Після війни. Історія Європи від 1945 року

Розділ 8 Політика стабільності

У своєму хрестоматійному дослідженні про зростання політичної стабільності в Англії на початку XVIII століття англійський історик Джон Гарольд Плам писав: «Є таке народне уявлення, початок якому загалом поклав Берк та історики ХІХ століття, що політична стабільність зростає повільно, як корали; що це результат часу, обставин, розсудливості, досвіду, мудрості, який повільно накопичувався століттями. Я вважаю, що складно знайти щось більш далеке від істини. […] Періоди політичної стабільності, коли вони трапляються, у суспільстві настають доволі швидко — так раптово, як вода перетворюється на лід»[166].

Щось подібне сталося, цілком неочікувано, у Європі в першій половині 1950-х років.

Від 1945 до початку 1953 року над європейцями, як ми вже знаємо, нависала тінь Другої світової війни та нервове передчуття третьої. У пам’яті державних діячів і громадськості все ще були свіжі спогади про провальне врегулювання 1919 року. Встановлення комунізму в Східній Європі гостро нагадувало про революційну нестабільність, яка запанувала після Першої світової війни. Празький переворот, напруга в Берліні та Корейська війна на Далекому Сході мали неприємну подібність до низки міжнародних криз 1930-х років. У липні 1951 року Західні союзники оголосили, що їхній «стан війни» з Німеччиною завершився, але в умовах «холодної війни», що швидко загострювалася, мирної угоди так і не уклали, а шанси на її появу були мізерні. Аналогічно ніхто не міг бути певний, що фашизм не зможе знову прорости на родючому ґрунті нерозв’язаного німецького питання або й деінде.

Зростання павутини міжнародних альянсів, інституцій та угод навряд чи могло гарантувати міждержавну гармонію. У світлі нагромадженого досвіду тепер нам зрозуміло, що з-поміж тогочасних інституцій Рада Європи, Європейська спільнота вугілля та сталі, Європейський платіжний союз і насамперед Організація Північноатлантичного договору були зародками нової і стабільної системи міждержавних відносин. Документи на кшталт Конвенції про захист прав людини, ухваленої Радою Європи в 1950 році, у наступні десятиліття набули довготривалого значення. Але на той час ці документи, як і ті установи, що їх розробляли, суттєво нагадували благонамірені, але приречені пакти та ліги 20-х років ХХ століття. Їхнім скептично налаштованим сучасникам можна пробачити те, що вони мало на них зважали.

Однак після смерті Сталіна й закінчення Корейської війни Західна Європа напівсвідомо перейшла в надзвичайну добу політичної стабільності. Уперше за чотири десятиліття держави західної половини континенту не воювали одна з одною і не перебували перед неминучою загрозою війни, принаймні між собою. Внутрішні політичні чвари припинилися. Усюди, крім Італії, комуністичні партії почали повільно відходити на політичний маргінес. А небезпека фашистського реваншу більше нікому не здавалася переконливою, окрім хіба що учасників комуністичних політичних з’їздів.

Своїм новонабутим благополуччям західні європейці завдячували непевностям «холодної війни». Те, що політична конфронтація перейшла на міждержавний рівень, а також подальша залученість Сполучених Штатів знизили вірогідність внутрішніх політичних конфліктів. Нерозв’язане німецьке питання, територіальні конфлікти між Югославією та Італією, майбутнє окупованої Австрії — усі ті політичні проблеми, які в попередні роки майже напевно призвели б до війни й насилля, наразі стримувалися і незабаром мали бути врегульовані в контексті конфронтації та переговорів Великих держав, до яких європейці могли мало що додати.

Німецьке питання залишалося відкритим. Навіть після того, як ущухла паніка 1950 року, а західні лідери визнали, що Сталін у найближчому майбутньому не збирається «створювати Корею» в Центральній Європі, сторони не наблизилися до порозуміння. Офіційна німецька позиція передбачала, що дві Німеччини, які постали в 1949 році, мають знову об’єднатися в єдину демократичну державу. Але до того часу, поки всі німці не змогли б вільно обирати, за якого політичного режиму вони хочуть жити, таке об’єднання було неможливе. Тим часом Федеративну Республіку (Західної) Німеччини необхідно було вважати представницею всіх німецьких громадян. Неофіційно американці — власне, як і західні європейці, — абсолютно не заперечували, щоб Німеччина залишалася розділеною на невизначений час. Як сказав Джон Фостер Даллес у розмові з президентом Ейзенгавером у лютому 1959 року, «на користь статус-кво можна багато чого сказати», але «публічно ми таку позицію не відстоюватимемо».

За іронією долі, радянська позиція була схожа. В останні роки свого життя Сталін продовжував дотримуватися офіційної радянської лінії, згідно з якою Москва прагнула возз’єднання Німеччини і навіть була готова визнати нейтралітет такої держави за умови, що він був би беззбройним. У низці дипломатичних нот, написаних навесні 1952 року, Сталін запропонував, щоб чотири союзники уклали Мирну угоду, метою якої було створення об’єднаної, нейтральної та демілітаризованої Німеччини, з якої пішли б усі окупаційні війська, а уряд обирали на вільних загальнонаціональних виборах. Історики критикували Вашингтон за те, що він не зміг зловити Сталіна на слові: то була «втрачена можливість» завершити «холодну війну» або принаймні знешкодити її найнебезпечнішу точку конфронтації.

Безперечно, правда й те, що західні лідери не поставилися до нот Сталіна надто серйозно й не захотіли змусити Радянський Союз виконати свої пропозиції. Виявилося, вони мали рацію. Радянські очільники й самі мало вірили у власні ідеї і не очікували, що американці, британці та французи справді виведуть свої окупаційні війська й дозволять нейтральній і неозброєній Німеччини піти у вільне плавання посеред розділеного континенту. Навпаки, Сталін та його наступники були не проти того, щоб на німецькій землі тривала американська військова присутність; на думку радянських лідерів того покоління, присутність американських військ у Західній Німеччині була однією з найпевніших гарантій запобігання німецькому реваншизму. Ризикнути відмовитися від неї варто було лише в обмін на демілітаризовану Німеччину під радянською парасолькою (заради цього Москва радо покинула б своїх східнонімецьких сателітів та їхню Демократичну Республіку), але ні на що менше.

Водночас за будь-яку ціну росіяни хотіли завадити ремілітаризації Західної Німеччини. Метою радянських демаршів було не досягнення згоди із Заходом щодо возз’єднання Німеччини, а відвернення перспективи її майбутнього переозброєння. Це питання американці порушили лише через п’ять років після поразки Гітлера, і спонукала їх до цього безпосередньо Корейська війна. Якщо Конгрес мав погодитись на вимоги адміністрації Трумена щодо збільшення військової допомоги за океаном, у такому разі американські союзники, зокрема німці, мусили зробити власний внесок в оборону свого континенту.

Коли у вересні 1950 року держсекретар США Дін Ачесон уперше розпочав переговори з Німеччиною та Францією про переозброєння Німеччини, Франція категорично виступила проти цієї ідеї. Вона підтверджувала всі їхні попередні підозри про те, що НАТО — аж ніяк не втілення твердого наміру Америки захисти східний фланг Франції, а просто троянський кінь для переозброєння Німеччини. Ентузіазму не виявляли навіть німці — із власних міркувань. Конрад Аденавер чудово розумів, яку можливість надають йому ці змінені обставини: Федеративна Республіка зовсім не збиралась хапатися за шанс переозброїтися і натомість мала намір зачекати. В обмін на внесок Німеччини в західну оборону Бонн збирався наполягти на повному міжнародному визнанні ФРН й амністії для німецьких воєнних злочинців, які перебували під арештом союзників.

Французи підозрювали, що подібну оборудку можуть укласти за їхніми спинами, тож випередили подальші обговорення воєнного внеску Німеччини в НАТО власною контрпропозицією. У жовтні 1950 року Рене Плевен, французький прем’єр-міністр, запропонував створення Європейської оборонної спільноти — за аналогією з Планом Шумана. Окрім Асамблеї, Ради міністрів та Суду, ця Спільнота повинна була мати власні Сили європейської оборони (СЄО). Американцям, як і британцям, ідея не сподобалася, але вони погодилися пристати на неї як на другий варіант розв’язання проблеми оборони Європи.

Договір про Європейську оборонну спільноту (ЄОС) було підписано 27 травня 1952 року разом з іншими супровідними документами, які підтверджували, що щойно всі країни-підписанти ратифікують Договір, США та Британія почнуть повноцінно співпрацювати із СЄО, і військовій окупації Німеччини настане кінець. Саме цю угоду безуспішно намагався зірвати Радянський Союз своїми пропозиціями Мирного договору, який мав би демілітаризувати Німеччину. Західнонімецький Бундестаг ратифікував Договір у травні 1953 року, а за ним — і країни Бенілюксу[167]. На черзі лишилася тільки французька Національна асамблея, і Західна Європа отримала б щось на кшталт європейської армії, яка складалася б з інтегрованих та об’єднаних національних контингентів включно з німецьким.

Утім французи все одно були незадоволені. Як влучно зауважила Жанет Фленнер у листопаді 1953 року, «для Франції загалом проблема Сил європейської оборони — це Німеччина, а не Росія. Власне, як і для Америки». Вагання французів дратували американців. На засіданні Північноатлантичної ради в грудні 1953 року Джон Фостер Даллес, новопризначений держсекретар Ейзенгавера, погрожував «болісним переглядом» американської політики, якщо Європейська оборонна спільнота провалиться. І хоч План Плевена був дітищем французького прем’єр-міністра, суспільна дискусія виявила масштаб неготовності Франції миритися з переозброєнням Німеччини за будь-яких умов. Ба більше, пропозиції щодо переозброєння Німеччини та європейської армії не могли надійти в гірший час: у В’єтнамі французька армія зазнавала поразки й ганьби, а новий французький прем’єр-міністр П’єр Мендес-Франс розважливо заявив, що було б нерозсудливо ризикувати майбутнім свого хиткого коаліційного уряду заради непопулярного наміру переозброїти ворога держави.

Відповідно, коли Договір про Європейську оборонну спільноту нарешті надійшов до Національної асамблеї на ратифікацію, Мендес-Франс не став робити з цього питання довіри уряду, і 30 серпня 1954 року, із 319 голосами «проти» і 264 голосами «за» Договір було провалено. Так закінчилася ідея Європейської оборонної спільноти, а водночас — і перспектива переозброєння Німеччини у складі європейської армії. У приватній розмові з бельгійським міністром закордонних справ Полем-Анрі Спааком та прем’єр-міністром Люксембургу Жозефом Бешем Аденавер у відчаї пояснив поведінку Мендеса його «єврейським походженням»: за словами німецького канцлера, пристаючи на бік французьких націоналістичних настроїв, він буцімто перебирав міру в особистому реванші. Сам Мендес пояснював провал ЄОС більш переконливо: «У Європейській оборонній спільноті було забагато інтеграції та замало Англії».

Європейці та їхній американський союзник повернулися туди, звідки почали. Але тепер обставини були геть інші. Завершилася Корейська війна, помер Сталін, НАТО перетворилося на старожила міжнародної арени. Французам вдалося успішно відтермінувати проблему європейської оборони на певний час, але вони не могли відкладати її розв’язання на довше. Упродовж кількох тижнів після того, як Національна асамблея проголосувала проти ЄОС, західні союзники — США, Британія та Франція — двічі зустрічалися на поспіхом організованих конференціях у Лондоні й Парижі. З ініціативи британського міністра закордонних справ Ентоні Ідена було нашвидкуруч ухвалено низку пропозицій[168] — так звані Лондонські угоди, підсумком яких став Паризький договір. Ці документи мали закласти фундамент європейської оборонної політики на наступні пів століття.

Щоб вирішити проблему «браку Англії», Іден запропонував забезпечити постійну присутність британських сил (чотирьох дивізій) у континентальній Європі (уперше з часів Середньовіччя). Брюссельський договір 1948 року мав лягти в основу Західноєвропейського Союзу, до якого повинні були приєднатися Німеччина й Італія (хоча, як ми пам’ятаємо, Договір 1948 року уклали з неприхованою метою взаємного захисту від Німеччини). Натомість французи мусили погодитися на те, щоб Федеративна Республіка отримала армію чисельністю не більше пів мільйона осіб, а Німеччина увійшла б до НАТО як суверенна держава[169].

Якби ці угоди були ратифіковані та набули чинності, окупаційному ладу в Німеччині настав би кінець, а західні союзники фактично б уклали офіційний (хоч не проголошений) мир зі своїм колишнім ворогом. Союзницькі війська залишилися б у Федеративній Республіці на варті проти німецького реваншизму, але в межах європейської присутності та за взаємною згодою. Французи були далекі від одностайності у схваленні цих нових планів, однак, власноруч покінчивши зі своїми ж альтернативами, були неспроможні їх оскаржувати, хоча за Договором 1954 року Західна Німеччина й отримала набагато більші переваги, ніж визначав План Плевена. Уже не вперше в історії міжнародних суперечок щодо Німеччини Франція сама собі шкодила. Відповідно підтримка Паризького договору з боку Франції була, м’яко кажучи, неоднозначна. Коли 30 грудня 1954 року в Національній асамблеї відбулося голосування щодо його ратифікації, її підтримали з перевагою лише у 27 голосів: 287 — «за» і 260 — «проти».

Якщо французи вагалися, то росіяни були відверто незадоволені. 15 травня 1955 року, через десять днів після офіційного прийняття Західної Німеччини до НАТО та ліквідації Союзницької комісії у Федеративній Республіці, Радянський Союз оголосив про підписання Варшавського договору. Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія та Радянський Союз уклали союз «дружби, співпраці і взаємної допомоги» під спільним командуванням. Москва анулювала союзницькі угоди, укладені під час війни з Британією та Францією, і, прийнявши неминуче, встановила повний контроль над суверенітетом Східнонімецької Демократичної Республіки, ввівши її у склад Варшавського договору. Відповіді на німецьке питання так і не знайшлося; однак тепер, коли обидві частини країни повністю увійшли до складу відповідних міжнародних альянсів, його на певний час можна було відкласти, а невдовзі на його місце заступила досі неврегульована проблема розділеної колишньої столиці — Берліна.

Тепер, коли питання найближчого майбутнього Німеччини було вирішене, обидві сторони поквапилися узятися до другорядних конфліктів і джерел напруги. Нові люди в Кремлі, зокрема Микита Хрущов, серйозно ставилися до власного порядку денного щодо «мирного співіснування» в Європі та поділяли бажання Америки мінімізувати ризик майбутніх конфронтацій. Наступного дня після проголошення Варшавського договору чотири союзники підписали Декларацію про незалежність Австрії, згідно з якою Австрія мала бути незалежною і нейтральною, не прив’язаною ані до НАТО, ані до Варшавського договору та вільною обирати власний шлях[170]. Усі чотири окупаційні армії мали залишити країну, хоча Радянський Союз, який на той час уже стягнув зі своєї окупаційної зони в Східній Австрії близько 100 мільйонів доларів, забезпечив собі останній ласий шматок, зобов’язавши Австрію «викупити» радянські економічні інтереси в східному секторі країни ще за 150 мільйонів доларів.

Тим часом дещо південніше Югославія й Італія домовилися про припинення своєї суперечки навколо Трієста. Відповідно до угоди, укладеної за посередництва американців і британців у жовтні 1954 року, місто Трієст залишалося в межах території Італії, тоді як його околиці, населені переважно словенцями, мали відійти до Югославії. Досягненню угоди щодо Трієста сприяло загальне розуміння того, що вони, як і чимало інших домовленостей тих років, були «тимчасові»: за словами Альберто Таркіані, посла Італії в Сполучених Штатах, угода щодо Трієста «тільки здавалася тимчасовою, тоді як насправді вона була остаточною».

Угода щодо Австрії, а також Югославії та Італії стала можливою завдяки новому віянню — «потеплінню» у європейських справах, про що символізував Женевський саміт у липні 1955 року (перший після Потсдама) та вступ шістнадцяти нових держав до складу Організації Об’єднаних Націй, що поклало край десятирічному застою у відносинах між Сходом і Заходом. Найважливішим питанням, вирішеним на женевській зустрічі, якщо не враховувати атмосфери обміну люб’язностями між Ейзенгавером, Хрущовим та Іденом, була доля близько 10 тисяч німецьких військовополонених, яких досі утримував Радянський Союз. В обмін на візит Аденавера до Москви у вересні 1955 року та встановлення дипломатичних відносин радянські очільники погодилися на повернення цих людей: 9626 із них відпустили того самого року, а решту — наприкінці січня 1956 року. Тим часом менші сусіди Німеччини теж досягли певного врегулювання у відносинах з Бонном. Данці уклали угоду, що стосувалася дрібних прикордонних питань і компенсації за німецькі воєнні злочини в 1955 році, бельгійці — через рік (хоча Велике Герцогство Люксембург підписало договір з німцями лише в 1959 році, а нідерландці — тільки в 1960-му). Хоча про це ніхто не говорив уголос, зведення рахунків щодо злочинів і покарань європейської війни та її наслідків добігало кінця.

Ці обнадійливі події розгорталися на тлі великої міжнародної гонки озброєнь. Такий парадокс — що мирне врегулювання в Європі набувало обрисів навіть тоді, коли дві Великі держави того часу озброювались до зубів і готувалися до можливої термоядерної війни — був не таким уже й дивним, як може видатись на перший погляд. Дедалі більший акцент на ядерній зброї в стратегічному мисленні США та СРСР, а також на міжконтинентальних ракетах для її транспортування звільняв європейські держави від необхідності змагатися в царині, де вони й у мріях не могли дорівнятися своїми можливостями до супердержав, хоча Центральна Європа і була тією територією, на якій, найімовірніше, розгорталася б майбутня війна. Тому в Західній Європі «холодну війну» в ті роки сприймали зовсім інакше, ніж у Сполучених Штатах чи в СРСР.

Ядерний арсенал Сполучених Штатів упродовж 1950-х років стрімко зростав. У 1946 році запас ядерної зброї в розпорядженні американських збройних сил дорівнював 9 боєголовкам, у 1948 році — 50, на початку наступного десятиліття — 170, у 1952 році — 841, а на той час, коли Німеччина вступила в НАТО, їх було вже близько 2 тисяч (напередодні Карибської кризи, сім років по тому, їхня кількість уже становила 28 тисяч). Для транспортування цих бомб повітряні сили США мали флот бомбардувальників В-29 передового базування: на початку берлінської блокади в 1948 році він складався з 50 повітряних суден, а через п’ять років уже налічував понад тисячу; перші міжконтинентальні бомбардувальники В-52 надійшли в експлуатацію в червні 1955 року. З огляду на надзвичайну перевагу Радянського Союзу в чисельності військового особового складу та традиційного озброєння в Європі, Вашингтон не міг не зосередити свою стратегію на цих авіаційних ядерних озброєннях, особливо після того, як 10 березня 1950 року президент Трумен видав таємний наказ пришвидшити розробку водневої бомби.

Рішення Трумена було продиктоване успішним випробуванням радянської атомної бомби в серпні 1949 року. Розбіжність між американським і радянським ядерним потенціалом стрімко скорочувалася: США провели перше успішне термоядерне випробування на острові Елугелаб у Тихому океані 1 листопада 1952 року; про перше таке випробування з боку СРСР було оголошено лише через десять місяців, 12 серпня 1953 року, у Семипалатинську. Наступного місяця в Західну Німеччину почали постачати першу американську бойову ядерну зброю; у січні наступного року Даллес проголосив політику «Нового погляду» Ейзенгавера. НАТО мало «атомізуватися»: складником оборонної стратегії Альянсу мала стати можливість застосувати тактичну ядерну зброю на європейському полі бою. Щоб Радянський Союз повірив, що Захід справді може по ньому вдарити, ядерну і традиційну зброю збиралися більше не розрізняти. На засіданні Північноатлантичної ради НАТО у квітні 1954 року Даллес пояснював: «США вважають, що спроможність застосувати ядерну зброю — обов’язкова для оборони НАТО перед лицем поточної загрози. Іншими словами, відтепер таку зброю необхідно кваліфікувати як традиційну».

