Вступ

Кожна доба — це сфінкс, який стрибає в прірву після того, як його загадку розгадано.

Генріх Гейне

Обставини (на які деякі добродії абсолютно не зважають!) насправді надають кожному політичному принципу його особливого забарвлення та відмінності.

Едмунд Берк

Подій, мій дорогенький, подій[5].

Гарольд Макміллан

Історія світу — це не той ґрунт, на якому виростає щастя. Щасливі часи — це її порожні сторінки.

Ґеорґ Вільгельм Фрідріх Геґель

Уперше я вирішив написати цю книжку, коли робив пересадку на Вестбангофі, головній кінцевій станції віденської залізниці. То був грудень 1989 року, сприятливий час. Я щойно повернувся з Праги, де драматурги та історики Громадянського форуму Вацлава Гавела саме зносили комуністичну поліцейську державу та викидали сорок років «утіленого соціалізму» на смітник історії. За кілька тижнів до того було несподівано зруйновано Берлінський мур. І в Угорщині, і в Польщі всі переймалися непростим питанням про те, що ж робити після комунізму: старий, ще кілька місяців тому всемогутній режим ішов у небуття. Комуністична партія Литви щойно проголосила свою незалежність від Радянського Союзу. У таксі, дорогою до вокзалу, австрійське радіо передавало перші репортажі про повстання проти кланової диктатури Ніколае Чаушеску в Румунії. Політичний землетрус трощив застиглу топографію повоєнної Європи.

Доба завершилася. Народилася нова Європа: це було ясно всім. Але в міру того як старий режим відходив у минуле, багато вкорінених поглядів підлягали переоцінці. Те, що колись вважали постійним і навіть неминучим, почало здаватися цілком тимчасовим. Протистояння в час «холодної війни», розрив між Сходом і Заходом, змагання між «комунізмом» і «капіталізмом», окремі й не сполучені між собою історії благополучної Західної Європи та сателітів Радянського Союзу на Сході — усі ці розбіжності більше не можна було тлумачити як результат ідеологічної необхідності чи залізної політичної логіки. Вони були випадковими наслідками історії — і історія намагалася їх позбутися.

Майбутнє Європи поставало в геть іншому світлі — власне, як і її минуле. У часовій ретроспективі період із 1945 по 1989-й тепер здавався не світанком нової доби, а радше проміжним етапом: післявоєнні роки, винесені за дужки, незавершені справи конфлікту, який закінчився в 1945 році, але залишив по собі післямову, що тривала пів століття. Хоч би якого вигляду набула Європа у прийдешні роки, звична та впорядкована історія того, що трапилося в минулому, назавжди змінилася. Того морозного центральноєвропейського грудня мені здавалось очевидним, що історію повоєнної Європи треба переписати.

Час був сприятливим, місце — теж. Відень у 1989 році став палімпсестом заплутаних та переплетених варіантів минулого Європи. На початку ХХ століття Відень був Європою: плідним, модним та самооманливим центром культури й цивілізації на порозі апокаліпсису. Між війнами, перетворений зі славетної імперської метрополії на збіднілу та зіщулену столицю куцої держави-обрубка, Відень поволі втрачав блиск і зрештою опинився в ролі провінційної застави нацистської імперії, якій більшість її громадян радісно присягли на вірність.

Коли Німеччина зазнала поразки, Австрія опинилася в Західному таборі й була призначена на роль «першої жертви» Гітлера. Цей подвійно незаслужений щасливий збіг дозволив Відню обілити своє минуле. Зручно забувши про свою лояльність до нацистів, австрійська столиця — «західне» місто, оточене радянською «Східною» Європою, — набула нової ідентичності як острівець та взірець вільного світу. Для її колишніх підданих, застряглих у Чехословаччині, Польщі, Угорщині, Румунії та Югославії, Відень був «Центральною Європою» — уявною спільнотою космополітичної коректності, яку впродовж століття європейці якось примудрилися загубити. У роки конання комунізму місту судилося стати чимсь на зразок станції перехоплення свободи, новим місцем зустрічей та прощань для східних європейців, що тікали на Захід, і для західняків, що будували мости на Схід.

