного сектору, який забезпечував її ринком та штучно підвищував її цінність, а отже, й прибутки.

Економічний занепад сам по собі слугував постійним спростуванням твердження комунізму про те, що він кращий за капіталізм. І якщо це не стало поштовхом до опозиції, то точно було причиною невдоволення. Для більшості людей, які жили за комунізму в часи Брежнєва, від кінця 1960-х до початку 1980-х, життя вже не визначали терор та репресії. Але воно було сірим і безрадісним. Доросле населення народжувало дедалі менше дітей, більше пиячило (щорічне споживання алкогольних напоїв на душу населення в Радянському Союзі в ті роки зросло в чотири рази) та рано помирало. Громадська архітектура в комуністичних суспільствах була не тільки естетично відразлива, але й неякісна та незручна — точне відображення самої задрипаної авторитарної системи. Якось у розмові з автором цих рядків водій будапештського таксі, махнувши рукою в бік скупчених рядів сірих похмурих багатоповерхівок, що спотворювали далекі околиці міста, зауважив: «Ми в них живемо. Типова комуністична будівля: влітку — спека, взимку — лютий холод».

Квартири, як і все в Радянському блоці, коштували дешево (вартість оренди в середньому становила 4% бюджету типового домогосподарства в СРСР), тому що економіку регулювала не ціна, а дефіцит. Влада мала з цього певну перевагу: вона могла на власний розсуд розпоряджатися дефіцитними благами і так підтримувати лояльність до себе. Але водночас це був серйозний ризик, і більшість комуністичних лідерів це усвідомлювала. Відколи наприкінці шістдесятих стало очевидно, що обіцянка майбутнього «соціалізму» більше не спрацьовує, щоб прив’язати громадян до режиму, комуністична верхівка вирішила ставитися до своїх підданих як до споживачів і замінити (соціалістичну) утопію майбутнього на матеріальний достаток сьогодення.

Такий вибір був зроблений цілком свідомо. Василь Біляк, безкомпромісний чеський політик, який відіграв ключову роль у сприянні вторгненню совєтів у його країну в 1968 році, у промові до Ідеологічної комісії його партії в жовтні 1970 року зауважив таке: «[У 1948 році] у вітринах магазинів висіли плакати, на яких було зображено, який вигляд матиме соціалізм, і люди це сприймали. Тоді був інший історичний час й інші відчуття. Сьогодні ми не можемо повісити плакати із зображенням майбутнього соціалізму, але сьогодні вітрини магазинів мають бути повні товарів, щоб ми могли показати, що рухаємося до соціалізму і що він тут є»[448].

Іншими словами, план полягав у тому, щоб заохочувати споживацтво як мірило успіху соціалізму. Це було не те саме, що й відомі «кухонні дебати» Хрущова з Ніксоном у 1959 році, коли він запевнив американського віцепрезидента, що комунізм у найближчому майбутньому пережене капіталізм. Біляк, як і Кадар в Угорщині, таких ілюзій не мав. Його задовольняло те, що комунізм був блідою подобою капіталізму, якщо тільки споживачів задовольняли пропозиції на ринку. Керівник НДР Еріх Гонекер, який у 1971 році замінив на чолі партії Вальтера Ульбріхта, за яким точно ніхто не шкодував, аналогічним чином спробував створити для громадян Східної Німеччини скромну версію «дива», яке відбулося в Західній Німеччині в 1950-х роках.

Ця стратегія впродовж певного часу була порівняно успішною. Рівень життя в Чехословаччині, Угорщині й Польщі в 1970-х роках зріс, принаймні якщо вимірювати роздрібним споживанням. Кількість машин і телевізорів — знакових товарів індивідуального тривалого споживання тієї доби — постійно зростала: у Польщі протягом 1975‒1989 років кількість автомобілів у приватній власності в розрахунку на душу населення збільшилась у чотири рази. Під кінець 1980-х на кожні десять осіб в Угорщині припадало чотири телевізори; у Чехословаччині була схожа ситуація. Якщо покупці були готові змиритися з поганою якістю, нудним дизайном і малим вибором, зазвичай вони могли знайти те, що їм було потрібно, у державних магазинах або в «приватному» секторі. Однак у Радянському Союзі такі «додаткові» товари дістати було складніше — та й коштували вони порівняно дорожче.

Те саме стосувалося предметів першої необхідності. У березні 1979 року покупець у Вашингтоні мав працювати 12,5 годин, щоб заробити на загальний «кошик» основних продуктів (сосиски, молоко, яйця, картопля, овочі, чай, пиво тощо). Подібний кошик у Лондоні коштував би 21,4 робочої години, а в Москві — 42,3 години, незважаючи на великі субсидії[449]. Крім того, радянський чи східноєвропейський споживач мав витратити набагато більше годин, щоб знайти та придбати продукти й інші товари. В одиницях часу та зусиль, якщо не в рублях, кронах чи форинтах, життя за комунізму було дорогим і виснажливим.

Визначення комунізму відповідно до того, як добре він задовольняє приватних споживачів, було проблематичним, оскільки, як було зазначено вище, уся економіка загалом була заточена на виробництво великих обсягів промислових машин і сировини. За винятком продуктів харчування, комуністичні економіки не могли створити те, чого хотіли споживачі (а щодо їжі, то вони і в цьому були не вельми ефективні — Радянський Союз давно став чистим імпортером зерна, а в період із 1970 по 1982 рік утричі збільшив імпорт продуктів харчування). Єдиним способом дати цьому раду було завозити споживчі товари з-за кордону, але за них треба було платити твердою валютою. Отримати її можна було лише через експорт: та за винятком радянської нафти, світовий ринок практично не мав потреби у радянській продукції, хіба що за дуже заниженими цінами, і то не завжди. Тому на практиці єдиний шлях поповнення полиць на Сході полягав у позичанні грошей на Заході.

Захід, певна річ, був радий прислужитися. Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та приватні банківські установи були щасливі позичити гроші країнам Радянського блоку: Червона армія була обнадійливою гарантією стабільності, а комуністична влада переконливо перебільшувала продуктивність і ресурси своїх країн[450]. Лише впродовж 1970-х років чехословацький борг твердої валюти зріс у дванадцять разів. Польський борг твердої валюти збільшився на 3000%, тому що перший секретар Ґерек та його оточення скуповували субсидовані західні товари, запровадили нові дорогі програми соціального страхування для селян і заморозили ціни на продукти харчування на рівні 1965 року.

Позичання таких масштабів було важко стримати. Коли Ґерек у 1976 році підвищив ціни на продукти харчування, це викликало гнівні протести, які змусили режим відступити та продовжити брати в борг: протягом 1977‒1980 років третина зовнішнього боргу країни йшла на субсидіювання внутрішнього споживання. Економісти-комуністи в Празі радили поступово відходити від субсидій та запроваджувати «справжні» ціни, але їхні політичні керівники боялися соціальних наслідків такого кроку й натомість воліли радше збільшувати свої борги. Як і в міжвоєнні роки, слабкі маленькі держави Східної Європи знову позичали капітал на Заході, щоб фінансувати свої ізольовані економіки й уникати важких рішень.

Міклош Немет, останній комуністичний прем’єр-міністр Угорщини, підтвердив те саме кілька років по тому. Позику в розмірі мільярда дойчмарок, яку Бонн надав у жовтні 1987 року і яку західнонімецькі політики подали як внесок в угорську економічну «реформу», насправді використали так: «Дві третини від неї ми витратили на відсотки, а решту — на імпорт споживчих товарів, щоб пом’якшити ефект економічної кризи». Станом на 1986 рік офіційний дефіцит Угорщини за поточним рахунком становив 1,4 мільярда доларів на рік. Між 1971 та 1980 роками польський борг у твердій валюті збільшився з 1 до 20,5 мільярда, і це ще був не кінець. За своїми власними підрахунками, НДР в останні роки витрачала понад 60% свого річного прибутку від експорту тільки на те, щоб покрити відсотки за своїми боргами Заходу (на які й так була щедра знижка). Югославія, як завжди улюблений клієнт (з 1950 по 1964 рік США покривали три п’ятих річного дефіциту Белграда), отримувала щедрі позики й підтримку на основі офіційних даних, які й близько не мали нічого спільного з реальністю.

Загальний борг Східної Європи у твердій валюті, який у 1971 році становив 6,1 мільярда доларів, зріс до 66,1 мільярда доларів у 1980-му. До 1988 року він сягнув 95,6 мільярда доларів. Ця цифра не охоплювала Румунію, де Чаушеску виплатив зовнішні борги своєї країни, переклавши їх на плечі своїх багатостраждальних громадян; і вона могла б бути ще вищою, якби не певна свобода ціноутворення, запроваджена в Угорщині в 1970-х. Але її значення було очевидним: комуністична система жила не тільки на позичені гроші, але й на позичений час. Рано чи пізно мала настати необхідність робити болісні та соціально руйнівні економічні зміни.

Пізніше Маркус Вольф, східнонімецький шпигун, стверджуватиме, що наприкінці 1970-х він уже дійшов висновку, що НДР «не спрацює», і він точно був не єдиний, хто так думав. Економісти на кшталт угорця Тамаша Бауера та його польського сучасника Лєшека Бальцеровича чудово знали про те, яким хитким став комуністичний картковий будиночок. Але поки його підтримували капіталісти, комунізм міг триматися. Доба застою Леоніда Брежнєва (як її назвав Михайло Горбачов) живила чимало ілюзій, і не лише у своїй країні. У 1978 році, коли Світовий банк у своєму звіті визначив, що насправді в НДР рівень життя вищий, ніж у Великій Британії, князь Потьомкін точно посміхнувся з далекої могили[451].

Але комуністи розуміли дещо, чого не усвідомлювали західні банкіри. Економічну реформу в Радянському блоці було не просто відтерміновано. Про неї не йшлося взагалі. Як передбачив Амальрік у своєму есеї «Чи доживе СРСР до 1984 року?», комуністична еліта «вважала режим меншим злом, аніж болісний процес його зміни». Економічні реформи навіть найбільш локального та мікро-ефективного характеру мали б негайні політичні наслідки. Економічна система соціалізму не була незалежною сферою — вона була міцно вбудована в політичний режим.

Невипадково на чолі всіх східноєвропейських країн-сателітів стояли літні консервативні опортуністи. У нову добу реалізму Едвард Ґерек у Варшаві (1913 року народження), Ґустав Гусак у Празі (1913 року народження), Еріх Гонекер у Берліні (1912 року народження), Янош Кадар у Будапешті (1912 року народження) та Тодор Живков у Софії (1911 року народження) — не кажучи вже про Енвера Ходжу в Тирані (1908 року народження) та Йосипа Броза Тіто в Белграді (1892 року народження) — були найбільшими реалістами. Як і Леонід Брежнєв, який народився в 1906 році, мав сім орденів Леніна, був чотирикратним Героєм Радянського Союзу, лауреатом Ленінської премії миру, генеральним секретарем та, з 1977 року, головою держави, ці люди зістарилися у звичний спосіб. Їх мало що спонукало рубати гілку, на якій вони сиділи. Вони хай там що збиралися померти у своїх ліжках[452].

Власне той факт, що «справжній утілений соціалізм» був нежиттєздатним і втратив авторитет, не вирішив його долі. У своїй промові під час вручення Нобелівської премії (присудженої за його відсутності) Олександр Солженіцин палко стверджував: «Щойно брехня розвіється, відразливо розкриється нагота насильства — і насильство слабосиле впаде». Але це було не зовсім так. Нагота радянського насильства була розкрита давним-давно — і ще раз оприявнилася під час катастрофічного вторгнення в Афганістан у 1979 році, — тоді як брехня комунізму дедалі більше розвіювалася і розвінчувалася після 1968 року.

Але система ще не зазнала краху. Унікальний внесок Леніна в європейську історію полягав у тому, щоб захопити відцентрову політичну спадщину європейського радикалізму та спрямувати її у владу через новаторську систему монопольного контролю, рішуче зібрану та силоміць утримувану в одному місці. Комуністична система могла безкінечно підгнивати з країв, але ініціатива щодо її остаточного занепаду могла прийти тільки з центру. В історії кінця комунізму дивовижний розквіт опозиції нового типу в Празі чи у Варшаві був лише кінцем початку. Натомість поява керівництва нового типу в самій Москві мала стати початком кінця.

Розділ 19 Кінець старого ладу

Традиційна версія історії остаточного занепаду комунізму починається з Польщі. 16 жовтня 1978 року Кароля Войтилу, кардинала Краківського, було обрано Папою Римським під іменем Іоанна Павла ІІ; він став першим поляком, що обійняв таку високу посаду. Його обрання викликало безпрецедентні для тих часів очікування. Дехто в Католицькій церкві вважав його ймовірним радикалом: він був молодий (коли він став папою в 1978 році, йому було лише п’ятдесят вісім, а архієпископом Краківським — коли мав тридцять з гаком), але вже брав участь у Другому Ватиканському соборі. Цьому енергійному та харизматичному чоловікові судилося завершити роботу понтифіків Іоанна ХХІІІ та Павла VI і привести Церкву в нову епоху. Він був пастором, а не куріальним бюрократом.

Тим часом консервативні католики були втішені через репутацію Войтили, яку він заслужив за непохитну теологічну твердість та моральну і політичну категоричність, що були наслідком його роботи священником і прелатом за комунізму. Цей чоловік, відомий як «папа ідей», відкритий до інтелектуальних дискусій та наукових дебатів, щодо ворогів Церкви був безкомпромісним. Як і у випадку кардинала Йозефа Ратцінґера, впливового голови Конгрегації Віровчення (і наступника Войтили на посаді папи), наслідки радикальних реформ Іоанна XXIII відбили Войтилі початковий ентузіазм щодо змін. На момент свого обрання він уже був консерватором і в питаннях урядування, і в питаннях доктрини.

Польське походження Карола Войтили та його трагічні ранні роки життя певною мірою пояснюють незвичайну силу його переконань й особливий характер його папства. Він втратив матір, коли йому було вісім (а три роки по тому — і свого єдиного старшого брата Едмунда; єдиний близький родич, який залишився живий, його батько, загинув на війні, коли Войтилі було дев’ятнадцять років). Після смерті матері батько відвіз його до святилища Діви Марії в Кальварії-Зебжидовській, а в пізніші роки він часто здійснював туди паломництва: Зебжидовська, як і Ченстохова, — важливе місце культу Діви Марії в сучасній Польщі. Уже у віці п’ятнадцяти років Войтила був головою братства Марії у Вадовицях, його рідному місті, що вже тоді свідчило про його прихильність до культу Діви Марії (що зрештою пояснював ту особливу увагу, яку він приділяв питанням шлюбу й аборту).

Бачення християнства новим папою ґрунтувалося на особливому месіанстві польського католицизму. У сучасній Польщі він убачав не лише бойовий східний фронт справжньої Віри, але й край та людей, обраних служити взірцем і мечем Церкви в боротьбі як проти східного атеїзму, так і проти західного матеріалізму[453]. Це, а також те, що він довго служив у Кракові, в ізоляції від західних теологічних і політичних течій, мабуть, пояснює його схильність сповідувати містечкове й дещо тривожне польсько-християнське бачення[454].

Але водночас це пояснює шалену підтримку, яку він мав у своїй країні походження. Із самого початку папа поклав край космополітичній римській поступливості його попередників щодо модерності, секуляризму й компромісу. Його світове турне, яке довершували ретельно продумані виступи на великих стадіонах у супроводі гігантських розп’ять та світлових, звукових і театралізованих спецефектів, здійснювалось як певна місія. Це був Великий Папа, який ніс себе та свою Віру у світ: до Бразилії, Мексики, США і Філіппін; до Італії, Франції та Іспанії; але насамперед — до самої Польщі.

Відкинувши обережну Остполітік своїх попередників, 2 червня 1979 року Іоанн Павло ІІ прибув до Варшави у своє перше з трьох видатних «паломництв» до комуністичної Польщі. Його з обожнюванням зустріли великі натовпи. Його присутність підтвердила й посилила вплив Католицької церкви в Польщі; але папа прагнув не просто підтримати пасивне животіння християнства під комунізмом. Збентеживши декого зі своїх власних єпископів, він почав відкрито відмовляти католиків у Польщі й інших країнах Східної Європи від будь-якого компромісу з марксизмом і запропонував Церкву на роль не тільки тихого святилища, а й альтернативного осердя морального та суспільного авторитету.

Як добре розуміли польські комуністи, така зміна в позиції Католицької церкви — від компромісу до опору — могла призвести до нестабільності в Польщі та кинути відкритий виклик монополії партії на владу. Частково це було тому, що абсолютна більшість поляків залишалася ревними католиками; великою мірою — завдяки власне постаті Войтили. Але вони мало що могли вдіяти: якби папі заборонили приїжджати до Польщі чи виступати, це лише збільшило б його популярність та віддалило від влади мільйони його шанувальників. Навіть після запровадження воєнного стану, коли в червні 1983 року папа повернувся до Польщі й у костелі Святого Івана у Варшаві розповідав своїм співвітчизникам про їхні «розчарування і приниження, страждання і втрату свободи», комуністичні лідери могли тільки стояти та слухати. «Польща, — говорив він, звертаючись до зніяковілого генерала Ярузельського в промові, яку транслювали на телебаченні, — має посісти належне їй місце серед європейських держав між Сходом і Заходом».

Як одного разу зауважив Сталін, Папа Римський не має дивізій. Але Бог не завжди на боці великих батальйонів: те, чого Іоанну Павлу ІІ бракувало у вигляді війська, він надолужував своєю присутністю — та вчасністю. У 1978 році Польща вже була на межі суспільного перевороту. З часу робітничих протестів у 1970 і 1976 роках, спричинених різким зростанням цін на продукти харчування, перший секретар Едвард Ґерек докладав великих зусиль, щоб запобігти народному невдоволенню — здебільшого, як ми пам’ятаємо, шляхом отримання великих позик з-за кордону, які він використовував для того, щоб забезпечити поляків їжею та іншими споживчими товарами за зниженими цінами. Але ця стратегія не спрацювала.

Завдяки появі Комітету оборони робітників Яцека Куроня інтелектуали-опозиціонери й робітничі лідери тепер співпрацювали набагато краще, ніж колись. У відповідь на обережну появу «вільних» (тобто незаконних) профспілок у низці промислових і портових міст, починаючи з Катовиць і Гданська, лідери КОРу підготували в грудні 1979 року «Хартію робітничих прав»: у ній, зокрема, вони вимагали права на незалежні, непартійні профспілки та права на страйк. Як і очікувалося, влада відповіла тим, що заарештувала ідейних лідерів і звільнила робітників-порушників — серед них невідомого тоді електрика Леха Валенсу й чотирнадцять інших працівників «Електромонтажу» в Гданську.

Невідомо, чи продовжував би зростати напівпідпільний рух за робітничі права. Його речників однозначно підбадьорив нещодавній візит папи та відчуття, що режим навряд чи вдасться до жорстокого придушення, бо боїться осуду міжнародної спільноти. Але їхній рух був лише маленьким і неорганізованим колом активістів. Їхню масову підтримку спровокувало те, що Комуністична партія спробувала — втретє за десять років — вирішити економічні проблеми, оголосивши 1 липня 1980 року негайне підвищення цін на м’ясо.