Збіг атомізації НАТО і стабілізації ситуації на континенті не був випадковим. СРСР також вважав, що традиційні озброєння в Центральній та Західній Європі втрачають свій стратегічний інтерес. Москва також нарощувала запаси ядерної зброї: починаючи лише з 5 боєголовок у 1950 році, до кінця десятиліття вона отримала вже близько 1700. Але головною метою Радянського Союзу було винайти спосіб доставити їх не в Європу, а за океан, щоб врівноважити наміри Америки розмістити ядерні озброєння в Німеччині, лише за кількасот кілометрів від самої Росії.

Сумнозвісне «відставання в ракетних озброєннях», про яке Джон Кеннеді говорив під час своєї президентської кампанії перед виборами в 1960 році, було міфом, успіхом радянської пропаганди; те саме стосувалося поширених у той час історій про радянську освітню й технологічну перевагу. Як зауважив канцлер Німеччини Гельмут Шмідт двадцять років тому, Хрущов і деякі з його високопоставлених колег інтуїтивно відчували, що керували імперією, яка, по суті, була «банановою республікою з ракетами». Але СРСР справді вкладали великі ресурси в розбудову власних балістичних спроможностей. Перше успішне радянське випробування міжконтинентальної балістичної ракети відбулося в серпні 1957 року, на п’ять місяців раніше, ніж в Америці. Подальший запуск супутника 4 жовтня 1957 року показав, на що був здатен СРСР (що вжахнуло американців[171]).

Балістична зброя — міжконтинентальні ракети, здатні перенести ядерні боєголовки з глибокого радянського тилу до цілі в Америці — дуже подобалася, зокрема, Микиті Хрущову. Вона була дешевша за традиційне озброєння. А ще дозволяла Хрущову залишатися в добрих стосунках з військовими та важкою промисловістю, водночас спрямовуючи ресурси на виробництво споживчих товарів. І, як несподіваний наслідок, котрий пізніше оцінили обидві сторони, велика війна ставала набагато менш вірогідною, ніж раніше. Через ядерну зброю і Москва, і Вашингтон стали більш войовничими в риториці — важливо було створити враження, що вони готові й хочуть її застосувати, — але набагато стриманішими на практиці.

Що ж до Америки, то для неї ядерна зброя мала додаткові принади. США все ще намагалися знайти спосіб виплутатися з європейського павутиння, у якому вони застрягли, попри всі найкращі зусилля очільників країни. Одним із виходів була наявність ядерної зброї в Європі. Більше не треба було б упродовж невизначеного терміну забезпечувати величезний американський військовий контингент у серці Європи: і державні діячі, і воєнні стратеги з нетерпінням чекали на той день, коли Європа зможе захистити себе абсолютно самостійно, спираючись тільки на тверду обіцянку масивного американського удару на випадок, якщо СРСР піде в наступ. Як Ейзенгавер повторив у 1953 році, присутність США у Європі завжди була тільки «тимчасовим заходом, який мав надати нашим заокеанським друзям відчуття впевненості та безпеки».

З різних причин США так і не змогли втілити свій намір піти з Європи. Наприкінці 1950-х років Сполучені Штати наполягали на тому, щоб у Європі з’явилась ядерна зброя — як засіб стримування і під спільним європейським командуванням. Але ця ідея не подобалась ані британцям, ані французам. Не тому, що їхні уряди виступали проти ядерної зброї в принципі — британці випробували свою першу плутонієву бомбу в австралійській пустелі в серпні 1952 року; чотирнадцять місяців по тому першу британську ядерну бомбу поставили на озброєння Королівських повітряних сил. З воєнних та економічних причин британський уряд у той час був зацікавлений змінити стратегію з континентальної оборони на ядерну; британські заклики навіть допомогли переконати Ейзенгавера виступити зі стратегією «Нового погляду», крім того, британці не заперечували проти того, щоб ядерні бомбардувальники США розмістилися на їхній території[172].

Французи теж мали програму ядерного озброєння, яку Мендес-Франс ухвалив у грудні 1954 року, хоча першу французьку бомбу успішно випробували тільки в лютому 1960 року. Утім ані британці, ані французи не хотіли поступатися контролем над ядерним озброєнням якомусь європейському оборонному органу; французи з особливою недовірою ставилися до будь-якого натяку на те, що американці можуть дозволити німцям отримати доступ до ядерного спускового гачка. Тож американці неохоче визнали, що на їхню присутність у Європі нема ради, — саме це і хотіли почути їхні європейські союзники[173].

Другим питанням, яке прив’язувало американців до Європи, був Берлін. Через невдалу блокаду 1948‒1949 років колишня німецька столиця залишалася почасти відкритим містом; Східний і Західний Берлін мали між собою телефонне та транспортне сполучення, що перетинало різні окупаційні зони. Це також був єдиний транзитний маршрут зі Східної Європи в Західну. Німці, які тікали на Захід, могли приїхати до Східного Берліна з будь-якої точки Німецької Демократичної Республіки, пробратися з російської зони окупації до західних зон, а потім скористатися автомобільним чи залізничним сполученням, яке з’єднувало Західний Берлін з рештою частин Федеративної Республіки. Щойно їм вдавалось туди дістатися, вони одержували право на автоматичне набуття громадянства Західної Німеччини.

Подорож не була цілком безпечною, а втікачі могли взяти з собою лише те, що могли фізично нести; але жодна з цих обставин не ставала перешкодою для спроб молодих східних німців. У період із весни 1949 по серпень 1961 року через Берлін на Захід втекло від 2,8 до 3 мільйонів східних німців — близько 16% населення країни. Багато з них мали освіту й були кваліфікованими фахівцями — майбутнім Східної Німеччини; але серед них були також тисячі фермерів, які тікали від сільської колективізації в 1952 році, та робітники, що відмовилися підтримувати режим після жорстоких репресій у червні 1953 року[174].

Отож незвичайний статус Берліна був постійним джерелом сорому й катастрофою для міжнародного іміджу комуністичного режиму Східної Німеччини. Як тактовно сповістив Москву радянський посол у НДР у грудні 1959 року, «наявність у Берліні відкритого та, прямо кажучи, неконтрольованого кордону між світами соціалізму й капіталізму мимоволі підштовхує населення порівнювати дві частини міста, що, на жаль, не завжди буває на користь Демократичного Берліна». Певна річ, берлінська ситуація мала переваги і для Москви: місто стало головним шпигунським і розвідницьким центром «холодної війни»; станом на 1961 рік там діяло близько 70 різних служб, і саме в Берліні радянські розвідники здійснили деякі з найгучніших успішних операцій.

Однак тепер, коли радянські лідери змирилися з поділом Німеччини та «підвищили» статус східної зони до повноцінної суверенної держави, вони не могли нескінченно заплющувати очі на постійний відтік її людських ресурсів. Проте, коли Москва знову все ж таки привернула до Берліна міжнародну увагу й спровокувала міжнародну кризу, пов’язану зі статусом міста, це було не тому, що вона зважала на скривджені почуття східнонімецьких керманичів. У 1958 році Радянський Союз знову перейнявся тим, що американці можуть мати намір озброїти своїх західнонімецьких підзахисних — цього разу ядерною зброєю. Як нам відомо, це побоювання не було повністю безпідставним; зрештою, його поділяли деякі західні європейці. Тому Хрущов вирішив використати Берлін — місто, до долі якого росіяни були загалом байдужі — як важіль, щоб перешкодити ядерному озброєнню Бонна, майбутнє якого для них справді було дуже важливе.

Перший крок у «Берлінській кризі» мав місце 10 листопада 1958 року, коли Хрущов виступив у Москві з публічною промовою, зверненою до західних держав:

Хрущовський наступ, який набув ще більшої нагальності, коли через два тижні радянський лідер завимагав, щоб упродовж шести місяців Захід почав виходити з Берліна, буцімто мав змусити американців залишити Берлін і дозволити йому стати «вільним містом». Якби це сталося, то серйозно зашкодило б довірі до їхньої спільної відданості обороні Західної Європи, а в Західній Німеччині, власне, як і скрізь, напевно виросла б популярність нейтралітету та антиядерні настрої. Та навіть якби західні держави відмовилися здавати Берлін, СРСР усе одно зміг би обміняти свою згоду на це тверде зобов’язання Заходу не надавати Бонну ніякої ядерної зброї.

Коли західні лідери відмовилися йти на будь-які поступки щодо Берліна, аргументуючи це тим, що Радянський Союз сам порушив Потсдамські домовленості, повністю ввівши Східний Берлін до складу уряду й державних інститутів Східнонімецької держави до ухвалення остаточного договору, Хрущов зробив іншу спробу. Після низки безрезультатних переговорів на рівні міністрів закордонних справ у Женеві влітку 1959 року він повторив свої вимоги спочатку в 1960 році, а потім ще раз у червні 1961-го. Західній військовій присутності в Берліні має бути покладено край. В іншому разі Радянський Союз в односторонньому порядку вийде з Берліна, укладе окремий мирний договір з НДР та залишить переговори з незалежною Східнонімецькою державою щодо майбутнього інших зон окупації на відповідальність Заходу. Криза навколо берлінського питання тривала від листопада 1958-го до літа 1961 року включно: дипломати псували нерви, а потік східних німців перетворився на повінь.

У червні 1961 року Хрущов виголосив свій ультиматум під час офіційної зустрічі з новообраним президентом США Джоном Кеннеді, яка відбувалася у Відні. Востаннє таку зустріч між Хрущовим та Ейзенгавером у травні 1960 року скасували, коли радянські військові збили літак американських повітряних сил U-2, за штурвалом якого сидів пілот Ґері Паверс, а американці неохоче визнали, що справді займалися повітряним шпіонажем (при цьому спочатку заперечуючи, що їм узагалі було щось про це відомо). Під час переговорів з Кеннеді Хрущов пригрозив Заходу «позбавити його прав» у Берліні, якщо до кінця року не буде рішення.

Публічно Кеннеді, як і його попередник Ейзенгавер, узяв жорстку позицію та стояв на тому, що Захід ніколи не відмовиться від своїх зобов’язань. Вашингтон захищав свої права згідно з Потсдамськими домовленостями і спеціально збільшував державний оборонний бюджет для того, щоб зміцнити свою військову присутність у Німеччині. Але неофіційно позиція США була набагато поблажливішою. На відміну від своїх підзахисних у Східній Німеччині, американці змирилися з тим, що Східнонімецька держава — це реальність, і розуміли, чому совєти занепокоєні агресивною тональністю нещодавніх виступів Аденавера й особливо його міністра оборони Франца Йозефа Штрауса. Для того щоб мати прогрес у німецькій ситуації, треба було щось робити. Як сказав Ейзенгавер Макміллану 28 березня 1960 року, Захід «справді не міг дозволити собі зволікати ще п’ятдесят років». Аналогічно Кеннеді запевнив у Відні Хрущова, що Сполучені Штати «не мають наміру вести таку політику, яка позбавить Радянський Союз його зв’язків у Східній Європі». Це було завуальоване визнання того, що росіяни могли утримувати те, що здобули, зокрема й східну зону Німеччини та колишні німецькі території, які тепер входили до складу Польщі, Чехословаччини та Радянського Союзу[175].

Невдовзі після того, як Кеннеді повернувся до Вашингтона, влада Східної Німеччини почала вводити обмеження на пересування потенційних емігрантів. Безпосередньо у відповідь на це президент США публічно повторив тезу про відданість Заходу своїм зобов’язанням щодо Західного Берліна — таким чином неявно визнавши, що східна половина міста належить до радянської сфери впливу. Масові виїзди через Берлін сягнули небаченого рівня: у липні на Захід виїхали 30 415 осіб, а в перший тиждень серпня 1961 року — ще 21 828 осіб, половині з яких не було двадцяти п’яти років. З такими темпами Німецька Демократична Республіка мала невдовзі знелюдніти.

У відповідь Хрущов розрубав берлінський «гордіїв вузол». Після зустрічі міністрів закордонних справ союзницьких держав у Парижі 6 серпня, коли чергову радянську ноту з погрозами укласти окремий мирний договір з НДР, якщо не буде знайдено рішення, відкинули, Москва наказала Східній Німеччині в буквальному розумінні провести межу, розділивши дві сторони раз і назавжди. 19 серпня 1961 року влада Східного Берліна відрядила солдатів та робітників на побудову розділової межі в місті. За три дні вони звели товсту стіну, достатню, щоб унеможливити випадкові пересування між двома половинами Берліна. У подальші тижні її зміцнили та зробили вищою. Додали прожектори, колючий дріт та охоронні блокпости; двері й вікна будинків, що прилягали до стіни, спочатку затулили, а потім заклали цеглою. Вулиці та площі розділили навпіл, а всі комунікації в розділеному місті підлягали жорсткому нагляду з боку поліції або ж були повністю припинені. У Берліні з’явився мур.

За офіційною версією, Захід був шокований. Упродовж трьох днів у жовтні 1961 року радянські й американські танки стояли один навпроти одного біля блокпоста, що розділяв їхні зони — одне з небагатьох сполучень, які ще залишалися. У такий спосіб влада Східної Німеччини випробовувала готовність західних держав захистити та відстояти своє право доступу до східної зони згідно з колишньою угодою між чотирма державами. Через непримиренну позицію місцевого американського військового командувача, який відмовився визнавати право Східної Німеччини на обмеження пересування союзників, совєти неохоче поступилися; у наступні тридцять років усі чотири окупаційні сили залишалися у своїх зонах, хоча обидві сторони фактично передали керівництво відповідними зонами місцевій німецькій адміністрації.

У кулуарах багато західних лідерів таємно відчули полегшення, коли з’явився мур. Упродовж трьох років існувала загроза того, що Берлін стане точкою спалаху міжнародного протистояння, так само як у 1948 році. Кеннеді й інші західні лідери в неофіційних розмовах погоджувались, що мур через Берлін — набагато краще рішення, ніж війна. Хай що говорилося на загал, мало хто із західних політиків міг і справді собі уявити, як вони просять своїх солдатів «померти за Берлін». Як спокійно зауважив Дін Раск (державний секретар Кеннеді), від муру була й користь: «Насправді існує ймовірність, що він полегшить вирішення берлінського питання».

Розв’язання Берлінської кризи показало, що дві Великі держави мали більше спільного, ніж вони часом визнавали. Тимчасом як Москва зобов’язалася більше не порушувати питання статусу союзників у Берліні, Вашингтон визнавав реальність східнонімецького уряду і не піддавався на тиск Західної Німеччини щодо ядерної зброї. Обидві сторони були зацікавлені в стабільності в Центральній Європі; але ще важливішим було те, що і США, і СРСР втомилися реагувати на вимоги та скарги своїх німецьких підзахисних з обох сторін. Перше десятиліття «холодної війни» дало німецьким політикам з обох боків розподільчої лінії безпрецедентні важелі впливу на їхніх покровителів у Вашингтоні та Москві. Великі держави боялися втратити довіру «своїх» німців та дозволили Аденаверу й Ульбріхту шантажувати себе, змушуючи до політики «невідступної присутності».

Москва, що, як ми пам’ятаємо, ніколи не мала наміру створювати клієнтську державу в східній зоні окупованої Німеччини, але пішла на це як на другий найкращий варіант, доклала неймовірних зусиль для того, щоб підтримати слабкий і занедбаний комуністичний режим у Берліні. Натомість східнонімецькі комуністи завжди мали певний острах, що їхні радянські покровителі їх зрадять[176]. Тож мур давав їм певні гарантії, хоч вони й були розчаровані рішенням Хрущова припинити наполягати на мирному договорі одразу ж після його появи. Щодо Бонна, то він завжди боявся, що «аміс» (американці) просто встануть і підуть. Вашингтон повсякчас докладав усіх можливих зусиль, щоб запевнити Бонн у своїй непохитній підтримці, але після того, як виріс мур, а американці очевидно поступилися, тривога західних німців тільки посилилась. Ось чому після зведення муру продовжували лунати обіцянки, що США ніколи не покинуть їхньої зони; вони були тлом у відомій промові Кеннеді «Ich bin ein Berliner»[177] у червні 1963 року. У 1963-му американська присутність у Європі становила 250 тисяч військових, тож очевидно, що Америка, як і Росія, не збиралася так швидко йти.

Мур завершив шлях Берліна як кризової зони світу та Європи. І хоча на досягнення формальних домовленостей у питаннях доступу пішло десять років, після листопада 1961 року Берлін уже не мав значення, а Західний Берлін поступово ставав політично неактуальним. До нього втратили інтерес навіть росіяни. Цікаво те, що Захід це зрозумів не одразу. Коли наступного року розпочалася Карибська криза, Кеннеді та його радники були переконані, що Хрущов замислив якусь складну макіавеллівську хитрість, щоб досягти своїх давніх цілей у Німеччині. Уроки 1948‒1950 років були надто добре засвоєні.

Кеннеді та його оточення вбачали в розміщенні ракет на Кубі спроби совєтів шантажувати вразливу Америку для того, щоб вона поступилася Берліном, — так само як Трумен й Ачісон вважали корейське вторгнення можливим зондуванням ґрунту для спроби прорватися крізь розділений кордон Німеччини. У перші десять днів Карибської кризи не минало й години, щоб американські лідери не згадали про Західний Берлін і необхідність «нейтралізувати» очікувані контрзаходи Хрущова в розділеному місті. У розмові з британським прем’єр-міністром Гарольдом Макмілланом 22 жовтня 1961 року Кеннеді зауважив: «Мені не треба вам пояснювати, як цей секретний та небезпечний крок Хрущова може стосуватися Берліна».

Проблема полягала в тому, що Кеннеді надто серйозно сприйняв радянські погрози та пропаганду і вибудував своє власне розуміння відносин між США й СРСР навколо берлінського питання. Це надзвичайно підсилило позірне значення Карибської кризи, через що Кеннеді 19 жовтня повідомив своїм найближчим радникам: «Я не думаю, що ми маємо будь-які задовільні альтернативи… Наша проблема — не лише Куба, а й Берлін. Коли ми визнаємо важливість Берліна для Європи та важливість союзників для нас, саме тоді Куба стане проблемою сьогодення. Інакше нам було б значно легше дати відповідь». За три дні до цього, коли розпочалася Карибська криза, держсекретар Дін Раск підсумував власне тлумачення радянських дій так: «Я також думаю, що до цього значною мірою має стосунок Берлін. Уперше я починаю справді підозрювати, що, можливо, містер Хрущов ставиться до Берліна цілком раціонально».

Та, як виявилося, Хрущов і був повністю раціональним у питанні Берліна. Радянський Союз справді мав велику перевагу у звичайному озброєнні в Європі й міг би захопити Західний Берлін (та більшу частину Західної Європи), коли б йому заманулося. Але тепер, коли США присягнули захищати свободу Західного Берліна всіма можливими засобами (що, по суті, означало за допомогою ядерної зброї), Хрущов не мав наміру наражатися на ризик ядерної війни через Німеччину. Як пізніше зауважив у своїх мемуарах радянський посол у Вашингтоні, «Кеннеді переоцінив готовність Хрущова та його союзників піти на рішучі дії заради Берліна — насправді найрадикальнішим кроком було зведення Берлінського муру»[178].

Коли Берлінська та Карибська кризи[179] лишилися позаду, супердержави напрочуд спритно заходилися розв’язувати невирішені питання першої «холодної війни». 20 червня 1963 року між Вашингтоном і Москвою було встановлено «гарячу лінію»; місяць по тому переговори в Москві між США, Радянським Союзом і Великою Британією завершилися Договором про заборону випробувань ядерної зброї. Цей договір, який набув чинності 10 жовтня, мав велике значення для Європи — не так завдяки його задекларованим цілям, як з огляду на заховані в ньому «підтексти».

Обидві супердержави прагнули зробити ядерну зброю недосяжною для Китаю та Західної Німеччини. Це і було справжньою метою Договору. Обіцянка щодо неядерної Німеччини була «послугою за послугу», яку Москва прагнула отримати в обмін на берлінський компроміс. Ось чому американці були готові наражатися на неприхильність Бонна заради того, щоб цього досягти. Західні німці дещо ображено сприйняли вето щодо німецької ядерної зброї (так само як і поділ Берліна) як ціну за подальшу американську присутність. Тим часом Договір підтвердив виразну зміну в радянських стратегічних пріоритетах, які посунулися від Європи в бік інших континентів.