Отже, Відень у 1989 році був хорошою точкою «відліку» Європи. Австрія втілювала в собі всі ознаки дещо самовдоволеної повоєнної Західної Європи: капіталізм та заможність за підтримки добре забезпеченої держави загального добробуту; соціальний спокій, гарантований робочими місцями та всілякими додатковими винагородами, щедро розподіленими між усіма ключовими соціальними групами та політичними партіями; зовнішня безпека під негласною протекцією ядерної парасольки Заходу — тоді як сама Австрія непогано влаштувалася як «нейтральна» країна. Тим часом по той бік Лайти та Дунаю, лише кілька кілометрів на схід, простягалася «інша» Європа — злиднів, бідності й таємної поліції. Прірву між цими двома Європами вдало передавав контраст між жвавим та енергійним Вестбангофом, звідки підприємці й туристи на борту сучасних чепурних експресів рушали до Мюнхена, Цюріха або Парижа, та похмурим і непривабливим Зюдбангофом, де брудні, старі потяги з Будапешта чи Белграда випускали із себе зграйки вбогих, пошарпаних, дещо загрозливих на вигляд іноземців у запиленому одязі.

Так само як два головні вокзали міста мимоволі засвідчували географічний розподіл Європи — один дивився в бік життєрадісного, заможного Заходу, інший недбало визнавав належність Відня до Сходу, — вулиці австрійської столиці були свідками мовчання, яке, немов безодня, відділяло спокійне теперішнє Європи від її жахливого минулого. Величні надійні будинки вздовж Рінг-штрасе нагадували про імперську історію Відня, хоча сам Рінг здавався дещо завеликим та помпезним як для щоденної транспортної артерії в середній за розмірами європейській столиці, тоді як місто заслужено пишалося своїми державними спорудами та міським громадським простором. Так, Відень із задоволенням віддавався спогадам про своє славетне минуле. Однак про порівняно недавні події місто рішуче воліло не згадувати.

А найбільш мовчазним місто було щодо євреїв, які колись населяли чимало його центральних будинків і зробили неабиякий внесок у живопис, музику, театр, літературу, журналістику та ідеї, які втілював Відень на піку своєї слави. Та жорстокість, із якою віденських євреїв виганяли з їхніх домівок, вивозили на схід від міста та випалювали з його пам’яті, була відповіддю на питання, чому в теперішньому Відні панував винуватий спокій. Повоєнний Відень, як і повоєнна Західна Європа, був величною спорудою, зведеною на невимовному минулому. Більша частина тих подій сталася на землях, підконтрольних Радянському Союзу, саме тому про них так швидко забули (на Заході) або змусили мовчати (на Сході). Після повернення Східної Європи минуле було не менш невимовним, але тепер про нього неухильно треба було говорити. Після 1989 року ніщо — ані майбутнє, ані теперішнє, ані понад усе минуле — не могло бути таким, як колись.

Отже, рішення написати історію повоєнної Європи прийшло у грудні 1989 року, однак я не брався за його втілення впродовж багатьох років. Утрутилися обставини. Озираючись назад, можу сказати, що це було на краще: чимало речей, які сьогодні стали трохи зрозуміліші, тоді ще були оповиті туманом. Відкрилися архіви. На місце неминучого безладдя, яке супроводжує будь-які революційні зміни, прийшла впорядкованість, і тепер можна було розрізнити хоча б деякі з далекосяжних наслідків перевороту 1989 року. Відлуння землетрусу 1989 року ще довго давало про себе знати. Наступного разу, коли я був у Відні, місто силувалося облаштувати десятки тисяч біженців із сусідніх Хорватії та Боснії.

Три роки по тому Австрія облишила свою старанно виплекану повоєнну автономію та увійшла до Європейського Союзу, чия поява як гравця на європейській арені стала прямим наслідком східноєвропейських революцій. Приїхавши до Відня в жовтні 1999 року, я побачив, що Вестбангоф увесь обклеєний плакатами на підтримку Партії свободи Йорґа Гайдера, який, попри своє неприховане захоплення «почесними воїнами» армій нацистів, що «виконували свій обов’язок» на східному фронті, здобув на тогорічних виборах 27% голосів, зігравши на відчутті тривоги та нерозумінні серед своїх співвітчизників тих змін, яких зазнав їхній світ за останнє десятиліття. Після майже пів століття спокою Відень, як і решта країн Європи, знову ввійшов в історію.


