Після війни. Історія Європи від 1945 року

Розділ 20 Розщеплення континенту

Звільнившись від комунізму, Східна Європа зазнала другої, ще дивовижнішої трансформації. Упродовж 1990-х років чотири старі держави зникли з мапи континенту, натомість чотирнадцять з’явилося — чи то ожило. Шість республік із західного краю Радянського Союзу — Естонія, Латвія, Литва, Білорусь, Україна й Молдова — стали незалежними державами разом із самою Росією. Чехословаччина розділилася на дві окремі держави — Словаччину й Чеську Республіку. А Югославія розпалася на свої складники: Словенію, Хорватію, Боснію і Герцеговину, Сербію та Чорногорію[494] і Македонію.

Цю появу одних держав та дезінтеграцію інших за масштабом можна було порівняти з наслідками Версальського договору, підписаного після Першої світової війни, — і в певному розумінні теперішні зміни були більш кардинальні. Створення національних держав за Версальським договором було кульмінацією довгого й розтягнутого процесу, початок якого сягав середини ХVIII століття або й раніше; і це ні для кого не стало несподіванкою. Але ніхто не передбачав того, що щось подібне може статися наприкінці ХХ століття. Три держави, які мали зникнути в 1990-ті — Чехословаччина, Югославія та СРСР, — самі утворилися після 1918 року.

Невипадково це були останні багатоетнічні федеративні держави регіону. Територіальну дезінтеграцію 1990-х супроводжувало відмирання останньої з чотирьох континентальних імперій Європи — Російської. По суті, це була відкладена післямова до постімперського державотворення, яке наставало слідом за падінням інших трьох — османської Туреччини, габсбурзької Австрії та кайзерівської Німеччини. Але логіка розпаду імперії сама по собі не спричинила б перетасування країн Східної Європи. Подібно до того, як це часто траплялося в минулому, долю регіону визначили події в Німеччині.

Заслуга об’єднання Німеччини — унікального випадку з’єднання в десятиліття подрібнення — насамперед належить Гельмуту Колю. Спочатку канцлер Західної Німеччини, як і всі інші, вагався: 28 листопада 1989 року він представив Бундестагу п’ятирічну програму обережних кроків назустріч німецькій єдності. Але, послухавши громадськість Східної Німеччини (та переконавшись у тому, що Вашингтон його підтримає), Коль збагнув, що об’єднання Німеччини не просто можливе, а й, очевидно, нагальне. Було ясно, що єдиний спосіб зупинити відтік на Захід (у певний момент він становив дві тисячі осіб на день) — це посунути Західну Німеччину на Схід. Щоб східні німці не виїжджали зі своєї країни, лідер Західної Німеччини взявся за її ліквідацію.

Як і в ХІХ столітті, об’єднання Німеччини насамперед мало відбутися через валютний союз; але політичний союз був неминучим наслідком. Розмови про «конфедерацію», які спочатку заохочували східні німці та на які охоче відгукувався уряд Ганса Модрова в НДР, швидко забули, а на виборах у Східній Німеччині, похапцем скликаних у березні 1990 року, головною тезою програм кандидатів від християнських демократів стало об’єднання. Їхній «Альянс за Німеччину» здобув 48% голосів: соціал-демократи, яким вилізла боком їхня загальновідома неоднозначна позиція в цьому питанні, отримали тільки 22%[495]. Колишні комуністи (тепер — Партія демократичного соціалізму) вибороли гідний результат на рівні 16% голосів; але Альянс’90, коаліція колишніх дисидентів включно з Neues Forum («Новим форумом») Бербель Болей, отримав лише 2,8% голосів[496].

Перше, що зробила у Народній палаті НДР нова більшість, представлена коаліцією між ХДС, СДП та лібералами на чолі з Лотаром де Мезьєром, — це взяла на себе зобов’язання об’єднати Німеччину[497]. 18 травня 1990 року дві Німеччини підписали «валютний, економічний та соціальний союз», а 1 липня набув чинності його ключовий пункт — поширення дойчмарки на Східну Німеччину. Тепер східні німці могли обміняти свої нікому не потрібні марки — вартість однієї становила 40 000 дойчмарок — за неймовірно вигідним курсом 1 до 1. Отож зарплати в НДР виплачували в дойчмарках за тим самим принципом: це було напрочуд дієвим стимулом для мешканців Східної Німеччини залишитися, але в далекосяжній перспективі погано позначилося на ринку праці Східної Німеччини та бюджеті Західної.

23 серпня, за попереднього погодження з Бонном, Народна палата проголосувала за те, щоб приєднатися до Федеративної Республіки. За тиждень було підписано Договір про об’єднання, згідно з яким НДР ставала частиною ФРН — за схваленням виборців, яке вони висловили на березневих виборах, та на підставі статті 23 Основного закону 1949 року. 3 жовтня Договір набув чинності: НДР «приєдналася» до ФРН та припинила своє існування.

Розділення Німеччини було справою переможців Другої світової війни, тож її об’єднання не могло б відбутися без їхньої спонуки або схвалення. Східна Німеччина була державою-сателітом Радянського Союзу, у 1989 році там досі дислокувалося 360 тисяч радянських військовослужбовців. Хай якою незалежною була Західна Німеччина, у цьому питанні вона не могла чинити на власний розсуд. Щодо Берліна, то до досягнення остаточного мирного врегулювання його доля офіційно залежала від держав, які колись його окупували, — Франції, Британії, США та Радянського Союзу.

Ані британці, ані французи особливо не поспішали з об’єднанням Німеччини. Наскільки західні європейці взагалі думали про об’єднану Німеччину, вони — цілком обґрунтовано — припускали, що це відбудеться наприкінці довгого процесу змін у Східній Європі, а не одразу на його початку. Як у грудні 1989 року зауважив Дуґлас Герд (міністр закордонних справ Великої Британії), розмірковуючи про неминуче завершення «холодної війни», це була «система… за якої ми цілком щасливо прожили сорок років».

Його прем’єр-міністерка Марґарет Тетчер жодним чином не приховувала своїх страхів. У своїх мемуарах вона згадує похапцем домовлену зустріч із президентом Франції Міттераном: «Зі своєї сумочки я дістала мапу, на якій було зображено різні конфігурації Німеччини в минулому, не надто обнадійливі щодо майбутнього… [Міттеран] сказав, що в минулому, у часи великої небезпеки, Франція завжди встановлювала особливі відносини з Британією, і в нього склалося враження, що такі часи знову настали… Мені здавалося, що, можливо, ми тоді ще не знайшли спосіб, але принаймні мали бажання випробувати потужність Німеччини. Це був початок».

Місіс Тетчер (і не лише вона) також була занепокоєна тим, що об’єднання Німеччини може вибити ґрунт з-під ніг Михайла Горбачова, можливо, навіть призвести до його повалення (подібно до того, як Хрущов осоромився через ганебну поразку на Кубі). Але британці, незважаючи на всі свої занепокоєння, не мали ніяких пропозицій, які можна було протиставити тому, що відбувалося в Німеччині, тож їм не лишалося нічого, крім як погодитися. Заспокоїти Міттерана було не так просто. Французи більше за будь-кого були справді стурбовані через колапс стабільного і знайомого становища в Німеччині та загалом у комуністичному блоці[498].

Першою реакцією Парижа було спробувати заблокувати будь-які кроки до об’єднання Німеччини: Міттеран пішов навіть на те, щоб у грудні 1989 року здійснити візит до НДР на знак підтримки її суверенітету. Він відхилив запрошення Гельмута Коля відвідати церемонію з нагоди відкриття Бранденбурзьких воріт і спробував переконати радянських лідерів у тому, що Франція і Росія як традиційні союзники мають спільний інтерес у блокуванні амбіцій Німеччини. Французи навіть очікували, що об’єднанню Німеччини перешкодить Горбачов. Своїм радникам 28 листопада 1989 року Міттеран пояснював: «Я нічого не маю робити, щоб це зупинити; за мене це зроблять совєти. Вони ніколи не допустять, щоб така велика Німеччина існувала просто біля них».

Але щойно стало зрозуміло, що це не так — а також після того, як Коль на виборах у Східній Німеччині здобув переконливу перемогу — французький президент змінив тактику. Нехай уже німці об’єднаються, але не задарма. Не могло бути й мови, щоб зміцнена Німеччина йшла своїм незалежним шляхом, не кажучи вже про повернення до її давніх інтересів у центрі Європи. Коль мусив узяти на себе зобов’язання втілювати європейський проєкт у рамках франко-німецького кондомініуму, а Німеччина мала бути зв’язана «дедалі тіснішим» союзом — умови якого, зокрема європейська валюта, необхідно було закріпити в новому договорі (який наступного року був погоджений у нідерландському місті Маастрихт)[499].

Німці доволі охоче погодилися на всі умови Франції (хоча незграбність французьких дипломатичних маневрів на певний час охолодила відносини): то було відлуння минулих часів, коли Бонн після 1955 року погодився обмежити «Європу» шістьма першими країнами, щоб угамувати занепокоєння Франції щодо відновлення повного суверенітету Німеччини. У подальші місяці Коль навіть пішов на низку дрібних поступок, покликаних винагородити Францію за терплячість[500]. Об’єднання цілком вартувало того, щоб якось заспокоїти схвильованих сусідів Німеччини у Європі. У будь-якому разі Коль, який народився у Людвіґсгафені та, як і його земляк з Райнланду Аденавер, був за своєю природою схильний дивитися на захід, небезпідставно непокоївся через ідею дедалі тіснішого зв’язку Німеччини з Європейською спільнотою.

Та найважливіше те, що, як можна було побачити з будь-якої тогочасної світлини німецького канцлера, Колю дув попутний вітер — Сполучені Штати повністю підтримували об’єднання Німеччини. Як і всі решта, адміністрація президента Джорджа Буша спочатку поділяла думку союзників про те, що об’єднання Німеччини може відбутися тільки після низки непередбачуваних змін в СРСР та Східній Європі, і то лише за згоди Радянського Союзу. Але Вашингтон швидше відчув панівні настрої, особливо після опитування в лютому 1990 року, яке показало, що 58% західних німців підтримують об’єднану й нейтральну Німеччину. Саме такого розвитку подій найбільше боялися США (і багато західноєвропейських політиків): розширена, нейтральна й нічим не зв’язана Німеччина посередині Європи, яка загрожувала б стабільності та рівновазі її сусідів з обох боків.

Тож, щоб упевнитись у тому, що німці ніколи не муситимуть обирати між єдністю та західним альянсом, США задекларували цілковиту підтримку цілям Коля. Під тиском Вашингтона французи й британці відповідно погодилися сісти за стіл переговорів з Радянським Союзом та представниками двох Німеччин і ретельно розробити засади створення нової Німеччини. Ці переговори, які дістали назву «4+2» і які з лютого по вересень 1990 року вели міністри закордонних справ, завершилися Договором про остаточне врегулювання питання Німеччини, підписаним у Москві 12 вересня.

Цей договір, який офіційно визнавав кордонами майбутньої Німеччини кордони двох німецьких держав, що існували на той час, поклав кінець дії чотирьох зон у Берліні. Вони зникли 2 жовтня 1990 року. Радянський Союз погодився дозволити об’єднаній Німеччині залишитися в НАТО; крім того, було домовлено про виведення Червоної армії та виходу з Берліна всіх іноземних військ (на реалізацію цих домовленостей знадобилося чотири роки, після чого на німецькій землі залишився тільки невеликий натівський контингент).

Чому Михайло Горбачов так радо погодився на об’єднання Німеччини? Першочергова стратегічна мета Радянського Союзу впродовж десятиліть полягала в збереженні територіального статус-кво в Центральній Європі: Москва — так само як Лондон, Париж чи Вашингтон — призвичаїлася до розділеної Німеччини й давно відкинула післявоєнну мету Сталіна виманити Бонн із західного альянсу. І, на відміну від французів та британців, радянські очільники все ще, принаймні теоретично, могли заблокувати процес возз’єднання.

Горбачов, як і всі в 1990 році, діяв наосліп. Ніхто, на Сході чи на Заході, не знав, що робити, якщо НДР розпадеться, а також не мав посібника з об’єднання Німеччини. Але, на відміну від своїх західних візаві, радянський лідер не мав вибору. Він не міг сподіватися на те, що реально зможе перешкодити об’єднанню. Єдиним способом зробити це було взяти назад ті добросердні заяви, які він робив в останні роки, а це серйозно підірвало б його авторитет. Спочатку він справді виступав проти членства об’єднаної Німеччини в НАТО; але, навіть загалом відступивши від цього пункту[501], він продовжував вимагати, щоб військам НАТО не дозволяли наближатися до польського кордону менше ніж на триста кілометрів: у лютому 1990 року державний секретар США Джеймс Бейкер пообіцяв це своєму радянському візаві. Однак, коли цю обіцянку порушили, Горбачов нічого не зміг вдіяти.

Що він міг зробити, то це набити ціну (цілком буквально) за свої поступки. Як і передбачав канцлер Західної Німеччини, СРСР був відкритий до фінансових аргументів. Спочатку Горбачов в обмін на переговори щодо об’єднання спробував вимагати викуп у 20 мільярдів доларів, але зрештою погодився на суму близько 8 мільярдів, а також на ще 2 мільярди безвідсоткових кредитів. Загалом з 1990 по 1994 рік Бонн виплатив Радянському Союзу (а пізніше — Росії) еквівалент у 71 мільярд доларів (а ще 36 мільярдів отримали колишні комуністичні держави Східної Європи). Гельмут Коль також погодився на пом’якшення страхів СРСР (та Польщі) щодо німецького іредентизму, пообіцявши, як ми пам’ятаємо, визнати східні кордони своєї країни як непорушні: наступного року це зобов’язання закріпили в договорі з Польщею.

Забезпечивши собі найкращі можливі умови, Москва погодилась відмовитися від НДР. Підігравши Вашингтону, Радянський Союз вижав з тих поганих карт, які отримав, максимально можливе і відпустив свого меншого обуреного посіпаку Східну Німеччину з належними протестами, але насправді мало про це шкодуючи. Вибудовувати стратегічні відносини з дружньою та вдячною новою Німеччиною мало більший сенс, ніж робити з неї ворога, а з погляду Радянського Союзу, об’єднана Німеччина, яку в тісних обіймах тримав — і стримував — Захід, була не таким уже й поганим сценарієм.

НДР не дуже любили. Але не можна сказати, що за нею ніхто не сумував. Окрім західнонімецьких інтелектуалів на кшталт Ґюнтера Ґрасса та Юрґена Габермаса, які переживали за душу об’єднаної «великої» Німеччини[502], багато східних німців, у яких ніколи не було іншої батьківщини, мали суперечливі відчуття від того, що «їхню» Німеччину виривають у них з-під ніг. У НДР виросло два покоління. Вони, можливо, й не вірили її найбільш абсурдним самоописам, але не могли й зовсім не прислуховуватися до офіційної пропаганди. Не варто дивуватися, що після 1989 року школярі Східної Німеччини ще довго продовжували вірити в те, що східнонімецькі війська пліч-о-пліч билися разом із Червоною армією, щоб звільнити свою країну від Гітлера.

Ця прищеплена омана була базовою частиною ідентичності НДР і ніяк не полегшувала переміщення її дезорієнтованих колишніх громадян «назад» до Німеччини, особливо коли «їхню» Німеччину систематично стирали з офіційної історії. Назви міст, вулиць, будинків та районів змінювали, часто на ті, що функціонували до 1933 року. Відновлювалися традиції та пам’ятки. Утім це було не повернення історії, а радше її затирання — так, ніби НДР ніколи не існувало. Коли Еріха Мільке судили та визнали винним у вбивствах, він, як засвідчували протоколи нацистських допитів, отримав свій вирок не за злочини, які відбувалися під його керівництвом як очільника Штазі, а швидше за політичне вбивство, скоєне в 1930-х роках[503].

Іншими словами, неоднозначну історію НДР ігнорували, натомість її колишніх дійових осіб спонукали про неї забути: це іронічно віддзеркалювало власний етап забування в Західній Німеччині 1950-х років. І як на світанку існування Федеративної Республіки, так і після 1989 року рішенням було процвітання. Німеччина могла відкупитися від історії. Безперечно, НДР чудово надавалася для такої терапії. Не тільки її інститути дихали на ладан — зношені були більшість об’єктів її матеріальної інфраструктури. 40% споруд були побудовані до 1914 року (у Західній Німеччині в 1989 році таких об’єктів налічувалось менше 20%); у чверті будинків не було ванної, у третині туалет розташовувався тільки на вулиці, а понад 60% не мали центрального опалення в будь-якому вигляді.

Як і у відносинах з Москвою, Бонн відповів, заваливши проблему дуже великими сумами грошей. Через три роки після об’єднання загальний обсяг коштів, які Західна Німеччина інвестувала в Східну, в еквіваленті становив 1200 мільярдів євро; до кінця 2003 року вартість поглинення колишньої НДР сягнула 1,2 трильйона євро. Східні німці існували на субсидії Федеративної Республіки: їхні робочі місця, пенсії, освіту й житло підтримувало гігантське збільшення державних видатків. У короткій перспективі це спрацювало, утвердивши віру східних німців не так у вільний ринок, як у бездонні ресурси західнонімецької скарбниці. Але, коли перші емоції від об’єднання вщухли, багатьох «оссі», як називали мешканців Східної Німеччини, насправді відштовхнуло покровительське самовдоволення їхніх західних братів; пізніше колишні комуністи доволі успішно зіграли на цих відчуттях під час виборів.

Тим часом, щоб не засмучувати західнонімецьких виборців, з яких аж ніяк не всі щиро раділи об’єднанню, Коль вирішив не підвищувати податків. Натомість, щоб виконати взяті на себе широкі зобов’язання, Федеративна Республіка, яка до того часу мала значні надлишки на рахунках, мусила увійти в дефіцит бюджету. Відповідно Бундесбанк, ужахнувшись від наслідків такої політики для інфляції, починаючи з 1991 року, почав постійно збільшувати відсоткові ставки — саме тоді, коли дойчмарка назавжди стала заручницею запланованої європейської валюти. Ефект доміно від цього підвищення — збільшення безробіття й уповільнення економічного зростання — відчувався не лише в Німеччині, а й у всій Європейській валютній системі. По суті, Гельмут Коль експортував вартість об’єднання своєї країни, а європейські партнери Німеччини були змушені частково взяти її на себе.

Безперечно, поступки Михайла Горбачова сприяли погіршенню його репутації всередині країни — він навіть попередив Джеймса Бейкера, що об’єднана Німеччина в НАТО може стати «кінцем перебудови». Втрату інших східноєвропейських держав-сателітів можна було пояснити невезінням; але дозволити втратити ще й Німеччину здавалося недбальством. Радянський міністр оборони, маршал Сергій Ахромеєв був переконаний, що міг би виторгувати в Заходу кращі умови, якби Горбачов вчасно звернув увагу на цю проблему; і так думав не лише він. Але це, звичайно, була проблема Горбачова: під кінець 1980-х років він був настільки поглинений внутрішніми викликами, що у відповідь на стрімкий початок турбулентності на «Близькому Заході» СРСР вирішив, як ми знаємо, залишити його з нею сам на сам.

Однак, коли йшлося про пошук відповіді на аналогічні виклики в межах власних кордонів СРСР, благонаміреним нехтуванням було не обійтися. Російська імперія впродовж століть зростала за рахунок загарбувань і розширень, а велика частина її території, яка колись належала іншим країнам, тепер була тісно пов’язана з метрополією. Про те, щоб «відпустити» її, подібно до того, як були «відпущені» Польща чи Угорщина, здавалося, не могло бути й мови. Але найновіші радянські завоювання прижилися тільки наполовину, а також були чутливі, як ми вже згадували вище, до зовнішнього впливу й прикладу: у Центральній Азії, на Кавказі, але насамперед — із найзахіднішого краю імперії вздовж Балтійського моря.

Балтійські республіки Радянського Союзу — Естонія, Латвія та Литва — вирізнялися через три значущі чинники. По-перше, вони були більш відкриті перед Заходом, ніж будь-який інший регіон усередині Радянського Союзу. Естонці, зокрема, не втрачали контакту з країнами Скандинавії: вони з 1970-х років дивилися фінське телебачення й завжди усвідомлювали різницю між власним становищем і заможністю своїх сусідів. Литовці, які історично й географічно були насамперед близькі до сусідньої Польщі, навряд чи могли не помітити, що навіть за комунізму поляки були очевидно вільніші й багатші за них.

По-друге, незважаючи на те, що порівняння із закордонними сусідами було не на їхню користь, держави Балтії за радянськими мірками все ж таки були заможні. У Радянському Союзі вони були головними виробниками великої кількості промислових товарів — залізничних вагонів, радіоприймачів, паперової продукції, — а також основними постачальниками риби, молочних продуктів і бавовни. Завдяки товарам, які вони виробляли, а також тим, які проходили через їхні порти, естонці, латвійці та литовці були принаймні побіжно знайомі зі способом і рівнем життя, про який інші країни Радянського Союзу могли лише мріяти.

Але третьою, найважливішою, відмінною рисою республік Балтії було те, що тільки вони у своїй нещодавній історії знали, що таке справжня незалежність. Після повалення царської імперії в 1919 році вони спочатку вибороли собі свободу, але потім їх силоміць поглинули радянські спадкоємці Романових згідно з таємними пунктами Пакту Молотова — Ріббентропа в серпні 1939 року. А вторгнення 1940 року все ще добре пам’ятали живі свідки. У Балтійському регіоні горбачовська гласність, яка в інших частинах Радянського Союзу стала поштовхом до вимог більших громадянських або економічних прав, знову неминуче поставила на порядок денний питання незалежності. Тут самвидав завжди мав націоналістичне забарвлення, й інакше не могло бути.

Крім цього, причина полягала в «російському» питанні. У 1945 році населення всіх трьох балтійських республік було порівняно однорідним: більшість мешканців належала до домінантної національної групи та говорила місцевою мовою. Але станом на початок 1980-х років через примусове переселення під час та після війни, а також постійний приплив російських солдатів, управлінців і робітників населення стало значно строкатішим, особливо в північних республіках. У Литві близько 80% жителів республіки все ще були литовцями; тоді як в Естонії, за деякими підрахунками, лише 64% населення були етнічними естонцями й говорили естонською; водночас у Латвії частка корінних латвійців, згідно з переписом 1980 року, становила 1,35 мільйона серед населення близько 2,5 мільйона — тільки 54%. Сільську місцевість усе ще населяли балти, але міста дедалі більше ставали російськими та російськомовними: ці зміни викликали значне обурення.

Отже, перші протестні заворушення в регіоні стосувалися питань мови й національності, а також пов’язаної з цим пам’яті про радянські депортації до Сибіру тисяч місцевих «підривних елементів». 23 серпня 1987 року у Вільнюсі, Ризі й Таллінні відбулися одночасні демонстрації з нагоди річниці Пакту Молотова — Ріббентропа, а через три місяці в Ризі відбувся публічний мітинг, який ушановував річницю Декларації Латвії про незалежність 1918 року. Натхненні своїм успіхом — або, точніше, безпрецедентно стриманою реакцією влади на такий публічний прояв прихованої незгоди, — у регіоні почали з’являтися незалежні групи та спілки.

Отож 25 березня 1988 року в Ризі зібралися сотні людей, щоб ушанувати пам’ять про латвійські депортації 1949 року, а в червні відбулася демонстрація на згадку про переселення 1940 року. Після цього відбулася незвично жвава зустріч доти мовчазної Спілки письменників Латвії, під час якої говорили про «Латвійський народний фронт». Кілька тижнів по тому під егідою на позір аполітичного Клубу захисту довкілля народився Латвійський рух за державну незалежність. Перебіг подій в Естонії був практично такий самий: після заходів ушанування в 1987 році та низки протестів через стан довкілля спершу народилося Естонське товариство історичної спадщини, яке опікувалося збереженням та відновленням місцевих історичних пам’яток; потім, у квітні 1988 року, — Естонський народний фронт; і згодом у серпні — на місяць пізніше, ніж у латвійських побратимів — Естонський рух за державну незалежність.

Найсуттєвішою характеристикою цих зародкових політичних рухів в Естонії та Латвії було саме їх існування — і їхні незвично революційні назви. Але саме в Литві, де російська присутність була набагато менш обтяжливою, радянській владі було кинуто відкритий виклик. 9 липня 1988 року демонстрація, яка відбулася у Вільнюсі на захист довкілля, демократії та розширення автономії для країни, зібрала 100 тисяч осіб на підтримку Sajūdis, новоствореного «Литовського руху за перебудову», який відкрито критикував Комуністичну партію Литви за її «догідливість» перед Москвою, а на його знаменах було вишито заклик: «Червона арміє, повертайся додому». До лютого 1989 року Sajūdis перетворився на загальнонаціональну політичну партію. Наступного місяця, на виборах до радянського З’їзду народних депутатів, вона отримала 36 із 42 литовських мандатів.

Вибори в усіх трьох республіках стали очевидною перемогою для незалежних кандидатів — і стимулювали дедалі більше усвідомлення того, що Балтійські держави рухаються схожим шляхом. Це дістало символічне підтвердження 23 серпня 1989 року, коли в п’ятдесяту річницю підписання Пакту Молотова — Ріббентропа 650-кілометровий живий ланцюг («Балтійський шлях») з’єднав Вільнюс, Ригу й Таллінн. В акції взяло участь близько 1,8 мільйона людей — чверть усього населення регіону. Коли естонський та латвійський рухи за незалежність почали наслідувати аналогічний рух у Литві й відкрито проголосили державну незалежність своєю метою, конфронтація з Москвою стала здаватися неминучою.

Утім прогрес відбувався повільно. Увесь 1989 рік балтійські рухи за незалежність випробовували межі дозволеного. Коли новий, орієнтований на здобуття незалежності склад Верховної Ради спочатку Литви, а потім Латвії спробував ухвалити закон, аналогічний до ухваленого в листопаді 1988 року в Естонії, що дозволяв приватизацію місцевих державних підприємств, Москва оголосила їхні постанови нечинними (раніше з естонською ініціативою сталося те саме). Водночас поза тим уряд утримувався від втручань. Коли 8 жовтня 1989 року (наступного дня після того, як Горбачов привселюдно висловив у Східному Берліні застереження, що «життя карає тих, хто зволікає») Латвійський народний фронт заявив про намір рухатися до повної незалежності, радянська влада надто переймалася розгортанням кризи в Німеччині, щоб якось зреагувати.

Але 18 грудня Комуністична партія Литви розділилася: абсолютна більшість висловилася за негайне проголошення незалежності. Тепер Горбачов уже не міг мовчати. 11 січня 1990 року він приїхав до Вільнюса, щоб висловитися проти пропозиції виходу із СРСР та закликати до «поміркованості». Проте — вже не вперше — його власний приклад спрацював проти нього. Верховна Рада Литви, якій додала сміливості електоральна перемога Sajūdis, успіх самого президента СРСР, який змусив ЦК СРСР відмовитися від гарантованої Конституцією «керівної ролі» партії[504], та переговори «4+2», які власне тоді й відбувалися, 11 березня проголосувала з рахунком 124:0 за відновлення незалежності Литви. «Конституцію держави Литва» 1938 року було урочисто відновлено, а дію Конституції СРСР у Республіці Литва — анульовано.

Те, що у відповідь на Вільнюську декларацію радянська верхівка не спромоглася ні на що більш грізне за економічний бойкот, багато що говорить про непевність становища в 1990 році, коли навіть уряд Російської Республіки встановлював свій «суверенітет» і перевагу російських законів над «всесоюзними» декретами. Горбачов був неспроможний зупинити вихід Литви, проте все ще був здатний запобігти військовому втручанню, якого вимагав багато хто з його колег-радикалів. Сам бойкот припинили в червні — у відповідь на згоду Литви «призупинити» повне виконання декларації про незалежність.

Після шести турбулентних місяців, упродовж яких майже всі великі радянські республіки проголосили свій «суверенітет», якщо не повну незалежність, Горбачов уже не міг утримувати позиції. Його спроби приборкати балтійські ініціативи суттєво послабили його імідж «реформатора», а те, що він не зміг придушити проголошення автономії, суверенітету та незалежності, збурювало проти нього його колег і, що створювало для нього ще більшу небезпеку, армію та силові структури. 20 грудня 1990 року його міністр закордонних справ Едуард Шеварднадзе подав у відставку й публічно попередив про зростання загрози перевороту.

10 січня 1991 року, коли всю увагу США та їхніх союзників було прикуто до війни в Перській затоці, яка саме розгорталася в Іраку, Горбачов висунув литовцям ультиматум, вимагаючи як президент Радянського Союзу їхнього негайного дотримання Конституції СРСР. Наступного дня солдати елітних підрозділів КДБ і радянського Міністерства внутрішніх справ захопили у Вільнюсі урядові будівлі та встановили «Комітет національного порятунку». Через двадцять чотири години вони взяли під контроль студії радіомовлення і телебачення в місті, наставивши дула своїх автоматів на великі натовпи демонстрантів: 14 мирних громадян було вбито, 700 — поранено. Через тиждень військові тих самих загонів увірвалися до латвійського Міністерства внутрішніх справ у Ризі, вбивши при цьому четверо осіб.

Кровопролиття в балтійському регіоні стало сигналом наближення фіналу Радянського Союзу. Упродовж тижня понад 150 тисяч осіб зібралося на мітинг у Москві на знак протесту проти стрілянини. Борис Єльцин, колишній перший секретар московського міського комітету, а з травня 1990 року — голова Верховної Ради РРФСР, приїхав до Таллінна, де в обхід радянської влади підписав договір про взаємне визнання «суверенітету» між Росією та республіками Балтії. У березні 1991 року референдуми в Латвії та Естонії підтвердили, що виборці абсолютною більшістю підтримують повну незалежність. Почавши впівсили приборкувати норовливі республіки, Горбачов знову повернувся до попередньої позиції та марно намагався випрацювати спосіб співіснування з ними.

Але тепер на радянського президента нападали з обох боків. Те, що він не хотів розчавити Балтійські держави, безальтернативно відчужило від нього його союзників серед військових (двоє генералів, які керували наступами у Вільнюсі та Ризі, пізніше були серед головних дійових осіб майбутнього перевороту в Москві[505]). Його колишні друзі та шанувальники більше йому не довіряли. У березні 1991 року Єльцин публічно розкритикував «брехню і хитрощі» Горбачова та закликав його піти у відставку, проігнорувавши офіційні вимоги сидіти тихо або наразитися на імпічмент. Тим часом інші республіки діяли за прикладом балтійців.

За умови, що рамковій структурі радянської влади нічого не загрожувало, комуністичні очільники від України до Казахстану обмежували «реформи» обережним імітуванням самого Горбачова. Але після поразки в балтійському регіоні їхні приймачі, налаштовані на канал «перебудова», передали, що сам Союз також може бути приречений; у будь-якому разі вони й самі бачили, що в певних владних колах радянський президент був позначений чорною міткою. Тож тимчасом як нова політика в балтійських республіках була наслідком щирого та спільного для багатьох відчуття національного відродження, кроки назустріч «суверенітету» в більшості інших республік зазвичай були спричинені поєднанням, у різних пропорціях, національних почуттів та бажання самозбереження серед номенклатури. Окрім того, дедалі більше ширився страх: відчуття, що якщо безпека та влада почали розсипатися з верхівки — або, у ще гіршому випадку, невдовзі могли бути силоміць одноосібно загарбані ворогами Горбачова, — розсудливо було зосередити головні важелі впливу в місцевих руках. Зрештою, радянські управлінці почали усвідомлювати, що якщо центр паде, їм на поталу залишиться надзвичайно багато цінних державних активів: партійна власність, права на корисні копалини, ферми, заводи, податкові надходження тощо.

Найважливішою із потенційних «суверенних» республік, які тепер заявляли свої самобутні претензії, була Україна[506]. Як і республіки Балтії, Україна мала свою, нехай мінливу, історію незалежності, якої вона востаннє набула і майже одразу ж втратила після Першої світової війни. Її також тісно асоціювали з історією Росії: в очах багатьох російських націоналістів Київська «Русь» — князівство ХІІІ століття з центром в українській столиці, що простягалося від Карпат до Волги — була такою ж невід’ємною частиною ідентичності імперії, як і сама Росія. Але більш нагальне і практичне значення мали її матеріальні ресурси.

Розташована безпосередньо на шляху Росії до Чорного (і Середземного) моря та Центральної Європи, Україна була основою радянської економіки. За територією вона становила лише 2,7% земельної площі СРСР, але за кількістю населення — 18%, і водночас виробляла майже 17% валового національного продукту країни, поступаючись тільки самій Росії. В останні роки Радянського Союзу на Україну припадало 60% запасів вугілля країни та більша частка її титану (незамінної для сучасної металургії речовини), а її напрочуд родючий ґрунт постачав понад 40% вартості радянського сільськогосподарського виробництва.

Непропорційна значущість України для Росії та радянської історії позначилася також і на радянському керівництві. І Микита Хрущов, і Леонід Брежнєв були росіянами, які походили зі Східної України, — Хрущов повернувся туди в 1930-х роках як перший секретар української Компартії. Костянтин Черненко був сином українських «куркулів», яких депортували до Сибіру, тоді як Юрій Андропов піднявся на верхівку внаслідок перебування на стратегічно важливій посаді очільника українського КДБ. Але цей тісний зв’язок між українською республікою та радянською верхівкою не означав ніякого особливого ставлення для її мешканців.

Радше навпаки. Упродовж більшої частини історії України як радянської республіки до неї ставилися як до внутрішньої колонії: її природні ресурси експлуатували, а за населенням пильно наглядали (а у 1930-х роках піддали низці каральних репресивних заходів, які практично переросли в геноцид). Українські товари, зокрема продукти харчування та чорні метали, вивозили в інші республіки за дуже субсидованими цінами; це тривало майже до кінця Союзу. Після Другої світової війни Українську Соціалістичну Радянську Республіку значно розширили за рахунок анексії польської Східної Галичини та Західної Волині: як ми пам’ятаємо, місцеве польське населення вислали на захід в обмін на етнічних українців, вигнаних з Польщі.

Ці обміни населення, як і винищення більшої частини місцевого єврейського населення за часів війни, призвели до того, що за радянськими стандартами регіон став цілком однорідним: Російська Республіка в 1990 році налічувала понад сто меншин, тридцять одна з яких жила в автономних регіонах, натомість в Україні проживало 84% українців. Решта населення здебільшого були росіяни (11%), а також нечисельні групи молдован, поляків, угорців та євреїв, яким вдалося вижити. Важливіше було те, що єдина велика меншина, росіяни, зосереджувалася на промисловому сході країни та в столиці Києві.

Центральна та Західна Україна, зокрема навколо Львова, другого міста, була здебільшого україномовною, а релігійно належала до східного православного обряду, або уніатів (греко-католиків). Завдяки відносній толерантності Габсбурґів українцям Галичини було дозволено зберегти свою рідну мову. Залежно від району українською як основною мовою в 1994 році спілкувалися від 78 до 91% місцевих жителів, тоді як на територіях, які колись були під владою царя, навіть ті, хто вважав себе українцями, частіше говорили російською.

Як пам’ятаємо, радянська Конституція приписувала мешканцям її окремих республік національні ідентичності й навіть визначала всіх громадян за етнічно-національними ознаками. Подібно до інших республік, в Україні — особливо в Західній, яку анексували нещодавно — конституційний припис утілився в реальності. Раніше, коли вживання місцевої мови здебільшого обмежувалося глухими селами, а міста були російськомовні й зрадянізовані, теоретично децентралізований та федеративний характер цього союзу національних республік цікавив лише вчених й апологетів радянщини. Але коли в містах почало з’являтися дедалі більше україномовного населення, виникали україномовні ЗМІ, а політична еліта стала асоціювати себе зі свідомо «українськими» інтересами, український націоналізм цілком очікувано став супутником фрагментації СРСР[507].

У листопаді 1988 року в Києві було засновано позапартійний рух, який так і називався — Народний Рух України за перебудову. Він став першою за десятиліття автономною українською політичною організацією. Рух дістав значну підтримку, зокрема у великих містах та від комуністів-реформаторів доби 1960-х; але його підкресленою відмінністю від рухів за незалежність у балтійських країнах було те, що він не міг автоматично розраховувати на масову підтримку й не означав жодного піднесення національних настроїв. На виборах до Верховної Ради України в березні 1990 року комуністи вибороли беззаперечну більшість, тоді як Рух здобув менше чверті мандатів.

Тож ініціативу перехопили не українські націоналісти, а самі комуністи. Саме комуністи в українській Верховній Раді 16 липня 1990 року проголосували за проголошення «суверенітету» України й оголосили право республіки на власні збройні сили та примат її власних законів. І саме під проводом Леоніда Кравчука — комуністичного апаратника й колишнього «секретаря з ідеологічних питань» української Партії — українці в березні 1991 року взяли участь у всеукраїнському референдумі та висловили свою подальшу підтримку федеративній системі, хоча й «оновленій» (за висловом Горбачова). Тільки на Західній Україні, коли виборців запитали, чому вони віддають перевагу — повній незалежності чи суверенітету всередині федерації, — українських комуністів розгромили ті, хто прагнув повного розриву з Москвою: за це проголосували 88% населення. Це не пройшло повз увагу Кравчука та його однопартійців, які пильно спостерігали за тим, як розвивається ситуація в країні.

У менших західних радянських республіках події розгортались аналогічно, а відмінності були продиктовані місцевими обставинами. Білорусь на півночі від України не мала подібної національної ідентичності чи традицій. Примарна незалежна «Білоруська Народна Республіка» 1918 року так і не здобула міжнародного визнання, а багато її власних громадян відчували більшу спорідненість з Росією, Польщею або Литвою. Після Другої світової війни та приєднання до Білорусі частин Східної Польщі, у Білоруській Радянській Соціалістичній Республіці мешкали численні російська, польська та українська меншини. Самі білоруси як найбільша мовна спільнота в республіці не виявляли жодного бажання чи очікування суверенітету в будь-якому вигляді; а їхня країна, украй залежна від Росії, не могла й сподіватися на те, щоб забезпечити справжню незалежність.

Білорусь, бідний болотяний регіон, більше пристосований до тваринництва, аніж до масштабного землеробства, спустошила війна. Її найістотнішим внеском у післявоєнну радянську економіку були хімікати й льон, а також її стратегічне розташування на шляху основних газопроводів і ліній зв’язку між Москвою та Балтійським морем. Чимсь подібним до руху за незалежність було Адраджэнне («Відродження») — організація, яка виникла в 1989 році в Мінську і сильно нагадувала український Рух. У Білорусі, як і в Україні, на радянських виборах 1990 року комуністи одержали беззаперечну більшість; а коли Верховна Рада України в липні 1990 року проголосила країну «суверенною», її північний сусід через два тижні слухняно вчинив за її прикладом. І в Мінську, і в Києві місцева номенклатура діяла обережно, вичікуючи змін у Москві.

Радянська Молдова, затиснута між Україною та Румунією, була іншим і навіть цікавішим випадком[508]. Цю територію — більш відому за царських часів як «Бессарабія» — багаторазово перекроювали Росія та Румунія впродовж століття, зокрема внаслідок воєнних перипетій. Її чотири з половиною мільйони населення переважно були молдаванами, але зі значними російською та українською меншинами й доволі суттєвою кількістю болгар, євреїв, ромів і гагаузів (тюркомовних православних, які жили біля Чорного моря). У цій характерно імперській суміші народів більшість була румунськомовна; але за радянської влади, щоб чіткіше відокремити їх від сусідніх румунів, громадян Молдови змушували писати своєю мовою за допомогою кириличної абетки й називати себе не румунами, а «молдованами».

Отож у цій країні з національною ідентичністю все було непросто. З одного боку, значна частина населення, особливо в столиці Кишиневі, добре володіла російською та вважала себе радянськими громадянами; з іншого, зв’язок з Румунією (на рівні історії та мови) слугував містком до Європи й основою для посилення вимог розширеної автономії. Коли в 1989 році з’явився рух «Народний фронт», його головним прагненням було зробити румунську офіційної мовою республіки — того самого року місцева комуністична влада пішла на цю поступку. Окрім того, дехто поширював провокативні ідеї, здебільшого спекулятивні, про те, щоб Молдова «повернулася» до Румунії — Бухарест активно їх спростовував.

Після виборів 1990 року, на яких Народний фронт здобув більшість голосів, новий уряд спершу поміняв назву республіки з Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки на Радянську Соціалістичну Республіку Молдова (пізніше — просто «Республіку Молдова»), а тоді, у червні, проголосив власний суверенітет. Ці здебільшого символічні кроки зумовили зростання занепокоєння та чутки про «превентивний сепаратизм» серед російськомовного населення Молдови, а також крихітної гагаузької меншини. Після референдуму про автономію, який відбувся восени 1990 року, комуністична верхівка в Тирасполі — головному місті Східної Молдови по той бік річки Дністер, де росіяни й українці кількісно переважали, — проголосила Придністровську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку, за прикладом аналогічно «автономної» Гагаузької Радянської Соціалістичної Республіки на південному сході.

Зважаючи на те, що гагаузів налічується щонайбільше 160 тисяч, а «Придністров’я» — це клиноподібний кусень землі площею лише 4 тисячі квадратних кілометрів, де проживає менш ніж 500 тисяч осіб, поява таких «автономних республік» може здатися безглуздям, доведенням до абсурду «уявних націй» та «вигаданих традицій». Але тимчасом коли гагаузька республіка так і не пішла далі проголошення свого існування (майбутня Молдовська держава мирно її реінтегрувала з правом виходу, якщо Молдова колись «повернеться» до складу Румунії), придністровська «незалежність» спиралася на присутність радянської (пізніше російської) 14-ї армії, яка допомогла своїм підзахисним відбити перші спроби Молдови повернути цю територію.

За тих дедалі більш непевних часів радянська (і пізніше російська) влада була зовсім не проти запропонувати патронаж мікродержаві, яка не мала іншого вибору, окрім як бути вимушено лояльною до Москви: вона повністю залежала від доброї волі Росії, а її очільники були місцевими комуністичними самодержцями, які захопили контроль над територією та невдовзі перетворили її на прихисток контрабандистів і корупціонерів. Із Придністров’я до Молдови надходило 90% електроенергії, тож нові керманичі навіть мали у своєму розпорядженні щось на кшталт правомірного економічного важеля впливу, на використання якого вони могли сподіватися у випадку відмови Кишинева співпрацювати.

Придністровську незалежність не визнала ані Молдова, ані інші держави: навіть Москва ніколи не заходила так далеко, щоб офіційно визнати сепаратистський регіон. Але розкол у крихітній Молдові був передвісником серйозніших проблем у недалекому майбутньому на кількасот кілометрів східніше — на Кавказі. Вірмени й азербайджанці там давно ворогували, що, зокрема, ускладнювала наявність в Азербайджані значної вірменської меншини в Нагірному Карабасі. Між ними, а також між ними та радянською владою, ще в 1988-му відбулися жорстокі сутички, що залишили по собі сотні постраждалих[509]. У січні 1990 року в Баку, столиці Азербайджану, сутички поновилися[510].

У сусідній Грузії, у столиці Тбілісі, двадцятьох демонстрантів було вбито в протистоянні між націоналістами й солдатами у квітні 1989 року. Причиною стало зростання напруги між демонстрантами, які вимагали виходу із СРСР, та владою, яка все ще була віддана ідеї його збереження. Однак радянська Грузія, як і сусідні радянські республіки Вірменія та Азербайджан, була достатньо географічно вразливою й етнічно строкатою, щоб холоднокровно осягнути всю хиткість безпекового середовища, якою мав би супроводжуватися крах СРСР. Відповідно, місцева влада вирішила діяти на випередження, і комуністичні партії, що перебували при владі, перефарбувалися в рухи за державну незалежність, а лідери регіональних партійних осередків — найвідомішим з яких був Едуард Шеварднадзе з Грузії — приготувалися вхопитися за владу, щойно вона стане нічиєю.

Тож навесні 1991 року на периферії Союзу всі чекали на те, щоб побачити, що відбуватиметься в центрі. Головною, певна річ, була сама Росія — панівна республіка Союзу, на яку припадала половина населення країни, три п’ятих її валового національного продукту й три чверті земельної маси. У певному розумінні країни «Росія» як такої не існувало: це століттями була імперія, фактично чи у прагненнях. «Росія», яка простягалася вздовж одинадцяти часових поясів та об’єднувала десятки різних народів, завжди була надто великою, щоб обмежуватися однією ідентичністю чи спільною метою[511].

Під час та після Великої Вітчизняної війни радянська влада використовувала російську карту, апелюючи до національної гордості та підносячи «перемогу російського народу». Але росіянам ніколи не визначали такого національного статусу, який у радянському лексиконі офіційно застосовували до казахів, українців чи вірмен. Не існувало навіть окремої «російської» Комуністичної партії. Російський та радянський означало те саме. Ці два означення природно доповнювали одне одного: у постімперську добу під «вивіскою» Радянського Союзу ховалася російська імперська держава, тоді як «Росія» надавала Радянському Союзу історичної та територіальної тяглості. Тому межі між «Росією» і «Радянським Союзом» (навмисне) залишалися розмитими[512].

На момент, коли до влади прийшов Горбачов, на «російськості» стали наголошувати набагато сильніше, подекуди з тих самих причин, з яких Східна Німеччина почала підкреслено привселюдно пишатися Фрідріхом Великим та підносити питомо німецькі якості Німецької Демократичної Республіки. У роки занепаду народних республік патріотизм знову актуалізувався як зручний замінник соціалізму. Саме тому це також була найпростіша і найменш загрозлива форма політичної опозиції. У Росії та в НДР, так само як і в Угорщині, критично налаштована інтелігенція могла зазнавати переслідувань, але безслівні прояви націоналізму не обов’язково придушували. Їм навіть не перешкоджали, адже їх можна було спрямувати на користь влади. Чергові прояви «великого російського шовінізму» в радянській літературі та засобах масової інформації потрібно сприймати саме в цьому ключі. Звичайно, це також стало додатковим приводом для занепокоєння серед незахищених національних меншин.

Саме на такому тлі несподівано з’явився Борис Єльцин. Хрестоматійний апаратник брежнєвської доби, секретар ЦК, а раніше — інженер-будівельник, Єльцин упевнено піднімався кар’єрними щаблями Партії, аж доки в 1987 році його не звільнили з усіх посад і не виключили з Політбюро за те, що він перейшов межі дозволеної критики вищого керівництва. На цьому вирішальному етапі політична інтуїція Єльцина, який достатньо надивився на те, як успішно Партія та партійна бюрократія блокує будь-які справжні зміни, підказала йому перепрофілюватися на підкреслено російського політика: після виборів у березні 1990 року він став депутатом РРФСР, а потім — головою Верховної Ради РРФСР, російського парламенту.

Саме на цій впливовій та публічній посаді Борис Єльцин став головним реформатором країни, показово вийшовши з Комуністичної партії в липні 1990 року та використавши свою політичну опору в, так би мовити, російській Москві, щоб узяти гору над колишніми товаришами з того боку барикад у Москві радянській. Його головною мішенню тепер став сам Горбачов (попри те, що спочатку Єльцин був переконаним прихильником радянського президента, — він понад десять років пропрацював у його рідній Свердловській області). Прикрі невдачі радянського лідера ставали дедалі помітнішими, а його популярність стрімко падала, що не міг оминути увагою Єльцин.

Головною тактичною помилкою Горбачова у внутрішній політиці було те, що він сприяв створенню національного законодавчого органу, який мав загальнонаціональну публічність, справжню владу і значну незалежність. Єльцин та його прихильники в Росії швидше за самого Горбачова зметикували, що цей новий, відкрито обраний «Совєт» стане природним майданчиком для різноманітних нарікань; до того ж Єльцин став особливо вправним в узгодженні інтересів власне Росії з інтересами інших народів та республік. Горбачов був свідомий того, яку загрозу такі альянси становили для самого Союзу. Але на той час було вже надто пізно робити щось, окрім того, щоб знехотя й непереконливо пристати на бік радянських чиновників, які з ностальгією згадували стару партійну монополію — ту саму, для знищення якої він доклав стількох зусиль.

Тож поки Горбачов усе ще «маневрував» між бажаним і можливим, обстоюючи необхідність «контрольованого федералізму» (типово горбачовський компроміс), Єльцин дуже пристрасно й публічно виступав на захист балтійської боротьби за незалежність. У квітні 1991 року Горбачов вимушено погодився надати республікам право відокремлення за новою союзною конституцією; але цей крок назустріч реальності тільки ще більше його ослабив, а його вороги-консерватори впевнилися: якщо вони хочуть відновити порядок, Горбачова необхідно усунути. Тим часом 12 червня 1991 року Єльцина, який, як свідчили опитування громадської думки, за популярністю давно обігнав Горбачова, обрали президентом Російської Радянської Республіки — він став першим в історії демократично обраним лідером Росії[513].

Наступного місяця, 12 липня, Верховна Рада СРСР проголосувала за новий децентралізований Союз, який надавав значну гнучкість незадоволеним державам-членам. Це, а також перемога відкритого антикомуніста Єльцина зрештою перехилило шальки терезів. Партійні консерватори були майже у відчаї, а група високопосадовців — включно з прем’єр-міністром, міністром оборони, міністром внутрішніх справ та головою КДБ Володимиром Крючковим — почала готувати переворот. Те, що щось таке готувалося, у Москві було вже всім відомою таємницею — ще 20 червня посол США навіть попередив Горбачова про заколот, але марно.

За ідеєю путч мав збігтися в часі зі щорічною відпусткою Горбачова в Криму; Микита Хрущов, останній очільник партії, якого усунули силою, також відпочивав на півдні Союзу, коли його московські соратники влаштували його раптове повалення. Тож заколотники 1991 року безсоромно скористалися попередньою радянською практикою. Відповідно, 17 серпня Горбачова попросили про згоду передати свої президентські повноваження «державному комітету з надзвичайного стану». Коли він відмовився, надзвичайний комітет 19 серпня оголосив, що президент «за станом здоров’я» не може виконувати своїх повноважень, і тому владу в повному обсязі переймає комітет. Радянський віцепрезидент Геннадій Янаєв підписав указ, яким усував Горбачова від влади, після чого на пів року було проголошено «надзвичайний стан».

І хоча Горбачов, який, по суті, був бранцем на своїй чорноморській дачі на південному мисі Криму, нічим не міг зарадити, заколотники опинилися в не набагато кращому становищі. По-перше, те, що вони мусили оголосити надзвичайний стан та фактично запровадити стан воєнний, тільки щоб поміняти одного комуністичного лідера на другого, уже само собою засвідчувало, як сильно занепав традиційний лад у Радянському Союзі. До того ж заколотники не мали одностайної підтримки з боку своїх власних структур: важливо, що більшість старшого складу КДБ відмовилася підтримати Крючкова. І хоча те, проти чого виступали змовники, не залишало жодних сумнівів, вони так і не змогли чітко пояснити, за що вони боролися.

Крім того, змовники були ненавмисною пародією на всі огріхи радянського минулого: вони були сивими дідуганами брежнєвських часів, говорили повільно і незв’язно та й не відчували змін у країні, годинник якої незграбно намагалися перевести на тридцять років назад. У минулому, коли такі мужі плели інтриги в Кремлі, то були заховані від народних очей, а коли виходили на люди, на них можна було дивитися лише здалеку під час офіційних заходів. Однак тепер, щоб пояснювати й відстоювати свої дії, вони мусили з’являтися на телебаченні та спілкуватися з пресою, а громадськість отримала достатньо можливостей зблизька роздивитися обличчя офіційного соціалізму в усьому його маразмі.

Тим часом Борис Єльцин скористався моментом. Його популярність ще більше зросла після особистої зустрічі з Джорджем Бушем, коли американський президент лише три тижні до того приїждав до СРСР з візитом. Тепер, 19 серпня, він публічно оголосив, що кремлівська рокіровка була незаконним державним переворотом, і поставив себе на чолі опору, роздаючи вказівки зі свого кабінету в російському парламенті та закликаючи людей, що зібралися під його стінами, захищати демократію проти танків. Водночас перед об’єктивами іноземних ЗМІ, які з’їхалися до столиці, Єльцин проводив тривалі розмови й переговори зі світовими лідерами: усі, окрім одного, запевнили його в цілковитій офіційній підтримці й старанно утримувалися від будь-якого визнання заколотників, що опинялися в дедалі більшій ізоляції[514].

Опір був не просто формальністю: у ніч на 21 серпня троє демонстрантів загинули під час сутичок з військовими. Але в очільників перевороту, які втратили громадську підтримку, почали здавати нерви. Вони не мали широкої підтримки всередині збройних сил, щоб встановити контроль над країною, а з кожною годиною протистоянь на вулицях Москви (та Ленінграда) вони втрачали свій головний ресурс — страх. Замість того щоб злякатися подій у Кремлі, демократи й націоналісти осміліли: 20 серпня, у розпал невизначеності, Естонія проголосила незалежність, а наступного дня — Латвія. 21 серпня один із лідерів перевороту, Борис Пуго (міністр внутрішніх справ і колишній очільник латвійського КДБ), скоїв самогубство; за наказом Єльцина, його спільників заарештували. Того самого дня виснаженого і стривоженого Горбачова літаком доправили в Москву.

Офіційно Горбачов повернувся на посаду; однак насправді все змінилося назавжди. Комуністичну партію Радянського Союзу (КПРС) було остаточно дискредитовано — тільки 21 серпня, коли заколотники вже перебувала за ґратами, речники партії публічно засудили їхній переворот, а Єльцин скористався згубним ваганням партії, щоб заборонити її діяльність у Російській Федерації. Горбачову, який, з’явившись на людях, здавався приголомшеним і невпевненим, зі зрозумілих причин було складно осягнути значущість цих змін. Замість того щоб схвально оцінити перемогу Єльцина, російського парламенту чи російського народу, на камеру він говорив про перебудову й незамінну роль, яку партія відіграватиме у власному оновленні, просуванні реформ тощо.

Такий підхід усе ще добре сприймали на Заході, де масово вважали (і сподівалися), що після невдалого перевороту все піде, як раніше. Проте для Радянського Союзу те, що Горбачов продовжував торочити про неактуальні й провальні цілі, та його очевидна невдячність своїм рятівникам стали одкровенням. Горбачов відстав від Історії і не знав про це. Для багатьох росіян серпневі події стали справжньою революцією, істинним народним повстанням не за реформаторів та їхню партію, а проти них: КПРС, як кричали демонстранти Горбачову, коли він із запізненням прибув до російського парламенту, була «злочинною організацією», власні міністри якої намагалися зневажити Конституцію. Коли Горбачов це зрозумів, призупинив діяльність КПРС та (24 серпня) подав у відставку з посади генерального секретаря, було вже надто пізно. Комунізм тепер уже був у минулому, як і сам Михайло Горбачов.

Звичайно, колишній генеральний секретар усе ще залишався президентом Радянського Союзу. Але потреба в самому Союзі тепер безпосередньо опинилася під питанням. Невдалий путч став останнім і найсильнішим імпульсом до розпаду. У період із 24 серпня по 21 вересня Україна, Білорусь, Молдова, Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан, Грузія, Таджикистан та Вірменія услід за балтійськими республіками проголосили незалежність від Радянського Союзу — більшість із цих заяв прозвучали в непевні й безладні дні після повернення Горбачова[515]. За прикладом Кравчука в Україні, інші регіональні перші секретарі на кшталт Нурсултана Назарбаєва в Казахстані, Аскара Акаєва в Киргизстані, Гейдара Алієва в Азербайджані, Станіслава Шушкевича в Білорусі та інших обачно дистанціювалися від своєї давньої партійної належності та перевтілилися в очільників своїх нових держав, дбайливо і якнайшвидше націоналізувавши всі місцеві активи партії.

Горбачову та Верховній Раді в Москві не залишалося нічого, крім як змиритися з реальністю, визнати незалежність нових держав і висунути непереконливу пропозицію ще однієї «нової» конституції, яка б об’єднала незалежні республіки у щось на зразок конфедерації. Тим часом за кількасот метрів від нього Борис Єльцин і російський парламент створювали незалежну Росію. До листопада Єльцин узяв під контроль Росії практично всю фінансову й економічну діяльність на російській території. Радянський Союз тепер був державою-оболонкою, без влади і ресурсів.

На той час головні інститути СРСР або опинилися під владою незалежних держав, або припинили існувати: 24 жовтня навіть КДБ офіційно розпустили. Коли Горбачов запропонував новий «Договір про економічну спільноту суверенних держав», більшість незалежних республік просто відмовилася його підписувати. На жовтневих сесіях Верховної Ради СРСР західні республіки були відсутні. Зрештою 8 грудня президенти та прем’єр-міністри Росії, України й Білорусі — ключових слов’янських держав радянської імперії — узяли на себе ініціативу зустрітися під Мінськом і денонсувати Союзний договір 1922 року, тим самим розпустивши СРСР. Замість нього вони запропонували заснувати Союз незалежних держав (СНД).

Коли Горбачов у Москві про це дізнався, то розсерджено засудив цей крок як «незаконний і небезпечний». Однак що думає президент Радянського Союзу, більше нікого не цікавило: Горбачов нарешті почав усвідомлювати, що він уже, по суті, нічим не керує. Дев’ять днів по тому, 17 грудня, Горбачов зустрівся з Єльциним, і вони домовилися (точніше, Горбачов погодився), що Радянський Союз необхідно офіційно ліквідувати: його міністерства, посольства та війська мали перейти під контроль Росії, а його правонаступницею згідно з міжнародним правом мала стати Російська Республіка.

Через двадцять чотири години Горбачов заявив про намір піти у відставку з посади президента СРСР. У день Різдва 1991 року радянську символіку на вершині Кремля замінив російський прапор: Михайло Горбачов передав свої повноваження головнокомандувача президенту Росії Єльцину та залишив посаду. Упродовж сорока восьми годин Горбачов звільнив свій кабінет — його зайняв Єльцин. Опівночі 31 грудня 1991 року Союз Радянських Соціалістичних Республік припинив своє існування.

Зникнення Радянського Союзу було видатною подією: сучасна історія не знала нічого подібного. Не було ані міждержавної війни, ані кривавої революції, ані природної катастрофи. Велика промислова держава — військова суперсила — просто розвалилася: її авторитет розчинився, а інституції випарувалися. Розпад СРСР не був цілковито мирним, як ми вже бачили з подій у Литві чи на Кавказі; а на деякі незалежні республіки в прийдешні роки ще чекали бойові дії. Але найбільша країна на земній кулі залишила світову сцену здебільшого майже без заперечень. Безумовно, називати цей вихід з Імперії безкровним буде неточністю; та це заледве передає несподівану легкість, з якою відбувався весь процес.

Чому ж тоді все це на позір було таким безболісним? Чому після десятиліть насильства всередині держави й агресії щодо інших країн перше соціалістичне суспільство у світі розвалилося, навіть не намагаючись захиститися? Одна з відповідей, звичайно, полягає в тому, що насамперед його ніколи насправді не існувало: за словами історика Мартіна Маля, «не існує такої речі, як соціалізм, а Радянський Союз його побудував». Але якщо це пояснює марність комуністичної влади в державах-сателітах, яка трималася на самій лише тіні Червоної армії, цього все ж таки недостатньо, щоб з’ясувати, що сталося в самому осерді імперії. Навіть якщо суспільство, яке нібито побудував комунізм, було, по суті, оманою, ленінська держава була, поза сумнівом, справжньою. І її створили зсередини.

Відповідь на це запитання почасти полягає у випадковому успіху Михайла Горбачова в спустошенні адміністративного й репресивного апарату, на якому трималася радянська держава. Щойно партія втратила хватку, щойно стало зрозуміло, що ні армію, ні КДБ не будуть нещадно нацьковувати, щоб зламати критиків режиму й покарати незгодних (а до 1991 року це не було зрозуміло), природні відцентрові тенденції величезної суходільної імперії взяли гору. Тільки тоді стало очевидно — попри сімдесят років наполегливих запевнень у зворотному, — що комуністичного суспільства як такого справді не існувало, а була лише ослабла держава та її нетерплячі громадяни.

Однак — і це інший бік роз’яснення — радянська держава насправді не зникла. Радше СРСР розколовся на низку маленьких держав-наступниць, більшістю з яких керували досвідчені комуністи-диктатори, які інстинктивно одразу ж відтворювали й надсаджували таку систему та спосіб влади, якими вони досі користувалися як радянські управлінці. У більшості республік-наступниць не було «переходу до демократії»; цей перехід — у тих випадках, коли він узагалі мав місце, — настав дещо пізніше. Автократична державна влада, єдина, яку будь-коли знала більшість мешканців метрополії Радянської імперії, була не стільки повалена, як зменшена. Збоку це здавалося фундаментальними змінами; але для тих, хто переживав їх зсередини, їхні наслідки, безперечно, відчувалися не так радикально.

Ба більше, поки місцеві секретарі Компартії, які так легко перетворилися на президентів незалежних держав, мали всі підстави рішуче діяти, щоб уберегти свою вотчину, центральна радянська влада не мала власної сфери, яку могла б захищати. Усе, на що вона була здатна, — повернутися до тих дряхлих структур, які з таким запалом руйнував Горбачов; не дивно, що їм не вистачило бажання продовжити боротьбу[516]. Єдиним колишнім комуністичним лідером, який мав політичну опору в самій Москві, був Борис Єльцин; він, як ми пам’ятаємо, справді діяв рішуче — але від імені відродженої «Росії».

Отже, розквіт держав-наступниць не треба тлумачити як свідчення того, що Радянський Союз пав під вагою знову пробудженого в його республіках націоналізму, який до того часу не давав про себе знати. За винятком балтійських країн, траєкторія розвитку яких була більш подібною до змін у західних сусідів, радянські республіки й самі були витвором радянського планування і, як пам’ятаємо, зазвичай мали доволі складну етнічну композицію. Навіть у державах, які щойно отримали незалежність, було багато чутливих меншин (особливо всюдисущих росіян) — колишніх радянських громадян, котрі мали неабиякі підстави шкодувати про втрату «імперського» захисту і, як виявилося, були доволі неоднозначно налаштовані щодо нових обставин.

І не тільки вони. Коли президент Джордж Буш 1 серпня 1991 року прибув до Києва з візитом, то привселюдно й наполегливо порадив українцям залишатися в Радянському Союзі[517]. «Дехто, — заявив він, — закликає Сполучені Штати обирати між підтримкою президента Горбачова та підтримкою нових лідерів по всьому СРСР, які прагнуть незалежності. Я думаю, що така постановка питання неправильна. Президент Горбачов здійснив неймовірні звершення… Ми підтримуватимемо якомога міцніші відносини з радянським урядом президента Горбачова». Така доволі незграбна спроба підтримати радянського президента, позиції якого дедалі слабшали, не цілковито дорівнювала підтримці Радянського Союзу… але була небезпечно близькою до цього.

Публічно висловлена обережність американського президента — це ще одне корисне нагадування про те, яку обмежену роль відігравали США в цих подіях. Усупереч самовдоволеній риториці, яка поширилася в американському публічному дискурсі, Вашингтон не «зруйнував» комунізм — комунізм розвалився сам. Тим часом те, що українці, яким Буш адресував свою пораду, проігнорували її й абсолютною більшістю кілька місяців по тому проголосували за вихід із Союзу назавжди, було зумовлено не раптовим надміром патріотичного запалу. Незалежність в Україні, Молдові чи навіть Грузії була пов’язана не так із самовизначенням, як із самозбереженням — як виявилося, з надійною основою для державотворення, але хистким фундаментом для демократії.

Ніщо в житті Радянського Союзу не було таким логічним, як його кінець. Приблизно те саме можна було сказати про розпад Чехословаччини, «оксамитове розлучення» між словаками й чехами, яке мирно та полюбовно завершилося 1 січня 1993 року. На перший погляд, це здавалося хрестоматійним випадком природного напливу етнічних сентиментів у вакуум, який лишив по собі комунізм: «повернення історії» у формі національного пробудження. І саме так ці події зазвичай і подають багато їхніх учасників. Але при ближчому розгляді стає зрозуміло, що розділення Чехословаччини на дві окремі держави — Словаччину та Чеську Республіку — знову ж таки свідчить про межі такої інтерпретації: на провінційному рівні та в серці Європи.

Безперечно, «історії», на яку можна було покликатися, не бракувало. Чехи і словаки попри те, що спантеличеним стороннім спостерігачам можуть здатися надзвичайно подібними, мають абсолютно різне минуле. Богемія та Моравія — історичні території, з яких складається чеський край, — могли похвалитися не лише видатним минулим доби Середньовіччя та Відродження в серці Священної Римської імперії, але й визначною роллю в індустріалізації Центральної Європи. У межах австрійської частини Габсбурзької імперії чехи мали дедалі більшу автономію й були очевидно заможніші. Їхнє головне місто Прага, одна з естетичних перлин континенту, станом на 1914 рік була важливим центром модернізму в образотворчому мистецтві й літературі.

Натомість словаки мало чим могли похвалитися. Століттями вони перебували під владою Будапешта й не мали якоїсь виразної національної історії: в угорській частині імперії їх вважали не «словаками», а селянами — населенням Північної Угорщини, яке говорило слов’янською мовою. Міськими жителями словацького регіону були переважно німці, угорці чи євреї: невипадково найбільшим містом на тій території, непоказній конурбації на березі Дунаю за декілька кілометрів на схід від Відня, був Прессбург (як його називали німецькомовні австрійці), або Пожонь (угорська назва). Тільки коли в 1918 році Чехословаччина отримала незалежність, включивши в себе і словаків без особливого з їхнього боку бажання, місто стало другим у новій державі й одержало назву Братислава.

Міжвоєнна Чехословацька Республіка була демократичною та ліберальною за тими стандартами, які переважали в регіоні, але її централізовані інститути віддавали виразну перевагу чехам, які обіймали практично всі пов’язані з владою та впливом посади. Словаччина була лише областю, до того ж бідною і доволі непривілейованою. Тож імпульс, який змусив багатьох із тримільйонного німецькомовного населення країни дослухатися до пронацистських сепаратистів, а певний відсоток словацького населення, яке в Чехословаччині налічувало два з половиною мільйони, — із симпатією ставитися до словацьких популістів з їхніми вимогами автономії і навіть незалежності, мав однакову природу. У березні 1939 року, коли Гітлер загарбав чеські регіони в «Протекторат Богемії та Моравії», було засновано авторитарну клерикальну словацьку маріонеткову державу на чолі з отцем Йозефом Тісо. Отож перша в історії незалежна словацька держава постала за наказом Гітлера й на домовині Чехословацької Республіки.

Чи була популярною словацька «незалежність» за воєнного часу, постфактум з’ясувати складно. У післявоєнні роки вона дискредитувала себе як власними діями (Словаччина депортувала в табори смерті практично всі 140 тисяч єврейського населення), так і сильною залежністю від нацистського покровителя. Після звільнення Чехословаччина відновилася в статусі унітарної держави, а прояви словацького націоналізму не схвалювалися. У ранні сталінські роки «словацький буржуазний націоналізм» навіть був одним зі звинувачень, висунутих призначеним підсудним під час підготовки показових процесів: за цим звинуваченням Ґустав Гусак провів шість років у в’язниці.

Але з часом комуністи побачили переваги в заохоченні Чехословаччини, власне, як і інших країн, до поміркованого вияву національних почуттів. Реформатори 1968 року (чимало з яких були словаками за походженням) у відповідь на зростання вимог у Братиславі запропонували, як ми пам’ятаємо, нову федеральну конституцію, яка б поширювалася на дві окремі республіки — Чеську та Словацьку. З усіх істотних перетворень, обговорюваних чи реалізованих упродовж Празької весни, лише це збереглося після подальшої «нормалізації». Партійна влада, яка спочатку ставилася до католицької сільської Словаччини як до ворожої території, тепер навпаки почала сприймати її прихильно (див. розділ 13).