Наступного дня після цього оголошення КОР проголосив себе «страйковою інформагенцією». У подальші три тижні страйки на знак протесту поширилися із тракторного заводу в Урсусі (місці протестів 1976 року) на кожне велике промислове місто країни, діставшись 2 серпня Гданська та його судноверфі імені Леніна. Суднобудівники захопили контроль над верф’ю та заснували неофіційну профспілку «Солідарність» на чолі з Валенсою, який 14 серпня 1980 року видерся на стіну верфі й на верхівку національного страйкового руху.

Коли інтуїтивна відповідь влади — арештувати «заводіяк» та ізолювати страйкарів — не дала результатів, вона вирішила виграти час і розділити своїх супротивників. Політбюро пішло на небачений крок і надіслало своїх представників до Гданська, щоб провести переговори з «поміркованими» лідерами робітників, тоді як Куроня, Адама Міхніка й інших лідерів КОРу тимчасово затримали для допитів. Але інші інтелектуали — історик Броніслав Ґеремек, католицький правник Тадеуш Мазовецький — приїхали до Гданська, щоб допомогти страйкарям вести переговори, а самі страйкарі вимагали, щоб їх представляли ті, кого вони самі оберуть, зокрема Валенса, який набував популярності.

Режим був змушений поступитися. 1 вересня поліція відпустила всіх затриманих, які ще досі перебували під вартою, а через два тижні польська Державна Рада офіційно прийняла головну вимогу страйкарів — право на формування та реєстрацію вільних профспілок. За вісім тижнів неформальна мережа страйків і стихійних союзів, які тоді утворилися по всій Польщі, об’єдналася в єдину організацію, існування якої влада більше не могла вдавано не помічати: 10 листопада 1980 року «Солідарність» стала першою офіційно зареєстрованою профспілкою в комуністичній країні з десятьма мільйонами зареєстрованих членів. На її установчому національному Конгресі наступного вересня Валенсу обрали президентом.

Із листопада 1980 року по грудень 1981 року Польща жила в піднесеному й непростому стані невизначеності. Радники Валенси, зважаючи на колишні помилки та намагаючись уникнути помсти приниженої комуністичної верхівки, закликали до обачності. Це була революція, яка мусила сама встановити свої межі. Добре пам’ятаючи про 1956 і 1968 роки, Яцек Куронь підкреслював свою незмінну відданість «соціалістичній системі» та повторював, що «Солідарність» визнає «керівну роль партії»: ніхто не хотів надати владі у Варшаві або в Москві привід вивести на вулиці танки.

До певного моменту такі самостійно встановлені обмеження працювали. Публічний порядок денний «Солідарності» свідомо не торкався відверто політичних питань — роззброєння чи зовнішньої політики. Натомість вона зосереджувалася на визначеній стратегії КОРу навколо «дієвого суспільства»: розбудовувала зв’язки з Католицькою церквою (що особливо цікавило Адама Міхніка, який мав рішучий намір побороти традиційний антиклерикалізм польської лівиці й утворити союз із католицькою верхівкою, яка знову піднеслася духом); засновувала місцеві союзи й заводські ради; вимагала самоорганізації та соціальних прав на робочому місці (цю вимогу дослівно запозичили з Конвенції Міжнародної організації праці в Женеві).

Але за комунізму навіть такий обережний «неполітичний» підхід неминуче мусив натрапити на небажання партії поступатися будь-якою справжньою владою чи автономією. Ба більше, економіка продовжувала занепадати: упродовж 1981 року, коли польські робітники — члени новоствореної профспілки проводили зустрічі, влаштовували протести та страйки, щоб домогтися виконання своїх вимог, промислова продуктивність увійшла в кому. З погляду Варшави, а особливо Москви, країна виходила з-під контролю режиму. Вона також подавала поганий приклад сусідам. Попри всі зусилля її обережних очільників, «Солідарність» була приречена викликати привидів Будапешта і Праги.

У лютому 1981 року генерал Войцех Ярузельський пересів із крісла міністра оборони в крісло прем’єра замість на той час уже знеславленого Ґерека. У жовтні він став партійним секретарем після Станіслава Кані. Переконавшись у підтримці армії, а також на вимогу рішучих дій з боку радянського керівництва, щоб зупинити вихід Польщі з-під контролю, він швидко вжив заходів, аби покласти край ситуації, що, як розуміли обидві сторони, не могла тривати безкінечно. 13 грудня 1981 року — саме тоді, коли в Женеві відбувалися переговори між США й СРСР щодо ядерного роззброєння — Ярузельський оголосив у Польщі воєнний стан, нібито щоб запобігти радянському вторгненню. Лідерів і радників «Солідарності» кинули до в’язниці (хоча саму спілку офіційно заборонили лише через рік, і з того часу вона існувала «підпільно»[455]).

Якщо дивитися на події після 1989 року, поява «Солідарності» здається першим пострілом в останній битві проти комунізму. Але польську «революцію» 1980–1981 років краще тлумачити як апогей робітничих протестів, які почалися в 1970 році проти репресивного та невмілого партійного керівництва економікою. Цинічна некомпетентність, кар’єризм і змарновані життя; зростання цін, протести, страйки та репресії; спонтанна поява місцевих профспілок й активна участь інтелектуалів-дисидентів; співчуття і підтримка Католицької церкви — усе це були знайомі етапи відродження громадянського суспільства, зворушливо зображені Анджеєм Вайдою у стрічках «Людина з мармуру» (1977) та «Людина із заліза» (1981), повчальних кіноісторіях про зраджені ілюзії та відроджені мрії комуністичної Польщі.

Але це все. Самі по собі ці події та явища не провіщали занепаду комуністичної влади. Як продовжували переконувати Міхнік, Куронь та інші до запровадження воєнного стану і після, можливо, комунізм і прогнивав зсередини та знизу, але його не можна було повалити. Як переконливо показала історія, відкрите протистояння призвело б до катастрофічних наслідків. Тож воєнний стан (який залишався чинним до липня 1983 року) та подальший «стан війни» були визнанням певного роду поразки з боку влади — жодна інша комуністична держава не була доведена до таких заходів, а сам Міхнік назвав їх «катастрофою для тоталітарної держави» (водночас визнавши, що це серйозний «крок назад для незалежного суспільства»). Але в центрі комунізму була влада, а влада була не у Варшаві, а в Москві. Польські події стали бентежливим вступом до історії занепаду комунізму, але залишилися інтермедією. Головна дія відбувалася не там.

Придушення опозиції в Польщі ще більше поглибило поступове охолодження відносин між Сходом і Заходом, яке почалося наприкінці 1970-х. Цей період, який дістав назву «другої холодної війни», не варто переоцінювати: хоча на якомусь етапі Леонід Брежнєв і Рональд Рейґан звинувачували один одного в обмірковуванні можливості та навіть плануванні ядерної війни, жодна з країн не мала такого наміру[456]. Уклавши Гельсінські угоди, і Москва, і Вашингтон вважали, що «холодна війна» завершилася на їхню користь. Насправді ситуація в Європі влаштовувала обидві великі сили, а США поводилися тоді радше як царська Росія в десятиліття після поразки Наполеона в 1815 році — перебувала в ролі континентального поліцейського, присутність якого гарантувала, що жодних інших порушень статус-кво з боку неприборканої революційної сили не буде.

Однак відносини між Сходом і Заходом справді погіршувалися. На радянське вторгнення в Афганістан у грудні 1979 року, яке було здійснене переважно з ініціативи міністра закордонних справ Андрія Громика, щоб встановити стабільний та слухняний режим на чутливому кордоні Радянського Союзу з півдня, США відреагували бойкотуванням Олімпійських ігор, які мали відбутися в 1980 році в Москві (Радянський блок зробив реверанс у відповідь, проігнорувавши Олімпіаду в Лос-Анджелесі в 1984 році), а президент Джиммі Картер публічно заявив про перегляд «своєї думки щодо остаточної мети совєтів» (New York Times, 1 січня 1980 року). Крім того, вторгнення переконало західних лідерів, що їхнє рішення розташувати 108 нових балістичних ракет Pershing ІІ та 464 крилаті ракети в Західній Європі, ухвалене на саміті НАТО за два тижні до того, було мудрим — власне, то був крок у відповідь на розміщення в Україні нового покоління ракет середньої дальності «Піонер». Здавалося, що нова гонка озброєнь набирає обертів.

Ніхто, а найменше — лідери Західної Європи, чиї країни постраждали б найпершими у разі ядерних бомбардувань, не мав ілюзій щодо цінності ядерних ракет. Як воєнні інструменти ця зброя була напрочуд нікудишньою — на відміну від списів, на ній можна було хіба що сидіти. Утім ядерний арсенал діяв як засіб стримування — якщо вашого супротивника можна було переконати, що арсенал зрештою можуть пустити в хід. У будь-якому разі іншого способу захистити Західну Європу від Варшавського пакту, який на початку 1980-х років міг похвалитися п’ятдесятьма з гаком піхотними та бронетанковими дивізіями, 16 тисячами танків, 26 тисячами одиниць військової техніки та 4 тисячами одиниць бойових літаків, не було.

Ось чому прем’єр-міністри Британії (і Марґарет Тетчер, і її попередник Джеймс Каллаґан), канцлери Західної Німеччини й лідери Бельгії, Італії та Нідерландів однаково вітали нові бойові ракети й надали дозвіл на їх розміщення на своїй території. Особливий ентузіазм виявив президент Франції Франсуа Міттеран, який раптом загорівся прихильністю до Західного альянсу: у січні 1983 року, у палкій промові перед Бундестагом, яка дещо здивувала депутатів, він переконував Західну Німеччину, що їй конче необхідно триматися твердої позиції та прийняти найновіші американські ракети[457].

«Нова» «холодна війна» знову відкрила жахливі перспективи, які виходили за межі уяви, для всього, що стояло на кону, — або для намірів усіх учасників. У Західній Європі відродився антиядерний мирний рух, посилений за рахунок нового покоління «зелених» активістів. У Британії натхненна й виразно англійська компанія феміністок, борців за довкілля й анархістів разом із друзями та родичами розпочала тривалу облогу місця розташування крилатих ракет — бази Повітряних сил Великої Британії Ґрінем Коммон — на превеликий подив її багатостраждального американського гарнізону.

Найбільша опозиція існувала в Західній Німеччині, де канцлер від соціальних демократів Гельмут Шмідт був змушений подати у відставку після того, як ліве крило його власної партії проголосувало проти розміщення нових ракет — пізніше його схвалив і здійснив його наступник, соціал-демократ Гельмут Коль[458]. Багато німців усе ще плекали ілюзію без’ядерної, нейтральної зони в Центральній Європі, а провідні західнонімецькі «зелені» та соціал-демократи своїми голосами посилювали виступи Східної Німеччини проти ядерної зброї: на демонстрації в Бонні в жовтні 1983 року колишній канцлер Віллі Брандт закликав трьохсоттисячний захоплений натовп вимагати від уряду, щоб він в односторонньому порядку відмовився від будь-яких нових ракет. Так звана «Крефельдська відозва» проти розміщення крилатих ракет і Pershing у Федеративній Республіці зібрала 2,7 мільйона підписів.

Ані вторгнення в Афганістан, ані «стан війни» в Польщі не викликали в Західній Європі аналогічного занепокоєння навіть в офіційних колах (навпаки, першою реакцією канцлера Гельмута Шмідта на оголошення воєнного стану в Польщі в лютому 1982 року було відправити високопоставленого особистого представника до Варшави, щоб сприяти припиненню «ізоляції» країни[459]). Щодо прихильників миру, то репресії у Варшаві хвилювали їх набагато менше, ніж войовнича риторика, яка лунала з Вашингтона. Попри те, що рішення НАТО розмістити нові ракети супроводжувалося пропозицією переговорів щодо обмеження зброї такого типу (так званий підхід «подвійного треку»), нова стратегія США за нового президента дедалі більше здавалася наступальною.

Войовничість Вашингтона значною мірою виявлялася лише на словах: коли Рональд Рейґан вимагав «лишити Польщу Польщею» чи назвав Москву «імперією зла» (у березні 1983 року), він загравав з американською аудиторією. Зрештою, він же і розпочав переговори щодо скорочення ядерних озброєнь і запропонував відвести американські ракети середньої дальності, якби совєти зробили те саме. Але Сполучені Штати справді взялися до реалізації великої програми переозброєння. У листопаді 1982 року вони заявили про створення балістичної системи МХ, порушивши Договір про обмеження стратегічних наступальних озброєнь, а ще через п’ять місяців — про запуск Стратегічної оборонної ініціативи («зоряних воєн»), чим викликали протест з боку Радянського Союзу на тих законних підставах, що вони порушують Договір про обмеження систем протиракетної оборони 1972 року. Офіційна військова допомога і таємна підтримка Афганістану та Центральної Америки постійно розширювалась. У 1985 році витрати США на оборону зросли на 6% — за мирних часів це було безпрецедентне збільшення[460].

Ще у вересні 1981 року Рейґан попереджав, що без угоди про ядерну зброю, виконання якої можна перевіряти, почнеться гонка озброєнь, а якщо вона почнеться, то в ній переможуть США. Так і сталося. Пізніше на розбудову оборонних спроможностей Америки дивилися, як на хитро створений важіль, який підірвав фінансові ресурси радянської системи та зрештою зруйнував її. Утім така оцінка не зовсім точна. Гонка озброєнь, яку Радянський Союз розпочав ще в 1974 році, була йому не по кишені. Проте самого банкрутства було замало, щоб поставити комунізм на коліна.

Друга «холодна війна» й позірна войовничість США, безперечно, збільшили тиск на недієздатну систему, яка вже давала тріщини. Радянський Союз побудував військову машину, яка подолала Гітлера, окупувала половину Європи й кожною одиницею зброї могла змагатися із Заходом упродовж сорока років, але жахливою ціною. На піку витрат близько 30‒40% радянських ресурсів ішли на воєнні потреби — у чотири чи п’ять разів більше, ніж у США. Багатьом радянським експертам уже тоді було зрозуміло, що країна не може нести такий тягар нескінченно. Колись рахунок за це нарощування військової моці, що тривало десятиліттями, довелося б оплатити.

Та принаймні в найближчій перспективі зовнішній тиск, очевидно, сприяв зміцненню режиму. Можливо, Радянський Союз і був потьомкінським селом розміром із континент — за лаконічним визначенням Гельмута Шмідта, «Буркіна-Фасо з ракетами», — але в нього справді були ці ракети, і вони надавали своїм власникам певного статусу та поваги. Ба більше, вже не молоді радянські очільники, зокрема голова КДБ Юрій Андропов, дуже серйозно ставилися до американської загрози. Як і їхні візаві у Вашингтоні, вони справді вірили в те, що інша сторона розглядає можливість ядерної війни на випередження. А через жорстку лінію Рейґана, зокрема його Стратегічну оборонну ініціативу, стара радянська верхівка була ще менш схильна до компромісів.

Справжня воєнна дилема, перед якою стояли радянські лідери, була не в Європі і не у Вашингтоні, а в Кабулі. З усією повагою до запізнілої чутливості Джиммі Картера до радянських стратегічних амбіцій, вторгнення СРСР в Афганістан у 1979 році не відкрило нового фронту в стратегічній війні комунізму з вільним світом. Його причиною радше були внутрішні страхи. Перепис населення СРСР 1979 року виявив безпрецедентне збільшення населення (переважно мусульманського) радянської Центральної Азії. У Казахстані й інших радянських республіках на кордоні з Афганістаном — у Туркменістані, Узбекистані й Таджикистані — кількість населення з 1970 року зросла на понад 25%. Упродовж наступного десятиліття, коли населення України збільшилось тільки на 4%, населення Таджикистану виросло майже вдвічі. На думку лідерів європейської Росії, її внутрішні меншини становили для неї демографічну загрозу: виступаючи на 26-му з’їзді Партії в лютому 1981 року, кволий Леонід Брежнєв визнав, що перед СРСР усе ще стояли «національні питання», які потрібно було вирішити.

Якби через окупацію Афганістану в Кабулі вдалося встановити безпечний та дружній режим, радянські лідери вбили б двох зайців. Вони б утвердили присутність Москви на Близькому Сході, яка дещо ослабла, і водночас надіслали б «чіткий сигнал» новому поколінню радянських мусульман, яких вабили мрії про незалежність. Але Радянський Союз, звичайно, зазнав в Афганістані поразки. Брежнєв, Громико та їхні генерали не лише не засвоїли уроків В’єтнаму, повторивши багато американських помилок; вони також забули про поразки власне царської Росії в тому самому регіоні вісімдесят років тому. Натомість катастрофічна спроба СРСР установити маріонетковий режим на незнайомій, ворожій території спричинила непримиренний опір партизанів і фанатиків (моджахедів), які отримували зброю та фінансову підтримку з-за кордону. І замість того щоб «вирішити» національні питання імперії, вона спромоглася лише їх роз’ятрити: «марксистська» влада в Кабулі, яку підтримував СРСР, мало чим допомогла збільшити вплив Москви в ісламському світі, у межах країни чи поза ними.

Одним словом, Афганістан став для Радянського Союзу катастрофою. Те, які травматичні наслідки він мав для солдат-призовників, з’ясувалося лише через десять років. Станом на початок 1990-х років було прийнято вважати, що кожен п’ятий ветеран-афганець — діагностований алкоголік; у пострадянській Росії багато з тих, хто не зміг знайти постійну роботу, примкнув до ультраправих націоналістичних організацій. Але навіть задовго до того радянські очільники й самі могли бачити масштаб їхньої помилки. Окрім людської та матеріальної ціни, десятилітня війна на виснаження в афганських горах стала постійним джерелом сорому в очах міжнародної спільноти. У передбачуваному майбутньому вона виключала будь-яке подальше вирядження Червоної армії за межі СРСР: як пізніше визнав член Політбюро Єгор Лігачов у розмові з американським журналістом Девідом Ремніком, після Афганістану про застосування сили в Східній Європі не могло бути й мови.

Те, що Радянський Союз виявився таким чутливим до наслідків однієї — хоч і видовищно невдалої — неоколоніальної авантюри, свідчить про його внутрішню слабкість. Але афганська катастрофа, як і ціна гонки озброєнь початку 1980-х, яка набирала обертів, не змогла б сама по собі спричинити колапс системи. Брежнєвська «доба застою», що її живили страх, інерція та корисливі інтереси геронтократів, які нею керували, могла б тривати нескінченно. Ані в Радянському Союзі, ані в державах-сателітах точно не було альтернативної влади чи дисидентського руху, які були здатні її закінчити. Це міг зробити лише комуніст. Комуніст і зробив.

Основоположною засадою комуністичного проєкту була віра в закони історії та колективні інтереси, які завжди переважатимуть над індивідуальними мотивами й інтересами. Тому іронія долі полягала в тому, що його майбутнє зрештою визначили долі окремих людей. 10 листопада 1982 року у віці 76 років Леонід Брежнєв, який уже давно ледь тримався на землі, зрештою відійшов у вічність. Його наступникові Андропову вже було 68 років, а стан його здоров’я залишав бажати кращого. Через трохи більше ніж рік, не встигнувши провести жодної запланованої реформи, Андропов помер, а на місце генерального секретаря заступив Костянтин Черненко, якому теж було 72 роки і який так сильно нездужав, що ледь закінчив промову на похороні Андропова в лютому 1984 року. Через тринадцять місяців він також помер.