Ця книжка оповідає історію Європи з кінця Другої світової війни, а отже, починається з 1945 року — Stunde nul, або, як цей рік називається в Німеччині, «години нуль». Але на історію європейського континенту, власне, як і на все у ХХ столітті, кидає тінь тридцятилітня війна, розпочата в 1914 році, коли він ступив на шлях до катастрофи. Перша світова війна стала жахливою бійнею для всіх її учасників — у боях загинула половина чоловічого населення Сербії від 18 до 55 років, — однак закінчилася нічим. Усупереч поширеній у той час думці, Німеччина не зазнала поразки ані у війні, ані внаслідок післявоєнного врегулювання: інакше її сходження до майже тотального домінування в Європі через якихось 25 років було б складно пояснити. Насправді ціна перемоги союзників була більшою, ніж ціна поразки Німеччини, оскільки та не виплатила борги Першої світової війни, а отже, по її закінченні постала порівняно сильнішою, ніж у 1913 році. «Німецька проблема», яка виникла в Європі зі злетом Пруссії за одне покоління до того, залишилася невирішеною.

Маленькі країни, що з’явилися в 1918 році після розпаду старих територіальних імперій, були бідні, нестабільні та вразливі. А ще — зневажали своїх сусідів. У міжвоєнний період у Європі було повно держав-«ревізіоністів»: Росія, Німеччина, Австрія, Угорщина та Болгарія — усі вони зазнали поразки у Великій війні та чекали нагоди отримати територіальні відшкодування. Після 1918 року не сталося ані відновлення міжнародної стабільності, ані віднайдення балансу між державами: була лишень перерва через виснаження. Воєнне насильство не припинилося. Натомість воно перетворилося на складник внутрішньої політики — націоналістичний дискурс, расистські упередження, класове протистояння та громадянську війну. Європа у 1920-х та особливо у 1930-х роках увійшла в сутінкову зону між життям після однієї війни та грізним передчуттям іншої.

Внутрішні конфлікти та міждержавні протистояння в міжвоєнні роки поглиблювалися — і до певної міри були спровоковані — супутнім занепадом європейської економіки. Насправді тодішня економічна ситуація в Європі зазнала потрійного удару. Перша світова війна спотворила ринок праці в державах, зруйнувала торгівлю, знищила цілі регіони, а також призвела до банкрутства держав. Багато країн, передусім у Центральній Європі, так і не подолали її наслідків. Тих, кому це вдалося, потім знову потягло вниз під час Великої депресії 1930-х років, коли дефляція, банкрутства підприємств та відчайдушні спроби захиститися від зовнішньої конкуренції збільшеними тарифами призвели не тільки до не бачених досі рівнів безробіття і змарнованих виробничих ресурсів, а й до колапсу міжнародної торгівлі (упродовж 1929‒1936 років торгівля між Францією та Німеччиною впала на 83%), а також болісної міжнародної конкуренції та чвар. Після того почалася Друга світова війна. Про її безпрецедентний вплив на мирне населення та національні економіки держав ідеться в розділі 1 цієї книжки.

Усі ці удари разом мали знищити цивілізацію. Масштаб катастрофи, яку накликала на себе Європа, був абсолютно очевидним навіть для її сучасників. Дехто, як з ліво-, так і з праворадикального табору, вважав самогубство буржуазної Європи нагодою поборотися за щось краще. Тридцяті роки були, як сказав англо-американський поет Оден, «ницим, нечесним десятиліттям», але водночас і часом обов’язку та політичної віри, кульмінацією якого стали ілюзії і втрачені життя громадянської війни в Іспанії. Той період став лебединою піснею радикальних поглядів ХІХ століття, вкладених тепер у насильницькі ідеологічні практики ще похмуріших часів: «Який неймовірний потяг до нового людського порядку відчувався в міжвоєнну добу, і як же прикро його було змарновано» (Артур Кестлер).

Зневірившись у Європі, дехто тікав: спочатку аж на край Західної Європи, де ще панували ліберальні демократії, а тоді, якщо встигали виїхати вчасно, — до Америк. Дехто ж, як-от Стефан Цвейґ чи Вальтер Беньямін, укоротили собі віку. Напередодні остаточного занурення континенту в безодню європейське майбутнє здавалося безнадійним. Те, що було втрачено під час руйнації європейської цивілізації — наслідки цієї втрати ще задовго до того передбачили Карл Краус та Франц Кафка в рідному цвейґівському Відні, — вже ніколи не вдалося відновити. В однойменному фільмі Жана Ренуара 1937 року, який належить до класики кінематографу, великою ілюзією тієї доби було звернення до війни та супутніх міфів про честь, касту і клас. Але до 1940 року найбільшою ілюзією Європи, тоді вже безповоротно дискредитованою, в очах самовидців була сама «європейська цивілізація».