Стабілізація «холодної війни» в Європі, зменшення ймовірності того, що вона перейде в «гарячу» фазу, й те, що вони загалом мало могли на це впливати, зумовили серед західних європейців досить зручне переконання, що вірогідність звичайного збройного конфлікту залишилася в минулому. Багатьом спостерігачам у 1953‒1963 роках здавалося, що війна була чимсь немислимим, принаймні на європейському континенті (деінде у світі вона і не припиняла бути улюбленим способом розв’язання конфліктів). Якби почалася війна, величезний ядерний арсенал супердержав, безперечно, призвів би до неймовірної катастрофи, а отже, війну могла спричинити тільки чиясь помилка. У такому випадку європейці були б дуже мало на що здатні, щоб пом’якшити її наслідки.

Таке бачення поділяли не всі. Серед меншості ті самі спостереження сприяли створенню рухів, які закликали до термінового ядерного роззброєння. Кампанія за ядерне роззброєння в Британії розпочалася в Лондоні 17 лютого 1958 року. Від самого початку вона безпосередньо відображала довгу традицію інакомислення британської радикальної політики: більшість її прихильників мали освіту, були ліваками й поділяли ідеї ненасильства, а їхні вимоги були спрямовані насамперед до їхнього власного уряду, а не росіян чи американців (обидві головні партії в Британії були переконані в потребі власного британського ядерного запобіжника, хоча наприкінці 1950-х років стало зрозуміло, що без американських ракет і підводних човнів британська бомба ніколи не зможе вразити ціль).

На піку свого піднесення, у 1962 році, Кампанія спромоглася мобілізувати 150 тисяч прихильників на участь у щорічному марші протесту до Центру атомної промисловості в Олдермастоні. Але британська кампанія, подібно до аналогічних рухів за роззброєння в Західній Німеччині та країнах Бенілюксу, зійшла нанівець у шістдесятих. Після підписання Договору про заборону випробувань ядерної зброї антиядерні активісти втратили актуальність; було дедалі складніше бодай трохи правдоподібно стверджувати, що Європі загрожує неминуче знищення, а нові теми витіснили роззброєння з програм радикалів. Навіть у Радянському Союзі ядерний фізик-дисидент Андрій Сахаров став менше непокоїтися через ризик неминучого ядерного голокосту й переключився, за його висловлюванням, «зі світових проблем на захист окремих людей».

Поза всяким сумнівом, більшість західних європейців, коли вони взагалі про це замислювались, підтримували ядерне роззброєння: опитування, проведені в 1963 році, показали, що італійці, зокрема, схвалюють ліквідацію ядерної зброї. Французи були дещо менш одностайні, тоді як думки німців і британців розділилися, хоча в обох випадках переважала чітка антиядерна більшість. Однак, на відміну від палких дискусій щодо роззброєння в 1920-х та на початку 1930-х років, ядерні питання в Європі збурювали людей не так сильно. Вони були надто абстрактними. Лише британці й (номінально) французи мали ядерну зброю, а серед усіх інших тільки меншість серед західнонімецького політичного істеблішменту прагнула її отримати.

Італійці, данці й нідерландці час від часу непокоїлися щодо присутності американських баз на своїй території, що наражало їх на небезпеку в разі війни. Але зброя, яка була джерелом занепокоєння, належала супердержавам; а більшість європейців цілком резонно дійшли висновку, що вони ніяк не можуть вплинути на рішення, ухвалювані в Москві та Вашингтоні. Щойно безпосередня загроза ядерної війни залишилася в минулому, через загострену ідеологізованість американської риторики часів «холодної війни» багато хто в Західній Європі навіть спромігся сказати собі, що робить Сполученим Штатам послугу, дозволяючи себе захищати. Тож замість того, щоб так чи інакше долучатися до дискусій стосовно роззброєння, вони дбали про свої власні домівки.

Найнезвичайнішим на європейській політичній арені 1950-х років були не ті зміни, що відбувалися, а ті, які не відбувалися. Відновлення самоврядних демократичних держав у післявоєнній Європі, які не мали ані засобів, ані бажання воювати і на чолі яких стояли літні мужі часто з політичним (неофіційним) кредо «Ніяких експериментів!», — було чимсь неочікуваним. Політична температура Західної Європи, попри поширені очікування, знизилася проти гарячкових піків попередніх сорока років. Трагедії та поневіряння нещодавнього минулого все ще були свіжі в пам’яті людей, тож більшість європейців з полегшенням відмовились від політики масової мобілізації. Урядування й отримання послуг прийшли на зміну революційним надіям та відчайдушним економічним настроям як головна турбота виборців (до складу яких багато де вперше увійшли жінки): уряди та політичні партії діяли відповідно.

Особливо разючі зміни відбувалися в Італії. На відміну від інших європейських держав Середземномор’я — Португалії, Іспанії та Греції, Італія спромоглася стати нехай не ідеальною, але демократією, та залишалася нею впродовж післявоєнних десятиліть. Це стало чималим здобутком. Італія була глибоко розділеною країною. Насправді навіть її існування як держави довгий час було суперечливим питанням — і залишилося таким у подальші роки. Дослідження початку 1950-х років з’ясували, що лише італійською спілкувався менш ніж кожен п’ятий дорослий італієць: багато італійців продовжували асоціювати себе насамперед зі своєю місцевістю чи регіоном та здебільшого послуговувалися своїм діалектом або розмовним варіантом італійської. Це особливо стосувалося тих людей, які не мали завершеної шкільної освіти, а вони становили абсолютну більшість населення.

Відсталість Південної Італії, регіону Меццоджорно, була сумновідомою. Нормана Льюїса, офіцера британської армії, тимчасово розквартированого в Неаполі, особливо вразили повсюдні неаполітанські водоноси, «які були майже точними копіями своїх попередників, зображених на фресках Помпеї»[180]. Карло Леві, лікар з П’ємонту, висланий Муссоліні в покарання за участь в Опорі, закарбував схожі спостереження в мемуарах «Христос зупинився в Еболі» (уперше виданих у 1945 році) — класичному зображенні життя у віддаленому селищі на голих нагір’ях Південної Італії. Але Південь був не лише незмінним, а й бідним. Парламентський запит 1954 року виявив, що 85% найбідніших сімей Італії жили південніше Рима. Селянин в Апулії, на південному сході Італії, міг очікувати в найкращому разі отримати половину платні такого самого селянина з провінції Ломбардія. Якщо за середній дохід на душу населення в Італії в той рік узяти 100, то для П’ємонту, заможної області на північному заході Італії, відповідником було б 174; а в Калабрії, на далекому півдні, — тільки 52.

Війна ще більше загострила історичну розділеність Італії: тимчасом як Північ, починаючи з вересня 1943 року, прожила близько двох років за німецького урядування й політичного опору, після чого її радикалізовані міста окупували армії союзників, південь Італії фактично опинився поза межами воєнних дій. Таким чином, соціальні й адміністративні структури в Меццоджорно, залишені фашистами, пережили неушкодженими безкровний переворот, коли на місці Муссоліні опинився один із його генералів. Відтепер до давніх політичних й економічних відмінностей між Північною та Південною Італією додалися разюче різні спогади про війну.

Через поразку післявоєнної аграрної реформи італійські уряди були змушені знайти новий підхід до проблематичного «Південного питання». У серпні 1950 року італійський парламент заснував Cassa per il Mezzogiorno — «Південний фонд», через який збіднілий Південь мав отримувати державну допомогу. Сама по собі ідея була не нова — спроби Рима боротися з бідністю та безнадійністю Півдня починалися щонайменше з реформаторських урядів Джованні Джолітті на початку ХХ століття. Але попередні зусилля давали мало плодів, а найефективнішим рішенням проблем південних італійців, так само як і від моменту народження сучасної Італії, була еміграція. Утім Cassa передбачала виділення набагато більших ресурсів, ніж будь-який попередній план, та мала кращі шанси на успіх, оскільки досить добре інтегрувалася в ключові політичні механізми нової італійської республіки.

Функції республіканської держави не надто відрізнялися від її фашистської попередниці, від якої вона успадкувала більшість державних службовців[181]: Рим мав забезпечувати роботу, послуги й добробут багатьом італійським громадянам, для яких це було єдиним порятунком. За допомогою різноманітних посередників та холдингових агенцій (деякі з них, як-от Інститут промислової реконструкції (ІПР) або Національний інститут соціальної безпеки, були створені ще Муссоліні; інші, наприклад, Нафтогазова національна корпорація, — у 1950-х роках) Італійська держава або володіла, або контролювала великі сектори італійської економіки: зокрема енергетику, транспорт, інженерну та хімічну промисловість і продовольчий сектор.

Попри всі економічні аргументи проти такої стратегії (що частково корінилися в міжвоєнному фашистському прагненні економічної автаркії), її соціальні та політичні переваги були очевидні. На початку 1950-х років штат ІПР становив 216 тисяч осіб; інші агенції, зокрема чимало підрозділів державного апарату, давали робочі місця сотням тисяч інших людей. Контрактна робота, фінансована через Південний фонд, — будівництво доріг, міських житлових будинків, сільських проєктів зрошення — та державні субсидії на нові фабрики й комерційні послуги були ще одним, і до того ж суттєвим, джерелом централізованого фінансування, як і власне державне працевлаштування: до середини 50-х років майже 60% державних службовців походили з Півдня, хоча на регіон припадало лише трохи більше третини населення країни.

Така система створювала широкі можливості для корупції та злочинності; тут Республіка також прямо продовжувала традицію, яка брала початок із перших років об’єднаної держави. Хто б не контролював Італійську державу, ця особа мала дійсно добре становище для того, щоб прямо чи опосередковано роздавати привілеї. Таким чином, політика в післявоєнній державі, незважаючи на релігійні чи ідеологічні уподобання, була насамперед боротьбою за володіння державою, за доступ до її важелів, привілеїв та патронажу. І коли йшлося про те, щоб заволодіти й користуватися цими важелями, християнські демократи під проводом Альчіде де Ґаспері та його наступників виявили неперевершену майстерність і підприємництво.

У 1953 році, а потім ще раз у 1958-му, християнські демократи вибороли понад 40% голосів (частка їхніх голосів упала нижче 38% тільки наприкінці 1970-х років). Вони безперебійно керували країною в коаліціях із маленькими партіями до 1963 року, коли почали вступати в партнерства з партіями меншості некомуністичної лівиці. Найбільшу підтримку, поза традиційними колами виборців-католиків з Венеції та Венето, їм забезпечував Південь: Базиліката, Молізе, Калабрія та острови Сардинія і Сицилія. Тут виборців з маленьких міст приваблювала не релігія, а послуги, заради яких вони цілими поколіннями зберігали вірність партії. Мера — християнського демократа в міську адміністрацію південного міста або представника до національного парламенту обирали й переобирали за обіцянки забезпечити постачання електроенергії, прокласти водопровід у будинках, надавати сільські кредити на житло, будувати дороги, школи, заводи і створювати робочі місця — а завдяки партійній монополії на владу він міг їх виконати.

Християнські демократи в Італії багато в чому нагадували подібні партії в Західній Німеччині, Нідерландах і Бельгії. Їм бракувало ідеологічного навантаження. Поза сумнівом, де Ґаспері та його наступники дбали про те, щоб регулярно зустрічатися із владою Ватикану й ніколи не пропонувати і не підтримувати закони, яких Ватикан не схвалював; післявоєнна Італія була для Церкви певною мірою моментом помсти за агресивно антиклерикальну світськість нової Італійської держави після 1861 року. Але активна роль католицької церкви в італійській політиці була меншою, ніж стверджували її захисники і критики. Суспільний контроль насамперед забезпечували впливові центральні міністерства; варто зауважити, що де Ґаспері, подібно до комуністичних партій Східної Європи одразу після війни, невідступно тримав Міністерство внутрішніх справ під безпосереднім керівництвом християнських демократів.

З плином часу клієнтелістська система патронажу та привілеїв, створена християнськими демократами, стала характерною для національної італійської політики загалом. Іншим партіям довелося діяти за зразком: у містах і районах, підконтрольних ІКП, особливо в «червоній» Болоньї та навколишньому регіоні Емілія, комуністи підтримували своїх друзів і віддавали перевагу своїм виборцям, міським робітникам та сільським дрібним землевласникам з Паданської рівнини. Якщо різниця в підходах партій і існувала, вона полягала в акценті, який комуністи робили на власності й чесності їхньої муніципальної адміністрації на противагу широковідомій корупції та чуткам про зв’язки з мафією муніципалітетів під владою християнських демократів на Півдні. У 1950-х роках масштабна корупція практично стала винятковою монополією християнських демократів; у пізніші десятиліття соціалісти, які перебували при владі у великих містах Півночі, цілком успішно складали їм конкуренцію. У політиці корупція — це значною мірою побічний наслідок можливостей.

Урядування по-італійськи не претендувало на особливий моральний взірець, однак воно працювало. З часом цілі царини державної та громадянської діяльності де-факто поділили політичні сім’ї. Цілі галузі промисловості були «колонізовані» християнськими демократами. Контроль над газетами й радіо та працевлаштування в них — а пізніше й на телебаченні — поділили між собою християнські демократи, соціалісти та комуністи; часом деякі квоти перепадали дещо зменшеному представництву старомодних антицерковних лібералів. Посади і привілеї створювали та розподіляли відповідно до місцевого, регіонального й національного політичного впливу. Кожна суспільна установа, від профспілок до спортивних клубів, була поділена між християнськими демократами, соціалістами, комуністами, республіканцями та лібералами. З економічного погляду система була жахливо марнотратна і ворожа до приватної ініціативи та фінансової ефективності. Італійське «економічне диво» (як ми побачимо пізніше) сталося всупереч, а не завдяки їй.

І все ж таки післявоєнна стабільність в Італії була ключовою передумовою для економічного розвитку країни й подальших соціальних трансформацій. І ця стабільність, хай як це парадоксально, спиралася на вищеописаний своєрідний інституційний лад. У країні не було стабільної більшості, яка могла б підтримати ту чи іншу партію або програму, а склади парламентів, сформованих відповідно до непростої виборчої системи пропорційного представництва, були занадто строкаті, щоб дійти згоди щодо важливого чи суперечливого законодавства: Конституційний Суд, який міг би визначати відповідність законів післявоєнній республіканській конституції, з’явився лише в 1956 році, а питання щодо регіональної автономії, про яке так багато говорили, у парламенті проголосували тільки через чотирнадцять років.

Відповідно, як і в Четвертій французькій республіці та почасти з тих самих причин, Італією де-факто керували невиборні адміністратори, які працювали в центральному уряді або в одному з багатьох квазідержавних відомств. З огляду на цю обставину, яка очевидно суперечила демократії, історики ставилися до італійської політичної системи з певною зневагою. Можливості для хабарів, підкупу, корупції, політичного патронажу і просто грабунку були справді широкими і працювали насамперед на користь фактичної однопартійної монополії християнських демократів[182]. Однак під захистом такої системи Італійська держава та суспільство виявилися напрочуд стійкими до викликів — і нових, і тих, які вони успадкували. За мірками стандартів Канади чи Данії могло здаватися, що італійським державним службовцям у 1950-х роках бракувало непідкупності, а інститутам — прозорості. Але порівняно зі свавільним минулим країни чи з іншими державами європейського Середземномор’я, з якими традиційно порівнювали Італію, остання зробила дивовижний стрибок уперед.

За деякими важливими показниками становище Італії після війни можна було порівняти зі становищем Австрії. Обидві країни воювали на боці Німеччини і після війни відповідно постраждали (Італія сумарно виплатила 360 мільйонів доларів репарацій Радянському Союзу, Греції, Югославії, Албанії та Ефіопії). Так само як і Італія, Австрія була бідною і нестабільною країною, а її нещодавнє минуле навряд чи пророкувало післявоєнне відродження. Два основних політичних угруповання країни провели міжвоєнні роки в запеклому протистоянні. Більшість австрійських соціал-демократів уважали появу в 1918 році обрубаної Австрійської держави на руїнах Габсбурзької імперії економічною й політичною нісенітницею. На їхню думку, німецькомовні рештки старої дуалістичної монархії за логікою мали б возз’єднатися з іншими німцями шляхом Аншлюсу (союзу), і вони так і зробили б, якби пункти Версальських угод щодо самовизначення застосовувались послідовно.

Австрійська лівиця завжди отримувала найбільшу підтримку з боку віденського робітничого класу та міських осередків Східної Австрії. У міжвоєнні роки Першої австрійської республіки більша частина решти країни — переважно мешканці альпійських сіл, переконані католики, — голосували за християнських соціалістів, провінційну й консервативну партію, яка з недовірою ставилася до змін та сторонніх осіб. На відміну від соціал-демократів, християнські соціалісти не поділяли настирливого бажання німців злитися з урбаністичною та здебільшого протестантською Німеччиною. Але й соціал-демократичні практики віденських робітничих рухів також не користувалися серед них популярністю; у 1934 році влаштований правицею переворот знищив форпост соціал-демократів у «Червоному Відні», а водночас — й австрійську демократію. Із 1934 року й аж до нацистського вторгнення Австрією керував авторитарний клерикальний режим, у якому Католицька партія мала монополію на владу.

Спадщина першого нещасливого австрійського досвіду демократії нависала над післявоєнною республікою. Християнські соціалісти, які переродилися в Австрійську народну партію, гордо вихвалялися тим, що в 1938 році виступали проти німецького захоплення; однак вони красномовно мовчали про свою одноосібну роль у знищенні австрійської демократії, що сталося чотири роки тому. Соціалісти, як тепер називалися соціал-демократи, могли обґрунтовано стверджувати, що двічі ставали жертвами: спочатку — під час громадянської війни в 1934 році, а потім — від рук нацистів. Однак це відвертало увагу від того факту, що в минулому вони підтримували Аншлюс. Доктор Карл Реннер, лідер соціалістів і перший президент незалежної республіки, заснованої в 1955 році Декларацією про незалежність Австрії, принципово залишався на позиціях підтримки союзу Австрії та Німеччини аж до 1938 року.

Отже, обидві партії були зацікавлені в тому, щоб залишити минуле позаду, — ми вже бачили, до чого призвели початкові спроби денацифікації в післявоєнній Австрії. У Відні соціалісти були партією більшості (до неї належала чверть населення країни), тоді як Народна партія мала безумовну підтримку виборців із сільської місцевості та маленьких містечок альпійських долин. Політично країна була розділена на дві майже рівні частини: на виборах 1949 року Народна партія набрала тільки на 123 тисячі голосів більше, ніж соціалісти; у 1953 році соціалісти перемогли із перевагою в 37 тисяч голосів; у 1956 році Народна партія знову одержала перемогу, узявши на 126 тисяч голосів більше; у 1959 році 25 тисяч голосів переважили на користь соціалістів; а в 1962 році баланс знову змінився — Народна партія перемогла з перевагою лише в 64 тисячі голосів у країні, населення якої налічувало близько чотирьох із чвертю мільйонів.

Ці напрочуд невеликі різниці в кількості отриманих голосів нагадували вибори в міжвоєнній республіці, які завершилися подібними результатами. Тож католицька Австрія та соціалістична Австрія опинилися перед перспективою перетворення парламентської політики на культурну громадянську війну. Навіть за допомогою третьої партії — лібералів, які ганебно залежали від голосів колишніх нацистів і чия підтримка з боку населення в кожному разі на кожних виборах незмінно зменшувалась, — жодна австрійська партія не могла сподіватися сформувати стабільний уряд, а будь-який суперечливий закон міг викликати прикрі спогади. Прогнози щодо австрійської демократії були невтішні.