Відсталість Словаччини — чи, радше, відсутність великих скупчень освічених містян середнього класу — тепер стала її перевагою. Оскільки в Словаччині було менше машин і телевізорів, а її зв’язкові сполучення були гірші, ніж у більш прогресивних західних провінціях, словаки здавалися менш вразливими до закордонного впливу, аніж празькі радикали й дисиденти, які мали доступ до іноземних ЗМІ. Відповідно, вони набагато менше постраждали від репресій та чисток 1970-х. Тепер чехам випало бути об’єктами офіційної немилості[518].

Тож, з огляду на історію, розпад Чехословаччини після 1989 року здається якщо не неминучим наслідком, то принаймні логічною розв’язкою десятиліть взаємної ворожості — стримуваної та використаної за комунізму, але не забутої. Однак це було не так. За три роки, які розділяли кінець комунізму від остаточного відокремлення, кожне опитування громадської думки показувало, що чесько-словацьку державу в тому чи іншому вигляді підтримує більшість чехів та словаків. У керівній верхівці також не було щодо цього глибоких розбіжностей: і в Празі, і в Братиславі від початку існував широкий консенсус, що нова Чехословаччина буде федерацією, яка надасть значну автономію окремим її частинам. А новий президент, Вацлав Гавел, щиро й абсолютно неприховано вірив у єдину країну для чехів та словаків.

Те, що «національне» питання спочатку було неважливим, чітко видно з результатів перших вільних виборів, які відбулися в червні 1990 року. У Богемії та Моравії Громадянський форум Гавела отримав половину голосів, а майже всі інші поділили між собою комуністи і християнські демократи. У Словаччині картина була дещо складнішою: партія — двійник Громадянського форуму «Громадськість проти насильства» стала найчисленнішою, але значну частину голосів розділили між собою християнські демократи, комуністи, угорські християнські демократи й зелені[519]. Щойно створена Словацька національна партія взяла лише 13,9% на виборах до Словацької національної ради та 11% — у голосуванні за делегатів до Федеральних зборів (парламенту). Менше ніж один словак із семи проголосував за єдину партію, яка обстоювала поділ країни на дві окремі етнічні складові.

Однак упродовж 1991 року Громадянський форум почав розпадатися. Як альянс, що тримався на спільному ворогові (комунізмі) та популярному лідері (Гавелі), він залишився ні з чим: комунізму вже не було, а Гавел був президентом республіки, нібито вищим за політичні протистояння. Між колишніми однодумцями посилилися політичні суперечності, а догматичні прихильники вільного ринку під проводом міністра фінансів Вацлава Клауса (який сам себе називав адептом тетчеризму) ставали дедалі впливовішими. У квітні 1991 року після схвалення в парламенті широкого закону про приватизацію державних підприємств Громадянський форум розколовся, а (домінантна) фракція Клауса стала Громадянською демократичною партією.

Клаус був налаштований швидко вести країну назустріч «капіталізму». Але тимчасом як на чеських територіях така мета мала реальну базу підтримки, у Словаччині ситуація була іншою. Приватизація, вільний ринок і скорочений державний сектор мало приваблювали більшість словаків, які набагато більше за чехів залежали від роботи на збиткових, застарілих фабриках, шахтах і заводах державної форми власності — «підприємствах», які більше не мали захищених ринків для своєї продукції і які навряд чи могли спокусити закордонний капітал або приватних інвесторів. В очах певних бізнесових і політичних кіл у Празі Словаччина була обтяжливим спадком.

Тим часом партія «Громадськість проти насильства» також розвалилася — з аналогічних причин. Її найуспішнішою публічною особою тепер був Владімір Мечіар — колишній боксер, який зіграв порівняно незначну роль у подіях 1989 року, але відтоді виявився набагато спритнішим за колег у маневруванні між рифами демократичної політики. Після червневих виборів він сформував уряд у Словацькій національній раді, але його відразлива манера спілкування спричинила розкол у коаліції, а на заміну Мечіара прийшов католицький політик Ян Чарногурський. Відповідно Мечіар вийшов з ГПН та сформував свою власну партію — Рух за демократичну Словаччину.

Від осені 1991 року й до літа 1992-го між представниками адміністрацій Чехії та Словаччини тривали довгі переговори з метою погодити основу для децентралізованої федеральної конституції, яку підтримувала чітка більшість і політиків, і виборців з обох сторін. Але тоді Мечіар, щоб забезпечити себе та партію виборчою базою, став на захист словацького націоналізму — теми, до якої раніше він не виявляв значного інтересу. Словакам, заявив він своїм виборцям, загрожувало все — від чеських планів щодо приватизації та угорського сепаратизму до перспективи поглинення «Європою». На карті стояло їхнє виживання як нації (не кажучи вже про існування).

Озброївшись такою риторикою та вульгарною, але харизматичною публічною манерою, Мечіар привів свою нову партію до беззаперечної перемоги на федеральних виборах у червні 1992 року, виборовши майже 40% голосів у Словаччині. Тим часом у чеських регіонах нова Громадянська демократична партія Вацлава Клауса в союзі з християнськими демократами також виявилася переможцем. Тепер, коли Клаус став прем’єр-міністром чеської частини, обидві автономні половини федеративної республіки опинилися в руках тих, хто — з різних, але взаємодоповнювальних причин — не шкодував би, якби країна розвалилася. Зараз лише президент федеративної республіки обстоював — за конституцією та відповідно до власних переконань — ідеал об’єднаної федеративної Чехословаччини.

Але Гавел уже не був такий популярний (а відповідно, такий впливовий), як менш ніж два роки тому. Свій найперший офіційний візит на посаді президента він здійснив не до Братислави, а до Німеччини: враховуючи давні ворожі стосунки між чехами й німцями та потребу заводити друзів у Західній Європі, то був зрозумілий крок, але з погляду чутливого ставлення Словаччини це стало тактичною помилкою. А підлеглі Гавела не завжди служили йому доброю службою: у березні 1991 року його речник Міхаель Жантовський заявив, що словацька політика все більше переходить до рук колишніх комуністів та «людей, які згадують про Словацьку державу як про золоту добу словацького народу»[520].

Твердження Жантовського не було цілковито помилковим, і за тих обставин воно, здається, значною мірою заохочувало до того, про що він говорив. Як і інші колишні чеські дисиденти, Гавел та його оточення не завжди були хорошої думки про словаків. Вони радше дивилися на них як на провінційних шовіністів, що в найкращому разі наївно переслідували міраж суверенітету, а у найгіршому — ностальгували за воєнною маріонетковою державою. За іронією, Клаус не поділяв таких ліберальних упереджень, та й словацьким минулим особливо не переймався. Як і Мечіар, він був реалістом. Тепер як найбільш впливові політики у своїх регіонах вони провели кілька тижнів буцімто за обговоренням положень державного договору для федеративної Чехословаччини.

Навряд чи вони б змогли колись дійти згоди: для фактично суверенної Словацької республіки Мечіар вимагав права випуску та позичання валюти; мораторію на приватизацію; відновлення субсидій комуністичного зразка та купу інших заходів — усі вони були табу для Клауса, який завзято тримався свого плану щодо примусового переходу до необмеженого ринку. Насправді їхні зустрічі в червні та липні 1992 року взагалі не були переговорами: Клаус стверджував, що його дивують та засмучують вимоги Мечіара, хоча вони навряд чи були таємницею з огляду на численні виступи Мечіара щодо цього. Насправді саме Клаус підштовхував словацького лідера до розколу, а не навпаки.

Зрештою, незважаючи на те, що більшість словацьких депутатів у Словацькій національній раді та Федеральних зборах практично не мали б нічого проти схвалення державного договору, який би надавав кожній частині країни повну автономію та рівний статус у межах федеративної держави, їх просто поставили перед фактом. Коли переговори зайшли в глухий кут, Клаус, по суті, заявив своїм словацьким візаві, що, оскільки вони, схоже, не можуть дійти згоди, можна просто облишити ці марні зусилля та розійтися в різні боки. Словаки, які опинилися перед очевидною перспективою здійснення своїх бажань, закивали на знак згоди — здебільшого всупереч своїм намірам.

Відповідно 17 липня 1992 року Словацька національна рада проголосувала за новий прапор, нову Конституцію та нову назву — Словацька Республіка. За тиждень Клаус та Мечіар, який усе ще відчував легке запаморочення від власного «успіху», погодилися розділити країну. Зміни мали набути чинності 1 січня 1993 року. Того дня Чехословаччина зникла, її дві республіки стали окремими державами, а їхніми прем’єр-міністрами — відповідно Клаус та Мечіар. Вацлав Гавел, намагання якого втримати країну єдиною здавалися дедалі більш жалюгідними (а в останні місяці на них узагалі ніхто не зважав), перестав бути президентом Чехословаччини та перевтілився в президента зменшеної Чеської Республіки[521].

Чи пішло розлучення на користь партнерам, деякий час залишалося незрозумілим: ані Чеська Республіка, ані Словаччина в перше посткомуністичне десятиліття не процвітали. І «шокова терапія» Клауса, і націонал-комунізм Мечіара зазнали поразки, однак у різний спосіб. І хоча словаки пізніше пошкодували про своє захоплення Владіміром Мечіаром, а зірка Клауса в Празі згасла, проте ностальгії за Чехословаччиною ніколи особливо не спостерігалося. Чехословацьке «розлучення» було керованим процесом, у якому чеська правиця досягнула того, чого, як вона стверджувала, не прагнула, а словацькі популісти дістали навіть більше, ніж хотіли; мало хто аж так тішився тим, що з цього вийшло, але ніхто й довго не сумував. Як і після розпаду Радянського Союзу, державній владі та політичному апарату, які утворилися в Чехословаччині, нічого не загрожувало: вони просто подвоїлися.

Розпад Чехословаччини став наслідком випадку та обставин, а також людського фактора. Якби при владі були інші люди — якби іншими були результати виборів 1990 та 1992 років, — іншою була б і історія. Крім того, невелику роль відіграв і приклад: через те, що сталося в Радянському Союзі, а також через події, які розгорталися на Балканах, розкол між двома «національними республіками» однієї маленької центральноєвропейської держави здавався не таким абсурдним чи недопустимим, ніж за інших обставин. Якби федеральний договір до 1992 року було погоджено (якби Чехословаччина протрималася ще декілька років), дуже малоймовірно, що хтось у Празі чи Братиславі побачив би якийсь сенс у продовженні суперечок: їхня увага була б прикута до перспективи вступу до Європейського Союзу, а думки — до кривавих розправ у недалекій Боснії.

Розділ 21 Розплата

Мирне розділення Чехословаччини — це повна протилежність катастрофи, яка в ті самі роки спіткала Югославію. Упродовж 1991‒1999 років сотні тисяч боснійців, хорватів, сербів та албанців було вбито, зґвалтовано, закатовано їхніми ж співгромадянами; мільйони втратили житло і були змушені виїхати з країни. Іноземні коментатори, намагаючись якось пояснити різню та громадянську війну небачених після 1945 року масштабів — у країні, яку західні радикали давно вважали певним зразком соціалізму, — зазвичай надавали різні пояснення, які суперечили одне одному.

Згідно з одним із поглядів, який став популярним у західній пресі і який озвучували у своїх публічних виступах європейські й американські політики, Балкани були безнадійним випадком, казаном незрозумілих сварок і давньої ворожнечі. Югославія була «приречена». За тодішнім крилатим висловом, вона складалася із шести республік, п’яти народів, чотирьох мов, трьох релігій і двох алфавітів, і все це тримала вкупі одна партія. Те, що сталося після 1989 року, пояснювалося доволі просто: кришку підняли, казан вибухнув.

За цим підходом «прадавні» конфлікти, які маркіз де Салабері в 1791 році назвав «неоковирними крайнощами» Європи, вирували приблизно так само, як і сотні років тому. Убивча ворожнеча, підживлена спогадами про несправедливість та помсту, захопила всю країну. Як сказав державний секретар США Лоуренс Іґлберґер у вересні 1992 року, «допоки босняки, серби та хорвати не вирішать припинити вбивати одне одного, зовнішній світ нічого не зможе з цим удіяти».

За протилежною версією, деякі історики та закордонні спостерігачі стверджували, що в балканській трагедії, навпаки, були здебільшого винні зовнішні сили. Через вторгнення з-за кордону й імперські амбіції територію колишньої Югославії впродовж попередніх двох століть окуповували, розділяли й експлуатували собі на користь інші країни — Туреччина, Британія, Франція, Росія, Австрія, Італія та Німеччина. Якщо народи регіону й ворогували, то причини слід було шукати в імперських маніпуляціях, а не в міжетнічному протистоянні. Саме безвідповідальне втручання зовнішніх сил загострило місцеві труднощі, тож логіка була така: якби, приміром, міністр закордонних справ Німеччини Ганс-Дітріх Ґеншер у 1991 році не наполягав на «передчасному» визнанні незалежності Словенії та Хорватії, боснійці, може б, і не намагалися вчинити за їхнім прикладом, не було б нападу на Белград і вдалося б уникнути десяти років кошмару.

Незалежно від того, хто що думає про ці два прочитання балканської історії, дивовижним чином впадає в очі те, що, попри їхню очевидну несумісність, вони мають одну важливу спільну рису. Обидва применшують або не зважають на роль самих югославів, відкидаючи їхню важливість як жертв чи то долі, чи то маніпуляцій та помилок інших. Безперечно, чимало історії, як і чимало поганих спогадів, поховано в горах колишньої Югославії. А сторонні особи справді суттєво доклалися до трагедії країни, хоча й здебільшого через безвідповідальну співучасть у місцевих злочинах. Але розпад Югославії, який нагадував дезінтеграцію інших колишніх комуністичних країн, був справою рук людей, а не долі. А найбільша відповідальність за югославську трагедію лежала не на Бонні чи іншій закордонній столиці, а на політиках у Белграді.

Коли в 1980 році у віці 87 років помер Йосип Броз Тіто, Югославія, яку він зібрав у 1945 році, по-справжньому існувала. Республіки, які належали до її складу, були окремими одиницями федеративної держави, керівництво якої складалося з представників усіх шести республік, а також двох автономних країв (Воєводина й Косово) у межах Сербії.

Різні регіони мали дуже різне минуле. Словенія та Хорватія на півночі були переважно католицькими і колись входили до складу Австро-Угорської імперії — як і, хоч і впродовж коротшого часу, Боснія. Південна частина країни (Сербія, Македонія, Чорногорія та Боснія) століттями перебувала під владою османської Туреччини, що пояснює значну кількість мусульман поруч із переважно православними сербами.

Але ці історичні відмінності — нехай справді реальні й поглиблені Другою світовою війною — у подальші десятиліття ослабли. Через економічні зміни мешканці сіл, які доти жили ізольовано, починали (подекуди нелегко) взаємодіяти в містах на кшталт Вуковара чи Мостара[522]; але ті самі зміни також пришвидшили розмивання давніх соціальних й етнічних меж.

Югославія, 1945-1991 рр.

Тож попри те, що комуністичний міф про братерську єдність вимагав заплющити очі й викинути з голови воєнні спогади та розділення (югославські підручники з історії за часів Тіто були передбачливо скупі на розповіді про криваві громадянські війни, які тривали у спільному минулому країни), таке офіційне замовчування мало реальні переваги. Післявоєнне покоління, яке вже підростало, заохочували вважати себе радше «югославами», а не «хорватами» чи «македонцями»; і багато його представників — особливо молодь, ті, хто мав кращу освіту, та дедалі численніше міське населення — до цього звикли[523]. Молодші інтелектуали в Любляні чи Загребі вже не так цікавилися героїчним чи страдницьким минулим своїх етнічних пращурів. Станом на 1981 рік у космополітичному Сараєві, боснійській столиці, 20% населення вважали себе «югославами».

Боснія завжди була серед найбільш етнічно строкатих регіонів Югославії і цим певною мірою вирізнялася. Але вся країна була переплетеним мереживом неоднорідних меншин. П’ятсот вісімдесят тисяч сербів, які в 1991 році мешкали в Хорватії, становили 12% населення республіки. Того самого року Боснія була на 44% мусульманською, на 21% — сербською і на 17% — хорватською. Навіть крихітна Чорногорія об’єднувала у межах своїх кордонів чорногорців, сербів, мусульман, албанців і хорватів, не кажучи вже про тих, хто вирішив назватися «югославами» під час перепису. Мешканці етнічно змішаних регіонів часто й гадки не мали про національність та віросповідання своїх друзів чи сусідів. Дедалі частіше траплялися «міжспільнотні» шлюби.

Насправді «етнічні» межі всередині Югославії ніколи не були дуже чітко окреслені. Влучною ілюстрацією можуть слугувати мовні розбіжності. Албанці й словенці говорять різними мовами. Македонці — македонською (тобто болгарською із незначними відмінностями). Але різниця між «сербським» і «хорватським» різновидом «сербохорватської», якою розмовляє абсолютна більшість населення, була і є дуже незначною. Серби послуговуються кирилицею, а хорвати (та боснійці) — латиницею; але, за винятком деяких літературних та наукових термінів, поодиноких орфографічних відмінностей і різної вимови літери «е»[524] («є» — у «єкавському» хорватському різновиді, «е» — у «екавському» сербському), ці дві «мови» тотожні. Ба більше, чорногорці пишуть кирилицею (як і серби), однак вимова в них «єкавська», як у хорватів та боснійців, а також сербів, що живуть у Боснії. Тільки корінне населення Сербії справді послуговується «екавським» варіантом — і коли лідери-націоналісти боснійських сербів після 1992 року спробували насадити офіційну «сербську» (тобто «екавську») вимову своїм співвітчизникам на території, яку вони урвали в Боснії, то наразилися на масовий опір.

Тож хорватська мова, яку в 1974 році визнали офіційною мовою Республіки Хорватія, задовольнивши вимоги «Декларації про мову», проголошеної групою загребських інтелектуалів у 1967 році, була насамперед маркером ідентичності — виявом хорватського протесту проти придушення будь-якого прояву національної ідентичності, яке відбувалося у федерації за Тіто. Те саме стосувалося маніакального захоплення деяких сербських письменників збереженням або відтворенням «чистої» сербської. Мабуть, можна справедливо констатувати, що, на відміну від традиційних діалектних відмінностей у межах єдиної національної мови, коли варіації місцевого вжитку дуже сильно відрізняються, але освічені еліти радше послуговуються спільною «правильною» формою, у колишній Югославії саме народні маси насправді говорили однією мовою зі взаємозамінними формами, тоді як націоналістична меншість намагалася вирізнятися, самозакохано підкреслюючи дрібні розбіжності.

Релігійні відмінності, про які часто згадують, заплутані не менше. Різниця між католиками-хорватами та православними сербами, наприклад, мала набагато важливіше значення в попередні століття, а також під час Другої світової війни, коли режим усташів у Загребі застосовував католицизм як зброю і проти сербів, і проти євреїв[525]. Уже в 1990-х роках серед населення міст Югославії, які стрімко зростали, було дедалі менше активних вірян, і тільки в сільській місцевості взаємозалежність між релігійністю та ступенем націоналізму все ще щось важила. Багато боснійців, які номінально були мусульманами, упевнено секуляризувалися — і в будь-якому разі мали обмаль спільного з албанцями-мусульманами (серед албанців далеко не всі були мусульманами, хоча їхні вороги найчастіше не зважали на цей факт). Тож тимчасом як старий османський звичай визначати національність за віросповіданням, поза всяким сумнівом, не минув безслідно, здебільшого виявляючись у перебільшенні ролі православного християнства серед південних слов’ян, на практиці його застосовували дедалі рідше.

Попри те, що старше покоління югославів залишалося в полоні багатьох давніх упереджень (майбутній хорватський президент Франьо Туджман мав сумнозвісні релігійні упередження й однаково зневажав мусульман, сербів та євреїв), мабуть, єдиною групою, яка в нещодавні роки зазнавала дискримінації звідусіль, була албанська меншина на півдні: багато словенців, хорватів, сербів, македонців та чорногорців засуджували їх як злочинців і лежнів. У Сербії таке ставлення було найпоширенішим[526].

На це були різні причини. Кількісно албанці зростали найшвидше з усіх інших національностей країни. У 1931 році албанці становили лише 3,6% населення Югославії, станом на 1948 рік їхня кількість уже сягнула 7,9% (завдяки післявоєнній імміграції власне із сусідньої Албанії). До 1991 року, завдяки значно вищому рівню народжуваності (в одинадцять разів вищому, ніж серед сербів чи хорватів), у Югославії вже налічувалося близько 1 728 000 албанців, що становили 16,6% від усього населення Сербії. Більшість албанських громадян Югославії жили в Сербії, в автономному краї Косово, де на них припадало 82% місцевого населення і де їм, безумовно, кількісно поступалися 194 тисячі сербів, хоча саме останні мали кращу роботу, житло й інші соціальні привілеї.

Для сербських націоналістів Косово мало історичне значення як останній бастіон середньовічної Сербії проти турецької навали та місце історичної воєнної поразки в 1389 році. Тому деякі сербські інтелектуали вважали місцеву албанську більшість демографічною проблемою та історичним викликом — особливо зважаючи на те, що вона нагадувала про витіснення сербів мусульманами як найбільшою меншиною в сусідній Боснійській республіці. Здавалося, що серби програвали — та ще й меншинам, які раніше дивилися їм у рота і скористалися тим, що Тіто наполегливо вимагав федеративної рівності[527]. Отож із причин, які дуже опосередковано були пов’язані з «прадавніми» балканськими ворожнечами, Косово було потенційною бомбою: як проникливо зауважив Андре Мальро мешканцеві Югославії, який приїхав до Франції ще в 1960-х, «Le Kosovo c’est votre Algérie dans l’Orléanais»[528].

Відразу сербів до албанців живило близьке співіснування й відчуття загрози, натомість у найпівнічнішій частині Югославії дедалі більша антипатія до ледарів з півдня не була пов’язана з їхнім етнічним походженням та розвилася не на національному, а на економічному ґрунті. У Югославії, як і в Італії, бідні мешканці південних регіонів викликали дедалі більше обурення заможнішої півночі: там здавалося, що ті живуть за рахунок переказів та субсидій їхніх більш успішних співгромадян. Різниця між багатими й бідними в Югославії ставала справді великою та провокаційно накладалася на географію.

Тож тимчасом як жителі Словенії, Македонії та Косова становили приблизно однакову частку населення країни (8%), у 1990 році на крихітну Словенію припадало 29% усього експорту Югославії, водночас на Македонію — лише 4%, а на Косово — 1%. Найкращим свідченням тут є офіційна югославська статистика: у Словенії ВВП на душу населення був удвічі більшим, ніж у Сербії, втричі більшим, ніж у Боснії, та у вісім разів більшим, ніж у Косові. В альпійській Словенії в 1988 році було менше 1% неписемних; у Македонії та Сербії — 11%. У Косові таких налічувалося 18%. Під кінець 1980-х років рівень смертності немовлят у Словенії дорівнював 11 на 1000 живих новонароджених. У сусідній Хорватії — 12 на 1000; у Боснії — 16 на 1000. Тоді як у Сербії цей показник становив 22 на 1000, у Македонії — 45 на 1000, а в Косові — 52 на 1000.

Ці цифри засвідчують, що Словенія та (меншою мірою) Хорватія вже обіймали місце поруч із менш заможними країнами Європейської спільноти, тоді як Косово, Македонія та сільська Сербія більше нагадували частини Азії та Латинської Америки. Якщо словенці й хорвати почувалися в їхньому спільному югославському домі дедалі неспокійніше, то не через відродження глибоко вкорінених релігійних чи мовних відмінностей або піднесення етнічної самобутності. Це було тому, що вони починали усвідомлювати, що житимуть набагато краще, якщо самі вирішуватимуть свої справи, не озираючись на потреби й інтереси югославів-невдах із півдня.

Особистий авторитет Тіто й затяте придушення ним серйозної критики не дозволяли таким незгодним голосам сягнути народних вух. Але після його смерті ситуація швидко погіршилася. Упродовж 1960-х та на початку 1970-х, коли західноєвропейський бум притягував югославську робочу силу та повертав значні перекази у твердій валюті, перенаселення й безробіття на півдні становили не таку велику проблему. Однак, починаючи з кінця 1970-х, економіка Югославії почала сипатися. Як і інші комуністичні держави, Югославія залізла в борги перед Заходом: але поки у Варшаві чи Будапешті у відповідь на це лише позичали ще більше іноземної готівки, у Белграді натомість вирішили друкувати більше своєї. Упродовж 1980-х років країна невпинно рухалася до гіперінфляції. У 1989 році інфляція сягнула 1240% на рік і не зупинялася.

Економічних помилок припускалися в столиці Белграді, але найдужче їх відчували в Загребі та Любляні — там на них найбільше й нарікали. Багато хорватів та словенців, і комуністів, і не-комуністів, вважали, що стануть багатшими, якщо зможуть самі керувати своєю економікою, без корупції та патерналізму керівних кіл у федеральній столиці. Ці настрої поглиблювало й дедалі більше занепокоєння, що маленька група апаратників навколо Слободана Мілошевича, доти непублічного президента Ліги комуністів у його рідній Сербії, збурюючи та маніпулюючи національними почуттями сербів, спробує захопити владу в політичному вакуумі, який настав після смерті Тіто.

Поведінка Мілошевича, по суті, не була такою вже незвичайною для тогочасних комуністичних лідерів. У НДР комуністи, як ми пам’ятаємо, намагалися завоювати прихильність, покликаючись на звитяги Пруссії XVIII століття; а в сусідніх Болгарії та Румунії вже декілька років проявлявся «національний комунізм». Коли Мілошевич показово привітав патріотичний Меморандум, який у 1986 році видала Сербська академія наук та мистецтв, або наступного року з’їздив у Косово, щоб висловити свою підтримку сербам, які скаржилися на албанський «націоналізм», його розрахунки не надто відрізнялися від логіки тогочасних східноєвропейських комуністичних лідерів. У добу Горбачова, коли ідеологічна легітимність комунізму та його керівної партії швидко випаровувалася, патріотизм ставав альтернативним приводом для втримання влади.

Але тимчасом як в інших країнах Східної Європи маніпулювання націоналізмом та збуренням національних спогадів, яким воно супроводжувалося, ризикувало викликати занепокоєння серед іноземців, у Югославії довелося сплатити внутрішню ціну. У 1988 році Мілошевич, щоб ще більше зміцнити свої позиції в Республіці Сербія, почав відкрито заохочувати націоналістичні збіговиська, на яких уперше за сорок років можна було публічно побачити емблематику воєнного руху четників — нагадування про минуле, яке придушував Тіто, та крок, який мав по-справжньому занепокоїти, зокрема, хорватів.

Для Мілошевича націоналізм був способом утримувати Сербію під контролем: у травні 1989 року він знову пересвідчився у своїй владі, коли його обрали президентом Республіки Сербія. Але для того щоб зберегти та зміцнити вплив Сербії на всю Югославію, він мав змінити всю федеральну систему. Ретельно прорахований баланс влади між різними республіками всередині Югославії спочатку підтримувався за рахунок харизматичного лідерства Тіто, а потім — завдяки почерговому президентству. У березні 1989 року Мілошевич розпочав ліквідацію цього порядку.

Продавивши поправку до Конституції Сербії, він «поглинув» доти автономні краї Косово та Воєводину, увівши їх до складу самої Сербії та водночас дозволивши їм залишити їхні два місця в президентському чергуванні. Відтоді Сербія могла розраховувати на чотири з восьми федеральних голосів під час будь-якого обговорення (Сербії, Косова, Воєводини та поступливої просербської республіки Чорногорія). Оскільки метою Мілошевича було створити більш унітарну державу (під проводом Сербії) — тобто те, чому інші чотири республіки природним чином опиралися б, — федеральна система уряду, по суті, опинилася в глухому куті. Особливо з погляду Словенії та Хорватії перебіг подій вказував на лише одне можливе рішення: оскільки вони більше не могли сподіватися на те, щоб захистити свої інтереси або здобути переваги через несправну федеральну систему, їхньою єдиною можливістю було відійти від Белграда — навіть шляхом оголошення повної незалежності.

Чому наприкінці 1989 року ситуація стала такою складною? В інших країнах вихід з комунізму закінчувався «демократією»: партійні функціонери й бюрократи від Росії до Чеської Республіки впродовж кількох місяців перетворювалися з номенклатурних підлабузників на слухняних адептів плюралістичної партійної політики. Від підлаштування власних проголошених ідеалів до традиційного партійного поділу ліберальної політичної культури залежало виживання. Хоча в багатьох окремих випадках трансформації здавалися неймовірними, вони таки відбувалися. А відбувалися вони тому, що іншого виходу не було. У багатьох посткомуністичних країнах «класовий» аргумент був дискредитований, а внутрішніх етнічних поділів, на яких можна зіграти, було надто мало: отже, у політичній площині запанувала здебільшого нова низка суспільних категорій — «приватизація», «громадянське суспільство» або «демократизація» (або «Європа», яка об’єднувала всі три).

Але Югославія — інша річ. Просто тому, що її різноманітне населення було таке перемішане (і не зазнавало геноцидів та переміщень, які в попередні десятиліття змінили демографічний склад таких країн, як Польща чи Угорщина), демагогія Мілошевича чи Франьо Туджмана, його хорватської копії, потрапляла в цій країні на родючий ґрунт. Вони будували свій вихід з комунізму навколо нової політичної бази і, відповідно, могли зіграти етнічною картою, якою ніхто в Європі вже більше не міг скористатися — і замінити нею занепокоєння про демократію.

У Балтійських державах, Україні чи Словаччині посткомуністичні політики могли вдаватися до державної незалежності як до способу покінчити з комуністичним минулим — одночасно будуючи і нову державу, і нову демократію — і зайвий раз не перейматися через наявність національних меншин. Але в Югославії розпад федерації на республіки, з яких вона складалася, у кожному випадку, крім Словенії, означав би, що значна меншина або низка меншин застрягла б в іншій країні. За таких обставин щойно одна республіка проголосила б себе незалежною, інші змушені були б вчинити так само. Іншими словами, тепер Югославія опинилася перед тими самими нерозв’язними питаннями, яким Вудро Вілсон й інші тогочасні діячи так і не змогли дати раду у Версалі сімдесят років тому.

Каталізатором, як багато хто передбачав, було Косово. Упродовж 1980-х років час від часу відбувалися албанські демонстрації та акції протесту проти того, як з ними поводився Белград, зокрема в місцевій столиці Приштині. Їхні організації ліквідовували, лідерів звільняли, буденне життя обмежувалося суворим регламентом, а з березня 1989 року — комендантською годиною. Через поправки до сербської Конституції албанці, уже й так пригноблена і пригнічена суспільна ланка, були позбавлені будь-якої автономії чи політичного представлення: цю ситуацію ще більше відзначив і підкреслив Мілошевич, коли в червні 1989 року приїхав до провінції, щоб відсвяткувати 600-ту річницю «Битви на Косовому полі».

Виступаючи перед натовпом, який складався з близько мільйона осіб, Мілошевич запевнив місцевих сербів, що вони знову «віднайшли свою державу, національну й духовну цілісність… Досі, через своїх лідерів, політиків та їхній менталітет залежності [серби] почувалися винними перед собою та перед іншими. Це тривало десятиліттями, роками, й ось тепер ми, перебуваючи на Косовому полі, можемо сказати, що цьому покладено край». За декілька місяців, після кривавих сутичок між поліцією та демонстрантами й багатьох мертвих і поранених, Белград розпустив місцеву Асамблею Косова та встановив над краєм свою пряму владу.

Події на далекому півдні країни прямо вплинули на рішення, ухвалювані в північних республіках. Любляна й Загреб у найкращому разі трохи співчували долі албанців, але набагато більше були занепокоєні зростанням сербського авторитаризму. На виборах у Словенії у квітні 1990 року більшість виборців, незважаючи на те, що вони досі віддавали перевагу тому, щоб залишитися у складі Югославії, проголосували за опозиційних кандидатів-некомуністів, які відкрито піддавали критиці тодішні федеральні домовленості. Наступного місяця в сусідній Хорватії нова націоналістична партія отримала абсолютну більшість, а її лідер, Франьо Туджман, заступив на пост президента республіки.

Показово, що останньою краплею стали події грудня 1990 року, коли за вказівкою Мілошевича сербський уряд у Белграді незаконно привласнив 50% усіх прав запозичення югославської федерації, щоб виплатити заборгованості із зарплати та премій федеральним службовцям і працівникам державних підприємств. Особливо лютували словенці — їхні 8% населення федерації формували чверть федерального бюджету. Наступного місяця словенський парламент заявив, що виходить із федеральної фінансової системи та проголошує незалежність республіки, хоч і не вдаючись до жодних кроків щодо виходу. Не минуло й місяця, як хорватський парламент учинив так само (македонський парламент у Скоп’є слухняно наслідував їхній приклад).

Спочатку наслідки цих змін були незрозумілі. Численна сербська меншина на південному сході Хорватії, зокрема в Кра́їні, давній прикордонній зоні із сербськими поселеннями, уже почала сутички з хорватською поліцією, закликаючи Белград прийти на допомогу проти гнобителів-«усташів». Але віддаленість Словенії від Белграда та наявність у республіці менш ніж 50 тисяч сербів давали підстави сподіватися, що вихід може відбутися мирно. Думки за кордоном розділилися: Вашингтон призупинив усю економічну допомогу Югославії через сербську політику стосовно Косова, але публічно виступав проти будь-яких дій щодо виходу з федерації.

Готуючись до візиту президента Буша до Києва, який мав відбутися через декілька тижнів, державний секретар Джеймс Бейкер у червні 1991 року приїхав до Белграда й запевнив його лідерів, що США підтримують «демократичну та цілісну Югославію». Але на той час «демократія» і «цілісність» уже були в Югославії несумісними поняттями. Через п’ять днів після виступу Бейкера і Словенія, і Хорватія встановили контроль над своїми кордонами та в односторонньому порядку розпочали вихід із федерації, маючи за спиною абсолютну підтримку своїх громадян і мовчазне схвалення низки провідних європейських політиків. У відповідь на це федеральна армія перемістилася до нового словенського кордону. Югославська війна от-от мала розпочатися.

Чи, радше, югославські війни, бо їх було п’ять. Напад Югославії на Словенію в 1991 році тривав лише кілька тижнів, після чого армія відійшла та дозволила сепаратистській державі вийти мирно. Після цього розпочалася набагато кривавіша війна між Хорватією та її бунтівною сербською меншиною (яку підтримувала армія «Югославії», а по суті — Сербії та Чорногорії), що тривала до хиткого режиму припинення вогню за посередництва ООН на початку наступного року. Після того як боснійські хорвати й мусульмани в березні 1992 року проголосували за незалежність, боснійські серби оголосили новій державі війну та почали відвойовувати собі «Республіку Сербську», знову ж таки за підтримки югославської армії та беручи в облогу низку боснійських міст, зокрема столицю Сараєво.

Тим часом у січні 1993 року окрема громадянська війна розпочалася між боснійськими хорватами та мусульманами, оскільки деякі хорвати намагалися відвоювати уявну державу в регіоні Герцеговина, де вони етнічно переважали. І насамкінець, коли ці та інші конфлікти вдалося припинити (хоч і лише після того, як сербсько-хорватська війна в 1995 році спалахнула знову, коли Загребу вдалося відвоювати назад Країну, яку за три роки до того захопили сербські сили), почалася війна за Косово: Мілошевич, який, по суті, всюди програв, повернувся до Косова, і тільки безпрецедентний напад сил НАТО на саму Сербію навесні 1999 року зупинив його від знищення чи виселення його албанського населення.

У кожному з цих конфліктів була внутрішня динаміка й стороннє втручання. Словенську та хорватську незалежність рухали вперед, як ми пам’ятаємо, обґрунтовані внутрішні міркування. Але саме поспішне визнання двох нових держав з боку Німеччини, а згодом і Європейської спільноти, підтвердило їхнє існування і для друзів, і для ворогів. Оскільки незалежна Хорватія тепер була реальністю, істерична пропаганда на радіо і телеканалах Белграда почала під’юджувати страхи сербського населення нової держави, збурюючи спогади про воєнні розправи і закликаючи сербів брати до рук зброю проти сусідів-«усташів».

У Боснії, де проживало значно більше сербів, перспектива незалежної Боснії з хорватсько-мусульманською більшістю викликала аналогічні занепокоєння. Залишається незрозумілим, чи можна було уникнути боснійської незалежності: з усіх довоєнних республік вона була найбільш інтегрованою і від будь-якої спроби силою відокремити спільноти, з яких її територія складалася, як клаптикова ковдра, програла б найбільше; а до приходу Мілошевича до влади жодна з її етнічних чи релігійних меншин не виявляла якогось сталого бажання щодо інституційного відокремлення. Але щойно її північні сусіди вийшли з федерації, питання залишилося відкритим.

Після 1991 року боснійські хорвати й мусульмани не мали іншого вибору, окрім як обрати суверенну незалежність, а не статус підлеглих у тому, що залишалося від Югославії Мілошевича, тож під час референдуму наприкінці лютого 1992 року вони так і проголосували. Утім боснійські серби, яких уже кілька місяців обробляв Белград не тільки в питанні різанин усташів, але й стосовно майбутнього мусульманського джихаду, з не менш зрозумілих причин були схильні до союзу із Сербією або принаймні свого власного автономного регіону, на противагу статусу меншини в мусульмансько-хорватській державі, якою керували б із Сараєва. Щойно Боснія (чи радше її мусульманські та хорватські очільники, адже серби бойкотували і референдум, і парламентське голосування) проголосила незалежність у березні 1992 року, її доля була вирішена. Наступного місяця лідері боснійських сербів заявили про створення Республіки Сербської, а югославська армія увійшла, щоб допомогти їм захистити цю територію та «очистити» її.

За сербсько-хорватську та сербсько-боснійську війни ворогуючі народи заплатили страшну ціну. Хоча спочатку відкриті бойові дії тривали між більш-менш регулярними арміями, зокрема у стратегічних містах на кшталт Сараєва та Вуковара й навколо них, у більшості боїв брали участь нерегулярні війська, як-от з боку сербів. Вони були ніким іншим, як бандами головорізів і злочинців, озброєних Белградом й очолених або професійними бандитами на кшталт «Аркана» (Желька Ражнатовича), який зі своєю «Сербською волонтерською гвардією» («Тиграми») винищив сотні людей у східних районах Хорватії та Боснії, або ж колишніми югославськими армійськими офіцерами на кшталт генерал-лейтенанта Ратка Младича (якого американський дипломат Річард Голбрук назвав «харизматичним убивцею»), що з 1992 року очолив сили боснійських сербів і допоміг здійснити перші напади на хорватських селян, які мешкали в переважно сербських поселеннях Країни.

Головною стратегічною метою було не так перемогти опозиційні сили, як вигнати несербських громадян з їхніх домівок, землі та підприємств на територіях, якими хотіли заволодіти серби[529]. На такі «етнічні чистки» (це був новий термін, який позначав дуже давнє поняття) грішили всі сторони, але сербські сили були далеко попереду інших за масштабами цього злочину. Окрім убитих (під кінець боснійської війни таких налічувалося 300 тисяч), мільйони були змушені тікати за кордон. Кількість заявок на надання притулку в Європейській спільноті між 1988 та 1992 роками більш ніж потроїлася: у 1991 році лише в Німеччині прихистку шукали 256 тисяч біженців. У перший рік воєн між Хорватією та Боснією три мільйони осіб з Югославії (одна восьма довоєнного населення) шукали захисту за кордоном.

Отож міжнародна спільнота була доволі добре поінформована щодо югославської трагедії, що в будь-якому разі розгорталася в режимі реального часу з екранів телевізорів по всьому світу, демонструючи жахливі картини, як-от мусульман, які голодували в сербських в’язницях, та інші ще гірші речі. Європейці першими спробували втрутитися, відрядивши до Югославії в червні 1991 року міністерську групу Європейської спільноти. Саме з цієї нагоди бідолашний Жак Пу, міністр закордонних справ Люксембургу, промовив свою безсмертну фразу про те, що настав «час Європи». Однак, незважаючи на створення комісій високого рівня, які мали розібратися з тим, що діється, бути посередниками й надавати пропозиції для вирішення конфлікту, Європейська спільнота та її різноманітні інстанції виявилися доволі безпорадними — не в останню чергу тому, що її члени розділилися на тих, що, як Німеччина й Австрія, підтримували республіки, які хотіли відокремитися, і тих, що на чолі з Францією прагнули втримати наявні кордони та держави і, зокрема, з цієї причини були дещо небайдужими до Сербії.

Оскільки США (а відповідно, й НАТО) рішуче відмовлялися в це вплутуватися, залишалася тільки ООН. Але виявилося, що, окрім як накласти на Белград санкції, ООН мало що могла вдіяти. Історично контингенти під мандатом ООН відряджали в конфліктні регіони та країни, щоб забезпечити й підтримати мир, але в Югославії ще не було миру, який можна було б оберігати, так само як не було ані волі, ані засобів його встановити. Як і у випадку Громадянської війни в Іспанії, нібито нейтральна позиція міжнародної спільноти, по суті, надавала перевагу агресору в громадянському конфлікті: ембарго на купівлю зброї з-за кордону, накладене на колишню Югославію, нічим не допомогло, щоб стримати сербів, які могли розраховувати на значну оборонну промисловість колишньої югославської федерації, але значно обмежувало в боротьбі боснійських мусульман та великою мірою спричинилося до їхніх значних військових втрат між 1992 та 1995 роками.

Єдиним практичним досягненням міжнародної спільноти до 1995 року було розміщення 14-тисячного контингенту миротворців ООН у Хорватії, щоб розділити хорватів і сербів після того, як бойові дії припинилися, а згодом — дислокування в деяких боснійських містах, позначених як «безпечні зони», декількох сотень оонівських миротворців у блакитних касках, що мали захистити біженців (переважно мусульман), які збиралися в тих районах і кількість яких дедалі більше зростала. Пізніше, за розпорядженням ООН, у деяких частинах Боснії встановили «безпольотні зони»: їхньою метою було обмежити Югославію в можливості ставити під загрозу мирне населення (та порушувати запроваджені ООН санкції).

Очевидно, що в довготерміновій перспективі важливішою подією було заснування в Гаазі у травні 1993 року Міжнародного кримінального суду. Саме існування такого суду підтверджувало те, що вже й так було очевидним: що воєнні злочини, і не тільки, скоювали лише на кількасот кілометрів південніше Відня. Та оскільки більшість підозрюваних, зокрема Младич і його спільник боснійський серб Радован Караджич (президент Республіки Сербської), активно продовжували безкарно скоювати злочини, суд поки що залишався примарною та недоречною декорацією.

Ситуація почала змінюватися лише в 1995 році. До того моменту всі розмови про зовнішнє втручання заходили в глухий кут через аргумент (який жваво обстоювали французькі та британські офіцери всередині сил ООН і поза ними), що боснійські серби сильні, рішучі й добре озброєні. Їх не варто провокувати: вважалося, що будь-яка серйозна спроба нав’язати мирне врегулювання в Боснії проти їхньої волі чи інтересів була б не лише несправедливою, а й могла б нашкодити… Таку логіку з Белграда хитро заохочував Мілошевич, який, утім, дещо непереконливо стверджував, що мало впливає на рішення своїх співгромадян у Боснії.

Отримавши таким чином практично повний карт-бланш[530], боснійські серби усе ж таки перестаралися. Хоча всередині міжнародної спільноти (зокрема в «контактній групі» іноземних дипломатів, які невтомно шукали врегулювання) існував широкий консенсус, що «Мусульмансько-хорватська» федерація (заснована в березні 1994 року під час урочистого заходу у Вашингтоні, який поклав край війні між хорватами й мусульманами) мала отримати 51% нової федеративної Боснії, тоді як серби — 49%, сербські лідери, які базувалися в місті Пале, не звернули на це уваги й продовжили наступ. У лютому 1994 року їхні сили вгатили мінометною міною з навколишніх гір у сараєвський ринок, убивши 68 осіб та поранивши сотні інших. Після цього НАТО — за підтримки ООН — пригрозила авіаударами у разі подальших атак, після чого тимчасово настало затишшя.

Але в травні 1995 року, на знак відплати за воєнний поступ босняків й успішне відвоювання Країни хорватами (яке спростувало міф сербської бойової непереможності), серби продовжили бомбити Сараєво. Коли у відповідь натівські літаки бомбардували сербські укріплення, серби захопили 350 миротворців ООН у заручники. До смерті перелякавшись за долю своїх солдатів, західні уряди закликали ООН та НАТО зупинитись. Міжнародна присутність не лише не стримала сербів, але й створила для них додаткове прикриття.

Осмілівши від такого вияву західної малодушності, 11 липня сили боснійських сербів під проводом Младича зухвало увійшли в одну з так званих «безпечних зон» ООН, східного боснійського міста Сребрениця, яке вже тоді було переповнене нажаханими мусульманськими біженцями. Сребрениця перебувала під офіційним «захистом» не лише мандата ООН, а й нідерландського миротворчого контингенту чисельністю 400 осіб. Однак коли увійшли люди Младича, нідерландський батальйон склав зброю та не чинив жодного опору, поки сербські війська прочісували групи мусульман, систематично відокремлюючи чоловіків і хлопців від решти. Наступного дня, після того як Младич[531] дав «слово честі офіцера», що цих людей не чіпатимуть, його солдати вивели мусульман чоловічої статі, наймолодшим з яких було тринадцять років, на поля навколо Сребрениці. Упродовж наступних чотирьох днів майже всіх їх — 7400 осіб — стратили. Нідерландські солдати, цілі та неушкоджені, повернулися додому.

Сребрениця була найбільшим масовим вбивством у Європі з часів Другої світової війни: це був воєнний злочин масштабу Орадура, Лідице[532] чи Катині, скоєний просто перед очима міжнародних спостерігачів. Упродовж кількох днів новини про те, що, виявляється, сталося в Сребрениці, облетіли увесь світ. Утім єдиною негайною відповіддю НАТО було офіційне попередження сербам, що авіаудари продовжаться, якщо будуть скоєні напади на інші «безпечні зони». Лише 28 серпня, аж через сім тижнів, міжнародна спільнота нарешті дала відповідь — і тільки тому, що боснійські серби, цілком обґрунтовано вважаючи, що їм дали зелене світло вчиняти різанини, коли вони забажають, припустилися помилки, вдруге обстрілявши сараєвський ринок: ще 38 мирних жителів, серед яких було багато дітей, загинуло.

Тепер нарешті НАТО почало діяти. Здолавши тривалий спротив з боку керівництва ООН, деяких європейських лідерів і навіть частини власної армії, президент Клінтон дозволив проведення серйозних і цілеспрямованих бомбардувань, які мали на меті зменшити, а згодом позбавити сербів спроможності коїти подальші лиха. Ці дії були запізнілими, але вони спрацювали. Горезвісна сербська воєнна машина розвалилася. Опинившись перед тривалою, не обмеженою в часі атакою на їхні позиції та залишившись без підтримки Мілошевича (який тепер дуже старанно підкреслював свою непричетність до бойовиків у Пале), боснійські серби капітулювали.

Виявилося, що без залучення сербів і за дуже активного втручання США встановити мир — або принаймні припинити війну — на Балканах було напрочуд просто. 5 жовтня президент Клінтон оголосив режим тиші та повідомив, що сторони погодилися приїхати на мирні переговори до США. Переговори розпочалися 1 листопада на базі Військово-повітряних сил США у Дейтоні, штат Огайо. А через три тижні завершилися угодою, яку було підписано в Парижі 14 грудня 1995 року[533]. Туджман представляв Хорватію, Алія Ізетбегович говорив від імені боснійських мусульман, а Слободан Мілошевич поставив підпис від імені і Югославії, і боснійських сербів. На думку американців, метою Дейтонської угоди було врегулювати югославські війни так, щоб Боснія залишилася цілісною. Розділення означало б перемогу для сербів (які потім спробували б приєднати свою частину до Сербії та створити Велику Сербію своїх націоналістичних мрій) і стало б початком міжнародного схвалення етнічних чисток як засобу державотворення. Натомість було встановлено складну трипартійну систему урядування, у якій боснійські серби, мусульмани й хорвати частково одержали адміністративну й територіальну автономію, але в межах єдиної Боснійської держави, зовнішні кордони якої мали залишатися незмінними.

Тож формально Боснія пережила громадянську війну. Але наслідки терору та вигнання не можна було перекреслити. Більшість із тих, кого виселили з їхніх домівок (насамперед мусульмани), так і не повернулися, незважаючи на допомогу та стимули з боку місцевої влади й міжнародних інстанцій. Насправді «чистки» тривали: цього разу їм підлягали серби. Загреб цілеспрямовано виселяв їх з нещодавно відвойованої Країни, а власне озброєне ополчення примушувало їх залишати свої домівки в Сараєві й інших містах та переселятися туди, де переважали серби. Але загалом мир зберігався, а Боснія трималася купи — завдяки натівським збройним силам чисельністю 60 тисяч осіб, що виступали як Сили втілення (пізніше — як Сили стабілізації), та цивільному Високому представнику, уповноваженому керувати країною доти, доки вона не перебере на себе відповідальність за власні справи[534].

І Високий представник, і міжнародні війська досі в Боснії і на час написання цієї книжки (через десять років після Дейтона) продовжують наглядати за її справами, що свідчить про жалюгідний стан країни після війни й надалі вороже ставлення та брак співпраці між трьома спільнотами[535]. Боснія прийняла безліч міжнародних організацій: урядових, міжурядових і неурядових. Після 1995 року боснійська економіка майже повністю залежала від присутності та витрат цих організацій. За підрахунками Світового банку в січні 1996 року, Боснія потребувала для відновлення 5,1 мільярда доларів упродовж трьох років. Цей прогноз виявився шалено оптимістичним.

Щойно війна в Боснії завершилася, а задля зміцнення миру в країні почали працювати різноманітні міжнародні організації, інтерес із боку світової спільноти пішов на спад. Європейський Союз, як завжди, був заклопотаний власними інституційними проблемами; увага Клінтона, зі свого боку, була прикута до інших речей: спершу — до національної передвиборчої кампанії, а потім — до розширення НАТО й нестабільності в єльцинській Росії. Та навіть попри те, що Словенія, Хорватія та Боснія тепер нібито були незалежними державами, югославська проблема не завершилася. Слободан Мілошевич досі керував тим, що залишилося від його країни, а першочергове питання, завдяки якому він прийшов до влади, от-от мало вибухнути.

Сербські албанці продовжували страждати від дискримінації та репресій — тепер, коли міжнародна спільнота спрямувала свою увагу на кризу, що відбувалася північніше, вони були найбільш загроженими. Після Дейтона позиції Мілошевича у світі виразно покращилися: хоч йому і не вдалося позбутися всіх санкцій (саме задля цього він так активно співпрацював з американцями в їхніх намаганнях встановити мир у Боснії), Югославія більш-менш вийшла з ізоляції, у якій перебувала раніше. Отож після низки особистих поразок і критики сербських політиків-націоналістів у Белграді, які закидали йому компроміси з «ворогами» Сербії, Мілошевич повернувся до питання Косова.

Уже навесні 1997 року Елізабет Рен, спеціальна доповідачка ООН з питань прав людини, попереджала про катастрофу, яка насувалася на косовський регіон, тоді як Белград пригноблював тамтешню албанську меншину, відкидаючи всі вимоги щодо місцевої автономії та позбавляючи місцеве населення бодай мінімального інституційного представництва. Молодше покоління албанців — озброєне і заохочене самою Албанією — в обхід безпомічного та знеславленого поміркованого керівництва Ібрагіма Ругови відкинуло ненасильницький опір і дедалі частіше поповнювало лави Армії визволення Косова (АВК).

АВК зародилася в Македонії в 1992 році. Її метою була збройна боротьба за незалежність Косова (та можливий союз із Албанією). Ця тактика, що полягала здебільшого в партизанських нападах на віддалені поліцейські відділки, дозволила Мілошевичу засудити весь албанський опір як «терористичний» і санкціонувати надзвичайно жорстоку операцію. У березні 1998 року, після того як сербські сили — озброєні мінометами й у супроводі бойових гелікоптерів — убили та поранили десятки людей під час різанин у Дрениці та інших албанських селищах, міжнародна спільнота нарешті почула благання Ругови й почала стежити за ситуацією пильніше. Та коли і США, і ЄС заявили про те, що вони «приголомшені жорстокістю поліції в Косові», Мілошевич із викликом відповів, що «тероризм, спрямований на те, щоб винести проблему на міжнародний рівень, найбільше нашкодить тим, хто вдається до таких засобів».

Тепер уся косовсько-албанська верхівка, більшість якої виїхала або переховувалася, вирішила, що їхню спільноту може врятувати тільки повне відокремлення від Сербії. Тим часом США й наявна «контактна група» країн і далі намагалися бути посередниками між Мілошевичем й албанцями — почасти для того, щоб домовитися про «справедливе» врегулювання й відвернути ширшу війну на Південних Балканах. Такі побоювання були обґрунтовані: якщо Югославію не можна було змусити нормально ставитися до її албанських громадян — чому вони й вирішили відокремитися, — це могло б мати серйозні наслідки для сусідньої Македонії з її власною великою й незадоволеною албанською меншиною.

Македонія, яка в той час щойно отримала незалежність і яку, за наполяганням Греції, знають як Колишню Югославську Республіку Македонія[536], була історично чутливою територією. Щодо її кордонів з Болгарією, Грецією та Албанією точилися суперечки і до, і після обох світових воєн. Усі її сусіди, які відрізали маленькій державі вихід до моря і від яких вона повністю залежала стосовно торгівлі та доступу до зовнішнього світу, ставилися до неї з підозрою. А щодо її виживання після розпаду Югославії не було жодних гарантій. Та якби Македонія занепала, у конфлікт могли бути втягнуті Албанія, Болгарія, Греція і навіть Туреччина.

Отож жорстокість Мілошевича і масове винищення албанців у Косові неодмінно мусило викликати несхвалення, а зрештою і вторгнення західних сил. Цікаво, що він, схоже, так цього до кінця і не зрозумів, незважаючи на низку попереджень упродовж літа 1998 року від державного секретаря США Мадлен Олбрайт (яка сказала, що вважатиме Мілошевича «особисто відповідальним»), президента Франції Жака Ширака та генерального секретаря НАТО Хав’єра Солани. Як і Саддам Хусейн за декілька років до того, Мілошевич був ізольований та глухий до західної думки, а також надміру впевнений у своїй здатності маніпулювати західними політиками й маневрувати між ними.

У цьому був винен не лише Мілошевич. Улещений частими візитами деяких американських дипломатів, марнославно самовпевнених у власних переговірних здібностях, Мілошевич мав вагомі підстави думати, що на Заході його сприймають не як непримиренного ворога, а як привілейованого співрозмовника[537]. Крім того, югославський диктатор був добре поінформований про загалом негативне ставлення міжнародної спільноти до подальшого переділу міжнародних кордонів. Аж у липні 1998 року, попри очевидні докази того, що ситуація в Косові вже стала безнадійною, контактна група міністрів закордонних справ публічно заперечила незалежність як можливе рішення.

Чого не зміг збагнути Мілошевич, то це того, як вплинула боснійська катастрофа на думку міжнародної спільноти. Права людини, зокрема етнічні чистки, тепер усюди були в пріоритетах порядку денного, хай навіть через дошкульне почуття колективної провини за те, що в минулому світ не зміг утрутитися вчасно. У червні 1998 року Міжнародний кримінальний суд у Гаазі оголосив, що злочини, вчинені в Косові, підпадають під його юрисдикцію: головна прокурорка Луїз Арбур стверджувала, що масштаб й особливості бойових дій у регіоні згідно з міжнародним правом можна класифікувати як збройний конфлікт, а 19 липня Сенат США закликав гаазьких чиновників висунути Мілошевичу обвинувачення у «воєнних злочинах, злочинах проти людяності та геноциді».

Імовірність таких звинувачень швидко зростала. Спеціальні поліцейські загони, сформовані Сербією, не лише вбивали сотні албанських «терористів»; з’являлося дедалі більше свідчень, що під прикриттям цього конфлікту Белград планував «заохотити» переміщення албанського населення, змусивши його покинути свою землю та засоби для існування, щоб урятуватися від смерті. Упродовж зими 1998‒1999 років з’являлися повідомлення про дії сербської поліції — часом у відповідь на напади АВК, але частіше вони стосувалися масових страт однієї або кількох великих родин, — які мали залякати цілі спільноти настільки, щоб вони полишили свої селища й тікали за кордон в Албанію чи Македонію.

Тепер позиції міжнародної спільноти щодо відповіді стали ще більш поляризовані. США та більшість їхніх партнерів у НАТО вже в жовтні 1998 року відкрито віддавали перевагу військовому втручанню на боці обложених албанців. Але в ООН (яка мала б надати мандат для такої інтервенції в цю начебто «внутрішню» справу суверенної держави) була потужна опозиція з боку Китаю та Росії, парламент якої ухвалив резолюцію, що кваліфікувала будь-які майбутні дії НАТО як «незаконну агресію». Усередині ЄС і НАТО проти будь-якого втручання в югославські справи виступала Греція — із власних причин. Тим часом Україна та Білорусь пропонували «безумовну солідарність» і «моральну підтримку» братам-слов’янам у Сербії[538].

Таке безвихідне становище могло б тривати нескінченно, якби Белград не підвищив ставки низкою звірячих масових розправ на початку 1999 року: спочатку 15 січня в селищі Рачак на півдні Косова, а потім у березні в усьому регіоні. Напад на Рачак, під час якого було вбито 45 албанців (з них — 23, вочевидь, страчено), нарешті став приводом (як і раніше — різанина на сараєвському ринку), що підштовхнув міжнародну спільноту до дії[539]. Після безрезультатних переговорів у Рамбує між Мадлен Олбрайт та югославською делегацією вторгнення стало неминучим. Як і варто було очікувати, вони завершилися відмовою Белграда вивести війська з Косова й погодитися на присутність там іноземних військ. 24 березня, без офіційного мандата ООН, у Югославії пішли в хід кораблі, літаки та ракети НАТО, що, по суті, оголосило Белграду війну.

Остання югославська війна тривала трохи більше трьох місяців, упродовж яких сили НАТО завдали серйозної шкоди самій Сербії, але тільки частково змогли зупинити процес вигнання албанського населення з Косова: протягом війни 865 тисяч біженців (половина албанського населення Косова) тікали в імпровізовані табори на території Чорногорії, Боснії, Албанії та етнічно албанських регіонів Західної Македонії. Але незважаючи на те, що президент Клінтон нерозважливо публічно наголошував, що наземні війська НАТО не будуть залучені в конфлікт, — таким чином змушуючи альянс вести війну з повітря й припускатися неминучих помилок, які підігравали югославській пропаганді та сербському культу жертви, — це допомогло покласти всьому край. 9 червня Белград погодився вивести з Косова всі війська та поліцію, наступ НАТО було призупинено, а ООН, відповідно, надала мандат на «тимчасову» окупацію провінції «Силами для Косова» під егідою НАТО.

Окупація Косова позначала кінець десятилітнього циклу югославських воєн, а також початок кінця самого Мілошевича. Ця остання, найбільша поразка сербського націоналістичного проєкту підірвала його авторитет, і на президентських виборах у Югославії у вересні 2000 року його більшою кількістю голосів переміг опозиційний кандидат Воїслав Коштуниця. Коли Мілошевич цинічно визнав, що в Коштуниці справді більше голосів, але відрив такий незначний, що потрібен другий тур, він нарешті зірвав бурю народних протестів від самих сербів, які теж настраждалися. Десятки тисяч протестувальників вийшли на вулиці Белграда, і 5 жовтня Мілошевич нарешті визнав поразку та пішов у відставку. Шість місяців по тому сербський уряд, який дедалі гостріше потребував економічної допомоги Заходу, погодився заарештувати Мілошевича й видати його Гаазькому трибуналу, де його судили за геноцид та воєнні злочини[540].

Хто був винен у югославській трагедії? Безперечно, відповідальність лежала на багатьох. Спочатку Організація Об’єднаних Націй виявляла мало занепокоєння: її неадекватний та байдужий генеральний секретар Бутрос Бутрос-Галі назвав війну в Боснії «війною людей при владі», а коли його представники таки приїхали на Балкани, більшу частину часу вони робили тільки те, що блокували будь-які рішучі військові дії проти найзапекліших злочинців. Європейці проявили себе не набагато краще. Зокрема Франція демонструвала очевидне небажання покладати будь-яку провину за перебіг подій на Сербію — та й узагалі підкреслено намагалася ні в що не вплутуватися.

Тож коли у вересні 1990 року Вашингтон спробував поставити Югославію на порядок денний найближчого саміту ОБСЄ в Парижі, Франсуа Міттеран закинув американцям «надмірну емоційність» та сказав «ні». Чотири місяці по тому, коли питання постало знову, Міністерство закордонних справ Франції стверджувало, що тепер для зовнішнього втручання було «надто пізно»… Париж продовжував виявляти аналогічну нехіть до співпраці, навіть коли міжнародні сили були змушені втрутитися: французький генерал Бернар Жанв’є, командувач Силами захисту ООН у Боснії, особисто заборонив авіаудари по силах боснійських сербів у Сребрениці[541]. Щодо уряду Нідерландів, то він зайшов так далеко, що заборонив будь-які удари НАТО по силах боснійських сербів, доки нідерландські солдати безпечно не залишать країну.

Інші країни повелися дещо краще, але не набагато. Хоча Лондон зрештою і підтримав вимоги США щодо втручання, у перші визначальні роки югославського конфлікту британський уряд тихцем перешкоджав будь-якому прямому залученню з боку ЄС чи НАТО. Крім того, Британія ганебно повелася з югославськими біженцями: у листопаді 1992 року, коли потік зневірених, безпритульних боснійців сягнув піка, Лондон заявив, що жоден боснієць не зможе в’їхати до Сполученого Королівства без візи. З боку підступного Альбіону це був апогей цинізму. Оскільки в Сараєві не було британського посольства, яке могло б видавати такі візи, боснійська родина могла отримати їх лише в тому випадку, якби приїхала до британського посольства в іншій країні… а тоді британський уряд міг би заявити (і так і зробив), що, оскільки вони вже знайшли притулок деінде, Британія їх не впустить. Тож поки Німеччина, Австрія та скандинавські країни в 1992‒1995 роках великодушно приймали сотні тисяч югославських біженців, у Сполученому Королівстві в ті самі роки спостерігалося зменшення кількості прохачів притулку.

І хоч Вашингтону знадобилося надзвичайно багато часу, щоб зосередити увагу на Балканах, щойно США таки почали діяти, їхні здобутки були помітно кращими. Насправді те, що саме з подачі американців починався кожен етап міжнародного втручання, було джерелом постійного приниження для західноєвропейських союзників. Але США також тягнули час — здебільшого тому, що американський оборонний істеблішмент не хотів іти на жодні ризики, а багато американських політиків продовжували вважати, що їхньої країни цей конфлікт не стосується. Ідею залучення сил НАТО в цих нових обставинах — або думку про те, що США в односторонньому порядку можуть втрутитися у внутрішні справи суверенної держави, з якою вони не сварилися — просунути було непросто. Як у розпал війни в Боснії зауважив державний секретар Воррен Крістофер, це була «пекельна проблема».

Щодо самих югославів, то з честю не вийшов ніхто. Крах югославської федеральної системи пришвидшив Белград, але Любляна та Загреб за нею не шкодували. Боснійські мусульмани, і це правда, були обмежені в можливостях скоювати воєнні злочини — здебільшого вони ставали жертвами агресії інших людей. Вони втратили найбільше, а знищення Сараєва оплакували особливо. У власних обмежених масштабах боснійська столиця була по-справжньому космополітичним містом: можливо, останнім з багатоетнічних, багатомовних, об’єднавчих міських центрів, якими колись славилася Центральна Європа та Східне Середземномор’я. Його відбудують, але воно ніколи не стане таким, як колись.

З іншого боку, на озброєних хорватах лежала відповідальність за незліченні акти насильства проти мирного населення — за вказівкою Загреба та з власної ініціативи. У Мостарі, місті в Західній Боснії з незвично великою кількістю шлюбів зі змішаним віросповіданням, хорватські екстремісти навмисне взялися за виселення мусульман та змішаних родин із західної частини міста. Потім замість них заселили хорватських селян, яких пригнав у місто та радикалізував власний досвід етнічних чисток у селах, і взяли в облогу мусульманські східні райони. Тим часом у листопаді 1993 року вони цілеспрямовано знищили османський міст XVI століття через річку Неретву, символ інтеграційного міського минулого.

Тож хорвати мало чим могли похвалитися, а найменше — посткомуністичними лідерами, які виринули з руїн. Одним з найбільш відразливих із них був Франьо Туджман. Він більш ніж будь-хто постановив собі стерти югославське минуле з пам’яті співгромадян: уже станом на березень 1993 року саме слово «Югославія» мало бути видалене з підручників, хрестоматій, енциклопедій, назв книжок і мап, які видавалися в новій Хорватії. Тільки після смерті Туджмана заснована ним Хорватська держава змогла переконливо взяти на себе роль кандидата на членство в міжнародній спільноті.

Але зрештою головну відповідальність за югославську катастрофу мають узяти на себе серби та їхній обраний лідер Слободан Мілошевич. Саме жага Мілошевича до влади змусила інші республіки вийти із федерації. Саме Мілошевич заохочував інших сербів у Хорватії та Боснії відтяти собі територіальні анклави й підтримав їх своєю армією. І саме Мілошевич віддав указівку й очолив систематичне насильство над албанським населенням Югославії, яке призвело до війни в Косові.

Дії Белграда всюди перетворювалися на катастрофу для сербів. Вони втратили свою території в хорватському регіоні Країна; вони були змушені змиритися з незалежною Боснією та облишити плани відрізати від неї суверенну Сербську державу; вони зазнали поразки в Косові, звідки більша частина сербського населення втекла через обґрунтований страх помсти з боку албанців; а в залишках Югославської держави (з якої намагалася вийти навіть Чорногорія) їхній рівень життя впав до історичного мінімуму. Такий перебіг подій ще більше поглибив давню сербську схильність до колективного жалю до себе через історичну несправедливість, тож цілком можливо, що в довготерміновій перспективі серби втратили в югославських війнах найбільше. Те, що сьогодні навіть Болгарія та Румунія випереджають Сербію за рівнем життя і перспективами в майбутньому, щось таки свідчить про стан їхньої країни.

Але ця іронія долі не має засліплювати нас щодо відповідальності сербів. Жахлива лють і садизм війн у Хорватії та Боснії — маніакальна жорстокість, приниження, тортури, зґвалтування і вбивства сотень тисяч власних співгромадян — були справою сербських чоловіків, переважно молодих, яких схиляли до нападів побутової ненависті й байдужості до страждань пропаганда та накази місцевих ватажків, уповноважених і керованих самим Белградом. Те, що з цього вийшло, не було таким уже надзвичайним: у Європі лише за кілька десятиліть до того вже траплялося так, що по всьому континенту та під прикриттям воєнних дій пересічні люди скоювали страшні злочини.

Певна річ, сербська пропаганда посилалася на історію, зокрема в Боснії, — історію минулих страждань, які ховалися за оманливим спокоєм післявоєнного життя в Югославії. Але рішення ворушити ці спогади, маніпулювати ними та використовувати з політичною метою ухвалювали люди — насамперед одна людина. Як Слободан Мілошевич лицемірно зазначив у розмові з журналістом під час переговорів у Дейтоні, він ніколи не думав, що війни в його країні триватимуть так довго. Безумовно, це правда. Але ці війні не розпочалися через спонтанний вибух на міжетнічному ґрунті. Югославія не пала — її підштовхнули. Вона не померла — її вбили.