Тож у світлі подій, що передували неочікуваному одужанню Європи після 1945 року, спокуса зобразити історію цього одужання в самозаспокійливих, навіть ліричних тонах цілком зрозуміла. Саме в такому ключі й написано більшість історій повоєнної Європи, а особливо надруковані до 1989 року. Роздуми європейських державних діячів про свої досягнення в ці десятиліття мали ту саму тональність. Сам факт того, що після катаклізмів тотальної війни окремим державам континентальної Європи вдалося вижити та відродитися; що держави не мали претензій одна до одної та поступово поширювались інституціалізовані форми внутрішньоєвропейської співпраці; що після тридцятирічного економічного занепаду відбувалося стале зростання та «нормалізація» заможності, оптимізму та миру — усе це не могло не викликати дещо перебільшеної реакції. Відновлення Європи було «дивом». «Постнаціональна» Європа засвоїла гіркий урок нещодавньої історії. З попелу насильницького, самовбивчого минулого, немов Фенікс, постав миролюбний ідилічний континент.

Як і більшість міфів, такий гідний образ Європи у другій половині ХХ століття не позбавлений дещиці правди. Однак багато чого він не враховує. Східній Європі — від австрійського кордону до Уральських гір, від Таллінна до Тирани — він не пасує. Її післявоєнні десятиліття були справді безкровними порівняно з тим, що їм передувало, але тільки завдяки непроханій присутності Червоної армії: це був мир тюремного подвір’я під прицілом танкової гармати. А якщо країни — члени Радянського блоку і вступали в міжнародну співпрацю, яка віддалено нагадувала аналогічну динаміку на Заході, це було лише тому, що Москва силою нав’язувала «братерські» інституції та взаємозв’язки між ними.

Історію двох половин повоєнної Європи не можна розказати окремо одна від одної. Спадщина Другої світової, а також передвоєнні десятиліття і війна до того поставили уряди та громадян країн і Західної, і Східної Європи перед складним вибором щодо того, як найкраще дати собі раду і більше ніколи не повторити минулих подій. Одним можливим варіантом, спочатку дуже популярним в обох частинах Європи (нагадування про те, що 1945 рік геть не був таким чистим аркушем, яким він подекуди здається), було повернення до радикальних програм народних фронтів 1930-х років. Східна Європа не могла уникнути певних кардинальних змін. Про повернення до безславного минулого не було й мови. Але що тоді мало прийти замість нього? Можливо, комунізм і став хибним рішенням, але проблема, яку він намагався розв’язати, була цілком справжньою.

На Заході перспектива значних змін поволі розвіялась, не в останню чергу завдяки американській допомозі (і тиску). Привабливість програм народних фронтів, а заразом і комунізму зблякла: і те, й інше було рецептом для важких часів, а на Заході, принаймні після 1952 року, часи вже не були аж такими важкими. Тож у прийдешні десятиліття про сумніви в перші повоєнні роки забули. Але вірогідність (навіть висока) того, що події розвиватимуться інакше, у 1945 році здавалася дуже реальною. Саме для того, щоб не допустити повернення старих демонів (безробіття, фашизму, німецького мілітаризму, війни та революції), Західна Європа обрала той новий шлях, які ми всі тепер знаємо. Постнаціональна, соціально захищена, об’єднана мирна Європа не була витвором оптимістичного, амбітного та далекоглядного проєкту, як це мрійливо уявляють сьогоднішні євроідеалісти. То було непевне дитя тривоги. У тіні історії її очільники здійснювали соціальні реформи та будували нові інститути задля профілактики, щоб не повторити минулого.

Це легше усвідомити, якщо згадати, що влада Радянського блоку, по суті, втілювала аналогічний проєкт. Там також понад усе намагалися створити перешкоду для політичного відступу, хоча у країнах під владою комунізму це мало бути досягнуто не через соціальний прогрес, а шляхом фізичного примусу. Нещодавню історію переписали — а громадян змушували забути, — припускаючи, що соціальна революція під проводом комунізму усунула не тільки недоліки минулого, а й умови, які до них призвели. Як ми побачили, це твердження також було міфом чи, в кращому разі, не більше ніж напівправдою.