Утім Австрії не лише вдалося уникнути повторення власної історії, а й за короткий проміжок часу перетворитися на зразкову альпійську демократію: нейтральну, успішну та стабільну. Частково це сталося завдяки тривожній близькості Червоної армії, яка до 1955 року окуповувала Нижню Австрію, а потім пересунулась лише на декілька кілометрів на схід — нагадуючи, що із Австрією тепер сусідять три комуністичні держави (Югославія, Угорщина та Чехословаччина) і що через своє уразливе розташування країні було б добре провадити примирливу та безконфліктну політику як вдома, так і за кордоном. Крім того, «холодна війна» наділила Австрію асоціативною ідентичністю — західної, вільної та демократичної країни, — яку їй, можливо, було б складно виплекати зсередини.

Але основна причина успішного післявоєнного політичного врегулювання в Австрії полягала в широкому консенсусі щодо необхідності уникати ідеологічних протистоянь, які розривали країну до війни. Оскільки Австрія мала існувати окремо — після 1945 року про приєднання країни до німецького сусіда не могло бути й мови, — її політичні спільноти мусили знайти шлях до співіснування. Рішення, яке ухвалили очільники країни, полягало в тому, щоб виключити саму можливість конфронтації за умови управління країною в постійному тандемі. У політичній площині дві найбільші партії країни дійшли згоди щодо співпраці на посадах: з 1947 по 1966 рік Австрією керувала «Велика коаліція» соціалістів та Народної партії. Міністерські портфелі поділили дуже обережно: зазвичай Народна партія пропонувала прем’єр-міністра, соціалісти — міністра закордонних справ тощо.

У державних установах, до компетенції яких у післявоєнній Австрії належала вся сфера державних послуг, більшість засобів масової інформації та більша частина економічного сектору, від банків до лісорозробки, усталився схожий розподіл обов’язків, який дістав назву «пропорц». Практично на кожному рівні на посади за взаємною згодою призначали кандидатів від однієї з двох головних партій. З часом ця система «місць для своїх» укорінилася в австрійському житті, утворивши мережу пов’язаних між собою патронажів та клієнтур, які буквально будь-яку суперечку розв’язували або шляхом переговорів, або шляхом обміну послугами й призначеннями. Суперечки на ринку праці залагоджували шляхом компромісу, а не конфронтації, позаяк двоголова держава намагалася попередити невдоволення, залучаючи сторони конфлікту у свою спільну систему нагород і привілеїв. Небачений економічний підйом тих років дозволив Великій коаліції засипати незгоду та конфлікти інтересів грошима і, зрештою, купувати консенсус, на якому ґрунтувалася рівновага в державі.

Деякі групи австрійського суспільства неминуче виключили з цієї системи: власників дрібних магазинів, незалежних ремісників, фермерів із віддалених країв — тобто всіх, чия робота чи незручна позиція залишали їх поза мережею розподілу винагород і посад. А в тих осередках, де та чи інша сторона мала більшість, пропорційність подекуди поступалася монополії членів цієї партії на посади та послуги. Але зазвичай вимога уникати конфліктів перемагала місцеві особисті інтереси. Так само як новонабутий австрійський нейтралітет, що витіснив незручні спогади про більш суперечливі ідентичності минулого («габсбурзьку», «німецьку», «соціалістичну», «християнську») із захватом сприйняли як маркер національної ідентичності, так і постідеологічні (насправді постполітичні) наслідки коаліційного урядування й пропорційної адміністрації стали визначальними для суспільного життя в Австрії.

На перший погляд, могло здатися, що австрійська відповідь на політичну нестабільність відрізнялася від італійської; зрештою, політичні розбіжності в Італії розділяли комуністів і католиків — таке протиставлення навряд чи могло б претендувати на визначення «постідеологічного»[183]. Але насправді обидва випадки були доволі схожі. Тольятті та його партію вирізняло те, яке значення в післявоєнні десятиліття вони надавали політичній стабільності — збереженню та зміцненню державних демократичних інститутів, навіть ціною власної репутації комуністів як революційного авангарду. Урядування в Італії також відбувалося через систему пільг і посад, дещо подібну до «пропорцу», хоча й із сильними відхиленнями на користь однієї сторони.

Якщо ціною, яку Італія сплатила за політичну стабільність, зрештою став нестерпний рівень публічної корупції, то ціна австрійців була не така відчутна, але не менш злоякісна. Один західний дипломат якось порівняв післявоєнну Австрію з «оперою, яку співають недоуки» — маємо сказати, доволі влучно. Після Першої світової війни Відень втратив свій raison d’être[184] як імперська столиця; під час нацистської окупації та Другої світової війни місто позбулося своїх євреїв, які становили значну частину його найбільш освічених та космополітичних мешканців[185]. Відколи в 1955 році росіяни пішли геть, Відень не мав навіть зіпсованого шарму розділеного Берліна. Мірилом надзвичайного успіху Австрії в подоланні свого неспокійного минулого насправді стало те, що для багатьох відвідувачів її найхарактернішою рисою була заспокійлива монотонність.

Утім за ідилічним фасадом «Альпійської республіки», що дедалі більше розквітала, Австрія теж була по-своєму корумпованою. Як і Італія, вона виборола свою нововіднайдену безпеку ціною національного забуття. Тимчасом як більшість інших європейських країн, особливо Італія, могли похвалитися бодай міфом про національний опір німцям-окупантам, австрійці не мали жодної можливості переконливо використати свій досвід війни в подібний спосіб. І на відміну від західних німців, їх ніщо не обмежувало в тому, щоб принаймні публічно визнати злочини, які вони скоїли або допустили. Цікаво, що Австрія нагадувала Східну Німеччину, і не тільки доволі одноманітним бюрократичним характером свого державного апарату. Обидві країни були довільними географічними витворами, чиє післявоєнне громадське життя спиралося на мовчазну згоду створити новий принадний національний образ для загального вжитку — з тією лише відмінністю, що в австрійському випадку це завдання вдалося виконати набагато успішніше.

Християнсько-демократична партія з програмою реформ, парламентська лівиця, широкий консенсус стосовно того, щоб не тиснути на давні ідеологічні чи культурні розбіжності заради уникнення політичної поляризації та дестабілізації, а також деполітизоване громадянство — такий був набір визначальних рис післявоєнного примирення в Західній Європі. Практично всюди простежувались італійські чи австрійські тенденції в різноманітних комбінаціях. Навіть у Скандинавії спостерігалося неухильне зниження градуса політичної мобілізації, який сягнув піка в середині 1930-х років: із 1939 по 1962 рік щорічні продажі значків із символікою Дня солідарності трудящих стабільно падали (за винятком невеличкого відхилення наприкінці війни), а потім знову пішли вгору завдяки ентузіазму нового покоління.

У країнах Бенілюксу різноманітні спільноти, що їх населяли (католики та протестанти в Нідерландах, валлони та фламандці в Бельгії), здавна належали до окремих суспільних мереж, які формувалися в межах громад — желів, або стовпів, — що охоплювали більшу частину суспільної діяльності. Католики в переважно протестантських Нідерландах не лише молилися інакше й ходили в інші церкви. Вони також інакше голосували, читали інші газети та слухали власні радіопередачі (а в пізніші роки дивилися інші телевізійні канали). Серед дітей-католиків у Нідерландах у 1959 році 90% відвідували католицькі початкові школи; у тому самому році 95% фермерів-католиків належали до католицьких фермерських спілок. Католики подорожували, плавали, каталися на велосипедах і грали у футбол у католицьких організаціях; страховки вони також мали від католицьких агенцій, а коли наставав час, їх, звичайно, ховали окремо.

Подібні розбіжності протягом усього життя були притаманні повсякденню нідерландськомовного населення Північної Бельгії та повністю відділяли його від валлонів-франкофонів, хоча в цьому разі більшість в обох спільнотах була католиками. Однак у Бельгії «стовпи» визначали не лише мовну належність, а й політичну: існували спілки католиків і соціалістів, католицькі й соціалістичні газети, католицькі й соціалістичні радіохвилі — і кожна, зі свого боку, поділялася на ті, що обслуговували інтереси мовців нідерландської та французької. Тож цілком зрозуміло, що менш численне ліберальне угруповання в обох країнах не так завзято обстоювало спільні інтереси.

Пережита війна, окупація та спогади про запеклі суспільні протистояння попередніх десятиліть сприяли тіснішій співпраці між цими розділеними спільнотами. Найрадикальніші рухи, зокрема фламандських націоналістів, дискредитувала їхня опортуністична колаборація з нацистами; і загалом через війну люди менше асоціювали себе з традиційними політичними партіями, хоча не менше — з громадськими послугами, які вони надавали. І в Бельгії, і в Нідерландах католицькі партії (Християнсько-соціальна партія в Бельгії і Католицька народна партія в Нідерландах) міцно закріпилися в уряді з кінця 1940-х і до кінця 1960-х років, і навіть довше[186].

Риторика католицьких партій країн Бенілюксу була помірковано реформаторською, а їхні дії — подібні до християнсько-демократичних партій деінде: вони прагнули захищати інтереси католицької спільноти, монополізувати уряд на всіх рівнях від центрального апарату до місцевої влади та забезпечити потреби їхньої широкої виборчої бази державним коштом. За винятком релігійної складової, те саме стосувалося й головних опозиційних партій — Партії праці в Нідерландах та Партії праці (пізніше Соціалістичної) в Бельгії. Вони обидві були більш наближені до північноєвропейської моделі робітничого руху на базі профспілок, аніж до соціалістичних партій Середземномор’я, які успадкували радикальніші програми і часто критикували церкву; по суті, вони не цуралися ані боротьби за владу проти католиків, ані поділу з ними її трофеїв.

Саме завдяки такому надзвичайному поєднанню самодостатніх культурних спільнот та реформаторських ліво- і правоцентричних партій у Нідерландах встановилася політична рівновага. Так було не завжди. Бельгія особливо постраждала від серйозного політичного кровопролиття в 1930-х роках, коли фламандські сепаратисти й фашистська Рексистська партія Леона Деґреля у своєму протистоянні поставили під загрозу парламентський режим, а в 1960-х країна знову пережила ще більш руйнівне загострення міжспільнотних чвар. Але старі політичні й адміністративні еліти (а також місцева католицька влада), чиє правління протягом нетривалого часу в 1945 році опинилося під загрозою, повернули владу, створивши водночас значні можливості для розбудови добробуту й інших реформ. Тож «стовпи» проіснували аж до 1960-х років — анахронічне відлуння дополітичної доби, яке тривало достатньо довго, щоб стати культурними й інституційними стабілізаторами в період лихоманкових економічних перетворень.

Найдраматичніший і, безперечно, найважливіший епізод політичної стабілізації в післявоєнній Європі з позицій сьогодення здається найменш несподіваним. На момент, коли в 1955 році Федеративна Республіка (Західна) Німеччина вступила в НАТО, вона вже впевнено рухалася до Wirtschaftswunder (економічного дива), славою про яке пишалася. Але прикметнішими успіхи Боннської республіки були в тому, як вона спромоглася обвести навколо пальця багатьох спостерігачів з обох таборів, які очікували найгіршого. Під проводом Конрада Аденавера Західна Німеччина безпечно обійшла Сциллу неонацизму й Харибду радянофільського нейтралізму та, попри сумніви критиків усередині країни й за кордоном, надійно пришвартувалася в лавах Західного альянсу.

Інститути післявоєнної Німеччини спеціально формувалися таким чином, щоб звести до мінімуму ризик повернення до Веймару. Уряд децентралізували: головна відповідальність за урядування та надання послуг перейшла до Länder (земель) — регіональних адміністративних одиниць, на які була поділена країна. Деякі з них, як-от Баварія чи Шлезвіг-Гольштейн, відповідали колись незалежним німецьким територіям, поглинутим імперською Німеччиною впродовж ХІХ століття. Інші, на кшталт Рейн-Вестфалії на північному заході, були рішеннями адміністративної доцільності, об’єднуючи або розділяючи інші територіальні одиниці.

Західний Берлін став землею в 1955 році та, відповідно, отримав представництво в Бундестазі, вищій палаті парламенту, де засідали представники регіонів (хоча його депутати в нижній палаті, членів якої обирали громадяни, не могли голосувати на пленарних засіданнях). Повноваження центрального уряду були, з одного боку, значно обмежені порівняно з його попередниками: західні союзники вважали, що злет Гітлера стався через прусську традицію авторитарного урядування, та вжили заходів, щоб завадити повторенню чогось подібного. З іншого боку, після обрання Бундестаг не міг просто так змістити канцлера та його уряд; для цього йому потрібно було мати напоготові іншу кандидатуру, а також достатню кількість голосів у парламенті, щоб забезпечити її схвалення. Таке обмеження мало запобігти тривалій політичній нестабільності й слабкості уряду, які були притаманні останнім рокам Веймарської республіки, і водночас подовжувало термін на посаді та збільшувало авторитет сильних канцлерів на кшталт Конрада Аденавера, а пізніше — Гельмута Шмідта та Гельмута Коля.

Ці спроби відвернути чи стримати конфлікт сформували в Боннській республіці всю публічну культуру. Законодавство, що регулювало ринок праці, намагалося знизити ризик трудових конфліктів та політизації економічних суперечок. Згідно із Законом про участь працівників 1951 року, великі підприємства важкої промисловості — вугільної, металургійної та залізорудної — були зобов’язані включати представників від штату робітників до складу наглядових рад. Пізніше таку практику запровадили в інших секторах і на менших підприємствах. Федеральний уряд та землі були активно залучені в багато сфер економіки; і, попри те, що християнсько-демократичний уряд загалом виступав проти державної монополізації, у 1950-х роках у державній власності перебувало 40% усього виробництва вугілля та сталі, дві третини електростанцій, три чверті заводів з виробництва алюмінію та, найголовніше, більшість німецьких банків.

Іншими словами, децентралізація влади не означала невтручання уряду. Зберігаючи активну пряму чи опосередковану присутність в економіці (через холдингові компанії), регіональний та національний уряд Західної Німеччини міг стимулювати політику й практики, які сприяли миру в суспільстві та приватному прибутку. Банки, що виступали посередниками між урядом та підприємствами (до складу правління яких зазвичай належали банкіри), відігравали ключову роль. Повернулися давні німецькі економічні практики, зокрема встановлення цін та поділ ринку за взаємною згодою. Бюрократів, підприємців і банкірів нацистської доби практично не люстрували, особливо на місцевому рівні, тож наприкінці 1950-х років більшою частиною економіки Німеччини керували так, як було заведено серед трастів-гігантів і картелів попередніх десятиліть.

Очевидно, такий фактичний корпоратизм — це не те, що мали на думці американські наглядачі для нової німецької республіки. Багато хто вважав, що трасти своїм впливом долучилися до підйому Гітлера та в будь-якому разі шкодили вільному ринку. Якби економіст Людвіґ Ергард, незмінний міністр економіки в уряді Аденавера, зміг наполягти на своєму, західнонімецька економіка, а водночас і суспільні відносини в Західній Німеччині мали б геть інший вигляд. Але регульований ринок та тісні взаємозв’язки між урядом і бізнесом зручно вписувалися в бачення християнських демократів — як із погляду загальносуспільних принципів, так і щодо прагматичних розрахунків. Профспілки та підприємницькі групи здебільшого співпрацювали — економічний пиріг у ті роки зростав достатньо швидко, щоб задовольнити більшість потреб безконфліктно.

Християнсько-Демократичний Союз (ХДС) безперервно перебував при владі від перших виборів у ФРН у 1949-му до 1966 року; до того часу, поки Конрад Аденавер не подав у відставку в 1963 році у віці 87 років, він безперебійно стояв у керма Боннської республіки. Причин, чому ХДС на чолі з канцлером Аденавером так довго тримався при владі, було багато. Одна з них — сильні позиції католицької церкви в післявоєнній Західній Німеччині: оскільки в переважно протестантських регіонах Бранденбурзі, Пруссії та Саксонії тепер панували комуністи, серед населення Західної Німеччини католиків було дещо більше половини. У Баварії, де консервативні католики становили абсолютну більшість виборців, місцевий Християнсько-Соціальний Союз (ХСС) мав міцну виборчу базу та використовував її, щоб забезпечити собі постійне місце молодшого коаліційного партнера в урядах Аденавера.

Сам Аденавер був доволі старий, щоб пам’ятати ранні роки Німецької імперії, коли католицька церква стала об’єктом Kulturkampf[187] Бісмарка; він із пересторогою ставився до одержання надмірних переваг від нового балансу сил, які тим самим наражали на ризик поновлення конфлікту навколо державно-церковних відносин, особливо враховуючи абсолютно негероїчну поведінку німецьких церков за часів нацистів. Тому він від самого початку намагався перетворити свою партію на всенародну християнську виборчу платформу, а не суто католицьку, підкреслюючи суспільно всеохопний характер християнської демократії. І це йому однозначно вдалося: на перших виборах 1949 року ХДС / ХСС перемогли соціал-демократів лише з невеличкою перевагою, однак до 1957 року їхня підтримка зросла майже вдвічі й сягнула понад 50% від тих, хто голосував.

Інша пов’язана з цим причина успіху альянсу ХДС / ХСС (відтоді обидві партії разом завжди могли забезпечити собі не менше 44% голосів) полягала в тому, що, як і християнські демократи в Італії, він приваблював широкий електорат. Баварські християнські соціалісти, так само як їхня тезка в Нідерландах, мали обмежений електорат, який складався з консервативних і набожних спільнот одного конкретного регіону. Але ХДС Аденавера, хоча й традиційно консервативний у питаннях культури (наприклад, у багатьох маленьких містах і селах місцеві партійні активісті об’єднувалися з католицькою церквою та іншими християнськими групами, щоб контролювати й цензурувати кінопокази), в інших питаннях, особливо тих, що стосувалися соціальної політики, застосовував доволі універсальний підхід.

У такий спосіб німецькі християнські демократи утворили в німецькій політиці міжрегіональну та міжконфесійну платформу. Вони могли розраховувати на голоси селян і містян, робітників і працедавців. Поки італійські християнські демократи монополізували державу, у Німеччині ХДС монополізували державні питання. У питаннях економічної політики, соціальних послуг і добробуту, а особливо щодо й надалі чутливої теми розділення Німеччини та долі багатьох німецьких вигнанців, ХДС за Аденавера чітко закріпила за собою місце як парасолькова партія центристської більшості. Для німецької політичної культури це був новий відлік.

Головною жертвою успіху ХДС була Соціал-демократична партія (СДП). На позір здавалося, що навіть після втрати своїх традиційних виборців на півночі й на сході країни СДП мало вестися не так уже й погано. Випадки антинацистської боротьби в біографії Аденавера були епізодичні: ще в 1932 році він вважав, що Гітлера можна змусити до відповідальної поведінки, і йому радше пощастило потрапити під підозру нацистів — як у 1933 році (коли його усунули з посади мера Кельна), так і в останні місяці війни, коли він потрапив у нетривале ув’язнення як противник режиму. Без цих випадків, які додавали йому авторитету, західні союзники навряд чи підтримали б його політичне просування.

З іншого боку, лідер соціалістів Курт Шумахер завжди був завзятим противником нацизму. У своїй відомій промові в Райхстазі 23 лютого 1932 року він засудив націонал-соціалізм як «постійний поклик до внутрішньої нікчемності в людині» та безпрецедентно успішний випадок «безперервної мобілізації людської дурості» в історії Німеччини. Після арешту в 1933 році він провів більшість часу в подальші дванадцять років у концентраційних таборах, що назавжди підірвало його здоров’я й вкоротило життя. Вимучений та згорблений Шумахер, приклад особистого героїзму та незламний поборник того, що Німеччина після війни мусить визнати свої злочини, був не просто природним лідером соціалістів, а і єдиним національним політиком у післявоєнній Німеччині, який міг запропонувати своїм співвітчизникам чіткі моральні орієнтири.

Але Шумахер, попри всі свої численні чесноти, повільно усвідомлював новий стан міжнародних справ у Європі. Народжений у Кульмі, що в Пруссії, він не хотів відмовлятися від мети зробити Німеччину об’єднаною та нейтральною. Шумахер не любив і не довіряв комуністам, так само як і не мав щодо них ілюзій; але здається, він справді вірив у те, що демілітаризованій Німеччині дадуть спокій і дозволять самій вирішувати власну долю, і що такі обставини будуть сприятливими для соціалістів. Тож він перебував у радикальній опозиції до прозахідної орієнтації Аденавера та його очевидної готовності змиритися з розділенням Німеччини на невизначений час. Для соціалістів відновлення суверенної, об’єднаної та політично нейтральної Німеччини повинно було мати перевагу перед усіма міжнародними зобов’язаннями.