Югославія була найбільш екстремальним випадком, але посткомуністичні перетворення відбувалися тяжко всюди. У Португалії чи Іспанії перехід від авторитаризму до демократії супроводжувався пришвидшеною модернізацією відсталої аграрної економіки; інші країни Західної Європи були знайомі з процесом із власного минулого. Але вихід із комунізму не мав прецедентів. Такий очікуваний перехід від капіталізму до соціалізму в теорії пережовували в академіях, університетах та кав’ярнях від Белграда до Берклі; однак ніхто не подумав про те, щоб запропонувати план переходу від соціалізму до капіталізму.

З усього обтяжливого спадку, який залишив по собі комунізм, найвідчутнішим була економіка. Відсталі промислові заводи Словаччини, Трансильванії чи Сілезії поєднували в собі економічну неспроможність й екологічне недбальство. Ці два складники були тісно пов’язані між собою: отруєння озера Байкал, смерть Аральського моря, кислотний дощ над лісами Північної Богемії стали не лише екологічною катастрофою, а й величезним боргом перед майбутнім. Перш ніж інвестувати в нові галузі промисловості, треба було позбутися старих; крім того, хтось мав компенсувати шкоду, якої вони завдали.

На східних землях Німеччини рахунок за відшкодування збитків комунізму взяв на себе федеральний уряд. Упродовж подальших чотирьох років Treuhand (див. розділ 17) витратила мільярди дойчмарок на те, щоб скуповувати й розпродавати застарілі промислові заводи та фабрики, виплачувати допомогу їхнім скороченим працівникам і компенсувати — наскільки це було можливо — наслідки їхньої роботи. Але навіть попри те, що результати були неоднорідні та майже довели федеральну скарбницю до банкрутства, колишнім східним німцям усе одно пощастило: за їхній вихід з комунізму платила найсильніша економіка Західної Європи. В інших країнах ціна відновлення економічного життя лягала на плечі самих жертв.

Основний вибір, перед яким стояли посткомуністичні уряди, був такий: або спробувати здійснити різкий, раптовий перехід від субсидованої соціалістичної економіки до ринкового капіталізму (підхід «великого вибуху»), або ж розпочати обережно усувати чи розпродавати найбільш збиткові сектори «планової економіки, водночас якомога довше зберігаючи ті компоненти, які мали найбільше значення для місцевого населення, — дешеве житло, гарантовані робочі місця, безкоштовні соціальні послуги. Перша стратегія найбільше відповідала теоремам вільного ринку, якими захоплювалося нове покоління посткомуністичних економістів і бізнесменів; друга була більш політично доцільною. Проблема полягала в тому, що кожен підхід у короткостроковій перспективі (а можливо, і не тільки в короткостроковій) означав великі й болючі втрати. У Росії Бориса Єльцина, де були застосовані обидва, економіка впродовж восьми років стрімко слабнула — у сучасній історії це було найбільше скорочення великої економіки в мирний час.

У Польщі під рішучим керівництвом Лєшека Бальцеровича (спершу — на посаді міністра фінансів, а згодом — на чолі центрального банку країни) підхід «великого вибуху» був застосований уперше та найбільш послідовно. Бальцерович стверджував, що його країна — фактично неплатоспроможна — точно не відновиться без міжнародної допомоги. Але надходження цієї допомоги було б неможливе, якби Польща не сформувала надійних інститутів, які могли б заспокоїти західних банкірів та кредитні установи. Іншими словами, Польщу до жорстких заходів змушував не Міжнародний валютний фонд; радше діючи на випередження, щоб не наразитися на критику МВФ, Польща мала виграти й отримати потрібну їй допомогу. І єдиним способом зробити це було діяти швидко, поки не вщухла посткомуністична ейфорія та перш ніж люди не усвідомили, який болючий цей процес.

Тож 1 січня 1990 року перший посткомуністичний уряд Польщі розпочав амбітну програму реформ: нагромадження валютних резервів, скасування контролю над цінами, обмеження кредитів та ліквідацію субсидій (тобто дозволяв підприємствам збанкрутувати) — і все це за рахунок внутрішніх реальних зарплат, які одразу ж впали приблизно на 40%. За винятком відкритого визнання того, що безробіття неминуче (його наслідки були пом’якшені завдяки заснуванню фонду підтримки та допомоги в отриманні нового фаху для тих, хто залишився без роботи), усе це не дуже відрізнялося від того, що двічі безуспішно намагалися зробити впродовж 1970-х. Іншим був політичний клімат.

У сусідній Чехословаччині під керівництвом міністра фінансів (а пізніше — прем’єр-міністра) Вацлава Клауса реалізували аналогічну амбітну програму, яка робила додатковий наголос на конвертації валюти, лібералізації зовнішньої торгівлі та приватизації — усе згідно з неприховано обожнюваним «тетчеризмом» Клауса. Як і Бальцерович та деякі молоді кремлівські економісти, Клаус віддавав перевагу «шоковій терапії»: у соціалістичній економіці він не бачив нічого, що було варте збереження, а отже — й жодних переваг у тому, щоб відкладати перехід до капіталізму.

Іншу крайність становили люди на кшталт Мечіара в Словаччини, Ілієску в Румунії та прем’єр-міністра (а згодом — президента) України Леоніда Кучми. Вони боялися розчарувати своїх виборців, а тому відтягували початок змін, наскільки це було можливо (першу «програму економічних реформ» в Україні оголосили в жовтні 1994 року), та продемонстрували особливе небажання лібералізувати внутрішні ринки чи зменшувати частку державної власності в економіці. У вересні 1995 року Кучма захищав свою позицію — у знайомих історикам цього регіону формулюваннях, — застерігаючи від «сліпого копіювання іноземного досвіду».

Продершись крізь болото економічного занепаду на початку 1990-х, перша ланка колишніх комуністичних держав виринула, спираючись на більш надійну основу, здатну зацікавити західних інвесторів і забезпечити подальший вступ до Європейського Союзу. Відносний успіх польської чи естонської економічної стратегії порівняно зі станом Румунії чи України був очевидний будь-якому туристу: на рівні діяльності малого бізнесу чи навіть суспільного оптимізму успішніші східноєвропейські країни показували кращі результати, ніж навіть колишня Східна Німеччина, попри очевидні переваги останньої.

Напрошується висновок, що більш «прогресивні» посткомуністичні країни на кшталт Польщі, Чеської Республіки, Естонії, Словенії та, можливо, Угорщини змогли впродовж кількох складних років здолати прірву між державним соціалізмом і ринковим капіталізмом, хоча й за рахунок їхніх старіших та бідніших громадян; тоді як друга ланка Балканських держав і країн колишнього Радянського Союзу залишилася борсатися позаду, стримувана некомпетентними й корумпованими керівними елітами, які не могли і не хотіли думати про необхідні зміни.

У дуже широкому розумінні це правда. Але навіть без Клауса, Бальцеровича чи їхніх колег в Угорщині чи Естонії перехід до ринкової економіки деяких колишніх комуністичних країн у будь-якому разі відбувався б легше, ніж в інших: чи то тому, що вони, як ми пам’ятаємо, почали його ще до 1989 року; чи то тому, що деформації радянської доби були не такі патологічні, як у деяких їхніх сусідів, яким пощастило менше (у цьому сенсі дуже показове порівняння Угорщини та Румунії). І, звичайно, дива економічних перетворень, які демонстрували столичні міста деяких країн — наприклад, Прага, Варшава чи Будапешт, — не завжди були повторені в їхніх віддалених регіонах. І в минулому, і в сьогоденні справжні кордони в Центральній та Східній Європі пролягають не між країнами, а між процвітаючими міськими центрами та занедбаними і збіднілими сільськими провінціями.

Красномовнішими за розбіжності в тому, як ці регіони пережили вихід з комунізму, є спільні риси. Зрештою, в кожній країні керівні еліти опинялися перед тим самим стратегічним вибором. «Романтика вільного ринку», як зневажливо висловився російський прем’єр Віктор Черномирдін у січні 1994 року, захопила усіх[542]. Спільними були і загальні економічні цілі: лібералізація економіки, перехід до вільного ринку в тому чи іншому вигляді та вступ до Європейського Союзу, який спокусливо обіцяв закордонних споживачів, інвестиції та фонди регіональної підтримки, що мали послабити удар від занепаду командної економіки. Цих результатів прагнули практично всі — та й у кожному разі, на думку поінформованої більшості, іншого вибору не було.

Якщо в публічній політиці посткомуністичних суспільств і були великі розбіжності, то не тому, що думки громадськості в цих країнах широко розходилися щодо напрямку, в якому мають іти ці країни, і як туди дістатися. Справжнє питання полягало в тому, як розпорядитися ресурсами. Економіки комуністичних країн могли бути деформовані й неефективні, але до них належали багаті та, ймовірно, зисковні активи: енергетика, мінерали, зброя, нерухомість, засоби масової комунікації, транспортні мережі та багато чого іншого. Ба більше, у пострадянських суспільствах єдиними, хто знав, як керувати лабораторією, сільгосппідприємством чи заводом, хто мав досвід міжнародної торгівлі чи управління великою установою і хто знав, як робити справи, були ті самі люди з партії — інтелігенція, бюрократія та номенклатура.

Саме ці люди перебували біля керма у своїх країнах після 1989 року не меншою мірою, ніж до — принаймні до того часу, як могло з’явитися нове посткомуністичне суспільство. Але тепер вони діяли в новому образі: замість того щоб працювати для партії, вони змагалися за владу в різних політичних партіях; а замість того щоб бути працівниками держави, були незалежними діячами на конкурентному ринку вмінь, товарів і капіталу. Коли держава продавала свою частку в усіх галузях, від прав на видобуток до житлових багатоповерхівок, саме ці чоловіки (а переважно це були саме чоловіки, за важливим винятком майбутньої прем’єр-міністерки України Юлії Тимошенко) стояли за продажем і купівлею.

Згідно з мантрою, яка поширилася посткомуністичною Європою, капіталізм пов’язаний з ринками. Ринки означають приватизацію. Швидкий продаж державної власності після 1989 року в Східній Європі не має історичного прецеденту. Культ приватизації в Західній Європі, який набрав обертів, починаючи з кінця 1970-х (див. розділ 16), слугував прикладом для хаотичного виходу з державної власності на Сході; але поза тим між ними було дуже мало спільного. Капіталізм у тому вигляді, у якому він сформувався в Атлантичному світі та Західній Європі впродовж чотирьох століть, супроводжувався законами, інститутами, регуляціями та практиками, від яких критично залежало його втілення та його легітимність. У багатьох посткомуністичних країнах про такі закони й інститути майже нічого не знали; крім того, їх небезпечно недооцінювали новонавернені адепти вільного ринку.

У результаті приватизація перетворювалася на клептократію. Її найбільш безсоромним проявом була Росія під владою Бориса Єльцина та його друзів, коли післяперехідна економіка перейшла до рук вузького кола осіб, які стали просто неймовірно багатими: до 2004 року тридцять шість російських мільярдерів («олігархів») привласнили близько 110 мільярдів доларів — чверть усього внутрішнього продукту країни. Різниця між приватизацією, нечесним привласненням та просто крадіжкою майже стерлася: того, що можна вкрасти — нафти, газу, мінералів, дорогоцінних металів, трубопроводів, — було так багато, а на заваді їх розкраданню не стояв ніхто і ніщо. Державні активи й інститути розтягували та перерозподіляли між собою урядовці, які хапали та привласнювали майже в буквальному сенсі все, що рухалося або могло бути законним чином здобуте приватними особами.

Росія була найгіршим прикладом, але Україна пішла від неї недалеко. Кучму й інших політиків обрали за масштабної фінансової підтримки з боку «бізнесменів» у формі початкових внесків задля отримання прибутків у майбутньому: у пострадянській Україні, як добре розуміли ці люди, влада вела до грошей, а не навпаки. Державні активи, позики чи субсидії проходили просто крізь руки уряду до кишень кількох кланів, а тоді їхня більша частина осідала на приватних рахунках за кордоном. Нові «капіталісти» в цих країнах насправді нічого не заробляли; вони просто відмивали державні ресурси з власною корисливою метою.

Так само як і за комунізму, процвітало кумівство, тільки тепер приватні надбання були значно більшими: коли українське підприємство «Криворіжсталь», один із найбільших металургійних комбінатів у світі — із 42 тисячами працівників та річним прибутком (до сплати податків) у 300 мільйонів доларів (у країні, де середній місячний дохід становив 95 доларів), — запізніло виставили на продаж у червні 2004 року, ніхто в Києві не здивувався тому, що успішним «переможцем торгів» став Віктор Пінчук, один із найбагатших бізнесменів країни та зять українського президента.

У Румунії та Сербії державні активи зазнали тієї самої прикрої долі або ж узагалі не продавалися, оскільки місцеві політичні князьки викрутилися з перших проєктів приватизації й захотіли в старий спосіб зберегти свою владу та вплив. Румунам, що, як і албанці приблизно в той самий час, шукали швидкої ринкової винагороди, натомість пропонували фінансові піраміди з обіцянками величезних швидких прибутків без ризиків. На піку діяльності однієї з таких схем афера «Карітас», яка тривала з квітня 1992 року по серпень 1994-го, охопила, ймовірно, чотири мільйони учасників — майже п’яту частину населення Румунії.

Як і у випадку «легальної» приватизації, метою цих пірамід (у Росії вони теж були популярні) здебільшого було перевести готівку з приватних рук до мафії, основою якої були старі партійні мережі й колишні спецслужби. Тим часом, через чотирнадцять років після повалення Чаушеску, 66% румунської промисловості все ще перебували в державній власності, хоча деякі з найбільш прибуткових та привабливих підприємств змінили господарів. Зі зрозумілих причин іноземні інвестори впродовж багатьох років боялися ризикувати в таких країнах своїм капіталом: перспективу одержати значний прибуток затьмарювала хронічна відсутність правового захисту.

В інших країнах Центральної Європи баланс ризику був на користь закордонних інвесторів — хоча б тому, що перспектива членства в ЄС пришвидшувала необхідні інституційні та законодавчі зміни. І навіть за таких умов стартова приватизація в Угорщині чи Польщі полягала або в перетворенні на легальний бізнес чорного ринку, який існував за комуністів, або у швидкому продажі очевидно життєздатніших частин державних підприємств місцевим бізнесменам за підтримки закордонного капіталу. Через три роки після революції лише 16% польських державних підприємств були продані в приватну власність. У Чеській Республіці вигадлива ваучерна система, через яку люди могли купити акції в державних підприємствах, мала на меті перетворити громадян на націю капіталістів, але впродовж кількох наступних років їй насамперед вдалося закласти ґрунт для подальших скандалів та політичної реакції на дикі «спекуляції».

Однією з причин, чому приватизація в посткомуністичній Європі відбувалася з такими хибами, була практична відсутність західного залучення. Певна річ, спершу Москва та Варшава кишіли молодими американськими економістами, які пропонували своїм господарям навчити їх будувати капіталізм, а німецькі фірми одразу ж виявили особливу зацікавленість у порівняно прогресивних комуністичних компаніях на кшталт чеського виробника автомобілів Škoda[543]. Але іноземні уряди практично жодним чином залучені не були, не було Плану Маршалла чи чогось віддалено йому подібного — окрім як у Росії, куди на підтримку режиму Єльцина з Вашингтона спрямовували значні суми в грантах та кредитах, які знову ж таки витікали в кишені друзів і спонсорів Єльцина.

Натомість закордонні інвестиції нагадували не сталі зусилля, які допомогли відбудувати Західну Європу після Другої світової війни, а радше безсистемне залучення в приватний сектор, яке відбувалося після Версальського договору: інвестування, коли все йде добре, та вилучення інвестицій, коли не дуже[544]. Тож, як і в минулому, східні європейці мали змагатися із Заходом у підкреслено нерівних умовах, без місцевого капіталу та зовнішніх ринків, здатні експортувати тільки продукти харчування з невеликою націнкою, сировину або промислові та споживчі товари за низькими цінами, які трималися за рахунок малих зарплат і державних дотацій.

Не дивно, що багато нових посткомуністичних урядів мали спокусу, як і їхні міжвоєнні попередники, уникнути сплати політичної ціни такої ситуації шляхом запровадження захисних заходів — у цьому разі законів, які обмежували б можливість іноземного володіння землею та компаніями. Ці відлуння попередніх спроб ізоляціонізму, що їх закордонні спостерігачі, як і варто було чекати, дещо безпідставно розкритикували як «націоналістичні», досягнули небагато: перешкоджаючи зовнішнім інвестиціям та деформуючи місцевий ринок, вони тільки ще більше відкрили процес приватизації для корупції[545].

Тож на кожного ницого російського олігарха з другим будинком у Лондоні чи Каннах, або на енергійного молодого польського бізнесмена на BMW та з мобільним телефоном припадали мільйони незадоволених пенсіонерів і скорочених працівників, для яких перехід до капіталізму був у найкращому разі неоднозначною перевагою — не говорячи вже про мільйони селян, яким не можна було ані придумати інше заняття, ані зробити їх економічно самостійними. У Польщі під кінець ХХ століття сільське господарство створювало лише 3% ВВП, але все ще охоплювало одну п’яту населення, що працювало. У багатьох регіонах продовжувало буяти безробіття, а з втратою роботи втрачалися дешеві послуги та інші переваги, які в цих країнах зазвичай надавалися разом із робочим місцем. Ціни постійно зростали — чи то через інфляцію[546], чи то через підготовку до вступу до ЄС, тому кожен, хто мав фіксований дохід або жив на державну пенсію (тобто більшість учителів, лікарів та інженерів, які колись були гордістю соціалізму), мав підстави ностальгійно згадувати про минуле.

Багато людей у Східній Європі — особливо ті, кому було за сорок — гірко скаржилися про свої втрати в матеріальному забезпеченні, дешевому харчуванні, житлі та послугах; але це не означало, що вони обов’язково мріяли повернутися до комунізму. Як пояснювала п’ятдесятирічна росіянка — колишня військова інженерка, яка разом із чоловіком-пенсіонером жила на 448 доларів на місяць — закордонним журналістам у 2003 році: «Ми б хотіли, щоб наше життя було так само легке, як і за Радянського Союзу, щоб гарантовано мати добре стабільне майбутнє та низькі ціни — разом із цією свободою, якої раніше не було».

Водночас опитування громадської думки серед латвійців, які бачили повернення під російську владу в нічних жахіттях, засвідчують, що селяни були особливо переконані, що за радянських часів їм велося краще. Можливо, вони мають рацію, — і не тільки якщо вони були селянами. Наприкінці 1980-х, до революцій, східні європейці активно відвідували кінотеатри. До 1997 року відвідування кінотеатрів у Латвії скоротилося на 90%. Те саме відбувалося всюди — у Болгарії воно впало на 93%, у Румунії — на 94%, у Росії — на 96%. Цікаво, що в Польщі кількість глядачів кінотеатрів у ті самі роки скоротилася тільки на 77%, у Чеській Республіці — на 71%, в Угорщині — на 51%. У Словенії майже взагалі нічого не змінилося. Ці дані свідчать про безпосередній взаємозв’язок між процвітанням та кінопереглядом і підтверджують пояснення, надане в одному з болгарських опитувань про те, чому люди рідше ходять в кіно: після падіння комунізму вибір фільмів став кращим… але люди більше не могли дозволити собі купити квитки.

За цих умов складні та незавершені економічні перетворення в Східній Європі підштовхують до джонсонівського[547] висновку про те, що, хоча їхнє втілення і не було зразковим, дивно, що вони взагалі відбулися. Приблизно те саме можна сказати і про перехід до демократії. За винятком Чехословаччини, жодне з колишніх комуністичних суспільств між Віднем та Владивостоком за свого життя не пам’ятало справжньої політичної свободи, а багато місцевих самовидців з песимізмом ставилися до перспектив плюралістичної політики. Якщо капіталізм без правових обмежень швидко перетворюється на грабунок, то вони боялися, що демократія — за відсутності погоджених і зрозумілих обмежень для публічних обговорень та політичної конкуренції — ризикує перетворитися на змагання в демагогії.

Такі побоювання були небезпідставні. Зосередивши владу, інформацію, ініціативу та відповідальність у руках Держави-партії, комунізм створив суспільство, у якому люди не тільки з недовірою ставилися одне до одного та скептично сприймали будь-які твердження чи обіцянки влади, але й не мали досвіду індивідуальної чи колективної ініціативи, а також підстав для того, щоб мати змогу ухвалювати обґрунтовані публічні рішення. Невипадково найважливішим започаткуванням у сфері журналістики в пострадянських державах була поява газет, які намагалися надавати достовірну інформацію: «Аргументы и факты» — у Москві, «Факти» — у Києві.

Старші люди були найгірше підготовлені для здійснення переходу до відкритого суспільства. Молодше покоління мало кращий доступ до інформації — починаючи із закордонного телебачення та радіо до дедалі популярнішого інтернету. І в міру того як завдяки цьому багато молодих виборців у цих країнах ставали більш космополітичними і навіть витонченими, це також поглиблювало провалля між ними та їхніми батьками, дідусями і бабусями. Опитування серед молодих словаків, проведене через десять років після того, як їхня країна стала незалежною, виявило чіткий розрив поколінь. Молоді люди були повністю відірвані від минулого, яке передувало 1989 року і про яке вони знали мало; натомість вони скаржилися, що в сміливому новому світі посткомуністичної Словаччини їхні батьки загублені та безпорадні: вони не могли підтримати своїх дітей ані допомогою, ані порадою.

В усіх країнах цей розрив поколінь мав політичні наслідки: старші та бідніші виборці час від часу піддавалися чарам партій, які обіцяли ностальгійні або ультранаціоналістичні альтернативи замість нового ліберального консенсусу. Як і можна було передбачити, ця проблема найбільше проявилася в частинах колишнього Радянського Союзу, де були найбільші зміни та потрясіння, а демократії раніше не існувало. Серед надзвичайно бідних, незахищених й обурених новими показними статками в руках крихітної меншості виборців старшого — та й не лише старшого — віку легко завойовували популярність авторитарні політики, особливо в Росії та Україні. Тож тимчасом як на посткомуністичному просторі виявилося порівняно легко створити моделі конституцій та демократичні партії, зовсім іншою справою було формування критичного електорату. На перших виборах в усіх країнах виграли переважно ліберальні або правоцентричні альянси, які адміністрували повалення старого режиму; але реакція на економічні труднощі й неминучі розчарування часто діяла на користь колишніх комуністів, які тепер накинули на свої знамена націоналістичні гасла.

Подібні перевтілення старої номенклатури були не такими вже й чудернацькими, як могло здатися стороннім спостерігачам. Націоналізм і комунізм мали більше спільного, ніж кожен із них — з демократією: їх об’єднував, так би мовити, політичний «синтаксис», тоді як лібералізм був узагалі іншою «мовою». Радянський комунізм і традиційні націоналісти мали щонайменше одного спільного ворога — капіталізм, або «Захід», а їхні нащадки виявилися достатньо вправними в маніпулюванні поширеним заздрісним егалітаризмом («принаймні тоді ми всі були бідні»), щоб покласти провину за посткомуністичні біди на закордонне втручання.

Наприклад, в успіху Корнеліу Вадима Тудора — відомого підлабузника-літератора при дворі Ніколае Чаушеску, який присвятив себе співанню дифірамбів кондукетору та піднесенню його слави, перш ніж переметнутися з націонал-комунізму до ультранаціоналізму, — не було нічого особливо недоречного. У 1991 році за підтримки діаспори він заснував партію «Велика Румунія», ідеологія якої поєднувала іредентистську ностальгію, випади в бік угорської меншини та неприхований антисемітизм. На президентських виборах у грудні 2000 року кожен третій виборець у Румунії голосував за Тудора як за єдиний прийнятний варіант — альтернативною кандидатурою був колишній комуністичний апаратник Йон Ілієску[548].

Навіть коли націоналістичні політики починали як критики комунізму — як у випадку російського «націонал-патріотичного» руху «Пам’ять», — вони все одно впадали в зручну симбіотичну симпатію до радянського минулого, поєднуючи щось на кшталт агресивного націоналізму з ностальгією за радянською спадщиною та пам’ятками. Аналогічне поєднання патріотичної риторики із сумом за втраченим світом радянського авторитаризму було секретом успіху нових націоналістів в Україні, Білорусі, Сербії та Словаччині; у Польщі їхніми відповідниками були різноманітні аграрні й «народні» партії, які з’явилися наприкінці 1990-х, зокрема дуже популярна партія Самооборона Анджея Леппера.

Незважаючи на те, що комуністи-перевертні всюди вступали в союзи зі справжніми націоналістами[549], крайній націоналізм виявився найпривабливішим і найбільш сталим у Росії. І це не дивно: за словами Володимира Жириновського, яскравого нового політика, який побудував свій виборчий імідж на безкомпромісній традиційній російській ксенофобії, «російський народ став найбільш приниженою нацією на планеті». Попри всі свої обмеження, Радянський Союз був світовою державою — територіальним і культурним велетнем, легітимним спадкоємцем і продовженням Імперської Росії. Старше покоління росіян, багато з яких поділяли обурення радянських військових щодо того, що НАТО поглинуло російський «близький Захід», а вони ніяк не змогли цьому зарадити, сприймало його розпад як глибоке приниження. Бажання повернути міжнародну «повагу» стало важливим рушієм пострадянської зовнішньої політики Москви. Воно пояснює як природу президентства Володимира Путіна, так і широку підтримку, на яку він спирався, незважаючи (і завдяки) його дедалі авторитарнішій внутрішній політиці.

З очевидних причин громадяни колишньої російської імперії в Центральній Європі були несхильні до подібної ностальгії. Але втрачений світ комунізму зберігав певну принадність навіть у Східній Німеччині, де із середини 1990-х років опитування фіксували поширене переконання, що, за винятком подорожей, електронних медіа та свободи вираження, життя до 1989 року було кращим. В інших країнах навіть старі комуністичні передачі користувалися певною любов’ю — у 2004 році найпопулярнішою програмою чеського телебачення були повтори «Майора Земана», детективного серіалу початку сімдесятих, сценарій якого був практично не чим іншим, як вправлянням у пропаганді щодо «нормалізації» після 1968 року.

Комуністична партія нахабно зберегла свою назву лише в Чеській Республіці (а також у Франції та країнах колишнього СРСР). Але в кожній посткомуністичній країні Центральної Європи приблизно кожен п’ятий виборець підтримував аналогічні «анти»партії: антиамериканські, антиЄС, антизахідні, ті, що виступали проти приватизації, або, що траплялося найчастіше, проти всього цього разом. Особливо на Балканах під «антиамериканізмом» чи «антиєвропеїзмом» зазвичай ховався антикапіталізм, а ці позиції були прикриттям для колишніх комуністів, які не могли відкрито ностальгувати за давніми часами, але все одно маніпулювали такими настроями у своїх завуальованих публічних зверненнях.

Таке протестне голосування опосередковано свідчило про неминучий консенсус, який об’єднував політичний мейнстрим: регіон мав тільки одне майбутнє, і це майбутнє було на Заході, у Європейському Союзі й на світовому ринку, хай чого б це коштувало. Головні партії-конкуренти мало чим відрізнялися у своїх підходах до цих цілей: усі вони вигравали вибори, тому що критикували «неправильну» політику своїх опонентів, а потім починали втілювати напрочуд подібні програми. Як наслідок, у Центральній та Східній Європі з’явилася нова «пташина» мова публічної політики — «демократія», «ринок», «бюджетний дефіцит», «зростання», «конкуренція», — яка для багатьох громадян мало що означала, та вони не дуже нею і переймалися.

Отож виборців, які прагнули висловити протест чи свої скарги, відштовхувало на маргінес. На початку 1990-х у посткомуністичній Європі дехто вбачав у підйомі націоналістичних і популістських маргінальних партій та їхніх лідерів-демагогів небезпечну антидемократичну реакцію, старомодний крок назад відсталого регіону, який упродовж пів століття існував закритим у капсулі часу. Утім зовсім нещодавно успіх Йорґа Гайдера в Австрії, Жана-Марі Ле Пена у Франції та інших політиків з дуже подібною до їхньої ідеологією в усіх країнах від Норвегії до Швейцарії певним чином розбавив повчальний тон західноєвропейських коментаторів. Відсталість не поважає кордонів.

Успіх політичної демократії в багатьох колишніх комуністичних країнах мав неоднозначні наслідки для інтелектуалів, які так багато для нього зробили. Дехто, як-от Адам Міхнік у Польщі, залишилися впливовими завдяки публіцистиці. Інші, на кшталт угорця Яноша Кіша, пройшли шлях від інтелектуального дисидентства до парламентської політики (зокрема Кіш був лідером Вільних демократів), але потім, після кількох буремних років публічного життя, усе одно повернулися до наукової діяльності. Але більшість опозиційних інтелектуалів попередніх років не здійснили успішного перетворення на посткомуністичних політиків чи публічних осіб, за винятком технократичних посад перехідного періоду, а з тих, хто спробував, багато хто, на жаль, виявив свою непридатність. Єдиним винятком був Вацлав Гавел — і навіть він почасти зазнав поразки.

Як зневажливо висловився про попереднє покоління революційних діячів Едмунд Берк, «найкращі були лише теоретиками». Більшість із них були переважно не готові до складних політичних і технічних питань прийдешнього десятиліття. Як і цілком не підготовлені до карколомного занепаду власного публічного статусу інтелектуалів загалом, через зміни читацьких уподобань і нові джерела настанов та ідей, до яких зверталося нове покоління. Станом на середину 1990-х деякі періодичні видання, колись впливові серед старшого покоління інтелектуалів, прикро втратили свою актуальність.

Zeszyty Literackie, надзвичайно популярний літературний журнал за редакції Барбари Торунчик, який видавало польське покоління 1968 року у вигнанні в Парижі, відіграв значну роль у підтримці польської культурної дискусії до 1989 року. Тепер, після того як редакцію урочисто перенесли в столицю її звільненої батьківщини, йому заледве вдавалося утримувати аудиторію на рівні 10 тисяч читачів. Literární Noviný, найдавніший і найвпливовіший чеський культурний тижневик, був не набагато успішнішим: станом на 1994 рік його наклад становив менше 15 тисяч примірників. У перерахунку на кількість населення ці цифри не здалися б такими мізерними редакторам літературних журналів та періодичних видань у більшості західних країн; однак у Центральній Європі їхнє дедалі маргінальніше місце свідчило про болісну зміну культурних пріоритетів.

Однією з причин занепаду інтелектуалів було те, що їхній підкреслений наголос на етиці антикомунізму, потребі будувати морально свідоме громадянське суспільство, яке мало заповнити порожній простір між особистістю і державою, заступила практична справа — розбудова ринкової економіки. За декілька коротких років «громадянське суспільство» в Центральній Європі стало архаїчним поняттям, яке цікавило лише жменьку закордонних соціологів. Щось подібне сталося після Другої світової війни в Західній Європі (див. розділ 3), коли висока моральна риторика воєнного Опору розвіялася та поступилася місцем практичній роботі над відбудовою, а потім — «холодній війні». Але тимчасом як французькі чи італійські письменники в ті роки все ще мали значну аудиторію — почасти завдяки їхньому політичному залученню, про яке вони розповідали на всі боки, — їхнім угорським чи польським колегам пощастило менше.

Інтелектуали, які змогли здійснити успішний стрибок у демократичне політичне життя, зазвичай були «технократами» — правниками або економістами, — які не відігравали видимої ролі в дисидентській спільноті до 1989 року. Не маючи за плечима героїчних подвигів, вони здавалися більш надійними кандидатурами для своїх так само негероїчних співгромадян. Невдовзі після того, як у 2003 році Вацлав Клаус заступив Гавела на посаді президента Чеської Республіки, він дуже відверто сформулював цю думку у своїй президентській промові: «Я трохи схожий на кожного з вас. У минулому я не був ані комуністом, ані дисидентом, ані політичним підлабузником, ані моральним авторитетом, сама лише присутність якого нагадує вам про мужність, якої забракло вам, і докоряє вашому сумлінню».

Згадки про докори сумління натякали на проблемне питання відповідальності та покарання — що люди робили за комунізму і що (в разі необхідності) з ними має статися тепер. Майже для кожного посткомуністичного уряду це виявилося болісною дилемою. З одного боку, існував широкий консенсус (і не тільки серед інтелектуалів-моралізаторів) стосовно того, що політичні злочини, вчинені за радянської доби, мають бути викриті, а їхні виконавці — покарані. Якби правда про комуністичне минуле не стала надбанням громадськості, і так непростий перехід до свободи був би ще важчий: апологети старого режиму відбілили б свої гріхи, а люди забули б про те, що сталося в 1989 році.

З іншого боку, комуністи були при владі в цих країнах понад сорок років: у Балтійських державах — п’ятдесят років, у самому Радянському Союзі — сімдесят. Держава-партія мала монополію на владу. Її закони, її інститути та силовий апарат залишалися єдиною владою в країні. Хто міг тепер сказати, що комуністична влада не була легітимною? Безперечно, її легітимність визнавали уряди інших країн, і жоден міжнародний суд чи трибунал ніколи не оголошував комунізм злочинним режимом. Як же тоді когось можна було покарати постфактум за дотримання комуністичних законів чи роботу на комуністичну державу?

Ба більше, дехто з тих, хто найгучніше закликав до помсти за комуністичну тиранію, й самі мали туманне минуле: антикомунізм на початку сумбурних дев’яностих часто перетинався з певною ностальгією за тими режимами, яким комунізм прийшов на зміну. Відокремити засудження комунізму та реабілітацію фашизму, його попередника, часто було нелегко. Багато розумних людей визнавали, що під сталінською добою варто було підвести риску: карати тих, хто був задіяний у переворотах, показових процесах та переслідуваннях 1950-х років, було надто пізно, а більшості їхніх жертв уже не було серед живих.

Здавалося, що ці справи ліпше залишити історикам, які тепер мали доступ до архівів і на благо майбутніх поколінь могли встановити, як усе було насправді. Утім усі погоджувалися, що у випадку злочинів та злочинців післясталінських десятиліть мав бути якийсь публічний розрахунок: наприклад, щодо лідерів чеських комуністів, які допомагали в придушенні Празької весни; щодо польських поліцейських, які були винні в убивстві отця Попелушка (див. розділ 19); щодо влади Східної Німеччини, яка наказала стріляти в кожного, хто намагався видертися на Берлінський мур, тощо.

Але це все ще не допомагало розв’язати дві значно складніші дилеми. Що робити з колишніми членами Комуністичної партії та силовиками? Чи одержать вони взагалі якесь покарання за свої минулі діяння, якщо не звинувачувати їх у конкретних злочинах? Чи можна дозволити їм брати участь у публічному житті — як поліцейським, політикам і навіть прем’єр-міністрам? Чому ні? Зрештою, багато хто з них активно сприяв поваленню їхнього власного режиму. А якщо ні, якщо на громадянські та політичні свободи таких людей усе ж таки потрібно було накласти обмеження, як довго вони мусили бути чинними і як глибоко мали сягати старої номенклатури? У загальних рисах ці питання були схожі до тих, перед якими постали союзники-окупанти в післявоєнній Німеччині, коли намагалися застосувати свою програму денацифікації — за винятком того, що після 1989 року рішення ухвалювала не окупаційна армія, а безпосередньо зацікавлені сторони.

Це була одна гостра проблема. Друга в певному розумінні була ще складнішою та далася взнаки тільки через певний час. Комуністичні режими не просто примушували норовливих громадян коритися їхній владі — вони стимулювали людей ставати співучасниками репресій, співпрацювати з органами безпеки та повідомляти про діяльність і думки своїх колег, сусідів, знайомих, друзів та родичів. Масштаб цих підпільних мереж шпигунів й інформаторів коливався залежно від країни, але існували вони всюди.

Унаслідок цього під підозрою не просто опинялося все суспільство (яке на певному етапі могло і не працювати на поліцію або режим, хіба що несвідомо), а й складно було відрізнити корисливий і навіть продажний колабораціонізм від звичайного боягузтва чи навіть бажання захистити свою родину. Ціною відмови доповідати в Штазі могло стати майбутнє власних дітей. Отож чимало особистих рішень безпорадних людей опинилися під сірою завісою моральної неоднозначності[550]. Із перспективи сьогодення постає питання: хто, окрім як жменька героїчних та непохитних дисидентів, міг би витримати іспит? Вражає також те, що чимало тих самих колишніх дисидентів, найвідомішим з яких був Адам Міхнік, були найзатятішими опонентами будь-яких каральних дій щодо своїх співгромадян.

Попри те, що ці труднощі були спільними для всіх посткомуністичних держав, кожна з них по-своєму давала їм раду. У тих країнах, де ніяких трансформацій, по суті, не відбулося — де комуністи чи їхні друзі втрималися при владі за нової номенклатури зі щойно переписаними «західними» програмами, — минулого не чіпали. У Росії, як і в Україні, Молдові чи в тому, що залишилося від Югославії, питання відплати так ніколи і не стояло на порядку денному, а колишні високопосадовці старого режиму тихенько прослизнули назад у владу: за Володимира Путіна силовики комуністичної доби (прокурори, міліція, військові та працівники органів безпеки) становили понад половину тіньового уряду президента.

З іншого боку, у Німеччині відкриття щодо масштабу та глибини державного безпекового апарату приголомшили всю країну. Виявилося, що, окрім 85 тисяч повноцінних співробітників, Штазі мало близько 60 тисяч «неофіційних працівників», 110 тисяч регулярних інформаторів та понад пів мільйона інформаторів «на пів ставки», багато з яких навіть не знали, що належать до цієї категорії[551]. Чоловіки шпигували за дружинами, професори доповідали про студентів, священники свідчили щодо своїх парафіян. Справи були заведені на 6 мільйонів жителів колишньої Східної Німеччини — третину населення. По суті, усе суспільство було просякнуте, поділене й отруєне його самопризначеними охоронцями.

Щоб проколоти фурункул взаємного страху та підозр, у грудні 1991 року федеральний уряд сформував Комісію під керівництвом колишнього лютеранського пастора Йоахіма Ґаука: вона мала опікуватися архівом Штазі й не допустити зловживань стосовно документів. Люди могли з’ясувати, чи існувала їхня «справа», а тоді, за бажанням, прийти і прочитати її. Таким чином вони дізнавалися — і часом це означало катастрофу для їхніх родин, — хто давав проти них свідчення; проте широкому загалу документи не надавали. Це був незграбний компроміс, але, як виявилося, доволі успішний: станом на 1996 рік заявки на ознайомлення з їхніми справами подали 1 145 000 осіб. Виправити завдану людям шкоду було неможливо, та, оскільки Комісії Ґаука довіряли, сподіваючись, що вона не зловживатиме повноваженнями, інформацію, якою вона володіла, практично ніколи не використовували з політичною метою.

Страх саме такого її використання стояв на заваді запровадженню аналогічних процедур в інших країнах Східної Європи. У Польщі звинувачення в минулому колабораціонізмі стали популярним способом дискредитації політичних опонентів: у 2000 році навіть Леха Валенсу звинуватили в співпраці з колишніми спецслужбами, хоча звинувачення так і не досягнуло своєї мети. Один посткомуністичний міністр внутрішніх справ навіть погрожував оприлюднити імена всіх його політичних опонентів, які заплямували себе колаборацією. У тривожному очікуванні саме такої поведінки Міхнік та інші виступали за те, щоб просто підвести риску під комуністичним минулим і рухатися далі. Виявляючи послідовність, Міхнік у 2001 році навіть виступив проти спроб судити колишнього президента-комуніста Ярузельського (якому тоді було 78 років) за те, що той ще в 1970 році наказав стріляти в робітників-страйкарів. У 1989 році свіжі спогади про надзвичайний стан та його наслідки підказували, що копирсатися в минулому й оцінювати провини нерозумно; а коли робити це стало безпечно, нагода вже минула, народна увага перемкнулася на інші речі, а пошук запізнілої справедливості заднім числом здавався радше політичним опортунізмом.

У Латвії вийшла постанова, що будь-кому, хто в минулому був пов’язаний із КДБ, упродовж десяти років заборонено обіймати державні посади. З 1994 року латвійські громадяни за німецьким зразком могли вільно ознайомитися з поліцейськими справами комуністичної доби; але їхній зміст ставав публічним тільки в тому разі, якщо особа балотувалася на виборах або хотіла працевлаштуватися в правоохоронній системі. У Болгарії новий уряд, за прикладом Франції після режиму Віші, заснував трибунали, які мали право застосувати «громадянське виключення» щодо тих, хто був винен у певних злочинах, які пов’язували з попереднім режимом.

В Угорщині чистки чи покарання Комуністичної партії за колишні гріхи, враховуючи її сприяння в самовиведенні з влади, обґрунтувати було складно, а надто тому, що в Угорщині після Кадара головним предметом суперечок був, звичайно ж, 1956 рік — дата, яка для більшості населення незабаром мала стати давньою історією. У сусідній Румунії, де підстави для покарання справді були суттєві й мали місце не так давно, спроби заснувати місцеву версію Комісії Ґаука впродовж кількох років загрузали в непорушному опорі посткомуністичної політичної еліти, багато зі світил якої (починаючи із самого президента Ілієску), поза всяким сумнівом, стали б частиною будь-якого серйозного розслідування діяльності режиму Чаушеску. Зрештою було засновано «Національний коледж досліджень архівів Секурітате», але він ніколи не міг змагатися з німецьким оригіналом у впливовості.

У жодній з цих країн проблему зведення рахунків з комуністичним минулим не було розв’язано так, щоб усі лишилися задоволені або повністю справедливо. Але в Чехословаччині ухвалене рішення викликало резонанс, який виходив далеко за межі кордонів країни. Сталінізм прийшов сюди пізніше і тривав довше, ніж в інших країнах, а гидкі спогади про «нормалізацію» все ще були доволі свіжі. Водночас у чеському регіоні комунізм мав найбільш тверду політичну базу з усіх держав Східної Європи. Зрештою, вся країна почувалася дещо ніяково через спогади про низку очевидних поразок Чехословаччини в опорі тиранії — у 1938-му, у 1948 році та після 1968 року. З тієї чи іншої причини вся країна — як здавалося більш категоричним критикам усередині неї — страждала через докори сумління. Вацлав Клаус знав, про що говорив.

Перше посткомуністичне чехословацьке законодавство — закон 1990 року, який реабілітував усіх, кого було незаконно засуджено в 1948‒1989 роках, та призначав виплату 100 мільйонів євро компенсацій — майже не викликало дискусії. Але після нього ухвалили закон про «люстрацію»[552] (поновлений на п’ять років у 1996 році та ще раз після втрати чинності — на початку ХХІ століття). Його метою було перевірити всіх державних службовців або охочих ними стати на предмет зв’язків зі старими службами безпеки. Утім це нібито легітимне прагнення створило широкі можливості для зловживань. Багато імен, які фігурували в списках інформаторів старої таємної поліції, були, як виявилося, лише кандидатами — чоловіками та жінками, яких режим сподівався змусити до покори. Серед них була низка найвідоміших чеських авторів, деякі з яких навіть не жили в країні.

Списки таємної поліції невдовзі опинилися в пресі: їх оприлюднили й розповсюдили політики та кандидати в депутати, які сподівалися дискредитувати своїх опонентів. Під час зведення наклепів спливало навіть ім’я Гавела як колишнього кандидата на вербування в поліцейську мережу шпигунів. І, як застерігали деякі критики, тимчасом як теки таємної поліції містили докладні дані про тих, кого вони намагалися завербувати, там не було ані слова про особи поліцейських, які за це вербування відповідали. На карикатурі, надрукованій у щоденній газеті Lidové Noviný, зображено двох чоловіків, які розмовляють перед будівлею празького парламенту: «Я не переживаю щодо люстрацій, — каже один із них. — Я не був інформатором. Я лише віддавав накази»[553].

Люстрація не була штрафним заходом, але вона ставала приводом для пекучої ганьби для багатьох її жертв, яких несправедливо «публічно соромили». Однак серйозніше те, що це від початку був неприховано політичний інструмент. Це було одне з питань, навколо якого розділився старий альянс Громадянського форуму — давні дисиденти (зокрема й Гавел) виступали проти нового закону, тоді як Клаус палко підтримував його як спосіб «з’ясувати, хто є хто» (та принизити його критиків з-поміж колишніх дисидентів, які колись були комуністами-реформаторами). Варто зауважити, що Владімір Мечіар у Словаччині також був проти закону про люстрацію, не в останню чергу через власні зв’язки з колишньою таємною поліцією, про які ходило багато чуток; та, привівши країну до незалежності, він одразу ж плідно використав інформацію з поліцейських тек задля власних політичних цілей.

У перші дванадцять років застосування закон про люстрацію завдав порівняно мало безпосередньої шкоди. Під його дію потрапило 300 тисяч осіб, які подали заявку на перевірку; близько 9 тисяч її не пройшли, що було напрочуд невеликою кількістю проти пів мільйона чехів та словаків, які втратили роботу або членство в партії після 1968 року. Але тривалішим наслідком цього закону став його неприємний післясмак, що сприяло поширенню в чеському суспільстві цинізму щодо того, як «Оксамитова революція» сама себе перехитрила. У Чеській Республіці «люстрація» була більше пов’язана з легітимізацією нової еліти, аніж із чесним ставленням до минулого, яке відходило в небуття.

У липні 1993 року чеський парламент ухвалив закон «Про незаконність та опір комуністичному режиму», по суті, оголосивши Комуністичну партію злочинною організацією. У теорії кримінальна відповідальність мала б лягти на мільйони колишніх членів партії, але він мав суто декларативні наслідки, які не тягнули за собою жодних дій. Закон не тільки не дискредитував комунізм і не легітимізував його повалення; він лише посилив скептичне відсторонення суспільства, на яке був спрямований. Через десять років після його ухвалення опитування громадської думки засвідчували, що п’ята частина чеських виборців були прихильниками незмінної (та абсолютно законної) Комуністичної партії, яка залишалася найбільшою політичною організацією країни й налічувала 160 тисяч членів.

Розділ 22 Стара і нова Європа

Властиві 1990-м тенденції до політичного роз’єднання не обмежувалися країнами колишнього комуністичного Сходу. Те саме прагнення відкинути кайдани централізованої влади — або ж звільнитися від відповідальності за збіднілих співгромадян у далекій провінції — відчувалося і на Заході. Від Іспанії до Сполученого Королівства у встановлених територіальних одиницях Західної Європи тривала широка адміністративна децентралізація, хоча всі вони принаймні змогли більш-менш зберегти форму традиційної національної держави.

У деяких країнах, як ми пам’ятаємо з розділу 16, ця відцентрова тенденція проявилася на кілька десятиліть раніше. В Іспанії, де давня вимога автономії з боку Каталонії чи Країни Басків знайшла відображення в новій конституції, Каталонія, зокрема, за одне покоління перетворилася практично на державу в державі — із власною мовою, інститутами та керівними радами. Завдяки Закону про мовну нормалізацію (саме так) каталонська мала стати «основною мовою викладання»; десять років по тому Женералітат (каталонський парламент) постановив, що використання каталонської в дитячих садочках та яслах обов’язкове. Не дивно, що попри те, що кастильська іспанська залишалася в повсюдному вжитку, багато молодших людей частіше говорили каталонською.

Жоден інший іспанський регіон так і не набув аналогічного рівня національної окремішності; але варто також зауважити, що жоден із них не був такий важливий для країни загалом. У 1993 році на Каталонію, одну із сімнадцяти іспанських регіонів, припадала одна п’ята внутрішнього національного продукту країни. Понад чверть усіх закордонних інвестицій, які надходили в Іспанію, йшли до Каталонії, а з них значна частка — до квітучої столиці регіону Барселони; дохід регіону на душу населення перевищував середній по країні на понад 20%. Якби Каталонія була незалежною країною, то належала б до найзаможніших держав європейського континенту.

Однією з причин розвитку особливої каталонської ідентичності було легко роздмухуване незадоволення тим, що від каталонців очікували значних внесків до національної скарбниці — частково через заснування в 1985 році Міжтериторіального компенсаційного фонду задля підтримки бідніших регіонів Іспанії. Але Каталонія, так само як і Країна Басків, Галісія, Наварра й інші автономні провінції, що почали заявляти про свої права, також вигравала від вихолощення «іспанськості». Франко дощенту вичерпав традиційний набір державних звитяг — славу імперії, честь армії, владу іспанської церкви, а після його смерті багатьох іспанців мало цікавили розмови про спадщину чи традиції.

Насправді іспанці, як і попереднє покоління німців, що жило після авторитаризму, рішуче відкидали «балачки про державність». Натомість ідентичності, пов’язані з регіоном або провінцією, були незатьмарені асоціаціями з авторитаризмом: навпаки, вони були улюбленими жертвами старого режиму, тож їх переконливо зображали як невід’ємний компонент власне переходу до демократії. Асоціації між автономією, сепаратизмом і демократією були менш чіткі у випадку басків, де ЕТА продовжувала йти кривавим шляхом (у 1995 році вона навіть вчинила спроби замахів на короля і прем’єр-міністра). Ба більше, тимчасом як шість мільйонів каталонців жили заможно, давні промислові регіони Країни Басків перебували в занепаді. Усюди розквітало безробіття, а рівень доходів у регіоні був менший, ніж у Каталонії, та наближався до середнього по країні.

Якщо баскські націоналісти не змогли зіграти на цих проблемах собі на користь, то значною мірою тому, що суттєву частину двомільйонного населення цього регіону становили не місцеві — станом на 1998 рік лише кожен четвертий володів еускара — баскською мовою. Не дивно, що вони мало цікавилися сепаратистськими рухами: тільки 18% басків висловлювалися на підтримку незалежності, віддаючи перевагу регіональній автономії, яку вони вже отримали. Навіть більшість виборців Баскської національної партії поділяли таку позицію. Щодо партії Herri Batasuna («Єдність народу»), політичного крила ЕТА, то вона втрачала голоси на користь поміркованих автономістів і навіть мейнстримних іспанських партій. Наприкінці десятиліття вона занепала й перетворилася на парасолькову партію аутсайдерів — розчарованих зелених, феміністів, марксистів й антиглобалістів.

В Іспанії спогади про минуле призвели до розколу національної держави. В Італії це радше стало наслідком теперішніх невдоволень. Традиційно проблемні регіони Італії були розташовані найпівнічніше: то були фронтирні зони, де місцеве населення ще пам’ятало, як їм нав’язали італійську ідентичність — часто внаслідок війни та зазвичай проти їхньої волі, — і де більшість усе ще замість італійської говорила французькою, німецькою чи словенською. Здебільшого невдоволення в цих регіонах вдалося подолати завдяки низці домовленостей, згідно з якими було засновано нові автономні регіони: Валле д’Аоста на альпійському Північному Заході, де сходяться Італія, Франція та Швейцарія; Трентіно-Альто-Адідже, який межує з австрійським Тиролем; та Фріулі-Венеція-Джулія вздовж етнічно неоднорідного кордону з Югославією (пізніше — Словенією). Такі регіони також отримали переваги (як ми вже бачили у випадку Альто-Адідже) від низки регіональних субсидій та інших стимулів від Європейського Союзу в Брюсселі. До 1990-х років завдяки альпійському туризму та з плином часу північні прикордонні території Італії зникли з політичного обрію, перетворившись на регіональні закапелки в континенті регіонів.

Утім їхнє місце заступило відверто більш загрозлива форма регіонального сепаратизму. З 1970-х років, після того як із запізненням було виконано відповідний пункт післявоєнної конституції, Італію на додачу до п’яти автономних провінцій (трьох прикордонних областей, а також Сардинії та Сицилії) розділили на п’ятнадцять регіонів. Прецедентів, безумовно, було вдосталь: П’ємонт, Умбрія чи Емілія мали щонайменше таке саме право претендувати на історичну окремішність, як і Каталонія чи Галісія, і хоча регіональні мовні розбіжності, що лише кілька десятиліть тому були такими разючими, стали менш помітні, але все одно вони зникли не до кінця.

Однак нові італійські регіони, на відміну від іспанських, здебільшого були адміністративною фікцією. Попри те, що вони могли похвалитися власними місцевими виборними урядами та владою (і давали багато робочих місць), регіональні одиниці в Італії не змогли ані замінити місцевої ідентичності італійців на рівні рідного міста чи села, ані політично й насамперед економічно відокремитися від столиці. Утім створення регіонів нагадало італійцям про фундаментальний і досі актуальний розрив між заможною Північчю та залежним Півднем, а також надало політичних обрисів невдоволенню, до якого цей розрив призводив.

У результаті виникло доволі нове явище, принаймні для італійського контексту, — сепаратизм заможних. Італійська Північ — особливо промислові й бізнесові міста та містечка П’ємонту і Ломбардії, а також процвітаючі ферми і дрібні підприємства Болоньї та її околиць — десятиліттями була виразно багатшою, ніж решта країни, і розрив дедалі зростав. Під кінець 1980-х років валовий регіональний продукт на душу населення в регіоні Ломбардія довкола Мілана становив 132% від середнього в країні; у Калабрії, на кінчику «італійського чобота», він дорівнював 56%. Рівень бідності в Меццоджорно наприкінці 1980-х був утричі вищий, ніж у Північній Італії. Тимчасом як на півночі та північному центрі Італії заможність і рівень послуг був порівнянний із Францією чи Британією, південь дедалі більше відставав, створюючи розрив, який лише частково компенсувався значними готівковими переказами.

У 1980-х роках виник новий політичний альянс, Ліга Ломбардії (пізніше — Ліга Півночі, Lega Nord[554]), який живився поширеним переконанням, що «Південь» надто довго дармоїдствував на грошах Півночі. Рішення, на думку харизматичного засновника й лідера Ліги Умберто Боссі, полягало в тому, щоб позбавити Рим фінансових повноважень, відокремити Північ від країни і зрештою здобути незалежність для Ломбардії та сусідніх регіонів, а збіднілий обрубок-паразит нехай сам про себе дбає. Аналогія з Каталонією (Словенією чи навіть Чеською Республікою під проводом Вацлава Клауса) була очевидною.

На загальнонаціональних виборах у 1990-х роках Ліга Півночі змогла здобути достатньо голосів у Ломбардії та Венето, щоб забезпечити собі місце в консервативних урядових коаліціях. Утім, за іронією долі, влада Ліги трималася на її союзі з рухом Forza Italia («Уперед, Італіє») Сильвіо Берлусконі й колишніми фашистами з партії Національний альянс Джанфранко Фіні; вони обидві (особливо остання) залежали від підтримки саме бідних південних виборців, які одержували державну допомогу і яких так зневажала Ліга. Тож попри цю взаємну антипатію та ілюзії більш відчайдушних прихильників Боссі, питання про розкол Італії чи набуття незалежності будь-якої з її провінцій ніколи не стояло всерйоз.

Приблизно те саме стосувалося і Франції, де за президентської каденції Міттерана відбулася обмежена адміністративна децентралізація та розпочалися деякі безсистемні спроби посунути в провінції інститути й ресурси. Серед новостворених регіональних одиниць країни навіть Ельзас чи райони французьких басків, незважаючи на їхню самобутню історичну ідентичність, не виявляли значного інтересу до того, щоб обірвати зв’язки з Парижем. Тільки на острові Корсика спостерігався підйом руху за національне відокремлення, який спирався на реальне відчуття мовної та історичної унікальності й неправдоподібне твердження, що, ставши незалежним від материка, острів розквітне. Але, як і у випадку ЕТА, через схильність корсиканських націоналістів до насильства (та міжродового зведення рахунків) їхні прихильники були в меншості.

Франція відрізнялася тим, що поки в інших європейських країнах політики й експерти тепер на словах визнавали чесноти автономії та місцевого самоврядування, тут найменший натяк на регіональний сепаратизм викликав у Парижі бурю неоякобінського осуду з боку всіх політичних таборів. Крім того, найсамобутніші французькі провінції — приміром, Бретань або спустошені гори верхнього Лангедоку — упродовж багатьох десятиліть також були найбільш залежні від урядової щедрості. Усі бюджетні надходження, від інфраструктурних витрат на високошвидкісне залізничне полотно до податкових пільг на внутрішні інвестиції, залежали від Парижа, а поодинокі бретанські чи окситанські сепаратисти, які ще лишилися (переважно підстаркуваті бойовики, яких викинули на узбіччя шалені 1960-ті), ніколи не мали великої підтримки. Натомість заможні території на кшталт регіону Рона-Альпи навколо Ліона та Гренобля цілком могли б процвітати самостійно, але вони вже давно й думати забули про незалежність і не виявляли жодного політичного прагнення її віднайти.

Проте по той бік Ла-Маншу, у Британії, серед кельтських маргіналів мало місце щось на кшталт національного відродження — навіть попри те, що фінансово вони сильно залежали від Лондона. В Уельсі це здебільшого виявлялося в культурній площині: тиск щодо освіти та ЗМІ валлійською мовою посилився. Тільки в більш гірських та малонаселених районах Північного Уельсу вимоги повної незалежності, які ставила націоналістична партія Плайд Кемри[555], знайшли підтримку. Урбаністичний Південь, який мав краще транспортне сполучення з Англією та добре розвинуті політичні зв’язки з національним профспілковим рухом і Ліберальною та Лейбористською партіями, продовжував ставитися до дрібнодержавних націоналістичних амбіцій поборників «насамперед Уельсу» з недовірою.

Отож попри те, що кандидати від Плайд Кемри спершу здійснили прорив на загальнонаціональних виборах 1974 року і відтоді утримували нечисленне, але помітне представництво в парламенті, вони так і не змогли схилити своїх співвітчизників на бік націоналізму. Серед тієї меншості валлійських виборців, які в березні 1979 року взяли участь у голосуванні щодо передачі влади регіональним установчим зборам, більшість висловилася проти. Коли децентралізація влади в Уельсі все ж таки відбулася двадцять років по тому, це сталося не через вимоги місцевих націоналістів, а внаслідок адміністративної реформи першого нового лейбористського уряду Тоні Блера, що, як виявилося, доволі проникливо зметикував, що обмежені повноваження, надані новому валлійському парламенту в Кардіффі, майже напевно опиняться в руках тих самих людей, які тоді розпоряджалися ними у Вестмінстері.

Однак стало зрозуміло, що результат — валлійські установчі збори, які мали велику символічну цінність, але мало справжньої влади — задовольнив наявний запит щодо окремої національної ідентичності. Зрештою, Уельс був приєднаний до Англії та опинився під її владою в 1536 році за часів правління Генріха VIII, який і сам був нащадком валлійської династії, і хоча нещодавнє пробудження інтересу до мови та історії було цілком реальним, його не варто плутати з повноцінним відновленням національної свідомості. Якщо за фасадом валлійського публічного життя і була злість чи обурення, то їх спричинили економічні проблеми, а не придушені національні прагнення. Якби валлійцям запропонували обрати між незалежністю та відновленням під англійською владою гірничих долин, селищ і портів, винищених деіндустріалізацією та безробіттям, мало хто з них засумнівався б у виборі.

Інша річ — Шотландія. Там занепад давніх галузей промисловості також обійшовся страшенно дорого; але Шотландська національна партія (ШНП), яка з’явилася в 1970-х, могла розраховувати на кількість голосів, у чотири рази більшу, ніж її валлійський аналог. Через двадцять років після свого прориву як партії «одного пункту» на виборах 1974 року (коли вона привела до парламенту одинадцять членів), ШНП витіснила консерваторів і почала складати серйозну конкуренцію в традиційних виборчих базах лейбористів. На відміну від валлійців, шотландські виборці підтримували децентралізацію влади; і хоч їм і довелося чекати на неї до 1997 року, шотландський парламент в Единбурзі, без сумніву, представляє регіон, який вважає себе відмінною та окремою нацією, якщо не державою.

Шотландський націоналізм виграв і від випадкового відкриття родовищ нафти та газу в Північному морі (що принесло багатство до Абердина та на північний схід), і від регіональної політики Європейської спільноти, яка дозволила шотландським урядовцям і підприємцям встановити прямі зв’язки з Брюсселем в обхід Лондона. Шотландія, хоч і була приєднана до Англії Актом про Союз у 1707 році, завжди була відкраяною скибою. Її самоусвідомлення спиралося не так на мовні чи релігійні відмінності (що, хоч і були цілком справжні, ослабли серед більшості її жителів), як на незвичайну суміш зверхності та почуття скривдженості.

Отож, так само як багато класиків сучасної англійської літератури насправді були ірландцями, деякі з найбільших досягнень англомовної політичної та соціальної думки часів Просвітництва, від Девіда Юма до Адама Сміта і Джона Стюарта Мілля (цей список можна продовжувати), насправді належали шотландцям. Единбург у певному розумінні був інтелектуальною столицею ранньої промислової Британії, а Глазго — радикальним ядром британського робітничого руху на початку ХХ століття. Але це ще було не все. За заснуванням, розселенням та адмініструванням більшої частини англійської імперії стояли шотландські управлінці та вихідці з Шотландії. Ба більше, Шотландія завжди відстоювала і підтримувала особливу й окремішню ідентичність: навіть тоді, коли владу найбільше було зосереджено в Лондоні, вона зберігала власну правничу й освітню системи.

Тому незалежна Шотландія була доволі вірогідним сценарієм — особливо в такому Європейському Союзі, де вона б жодним чином не стала найменшою чи найбіднішою національною державою. Чи захоче колись більшість населення Шотландії, забезпечивши собі переважну видимість незалежності та деякі її змістовні ознаки, домогтися ще більшого, сказати важко. Географічні, демографічні й ресурсні обмеження, через які Шотландія зберігала залежність від Сполученого Королівства, нікуди не зникли; а під кінець 1990-х з’явилися підстави припустити, що двигун націоналізму в Шотландії, як і в інших країнах, втрачає оберти.

Чи можна було сказати те саме про нащадків шотландських емігрантів, які переїхали до Ірландії, зрозуміло не до кінця. Протока, що розділяє Шотландію та Північну Ірландію, менш ніж вісімдесят кілометрів завширшки, але прірва між почуттями двох спільнот залишається неоглядною. Шотландський націоналізм насамперед ґрунтувався на бажанні чинити опір і давати відсіч англійцям, тоді як національний патріотизм ольстерівських протестантів полягав у всеохопній рішучості будь-якою ціною залишитися з «Юніоном». Трагедія ірландського конфлікту полягала в протилежних, але в усьому іншому абсолютно однакових цілях радикалів з обох боків: Тимчасова ІРА[556] намагалася вигнати британську владу з Північної Ірландії та приєднати регіон до незалежної католицької Ірландії; а метою протестантських юніоністів та їхніх воєнізованих добровольців було придушити «папістів» і назавжди зберегти трьохсотлітній зв’язок із Лондоном (див. розділ 14).

Те, що під кінець століття і юніоністів, і католиків нарешті примусили до компромісу, трапилося не через те, що в екстремістів з обох боків вичахла рішучість. Подібно до того, як різанини в Боснії та Косові змусили втрутитися сторонніх, так і тут коло звірств і помсти, яке, здавалося, неможливо розірвати, не лише підважувало підтримку озброєних бойовиків з боку місцевого населення, яке вони нібито представляли, а й спонукало Лондон, Дублін і навіть Вашингтон втрутитися з більшим ентузіазмом, ніж вони планували досі, та присилувало ворожі сторони принаймні до тимчасового примирення.

Незрозуміло, чи могла Белфастська угода, підписана у квітні 1998 року, врегулювати національне питання в Ірландії. Тимчасове рішення, на яке неохоче погодилися обидві сторони, залишило багато питань відкритими. Насправді умови угоди, укладеної за посередництва прем’єр-міністрів Ірландії та Великої Британії й за допомоги президента Клінтона (місцеве самоврядування у формі установчих зборів, які мали були розташовані в Північній Ірландії, гарантії представництва для католицької меншості, кінець монополії протестантів у поліції та інших владних структурах, заходи із розбудови довіри між двома спільнотами та постійна міжурядова конференція, яка мала стежити за її втіленням), містили багато того, що можна було б уявити за наявності доброї волі з боку всіх сторін двадцять років тому. Але, як і під час перемир’я в ірландській Столітній війні, існувала ймовірність того, що угоди певний час дотримуватимуться. Здавалося, що вже немолоді радикали на чолі повстанців, як уже не раз траплялося в історії в схожих ситуаціях, купилися на перспективу отримати місце при владі.

До того ж у самій Республіці Ірландія в 1990-ті відбулися безпрецедентні соціально-економічні перетворення, що зробило її очевидно несхожою на «Ейр»[557] націоналістичних мрій. З перспективи жвавого Дубліна, захопленого своєю нововіднайденою роллю багатокультурного провісника низьких податків та постнаціональної єврозаможності, фанатичні прагнення Тимчасової ІРА почали сприйматися приблизно так само, як Лондон тлумачив імперські юніоністські манії Помаранчевого ордену[558], — як химерні давноминулі пережитки іншої доби.

Для будь-кого, обізнаного з ранньою історією держав Західної Європи, нові політичні рухи субнаціональної самобутності можуть здатися лише поверненням до тієї форми, від якої в попередньому столітті відмовилися на користь централізації. Навіть основний сучасний європейський виняток із цієї тенденції насправді підтверджує правило: Німеччина, найбільша європейська держава, розташована західніше колишнього Радянського Союзу, не знала аналогічного підйому сепаратизму. Це було зумовлено не якимись особливостями її історії, а тим, що постнацистська Німеччина вже була справді федеративною республікою.

Незалежно від того, чи точно контури земель сучасної Німеччини збігалися з давніми державами (як у випадку Баварії), чи були новоствореними територіальними комбінаціями колись незалежних князівств та республік (як Баден-Вюрттемберг або Північний Рейн — Вестфалія), вони мали значну фінансову й адміністративну автономію в тих багатьох аспектах урядування, які найбільш безпосередньо торкалися щоденного життя людей: освіти, культури, довкілля, туризму та місцевого державного радіо й телебачення. Почасти така територіально окреслена політика ідентичності могла подобатися німцям (і в цьому особливе минуле Німеччини, мабуть, усе-таки діяло стримувально), тому землі ставали доречним замінником.

Насправді політика національного сепаратизму найбільш концентровано проявилася не в найбільшій країні Західної Європи, а в одній із найменших. Бельгія — країна, площа якої зіставна з площею Уельсу і яку за густотою населення переважають лише сусідні Нідерланди — була однією з тих західноєвропейських країн, де внутрішні розколи мали певну подібність до тогочасних тенденцій на посткомуністичному Сході. Тож історія Бельгії може пролити світло на те, чому, після того як хвиля сепаратизму кінця ХХ століття пішла на спад, національні держави Західної Європи залишилися цілісними.

Станом на 1990-ті роки міста й долини Валлонії поринули в постіндустріальний занепад. Вугільна промисловість, сталеваріння, cланцева й металургійна промисловість, текстильне виробництво — традиційне джерело промислового багатства Бельгії — практично зникли: видобуток вугілля в Бельгії в 1998 році становив менше 2 мільйонів тонн на рік проти 21 мільйона тонн у 1961-му. Від того, що колись було найприбутковішим регіоном Європи, залишилися тільки занедбані заводи мааських долин над Льєжем та похмурі мовчазні виробничі споруди навколо Монса й Шарлеруа. Більшість колишніх гірняків, металургів та їхніх родин тепер залежали від системи добробуту, якою керувала двомовна столиця країни і яка фінансувалася, як здавалося фламандським націоналістам, за рахунок податків на високі зарплати мешканців Півночі.