Смерті трьох старих комуністів, буквально одна за одною, були дещо символічні: покоління партійних лідерів, яке народилося до Першої світової війни, на власні очі бачило більшовицьке зародження Радянського Союзу і на чиє життя та кар’єру наклав тяжкий відбиток Сталін, відходило. Вони отримали у спадок та підтримували авторитарний, геронтократичний апарат, який дбав насамперед про те, щоб забезпечити власне виживання: у світі, у якому виросли Брежнєв, Андропов та Черненко, померти у своєму ліжку було чималим досягненням. Однак тепер світом правили молодші чоловіки: вони були не менш схильні до авторитаризму, але, по суті, не мали іншого вибору, окрім як узятися за проблему корупції, застою та неефективності, які роз’їдали радянську систему на всіх рівнях.

Наступником Черненка, якого, відповідно, 11 березня 1985 року призначили Генеральним секретарем Компартії, був Михайло Сергійович Горбачов. Він народився на півдні, у селищі Ставропольського краю, в 1931 році та був обраний до ЦК у віці 41 року. Тепер, лише через тринадцять років, він очолив Партію. Горбачов був не лише на двадцять років молодший за своїх попередників, а й за будь-якого американського президента до Білла Клінтона. Його швидкому кар’єрному просуванню сприяв Андропов, який його протегував, і багато хто вбачав у ньому потенційного реформатора.

Реформатора, але навряд чи радикального. Михайло Горбачов був справжнім апаратником. У партії він пройшов шлях від парторга крайкому КПРС Ставропольського територіально-виробничого колгоспно-радгоспного управління до депутата Верховної Ради СРСР (обраний у 1970 році). Новий лідер уособлював багато рис свого комуністичного покоління: він ніколи відкрито не критикував партію чи її політику, а проте перебував під великим впливом і враженням одкровень 1956 року. Утім його сподівання не справдилися через помилки хрущовської доби, репресії та інертність подальших брежнєвських десятиліть.

У цьому сенсі Михайло Горбачов був класичним комуністом-реформатором; невипадково на початку 1950-х на юридичному факультеті Московського університету він близько товаришував зі Зденеком Млинаржем, який пізніше відіграв ключову роль у Празькій весні 1968 року. Але, як і всі комуністи-реформатори того покоління, Горбачов був передусім комуністом і тільки потім — реформатором. Як він пояснював французькій комуністичній газеті L’Humanité в інтерв’ю в лютому 1986 року, комунізм-ленінізм залишився для нього високим і незаплямованим ідеалом. Сталінізм? «Поняття, вигадане противниками комунізму й широко застосоване для дискредитації Радянського Союзу та соціалізму загалом»[461].

Безперечно, так сказав би будь-який генсек радянської партії, навіть у 1986 році. Але Горбачов справді в це вірив, а реформи, які він розпочав, були цілком свідомо леніністичними — або «соціалістичними» — за своїми намірами. Насправді не виключено, що Горбачов міг бути більш ідеологічно переконаним, ніж дехто з його попередників: невипадково, що тимчасом як Микита Хрущов колись сказав свою відому фразу про те, що якби він був британцем, то голосував би за торі, улюбленим закордонним державним діячем Горбачова був іспанець Феліпе Ґонсалес, і саме його версію соціал-демократії радянський очільник із часом почав вважати найближчою до тієї моделі, яку впроваджував він.

Те, що на Горбачова покладали такі надії, свідчило ні про що інше, як про відсутність будь-якої внутрішньої опозиції в Радянському Союзі. Лише партія могла навести лад у тому безладі, який вона створила, і, на щастя, партія обрала своїм лідером людину, яка мала достатньо сил й адміністративного досвіду, щоб спробувати. Бо Горбачов був не тільки нетипово як для високопоставленого радянського бюрократа освіченим і начитаним, а й мав характерну ленінську якість — був готовий піти на компроміс із ідеалами заради мети.

Труднощі, які отримав у спадок Горбачов на посаді генсека КПРС, не були таємницею. Він був вражений тим, що побачив під час поїздок до Західної Європи в 1970-х, і тому збирався одразу кинути всі сили на капітальний ремонт умирущої радянської економіки й розірвання зачарованого кола неефективності та корупції в її хиткому інституційному апараті. Зовнішній борг постійно зростав, оскільки міжнародна ціна на нафту, головну статтю радянського експорту, впала, сягнувши піка наприкінці 1970-х: у 1986 році борг становив 30,7 мільярда доларів, а в 1989-му — 54 мільярди. Економіка, яка впродовж 1970-х так і не виросла, тепер навіть занепадала: радянське виробництво й так відставало за якістю, а тепер навіть кількісно перестало відповідати потребам. Довільно визначені цілі центрального планування, хронічний дефіцит, проблеми з постачанням та відсутність цінових і ринкових індикаторів, по суті, унеможливлювали будь-яку ініціативу.

Відправною точкою для «реформи» в такій системі, як уже давно зрозуміли угорські й інші комуністичні економісти, була децентралізація ціноутворення та ухвалення рішень. Але це натрапляло на майже нездоланні перешкоди. Поза межами країн Балтії практично ніхто в Радянському Союзі не мав жодного досвіду приватного сільського господарства чи ринкової економіки: як виробляти продукт, як визначати ціну товару чи як знайти покупця. Навіть після того, як закон про індивідуальну трудову діяльність, ухвалений у 1986 році, дозволив створювати обмежені (малі) приватні підприємства, було напрочуд мало тих, хто цим користався. Через три роки в усьому Радянському Союзі було лише 300 тисяч підприємців — серед 290-мільйонного населення.

Крім того, будь-який потенційний економіст-реформатор опинявся перед дилемою яйця і курки. Якщо економічна реформа починалася з децентралізації ухвалення рішень чи надання автономії місцевим бізнесам і скасування директив згори, то як могли виробники, управлінці та підприємці працювати без ринку? Навіть у короткій перспективі дефіциту стане не менше, а більше, якщо кожен дбатиме про самозабезпечення на місцях і навіть створення місцевої бартерної економіки. З іншого боку, не можна було просто оголосити про створення «ринку». У суспільстві, де держава десятиліттями критикувала та вщент розносила «капіталізм» (сам Горбачов уникав будь-яких згадок про ринкову економіку аж до 1987 року, і навіть тоді говорив лише про «соціалістичний ринок»), саме це слово вже містило серйозний політичний ризик.

Реформаторський інстинкт підказував компроміс: поекспериментувати зі штучним створенням кількох привілейованих підприємств, вільних від бюрократичних тягарів і забезпечених надійним постачанням сировини та кваліфікованою робочою силою. Очікувалося, що вони стануть успішними й навіть прибутковими моделями для інших аналогічних підприємств: мета полягала в контрольованій модернізації та поступовій адаптації до ціноутворення і виробництва у відповідь на попит. Але такий підхід був наперед приречений через його засадниче припущення — що влада може створити ефективний бізнес офіційним указом.

Вливаючи дефіцитний ресурс у кілька пілотних сільських господарств, фабрик, заводів і сервісних служб, партія справді могла створити тимчасово життєздатні й навіть номінально прибуткові одиниці — але тільки завдяки масштабним субсидіям і перекриттю кисню іншим галузям, яким пощастило менше. У результаті це спричинило зростання нерівності та розчарування. Тим часом начальники сільських господарств і місцеві директори, сумніваючись у тому, куди дме вітер, убезпечували себе від повернення планових вимог та запасалися всім, що потрапляло їм під руки, на випадок, якщо знову закрутять гайки централізованого контролю.

Для консерваторів, які критикували Горбачова, це була знайома історія. Усі радянські програми реформ з 1921 року починалися однаково і видихалися з тих самих причин, починаючи з Нової економічної політики Леніна. Серйозні економічні реформи потребували ослаблення або скасування контролю. Але це не лише одразу поглиблювало проблеми, які вони намагалися розв’язати, це означало саме те, що було сказано: втрату контролю. А комунізм залежав від контролю; по суті, комунізм був контролем: контролем над економікою, контролем над знаннями, контролем над пересуванням, думкою, людьми. Решта було діалектикою, а діалектика, як старий комуніст пояснював молодому Хорхе Семпруну в Бухенвальді, — «це мистецтво та вміння завжди виходити сухим із води»[462].

Невдовзі Горбачову стало зрозуміло: щоб вийти сухим із води, борячись із радянською економікою, він має визнати, що розв’язати радянську економічну головоломку неможливо окремо від усього іншого. Вона була симптомом ширшої проблеми. Радянським Союзом керували люди, які мали особисту зацікавленість у політичних й інституційних важелях командної економіки; її повсюдні дрібні нелогічності та щоденна корупція були, власне, джерелом їхньої влади й авторитету. Щоб реформувати економіку, партія спершу мала реформувати себе.

Це також навряд чи була нова ідея — періодичні чистки, які влаштовував Ленін та його наступники, зазвичай відбувалися з тією самою проголошеною метою. Але часи змінилися. Радянський Союз, хай який репресивний та відсталий, уже не був убивчою тоталітарною тиранією. Завдяки грандіозним будівельним проєктам Хрущова більшість радянських родин уже жили у власних квартирах. Ці квартири були дешеві, негарні й незручні, однак вони надавали звичайним людям такий ступінь приватності та безпеки, якого не знали попередні покоління: вони вже не були на видноті в інформаторів, а їхні сусіди чи родичі навряд чи здали б їх владі. Для більшості людей доба терору завершилася, тож принаймні покоління Горбачова не могло собі уявити повернення в часи масових арештів і партійних чисток.

Тоді, щоб вирватися з мертвої хватки партійного апарату і здійснити свої плани економічної перебудови, генеральний секретар удався до «гласності», тобто відкритості — офіційного заохочення публічних дискусій навколо ретельно обраного кола тем. Розповівши людям більше про заплановані зміни й підвищивши громадські очікування, Горбачов міг створити інструмент, за допомогою якого він та його прихильники могли б зірвати офіційну протидію його планам. Це теж була давня хитрість, знайома ще, зокрема, царям-реформаторам. У нагальності потреби офіційної відкритості Горбачова переконали катастрофічні події 26 квітня 1986 року.

Того дня, о 01:23, вибухнув один із чотирьох гігантських графітових реакторів на атомній електростанції в Чорнобилі (Україна), через що в атмосферу потрапило 120 мільйонів кюрі радіоактивних речовин — у понад сто разів більше за радіацію Хіросіми й Нагасакі разом узятих. Радіоактивну хмару віднесло на північний захід у Західну Європу і Скандинавію, аж до Уельсу та Швеції. За деякими оцінками, під її впливом опинилося п’ять мільйонів людей. Окрім тридцяти рятувальників, які загинули на місці[463], близько 30 тисяч осіб з того часу померли від ускладнень, спричинених чорнобильською радіацією, зокрема понад 2 тисячі жителів навколишніх територій — від раку щитовидної залози.

Чорнобиль був не першою екологічною катастрофою Радянського Союзу. У закритому місті Челябінськ-40, секретній дослідницькій базі поблизу Єкатеринбурга в Уральських горах, у 1957 році вибухнула ємність для радіоактивних відходів, сильно забруднивши зону у 8 кілометрів завширшки та 100 кілометрів завдовжки. Сімдесят шість мільйонів кубічних метрів радіоактивних відходів вилилося в Уральську річкову систему, забруднивши її на десятиліття. Десять тисяч людей зрештою евакуювали, а 23 селища зрівняли із землею. Реактор у Челябінську, збудований рабською працею в 1948‒1951 роках, належав до першого покоління радянських атомних споруд[464].

До інших заподіяних людиною природних лих подібного масштабу належать забруднення озера Байкал, знищення Аральського моря, скидання в Північний Льодовитий океан та Баренцеве море сотень тисяч тонн списаних атомних морських суден і їхнього радіоактивного вмісту, а також забруднення діоксидом сірки під час виробництва нікелю площі розміром з Італію навколо Норильська в Сибіру. Ці та інші екологічні катастрофи завжди були наслідком байдужості, поганого керівництва й радянського варварського ставлення до природних ресурсів. Вони народилися з культури секретності. Вибух у Челябінську-40 офіційно не визнавали впродовж багатьох десятиліть, попри те що він стався на відстані кількох кілометрів від великого міста — того самого міста, де в 1979 році кілька сотень людей померло від сибірської язви, яка просочилася із заводу з виробництва біологічної зброї, розташованого в центрі міста.

Посвячені добре знали про проблеми радянських атомних реакторів: два окремі звіти КДБ, датовані 1982 і 1984 роками, попереджали про «зношене» оснащення (привезене з Югославії) та серйозні неполадки на чорнобильських реакторах № 3 і 4 (який, зрештою, і вибухнув у 1986 році). Цю інформацію тримали в таємниці (і нічого не робили), так само й після вибуху 26 квітня першою інстинктивною реакцією партійного керівництва було замовчати інцидент — на той час по всій країні працювало чотирнадцять установок такого типу, як у Чорнобилі. Москва визнала, що сталося щось надзвичайне, лише через чотири дні після події, а через два тижні видала офіційне комюніке.

Але Чорнобиль не можна було тримати в секреті: міжнародна занепокоєність і неспроможність совєтів мінімізувати шкоду змусили Горбачова через два тижні спершу вийти з публічною заявою, в якій він підтвердив дещо з того, що сталося, але не все; а потім попросити про закордонну допомогу й експертизу. Горбачов був змушений визнати масштаб проблем у його країні, а його співвітчизники вперше публічно дізналися про обсяг державної некомпетентності та байдужості до питань життя і здоров’я. Халтуру, брехливість і цинізм осіб, відповідальних за катастрофу та спробу її приховати, не можна було вважати прикрим викривленням радянських цінностей: це і були радянські цінності, як починав розуміти радянський лідер.

З осені 1986 року Горбачов змінив курс. У грудні того року Андрія Сахарова, найвідомішого у світі дисидента, звільнили з-під домашнього арешту в Горькому (Нижній Новгород), що стало провісником масштабних звільнень радянських політичних в’язнів, які розпочалися наступного року. Цензуру послабили: у 1987 році, після великої затримки, вийшов друком роман Василя Гроссмана «Життя і доля» (через двадцять шість років після того, як М. А. Суслов, ідеологічний комісар партії, заявив, що його не можна публікувати ще «два-три століття»). Спецслужбам наказали припинити глушити закордонні радіохвилі. А в січні 1987 року генеральний секретар КПРС під час промови перед Центральним комітетом партії, яку транслювали по телебаченню, вирішив висловитися на підтримку більш інклюзивної демократії, звертаючись просто до всієї країни через голови партійних консерваторів.

Станом на 1987 рік телевізор був у дев’яти з десяти домогосподарств, і тактика Горбачова напрочуд добре спрацювала: по суті, створивши публічну сферу для напіввідкритої дискусії про проблеми країни та зруйнувавши монополію керівного класу на інформацію, він змушував партію наслідувати його приклад. А ті реформатори всередині системи, які досі не заявляли про себе, могли безпечно висловлюватися і підтримати його. Упродовж 1987‒1988 років генеральний секретар майже всупереч самому собі створював загальнонаціональну підтримку для змін.

Виникли неформальні організації: зокрема клуб «Перебудова», заснований у 1987 році в московському Інституті математики; він, зі свого боку, став поштовхом для «Меморіалу», члени якого присвятили свою діяльність тому, щоб «жила пам’ять про жертв» сталінського минулого. Спочатку самі дивуючись тому, що взагалі існують (зрештою, Радянський Союз усе ще був однопартійною диктатурою), невдовзі вони розцвіли й розмножилися. До 1988 року Горбачова дедалі більше починали підтримувати за межами партії, зокрема громадськість, яка отримала можливість висловлювати власну думку.

Логіка реформаторських цілей Горбачова та його рішення по-справжньому звернутися до країни всупереч консервативним критикам усередині державного апарату змінили динаміку перебудови. Починаючи як реформатор усередині керівної партії, її генсек тепер дедалі більше працював проти неї чи принаймні намагався обійти партійний опір змінам. У жовтні 1987 року Горбачов уперше публічно заговорив про сталінські злочини й попередив, що, якщо партія не відстоюватиме реформи, вона втратить свою центральну роль у суспільстві.

На партійній конференції в червні 1988 року він повторив, що відданий реформі й послабленню цензури, й оголосив про підготовку до відкритих (тобто змагальних) виборів до З’їзду народних депутатів наступного року. У жовтні 1988 року він усунув з посади декого зі своїх головних опонентів, зокрема давнього критика Єгора Лігачова, та був обраний президентом Верховної Ради (тобто головою держави) замість Андрія Громика, останнього з динозаврів. Усередині партії йому все ще протидіяла потужна тилова опозиція; але в країні загалом його популярність була рекордною, і саме завдяки цьому він мав змогу рухатися вперед — і, зрештою, практично не мав іншого вибору[465].

Вибори в травні — червні 1989 року були першими більш-менш вільними виборами в Радянському Союзі з 1918 року. Вони не були багатопартійними (це сталося тільки в 1993 році, коли Радянського Союзу вже не було), а їхній результат був здебільшого визначений наперед, оскільки багато мандатів могли отримати лише висуванці від партії, а конкуренція всередині партії була заборонена; але до З’їзду, сформованого за їхніми підсумками, увійшло багато незалежних і критичних голосів. Те, як вони відбувалися, транслювали на стомільйонну глядацьку аудиторію, а вимоги Сахарова й інших щодо подальших змін — зокрема скинути дедалі більш дискредитовану партію з її привілейованого престолу — не можна було проігнорувати навіть Горбачову, який спочатку не хотів до них прислухатися. Монополія на владу вислизала з рук комуністів, і в лютому за підтримки Горбачова З’їзд радо проголосував за те, щоб викинути з радянської Конституції головний пункт — статтю 6, яка закріплювала за Комуністичною партією «керівну роль»[466].

Внутрішньому перевороту в СРСР у 1985–1989 роках сприяли значні зміни в радянській зовнішній політиці за Горбачова та його нового міністра закордонних справ Едуарда Шеварднадзе. Із самого початку Горбачов чітко дав зрозуміти, що має намір зняти із СРСР щонайменше найважчі військові тягарі. Менше ніж за місяць після того, як прийшов до влади, він зупинив радянські ракетні розміщення і, крім того, запропонував не обмежені умовами переговори щодо ядерної зброї, почавши з пропозиції вдвічі зменшити стратегічний арсенал обох супердержав. Уже в травні 1986 року, після несподівано успішного «саміту» з Рейґаном у Женеві (перша з п’яти таких безпрецедентних зустрічей), Горбачов погодився на те, щоб американські «передові системи» виключили з переговорів щодо стратегічних озброєнь, якщо це допоможе їх розпочати.

Наступний саміт відбувся в Рейк’явіку в жовтні 1986 року. Рейґан і Горбачов не змогли дійти згоди щодо ядерного роззброєння, однак заклали основу для майбутнього успіху. До кінця 1987 року Шеварднадзе та державний секретар США Джордж Шульц підготували проєкт Договору про ліквідацію ракет середньої і малої дальності, який підписали й ратифікували наступного року. Цей договір, яким було підтримано попередню пропозицію Рональда Рейґана щодо «нульової опції», означав, що СРСР погоджується, що в ядерній війні в Європі неможливо перемогти, і створив фундамент навіть ще важливішого договору, підписаного в 1990 році, який обмежував присутність і використання звичайних збройних сил на європейському континенті[467].