Шумахера особливо підбурював ентузіазм Аденавера щодо проєкту західноєвропейської інтеграції. На думку Шумахера, План Шумана 1950 року мав на меті створити «консервативну, капіталістичну та клерикальну Європу, в якій заправляли би картелі». Про те, чи помилявся він і якою мірою, тут не йтиметься. Проблема полягала в тому, що соціал-демократи Шумахера не могли запропонувати натомість нічого конкретного. Об’єднавши свою традиційну соціалістичну програму націоналізації та державних гарантій з вимогою об’єднання й нейтралітету, вони отримали на перших виборах у ФРН 1949 року поважний результат — 29,2% голосів і підтримку 6 935 000 виборців (на 424 000 голосів менше, ніж у ХДС / ХСС). Але в середині 1950-х років, коли Західна Німеччина вже була тісно зв’язана із західним альянсом та проєктом Європейського Союзу, що саме зароджувався, а лиховісні пророцтва соціалістів щодо економіки однозначно не справдилися, СДП опинилася в глухому куті. На виборах 1953 та 1957 років соціалісти показали лише на дещицю кращий результат, а їхня частка електорату залишалася без змін.

Тільки в 1959 році, через сім років після передчасної смерті Шумахера, нове покоління німецьких соціалістів офіційно відмовилося від сімдесятилітньої відданості партії ідеям марксизму й вимушено погодилося на компроміс із західнонімецькою реальністю. Марксизм у післявоєнному німецькому соціалізмі виявлявся хіба що на декларативному рівні — СДП припинила плекати щирі революційні амбіції щонайпізніше в 1914 році, якщо вона їх узагалі колись мала. Але рішення відмовитися від застарілих формул соціалістичного максималізму також дозволило німецьким соціалістам скоригувати засади своєї філософії. Попри те, що багатьом не подобалася роль Німеччині в новоствореній Європейській економічній спільноті, вони змирилися і з участю Німеччини в Західному Альянсі, і з потребою перетворитися на Volkspartei — народну партію з електоратом із різних класів, а не тільки з їхнього основного робітничого: це було обов’язково, якщо вони всерйоз збиралися кинути виклик одноосібній владі Аденавера.

Час показав, що реформа СДП була успішною: зростання підтримки партії на виборах у 1961 та 1965 роках зумовила формування в 1966 році «великого» коаліційного уряду разом із соціал-демократами, яких тепер, уперше з часів Веймару, очолював Віллі Брандт. Але іронія полягала в ціні, яку вони сплатили за покращення своїх перспектив. Доки німецькі соціал-демократи залишалися в принциповій опозиції до більшості пропозицій Аденавера, вони так чи інакше сприяли політичній стабільності західнонімецької республіки. Комуністична партія ніколи не мала у ФРН великої підтримки (у 1947 році вона одержала лише 5,7% голосів, у 1953 році — 2,2%, а в 1956-му опинилася під забороною західнонімецького Конституційного суду). Тож СДП не мала конкурентів у політичній лівиці та вбирала в себе увесь молодий і радикальний протестний електорат, який існував на той час. Однак щойно вона сформувала уряд із християнськими демократами та прийняла програму поміркованих реформ, то втратила лояльність ультралівих. Відтепер поза межами парламенту утворилася ніша для нового бунтівного покоління політичних радикалів.

Західнонімецьким політичним керманичам не треба було хвилюватися через можливу появу прямого наступника нацизму, оскільки будь-яку таку партію безпосередньо забороняв Основний закон республіки. Проте серед населення залишалися багато мільйонів його колишніх виборців, голоси більшості яких були розподілені між різними партіями мейнстриму. А тепер з’явилася ще одна група виборців — Vertriebene[188] — етнічні німці, яких вислали зі Східної Пруссії, Чехословаччини й інших місць їхнього колишнього проживання. Із приблизно 13 мільйонів переміщених німців майже 9 мільйонів спочатку оселилися в західних зонах; до середини 1960-х років разом із невпинним потоком біженців на захід, які прямували через Берлін, у Західній Німеччині опинилися ще 1,5 мільйона німців, виселених зі східних територій.

Vertriebene, до яких здебільшого належали дрібні землероби, власники крамниць і підприємці, було надто багато, щоб просто закрити на них очі. Оскільки вони були «етнічними німцями» (Volksdeutsche), їхні права як громадян та біженців забезпечував Основний закон від 1949 року. У перші роки Республіки їм частіше, ніж іншим німцям, бракувало належного житла чи робочих місць, а отже, вони мали високу мотивацію голосувати на виборах заради одного головного політичного питання — права повернути свою землю та майно в країнах Радянського блоку або ж, якщо це було неможливо, отримати компенсацію своїх втрат.

Окрім Vertriebene, у Німеччині було багато мільйонів ветеранів війни, а після того, як у 1955 році Хрущов погодився передати німецьких військовополонених, їх стало ще більше. Як і виселені німці, ветерани та їхні представники вважали себе насамперед несправедливо скривдженими жертвами війни й післявоєнного врегулювання. Будь-який натяк на те, що політика Німеччини й особливо дії німецьких збройних сил спричинили або виправдовували їхні страждання, агресивно відкидався. Улюбленим власноруч створеним образом Німеччини за часів Аденавера був образ потрійної жертви: спершу від рук Гітлера — кінофільми «Die Letzte Brücke» («Останній міст», 1954 року) про жінку-лікаря, яка боролася з нацистами, або «Канаріс»[189] (1955 року) мали шалений успіх та сприяли популяризації тези про те, що більшість хороших німців усю війну боролися з Гітлером; потім від рук ворогів — розбомблені міські панорами післявоєнної Німеччини створювали враження, що і в тилу, і на полі бою німці жахливо постраждали від рук своїх ворогів; та, зрештою, — через злісні «викривлення» післявоєнної пропаганди, що, як широко вважалося, навмисне перебільшувала «злочини» Німеччини і применшувала її втрати.

У перші роки Федеративної Республіки були наявні ознаки, що такі настрої можуть призвести до значного політичного ревізіонізму. Уже на перших виборах у 1949 році 48 місць у парламенті — втричі більше, ніж у комуністів, та майже стільки ж, скільки у вільних демократів — отримали різні популістські партії націоналістичної правиці. Щойно біженці одержали право на політичну самоорганізацію, з’явився «Блок вигнанців та безправних»: на місцевих виборах у 1950 році в Шлезвігу-Гольштейні (колишній цитаделі Нацистської партії в сільській місцевості) «Блок» отримав 23% голосів. Наступного року в сусідній Нижній Саксонії Соціалістична імперська партія (Sozialistische Reichspartei), яка апелювала до подібного електорату, набрала 11%. Саме з огляду на цей у жодному разі не малозначущий виборчий округ Конрад Аденавер дуже старанно уникав прямо критикувати нещодавнє німецьке минуле та відверто звинувачував Радянський Союз і західних союзників у продовженні німецьких проблем, особливо тих, які з’явилися внаслідок Потсдамських домовленостей.

Щоб задовольнити вимоги біженців та їхніх прибічників, Аденавер та ХДС тримали жорстку лінію щодо Сходу. У міжнародних відносинах Бонн наполягав, щоб кордони Німеччини 1937 року залишалися формально чинними до фінальної Мирної конференції. За Доктриною Гальштейна, запропонованою в 1955 році, Федеративна Республіка розривала дипломатичні відносини з будь-якою країною, яка визнавала НДР (і, відповідно, опосередковано оскаржувала претензію Бонна на те, щоб за Основним законом 1949 року представляти всіх німців). Єдиним винятком був Радянський Союз. Бонн продемонстрував свою непохитність у 1957 році, коли Аденавер припинив дипломатичні відносини з Югославією після того, як Тіто визнав Східну Німеччину. На наступні десять років відносини Німеччини зі Східною Європою, по суті, були заморожені.

У внутрішніх справах, окрім виділення значних ресурсів для допомоги біженцям й інтегрування в західнонімецьке суспільство повернених полонених та їхніх родин, уряди 1950-х років заохочували відверто некритичний підхід до нещодавнього німецького минулого. У 1955 році Міністерство закордонних справ висловило офіційний протест проти показу на тогорічному Каннському фестивалі документального фільму Алена Рене «Ніч і туман»[190]. Стрічка виходила саме тоді, коли Федеративна Республіка збиралася вступити в НАТО, і могла нашкодити відносинам Західної Німеччини з іншими державами: у тексті офіційної заяви було зазначено, що вона «своїм яскравим нагадуванням про болісне минуле порушить міжнародну гармонію фестивалю». Французький уряд радо погодився, і показ скасували[191].

Це не було одноразовою помилкою. До 1957 року західнонімецьке Міністерство внутрішніх справ заборонило показ (східнонімецької) екранізації Вольфгангом Штаудте роману Генріха Манна «Вірнопідданий» (1951), заперечуючи його тезу про те, що авторитаризм у Німеччині має глибоке історичне коріння. Може здатися, що це підтверджує припущення, що післявоєнна Німеччина страждала на тяжку колективну амнезію; однак дійсність була складнішою. Німці не так забули, як пам’ятали вибірково. У 1950-ті роки офіційні представники Західної Німеччини заохочували зручний погляд на німецьке минуле, згідно з яким Вермахт поводився героїчно, а нацисти були в меншості й отримали належне покарання.

Після низки амністій військові злочинці, які дотепер перебували в ув’язненні, впевнено поверталися до громадського життя. Тим часом більшість найгірших німецьких військових злочинів, скоєних на Сході й у таборах, так і не були розслідувані. Попри те, що в Штутгарті в 1956 році заснували Центральний відділ земельних департаментів юстиції, місцеві прокурори старанно уникали будь-яких розслідувань аж до 1963 року, коли Бонн почав на них тиснути; суттєвіші результати з’явилися після 1965 року, коли федеративний уряд збільшив строк позовної давності для вбивств (до того він становив двадцять років).

Особисте ставлення Аденавера до цієї проблеми було непростим. З одного боку, він не мав сумнівів, що розважливе мовчання краще за провокативне публічне декларування правди — така ціна була єдиною запорукою ефективної демократії, позаяк сумління німців того покоління було надто заплямоване. Будь-який інший підхід міг викликати правий реваншизм. На відміну від Шумахера, який публічно та красномовно наголошував на стражданнях євреїв від рук німців, чи німецького президента Теодора Гойса, який у листопаді 1952 року заявив у Берген-Бельзені: «Diese Scham nimmt uns niemand ab»[192], — Аденавер говорив на цю тему дуже мало. Єдиними, про кого він згадував, були постраждалі євреї, однак ніколи — німецькі злочинці.

З іншого боку, він продемонстрував, що не має змоги опиратися тиску щодо репарацій. У вересні 1952 року Аденавер досяг домовленості з прем’єр-міністром Ізраїлю Моше Шаретом стосовно виплат уцілілим євреям у загальному обсязі 100 мільярдів дойчмарок. Ця угода наражала Аденавера на певний політичний ризик у Німеччині: у грудні 1951 року тільки 5% опитаних західних німців відчували «провину» щодо євреїв. Ще 29% визнавали, що Німеччина має виплатити єврейському народу певне відшкодування. Решта розділилися на тих (близько двох п’ятих опитаних), хто вважав, що відповідати й платити мусили тільки ті люди, «які справді були в чомусь винні», і тих, хто вважав (21%), «що євреї самі частково відповідальні за те, що сталося з ними за часів Третього Райху». Коли 18 березня 1953 року угоду про відшкодування обговорювали в Бундестазі, комуністи проголосували проти, вільні демократи утрималися, а Християнсько-соціальний союз та партія Аденавера ХДС розділилися: чимало депутатів цих партій проголосували проти будь-яких Wiedergutmachung (репарацій). Щоб протягнути угоду, Аденаверу були потрібні голоси його опонентів — соціал-демократів.

Аденавер не раз використовував занепокоєння, поширене серед міжнародної спільноти, щодо можливості нацистського реваншу для того, щоб підштовхнути союзників Західної Німеччини в бажаному для нього напрямку. Якщо західні союзники хотіли співпрацювати з Німеччиною в питаннях європейської оборони, їм варто було утриматися від критики політики Німеччини та згадок про проблемне минуле. Якщо ж хотіли уникнути реваншистських настроїв серед німецького населення, то їм краще було неухильно підтримувати Аденавера в протистоянні радянським планам на Східну Німеччину тощо. Західні союзники прекрасно розуміли наміри Аденавера. Але вони також читали результати соціологічних опитувань у Німеччині. Тож вони дозволяли йому мати значну свободу в маневрах та погоджувалися з його аргументами про те, що тільки він стоїть між ними й набагато менш поступливими альтернативними кандидатурами, а також його вимогами щодо західних поступок заради спокою в Німеччині. У січні 1951 року навіть Ейзенгавер був змушений визнати, що помилявся, коли ставив знак рівності між Вермахтом і нацистами: «Німецький солдат відважно і гідно воював за свою батьківщину». Так само й генерал Ріджвей[193], наступник Ейзенгавера на посаді командувача Об’єднаних сил у Європі, попросив високих комісарів союзників у 1953 році помилувати всіх німецьких офіцерів, яких раніше визнали винними у воєнних злочинах на Східному фронті.

Своєю поведінкою Аденавер не викликав прихильності партнерів; зокрема Дін Ачесон радше зневажав те, що Бонн висуває вимоги, перш ніж погодитися на приєднання до спільноти цивілізованих держав так, ніби Західна Німеччина робила переможцям — західним союзникам — послугу. Але в тих рідкісних випадках, коли Вашингтон чи Лондон публічно виявляли своє роздратування або коли існував бодай натяк на те, що вони можуть вести переговори з Москвою за спиною Бонна, Аденавер швидко обертав ситуацію собі на користь, нагадуючи виборцям Німеччини про непостійність її союзників і про те, що в захисті національних інтересів розраховувати можна лише на нього.

Питання переозброєння Німеччини серед німців у 1950-х роках не знаходило вельми міцної підтримки, а створення нової західнонімецької армії, Бундесверу, у 1956 році, лише через одинадцять років після поразки, не викликало великого захоплення в суспільстві. Навіть Аденавер не давав однозначних оцінок, стверджуючи (на його думку, з дещицею щирості), що робить це під тиском міжнародної спільноти. Одним з успіхів «Руху за мир», підтримуваного Радянським Союзом на початку 1950-х років, було те, що багато західних німців вірили, що їхня країна могла досягти і об’єднання, і безпеки, якби оголосила «нейтралітет». Понад третина дорослого населення, опитана на початку 1950-х років, віддавала перевагу нейтральній об’єднаній Німеччині за будь-яких умов, і майже 50% хотіли б, щоб у разі війни Федеративна Республіка оголосила нейтралітет.

З огляду на те, що найімовірнішим приводом для Третьої світової війни була, власне, німецька ситуація, такі бажання видаються доволі цікавими. Але один із парадоксів післявоєнної Західної Німеччини якраз і полягає в тому, що привілейоване становище країни як де-факто американського протекторату для деяких її мешканців створювало відчуття як огиди, так і безпеки. І такі настрої лише посилилися, коли стало очевидно, що з кінця 1950-х років під час війни в Німеччині може бути застосована бойова ядерна зброя — виключно під контролем інших держав.

Ще в 1956 році Аденавер попередив, що Федеративна Республіка не може назавжди залишитись «ядерним протекторатом». Коли на початку 1960-х років стало очевидно, що західні союзники дійшли згоди з Москвою в цьому делікатному питанні і що разом вони ніколи не дозволять Німеччині отримати доступ до ядерної зброї, він лютував[194]. Упродовж нетривалого часу здавалося, що Бонн може перекинути свою лояльність із Вашингтона до Парижа й де Ґолля, з яким його пов’язувала спільна зневага до зверхнього англо-американського ставлення, а також підозра, що США намагаються виплутатися із зобов’язань перед їхніми європейськими підзахисними.

Безумовно, бажання французів одержати незалежний засіб ядерного стримування створювало для Західної Німеччини спокусливий прецедент, який де Ґолль майстерно використовував у спробах відвабити Бонн від його американських друзів. Як сказав сам де Ґолль під час тієї самої пресконференції 14 січня 1963 року, коли висловив «ні!» членству Британії в Європейській економічній спільноті, він ставився до ядерних амбіцій Західної Німеччини з «розумінням». Уже наступного тижня він утілив це «розуміння» в Договорі про франко-німецьку дружбу. Але Договір, попри помпезність, яка його супроводжувала, був пустушкою. Очевидну зміну лояльності, яку виявляв Аденавер, багато хто в його власній партії не поділяв; пізніше того самого року його однопартійці змовилися, щоб усунути його від влади та підтвердити свою відданість НАТО. Що ж до де Ґолля, то він точно не мав ілюзій стосовно німців. За шість місяців до того, у Гамбурзі, французький президент заявив перед несамовито захопленим натовпом: «Es lebe die Deutsch-französiche Freundschaft! Sie Sind ein grosses Volk!» («Хай живе франко-німецька дружба! Ви великий народ!»). Але своєму помічнику він зауважив: «Якби вони насправді досі були великим народом, то так мене не вітали б».

У будь-якому разі, хай які прохолодні були стосунки між двома країнами, жоден німецький лідер не наважився б розірвати відносини з Вашингтоном заради ілюзорної французької альтернативи. Проте зовнішньополітичні інтриги Аденавера призвели до поширення суспільного обурення щодо неминучого підпорядкування Німеччини Сполученим Штатам. Із сьогоднішньої перспективи ми надто швидко доходимо висновку, що післявоєнна Федеративна Республіка радісно вітала все американське; що американських солдатів, розкиданих у ті роки по Центральній та Південній Німеччині разом з їхніми військовими об’єктами, базами, транспортом, фільмами, музикою, їжею, одягом, жуйками й доларами любили та приймали всі ті, чию свободу вони мали там захищати.

Реальність була складнішою. Деяких американських (і британських) солдатів справді переважно любили. Але після того, як перше полегшення від «звільнення» (саме так!) силами Заходу (а не Червоною армією) вивітрилося, з’явилися й інші настрої. Важкі післявоєнні роки союзницької окупації сильно відрізнялися від життя за нацистів, і не на краще. Упродовж «холодної війни» дехто звинувачував Америку в тому, що через неї Німеччина опинилася в центрі «американського» конфлікту з Радянським Союзом, і тепер їй загрожує небезпека. Чимало консерваторів, зокрема з католицького півдня, вбачали в «секуляризаційному» впливі Заходу причину підйому Гітлера та закликали Німеччину «знайти свою стежину» в обхід трьох лих сучасності — нацизму, комунізму й «американізму». А зростання важливості Західної Німеччини на східному фланзі Західного альянсу підсвідомо нагадувало самопроголошену роль нацистської Німеччини як культурного бастіону Європи, що стримує азійську радянську орду.

Ба більше, американізація Західної Німеччини — та повсюдність окупантів-іноземців — кардинально відрізнялася від очищеної Німеччини народних бажань, які на початку 1950-х зростали на ґрунті ностальгійного німецького кіно. Ці стрічки так званого «вітчизняного» («Heimat») кінематографу, зазвичай зняті посеред гірських пейзажів Південної Німеччини, оповідали історії про кохання, вірність та згуртованість, а герої були вбрані в місцевий традиційний одяг або ж відповідно до певного історичного періоду. Безсоромно позбавлені смаку, ці шалено популярні розваги часто майже точно копіювали фільми нацистської доби, часом під тими самими назвами (наприклад, «Дівчина з чорного лісу» 1950 року — рімейк однойменної стрічки 1933 року); їх створювали режисери на кшталт Ганса Деппе, який за нацистів зажив великого успіху, або навіть їхні учні, молодші кінематографісти, як-от Рудольф Шюндлер.