Адже Фландрія процвітала. У 1947 році понад 20% фламандської робочої сили все ще були задіяні в сільському господарстві; п’ятдесят років по тому менш ніж 3% бельгійців, які говорили нідерландською, заробляли, працюючи на землі. З 1966 по 1975 рік фламандська економіка зростала з небаченою швидкістю в 5,3% на рік; навіть упродовж економічного спаду кінця 1970-х та початку 1980-х вона продовжувала зростати майже вдвічі швидше, ніж Валлонія. Міста на кшталт Антверпена й Гента, яких не гальмувала стара промисловість чи безробіття, процвітали з розвитком послуг, технологій і торгівлі, а також завдяки своєму розташуванню — навпроти європейського «золотого банана», що простягнувся від Мілана до Північного моря. Тепер у країні було більше мовців нідерландської, ніж французької (у співвідношенні три до двох), і вони, у розрахунку на душу населення, виробляли та заробляли більше. Північ Бельгії випередила Південь як привілейований, домінантний регіон — і це перетворення супроводжувалося наростанням вимог з боку фламандців, щоб їхня нещодавно набута економічна перевага відображалася в політичних привілеях.

Іншими словами, Бельгія поєднала в собі всі складові націоналістичних і сепаратистських рухів у Європі: багатовіковий територіальний поділ[559], поглиблений не менш давнім і на позір нездоланним мовним розколом (багато мешканців регіонів, які говорили нідерландською, принаймні пасивно володіють французькою, тоді як більшість валлонів нідерландською не говорять) та підкріплений гострими економічними контрастами. Крім того, була ще одна проблема: упродовж більшої частини короткої історії Бельгії над бідними сільськими спільнотами Фландрії панували їхні співвітчизники, які мешкали в містах промислової франкомовної Валлонії. Фламандський націоналізм формувало обурення примусово говорити французькою, очевидна монополія франкомовних на владу та престиж, а також те, що франкомовна еліта зосередила у своїх руках усі важелі культурного й політичного впливу.

Отож фламандські націоналісти традиційно брали на себе роль, подібну до тієї, яку виконували словаки в Чехословаччині до роз’єднання, — настільки, що навіть активно співпрацювали з окупантами впродовж Другої світової війни, безнадійно сподіваючись на крихти сепаратистської автономії з нацистського столу. Але до 1960-х років економічні ролі помінялися місцями: тепер фламандські політики-націоналісти представляли Фландрію в образі не відсталої, обмеженої в правах Словаччини, а радше Словенії (або ж, як їм, можливо, більше сподобалося б, Ломбардії) — динамічної сучасної нації, скутої регресивною та неспроможною державою.

Ці дві самопризначені ідентичності — пригноблена мовна меншість і недооцінений двигун економіки — обидві були вплетені в тканину фламандської політики сепаратизму: так сильно, що навіть після того, як давні несправедливості залишилися в минулому й північні регіони, де розмовляли нідерландською, давно отримали право використовувати власну мову в публічному просторі, закарбовані в пам’яті образи та кривди просто перейшли на нові питання. Саме тому публічні політичні дискусії в Бельгії успадкували такий запал та жовчність, які неможливо було пояснити суто обговорюваними проблемами.

Один із ключових символічних моментів у «мовній війні» настав у шістдесятих — аж через пів століття після того, як нідерландську офіційно дозволили використовувати у фламандських школах, судах та органах місцевого самоврядування, і через сорок років після того, як її використання стало обов’язковим, коли студенти — мовці нідерландської в Університеті Левена (Лувена) протестували проти присутності франкомовних професорів в університеті, розташованому в межах нідерландськомовної провінції Фламандський Брабант. Крокуючи ходою під лозунгом «Геть валлонів!», вони змогли розколоти університет. Його франкомовний склад переїхав на південь, у франкомовний Валлонський Брабант, і заснував там Університет Лувен-ла-Нев (згодом була розділена й університетська бібліотека, а її вміст перерозподілено, від чого програли всі).

Бельгія у 2005 році

Драматичні події в Левені — цікавий випадок містечкового й шовіністичного відлуння тогочасних студентських протестів в інших країнах — призвели до відставки уряду та впродовж подальших тридцяти років прямо спричинилися до низки змін до конституції (разом їх було сім). І хоч помірковані політики планували їх як поступки на догоду вимогам сепаратистів, останні завжди сприймали інституційні зміни в Бельгії лише як кроки на шляху до остаточного розлучення. Урешті-решт жодна зі сторін не досягнула своїх цілей остаточно, але вони сильно наблизилися до того, щоб розвалити унітарну Бельгійську державу.

У результаті утворилася химерно складна структура. Бельгію було розділено на три «регіони»: Фландрію, Валлонію та Брюссельський столичний регіон. Кожен із них мав власний обраний парламент (на додачу до національного парламенту). Крім того, було офіційно засновано три «спільноти» — мовців нідерландської, французької та німецької (остання складалася з близько 65 тисяч німецькомовних мешканців Східної Валлонії біля кордону з Німеччиною). Ці спільноти також отримали власні парламенти.

Регіони та мовні спільноти точно не збігалися: у Валлонії живуть німецькомовні громадяни, а в межах Фландрії є низка франкомовних містечок (або районів у них). Усім їм було запропоновано спеціальні привілеї, поступки й захисні заходи, що не перестало бути джерелом обурення всіх сторін. Два регіони, Фландрія та Валлонія, по суті, одномовні, із зазначеними вище винятками. Брюссель офіційно оголосили двомовним, хоча принаймні 85% його населення говорить французькою.

Окрім регіональних і мовних спільнот, Бельгію також розділили на десять провінцій (по п’ять у Фландрії та Валлонії). Крім того, вони отримали адміністративні й урядові повноваження. Але в ході різноманітних конституційних переглядів справжня влада відійшла або регіону (у питаннях урбаністики, довкілля, економіки, громадських робіт, транспорту та зовнішньої торгівлі), або мовній спільноті (у тому, що стосується освіти, мови, культури та деяких соціальних послуг).

Усі ці зміни призвели до сміховинно громіздкої структури. Тепер мовна коректність (та конституція) вимагали, наприклад, щоб усі національні уряди, незалежно від їхнього політичного спрямування, «на рівних засадах» складалися б з міністрів — мовців нідерландської та французької, тоді як лише прем’єр-міністр мав володіти обома мовами (і тому зазвичай походив із Фландрії). Аналогічної мовної рівності вимагали в Конституційному суді, який щороку по черзі очолювали представники того чи іншого мовного табору. У Брюсселі четверо членів уряду столичного регіону відтоді мали засідати разом (та говорити тією мовою, якою їм зручно), щоб розв’язувати спільні проблеми; але під час розгляду питань, які стосувалися фламандської чи франкомовної «спільноти», вони мали сидіти окремо, по двоє.

Як наслідок, Бельгія стала вже не однією чи навіть двома державами, а нерівномірною «клаптиковою ковдрою», де повноваження органів влади дублювалися й накладалися одне на одне. Сформувати уряд було складно: це потребувало багатопартійних домовленостей усередині регіонів і між ними, «симетрії» між національними, регіональними, мовними, провінційними та місцевими партійними коаліціями, функціональної більшості у двох найбільших мовних групах та мовного балансу на всіх політичних й адміністративних рівнях. А коли уряд таки був сформований, то мало що міг змінити: навіть у зовнішній політиці, яка теоретично належить до тих останніх повноважень, що залишаються в руках національного уряду, по суті, рішення ухвалювали регіони, оскільки в сучасній Бельгії це означає насамперед угоди щодо зовнішньої торгівлі, а це належить до регіональних компетенцій.

Політичний процес, яким супроводжувався цей конституційний переворот, був так само заплутаний, як і власне інституційні реформи. Із фламандського боку виникли крайні націоналістичні та сепаратистські партії, які домагалися змін і переваг від нових можливостей. Коли Фламандський блок, духовний спадкоємець ультранаціоналістів часів Другої світової війни, став найпопулярнішою партією в Антверпені та деяких околицях північніше Брюсселя, де говорили нідерландською, більш традиційні нідерландськомовні партії відчули, що зобов’язані перейти на більш радикальні позиції, щоб скласти йому конкуренцію.

Аналогічним чином у Валлонії та Брюсселі політики із франкомовних мейнстримних партій зайняли жорсткішу позицію щодо «своєї» спільноти, щоб більше відповідати уподобанням валлонських виборців, обурених перевагами фламандців у політичному просторі. Як наслідок, усі традиційні партії зрештою мусили розділитися відповідно до спільнотних та мовних бар’єрів: християнські демократи, ліберали й соціалісти існують у Бельгії у двох варіантах (з 1968-го, 1972-го та 1978 року відповідно), тобто кожна мовна спільнота має свою партію певного політичного спрямування. Це неминуче ще більше поглибило розкол між спільнотами, оскільки політики представляли інтереси тільки власного «типу»[560].

Отже, для того щоб задовольнити мовних і регіональних сепаратистів, було заплачено високу ціну. Насамперед вона вимірювалася в грошах. Невипадково наприкінці ХХ століття Бельгія мала найвищий показник співвідношення державного боргу до внутрішнього валового продукту в Західній Європі — дублювати кожну послугу, кожну позику, кожен грант, кожну позначку дорого. Усталену практику використання державних грошей (зокрема регіональних грантів ЄС) на пропорційній основі, щоб винагороджувати представників різних складників спільноти, тепер застосовували до реалій спільноти мовної: міністри, державні секретарі, а також їхні штати, бюджети та друзі існують усюди, але тільки в Бельгії на кожного припадає мовний двійник.

Під кінець століття «Бельгія» остаточно набула формального значення. Мандрівник, який в’їжджав у країну на машині, міг і не побачити доволі сором’язливого дорожнього знака, на якому була написана зменшувальна форма België або Belgique. Але гості країни навряд чи могли б пропустити кольоровий плакат, який інформував їх про провінцію, в яку вони щойно в’їхали (приміром, Льєж чи Західну Фландрію), а тим паче — інформаційну дошку (нідерландською або французькою мовою, але не обома), яка сповіщала, у Фландрії вони чи у Валлонії. Здається, ніби традиційний лад майстерно вивернуто навиворіт: міжнародні кордони країни були лише формальністю, але її внутрішні роздільні лінії — кричущими і справді мали важливе значення. Чому ж тоді Бельгія просто не розпалася?

Малоймовірне виживання Бельгії, а також у ширшому розумінні те, чому всі держави Західної Європи і досі існують, пояснюють три обставини. Насамперед та, що з плином поколінь і впровадженням конституційних реформ сепаратистські вимоги втратили свою нагальність. Старі комунітарні «стовпи» — ієрархічно організовані соціальні та політичні мережі, які заміняли національну державу — уже занепадали. А для молодшого покоління бельгійців заклики до сегрегаційного об’єднання виявилися набагато менш принадливими, навіть якщо це повільно усвідомлювали старші політики.

Занепад релігійної практики, доступність вищої освіти та рух із сільської місцевості до міст послабив виборчу базу традиційних партій. З очевидних причин це особливо стосувалося «нових» бельгійців: сотень тисяч іммігрантів у другому і третьому поколінні з Італії, Югославії, Туреччини, Марокко чи Алжиру. Як і нові баски, ці люди мали власні нагальні тривоги і мало цікавилися припалими пилом програмами вже немолодих сепаратистів. Опитування громадської думки, проведені в дев’яностих, показували, що більшість населення, навіть у Фландрії, уже не вважало регіональні чи мовні питання своїми головними проблемами.

По-друге, Бельгія була багатою. Очевидна різниця між Бельгією та іншими частинами Європи, яким пощастило менше і де націоналісти могли успішно грати на чутливих для місцевих спільнот питаннях, полягала в тому, що переважна більшість мешканців сучасної Бельгії жила в спокої та матеріальному добробуті. Країна живе в мирі — якщо не з собою, то принаймні з усіма іншими, тож та сама заможність, яка зміцнила «фламандське диво», також пом’якшила і настрої борців за мовні права. Це спостереження так само стосується Каталонії і навіть частин Шотландії, де більш радикальні поборники ідеї національної незалежності спостерігали, як їхні аргументи поступово обеззброює незвична та демобілізувальна заможність.

Третя причина виживання Бельгії та інших внутрішньо розділених держав Західної Європи пов’язана не так з економікою, як з географією, хоча одне тісно залежить від другого. Якщо Фландрія чи Шотландія могли, зрештою, з комфортом залишитися в межах Бельгії та Сполученого Королівства відповідно, то не тому, що національним почуттям у цих регіонах — аналогічних тим, що актуалізувалися в колишніх комуністичних країнах — бракувало запалу. Зовсім навпаки: прагнення до самоврядування було відчутно сильнішим у Каталонії, ніж, скажімо, у Богемії; а фламандців від валлонців відділяла значно глибша прірва, ніж чехів і словаків чи навіть сербів і хорватів. Різниця полягала в тому, що держави Західної Європи вже не були окремими вільними національними одиницями, які мали монопольну владу над своїми підданими. Крім того, вони дедалі більше ставали частиною чогось іще.

Від Спільноти до Союзу: ЄС у 1957-2003 рр.

Офіційний механізм руху до повноцінного Європейського Союзу було закладено в Єдиному європейському акті (ЄЄА) 1987 року; але насправді процес пришвидшився через завершення «холодної війни». ЄЄА зобов’язував дванадцять членів Спільноти до 1992 року досягнути повного та вільного руху товарів, послуг, капіталу і людей. Це навряд чи можна було вважати проривом, оскільки ті самі цілі, в принципі, і так було передбачено кілька десятиліть тому. У справді нову систему інституційних і фінансових домовленостей членів Союзу ввів підписаний того самого року Маастрихтський договір та п’ять років по тому — його наступник, Амстердамський договір. Обидва вони були безпосереднім наслідком кардинальних змін у зовнішніх обставинах.

У Маастрихті загальну увагу привернула широко анонсована домовленість запровадити спільну європейську валюту. Французи, намагаючись дати раду своїм занепокоєнням щодо об’єднання Німеччини, щільно зв’язали Федеративну Республіку із «Заходом», умовивши Бонн погодитися на заміну дойчмарки на єдину європейську валюту євро та зобов’язавши збільшену німецьку державу діяти відповідно до обмежень Європейського Союзу, який загруз у дедалі густішому павутинні законів, правил та угод. Зі свого боку Бонн наполягав, що нова валюта має бути копією старої дойчмарки, а за її регуляцію — як і німецької валюти — має відповідати незалежна рада центральних банкірів, дотримуючись фінансових принципів німецького центрального банку: низької інфляції, жорсткої кредитної політики та мінімальних дефіцитів. Німецькі переговірники — які боялися схильності країн «Середземноморського клубу» на кшталт Італії чи Іспанії до марнотратства — запровадили драконівські умови для входження в зону євро, а Європейську комісію уповноважили штрафувати уряди країн-порушниць.

Тож на вимогу Бонна європейські міністри фінансів мали бути прив’язані, наче Одіссеї, до єврощогли, щоб не піддатися закликам сирен — виборців та політиків — щодо одержання легких грошей і збільшення державних видатків. Ці умови, покликані забезпечити новій євровалюті таку саму стійкість до інфляції, як і в дойчмарки, подобалися не всім. У бідніших державах-членах був поширений обґрунтований страх, що вони стримуватимуть державну політику і, можливо, навіть перешкоджатимуть зростанню. Тож, щоб умови Маастрихта було легше перетравити, непоступливим урядам надали грошові бонуси: Жак Делор, президент Європейської комісії, практично підкупив міністрів фінансів Греції, Іспанії, Португалії та Ірландії, пообіцявши їм значне збільшення структурних фондів Європейського Союзу в обмін на їхні підписи під договором.

Тим часом Сполучене Королівство та Данія підписали основну частину договору, але вирішили не приставати на пропозицію спільної валюти: почасти передбачаючи її обмежувальний вплив на економіку; почасти — через її символічний резонанс у країнах, які й так були менш схильні за решту відкидати атрибути суверенітету на користь наднаціональних установ; а у випадку Сполученого Королівства, як це часто траплялося в минулому, поступ у бік Союзу викликав гострі занепокоєння як імовірний наступний крок у бік європейської супердержави[561].

Безперечно, Маастрихтський договір значною мірою обігравав «субсидіарність» — щось на кшталт леза Оккама для єврократів, стверджуючи, що «Союз не вдається до дії (за винятком тих сфер, які підпадають під його виняткові повноваження), якщо тільки вона не більш ефективна за заходи на національному, регіональному чи місцевому рівні». Але навіть це в різних місцях прочитували по-різному: у Франції це означало обмеження влади наднаціональних органів, які перебували поза межами контролю Парижа; у Німеччині — спеціальні привілеї та повноваження для регіональних урядів; а в Британії — спосіб блокувати інституційну інтеграцію.

Маастрихт мав три значні побічні ефекти. Одним із них був непередбачуваний імпульс, якого він надав НАТО. З огляду на закладені в договорі обмеження було зрозуміло (як принаймні передбачали французи), що нещодавно звільнені країни Східної Європи ніяк не зможуть увійти до Європейського Союзу в найближчому майбутньому — ані їхні кволі законодавчі та фінансові інститути, ані їхні економіки, що і близько не змогли б функціонувати за тих суворих фінансових (і не тільки) правил, які члени Союзу запровадили для всіх тодішніх та майбутніх підписантів.

Натомість у брюссельських коридорах запропонували надати Польщі, Угорщині та їхнім сусідам можливість швидкого членства в НАТО як щось на кшталт компенсації — тимчасової винагороди. Символічне значення такого розширення НАТО було, без сумніву, суттєвим, тому нові країни-кандидати одразу ж пристали на таку пропозицію. Практичні переваги були не такі очевидні (чого не можна було сказати про шкоду, завдану відносинам з Москвою, — справжню і негайну). Та позаяк Вашингтон мав власні підстави для того, щоб підтримати розширення Північноатлантичної оборонної спільноти, перша група центральноєвропейських держав, як і очікувалося, через декілька років приєдналася до Альянсу[562].

По-друге, це вплинуло на громадську поінформованість щодо європейських справ. Маастрихтський договір викликав небачений раніше інтерес до того, що досі було туманною діяльністю Європейського Союзу та його анонімних бюрократів. Незважаючи на те, що договір схвалили в кожній з країн, де його поставили на загальне голосування (хоча у випадку Франції лише 50,1% голосів), він викликав достатній спротив, щоб питання «Європи» опинилося, часто вперше, на порядку денному країн-членів. Упродовж сорока років інститути та правила нової континентальної системи тишком розробляли й ухвалювали в недосяжних закапелках Бенілюксу без уваги до бажань громадськості чи демократичних процедур. Виявилося, що цим дням настав кінець.

Третім наслідком Маастрихта було те, що він справді звільнив шлях для об’єднання якщо не Європи, то принаймні її західної частини. Кінець «холодної війни» та зобов’язання ЄС щодо єдиного ринку усунули перешкоди на шляху до членства тих держав, які продовжували бути членами старої Європейської асоціації вільної торгівлі[563]. Швеція, Фінляндія та Австрія швидко подали заявки на вступ: їм на перешкоді більше не стояло зобов’язання стосовно нейтралітету (або, у фінському випадку, необхідність зберігати добрі відносини з Москвою); водночас вони дедалі більше непокоїлися через те, що опинилися поза межами спільного європейського простору.

Переговори щодо вступу з новими кандидатами завершилися вже за три місяці: цьому сприяло те, що всі три країни були не лише маленькі й стабільні (їхнє населення разом дорівнювало менш ніж чверті населення Німеччини), але й, без сумніву, багаті. Те саме стосувалося й останніх найстійкіших держав — Норвегії та Швейцарії. Проте, незважаючи на значний ентузіазм з боку провідних бізнесменів у цих країнах, населення обох країн проголосувало проти членства — побоюючись втратити свою автономію і право голосу в наднаціональній федерації та будучи скептично налаштованим щодо переваг приєднання до нової валюти.

Невеликий відрив за результатами голосування у Швеції в листопаді 1994 року, коли питання членства в ЄС було винесене на референдум, свідчив про аналогічний скепсис. Тільки 52,3% шведів проголосували «за», і то лише тому, що були переконані, що їхня країна не приєднається до спільної валюти (десять років по тому, коли уряд у Стокгольмі рекомендував населенню нарешті відмовитися від крони та приєднатися до євро, то зазнав абсолютної та ганебної поразки на референдумі, так само як і данський уряд у вересні 2000 року, коли порушив те саме питання). Реакція Пера Ґартона, члена шведського Риксдагу від Зеленої партії та запеклого борця проти членства в ЄС, відбивала поширене серед скандинавів занепокоєння: «Цього дня Риксдаг вирішив перетворити Швецію із незалежної нації на щось на кшталт провінції в наддержаві, що розростається дедалі більше, водночас і собі перевтілившись із законодавчого органу на, по суті, дорадчу групу».

Почуття Ґартона поділяло багато північних європейців, зокрема дехто з тих, хто все одно голосував за членство. Навіть ті представники швейцарських чи скандинавських політичних і бізнес-еліт, які хотіли приєднатися до ЄС, щоб не втрачати переваги єдиного ринку, визнавали, що цей варіант має свою економічну і політичну ціну: у приватних розмовах вони визнавали, що, якщо рішення буде ухвалене не на їхню користь, для їхніх країн це не стане повною катастрофою. У Швеції, Норвегії чи навіть Данії та Сполученому Королівстві ЄС (не говорячи вже про його нову спільну валюту) був питанням вибору, а не необхідності.

Натомість у Центрально-Східній Європі членство в «Європі» було єдино можливим варіантом. Хай якою була їхня мотивація — модернізувати економіку, отримати доступ до нових ринків чи зовнішню допомогу, стабілізувати внутрішні політичні процеси, прив’язати себе до «Заходу» чи просто відвернути спокусу повернутися до національного комунізму, — нові лідери всіх країн від Таллінна до Тирани дивилися на Брюссель. Перспектива приєднання до ЄС, яка обіцяла заможність та безпеку, спокусливо майоріла перед звільненим населенням посткомуністичної Європи. «Не дайте ввести себе в оману тим, хто каже, що раніше було краще, — попереджали їх. — Труднощі, пов’язані зі змінами, того варті: Європа — це ваше майбутнє»[564].

Утім, на думку Брюсселя, усе було зовсім інакше. Від самого початку європейський проєкт містив глибокі суперечності. З одного боку, він був культурно інклюзивний, відкритий для всіх народів Європи: на членство в Європейській економічній спільноті, Європейській спільноті та, зрештою, в Європейському Союзі мала право будь-яка європейська держава, «чия система урядування ґрунтується на принципах демократії» і яка погодилася прийняти умови членства.

Та, з іншого боку, Союз був функційно ексклюзивний. Кожен новий договір й угода ще більше ускладнювали вимоги для держав-членів в обмін на те, що вони зв’яжуть себе з «європейською» родиною; і ці регуляції та правила сукупно призводили до того, що паркан, який стримував країни та народи, що не могли скласти іспит, ставав дедалі вищим. Шенгенська угода (1985 року) була благом для громадян тих держав, які брали у ній участь, — тепер вони могли вільно подорожувати через відкриті кордони між суверенними державами. Проте мешканці країн поза межами Шенгенського клубу були змушені стояти в черзі — цілком буквально — біля пропускних пунктів.

Установлюючи жорсткі вимоги щодо спільної валюти й диктуючи всім країнам, які бажали стати членами, запровадження так званого acquis communautaire — кодексу європейських практик, який швидко розростався, Маастрихтський договір був граничним форпостом бюрократичної ексклюзивності. Він не чинив перепон північним кандидатам чи Австрії, але був чудовою перешкодою для охочих зі Сходу. Попри те, що ЄС був зобов’язаний приймати нових європейців відповідно до умов власних установчих документів, на практиці він намагався якомога довше тримати їх якнайдалі.

На це були поважні причини. Навіть найбагатші з нових претендентів — Словенія чи, скажімо, Чеська Республіка — були відчутно бідніші за будь-якого чинного члена ЄС, а більшість із них насправді були дуже бідні. За будь-якими мірками, Східну та Західну Європу розділяла величезна прірва: у 1996 році рівень дитячої смертності в Балтійських державах удвічі перевищував середній показник п’ятнадцяти держав — членів ЄС. Тривалість життя чоловіків в Угорщині була на вісім років коротша, ніж у середньому в ЄС; у Латвії — на одинадцять років.

Якби Угорщину, Словаччину чи Литву, а тим паче Польщу з її 38-мільйонним населенням прийняли до Європейського Союзу на тих самих умовах, що і його чинних членів, вартість субсидій, регіональної підтримки, інфраструктурних грантів й інших виплат точно надірвали б бюджет ЄС. У грудні 1994 року Фонд Бертельсмана в Німеччині опублікував дослідження, автори якого дійшли висновку, що, якби шість країн Центральної Європи, які претендували на вступ (Польща, Угорщина, Словаччина, Чеська Республіка, Румунія та Болгарія), увійшли до ЄС на тих самих умовах, що і чинні члени, вартість самих лише структурних фондів перевищила б тридцять мільярдів дойчмарок щорічно.

Багато хто боявся, що це могло спровокувати зворотну реакцію серед електорату тих країн, які сплачували більшість рахунків Союзу і яких точно потрібно було б попросити платити ще більше: Нідерландів, Британії та особливо (що ще гірше) Німеччини. У будь-якому разі країни-реципієнти на Сході були неспроможні надати кошти, які навіть мінімально відповідали б вимогам чинних регуляцій ЄС. Чого справді потребувала посткомуністична Європа, то це Плану Маршалла, але його ніхто не пропонував.

Новобранці не лише дорого коштували, вони ще й створювали проблеми. Їхні правові системи були корумповані або недієздатні, політичні лідери — ненадійні, валюти — нестабільні, а кордони — діряві. У ЄС побоювалися, що їхні нужденні та бідні громадяни або ж кинуться на Захід у пошуку соціального захисту й роботи, або залишаться вдома, погоджуючись на сміховинні зарплати — що виманюватиме закордонних інвесторів і роботодавців зі старих країн ЄС. У кожному разі вони становили загрозу. У Західній Європі точилися розмови про те, що туди «понаїдуть»: це було далеким, але однозначним відлунням страхів Гердера щодо волань «диких народів» Східної Європи. Ніхто не сумнівався в тому, що ЄС міг створити диво для Східної Європи. Але що могла Східна Європа зробити для ЄС?

З огляду на таке занепокоєння західні європейці тягнули час. Одразу ж після 1989 року міністр закордонних справ Німеччини Ганс-Дітріх Ґеншер спочатку запропонував, щоб Європейський Союз якомога швидше поглинув усі країни Східної Європи задля протидії зростанню націоналістичних настроїв як зворотної реакції. Але його швидко приструнили; і хоча Марґарет Тетчер продовжувала активно наполягати на швидкому розширенні (розраховуючи на те, що розширений Союз неодмінно розрідився б до загальноєвропейської зони вільної торгівлі британських мрій), стратегія ЄС сформувалася під впливом саме французького підходу.

Першою відповіддю Франсуа Міттерана була пропозиція широкої «Європейської конфедерації» — чогось на зразок зовнішнього рівня асоційованого членства, відкритого для всіх охочих без жодних умов та з невеликими практичними перевагами. Пізніше французькі дипломати журилися через брак підтримки цієї пропозиції, шкодуючи про втрачену можливість «спокійної співпраці», яка вела б до розширення Союзу. Але на той час її правильно розкусили як очевидну хитрість, яка мала загнати щойно звільнені східноєвропейські держави в сурогатну «європейську спільноту» і тим самим виправдати їхнє недопущення до справжнього Союзу на невизначений термін. Вацлав Гавел одразу це зрозумів, а тому категорично її відкинув (і на певний час став персоною нон ґрата в Єлисейському палаці).

Натомість відносини між Східною та Західною Європою в подальші кілька років застрягли на рівні двосторонніх зустрічей і торговельних угод. Деякі країни — Угорщина, Польща, Чеська Республіка та Словаччина — отримали суворо лімітований «асоційований» статус у ЄС, але не більше. Утім московський переворот 1991 року та війни на Балканах, які розпочалися невдовзі після цього, привернули увагу Заходу до ризиків збереження невизначеності щодо посткомуністичних країн. Тому на саміті ЄС у Копенгагені в червні 1993 року було погоджено, що, в принципі — коли саме, ще потрібно було визначити, — «асоційовані країни Центральної та Східної Європи, які того бажають, стануть членами Європейського Союзу».

Це не вельми знизило розпач претендентів на членство, які, за применшеною оцінкою польської прем’єрки Ганни Сухоцької, були «розчаровані» взаємодією з Брюсселем і західними столицями. І справді, політичні лідери Східної Європи провели чимало років того десятиліття, терпляче та відчайдушно домагаючись твердих зобов’язань від своїх стриманих західних партнерів, переконуючи своїх виборців, що членство в ЄС — це реальна перспектива, і не втрачаючи жодної нагоди наголосити своїм закордонним співрозмовникам про нагальність реалізації цього твердження.

Але увага Заходу була прикута до іншого. У кожній західноєвропейській столиці насамперед переймалися переходом на нову спільну валюту й утіленням на практиці планів інституційної інтеграції, започаткованих Маастрихтом. У Німеччині зростало занепокоєння щодо ціни та труднощів, пов’язаних з інтегруванням територій колишньої НДР. Тим часом югославська катастрофа, яка спершу слугувала нагадуванням західним державним діячам про ризики недооцінювання посткомуністичних проблем загалом, переросла в повноцінну манію.

Провідні інтелектуали — точний барометр мінливої політичної моди — перевели свій погляд в інший бік. Минуло тільки кілька років з того часу, як «Центральну Європу» віднайшли західні оглядачі, а Гавел, Кундера, Міхнік та їм подібні були улюбленцями редакційних сторінок й інтелектуальних часописів від Парижа до Нью-Йорка. Але історія швидко рухалася вперед: Прагу та Будапешт, чий дивовижний вихід із тиранії вже стирався з пам’яті, залишили туристам і підприємцям. Бернара-Анрі Леві та Сьюзан Зонтаґ радше можна було зустріти в Сараєві. П’ятнадцять хвилин слави Центральної Європи минули, а з ними — і громадський тиск щодо її якнайшвидшого приєднання до західних інститутів. Публічно політики й урядовці в Брюсселі переконували, що вони і далі хочуть розширення Союзу на Схід, коли для цього будуть «умови». Не під запис вони були більш відверті. Як у середині дев’яностих зауважив один дуже поважний високопосадовець Європейської комісії, «ніхто тут серйозно не ставиться до розширення».

Однак розширення все ж таки було на порядку денному. Згідно з власними правилами ЄС не міг відмовити країнам у праві подавати заявку на членство. Відповідно, Європейська комісія була змушена в 1994 році прийняти заявку від Угорщини та Польщі; від Румунії, Словаччини, Латвії, Естонії, Литви та Болгарії — у 1995-му; від Словенії та Чеської Республіки — у 1996-му. Отож десять колишніх комуністичних країн приєдналися до Мальти та Кіпру, які подали заявки в 1989 році, а також Туреччини (заявка якої ниділа з 1987 року). Усі ці країни-кандидати тепер юрмилися в досить-таки переповненому передпокої, очікуючи на увагу Союзу.

У 1997 році Амстердамський договір вніс низку важливих технічних змін до оригінального Римського договору, утілюючи цілі Маастрихта і створюючи можливості для реалізації заявленого наміру Союзу розробити програму європейського громадянства й загальноєвропейських інститутів, які б опікувалися ринком праці, охороною здоров’я, довкіллям і кричущою відсутністю спільної зовнішньої політики. На цьому етапі, коли перехід на спільну валюту був запланований на 1999 рік, Союз завершив десятиліття внутрішньої інтеграції, яка поглинала всю його бюрократичну енергію. Виправдань для відкладання чутливішого питання розширення більше не було.

Деякі державні лідери, а також чимало високопосадовців Європейської комісії хотіли б обмежити переговори щодо вступу «легкими» випадками — маленькими країнами на кшталт Словенії чи Угорщини, що були прилеглі до тодішніх кордонів Союзу та мали порівняно модернізовані економіки, а тому становили лише незначний виклик для бюджету й інституційної архітектури ЄС. Але невдовзі стало зрозуміло, що це може бути політично нерозсудливо: якби Румунія чи Польща залишилися наодинці, то могли б відкотитися в небезпечно недемократичний простір, тож, починаючи з 1998 року, Європейський Союз офіційно розпочав процес вступу всіх десяти східноєвропейських країн-претендентів разом із Кіпром. Невдовзі в список додали і Мальту. Однак Туреччину притримали.

З цього моменту, незважаючи на незмінні занепокоєння з боку низки чинних членів ЄС та, судячи з опитувань громадської думки, невеликої підтримки з боку більшості їхнього населення, розширення набуло власної динаміки. Розпочалися двосторонні переговори щодо вступу: спочатку з ядром основних, як тоді вважали, кандидатів — Кіпром, Чеською Республікою, Естонією, Угорщиною, Польщею та Словенією; а тоді, наступного року, з іншими — Болгарією, Румунією, Словаччиною, Латвією, Литвою та Мальтою. Належність Польщі до першої групи, незважаючи на пов’язані з нею економічні виклики, пояснювали її розміром і значущістю. Натомість Словаччину «понизили» до другої групи через застій і корупцію, до яких призвело авторитарне урядування Мечіара, а також — як попередження та приклад для інших.

Після того п’ять років тривали інтенсивні й часом гострі переговори. Столиці всіх країн-кандидатів заполонив «Брюссель», звідки туди стікалися радники, рекомендації, приклади, програми та вказівки, намагаючись підтягти їхні інститути, закони, норми, практики і державну службу до мінімально сумісного з Європейським Союзом рівня. Водночас претенденти, наскільки їм вистачало сміливості, вимагали запевнень, що вони матимуть вільний доступ до споживачів Європейського Союзу, водночас захищаючи свій внутрішній ринок від напливу привабливих і практичних товарів та послуг із Заходу.

Боротьба була абсолютно нерівною. Тимчасом як ЄС був давнім і неприховано обожнюваним об’єктом східних бажань, потенційні нові члени мало що могли пообіцяти натомість, окрім як добре поводитися. Отож сторони погодили, що нові члени отримають певні обмежені поступки (зокрема тимчасові обмеження на продаж землі іноземним покупцям, що було чутливим політичним питанням), але водночас вони мали прийняти те, що ЄС, попри зобов’язання щодо спільного ринку, встановить значні обмеження на експорт їхніх товарів й особливо людей.

З огляду на надзвичайно перебільшені прогнози щодо ймовірного руху населення (один звіт Європейської комісії, оприлюднений у 2000 році, передбачав, що з десяти східних кандидатів на вступ щорічно виїжджатиме 335-тисячна хвиля, якщо необмежено відкрити кордони), більшість західних країн-членів наполягали на квотах на в’їзд на Захід для східних європейців, відверто зневажаючи дух і навіть букву десяти років декларацій та договорів. Німеччина, Австрія та Фінляндія встановили обмеження на два роки, залишивши за собою право подовжити їх ще на п’ять. Аналогічно вчинили Бельгія, Італія та Греція. Лише Сполучене Королівство й Ірландія заявили про готовність дотримуватися євросоюзівського принципу «відчинених дверей», водночас оголосивши, що шукачі роботи зі Східної Європи одержуватимуть мінімальний рівень соціальної допомоги.

Поширення на схід сільськогосподарських субсидій та інших пільг також було суворо обмежене. Згідно зі «Звітом про перехідний період» Європейської комісії, це було почасти спричинено «питанням про здатність країн-кандидатів після вступу освоїти й ефективно використати гранти зі структурних фондів та фондів гуртування». Але основна причина полягала лише в прагненні знизити ціну розширення та зменшити конкуренцію для західних виробників. Східноєвропейські фермери мали б отримати ті самі субсидії, які вже виплачувалися на Заході, тільки у 2013 році, коли, за прогнозами, більшість із них вийде на пенсію або закине виробництво.

Коли переговори було завершено, умови погоджено, а 97 тисяч сторінок acquis communautaire були належним чином впроваджені в законодавство країн-кандидатів, саме розширення вже не сприймалось як апогей усього процесу. Після п’ятнадцятирічного очікування на вступ більшості нових членів можна було пробачити те, що вони не виявляли такого ентузіазму, яким горіли десять років тому. У будь-якому разі більшість практичних переваг західного залучення вже й так проявилися: зокрема в галузі автомобілебудування, де колишні комуністичні країни мали готову пропозицію дешевої та кваліфікованої робочої сили і в яку компанії на кшталт Volkswagen, Renault і Peugeot-Citroën активно інвестували в 1990-ті роки. Упродовж 1989‒2003 років сукупні прямі інвестиції з-за кордону для всієї Східної Європи сягнули 117 мільярдів доларів.

Насправді на початку ХХІ століття закордонні інвестиції в колишній комуністичній Європі пішли на спад. За іронією долі, це здебільшого було наслідком наближення розширення. Щойно такі країни, як Польща чи Естонія, опинилися б усередині Союзу, вести справи в них та з ними, певна річ, стало б простіше. Зі свого боку вони могли б більше продавати Заходу: Польща очікувала, що впродовж перших трьох років після вступу подвоїть експорт харчових продуктів до ЄС. Але це були наслідки відносної відсталості. Щойно країни Східної Європи опинилися б усередині ЄС, зарплати та вартість усього іншого в них почали б зростати до західного рівня. Цінову перевагу регіону перед заводами в Індії чи Мексиці було б утрачено. Різниця між прибутком і собівартістю — принаймні у виробничій галузі — почала б зменшуватися.

Тим часом через високу ціну перетворень комуністичної економіки Східна Європа напередодні вступу залишалася відчутно позаду країн ЄС. Навіть у найзаможніших нових державах-членах ВВП на душу населення був значно нижчий за показники їхніх західних сусідів: у Словенії він становив 69% від середнього показника в ЄС, у Чеській Республіці — 59%, в Угорщині — 54%. У Польщі він дорівнював лише 41%, у Латвії, найбіднішому новому з членів, — 33%. Навіть якби економіки нових держав-членів продовжували зростати в середньому на 2% швидше, ніж у старих[565], Словенії знадобився б двадцять один рік, щоб наздогнати Францію. Литва мусила б надолужувати п’ятдесят сім років. Звичайно, громадяни колишніх комуністичних держав не мали доступу до таких даних. Але більшість не плекала особливих ілюзій щодо труднощів, які на них очікують. Коли під час кількох опитувань громадської думки чехів запитали, коли ж, на їхню думку, ситуація «покращиться», відповіді «упродовж п’яти років», «упродовж десяти років», «через п’ятнадцять років або більше» обрали по 30% респондентів, а 10% сказали «ніколи».

Однак, попри весь обґрунтований скептицизм претендентів на вступ, практичні наслідки «вибухового»[566] розширення ЄС були дуже відчутні. Коли договір про розширення, підписаний в Афінах у квітні 2003 року, 1 травня 2004 року набув чинності, Європейський Союз умить зріс від 15 до 25 членів (Болгарію та Румунію пригальмували, їхній вступ очікується у 2007 році[567]). Його населення зросло на одну п’яту (хоча економіка збільшилася на менш ніж 5%); територія — майже так само. А східні кордони «Європи», які лише в 1989 році простягалися не далі Трієста, тепер охопили ті краї, які колись були у складі СРСР.

Союз, який постійно розширюється? ЄС у 2004 році

На світанку ХХІ століття Європейський Союз зіткнувся з низкою страшних проблем: одні були старі, другі — нові, а треті він створив собі сам. Його економічні негаразди були, напевно, найвідомішими та, зрештою, найменш серйозними з його турбот. З новими державами-членами чи без них ЄС продовжував витрачати (як робив це із самого початку) до нестями непропорційні суми на своїх фермерів. 40% бюджету ЄС (у 2004 році їхнім еквівалентом було 52 мільярди доларів) ішли на політично мотивовані «виплати на підтримку фермерства», більшість яких отримували великі механізовані агробізнеси у Франції чи Іспанії, які навряд чи потребували цієї допомоги.

Навіть після того як було досягнуто угоди зменшити ці виплати й урізати Спільну сільськогосподарську політику, очікувалося, що підтримка цін на агропродукцію все одно становитиме понад третину всіх витрат ЄС чи не до кінця другого десятиліття нового століття, створюючи нестерпний тягар для бюджету. Проблема полягала не в тому, що Союз був бідний. Навпаки, сукупне багатство та ресурси його членів були пропорційні аналогічним активам у США. Але його бюджет згідно з незалежним звітом, який Брюссель замовив у 2003 році, був «пережитком історії».

За пів століття до того Європейський Союз розпочав своє існування як митний союз — «спільний ринок», який тримався купи лишень за рахунок спільного зовнішнього тарифу. Характер його витрат стимулювали, а потім обмежували погоджені договори щодо тарифів, цін, субсидій та підтримки. З плином часу його амбіції поширилися на сфери культури, права, урядування й політичного процесу, і він набув — як у Брюсселі, так і деінде — багатьох зовнішніх атрибутів традиційного уряду. Але тимчасом як традиційні уряди можуть вільно отримувати доходи, щоб оплатити свої очікувані витрати, Європейський Союз мав і має обмаль можливостей власноруч генерувати прибуток. Його доходи формують фіксовані митні ставки, сільськогосподарські збори, єдиний для ЄС непрямий податок з продажів (ПДВ) та насамперед — внески держав-членів, закріплені на рівні лише 1,24% валового національного доходу (ВНД). Отож дуже невелика частка прибутку ЄС прямо підпорядковується власній адміністрації Союзу, а він увесь залежить від політичного тиску в тих чи інших питаннях усередині окремих держав-членів.

Більшість останніх — це одержувачі євросоюзівських щедрот, а не наповнювачі його бюджету. У 2004 році, після розширення на Схід, дев’ятнадцять держав — членів ЄС отримували від Брюсселя більше, ніж сплачували самі. Існування Союзу, по суті, оплачували своїми чистими внесками лише шість держав-членів: Сполучене Королівство, Франція, Швеція, Австрія, Нідерланди й Німеччина. У грудні 2003 року всі шість країн висунули вимогу до Комісії зменшити національні внески до бюджету ЄС у майбутньому від 1,24% ВНД до 1%, що не провіщало нічого доброго для його подальших перспектив.

Отже, бюджет Євросоюзу, крихітний проти бюджету навіть найменшої держави-члена та призначений здебільшого для виплати структурних фондів, цінової підтримки й утримання дорогого апарату ЄС, — постійний заручник інтересів як його платників, так і його отримувачів. Результативність важелів економічного апарату Союзу залежить від згоди всіх його складових частин. Там, де всі більш-менш погоджуються щодо принципу та переваг певної політики — чи то відкритих внутрішніх кордонів, чи то необмежених ринків для товарів і послуг, — ЄС досягає дивовижного поступу. Якщо ж із боку низки членів (чи навіть одного, особливо якщо це великий платник) є реальний спротив, процес ухвалення рішень заходить у глухий кут: податкова гармонізація, як і зменшення виплат на сільське господарство, десятиліттями стоїть на порядку денному.

А інколи годинник повертає навспак. Після того як Брюссель двадцять років намагався скасувати державні субсидії для обраних національних «лідерів» і в такий спосіб забезпечити рівні умови для внутрішньої європейської конкуренції, комісар з питань єдиного ринку ЄС (нідерландець Фріц Болкестайн) у липні 2004 року висловив здивування стосовно того, що Франція та Німеччина повернулися до «протекціоністської» політики 1970-х років, щоб захистити місцеві компанії, які опинилися під загрозою. Та, з іншого боку, і Берлін, і Париж, на відміну від невиборних брюссельських комісарів, мають виборців — платників податків, на яких вони просто не можуть не зважати.

Ці євросоюзівські парадокси добре проілюстровані поневіряннями євро. Спільна валюта була проблематичною не тому, що відбулася технічна заміна низки національних валют на єдину одиницю відліку (цей процес розпочався задовго до скасування франка, ліри чи драхми і виявився напрочуд безпроблемним та безболісним[568]), а тому, що потребувала гармонізації національної економічної політики. Як ми пам’ятаємо, Бонн, намагаючись уникнути моральної небезпеки та практичних ризиків через дії «халявників», наполіг на тому, що дістало назву «Пакт про зростання та стабільність».

Ті країни, які хотіли приєднатися до євро, мусили утримувати державний борг на рівні, не вищому за 60% від валового внутрішнього продукту. Від них також очікувалося, що їхній дефіцит бюджету не перевищуватиме 3% ВВП. Будь-яка країна, яка порушила б ці умови, потрапила б під санкції, зокрема у формі значних штрафів, накладених ЄС. Ці заходи мали забезпечити, щоб жоден уряд у єврозоні не втрачав фінансової пильності, не виходив за межі бюджету, коли йому заманеться, і, відповідно, не створював необґрунтованого тиску на економіки інших членів єврозони, на яких би ліг тягар забезпечення стабільності спільної валюти.

Традиційно марнотратна південна ланка здивувала всіх, виявивши гідну дисципліну. Іспанія «склала іспит» на членство в єврозоні завдяки тому, що один іспанський оглядач назвав поєднанням fortuna та virtu[569]: стрибок економіки дозволив уряду виплатити державний борг країни саме перед запровадженням валюти в 1999 році. Навіть Італія змогла витримати тевтонські випробування (які, як обґрунтовано підозрювали італійці, були створені для того, щоб тримати їх подалі), хоч і шляхом суттєвих підтасовок економічних показників та продажу державних активів одним махом. Станом на 2003 рік єврозона охопила дванадцять країн від Ірландії до Греції.

Однак, як і попереджало багато скептиків, напруження від єдиної для всіх валюти невдовзі далося взнаки. Новостворений Європейський центральний банк (ЄЦБ) у Франкфурті одразу ж встановив порівняно високу відсоткову ставку, щоб підтримати нову валюту й захистити її від інфляції. Але економіки країн єврозони відрізнялись як своїм рівнем розвитку, так і тим, на якому етапі економічного циклу вони перебували. Деякі, наприклад, Ірландія, процвітали; інші, зокрема Португалія, — пленталися далеко позаду і за інших умов могли б стимулювати активність внутрішнього ринку й експорт за рахунок, як це було раніше, зниження відсоткових ставок та «пом’якшення» валюти.

Позбавлений повноважень, які б дозволили вдатися до таких заходів, уряд Португалії за умовами «пакту» був зобов’язаний зменшувати державні витрати або ж наразитися на значні штрафи — саме тоді, коли мав би, за класичною економічною теорією, витрачати більше, щоб подолати рецесію. Такі дії не користувалися популярністю всередині країни; але Португалія принаймні могла похвалитися тим, що не зреклася умов участі в новій валюті: до 2003 року Лісабон успішно зменшив державний борг до 59,4% ВВП, а річний дефіцит — до 2,8%, втиснувшись в офіційно дозволені межі.

Наступного року у Франції дефіцит становив майже 4,1%; слідом за нею йшла Німеччина, економіка якої вже застрявала й нарешті відчула ціну об’єднання: її дефіцит склав 3,9%, а борг — майже 65%. Ураховуючи розмір економіки кожної з них, той факт, що ані Франція, ані Німеччина не дотримувалися власних правил, став відчутним викликом для всієї угоди. Але цього разу, коли Комісія розпочала штрафну процедуру, Париж і Берлін дали зрозуміти, що вважають «тимчасові» дефіцити економічно неминучими та не мають жодного наміру виплачувати штрафи чи навіть брати на себе зобов’язання значно покращити показники наступного року. Менші держави Євросоюзу — і ті, що на кшталт Греції та Португалії щосили та чималою ціною намагались дотримуватися умов пакту, і ті, що, як Нідерланди та Люксембург, боялися за стабільність відтепер і їхньої власної валюти, — певна річ, щиро обурилися, але урок було засвоєно. Через менш ніж десять років від свого створення пакт про зростання та стабільність був мертвий. Як сильно насправді постраждає євро, якщо країнам-учасницям дозволити більшу гнучкість у їхніх внутрішніх бюджетах, було геть неясно. Багато хто вважав, що реальну проблему становлять не державні уряди, а жорсткий та, здавалося, глухий до звернень Центральний банк, який непорушно наполягав на своїй повній незалежності й досі провадив антиінфляційну боротьбу 1970-х років.

Проблеми євро вказували на ширший недолік європейського проєкту — його надзвичайно громіздку систему урядування. Проблема полягала в початковій ідеї. Жан Монне та його наступники навмисне уникали будь-якої спроби уявити собі, не кажучи вже про те, щоб утілити, демократичну або федеративну систему. Натомість вони просували проєкт модернізації Європи згори: стратегію продуктивності, ефективності й економічного зростання в сенсімоністському[570] дусі, керовану експертами та бюрократами практично без урахування побажань тих, хто мав користуватися її плодами. Її прихильники та поборники кидали свої зусилля значною мірою на складні технічні завдання «розбудови Європи». Якщо інші занепокоєння взагалі виникали, їх весь час відкладали на потім.

Тож станом на 1990-ті роки Європейський Союз усе ще діяв за тими правилами, які були закладені за багато десятиліть до того, і здебільшого — для управлінської зручності. Невиборна Комісія в Брюсселі керувала значним бюрократичним апаратом, виступаючи з політичними ініціативами та втілюючи програми й рішення, які ухвалювала Рада міністрів держав-членів. Неповороткий Європейський парламент, який засідав то в Страсбурзі, то в Брюсселі та з 1979 року обирався прямим голосуванням, виконував наглядову роль, яка поволі розширювалась (у тексті Римського договору його початкова роль була суто дорадча), але без права законодавчої ініціативи.

Несуперечливі рішення в Брюсселі зазвичай ухвалювали експерти й державні службовці. Ті самі рішення, які напевно впливали на великі виборчі осередки або зачіпали національні інтереси, кувалися в Раді міністрів та виливалися у складні компроміси або ж дорогі оборудки. Питання, стосовно яких не можна було знайти рішення чи дійти згоди, просто залишалися відкритими. Панівні держави-члени — Британія, Німеччина та насамперед Франція — не могли завжди сподіватися отримувати те, чого вони хотіли; але те, чого вони насправді не хотіли, не відбувалося.

Це була унікальна конфігурація. Вона жодним чином не була схожа на становище окремих штатів Північної Америки в 1776 році, що постали як сателіти однієї-єдиної країни — Британії, мову, культуру та правову систему якої вони поділяли. Її не можна було порівняти і зі Швейцарською Конфедерацією, хоча подекуди цю аналогію проводили: своїм плетивом суверенітетів, адміністративних анклавів та місцевих прав і привілеїв, які накладалися одне на одне й існували багато століть, Швейцарія радше була схожа на старорежимну Францію без короля[571].

Натомість держави — члени Європейського Союзу залишалися повністю незалежними й окремішніми одиницями в добровільному об’єднанні, якому вони з плином часу передавали довільно дібрані низки повноважень й ініціатив, ніколи не обговорюючи, за яким принципом працює ця домовленість і як далеко ця спільна ініціатива має зайти. «Брюссель» — закономірно анонімна штаб-квартира невизначеної адміністративної установи, ані демократичної, ані авторитарної — керував лише завдяки згоді урядів держав-членів. Від самого початку всі вони уявляли його собі як прямолінійний проєкт, від якого виграють усі: Спільнота / Союз мала сприяти добробуту своїх членів, жодним відчутним чином не обмежуючи їхньої незалежності. Але так не могло тривати вічно.

До точки кипіння ситуацію довела не природа системи права Євросоюзу, яка за своєю суттю була складною й ускладнювалася далі, а неможливість її дотримання серед двадцяти п’яти членів. Доти головування в Раді міністрів за ротацією змінювалося що пів року, а кожна країна, що головувала, мала влаштувати європейську конференцію для самопромоції, яка, відповідно, відбувалася двічі на рік; ця система вже й так діяла на нерви тим європейським бюрократам, які працювали на постійній основі. Перспектива провезти такий мандрівний цирк двадцятьма п’ятьма різними столицями, від Лісабона до Любляни, була просто безглуздям. Ба більше, система ухвалення рішень, яка була розроблена для шести держав-членів і здавалася громіздкою вже для дванадцяти (уже не кажучи про п’ятнадцять), просто зайшла б у глухий кут, якби з’явилося п’ятдесят єврокомісарів (по два з кожної країни) або в Європейській Раді було представлено двадцять п’ять держав, кожна з яких мала б право вето.

Про майбутні труднощі дуже переконливо свідчило засідання Європейської Ради в Ніцці в грудні 2000 року. Зустріч, начебто покликана закласти основи для розширення й розробити нову систему голосування в Раді міністрів Європейського Союзу — таку, за якою голоси країн-членів важили б відповідно до кількості їхнього населення, водночас гарантуючи можливість ухвалення рішень більшістю голосів, — закінчилася жовчними і дуже ганебними торгами. Французи наполягали на тому, що їхній голос має важити не менше, ніж німецький (незважаючи на 20-мільйонну різницю в кількості населення), тоді як країни на кшталт Іспанії та Польщі (остання брала участь у зустрічі на правах спостерігача) намагалися домогтися найбільшої ваги для свого голосу в Раді в майбутньому, продаючи свою підтримку тому, хто заплатить найбільше.

Ця безсоромна боротьба за владу в Ніцці, коли провідні європейські державні діячі на кшталт Тоні Блера, Жака Ширака та Ґергарда Шредера вдень і вночі торгувалися й сперечалися через статус і вплив у спільному європейському домі, була ілюстрацією ціни, яку тепер доводилося платити за нехтування конституційними тонкощами в минулому. Прямим наслідком саміту в Ніцці, через який Союз зіткнувся з труднощами нового ґатунку, було запровадження «Європейської конвенції» — чогось на кшталт невиборних установчих зборів, яким було доручено розробити практичну систему урядування для збільшеної «Європи» та, як сподівалися, якийсь переконливий перелік її завдань. Після деякого (вже знайомого) тиску з Парижа президентство в Конвенції було доручене вже немолодому, але не менш ніж раніше самозакоханому Валері Жискару д’Естену.

Після двох років обмірковувань Конвенція розродилася чимось більшим, ніж проєкт, але, безперечно, меншим, ніж конституція. Без пишномовної жискарівської преамбули (одразу впадало в око, як сильно вона відрізняється від джефферсонівської елегантно лаконічної попередниці, не на користь першої) документ Конвенції мало що пропонував у сенсі класичних конституційних положень — ані широких визначень індивідуальних свобод, ані чітких положень про розподіл повноважень тощо. У цьому сенсі, як багато хто попереджав, він став розчаруванням.

Але текст Жискара, який після деяких обговорень було схвалено в Римі у 2004 році як Конституційний договір, таки пропонував дороговказ для практичного керування справами Союзу: удосконалений порядок координації з питань оборони й імміграції; спрощене й уніфіковане резюме права ЄС; Хартію основних прав громадян ЄС, метою якої було ще більше розширити повноваження європейських судів; та чіткий і навіть амбітний перелік офіційних компетенцій і повноважень Євросоюзу.

Найголовніше, що запропонована конституція з часом зменшила б громіздку систему національного представництва в Комісії; а ще — вона розробила систему голосування в Європейському Союзі, яка, після деяких переговорів, виявилася не лише прийнятною для всіх сторін, а ще й демографічно справедливою. Чи зможе новий розподіл сил забезпечити чітку більшість у складних питаннях, залишалося незрозумілим: до того ж щодо справді суперечливих тем — як-от оподаткування й оборона — було погоджено (за наполяганням Британії і за мовчазної згоди багатьох інших країн) зберегти давній ґоллістський інструмент національних вето. І ніхто не мав жодних сумнівів: хай як точно розподілялися голоси, справжня влада залишалася в найбільших країнах; Ортеґа-і-Ґассет ще в 1930 році дійшов висновку, що «Європа» — це, по суті, «трійця Франції, Англії та Німеччини». Але принаймні — та за постійної умови, що конституцію ратифікує кожна держава-член, що пізніше виявилося непередбаченою перешкодою[572], — тепер стало можливо ухвалювати рішення.

Тож, на подив багатьох спостерігачів, до 2004 року Європейський Союз, здавалося, повністю або бодай частково подолав практичні труднощі урядування в незграбній новоствореній спільноті двадцяти п’яти окремих держав. Але чому він не дав ради (чого ані Конвенція Жискара, ані різноманітні договори, ані Європейська комісія та її численні звіти й програми, ані дорогі публікації та вебсайти, створені для інформування європейської громадськості щодо Союзу та його функціонування, навіть не починали робити), то це хронічній відсутності інтересу з боку тієї самої європейської громадськості.

Якщо технократи, які побудували інститути нової «Європи», проявили зарозумілу байдужість до думки громадськості, то тепер їм самим усерйоз платили тією самою монетою. Похмуро розмірковуючи щодо захоплення своїх колег-лейбористів підходами та правилами партійно-політичного управління, британський прем’єр-міністр Клемент Еттлі часто виступав проти «головної помилки» переконання, що «за допомогою технологічних процедур можна уникнути необхідності покладатися на своїх співгромадян»[573]. Але саме це було підставою, на якій будувалися інститути післявоєнної європейської спільноти, і наслідки цього нарешті стали помітні. ЄС потерпав від серйозного «демократичного дефіциту».

З кожними прямими виборами до Європейського парламенту явка падала; єдиним винятком з цього правила були ті випадки, коли національні та європейські вибори збігалися в часі, і ті виборці, які вболівали за місцеві чи національні питання, користалися нагодою, щоб заповнити і європейські бюлетені. За інших умов явка зменшувалася неухильно: у Франції вона знизилася від 60% у 1979 році до 43% — у 2004-му; у Німеччині — від 66 до 43%; у Нідерландах[574] — від 58 до 39%[575].

Особливо показовим був контраст між рівнем зацікавленості, яку виборці виявляли до національної політики, та зростанням байдужості до парламенту в Страсбурзі. На європейських виборах у червні 2004 року, перших із часу розширення Союзу, розбіжність у кількості тих, хто взяв у них участь, порівняно з останніми національними виборами у Сполученому Королівстві становила 20%, в Іспанії — 23%, у Португалії — 24%, у Фінляндії — 39%, в Австрії — 42% та у Швеції — 43% (на національних виборах у Швеції явка дорівнювала 80%, а на європейських — тільки 37%).

Ця тенденція була занадто поширеною, щоб пояснювати її місцевими обставинами. Ба більше, — а для майбутнього Союзу це провіщало ще серйозніші наслідки, — вона дуже подібно виявлялася і в нових державах-членах на Сході, незважаючи на те, що це була їхня перша можливість узяти участь у виборах до парламенту Європи, на приєднання до якої вони так довго чекали. В Угорщині явка на європейських виборах у червні 2004 року відставала від останніх національних виборів на 32%; в Естонії — на 31%; у Словаччині, де на останніх національних виборах вона становила 70%, частка електорату, який не полінувався прийти і проголосувати на європейських виборах, дорівнювала 17%. У Польщі явка на рівні лише 20% демонструвала зменшення на 26% проти національних виборів 2001 року і була найнижчою з часу падіння комунізму.

Чому європейці, як «старі», так і «нові», були так глибоко байдужі до справ Європейського Союзу? Переважно через поширене переконання, що вони не можуть на них вплинути. Більшість європейських урядів ніколи не проводили народного голосування, щоб визначити, чи має їхня країна вступити до ЄС або до єврозони — не в останню чергу тому, що в тих країнах, де такі питання ставили на національний референдум, їх відкидали або ж вони проходили з мінімально можливим відривом. Тож Європейський Союз не був «власністю» його громадян — здавалося, що він стоїть окремо від звичайних інструментів демократії.

Крім того, серед європейської громадськості було поширене (правильне) відчуття, що з усіх інститутів ЄС 732 обрані депутати Європейського парламенту важили найменше. Справжні повноваження були зосереджені в Комісії, яку призначали національні уряди, та в Раді міністрів, що складалася з їхніх представників. Іншими словами, саме національні вибори були тією подією, коли необхідно було робити вирішальний вибір. Навіщо марнувати час, обираючи оркестр, якщо треба зосередити увагу на виборі диригента?

З іншого боку, навіть найпростішим громадянам ставало дедалі очевидніше, що «безіменні» чоловіки та жінки в Брюсселі нині мали справжню владу. Тепер Брюссель вирішував усе, починаючи з форми вирощуваних огірків і закінчуючи правописом прізвищ у паспорті. «Брюссель» міг дати (що завгодно — від фермерських субсидій до студентських стипендій) і забрати (валюту, право звільняти найманих працівників, навіть етикетку на сирі вашого виробництва). І в кожного національного уряду впродовж останніх двох десятиліть траплялися випадки, коли йому було зручно звинуватити «Брюссель» у непопулярних законах, податках чи економічній політиці, які він нишком підтримував, але за які не хотів брати на себе відповідальність.

За таких умов демократичний дефіцит союзу міг швидко перетворитися з байдужості на ворожість, на відчуття, що «там» ухвалювали рішення, які мали несприятливі наслідки для нас «тут» і щодо яких «ми» не маємо права голосу: це упередження підживлювали дії безвідповідальних провідних політиків та роздмухували демагоги-націоналісти. Невипадково на тих самих європейських виборах 2004 року, які засвідчили таке різке зменшення інтересу виборців, багато з тих, хто таки не полінувався прийти на виборчі дільниці, віддали свій голос за відверто — часом хворобливо — антиєвропейських кандидатів.

У Західній Європі таку реакцію викликало саме розширення. У Британії єврофобна Партія незалежності Сполученого Королівства та Британська національна партія, яка обстоювала першість білої раси, сукупно отримали 21% голосів, обіцяючи тримати Сполучене Королівство подалі від «Європи» та захищати його від очікуваної навали іммігрантів і шукачів притулку. Фламандський блок у Бельгії, Народна партія в Данії та Північна Ліга в Італії належали до однієї команди — як і раніше, але цього разу зі значно більшим успіхом.

У Франції аналогічну позицію зайняв Національний фронт Жана-Марі Ле Пена; але сумніви Франції щодо європейського розширення не обмежувалися радикальними політичними силами. Те, що французький політичний істеблішмент давно виступав проти розширення ЄС, що, зі свого боку, зменшило б вплив Франції, було усім відомим секретом: Міттеран, Ширак та їхні дипломатичні представники дуже старалися наскільки можливо відтягти неминуче. Громадська думка підтверджувала такі настрої: згідно з опитуванням, проведеним за чотири місяці до того, як нові члени мали вступити в ЄС, 70% французьких виборців заявили, що ЄС «не готовий» до їхнього вступу, а 55% навіть виступали проти того, щоб їх прийняти (проти 35% виборців ЄС загалом)[576].

Але антипатія щодо ЄС також мала місце і в Східній Європі. У Чеській Республіці Громадянська демократична партія в союзі з Вацлавом Клаусом, відверто скептично налаштована щодо ЄС та його «всесильної» влади, здобула беззаперечну перемогу на виборах 2004 року, отримавши 38% місць країни в Європейському парламенті. У сусідній Польщі євроскептичні ультраправі партії мали навіть кращий результат, ніж керівна лівоцентристська коаліція — що, напевно, не дивно, враховуючи, що, згідно з опитуванням «Євробарометра»[577], проведеним за кілька місяців до того, лише половина польського електорату думала, що Європейський Союз — це «щось хороше».

І все ж таки загалом ЄС — це щось хороше. Економічні переваги єдиного ринку були справжніми, що змушені були визнати навіть найзатятіші британські євроскептики, особливо коли минула одержимість «гармонізацією», властива Комісії за президентства Жака Делора. Нововіднайдена свобода подорожувати, працювати й навчатися в будь-якій країні Євросоюзу стала благом, особливо для молоді. Крім того, було ще дещо. У відносних термінах так званий «соціальний» елемент у бюджеті ЄС становив крихітну частку — менш ніж 1% ВНП країн Євросоюзу. Проте з кінця 1980-х років бюджети Європейської спільноти та Союзу виконували насамперед функцію перерозподілення, передаючи ресурси з багатших регіонів до бідніших і сприяючи постійному зменшенню сукупної розбіжності між багатими та бідними, що, по суті, замінювало національні соціал-демократичні програми попереднього покоління[578].

У нещодавні роки громадяни Європи навіть отримали власний суд. Європейський суд (European Court of Justice), започаткований у 1952 році згідно з тим самим Паризьким договором, яким було засновано Європейську спільноту вугілля та сталі, спершу мав лише обмежене завдання: засвідчувати, що право ЄС («право спільноти») тлумачать та застосовують однаковим чином у кожній державі-члені. Але під кінець століття його судді (на початку — один з кожної держави-члена) вже були уповноважені врегульовувати юридичні суперечки між державами-членами й інститутами ЄС, а також заслуховувати справи, які апелювали проти рішень нижчих за статусом судів чи навіть проти національних урядів. По суті, Європейський суд набув багатьох функцій та ознак загальноєвропейського апеляційного суду[579].

Як засвідчує приклад суду, доволі опосередкований та часто непередбачуваний спосіб, у який поставали інститути Союзу, мав свої переваги. Дуже мало правників чи законотворців навіть із найбільш проєвропейських держав європейського «ядра» були готові поступитися власною юридичною перевагою на місцевому рівні, якби від них цього очікували б негайно. Аналогічним чином, якби виборцям окремих держав Західної Європи запропонували чітко проартикульований «європейський проєкт», у якому цілі та інститути Союзу було б описано як такі, якими вони постали пізніше, його точно відкинули б.

Тож перевага європейської ідеї в післявоєнні десятиліття полягала саме в її розмитості. Як і «зростання» чи «мир», з якими вона тісно асоціювалась в уяві її поборників, «Європа» була надто благодатною, щоб викликати дієвий опір[580]. Ще на початку 1970-х, коли президент Франції Жорж Помпіду вперше абстрактно заговорив про «Європейський Союз», міністр закордонних справ Мішель Жобер якось запитав свого колегу Едуара Баладюра (майбутнього прем’єр-міністра Франції), що саме це означає. «Нічого, — відповів Баладюр. — І в цьому його принадність». Сам Помпіду зневажливо визначав його як «туманну формулу… щоб уникнути доктринальних суперечок, які нікуди не ведуть»[581].

Звичайно, саме ця розмитість формулювань у поєднанні з надмірно деталізованими законодавчими директивами ЄС і створила демократичний дефіцит: європейцям важко перейматися Союзом, суть якого так довго була незрозумілою, але який водночас, здавалося, посягає на кожен вимір їхнього існування. Однак, попри всі його вади як системи непрямого урядування, Євросоюз має деякі цікаві й оригінальні якості. Можливо, рішення та закони й ухвалюють на трансурядовому рівні, однак впроваджуються вони національними урядами і завдяки їм. Усе має бути зроблене за згодою, тому що інструментів примусу не існує: ані євросоюзівських збирачів податків, ані євросоюзівських поліцейських. Отож ЄС — це втілення незвичайного компромісу: міжнародного урядування, яке здійснюють національні уряди.

Зрештою, оскільки Європейський Союз не має ані засобів, ані механізмів, щоб не дати державам-членам порвати одне одного на шмаття, саме його існування робить думку про це дещо абсурдною. Перша світова війна вже навчила її переможців, що була надто високою ціною в обмін на політичні чи територіальні переваги, але знадобилася Друга, щоб той самий урок засвоїли переможені. Однак лише те, що третя війна в Європі стала б катастрофою і, напевно, останньою, не означає, що вона не могла розпочатися, принаймні в перші післявоєнні роки.

Проте під кінець століття еліти й інститути Європейського Союзу були такі переплетені та взаємозалежні, що збройний конфлікт хоч і не можна було виключити, але уявити його собі стало якось складно. Ось чому «Європа» була об’єктом таких бажань з боку країн-кандидатів на кшталт Латвії чи Польщі, шляхом утечі з їхнього минулого та страховкою їхнього майбутнього. І, за іронією долі, саме через це лідери самого Європейського Союзу виявилися до безглуздя безпорадними, коли опинилися перед справжньою війною на Балканах.