З погляду Вашингтона, поступки Горбачова щодо озброєнь, звичайно, здавалися перемогою Рейґана, а відповідно — у контексті гри з нульовою сумою, яку сповідували стратеги «холодної війни» — поразкою Москви. Але для Горбачова, пріоритети якого перебували всередині держави, досягнення більшої стабільності міжнародного середовища вже саме по собі було перемогою. Таким чином він вигравав час та здобував підтримку внутрішніх реформ. Справжнє значення цієї серії зустрічей і домовленостей полягало в тому, що СРСР визнавав: військове протистояння за кордоном — не лише дороге, а й неефективне. Як пояснив Горбачов у жовтні 1986 року під час візиту до Франції, «ідеологія» не підходила на роль основи зовнішньої політики.

Цей погляд формувався під впливом порад, які він почав отримувати від нового покоління радянських експертів із зовнішньої політики, зокрема його колеги Олександра Яковлєва, якому стало зрозуміло, що СРСР може досягти більшого контролю в зовнішніх відносинах завдяки добре прорахованим поступкам, аніж через безплідну конфронтацію. Зовнішня політика, на відміну від тих нерозв’язних проблем, що стояли перед Горбачовим усередині країни, була сферою, яку він контролював безпосередньо, а отже, міг сподіватися на швидкі покращення. Проте міжнародні відносини Радянського Союзу на рівні супердержав не варто переоцінювати: Горбачов надавав зв’язкам із Західною Європою не меншого значення, аніж американським справам: він часто туди їздив і встановив добрі стосунки з Гонсалесом, Колем і Тетчер (відомо, що вона говорила про нього як про людину, з якою «можна було мати справу»)[468].

Справді, у багатьох аспектах Горбачов вважав себе насамперед європейським державним діячем із європейськими пріоритетами. Його прагнення завершити гонку озброєнь та нагромадження ядерної зброї було тісно пов’язане з новим підходом до ролі Радянського Союзу як виразно європейської держави. «Озброєння», заявив він у 1987 році, «мають бути зменшені до тієї кількості, яка необхідна для суто оборонних цілей. Настав час двом військовим альянсам скоригувати свої стратегічні концепції так, щоб вони більше відповідали оборонним цілям. Кожна квартира в “європейському домі” має право захищатися від грабіжників, але водночас не треба нищити майно сусідів».

У тому самому дусі та з аналогічних причин радянський лідер одразу зрозумів нагальну необхідність виходу Радянського Союзу з Афганістану — «кровоточивої рани», як він назвав його на з’їзді партії в лютому 1986 року. Через п’ять місяців він оголосив виведення з Афганістану близько 6 тисяч радянських військ, у листопаді того самого року воно було завершене. У травні 1988 року, після того як у Женеві вдалося досягти домовленості з Афганістаном і Пакистаном під гарантії обох супердержав, радянські військові почали виходити з Афганістану — останній солдат Червоної армії залишив Афганістан 15 лютого 1989 року[469].

Афганська авантюра не лише не розв’язала національне питання в СРСР — вона, як тепер уже було абсолютно очевидно, його загострила. Те, що СРСР мав справу з низкою незговірливих національних меншин, частково було проблемою, яку створив він сам: зрештою, саме Ленін та його наступники вигадали різноманітні піддані «нації», які оформили відповідно в регіони та республіки. Відтворюючи імперські підходи, Москва заохочувала появу (там, де п’ятдесят років тому про національність і державність нічого й не чули) інституцій та інтелігенції, які гуртувалися навколо державного міського центру — «столиці». Перших секретарів Компартії на Кавказі чи в республіках Центральної Азії зазвичай обирали серед представників домінантної в ній етнічної групи. Щоб захистити свою вотчину, ці особи зі зрозумілих причин тяжіли до ототожнення себе зі «своїм» народом, особливо коли в центральному апараті почали з’являтися тріщини. Партія затріщала по швах під відцентровим тиском занепокоєних місцевих очільників, які захищали власні інтереси.

Здається, що Горбачов не до кінця збагнув цей процес. «Товариші, — інформував він партію в 1987 році, — ми можемо упевнено сказати, що національне питання в нашій країні вирішене». Можливо, він і сам до кінця не вірив у те, що говорив; але він точно думав, що деякого послаблення центрального контролю й задоволення деяких найдавніших скарг буде достатньо (наприклад, у 1989 році кримським татарам нарешті дозволили повернутися додому після десятиліть азійського заслання). З’ясувалося, що в континентальній імперії, де понад сто етнічних груп від Балтійського до Охотського морів мали давні образи, про які їх тепер підбурювала говорити гласність, це було серйозною помилкою.

Неадекватна відповідь Горбачова на вимоги далеких окраїн Радянської імперії не має дивувати. Горбачов від самого початку, як ми пам’ятаємо, був «комуністом-реформатором», хоча й дуже незвичайним: він співчутливо ставився до потреби змін та оновлення, але не хотів підважувати основних догматів системи, у якій виріс. Як і інші представники його покоління в Радянському Союзі та інших країнах, він щиро вірив, що єдиний шлях до покращення лежить через повернення до ленінських «принципів». Радянському лідеру дуже пізно спало на думку, що сам проєкт ленінізму міг бути хибний — лише в 1990 році він нарешті дозволив друкувати в СРСР відверто антиленінських письменників на кшталт Олександра Солженіцина.

Дух ранніх цілей Горбачова можна проілюструвати на прикладі неповторного характеру новоявленої офіційної терпимості до попмузики, роз’ясненої в газеті «Правда» в жовтні 1986 року: «Рок-н-рол має право на існування, але тільки якщо він мелодійний, має сенс і гарно виконується». Це саме те, чого прагнув Михайло Горбачов — мелодійного, змістовного і гарно виконаного комунізму. Можна було здійснювати необхідні реформи й надавати доцільні свободи, але нерегламентованої вольності бути не могло: навіть у лютому 1988 року влада все ще грубо придушувала діяльність незалежних видавництв та друкарень.

Однією із цікавих особливостей комуністів-реформаторів було те, що вони завжди розпочинали з донкіхотської мети реформувати одні складові своєї системи й не чіпати інших: наприклад, запровадити орієнтовані на ринок стимули і водночас залишити механізми центрального планування, або ж дозволити більшу свободу самовираження, але зберегти монополію партії на правду. Проте в частковому реформуванні або реформі одного сектору окремо від інших уже була закладена суперечність. «Керований плюралізм» чи «соціалістичний ринок» були приречені від самого початку. Щодо ідеї про те, що «провідну роль» Компартії можна було зберегти, тоді як сама партія лише позбудеться патологічних метастазів, які дали сімдесят років абсолютної влади, то вона свідчить про певну політичну наївність з боку Горбачова. В авторитарній системі влада неподільна: варто поступитися частиною — і зрештою втратиш усе. Майже чотири століття тому монарх Якоб І з династії Стюартів розумівся на цьому значно краще — його лаконічна відмова шотландським пресвітеріанам, які протестували проти влади його єпископів, звучала так: «Немає єпископа — немає короля».

Урешті-решт Горбачов та його контрольована революція залишилися на узбіччі через масштаб суперечностей, які вони створювали. Озираючись назад, він з дещицею жалю відзначив: «Звичайно, мене засмучує те, що я не зміг утримати весь процес перебудови в рамках своїх намірів». Але наміри були несумісні з рамками. Щойно стійкого опору цензури, контролю та репресій не стало, усе похідне в радянській системі — планова економіка, публічний дискурс, партійна монополія — просто розвалилося.

Горбачов не досягнув своєї мети — реформованого та ефективного комунізму, позбавленого своїх недоліків. Це навіть можна назвати цілковитою поразкою. Проте його досягнення вражали. В СРСР не було незалежних чи навіть напівавтономних інститутів, від імені яких могли мобілізуватися критики й реформатори: радянську систему можна було демонтувати лише зсередини та шляхом ініціативи згори. Запровадивши спочатку першу маленьку зміну, а потім ще і ще, Горбачов дедалі більше підточував ту саму систему, нагору якої піднявся. За допомогою широких повноважень партійного генсека він зруйнував партійну диктатуру зсередини.

Це був надзвичайний та безпрецедентний вчинок. У 1984 році, коли помер Черненко, цього ніхто не міг передбачити. Горбачов, на думку одного з його наближених радників, був «генетичною помилкою системи»[470]. З позиції сьогодення є спокуса зробити висновок, що його поява була напрочуд вчасною: оскільки радянська система захиталася, з’явився лідер, який розумів, що сталося, й успішно застосував стратегію демонтажу імперії. Час народжує героїв? Можливо. І Михайло Горбачов точно не був просто одним з апаратників.

Але він, без сумніву, і гадки не мав, що робить, і вжахнувся б, якби дізнався. Його критики були більш проникливими. З одного боку, партійні старообрядці зі зрозумілих причин ненавиділи Горбачова: багато з них радо підтримали сумнозвісний лист, який вийшов у газеті «Радянська Росія» 13 березня 1988 року і в якому Ніна Андрєєва, ленінградська вчителька, гнівно попереджала (як виявилося, цілком обґрунтовано), що нові реформи неминуче повернуть країну до капіталізму. З іншого боку, Горбачов ніколи не мав безумовної підтримки радикальних реформаторів, яких дедалі більше дратувала його очевидна нерішучість. Однією зі слабкостей Горбачова було те, що він почувався змушеним триматися середини, щоб не втратити контроль над подіями: він заохочував нові ідеї, але потім зісковзував в обійми партійних консерваторів, тоді як радикальні реформатори на кшталт Яковлєва чи Бориса Єльцина тиснули, щоб він ішов значно далі. Через такі вагання, буцімто небажання відстоювати логіку своїх починань і намагання не заходити надто далеко чи надто швидко, ті, хто спочатку ним захоплювався, почувалися розчарованими.

Проблема полягала в тому, що, послабивши монополію партії на владу й ініціативу, Горбачов відповідно зменшив і свій власний вплив. Він був змушений вступати в тактичні союзи й маневрувати між радикальними позиціями інших. Для демократичних політиків це знайома, хоч і незручна, необхідність; але в очах країни, яка звикла до сімдесяти років диктатури, такі хитання робили Горбачова просто слабким. З початку 1989 року й надалі популярність радянського президента серед громадськості стабільно падала. Станом на осінь 1990 року Горбачова підтримував тільки 21% населення.

Отже, задовго до того, як Горбачов утратив владу, він остаточно потрапив у немилість. Але тільки у своїй країні — за кордоном буяла «Горбіманія». Під час його дедалі регулярніших візитів за кордон Горбачова урочисто приймали західноєвропейські політики й вітали захоплені натовпи. Наприкінці 1988 року Марґарет Тетчер — одна з найпалкіших шанувальниць Горбачова — заявила, що «холодна війна» «закінчилася». З перспективи Східної Європи такий діагноз міг видатися передчасним; але й там Михайло Горбачов мав велику популярність.

У «народних» демократіях внутрішньополітичні муки радянського лідера не лишилися непоміченими, але важили менше, ніж його закордонні виступи, зокрема широко цитована промова перед Організацією Об’єднаних Націй 7 грудня 1988 року. Оголосивши про одностороннє скорочення звичайних збройних сил Радянського Союзу в Європі, Горбачов повчально повідомив слухачам, що «свобода вибору — це універсальний принцип. Винятків бути не може». То була не просто відмова від «доктрини Брежнєва», визнання, що Москва не застосовуватиме силу, щоб нав’язати свою версію соціалізму братнім державам. Поступкою Горбачова стало те (і так його одразу ж і зрозуміли), що громадяни держав-сателітів тепер були вільні йти своєю дорогою, не обов’язково соціалістичною. Східна Європа от-от мала повернутися в історію.

Під керівництвом Михайла Горбачова Радянський Союз, починаючи з 1985 року, дедалі більше усувався від прямого нагляду за державами-сателітами. Але до чого могло призвести таке зростання відчуження, залишалося незрозумілим. Народними демократіями все ще керували авторитарні партійні кліки, а їхня влада спиралася на масивний репресивний апарат. Поліція та розвідка були тісно пов’язані із силовим апаратом Радянського Союзу й підзвітні йому, а також продовжували працювати напівавтономно від місцевої влади. Тимчасом коли керманичі в Празі, Варшаві чи Східному Берліні починали усвідомлювати, що більше не можуть розраховувати на безумовну підтримку Москви, ані вони, ані громадяни їхніх країн не мали чіткого розуміння, що це означало.

Ситуація в Польщі була ілюстрацією цієї непевності. З одного боку, оголошення воєнного стану відновило авторитарну владу Компартії. З іншого, придушення «Солідарності» та закриття рота її лідерам ніяк не полегшили головних проблем країни. Навпаки, Польща все ще була в боргах, але тепер, завдяки тому, що міжнародна спільнота засудила репресії, її правителі більше не могли викручуватися з труднощів за допомогою закордонних позик. По суті, польські очільники стояли перед тією самою дилемою, яку вони намагалися розв’язати в 1970-х, але мали навіть менше варіантів рішень.

Тим часом опозиція опинилася поза законом, але не поза дійсністю. Підпільний друк тривав, так само як і лекції, дискусії, театральні вистави і ще багато чого іншого. Сама «Солідарність», попри заборону, зберігала віртуальну присутність, особливо після того, як її найвідоміший представник Лех Валенса вийшов з ув’язнення в листопаді 1982 року (а наступного року заочно отримав Нобелівську премію миру). Режим не міг наражатися на ризик, заборонивши наступний візит папи в червні 1983 року, а після цього церква стала брати ще активнішу участь у підпільній та напівпублічній діяльності.

Політична поліція продовжувала репресії: в одному сумнозвісному випадку в 1984 році вона стояла за викраденням та вбивством популярного радикального священника, отця Єжи Попелушка — pour décourager les autres[471]. Але Ярузельський і більшість його оточення вже зрозуміли, що такі провокації та протистояння більше не діятимуть. На похорон Попелушка зібрався натовп у 350 тисяч осіб; а інцидент не лише не залякав опозицію, а лише продемонстрував масштаб народної підтримки церкви та «Солідарності» незалежно від того, чи була вона дозволена. Станом на середину 1980-х років Польща стрімко наближалася до протистояння між нескореним суспільством і дедалі більше сповненої розпачу державою.

Природним інтуїтивним кроком з боку партійного керівництва (і у Варшаві, і в Москві) було запропонувати «реформи». У 1986 році Ярузельський, на той час президент держави, випустив із в’язниці Адама Міхніка й інших лідерів «Солідарності» та через новостворене Міністерство економічних реформ запропонував скромний набір економічних змін, спрямованих, серед іншого, на поновлення іноземного фінансування польського державного боргу, який швидко наближався до позначки в 40 мільярдів доларів[472]. У дивному реверансі в бік демократії уряд у 1987 році навіть почав запитувати у поляків, економічну реформу якого «типу» вони хотіли б: «Чому б ви надали перевагу? — запитували вони. — 50-відсотковому збільшенню ціни на хліб та 100-відсотковому на бензин чи 60-відсотковому збільшенню ціни на бензин і 100-відсотковому на хліб?». Не дивно, що відповідь суспільства, по суті, звучала так: «Ні тому, ні тому».

Запитання — і рішення його поставити — добре ілюструє політичну й економічну кризу комуністичних лідерів Польщі. Про занепад авторитету влади свідчить навіть те, що членство Польщі в МВФ стало можливим частково завдяки згоді самої «Солідарності». Попри заборону, спілка змогла зберегти свою організацію за кордоном, і саме брюссельський офіс «Солідарності» рекомендував директору-розпоряднику МВФ у вересні 1985 року прийняти Польщу до своїх лав — водночас переконуючи, що часткові покращення Ярузельського були наперед приречені і що лише пакет докорінних реформ міг владнати проблеми країни[473].

До 1987 року найдивовижнішою ознакою польського становища стала власне безпомічність партії та її органів. Польська об’єднана робітнича партія, чиїй монополії на владу, по суті, ніщо очевидне не загрожувало, скочувалася в небуття. «Контрсуспільство», десятиліття тому задумане в теорії Міхніком й іншими, фактично постало як джерело влади й ініціативи. Після 1986 року дискусії всередині польської опозиції тривали не так про те, як навчити суспільство бути вільним, як навколо того, якою мірою опозиція має погоджуватися на співпрацю з режимом і заради чого.

Група молодих економістів з Варшавської школи планування й статистики під керівництвом Лєшека Бальцеровича вже розробляла плани для автономного приватного бізнес-сектору, вільного від центрального планування, — тобто ринку; ці та інші пропозиції запекло дискутували «неофіційні» поляки та широко обговорювали за кордоном. Але керівні принципи політичного «реалізму» й засади «самообмеження» 1980–1981 років залишалися чинними: конфронтації та насильства, які могли лише зіграти на руку партійним «яструбам», ретельно й успішно уникали. Одна справа — розмови, інша — авантюри.

Тригером остаточного занепаду партії цілком очікувано стала чергова спроба «реформувати» економіку — або, у скромніших термінах, зменшити надмірний борг країни. У 1987 році ціни для споживачів підняли приблизно на 25%; у 1988 році — ще на 60%. Як і в 1970, 1976 та 1980 роках, різкий стрибок цін спровокував низку страйків, що завершилися масовим припиненням виробництва та переходом підприємств під контроль робітників навесні й улітку 1988 року. У минулому, коли в комуністичної влади не було ніяких важелів впливу на робочу силу, вона або полишала спроби підняти ціни, або вдавалася до насильства — або і те, і те. Цього разу вона пішла третім шляхом — звернулася по допомогу безпосередньо до лідерів робітників. У серпні 1988 року генерал Чеслав Кіщак, міністр внутрішніх справ, закликав Леха Валенсу — невизнаного лідера формально не визнаної організації, який не мав жодного офіційного статусу, — зустрітися з ним та провести переговори щодо того, як припинити робітничі протести в країні. Спершу Валенса схилявся до відмови, але зрештою погодився.

Валенсі нескладно було звернутися до страйкарів — моральний авторитет «Солідарності» після 1981 року тільки зріс. Але основні проблеми нікуди не зникли: рівень інфляції в країні тепер сягав 1000% на рік. Після того між «Солідарністю» й урядом протягом чотирьох місяців тривали безсистемні неофіційні контакти, які спричинили ще більше суспільних закликів до «реформи». Влада, безпомічно пливучи за течією, вагалася між діями й погрозами: змінювала міністрів, заперечувала будь-які плани щодо переговорів, обіцяла економічні зміни, погрожувала закрити судноверфі в Гданську. Віра суспільства в тодішню державу зникла.

18 грудня 1988 року — прикметно, хоч і випадково, — лише через тиждень після епохальної промови Горбачова в ООН, «Солідарність» сформувала у Варшаві «Комітет громадян», щоб спланувати повноцінні переговори з урядом. Ярузельський, у якого, здавалося, закінчилися варіанти дій, зрештою визнав очевидне та змусив Центральний комітет дещо неохоче погодитися на переговори. 6 лютого 1989 року комуністи офіційно визнали «Солідарність» стороною переговорів і відкрили «круглий стіл» перемовин з її представниками. Вони тривали до 5 квітня. Того самого дня (знову ж таки через тиждень після великих змін в СРСР, цього разу відкритих виборів до З’їзду народних депутатів) усі сторони погодилися на легалізацію незалежних профспілок, ухвалення далекосяжного економічного законодавства та, найголовніше, проведення нових виборів до законодавчого органу.