Але комуністичний міф також мимоволі свідчив про важливість (і труднощі) того, у який спосіб буде врегульовано обтяжливу спадщину в обох половинах Європи. Перша світова війна зруйнувала стару Європу. Друга світова створила умови для Європи нової. Але на всю Європу впродовж багатьох десятиліть після 1945 року кидали тінь примари диктаторів та воєн нещодавнього минулого. Цей досвід об’єднував післявоєнне покоління європейців та відрізняв їх від американців, для яких уроки ХХ століття були геть іншими та загалом більш обнадійливими. Це обов’язкова точка відліку для всіх, хто хоче зрозуміти європейську історію до 1989 року і збагнути зміни, які відбулися після.

У своїй праці про погляд Толстого на історію Ісая Берлін окреслив відмінність між двома напрямками інтелектуального мислення, цитуючи відомий рядок вірша давньогрецького поета Архілоха: «Лисиця знає багато речей, а їжак — одну велику». За визначенням Берліна, ця книжка — точно не «їжак». На сторінках цього видання я не пропоную однієї великої теорії щодо сучасної історії Європи, не викладаю однієї всеохопної тези чи єдиної всеосяжної оповіді. З цього, однак, не випливає, що я вважаю, ніби історія Європи після Другої світової війни не має визначальних контурів. Навпаки, має, і не один. Наче лисиця, Європа «знає багато речей».

Насамперед це історія ослаблення Європи. Держави, які її складали, після 1945 року більше не могли претендувати на міжнародний чи імперський статус. Два винятки з цього правила — Радянський Союз та, певною мірою, Велика Британія — були лише напівєвропейцями навіть у власних очах і в будь-якому разі під кінець часового проміжку, про який тут ідеться, самі суттєво ослабли. Більшість інших країн континентальної Європи були принижені поразкою та окупацією. Європа не могла самотужки позбутися фашизму, як і не здатна була без зовнішньої допомоги стримувати комунізм. Післявоєнну Європу звільнили — чи ув’язнили? — сторонні. Тільки завдяки значним зусиллям та через багато десятиліть європейці спромоглися повернути контроль над власною долею. Позбавлені своїх заокеанських територій, колишні морські імперії Європи (Британія, Франція, Нідерланди, Бельгія і Португалія) впродовж цих років повернулися до свого європейського ядра, спрямувавши увагу всередину, на саму Європу.

По-друге, протягом подальших десятиліть ХХ століття відбувся занепад «великих наративів» європейської історії — великих історичних теорій ХІХ століття з властивими їм моделями прогресу та змін, революції та трансформації, які живили політичні проєкти та суспільні рухи, що й розірвали Європу на шматки в першій половині наступного століття. Цю історію також можна збагнути тільки з пан’європейської перспективи: згасання політичного запалу на Заході (за винятком маргіналізованої інтелектуальної меншості) супроводжувалося — із зовсім інших причин — втратою політичної віри та дискредитацією офіційного марксизму на Сході. У якийсь недовгий момент у 1980-х справді почало здаватися, що інтелектуальна правиця може відродити ще один проєкт ХІХ століття з демонтажу «суспільства» та відмовитись від державної політики заради ринку без обмежень та мінімалістичної держави; але цей порив минув. Після 1989 року в Європі не було всеохопного ідеологічного проєкту з правого чи лівого крила політичного спектра — за винятком обіцянки свободи, яка для більшості європейців уже стала реальністю.

По-третє, запізніло і значною мірою випадково на зміну колишнім амбіційним європейським ідеологіям минулого прийшла скромна «європейська модель». Народжена з еклектичного поєднання соціал-демократичного й християнсько-демократичного законодавства і крабоподібного інституційного розширення Європейської спільноти та її наступника Союзу, вона була специфічно «європейським» способом регулювання соціальної взаємодії і міждержавних відносин. Європейський підхід поширювався на все — від догляду за дітьми до міжнародного права — й означав дещо більше, ніж звичайні бюрократичні практики Європейського Союзу та його членів. На початку ХХІ століття він став провідною зіркою та прикладом для охочих приєднатися до нього, а також глобальним викликом для Сполучених Штатів та конкурентної привабливості «американського способу життя».