Його ганебна поразка у випадку Югославії[582] нагадує про те, що Європейський Союз — заручник недоліків своїх чеснот. Через те що Союз не був державою, він міг об’єднати близько 450 мільйонів людей у єдину, довільну спільноту, викликавши напрочуд незначний опір. Та оскільки він не є державою — а його громадяни насамперед віддані країні, де вони живуть, законам якої вони підкоряються, мовою якої говорять і де сплачують податки, — ЄС не має механізму для визначення чи забезпечення своїх безпекових інтересів.

Це не означає, що «Європа» не має спільної зовнішньої політики. Навпаки, Європейська спільнота та її наступник Євросоюз протягом багатьох десятиліть надзвичайно ефективно просували й захищали свої інтереси на міжнародних майданчиках та від зовнішніх конкурентів. Але ті інтереси від самого початку визначалися в переважно економічних — або, точніше, протекціоністських — термінах. Європейські міністри економіки та комісари з питань торгівлі вступали в прямі бої з Вашингтоном щодо податкових пільг для американських експортерів чи обмежень на імпорт європейських товарів.

Більш суперечливим було те, що ЄС також дуже успішно боровся за те, щоб зберігати високі зовнішні тарифи на захист субсидованих європейських фермерів, обмежуючи відкриту торгівлю, наприклад, такими товарами, як цукор, на шкоду фермерів в Африці чи Центральній Америці[583]. Але тимчасом як окремі держави — члени ЄС — навіть найвпливовіші — були раді перекласти на Брюссель відповідальність за відстоювання їхніх економічних інтересів у Світовій організації торгівлі та інших інстанціях, найголовніший атрибут будь-якої сучасної держави вони залишали для себе. Європейський Союз не мав армії.

Почасти це стало наслідком попередньої історії. На початку 1950-х років багато хто думав, що в майбутньому західні європейці зможуть та будуть колективно врегульовувати військові питання: на засіданні Консультативної асамблеї Ради Європи в серпні 1950 року француз Поль Рено навіть обстоював необхідність створення посади європейського міністра з воєнних питань. Але провал пропозиції щодо Сил європейської оборони (див. розділ 8) та приєднання Західної Німеччини до НАТО поклали край таким ідеям на десятки років; натомість Західна Європа зручно вмостилася під американською ядерною парасолькою.

Коли завершилася Корейська війна, а імперіалізм занепав, кожна західноєвропейська країна урізала свій оборонний бюджет. Після повалення комунізму військові витрати скоротилися ще більше. Під кінець 1980-х частка витрат на оборону в бюджетах держав — членів НАТО в середньому вже зменшилася до 3,4% ВНП; станом на 2003 рік Данія витрачала на оборону лише 1,6% ВНП; Італія — 1,5%; Іспанія — 1,4%[584]. Тільки французи та британці витрачали суттєво більше, хоча в жодному разі витрати не перевищували 5%: за історичними мірками, то були копійки.

Ба більше, жодні збройні сили Європи не були під «європейським контролем», і в осяжному майбутньому навряд чи цього варто чекати, незважаючи на проголошені у 2000 році плани щодо європейських «Сил швидкого реагування». Попри те, що впродовж певного часу існує посада європейського комісара із зовнішніх відносин, починаючи з Амстердамського договору його функції дублював (а відповідно, зменшував його владу) високий представник з питань спільної зовнішньої та безпекової політики, який звітував лише перед Радою міністрів ЄС[585]. Й ані комісар, ані високий представник не мали жодних повноважень провадити власну політику, відряджати збройні сили, представляти зовнішню політику чи говорити від імені міністрів закордонних справ держав-членів, якщо тільки не отримали таку вказівку. Саркастичне запитання, яке в попередньому десятилітті поставив Генрі Кіссинджер — «Якщо я хочу зателефонувати Європі, який номер мені набрати?» — не втратило актуальності ані на дещицю.

Парадоксально, але ці обмеження — тобто те, що, незважаючи на свою територію та багатство, ЄС не був державою, а тим паче не становив великої сили — покращили його імідж, як усередині його кордонів, так і за кордоном. Принаймні щодо цього ЄС справді починав нагадувати Швейцарію — вмістилище міжнародних установ та співпраці, зразок «постнаціональних» стратегій вирішення проблем і соціальної згуртованості: не так мережу інститутів чи корпус законів, як набір цінностей — «європейських цінностей», — утілених у новій Хартії основоположних прав.

Якщо цінності та норми цієї нової Європи наприкінці ХХ століття були під тиском, то цей тиск походив не від вкорінених національних держав, яким традиційно, але помилково протиставляли європейську ідею. Натомість і ЄС, і його різноманітні держави-члени тепер опинилися перед безпрецедентною хвилею економічних і соціальних викликів, створених чинниками, на які вони переважно не могли впливати. Більшість із них так чи інакше були пов’язані з тим, що зазвичай стали називати глобалізацією.

У викликах глобалізації не було нічого особливо таємничого. Не можна навіть було сказати, що вони проявилися вперше: вплив нових швидкісних транспортних та комунікаційних мереж на світову економіку наприкінці ХІХ століття був принаймні таким же карколомним, як і зміни, котрі спричинили поява інтернету й дерегуляція та лібералізація фінансових ринків століття по тому. У нерівномірному глобальному розподілі переваг лібералізованої торгівлі також не було нічого нового — зокрема коли міжнародні торговельні режими так послідовно підлаштовувалися до інтересів впливових і багатих, наприкінці ХХ століття не менше, ніж до 1914 року.

Але з європейської перспективи останні перетворення у світовій економіці відрізнялися в одному важливому аспекті. Наприкінці ХІХ століття європейські держави лише почали розширювати свій вплив усередині країни: з часом багато з них будуть володіти, керувати чи регулювати великі сектори економіки. Державні видатки, які покривалися за рахунок нових прогресивних податків, кардинально зросли: частково щоб оплачувати війни, але дедалі більше заради того, щоб обслуговувати потреби в соціальному забезпеченні та добробуті, за які держава тепер переймала відповідальність.

Натомість економічна інтернаціоналізація 1990-х відбувалася одразу ж після першої великої хвилі європейських приватизацій та створювала стимули для наступних (див. розділ 17). Тепер вплив європейської держави на економіку зменшувався: спершу — у Британії, потім — у більшості країн Західної Європи та зрештою на посткомуністичному Сході. Цьому процесу ще більше сприяло впровадження після 1987 року Єдиного європейського акта, який дозволяв відкриту конкуренцію всередині та між країнами. Через злиття, придбання й інтернаціоналізацію операцій компанії та корпорації зараз працювали на глобальному рівні. Виробництво і дистрибуція товарів тепер часто були непідконтрольні окремим країнам.

Щодо грошей, то вони почали примножуватися та переміщуватися в такі способи, які за декілька років до того уявити собі було неможливо. У 1980 році сума всіх міжнародних банківських позик становила 324 мільярди доларів на рік; станом на 1991 рік ця цифра зросла до 7,5 трильйона доларів — за трохи більше ніж десятиліття відбулося зростання на 2000%. І це був лише початок. Контроль за рухом капіталу, скасований у більшості європейських держав на початку 1980-х, тепер здавався так само застарілим, як і нормування продуктів харчування. «Обвал» у вересні 1992 року, коли спочатку Сполучене Королівство, а потім Італію змусили вийти з Європейської валютної системи, а приватні біржовики й інституційні інвестори, діям яких вони не могли перешкодити, змусили їх девальвувати валюту, був надзвичайно символічним моментом.

Переваги цієї революції в міжнародній економіці були самоочевидні. Інвестиційний капітал, більше не стримуваний державними кордонами, режимами курсу валют чи місцевими валютними регуляціями, без обмежень перетікав туди, де він був потрібен (і міг очікувати на прибуток): станом на 1990 рік іноземці вже володіли 34% німецького боргу. Але були й недоліки: європейські виробники, прибуток яких був обмежений високими зарплатами та накладними видатками, пов’язаними з наймом кваліфікованої робочої сили в Німеччині, Франції чи Швеції, тепер могли не тільки вільно шукати міжнародних інвесторів, а й більш поступливу і недорогу робочу силу з-за кордону.

Замість того щоб, як раніше, привозити в Європу дешевих робітників з бідних країн, німецьким британським та французьким фірмам тепер було вигідніше експортувати свої заводи, розташовуючи їх у Бразилії, Нігерії, Португалії чи Румунії, а потім продавати готову продукцію на ринках по всьому світу. Це ще дужче пришвидшувало деіндустріалізацію Західної Європи, збільшуючи безробіття, яке і так у багатьох регіонах було хронічним, та посилюючи тягар виплат із безробіття й інших соціальних послуг, які надавала держава.

Коли останню вугільну шахту у Франції — у Крецвальді, що в департаменті Мозель, — у квітні 2004 року закрили, ніхто навіть не вдавав, що колишні гірники колись зможуть знайти постійну роботу. Безробіття в Мозелі трималося на рівні близько 10% серед працездатного населення; північніше, у колишніх шахтарських містечках уздовж бельгійського кордону, воно становило 15%. Загалом в останні три декади століття Франція втратила 1,5 мільйона промислових робочих місць, більшість — після 1980 року. Іспанія, яка дуже швидко позбулася будь-якої відносної переваги, яку надавало їй те, що вона належала до більш відсталих економік Західної Європи, втратила 600 тисяч робочих місць за двадцять років після переходу до демократії. На піку рецесії в середині 1990-х років 44% працездатного населення країни віком до 25 років були безробітними.

Безробіття не було новим явищем. А враховуючи щедру сітку соціальної допомоги в більшості країн ЄС, економічні наслідки безробіття для людей та спільнот у жодному разі не можна було порівнювати з розрухою міжвоєнних років (його психологічні наслідки — це інше питання). Але що справді відрізняло суспільну ціну економічного зриву в останні роки ХХ століття, то це те, що її доводилося платити в часи достатку. Приватизація та відкриття фінансових ринків створили велике багатство, хоча й для порівняної меншості; у деяких місцях — скажімо, у Лондоні чи Барселоні — наслідки цього були дуже помітні. А завдяки скороченню відстаней та збільшенню швидкості зв’язку — через комп’ютери й електронні засоби — інформація про те, як жили інші люди, одразу ж ставала у великих кількостях доступною всім.

Саме таке відчуття разючої відмінності між багатством і бідністю, процвітанням і невпевненістю, приватним достатком і публічною хитрістю стимулювало в Європі зростання скептицизму щодо гучно розрекламованих переваг нерегульованих ринків та безперешкодної глобалізації — навіть тоді, коли багато європейців і самі опосередковано вигравали від змін, які вони зневажали. Колись такі настрої — укупі з тиском з боку профспілок та власними інтересами політиків — могли викликати відхід до обмеженого протекціонізму.

Але руки урядів тепер були зв’язані, а профспілок, у традиційному сенсі цього слова, уже практично не існувало. Тільки у Франції об’єднана в профспілки робоча сила, апелюючи до громадської думки, змогла тимчасово перешкодити розпродажу державних компаній — і навіть тоді лише в особливих випадках на кшталт Електроенергетичної компанії Франції (ЕКФ), знакового підприємства післявоєнного націоналізованого сектору, працівники якої були серед тих небагатьох, хто залишився членами колишнього комуністичного профспілкового гіганта, Загальної конфедерації праці. В останні роки століття, навіть тоді, коли решта європейського ринку енергетики була дерегульована, ЕКФ лишили в державній власності.

Але від Конфедерації, яка колись була основною робітничою профспілкою у Франції, залишилася сама тільки тінь (з 1980 року французький профспілковий рух загалом втратив дві третини членів), а робітники, від імені яких вона виступала, вже не були типовими представниками працевлаштованого населення у Франції чи в інших країнах. Сама робота змінилася. Багато де постала нова чотирикласова система. На верхньому рівні був новий професійний прошарок: столичний, космополітичний, заможний та освічений — часто афілійований з банками й іншими фінансовими установами, що найбільше виграли від нової глобальної економіки. Наступним ішов другий рівень, захищене ядро традиційних найманих працівників — на виробництвах, у сфері послуг чи в державному секторі. Їхні робочі місця були певною мірою безпечні, а багато їхніх традиційних переваг та гарантій усе ще зберігалися.

На третьому щаблі перебували маленькі підприємства та сфера послуг (власники маленьких крамниць, туристичні агенти, кравці, майстри з ремонту електронної техніки і їм подібні), якими переважно володіли і в яких працювали спільноти іммігрантів чи їхні нащадки (араби — у Франції, турки чи курди — у Німеччині, вихідці з Південної Азії — у Британії). Сюди ж треба додати дуже потужну та зазвичай сімейну «тіньову» економіку в Південній Європі. В Італії, де все — від взуття та текстильних виробів до запчастин — часто вироблялося і розповсюджувалося, не потрапляючи в офіційні радари, у 1997 році було підраховано, що «неофіційний» сектор становить щонайменше чверть ВВП країни. У Португалії ця частка — звичайно, приблизно — дорівнювала 22%; але в деяких регіонах — на кшталт міста Брага на далекій півночі країни — «неофіційні» працівники становили цілих 45% місцевої робочої сили.

Ще був четвертий щабель, який зростав найшвидше: люди, що мали роботу (якщо взагалі її мали), яка не забезпечувала ані довготермінових гарантій, як у традиційних галузях, що потребували кваліфікації, ані додаткових бонусів, які під час буму 1950‒1960 років стали звичайною справою. Безперечно, показники безробіття в деяких країнах, зокрема Британії чи Нідерландах, зрештою впали до втішно низького рівня: це свідчило, як усюди наголошували, про благотворний ефект безперешкодного та глобалізованого ринку. Але багато з тих, кого більше не було в списках безробітних — особливо жінки та молодь, — тепер працювали на низькооплачуваній роботі з частковою зайнятістю без бонусів або ж за строковими договорами програм працевлаштування, фінансованих чи підтримуваних за державний кошт.

Ті, хто заробляв надто мало, щоб забезпечити себе та свої сім’ї, могли все одно звернутися до держави добробуту, і багато хто так і робив. У Сполученому Королівстві, де тетчерівський штурм як держави, так і суспільства дався взнаки найбільш гостро, 14 мільйонів осіб тепер жили в бідності, зокрема 4 мільйони дітей[586]. Кожен шостий залежав від програм підтримки доходу чи сімейного кредитування, які дозволяли утримуватися над межею бідності. Безпритульність, яку принаймні в Північній Європі ефективно побороли наприкінці п’ятдесятих років, почала ширитися знову: упродовж років правління Тетчер кількість бездомних лише в Лондоні виросла вдесятеро. Станом на середину 1990-х кількість людей без даху над головою сягнула 80 тисяч. Райони британської столиці, розташовані лише за декілька кілометрів від найдорожчої нерухомості у світі, стали нагадувати «Лондон вигнанців», сумнозвісно типовий для пізньовікторіанського часу[587].

У минулому в періоди економічного підйому багатьом бідних часто вдавалося одержати краще оплачувану та більш надійну роботу, натомість тепер цього не відбувалося. Іншими словами, Європа створювала нижчий клас у середовищі достатку. Як ще в 1960-х передбачив французький соціолог Андре Ґорз, кінець індустріальної доби означиться народженням нової касти непостійних працівників («неклас непрацівників»), який перебуватиме на узбіччі сучасного життя і водночас якимось чином точнісінько в його центрі[588].

Як і його американський відповідник, європейський нижчий клас визначали не лише бідність та безробіття (або непостійне працевлаштування), а й дедалі частіше — колір шкіри: у середині 1990-х рівень безробіття в Лондоні серед молодих чорних чоловіків становив 51%. Бідні, як і Європа загалом під кінець століття, були напрочуд багатонаціональними — або «мультикультурними», як це тепер зазвичай називали на знак визнання того, що багато темношкірих нідерландців, німців чи британців були народжені в цих країнах дітьми чи навіть онуками марокканських, турецьких або пакистанських іммігрантів у першому поколінні. Міста на кшталт Роттердама чи Лестера тепер були такі багатомовні та багатоколірні, що здивували б кожного, хто повернувся б туди після навіть двадцятирічної відсутності. У 1998 році в місцевих державних середніх школах внутрішнього Лондона білі діти були в меншості.

Великі міста Європи, насамперед Лондон, тепер справді були космополітичні. Якщо високооплачувані міські робочі місця все ще обіймали білі європейці (та північні американці), майже всю низькооплачувану роботу, від прибирання вулиць до догляду за дітьми, тепер виконували не європейці традиційного «другого класу» з Алентежу чи Меццоджорно, а «меншини», часто чорно- або темношкірі і без документів про працевлаштування. За офіційними даними, чистий приріст кількості іноземців, які проживали в Лондоні та на південному сході Англії, за 1992‒2002 роки склав 700 тисяч осіб; але реальні цифри були значно вищі.

Тож, незважаючи на багаторічні обмежувальні заходи та суворий контроль імміграції в Західній Європі, вона залишалася одним із ключових демографічних факторів: серед уже згадуваних дітей внутрішнього Лондона в 1998 році третина не спілкувалася англійською в побуті. Часто це були нащадки біженців або, на тогочасному сленгу, «шукачів притулку», кількість яких різко зросла внаслідок югославських воєн; але також працівників-мігрантів із Центральної та Південно-Східної Азії, Близького Сходу і багатьох країн Африки, багато з яких працювали нелегально, а отже, не були зареєстровані.

Вважається, що в Німеччині, де можливості для шукачів прихистку були (і є) найщедрішими в Європі[589], але де іммігрантам було традиційно складно отримати повне громадянство, під кінець століття налічувалося п’ять мільйонів таких осіб (включно з членами їхніх родин й утриманцями). На початку нового століття більшість прохань про притулок Німеччина одержувала з Іраку, Туреччини та країн колишньої Югославії, але також дедалі більше їх надходило з Ірану, Афганістану, Росії та В’єтнаму.

Страх того, що Західну Європу «заполонять» «економічні біженці», нелегальні іммігранти, шукачі притулку та їм подібні, не сприяв збільшенню підтримки розширення ЄС, якої і так завжди бракувало. Уже станом на 1980-ті роки багато незареєстрованих робітників з Польщі працювало на британських та німецьких будівельних майданчиках. Але проблему становили не так Польща, Угорщина чи інші країни Центральної Європи, які бажали приєднатися до ЄС, а радше східніші від них держави. У 1992 році в самій Польщі налічувалося 290 тисяч «нелегальних» іммігрантів, переважно з Болгарії, Румунії та колишнього СРСР; в Угорщині, населення якої становило лише 10 мільйонів, перебувало понад 100 тисяч шукачів притулку. Життя в цих країнах — так само як у Словаччині чи в Чеській Республіці — було тяжким, але стерпним, а відстань, яка відділяла ці країни від їхніх західних сусідів, зменшувалася, хоч і повільно. Утім прірва між Центральною Європою та рештою країн посткомуністичної Європи ставала дедалі глибшою.

Отож, тимчасом як наприкінці 1990-х років середня місячна зарплата в Польщі та Чеській Республіці вже наближалася до 400 доларів, у Білорусі, Україні та Румунії вона трималася на рівні 80 доларів; у Болгарії становила менше 70 доларів; а в Молдові — лише 30 доларів, і навіть цей середній показник справляв оманливе враження, оскільки поза межами столиці, Кишинева, прибутки були ще нижчі, а 48% населення країни все ще працювало на землі. І на відміну від Польщі чи навіть Болгарії, становище колишніх радянських республік не покращувалося: станом на 2000 рік кожен другий мешканець Молдови заробляв менше ніж 220 доларів на рік — тільки 19 доларів на місяць.

За таких умов єдиною надією молдован — так само як українців і навіть багатьох росіян поза межами великих агломерацій — було знайти роботу на Заході. Тож вони, насамперед жінки, у тривожних кількостях опинялися в руках злочинних угруповань, що переправляли їх у ЄС через Румунію та Балкани, у найкращому разі для роботи наймичками на виробництві або обслугою в ресторанах, а в найгіршому і набагато частіше — проститутками: у Німеччині, Італії чи навіть Боснії — обслуговувати багату клієнтуру з-поміж західних солдатів, управлінців та «працівників служб допомоги». Таким чином, молдовські та українські «гостьові робітники» випадково опинялися поруч із ромами на самому дні мультикультурного європейського вороху[590].

Жертви сексуальної торгівлі були переважно невидимі: як і попередні покоління білих мігрантів з європейського задвір’я, вони легко розчинялися в місцевій більшості, через що поліції та соціальним службам було так складно натрапити на їхній слід. Але більшість людей, яких французькі соціологи й критики почали називати les exclus («виключені»), було дуже добре видно. Цей новий нижчий клас складався з людей, які були «виключені» не так з роботи, як із «життєвих шансів»: це були люди, які застрягли на узбіччі економічного мейнстриму, чиї діти мали погану освіту, сім’ї ниділи в подібних до бараків багатоповерхівках на околицях міст, де не було магазинів, послуг і транспорту. У 2004 році Міністерство внутрішніх справ Франції дійшло у своєму дослідженні висновку, що в міських гетто, потерпаючи від соціальної ізоляції, расової дискримінації та високого рівня домашнього насильства, проживало близько двох мільйонів таких людей. У деяких таких quartiers chauds[591] безробіття серед молоді сягало 50%; найбільше потерпали молоді люди алжирського чи марокканського походження.

Дуже часто цей нижчий клас відрізнявся не лише кольором, а й віросповіданням. Бо в Європейському Союзі тепер було не тільки розмаїття культур, але й дедалі більше релігій. Християни залишалися в абсолютній більшості, хоча найчастіше були ними лише номінально. Євреї були представлені невеликою меншиною, а їхня кількість була значною тільки в Росії, Франції й набагато меншою мірою — у Великій Британії та Угорщині. Але індуси та насамперед мусульмани тепер становили велику й помітну частку населення в Сполученому Королівстві, Нідерландах і Німеччині, а також у великих містах Скандинавії, Італії та Центральної Європи. Крім того, з усіх представлених у Європі провідних світових релігій лише в ісламу стрімко зростала кількість прихильників.

На початку ХХІ століття у Франції проживало орієнтовно шість мільйонів мусульман (більшість — північноафриканського походження) та майже стільки ж — у Німеччині (переважно турецького або курдського походження). З огляду на майже два мільйони мусульман у Великій Британії (переважно з Пакистану та Бангладеш) й чисельні спільноти в країнах Бенілюксу та Італії, можна було припустити, що в усьому Євросоюзі разом мешкало близько п’ятнадцяти мільйонів мусульман.

Присутність мусульман у спільнотах, які доти були в абсолютній більшості світськими, актуалізувала складні питання соціальної політики: яким має бути ставлення до носіння релігійного одягу чи використання символіки в державних школах? Якою мірою держава має заохочувати (чи стримувати) окремі культурні інститути й можливості? Чи була правильною політика підтримки багатокультурних (а відповідно, по суті, окремішніх) спільнот, чи влада радше має сприяти й навіть змушувати до інтеграції? Офіційна політика у Франції захищала культурну інтеграцію та забороняла демонстрацію символів віросповідання в школах; в інших країнах, зокрема в Британії та Нідерландах, до культурних відмінностей та показового релігійного самовизначення ставилися толерантніше. Але громадська думка скрізь розходилася (див. розділ 23).

Те, що ці питання швидко опинилися у фокусі уваги національних урядів, а також були дедалі тісніше переплетені з дискусіями про імміграцію та надання притулку, стало наслідком того, що по всьому континенту ширилося занепокоєння щодо зростання нового покоління ксенофобних партій. Деякі з цих партій сягали корінням попередньої доби догматичної чи націоналістичної політики; інші — на кшталт напрочуд успішної Народної партії в Данії чи Списку Піма Фортейна в Нідерландах — з’явилися зовсім нещодавно. Але всі вони виявилися несподівано вправними у маніпулюванні «антиімміграційними» настроями.

Байдуже, чи вони, як Британська національна партія, виступали проти «етнічних меншин», чи, як у випадку Національного фронту Жана-Марі Ле Пена, об’єктами їхньої критики були «іммігранти» (у Німеччині віддавали перевагу терміну «іноземці» або «чужинці»), — ультраправі партії в ті роки мали на чому нарощувати свою популярність. З одного боку, через уповільнене зростання в поєднанні із вразливістю до сил глобальної економіки багато працевлаштованих людей опинилося перед такою фінансовою непевністю, якої на їхній пам’яті ще не було. З іншого боку, старі представники політичної лівиці більше не були спроможні гуртувати та мобілізувати це відчуття непевності під вивіскою класу: невипадково Національний фронт часто отримував найкращі результати в тих округах, які колись були опорою французької Компартії.

Для нової правиці зростання видимої та культурно чужої меншості в їхньому середовищі — і перспектива того, що ще більше іноземців претендуватимуть на доступ до годівниці добробуту або ж заберуть «нашу» роботу, щойно піднімуться шлюзи зі Сходу — стала вишенькою на торті. Стверджуючи, що «місця більше немає» або що їхні уряди віддали контроль над кордонами на користь «космополітичних інтересів» чи «брюссельських бюрократів», популісти-словоблуди обіцяли зупинити імміграцію, репатріювати «іноземців» та повернути державу її войовничим білим громадянам, які стали меншістю у власній країні.

На відміну від фашизму попередньої доби, ці нові прояви ксенофобії можуть здатися квіточками, хоча в Німеччині на початку 1990-х і прокотилася хвиля злочинів на ґрунті ненависті проти іноземців та меншин, яка змусила деяких коментаторів порушити ширші питання: Ґюнтер Ґрасс із осудом наголошував на егоцентричній байдужості західнонімецької політичної культури та короткозорому захопленні «незаслуженою» єдністю в країні, а також стверджував, що відповідальність за расове насильство (особливо в занепалих, вимерлих промислових містечках колишньої НДР, де антиімміграційні настрої відчувалися найсильніше) має бути покладено безпосередньо на самовдоволену та забудькувату політичну еліту країни.

Та навіть якщо рівень жорстокості можна було стримати, масштаб громадської підтримки нової правиці був приводом для серйозного занепокоєння. Під проводом Йорґа Гайдера, молодого й телегенічного лідера, підтримка Партії свободи в сусідній Австрії — спадкоємиці післявоєнного Союзу незалежних, але на позір позбавленої нацистських атрибутів останньої — згідно з опитуваннями стрімко зростала. Вона позиціонувала себе як захисник «маленьких людей», які залишилися на узбіччі через взаємовигідну співпрацю двох великих партій і яким загрожували банди «злочинців», «наркоманів» та іншого «іноземного наброду», що тепер захопили їхню батьківщину.

Щоб не мати проблем із законом, Гайдер зазвичай ретельно уникав дій, які надто очевидно могли кинути на нього тінь ностальгії за нацизмом. Здебільшого австрієць (як і Жан-Марі Ле Пен) виявляв свої упередження тільки завуальовано — наприклад, звинувачуючи людей, які несподівано виявились євреями, у тих випадках, коли щось його зачіпало в публічному житті. Однак йому та його прихильникам більше були до вподоби нові мішені на кшталт Європейського Союзу: «Ми, австрійці, не маємо відповідати ані перед ЄС, ані перед Маастрихтом, ані перед тією чи іншою міжнародною ідеєю, а перед оцією нашою Батьківщиною».

На парламентських виборах в Австрії в 1986 році Партія свободи Гайдера отримала 9,7% голосів. Чотири роки по тому її підтримка збільшилася до 17%. На виборах у жовтні 1994 року вона похитнула віденський істеблішмент, сягнувши 23% й лише на 4% поступившись Народній партії, яка керувала країною в перші двадцять п’ять років після війни і далі була найпопулярнішою в сільських районах Австрії. Ще більш загрозливим було те, що Гайдер відкусив великий шматок традиційного соціалістичного електорату серед віденського робітничого класу. З огляду на те, що (згідно з опитуваннями громадської думки 1995 року) кожен третій австрієць, так само як і Гайдер, вважав, що «гостьові робітники» та інші іноземці в Австрії мають надто багато переваг і привілеїв, це навряд чи стало несподіванкою.

Вплив Гайдера сягнув апогею в самому кінці століття після виборів у жовтні 1999 року, коли його партія отримала підтримку 27% австрійських виборців, виштовхнувши Народну партію на третє місце та відставши від переможців-соціалістів на 290 тисяч голосів. У лютому 2000 року, під дещо перебільшені нажахані зойки європейських партнерів Австрії, Народна партія сформувала коаліційний уряд з Партією свободи (до якого, однак, не увійшов сам Гайдер). Але новий австрійський канцлер, Вольфґанґ Шюссель, проникливо прорахував: Партія свободи була партією протесту, партією проти «них», яка промовляла до «обкрадених, оббреханих маленьких людей» (цитуючи П’єра Пужада, однойменний прототип популістів). Щойно опинившись в уряді й відчувши весь тягар своїх посадових обов’язків, вона була змушена розділити відповідальність за непопулярні кроки, а тому швидко втратила привабливість. На виборах 2002 року Партія свободи отримала тільки 10,1% (тоді як Народна партія підвищила результат до майже 43%). На європейських виборах 2004 року партія Гайдера одержала ще менше — 6,4% голосів.

Підйом і фіаско Гайдера (який, одначе, залишався популярним губернатором своєї рідної Каринтії) були символічними для траєкторії антимігрантських партій в інших країнах. Коли Список Піма Фортейна після смерті його лідера отримав 17% голосів на виборах у 2002 році, партія на короткий час опинилася в лавах нідерландського уряду, після чого її підтримка впала лише до 5% на наступних виборах, а її представництво в парламенті скоротилося від 42 до 8 мандатів. В Італії сходження Північної Ліги в уряд під крилом Берлусконі пришвидшило планомірне зниження її підтримки[592].

У Данії Данська народна партія пройшла шлях від туманного початку в 1995 році до третьої найбільшої фракції в парламенті у 2001-му. Залишаючись в опозиції та майже винятково зосередившись на питанні імміграції, партія та її лідерка Піа Кьорсґаард досягнули впливу, зворотно пропорційному розміру партії. Обидві керівні партії Данії — ліберали та соціал-демократи — тепер змагалися в тому, щоб перевершити одна одну в новонабутій «непоступливості» щодо законів, які стосувалися надання притулку та резидентів-іноземців. «Ми — при владі», — заявила Кьорсґаард після того, як її партія отримала 12% голосів на виборах 2001 року[593].

У тому розумінні, що тепер у данському політичному мейнстримі не було практично жодного політика лівих чи правих поглядів, який посмів би діяти «м’яко» в таких питаннях, вона мала рацію. Навіть крихітна агресивна Британська національна партія (БНП) була спроможна кинути тінь на дії нових лейбористських урядів у Великій Британії. Традиційно маргінальна (її найкращим результатом були 7% на виборах у 1997 році в районі Східного Лондона, де бенгальці посіли місце євреїв як місцева етнічна меншина), БНП чотири роки по тому виборола 11 643 голоси (14%) у двох округах Олдема, колишнього шахтарського містечка в Ланкаширі, де незадовго до виборів вибухнули расові протести.

Проти того, що відбувалося на континенті, це були мізерні цифри, а БНП навіть не наблизилася до того, щоб отримати місце в парламенті. Та оскільки було схоже, що (згідно з опитуваннями) її занепокоєння відображають поширені в країні страхи, радикальна правиця змогла залякати прем’єр-міністра Тоні Блера так сильно, що він ще більше закріпив і так несприятливі умови Великої Британії для потенційних іммігрантів та біженців. Тогочасні настрої добре ілюструє те, що новий лейбористський уряд з абсолютною більшістю в парламенті та майже 11 мільйонами виборців на виборах 2001 року все одно був змушений відповідати на пропаганду неофашистського угруповання, яке загалом по країні зібрало підтримку лише 48 тисяч виборців — однієї п’ятої 1% й тільки на 40 тисяч голосів більше, ніж Чудернацька пришелепкувата навіжена партія.

Інша річ — Франція. Там Національний фронт мав проблему — іммігрантів, масову підтримку — 2,7 мільйона виборців на загальнонаціональних виборах 1986 року та харизматичного лідера, який надзвичайно вправно перетворював абстрактне народне невдоволення на цілеспрямований гнів та політичну упередженість. Звичайно, ультраправі ніколи б не змогли досягнути такого успіху, якби Міттеран цинічно не запровадив у 1986 році систему пропорційного представництва, метою якої було створити умови для парламентського успіху (а відповідно — національної видимості) Національного фронту — і таким чином розділити й послабити традиційні французькі консервативні партії.

Але факт залишається фактом: на президентських виборах 1995 року 4,5 мільйона французьких виборців підтримали Ле Пена. Ця цифра збільшилася до 4,8 мільйона у квітні 2002 року, коли лідер Національного фронту досягнув безпрецедентного успіху, посівши друге місце на президентських виборах із 17% голосів та усунувши з перегонів кандидата від лівиці, безпорадного прем’єр-міністра, соціаліста Ліонеля Жоспена. У Франції мейнстримні політики теж дійшли висновку, що мають якось знешкодити Ле Пена і зменшити його популярність шляхом привласнення його проблематики й обіцянок жорстких заходів у вирішенні питання «безпеки» та імміграції, водночас не виявляючи відкрито поблажливого ставлення ані до риторики Ле Пена, ані до його програми («Франція для французів» і репатріація для всіх інших).

Незважаючи на зв’язки Ле Пена з давнішою традицією ультраправої політики — його підтримку пужадистів замолоду, перебування в сумнівних ультраправих організаціях під час Алжирської війни й обережні висловлювання на захист Віші та мотивації Петена, — його рух, так само як і його однодумців по всьому континенту, не можна було просто відкинути як пережиток, ностальгійну відрижку фашистського минулого Європи. Безперечно, як і Фортейна чи Кьорсґаард. Вони обоє наголошували на тому, що хочуть зберегти традиційну толерантність їхніх країн — перед лицем загрози, стверджували вони, релігійного фанатизму та відсталих культурних практик нових мусульманських меншин.

Австрійська Партія свободи також не була нацистським рухом; а Гайдер не був Гітлером. Навпаки, він показово підкреслював свої післявоєнні здобутки. Народившись у 1950 році, він часто повторював своїм слухачам, що мав «die Gnade der späten Geburt»: іншими словами, йому пощастило з’явитися на світ пізно. Частково успіх Гайдера — як і Крістофа Блохера, лідера швейцарської Народної партії, яка здобула 28% народних голосів у 2003 році на антиіммігрантських та антиєвропейських лозунгах, — полягав у його вмінні заховати расистський підтекст в образі модерніста, націонал-популіста ліберальних переконань. Це несподівано добре сприймали молоді виборці: свого часу Партія свободи була найпопулярнішою партією Австрії серед виборців до тридцяти років[594].

В Австрії, так само як і у Франції, страх та ненависть до іммігрантів (у Франції — з Півдня, в Австрії — зі Сходу, і в обох випадках — з тих країв, які колись були під їхньою владою) замінили старі нав’язливі ідеї — особливо антисемітизм — та міцно пов’язували ультраправих між собою. Але нові антисистемні партії вигравали ще й від іншого — від чистих рук. Не обіймаючи офіційних посад, вони не були заплямовані корупцією, що, як здавалося на початку 1990-х, підточувала коріння європейської системи. Не тільки в Румунії, Польщі чи (передусім) Росії, де її можна було пояснити як побічний ефект переходу до капіталізму, а в осерді європейської демократії.

В Італії, де по завершенні війни християнські демократи завжди мали зручні та вигідні відносини з банкірами, бізнесменами, підрядниками, міськими патронами, державними службовцями та, як часто подейкували, мафією, нове покоління молодих суддів відважно кинуло виклик десятиліттям, коли громадськість була змушена мовчати. Іронія полягала в тому, що насамперед це підкосило соціалістів, яких потягнув донизу скандал tangentopoli («міста хабарів»)[595], після якого почалися розслідування їхнього управління містом Мілан. Партія втратила репутацію, а її лідер, колишній прем’єр-міністр Беттіно Краксі, був змушений втекти в еміграцію по той бік Середземного моря — до Тунісу.

Але справи соціалістів були нерозривно пов’язані зі справами християнських демократів, їхнього давнього коаліційного партнера. Обидві партії ще більше дискредитувала подальша хвиля арештів та обвинувачень, а їхній занепад спричинив ціле плетиво політичних домовленостей та угод, які формували італійську політику впродовж двох поколінь. На виборах 1994 року всі провідні політичні партії країни, за винятком колишніх комуністів і колишніх фашистів, були, по суті, усунені з політичної арени; єдиним, хто стабільно виграв від цього політичного землетрусу, був колишній лаунж-співак, одіозний медіа-магнат Сильвіо Берлусконі, який увійшов у політику не так щоб продовжити загальнонаціональне очищення, як щоб переконатися, що на його власних бізнес-оборудках це не позначиться негативно.

В Іспанії політичну кар’єру Феліпе Ґонсалеса завершив скандал дещо іншого штибу, коли в середині 1990-х років з’ясувалося (завдяки зусиллям завзятого молодого покоління журналістів-розслідувачів щоденних газет El Mundo та Diario 16), що його уряд провадив «брудну війну» проти баскського тероризму в 1983‒1987 роках, дозволивши та заохочуючи ескадрони смерті викрадати, катувати й убивати людей, як в Іспанії, так і за кордоном, у баскських регіонах Франції, де часто діяла ЕТА (див. розділ 14).

З огляду на репутацію ЕТА, цього, можливо, було б і недостатньо, щоб дискредитувати харизматичного Ґонсалеса (унаслідок притаманного громадськості цинізму в пізні роки франкістської доби багато його сучасників були виховані на виразно прагматичних поглядах на державу та її закони), якби не паралельні викриття корупції та зловживання владою з боку однопартійців Ґонсалеса, які були подібні до італійського випадку й викликали широке занепокоєння щодо морального стану іспанської демократії, що тільки-но вставала на ноги.

У Франції, Німеччині чи Бельгії хвиля скандалів, які збурили публічне життя в дев’яностих, свідчила не так про вразливість інститутів та звичаїв, як про зростання ціни чинної демократії за сучасних умов. Політика — штат, реклама, консультанти — справа недешева. Закон і традиції суворо обмежували використання державних коштів політичними партіями, зазвичай дозволяючи це лише заради участі у виборах. Якщо потрібно було більше, у минулому політики зверталися до своїх традиційних джерел підтримки — членів партії, великих профспілок (лівих) і приватних бізнесменів, а також корпорацій. Але ці ресурси вичерпувалися: членство в партіях зменшувалося, великі профспілки занепадали, а оскільки партії дедалі більше домовлялися між собою щодо економічних питань, бізнес і приватні особи не бачили особливого сенсу в тому, щоб робити щедрі внески в діяльність якоїсь однієї партії.

Мабуть, зі зрозумілих причин та в будь-якому разі більш-менш однаковим чином великі політичні партії Західної Європи почали шукати альтернативні способи знайти фінансування — саме тоді, коли завдяки скасуванню обмежень і глобалізації бізнесу навколо з’явилося значно більше грошей. Виявилося, що ґоллісти та соціалісти у Франції, так само як і християнські демократи в Німеччині та нові лейбористи в Британії, упродовж останніх двох десятиліть отримували кошти багатьма тіньовими способами: продаючи свою прихильність, зловживаючи владою чи просто більш вимогливо, ніж у минулому, звертаючись до традиційних джерел фінансування.

У Бельгії справи зайшли дещо далі: свідченням цьому може бути хоча б один скандал із багатьох — так звана справа Dassault / Agusta. Наприкінці 1980-х бельгійський уряд уклав угоду на купівлю сорока шести військових гелікоптерів в італійської фірми Agusta та на ремонт винищувача F-16 — із французькою компанією Dassault. Інших претендентів на угоду не допустили до конкурсу. Саме по собі це не було чимось незвичайним, а те, що були залучені три компанії, навіть надає всій справі союзної пан’європейської якості.

Однак пізніше виявилося, що бельгійська Соціалістична партія (яка була на той час при владі) дуже добре нагріла руки на відкатах з обох угод. Невдовзі після цього одного провідного політика-соціаліста, Андре Кулса, вбили на парковці в Льєжі в 1991 році; другого, Етьєна Манже, у 1995 році заарештували; а третього, Віллі Класа, колишнього прем’єр-міністра Бельгії, у свій час (1994‒1995) — генерального секретаря НАТО та міністра закордонних справ на момент, коли укладалися угоди, у вересні 1998 року визнали винним у тому, що він брав хабарі для своєї партії. Четвертий підозрюваний, колишній армійський генерал Жак Лефевр, який був тісно пов’язаний із цією справою, загинув за загадкових обставин у березні 1995 року.

Типово бельгійською (за словами Бодлера, «La Belgique est sans vie, mais non sans corruption»[596]) цю історію, вочевидь, робить те, що дублювання та розмивання конституційної влади в цій країні призвело не лише до відсутності урядового нагляду, а й практично до краху більшої частини її державного апарату, включно із системою кримінальної юстиції. В інших країнах, окрім, як ми вже згадували вище, Італії, свідчень щодо індивідуального хабарництва було напрочуд мало: більшість злочинів та порушень скоювалися цілком буквально на користь партії[597]. Проте низка дуже відомих та впливових людей раптом опинилася за бортом політичного життя.

До них належав не лише Ґонсалес, колишній французький прем’єр-міністр Ален Жуппе та давні лідери італійських християнських демократів; а й навіть колишній канцлер Німеччини Гельмут Коль, герой об’єднання, репутацію якого заплямувала його відмова розголошувати імена таємних донорів своїх партійних фондів. Якби французького президента Жака Ширака — мера Парижа в часи, коли місто захлиналося в партійно-політичній корупції та владних зловживаннях, — не захищала його посада, він би точно приєднався до їхніх лав.

Що, напевно, найбільше дивує в цих подіях, то це те, що політичну систему загалом вони дискредитували порівняно мало. Безперечно, зниження явки на виборах свідчить про загальну втрату інтересу до політичних справ; але це можна було помітити й кілька десятиліть тому, коли зростала частка тих, хто утримався, а політичні суперечки ставали не такими запеклими. Справжньою несподіванкою була не поява нової плеяди правих популістських партій, а те, що їм постійно не вдавалося досягнути ще кращого результату, скористатися підривом усталеного ладу й невдоволенням після 1989 року.

На то була причина. Європейці, можливо, втратили віру у своїх політиків, але в центрі європейської системи урядування було дещо, що навіть найрадикальніші антисистемні партії не наважувалися відкрито критикувати і що продовжують шанувати майже в усьому світі. Це точно не Європейський Союз, незважаючи на всі його численні заслуги. Це не демократія: вона надто абстрактна, надміру туманна, і, мабуть, на неї дуже вже часто посилаються як на окремий об’єкт захоплення. Це також не свобода і не правосуддя: упродовж багатьох десятиліть на Заході їм нічого серйозно не загрожувало, і молодше покоління європейців у всіх державах — членах ЄС уже почало сприймати їх як належне. Що пов’язує всіх європейців, навіть тих, хто гостро критикує той чи інший аспект його практичного втілення, то це те, що зазвичай стали називати (і це відмінне формулювання показово відрізняється від «американського способу життя») «європейською моделлю суспільства».

Розділ 23 Розмаїття Європи

Коли комунізм зазнав фіаско, а Радянський Союз розвалився, не лише ідеологічна система, а й політичні та географічні координати всього континенту змінилися. Упродовж сорока п’яти років — довше, ніж більшість європейців могли пам’ятати — незручний результат Другої світової війни перебував у замороженому стані. Ненавмисне розділення Європи з усіма відповідними наслідками стали сприймати як щось необхідне. І тут раптом його було повністю відкинуто. У ретроспективі післявоєнні десятиліття набули кардинально іншого значення. Якщо колись їх вважали початком нової доби безповоротної ідеологічної поляризації, тепер вони стали здаватися тим, чим були насправді: подовженою післямовою європейської громадянської війни, яка почалася в 1914 році, сорокарічним інтервалом між поразкою Адольфа Гітлера й остаточним урегулюванням незавершених справ, які залишилися після його війни.

Коли світ 1945‒1989 років зник, його ілюзії стали більш очевидними. Розхвалене «економічне диво» післявоєнної Західної Європи повернуло регіон до того місця у світовій торгівлі та продуктивності, яке він втратив упродовж 1914‒1945 років, коли темпи економічного зростання сягнули того рівня, який загалом можна було порівняти з темпами кінця ХІХ століття. Це було чималим досягненням, але не зовсім тим проривом у зачароване коло процвітання, як колись захоплено вважали сучасники.

Ба більше, відновлення відбулося не всупереч «холодній війні», а завдяки їй. Як і раніше османська загроза, тінь Радянської імперії зменшила Європу, але завдяки їй те, що від неї лишилося, отримало перевагу в єдності. Без європейців, які були замкнені на Сході, громадяни Західної Європи процвітали, вільні від зобов’язань боротися з бідністю та відсталістю держав, що постали на місці старих континентальних імперій, і під захистом американської військової парасольки від політичного відголосу нещодавнього минулого. З позиції Сходу такий погляд завжди був обмежений. Після занепаду комунізму й розпаду Радянської імперії так думати більше було неможливо.

Навпаки, щасливий кокон післявоєнної Західної Європи — його економічні спільноти, зони вільної торгівлі, надійні зовнішні альянси та непотрібні внутрішні кордони — раптом став здаватися вразливим, таким, що покликаний відповідати на розпачливі очікування потенційних «єврогромадян» на Сході, та більше не прив’язаним до очевидних відносин з великою державою за західним океаном. Західні європейці, змушені знову допустити далеких східних сусідів по континенту в процес побудови спільного європейського майбутнього, були водночас силоміць затягнуті до спільного європейського минулого.

Як наслідок, 1945‒1989 роки стали чимось на зразок фрази в дужках. Відкриті збройні конфлікти між державами — риса, яка була складовою європейського способу життя впродовж трьох століть — між 1913 та 1945 роками сягнули апокаліптичного рівня: близько 60 мільйонів європейців загинули на війнах або були вбиті за наказом держави в першій половині ХХ століття. Але з 1945 по 1989 рік міждержавні війні на європейському континенті припинилися[598]. Два покоління європейців виросли під враженням, яке раніше неможливо було собі уявити: що мир — це природний стан речей. Війна (та ідеологічне протистояння) як продовження політики була делегована так званому третьому світу.

Однак варто пригадати, що комуністичні держави, перебуваючи в мирі з сусідами, провадили особливу форму перманентної війни зі своїм населенням: здебільшого у формі суворої цензури, штучно створених дефіцитів та репресій з боку силових органів, але час від часу розпочинаючи відкриті бойові дії — зокрема в Берліні в 1953 році, у Будапешті — у 1956 році, у Празі — у 1968 році та в Польщі — подекуди з 1968 по 1981 рік та під час воєнного стану. Тому колективна пам’ять Східної Європи закарбувала післявоєнні роки зовсім інакше (хоча їх також сприймали як інтервал між двома етапами). Але, на відміну від попередніх часів, Східна Європа також жила в добі незвичайного, хоч і вимушеного спокою.

Чи могла післявоєнна доба, яка тепер, із початком нового світового (без)ладу, швидко перетворювалася на історію, стати об’єктом ностальгійних спогадів і туги, залежало від того, де і коли ви народилися. З обох боків залізної завіси діти шістдесятих — тобто осердя плеяди покоління бебі-бумерів, які народилися між 1946 та 1951 роками, — безумовно, з любов’ю згадували «своє» десятиліття і продовжували плекати теплі спогади й перебільшене уявлення про його значущість. А їхні батьки, принаймні на Заході, були вдячні за політичну стабільність і матеріальну безпеку того часу, порівняно з тими жахіттями, що йому передували.

Але ті, хто були надто молоді, щоб пам’ятати шістдесяті, часто обурювались егоцентричним самозвеличуванням їхніх уже немолодих свідків; а багато старших людей, які прожили життя за комунізму, пригадували не лише захищені робочі місця, дешеве житло й безпечні вулиці, а й насамперед сірість змарнованих талантів і понівечених мрій. І з обох боків розділової лінії те, що можна було відновити із цеглин історії ХХ століття, мало свої межі. Безперечно, серед них були мир, процвітання та безпека; але оптимістичні переконання попередньої доби минули назавжди.

Перш ніж у 1942 році покінчити життя самогубством, віденський романіст та критик Штефан Цвайґ тужливо писав про втрачений світ Європи до 1914 року, висловлюючи «жаль до тих, хто не був молодим у ті останні роки впевненості». Шістдесят років по тому, наприкінці ХХ століття, практично все решта було відновлено або відбудовано. Але впевненість, з якою європейці покоління Цвайґа увійшли в століття, так до кінця і не відновилася: надто багато всього сталося. У міжвоєнний час європейці, пригадуючи Belle Epoque[599], могли пробурмотіти: «Ох, якби ж». Але після Другої світової війни більшість, хто розмірковував про тридцятирічну катастрофу континенту, мав на думці лише одне: «Ніколи знову»[600].

Іншими словами, шляху назад не було. У Східній Європі комунізм став хибною відповіддю на реальне запитання. У Західній Європі на те саме запитання — як подолати катастрофу першої половини ХХ століття? — шукали відповідь, узагалі відсунувши вбік історію та повторивши деякі успіхи другої половини ХІХ століття (внутрішню політичну стабільність, підвищену економічну продуктивність і постійне розширення зовнішньої торгівлі) і наклеївши на них етикетку «Європа». Утім після 1989 року заможна постполітична Західна Європа знову опинилася перед своїм східним двійником, і «Європа» мала бути переосмислена.

Як ми пам’ятаємо, перспективу позбутися кокона вітали не всюди, а Яцек Куронь, пишучи в березні 1993 року для польського журналу Polityka, не перебільшував, коли припускав, що «деякі політичні фігури на Заході ностальгують за старим світовим ладом та СРСР». Але той «старий світовий лад» — звичний застій останніх сорока років — назавжди залишився в минулому. Тепер європейці протистояли не лише непевному майбутньому, а й минулому, яке стрімко змінювалося.

Те, що нещодавно здавалося дуже простим, тепер знову ставало доволі заплутаним. Наприкінці ХХ століття пів мільярда людей на західному виступі євразійського суходолу дедалі більше поринали в пошук власної ідентичності. Хто такі європейці? Що означає бути європейцем? Що таке Європа і якою європейці хочуть, щоб вона стала?

Вихолостити сутність «Європи» — малопродуктивний задум. «Ідея Європи», щодо якої й так точиться багато дискусій, має давню історію, місцями гідну захоплення. І хоча певна «ідея» Європи, повторювана в різних конвенціях та договорах, закладає підвалини Союзу, до якого нині належить більшість європейців, вона лише почасти роз’яснює, яким життям вони там живуть. У добу демографічних змін і переселення сьогоднішні європейці більш численні та різноманітні, ніж будь-коли раніше. Будь-яка розповідь про їхнє спільне становище на світанку ХХІ століття має починатися з визнання цього розмаїття з представленням взаємонакладених контурів і ліній розлому європейської ідентичності та досвіду.

Термін «контури» тут вжито невипадково. Зрештою, Європа — це місце. Але її кордони завжди були доволі мінливі. Давні кордони — Риму і Візантії, Священної Римської імперії і християнської Європи — доволі точно збігаються з пізнішими політичними поділами, щоб припустити певну тяглість: складні відносини між германською та слов’янською Європою для письменника ХІ століття на кшталт Адама Бременського були такі ж очевидні, як і нам; середньовічні кордони католицького та православного християнства, від Польщі до Сербії, практично не відрізнялися від сьогоднішніх; а концепт Європи, поділеної Ельбою на східну та західну, був би знайомий урядовцям Каролінґської імперії ІХ століття, якби вони мислили такими термінами.

Але чи давали ці традиційні роздільні лінії бодай якусь вказівку на місцеперебування Європи, завжди залежало від того, де випало бути вам. Один відомий приклад: у XVIII столітті більшість угорців і богемців були католиками, і переважно німецькомовними. Проте для просвітлених австрійців «Азія» починалася на Ланд-штрасе, головному шляху з Відня, який вів на Схід. У 1787 році, вирушивши з Відня на захід до Праги, Моцарт писав, що перетнув східний кордон. Схід і Захід, Азія і Європа завжди були розділені у свідомості щонайменше так само, як і земля — кордонами.

Оскільки донедавна Європа здебільшого була поділена не на держави, а складалася з імперій, про зовнішні ознаки континенту думали більше не як про кордони, а як про невизначені прикордонні регіони — межові райони, limes, militärgrenze, krajina: зони імперського завоювання та поселення, не завжди топографічно точні, але вони позначають важливу політичну й культурну межу. Від Балтії до Балкан, такі регіони та їхнє населення впродовж століть вважали себе авангардними вартовими цивілізації, вразливими й чутливими краями, де закінчувався знайомий світ і починалося місце стримування варварів.

Але ці кордони були рухомі та посувалися залежно від часу й обставин: їхнє географічне значення можна розуміти по-різному. Поляки, литовці й українці у своїй літературі та політичних міфах зображували себе як вартових окраїн «Європи» (чи християнства)[601]. Але, як підказує швидкий погляд на мапу, їхні твердження були взаємозаперечними: вони не можуть усі мати рацію. Те саме стосується угорських і румунських наративів, які протиставлені одне одному, чи переконання хорватів і сербів, що саме їхній південний кордон (із сербами та турками відповідно) становить життєво важливу зовнішню лінію оборони цивілізованої Європи.

Ця плутанина показує, що зовнішні кордони Європи впродовж століть були достатньо важливими, щоб зацікавлені сторони з наполегливістю відстоювали свій погляд, який суперечив іншим, щодо того, хто належить до Європи. Перебування «в» Європі надавало певну безпеку: запевнення — чи принаймні обіцянку — прихистку та належності. Століття минали, і це дедалі більше ставало джерелом колективної ідентичності. Статус «прикордонної держави», взірця та вартового ключових цінностей європейської цивілізації, був джерелом вразливості, а водночас і гордості. Ось чому для центральних і східних європейців радянське панування було таким принизливим — через відчуття, що вони залишилися за бортом «Європи», та забуття з її боку.

Іншими словами, Європа — це не про абсолютну географію — де насправді розташована країна чи живуть люди; це про географію відносну: де вони перебувають відносно інших. Наприкінці ХХ століття письменники та політики в таких країнах, як Молдова, Україна чи Вірменія, обстоювали свою «європейськість» не на підставі історії чи географії (такі аргументи можуть бути і переконливими, і не дуже), але саме задля захисту від як історії, так і географії. Разом звільнившись від Московської імперії, ці постімперські держави-сироти тепер дивилися на іншу «імперську» столицю — Брюссель[602].

Те, що ці периферійні нації сподівались отримати в далекій перспективі гарантії бути включеними до нової Європи, було не так важливо, ніж те, що вони могли втратити, якби опинилися поза нею. На початку нового століття наслідки виключення вже були зрозумілі навіть для найзвичайнісінького туриста. Нацистська та радянська влади давно вибили з міст на кшталт Чернівців в Україні чи Кишинева в Молдові те, що в них було космополітичним та «європейським»; а сільські околиці навіть сьогодні — це «домодерний світ брудних доріг і кінних підвод, валянок і криниць надворі, розлогої тиші й оксамитово-чорних ночей»[603]. Ототожнення з «Європою» стосувалося не спільного минулого, яке було тепер ущент і по-справжньому знищене. Воно було пов’язане з обстоюванням претензії на спільне майбутнє, нехай навіть і крихкої та майже безнадійної.

Страх залишитися поза Європою не обмежувався зовнішнім периметром континенту. На думку румунськомовних молдован, їхні західні сусіди у власне Румунії були благословенні історією. На відміну від Молдови, на Заході їх вважали законними претендентами, навіть якщо вони й не докладали достатніх зусиль, щоб стати членами ЄС; отож вони могли бути впевнені у справді європейському майбутньому. Але, на думку Бухареста, ситуація складалася інакше: сама Румунія наражалася на ризик опинитися за бортом. У 1989 році, коли однопартійці Ніколае Чаушеску нарешті почали виступати проти нього, вони написали листа, звинувачуючи кондукетора в намаганні відірвати країну від її європейського коріння: «Румунія була та залишається європейською країною… Ви почали змінювати географію сільської місцевості, але не можете посунути Румунію в Африку». Того самого року літній румунський драматург Ежен Йонеско написав, що його батьківщина «от-от назавжди вийде з Європи, що означає вийти з історії». І це занепокоєння відчувалося не вперше: у 1972 році Еміль Чоран, міркуючи над похмурою історією своєї країни, нагадав про поширений у Румунії страх: «Що найбільше мене пригнічувало, то це мапа Османської імперії. Дивлячись на неї, я розумів наше минуле і все інше»[604].

Румуни — так само як болгари, серби та всі, хто мав вагомі підстави думати, що «основна» Європа бачить їх як аутсайдерів (якщо взагалі їх помічає) — поперемінно пристають то на один, то на другий варіант: або, обіймаючи оборонну позицію, відстоюють свої питомо європейські риси (у літературі, архітектурі, топографії тощо), або ж визнають безнадійність справи та тікають на Захід. Після комунізму відбувалося і те, і те. Поки колишній прем’єр-міністр Румунії Адріан Нестасе роз’яснював читачам Le Monde в липні 2001 року «додану вартість», яку Румунія дає Європі, понад половину з усіх іноземців, яких затримували під час нелегального перетину польсько-німецького кордону, становили його співвітчизники. В опитуванні, проведеному на самому початку нового століття, 52% болгар (та абсолютна більшість респондентів до 30 років) сказали, що, якби мали таку можливість, то емігрували б з Болгарії — бажано до «Європи».

Це відчуття перебування на периферії чийогось центру, буття чимось на кшталт європейців другого класу, сьогодні здебільшого притаманне колишнім комуністичним країнам, що майже всі перебувають у тій зоні маленьких націй, появу яких передбачив Томаш Масарик від Нордкапу до мису Матапан на Пелопоннесі. Однак не тільки. На пам’яті сучасників інші окраїни континенту були не менш провінційні — економічно, лінгвістично, культурно. Поет Едвін Мюїр описував свій переїзд із Оркнейських островів до Глазго в 1901 році, коли він був дитиною, як «подорож на сто п’ятдесят років уперед за два дні»; через пів століття інші люди також могли відчувати те саме. Аж до 1980-х років високогір’я та острови на краях Європи — Сицилія, Ірландія, Північна Шотландія, Лапландія — мали більше спільного між собою та зі своїм минулим, ніж із заможними столичними регіонами центру.

Навіть сьогодні — насправді насамперед сьогодні — не можна розраховувати на те, що лінії розлому та межі збігаються з державними кордонами. Хороший приклад — Рада держав Балтійського моря. Учасниками цієї організації, заснованої в 1992 році, є скандинавські країни — Данія, Фінляндія, Норвегія та Швеція; три балтійські держави колишнього СРСР — Естонія, Латвія, Литва; Німеччина, Польща, Росія (та з 1995 року, за наполяганням скандинавів і ґвалтуючи географію, Ісландія). Це символічне підтвердження давніх торговельних зв’язків високо оцінили колишні ганзейські міста[605] на кшталт Гамбурга чи Любека та ще більш привітали міські керманичі Таллінна і Гданська, які прагнули позиціонувати себе в центрі нововіднайденої (з акцентом на Заході) балтійської спільноти та дистанціюватися від континентальної глибинки й нещодавнього минулого.

Але в інших регіонах деяких держав-учасниць, зокрема Німеччини та Польщі, Балтія означала небагато. Навпаки: у нещодавні роки Краків, наприклад, заради прибутку від туризму підкреслював свою орієнтацію на південь та рекламував свою давню роль столиці Габсбурзької «Галичини». Мюнхен і Відень, незважаючи на конкурування за транскордонні промислові інвестиції, знову відкрили для себе спільну «Альпійську» спадщину, чому сприяло практичне зникнення кордону, який відділяв Південну Баварію від Зальцбурга й Тиролю.

Регіональні культурні відмінності справді мають значення, хоча економічні розбіжності важать ще більше. Австрію та Баварію пов’язує дещо більше, ніж суто південнонімецький католицизм й альпійські пейзажі: упродовж останніх десятиліть вони обидві перетворилися на сервісні економіки з високою заробітною платою, що ґрунтувалися радше на технологіях, ніж на фізичній праці, і за продуктивністю та процвітанням обігнали давніші промислові регіони на півночі. Як і Каталонія, італійські Ломбардія та Емілія-Романья, французький регіон Рона-Альпи й Іль-де-Франс, Південна Німеччина та Австрія — разом зі Швейцарією, Люксембургом і частинами бельгійської Фландрії — утворюють спільну економічно привілейовану зону Європи.

Хоча абсолютні показники бідності й економічної відсталості все ще були найвищі в колишньому Східному блоці, найяскравіші контрасти тепер частіше зосереджувалися в межах країн, ніж між ними. Сицилія та Меццоджорно, власне як і Південна Іспанія, відставали від півночі, яка розвивалася так само, як і впродовж багатьох попередніх десятиліть: наприкінці 1990-х безробіття на півдні Італії втричі перевищувало рівень безробіття північніше Флоренції, тоді як розбіжність у ВВП на душу населення між Північчю та Півднем була навіть більшою, ніж у 1950-ті роки.

У Сполученому Королівстві розрив між багатими регіонами Південного Сходу та колишніми промисловими районами на півночі в нещодавні роки також зріс. Без сумніву, Лондон процвітав. Попри те, що британська столиця тримала дистанцію від єврозони, вона перетворилася на беззаперечний фінансовий центр континенту та наповнилася енергетикою витонченості й прогресивності, завдяки якій інші європейські міста здавалися немодними та відсталими. Наприкінці ХХ століття Лондон, переповнений молодими фахівцями і набагато відкритіший до появи та зникнення космополітичних культур і мов, ніж інші європейські столиці, ніби віднайшов блиск «свінгуючих шістдесятих», що опортуністично втілили прибічники Тоні Блера в новому бренді країни «Крута Британія».

Але блиск був лише на поверхні. Зважаючи на ціни на житло, які в найпереповненішій столиці Європи злетіли до небес, водії автобусів, медсестри, прибиральники, шкільні вчителі, поліцейські й офіціанти, що обслуговували космополітичних нових бритів, більше не могли дозволити собі жити поруч із ними та були змушені знаходити помешкання все далі й далі, доїжджаючи на роботу на громадському транспорті, наскільки їм це вдавалося в умовах найбільш перевантажених доріг Європи, або ж користуючись дорогими послугами пошарпаної британської залізниці. За зовнішніми межами Великого Лондона, який тепер, наче спрут, простягнувся до сільської південно-східної глибинки, виникала не бачена досі в нещодавній англійській історії регіональна відмінність.

Наприкінці ХХ століття з десяти адміністративних регіонів Англії лише три (Лондон, Південний Схід та Східна Англія) сягали або перевищували середній рівень багатства на душу населення по країні. Решта країни була біднішою, подекуди насправді набагато біднішою. Валовий внутрішній продукт Північного Сходу Англії, який колись був серцем гірничої та суднобудівельної промисловості країни, на душу населення становив тільки 60% ВВП Лондона. Після Греції, Португалії, сільської Іспанії, Південної Італії та колишніх комуністичних земель Німеччини, Велика Британія у 2000 році була найбільшим отримувачем структурних фондів Євросоюзу — іншими словами, частини Британії належали до найбільш знедолених регіонів ЄС. Скромні цифри загального безробіття в країні, що для оточення не лише Тетчер, а й Блера стали розхваленим приводом для гордощів, були викривлені через непропорційне процвітання столиці: безробіття на півночі Англії залишалося набагато ближчим до найгірших показників континентальної Європи.

Очевидні регіональні відмінності щодо багатства і бідності в Британії поглиблювала непродумана державна політика; та водночас вони стали передбачуваними наслідками кінця промислової доби. У певному розумінні вони були органічні. Утім у Німеччині аналогічні відмінності виявилися прямим, хоча й ненавмисним, результатом політичного рішення. Поглинення східних земель об’єднаною Німеччиною коштувало Федеративній Республіці понад тисячі мільярдів євро в переказах та субсидіях упродовж 1991‒2004 років. Але східна частина Німеччини не тільки не наздогнала Захід, а й наприкінці дев’яностих навіть почала ще більше відставати.

Приватні німецькі компанії не мали стимулів тримати підприємства на сході — у Саксонії чи Мекленбурзі, коли могли знайти кращих працівників за менші гроші (а також кращу транспортну інфраструктуру й місцеві послуги) у Словаччині чи Польщі. Немолоде населення, погана освіта, низька купівельна спроможність, виїзд кваліфікованих працівників на захід і постійна ворожість до іноземців з боку тих, хто залишився, зумовлювали відверту непривабливість Східної Німеччини для зовнішніх інвесторів, які тепер мали багато інших варіантів. У 2004 році безробіття в колишній Західній Німеччині становило 8,5%; на сході воно перевищувало 19%. У вересні того року неонацистська Націонал-демократична партія одержала 9% голосів та привела дванадцять депутатів до парламенту Саксонії.

Прірва взаємного презирства, яка розділяла вессі та оссі в Німеччині, існувала не тільки через роботу і безробіття або багатство і бідність, хоча зі східного погляду саме це було її найбільш очевидним та болісним симптомом. Німці, як і решта жителів нової Європи, були дедалі більше розділені низкою нових особливостей, які суперечили традиційним географічним чи економічним поділам. З одного боку, існувала витончена еліта європейців: чоловіків і жінок, зазвичай молодих, які багато подорожували, мали добру освіту й, можливо, навчалися у двох чи навіть трьох різних університетах по всьому континенту. Їхня кваліфікація та фах дозволяли їм знайти роботу в будь-якій країні Європейського Союзу — від Копенгагена до Дубліна, від Барселони до Франкфурта. Високі доходи, низькі ціни на авіаквитки, відкриті кордони й інтегрована залізнична мережа (про це нижче) сприяли легким і частим переїздам. З метою споживання, дозвілля, розваг, а також працевлаштування цей новий клас європейців легко й упевнено подорожував своїм континентом, спілкуючись, наче середньовічні студенти, що вешталися між Болоньєю, Саламанкою та Оксфордом, космополітичною лінгва франка: тоді — латиною, тепер — англійською.

З іншого боку, були — досі в переважній більшості — ті, хто не міг або ж вирішив (поки що?) не ставати частиною цього сміливого нового континенту: мільйони європейців, які через брак умінь, освіти, практики, можливостей чи засобів були глибоко вкорінені там, де вони жили. Ці люди, які в новому середньовічному ландшафті Європи були кріпаками, не могли отак одразу скористатися перевагами від єдиного ринку товарів, послуг та праці Європейського Союзу. Натомість вони залишалися прив’язаними до своєї країни або місцевої спільноти, стримувані тим, що не знали про далекі можливості й не володіли іноземними мовами, і часто були значно ворожішими до «Європи», ніж їхні космополітичні співгромадяни.

У цього нового міжнародного класового поділу, який почав розмивати давні національні відмінності, було два важливі винятки. Для ремісників і робітників зі Східної Європи, які шукали заробітку, нові можливості знайти роботу в Лондоні, Гамбурзі чи Барселоні були нерозривно переплетені з раніше усталеними традиціями мігрантської праці та сезонного працевлаштування за кордоном. У далекі краї, щоб знайти роботу, завжди їхали чоловіки (зазвичай чоловіки): не володіючи іноземними мовами, викликаючи ворожу недовіру в працедавців і в будь-якому разі маючи намір повернутися додому разом зі старанно заощадженим заробітком. У цьому не було нічого унікально європейського, і словацьких малярів (як і раніше — турецьких механіків та сенегальських торговців) навряд чи можна було побачити за вечерею в брюссельському ресторані, на італійському курорті чи на шопінгу в Лондоні. Попри це, і їхній спосіб життя тепер був виразно європейським.