Із перспективи сьогодення здається, що результатом круглого столу стало погодження завершення епохи комунізму в Польщі, і щонайменше деяким його учасникам це було ясно вже тоді. Але ніхто не очікував, що розв’язка настане так швидко. Вибори, призначені на 4 червня, дозволяли справжній вибір безпрецедентного масштабу, але їхні правила були перекручені так, щоб забезпечити більшість комуністам: голосування за склад національного Сенату було справді відкритим, але на виборах до Сейму (Парламентської асамблеї) половина мандатів була закріплена за офіційними кандидатами (тобто комуністами). А через те, що вибори мали відбутися так скоро, уряд сподівався отримати переваги від неорганізованості й недосвідченості своїх опонентів.

Результати для всіх стали громом серед ясного неба. За підтримки спонтанно заснованої нової щоденної «Виборчої газети» (Gazeta Wyborcza) Адама Міхніка «Солідарність» отримала 99 зі 100 мандатів у Сенаті та всі мандати, за які їй було дозволено змагатися в Сеймі. Тим часом лише два кандидати-комуністи, які змагалися за «зарезервовані» мандати, вибороли 50% голосів, необхідних для перемоги. Зазнавши повної поразки та безпрецедентного публічного приниження, комуністичні лідери Польщі могли проігнорувати результати виборів, знову оголосити воєнний стан або ж визнати поразку та поступитися владою.

За таких умов вибір був очевидний: як Горбачов чітко дав зрозуміти Ярузельському в приватній телефонній розмові, результат виборів мав залишитися чинним. Першою думкою Ярузельського було домогтися компромісу, який би допоміг йому зберегти лице, і запросити «Солідарність» об’єднатися з ним у коаліційному уряді, але цю пропозицію відкинули. Замість цього, після кількох тижнів подальших переговорів та безуспішних спроб комуністів призначити свого прем’єр-міністра, партійне керівництво змирилося з неминучим, і 12 вересня 1989 року Тадеуша Мазовецького затвердили на посаді як першого некомуністичного прем’єр-міністра післявоєнної Польщі (хоча комуністи зберігали контроль над деякими ключовими міністерствами).

Тим часом парламентська група «Солідарності» здійснила хитрий політичний маневр: спільно проголосувала за призначення Ярузельського головою держави, по суті, заручившись підтримкою поміркованих комуністів у подальшому перехідному періоді та пом’якшивши їхнє приниження. Наступного місяця уряд Мазовецького оголосив плани встановлення «ринкової економіки», представленої в програмі стабілізації (так званому «Плані Бальцеровича»), схваленій Сеймом 28 грудня. Ще через день «керівна роль» польської Компартії була офіційно викреслена з Конституції країни. За чотири тижні, 27 січня 1990 року, саму партію розпустили.

Сум’яття останніх місяців комуністичної Польщі не має засліпити нас у питанні усвідомлення довгого та доволі повільного процесу, який йому передував. Більшість дійових осіб драми 1989 року — Ярузельський, Кіщак, Валенса, Міхнік, Мазовецький — уже багато років перебували на сцені. Країна пройшла шлях від короткого розквіту відносної свободи в 1981 році до воєнного стану, а після того — тривале й непевне чистилище репресивної напівтолерантності, яке зрештою увінчалося повторенням економічної кризи попереднього десятиліття. Попри всю силу Католицької церкви, загальнонаціональну популярність «Солідарності» та незмінну ненависть польського народу до своїх комуністичних правителів, останні так довго чіплялися за владу, що їхній остаточний крах виявився до певної міри несподіваним. Це було довге прощання.

У Польщі воєнний стан та подальші події оприявнили обмеження і недоліки партії; натомість репресії не лише зміцнили опозицію, а й зробили її обережнішою. В Угорщині аналогічна обережність формувалася через геть інший досвід. Двадцять років непевної толерантності розмили чіткі межі офіційно прийнятної незгоди. Зрештою, Угорщина була першою комуністичною державою, де Hilton у грудні 1976 року відкрив свій перший готель по той бік залізної завіси; де Біллі Ґрем[474] організував навіть не один, а три публічні тури у вісімдесяті роки; і куди здійснили візити (і до якої потай були прихильні) два держсекретарі та віцепрезидент США Джордж Буш у те саме десятиліття. До 1988 року комуністична Угорщина набула однозначно «позитивного» іміджу.

Частково з цієї причини опозиція партії довгий час не виявлялася відкрито. Найбільшими проявами мужності здавалися нещирість і лавірування — особливо тим, хто пам’ятав 1956 рік; а життя в Угорщині за Яноша Кадара було стерпним, хоч і сірим. У реальності, попри різноманітні реформи й «нові економічні механізми», стан офіційної економіки, як ми пам’ятаємо з попереднього розділу, був не кращий, як у Польщі. Безперечно, «чорна» чи паралельна економіка дозволяла багатьом людям вийти на дещо ліпший рівень життя, ніж у країнах — сусідах Угорщини. Але, як показували дослідження угорських фахівців із соціальної статистики, країна потерпала від значної нерівності в доходах, забезпеченні охорони здоров’я та житлових умов; соціальна мобільність і ступінь добробуту справді відставали від Заходу; населення страждало від перепрацьовування (багато людей працювали на двох чи навіть трьох роботах), високого рівня алкоголізму та психічних розладів, а рівень самогубств був найвищим у Східній Європі.

Отож для невдоволення було достатньо підстав. Але організованої політичної опозиції не існувало. Хоча в 1980-х роках виникли деякі незалежні організації, вони здебільшого були обмежені питаннями довкілля чи протестами щодо поганого ставлення Румунії до своєї угорської меншини — у цьому питанні вони могли розраховувати на мовчазну підтримку комуністів (яка пояснює толерантне ставлення держави до виразно націоналістичного Угорського демократичного форуму, започаткованого у вересні 1987 року). Угорщина залишалася «соціалістичною республікою» (як офіційно визначала її форму правління нова редакція Конституції від 1972 року). Критика та висловлення незгоди були здебільшого зосереджені всередині керівної партії, хоча у виборах у червні 1985 року вперше могли брати участь інші кандидати, а жменька офіційно схвалених незалежних кандидатур навіть пройшла до парламенту. Однак серйозні зміни почалися тільки в 1988 році.

Каталізатором змін в Угорщині стало розчарування молодшого покоління комуністів-«реформаторів», які відкрито підтримували перетворення, втілювані Горбачовим у КПРС, щодо закостенілості їхньої власної вже не молодої партійної верхівки. У травні 1988 року, на спеціально скликаній комуністичній конференції, їм нарешті вдалося усунути від влади 76-річного Кадара та замінити його на прем’єр-міністра Кароя Ґроса. Суто практичні наслідки цього внутрішньопартійного перевороту обмежувалися програмою економії, яка мала на меті посилити «ринкові сили»; але переворот мав велике символічне значення.

Янош Кадар правив в Угорщині увесь час, починаючи з революції 1956 року, у придушенні якої він відіграв суттєву роль. Незважаючи на свій радше позитивний імідж за кордоном, для угорців він був уособленням офіційної брехні, що лежала в основі «гуляш-комунізму», — про те, що угорський рух за реформи був не чим іншим, як «контрреволюцією». Крім того, Кадар був живим свідченням змовницької тиші навколо Імре Надя, яка оточувала його викрадення, таємний суд і ще таємничішу страту й поховання — події тридцятирічної давнини[475]. Тому усунення Кадара натякало на те, що в суспільному житті Угорщини змінилося щось важливе: це враження підтвердилося, коли його наступники не лише дозволили групі молодих комуністів-дисидентів з однодумцями заснувати партію Fidesz («Альянс молодих демократів»), а й офіційно допустили появу незалежних політичних партій у листопаді 1988 року.

На початку 1989 року комуністичний парламент ухвалив низку документів, які визнавали право на свободу зібрань; офіційно дозволяли «перехід» на багатопартійну систему та, у квітні, офіційно скасовували «демократичний централізм» у самій партії. Ще більш суттєвим жестом угорських комуністичних керманичів — на знак мовчазного визнання того, що їхня партія не може сподіватися втримати контроль над державою, якщо не скаже правди про минуле, — було оголошення про намір ексгумації та перепоховання останків Імре Надя. Водночас Імре Пожґаї та інші реформатори угорського Політбюро переконали своїх колег створити слідчу комісію, що мала розслідувати події 1956 року й офіційно їх переназвала: це була вже не «контрреволюція», а, за офіційним визначенням, «народне повстання проти олігархічної влади, яка принижувала країну».

16 червня 1989 року — на тридцять перші роковини його загибелі — останки Імре Надя та чотирьох його колег урочисто перепоховали як народних героїв. За деякими оцінками, 300 тисяч угорців вийшли на вулиці, а мільйони інших дивилися захід по телевізору в прямому ефірі. Серед тих, хто виголошував промови над могилами, був Віктор Орбан, молодий лідер «Молодих демократів», який не міг не зауважити, що деякі комуністи, присутні на перепохованні Надя, були тими самими особами, хто лише кілька років тому так затято лаяв ту саму революцію, якій вони тепер співали дифірамби.

Це було справді так. Цікавою особливістю угорського виходу з комунізму було те, що його здійснили самі комуністи: лишень у червні між протилежними сторонами відбулися переговори за круглим столом, які свідомо наслідували польський приклад. Це викликало певний скептицизм серед тих угорців, які були проти комунізму і для яких воскресіння Надя, як і раніше його страта, були внутрішньопартійною справою, що мало стосувалася інших численних жертв режиму. Але недооцінювати символізм перепоховання Надя було б неправильно. Це було визнання поразки, зізнання, що Партія та її очільники живили, сповідували і нав’язували брехню.

Коли Янош Кадар лише через три тижні помер — у той самий день, коли Верховний суд Угорщини оголосив повну реабілітацію Надя, — разом із ним помер і угорський комунізм. Залишалося тільки погодити формальності щодо похорону. «Керівну роль» партії скасували; на наступний березень були призначені багатопартійні вибори; а 7 жовтня комуністи — Угорська соціалістична робітнича партія — перехрестилися на Угорську соціалістичну партію. 23 жовтня парламент, який усе ще переважно складався з депутатів-комуністів, обраних за старого режиму, зі свого боку проголосував за те, щоб країна називалася просто — Угорська Республіка.

Угорська «революція» 1989 року мала дві відмінні особливості. Перша, як ми побачили, полягала в тому, що це був єдиний перехід від комуністичного режиму до справжньої багатопартійної системи, впроваджений повністю зсередини. Другий момент, на який варто звернути увагу, — це те, що тимчасом як у Польщі, а пізніше — у Чехословаччині та інших країнах події 1989 року здебільшого були зосереджені всередині держави, угорська трансформація відіграла ключову роль у демонтажі ще одного комуністичного режиму — східнонімецького.

Сторонні спостерігачі вважали Німецьку Демократичну Республіку найменш вразливою з усіх комуністичних режимів, і не лише тому, що всі були переконані, що жоден радянський лідер ніколи не допустить її занепаду. Зовні НДР, зокрема її міста, могла здаватися похмурою та пошарпаною; таємна поліція, Штазі, як відомо, була присутня всюди; а Берлінський мур залишався наругою над мораллю й естетикою. Але багато хто вважав, що економіка Східної Німеччини перебувала в кращому стані, ніж економіки її соціалістичних сусідів. Коли перший секретар Еріх Гонекер під час святкування сорокової річниці держави в жовтні 1989 року похвалився, що за економічними показниками НДР належить до десятки лідерів світу, було чути, як його гість Михайло Горбачов доволі гучно пирхнув. Що-що, а продукувати й поширювати неправдиву інформацію режиму вдавалося добре: багато західних спостерігачів повірили Гонекеру на слово.

Найбільших прихильників НДР можна було знайти у Федеративній Республіці. Те, що Остполітік, очевидно, змогла зняти напругу та cприяла налагодженню людських й економічних зв’язків, зумовило те, що практично весь політичний клас покладав надії на її продовження на невизначений термін. Державні діячі Західної Німеччини не лише заохочували ілюзії щодо номенклатури НДР — вони самі себе вводили в оману. Вони так багато разів повторили, що Остполітік вдалося зменшити напругу на Сході, що самі в це повірили.

Таким чином, багато західних німців, які переймалися «миром», «стабільністю» та «порядком», зрештою стали поділяти позицію східних політиків, з якими вони співпрацювали. Еґон Бар, видатний соціал-демократ, у січні 1982 року (одразу після оголошення воєнного стану в Польщі) пояснював, що німці відмовилися від вимог національної єдності заради миру, тоді як поляки мають просто відмовитися від своєї вимоги свободи заради того самого «найвищого пріоритету». П’ять років по тому впливовий письменник Петер Бендер під час виступу на симпозіумі Соціал-демократичної партії, присвяченому «Mitteleuropa» (Центральній Європі), гордо підкреслював, що «у прагненні розрядки в нас більше спільного з Белградом і Стокгольмом, а також із Варшавою та Східним Берліном [курсив додано], ніж із Парижем і Лондоном».

У пізніші роки з’ясувалося, що державні лідери СДП не раз робили конфіденційні й надзвичайно компрометувальні заяви перед східнонімецькими високопосадовцями, колі ті приїжджали на Захід. У 1987 році Бйорн Енгольм похвалив внутрішню політику НДР, назвавши її «історичною», а наступного року його колега Оскар Лафонтен пообіцяв зробити все можливе, щоб і надалі блокувати підтримку східнонімецьких дисидентів з боку Західної Німеччини. «Соціал-демократи, — запевнив він своїх співрозмовників, — мають уникати будь-чого, що може призвести до зміцнення цих сил». У радянському зверненні до Політбюро НДР у жовтні 1984 року було зазначено: «СДП прийняла багато аргументів, які раніше ми їй наводили»[476].

Ілюзії західнонімецьких соціал-демократів, мабуть, можна зрозуміти. Але багато християнських демократів поділяли їх із майже таким самим ентузіазмом. Гельмут Коль, канцлер Західної Німеччини з 1982 року, не менш ніж його супротивники був схильний підтримувати добрі взаємини з НДР. На похороні Юрія Андропова в лютому 1984 року в Москві він зустрівся й переговорив з Еріхом Гонекером; те саме повторилося на похоронах Черненка наступного року. Обидві сторони домовилися про культурні обміни та розмінування вздовж внутрішньонімецького кордону. У вересні 1987 року Гонекер став першим лідером Східної Німеччини, який відвідав Федеративну Республіку. Тим часом західнонімецька фінансова підтримка НДР тривала в тому самому дусі (тоді як внутрішня опозиція в Східній Німеччині ніякої підтримки не дочекалася).

Зі щедрими фінансами Західної Німеччини, впевненістю в підтримці Москви та можливістю вислати на Захід найдокучливіших дисидентів східнонімецький режим міг би існувати вічно. Поза всяким сумнівом, здавалося, що він незмінний: у червні 1987 року протестувальників, які скандували хвалебні оди далекому Горбачову біля Муру в Східному Берліні, швидко розігнали. У січні 1988 року уряд, не вагаючись, кинув за ґрати та вислав понад сто демонстрантів, які вшановували вбивство Рози Люксембург і Карла Лібкнехта 1919 року, тримаючи плакати із цитатою самої Люксембург: «Свобода означає також свободу тих, хто думає інакше». У вересні 1988 року Гонекер під час візиту до Москви публічно похвалив горбачовську перебудову, однак після повернення старанно уникав її втілення[477].

Незважаючи на безпрецедентні зміни, які розгорталися в Москві, Варшаві та Будапешті, комуністи в Східній Німеччині досі фальсифікували вибори у спосіб, відомий ще в 1950-х роках. У травні 1989 року офіційні результати місцевих виборів у НДР, на яких 98,85% взяли кандидати від уряду, були так кричущо сфабриковані, що це викликало протести по всій країні, починаючи від священників та груп із захисту довкілля, і навіть критику всередині керівної партії. Політбюро старанно їх ігнорувало. Але тепер східні німці могли вперше обирати. Вони більше не мали миритися зі статус-кво, наражатися на арешт або ж вдаватися до небезпечних спроб утекти на Захід. 2 травня 1989 року, коли в самій Угорщині послабили контроль над пересуванням та висловлюваннями, влада в Будапешті прибрала електричний паркан уздовж західного кордону держави, хоча сам кордон офіційно залишався закритим.

Східні німці ринули до Угорщини. 1 липня 1989 року близько 25 тисяч східних німців поїхали туди «у відпустку». За ними — ще тисячі; багато хто шукав тимчасового притулку в посольствах Західної Німеччини в Празі та Будапешті. Дехто зміг пробратися крізь усе ще закритий австро-угорський кордон і не натрапити на прикордонників, але більшість просто залишилися в Угорщині. На початку вересня в Угорщині в очікуванні перебувало 60 тисяч громадян НДР. Коли 10 вересня у програмі новин по угорському телебаченню угорського міністра закордонних справ Дьюлу Горна запитали, якою була б реакція уряду, якби деякі з цих людей почали виїжджати на Захід, він відповів: «Ми б випустили їх без зволікань, і я припускаю, що австрійці дозволили б їм в’їхати». Двері на Захід офіційно відчинилися: у наступні сімдесят дві години в них ринулося близько 22 тисяч східних німців.

Влада Східної Німеччини люто протестувала: крок Угорщини означав порушення давньої домовленості між комуністичними урядами не дозволяти використовувати свої країни як транзит для втечі від братніх сусідів. Але влада в Будапешті всього-на-всього стверджувала, що вони виконують зобов’язання, узяті на себе підписанням Гельсінського заключного акта. Люди сприйняли це буквально. Упродовж подальших трьох тижнів влада НДР зазнала фіаско щодо зв’язків з громадськістю, оскільки десятки тисяч їхніх співгромадян намагалися скористатися новим вікном на вихід.

Східнонімецькі керманичі спробували взяти те, що відбувалося, під контроль і запропонували своїм співгромадянам-утікачам, які сиділи в посольствах Праги та Варшави, безпечне повернення додому та виїзд у Західну Німеччину в запечатаному поїзді. Утім це лише агонізувало дедалі більший сором, якого зазнавав режим: коли потяг їхав територією НДР, його вітали десятки тисяч місцевих німців, які тішилися й заздрили. За оцінками, п’ять тисяч осіб спробували влізти всередину, коли поїзд із біженцями зробив коротку зупинку в Дрездені. Коли їх побила поліція, почався бунт — і все це на очах світових ЗМІ.