Їхні назви — «Зелене пустище» (1951), «Край усмішок» (1952), «Коли білі лілії знову зацвітуть» (1953), «Вікторія та її гусар» (1954), «Вірний гусар» (1954), «Веселе селище» (1955), «Коли квітнуть альпійські троянди» (1955), «Розі з чорного лісу» (1956) та десятки інших — нагадували про безтурботних людей і країну, де немає ані бомбардувань, ані біженців, про «глибоку Німеччину» — цілісну, сільську, незайману, щасливу й біляву. Позачасовість цих кінофільмів також створювала заспокійливий образ країни та людей, вільних не лише від окупантів зі Сходу та Заходу, а й від провини, а також не заплямованих власним нещодавнім минулим.

«Вітчизняне» кіно відображало провінційність і консерватизм ранньої Федеративної Республіки, щире бажання, щоб їй дали спокій. Цій демобілізації в Німеччині, напевно, також сприяла непропорційна частка жінок серед дорослого населення. За даними першого післявоєнного перепису, проведеного в 1950 році, третину західнонімецьких домогосподарств очолювали розлучені жінки або вдови. Навіть після того, як у 1955‒1956 роках військовополонені, яким вдалося вижити, повернулися із СРСР, перекіс не зник: у 1960 році жінки у Федеративній Республіці чисельно переважали чоловіків у співвідношенні 126 до 100. Як і в Британії чи Франції, тільки ще більшою мірою, люди найдужче переймалися родинними й побутовими питаннями. У цьому світі жінок, чимало з яких працювали повний день, самі виховували дітей[195] і водночас жили із жахливими особистими спогадами останніх місяців війни та ранньої післявоєнної доби, мало цікавили дискусії про націю, націоналізм, переозброєння, воєнну славу чи ідеологічні протистояння.

Проголошення нових державних цілей замість дискредитованих прагнень минулого було цілком свідомим. Пояснюючи 4 лютого 1952 року членам свого уряду важливість Плану Шумана для їхніх співвітчизників, Конрад Аденавер сформулював це так: «Людям потрібна нова ідеологія. І вона може бути лише європейською». Відмінність Західної Німеччини полягала в тому, що тільки вона збиралася відновити свій суверенітет через вступ до міжнародних організацій; а європейська ідея могла заповнити нішу, яка утворилася в німецькому суспільному житті після відмови від німецького націоналізму — і Шуман на це відверто сподівався.

Для політичних й інтелектуальних еліт таке переспрямування зусиль виявилося результативним. Але для середньостатистичної жінки реальною заміною старої політики була не нова «Європа», а намагання вижити — і жити гідно. Наприкінці війни, за спогадами британського політика-лейбориста Г’ю Далтона, Вінстон Черчилль висловив побажання, щоб Німеччина стала «ситою та безсилою». Так воно й сталося, до того ж швидше й більшою мірою, ніж Черчилль міг навіть сподіватися. Упродовж двох десятиліть після поразки Гітлера західних німців не треба було відволікати від політики й переорієнтовувати на виробництво та споживання: вони й так перейнялися цим щиро та цілеспрямовано.

Для більшості західних німців заробляти, заощаджувати, діставати й витрачати стало не тільки основним видом діяльності, а й публічно затвердженою та схваленою метою суспільного життя. Письменник Ганс Маґнус Енценсберґер, розмірковуючи багато років по тому про це цікаве колективне перетворення та зосереджену старанність, з якою мешканці Федеративної Республіки взялися до роботи, зауважив, що «неможливо збагнути дивовижну німецьку енергійність, не повіривши в те, що німці перетворили свої вади на чесноти. Вони цілком буквально втратили здоровий глузд, і це стало запорукою їхнього майбутнього успіху».

Коли після поразки Гітлера міжнародне співтовариство засудило німців за сліпе виконання безчесних наказів, вони перетворили ваду працьовитої покори на національну чесноту. Руйнівні наслідки повного фіаско їхньої країни та подальша окупація зробила західних німців такими поступливими щодо встановлення демократії, як мало хто за десять років до того міг собі уявити. Замість «відданості своїм правителям», яку Гайне вперше спостеріг у німецькому народові за століття до цих подій, німці в 1950-х роках заслужили міжнародне визнання за подібну відданість ефективності, деталям та якості у виробництві готової продукції.

Цю нововіднайдену відданість розбудові процвітання особливо неприховано вітало німецьке населення старшого покоління. Навіть у 1960-х роках чимало німців, старших за шістдесят років — зокрема практично кожен, хто мав впливову посаду, — усе ще вважали, що за кайзера жилося краще. Але зважаючи на те, що відбулося потім, безпека та спокій у Федеративній Республіці, забезпечувані млявою рутиною повсякдення, виявились доволі прийнятною заміною. Проте молодші громадяни були більш недовірливі. «Скептичне покоління» — чоловіки й жінки, народжені в останні дні Веймарської Республіки, які були достатньо дорослі, щоб пережити нацизм, але надто молоді, щоб узяти на себе відповідальність за його злочини, — особливо підозріло ставилися до нового німецького порядку.

Для людей на кшталт письменника Ґюнтера Ґрасса або соціолога-теоретика Юрґена Габермаса, які обидва народилися в 1927 році, Західна Німеччина була демократією без демократів. Її громадяни приголомшливо легко поміняли Гітлера на культуру споживання, а процвітанням зцілили пам’ять про свою провину. У тому, як Німеччина відвернулася від політики на користь приватного накопичення, Ґрасс та інші бачили відмову від громадянської відповідальності за минуле та сьогодення. Вони палко підтримали незгоду з афоризмом Бертольда Брехта «Erst kommt das Fressen, dann kommt die Moral» («Спершу їжа, потім мораль»), яку висловив Ернст Рейтер, мер Західного Берліна, у березні 1947 року: «Жоден вислів не є таким небезпечним, як «Спершу їжа, потім мораль». Ми сидимо в голоді й холоді, тому що дозволяємо помилкову доктрину, яку він відображає».

Пізніше Габермаса тісно пов’язували з пошуком Verfassungspatriotism («конституційного патріотизму»), єдиного виду національного почуття, яке, на його думку, було доцільно — й розсудливо — прищеплювати його співвітчизникам. Але ще в 1953 році він опинився в центрі уваги через статтю у Frankfurter Allgemeine Zeitung, у якій критикував Мартіна Гайдеґґера за те, що той дозволив перевидати свої гейдельберзькі лекції включно з оригінальними посиланнями на «внутрішню велич» нацизму. На той час це був одиничний випадок, який привернув небагато міжнародної уваги. Але він усе одно став знаковим, провісником болісних запитань та пошуків пізнішого десятиліття.

У фільмі 1978 року «Шлюб Марії Браун» Райнер Вернер Фассбіндер (народився в 1945 році) в’їдливо препарує низку дефектів Федеративної Республіки в тому вигляді, якими вони поставали для її молодих критиків. Однойменна головна героїня розпочинає нове життя на руїнах поразки в Німеччині, де «всі чоловіки здаються зіщуленими», і холоднокровно лишає минуле позаду, заявивши, що «зараз для емоцій не час». Відтак Марія з незворушною цілеспрямованістю поринає в національну заклопотаність зароблянням грошей, у чому виявляє дивовижну спритність. Поміж тим героїня, вкривши вразливість своєї юності шаром цинізму, використовує можливості, прихильність і довірливість чоловіків — зокрема (чорношкірого) американського солдата, — водночас зберігаючи «вірність» Герману, своєму німецькому чоловіку — солдату в радянському полоні, військові звитяги якого в сюжеті старанно обійдені.

Усі стосунки, досягнення та комфорт Марії вимірюються грошима, а верхівкою айсберга стає новий, нашпигований технологіями будинок, у якому вона очікує повернення свого чоловіка. Вони от-от мають возз’єднатися в шлюбному блаженстві, коли через недогляд — відкритий газовий кран (саме так!) на їхній ультрасучасній кухні — їх та їхні земні блага розриває на шматки. Тим часом з радіо лунають істеричні вітання Західної Німеччини з перемогою на Чемпіонаті світу з футболу 1954 року. Для Фассбіндера й нового категорично незгідного покоління Західної Німеччини новонабуті якості нової Німеччини в її новій Європі — процвітання, компроміс, політична демобілізація та мовчазна згода не будити драконів національної пам’яті — не відвертали увагу від старих вад. Це і були старі вади з новим обличчям.

Розділ 9 Утрачені ілюзії

Під кінець Другої світової війни народи Західної Європи, які заледве могли впоратися з урядуванням у власних країнах і навіть просто себе прогодувати, продовжували володарювати в більшій частині неєвропейського світу. Цей незручний парадокс, приховане значення якого не лишилося не поміченим місцевими елітами європейських колоній, мав згубні наслідки. Для багатьох у Британії, Франції чи Нідерландах колонії та імперські володіння в Африці, Азії, на Близькому Сході й в Америках були цілющим бальзамом від страждань і принижень європейської війни. Вони засвідчили свою матеріальну цінність у воєнний час як ключові державні ресурси. Без доступу до цих далеких територій, запасів і людських ресурсів, які постачали колонії, становище британців і французів у боротьбі проти Німеччини та Японії було б ще більш програшним.

Це здавалося особливо очевидним для британців. Для будь-кого, хто виріс у післявоєнній Британії (як автор цих рядків), «Англія», «Британія» та «Британська імперія» були майже синонімами. Мапи світу в початковій школі густо вкривав червоний колір — колір імперії; підручники з історії приділяли багато уваги британським завоюванням, особливо в Індії та Африці; кінохроніки, випуски радіоновин, газети, ілюстровані журнали, книжки для дітей, комікси, спортивні змагання, упаковки для печива, етикетки для консервованих фруктів, вітрини м’ясних магазинів — усе нагадувало про центральну роль Англії в історичному й географічному серці міжнародної морської імперії. Назви міст, річок та політичних посад у колоніях і домініонах були так само знайомі, як і їхні аналоги в самій Великій Британії.

Свою «першу» колонію Британія втратила в Північній Америці; її наступниця, якщо й постала не зовсім «у нападі неуважності», була чим завгодно, тільки не витвором мистецтва. Її охорона, надання послуг й адміністрація коштували дорого, і — як і у французьких колоніях у Північній Африці — її найпалкіше оцінила і найзавзятіше за неї боролася купка фермерів-поселенців та ковбоїв у таких місцях, як Кенія чи Родезія. «Білі» домініони (Канада, Австралія, Нова Зеландія) та Південна Африка були незалежними; однак їхня офіційна відданість Короні, емоційні зв’язки з Британією, продукти, сировина та військові, яких вони могли постачати, фактично вважалися британським національним ресурсом. Матеріальна цінність інших складових Британської імперії була не такою очевидною, як їхні стратегічні функції: британські володіння в Східній Африці — так само як і різноманітні території та порти під контролем Британії на Близькому Сході, навколо Аравійського півострова й Індійського океану — насамперед були додатком до головної імперської перлини Британії — Індії, до якої в той час входили землі, що пізніше стануть територіями Пакистану та Бангладеш, а також Шрі-Ланки та Бірми[196].

Усі європейські колонії були набуті фрагментарно, епізодично й (за винятком наземних та водних маршрутів, які обслуговували Британську Індію) практично без будь-якого системного підходу до територіальної логіки чи економічної вигоди. Іспанці вже втратили більшу частину імперії, спочатку поступившись нею британцям, а потім — через вимогу незалежності від своїх власних переселенців і зрештою зростання моці Сполучених Штатів, що і тоді, і тепер було причиною узвичаєного серед іспанців антиамериканізму. Залишалися тільки анклави в Марокко та Екваторіальній Гвінеї, закинуті Франко (незмінним реалістом) у період між 1956 і 1968 роками.

Однак більша частина Африки та Азії все ще перебувала в руках європейців. Колоніями керували або напряму з метропольних столиць, або через призначених інтелектуалів, які отримали освіту в Європі, або ж через місцевих правителів, які улесливо ставилися до своїх європейських господарів. Політики післявоєнної Європи, які з іншими людьми не спілкувалися, здебільшого не знали про швидке зростання націоналістичних настроїв серед нового активного покоління, яке підросло в імперських володіннях (за винятком, можливо, Індії, хоча й там масштаб цих настроїв і рішучість місцевого населення довго недооцінювали).

Тож ані британці, ані інші європейські колонізатори, які ще мали території, не очікували близького розпаду своїх володінь чи впливу з-поза океану. Як стверджує британський історик Ерік Гобсбаум, у 1939 році кінець європейських колоніальних імперій здавався дуже далеким навіть студентам на семінарах для молодих комуністів з Британії та її колоній. Шість років по тому світ усе ще був поділений на правителів і тих, ким правили, сильних і слабких, багатих і бідних, — тож здавалося неможливим подолати цю прірву в найближчому майбутньому. Навіть у 1960 році, коли минуло багато часу після того, як глобальний рух за незалежність набрав обертів, 70% валової продукції світу та 80% економічної доданої вартості у виробництві припадало на Західну Європу й Північну Америку.

Крихітна Португалія — найменша та найбідніша з європейських колоніальних держав — отримувала сировину за надзвичайно вигідними цінами з її колоній в Анголі та Мозамбіку. Вони ж надавали готовий ринок для португальського експорту, який у світі був неконкурентним. Отож Мозамбік вирощував бавовну для ринку португальських товарів, а не їжу для своїх громадян; така ринкова деформація давала значні прибутки та спричиняла голод, від якого регулярно страждало місцеве населення. За цих умов та попри невдалі повстання в колоніях і військові перевороти всередині країни, деколонізація Португалії щосили затримувалась[197].

Навіть якщо європейські метрополії могли обійтися без колоній, мало яка колонія могла собі уявити, що виживатиме самостійно, без підтримки з-за кордону. Навіть ліберали та соціалісти, які підтримували автономію й подальшу незалежність європейських заморських підданих, вважали, що для цього знадобиться багато років. Варто нагадати, що тільки в 1951 році британський міністр закордонних справ, лейборист Герберт Моррісон порівнював набуття африканськими колоніями незалежності з тим, щоб «дати десятирічній дитині ключі від хати, банківський рахунок і рушницю».

Однак світова війна принесла до колоній відчутніші зміни, ніж більшість європейців на той час усвідомлювали. Британія втратила свої колишні території в Східній Азії через японську військову окупацію, і хоча після поразки Японії вона їх собі повернула, авторитет старої колоніальної влади був кардинально підірваний. Британська капітуляція в Сингапурі в лютому 1942 року стала ганьбою, яку Британська імперія в Азії так і не подолала. Британські війська змогли відбити японську атаку на Бірму, а відповідно на Індію, однак міф про європейську непереможність було зруйновано назавжди. Після 1945 року на колоніальні країни в Азії дедалі більше тиснули, щоб вони відмовились від своїх традиційних претензій.

Особливо болісними наслідки були для Нідерландів, найдавнішої імперії в регіоні. Нідерландська Ост-Індія, а також Голландська Ост-Індійська торговельна компанія, яка розвинула регіон, стала частиною національного міфу, прямою сполучною ланкою із Золотою добою й символом торговельної та мореплавної слави країни. Крім того, було прийнято вважати, особливо в похмурі та бідні післявоєнні роки, що сировина Ост-Індії, зокрема каучук, стане економічним порятунком Нідерландів. Однак через два роки після японської поразки нідерландці знову мусили воювати: на нідерландській території Південно-Східної Азії (теперішньої Індонезії) застрягли 140 тисяч нідерландських солдатів (професійних військових, призовників і добровольців), а революція за незалежність Індонезії викликала захоплення та ставала прикладом для наслідування в інших нідерландських колоніях у Тихому океані, Карибському басейні та Південній Америці.

Подальша партизанська війна тривала чотири роки й коштувала Нідерландам понад три тисячі військових та цивільних жертв. У грудні 1949 року на конференції в Гаазі влада Нідерландів (та заплакана королева Юліана[198]) нарешті визнала незалежність Індонезії, яку в односторонньому порядку проголосив лідер націоналістів Сукарно 17 листопада 1945 року. Сталий потік європейців (багато з яких насправді народилися в Ост-Індії та ніколи не були в Нідерландах) попрямував «додому». До кінця 1957 року, коли президент Сукарно відрізав нідерландських підприємців від Індонезії, нідерландських «репатріантів» налічувалося десятки тисяч.

Досвід деколонізації негативно позначився на суспільному житті Нідерландів, які й так уже сильно постраждали від війни та мук, яких вона завдала. Багато колишніх колоніалістів та їхніх прибічників наполягали на тому, що отримало назву «Міф про гарне урядування», звинувачуючи політичну лівицю в тому, що Нідерланди не змогли відновити колоніальної влади після тимчасової японської окупації. З іншого боку, солдати-призовники (яких була переважна більшість) просто раділи, що повернулися додому цілими й неушкодженими після колоніальної війни, якою ніхто не пишався і в якій військовому успіху, на думку багатьох, перешкодило наполягання ООН на передачі влади шляхом переговорів. Отож цей період історії швидко списали в провалля національної пам’яті.

У довшій перспективі вимушена відмова Нідерландів від колоній сприяла зростанню «європейських» настроїв у країні. Друга світова війна показала, що Нідерланди не могли залишатися осторонь міжнародних відносин, а особливо тих, які провадили їхні великі сусіди, а втрата Індонезії вчасно нагадала про справжнє становище країни — маленької та слабкої європейської держави. З міркувань необхідності нідерландці перекваліфікувалися на палких прихильників європейської економічної, а пізніше політичної інтеграції. Але цей процес не відбувався легко й безболісно, так само як і зміни в колективній свідомості нації сталися не за одну ніч. До весни 1951 року військові розрахунки й витрати післявоєнних нідерландських урядів були спрямовані не на європейську оборону (попри участь Нідерландів у Брюссельському договорі й НАТО), а на те, щоб втримати колонії. Дуже повільно, із дещо стримуваним жалем нідерландські політики присвятили європейським справам безроздільну увагу, відкинувши свої давні пріоритети.

Те саме відбувалося, хоч і різною мірою, з усіма тодішніми й колишніми імперіями Західної Європи. Американські науковці, які дивляться на країни Заходу крізь призму досвіду та занепокоєнь Вашингтона, часом випускають з уваги цю особливість післявоєнної Європи. Для Сполучених Штатів насамперед мала значення «холодна війна», і це позначалося на внутрішньо- й зовнішньополітичних пріоритетах та дискурсі. Але в Гаазі, Лондоні чи Парижі ті самі роки здебільшого пішли на дорогі партизанські війни у віддалених й дедалі більш некерованих колоніях. У 1950-х роках стратегічним головним болем була не Москва з її амбіціями, а рухи за національну незалежність, хоча в деяких випадках одне накладалося на інше.

Французька імперія, так само як і британська, після 1919 року виграла від перерозподілу азійських та африканських володінь, які раніше належали переможеним Центральним державам[199]. Тож у 1945 році звільнена Франція знову контролювала Сирію й Ліван, а також значні ділянки Африки на південь від Сахари та деякі острівні володіння в Карибському басейні й Тихому океані. Але «діамантами» французької імперської корони були її території в Індокитаї та передусім давні французькі поселення вздовж Середземноморського узбережжя Північної Африки — Туніс, Марокко та майже весь Алжир. Утім у французьких підручниках з історії колоніям відводили не таке однозначне місце, як по той бік Ла-Маншу, — почасти тому, що Франція була республікою, в якій імперському домінуванню не було природного місця, а почасти через те, що багато ранніх французьких завоювань давно вибороли англомовні колонізатори. У 1950 році мільйони французів і француженок ще пам’ятали «Фашодський інцидент» 1898 року, коли Франція відступила в протистоянні з Британією за контроль над Єгиптом, Суданом і Верхнім Нілом. Говорити про імперію у Франції означало нагадувати собі не лише про перемогу, а й про поразку.