Другим винятком були британці — чи радше англійці, відомі своїм євроскептицизмом. Спокусившись закордоном через метеорологічні недоліки свого рідного неба та з огляду на існування бюджетних після-тетчерівських авіаліній, що пропонували доставити їх у будь-яку точку континентальної Європи, часом дешевше, ніж ціна обіду в пабі, нове покоління британців, які мали освіту, не кращу, ніж у своїх батьків, увійшло у ХХІ століття якщо не як космополітичні європейці, то як ті з них, хто подорожував чи не найбільше. Той, хто спостерігав з континенту, не міг не помітити іронії в поєднанні поширеного англійського презирства та недовіри до інститутів й амбіцій «Європи» з популярним національним бажанням витрачати там свій вільний час і гроші — для континентальних спостерігачів це залишилося химерною дивакуватістю.

Та, з іншого боку, британці, як і ірландці, не мусили вивчати іноземних мов. Вони вже говорили англійською. В інших країнах Європи лінгвістична кмітливість (як ми вже зазначали вище) швидко ставала головним розділовим маркером ідентичності континенту, міркою становища в суспільстві та колективною культурною силою. У маленьких країнах на кшталт Данії чи Нідерландів уже давно визнали, що одномовність у випадку, коли цією мовою практично ніхто більше не говорить, — це недолік, який країна більше не могла собі дозволити. Студенти в Амстердамському університеті тепер навчалися англійською, а від наймолодшого банківського клерка в провінційному данському місті очікувалося, що він упевнено проведе операцію англійською мовою. Помічним було те, що в Данії та Нідерландах, як і в багатьох маленьких європейських країнах, і студенти, і банківські клерки давно вільно володіли мовою, принаймні пасивно, оскільки дивились англомовні програми по телебаченню без дубляжу.

У Швейцарії, де будь-хто із завершеною середньої освітою часто володів трьома або навіть чотирма місцевими мовами, вважалося простішим, а також більш тактовним, переходити на англійську (яка ні для кого не була першою мовою), говорячи з кимсь із іншої частини країни. Аналогічним чином у Бельгії, де, як ми пам’ятаємо, валлони та фламандці набагато рідше володіли мовою одне одного на достатньому для комфортної комунікації рівні, і ті, і ті охоче переходили на англійську як мову спільного спілкування.

У країнах, де регіональні мови, наприклад, каталонську чи баскську, тепер викладали офіційно, молоді люди («покоління Є» — «Європа», як його називали в народі) нерідко слухняно вивчали місцеву мову, але у вільний час — як вияв підліткового бунту, суспільного снобізму та просвітленої зацікавленості — говорили англійською. Програвала не мова меншини чи діалект, що у будь-якому разі мав недовге місцеве минуле й жодного міжнародного майбутнього, а національна мова держави. Відколи англійська за визначенням стала обраним засобом спілкування, інші головні мови Європи тепер були витіснені на узбіччя. Як виразно європейську мову, іспанську, так само як португальську чи італійську, стали рідко викладати за межами її батьківщини; вона залишилася засобом комунікації поза межами Піренеїв тільки завдяки своєму статусу офіційної мови Європейського Союзу[606].

Німецька також швидко втрачала позиції в європейській мовній лізі. Колись читання німецькою було обов’язковим для кожного члена міжнародної наукової чи культурної спільноти. Як і французька, німецька слугувала універсальною мовою культурних європейців: до війни вона була більш поширена, ніж французька, адже нею активно послуговувались у щоденному вжитку від Страсбурга до Риги[607]. Але знищення євреїв, вигнання німців та прихід совєтів різко віддалив Центрально-Східну Європу від німецької мови. Старше покоління в містах продовжувало читати й нерідко говорити німецькою; а в ізольованих німецьких спільнотах Трансильванії, як і деінде, німецька шкутильгала як місцева мова, що мала обмежену практичну користь. Проте всі інші вивчали (або принаймні їх її навчали) російську.

Зв’язок російської мови з радянською окупацією значно обмежував її привабливість, навіть у країнах на кшталт Чехословаччини чи Польщі, де вона була доступною завдяки лінгвістичній спорідненості. Попри те, що громадяни держав-сателітів мусили вивчати російську, більшість населення не сильно намагалася опанувати цю мову, не кажучи вже про те, щоб нею розмовляти, за винятком тих випадків, коли їх до цього змушували[608]. Через кілька років після падіння комунізму вже було зрозуміло, що одним із парадоксальних наслідків німецької та радянської окупації стало те, що будь-яке системне володіння їхніми мовами було викорінене. У країнах, які так довго перебували в пастці між Росією та Німеччиною, тепер мала значення лише одна іноземна мова. Для Східної Європи після 1989 року, особливо для молоді, бути «європейцем» означало говорити англійською.

Для тих австрійців, швейцарців чи власне німців, для кого німецька була рідною, поступова провінціалізація їхньої мови (настільки, що навіть ті, чия власна мова була тісно споріднена з німецькою, як-от у випадку нідерландців, перестали її масово вивчати і вже не розуміли її) стала довершеним фактом, і сенсу оплакувати втрату не було. У 1990-ті великі німецькі компанії на кшталт Siemens обернули цю ситуацію собі на користь і встановили англійську своєю корпоративною робочою мовою. Німецькі політики й бізнесмени прославилися тим, як легко вони оберталися в англомовних колах.

Інша річ — звуження сфери функціонування французької. Як мова загального щоденного вжитку французька не відігравала вагомої ролі в Європі з часу занепаду імперських старорежимних аристократій. Поза межами Франції лише декілька мільйонів бельгійців, люксембуржців та швейцарців разом із маленькими спільнотами в італійських Альпах й іспанських Піренеях використовували французьку як рідну, і багато з них послуговувались такими діалектними формами, які зневажали ті, хто стояв на сторожі офіційної мови в Académie Française. Якщо спиратися суто на статистику, то, на відміну від німецької чи російської, французька вже давно опинилася на мовному узбіччі Європи.

Але з часу занепаду латини французька була головною мовою освічених космополітичних еліт, а відповідно — без сумніву, європейською мовою. Коли на початку ХХ століття в Оксфордському університеті вперше запропонували ввести викладання французької як частину програми сучасних мов, проти висловилися кілька членів ради — на тій обґрунтованій підставі, що будь-хто, вартий прийняття до університету, уже й так вільно володіє французькою. В академіях та посольствах по всій Європі таких поглядів широко дотримувались аж до середини століття (навіть якщо й не говорили про це так відверто). Автор цих рядків може підтвердити і необхідність, і достатність французької як засобу спілкування серед студентів від Барселони до Стамбула ще в 1970 році.

За наступні тридцять років усе змінилося. Станом на 2000 рік французька перестала бути надійним засобом міжнародної комунікації навіть серед еліт. Тільки в Сполученому Королівстві, Ірландії та Румунії школярам радили обирати її як першу іноземну — усі інші вивчали англійську. У деяких частинах колишньої Габсбурзької Європи французька більше не була навіть другою іноземною мовою в школах — її місце заступила німецька. «Франкофонія» — спільнота мовців французької у світі, переважно в колишніх колоніях — продовжувала відігравати суттєву роль на світовій мовній арені; але занепад французької в її європейському домі ні в кого не викликав сумнівів, і, напевно, шляху назад не було.

Навіть у Європейській комісії в Брюсселі, де на початку її існування французька була панівною офіційною мовою і де ті бюрократи, для яких французька була рідною, мали значну психологічну й практичну перевагу, все змінилося. Зміни відбулися не так через приєднання самої Британії, адже всі державні службовці, відряджені з Лондона, вільно володіли французькою; як через появу скандинавів, що вільно володіли англійською; розширення (через об’єднання Німеччини та вступ Австрії) німецькомовної спільноти, яка вже позбувалася своєї післявоєнної сором’язливості; та перспективу приєднання нових східних членів. Незважаючи на залучення перекладачів-синхроністів (щоб забезпечити переклад для 420 можливих мовних комбінацій Союзу, що складався з 25 членів), володіння однією з трьох головних мов Союзу було обов’язковою вимогою для кожного, хто хотів мати реальний вплив на політику та її впровадження. А французька тепер опинилася в меншості.

Однак, на відміну від німців, французька влада не розпорядилася перейти на англійську, щоб забезпечити собі комерційну та політичну успішність. Хоча дедалі більше молодих французів вивчали англійську та їздили за кордон, щоб її практикувати, влада зайняла рішуче оборонну позицію: поза всяким сумнівом, почасти через незручний збіг обмеженого використання французької мови та зменшення міжнародної ролі країни. Велику Британію це оминуло тому, що американці також говорили англійською.

Спочатку французи відреагували на натяки зниження їхнього мовного впливу вимогою, щоб усі продовжували говорити своєю мовою. Ще в 1970-х роках президент Жорж Помпіду сформулював це так: «Якщо французька мова коли-небудь перестане бути основною робочою мовою Європи, Європа сама ніколи не буде повністю європейською». Утім невдовзі стало зрозуміло, що це пропаще діло, тому інтелектуали й політики обрали натомість «менталітет облоги»: якщо французькою більше не говорять за межами кордонів країни, то вона принаймні мусить мати виняткову монополію всередині неї. У липні 1992 року 250 видатних постатей, зокрема письменники Режіс Дебре, Ален Фінкелькрот, Жан Дютур, Жан Ґалло і Філіпп Соллерс, підписали петицію, в якій вимагали, щоб уряд законодавчо закріпив виняткове використання французької на конференціях та зустрічах, які проводяться на французькій території, у фільмах із французьким фінансуванням тощо. В іншому разі, попереджали вони, «англоглоти» змусять нас усіх говорити англійською «чи, радше, американською».

Французькі урядовці всіх політичних переконань були раді підкоритися, навіть якщо тільки формально. «У міжнародних організаціях, у науці та навіть у стінах наших міст, — заявила міністерка і членкиня соціалістичної партії Катрін Таска, — битви за французьку мову не уникнути». Через два роки міністр культури консерватор Жак Тубон продовжив цю тему, відкрито висловивши те, що залишила недоговореним Таска: що приводом для занепокоєння був не так занепад французької, як насамперед гегемонія англійської. Було б краще, якби французи вивчали щось інше — будь-що інше. «Чому, — запитував Тубон, — наші діти мають вивчати бідну англійську — щось, що вони завжди можуть вивчити в будь-якому віці — тоді, коли вони мали б стати глибшими поціновувачами німецької, іспанської, арабської, китайської, італійської, португальської чи російської?»

Ціль Тубона — яку він презирливо назвав «меркантильною англійською», що витісняє французьку («основний капітал, символ гідності французького народу») — весь час вислизала, навіть коли він брав її на мушку. Інтелектуали на кшталт Мішеля Серра могли бундючно скаржитися, що вулиці Парижа за окупації рясніли меншою кількістю назв німецькою, ніж сьогодні — англійською, але молодшому поколінню, яке виросло на фільмах, телепрограмах, відеоіграх, інтернет-сайтах і міжнародній попмузиці — та говорило гнучким французьким сленгом, у якому було повно запозичених й адаптованих слів і словосполучень, — було глибоко начхати.

Ухвалити закон, який зобов’язував французів говорити одне з одним французькою (хоч про нього згадували здебільшого тоді, коли його порушували) — то була одна справа. Але спроба запровадити вимогу, щоб іноземні науковці, бізнесмени, аналітики, правники, архітектори тощо, перебуваючи на французькій території, висловлювалися лише французькою або розуміли її, коли нею говорять інші, могла мати тільки один наслідок: зі своїми справами та ідеями вони поїхали б до інших країн. До початку нового століття істину усвідомили більшість французьких публічних осіб і політиків (хоча в жодному разі не всі), і вони змирилися із жорсткою реальністю Європи ХХІ століття. Нові європейські еліти, хай ким вони були, не говорили і не збиралися говорити французькою: «Європа» більше не була французьким проєктом.

Щоб розібратися, якою ж була Європа наприкінці другого тисячоліття, хочеться простежити її внутрішні поділи, тріщини та розриви (що ми і зробили), які неминуче відбивали глибоко поділену сучасну історію континенту і беззаперечне розмаїття її спільнот, ідентичностей та історій, що накладалися одна на одну. Але розуміння європейцями того, ким вони були і де жили, формувалося не тільки тим, що їх пов’язувало, а й тим, що їх розділяло: а пов’язані вони тепер були більше, ніж будь-коли.

Найкраще ілюстрування «дедалі тіснішого Союзу», яким зв’язали себе європейці — чи, точніше, у якому їх зв’язали їхні просвітлені політичні лідери, — можна було знайти в комунікаційній мережі, що в ньому утворилася і ставала ще густішою. Інфраструктура внутрішньоєвропейської транспортної системи — мостів, тунелів, доріг, поїздів і поромів — упродовж останніх десятиліть століття розширилася до невпізнання. Тепер європейці мали найшвидшу та (за винятком британської залізничної мережі, яку недарма часто проклинають) найбезпечнішу систему залізниць у світі.

На велелюдному континенті, де через порівняно короткі відстані наземний транспорт мав перевагу перед авіасполученням, залізниці були беззаперечним об’єктом постійних державних інвестицій. Країни, які разом вступили в Шенген, тепер за значної підтримки з боку ЄС працювали разом, щоб створити розширену мережу вдосконалених високошвидкісних колій від Мадрида та Рима до Амстердама й Гамбурга, у перспективі плануючи їхнє розширення на північ до Скандинавії та на схід через Центральну Європу. Навіть у тих регіонах і країнах, які, можливо, ніколи не насолодяться поїздами TGV, ICE чи ES[609], європейці тепер могли подорожувати своїм континентом — не обов’язково набагато швидше, ніж століття тому, але зі значно меншими перешкодами.

Як і в ХІХ столітті, інновації в європейському залізничному сполученні відбувалися за рахунок тих міст і районів, які вони не обслуговували і які ризикували втратити ринки й населення та відстати від своїх конкурентів, яким пощастило більше. Але тепер існувала ще й розгалужена мережа високошвидкісних доріг, а поза межами колишнього Радянського Союзу, Південних Балкан і найбідніших районів Польщі та Румунії для більшості європейців тепер був доступний автомобіль. Ці зміни, разом зі швидкісними суднами й лібералізованими авіалініями, дали людям змогу жити в одному місті, працювати в другому, а робити покупки чи розважатися іще деінде: це не завжди було дешево, але ніколи досі не було так легко. Доволі часто молоді європейські сім’ї могли уявити собі, що, наприклад, житимуть у Мальме (Швеція), а працюватимуть у Копенгагені (Данія); або щодня їздитимуть з Фрайбурга (Німеччина) до Страсбурга (Франція) чи навіть на інший берег з Лондона до Роттердама; або ж із Братислави (Словаччина) до Відня (Австрія), відтворюючи звичне колись сполучення габсбурзької доби. Народжувалася справді інтегрована Європа.

Дедалі мобільніші європейці тепер були знайомі одне з одним краще, ніж будь-коли. І вони могли подорожувати та спілкуватися на рівних умовах. Але деякі європейці залишалися відверто «рівнішими» за інших. Через дві з половиною сотні років після того, як Вольтер визначив межу між Європою, яка «знає», і Європою, яка «чекає, щоб про неї дізналися», ця розбіжність майже не втратила актуальності. Влада, процвітання й інститути скупчилися в далекому західному кутку континенту. Моральна географія Європи — Європа в головах європейців — складалася з осердя «справді» європейських держав (деякі зокрема Швеція, були доволі віддалені географічно), а їхні конституційні, правові та культурні цінності ставили за взірець для «менших» європейців, кандидатів у європейці, які прагнули, так би мовити, стати по-справжньому собою[610].

Тож від східних європейців очікувалося, що вони знатимуть про Захід. Однак коли знання рухалося у зворотному напрямку, це не завжди свідчило про дуже позитивне визнання. Справа була не тільки в тому, що вбогі східні та південні європейці їхали на північ і захід, щоб продавати свою працю чи своє тіло. Під кінець століття деякі східноєвропейські міста, вичерпавши свою принадливість як нововідкриті форпости втраченої Центральної Європи, почали позиціонувати себе в прибутковому нішевому ринку як дешеві місця відпочинку для масового туризму економ-класу із Заходу. Зокрема, Таллінн і Прага зажили сумнівної репутації як локації британських «холостяцьких вечірок» — недорогих турів вихідного дня для англійців, які шукали море алкоголю та дешевий секс.

Туристичні агенти й організатори подорожей, клієнти яких колись уподобали Блекпул або ж (зовсім нещодавно) Бенідорм, тепер у дикому захваті розповідали про екзотичні розваги, які чекали на них на сході Європи. Та, з іншого боку, англійці також були по-своєму периферійними, саме тому Європа для багатьох із них залишалася чимось екзотичним. У 1991 році софійський тижневик Kultura запитав болгар, яка іноземна культура їм найближча: 18% обрали французьку, 11% — німецьку (і 15% — «американську»). І лише 1,3% заявили про певне відчуття близькості до «англійської культури».

Беззаперечним центром Європи, незважаючи на всі проблеми, пов’язані з наслідками об’єднання, усе ще була Німеччина — найбільша за кількістю населення та продуктивністю держава в ЄС, що була, власне, ядром «осердя Європи», як стверджував кожен канцлер, від Аденавера до Шредера. Німеччина також була єдиною країною, яка подолала минулий розрив. Завдяки об’єднанню, імміграції та переміщенню федерального уряду Великий Берлін тепер був у шість разів більший, ніж територія Парижа: це характеризувало відносне становище двох членів — лідерів Союзу. Німеччина домінувала в європейській економіці. Вона була найбільшим торговельним партнером більшості держав — членів ЄС. Дві третини чистого доходу Союзу давала сама лише Федеративна Республіка. І незважаючи на те, що німці були його головними платниками (або, можливо, через це), вони залишалися серед найвідданіших громадян ЄС. Німецькі державні діячі періодично пропонували створити групу держав «прискореної процедури» — прихильників повної інтеграції федеративної Європи, а потім полишали цю ідею, неприховано роздратовані зволіканнями з боку партнерів.

Якщо Німеччина — продовжуючи вольтерівські аналогії — була країною, яка найкраще «знала» Європу, очікувалося, що на початку ХХІ століття дві інші колишні імперії наполегливо прагнутимуть того, щоб вона «ознайомилась» і з ними. Так само як і Німеччина, Росія і Туреччина колись відігравали імперську роль у європейських справах. Багато росіян і турків розділили некомфортну долю німецьких етнічних спільнот Європи: з переміщених спадкоємців диктаторської влади вони перетворилися на загрожені меншини, залишки у слідах імперського відступу, до яких із презирством ставилися в тих державах, де вони опинилися. Наприкінці 1990-х років вважалося, що за межами Росії в незалежних країнах Східної Європи живуть понад сто мільйонів росіян[611].

Але на цьому подібність закінчувалася. Пострадянська Росія була радше євразійською імперією, ніж європейською державою. Поглинену кривавими повстаннями на Кавказі, від решти Європи її утримували на відстані нові буферні держави — Білорусь, Україна та Молдова, а також її дедалі авторитарніша внутрішня політика. Про те, щоб Росія приєдналася до ЄС, не йшлося: нові члени, як ми пам’ятаємо, мали відповідати «європейським цінностям» — Москва Володимира Путіна і близько не визнавала верховенства права, громадянських прав та свобод й інституційної прозорості, не кажучи вже про те, щоб їх сповідувати[612]. У кожному разі російську владу більше цікавили будівництво трубопроводів та продаж газу до ЄС, аніж вступ до нього. Багато росіян, зокрема жителі західних міст, інтуїтивно не вважали себе європейцями: коли вони подорожували на захід, то говорили (як і англійці), що «їдуть до Європи».

Однак Росія впродовж трьохсот років використовувала європейську владу «на практиці», і ця спадщина нікуди не зникла. Російські бізнесмени намагалися поглинути латвійські банки. Литовський президент Роландас Паксас був змушений у 2003 році піти з посади через підозру в близьких зв’язках з російською мафією. Москва зберігала свій балтійський анклав навколо Калінінграда та продовжувала вимагати необмеженого транзиту (через Литву) для російських вантажних і військових перевезень, а також безвізових подорожей у ЄС для російських громадян. Гроші, відмиті в бізнес-оборудках російських олігархів, виводилися через ринок нерухомості в Лондоні та на Французькій Рив’єрі.

Іншими словами, у короткій перспективі присутність Росії на зовнішньому краї Європи була відверто неприємною. Але не становила загрози. Російська армія мала інше завдання та в будь-якому разі перебувала в занедбаному стані. Причиною для серйозного занепокоєння був стан здоров’я російського населення: тривалість життя, особливо серед чоловіків, стрімко падала, міжнародні інстанції вже певний час попереджали, що в країні поширюється туберкульоз, а захворюваність на СНІД перебуває на межі епідемії. Проте це був насамперед привід для хвилювання для самих росіян. У найближчому майбутньому Росію повністю поглинули власні справи.

У довшій перспективі сам факт близькості Росії, її розмір і запаси викопного палива, які не мають собі рівних, неминуче кинуть тінь на майбутнє європейського континенту, бідного на енергоносії. Уже у 2004 році Польща імпортувала з Росії половину своїх потреб природного газу та 95% нафти. А тим часом російська влада і деякі росіяни очікували від Європи «поваги». Москва хотіла бути більш тісно залученою до процесу ухвалення рішень усередині Європи (байдуже, чого вони стосувалися — НАТО, адміністрування балканського врегулювання чи торговельних угод — і двосторонніх, і укладених через Світову організацію торгівлі) не тому, що рішення, ухвалені за її відсутності, обов’язково мали бути шкідливими для її інтересів, а заради принципу.

Європейська історія, як здавалося багатьом спостерігачам, пройшла повне коло. У двадцять першому столітті — власне, як і у вісімнадцятому — Росія була і в Європі, і поза нею: «європейською нацією» Монтеск’є та «скіфами-дикунами» Ґіббона. Для росіян європейський Захід залишився таким, яким і був протягом століть — суперечливим об’єктом потягу і відштовхування, захоплення і ressentiment[613]. Російські правителі та народ були підкреслено чутливі до зовнішньої думки і водночас ставилися з глибокою недовірою до будь-якої критики чи втручання з-за кордону. Історія та географія залишили європейцям у спадок сусіда, якого вони не могли ані ігнорувати, ані задовольнити.

Те саме колись можна було сказати про Туреччину. Упродовж майже семисот років османські турки були європейськими «іншими», замінивши арабів, які виконували цю роль у попередні п’ятсот років. Багато століть «Європа» починалася там, де закінчувалися турки (і саме тому Чорана так гнітило нагадування про довгі роки перебування Румунії під османською владою); а теза про те, що християнську Європу час від часу «рятували» — чи то біля воріт Відня та Будапешта, чи під час Битви при Лепанто 1571 року — від кігтів турецького ісламу, набила оскому. Починаючи із середини XVIII століття, коли османська Туреччина поринула в застій, «східне питання» — що робити із занепадом Османської імперії і як бути з територіями, які тепер звільнилися від століть турецької влади — стало найнагальнішим викликом для європейських дипломатів.

Поразка Туреччини в Першій світовій війні, повалення Османів та поява показово світської, модернізованої держави Кемаля Ататюрка зняли східне питання з європейського порядку денного. Турки, тепер з урядом в Анкарі, мали достатньо власних турбот; і хоча їхній відхід з Балкан та арабського Близького Сходу залишив по собі заплутане павутиння конфліктів і рішень, які мали визначальні довготермінові наслідки для Європи і світу, самі турки перестали бути частиною проблеми. Якби не стратегічне розташування країни на протилежному боці морського шляху Радянського Союзу до Середземномор’я, Туреччина цілком могла б узагалі зникнути із західної свідомості.

Натомість упродовж «холодної війни» Анкара стала догідливим учасником Західного альянсу, зміцнюючи НАТО доволі суттєвим військовим контингентом. Американці розташували свої ракети і бази в Туреччині як частину санітарного кордону, що оточував Радянський Союз від Балтійського моря до Тихого океану, а західні уряди не лише надавали Туреччині щедру допомогу, а й доброзичливо та крізь пальці дивилися на її нестабільні диктаторські режими, що часто поставали внаслідок військових переворотів, та необмежені порушення прав меншин (зокрема курдів на далекому сході країни, які становили п’яту частину населення). Тим часом «гостьові робітники» з Туреччини, як і решта неприкаяного сільського населення Середземноморського басейну, у великих кількостях виїжджали до Німеччини та інших західноєвропейських країн у пошуках роботи.

Однак османська спадщина повернулася, щоб переслідувати нову Європу. Коли «холодна війна» завершилася, особливе розташування Туреччини набуло іншого значення. Країна вже не була прикордонним форпостом та державою-бар’єром у міжнародному геополітичному протистоянні. Натомість тепер вона стала затисненим між Європою та Азією провідником, що мав зв’язки і був споріднений з обома напрямками. Хоча формально Туреччина була світською республікою, більшість із її сімдесяти мільйонів громадян були мусульманами. Багато старших турків не були особливо правовірними, але через підйом радикального ісламу ширилися страхи, що навіть безкомпромісно нав’язана світська держава Ататюрка може виявитися вразливою перед новим поколінням, яке повстане проти своїх секуляризованих батьків і шукатиме коріння в давній спадщині османського ісламу.

Але освічені професійні та бізнес-еліти Туреччини переважно зосереджувалися в європейському місті Стамбул і захоплено ототожнювали себе із західною культурою, звичаями та вбранням. Як і інші амбітні східні європейці, вони вважали Європу — європейські цінності, європейські інститути, європейські ринки товарів і праці — єдиним можливим майбутнім для себе та своєї неоднозначно розташованої країни. Вони мали чітку мету: втекти від історії та до «Європи». Ба більше, це прагнення об’єднувало їх із традиційно впливовим офіцерським корпусом, який повністю поділяв мрію Ататюрка про світську державу і не приховував роздратування щодо ісламізації, що прокрадалася в турецьке суспільне життя.

Утім Європа — або принаймні Брюссель — сильно вагалася: заявка Туреччини на вступ до Європейського Союзу багато років лежала без розгляду. Для перестороги були поважні причини: турецькі в’язниці, її поводження з критиками режиму та невідповідні цивільні й економічні кодекси — це лише деякі з багатьох питань, які потрібно було врегулювати, перш ніж Туреччина могла сподіватися вийти за межі торговельних відносин з європейськими партнерами. Поважні європейські комісари на кшталт австрійця Франца Фішлера відкрито висловлювали сумніви щодо довготермінових демократичних перспектив країни. Крім того, були практичні труднощі: як держава-член Туреччина стала б другою за розміром державою в Союзі після Німеччини, а також однією з найбідніших. Провалля між її заможним західним краєм та широким бідним сходом було величезним, і мільйони турків, якби мали таку можливість, цілком могли б податися на захід, до Європи, щоб заробити собі на життя. Навряд чи можна було не зважати на можливі наслідки для імміграційної політики держав-членів, а також для бюджету ЄС.

Але справжні перешкоди полягали в іншому[614]. Якби Туреччина увійшла до ЄС, зовнішній кордон Союзу пролягав би вздовж Грузії, Вірменії, Ірану, Іраку та Сирії. Чи є сенс із погляду географії переносити «Європу» за сто п’ятдесят кілометрів від Мосула, було цілком доречним питанням; за тодішніх обставин це, безумовно, створювало певні безпекові ризики. І що далі Європа простягала свої кордони, то більше поширювалося відчуття, яке поділяли, зокрема, й автори Конституції 2004 року, що Союз має відкрито заявити про те, що саме визначає європейський спільний дім. Це, зі свого боку, спонукало низку політиків у Польщі, Литві, Словаччині та інших країнах — не кажучи вже про польського папу в Римі — безуспішно спробувати додати до преамбули тексту нової європейської конституції нагадування, що Європа колись була християнською Європою. Чи не нагадував своїм слухачам Вацлав Гавел, виступаючи в 1994 році в Страсбурзі, що «Європейський Союз ґрунтується на широкому наборі цінностей, закорінених в античності та християнстві»?

Хай ким були турки, але точно не християнами. Іронія полягала в тому, що саме з цієї причини — через те, що вони не могли визначати себе як християн (чи юдео-християн) — турки, які претендували на європейськість, ще дужче за інших європейців були схильні підкреслювати світський, толерантний та ліберальний вимір європейської ідентичності[615]. Вони також, і з дедалі більшою наполегливістю, намагалися використати європейські цінності й норми як запобіжник проти реакційних впливів у суспільному житті Туреччини, що самі держави — члени Європи давно заохочували.

І хоча у 2003 році турецький парламент нарешті усунув, за наполяганням Європи, багато давніх обмежень у культурному житті й політичному самовираженні курдів, тривале тупцювання на місці, на яке хибували уряди та брюссельські бюрократи, почало стягувати свою ціну. Критики членства в ЄС у Туреччині наполегливо підкреслювали приниження колишньої імперії, яка тепер перетворилася на прохача біля європейських дверей, настирливо домагаючись підтримки своєї заявки від її колишніх підданих. Окрім того, через постійне посилення в країні релігійного чинника на виборах перемогла поміркована ісламістська партія, а національний парламент був змушений обговорити пропозицію знову визнати подружню зраду кримінальним злочином.

У відповідь на відкриті застереження Брюсселя, що це точно поставить під загрозу заявку Анкари на членство в ЄС, пропозицію відкинули, і в грудні 2004 року Європейський Союз нарешті погодився розпочати переговори з Анкарою щодо її членства. Але шкода була безповоротною. Противники членства Туреччини (а їх було чимало і в Німеччині[616], і у Франції, та й у ближчих до неї країнах — Греції і Болгарії) знову могли послатися на те, що вона не підходить. У 2004 році європейський комісар із Нідерландів Фріц Болкестайн, який от-от мав вийти на пенсію, попередив, що на Європу насувається «ісламізація». Імовірність того, що переговори пройдуть гладко, дедалі зменшувалася; Ґюнтер Фергойґен, комісар ЄС із питань розширення, визнав, що не очікує, що Туреччина стане членом Європейського Союзу «раніше 2015 року»[617]. Тим часом ціна майбутньої відмови або подальших зволікань — для турецької гордості та політичної стабільності вразливого краю Європи — ще більше зросла. Східне питання знов опинилося на порядку денному.

У тому, що історія так сильно тяжіла над європейськими справами на початку ХХІ століття, була певна іронія, зважаючи на те, як легко вона лягала на плечі сучасних європейців. Проблема полягала не так в освіті (тобто в тому, як — точно — викладали історію в школах, хоча в деяких частинах Південно-Східної Європи це також було приводом для занепокоєння), як у тому, для чого тепер використовували минуле в публічному просторі. Звичайно, в авторитарних суспільствах цей прийом застосовували здавна; але Європа, за самовизначенням, була поставторитарною. Уряди більше не мали монополії над знанням, а історію не можна було змінювати просто на догоду політиці.

Здебільшого її і не змінювали. Загроза, яку історія створювала в Європі, була зумовлена не зумисним викривленням минулого з підступною метою, а тим, що на перший погляд здавалося природним доповненням історичного знання — ностальгією. Останні декади століття позначилися зростанням суспільного захоплення минулим як окремішнім артефактом, який увібрав у себе не нещодавні, а втрачені спогади — історію не як джерело просвітлення щодо теперішнього, а радше як ілюстрацію того, що раніше все було зовсім інакше. Історія по телебаченню, незалежно від того, розповідали про неї чи показували; історія на тематичних виставках; історія в музеях — усюди акцент ставили не на тому, що пов’язувало людей з минулим, а на всьому, що їх від нього відділяло. Теперішнє зображували не як спадкоємця історії, а як її сироту: відрізане від того, що було колись, від втраченого світу.

У Східній Європі джерелом ностальгії безпосередньо була втрачена певність комунізму, тепер очищеного від свого темнішого боку. У 2003 році Музей декоративного мистецтва в Празі влаштував виставку «дореволюційного вбрання» — чобіт, спідньої білизни, суконь тощо — зі світу, що перестав існувати лише чотирнадцять років тому, але вже став об’єктом віддаленого захоплення. Виставка привернула увагу багатьох старших людей, які мали дуже добре пам’ятати сіру однаковість експонованого мотлоху. Та, попри це, у реакції відвідувачів відчувалася деяка теплота і навіть жаль, які дуже здивували кураторів.

Остальгія, як її називали в Німеччині, корінилася в аналогічних забудькуватих спогадах. З огляду на те, що НДР, перефразовуючи опис гогенцоллернської Пруссії вустами Мірабо[618], була спецслужбою, яка мала державу, у тьмяному світлі спогадів вона виявила дивовижну здатність викликати теплоту і навіть тугу. Поки чехи милувалися своїм старим одягом, німці масово дивилися «Гуд бай, Ленін!» — фільм, що глузував із дефіциту, догм і загальної абсурдності життя в період урядування Еріха Гонекера та водночас свідомо протиставляв цьому певну симпатію до Східної Німеччини й цілком неоднозначно зображав її раптову втрату.

Проте німці та чехи, як і інші центральні європейці, мали надто великий досвід раптових і травмувальних національних починань із чистого аркуша. У їхній вибірковій ностальгії за тим, що можна видобути з уламків утраченого минулого, було багато сенсу: невипадково кожну серію фільму «Батьківщина: німецька хроніка» режисера Едґара Райца дивилося в середньому 9 мільйонів західнонімецьких глядачів, коли його показували по телебаченню в 1984 році. Одержимість ностальгією, що охопила інші країни Західної Європи в останні роки попереднього століття і, як наслідок, появу організацій, що опікувалися збереженням спадщини, меморіалами, реконструкціями, постановками та відновленнями, пояснити не так легко.

Те, що історик Ерік Гобсбаум описав у 1995 році як «велику добу історичної міфології», звичайно, траплялося не вперше. Гобсбаум і сам блискуче описав «винайдення традиції» в Європі ХІХ століття, на світанку доби націоналізму — чогось на кшталт ерзац-культури, яку Едвін Мюїр відкидав (згадуючи про Бернса та Скотта у вірші «Шотландія 1941») як «фальшивих бардів для фальшивої нації». Але творче переосмислення національного минулого у Франції та Сполученому Королівстві наприкінці ХХ століття було зовсім іншого ґатунку.

Невипадково історія-як-ностальгія особливо проявилася в середовищі саме цих двох країн. Війна та деколонізація позбавили територій і ресурсів обидві країни, що увійшли у ХХ століття як горді імперії. Упевненість і безпека всесвітньої імперії поступилися місцем незручним спогадам і непевним перспективам на майбутнє. Раніше було дуже чітко зрозуміло, що означає бути французом чи британцем, але тепер усе змінилося. Альтернатива — стати завзятими «європейцями» — була значно легшою для менших країн, як-от Іспанія та Португалія або ж як Італія та Іспанія, де про нещодавнє державне минуле краще було не згадувати[619]. Але для націй, теперішні покоління яких ще пам’ятали і були виховані в умовах величі та слави, «Європа» завжди була неприємним перетворенням — компромісом, а не вибором.

З погляду інститутів, ностальгія в Британії почалася майже одразу після Другої світової війни, коли міністр-лейборист Г’ю Далтон заснував «Національний земельний фонд», щоб скуповувати для держави об’єкти та будівлі «історичного й естетичного значення», а керувати ним мав Національний траст. За одне покоління майно Національного трасту — парки, замки, палаци та «зони надзвичайної природної краси» — стали визначними туристичними пам’ятками: у деяких із них і досі жили їхні первісні власники, які заповіли свої реліквії державі в обмін на значні податкові пільги.

Починаючи з 1950-х до кінця 1970-х років обнадійлива версія нещодавнього минулого знову і знову виринала у вигляді історичних фільмів та кінострічок про війну, а також історичного вбрання: прикметною рисою цієї тенденції було відродження едвардіанської моди, починаючи з тедді-боїв[620] до вусів і борід. Її апогеєм було ностальгійне та сором’язливо старомодне святкування срібного ювілею Королеви в 1977 році посеред вуличних вечірок, фотовиставок і загальнонаціональних спогадів про кращі минулі часи. Проте після тетчерівської революції 1980-х навіть цей елемент тяглості було втрачено. Упродовж того десятиліття та Британія — чи, точніше, та Англія, — яка, озираючись на сорокові, чи навіть на 1913 рік, могла грітися в теплих промінчиках визнання, майже зникла.

На її місці виникла країна, неспроможна побачити зв’язок із власним нещодавнім минулим, окрім як через ненавмисну іронію заперечення або ж знезаражену, розчленовану «спадщину». Вдалою ілюстрацією заперечення було непевне становище старого освітянського істеблішменту в Оксфорді та Кембриджі, який нова атмосфера егалітарного опортунізму, що панувала в часи уряду Блера, принизливо змушувала підкреслювати свою «антиелітність»; або ж абсурдна самозневага культурних закладів на кшталт лондонського Музею Вікторії та Альберта, що у 1990-х грайливо рекламував себе як «бомбезну кафешку — і музей поруч теж нівроку».

Що ж до історичної спадщини, то її за сприяння та підтримки нового урядового «Міністерства національної спадщини» цілком відверто перетворили на бізнес-пропозицію, «індустрію спадщини». Засноване консервативним урядом у 1992 році, але згідно з планами, розробленими ще за уряду лейбористів, нове міністерство пізніше увійшло до складу іншого, яке красномовно називалося «з питань культури, ЗМІ та спорту» в новому лейбористському уряді Тоні Блера. Таке всеохопне тло доволі важливе: спадщина не була політико-партійним проєктом. Минулим не зловживали і не експлуатували його; його дезінфікували та причепурили.

Ілюстрацією цього було, наприклад, місто Барнслі, розташоване в серці відпрацьованого вугільного басейну в Південному Йоркширі. Колись воно було важливим гірничим осередком, але в посттетчерівську добу змінилося до невпізнання. Його центральну частину випатрали, середину — розрили й замінили на крикливі пішохідні торговельні центри, оточені бетонними парковками. Залишилася тільки мерія та жменька сусідніх будинків, архітектурних пам’ятників муніципальної слави міста ХІХ століття, до яких туристів спрямовували дорожні знаки, оздоблені «під старовину». Тим часом місцеві книжкові крамниці тепер перепрофілювалися на продаж ностальгії за цими місцями його мешканцям (Барнслі не було складовою типового туристичного маршруту): чорно-білих світлин, гравюр і книжок із назвами на кшталт «Золоті роки Барнслі» чи «Спогади про старий Донкастер» (сусіднє місто) — нагадувань про нещодавно втрачений і вже наполовину забутий світ.

За декілька кілометрів від Барнслі, біля селища Оргрив, у 2001 році знімали фільм про «Битву біля Оргрива». Протистояння між шахтарями-страйкарями та поліцією в червні 1984 року було однією з найзапекліших та відчайдушних сутичок, які супроводжували тогорічне протистояння між Марґарет Тетчер і Національною спілкою гірників. Відтоді багато шахтарів були без роботи — дехто з них брав участь (за плату) в реконструкції тих подій, вбраний відповідно до того часу. Така «постановка» відомих битв була традиційним англійським дозвіллям. Але те, що до Оргрива ставились як до «спадщини», свідчило про те, що опрацьовувати історію стали швидше. Зрештою, перш ніж англійці зібралися, щоб відтворити Битву під Несбі — подію Громадянської війни, що відбулася південніше, на відстані, яку можна було проїхати за декілька годин, — минуло триста років. Водночас Оргрив відтворювали для телебачення лише через сімнадцять років після подій.

Місту Барнслі приділено значну увагу в книжці «Дорога на Віган-Пірс», у якій Джордж Орвелл незабутньо описав трагедію міжвоєнного безробіття серед британського промислового робітничого класу. Сімдесят років по тому в самому Вігані був не лише пірс (як відомо, Орвелл зауважував його відсутність), а й вказівник на найближчій трасі, який закликав подорожніх його відвідати. Поруч із очищеним каналом було побудовано музей «Якими ми були» та «Орвелл у Віган-Пірс» — звичайний сучасний паб, у якому продавали бургери і смажену картоплю. Страшні північні нетрі, описані Орвеллом, справді були стерті — не лише з поля зору, а й із пам’яті місцевих: у «Спогадах про Віган 1930‒1970 років», путівнику, який продавався в музеї, були вміщені симпатичні чорно-білі світлини скромних дівчат-продавчинь і чудернацьких забутих крамниць. Але про копанки та робітників, через чиє становище Орвелл і приїхав туди і через які Віган дістав свою сумнівну славу, не було ані слова.

Як до історичної спадщини ставилися не тільки до Півночі. У гончарському районі Західний Мідленд в Англії туристів і місцевих школярів заохочували дізнатися, як Джозая Веджвуд, кераміст XVIII століття, створював свої відомі вироби. Але вони б марно шукали свідчень про те, як жили робітники-гончарі або чому регіон прозвали «Чорним краєм» (Орвелл описував, що навіть сніг чорнів від диму, який вивергали сотні димоходів). І таких прикладів — як те, що було (або є) насправді, підміняли тим, як усе мало б бути — існували сотні.

Так, усі погоджувалися, що британські залізниці в тодішньому стані були національним соромом; але станом на 2000 рік Велика Британія мала більше парових залізниць і музеїв парових залізниць, ніж решта країн Європи, разом узятих: сто двадцять, з них дев’яносто одна — тільки в Англії. Більшість поїздів нікуди не їдуть, а тим, які ще на ходу, навіть вдається поєднати реальність і вигадку з якоюсь дивовижною безтурботністю: улітку відвідувачів Вест-Райдінга в Йоркширі запрошують проїхатися на «паротязі Томасі» за маршрутом Кітлі — Геворт і відвідати будинок Бронте.

Тож у тогочасній Англії історія та вигадка органічно переплітаються. Промисловість, бідність і класові конфлікти офіційно забули та закатали в асфальт. Глибокі суспільні контрасти заперечуються або розмиваються. І навіть зовсім нещодавнє і суперечливе минуле доступне лише в ностальгійному бутафорному відтворенні. Ця цензура пам’яті всієї країни була знаковим досягненням нової політичної еліти країни. Виїжджаючи на здобутках місіс Тетчер, нові лейбористи успішно розправилися з минулим; а процвітаюча англійська індустрія спадщини радо замінила його на «Минуле».

Здатність англійців вирощувати та плекати Сад забуття, з любов’ю пригадуючи минуле і водночас наполегливо його заперечуючи, унікальна. Аналогічна одержимість національною спадщиною — le patrimoine — у Франції набула іншого вигляду. Там захоплення визначенням і збереженням цінних об’єктів та місць національного минулого налічувало багато десятків років: воно почалося з міжвоєнних виставок сільського господарства, які передавали сум за вже втраченим до 1914 року світом, і було пришвидшене спробами режиму Віші замінити незручне міське теперішнє ідеалізованим сільським минулим.

Після війни, за Четвертої та П’ятої республік, держава вливала значні кошти в національне і регіональне збереження, акумулюючи patrimoine culturel, яка мала слугувати матеріальним повчанням — застиглим сучасним нагадуванням (після болісного та бурхливого століття) про унікальне минуле країни. Але за останні десятиліття ХХ століття Франція — Франція президентів Міттерана та Ширака — змінилася до невпізнання. Тепер обговорювали не тяглість із колишньою славою — чи минулою трагедією, а радше відсутність цієї тяглості. Минуле — революційне, селянське, мовне, але передусім нещодавнє минуле, від Віші до Алжира — пропонувало мало орієнтирів на майбутнє. Через демографічні перетворення та два покоління соціогеографічної мобільності монолітна історія Франції, здавалося, мала от-от узагалі зникнути з національної пам’яті.

Занепокоєння через втрату призвело до двох наслідків. Один полягав у збільшенні кількості офіційних patrimoine — корпусі пам’ятників та артефактів, які офіційно підтримувала державна влада і які дістали від неї печатку «спадщина». У 1988 році, на вимогу міністра культури в уряді Міттерана Жака Ланґа, список офіційно захищених об’єктів, що належать до patrimoine culturel Франції, які раніше обмежувалися реліквіями в стилі ЮНЕСКО — на кшталт Пон-дю-Ґар біля Німа чи оплот Філіппа Сміливого в Ег-Морті, — кардинально збільшився.

Прикметно, що, згідно з критеріями Ланґа та його наступників, до нових французьких «об’єктів спадщини» увійшов крихкий фасад Північного готелю на паризькій набережній Жемапп: відверто ностальгійна данина однойменному фільму 1938 року — класиці французького кінематографу режисера Марселя Карне. Але Карне знімав увесь фільм у студії. Відтак збереження будинку (чи фасаду будинку), який ніколи і не показували у фільмі, можна було вважати — залежно від уподобань — чи то проявом витонченої французької постмодерної іронії, чи то неминуче фальшивої природи будь-якої пам’яті, якій отак, за вказівкою, змінюють наповнення.

Власний внесок Міттерана до національної patrimoine полягав не так у збереженні чи класифікації, як у її створенні в режимі реального часу. Жоден інший французький правитель із часів Людовика XIV не уславився такою кількістю будівель і церемоній. Чотирнадцять років перебування Міттерана на посаді позначилися не тільки поступовим нагромадженням музеїв, меморіалів, урочистих інавгурацій, поховань і перепоховань, а й титанічними зусиллями, спрямованими на те, щоб забезпечити місце власне президента в національній спадщині: від потворної Великої арки Дефанс у Західному Парижі до елегантної Піраміди Лувра, агресивно модерністської Опери Бастилії та нової резонансної Національної бібліотеки на південному березі Сени.

Тимчасом коли Міттеран був зайнятий лапідарним монументалізмом, цілком у буквальному розумінні вписуючи себе у фізичну пам’ять нації, уїдливе відчуття, що країна втрачає зв’язок зі своїм корінням, спонукало видатного паризького історика П’єра Нора стати редактором «Місць пам’яті», 5600-сторінкової праці в трьох частинах та семи томах, виданої впродовж 1984‒1992 років. Вона стала спробою визначити та роз’яснити місця і сфери колись спільної для Франції пам’яті: імена і поняття, місця і люди, проєкти і символи, які є — або були — Францією, від соборів до кулінарії, від землі до мови, від міського планування до мапи Франції в уяві французів.

У жодній іншій країні ніколи не було задумано аналогічної праці, і навіть уявити собі таке було складно. Адже праця «Місця пам’яті» Нора передає дивовижну самовпевненість французької колективної ідентичності — беззаперечне твердження, що вісімсот років національної історії заповіли Франції унікальність та спільний спадок, які надавалися до ось такого мнемонічного вираження, — і водночас відчуття тривоги, про що прямо говорить автор у вступі, що ці традиційні колективні символи спільного минулого невдовзі будуть втрачені назавжди.

Це є ностальгія як Angst[621]: страх того, що одного дня — досить скоро — сірі інформаційні вказівники, які скупчилися навколо ідеально продуманих і бездоганно прокладених французьких трас, утратять будь-яке змістовне наповнення для самих французів. Який тоді сенс був би в алюзіях (спочатку — у формі символів, потім, трохи пізніше, — у назвах) на собор у Реймсі, амфітеатр у Німі, виноградники в Кло-де-Вужо, гірську гряду Сент-Віктуар чи Верденську битву, якби вони нічого не означали? Що залишається від Франції, якщо звичайний мандрівник, якому трапляються ці назви, втратив зв’язок зі спогадами та почуттями, які вони мають викликати?

Індустрія спадщини в Англії полягає в одержимості тим, чого насправді не було, — культивуванні, так би мовити, справжньої ностальгії за вигаданим минулим. Натомість захопленню Франції своєю духовною patrimoine властива певна культурна справжність. «Франція» завжди змальовувала себе алегорично: згадайте різноманітні зображення й уособлення «Маріанни» — республіки. Тож цілком очікувано, що туга за ключами до втраченої французькості була спрямована на формальний корпус символів — чи то матеріальних, чи то інтелектуальних. Вони і «є» Франція. Якщо вони будуть втрачені або перестануть бути спільними, Франція не буде собою — у тому розумінні, яке мав на увазі Шарль де Ґолль, коли заявив, що «Франція не може бути Францією без слави».

Ці переконання поділяли політики, інтелектуали й люди різних політичних поглядів — ось чому «Місця пам’яті» були таким успішним виданням, утіливши для десятків тисяч читачів мінливу французькість, яка вже вислизала поміж пальцями в щоденному житті. Тож дуже показово те, що тимчасом як християнство (християнські ідеї, християнські будівлі, практики та символи) посідає важливе місце в томах Нора, «євреям» присвячено лише один короткий розділ — здебільшого як об’єктам асиміляції, вигнання або переслідування — і взагалі немає жодного запису про «мусульман».

Це був недогляд. У храмі французької пам’яті ісламу не було місця, а його створення постфактум суперечило б меті всієї ініціативи. Водночас ця прогалина свідчила про проблему, яку Франція, так само як і її сусіди, мала пережити, приймаючи до себе мільйони нових європейців. Зі 105 членів Європейської конвенції, яким було доручено написати європейську конституцію, усі мали європейське походження. Як і решта політичних еліт континенту, від Португалії до Польщі, вони представляли насамперед білу християнську Європу.

Чи, точніше, колишню християнську Європу. Хоча християнство в Європі мало багато різновидів — від українських греко-католиків до валлійських методистів і норвезьких лютеран, — кількість християн, які справді практикували свою віру, продовжувала зменшуватися. В Іспанії, яка наприкінці ХХ століття все ще могла похвалитися 900 обителями та монастирями (на неї припадало 60% монастирів світу), кількість активних вірян скорочувалась, що близько корелювало з віддаленістю, старістю і сільською відсталістю. У Франції лише кожен сьомий дорослий стверджував, що відвідує церкву, і то в середньому тільки раз на місяць. У Скандинавії та Британії цифри були ще менші. Християнство почало занепадати навіть у Польщі, де громадяни дедалі менше дослухалися до моральних настанов колись впливового католицького духовенства. На зламі століть переконлива більшість поляків (понад половина, а ще більша частка — серед осіб до тридцяти років) підтримувала легалізацію абортів[622].

Натомість іслам розширював коло своїх прихильників — особливо серед молоді, для якої він дедалі більше слугував джерелом спільної ідентичності та колективної гордості в тих країнах, де громадян арабського, турецького чи африканського походження все ще вважали «іноземцями» і ставилися до них відповідно. Їхні батьки, дідусі й бабусі щосили намагались інтегруватися й асимілюватися, натомість молоді чоловіки та жінки в Антверпені, Марселі чи Лестері тепер відкрито ототожнювали себе і з країною народження (Бельгією, Францією чи Британією), і з релігією та корінним регіоном своєї родини. Дівчата почали носили традиційний одяг і релігійну символіку — часом під тиском з боку сім’ї, але часто — на знак бунту проти компромісів старшого покоління.

Реакція державної влади, як ми пам’ятаємо, різнилася залежно від місцевих звичаїв та обставин: лише французька Національна асамблея у справедливому нападі світського республіканізму вирішила заборонити носіння будь-якої релігійної символіки в державних школах — за це проголосувало 494 депутати проти 36. Але цей крок, до якого вдалися в лютому 2004 року і який був спрямований проти хіджабу — головного убору релігійних мусульманських дівчат, — потрібно тлумачити в ширшому та більш тривожному контексті. У багатьох країнах расові упередження слугували на політичну користь ультраправих; і вперше за понад сорок років антисемітизм у Європі посилився.

З протилежного боку Атлантичного океану, у Франції, Бельгії чи Німеччині, де антисемітизм негайно став улюбленою темою в промовах антиєвропейських і неоконсервативних експертів, його одразу охарактеризували як повернення до темного європейського минулого. Впливовий публіцист Джордж Вілл у статті для Washington Post у травні 2002 року навіть визначив рецидив антиєврейських настроїв у Європі як «другий — і заключний? — етап боротьби за “остаточне вирішення єврейського питання”». Американський посол у ЄС Роквелл Шнабель повідомив на спеціальному засіданні Американського єврейського комітету в Брюсселі, що антисемітизм у Європі «наближається до тієї стадії, коли стане таким же радикальним, як і в 1930-х роках».

Це були провокативні й помилкові заяви. У сучасній Європі антиєврейських настроїв практично не було — окрім як серед мусульман й особливо європейців арабського походження, які опинилися в Європі через болісну кризу на Близькому Сході. Арабське телебачення, яке тепер через супутник можна було дивитися в Європі, регулярно передавало новини про події в Газі та на окупованому Західному березі річки Йордан. Розлючені тим, що вони бачать і чують, та заохочені як арабською, так і ізраїльською владою ототожнювати Ізраїль зі своїми сусідами-євреями, молоді чоловіки (переважно) на околицях Парижа, Ліона чи Страсбурга почали нападати на місцевих євреїв: вони малювали графіті на будівлях єврейської громади, учиняли наругу над могилами, закладали бомби в школи та синагоги й кілька разів нападали на єврейських підлітків чи сім’ї.

Напади на євреїв та єврейські заклади, які переважно припали на перші роки нового століття, викликали занепокоєння не тільки через їхній масштаб, і навіть не через расистський характер, а через їхню приховану міжспільнотну природу. Це не був давній європейський антисемітизм: для тих, хто шукав цапа-відбувайла, щоб виплеснути своє невдоволення, євреї вже не були улюбленою мішенню. Насправді в неформальному рейтингу соціальних статусів вони обіймали непогане місце. Опитування, проведене у Франції в січні 2004 року, показало, що 10% респондентів визнали, що не люблять євреїв, але значно більша їхня кількість — 23% — не любили «північних африканців». Расово вмотивовані напади на арабів — чи, залежно від країни, на турків, індусів, пакистанців, сенегальців, бангладешців й інші помітні меншини — були значно численнішими, ніж напади на євреїв. У деяких містах вони мали характер епідемії.

У новому антисемітизмі занепокоєння викликало те, що, тоді як євреї знову ж таки були жертвами, порушниками тепер стали араби (чи мусульмани). Єдиним винятком з цього правила була Німеччина, де відроджений ультраправий рух не переймався тим, щоб провести межу між іммігрантами, євреями й іншими «не-німцями». Але Німеччина, з очевидних причин, була окремим випадком. В інших країнах державна влада більше переймалася посиленням відчуження арабської та інших мусульманських спільнот усередині країни, ніж якимсь уявним поверненням фашизму. Можливо, вони мали рацію.

На відміну від Сполучених Штатів, які продовжували ставитися до «ісламу» й мусульман як до далекої загрози, чужої та ворожої, найкращий спосіб боротися з якою — це зміцнення безпеки та «війна на попередження», європейські уряди мали вагомі підстави на інший погляд. Особливо у Франції криза на Близькому Сході перестала бути питанням зовнішньої політики — вона перетворилась на внутрішню проблему. Тому не варто дивуватися, що прагнення та відчай переслідуваних арабів у Палестині передалися їхнім розгніваним і пригніченим побратимам у Парижі. Зрештою, це був ще один спадок імперії.

Розділ 24 Європа як спосіб життя

Квітуча множинність Європи наприкінці ХХ століття: розмаїття геометрії її регіонів, країн та Союзу; контраст перспектив і тенденцій християнства й ісламу, двох головних релігій континенту; безпрецедентна швидкість зв’язків у межах європейських кордонів і поза ними; безліч розділових ліній, які розмивають колись чіткі національні чи соціальні розподіли; непевність як щодо минулого, так і щодо майбутнього — через усе це складніше роздивитися риси колективного досвіду. Наприкінці ХХ століття Європі бракує однорідності, яка прочитується в упевнених описах попереднього fin-de-siècle[624].

Однак у різних сферах життя проявлялася виразно європейська ідентичність. У високій культурі, зокрема в перформативному мистецтві, держава зберігала спонсорську роль, принаймні в Західній Європі. Музеї, мистецькі галереї, оперні театри, оркестри й балетні трупи дуже сильно, а в багатьох країнах повністю, залежали від щедрих щорічних грантів, виплачуваних з бюджету. Кричущий виняток посттетчерівської Великої Британії, де національна лотерея частково зняла зі скарбниці тягар культурної підтримки, був оманливим. Лотереї — це лише інший спосіб збору коштів до бюджету, просто він соціально регресивніший, ніж традиційні інструменти оподаткування[625].

Висока вартість такого державного фінансування викликала сумніви щодо того, як довго можна виплачувати такі щедрі дотації, особливо в Німеччині, де впродовж дев’яностих деякі уряди земель почали ставити під сумнів значні обсяги своїх витрат. Державні субсидії в Німеччині зазвичай покривали понад 80% вартості роботи драматичного чи оперного театру. Але на цьому рівні культура була тісно пов’язана зі статусом і регіональною ідентичністю. Незважаючи на зростання дефіциту та застій у прибутках, місто Берлін підтримувало три повноцінні театри: Німецьку оперу (колишню оперу Західного Берліна), Державну оперу (колишню оперу Східного Берліна) та Берлінську комічну оперу, до якої треба додати Берлінський камерний оркестр і Філармонію. Усі вони спиралися на значну державну підтримку. Франкфурт, Мюнхен, Штутгарт, Гамбург, Дюссельдорф, Дрезден, Фрайбург, Вюрцбург та багато інших німецьких міст продовжували підтримувати першокласні міжнародні балетні й оперні трупи, виплачуючи річні зарплати з повними надбавками й державні пенсії виконавцям, музикантам і працівникам театру. Станом на 2003 рік у Німеччині офіційно налічувалося 615 тисяч осіб, яких класифікували як «працівників сфери мистецтва» із повною зайнятістю.

У Франції мистецтво (особливо театр) також процвітало у віддалених провінційних містечках — у французькому випадку завдяки прямій допомозі, яку із центральних фондів одноосібно виділяло Міністерство культури. Окрім будівництва бібліотеки свого імені та інших пам’яток, Президент Міттеран витрачав безпрецедентні з часів правління Людовіка XIV суми не тільки на Лувр, Паризьку оперу та Комеді Франсез, а й на регіональні музеї, мистецькі центри, провінційні театральні трупи, а також загальнонаціональну мережу синематек, щоб зберігати і показувати класичні та сучасні фільми.

Тимчасом як у Німеччині високе мистецтво пишалося своєю космополітичністю (росіянин Володимир Дерев’янко, директор дрезденського Театру опери та балету, замовляв постановки в американського хореографа Вільяма Форсайта для захопленої німецької публіки), сенс субсидування мистецтва у Франції переважно полягав у тому, щоб зберігати й демонструвати багатства власної спадщини країни — французької exception culturelle, культурної унікальності. Висока культура у Франції зберігала широко визнану педагогічну функцію, і канон французького театру, зокрема, прищеплювали через національну шкільну програму. Джейн Браун, директорка лондонської школи, яка в 1993 році заборонила шкільний похід на виставу «Ромео і Джульєтта» на тій підставі, що п’єса була політично некоректною (за її словами, «відверто гетеросексуальною»), не дістала б підтримки по той бік Ла-Маншу.

Масштаб державного фінансування, напевно, найбільше вражав у Франції та Німеччині, але держава була головним — і здебільшого єдиним — джерелом фінансування мистецтва в усій Європі. Насправді «культура» була останньою важливою сферою суспільного життя, у якій національна держава, а не Європейський Союз чи приватна компанія, мала виняткову роль як майже одноосібний донор. Навіть у Східній Європі, де старше покоління ще яскраво пам’ятало, що відбувається, коли закріпити за урядом останнє слово в культурному життя, вбога державна скарбниця слугувала єдиною альтернативою безжальному впливу ринкових сил.

За комунізму перформативне мистецтво було радше дорогим, ніж захопливим, а також зазвичай технічно довершеним і майже завжди обережним та консервативним: будь-хто, хто бачив постановку «Чарівної флейти» у, скажімо, Відні або Будапешті, навряд чи міг не помітити різниці. Але після комунізму, попри велику кількість експериментів із невеликим бюджетом (приміром, Софія стала осередком вишуканих постмодерних експериментів у хореографії та драматургії), коштів практично не було, і багато найкращих музикантів, танцівників та навіть акторів виїжджали на Захід. Приєднання до Європи також означало перетворення на провінцію.

Інша причина цього — те, що аудиторія європейського високого мистецтва тепер сама була європейською: національні трупи у великих містах усе більше виступали перед міжнародною публікою. Новий клас міжнаціональних офісних працівників, які жваво спілкувалися, долаючи фізичні й мовні кордони, мав засоби та час вільно подорожувати в пошуку розваг і саморозвитку не меншою мірою, аніж у пошуку одягу чи кращої роботи. Рецензії на якусь виставку, виставу чи оперу з’являлися в пресі багатьох різних країн. Успішна постановка в одному місті — у Лондоні чи, скажімо, Амстердамі — могла залучити глядачів та гостей аж із Парижа, Цюріха або Мілана.

Чи мала нова космополітична публіка справді витончений смак — на противагу простій заможності, — було певною мірою неоднозначним питанням. Заходи із давніми традиціями, на кшталт щорічного Зальцбурзького фестивалю чи періодичних постановок «Перстень Нібелунга» в Байройті, досі відвідували старші глядачі, які були знайомі не тільки зі сценічним матеріалом, а й із соціальними ритуалами, що його супроводжували. Але тенденція переважала на користь активної популяризації традиційних творів серед молодших глядачів, чию обізнаність із класикою (та мовою оригіналу) не можна було приймати як належне — або ж замовляти нові, доступніші для нового покоління роботи.

Для тих, хто ставився до них прихильно, сучасні оперні постановки, «передові» танцювальні трупи та «постмодерні» мистецькі вистави ілюстрували перетворення європейського культурного простору: повного молодої енергії, інноваційного, зухвалого й насамперед популярного — що пасувало царині, яка так сильно залежала від народної щедрості, а відповідно, була зобов’язана шукати прихильності та задовольняти широкі кола. Утім для їхніх критиків нові сценічні розробки в Лондоні («брітарт»), як і суперечливі балети Вільяма Форсайта у Франкфурті чи химерні оперні «адаптації», що періодично з’являлися в Парижі, підтверджували їхнє дратівливе застереження, що «більше» може означати тільки «гірше».

Через такі погляди європейська «висока» культура, яка колись підігравала спадковій обізнаності своїх покровителів із загальним каноном, тепер користувалася культурною слабкістю новонаверненої аудиторії, яка не могла точно відрізнити хороше під поганого (але у випадку якої можна було розраховувати на те, що вона радо піде за модними трендами). Як схильні були стверджувати культурні песимісти, такі ситуації вже траплялися: тема недовчених скоробагатьків, невпевненістю яких користувалися інші, існувала в літературній та театральній сатирі щонайменше з часів Мольєра. Утім що було нове, то це континентальний масштаб культурних змін. Склад аудиторій від Барселони до Будапешта тепер був напрочуд однорідний, як і твори в репертуарах. Для критиків це лише підтверджувало очевидне: те, що мистецтво та його аудиторія опинилися у взаємно задушливих обіймах — єврокульту євромаячні.

Чи зробив дедалі тісніший Союз своїх учасників більш космополітичними, чи просто перемішав разом їхні окремі провінційності, для сторінок про високе мистецтво в газетах Frankfurter Allgemeine Zeitung (FAZ) чи Financial Times було не просто запитанням. FAZ, FT, Le Monde та, меншою мірою, італійська La Repubblica тепер були справді європейськими газетами, які продавали й читали на всьому континенті. Проте багатотиражні таблоїди залишалися суворо обмежені національними мовами й кордонами. Але їхня аудиторія всюди зменшувалася: найбільше їх читали у Великій Британії, найменше — в Іспанії, тож відмінні національні традиції популярної журналістики вже відігравали не таку роль, як раніше, окрім як, знову ж таки, в Англії, де популярна преса роздмухувала та використовувала антиєвропейські упередження. У Східній Європі та на Іберійському півострові тривала відсутність вільної преси означала, що багато людей, особливо поза межами великих міст, узагалі пропустили епоху газет, безпосередньо перейшовши від дописемних часів до електронних ЗМІ.

Останні, особливо телебачення, були головним джерелом інформації, ідей та культури (високої і низької) для більшості європейців. І у випадку газет, і у випадку телебачення найбільшу аудиторію становили британці, які регулярно опинялися на вершині європейських глядацьких чартів. Їм на п’яти наступали Португалія, Іспанія, Італія та, хоч і з деяким відривом, східні європейці. Традиційним державним телевізійним каналам складали конкуренцію і наземні комерційні компанії, і супутникові канали, але перші втримали напрочуд велику частку аудиторії. Крім того, вони здебільшого йшли у фарватері щоденної преси й різко зменшили висвітлення закордонних новин.

Як наслідок, наприкінці ХХ століття європейське телебачення становило цікавий парадокс. Розважальні передачі мало відрізнялися залежно від країни: завезені фільми та ситкоми, реаліті-шоу, ігрові передачі й інший масовий телевізійний продукт показували від одного кінця континенту до іншого, а єдина відмінність полягала в тому, чи дублювали імпортовані програми (як в Італії) або супроводжували їх субтитрами, чи залишали в оригіналі (що траплялося дедалі частіше у разі маленьких чи багатомовних країн). Стиль ведучих — наприклад, у випусках новин — був надзвичайно подібним, адже в багатьох випадках його запозичували з американської моделі новинних випусків[626].

З іншого боку, телебачення залишилося виразно національним і навіть ізольованим засобом масової інформації. Отож італійське телебачення було однозначно італійським — починаючи з дивно старомодних шоу-вар’єте та пишномовних інтерв’ю до прославленої вроди його дикторів і характерних ракурсів під час зйомок напіводягнених молодих жінок. У сусідній Австрії місцеві ток-шоу знімали зі щирою повчальною серйозністю, що різко відрізняло їх від стилю німецьких передач, які займали майже всю решту ефіру. У Швейцарії (як і в Бельгії) кожен регіон країни мав власні телевізійні канали, які мовили різними мовами, повідомляли про різні події та були разюче відмінні за стилем.

Компанія BBC, як із прикрістю відзначали її критики, відмовилась від естетики й ідеалів минулого як морального арбітра нації та доброзичливого вчителя в пориві конкуренції з її комерційними суперниками. Але, попри її спрощення (або, можливо, завдяки цьому), вона була навіть більш непомильно британською, ніж раніше. Кожен, хто сумнівався, міг просто порівняти репортаж, дебати чи виставу на ВВС з аналогічними передачами на французькому каналі Antenne 2 чи TF1: те, що змінилося, з обох боків Ла-Маншу, вражало набагато менше за те, що залишилося незмінним. Інтелектуальні та політичні занепокоєння, різне ставлення до влади та впливу були такими ж характерними й відмінними, як і пів століття тому. У часи, коли більшість інших колективних розваг та громадських організацій переживали занепад, саме телебачення об’єднувало більшість населення в кожній країні. І воно дуже ефективно надавалося для посилення національних особливостей та підвищення рівня взаємного невігластва.

Бо, за винятком великих криз, телеканали виявляли напрочуд невеликий інтерес до подій у сусідніх країнах — насправді набагато менший, ніж у перші роки появи телебачення, коли захоплення технологіями та зацікавленість життям сусідніх держав стали поштовхом для численних документальних фільмів і «зовнішніх репортажів» з екзотичних міст і морських узбереж. Та оскільки Європу тепер сприймали як належне, і вона, якщо не брати до уваги її проблемного та бідного Південного Сходу, була абсолютно прісною для більшості глядачів, туристичні й інші програми європейського телебачення давно «глобалізувалися», розвернувши свою увагу до віддаленіших горизонтів, а решту Європи залишили нидіти, припускаючи, що це знайома територія, яка насправді була переважно невідомою.

Великі публічні видовища — публічні поховання у Франції в імперському стилі; королівські весілля та похорони в Британії, Бельгії, Іспанії чи Норвегії; перепоховання, ушанування та президентські виступи в різних посткомуністичних країнах — були суто місцевими подіями, які широко транслювалися для національної аудиторії, але за кордоном їх дивилися лише нерепрезентативні меншини[627]. Результати виборів в інших країнах національні ЗМІ повідомляли лише в тому разі, якщо вони мали неабияке значення для міжнародних відносин. Європейці переважно не знали, що відбувається в сусідніх країнах. Причиною їхньої виняткової незацікавленості європейськими виборами була не просто підозрілість чи нудьга від брюссельських засідань. Це було природним наслідком переважно не-європейського ментального всесвіту більшості європейців.