Побачивши терзання режиму, його критики стали сміливіші. Наступного дня після того, як Угорщина відкрила кордони, група східнонімецьких дисидентів у Східному Берліні заснувала Neues Forum («Новий форум»), а за декілька днів утворився ще один громадський рух — «Демократія зараз». Обидві групи вимагали демократичної «перебудови» НДР. У понеділок, 2 жовтня, у Лейпцигу десятитисячний натовп, розчарований небажанням режиму Гонекера реформуватися, вийшов на демонстрацію: то було найбільше публічне зібрання в Східній Німеччині після невдалого Берлінського повстання 1953 року. Сімдесятисемирічний Гонекер залишався незворушним. У вересні він оголосив, що тих східних німців, які намагались емігрувати, «шантажем, заманюваннями, обіцянками й погрозами змушували відмовитися від основних принципів та базових цінностей соціалізму». Його молодші однопартійці, які більше не могли закривати очі на масштаб виклику, що перед ними стояв, дедалі більше непокоїлися через те, що режим здавався безпорадним — застиглим на місці. 7 жовтня, з нагоди сорокової річниці заснування НДР, туди приїхав із виступом Михайло Горбачов. Він дав господарю, який слухав його з кам’яним обличчям, пам’ятну пораду: «Життя карає тих, хто зволікає». Марно: Гонекер заявив, що його все влаштовує, як є.

Підбадьорені візитом радянського лідера — не кажучи вже про події за кордоном, — демонстранти в Лейпцигу й інших містах почали проводити постійні публічні акції та «варти», вимагаючи змін. Кількість осіб, які взяли участь у понеділкових зборах у Лейпцигу, що тепер стали регулярною подією, зросла до 90 тисяч наступного тижня після промови Горбачова, а натовп скандував: «Ми — народ!» — та закликав «Горбі» їм допомогти. Ще через тиждень кількість учасників знову зросла; тоді Гонекер, який усе більше нервував, висунув пропозицію застосувати силу, щоб придушити будь-яке подальше виявлення опозиції.

Схоже, у головах критиків Гонекера всередині партії нарешті засіла думка про відкриту конфронтацію. 18 жовтня декілька його однопартійців, очолюваних Еґоном Кренцем, улаштували переворот і скинули старигана з посади, що поклало край його 18-річному правлінню[478]. Передусім Кренц полетів до Москви, підтримав (і попросив про підтримку) Горбачова та повернувся в Берлін, щоб готувати обережну східнонімецьку «перебудову». Але було надто пізно. На останню лейпцизьку демонстрацію вийшло близько 300 тисяч осіб, які вимагали змін; 4 листопада в Берліні зібралося пів мільйона східних німців з вимогами негайних реформ. Тим часом, у той самий день, Чехословаччина відкрила свій кордон; протягом наступних 48 годин через нього виїхало 30 тисяч осіб.

Тепер влада вже справді перелякалася. 5 листопада уряд НДР, вагаючись, запропонував дещо лібералізований закон про пересування: критики відкинули його як жалюгідно нікудишній. Тоді східнонімецький уряд у відчаї склав повноваження, а за ним — і Політбюро. Наступного вечора — 9 листопада, на річницю зречення кайзера і «Кришталевої ночі»[479], — Кренц із колегами запропонували нову версію закону про пересування, щоб попередити стихійний масовий рух. Під час пресконференції, яку наживо транслювало німецьке телебачення та радіо, Ґюнтер Шабовські пояснив, що нові правила, які набувають чинності негайно, дозволяють без завчасного попередження виїжджати за кордон, а також через пункти пропуску до Західної Німеччини. Іншими словами, Мур відчинився.

Трансляція ще навіть не встигла закінчитися, а люди вже висипали на вулиці Східного Берліна й рухалися до кордону. За кілька годин у Західний Берлін хлинуло 50 тисяч осіб: хтось — назавжди, інші — лише подивитися. За одну ніч світ змінився. Усім було очевидно: Мур назавжди дав тріщину, шляху назад не існувало. Через чотири тижні відчинилися Бранденбурзькі ворота, які стояли на кордоні між східною та західною частинами; під час різдвяних канікул 1989 року 2,4 мільйона східних німців (одна шоста всього населення) відвідали Захід. Цього точно не прагнули керманичі НДР. Як пізніше пояснював сам Шабовські, влада «і гадки не мала», що падіння Муру може спричинити крах НДР — навпаки, вони вважали це початком «стабілізації».

Ухваливши непросте рішення відкрити кордон, лідери НДР сподівалися лише вивільнити захисний клапан, можливо, заробити трошки популярності, але насамперед виграти час, щоб запропонувати програму «реформ». Зрештою, Мур відчинився з тієї самої причини, з якої його було зведено й закрито за одне покоління до того: щоб зупинити демографічну кровотечу. У 1961 році ця відчайдушна хитрість спрацювала; у 1989 році також: напрочуд мало східних німців назавжди залишилися в Західному Берліні або виїхали до Західної Німеччини, щойно впевнилися, що, повернувшись, не опиняться знову під замком. Але ціною цього запевнення було не тільки падіння режиму.

Після падіння Муру Соціалістична єдина партія Німеччини пройшла через останні (вже знайомі) конвульсії вмираючої Комуністичної партії. 1 грудня Фолькскаммер (парламент НДР) проголосував у співвідношенні 420 до 0 (п’ятеро утрималися) за видалення з Конституції НДР пункту про те, що державу «очолює робітничий клас та його марксистсько-леніністська партія». Ще через чотири дні Політбюро знову подало у відставку; було обрано нового лідера — Ґреґора Ґізі; а партію відповідно перейменували на Партію демократичного соціалізму. Стару комуністичну верхівку (включно з Гонекером та Кренцом) виключили з партії; влада (знову) сіла за стіл переговорів з представниками «Нового форуму» (як, за загальною згодою, найбільш упізнаваною з опозиційних груп); були призначені нові вибори.

Але навіть до того, як найновіший (та останній) уряд НДР під проводом дрезденського боса Партії Ганса Модрова почав писати «Програму дій партії», його дії та наміри були вже повністю неактуальними. Зрештою, східні німці мали варіант, недоступний для інших підданих народів — не існувало «Західної Чехословаччини» чи «Західної Польщі», — і вони не збиралися від нього відмовлятися. Цілі еволюціонували: у жовтні 1989 року демонстранти в Лейпцигу скандували «Wir sind das Volk» — «Ми — народ». А вже в січні 1990-го ті самі натовпи виголошували дещо скориговану вимогу: «Wir sind ein Volk» — «Ми — один народ».

Оскільки смерть німецького комунізму спричинила, як ми переконаємося в наступному розділі, смерть Німецької держави (у січні 1990 року мета вже звучала не просто вибратися з комунізму — і тим більше не «реформувати» його, — а потрапити в Західну Німеччину), із сьогоднішньої перспективи не зрозуміло, як тлумачити сподівання мас, які восени 1989 року повалили НДР. Утім зрозуміло, що ані партія (як в Угорщині), ані опозиція (як у Польщі) не можуть брати на себе заслуги за перебіг цих подій. Ми побачили, як багато часу знадобилося партії, щоб збагнути, у якому скрутному становищі вона опинилася; але її ідейні критики не надто її випередили.

28 листопада Стефан Гейм, Кріста Волф та інші східнонімецькі інтелектуали виступили із заявою «За наш край», щоб урятувати соціалізм та НДР і щоб упевнено протистояти тому, що Гейм назвав «блискучим сміттям» Заходу. Бербель Болей, видатна діячка «Нового форуму», навіть назвала падіння Берлінського муру «прикрою подією», оскільки воно випереджало «реформи» і змушувало провести вибори швидше, ніж партії чи виборці будуть до них «готові». Як і багато східнонімецьких інтелектуалів-«дисидентів» (не кажучи вже про їхніх західнонімецьких прихильників), Болей та її однодумці все ще уявляли собі реформований соціалізм без таємної поліції та керівної партії, але на безпечній відстані від її хижого капіталістичного західного двійника. Як показав час, це мало так само небагато шансів стати реальністю, як і фантазії Еріха Гонекера про повернення до неосталіністської покори. Отож «Новий форум» прирік себе на політичне небуття, а його лідерам не залишалося нічого, крім як ображено критикувати недалекоглядність мас[480].

Таким чином, німецьке повстання 1989 року, напевно, було єдиною справді народною — тобто масовою — тогорічною революцією (і справді єдиним успішним народним протестом в історії Німеччини)[481]. Падіння комунізму в сусідній Чехословаччині хоч і відбувалося одночасно з трансформаціями в Східній Німеччині, але йшло за суттєво іншою траєкторією. В обох країнах партійна верхівка була жорсткою та репресивною, а посилення Горбачова для празького режиму було як мінімум так само небажаним, як і для режиму в Панкові. Але на цьому подібності завершуються.

І в Угорщині, і в Чехословаччині комуністична влада ніяково спиралася на мовчазну пам’ять вкраденого минулого. Але якщо в угорському випадку Кадар зі змінним успіхом разом із партією дистанціювався від сталінського спадку, чехословацькі лідери на такий крок не спромоглися. Вони й не намагалися. Вторгнення країн Варшавського договору в Чехословаччину в 1968 році та подальша «нормалізація» відбулися завдяки Ґуставу Гусаку, який перебував при владі з 1969 року. Навіть коли Гусак, якому на той час було 75 років, у 1987 році пішов з посади генерального секретаря партії (водночас залишаючись президентом держави), на його місце заступив Мілош Якеш — безумовно, молодший, але найбільш відомий своєю непересічною роллю в масових чистках початку 1970-х.

Насправді чехословацьким комуністам непогано вдавалося втримувати повний контроль до самого кінця. Ані Католицька церква (яка, може, й не в словацькому, але в чеському житті завжди була незначним гравцем), ані опозиційна інтелігенція не дістали широкої підтримки суспільних мас. Завдяки надзвичайно ефективній реалізації чисток більшість чехословацької інтелігенції, від драматургів до істориків і комуністів-реформаторів часів шістдесятих, усунули не лише з роботи, а і з публічної сфери. До 1989 року дехто з найсміливіших критиків комунізму в Чехословаччині, починаючи із самого Вацлава Гавела, були більш відомі за кордоном, аніж у власній країні. Як ми пам’ятаємо з попереднього розділу, власна організація Гавела, «Хартія–77», змогла дістати підтримку менш ніж двох тисяч підписантів серед населення в 15 мільйонів.

Звичайно, люди боялися наражатися на ризик, який створювала відкрита критика режиму; але варто сказати, що більшість чехів та словаків не були аж так не задоволені своєю долею. Чехословацька економіка, як і більшість інших економік у східноєвропейських країнах з початку 1970-х, була налаштована на постачання основних споживчих товарів, а в чеському випадку — дечого ще. Насправді Чехословаччина свідомо імітувала деякі аспекти західного суспільства споживання, зокрема телевізійні програми й види популярного дозвілля, хоча і на посередньому рівні. Життя в Чехословаччині було нудне, стан довкілля погіршувався, а молодь особливо обурювалася через повсюдну й репресивну владу. Але в обмін на ухилення від конфронтації з режимом та номінальну підтримку його заяложених гасел людям давали спокій.

Режим пильнував і навіть жорстоко придушував будь-які прояви незгоди. Тих, хто вийшов на демонстрації в Празі та інших містах з нагоди вшанування двадцятої річниці вторгнення в серпні 1988 року, заарештували; а неофіційним спробам провести семінар «Схід — Захід» у Празі швидко поклали край. У січні 1989 року, на двадцяту річницю самоспалення Яна Палаха на Вацлавській площі, Гавела й тринадцятьох інших активістів «Хартії–77» арештували й знову посадили (хоча якщо в минулі роки з Гавелом обійшлися суворо, то тепер його випустили вже в травні: він мав міжнародну репутацію, і поганим поводженням з ним влада могла наразитися на осуд).

Упродовж весни і літа 1989 року в країні формувалися неформальні мережі та групи, які сподівалися скопіювати події в сусідніх країнах: після «Клубу миру імені Джона Леннона», який виник у грудні 1988 року, у травні 1989 року відбувся протест «Празьких матерів», а ще через місяць — демонстрації борців за довкілля в Братиславі. Жодна з цих крихітних бульок, які легко можна було луснути, не становила загрози для поліції або режиму. Але в серпні, саме тоді, коли Мазовецький завершував підготовку урядової програми у Варшаві та незадовго до того, як угорські кордони розчахнулися, вулиці чеської столиці наповнили демонстранти, які вкотре хотіли вшанувати пам’ять про придушення Празької весни.

Утім цього разу чеська поліція поводилася набагато стриманіше. Режим Якеша вирішив трохи пригальмувати, принаймні вдавши, що визнає зміну настрою в Москві, але водночас ніяк, по суті, не змінюючи свого урядування. Поза сумнівом, той самий розрахунок пояснює відсторонену реакцію влади на наступну велику публічну демонстрацію 28 жовтня з нагоди річниці заснування Чехословацької держави в 1918 році (яку з 1948 року офіційно ігнорували). Але комуністична верхівка і далі не відчувала значного публічного тиску: навіть оголошення від 15 листопада, що виїзні візи для поїздок на Захід буде скасовано, було не так поступкою на вимоги, як стратегічною імітацією змін в інших країнах.

Саме цей очевидний брак справжніх реформаторських намірів з боку партійних очільників та відсутність будь-якої ефективної зовнішньої опозиції (демонстрації не мали спільної мети, а лідери, здатні перетворити невдоволення на політичну програму, ще не з’явилися) підкріпили поширені підозри, що те, що сталося потім, було певною мірою штучним «заколотом» — спробою прихованих реформаторів в уряді та поліції штовхнути вмираючу партію в напрямку чеської перебудови.

Це було не так дивно, як може здаватися сьогодні. 17 листопада празька поліція офіційно надала дозвіл на студентську ходу, яка мала пройти центром міста, щоб ушанувати ще одну сумну дату — п’ятдесяту річницю вбивства нацистами чеського студента Яна Оплетала. Однак коли студенти-демонстранти почали вигукувати антикомуністичні гасла, поліція напала на них, розігнала натовп, а декого побила. А тоді сама поширила чутку, що (як повторення вбивства Оплетала) одного зі студентів вбили. Пізніше визнали, що це брехня; але тим часом, як і очікувалося, це збурило студентський гнів. Упродовж наступних сорока восьми годин десятки тисяч студентів повстали, захопили університети й великими натовпами посунули на вулиці на знак протесту. Проте тепер поліція лише спостерігала.

Якщо це і був чийсь план, то він точно обернувся проти його автора. Звичайно, події 17 листопада та їхні наслідки повалили неосталіністську верхівку Компартії — протягом тижня весь Президіум, очолюваний Якешем, подав у відставку. Але їхнім наступникам населення абсолютно не довіряло, та й у кожному разі швидкість розвитку подій вибила в них ґрунт з-під ніг. 19 листопада Вацлав Гавел, якого відправили під майже домашній арешт у сільській Північній Богемії, повернувся в столичний сумбур, де комуністи стрімко втрачали владу, але не було ще нікого, хто міг би взяти її у свої руки.

Улаштувавшись (цілком доречно) у празькому театрі, Гавел та його друзі з «Хартії–77» сформували Občanské Fórum (Громадянський форум), неформальну та гнучку мережу, яка за кілька днів перетворилася із дискусійного товариства на громадську ініціативу, а відповідно — на тіньовий уряд. Дискусії в Громадянському форумі частково рухали давні цілі її найвідоміших учасників, але здебільшого події на вулицях розвивалися з карколомною швидкістю. Перше, що зробив Форум, — це завимагав відставки тих, хто був відповідальний за вторгнення 1968 року та його наслідки.

25 листопада, наступного дня після того, як лідери партії масово подали у відставку, півмільйонний натовп зібрався на стадіоні Летна в Празі: не так задля того, щоб вимагати конкретних реформ, як щоб заявити про себе після двох десятиліть заляканого публічного мовчання — перед собою та перед іншими. Увечері того самого дня Гавела запросили на безпрецедентне інтерв’ю на чеському телебаченні. Наступного дня він звернувся до 250-тисячного натовпу на Вацлавській площі зі сцени, яку розділив із прем’єр-міністром, комуністом Ладиславом Адамцем, а також Александером Дубчеком.

На той момент керівникам новоствореного Громадянського форуму стало зрозуміло, що, всупереч їхнім власним намірам, вони здійснювали революцію. Щоб надати їй якийсь напрямок — і щоб мати, що сказати натовпам, які юрмилися на вулицях, — група, очолена істориком Петром Пітгартом, розробила «Програмні принципи Громадянського форуму». Вони коротко описували загальні цілі Форуму та були пізнавальним орієнтиром щодо настроїв і пріоритетів чоловіків та жінок у 1989 році. «Чого ми хочемо?» — запитує програма. 1. Правової держави. 2. Вільних виборів. 3. Соціальної справедливості. 4. Чистого довкілля. 5. Освічених людей. 6. Процвітання. 7. Повернення до Європи.

Поєднання шаблонних політичних вимог, культурних й екологічних ідеалів та згадка про «Європу» — характерно чеська риса, яка багато в чому сягала різноманітних ідей «Хартії–77» попереднього десятиліття. Однак тональність програми добре відтворювала народні настрої в ті п’янкі листопадові дні: прагматичні, ідеалістичні й водночас шалено амбітні. Настрій у Празі та по країні також був набагато оптимістичніший, ніж під час комуністичних «перетворень» в інших країнах. Це було наслідком швидких змін[482].

Через тиждень після кривавого придушення студентських демонстрацій партійна верхівка подала у відставку. Ще через тиждень Громадянський форум і Громадськість проти насильства (ГПН[483] — словацький двійник Форуму) були легалізовані та розпочали переговори з урядом. 29 листопада Федеральні збори на вимогу Громадянського форуму покірно прибрали з чехословацької Конституції епохальний пункт про «керівну роль» Комуністичної партії. Тоді уряд Адамця як компроміс запропонував створити нову урядову коаліцію, але представники Громадянського форуму за підтримки рішуче налаштованих натовпів, які тепер не полишали вулиці, категорично відкинули цю пропозицію.

Тепер комуністи вже не могли не помічати подій за кордоном: їхніх колишніх візаві зі східнонімецького уряду усунули від влади 3 грудня, Михайло Горбачов вечеряв з президентом Бушем на Мальті, а країни Варшавського договору готувалися публічно виступити із засудженням вторгнення в Чехословаччину в 1968 році. Останні чехословацькі комуністи з групи Гусака, зокрема прем’єр-міністр Адамець, дискредитовані та зраджені навіть власними наставниками, подали у відставку.

Після дводенного круглого столу (найкоротшого з усіх круглих столів того року) лідери Громадянського форуму погодилися сформувати уряд. Прем’єр-міністр словак Маріан Чалфа все ще був членом партії, але більшість міністрів — уперше з 1948 року — не були комуністами: Їржі Дінстбір із «Хартії–77» (який лише п’ять тижнів тому був кочегаром) мав стати міністром закордонних справ; католик-правник Ян Чарногурський з ГПН — віцепрем’єр-міністром; Владімір Кусі з Громадянського форуму — міністром інформації; а дотепер невідомий економіст, прихильник вільного ринку Вацлав Клаус повинен був очолити міністерство фінансів. 10 грудня новий уряд було затверджено президентом Гусаком, який невдовзі після цього подав у відставку.