Це абсолютно неочікуване перетворення Європи з географічного поняття (до того ж вельми проблематичного) на рольову модель та магніт, однаково привабливий і для людей, і для країн, відбувалося повільно і поступово. Європа не була, за іронічним висловом Александра Хвата про розчарування політиків міжвоєнної Польщі, «приреченою на велич». Її появу в такій ролі точно ніхто не міг передбачити ні в обставинах 1945 року, ні навіть 1975-го. Ця нова Європа точно не була заздалегідь продуманим спільним проєктом: ніхто не збирався її створювати. Але коли після 1992 року з’ясувалося, що Європа таки посіла це нове місце в міжнародному порядку, її відносини, зокрема із США, постали в новому ракурсі — як для європейців, так і для американців.

Четверта тема, вплетена в історію післявоєнної Європи, — її складні й нерідко хибно оцінені відносини зі Сполученими Штатами Америки. Жителі Західної Європи хотіли залучити США в європейську політику після 1945 року, однак водночас обурювалися цим залученням і тим занепадом, який настав для Європи. Ба більше, попри присутність США в Європі, особливо після 1949 року, обидва боки «Заходу» залишалися дуже відмінними один від одного. У Західній Європі ставлення до «холодної війни» суттєво відрізнялося від тієї панічної реакції, яку вона викликала у Штатах, тож, як ми згодом переконаємося, подальшу «американізацію» Європи в 1950‒1960-х роках часто перебільшують.

Звичайно, східні європейці дивилися на Америку та її особливості зовсім інакше. Однак і в цьому випадку було б помилкою переоцінювати вплив прикладу Сполучених Штатів на Східну Європу до і після 1989 року. Критичні голоси дисидентів з обох боків Європи — наприклад, Раймона Арона у Франції чи Вацлава Гавела в Чехословаччині — обачно підкреслювали, що не вважають Америку моделлю чи прикладом для їхніх суспільств. І хоча молодше покоління східних європейців після 1989 року прагнуло деякий час лібералізувати свої країни на американський лад, з обмеженими державними послугами, низькими податками та вільним ринком, мода не прийнялася. «Американський час» Європи залишився в минулому. Майбутнє «маленьких Америк» Східної Європи належало безпосередньо Європі.

Насамкінець післявоєнна історія Європи — це історія, затьмарена мовчанням, відсутністю. Європейський континент колись був хитросплетінням споріднених та пов’язаних між собою мов, релігій, спільнот і націй. Чимало її міст — особливо маленькі містечка на перехресті давніх та нових імперських кордонів, як-от Трієст, Сараєво, Салоніки, Чернівці, Одеса чи Вільнюс — стали справді мультикультурними суспільствами ще раніше, ніж з’явився цей термін. Католики, православні, мусульмани, євреї та люди інших віросповідань і національностей — усі вони були близькими сусідами. Цю стару Європу не варто ідеалізувати. Те, що польський письменник Тадеуш Боровський назвав «неймовірним, майже гротескним плавильним котлом людей та національностей, який небезпечно булькає в самісінькому серці Європи», час від часу збурювало заколоти, різанини та погроми — але все це відбувалося насправді й змогло залишити слід у живій пам’яті.

Утім між 1914 та 1945 роками ту Європу зрівняли із землею. На її місці, щулячись, постала нова, більш упорядкована Європа, яка у другій половині ХХ століття мала не так багато напівтонів. Через війну, окупацію, зміну кордонів, виселення та геноциди майже кожен тепер жив у власній країні, з-поміж свого народу. Упродовж сорока років після Другої світової війни європейці Західної та Східної Європи мешкали в герметичних національних анклавах, де релігійні чи етнічні меншини, яким вдалося вижити (як-от євреї у Франції), представляли дещицю від загального населення та були старанно інтегровані в її панівну культуру і політичне життя. Тільки Югославія та Радянський Союз — імперія, а не країна, та в кожному разі, як ми вже зазначали, тільки частково європейська — були не схожі на цю нову, однорідну Європу.

Але, починаючи з 1980-х років і насамперед з розпадом Радянського Союзу та розширенням ЄС, на Європу знову чекало мультикультурне майбутнє. Зокрема біженці, тимчасові працівники, мешканці колишніх європейських колоній, яких імперська метрополія приваблювала перспективою робочих місць та свободи, а також мігранти, що з власної волі чи під тиском обставин полишили занепалі або репресивні держави на розширених кордонах Європи та перетворили Лондон, Париж, Антверпен, Берлін, Мілан і десятки інших міст на космополітичні столиці світу, подобається їм це чи ні.