Проте існував один усеосяжний виняток — спорт. Супутниковий телеканал «Євроспорт» транслював різноманітні спортивні події різними європейськими мовами. Кожна національна телевізійна станція від Естонії до Португалії виділяла значні блоки ефіру для спортивних змагань, чимало з яких відбувалися між європейськими країнами і часто — навіть без участі місцевих та національних команд. Популярність глядацьких видів спорту надзвичайно виросла в останні десятиліття сторіччя, попри те, що кількість глядачів, які дивилися спортивні події наживо, переважно впала. У трьох середземноморських країнах попит на спортивні новини був такий, що виправдовував існування дуже поважних багатотиражних щоденних газет, присвячених виключно спорту (L’Equipe — у Франції, Marca — в Іспанії, Gazzetta dello Sport — в Італії).

Хоча багато країн усе ще могли похвалитись особливими місцевими видами спорту та спортивними подіями — хокей із шайбою в Чеській Республіці, баскетбол у (несподівано) Литві та Хорватії, Тур де Франс та щорічний тенісний турнір Вімблдон — на рівні континенту це були нішеві події, які, утім, могли інколи привернути увагу мільйонної аудиторії (Тур — єдиний спортивний захід, який протягом десятиліть навіть збільшив кількість глядачів наживо). Бої биків в Іспанії користувалися невеликою популярністю серед молодих іспанців, хоча їх і відновили в дев’яності як щось на кшталт потенційно прибуткової «індустрії спадщини». Навіть крикет, знакова літня англійська гра, з’їхав до нішевих позицій у галузі розваг, попри спроби зробити його більш яскравим і видовищним — та покласти край неквапливим, але комерційно катастрофічним п’ятиденним іграм. От що справді об’єднувало Європу, то це футбол.

Так було не завжди. У цю гру грали в кожній європейській країні, але в перші післявоєнні десятиліття гравці не від’їжджали далеко від дому. Глядачі дивилися національні футбольні ліги; доволі рідкісні міжнародні ігри в деяких країнах вважали чужим, емоційно зарядженим відтворенням воєнної історії. Жоден із глядачів, який у ті роки ходив на футбольні матчі, наприклад, між Англією та Німеччиною або Німеччиною та Нідерландами (не кажучи вже про Польщу та Росію), не плекав би ілюзій щодо Римського договору й «дедалі тіснішого союзу». Актуальною історичною паралеллю цілком чітко була Друга світова війна.

У перші післявоєнні десятиліття гравці з різних європейських країн були не дуже знайомі одне з одним і зазвичай поза межами поля ніколи не зустрічалися: коли в 1957 році валлійський форвард Джон Чарльз увійшов в історію, залишивши Leeds United та перейшовши до туринського Juventus за нечувану суму в 67 тисяч фунтів, про це на перших шпальтах написали газети обох країн. Аж до кінця 1960-х у клубних командах рідко коли грали іноземці — окрім Італії, де креативні менеджери тільки починали полювати на талановитих гравців інших команд. Славетна команда Real Madrid у 1950-ті справді пишалася незрівняним угорцем Ференцом Пушкашем, але то був виняток. Пушкаш, капітан угорської національної збірної, утік із Будапешта після радянського вторгнення та прийняв іспанське громадянство. До того, як і кожен інший угорський футболіст, він був практично невідомий за межами своєї країни — настільки, що, коли очолив угорську збірну в матчі на лондонському стадіоні Вемблі в листопаді 1953 року, хтось почув, як один з англійських гравців-супротивників бовкнув: «Подивіться на цього опецька. Ми їх винесемо». (Угорці перемогли із рахунком 6:3, а Англія вперше зазнала поразки на власному полі.)

Одне покоління по тому Juventus, Leeds United, Real Madrid та практично кожен великий європейський футбольний клуб тепер мали космополітичний набір гравців — вихідців із різних країн. Талановитий молодик зі Словаччини чи Норвегії, який колись був приречений відбігати всю свою кар’єру в Кошицях чи Тронгеймі, час від часу виходячи на поле з національною збірною, тепер міг сподіватися пограти у вищих лігах, здобуваючи популярність, досвід і отримуючи дуже хорошу зарплату в Ньюкаслі, Амстердамі чи Барселоні. Головним тренером англійської команди у 2005 році був швед. «Арсенал», провідну британську футбольну команду початку ХХІ століття, тренував француз. До першого складу команди клубу Північного Лондона належали гравці з Франції, Німеччини, Швеції, Данії, Ісландії, Ірландії, Нідерландів, Іспанії, Швейцарії, Бразилії, Кот д’Івуару та США, а також декілька з Англії. Для гравців, тренерів та глядачів футбол був грою без кордонів. Модні клуби на кшталт Manchester United перетворювали свій успіх у змаганнях на «бренд», який однаково успішно міг продаватися (і продавався) від Ланкаширу до Латвії.

Кілька окремих футбольних зірок — не обов’язково найталановитіших, але тих, хто міг похвалитися гарною зовнішністю, вродливими дружинами й активним приватним життям, — посіли в європейському суспільному житті та популярних виданнях місце, яке досі було закріплене за новими зірками кіно чи членами королівських родин. Коли Девід Бекхем (англійський гравець із середніми технічними навичками, але неперевершеним талантом самопромоції) у 2003 році перейшов з Manchester United до Real Madrid, це стало топовою телевізійною новиною в кожній країні — члені Європейського Союзу. Ганебний виступ Бекхема на Європейському чемпіонаті з футболу в Португалії наступного року (капітан англійської команди не забив два пенальті, наблизивши принизливий ранній виліт своєї країни зі змагання) майже ніяк не зменшив захвату його шанувальників.

Найбільш показово те, що вихід англійської команди з турніру практично ніяк не вплинув на кількість британських глядачів подальших матчів між командами з маленьких країн (Португалії, Нідерландів, Греції та Чеської Республіки), серед яких британські шанувальники не мали об’єкта національної любові. Незважаючи на загострені пристрасті навколо міжнародних ігор, де вимахували прапорами, демонстрували клубну символіку та переспівували одне одного гімнами, спільне захоплення переглядом гри — будь-якої гри — переважували почуття відданості своїй команді[628]. У розпал трансляції матчів, які відбувалися того літа в Португалії, на ВВС матчі подивилося двадцять п’ять мільйонів глядачів лише в Сполученому Королівстві. Офіційний сайт турніру Euro.com відвідало сорок мільйонів користувачів, а кількість переглядів сторінок упродовж ігор сягнула пів мільярда.

Футбол добре адаптувався до своєї новонабутої популярності. Цей вид дозвілля точно був егалітарним. У нього міг грати будь-хто будь-де: гра потребувала лише м’яча, на відміну від плавання, тенісу чи гімнастики, які потребували певного фінансового рівня або ж наявності державних закладів, що в багатьох європейських країнах були рідкістю. Незвичайно високий зріст чи кремезність не були перевагою, радше навпаки; й особливої небезпеки гра також не становила. Як вид зайнятості футбол довго був низькооплачуваною альтернативою для хлопців з робітничого класу промислових містечок; але тепер це стало шляхом до вищих щаблів провінційної заможності та багато чого іншого.

Ба більше, хай якими талановитими та популярними були окремі футболісти, вони залишалися невід’ємною частиною команди. Їх не можна було легко перетворити, як «вічно другого» французького велогонщика Раймона Пулідора, на символ несправджених національних амбіцій. Футбол був надто простим, щоб використовувати його в метафоричному та квазіметафізичному значенні, яке в Америці часом застосовують до бейсболу. Крім того, до гри мав доступ кожен (і дедалі більше — кожна) — такою мірою, якою це вже було неможливо у разі професійного командного спорту, наприклад, у Північній Америці. Словом, футбол був дуже європейським видом гри.

Як об’єкт європейської суспільної уваги футбол, як часом стверджували, тепер заміняв не лише війну, а й політику. Він точно займав значно більше місця в газетах; а політики в усіх країнах прагнули вшанувати спортивних героїв та продемонструвати обізнаність із їхніми досягненнями. З іншого боку, політика в Європі втратила свою змагальність. Зникнення давніх панівних наративів (соціалізм проти капіталізму; пролетарії проти власників; імперіалісти проти революціонерів) не означало, що певні питання державної політики більше не збурювали чи не поляризували громадську думку. Але тепер стало справді важче описувати політичні вподобання та прихильності в традиційних партійних термінах.

Старі політичні радикали — ультраправі й ультраліві — нині часто об’єднувалися: зазвичай заради протидії іноземцям та через спільний страх європейської інтеграції. Антикапіталізм — дещо непереконливо перевтілений в антиглобалізм, ніби національний капіталізм був якимсь інакшим, менш загрозливим різновидом, — приваблював і націоналістичних реакціонерів, і радикалів з міжнародним порядком денним. Що ж до політичного мейнстриму, то давні розбіжності між право- та лівоцентристськими партіями здебільшого зникли. Наприклад, шведські соціал-демократи та французькі неоґоллісти в багатьох сучасних питаннях цілком могли мати більше спільного одне з одним, аніж зі своїми ідеологічними пращурами. За попередні два десятиліття політична топографія Європи кардинально змінилася. Традиційний розподіл на «ліву» та «праву» політику зберігся, але в чому саме полягала різниця, було незрозуміло.

Від цих змін постраждали політичні партії старого зразка: як ми пам’ятаємо, вони втрачали членів, а на вибори приходило дедалі менше людей. Іншим постраждалим був майже так само шанований європейський інститут — публічний інтелектуал. Кінець попереднього століття означився розквітом політично залучених інтелектуалів — у Відні, Берліні, Будапешті, але передусім у Парижі: людей на кшталт Теодора Герцля, Карла Клауса чи Леона Блюма. Століття по тому на європейській сцені їхні потенційні наступники були якщо не повністю відсутні, то дедалі більше відсунені на маргінес.

Для занепаду європейських інтелектуалів існували різні причини (це явище завжди було нетиповим для Британії, а його поодинокі прояви зазвичай ставали наслідками еміграції, як у випадку Артура Кестлера чи Ісаї Берліна). У Центральній та Східній Європі питання, якими колись переймалася політична еліта — марксизм, тоталітаризм, права людини чи перехідна економіка, — у молодших поколінь тепер викликали нудьгу та байдужість. Немолоді моральні авторитети на кшталт Гавела чи колишні політичні герої, як-от Міхнік, неминуче асоціювалися з минулим, яке мало кого цікавило. Те, що Чеслав Мілош колись назвав «роздратуванням східноєвропейських інтелектуалів» щодо американської параної навколо суто матеріальних речей, дедалі більше поширювалося на їхніх власних співгромадян.

У Західній Європі інтелектуали не до кінця втратили свою повчальну роль — читачів якісної німецької чи французької преси час від часу піддавали палким політичним проповідям від Ґюнтера Ґрасса чи Режіса Дебре, — але вони втратили мету цих повчань. Публічні моралісти могли ганити чимало гріхів, але не було загальної цілі чи ідеалу, в ім’я якого вони могли об’єднати своїх послідовників. Фашизм, комунізм та війна були викреслені з континенту разом із цензурою та смертною карою. Аборти й контрацепція стали доступні майже всюди, гомосексуальність відкрито дозволяли та практикували. Грабунок необмеженого капіталістичного ринку, глобального чи локального, і далі викликав критику інтелектуалів з усіх країн; але за відсутності переконливої антикапіталістичної контрпропозиції ця дискусія більше пасувала аналітичним центрам, аніж філософам.

Єдиною цариною, де європейські інтелектуали ще могли поєднати моральну щирість із універсальними політичними рекомендаціями, була зовнішня політика, вільна від складних внутрішньополітичних компромісів і в якій питання правди і кривди, життя і смерті все ще були дуже актуальні. Упродовж воєн у Югославії інтелектуали із Західної та Східної Європи зайняли активну позицію. Дехто, як Ален Фінкелькрот у Парижі, тілом та душею вболівав за хорватів. Інші, зокрема у Франції та Австрії, засудили західне втручання як очолений Америкою напад на сербську автономію, що ґрунтувався на (як вони стверджували) перебільшених чи навіть вигаданих переказах про злочини, яких насправді ніколи не було. Більшість обстоювали необхідність втручання в Боснію чи Косово на загальних підставах, спираючись на правові обґрунтування, які вперше були сформульовані за двадцять років до того, та підкреслюючи геноцидний характер дій сербських сил.

Та навіть Югославія, попри всю нагальність цієї теми, не могла повернути інтелектуалів у центр суспільного життя. Бернара-Анрі Леві в Парижі могли запросити до Єлисейського палацу для консультацій з президентом; так само Тоні Блер періодично влаштовував виїзні зустрічі з привілейованими британськими журналістами й іншими придворними акулами пера. Але ці ретельно продумані заходи зі створення політичного іміджу не мали впливу на політику: ані Франція, ані Британія, ані будь-який їхній союзник жодним чином не міняли своїх розрахунків унаслідок інтелектуального тиску. І, як стало очевидно в ході атлантичного розколу 2003 року, зіграти роль, яка колись була ключовою в мобілізації громадської думки, публічні інтелектуали теж не могли.

Європейська громадськість (на відміну від деяких європейських державних діячів) в абсолютній більшості була проти і американського вторгнення в Ірак того року, і більш загальних тенденцій американської зовнішньої політики за часів президентства Джорджа Буша. Та незважаючи на те, що багато європейських інтелектуалів поділяли й висловлювали тривогу та гнів, у які вилився цей спротив, вони не змогли ані артикулювати його, ані організувати. Деякі французькі письменники — знову ж таки Леві чи Паскаль Брюкнер — відмовилися засудити Вашингтон, частково через страх здатися бездумними антиамериканістами, а частково тому, що підтримували його позицію проти «радикального ісламу». На них практично ніхто не звернув уваги.

Впливові колись постаті на кшталт Міхніка та Ґлюксманна закликали читачів підтримати політику Вашингтона щодо Іраку і, спираючись на свої попередні ідеї стосовно комунізму, стверджували, що політика «ліберального інтервенціонізму» на захист прав людини по всьому світу була обґрунтованою на загальних засадах і що Америка і тоді, і раніше стояла в авангарді боротьби проти політичного зла й морального релятивізму. Переконавши таким чином самих себе, що американський президент провадив свою зовнішню політику заради їхніх цілей, вони були щиро здивовані, що пізніше опинилися на самоті, а їхня традиційна аудиторія на них не зважає.

Але Міхнік чи Ґлюксманн були незатребувані не через особливість їхньої позиції. Та сама доля чекала на інтелектуалів, які відстоювали протилежну думку. 31 травня 2003 року двоє найвідоміших європейських письменників, філософів й інтелектуалів Юрґен Габермас і Жак Дерріда видали у Frankfurter Allgemeine Zeitung статтю під назвою «Unsere Erneuerung. Nach dem Krieg: Die Wiedergeburt Europas» («Наше відновлення. Після війни: відродження Європи»), у якій стверджували, що нова небезпечна політика Америки була сигналом тривоги для Європи — нагодою для європейців переосмислити їхню спільну ідентичність, спертися на спільні цінності Просвітництва й виробити чітку європейську позицію у світовій політиці.

Вихід їхньої статті навмисне був запланований тоді, коли по всій Західній Європі з’явилися подібні есеї не менш відомих публічних осіб: Умберто Еко — у La Repubblica; його італійського колеги, філософа Джанні Ваттімо — у La Stampa; президента Німецької академії мистецтв, швейцарця Адольфа Мушґа — у Neue Zürcher Zeitung; іспанського філософа Фернандо Саватера — у El País; та самотнього американця, філософа Річарда Рорті — у Süddeutsche Zeitung. Практично в будь-який період попереднього століття ініціатива такого масштабу, у таких провідних газетах і за відповідного авторитету її учасників стала б величезною суспільною подією — маніфестом і закликом до бою, який би прокотився політичною та культурною спільнотою.

Але ініціатива Дерріди й Габермаса, попри те, що вона висловлювала настрої, які поділяла більшість європейців, минула практично непоміченою. Вона не стала новиною в пресі, її текст не цитували прихильники. Ніхто не благав авторів узяти до рук перо й очолити шлях уперед. Уряди низки європейських держав, зокрема Франції, Німеччини, Бельгії та пізніше Іспанії, без сумніву, у загальних рисах були солідарні з поглядами, викладеними в цих есеях; але нікому з них не спало на думку запросити професорів Дерріду чи Еко для консультацій. Уся ідея звелася нанівець. Через сто років після справи Дрейфуса, через п’ятдесят років після культу Жана-Поля Сартра провідні європейські інтелектуали кинули клич — і ніхто не прийшов.

Через шістдесят років після завершення Другої світової війни Атлантичний альянс між Європою та Сполученими Штатами перебував у сум’ятті. Почасти це був передбачуваний наслідок кінця «холодної війни»: попри те, що мало хто хотів дезінтеграції чи забуття НАТО, в цій організації в тому вигляді, який вона мала на той час, було мало сенсу, а її майбутні цілі лишалися незрозумілими. Альянс іще більше постраждав під час Югославських воєн, коли американські генерали обурювалися необхідністю ухвалювати рішення спільно з європейськими партнерами, які не хотіли брати на себе ініціативу й мало чим могли практично допомогти на полі бою.

Але понад усе НАТО опинилося під безпрецедентним тиском через реакцію Вашингтона на атаки 11 вересня 2001 року. Безкомпромісна й нетактовна однобічна позиція президента Буша («з нами чи проти нас»), із презирством відкинута пропозиція допомоги від натівських союзників та розв’язання Штатами війни в Іраку, незважаючи на потужний міжнародний спротив і відсутність мандата ООН, зробили так, що Америку — не меншою мірою, аніж «тероризм», проти якого вона оголосила війну на невизначений час — відтепер стали вважати основною загрозою миру та безпеці у світі.

Поділ на «Стару» і «Нову Європу», який, за словами міністра оборони США Дональда Рамсфелда, проявився навесні 2003 року, щоб вбити клин між європейськими союзниками Вашингтона, мало що пояснював щодо внутрішньоєвропейських розбіжностей та сильно суперечив реальності. Америка могла розраховувати на непохитну народну повагу й підтримку лише в Польщі. В інших частинах Європи, як нової, так і старої, американську політику щодо Іраку та інші дії не схвалювали[629]. Але той факт, що поважний американський посадовець прагнув розділити європейців таким чином, лише через кілька років після того, як вони з такими труднощами почали збирати себе докупи, багатьох підводив до висновку, що тепер найсерйознішою проблемою Європи були власне Сполучені Штати.

НАТО з’явилось як компенсація неспроможності Західної Європи захистити себе без американської допомоги. Те, що, намагаючись створити власну ефективну військову силу, європейські уряди весь час зазнавали поразки, давало цій організації сенс існування. Починаючи з Маастрихтського договору 1993 року, Європейський Союз принаймні визнав потребу Спільної зовнішньої та безпекової політики, хоча якою вона була і як її можна було визначити і впровадити, залишалося незрозумілим. Однак десять років по тому ЄС наблизився до того, щоб створити Сили швидкого реагування в складі 60 тисяч осіб для миротворчих завдань та інтервенції. Крім того, за наполяганням Франції й очевидно дратуючи Вашингтон, європейські уряди наближалися до угоди щодо автономної оборонної структури, яку можна було б вирядити поза межі Європи й незалежно від НАТО.

Але атлантичний розрив полягав не лише в суперечці щодо армій. Він навіть не стосувався грошей, хоча Європейський Союз тепер був достатньо великий, щоб дієво тиснути на Конгрес США й окремих американських виробників, аби вони відповідали його нормам та вимогам або ж ризикували бути витісненими з його ринків; багато американських конгресменів і бізнесменів не очікували такого повороту подій. Європа не тільки більше не перебувала в тіні Америки; навпаки, у своїх відносинах вони помінялися місцями. Прямі європейські інвестиції в США у 2000 році сягнули 900 мільярдів доларів (проти менш ніж 650 мільярдів американських прямих інвестицій у Європу); майже 70% усіх закордонних інвестицій у США були з Європи; а європейські багатонаціональні компанії тепер володіли великою кількістю знакових американських продуктів, зокрема Brooks Brothers, Random House, маркою сигарет Kent, Pennzoil, Bird’s Eye та бейсбольною командою Los Angeles Dodgers.

Незважаючи на суворість європейської конкуренції, вона все одно означала певну близькість. Що справді поглиблювало розрив між двома континентами, то це дедалі більша розбіжність щодо «цінностей». Як стверджували оглядачі Le Monde, «трансатлантична спільнота цінностей руйнується». З європейської перспективи, Америка, яка впродовж «холодної війни» стала на перший погляд знайомою, почала здаватися дуже чужою. Щира релігійність дедалі більшої кількості американців, яку втілював їхній останній, «перероджений» президент[630], була незрозумілою більшості християн-європейців (чого, певно, не можна було сказати про їхніх більш набожних сусідів-мусульман). Через захоплення американців особистою зброєю, зокрема повністю укомплектованими напівавтоматичними гвинтівками, життя в США здавалося небезпечним й анархічним, водночас більшості європейських спостерігачів часте та непримиренне застосування смертної кари, схоже, виводило Америку за межі сучасної цивілізації[631].

Сюди ж додавалося зростання зневаги Вашингтона до міжнародних угод, власна думка з будь-якого питання від глобального потепління до міжнародного права і найперше — упереджена позиція щодо ізраїльсько-палестинської кризи. У жодному з цих випадків обрання президента Джорджа Буша у 2000 році не призвело до кардинальної зміни політичного курсу — атлантичний розрив почав проявлятися задовго до цього моменту. Але жорсткіший тон нової адміністрації для багатьох європейських експертів підтвердив те, що вони вже й так підозрювали: це були не просто відмінні позиції стосовно окремих політичних питань. Це були докази фундаментальної культурної ворожнечі, і їх раз у раз більшало.

Те, що Америка культурно відрізнялася — чи то поступалася Європі, чи то загрожувала їй, — не було новою ідеєю. У 1983 році міністр культури Франції Жак Ланґ застерігав, що популярний серіал «Даллас» становить серйозну загрозу для французів та європейської ідентичності. Дев’ять років по тому, коли у французьких кінотеатрах розпочався показ «Парку Юрського періоду», його слова дослівно повторив один із його наступників-консерваторів. Коли в 1992 році відкрився європейський Діснейленд, радикальна директорка паризького театру Аріан Мнушкін пішла ще далі, наголошуючи, що парк розваг виявиться «культурним Чорнобилем». Але це були дрібні знайомі прояви інтелектуальної зарозумілості й почуття культурної невпевненості в поєднанні — і у Франції, і в інших країнах — із чималою шовіністичною ностальгією. На п’ятдесяту річницю висадки союзників у Нормандії Джанфранко Фіні, лідер колишньої фашистської італійської партії Національний альянс, сказав в інтерв’ю італійській щоденній газеті La Stampa таке: «Сподіваюся, мене не звинуватять у захисті фашизму, якщо я запитаю, чи не втратила Європа через висадку американців частину своєї культурної ідентичності».

Що в цій ситуації на початку ХХІ століття було нове, то це те, що такі настрої стали повсюдними та перейшли з інтелектуального чи політичного маргінесу безпосередньо в центр європейського життя. Глибина та поширення антиамериканізму в сучасній Європі були значно сильніші за ті настрої, що вирували під час В’єтнамської війни або навіть у розпал рухів за мир на початку 1980-х. Хоча населення більшості країн переважно все ще вірило, що атлантичні відносини можна зберегти, троє з п’яти європейців у 2004 році (у деяких країнах, зокрема в Іспанії, Словаччині та, несподівано, Туреччині, — значно більше) вважали, що сильне лідерство Америки у світі «не бажане».

Почасти це можна було пояснити поширеним несприйняттям політики й особи президента Джорджа Буша, на противагу теплому ставленню до його попередника Білла Клінтона. Але в шістдесятих багато європейців злилися на президента Ліндона Джонсона; утім їхні емоції щодо війни в Південно-Східній Азії зазвичай не переходили в антипатію до Америки чи американців загалом. Сорок років по тому по всьому континенту ширилося відчуття (зокрема великою мірою в Британії, де населення обурено виступало проти того, як їхній прем’єр-міністр захоплено підтримує американського союзника), що з перетвореннями, які відбуваються в Америці, щось не так — або, як багато хто тепер стверджував, завжди було не так.

Насправді гадана «не-американськість» Європи швидко ставала найширшим спільним знаменником у європейському самовизначенні. Європейські цінності протиставлялися американським. Європа була — або силувалася стати — всім, чим не була Америка. У листопаді 1998 року Жером Клеман, президент Arte, франко-німецького телеканалу, присвяченого культурі й мистецтву, попередив, що «європейська креативність» — це останній бастіон перед сиренами американського матеріалізму, та як приклад навів посткомуністичну Прагу — місто, якому загрожувало пасти жертвою «une utopie libérale mortelle» («смертоносної ліберальної утопії»): рабства дерегульованих ринків і ваби наживи.

У перші роки після комунізму Прага, як і решта Східної Європи, безперечно, зізналася б у переступі — прагненні всього американського, від індивідуальної свободи до матеріального достатку. І будь-хто, хто відвідував східноєвропейські столиці, від Таллінна до Любляни, не міг не зауважити напористої нової еліти стильно вдягнених молодих чоловіків та жінок, які заклопотано мчали на зустрічі чи шопінг на своїх нових дорогих автівках, насолоджуючись смертоносною ліберальною утопією жахіть Клемана. Але навіть східні європейці тримали американську модель на відстані: почасти — з поваги до своєї нової належності до Європейського Союзу; почасти — через зростання відрази до певних аспектів американської зовнішньої політики; але дедалі більше тому, що як економічна система та модель суспільства Сполучені Штати більше не здавалися таким очевидним шляхом майбутнього[632].

Відвертий антиамериканізм у Східній Європі й надалі поділяла меншість. У країнах на кшталт Болгарії чи Угорщини це тепер стало непрямим, політично прийнятним способом висловлення ностальгії за національним комунізмом і, як це часто бувало в минулому, зручним замінником антисемітизму. Але навіть серед мейнстримних оглядачів та політиків уже було не прийнято вважати американські інститути чи практики джерелом натхнення або прикладом для наслідування. Довго Америка уособлювала інший час — майбутнє Європи. Тепер вона була просто іншим місцем. Безперечно, багато молодих людей і далі мріяли поїхати до Америки. Але, як пояснив в інтерв’ю один угорець, який кілька років пропрацював у Каліфорнії, «в Америку треба їхати, коли ти молодий і неодружений. Але коли настає час дорослішати, треба повертатися до Європи».

Образ Америки як краю вічної молодості та пригод (на відміну від Європи ХХІ століття, котру зображували як солодкий рай для людей середнього віку, що не люблять ризикувати) був особливо поширений, зокрема в самій Америці. І Європа справді старішала. Із двадцяти країн, де у 2004 році у складі населення мали найвищу частку осіб, старших за шістдесят, усі, крім однієї, були європейськими (виняток становила лише Японія). Темпи народжуваності в багатьох європейських країнах були значно нижчими за рівень смертності. В Іспанії, Греції, Польщі, Німеччині та Швеції коефіцієнт народжуваності становив менше 1,4 дитини на одну жінку. У країнах Східної Європи (наприклад, у Болгарії, Латвії чи Словенії) він наближався до 1,1, найнижчого у світі. У перспективі ці дані означають, що багато європейських країн могли до 2040 року очікувати скорочення населення на 20% або більше.

Здавалося, жодне з традиційних пояснень зменшення народжуваності не могло роз’яснити початок демографічної кризи в Європі. Бідні країни на кшталт Молдови та багаті, як-от Данія, стояли перед тими самими викликами. У католицьких країнах на зразок Італії чи Іспанії молоді люди (і одружені, і неодружені) часто жили з батьками навіть після тридцяти років, тоді як у лютеранській Швеції вони мали власну оселю та доступ до щедрої державної допомоги на дитину й до оплачуваної декретної відпустки. Але хоч скандинави і народжували трохи більше дітей, ніж європейці Середземномор’я, різниця в народжуваності була не така вагома, як спільні риси. В усіх країнах цифри були б ще менші, якби не іммігранти з неєвропейських країн, які піднімали загальну кількість населення й значно частіше прагнули створити потомство. У Німеччині в 1960 році кількість дітей, які мали одного з батьків — іноземця, становила тільки 1,3% від усіх народжених того року немовлят. Через сорок років цей показник зріс до кожної п’ятої дитини.

Демографічна ситуація в Європі насправді не так уже й відрізнялася від заокеанської: на початку нового тисячоліття рівень народжуваності серед місцевого населення також впав значно нижче за рівень смертності. Різниця полягала в тому, що кількість іммігрантів, які приїжджали до США, була набагато більшою (серед них непропорційно більшу частку становила доросла молодь), тож загальна народжуваність у США мала перспективи в досяжному майбутньому впевнено випередити Європу. І хоча демографічний спад означав, що і Америка, і Європа в прийдешніх десятиліттях матимуть проблеми з виплатами державних пенсій та іншого соціального забезпечення, система добробуту в Європі була значно щедрішою, а отже, перебувала під більшою загрозою.

Європейці опинилися перед вочевидь прямолінійною дилемою: що буде, якщо (коли?) працевлаштованих молодих людей стане недостатньо, щоб підтримувати спільноту громадян-пенсіонерів, кількість яких невпинно зростала і які тепер жили значно довше, ніж раніше, не платили податки та ще й створювали дедалі більше навантаження на сферу медичних послуг?[633] Одним із рішень було зменшити розмір пенсії. Другим — підняти віковій поріг, після якого вона виплачуватиметься, тобто змусити людей працювати довше до виходу на пенсію. Третім варіантом було стягувати більше податків з тих, хто ще працював. Четвертим варіантом, який серйозно (і без особливого ентузіазму) розглядали лише в Британії, було піти за прикладом США та заохочувати або навіть зобов’язати людей звертатися до приватного сектору по соціальне страхування. Усі вони були потенційно політично вибуховими.

Багато критиків європейських держав добробуту, які були прихильниками вільного ринку, вважали головною проблемою, що стояла перед Європою, не демографічний спад, а економічну негнучкість. Питання полягало не в тому, що не вистачало чи не вистачатиме працівників, а в тому, що їхні зарплати та робочі місця охороняла надто велика кількість законів або ж їм було гарантовано такі пенсії та допомога з безробіття, що вони в принципі не мали стимулу працювати. Якщо усунути цю «негнучкість ринку праці» та зменшити або передати в приватний сектор дорогі соціальні гарантії, то більше людей увійде до ринку праці, тягар на працедавців і платників податків зменшиться, а «євросклероз» буде подолано.

Це був і правильний, і водночас хибний діагноз. Ніхто не піддавав сумніву те, що деякі переваги держави добробуту, які були запроваджені й усталені на піку післявоєнного буму, тепер перетворилися на відчутний тягар. Кожен німецький працівник чи працівниця, які втратили роботу, мали право на отримання 60% від свого останнього зарплатного пакета впродовж наступних тридцяти двох місяців (67%, якщо вони мали дитину). Після цього щомісячні виплати зменшувалися до 53 (чи 57) відсотків — без граничного терміну виплат. Не зрозуміло, чи часом ця подушка безпеки не знеохочувала людей шукати заробітку. Але вона мала свою ціну. Через розмитість правил, метою яких було захистити інтереси працівників на робочому місці, працедавцям більшості країн ЄС було складно звільняти штатних працівників (особливо у Франції). Наслідком такої політики стало їхнє небажання наймати людей, що, відповідно, вперто підтримувало високі показники безробіття серед молоді.

З іншого боку, те, що за американськими стандартами європейські економіки були зарегульовані та негнучкі, не означало, що вони обов’язково неефективні чи непродуктивні. У 2003 році за оцінкою продуктивності в розрахунку на робочу годину економіки Швейцарії, Данії, Австрії та Італії були співвідносні із США. За тим самим критерієм Ірландія, Бельгія, Норвегія, Нідерланди та Франція (саме так) виробляли більше, ніж Сполучені Штати. Якщо Америка загалом все ж таки була продуктивнішою (якщо американці виробляли більше товарів та послуг і заробляли більше грошей), то лише тому, що більша частка серед них працювала за наймом; вони працювали більше годин, ніж європейці (у 2000 році в середньому на триста годин); а їхні відпустки були рідшими та коротшими.

Тимчасом як британці офіційно мали право на 23 дні оплачуваної відпустки на рік, французи — на 25, а шведи — на не менш ніж 30, багато американців мали погоджуватися на менш ніж половину цього періоду, залежно від місця їхнього проживання. Європейці зробили свідомий вибір менше працювати, менше заробляти — та жити краще. В обмін на їхні надзвичайно високі податки (ще одну перешкоду для зростання та інновацій в очах англо-американських критиків) європейці отримували безкоштовні або майже безкоштовні медичні послуги, ранній вихід на пенсію та надзвичайне розмаїття соціальних і державних послуг. Завдяки середній школі вони були більш освічені, ніж американці. А ще жили безпечніше та — частково з цієї причини — довше, мали краще здоров’я (незважаючи на те, що набагато менше на нього витрачали[634]) і значно рідше бідували.

Це була «європейська соціальна модель». Поза сумнівом, вона коштувала дуже дорого. Але те, що вона обіцяла безпеку робочого місця, прогресивне оподаткування й великі соціальні виплати, більшість європейців сприймала як втілення негласного договору між урядом та громадянами, а також між самими громадянами. Згідно зі щорічними опитуваннями Євробарометра, абсолютна більшість європейців вважала, що причиною бідності були соціальні обставини, а не особиста неспроможність. Вони також заявляли про готовність платити вищі податки, якщо їх спрямовували на зменшення бідності.

Такі настрої були очікувано поширені в Скандинавії і майже так само властиві Британії, Іспанії чи Італії. У Європі існував широкий міжнародний, незалежний від класу консенсус щодо обов’язку держави захищати громадян від зрадливої долі чи ринку: ані підприємства, ані держава не повинні були ставитися до громадян як до замінних гвинтиків виробництва. Соціальна відповідальність й економічна перевага не мали бути взаємозаперечними — «зростання» заслуговувало на похвалу, але не за будь-яку ціну.

Ця європейська модель мала кілька різновидів: «нордичний», «рейнський» та «католицький», а всередині кожного існували власні варіації. Їх об’єднував не окремий набір послуг чи економічних дій і не рівень державного залучення. Це радше було відчуття (часом виписане в документах і законах, часом — ні) балансу суспільних прав, громадянської солідарності та колективної відповідальності, які «пасували» сучасній державі та були в ній можливі. Сукупні результати могли дуже відрізнятися у, скажімо, Італії та Швеції. Але суспільний консенсус, на якому вони ґрунтувалися, багато громадян вважали офіційним зобов’язанням. Коли у 2004 році канцлер Німеччини — соціал-демократ запровадив зміни в системі соціальних виплат країни, то наразився на бурю суспільних протестів, аналогічно до тієї, з якою зіткнувся ґоллістський уряд у Франції, який десять років тому запропонував подібні реформи.

Різноманітні спроби уникнути вибору між європейською соціальною солідарністю й американським типом економічної гнучкості мали місце ще з 1980-х років. Молодше покоління економістів та підприємців, дехто з яких провів певний час в американських бізнес-школах чи компаніях і був розчарований тим, що вони вважали негнучкістю європейського бізнес-середовища, переконувало політиків у необхідності «спростити» процедури та заохочувати конкуренцію. Влучно названі «Gauche Américaine» (американські ліві) у Франції заходилися звільняти лівицю від антикапіталістичного комплексу, зберігаючи водночас її соціальну свідомість; у Скандинавії шкідливі наслідки високого оподаткування обговорювали (хоч і не завжди визнавали) навіть у соціал-демократичних колах. Правиця була змушена визнати потребу в соціальному забезпеченні, тоді як лівиця — переваги прибутку.

Спроби поєднати найкраще з обох боків невипадково збіглися з пошуком проєкту, що міг би замінити віджилу дискусію між капіталізмом та соціалізмом, яка понад століття формувала основу західної політики. На короткий час наприкінці 1990-х результатом став так званий «Третій шлях», який нібито поєднував захоплення необмеженим капіталістичним виробництвом із належним усвідомленням соціальних наслідків і колективних інтересів. Навряд чи це можна було вважати новою ідеєю: по суті, вона мало чим доповнювала «соціально орієнтовану ринкову економіку» 1950-х років Людвіґа Ергарда. Але політика, особливо постідеологічна, стосувалася форми; і саме форма третього шляху, створеного за моделлю успішного «зведення» лівого та правого підходів Білла Клінтона, й сформульована насамперед новим лейбористом Тоні Блером, привабила спостерігачів.

Блер, звичайно, мав деякі унікальні з погляду його часу та місця переваги. У Великій Британії Марґарет Тетчер сильно пересунула політичний центр управо, тоді як попередники Блера на чолі лейбористів зробили брудну роботу щодо знищення старої партійної лівиці. Отож у післятетчерівській атмосфері Блер міг здаватися переконливо прогресивним і «європейським», лише схвально говорячи про перевагу правильно розподілених державних послуг; тим часом його загальновідоме захоплення приватним сектором і намагання у своїх політичних кроках сприяти дружньому до бізнесу економічному середовищу впевнено закріпило за ним місце в «американському» таборі. Він тепло відгукувався щодо приведення Британії в лоно Європи; але водночас наполягав на тому, щоб його країна залишалась осторонь європейського законодавства, яке стосувалося соціального захисту та фінансової гармонізації, яку мали на увазі під євросоюзівським «спільним ринком».

Третій шлях подавали і як прагматичне розв’язання економічних та соціальних головоломок, і як значний концептуальний прорив після десятиліть теоретичного застою. Його прихильники на континенті, безжурні щодо перерваних «третіх шляхів» в історії своїх країн, зокрема популярного фашистського «третього шляху» 1930-х років, радо його підхопили. Під керівництвом Жака Делора (1985‒1995) Європейська комісія здавалася дещо заклопотаною створенням та запровадженням норм і правил, що заміняли «Європу» на втрачену спадщину бюрократичного соціалізму у фабіанському стилі. Складалося враження, що Брюсселю також потрібен якийсь третій шлях: власна історія, яка б надихала і допомагала Союзу знайти своє місце між інституційною невидимістю та зайвою зарегульованістю[635].

Блерівська політика «нового погляду» не пережила його катастрофічного рішення втягнути свою країну та свою репутацію у вторгнення в Ірак у 2003 році. Той крок лише нагадав закордонним спостерігачам, що третій шлях нових лейбористів нерозривно пов’язаний з небажанням Великої Британії обирати між Європою та Сполученими Штатами. А свідчення того, що в Британії, як і в США, різко збільшилась кількість бідних — на відміну від інших країн ЄС, де бідність якщо і зростала, то повільно, — різко зменшили привабливість британської моделі. Але третій шлях був приречений на короткий «термін придатності». Власне його назва натякала на наявність двох суперечностей — радикального вільного ринкового капіталізму та державного соціалізму, яких більше не існувало (а у випадку останнього завжди була плодом догматичних фантазій). Потреба в кардинальному теоретичному (чи риторичному) прориві минула.

Отож на початку 1980-х приватизацію сприймали неоднозначно. Вона викликала широкі дискусії про вплив і легітимність державного сектору, а також ставила під сумнів досяжність соціал-демократичних цілей та моральну легітимність прибутку як мотивації у створенні суспільних благ. Утім до 2004 року приватизація перетворилася на суворо прагматичне питання. У Східній Європі вона була необхідною умовою для членства в ЄС відповідно до обмежень Брюсселя, метою яких було протидіяти державним субсидіям, що викривляли ринок. У Франції чи Італії продаж державних активів тепер використовували як короткотерміновий бухгалтерський спосіб зменшити річний дефіцит і не порушити правила єврозони.

Навіть власні проєкти Тоні Блера в рамках третього шляху — наприклад, щодо напівприватизації лондонської підземки або запровадження «конкуренції» між послугами лікарень — було розпочато після розрахунку їхньої економності та супутніх переваг для державного бюджету. Те, що їх можна було пояснити соціальною перевагою, сприймали як непереконливий, постфактум вигаданий аргумент. Крім того, популярність Блера з часом знижувалась (як показало різке зменшення кількості голосів, які він отримав під час своєї третьої перемоги на виборах у травні 2005 року). Незважаючи на скорочення урядових витрат, ухиляння від європейських норм щодо соціальної підтримки, зниження корпоративного оподаткування та залучення внутрішніх інвестицій усіма можливими пряниками, продуктивність Великої Британії вперто залишалася низькою. В обрахунку продуктивності на годину вона постійно відставала від її «неповоротких», зарегульованих партнерів у ЄС.

Ба більше, план нових лейбористів щодо уникнення майбутньої кризи недофінансованих державних пенсійних систем — шляхом передачі відповідальності в приватний сектор — уже і так був приречений на поразку через менш ніж десять років після його гордого проголошення. У Великій Британії, як і в США, компанії, які інвестували свої пенсійні фонди в мінливу фондову біржу, могли майже не сподіватися виконати свої далекосяжні зобов’язання перед своїми працівниками, особливо враховуючи те, що ці працівники — як і пенсіонери, що залежали від державних коштів — тепер мали жити значно довше, ніж раніше. Ставало зрозуміло, що більшість із них ніколи не побачить повної пенсії від компанії… якщо тільки держава не буде знову залучена в пенсійні справи, щоб компенсувати нестачу. Третій шлях починав здаватися жахливо подібним до гри в наперстки.

На початку ХХІ століття дилема, перед якою опинилися європейці, називалася не «соціалізм проти капіталізму», «ліві проти правих» чи третій шлях, і навіть не «Європа проти Америки», оскільки для більшості людей вибір, по суті, вже було зроблено на користь Європи. Імовірніше, це було питання — те саме питання, — яке історія поставила на порядок денний у 1945 році і яке тихо, але вперто витіснило або пережило всі інші теми, що претендували на увагу європейців. Яким могло бути майбутнє для окремих європейських національних держав? Чи мали вони майбутнє?

Про вороття до світу окремих національних держав, які були самі по собі і не поділяли із сусідами нічого, крім спільного кордону, не могло бути й мови. Поляки, італійці, словенці, данці й навіть британці тепер були європейцями. Як і мільйони сикхів, бенгальців, турків, арабів, індійців, сенегальців тощо. За своїм економічним життям кожен, чия країна була в Європейському Союзі — або хотіла бути, — тепер безповоротно став європейцем. ЄС був найбільшим внутрішнім спільним ринком у світі, найбільшим продавцем послуг у світі й унікальним джерелом влади серед держав-членів в усіх питаннях економічного регулювання та правових кодексів.

У світі, де відносна перевага в незмінних ресурсах — енергетиці, корисних копалинах, орній землі, навіть місці розташування — мала менше значення, ніж дії, які сприяли освіті, дослідженням та інвестиціям, те, що Євросоюз дедалі активніше опікувався цими питаннями, було надзвичайно важливо. Подібно до того, як у формуванні ринку ключову роль завжди відігравала держава, створюючи правила, якими керувався обмін, зайнятість та рух, тепер ці правила встановлював ЄС; крім того, завдяки власній валюті він практично став монополістом на ринку самих грошей. Єдиним ключовим видом економічної діяльності, який залишився в компетенції урядів, а не ЄС, було оподаткування — і то лише тому, що на цьому наполягла Велика Британія.

Однак люди живуть не на ринках, а в спільнотах. Упродовж кількох останніх століть ці спільноти об’єднувалися, добровільно або (частіше) примусово, у держави. Переживши 1914‒1945 роки, європейці в усіх країнах відчували нагальну потребу в державі: політики та суспільні порядки денні насамперед відображають саме це занепокоєння. Утім після того, як настало економічне процвітання, суспільний мир та міжнародна стабільність, ця потреба поволі зійшла нанівець. Натомість з’явилася підозрілість щодо державного втручання та прагнення індивідуальної незалежності й усунення обмежень для приватної ініціативи. До того ж в епоху супердержав Європа, здавалося, випустила з рук свою власну долю. Тому роль європейських національних держав дедалі більше здавалася надмірною. Проте виявилося, що з 1990 року — і тим більше з 2001-го — ці держави знову почали набувати доволі важливого значення.

Ранньомодерна держава мала дві тісно пов’язані між собою функції: збирання податків і ведення війни. Європа, тобто Європейський Союз — це не держава. Він не збирає податків і не має можливості воювати. Як ми пам’ятаємо, йому знадобилося дуже багато часу, щоб набути бодай зародків військової спроможності, не кажучи вже про зовнішню політику. Упродовж пів століття після того, як закінчилася Друга світова війна, це переважно не було недоліком: думку про ще одну європейську війну з відразою сприймали майже всі європейці, а для оборони проти єдиного ймовірного ворога вони мали субпідрядника по той бік Атлантичного океану.

Але після 11 вересня 2001 року стали очевидними обмеження постнаціонального рецепта кращого європейського майбутнього. Зрештою, традиційна європейська держава не лише воювала за кордоном, а й підтримувала мир у межах своїх кордонів. Саме це, як давно зрозумів Гоббс, надає державі її особливої та незамінної легітимності. У країнах, де в останні роки насильницькі бойові дії розгорнулися проти неозброєного мирного населення (Іспанія, Велика Британія, Італія та Німеччина), про важливість держави — поліції, армії, розвідки та судової системи — ніколи не забували. У добу «тероризму» монополію держави на збройну силу підтримує більшість її громадян, і це надає їм упевненості.

Держави гарантують безпеку своїх громадян. Водночас не було жодного натяку на те, що в осяжному майбутньому Брюссель (Європейський Союз) може або збирається взяти на себе цю відповідальність. У цьому ключовому аспекті держава продовжувала бути головним легітимним представником своїх громадян, і транснаціональний союз європейців, попри всі його паспорти та парламенти, не міг навіть сподіватися скласти йому конкуренцію. Можливо, європейці й насолоджувалися правом подати скаргу до європейських суддів через голову власного уряду, і багатьом було дивно, що державні суди в Німеччині чи Британії охоче виконували рішення, ухвалені в Страсбурзі чи Люксембурзі. Але коли йшлося про те, щоб зупинити бойовика чи терориста, відповідальність, а отже, влада лягала на Берлін чи Лондон. Зрештою, що мав зробити європейський громадянин, якщо його чи її будинок бомбардують? Подзвонити бюрократу?

Легітимність визначається спроможністю: легітимність роз’єднаної, ультрафедеративної тощо Бельгійської держави піддали сумніву саме тому, що вона часом здавалася неспроможною гарантувати безпеку своїх громадян. І хоча державна спроможність починається зі зброї, але на ній не завершується навіть сьогодні. Доти, доки саме держава (а не наддержавне об’єднання) виплачує пенсії, забезпечує безробітних і дає освіту дітям, державна монополія на певний різновид політичної легітимності буде неоскарженою. Упродовж ХХ століття європейські національні держави брали на себе значну відповідальність за добробут, безпеку та благополуччя своїх громадян. У недавні роки вони відкинули нав’язливий нагляд за моральністю людської поведінки та певною мірою — але не повністю — повноваження в економіці. Решта залишилася без змін.

Легітимність також залежить від території. Європейський Союз, як зауважували багато спостерігачів, — це абсолютно унікальний звір: він має чітко окреслену територію, хоча водночас не є сталою територіальною одиницею. Його закони та норми поширюються на всю його територію, але громадяни не можуть голосувати на національних виборах в інших країнах (однак мають можливість голосувати на місцевих і європейських виборах). Безперечно, географічному розмахові Союзу суперечить його порівняно неважлива роль, яку він відіграє в щоденних справах європейців порівняно з країною їхнього народження чи проживання. Звичайно, Союз — це провідний постачальник економічних та інших послуг. Але це визначає його громадян скоріше як споживачів, аніж як учасників: «спільноту пасивних громадян… якими керують незнайомці». Саме тому можуть напрошуватися несхвальні порівняння з Іспанією чи Польщею до встановлення демократії або мовчазною політичною культурою Західної Німеччини за Аденавера: для такої амбітної ініціативи це песимістичні прецеденти.

Громадянство, демократія, права й обов’язок тісно пов’язані із державою — особливо в країнах, де існує традиція активної участі громадян у справах держави. Фізична близькість має значення: щоб бути учасником держави, потрібно почуватися її частиною. Але навіть у добу надшвидкісних поїздів та електронної комунікації в режимі реального часу незрозуміло, як хтось, приміром, у Коїмбрі чи Ряшеві може бути активним громадянином Європи. Для того щоб ця концепція зберігала якесь значення, а також щоб європейці й далі були політичними в позитивному значенні цього слова, їхнім опорним пунктом в осяжному майбутньому залишатиметься Лісабон чи Варшава, але не Брюссель. Невипадково в сучасному світі, коли громадяни не дуже довіряють федеральній столиці та всім її діям, держави-гіганти, як-от Китай, Росія чи США, або встановлюють авторитарний режим, або ж залишаються відверто децентралізованими.

Отож зовнішність була оманливою. У 2005 році Європейський Союз не замінив традиційних територіальних одиниць і не мав такої перспективи в найближчому майбутньому. Через шістдесят років після смерті Гітлера численні ідентичності, суверенітети і території, які разом визначали Європу та її історію, неминуче накладалися одне на одне й були пов’язані між собою більше, ніж будь-коли. Новим — і доволі складним для розуміння сторонніх спостерігачів — стало те, що тепер можна бути французом і європейцем, каталонцем і європейцем або арабом і європейцем.

Окремі нації та держави нікуди не зникли. Подібно до того, як світ не зводився до єдиного «американського» еталона, розвинуті капіталістичні суспільства демонстрували ціле розмаїття суспільних форм і дуже різне ставлення до ринку й держави, так само і Європа містила окрему палітру народів і традицій. Ілюзія того, що ми живемо в постнаціональному чи постдержавному світі, з’являється через те, що ми приділяємо «глобалізованим» економічним процесам надто багато уваги… і вважаємо, що аналогічні наддержавні процеси відбуваються в усіх інших сферах людського життя. Якщо дивитися на Європу суто крізь призму виробництва й обміну, то вона справді перетворилася на бездоганний графік руху міжнаціональних хвиль. Та якщо поглянути на неї як на центр влади, політичної легітимності чи культурних зв’язків, можна стверджувати, що вона залишилася тим, чим і була: знайомим зібранням окремих державних частинок. Націоналізм переважно прийшов і минув[636]; але нації та держави нікуди не зникли.

З огляду на те, що європейці заподіяли одне одному в першій половині ХХ століття, це було досить незвичайно. Певна річ, передбачити це посеред уламків 1945 року було неможливо. Відродження сплюндрованих народів Європи та їхніх самобутніх національних культур й інститутів на руїнах європейської тридцятилітньої війни цілком можна вважати навіть більшим досягненням, аніж їхній спільний успіх у створенні наднаціонального Союзу. Зрештою, воно фігурувало в різноманітних європейських планах ще задовго до Другої світової війни, і спустошення, спричинене конфліктом, навпаки цьому сприяло. Але воскресіння Німеччини, Польщі чи Франції, не кажучи вже про Угорщину та Литву, здавалося набагато менш імовірним.

Ще менш передбачуваним — і навіть цілком немислимим лише кілька коротких десятиліть тому — було перетворення Європи на світанку ХХІ століття на взірець міжнародних чеснот: спільноти цінностей і системи міждержавних відносин, які і європейці, і не-європейці вважали прикладом для загального наслідування. Частково це був результат посилення розчарування американською альтернативою; але така репутація була заслуженою. І вона надавала безпрецедентну можливість. Утім чи вистоїть новий, начищений до блиску образ Європи, відтертий від старих гріхів і злигоднів, проти викликів прийдешнього століття, значною мірою залежіть від того, як європейці реагуватимуть на не-європейців поміж собою та біля своїх кордонів. У перші неспокійні роки ХХІ століття це питання залишалося відкритим.

Сто сімдесят років тому, на світанку доби націоналізму, німецький поет Генріх Гайне виявив красномовну розбіжність між двома типами колективних почуттів:

Звичайно, Франція та Німеччина вже перестали бути ключовими орієнтирами. Але вибір між двома типами патріотизму, окресленими Гайне, цілком точно відповідає ситуації в сучасній Європі. Якщо нова Європа, стискаючись «як шкіра на холоді», поверне в «німецький» бік до захисного провінціалізму (референдуми у Франції та Нідерландах навесні 2005 року, коли чітка більшість відкинула проєкт європейської «конституції», натякають на такий розвиток подій), тоді можливість буде втрачено, і Європейський Союз ніколи не вийде за межі свого функціонального походження. Він залишиться не більше ніж сумою та найбільшим спільним знаменником окремих власних інтересів його членів.

Але якби патріотизм у Європі зміг знайти спосіб вийти за власні межі, вхопити дух ідеалізованої Франції Гайне, «розтягуючись та збільшуючись, щоб охопити увесь цивілізований світ», тоді стало б можливе дещо більше. У ХХ столітті — столітті Америки — Європа кинулася в прірву. Відновлення старого континенту відбувалося повільно й невпевнено. У деяких аспектах воно ніколи не завершиться: Америка матиме найбільшу армію, а Китай вироблятиме більше дешевших товарів. Але ні Америка, ні Китай не змогли запропонувати практичної моделі для всесвітнього наслідування. Незважаючи на жахи нещодавнього минулого — та великою мірою через них, — саме європейці перебували в унікальній ситуації, що дозволяла їм запропонувати світу деякі скромні поради щодо того, як уникнути повторення їхніх помилок. Мало хто міг би передбачити це шістдесят років тому, але ХХІ століття все ще може належати Європі.

Післямова З дому мерців Есей про сучасну європейську пам’ять

Для євреїв, за висновком Генріха Гайне, хрещення стало «вхідним квитком до Європи». Але це було в 1825 році, коли ціна перепустки до сучасного світу полягала у відмові від гнітючої спадщини єврейської відмінності та відокремленості. Сьогодні ціна пропуску до Європи змінилася. За іронією долі, яку Гайне з його пророчими натяками на «дикі темні часи, що насуваються на нас» оцінив би краще за всіх, ті, хто на світанку ХХІ століття стануть повноцінними європейцями, спершу мають прийняти нову і набагато гнітючішу спадщину. Сьогодні доречне визначення Європи — це не хрещення, а винищення.

Визнання Голокосту — наш сьогоднішній вхідний квиток до Європи. У 2004 році польський президент Квасневський, намагаючись перегорнути болісну сторінку минулого своєї країни та поставити Польщу поряд з її партнерами в ЄС, офіційно визнав страждання, яких зазнали польські євреї під час війни, зокрема те, що вони були жертвами рук і поляків також. Наступного року навіть у Румунії президент Ілієску наприкінці свого терміну заради прагнення його країни вступити в ЄС був змушений визнати те, що він і його коло довго та завзято заперечували: Румунія також відіграла свою роль у знищенні європейських євреїв…

Безперечно, для повної участі в європейській сім’ї є й інші критерії. Те, що Туреччина і далі відмовляється визнати «геноцид» її вірменського населення в 1915 році, буде перешкодою для її заявки на членство в ЄС, так само як і Сербія продовжуватиме нидіти біля європейських дверей доти, доки її політичний клас не візьме на себе відповідальність за масові вбивства та інші злочини Югославських воєн. Але причина, чому подібні злочини мають таку політичну вагу і чому «Європа» взяла на себе відповідальність нагляду за тим, щоб на них звертали увагу, а також причина визначати «європейців» як людей, які справді на них зважають, полягає в тому, що вони є конкретними проявами головного злочину (у цьому разі до та після того, як він стався) — спроби однієї групи європейців винищити кожного члена іншої групи європейців тут, на європейській землі, на пам’яті сучасників.

Гітлерівське «остаточне вирішення єврейського питання» в Європі — це не тільки основа післявоєнної міжнародної юриспруденції: «геноциду» чи «злочинів проти людяності». Воно також визначає моральну (та в деяких європейських країнах правову) позицію тих, хто про нього висловлюється. Заперечувати чи применшувати Шоа — Голокост — означає поставити себе поза межами цивілізованого публічного дискурсу. Ось чому мейнстримні політики, як можуть, уникають компанії демагогів на кшталт Жана-Марі Ле Пена. Сьогодні Голокост — це значно більше, ніж просто ще один беззаперечний факт минулого, на яке європейці більше не можуть не зважати, навіть якщо хочуть. Тимчасом як Європа готується залишити Другу світову війну в минулому — відкриваючи останні меморіали, вшановуючи останніх учасників і постраждалих, які ще живі — відновлена пам’ять про мертвих євреїв Європи стала власне визначенням і гарантією поверненої людяності континенту. Так було не завжди.

Те, що сталося з європейськими євреями, ніколи не було таємницею. Те, що близько 6 мільйонів із них були вбиті впродовж Другої світової війни, уже через кілька місяців після її закінчення стало відомим фактом. За жменькою тих, хто вижив, — чи то в таборах для переміщених осіб, чи у своїх країнах — можна було опосередковано вирахувати кількість загиблих. Зі 126 тисяч вивезених з Австрії євреїв повернулися 4500. У Нідерландах, де до війни проживало 140 тисяч євреїв, депортовано було 110 тисяч, а повернулося — менш ніж 5 тисяч. У Франції із 76 тисяч євреїв (більшість із яких народилися за кордоном), депортованих у 1940‒1944 роках, вижило менше 3%. У східніших країнах цифри були ще жахливіші: з довоєнного єврейського населення Польщі, яке становило понад 3 мільйони, було винищено аж 97,5%. У самій Німеччині в травні 1945 року із 600 тисяч німецьких євреїв залишилося тільки 21 450 осіб.

Тим, хто вижив і повертався, раділи не сильно. Після років антисемітської пропаганди місцеве населення в усіх країнах не лише було схильне звинувачувати абстрактних «євреїв» у своїх стражданнях, а й не приховувало жаль через повернення чоловіків і жінок, чиї робочі місця, майно та квартири вони привласнили. У 4-му окрузі Парижа 19 квітня 1945 року сотні людей вийшли на протест, коли єврей, який повернувся з депортації, спробував заявити права на свою (зайняту) квартиру. Перш ніж демонстрацію розігнали, вона перетворилася майже на повстання, а натовп волав «La France aux français!»[638]. Поважний французький католицький філософ Габрієль Марсель, безумовно, такими висловами не послуговувався б. Але він не посоромився кілька місяців по тому написати в журналі Témoignage Chrétien про «зухвалу самовпевненість» євреїв та їхнє намагання «все захоплювати».

Не дивно, що майбутній член уряду Франції Сімона Вейль після повернення з Берген-Бельзену написала: «Ми почувалися так, ніби наші життя не мали значення; і водночас нас було так мало». У Франції (як і в Бельгії) до депортованих учасників руху Опору, які вижили і тепер поверталися назад, ставилися як до героїв — рятівників честі своєї країни. Але євреї, яких депортували не через їхні погляди, а через їхню етнічну належність, такій меті не пасували. У будь-якому разі де Ґолль (як і Черчилль) чомусь не зважав на расову особливість жертв Гітлера, натомість розуміючи нацизм у контексті прусського мілітаризму. У Нюрнберзі французькому прокурору Франсуа де Ментону не подобалося навіть саме визначення «злочинів проти людяності» (він віддавав перевагу терміну «злочини проти миру»), а впродовж процесу він жодного разу не згадав про депортації чи вбивства євреїв[639].

Через майже три роки автори редакційної статті в Le Monde від 11 січня 1948 року під заголовком «Ті, хто вижив у таборах смерті» спромоглися зворушливо розповісти про «280 тисяч депортованих, з яких вижило 25 тисяч», ані разу не вживши слово «єврей». Відповідно до закону, ухваленого в 1948 році, термін «депортований» можна було застосовувати лише до французьких громадян чи мешканців, яких депортували з політичних причин або через опір окупанту. Закон ніяк не розрізняв їх за тим, до якого табору їх відсилали та що з ними відбувалося після прибуття. Отож єврейські діти, яких замкнули в поїздах та відправили до Аушвіцу на смерть у газових камерах, в офіційних документах були записані як «політичні депортовані». За жорстокою, хай і випадковою іронією, цих дітей, багато з яких були синами та дочками євреїв, народжених за кордоном, і яких силоміць розлучили з їхніми батьками французькі жандарми, вшановували в документах і на пам’ятних табличках як «загиблих за Францію»[640].

У Бельгії католицькі партії в першому післявоєнному парламенті виступили проти ідеї будь-якої грошової компенсації для «євреїв, яких заарештували лише на расистському ґрунті»: більшість із них, як натякалося, очевидно, торгували на чорному ринку. Насправді у виключенні євреїв з будь-яких програм післявоєнної допомоги Бельгія зайшла ще далі. Оскільки 95% депортованих з Бельгії євреїв були іноземними громадянами або не мали громадянства, згідно з післявоєнним законодавством євреї, які вижили й опинилися в Бельгії після війни, не могли претендувати на жодну державну допомогу — якщо тільки вони також не брали участі в організованих рухах Опору. У жовтні 1944 року бельгійська влада автоматично приписувала національність «німець» кожному єврею чи єврейці, які залишалися в Бельгії і не могли довести своє бельгійське громадянство. Теоретично це скасовувало всі «расові» розподіли воєнного часу, але водночас фактично перетворювало вцілілих євреїв на ворожих чужинців, яких можна було затримати, а їхнє майно — конфіскувати (і не повертати до січня 1947 року). Такі постанови мали додаткову перевагу в тому, що визначали цих євреїв для подальшого повернення до Німеччини, де нацистське переслідування їм більше не загрожувало.

У Нідерландах, де, як повідомляла газета нідерландського опору Vrij Nederland, нацисти самі були заскочені спритністю, з якою місцеві громадяни та суспільні авторитети співпрацювали, щоб принижувати самих себе, жменьці євреїв, які повернулися додому, абсолютно не раділи. Одна з них, Ріта Купман, пригадувала, що її привітали так: «Скільки ж вас поповерталося. Радійте, що вас тут не було — ми так страждали від голоду!». Справді, нідерландці зазнали неабияких страждань упродовж «Голодної зими» 1944‒1945 років, і багато єврейських будинків, які після депортації господарів стояли порожніми, особливо в Амстердамі, були цінним джерелом дерева й інших запасів. Та, попри все завзяття, з яким нідерландська воєнна влада ідентифікувала й заарештовувала місцевих євреїв, їхні післявоєнні наступники (самі-то вони мали чисте сумління) не почувалися зобов’язаними забезпечити євреям якесь спеціальне відшкодування. Натомість вони досить самовдоволено підкреслювали, що не вбачають жодної різниці між нідерландськими громадянами на національних чи будь-яких інших підставах, прирікши в такий спосіб загиблих нідерландських євреїв на майбутню анонімність та невидимість. У 1950-х католицький прем’єр-міністр Нідерландів навіть сказав «ні» у відповідь на пропозицію взяти участь у спорудженні міжнародного меморіалу в Аушвіці, відкинувши цю ідею як «комуністичну пропаганду».

У Східній Європі, звичайно, ніколи особливо не йшлося про те, щоб визнати страждання євреїв, не кажучи вже про відшкодування. У перші післявоєнні роки євреї в цьому регіоні переймалися насамперед тим, щоб просто вижити. Вітольд Кула, поляк за національністю, описував поїздку потягом з Лодзі до Вроцлава в серпні 1946 року, під час якої він був свідком антисемітського знущання над єврейською родиною: «Пересічний польський інтелектуал не уявляє собі, що сьогодні в Польщі єврей не може водити машину, не ризикне їхати потягом, не наважиться відправити свою дитину на шкільну екскурсію; він не може поїхати у віддалені місця, віддає перевагу великим містам перед навіть середніми, а коли настає ніч, йому не варто виходити з дому. Треба бути героєм, щоб продовжувати жити в такій атмосфері після шести років страждань».

Після поразки Німеччини багато євреїв у Східній Європі дотримувалися стратегії виживання, яку практикували під час війни: вони приховували своє єврейське походження від колег, сусідів і навіть власних дітей, розчиняючись, як могли, у післявоєнному світі та відновлюючи принаймні вигляд нормального життя. І не лише в Східній Європі. У Франції, де нові закони забороняли відверто антисемітську риторику, притаманну довоєнному публічному дискурсу, спадщина Віші нікуди не зникла. Табу пізнішого покоління ще не вкоренилися, а поведінка, яку з часом стали вважати поганим тоном, була ще прийнятною. Як і в 1930-х, не обійшлося без лівиці. У 1948 році депутат парламенту, комуніст Артур Рамет привернув увагу до деяких провідних політиків-євреїв — Леона Блюма, Жуля Мока, Рене Маєра, — щоб порівняти їх із парламентарями з його власної партії: «У нас, комуністів, французькі тільки імена» (це твердження було таким же грубим, як і неправдивим).

За цих обставин більшість європейських євреїв стояли перед складним вибором: виїхати (до Ізраїлю, щойно його було створено, чи Америки, після того як її двері відчинилися в 1950 році) або ж мовчати та, наскільки це можливо, залишатися непомітними. Безперечно, багато з них відчували нездоланне прагнення говорити та свідчити. За словами Прімо Леві, «абсолютна, патологічна жага оповіді» змусила його описати все, що він щойно пережив. Та, з іншого боку, доля самого Леві доволі показова. Коли він у 1946 році запропонував «Se questo è un uomo», історію свого ув’язнення в Аушвіці, провідному італійському видавництву лівого спрямування Einaudi, йому категорично відмовили: опис переслідування та виживання, який Леві почав зі своєї депортації як єврея, а не як учасника Опору, не узгоджувався з піднесеними версіями італійців про загальнонаціональний антифашистський опір.

Натомість «Se questo è un uomo» надрукувало маленьке видавництво накладом тільки 2500 примірників, більшість із яких залишилися непроданими на складі у Флоренції та були знищені великою повінню через двадцять років. Мемуари Леві «Чи це людина?» вийшли друком у Британії лише в 1959 році, де продали лише кілька сотень примірників (американське видання під назвою «Виживання в Аушвіці», яке вийшло через двадцять років, також не продавалося). Gallimard, найпрестижніше французьке видавництво, довгий час утримувалося від купівлі будь-яких книжок Леві; тільки після його смерті в 1987 році його робота та його значущість почали здобувати у Франції визнання. Тож Прімо Леві, як і його тему, упродовж багатьох років майже не чули: ніхто не слухав. У 1955 році він зауважив, що говорити про табори стало «неделікатно» — «можна наразитися на звинувачення в непристойній показушності чи у виставлянні себе жертвою». Джуліана Тедескі, яка також пережила Аушвіц, говорила про те саме: «Я зустрічала людей, які нічого не хотіли знати, тому що, зрештою, італійці також страждали, навіть ті, хто не був у таборах… Вони казали: “Заради бога, це вже в минулому”, — і я довго мовчала»[641].

Навіть у Великій Британії про Голокост не згадували публічно. Подібно до того, як символом концтабору для французів був Бухенвальд із чітко облаштованими відділами для політичних в’язнів-комуністів, у післявоєнній Британії знаковим образом нацистського табору став не Аушвіц, а Берген-Бельзен (який звільнила британська армія); а напівмертвих в’язнів, яких знімали і показували в новинних випусках у кіно наприкінці війни, зазвичай не називали євреями[642]. У післявоєнній Британії євреї також намагалися не привертати до себе уваги та тримати свої спогади про собі. Описуючи в 1996 році своє дитинство в Англії як сина батьків, які вижили в таборі, Джеремі Адлер згадував, що тимчасом як удома обговорювати Голокост можна було вільно, поза ним тема була забороненою: «Мої друзі могли вихвалятися тим, як їхній тато воював з Монті в пустелі[643]. Але про те, що пережив мій батько, говорити було не дозволено. Донедавна цьому досвіду не було місця. На проходження публічного циклу від придушення до одержимості темою Голокосту в Британії знадобилося близько п’ятдесяти років»[644].