Оскільки Александер Дубчек виринув на поверхню після двадцяти років невідомості, з’явилася ймовірність, що його оберуть президентом замість Гусака — частково як символ тяглості з обірваними мріями 1968 року, частково щоб комуністам було не так прикро, а також щоб просто заспокоїти радикалів у поліції та інших службах. Але щойно він почав виступати публічно, стало до сорому зрозуміло, що бідолаха Дубчек безповоротно відстав. Його вислови, стиль, навіть жести були притаманні комуністам-реформаторам шістдесятих. Здавалося, що він нічого не навчився зі свого гіркого досвіду, а натомість усе ще говорив про відродження добрішого, ніжнішого чехословацького шляху до соціалізму. Для десятків тисяч молодих людей на вулицях Праги, Брно чи Братислави він спершу був історичною цікавинкою, але невдовзі перетворився на надокучливу заваду[484].

Задля досягнення компромісу Дубчека обрали головою (тобто спікером) федеральних зборів. Президентом випало стати самому Вацлаву Гавелу. Лише п’ять тижнів тому уявити це собі було надзвичайно складно, тож коли такий заклик уперше прозвучав у підбадьорливому натовпі на вулицях Праги — «Havel na Hrad!» («Гавела в замок!»), — він м’яко його відхилив. Утім до 7 грудня драматург переглянув рішення, погодившись із думкою, що, якщо він погодиться на цю посаду, це може стати найкращим способом сприяти виходу країни з комунізму: 28 грудня ті самі комуністичні збори, які колись слухняно затверджували закони, через які Гавел й інші роками сиділи за ґратами, тепер обрали його президентом Чехословацької Соціалістичної Республіки. У перший день нового 1990 року новий президент амністував 16 тисяч політичних в’язнів, а наступного дня розпустив і саму політичну поліцію.

Напрочуд швидкий і мирний вихід Чехословаччини з комунізму — так звану «Оксамитову революцію» — уможливила низка обставин. Як і в Польщі, інтелектуальну опозицію об’єднувала насамперед пам’ять про давні поразки й рішуча налаштованість уникнути прямої конфронтації: провідна громадянська організація в Словаччині назвалася «Громадськість проти насильства» не просто так. Як і в НДР, тотальна корозія керівної партії так швидко стала очевидною, що варіант організованого тилового наступу майже одразу було виключено.

Але роль Гавела була однаково визначальною — у жодній іншій комуністичній країні не з’явилася постать із подібною суспільною репутацією, і попри те, що більшість практичних ідей і навіть політичних тактик Громадянського форуму напрацьовувалися за його відсутності, саме Гавел вловив та спрямував народний настрій, разом з однодумцями забезпечуючи прогрес і водночас утримуючи очікування народних мас в адекватних межах. Вплив Гавела та його популярність не можна переоцінити. Як і Томаш Масарик, з яким його дедалі частіше порівнювали, неймовірно харизматичного Гавела тепер широко вважали кимсь на кшталт народного рятівника. Один студентський плакат у Празі, датований груднем 1989 року, зображував нового президента зі словами: «Він віддав Себе за нас». Можливо, то була лише випадкова, але надзвичайно вдала релігійна алюзія.

На цей п’єдестал Гавела звели не лише його численні ув’язнення та бездоганна біографія морального опозиціонера комунізму. Цим він також завдячував своєму виразно аполітичному характеру. Гавел притягував співгромадян не всупереч його театральній діяльності, а завдяки їй. Як зауважив один італійський експерт, який спостерігав за появою Гавела на чехословацькій політичній сцені, його особливий голос дозволив йому сформулювати словами почуття нації, яку змусили мовчати: «Se un popolo non ha mai parlato, la prima parole che dice è poesia»[485]. Саме з цих причин не лише Гавел — найбільш скептичний щодо принад капіталізму (на відміну від його міністра фінансів Клауса) — міг подолати незручну прогалину, яка розділяла підступний, але спокусливий егалітаризм вмираючого комунізму та незручні реалії вільного ринку.

У Чехословаччині місток між ними був важливий. Попри те, що в багатьох аспектах Чехословаччина була найбільш західною з усіх європейських комуністичних країн, вона також мала найбільш виразно егалітарну й лівацьку політичну культуру: зрештою, це була єдина країна у світі, де ще в 1946 році майже кожні двоє з п’яти виборців проголосували за Комуністичну партію на вільних виборах. Незважаючи на сорок років «справжнього живого соціалізму» та двадцять років убивчої «нормалізації», якась частина цієї політичної культури нікуди не зникла: на перших посткомуністичних виборах, які відбулися в червні 1990 року, 14% електорату обрали Комуністичну партію. Саме через сталу наявність цього великого ядра прихильників комунізму — вкупі зі значно більшим планктоном аполітичних громадян, не настільки незадоволених своїм становищем, щоб протестувати — письменники-дисиденти на кшталт Людвіка Вацуліка сумнівалися в можливості великих змін у найближчому майбутньому. Здавалося, що сама історія проти чехів і словаків: з 1938 року Чехословаччина так і не змогла повернути собі відповідальність за свою власну долю.

Тому, коли в листопаді 1989 року люди нарешті перехопили ініціативу, подальша Оксамитова революція здавалася занадто хорошою подією, щоб бути правдою. Саме тому подейкували про поліцейські заколоти та промислові кризи, ніби чехословацьке суспільство було настільки в собі невпевнене, що навіть спроба знищити комунізм мала походити від самих комуністів. Майже напевно такий скепсис був необґрунтованим — усі наявні тогочасні дані свідчать про те, що 17 листопада чеська безпекова поліція просто зайшла надто далеко. Жодної «змови», яка б форсувала дії керівної верхівки, не було. У 1989 році народ Чехословаччини справді взяв на себе відповідальність за свою долю.

Інша річ — румунський випадок. Тут здавалося очевидним, що в грудні 1989 року одне угруповання всередині керівної Румунської комуністичної партії справді вирішило, що матиме найбільші шанси на виживання, якщо силою усуне керівну верхівку навколо Ніколае Чаушеску. Румунія, звичайно, була нетиповою комуністичною державою. Якщо Чехословаччина була найбільш західною з комуністичних країн, то Румунія — найбільш «східною». За Чаушеску комунізм деградував з національного ленінізму до чогось на кшталт неосталіністичної сатрапії, у якій візантійський рівень кумівства та марнотратства підтримував спрут таємної поліції.

Проти жахливої диктатури Дежа 1950-х років режим Чаушеску доволі обмежено вдавався до відкритого насильства; але рідкісні натяки на публічний протест — наприклад, страйки в шахтарській долині Жиу в серпні 1977 року або десять років по тому на Червонозоряному тракторному заводі в Брашові — жорстоко та ефективно придушували. Ба більше, Чаушеску міг сподіватися не лише на те, що населення залякане, а й на напрочуд стриману реакцію на його дії з-за кордону: через вісім місяців після ув’язнення страйкарів долини Жиу (і страти їхніх лідерів) румунський диктатор полетів із візитом до США на запрошення президента Джиммі Картера.

Дистанціювавшись від Москви (згадаймо, як Румунія в 1968 році утрималася від вторгнення до Чехословаччини), Чаушеску заробив собі свободу для маневру й навіть міжнародне схвалення, особливо на перших етапах «нової» «холодної війни» 1980-х років. Оскільки румунський лідер охоче критикував росіян (та відправляв своїх гімнастів на Олімпіаду в Лос-Анджелесі), американці та інші не зважали на злочини, які він чинив у своїй країні[486].

Однак румуни заплатили за привілейований статус Чаушеску страшну ціну. У 1966 році, з метою збільшення кількості населення — через традиційну «румуноманію», — він заборонив аборти жінкам, молодшим за сорок років, які мали менше ніж чотири дитини (у 1986 році вікову межу підняли до сорока п’яти років). У 1984 році мінімальний вік, коли жінка могла брати шлюб, було знижено до п’ятнадцяти років. Були запроваджені обов’язкові щомісячні медичні огляди для всіх жінок дітородного віку, щоб запобігти абортам, а якщо їх і дозволяли, то лише в присутності представника партії. Лікарям тих районів, де народжуваність падала, урізали зарплати.

Кількість населення не зросла, але рівень смертності від абортів зашкалював порівняно з будь-якою іншою європейською країною: аборти були єдиним доступним способом контролювати народжуваність, тож їх масово робили нелегально, часто в надзвичайно жахливих і небезпечних умовах. Закон, ухвалений у 1966 році, за двадцять три роки призвів до смерті щонайменше десяти тисяч жінок. Реальний рівень дитячої смертності був такий високий, що після 1985 року новонароджених не реєстрували офіційно, доки їм не виповнювалося чотири тижні — це був апогей комуністичного контролю над знанням. На момент усунення Чаушеску від влади смертність серед новонароджених становила двадцять п’ять дітей на тисячу, а понад сто тисяч дітей були каліками.

Тло для цієї національної трагедії створювала економіка, яка навмисне прямувала до деградації, від виживання до злиднів. На початку 1980-х Чаушеску вирішив ще більше покращити міжнародну репутацію країни через сплату величезного румунського зовнішнього боргу. Установи міжнародного капіталізму, починаючи з Міжнародного валютного фонду, тішилися й захлиналися хвалебними одами румунському диктатору. Бухарест отримав повну реструктуризацію зовнішнього боргу. Щоб заплатити західним кредиторам, Чаушеску наклав невблаганні й безпрецедентні обмеження на внутрішнє споживання.

На відміну від інших комуністичних лідерів, які невпинно брали закордонні гроші в борг, щоб купувати прихильність громадян наповненими полицями, румунський кондукетор[487] заходився продавати за кордон усі можливі товари, які виробляла країна. Румуни були змушені використовувати вдома 40-ватні лампочки (якщо взагалі мали електроенергію), а решту електроенергії продавали в Італію та Німеччину. М’ясо, цукор, борошно, масло, яйця й багато інших продуктів були суворо нормовані. Для підвищення продуктивності були запроваджені фіксовані квоти на обов’язкові громадські роботи по неділях і святах (у дореволюційній Франції це називалося corvée).

Використання пального обмежили до мінімуму: у 1986 році, щоб замінити моторні транспортні засоби, було запроваджено програму розведення коней. Підводи, запряжені кіньми, стали основним видом транспорту, а врожай збирали косами й серпами. Це було щось справді нове: усі соціалістичні системи спиралися на централізований контроль систематично створюваних дефіцитів, але в Румунії економіка, основою якої було надмірне інвестування в непотрібну важку промисловість, успішно переключилася на доіндустріальне аграрне животіння.

Політика Чаушеску мала певну збочену логіку. Румунія справді виплатила борги зовнішнім кредиторам, хоча й ціною доведення населення до злиднів. Але останні роки правління Чаушеску означилися не лише божевільною економічною політикою. Щоб краще контролювати сільське населення країни — та ще більше тиснути на фермерів щодо збільшення обсягів виробництва продуктів харчування на експорт, — режим запровадив ідею «систематизації» румунської сільської місцевості. Половину з 13 тисяч сіл країни (непропорційно обраних серед поселень меншин) силоміць зруйнували, а їхніх мешканців переселили в 558 «агроміст». Якби Чаушеску мав час довести цей експеримент до кінця, то повністю знищив би залишки суспільної тканини країни.

Проєкт сільської «систематизації» рухала манія величі румунського диктатора, що зростала дедалі більше. За Чаушеску леніністське прагнення контролювати, централізувати й планувати кожну деталь щоденного життя переросло в одержимість, яка своєю всеосяжністю та амбітністю перевершувала прагнення самого Сталіна. Тривалий час матеріальним утіленням цієї маніакальної пристрасті була столиця країни, на яку чекали плани імперської перебудови небачених із часів Нерона масштабів. Цей проєкт «оновлення» Бухареста перервався через грудневий переворот 1989 року; але амбіції Чаушеску були втілені достатньою мірою, щоб лишити невитравний слід у тканині тогочасного міста. Історичний центр Бухареста розміром з Венецію повністю зрівняли із землею. Сорок тисяч будинків та десятки церков й інших пам’яток знесли, щоб звільнити простір для нового Дому народів і бульвару Перемоги соціалізму в 5 кілометрів завдовжки і 150 метрів завширшки.

Усі ці плани стосувалися лише зовнішніх змін. За відполірованими білими фасадами бульвару вишикувалися знайомі брудні, занедбані залізобетонні блоки. Але й самі фасади були агресивно, принизливо та невблаганно однакові, наче візуальне втілення тоталітарної влади. Дім народів, проєкт якого створила двадцятип’ятирічна архітекторка (Анка Петреску) і який мав стати особистим палацом Чаушеску, був невимовно й унікально потворним навіть за стандартами жанру. Він був гротескним, безпощадним, позбавленим смаку, але насамперед великим (утричі більшим за Версальський палац…). Палац Чаушеску, побудований широким півколом, усередині якого може вміститися пів мільйона людей (його приміщення для організації прийомів було завбільшки з футбольне поле), був (і залишається) жахливою монументальною метафорою необмеженої тиранії та власним внеском Румунії в тоталітарний урбанізм.

У свої останні роки румунський комунізм сидів у незручному шпагаті між жорстокістю й абсурдом. Портрети лідера партії та його дружини були всюди; його звеличували такими одами, від яких зніяковів би навіть Сталін (хоча, напевно, не лідер Північної Кореї Кім Ір Сен, з яким інколи порівнювали румунського диктатора). До неповного списку епітетів, офіційно схвалених Чаушеску для використання в описі його здобутків, належать такі: архітектор; провідник; мудрий керманич; найвища щогла; сяйво перемоги; візіонер; титан; син сонця; Дунай думки та карпатський геній.

Свої справжні думки про Чаушеску його підлесливе оточення тримало при собі. Але зрозуміло, що вже в листопаді 1989 року — коли після шістдесятисемиразових оплесків стоячи його переобрали генеральним секретарем Партії, і він гордо оголосив, що реформ не буде, — частина з них почала вважати його завадою, далеким і не свідомим не лише тогочасних настроїв, але й дедалі більшого відчаю серед його власних підлеглих. Але доти, доки його підтримувала таємна поліція, Секурітате, Чаушеску здавався недоторканним.

Отож цілком логічно, що саме Секурітате пришвидшила падіння режиму, коли в грудні 1989 року спробувала усунути популярного угорського протестантського пастора Ласло Текеша в місті Тімішоара на заході Румунії. Угорську меншину, яка за правління Чаушеску потерпала від особливої дискримінації та репресій, підбадьорювали події, що відбувалися просто по той бік кордону з Угорщиною, і вона дедалі більше обурювалася тривалими кривдами, яких зазнавала у своїй країні. Текеш став символом і центром їхнього невдоволення, тому коли 15 грудня режим спробував його схопити, парафіяни організували на його підтримку цілодобову варту навколо церкви, де він сховався.

Наступного дня, коли варта несподівано перетворилася на демонстрацію проти режиму, поліції та армії наказали стріляти в натовп. Гіперболізовані новини про «бійню», які транслювали «Голос Америки» та радіо «Вільна Європа», розійшлися по країні. Щоб придушити безпрецедентні протести, які тепер докотилися з Тімішоари до самого Будапешта, Чаушеску перервав офіційний візит до Ірану. 21 грудня він вийшов на балкон штабу партії, збираючись виголосити промову, в якій мав намір засудити «меншість» «порушників спокою», однак, приголомшений вигуками натовпу, не зміг її закінчити. Наступного дня, після другої невдалої спроби звернутися до людей, що зібралися внизу, Чаушеску з дружиною втекли, вилетівши з даху партійного штабу на гелікоптері.

На цьому етапі розстановка сил різко змінилася не на користь режиму. Спочатку здавалося, що армія підтримує диктатора — вона захопила вулиці столиці й стріляла в демонстрантів, які намагалися встановити контроль над студією національного телебачення. Але з 22 грудня солдати, які тепер підпорядковувалися Фронту національного порятунку, що захопив телевізійну вежу, перейшли на бік демонстрантів і виступили проти озброєних до зубів загонів Секурітате. Тим часом подружжя Чаушеску спіймали, заарештували і швидко віддали під суд. Їх визнали винними в «злочинах проти держави» і квапливо стратили в день Різдва 1989 року[488].

Фронт національного порятунку перетворився на тимчасову урядову раду та, змінивши назву країни просто на «Румунію», призначив президентом свого власного лідера Йона Ілієску. Ілієску, як і його колеги із Фронту, був колишній комуністом, який за кілька років до того відійшов від Чаушеску і міг претендувати на дещицю довіри як «реформатор» хоча б тому, що в студентські часи був знайомий з молодим Михайлом Горбачовим. Але насправді те, що Ілієску підходив для того, щоб очолити Румунію після Чаушеску, було зумовлено його здатністю контролювати збройні сили, особливо Секурітате, найзатятіші представники якої припинили боротьбу 27 грудня. Однак, окрім відновлення політичних партій 3 січня 1990 року, новий президент дуже мало зробив для того, щоб демонтувати інститути старого режиму.

Як показали пізніші події, керівний апарат, який існував за Чаушеску, залишився напрочуд непорушним, позбувшись лише самої родини Чаушеску та їхніх найбільш кричущо злочинних спільників. Чутки про тисячі вбитих під час грудневих протестів і боїв виявилися перебільшеними (справжня цифра була ближчою до сотні), і стало зрозуміло, що, попри всю мужність та порив чисельних демонстрантів у Тімішоарі, Будапешті й інших містах, справжня боротьба відбувалася між «реалістами» навколо Ілієску та старою гвардією в оточенні Чаушеску. Перемога першого забезпечила Румунії рівний — навіть підозріло рівний — вихід із комунізму.

Прояви абсурду, притаманні останнім рокам Чаушеску, зникли, але поліція, бюрократія та значна частина партії залишилися незмінними і на своїх місцях. Назви змінилися, Секурітате офіційно розпустили, проте вкорінені засади та практики лишилися ті самі: Ілієску нічого не зробив, щоб попередити заворушення в Тиргу-Муреш 19 березня, коли під час організованих нападів на місцеву угорську меншину було вбито вісьмох осіб і поранено близько трьохсот. Ба більше, після того як Фронт національного порятунку отримав абсолютну більшість голосів на виборах у травні 1990 року (до того пообіцявши не опротестовувати їхніх результатів), і самого Ілієску офіційно переобрали на посаду президента, він не погребував привезти гірняків автобусами до Бухареста, щоб побити студентів-протестувальників: 21 демонстрант загинув, близько 650 постраждали. Румунія була ще дуже далекою від мети.

«Палацовий переворот», який характеризував румунську революцію, був ще більш наочним на півдні, де Центральний комітет Болгарської комуністичної партії безцеремонно вижив Тодора Живкова з влади в поважному 78-річному віці. Живков перебував на посаді найдовше з усіх очільників країн комуністичного блоку: він очолив партію в 1954 році й дуже старався, у властиво болгарському стилі, точно наслідувати російську модель. На початку 1980-х задля покращення виробництва він започаткував «Новий економічний механізм», а в березні 1987 року за прикладом Москви пообіцяв покласти край «бюрократичному» контролю над економікою, запевнивши світ, що тепер Болгарія зможе продемонструвати власну «перебудову».

Але подальші провали болгарської економіки й дедалі більша занепокоєність комуністичної верхівки через нову ситуацію в Москві змусили Живкова шукати альтернативні джерела внутрішньої легітимності — етнічний націоналізм. Спокусливим об’єктом стала численна турецька меншина в Болгарії (близько 900 тисяч серед менш ніж 9 мільйонів сукупного населення). Вона не лише відрізнялася етнічно й релігійно, а й була нещасливою наступницею та символом доби ненависної османської влади, яка тільки тепер переставала бути частиною живої пам’яті. Як і в сусідній Югославії, у Болгарії хитка партійна автократія спрямувала всю лють етнічної упередженості на безпомічну внутрішню жертву.