Ця нова присутність «інших» живих у Європі (близько п’ятнадцяти мільйонів мусульман у ЄС за його нинішнього складу, тоді як ще майже вісімдесят мільйонів очікують на прийняття в Болгарії та Туреччині[6]) оприявнила не тільки нинішнє почуття дискомфорту в Європі через зростання різноманіття, а й ту легкість, з якою «інших» мертвих з минулого Європи викинули геть із пам’яті. Після 1989 року стало зрозуміліше, ніж будь-коли, що стабільність післявоєнної Європи спиралася на здобутки Йосипа Сталіна та Адольфа Гітлера. Під час війни спільно та за допомоги колаборантів диктатори створили демографічне пустище, на якому закладали фундамент нового, менш складного континенту.

Цей незручний вузлик у гладкій оповідній канві про європейський поступ на шляху до черчиллівських «просторих, осяяних сонцем рівнин»[7] зазвичай не згадували по обидва боки післявоєнної Європи, принаймні до 1960-х, коли на цю обставину стали покликатися у зв’язку зі знищенням євреїв німцями. За рідкісними суперечливими винятками, історії інших злочинців — та інших жертв — замовчувалися. Історія та пам’ять Другої світової війни були переважно закодовані в знайомому наборі моральних протиставлень: добро проти зла, антифашисти проти фашистів, рух Опору проти колаборантів тощо.

Після 1989 року, коли давні табу було подолано, стало можливим визнати (подекуди всупереч жорсткому протистоянню та запереченням) моральну ціну відродження Європи. Полякам, французам, швейцарцям, італійцям, румунам та іншим націям тепер набагато легше дізнатися (якщо вони цього хочуть), що насправді трапилось у їхній країні лише кілька коротких десятиліть тому. Загальноприйняту версію історії своєї країни переглядає навіть Німеччина — із парадоксальними наслідками. Тепер, уперше за багато десятиліть, звертають увагу на страждання й жертви німців: чи то від рук британських бомбардувальників, чи то російських[8] солдатів, чи чеських депортувальників. Євреї, як знову і знову обережно зауважують у деяких поважних осередках, були не єдиними жертвами…

Добре чи погано те, що тривають такі дискусії, — питання суперечливе. Чи є все це суспільне пригадування ознакою політичного здоров’я? Чи інколи більш розважливо, як це надто добре розумів де Ґолль, — просто забути? Це питання порушено в післямові. Зараз я хотів би лише зауважити, що ці останні спазми бентежного пригадування не варто сприймати (як їх часом сприймають, особливо у Сполучених Штатах, коли протиставляють сучасним спалахам етнічних чи расових упереджень) як лиховісне свідчення «первородного гріха» Європи — неспроможності вчитися на злочинах минулого, амнестичної ностальгії та постійної загрозливої схильності повернутися в 1938 рік. Це не є, за висловом одного з найкращих кетчерів в історії американського бейсболу Йоґі Берра, «знову і знову повторюване дежавю».

Європа не повертається до свого тривожного воєнного минулого. Навпаки, вона його полишає. Сьогодні Німеччина, як і решта країн Європи, більш свідома своєї історії ХХ століття, ніж будь-коли в попередні п’ятдесят років. Але це не означає, що її знов у неї затягує: бо ця історія ніколи не минала. У цій книжці ми намагаємося показати, що над післявоєнною Європою нависає довга та важка тінь Другої світової війни. Утім визнати це повною мірою було б неможливо. Мовчання щодо нещодавнього минулого Європи — необхідна умова для побудови її майбутнього. Сьогодні, після болісних публічних дебатів практично в кожній європейській країні, здається цілком доречним (і в будь-якому разі неминучим), що німці нарешті зможуть відкрито піддати сумніву благонамірені канони офіційної пам’яті. Можливо, нам це не дуже сподобається. І навіть може стати недобрим передвісником. Але це, певним чином, кінець. Після шістдесяти років від смерті Гітлера війна, яку він розв’язав, та її наслідки відходять в історію. Післявоєнна доба в Європі тривала дуже-дуже довго, але вона нарешті добігає кінця.



Загрузка...