З іншого боку, французьким школярам наполегливо прищеплювали образ «Франції» як єдиного трансокеанічного простору, місця, у якому громадянські й культурні риси «французькості» були відкритими для всіх; де в початкових школах від Сайгона до Дакара вчили про «nos ancêtres les Gaulois» («наших предків-галлів») і прославляли — бодай у теорії — переваги поступової культурної асиміляції, яку й уявити собі не могли управлінці британських, нідерландських, бельгійських, іспанських чи португальських колоній[200]. Тільки у Франції влада метрополії могла серйозно ставитися до їхньої найціннішої колоніальної власності не як до чужої землі, а як до розширення адміністративних кордонів самої Франції. Тож «Алжир» був не чим іншим, як географічним поняттям; а територію, яку він позначав, адміністративно вважали трьома французькими департаментами (утім лише європейські мешканці мали там повні громадянські права).

Упродовж війни французи, так само як британці та нідерландці, втратили свої дорогоцінні південно-східні азійські колонії на користь японців. Але у випадку Франції японська окупація настала пізно — до березня 1945 року французький Індокитай залишався під владою Віші — і в будь-якому разі за своїми болісними наслідками не могла зрівнятися з поразкою Франції в себе вдома в 1940 році. Посоромлення Франції на очах у Європи підкреслювало символічне значення її заморської імперії: якщо у власних очах французи ще не до кінця перетворилися на «безпомічну та безнадійну масу протоплазми» (як про них висловився Ейзенгавер у 1954 році), це було значною мірою через їхній непохитний авторитет провідної колоніальної держави, тож це мало певну вагу.

В Африці де Ґолль відновив участь Франції у Браззавільській конференції[201] на початку лютого 1944 року. Там, у столиці Французької Екваторіальної Африки, що розкинулась на протилежному боці річки від Бельгійського Конго, лідер «Вільної Франції» висловив своє характерне бачення імперського майбутнього Франції: «У Французькій Африці, як і в кожній країні, де люди живуть під нашим прапором, не може бути справжнього прогресу, якщо люди не мають змоги користуватися його моральними й матеріальними перевагами на своїй рідній землі, якщо вони не можуть поступово досягнути рівня, коли братимуть участь в управлінні власними справами. Здійснити це — обов’язок Франції». Що саме мав на увазі де Ґолль, залишилося — до речі, не вперше — незрозуміло, і, можливо, це було зроблено навмисне. Але його точно зрозуміли в контексті емансипації та подальшої автономії колоній. Цьому сприяли обставини. Громадська думка у Франції була прихильна до колоніальної реформи: викриття практик примусової праці Андре Жідом у його книжці «Подорож до Конго» (1927) розкрило громадськості очі на злочини європейців у Центральній Африці, а з Америки, зі свого боку, лунали голоси, які не провіщали колоніалізму нічого доброго. Держсекретар США Корделл Галл незадовго до того схвально висловився щодо перспективи міжнародного контролю над менш розвиненими європейськими колоніями та самоврядування для всіх інших у недалекому майбутньому[202].

Говорити про реформи в бідній і далекій франкомовній Африці було дуже просто, особливо коли саму французьку метрополію ще не звільнили. Інша річ — Південно-Східна Азія. 2 вересня 1945 року Хо Ші Мін, лідер в’єтнамських націоналістів (та один із членів-засновників Французької комуністичної партії, через те що замолоду опинився на її конгресі в Турі в грудні 1920 року), проголосив незалежність своєї країни. Упродовж двох тижнів британські війська почали входити до Сайгона, міста на півдні В’єтнаму, а через місяць до них приєдналися французи. Тим часом північні райони В’єтнаму, які на той час контролював Китай, повернулися до французів у лютому 1946 року.

На цьому етапі існувала серйозна вірогідність, що автономію або незалежність буде погоджено, оскільки паризька влада розпочала переговори з представниками націоналістів. Але 1 липня 1946 року французький адмірал та місцевий повноважний представник Тьєррі д’Аржанльо в односторонньому порядку проголосив відокремлення Кошіншіни (південної частини країни) від півночі, яку контролювали націоналісти, підірвавши таким чином намагання власного уряду досягнути компромісу й обірвавши його переговори з Хо. До осені того самого року французи вже бомбардували Хайфонзький порт, націоналістична організація «В’єтмінь»[203] напала на Францію в Ханої та почалася перша В’єтнамська війна.

Післявоєнні спроби Франції відновити владу в Індокитаї були політичною та воєнною катастрофою. Хо Ші Мін отримав подвійне визнання від французької політичної лівиці — як борець за національну незалежність і як комуністичний революціонер (обидві ідентичності щільно переплелися і в його власній голові, і в його бездоганному міжнародному іміджі)[204]. Французькі виборці не розуміли, навіщо відправляти молодих людей воювати й помирати в «брудній війні» в Індокитаї; а дозволити Ханою перемогти здавалося не гіршим варіантом, аніж підтримати очевидно негодящу фігуру Бао Дая, якого французи призначили новим «імператором» країни в березні 1949 року.

З іншого боку, французький офіцерський корпус, безперечно, підтримував продовження боротьби у В’єтнамі; там, як і пізніше в Алжирі, на карту, здавалося, була поставлена військова спадщина Франції (або те, що від неї лишалося), тож французьке високе командування мало, що втрачати. Але французька економіка за жодних умов не змогла б витримати тривалу й розтягнуту в часі війну в далекій колонії без значної підтримки з-за кордону. Війну Франції в Індокитаї спонсорували американці. Спочатку внесок Вашингтона був непрямим: завдяки кредитам і грантам США французи могли виділити значні ресурси на дедалі більш коштовну й безуспішну боротьбу проти «В’єтміню». По суті, США підтримували післявоєнну економічну модернізацію Франції, тоді як Франція витрачала власні мізерні ресурси на війну.

З 1950 року США стали надавати більш пряму допомогу. Починаючи з липня того року (через місяць після початку війни в сусідній Кореї) Сполучені Штати різко збільшили свою військову підтримку французьких сил у Південно-Східній Азії. Французи затято торгувалися, перш ніж погодитись підтримати приречений європейський оборонний проєкт і дати дозвіл на вступ Західної Німеччини до НАТО: в обмін на це (дозволяючи Сполученим Штатам себе захищати, як здавалося безвідрадним вашингтонським інсайдерам) вони отримали дуже суттєву американську військову допомогу. Станом на 1953 рік серед усіх європейських держав Франція найбільше залежала від підтримки Америки — як грошової, так і матеріальної.

Вашингтон зупинився лише в 1954 році, відповівши відмовою на дедалі відчайдушніші прохання французів про повітряну допомогу, щоб врятувати приречений французький гарнізон у Дьєнб’єнфу. Після майже восьми років безрезультатної та кривавої боротьби Вашингтону було ясно, що Франція не спроможна відновити свій колишній контроль в Індокитаї і не може змагатися з регулярними військами і партизанськими загонами Хо Ші Міна. Америка вважала, що французи розтринькали їхні гроші, тож вкладати в них було дедалі більш ризиковано. Коли 7 травня 1954 року Дьєнб’єнфу оголосив про капітуляцію і Франція попросила про припинення вогню, це ні для кого не стало несподіванкою.

Крах французького Індокитаю пришвидшив занепад останнього із французьких коаліційних урядів, які намагалися його втримати, та вступ П’єра Мендеса-Франса на прем’єрську посаду. Під його проводом французи 21 липня 1954 року підписали в Женеві угоду, за умовами якої Франція виходила з регіону, де залишалися два окремі утворення — «Північний» та «Південний» В’єтнам, — політичні відносини й інститути яких мали визначити майбутні вибори. Ті вибори так і не відбулися, тож тягар підтримки південної частини колишньої французької колонії тепер лягав на самих американців.

Мало хто у Франції шкодував про Індокитай. На відміну від Нідерландів, вона не дуже довго була в регіоні; і попри те, що за першу В’єтнамську війну заплатила Америка (а це усвідомлювало не так багато тогочасних французів), там воювали й помирали французькі солдати. Французькі праві політики особливо нападали на Мендеса-Франса та його попередників за те, що ті не змогли воювати краще, але ніхто не пропонував чогось ліпшого, тож майже всі потай були раді здихатися В’єтнаму. Тільки французька армія — або ж, точніше, професійний офіцерський корпус — довго таїла образу. Деякі молоді офіцери, зокрема ті, хто спочатку служив у лавах Опору або «Вільної Франції» і набув там звички складати власну думку про політику, почали плекати зародкове, але небезпечне невдоволення. Уже вкотре, ремствували вони, політичні командувачі в Парижі зробили ведмежу послугу французькому війську на полі бою.

Після втрати Індокитаю Франція спрямувала свою увагу на Північну Африку. У певному розумінні це відбулося майже буквально — Алжирське повстання почалося 1 листопада 1954 року, лише через чотирнадцять тижнів після підписання Женевських угод. Але тривалий час після того Північна Африка залишалася в центрі інтересу Парижа. З тієї миті, як у 1830 році французи вперше ступили на землю сьогоднішнього Алжиру, ця колонія стала частиною більшої французької мрії, яка корінилася в ще давнішому прагненні домінувати в Північній Африці від Атлантичного узбережжя до Суецу. Коли на сході їхнім планам перешкодили британці, французи задовольнилися першістю в Західному Середземномор’ї та Центрально-Західній Африці по той бік Сахари.

За винятком значно давнішого поселення в Квебеку та деяких островів у Карибському басейні, Північна Африка (зокрема Алжир) була єдиною французькою колонією, де європейці облаштувалися на постійній основі та в значних кількостях. Але чимало з цих європейців були за походженням не французами, а радше іспанцями, італійцями, греками або ще кимось. Навіть такий хрестоматійний французький алжирець, як Альбер Камю, був наполовину іспанцем, наполовину французом; а його французькі пращури переїхали напередодні його народження. Часи перенаселення Франції минули дуже давно; і на відміну від Росії, Польщі, Греції, Іспанії, Португалії, Скандинавії, Німеччини, Ірландії, Шотландії (і навіть Англії), Франція не була країною емігрантів упродовж багатьох поколінь. Французи не були природними колонізаторами.

Проте якщо Франція поза межами Франції таки існувала, то це був Алжир — що підтверджувалося, як ми пам’ятаємо, адміністративною належністю Алжиру до Франції як частини структури метрополії. Найближчою аналогією з іншою країною був Ольстер, інший заморський анклав у колишній колонії, інституційно включений в «основну територію»; там проживала давня спільнота переселенців, для яких зв’язок із серцем імперії важив набагато більше, ніж для тієї більшості, що населяла метрополію. Те, що Алжир може одного дня стати незалежним (і, відповідно, з огляду на абсолютну чисельну перевагу арабів та берберів серед населення, сформувати арабський уряд), для його європейської меншини було немислимим.

Отож французькі політики здавна намагалися про це не думати. Жоден французький уряд, за винятком короткого періоду Народного фронту в 1936 році на чолі з Леоном Блюмом, не приділяв серйозної уваги кричущому безладдю, яке коїлося у французькій Північній Африці під керівництвом колоніальних адміністраторів. І до, і після Другої світової війни французьким політикам й інтелектуалам було добре відомо про поміркованих алжирських націоналістів на кшталт Ферхата Аббаса, але ніхто не очікував, що Париж в осяжній перспективі справді піде назустріч їхнім скромним вимогам щодо самоврядування або «внутрішнього керування». Проте арабські лідери вірили в те, що поразка Гітлера призведе до довгоочікуваних реформ, тож коли 10 лютого 1943 року, після висадки союзників у Північній Африці, вони видали маніфест, то дуже старанно наголошували на своїй відданості ідеалам 1789 року й любові до «культури Франції та Заходу, з якою їх познайомили і яку вони плекали».

Їхні прохання залишилися непочутими. Уряд звільненої Франції мало переймався почуттями арабів, а коли ця байдужість призвела до заворушень у регіоні Кабілія на схід від Алжира в травні 1945 року, їх безкомпромісно придушили. У наступні десять років увага Парижа була зосереджена на іншому. На той час, коли ці роки стримуваної злості та притлумлених сподівань вивергнулися вибухом організованого повстання 1 листопада 1954 року, про компроміс уже не йшлося. Алжирський Фронт національного визволення (ФНВ; Front de Libération Nationale) очолило молоде покоління арабських націоналістів, які зневажали помірковану та прихильну до Франції стратегію їхніх батьків і дідів. Їхньою метою було не «внутрішнє керування» чи реформа, а незалежність — реалізацію цієї вимоги пізніші французькі уряди навіть не могли собі уявити. Результатом стали вісім років кривавої громадянської війни.

Французька влада запропонувала запізнілі реформи. Новий соціалістичний уряд Ґі Молле в березні 1956 року надав незалежність сусіднім французьким колоніям Тунісу й Марокко, і це стало першою капітуляцією колоніальної держави на африканському континенті. Та коли Молле відвідав Алжир, натовп європейських поселенців закидав його гнилими помідорами. Париж опинився між молотом безкомпромісних вимог підпільного ФНВ та ковадлом категоричної позиції європейського населення Алжиру, яке тепер представляв Комітет оборони французького Алжиру (l’Algérie française), щодо неприйнятності будь-якого компромісу з їхніми арабськими сусідами. Французька стратегія, якщо це можна так назвати, полягала в тому, щоб перемогти ФНВ силою, а тоді вже тиснути на європейське населення, вимагаючи змиритися з політичними реформами та певним поділом влади.

Французька армія слухняно розпочала проти партизанів ФНВ війну на виснаження. Обидві сторони регулярно вдавалися до залякувань, тортур, убивств та цілеспрямованого тероризму. Після низки особливо жахливих страт арабів та європейських розправ у відповідь у грудні 1956 року політичний представник Молле Робер Лакост надав французькому полковнику-десантнику Жаку Массу повний карт-бланш за будь-яку ціну знищити повстанців-націоналістів в Алжирі. У вересні 1957 року Массу святкував перемогу, придушивши загальний страйк і завдавши повстанцям нищівної поразки в Битві за Алжир. Арабське населення заплатило жахливу ціну, але репутація Франції була безповоротно заплямована. Європейське населення і далі не довіряло далекосяжним намірам Парижа[205].

У лютому 1958 року уряд Фелікса Ґаяра, який щойно заступив на посаду, зганьбив себе бомбардуванням Сахета, прикордонного міста в Тунісі, де, як підозрювали, була розташована база алжирських націоналістів. Через протест міжнародної спільноти, який це викликало, а також пропозиції англо-американських «доброзичливців» допомогти дати раду алжирському хаосу, алжирські європейці почали дедалі більше побоюватись, що Париж збирається їх покинути. Поліцейські та солдати в Парижі й Алжирі почали відкрито виявляти солідарність із позицією переселенців. Уряд Ґаяра, третій за одинадцять місяців, 15 квітня подав у відставку. Через десять днів в Алжирі відбулася масштабна демонстрація, учасники якої вимагали збереження французького Алжиру назавжди та повернення де Ґолля до влади. Організатори демонстрації створили Комітет громадської безпеки, назва якого була недвозначним відлунням однойменного утворення часів Французької революції.

15 травня, через 48 годин після того, як ще один французький уряд на чолі з П’єром Пфлімленом набув повноважень, генерал Рауль Салан, командувач французької армії в Алжирі, вигукнув ім’я де Ґолля до радісного натовпу на алжирському форумі. Сам де Ґолль, який помітно уникав публічних появ після того, як пішов з громадського життя та переїхав до свого родинного селища Коломбе в Східній Франції, з’явився перед публікою, щоб 19 травня провести пресконференцію. Озброєні повстанці взяли під свій контроль острів Корсику, а Париж охопили чутки, що невдовзі там висадяться десантники. 28 травня Пфлімлен подав у відставку, а президент Рене Коті закликав де Ґолля сформувати уряд. Навіть не вагаючись, де Ґолль заступив на посаду 1 червня, а наступного дня за його повноваження проголосувала Національна асамблея. Перше, що він зробив, — вилетів в Алжир, де 4 червня, немов оракул, звернувся до щасливого натовпу підбадьорених солдатів і вдячних європейців: «Je vous ai compris» («Я вас зрозумів»).

Новий прем’єр-міністр Франції справді зрозумів своїх алжирських прихильників краще, ніж вони думали. Він був шалено популярний серед європейців Алжиру, які вважали його своїм рятівником: на референдумі у вересні 1958 року за де Ґолля проголосувало 80% виборців у Франції і 96% — в Алжирі[206]. Серед багатьох характерних рис де Ґоллю була властива непохитна повага до порядку та законності. Герой «Вільної Франції», суворий критик Віші, людина, що відновила авторитет Французької держави після серпня 1944 року, він не був другом алжирським повстанцям (чимало з яких у минулому підтримували Петена), і ще менше — вільнодумним революційним молодим офіцерам, які перейшли на їхній бік. Найпершим своїм завданням він вважав відновлення авторитету французького уряду. На другому місці стояло врегулювання алжирського конфлікту, який так сильно його підривав.

Упродовж року стало зрозуміло, що Париж і Алжир обіймають протилежні позиції. Міжнародна спільнота ставала дедалі прихильнішою до ФНВ та його вимог щодо незалежності. Британці надавали незалежність своїм африканським колоніям. Навіть бельгійці нарешті відпустили Конго у червні 1960 року (хоча й у безвідповідальний спосіб та з катастрофічними наслідками)[207]. Колоніальний Алжир швидко ставав анахронізмом, і де Ґолль це повністю усвідомлював. Він уже заснував «Французьку спільноту» як перший крок до «співдружності» колишніх французьких колоній. На південь від Сахари швидко отримували формальну незалежність еліти з французькими дипломами в країнах, які були надто слабкі, щоб вижити самостійно, а тому приречені на цілковиту залежність від Франції впродовж прийдешніх десятиліть. У вересні 1959 року, лише через рік після прийняття повноважень, президент Франції запропонував Алжиру «самовизначитись».

Розлючені тим, що вони розцінили як свідчення майбутньої зради, офіцери та європейське населення Алжиру почали планувати повномасштабне повстання. Відбувалися заколоти й перевороти, ширилися чутки про революцію. У січні 1960 року в Алжирі виросли барикади, а «ультрапатріоти» стріляли у французьких жандармів. Однак через непримиренність де Ґолля повстання провалилося, а ненадійних старших офіцерів (зокрема Массу та його начальника, генерала Моріса Шалля) завбачливо перевели подалі від Алжиру. Утім заворушення тривали, сягнувши апогею в квітні 1961 року в провальному військовому путчі, інспірованому новоствореною Організацією таємної армії (ОТА). Але заколотникам не вдалося усунути де Ґолля, який на французькому національному радіо засудив «військовий бунт купки генералів-відставників». Найбільше від заколоту постраждав моральний авторитет та міжнародний імідж (точніше, те, що від нього лишилося) французької армії. Абсолютна більшість французьких чоловіків і жінок, чиї сини нерідко служили в Алжирі, дійшли висновку, що незалежність Алжиру не лише неминуча, а й бажана — і в інтересах самої Франції, що швидше, то краще[208].

Де Ґолль, який завжди був реалістом, розпочав переговори з ФНВ у курортному містечку Евіан на Женевському озері. Перші раунди переговорів, які відбулися в червні 1960-го, а потім у червні та липні 1961 року, не привели до порозуміння. Нова спроба в березні 1962 року була успішнішою: після десяти днів переговорів дві сторони досягли згоди, а 19 березня, після майже восьми років безперервних бойових дій, ФНВ оголосив про припинення вогню. На підставі домовленостей, досягнутих в Евіані, де Ґолль скликав референдум у неділю 1 липня, і народ Франції абсолютною більшістю проголосував за те, щоб звільнитися від алжирських кайданів. Через два дні Алжир став незалежною державою.

Алжирська трагедія на цьому не завершилася. ОТА перетворилася на повноцінну підпільну організацію, спочатку віддану збереженню французького Алжиру, а коли це не вдалося — покаранню тих, хто «зрадив» їхню справу. Тільки в лютому 1962 року агенти й бомби ОТА забрали життя 553 осіб. Видовищні замахи на міністра культури Франції Андре Мальро й на самого де Ґолля провалилися, хоча принаймні одна спроба влаштувати засідку на машину президента, коли той проїжджав паризькими околицями Петі-Кламар, виявилась небезпечно близькою до успіху. Упродовж декількох років на початку 1960-х років Францію тримала на гачку цілеспрямована й дедалі більш відчайдушна терористична загроза. Французька розвідка зрештою знешкодила ОТА, але пам’ять про ті часи жила довго.