У 1984 році було офіційно оголошено, що болгарські турки взагалі ніякі не «турки», а болгари, яких силоміць навернули в мусульманство і які тепер повернуться до своєї справжньої ідентичності. Мусульманські обряди (на кшталт обрізання) підлягали обмеженню та криміналізації; використання турецької мови у трансляціях, у друці та освіті було заборонене. Особливо принизливим заходом (який викликав люте обурення) стала вказівка, яка змушувала всіх болгарських громадян з турецькими іменами змінити їх на належні «болгарські». Наслідки були катастрофічні. Турки виявляли значний опір, який, відповідно, збурив деяку опозицію серед болгарських інтелектуалів. Міжнародна спільнота голосно протестувала; Болгарію засудили ООН та Європейський суд.

Тим часом інші комуністи-олігархи за кордоном дистанціювалися від Живкова. До 1989 року болгарські комуністи опинилися в найбільшій ізоляції, ніж будь-коли, і були суттєво занепокоєні перебігом подій у сусідній Югославії, які, здавалося, виходили з-під контролю партії. Справи сягнули апогею, коли впродовж літа 1989 року до Туреччини вислали близько 300 тисяч етнічних турків. Це стало ще одним іміджевим провалом режиму, та й економічним теж, оскільки країні почало бракувати робітників[489]. Коли поліція 26 жовтня перестаралася з реакцією на маленьке зібрання захисників довкілля в софійському парку — активістів із групи «Екогласності», які поширювали петицію, арештували й побили, — партійні реформатори на чолі з міністром закордонних справ Петром Младеновим вирішили діяти. 10 листопада (невипадково наступного дня після падіння Берлінського муру) нещасного Живкова усунули.

Після цього відбулася низка вже знайомих подій: звільнення політичних в’язнів; дозвіл на створення політичних партій; зміни до Конституції, які прибирали з її тексту слова про «керівну роль» комуністів; «круглий стіл», на якому було призначено вільні вибори; зміна назви старої партії, яка тепер називалася «Болгарською соціалістичною партією»; та невдовзі й самі вибори, на яких, як і в Румунії, колишні комуністи легко перемогли (лунали численні звинувачення у фальсифікації виборів).

У Болгарії політична «опозиція» виникла здебільшого вже після повалення комунізму, і, як і в Румунії, дехто підозрював, що вона була певною мірою штучно створена угрупованнями внутрішньокомуністичної опозиції заради її власних цілей. А проте зміни були справжні. Болгарія щонайменше успішно уникнула катастрофи, яка чекала на Югославію: 29 грудня внаслідок агресивних націоналістичних протестів, мусульмани й турки отримали повні та рівні права. Уже в 1991 році основна турецька партія, Рух за права та свободи, забезпечила собі достатньо електоральної підтримки, щоб урівноважити інші політичні сили в болгарських Національних зборах.

Чому комунізм у 1989 році так швидко зазнав краху? Не варто піддаватися спокусливому співу сирен ретроспективного детермінізму. Навіть якщо комунізм і був приречений через його внутрішні суперечності, мало хто передбачав те, коли і в який спосіб це станеться. Безперечно, те, як легко луснула булька комуністичної влади, засвідчило, що режими були ще слабші, ніж тоді можна було здогадуватися, і це представляє їхню попередню історію в новому світлі. Але безвідносно до того, наскільки ілюзорною була комуністична влада, тривала вона довго. Чому ж не ще довше?

Один із варіантів відповіді — «теорія доміно». Щойно комуністичних лідерів скинули в одній країні, по їхній легітимності в інших державах було завдано смертельного удару. Авторитет комунізму частково спирався на тезу, що він — це втілення необхідності, логічний продукт історичного прогресу, факт політичного життя, неминучість сучасності. Щойно з’ясувалося, що це явно не правда — наприклад, у Польщі, де «Солідарність», вочевидь, обернула історію навспак, — як можна було далі в це вірити в Угорщині або Чехословаччині? Ми вже були свідками того, що приклад інших справді накладає свій відбиток.

Водночас дивовижною особливістю занепаду комунізму в Європі був, власне, не його епідемічний характер — таким чином поширювалися всі революції, підважуючи легітимність встановленої влади спільним прикладом. А те, що мало місце в 1848, 1919 та, меншою мірою, в 1968 році. Унікальністю 1989 року була власне швидкість, з якою все відбувалося. Ще в жовтні 1989 року Імре Пожґаї в Угорщині чи Еґон Кренц у Східній Німеччині наївно думали, що можуть контролювати та втілити їхню версію перебудови. Більшість їхніх опонентів воліли з ними погоджуватися й продовжували шукати якийсь тимчасовий компроміс. Ще в 1980 році Адам Міхнік написав, що «можна уявити собі гібридне суспільство — таке, де тоталітарна державна структура співіснуватиме з демократичними суспільними інститутами»; аж до кінця літа 1989 року він практично не мав жодних підстав сподіватися на щось інше.

Однією новою обставиною була роль засобів масової інформації та комунікації. Наприклад, угорці, чехи й німці могли щовечора дивитися свою власну революцію по телевізору. Для населення Праги постійні телевізійні повтори подій 17 листопада були чимось на кшталт оперативної політичної освіти, яка втовкмачувала дві тези: «Вони безсилі» та «Ми змогли». Як наслідок, було втрачено ключовий актив комунізму — контроль і монополію на інформацію. Страх залишитися на самоті — неможливість знати, чи інші відчувають те саме, що й ти, — розвіявся назавжди. Навіть у Румунії захоплення студій національного телебачення стало поворотним моментом повстання. Недаремно жахливий кінець подружжя Чаушеску знімали, щоб показати по телебаченню всій країні. Звичайно, це не було новою тенденцією: упродовж ХХ століття радіостанції та поштові відділення ставали найпершими цілями революційних мас від Дубліна до Барселони. Але телебачення було швидке.

Другою виразною особливістю революцій 1989 року був їхній мирний характер. Румунія, звичайно, була винятком; але, зважаючи на природу режиму Чаушеску, цього можна було очікувати. Справжньою несподіванкою стало те, що навіть у Тімішоарі й Бухаресті масштаб кровопролиття був значно меншим, ніж усі боялися. Почасти цим слід завдячувати телебаченню. Коли все населення — не кажучи вже про майже весь світ — стежило за кожним їхнім кроком, комуністичні режими були загнані в кут. Перебувати під таким наглядом уже саме по собі означало втрату влади й сильно обмежувало їхній простір для маневру[490].

Безперечно, такі міркування не стали на заваді комуністичній владі в Китаї, яка застрелила сотні мирних демонстрантів на площі Тяньаньмень 4 червня того самого року. Ніколае Чаушеску, не вагаючись, учинив би за прикладом Пекіна, якби мав таку можливість. Як пам’ятаємо, Еріх Гонекер принаймні розглядав подібний варіант. Але для більшості їхніх візаві такі заходи вже були неможливі. У певний визначальний момент усі вмираючі авторитарні режими вагаються між репресіями та компромісом. У випадку комуністів їхня власна впевненість у здатності володарювати випаровувалася так швидко, що шанси на те, що вони зможуть втримати владу силою, почали здаватися їм мізерними, а переваги такого шляху — зовсім непевними. У підрахунку вигід і переваг більшість комуністів-бюрократів та партійних апаратників стрімко схилялася в інший бік — краще плисти за течією, ніж бути збитим з ніг потоком змін.

Можливо, ці прорахунки сприймалися б інакше, якби народні маси були агресивні або ж їхні лідери — войовничо налаштовані помститися режиму за минуле. Але з багатьох причин — зокрема й з огляду на приклад Тяньаньменю, який транслювали по телебаченню в день польських виборів — люди в 1989 році свідомо уникали насильства. Тож обмеження сама на себе накладала не тільки польська революція. Після того як комуністичні режими десятиліттями ганьбили себе насильством і мали у своєму розпорядженні всю зброю та кулі, вони, по суті, навчили своїх громадян, що вдаватися до сили недоречно й необачно. Тимчасом як поліція все ще гатила по головах у Берліні та Празі аж до останніх конвульсій старого режиму, словаки були не єдиним «народом проти насильства».

Багатьох революціонерів 1989 року об’єднувала лише відраза до насильства. Вони були напрочуд строкатою компанією, навіть проти більшості попередніх повстань. Пропорції відрізнялися залежно від країни, але зазвичай «народ» складався із суміші комуністів-реформаторів, соціал-демократів, ліберальних інтелектуалів, економістів — прихильників вільного ринку, активістів-католиків, представників профспілок, пацифістів, деяких невиправних троцькістів тощо. Саме це розмаїття було частиною їхньої сили: по суті, воно становило саме те неформальне поєднання громадянських і політичних організацій, яке протиставляло себе однопартійній державі.

Уже тоді існувала щонайменше одна видима значуща лінія розлому — та, що відділяла ліберальних демократів від популістів-націоналістів: наприклад, Мазовецького від Валенси або угорських лівих Вільних демократів (на чолі з Яношем Кішем та іншими інтелектуалами-дисидентами) від націоналістів-консерваторів Демократичного форуму. Крім того, як ми пам’ятаємо, народним масам у 1989 році був притаманний відчутний розрив поколінь. Багато зрілих лідерів інтелектуальної опозиції жили в той самий час із критиками режиму всередині партії. Однак через це студентам і взагалі молоді здавалося, що вони зроблені з одного тіста: для них вони були частиною минулого, яке не можна і не треба було відновлювати. За задумом 26-річного лідера Fidesz Віктора Орбана, його партію спочатку було створено як партію виключно для тих, кому немає тридцяти років[491].

Спогади та ілюзії «покоління Дубчека» не поділяли їхні діти, які виявляли мало цікавості до пам’яті про події 1968 року чи збереження «хороших» сторін НДР. Нове покоління переймалося не так тим, щоб залучити владу до дискусії чи запропонувати їй радикальні альтернативи, як тим, щоб просто вирватися з-під її впливу. Частково через це деяким спостерігачам у Польщі та Чехословаччині 1989 рік був подібний до карнавалу; це також деякою мірою пояснювало відсутність інтересу до насильницької помсти. Комунізм уже був не так перешкодою, як непотребом.

Найкраще це проглядалося в мові, якою найчастіше висловлювали цілі 1989 року. Тема «повернення до Європи» була не нова. Задовго до комунізму східна частина континенту була Європою, яка прагнула визнання та підтвердження своєї ідентичності; Західна Європа була Європою, яка себе «знала» і від якої цього визнання так спрагло очікували[492]. З появою Радянського блоку відчуття, що їхня частина Європи відірвана від свого коріння, стало лейтмотивом інтелектуального дисидентства й опозиції в усьому регіоні.

Але оплакування своєї втраченої європейської ідентичності в останні роки набуло для східних європейців особливого значення, пов’язаного з появою на Заході дечого нового — інституційної структури («Європейської спільноти», «Європейського Союзу»), створеної навколо свідомо «європейських» цінностей, з якими східноєвропейці так легко могли себе ототожнити: індивідуальних прав, громадянських обов’язків, свободи висловлювань та пересування. Розмови про «Європу» стали менш абстрактними, а тому, з-поміж іншого, більш цікавими для молоді. Це були вже не елегії втраченій культурі старої Праги чи Будапешта, а конкретний і досяжний набір політичних цілей. Антонімом комунізму був не «капіталізм», а «Європа».

Це було не просто питанням дискурсу. Старі комуністичні кадри могли переконливо (і навіть переконано) навести приклади грабунків абстракції під назвою «капіталізм», але вони нічого не могли запропонувати замість «Європи», тому що вона пропонувала не ідеологічну альтернативу, а звичайну політичну норму. Часом цю думку оформлювали в термінах «ринкової економіки», часом — «громадянського суспільства»; але у будь-якому разі «Європа» чітко та ясно означала нормальність і сучасний спосіб життя. Комунізм уже був не майбутнім — козир, який він наполегливо пред’являв упродовж шістдесяти років, — а минулим.

Звичайно, були нюанси. Націоналісти і навіть деякі політичні та релігійні консерватори — багато з яких були активними та впливовими в 1989 році — були схильні думати не так про Європу, як про «Польщу» та «Угорщину». А для декого з них свобода й індивідуальні права, можливо, мали менше значення, ніж для інших. Негайні вимоги мас також відрізнялися — ідея повернення до Європи відіграла більшу роль для народної мобілізації в Чехословаччині, ніж у Румунії, де, очевидно, насамперед прагнули скинути диктатора й нагодувати людей. І тимчасом як одні лідери в 1989 році одразу заходилися будувати ринкову економіку (коли Тадеуш Мазовецький у вересні 1989 року формував свій перший уряд, він сказав пам’ятну фразу про те, що «шукає свого Людвіґа Ергарда!»), інші, зокрема Гавел, натомість зосередилися на закладанні громадянських основ демократії.

Важливість цих нюансів проявилася лише згодом. Тут може бути доречно навести спостереження щодо місця Сполучених Штатів у цій історії. Східні європейці, особливо мешканці Східного Берліна, чудово усвідомлювали роль США у стримуванні Радянського Союзу. Вони також розумілися на нюансах, що відрізняли західноєвропейських політиків, які здебільшого були не проти жити поруч із комунізмом, якщо лише він їх не зачіпав, від американських політиків на кшталт Рональда Рейґана, який відкрито називав його «імперією зла». Солідарність фінансувалася здебільшого за рахунок Сполучених Штатів, і саме США надавали найбільш послідовну офіційну підтримку протестувальникам у Берліні й не тільки — щойно було зрозуміло, що вони напевно переможуть.

Але з цього не варто робити висновок, як це часом буває, що полонені народи Східної Європи знемагали від бажання стати… американцями; а тим паче, що саме американське заохочення чи підтримка пришвидшили або полегшили їхнє звільнення[493]. США відігравали напрочуд незначну роль у драмі 1989 року, принаймні до того, як вона сталася. А сама американська соціальна модель — «вільний ринок» — лише зрідка подавалася як приклад для захоплення чи наслідування як серед населення, так і серед громадських лідерів. Для більшості людей, що жили за комунізму, звільнення в жодному разі не передбачало палкого бажання опинитися серед дикої економічної конкуренції, а тим більше відмову від безкоштовних соціальних послуг, гарантованих робочих місць, дешевого житла чи будь-яких інших пільг, які супроводжували комуністичну модель. Саме це, зрештою, і було однією з принад «Європи», як її уявляли на Сході, — те, що вона відкривала перспективу заможності і безпеки, свободи і захисту. Можна було мати соціалістичний пиріг і з’їсти його на свободі.

Такі євромрії містили в собі запоруку розчарувань. Але на той час мало хто це бачив. На ринку альтернативних моделей американський спосіб життя все ще був до вподоби меншості, а Америка, попри її вплив у світі, — дуже далеко. Утім інша супердержава була просто за порогом. Усі держави-сателіти Східної Європи були колоніями комуністичної імперії з центром у Москві. Відповідно, місцеві суспільні та політичні сили — чи то підпільні католицькі організації в Словаччині, чи рокгурти в Польщі, чи вільнодумні інтелектуали в будь-якій з цих країн — відіграли хіба що незначну роль у перетвореннях 1989 року. Урешті-решт усе завжди впиралося в Москву.

Засліплені п’янким сяйвом свободи, багато східних європейців применшували значення Москви, щоб більше підкреслити їхні власні досягнення. У січні 1992 року Йожеф Анталл з Демократичного форуму, на той час прем’єр-міністр Угорщини, поскаржився перед угорською аудиторією на брак визнання з боку Заходу героїчної ролі Центральної Європи в поваленні комунізму: «Ця любов без взаємності має припинитися. Ми не кинули варту, ми билися без жодного пострілу й перемогли задля них у третій світовій війні». Гнівна промова Анталла, звичайно, лестила його слухачам, однак не враховувала основоположної істини: якщо в 1989 році суспільство й інтелектуали та лідери профспілок Східної Європи «перемогли в третій світовій війні», то лише тому, що Михайло Горбачов їм це дозволив.

6 липня 1989 року Горбачов виступив перед Радою Європи в Страсбурзі та повідомив слухачам, що Радянський Союз не стоятиме на заваді реформ у Східній Європі: це була «повністю власна справа цих народів». На конференції лідерів Східного блоку в Бухаресті 7 липня 1989 року радянський лідер підтвердив право кожної соціалістичної держави рухатися своїм власним шляхом без зовнішніх втручань. Через п’ять місяців в окремій каюті на лайнері «Максим Горький» біля берегів Мальти він запевнив президента Буша, що не застосовуватиме сили, щоб утримати комуністичні режими Східної Європи при владі. Його позиція була абсолютно недвозначною. Горбачов, як зауважив Міхнік у 1988 році, був «заручником своїх зовнішньополітичних успіхів». Щойно імперська метрополія публічно заявила, що не хоче і не може утримувати свою колоніальну периферію — та отримала за це світове визнання, — її колонії зникли, а водночас — і місцеві колаборанти імперії. Залишилося тільки визначити, у який спосіб та в якому напрямку.

Самі колаборанти, певна річ, розуміли, що відбувається: у період між липнем 1988-го та липнем 1989 року Карой Ґрос та Міклош Немет, провідні реформатори угорської партії, здійснили чотири різних візити до Москви, щоб зустрітися з Михайлом Горбачовим. Їхній однопартієць Реже Ньєрш також говорив із ним у Бухаресті 7 липня 1989 року, наступного дня після смерті Кадара, коли було вже очевидно, що вони програли. Горбачов нічого не зробив, щоб безпосередньо пришвидшити чи підтримати революції 1989 року — він просто спостерігав. У 1849 році втручання Росії вирішило долю революції в Угорщині та інших країнах; у 1989-му її невтручання допомогло забезпечити їхній успіх.

Горбачов не просто відпустив колонії. Давши зрозуміти, що він не втручатиметься, він рішуче перекреслив єдине справжнє джерело політичної легітимності, доступне правителям держав-сателітів — обіцянку (або погрозу) військового втручання з Москви. Без такої погрози місцеві режими були політично оголені. З погляду економіки вони могли б ще кілька років посмикатися, але й тут радянський відступ призвів би до невблаганних наслідків: щойно Москва почала б вимагати за свій експорт до країн Ради економічної взаємодопомоги світову ринкову ціну (як вона зробила в 1990 році), ці держави, глибоко залежні від імперських дотацій, так чи інакше занепали б.

Як засвідчує останній приклад, Горбачов дозволив комунізму в Східній Європі занепасти, щоб урятувати його в самій Росії — так само як Сталін створив режими-сателіти не заради них самих, а заради безпеки свого західного кордону. Тактично Горбачов сильно помилився: упродовж двох років уроки Східної Європи обернулися проти визволителя регіону на його власній території. Але стратегічно його досягнення були надзвичайними та безпрецедентними. Жодна інша територіальна імперія в писемній історії не кидала свої домініони так швидко, так добровільно і майже безкровно. Те, що сталося в 1989 році, не є прямою заслугою Горбачова — він цього не планував і лише туманно усвідомлював його довготермінове значення. Але він був чинником, який це дозволив і пришвидшив. То була його революція.