Що з позиції сьогодення дивує найбільше, то це всезагальний характер цього нехтування. Голокост євреїв було викреслено з пам’яті не лише в тих країнах, які справді мали вагомі підстави про це не думати — як, скажімо, в Австрії (на яку припадала тільки десята частина населення довоєнної Німеччини, але з якої походив кожен другий охоронець концтаборів) чи Польщі; а й також в Італії, де більшості населення не було чого соромитися, чи в Британії, де загалом воєнний час згадували з гордістю і навіть деякою ностальгією. Цьому, звичайно, сприяло швидке розв’язання «холодної війни»[645]. Але були й інші причини. Більшість європейців не пов’язували Другу світову війну з євреями (за винятком тих випадків, коли їх у ній звинувачували), а будь-яке припущення, що стражданням євреїв може бути відведене чільне місце, викликало глибоке обурення.

Голокост був лише однією з багатьох речей, які люди хотіли забути: «У ситі післявоєнні роки… європейці заховалися за колективною амнезією» (Ганс Маґнус Енценсберґер). Після компромісів із фашистськими управлінцями й окупаційними силами, колаборації з військовими установами та керівниками, особистих принижень, матеріальних труднощів й особистих трагедій мільйони європейців мали власні вагомі підстави відвернутися від нещодавнього минулого або навіть підкоригувати спогади. Те, що французький історик Анрі Руссо пізніше назвав «синдромом Віші» — розтягнутий на десятиліття складний процес визнання того, що сталося під час війни, та загальне бажання стерти спогади або ж змінити їх так, щоб вони не руйнували слабких зв’язків післявоєнного суспільства, — жодним чином не стосувалося суто Франції.

Кожна окупована країна в Європі розвинула свій власний «синдром Віші». Наприклад, митарства італійців у часи війни — як усередині країни, так і в тюремних таборах — відвертали увагу від страждань, яких італійці завдали іншим: приміром, на Балканах або в італійських африканських колоніях. Історії, які нідерландці або поляки розповідали самим собі про війну, десятиліттями підтримували в країні національний образ: нідерландці, зокрема, надавали велике значення своєму образу як країни, що чинила опір, водночас щосили намагаючись забути, що 23 тисячі нідерландців пішли до Ваффен-СС добровольцями, створивши найбільший контингент у Західній Європі. Навіть Норвегія якимсь чином мала дати раду пам’яті про те, що більш ніж кожен п’ятий її офіцер добровільно вступив до неонацистької партії Відкуна Квіслінґа «Національна єдність» до або після квітня 1940 року. Але тимчасом як звільнення, опір і депортованих — і навіть героїчні поразки на кшталт Дюнкерка чи Варшавського повстання 1944 року — можна було якось використати для компенсаційної національної міфотворчості, у Голокості не було нічого «придатного для використання»[646].

У певному розумінні німцям було навіть легше усвідомити та визнати масштаб їхнього злочину. Звісно, не одразу: ми пам’ятаємо, як провалилася «денацифікація». Викладання історії в перші роки Федеративної Республіки завершувалося на періоді Німецької імперії. За рідкісним винятком державних діячів на кшталт Курта Шумахера, який ще в червні 1947 року попереджав своїх співгромадян, що їм краще «раз і назавжди навчитися говорити про євреїв у Німеччині та у світі», публічним особам у Німеччині в сорокових та п’ятдесятих роках вдавалося жодним словом не згадати «Остаточне вирішення». Американський письменник Альфред Казін зауважив, що для його студентів у Кельні в 1952 році «…війна завершилася. Про війну не треба було згадувати. Мої студенти не вимовили жодного слова про війну». Коли західні німці озиралися на минуле, то бачили спогади про свої власні страждання: згідно з опитуваннями, які проводили наприкінці п’ятдесятих, абсолютна більшість називала післявоєнну союзницьку окупацію «найгіршим часом у їхньому житті».

Як і передбачали деякі спостерігачі вже в 1946 році, німці успішно дистанціювалися від Гітлера, уникаючи не лише покарання, а й моральної відповідальності, та пропонуючи світу Фюрера як цапа-відбувайла. Справді, тим, що Гітлер накоїв, сильно обурювалися — але радше через біду, яку він накликав на голови німців, аніж через те, що він та німці вчинили щодо інших. Як здавалося багатьом німцям у ті роки, вибір євреїв був не так найбільшим злочином Гітлера, як його найбільшою помилкою: під час опитування в 1952 році майже двоє з п’яти дорослих у Західній Німеччині не вагаючись говорили інтерв’юерам, що, на їхню думку, для Німеччини було б «краще», якби на її території не було євреїв.

Такому ставленню сприяло те, що майже всі нагадування про нацистські звірства перебували далеко; нацисти продумано розташували головні табори смерті далеко від «старого райху». Не те щоб близьке розташування саме по собі було гарантією чуйності. Те, що Дахау був розташований у передмісті Мюнхена і з центру міста до нього можна було доїхати на трамваї, не поглиблювало в місцевого населення усвідомлення того, що там відбувалося: у січні 1948 року баварський парламент одностайно проголосував за те, щоб переробити цей нацистський табір на Arbeitslager, табір примусової праці для «ледарів та асоціальних елементів». Ганна Арендт, приїхавши до Німеччини в 1950 році, зауважила: «Усюди помітно, що ніхто не реагує на те, що сталося, але важко сказати, що це — свідома відмова оплакувати загиблих чи вияв власне емоційної неспроможності». У 1955 році франкфуртський суд виправдав Петерса, генерального менеджера компанії, яка постачала СС газ Циклон-Б, на тих підставах, що не було «достатньої кількості доказів» того, що його використовували для вбивства депортованих.

Водночас німці — єдині в усій Європі — не могли заперечувати того, що вони зробили з євреями. Вони могли намагатися не говорити про це; могли підкреслювати свої власні страждання; могли перекладати провину на «жменьку» нацистів. Але не могли ухилитися від відповідальності за злочин геноциду, переклавши її на когось іншого. Навіть Аденавер, який обмежувався публічними висловленнями співчуття щодо єврейських «жертв», навіть не називаючи тих, через кого вони ними ставали, був змушений підписати з Ізраїлем угоду про репарації. І попри те, що ані британці, ані французи, ані навіть самі італійці не виявляли жодного інтересу до мемуарів Прімо Леві, «Щоденник Анни Франк» (треба визнати, написаний більш доступно) став рекордним бестселером серед книжок у паперовій обкладинці в історії Німеччини, розійшовшись накладом у понад 700 тисяч примірників станом на 1960 рік.

Тим, що змусило задуматися самих німців, стала, як ми пам’ятаємо, низка судів, спричинених запізнілими розслідуваннями німецьких злочинів на Східному фронті. Починаючи з проваджень проти членів «інтервенційних груп» в Ульмі в 1958 році, після яких відбувся арешт і суд над Адольфом Айхманом, і завершуючи франкфуртським процесом над тюремниками Аушвіцу між груднем 1963 та серпнем 1965 року, ці процеси стали першою за весь післявоєнний час можливістю для колишніх в’язнів публічно заговорити про те, що вони пережили. Водночас двадцятирічний Статут про термін давності щодо вбивств було подовжено (хоча ще не скасовано).

Значною мірою до такої зміни настроїв призвела хвиля антисемітського вандалізму наприкінці 1950-х років та зростання очевидності того, що молоді німці геть нічого не знають про Третій райх: їхні батьки нічого їм не розповідали, а вчителі уникали цієї теми. Починаючи з 1962 року, десять західнонімецьких земель оголосили, що тепер історія 1933‒1945 років, зокрема винищення євреїв, стане обов’язковим предметом в усіх школах. Відтак припущення Конрада Аденавера, яке він зробив одразу після війни, вивернули навиворіт: здоров’я німецької демократії тепер вимагало того, щоб про нацизм пам’ятали, а не забули. Увагу одразу ж звернули на геноцид та «злочини проти людяності», а не на «воєнні злочини», з якими до того часу насамперед асоціювався націонал-соціалізм. Нове покоління мало бути обізнаним з природою і масштабом нацистських звірств. Популярні журнали на кшталт Stern та Quick більше не могли применшувати значущості таборів так, як у 1950-х, або співати оди «хорошим» нацистам. Суспільство почало потроху дізнаватися про неприйнятність та непристойність нещодавнього німецького минулого.

Зміни не варто перебільшувати. У шістдесятих і західнонімецький канцлер (Кізінґер), і федеральний президент (Ганс Любке) були колишніми нацистами — молодші експерти, як ми пам’ятаємо з розділу 12, одразу зауважили цю разючу невідповідність тому образу, який створювала для себе Боннська республіка. Однією справою було сказати правду щодо нацистів, а геть іншою — визнати колективну відповідальність німецького народу: щодо цього більшість політичного класу Німеччини все ще зберігала мовчання. Крім того, попри те, що кількість західних німців, які вважали, що Гітлер став би одним із найвидатніших державних діячів Німеччини, «якби не війна», зменшилася від 48% у 1955 році до 32% — у 1967-му, останні цифри (нехай вони і репрезентували переважно відповіді старших респондентів) навряд чи були обнадійливі.

Справжні зміни відбулися впродовж наступного десятиліття. Через поєднання низки подій — Шестиденної війни між арабами й ізраїльтянами в 1967 році, ставання на коліна канцлера Брандта перед меморіалом Варшавського гетто, убивства ізраїльських спортсменів на Олімпіаді в Мюнхені в 1972 році та, насамкінець, показу по німецькому телебаченню мінісеріалу «Голокост» у січні 1979 року — євреї та їхні страждання очолили німецький порядок денний. З усього цього найважливішим був телевізійний серіал. Чистий продукт американського комерційного телебачення — з простою історією, переважно двомірними персонажами та наративом, який має викликати максимальне емоційне зворушення — «Голокост» (як було відзначено в розділі 14) зненавиділи й зневажали європейські кінематографісти від Едґара Райца до Клода Ланзманна, які звинуватили його в перетворенні німецької історії на американську мильну оперу та в доступному і зрозумілому викладенні того, що назавжди мало залишитися невимовним і непроникним.

Але саме через ці обмеження серіал мав такий ефект. Чотири вечори підряд його показували по західнонімецькому національному телебаченню, а подивилося його близько двадцяти мільйонів глядачів — більш ніж половина дорослого населення. Його показ також випадково збігся в часі із судовим процесом над колишніми тюремниками табору смерті Майданек: це нагадувало глядачам про те, що справу ще не завершено. Вплив на суспільство був велетенським. Через п’ять місяців Бундестаг проголосував за те, щоб скасувати Статут про термін давності щодо вбивств (варто пам’ятати, що серед тих, хто голосував проти, був майбутній канцлер Гельмут Коль). Відтоді німці стали одними з найбільш поінформованих європейців на тему Шоа і головними промоутерами суспільного знання щодо непересічного злочину їхньої країни. Тимчасом як у 1968 році Дахау відвідала тільки 471 шкільна група, під кінець сімдесятих кількість шкільних відвідувань значно перевищувала 5 тисяч щорічно.

Знання — і публічне визнання — про те, що німці зробили з євреями за сорок років до того, стало значним поступом вперед; але визначення місця цих подій у німецькій та європейській історії, як продемонструвало «зіткнення істориків» у вісімдесятих, було важкою і нерозв’язаною дилемою. Деяким консервативним історикам, серед яких був поважний учений Ернст Нольте, не подобалася вимога ставитися до Гітлера, його руху та його злочинів як до унікальних та єдиних у своєму роді. Якщо ми хочемо зрозуміти нацизм, стверджували вони, ми маємо розглядати його в контексті його часу та місця. На думку Нольте, постання націонал-соціалізму й деякі з його найхимерніших проявів стали насамперед відповіддю на більшовизм: вони наслідували й певною мірою копіювали приклад і загрозу Леніна та його наступників. Це не применшує злочинів нацизму, стверджував Нольте у своїй сумновідомій статті у Frankfurter Allgemeine Zeitung у червні 1986 року; але без більшовицького прецеденту їх неможливо повністю пояснити. Настав час переосмислити нацистську добу, поставивши Голокост у ширший контекст сучасних геноцидів.

Відповідь Нольте надійшла насамперед від Юрґена Габермаса, що, як і Енценсберґер, Ґюнтер Ґрасс та інші представники «скептичного покоління», мав достатньо років, щоб пам’ятати нацизм, і тому ставився до будь-яких спроб «обмежити» німецьку відповідальність із великою підозрою. «Маячня», — відповів Габермас Нольте. У тому-то й справа, що нацизм не можна «поставити в контекст» чи «історизувати»: це саме та спокуса, якій жоден німець ніколи не матиме права піддатися. Нацистський злочин — німецький злочин — був унікальним: унікальним за масштабами, унікальним за амбітністю, унікальним у своєму нестримному злі. Контекстуалізація в тому сенсі, у якому її пропонував Нольте, яка б неминуче тягнула за собою приховану релятивізацію німецької відповідальності, — це просто табу.

Але безкомпромісний підхід Габермаса встановлював таку планку, що навряд чи можна було очікувати, що більшість його співгромадян (зокрема істориків, для яких порівняння й контекст — це основа їхньої дисципліни) довго її втримуватимуть. Нова актуальність Голокосту в німецькому публічному дискурсі, яка сягнула апогею в дев’яностих, що позначилися масовими проявами офіційного каяття в колишніх гріхах, а німці поринули в те, що письменник Петер Шнайдер назвав «типом праведної самоненависті», не могла тривати вічно. Домагатися від кожного нового покоління німців того, щоб вони вічно жили в тіні Гітлера, наполягати, щоб вони прийняли відповідальність за пам’ять про унікальну провину Німеччини та зробили її ключовим мірилом їхньої національної ідентичності, було найменшим, чого можна було вимагати, але забагато, щоб цього очікувати.

В інших країнах Західної Європи процес пригадування та визнання спершу мав подолати зручні місцеві омани: зазвичай це відбувалося в межах двох поколінь і забирало багато десятиліть. В Австрії, де «Голокост» показали по телебаченню лише через два місяці після трансляції в Німеччині, але де він і близько не справив подібного враження, (деякі) австрійці почали серйозне, але досі не завершене дослідження нацистського минулого своєї країни лише тоді, коли в середині 1980-х виявилося, що президент Австрії Курт Вальдгайм був причетний до жорстокої окупації Югославії з боку Вермахту. Насправді те, що Вальдгайм раніше обіймав посаду генерального секретаря ООН і ніхто в міжнародній спільноті не переймався його діяльністю під час війни, підігрівало підозри багатьох австрійців, що їх змушують дотримуватися таких високих стандартів, яким більше не відповідав ніхто. Зрештою, в Австрії після війни канцлером став єврей (соціаліст Бруно Крайський), і це вже перевершувало все, що можна було сказати про німців.

Але від австрійців ніхто багато не очікував. Їхні здебільшого безхмарні відносини з нещодавньою історією (у 1990 році майже 40% австрійців усе ще вважали, що їхня країна — жертва, а не спільник Гітлера, а 43% думали, що нацизм має «і добрі, і погані сторони») лише підтверджували їхні, і не тільки, упередження[647]. Іншою справою була альпійська сусідка Австрії — Швейцарія. Упродовж чотирьох десятиліть після 1945 року Швейцарія забезпечувала собі душевний спокій за свої діяння воєнного часу. Усі не просто забули про те, що Швейцарія докладала значних зусиль, щоб не впускати євреїв: у популярній літературі та в кіно країну завжди зображували як безпечну та гостинну гавань для всіх переслідуваних, хто міг дістатися її кордонів. Швейцарці насолоджувалися чистим сумлінням і заздрісним захопленням світу.

Насправді до 1945 року Швейцарія прийняла загалом 28 тисяч євреїв; з них 7 тисяч — до того, як почалася війна. Воєнним біженцям відмовляли в дозволах на роботу; їм надавали допомогу за рахунок податків, які стягували із заможних жителів-євреїв. Лише в червні 1994 року влада в Берні офіційно визнала, що швейцарська вимога (до Берліна в жовтні 1938 року) ставити літеру «J» у паспортах усіх німецьких євреїв — для більш успішного їх стримування — була актом «неприйнятної расової дискримінації». Якби на цьому швейцарські переступи закінчувалися, багато галасу не було б; Лондон і Вашингтон ніколи не вимагали ідентифікаційних позначок у єврейських паспортах, але коли йшлося про порятунок єврейських біженців, Британія та Америка навряд чи мали чим пишатися. Але швейцарці зайшли значно далі.

Як стало до болю очевидно під час офіційних розслідувань, проведених у 1990-ті роки, Швейцарія не тільки контрабандою ввозила розграбоване золото й забезпечувала суттєве сприяння Німеччині (див. розділ 3); швейцарські банки та страхові компанії також свідомо привласнювали непристойно великі суми, що належали євреям, які мали там рахунки, або претендентам на страхові поліси у разі загибелі їхніх родичів. За таємною післявоєнною угодою з комуністичною Польщею, яку вперше оприлюднили в 1996 році, Берн навіть пропонував переписати банківські рахунки мертвих польських євреїв на нову владу у Варшаві в обмін на виплату відшкодування швейцарським банкам та підприємствам, які відібрали комуністи[648]. Щойно почали з’являтися такі свідчення, блискуча репутація країни посипалася, і жодна кількість (неохоче виданих) відшкодувань і виплат та «фондів жертв» не зможе швидко її поліпшити. Редакція німецької газети Die Zeit, яка в колонці від 13 вересня 1996 року зауважувала, що нарешті Швейцарію накрила «довга тінь Голокосту», неабияк позловтішалася. Але це була правда.

Дискредитація торкнулася бездоганного образу Нідерландів у період війни (адже вважалося, що там майже всі чинили «опір» та щосили намагалися перешкодити німецьким планам) дещо раніше та з місцевої ініціативи. До середини 1960-х багатотомні офіційні історії Другої світової війни надавали детальну інформацію про те, що відбувалося в Нідерландах під час війни, включно з депортаціями, але ретельно уникали даних про те, хто, як і чому був причиною єврейської катастрофи. У будь-якому разі їх мало хто читав. Але у квітні 1965 року нідерландський історик Якоб Прессер видав Ondergang («Знищення») — першу повну історію винищення нідерландського єврейства; тільки в 1965 році вона розійшлася накладом у 100 тисяч примірників та викликала бурю громадського інтересу до цієї теми[649]. Невдовзі після цього з’явився шквал телевізійних документальних фільмів й інших програм про воєнну окупацію (один із них, De bezetting («Окупація»), показували впродовж понад двадцяти років), водночас змінилася і позиція уряду. У 1965 році нідерландський уряд уперше запропонував свою участь у створенні меморіалу в Аушвіці, хоча минуло ще сім років, перш ніж Нідерланди нарешті погодилися виплатити євреям, які пережили депортацію, пенсію, яку надавали учасникам Опору та іншим жертвам нацизму з 1947 року.

Як і в Німеччині, поштовхом до інтересу нідерландців до їхнього туманного минулого були ізраїльські та німецькі судові процеси початку 1960-х. У Нідерландах, як і в інших країнах, післявоєнне покоління бебі-бумерів цікавилося нещодавньою історією й не дуже вірило тій її версії, яку їм розповідало — чи, радше, не розповідало — «мовчазне покоління» їхніх батьків. Суспільні зміни шістдесятих допомогли пробити стіну офіційного мовчання щодо окупації: руйнування соціальних і сексуальних табу, що в деяких частинах Нідерландів, зокрема в Амстердамі, мало глибоко підривні наслідки для досі консервативного суспільства, спричинило недовіру до інших практик і культурних звичаїв, яких їх навчали. Нове покоління читачів головний текст нідерландського Голокосту — щоденник Анни Франк — тепер прочитували в дуже відмінному світлі: зрештою, Анну та її сім’ю видали німцям їхні сусіди-нідерландці.

Під кінець століття 1940‒1945 роки стали найбільш докладно досліджуваним періодом в історії Нідерландів. Але незважаючи на те, що правда про участь нідерландців у виявленні, арештах, депортаціях та смерті їхніх єврейських співгромадян уперше стала відомою загалу в шістдесятих, знадобилося багато часу, перш ніж вдалось осягти її справжнє значення: глава держави — королева Беатрікс — публічно визнала трагедію нідерландських євреїв лише в 1995 році, під час візиту до Ізраїлю. Схоже, реальне усвідомлення прийшло тільки в середині 1990-х, коли всі побачили, як озброєні нідерландські миротворці ООН спокійно відійшли вбік, дозволивши сербським бойовикам захопити й убити сім тисяч мусульман у Сребрениці. Нарешті могла розпочатися національна дискусія, яку так довго відкладали, стосовно ціни, яку нідерландці заплатили за свою спадщину порядку, співпраці та покори.

На свій захист, нідерландці — власне, як і бельгійці, норвежці, італійці (після вересня 1943 року) та більша частина окупованої Східної Європи — могли стверджувати, що хай яка ганебна була колаборація окремих чиновників, поліцейських тощо з окупаційною владою, ініціатива завжди виходила згори — від німців. Це не зовсім так, як колись вважали, і в деяких місцях, зокрема на територіях на кшталт Словаччини або Хорватії (чи Угорщини в останні місяці війни), де місцеві маріонеткові уряди втілювали власні злочинні плани, було правдою лише наполовину. Але в окупованій Західній Європі, за одним надзвичайним винятком, не було ані визнаних населенням місцевих режимів, ані нібито легітимних національних урядів, які мали владу, а значить, несли повну відповідальність за те, що відбувалося. Німці не змогли б зробити те, що вони зробили в окупованій Норвегії, Бельгії чи Нідерландах, якби не співпраця з боку місцевого населення (євреї вижили в одній-єдиній країні — Данії, — де не пішли на колаборацію). Але в усіх цих випадках саме німці віддавали накази.

Виняток, звичайно, становить Франція. І саме вимучена пам’ять про війну Франції, яку довго заперечували та постійно замовчували — про режим Віші та його спільницьку, проактивну роль у нацистських проєктах, насамперед щодо остаточного розв’язання єврейського питання, — затьмарювала всі намагання післявоєнної Європи осягнути Другу світову війну та Голокост. Справа була не в тому, що Франція завдала найбільше лиха. А в тому, що Франція найбільше важила. До 1989 року Париж — із причин, описаних у цій книжці — усе ще був інтелектуальною та культурною столицею Європи: можливо, найбільше з часів Другої імперії. Крім того, завдяки надзвичайним досягненням Шарля де Ґолля у відновленні позицій його країни на міжнародній владній арені Франція була найвпливовішою державою континентальної Західної Європи. І саме Франція — французькі державні діячі, французькі інститути і французькі інтереси — була рушієм проєкту об’єднаного континенту на французьких умовах. Доти, доки Франція не наважувалася поглянути в очі своєму минулому, над новою Європою нависала тінь — тінь брехні.

Сформулювати проблему Віші доволі просто. Режим маршала Петена легітимізував останній парламент Третьої французької республіки в липні 1940 року; отож це був єдиний режим, який діяв під час війни та міг претендувати на якусь тяглість, нехай і фальшиву, з довоєнними демократичними інститутами. Щонайменше до кінця 1942 року абсолютна більшість французьких чоловіків і жінок вважали Віші та його інститути легітимною французькою владою. А для німців Віші був неймовірно зручним — він звільняв їх від необхідності встановлювати й витрачати кошти на власний окупаційний режим у такій великій країні, як Франція, надаючи їм при цьому все, чого вони потребували від такого режиму: покірну поразку, «воєнні репарації», сировину, дешеву робочу силу… і багато чого ще.

Віші не лише примирився сам і примирив своїх громадян із поразкою Франції та керував країною так, як було зручно німцям. За Петена та його прем’єр-міністра П’єра Лаваля Франція ініціювала власні колабораціоністські проєкти: сумнозвісне ухвалення «єврейських законів» 1940 та 1941 року без жодного тиску з боку Німеччини, а також домовленість, згідно з якою французька влада сама мала заарештовувати єврейське населення країни (починаючи з багатьох євреїв, котрі народилися за кордоном та мешкали у Франції), щоб виконати квоти, яких вимагали нацисти. Унаслідок цього успішного набуття Францією адміністративної автономії більшість депортованих із Франції євреїв навіть не бачили жодного іноземного однострою, доки їх не передавали німцям для остаточного відправлення в Аушвіц із залізничних станцій у Дрансі (на півночі Парижа). До того часу вся влада перебувала в руках французів.

Після звільнення, незважаючи на все лихослів’я, яким обливали Петена та його спільників, роль його режиму в Голокості практично ніколи не згадували, а французька післявоєнна влада — і поготів. Річ була не тільки в тому, що французи успішно загнали «Віші» в куток національної пам’яті і там його законсервували. Вони просто не зв’язали між собою Віші та Аушвіц. Віші зрадив Францію. Колабораціоністи були зрадниками і скоювали воєнні злочини. Але «злочини проти людяності» не стали частиною французького правничого лексикону. Вони були справою німців.

Двадцять років по тому ситуація не змінилася. Коли автор цих рядків наприкінці шістдесятих вивчав історію Франції у Великій Британії, у науковій літературі про Францію Віші — у тій, що була в наявності, — не приділяли практично жодної уваги «єврейському» виміру. «Студії Віші» у Франції та в інших країнах зосереджувалися на питанні, чи був режим Петена «фашистським», чи «реакційним» і якою мірою він представляв тяглість чи розрив з республіканським минулим країни. Існувала навіть поважна школа французьких істориків, які стверджували, що петенський «щит» захистив Францію від «полонізації» — так, ніби Гітлер колись збирався поводитися зі своїми західними завоюваннями з такою самою варварською люттю, як і зі східними. Ні в історіографії, ні в публічному просторі все ще навіть не проглядалося жодного сумніву в міфі героїчного всенародного опору.

Єдина поступка, на яку французька влада в ті роки змогла піти з огляду на зміни настрою за кордоном, відбулася в грудні 1964 року, коли Національна асамблея із запізненням увела категорію «злочини проти людяності» (уперше визначені в Лондонських угодах 8 серпня 1945 року) у французьке законодавство й оголосила їх як такі, що не мають терміну давності. Але це ніяк не було пов’язано з Віші. Це було реакцією на процес Аушвіцу, який тривав тоді у Франкфурті, і мало на меті сприяти подальшому переслідуванню на французькій території осіб (німців чи французів) за пряму участь у злочинних схемах нацистів. Те, наскільки офіційна влада була далекою від того, щоб знову порушити питання французької колективної відповідальності, стало очевидно в 1969 році, коли уряд заборонив показ фільму Le Chagrin et la Pitié («Скорбота і гнів») Марселя Офюльса на французькому телебаченні.

Документальний фільм Офюльса про окупацію в місті Клермон-Ферран у Центральній Франції ґрунтувався на інтерв’ю з французами, британцями й німцями. У ньому майже нічого не було про Голокост і дуже мало про Віші: його було присвячено поширеній продажності та щоденній колаборації воєнних років. Офюльс зазирав за лаштунки корисливої післявоєнної історії Опору. Але навіть це було занадто для влади останніх років каденції де Ґолля. І не тільки для влади. Коли фільм нарешті через два роки показали — і не на національному телебаченні, а в маленькому кінотеатрі в паризькому Латинському кварталі, — одна жінка середнього віку, вийшовши з кінотеатру, сказала: «Ганебно, але чого ще чекати? Офюльс же єврей, чи не так?».

Варто звернути увагу, що лише у Франції прорив до більш чесного занурення у воєнну історію стався завдяки роботі істориків-іноземців, двоє з яких — Ебергард Екель з Німеччини та Роберт Пакстон із США, автори видатних праць, що вийшли наприкінці 1960-х — середині 1970-х — були першими, хто використав німецькі джерела, щоб продемонструвати, який відсоток злочинів Віші було скоєно з ініціативи Франції. Це була не та тема, котру міг би легко порушити будь-який місцевий історик: через тридцять років після звільнення Франції національні почуття все ще були дуже вразливі. Аж у 1976 році, дізнавшись про деталі виставки на пошану французьких жертв Аушвіцу, Ministère des Anciens Combattants (Міністерство з питань ветеранів) висунуло вимогу щодо деяких змін: іменам у списку «бракувало належного французького звучання»[650].

Як це часто бувало у Франції в ті роки, такі настрої спричинила радше вражена гордість, аніж неприхований расизм. Ще в 1939 році Франція була великою міжнародною силою. Але за короткі тридцять років вона зазнала нищівної воєнної поразки, принизливої окупації, криваво й ганебно втратила дві свої колонії та (у 1958 році) пережила зміну режиму, який відбувся майже як переворот. La Grande Nation пережила з 1914 року так багато втрат і принижень, що в ній глибоко закарбувалася компенсаторна схильність випинати національну гордість за будь-якої можливої нагоди. Безславні (щонайменше) епізоди краще було відправити в діру пам’яті. Зрештою, французи поспішали залишити в минулому не лише Віші — ніхто не хотів говорити про «брудні війни» в Індокитаї та Алжирі, а ще менше — про тортури, які там застосовувала армія.

У цьому аспекті відхід де Ґолля від влади мало що змінив, незважаючи на те, що молодше покоління французів і француженок виявляло незначний інтерес до національної слави та не було дотичне до створення міфів, що огортали нещодавню історію Франції. У подальші роки французи, безумовно, стали більш обізнані в питанні Голокосту й більш чутливі до страждань євреїв загалом — почасти через обурення, яке сколихнула сумновідома пресконференція де Ґолля 27 листопада 1967 року після перемоги Ізраїлю в Шестиденній війні, коли французький президент відгукнувся про євреїв як про «самовпевнений та владний народ». А документальний фільм «Шоа», знятий французьким режисером Клодом Ланзманном, справив приголомшливе враження на французьких глядачів, незважаючи на те (чи, можливо, завдяки тому), що в ньому йшлося майже виключно про винищення євреїв на Сході.

Але навіть попри те, що французькі історики, рухаючись у фарватері своїх закордонних колег, уже встановили беззаперечну всеохопну відповідальність воєнного режиму Франції за долю депортованих із французької землі євреїв, офіційна державна позиція так і не змінилася. Від Жоржа Помпіду (президента в 1969‒1974 роках), упродовж правління Валері Жискара д’Естена (1974‒1981) і до Франсуа Міттерана (1981‒1995) лінія залишалася тією самою: хай що було скоєно за режиму Віші чи режимом Віші, це було справою Віші. Так, можливо, Віші мав місце у Франції і став справою рук деяких французів. Але то був авторитарний режим, винесений за дужки історії Французької республіки. Іншими словами, Віші не був «Францією», а отже, державне сумління Франції було чистим.

Президент Міттеран, останній французький глава держави, який зустрів Другу світову війну в дорослому віці (він народився в 1916 році), мав особливі причини на те, щоб наполягати на цій казуїстиці. Як колишній державний службовець режиму Віші Міттеран побудував свою подальшу політичну кар’єру великою мірою завдяки тому, що приховував неоднозначності власної біографії, а також проєктував їх на країну загалом. Він ретельно уникав будь-яких згадок про Віші під час публічних подій; і попри те, що Міттеран ніколи не відмовлявся вголос говорити про Голокост загалом — чи то у Єрусалимі в 1982 році, чи у своїй країні з нагоди п’ятдесятих роковин арешту 12 884 паризьких євреїв у липні 1942 року, — він ніколи не дозволяв собі навіть натяку на те, що французи мали в цій справі несплачені борги.

Встановлене Міттераном табу, якого він невідступно дотримувався і яке точно забрав би з собою в могилу, нарешті порушила (як часто бувало в таких випадках) низка судових процесів. У 1994 році, після майже п’ятдесяти років переховування, упіймали та віддали під суд активіста міліції Віші Поля Тув’є за вбивство семи французьких євреїв у червні 1944 року біля Ліона. Сам по собі Тув’є був неважливий: він був гвинтиком у махині Віші та колаборантом Клауса Барбі, голови Гестапо в Ліоні, якого схопили та засудили в 1987 році. Але суд над Тув’є та свідчення щодо колаборації влади Віші з Гестапо, а також її ролі в депортації та вбивстві євреїв слугували чимось на кшталт замінника інших процесів, які так і не відбулися: зокрема над Рене Буске, старшим чиновником поліцейської адміністрації в режимі Віші. Судове переслідування Буске, який у 1942 році особисто вів переговори з німецькою владою щодо видачі євреїв, могло стати для Франції нагодою подивитися в очі правді про Віші. І не тільки Віші, позаяк Буске багато десятиліть щасливо прожив у післявоєнній Франції під захистом друзів-високопосадовців, зокрема самого Міттерана. Але перш ніж постати перед судом, Буске випадково загинув (від рук «якогось божевільного») у червні 1993 року.

Після засудження Тув’є та за відсутності Буске французька судова гілка нарешті наважилася (після смерті Міттерана) висунути обвинувачення, заарештувати й віддати під суд ще одну визначну постать — Моріса Папона. Колишній міністр уряду та шеф поліції Парижа за де Ґолля, Папон під час війни працював генеральним секретарем адміністративного регіону Бордо. Це була абсолютно бюрократична посада, й етап у Бордо на службі в Петена не перешкодив його успішній післявоєнній кар’єрі державного службовця. Утім, перебуваючи в Бордо, Папон був особисто відповідальний за санкціонування арештів та висилку місцевих євреїв до Парижа і в депортацію. Саме за це — те, що тепер за французьким законом кваліфікували як злочин проти людяності — він потрапив під суд у 1997 році.

Суд над Папоном, який тривав шість місяців, не відкрив нових свідчень — за винятком, можливо, щодо самого підсудного, який виявив приголомшливу відсутність жалю чи каяття. І, звичайно, суд запізнився на п’ятдесят років: надто пізно було карати вісімдесятирічного Папона за його злочини; надто пізно було мститися за його жертв; і надто пізно рятувати честь його країни. Багато французьких істориків, яких викликали до суду для надання експертних свідчень, відмовилися прийти. Вони стверджували, що їхнє завдання — викласти та пояснити, що сталося у Франції п’ятдесят років тому, а не використовувати це знання для кримінального переслідування[651]. Але процес усе одно був повчальним. Він остаточно продемонстрував, що тонкої грані між «Віші» та «Францією», яку так старанно проводили всі від де Ґолля до Міттерана, ніколи не існувало. Папон був французом, який служив режиму Віші, а згодом — Французькій республіці: влада і першого, і другої була чудово обізнана з його діяльністю в префектурі Бордо, і її це абсолютно не хвилювало.

До того ж Папон був такий не один: подібних постатей та історій було насправді достатньо. Як і багато інших, усе, що він робив, — це підписував смертні вироки людям, яких він ніколи не знав і до долі яких був байдужий. Найцікавіше у випадку Папона (і Буске) — те, чому французькій владі знадобилося майже п’ятдесят років, щоб знайти їх усередині держави, і чому наприкінці століття крига мовчання нарешті скресла. Цьому є багато пояснень, і не всі вони позитивно характеризують французький політичний клас чи національні ЗМІ. Та, мабуть, найбільш слушне пояснення полягає в тому, що минув час, а також у психологічному ефекті відчуття кінця епохи.

Доки Франсуа Міттеран залишався при владі, він був персональним втіленням національної неспроможності відкрито говорити про сором окупації. Коли його не стало, усе змінилося. Його наступнику, Жаку Шираку, у 1944 році, коли Францію звільнили, було лише одинадцять. Упродовж кількох тижнів після того, як він обійняв посаду, на п’ятдесят треті роковини того самого арешту паризьких євреїв, щодо якого Міттеран завжди був такий обережний, президент Ширак порушив п’ятдесятирічне табу й уперше відкрито визнав роль його країни у винищенні європейських євреїв. Десятиліття по тому, 15 березня 2005 року, у нещодавно відкритому музеї Голокосту в Єрусалимі прем’єр-міністр Ширака Жан-П’єр Раффарен урочисто проголосив: «La France a parfois été le complice de cette infamie. Elle a contracté une dette imprescriptible qui l’oblige». («Часом Франція була співучасницею цього сорому. Вона назавжди зв’язана гріхом, який вона на себе накликала».)

Під кінець ХХ століття центральне місце Голокосту в західноєвропейській ідентичності та пам’яті здавалося непорушним. Безперечно, залишалися окремі особи та організації — «ревізіоністи», — які й далі намагалися показати, що масове винищення євреїв було неможливе (хоча вони виявляли більшу активність у Північній Америці, ніж власне в Європі). Але такі люди були зосереджені на крайньому політичному маргінесі, а те, що вони наполягали на технічній неможливості геноциду, слугувало несвідомим визнанням усієї жахливості нацистського злочину. Однак те, що тепер європейці на знак спокути завжди і всюди визнавали, вивчали та вшановували пам’ять про своїх загиблих євреїв, створювало інші ризики.

По-перше, завжди була небезпека зворотної реакції. Навіть мейнстримні німецькі політики час від часу дозволяли собі говорити про втому від тягаря національної провини. Ще в 1969 року баварський лідер християнських соціалістів Франц-Йозеф Штраус публічно висловив думку, що «народ, який досягнув такого значного економічного успіху, має право більше не слухати про “Аушвіц”». Звичайно, політики мали свої причини[652]. Що, можливо, більше свідчило про прийдешній культурний зсув, то це поширені на початку ХХІ століття заклики знову порушити питання німецьких страждань після років публічної уваги до жертв-євреїв.

Митці та критики, зокрема Мартін Вальзер, сучасник Габермаса та впливовий голос у літературі післявоєнної Федеративної Республіки, тепер починали говорити про ще одне «невпорядковане минуле»: не про винищення євреїв, а про не до кінця визнаний інший бік нещодавньої німецької історії. Чому, запитували вони, після всіх цих років ми не маємо говорити про спалення німецьких міст чи навіть про ту незручну правду, що життя в гітлерівській Німеччині (для німців) було далеке від приємного, принаймні до останніх років Другої світової війни? Бо замість цього ми маємо говорити про те, що Німеччина зробила з євреями? Але ми говоримо про це десятиліттями; це стало ритуалом, звичкою. Федеративна Республіка — одна з найбільш відверто філосемітських країн у світі; скільки ще ми (німці) маємо жити в неспокої? Нові книжки про «злочини союзників» — бомбардування Дрездена, спалення Гамбурга й затоплення кораблів з німецькими біженцями (тема роману Ґюнтера Ґрасса Im Krebsgang, «Як краб», 2002 року) — продавалися величезними накладами.

По-друге, нове місце Голокосту в офіційній історії європейського минулого створювало небезпеку іншого викривлення. Бо справді незручна правда про Другу світову війну полягає в тому, що те, що сталося з євреями впродовж 1939‒1945 років, і близько не було таким важливим для більшості головних дійових осіб, як хотілося б пізніше вважати. Більшість європейців примудрилися десятиліттями не зважати на долю своїх єврейських сусідів не тому, що їх поглинало почуття провини і вони боролися з нестерпними спогадами. А тому, що Друга світова війна була не про євреїв — хіба що в уяві жменьки нацистських високопосадовців. Навіть для нацистів винищення євреїв було частиною більш амбітного проєкту расової чистки та переселення.

Тож зрозуміла спокуса зчитати через пів століття знання та відчуття сорокових років спонукає переписати історичний наратив — розташувати антисемітизм у центрі європейської історії. Зрештою, як іще ми маємо пояснити все, що відбулося в Європі в ті роки? Але це надто легко — і занадто заспокійливо. Наприклад, більшість французів прийняли режим Віші після поразки 1940 року не тому, що їм подобалася влада, яка переслідувала євреїв, а тому, що режим Петена дозволяв французам продовжувати жити в ілюзії безпеки й нормальності, майже без потрясінь. Те, як режим поводився з євреями, нікого не хвилювало: євреї просто не мали аж такого значення. І приблизно те саме стосувалося більшості інших окупованих територій.

Сьогодні така байдужість може шокувати — видатися симптомом чогось глибоко хибного в моральному становищі Європи першої половині ХХ століття. Так само мають рацію й ті, хто пригадує, що в кожній європейській країні були люди, які бачили, що відбувалося з євреями, і щосили намагалися подолати байдужість своїх співгромадян. Але якщо не зважати на цю байдужість і припустити натомість, що більшість інших європейців пережили Другу світову війну так само, як євреї — як Vernichtungskrieg, війну на винищення, — тоді ми отримаємо ще один шар хибних спогадів. У ретроспективі «Аушвіц» — це найважливіше, що треба знати про Другу світову війну. Але на той час так не здавалося.

Крім того, Східній Європі теж так не здавалося. Для східних європейців, які із запізненням, після 1989 року, звільнилися від гніту офіційного тлумачення Другої світової війни, яке насаджували комуністи, західна заклопотаність Голокостом євреїв під кінець століття призводила до підривних наслідків. З одного боку, Східна Європа після 1945 року мала значно більше спогадів, ніж Західна, — і набагато більше того, що хотілося забути. У східній частині Європи проживало більше євреїв, і більшість із них було вбито; більшу частину вбивств було скоєно в цьому регіоні, і чимало місцевих брали у них активну участь. Та, з іншого боку, післявоєнна влада докладала ще більших зусиль, щоб стерти всю пам’ять про Голокост у суспільствах Східної Європи. Річ не в тому, що жахи й злочини війни на Сході применшувалися; навпаки, їх постійно відтворювали в офіційній риториці й закарбовували в місцях пам’яті та підручниках у всіх країнах. Просто євреї не були частиною цієї історії.

У Східній Німеччині, де тягар відповідальності за нацизм було покладено лише на західнонімецьких правонаступників Гітлера, новий режим виплачував відшкодування не євреям, а Радянському Союзу. У шкільних підручниках НДР Гітлера зображували як інструмент капіталістів-монополістів, який захоплював території та розпочинав війни заради інтересів великого бізнесу. «День пам’яті», який запровадив Вальтер Ульбріхт у 1950 році, вшановував не жертв Німеччини, а одинадцять мільйонів загиблих «борців проти гітлерівського фашизму». Колишні концентраційні табори на території Східної Німеччини, зокрема Бухенвальд та Заксенгавзен, на певний час були перетворені на «спеціальні ізоляційні табори» для політичних в’язнів. Через багато років, після того як Бухенвальд перетворився на меморіал, його путівник описував проголошені цілі «німецького фашизму» як «знищення марксизму, помсту за програну війну та жорстокий терор проти всіх, хто чинив опір». У тій самій брошурі фото відбору євреїв для страти в Аушвіці були підписані цитатою німецького комуніста Ернста Тельмана: «Буржуазія серйозно налаштована щодо своєї мети знищити партію та весь авангард робітничого класу»[653]. Текст прибрали тільки після падіння комунізму.

Аналогічна версія подій була поширена по всій комуністичній Європі. У Польщі заперечувати або применшувати те, що сталося в таборах смерті в Треблінці, Майданеку чи Собіборі, було неможливо. Але деяких із цих місць більше не існувало — німці доклали надзвичайних зусиль, щоб стерти їх з лиця землі, перш ніж відступити перед Червоною армією. А тим місцям, де свідчення збереглися — як в Аушвіці за декілька кілометрів від Кракова, другого за розміром міста у Польщі, — постфактум було приписане інше значення. Хоча 93% з близько 1,5 мільйона осіб, страчених в Аушвіці, були євреями, у музеї, створеному там післявоєнним комуністичним режимом, жертв перераховували лише за громадянством: поляки, угорці, німці тощо. Польських школярів справді водили повз приголомшливі світлини; їм показували гори взуття, волосся та окулярів. Але їм не казали, що більшість цих речей належали євреям.

Звичайно, було Варшавське гетто, пам’ять про життя і загибель людей у якому справді увічнили на тому місці, де воно було розташоване. Але єврейське повстання 1943 року в польській пам’яті затьмарювало власне польське Варшавське повстання, яке відбулося наступного року. У комуністичній Польщі, де ніхто не заперечував те, що німці зробили з євреями, тему особливо не обговорювали. «Повторне ув’язнення» Польщі совєтами, а також поширене переконання, що євреї вітали і навіть сприяли комуністичному захопленню, каламутило народну пам’ять про німецьку окупацію. У будь-якому разі власні страждання поляків під час війни відволікали їхню увагу від єврейського Голокосту та певною мірою конкурували з ним: проблема «порівнюваної жертовності» впродовж багатьох років отруювала польсько-єврейські відносини. Протиставлення завжди було недоречним. У Другій світовій війні загинуло три мільйони поляків (не-євреїв); це було пропорційно менше, ніж рівень смертності в деяких частинах України або серед євреїв, але все одно жахливо багато. Утім відмінність була. Полякам було складно вижити за німецької окупації, але в принципі можливо. Для євреїв існувала теоретична можливість вижити за німецької окупації, але на практиці це було нереально.

Там, де місцевий маріонетковий режим співпрацював з нацистськими господарями, пам’ять про його жертв було відповідно вшановано. Але той факт, що вони здебільшого були євреями, майже не згадували. Існували національні («угорці») та насамперед соціальні категорії («робітники»), але етнічних і релігійних означень старанно уникали. Другу світову війну, як ми пам’ятаємо (див. розділ 6), визначали та вивчали як війну проти фашизму; її расового виміру не враховували. Після 1968 року уряд Чехословаччини навіть доклав зусиль, щоб закрити празьку Пінкасову синагогу[654] та замалювати написи на її стінах, де було перелічено імена чеських євреїв, убитих у Шоа.

Переписуючи нещодавню історію цього регіону, післявоєнна комуністична влада, безперечно, могла розраховувати на наявний запас антисемітизму. То була одна з причин, чому вона доклала зусиль, щоб навіть постфактум знищити такі свідчення (у сімдесяті польські цензори постійно забороняли згадувати про міжвоєнний антисемітизм у країні). Але якщо східні європейці постфактум і приділяли менше уваги недолі євреїв, то не тому, що їм тоді було байдуже чи вони переймалися власним виживанням. А тому, що комуністи самі спричинили достатньо страждань та несправедливості, щоб утворився новий шар кривд і спогадів.

Упродовж 1945‒1989 років через цикл депортацій, арештів, показових процесів та «нормалізацій» пройшла майже кожна людина в Радянському блоці: вона або щось втратила, або була співпричетна до чужої втрати. Квартири, магазини й інше майно мертвих євреїв або вигнаних німців, яке хтось привласнив, дуже часто через декілька років відбирали знову в ім’я соціалізму — як наслідок, після 1989 року питання компенсації минулих втрат стало безнадійно заплутаним у датах. Чи мають виплачуватися компенсації за те, що втратили люди, коли комуністи захопили владу? Якщо робити такі виплати, то кому? Тим, хто володів майном після війни, у 1945 році, і за кілька років утратив знову? Чи нащадкам тих, у кого відібрали чи вкрали підприємство або квартиру в якийсь момент між 1938 та 1945 роками? У який момент? У 1938-му? 1939-му? 1941-му? Від кожної дати залежали політично чутливі визначення національної чи етнічної легітимності, а також морального прецеденту[655].

Крім того, існували дилеми, пов’язані з історією в межах самого комуністичного періоду. Чи мають бути притягнені до суду ті, хто покликав російські танки розчавити Угорську революцію 1956 року або придушити Празьку весну 1968-го? Одразу після революцій 1989 року багато хто вважав, що так. Але деякі з їхніх жертв були колишніми комуністичними лідерами. Хто заслуговував на увагу нащадків: невідомі словацькі чи угорські селяни, яких позбавили їхнього майна, чи комуністичні апаратники, які це скоїли, але через декілька років самі стали жертвами режиму? Які жертви й чия пам’ять мали бути в пріоритеті? Хто мав це визначити?

Тож занепад комунізму спричинив стрімкий потік гірких спогадів. Запеклі суперечки про те, що робити з архівами таємної поліції, були тільки одним виміром цієї справи (див. розділ 21). Справжня проблема полягала в спокусі розправитися з комуністичною версією пам’яті, помінявши знак «мінус» на знак «плюс» і навпаки. Те, що колись було офіційною правдою, тепер зазнало докорінної дискредитації, перетворившись, так би мовити, на офіційну брехню. Але розвінчування табу в такому дусі актуалізує свої ризики. До 1989 року кожного антикомуніста вважали «фашистом». Але якщо антифашизм був лише однією з вигадок комунізму, тепер, у ретроспективі, існувала велика спокуса поставитися зі співчуттям і навіть прихильністю до всіх на той час дискредитованих антикомуністів, включно з фашистами. Націоналістичні письменники 1930-х років поверталися в моду. Післякомуністичні парламенти в низці країн прийняли постанови про уславлення маршала Антонеску в Румунії та інших лідерів на Балканах і в Центральній Європі. Тож недавно засуджених за націоналізм, фашизм та нацистський колабораціонізм тепер підносили за їхній воєнний героїзм (румунський парламент навіть вшанував Антонеску хвилиною мовчання).

Інші табу посипалися разом із дискредитованою риторикою антифашизму. Про роль Червоної армії та Радянського Союзу тепер можна було говорити в іншому світлі. Нещодавно звільнені Балтійські держави вимагали, щоб Москва визнала злочинність Пакту Молотова — Ріббентропа й одностороннє знищення Сталіним їхньої незалежності. Поляки, які нарешті (у квітні 1995 року) домоглися, щоб Росія визнала, що 23 тисячі польських офіцерів, розстріляних у Катинському лісі, насправді стратив НКВС, а не Вермахт, вимагали повного доступу до російських архівів для польських слідчих. Станом на травень 2005 року жодна з цих вимог не мала значних шансів одержати згоду росіян, що надалі ятрило пам’ять[656].

Проте росіяни мали власні спогади. З погляду держав-сателітів радянська версія нещодавньої історії була очевидно неправдивою; але для багатьох росіян у ній була більш ніж дещиця правди. Друга світова війна справді була «Великою вітчизняною війною»; в абсолютних цифрах радянські солдати та мирне населення справді постраждали найбільше; Червона армія справді звільнила великі території Східної Європи від жахіть німецької влади; а поразка Гітлера справді була приводом для щирої радості й полегшення для більшості радянських громадян — і не тільки. Після 1989 року багато хто в Росії був щиро здивований очевидною невдячністю колишніх братерських націй, яких у 1945 році вдалося звільнити з-під німецького ярма завдяки жертвам радянської армії.

Але незважаючи на все це, російська пам’ять була розділеною. Розкол навіть набув інституціалізованої форми, позаяк для промоції значущих, але діаметрально протилежних історій комуністичного минулого країни виникли дві громадські організації. «Меморіал» у 1987 році заснували ліберальні дисиденти, метою яких було з’ясувати й оприлюднити правду про радянську історію. Його члени приділяли особливу увагу порушенням прав людини та важливості визнання того, що було зроблено в минулому, щоб попередити повторення таких дій у майбутньому. «Пам’ять», заснована на два роки раніше, також намагалася віднайти та вшанувати минуле, але на цьому подібність закінчується. Засновники «Пам’яті» — антикомуністичні, але далекі від лібералізму дисиденти — хотіли запропонувати покращену версію російського минулого — продезінфіковану від радянської «брехні», але водночас вільну від зовнішніх впливів на російську спадщину, насамперед «сіоністів». За кілька років «Пам’ять» перетворилася на націоналістичний рух, який використовував занедбану та «зневажену» історію Росії як зброю, щоб відбиватися від «космополітичних» викликів і порушників.

Політика скривджених спогадів — хай як вони відрізнялися в деталях і навіть суперечили одна одній — була останньою сполучною ланкою між колишнім радянським центром та його імперськими володіннями. Їх об’єднувало обурення через недооцінення з боку міжнародної спільноти їхніх колишніх страждань і втрат. Як щодо жертв ГУЛАГу? Чому їм не виплачують відшкодувань і не віддають пошану як загиблим та вцілілим жертвам нацистської тиранії? Як щодо мільйонів тих, для кого тиранія нацизму без очевидної паузи після війни перетворилася на тиранію комунізму? Чому Захід так мало звертав на це увагу?

Бажання вирівняти комуністичне минуле й засудити його одним махом — прочитувати все від Леніна до Горбачова як незмінну історію диктатури й злочинності, безперервний наратив режимів і репресій, який задавали чужинці або здійснювала в ім’я народу невиборна влада — створювало інші ризики. Насамперед це був би ризик поганої історії, з якої виключені справжні прагнення та контакти попередніх десятиліть. По-друге, нова доктрина впливала і на сучасну політику. Якщо чехи, хорвати, угорці або хтось іще не брали активної участі в темному боці свого ж нещодавнього минулого; якщо історія Східної Європи з 1939 року (або, у випадку Росії, з 1917 по 1991 рік) була суто справою рук інших, тоді вся доба ставала чимсь на кшталт періоду, винесеного за дужки національної історії — подібно до того, яке місце отримав режим Віші в післявоєнній французькій свідомості, але впродовж значно довшого періоду та зі значно огиднішим архівом поганих спогадів. Наслідки були б аналогічні: у 1992 році влада Чехословаччини заборонила показ на кінофестивалі в Карлових Варах документального фільму BBC про вбивство в Празі Рейнгарда Гедріха[657], тому що він містив «неприйнятні» кадри, на яких чехи висловлювали підтримку воєнному нацистському режиму.

Через посткомуністичне перетасування пам’яті в Східній Європі табу на порівняння комунізму й нацизму захиталося. Політики і науковці навіть почали наполягати на таких порівняннях. На Заході це протиставлення продовжували сприймати неоднозначно. Проблема полягала не в прямому зіставленні Гітлера та Сталіна — мало хто сперечався із жахливими якостями обох диктаторів. Але припущення, що сам комунізм — до та після Сталіна — опиниться в тій самій категорії, що й нацизм чи фашизм, призводило до незручних висновків щодо минулого самого Заходу, і не тільки в Німеччині. Багато західноєвропейських інтелектуалів сприймали комунізм як провальний різновид спільної прогресивної спадщини. Але для їхніх колег із Центральної та Східної Європи він був дуже успішним місцевим утіленням злочинних патологій авторитаризму ХХ століття, і вони вважали, що таким його і треба запам’ятати. Європа могла бути об’єднана, але європейська пам’ять залишалася глибоко асиметричною.

Західним вирішенням питання проблематичної європейської пам’яті було перетворити її — цілком буквально — на камінь. До початку ХХІ століття плити, меморіали та музеї жертвам нацизму з’явилися по всій Західній Європі, від Стокгольма до Брюсселя. У деяких випадках, як ми пам’ятаємо, вони були зміненими або «виправленими» версіями тих місць, які існували раніше; але було й багато нових. Деякі з них мали неприховано повчальну мету: меморіал Голокосту, відкритий у Парижі в січні 2005 року, об’єднував два старі заклади — «Меморіал невідомому єврейському мученику» та «Центр сучасної єврейської документації». Довершений кам’яною стіною, на якій були викарбувані імена 76 тисяч євреїв, депортованих із Франції до нацистських таборів смерті, він нагадував В’єтнамський меморіал у США і водночас був (у значно меншому масштабі) відлунням Музею-меморіалу Голокосту у Вашингтоні чи Яд Вашему в Єрусалимі. Переважна більшість таких інсталяцій справді були присвячені — частково чи повністю — пам’яті Голокосту: найпотужнішу з них відкрили в Берліні 10 травня 2005 року.

Неприхований зміст останньої хвилі меморіалів різко контрастує з неоднозначністю й обтічністю попереднього покоління кам’яних пам’яток. Берлінський меморіал, що обіймає помітну ділянку площею 19 тисяч квадратних метрів біля Бранденбурзьких воріт, — найяскравіший приклад: він аж ніяк не пропонує узагальнено вшанувати пам’ять «жертв нацизму», а абсолютно відверто є «Меморіалом убитим євреям Європи»[658]. В Австрії свідомі молоді люди, які не хотіли служити в армії, замість військової служби могли обрати Gedenkdienst («Службу з ушанування пам’яті», засновану в 1991 році) та працювати стажерами й екскурсоводами в провідних закладах, присвячених Голокосту та фінансованих державою. Можна не сумніватися в тому, що західні європейці, насамперед німці, тепер мають усі можливості повернутися обличчям до всього жаху їхнього нещодавнього минулого. Як нагадав слухачам канцлер Німеччини Ґергард Шредер з нагоди 60-ї річниці звільнення Аушвіцу, «пам’ять про війну та геноцид — це частина нашого життя. Ніщо не змінить цього: ці спогади є частиною нашої ідентичності».

Однак в інших країнах не все так безхмарно. У Польщі, де нещодавно заснований Інститут національної пам’яті щосили намагається стимулювати серйозні наукові дослідження неоднозначних історичних тем, офіційне каяття в тому, як сама Польща ставилася до своєї єврейської меншини, викликало гострі заперечення. Гнітючим свідченням цього стала реакція володаря Нобелівської премії миру та героя Солідарності Леха Валенси на вихід у 2000 році книжки Яна Томаша Ґросса «Сусіди» — авторитетного дослідження американського історика про знищення євреїв їхніми польськими сусідами під час війни. Ґросс, нарікав Валенса в радіоінтерв’ю, вирішив посіяти ворожнечу між поляками та євреями. Він був «посереднім письменником… євреєм, який намагається заробити».

Про складність введення факту про знищення євреїв у сучасну пам’ять посткомуністичної Європи красномовно свідчить досвід Угорщини. У 2001 році уряд Віктора Орбана запровадив День пам’яті Голокосту, який мали щорічно відзначати 16 квітня (річниця створення гетто в Будапешті у воєнному 1944 році). Через три роки наступник Орбана на посаді прем’єр-міністра, Петер Медьєші, відкрив у Будапешті Центр пам’яті Голокосту в будинку, де колись тримали євреїв. Але більшість часу цей Центр Голокосту стояв практично порожній, а його виставки та фактажні добірки бачили тільки рідкісні відвідувачі — переважно іноземці. Тим часом угорці стікалися до Terrorhaza (Будинку терору) на іншому кінці міста.

Terrorhaza — це, як свідчить його назва, музей жахів. Він розповідає історію державного насильства, катування, репресій та диктатури в Угорщині впродовж 1944‒1989 років. Ці дати мають значення. Ця версія угорської історії, відтворена в похмурих тюремних камерах, знаряддях для тортур та кімнатах для допитів у стилі музею Тюссо, які колись тут були розміщені (Будинок терору розташований у штаб-квартирі колишньої таємної поліції) і які поставали перед очима тисяч школярів й інших відвідувачів, не показує різниці між головорізами Партії схрещених стріл Ференца Салаші, що перебував при владі від жовтня 1944 до квітня 1945 року, та комуністичним режимом, встановленим після війни. Однак членам Партії схрещених стріл — та винищенню 600 тисяч угорських євреїв, у якому вони активно брали участь — присвячено лише три кімнати. Решту простору дуже великої будівлі відведено під багато проілюстрований та відверто упереджений перелік злочинів комунізму.

Очевидним тут є посил, що комунізм і фашизм тотожні. Але не зовсім: зі способу представлення та вмісту експозиції будапештського Будинку терору цілком зрозуміло, що, в очах кураторів музею, комунізм не лише тривав довше, а й завдав значно більшої шкоди, ніж його попередник — нацизм. Для багатьох угорців старшого покоління ця теза ще переконливіша, оскільки збігається з їхнім досвідом. Її також було підтверджено післявоєнним угорським законодавством, яке заборонило публічну демонстрацію всіх символів недемократичного минулого країни: не лише свастики чи символіки Схрещених стріл, а й до того часу повсюдної червоної зірки та супутніх їй серпа й молота. Замість того щоб оцінити відмінності між режимами, які ці символи уособлювали, Угорщина, за словами прем’єра Орбана на відкритті Будинку терору 24 лютого 2002 року, просто «грюкнула дверима хворого ХХ століття».

Але ці двері було не так легко зачинити. Угорщина, як і решта Центральної та Східної Європи, усе ще застрягла у чорному ході[659]. Ті самі Балтійські держави, які переконували Москву, що вона зобов’язана визнати свою незаконну політику щодо них, надзвичайно неквапно вивчали власну відповідальність: з часу здобуття незалежності ані Естонія, ані Латвія, ані Литва не розглянули в суді жодної справи проти воєнних злочинців, які залишалися серед населення. У Румунії, попри те, що колишній президент Ілієску визнав співучасть його країни в Голокості, «Меморіал жертвам комунізму та антикомуністичного опору», відкритий у 1997 році в Сигіті[660] (за підтримки Ради Європи) вшановував різноманітних міжвоєнних й активних у часи війни членів Залізної гвардії та інших румунських фашистів й антисемітів, які тепер були реабілітовані як мученики комуністичного переслідування.

На підтримку свого наполягання на «еквівалентності», східноєвропейські експерти можуть вказати на культ «жертви» в сучасній західній політичній культурі. Ми рухаємося від історії переможців до історії жертв, зауважують вони. Дуже добре, але тоді будьмо послідовними. Навіть якщо нацизм і комунізм були абсолютно різними за своїми намірами; навіть якщо, за визначенням Реймона Арона, «існує різниця між філософією, логіка якої є жахливою, і філософією, яку можна жахливо тлумачити», це мало чим може втішити їхніх жертв. Людське страждання не повинно вимірюватися метою тих, хто його завдає. За такою логікою, для тих, хто відбуває покарання або помирає, комуністичний табір нічим не кращий за нацистський.

Аналогічно, наголос на «правах» (і компенсації за їхнє порушення) у сучасній міжнародній юриспруденції та політичній риториці посилює аргументи тих, хто вважає, що їхні страждання та втрати лишилися непоміченими — і невідшкодованими. Деякі німецькі консерватори, послуговуючись прецедентом міжнародного засудження «етнічних чисток», знову порушили питання претензій німецьких спільнот, яких вислали з їхнього місця проживання наприкінці Другої світової війни. Чому, запитують вони, їхні страждання є жертвою меншого масштабу? Хіба те, що Сталін зробив із поляками, або те, що зовсім недавно Мілошевич скоїв з албанцями, чимось відрізнялося від того, що чехословацький президент Бенеш учинив із судетськими німцями після Другої світової війни? На початку нового століття в поважних берлінських колах обговорювали ідею встановлення в Берліні ще одного меморіалу — «Центру проти вигнання», музею, присвяченого всім жертвам етнічних чисток.

Цей останній поворот — припущення, що всі форми колективного страждання, по суті, рівноцінні й навіть взаємозамінні, і тому мають бути однаково вшановані — викликав палке спростування з боку Марека Едельмана, останнього живого очільника повстання у Варшавському гетто, коли він у 2003 році підписав петицію проти такого Центру. «Яке вшанування? Вони що, так сильно страждали? Тому що вони втратили свої домівки? Звичайно, дуже сумно, коли тебе змушують залишити свій дім і свою землю. Але євреї втратили свої доми та всіх своїх родичів. Так, вигнання — це страждання, але у світі так багато страждань. Хворі люди також страждають, але ніхто не будує пам’ятників, щоб їх ушанувати» (Tygodnik Powszechny, 17 серпня 2003 року).

Реакція Едельмана стала своєчасним нагадуванням про те, на які ризики ми наражаємося, коли надмірно захоплюємося культом вшанування та коли переводимо увагу зі злочинців на жертв. З одного боку, спогадам і переживанням, які варті того, щоб про них пам’ятати, у принципі немає меж. З іншого боку, меморіалізація минулого в будівлях та музеях — це також спосіб його обмежити і навіть не звертати на нього уваги, переклавши відповідальність за пам’ять на інших. Доки були живі чоловіки та жінки, які справді пам’ятали зі свого власного досвіду, це, можливо, не мало значення. Але тепер, як нагадав 81-річний Хорхе Семпрун іншим живим свідкам Голокосту на 60-й річниці звільнення Бухенвальду 10 квітня 2005 року, «цикл активної пам’яті добігає кінця».

Навіть якби Європа якимсь чином змогла нескінченно триматися за живу пам’ять про злочини минулого (для чого, власне, і створюють меморіали і музеї з усіма їхніми недоліками), у цьому було б обмаль сенсу. Пам’ять за своєю суттю суперечлива й однобока: визнання однієї особи означає нехтування іншою. І це поганий провідник у минуле. Перша післявоєнна Європа свідомо вибудовувалася на непам’яті — на забуванні як способі життя. Натомість із 1989 року Європа почала спиратися на компенсаторний надлишок пам’яті: інституціалізоване публічне пригадування як власне основу колективної ідентичності. Перше не могло тривати довго, але так само не буде й друге. Певна частка неуваги і навіть забуття — це необхідна умова громадського здоров’я.

До речі, це не означає захищати амнезію. Щоб почати щось забувати, нація спершу має це пригадати. Доти, доки французи не зрозуміли сутність Віші (а не те, як вони вирішили його пам’ятати), вони не могли відкинути його та йти далі. Те саме стосується поляків щодо їхньої викривленої пам’яті про євреїв, які колись жили серед них. Те саме стосуватиметься й Іспанії, яка за двадцять років після її переходу до демократії оповила свої болісні спогади про Громадянську війну пеленою мовчання. Суспільне обговорення тієї війни та її наслідків розпочинається лише сьогодні[661]. Тільки після того, як німці зрозуміли й осягнули велетенський масштаб їхнього нацистського минулого — шістдесятирічний цикл заперечення, освіти, дискусій та консенсусу, — вони навчилися з цим жити або, іншими словами, залишили це позаду.

Інструментом пригадування в усіх цих випадках була не сама пам’ять. Це була історія в обох її значеннях: і як плин часу, і як професійне дослідження минулого — надто останнє. Зло, насамперед зло такого масштабу, як вчиняла нацистська Німеччина, ніколи не можна пам’ятати в достатньому обсязі. Масштаб цього злочину робить будь-яку меморіалізацію неповною[662]. Його внутрішня неймовірність — складність уявити його собі з перспективи спокійного сьогодення — відкриває шлях до його применшення і навіть заперечення. Він не надається для запам’ятовування таким, яким він був насправді, а тому, за своєю суттю, схильний до того, що його пам’ятатимуть таким, яким він не був. Проти такого виклику безсила сама пам’ять: «Тільки історик, наділений жагою фактів, доказів і свідчень, які є невід’ємними в його покликанні, може успішно стояти на варті»[663].

На відміну від пам’яті, яка підтверджує і посилює себе, історія сприяє тому, щоб світ позбувався ілюзій. Більша частина того, що вона оповідає, непокоїть, навіть руйнує деякі уявлення: ось чому використовувати минуле як моральний кийок, щоб гамселити й картати народ за його минулі гріхи, не завжди політично доцільно. Але історію таки потрібно вчити — і час від часу переучувати. У популярному радянському анекдоті слухач телефонує до «Вірменського радіо» із запитанням: «Чи можна, — запитує він, — передбачити майбутнє?». Відповідь: «Так, без проблем. Ми точно знаємо, яким буде майбутнє. У нас проблема з минулим: воно весь час змінюється».

Це справді так — і не лише в тоталітарних суспільствах. Проте ретельне дослідження й розслідування протилежних одна одній версій європейського минулого та місця, яке ці версії посідають у європейській колективній самосвідомості, було одним із недооцінених досягнень і джерел європейської єдності в нещодавні десятиліття. Однак це досягнення, безперечно, нівелюється, якщо його нескінченно не відтворювати. Нещодавнє варварське минуле Європи, темна «інша сторона», на противагу якій наполегливо будували післявоєнну Європу, вже не належить до спогадів молодих європейців. Мине ще покоління, і меморіали та музеї припадатимуть пилом — до них приходитимуть, як на місця боїв Західного фронту, тільки любителі історії та нащадки учасників.

Якщо ми хочемо в майбутньому пам’ятати, чому так важливо було збудувати саме таку Європу на руїнах крематорію Аушвіцу, нам може допомогти лише історія. Нова Європа, яку об’єднують знаки та символи її жахливого минулого, — це надзвичайне досягнення; але вона назавжди залишатиметься прив’язаною до цього минулого. Якщо європейці прагнуть зберегти цей життєво важливий зв’язок, якщо європейське минуле має й надалі вкладати в європейське теперішнє застережливе значення й моральну мету, тоді кожне нове покоління муситиме вивчати його заново. «Європейський Союз» може бути відповіддю на історію, але він ніколи не зможе її замінити.