Тим часом мільйони алжирців були змушені всупереч власній волі виїхати до Франції. Європейські франкоалжирці (їх називали «п’є-нуар», що в перекладі з французької означає «чорноногі») селилися здебільшого в Південній Франції; перше покоління довго тамувало образу на французьку владу за те, що вона зрадила їхні вимоги та змусила їх покинути свою домівку й роботу. Алжирські євреї також виїхали з країни, дехто в Ізраїль, дехто, як-от раніше марокканські євреї, — до Франції, де вони саме вчасно утворили найбільшу (та переважно сефардську) єврейську спільноту в Західній Європі. Багато арабів теж полишили незалежний Алжир. Дехто поїхав через страх репресивного авторитаризму ФНВ. Інші, зокрема ті, хто працював із французами або допомагав французькій поліції та військовим — так звані харкі — тікали від очікуваного гніву переможних націоналістів. Багатьох спіймали та прирекли на жахливу відплату; але навіть ті, хто безпечно дістався Франції, не отримали від французів жодної подяки і практично ніякого визнання чи компенсації за їхні жертви.

Франція поспішала забути про свою алжирську травму. Евіанські угоди 1962 року поклали край майже п’яти десятиліттям війни або страху війни в житті країни. Населення втомилося — втомилося від криз, втомилося воювати, втомилося від погроз, пліток і заколотів. Четверта республіка проіснувала лише дванадцять років. Нелюблена та неоплакана, вона від самого початку була жорстоко ослаблена відсутністю ефективної виконавчої влади — спадщина режиму Віші, через яку післявоєнні парламентарі не прагнули встановлення сильного інституту президента. Їй також заважали парламентська та виборча системи, які стимулювали багатопартійність і породжували нестабільні коаліційні уряди. У цей період сталися безпрецедентні суспільні зміни, але вони викликали суперечливу негативну реакцію. П’єр Пужад, книгар із Сен-Сере в південно-західній французькій глибинці, сформував першу європейську протестну партію, яка зосереджувалась навколо одного питання — захистити «des petits, des matraqués, des spoliés, des laminés, des humiliés» — обкрадених, оббреханих, принижених пересічних чоловіків і жінок, яких історія обділила увагою. Після всезагальних виборів 1956 року до парламенту ввійшли п’ятдесят два антисистемні депутати-«пужадисти».

Та, найголовніше, першу післявоєнну французьку республіку похитнула її колоніальна боротьба. Як і Старий порядок[209], Четверту республіку підкосила вартість війни. Від грудня 1955 року до грудня 1957 року Франція, попри стабільне зростання економіки, втратила дві третини своїх валютних резервів. Контрольований обмін валют, різні курси обміну (подібно до тих, що діяли в Радянському блоці в пізніші десятиліття), зовнішній борг, дефіцит бюджету та хронічна інфляція були пов’язані з неконтрольованими витратами на провальні колоніальні війни, які тривали з 1947 по 1954 рік, а потім знову з 1955 року і далі. Стикаючись із цими перешкодами, різні уряди не могли дійти згоди й розпадалися. Навіть без збайдужілої армії Четверта республіка була б змушена протистояти цим викликам лише через десять років після найгіршої в історії країни військової поразки та ганебної чотирирічної окупації. Те, що вона так довго протрималася, — узагалі диво.

Інститути П’ятої республіки Шарля де Ґолля були створені саме для того, щоб подолати недоліки своєї попередниці. Значення Асамблеї та політичних партій знизилося, натомість повноваження уряду посилилися: конституція давала президенту значний контроль та ініціативу у провадженні політики й абсолютну владу над прем’єр-міністрами, яких він міг звільняти та призначати буквально на власний розсуд. Після успішного завершення алжирського конфлікту де Ґолль запропонував обирати президента Республіки шляхом прямого загальнонаціонального голосування (а не непрямим чином в Асамблеї, як було дотепер); цю зміну до конституції слухняно затвердили на референдумі 28 жовтня 1962 року. Завдяки підтримці своїх інститутів, власним здобуткам та особистим якостям — а також пам’яті населення про те, що все може бути інакше, — президент Франції тепер мав більше повноважень, ніж будь-який інший обраний на вільних виборах голова держави чи уряду у світі.

У внутрішній політиці де Ґолль здебільшого волів залишати щоденні справи на своїх прем’єр-міністрів. Програма радикальних економічних реформ, яка почалася із запровадження нового франка 27 грудня 1958 року, узгоджувалася з попередніми рекомендаціями Міжнародного валютного фонду та безпосередньо сприяла стабілізації проблемної французької фінансової системи. Попри весь свій шарм й авторитетність, де Ґолль був природженим радикалом, який не боявся змін: як він сам написав у «Vers l’armée de métier» («Армія майбутнього»), молодечому трактаті про військову реформу, «ніщо не може тривати, якщо його постійно не переглядати». Тож не дивно, що чимало найважливіших змін у французькій транспортній інфраструктурі, плануванні міст та державних промислових інвестиціях були задумані й розпочалися саме під його керівництвом.

Але, як і багато інших напрямків внутрішньої модернізації, які впроваджував де Ґолль, зокрема амбітні плани Мальро відновити й очистити всі історичні будівлі в державній власності Франції, ці зміни завжди були частиною ширшої політичної мети — відновлення французької величі. Як і генерал Франко в Іспанії (з яким в усьому іншому він не мав нічого спільного), де Ґолль розумів економічну стабілізацію та модернізацію загалом як засоби боротьби за відновлення національної слави. Франція перебувала в постійному занепаді щонайменше з 1871 року, а її похмурий шлях супроводжували військові поразки, дипломатичні приниження, колоніальний відступ, економічне погіршення та внутрішня нестабільність. Де Ґолль прагнув завершити добу занепаду Франції. «Усе життя, — писав він у своїх воєнних мемуарах, — я мав певне уявлення про Францію». Тепер він збирався втілити його в життя.

Сферою своєї діяльності французький президент обрав зовнішню політику: вибір був продиктований як особистими уподобаннями, так і raison d’état[210]. Для де Ґолля здавна було хворою темою постійне приниження Франції — не так німецьким ворогом у 1940 році, як англо-американськими союзниками після. Де Ґолль ніколи не забував про те, що сам як представник збіднілої та загалом нікому не потрібної Франції в роки війни перебував у ганебній самотності в Лондоні. Воєнний реалізм не дозволяв йому вголос говорити про розпач, який він поділяв з іншими співвітчизниками, коли британці втопили французьку гордість — Середземноморський флот — у Мерс-ель-Кебірі у липні 1940 року, проте ті події й досі йому боліли.

Де Ґолль також мав особливу причину неоднозначно ставитись до Вашингтона, де Франклін Рузвельт ніколи не сприймав його всерйоз. Сполучені Штати підтримували добрі відносини з режимом Віші значно довше, ніж це видавалося пристойним чи доречним. У воєнних переговорах союзників Франція була відсутня; і навіть якщо це дозволяло де Ґоллю в пізніші роки цинічно знімати з себе відповідальність за Ялтинські угоди, які він таємно схвалив, пам’ять про це не давала йому спокою. Але найбільше приниження прийшло, коли війна була виграна. По суті, Францію відсторонили від ухвалення будь-яких важливих рішень щодо Німеччини. До обміну розвідданими між Британією та США ніколи не запрошували Франції (яку небезпідставно підозрювали в тому, що вона може стати джерелом небезпечного витоку інформації). Крім того, Франція не входила до ядерного «клубу», тому в міжнародних військових розрахунках її роль зменшилась до безпрецедентно незначущої.

Ще гіршим було те, що Франція повністю залежала від США в її колоніальній війні в Азії. У жовтні 1956 року, коли Британія, Франція та Ізраїль таємно домовилися напасти на Єгипет Ґамаля Нассера, саме президент Ейзенгавер змусив Британію вийти з домовленості, чим викликав безпомічну лють Франції. Рік по тому, у листопаді 1957 року, французькі дипломати безпорадно обурювалися, коли британці та американці почали постачати зброю в Туніс: французи боялися, що вона опиниться в руках алжирських повстанців. Невдовзі після вступу на посаду в 1958 році генерал Норстад, американський головнокомандувач об’єднаних сил НАТО, прямолінійно заявив самому де Ґоллю, що він не зобов’язаний повідомляти йому деталі розгортання американської ядерної зброї на французькій землі.

Таким було тло для зовнішньої політики де Ґолля, коли він набув повних президентських повноважень. На американців він не покладав великих надій. США могли нав’язувати свої інтереси — від ядерної зброї до привілейованого міжнародного статусу долара як резервної валюти — решті країн західного альянсу, і варто було очікувати, що вони так і робитимуть. США не можна було довіряти, але вони принаймні були передбачувані; важливо було не потрапити в залежність від Вашингтона так, як це сталося в Індокитаї, а потім під час Суецької кризи. Франція мала якнайкраще захищати власні інтереси — наприклад, шляхом набуття власної ядерної зброї. Натомість ставлення де Ґолля до Британії було складнішим.

Як і більшість спостерігачів, президент Франції обґрунтовано та правильно припускав, що Велика Британія намагатиметься втримати свої позиції проміжної ланки між Європою та Америкою і що, якби Лондон був змушений обирати, то віддав би перевагу своєму атлантичному союзнику, а не європейським сусідам. Це було дуже чітко продемонстровано в грудні 1962 року, коли прем’єр-міністр Британії Гарольд Макміллан зустрівся з президентом Кеннеді в Нассау на Багамських островах та погодився на те, щоб США постачали Британії балістичні ракети «Поларіс», розміщувані на атомних підводних човнах (як частина багатосторонніх сил, що, по суті, підпорядкували британську ядерну зброю під контроль США).

Де Ґолль скаженів від люті. Перед поїздкою до Нассау Макміллан провів з де Ґоллем переговори в Рамбує, однак жодним чином на натякнув на свої наміри. Тож Нассау був черговою «англо-американською оборудкою», яку готували за спиною Франції. До цієї травми додалася образа, коли Парижу також запропонували ракети «Поларіс» — на схожих умовах, але навіть без долучення до переговорів. Саме на тлі цих подій президент де Ґолль на пресконференції 14 січня 1963 року заявив, що Франція наклала вето на заявку Британії про вступ до Європейської економічної спільноти. Якщо Британія воліла бути сателітом США, будь ласка. Але вона не могла бути водночас «європейською». Тим часом, як ми пам’ятаємо, де Ґолль повернувся до Бонна й підписав глибоко символічний, хоча й абсолютно беззмістовний Договір із Федеративною Республікою.

Ідея про те, що Франція може компенсувати свою вразливість до англо-американського тиску тим, що об’єднається зі своїм колишнім ворогом по той бік Рейну, була геть не нова. Ще в червні 1962 року французький дипломат Жак Сейду зазначив у конфіденційній записці до своїх політичних керівників таке: «Щоб домінувати в Європі, краще працювати з німцями, а не йти проти них… Франко-німецьке зближення дозволить нам якнайшвидше вивільнитися з англо-американської хватки»[211]. Подібною логікою керувалися у своїх розрахунках дипломати-консерватори, які підтримали Петена в 1940 році. Але в умовах 1963 року Договір з Німеччиною мало що змінював на практиці. Французи не збиралися виходити із західного альянсу, а де Ґолль не мав жодного наміру дозволити втягнути себе в німецькі проєкти щодо перегляду післявоєнного врегулювання на Сході.

Що Договір 1963 року та нове франко-німецьке примирення справді підтверджували, то це рішучий поворот Франції до Європи. Для Шарля де Ґолля урок ХХ століття полягав у тому, що Франція могла сподіватися на повернення своєї втраченої слави, лише інвестуючи в європейський проєкт і формуючи його так, щоб він відповідав цілям Франції. Алжиру вже не було. Інших колоній мало не стати незабаром. Від англо-американців, як завжди, годі було чекати підтримки. Низка поразок і втрат попередніх десятиліть не лишили Франції вибору, якщо вона хотіла повернути якусь частину втраченого впливу: як запевнив Аденавер прем’єр-міністра Франції Ґі Молле того дня, коли Франція під тиском США й поступливості Британії була змушена зупинити свою операцію в Суеці, «вашим реваншем буде Європа».

За одним важливим винятком, британський перехід від імперії дуже відрізнявся від французького. Британська колоніальна спадщина була більшою та складнішою. Британська імперія, як і радянська, вийшла з війни цілою, хоча й вимученою. Британія сильно залежала від колоніальних виробників простих продуктів харчування (на відміну від Франції, яка сама могла себе прогодувати, а її здебільшого тропічні імперські території виробляли дуже різні товари); а в деяких театрах бойових дій — зокрема в Північній Африці — війська Співдружності кількісно переважали британських солдатів. Жителі самої Британії, як ми пам’ятаємо, були набагато більш свідомими громадянами імперії, ніж французи; одна з причин, чому Лондон був набагато більший за Париж, полягала в тому, що його живила імперська роль порту, торговельної розв’язки, центру виробництва та фінансової столиці. Стандарти BBC у 1948 році радили дикторам зважати на те, що їхні слухачі — це здебільшого не-християни з-за океану: «Не шанобливі, не кажучи вже про образливі, вислови про буддистів, індусів, мусульман тощо можуть завдати сильної кривди, тож їх скрізь потрібно уникати».

Але британці після 1945 року не мали реальних шансів утримати свою імперську спадщину. Ресурси країни безнадійно виснажились, а вартість утримування навіть Індійської імперії більше не можна було виправдати економічною чи стратегічною вигодою: якщо експорт до Індійського субконтиненту в 1913 році становив одну восьму від британського експорту, після Другої світової війни на нього припадало лише 8,3%, і цей показник продовжував знижуватись. У будь-якому разі майже всім було очевидно, що тиск у питаннях незалежності тепер став нестримним. Творці Співдружності, заснованої в 1931 році Вестмінстерським статутом, мали на меті усунути потребу в різких рухах назустріч незалежності колоній, натомість пропонуючи автономним і напівавтономним територіям певні рамки: залишатися вірними й слухняними Британській короні, але вільними від неприйнятних атрибутів імперського домінування. Але тепер Співдружність перетворювалась на щось на кшталт зв’язкового клубу для колишніх колоній, віднині незалежних держав, чиє членство в Британській Співдружності обмежувало їх не більше, ніж це відповідало їхнім інтересам та настроям.

Індія, Пакістан і Бірма отримали незалежність у 1947 році, Цейлон — на рік пізніше. Цей процес відбувався не без жертв (мільйони індусів і мусульман вирізали під час етнічних чисток й обмінів населення, зумовлених трансформаціями), але сама імперія вийшла з нього відносно неушкодженою. Утім комуністичне повстання в сусідній Малаї змусило британський уряд оголосити в червні 1948 року надзвичайний стан, який скасували лише через дванадцять років після остаточної поразки повстанців. Але загалом, і попри постійну загрозу з боку Індії та її сусідів для тисяч мешканців й очільників метрополії, вихід Британії з Південної Азії став більш злагодженим і менш травматичним, ніж можна було очікувати.

На Близькому Сході все було складніше. У Палестині під британським мандатом Велика Британія відмовилась від своїх повноважень у 1948 році за принизливих, однак (знову ж таки для британців) порівняно безкровних обставин: тільки після того, як британці вийшли з території, араби та євреї пішли одне проти одного. В Іраку, де Британія та Америка мали спільні інтереси щодо нафти, США дедалі більше витісняли Велику Британію як центр імперського впливу. Але в Єгипті, країні, яка ніколи не була британською колонією в традиційному сенсі, британці відчули іронію та драму деколонізації, зазнавши поразки історичного масштабу. Під час Суецької кризи 1956 року Британія вперше пройшла через таке знайоме французам міжнародне приниження, яке свідчило про занепад країни і водночас його пришвидшувало.

Інтерес Британії до Єгипту був безпосередньо зумовлений важливістю Індії, до якої в пізніші роки додалася потреба в нафті. Уперше британські війська захопили Каїр у 1882 році, через тринадцять років після відкриття Суецького каналу, яким з Парижа керувала Компанія Суецького каналу. До Першої світової війни Єгиптом правив — фактично, якщо не офіційно — резидент Британії (більшу частину цього періоду — грізний лорд Кромер). З 1914 по 1922 рік Єгипет був британським протекторатом, після чого одержав незалежність. Відносини між двома країнами певний час лишалися стабільними й були офіційно формалізовані в Договорі 1936 року. Але в жовтні 1952 року новий уряд Каїра під проводом армійських офіцерів, які скинули єгипетського короля Фарука, його денонсував. У відповідь британці, побоюючись втратити привілейований доступ до стратегічно важливого водного шляху, знову окупували зону каналу.

Упродовж двох років один з офіцерів-революціонерів Ґамаль Абдель Нассер очолив уряд і почав наполягати на відведенні британських солдатів з єгипетської землі. Британці були схильні до компромісу — вони потребували співпраці з Єгиптом. Сполучене Королівство дедалі більше залежало від дешевої нафти, яку ввозили через Суецький канал й оплачували стерлінгами. Якби це постачання обірвалося або араби відмовилися приймати оплату в стерлінгах, Британія мусила б використати свій дорогоцінний валютний резерв, щоб купити долари чи дістати нафту з інших джерел. Ба більше, як у лютому 1953 року рекомендував британському урядові Ентоні Іден, тодішній міністр закордонних справ, «військову окупацію можна було б втримувати силою, але у випадку Єгипту від бази, від якої це залежало, мало користі, якщо немає місцевої робочої сили, щоб її обслуговувати».

Відповідно, у жовтні 1954 року Лондон підписав угоду про евакуацію суецької бази до 1956 року, але за умови, що військова присутність Британії в Єгипті може бути відновлена, якщо інтересам Британії загрожуватимуть атаки на або від держав регіону. Угоди було дотримано, й останні британські солдати залишили Суец 13 червня 1956 року. Однак на той час полковник Нассер, який проголосив себе президентом Єгипту в листопаді 1954 року, уже й сам ставав проблемою. Він був впливовою фігурою в новоствореному русі незалежних держав від Азії до Африки, представники яких з’їхалися на конференцію в місто Бандунг (Індонезія) у квітні 1955 року та засудили «колоніалізм у всіх його проявах». Арабські радикали в усьому регіоні сприймали його як харизматичного лідера. Тож ним зацікавився СРСР: у вересні 1955 року Єгипет оголосив про велику угоду з Чехословаччиною щодо постачання зброї.

Отже, ближче до 1956 року британці почали дедалі більше ставитися до Нассера як до загрози — самостійного радикального деспота, який усівся впоперек життєво важливого водного шляху, а також прикладу, який він подавав для інших. Іден та його радники постійно порівнювали його з Гітлером — як із небезпекою, якій треба було протистояти, а не умиротворяти її. Париж поділяв це бачення, хоча нелюбов французів до Нассера була пов’язана не так із загрозою, яку він становив для Суецу, чи навіть з його дедалі тіснішою дружбою з Радянським блоком, як із тим руйнівним впливом, який він справляв на північно-африканських французьких васалів. Сполучені Штати теж були незадоволені президентом Єгипту. На зустрічі з Тіто в Югославії 18 липня 1956 року Нассер зробив спільну з прем’єр-міністром Індії Джавахарлалом Неру заяву про «нейтралізм», підкреслено заперечивши будь-яку залежність Єгипту від Заходу. Американці образилися: після початку переговорів у листопаді 1955 року щодо американського фінансування Асуанської греблі на річці Ніл держсекретар США Даллес уже 19 липня їх перервав. Тиждень по тому, 26 липня, Нассер націоналізував Компанію Суецького каналу[212].

Спершу західні держави відреагували єдиним фронтом: Британія, США та Франція скликали конференцію в Лондоні, щоб вирішити, як діяти у відповідь. Конференція відбулася, і 23 серпня в підсумку було випрацьовано «план», який прем’єр-міністр Австралії Роберт Мензіс мав представити Нассеру. Але Нассер його відхилив. Тоді учасники лондонської конференції зустрілися знову, з 19 по 21 вересня, цього разу погодившись сформувати Асоціацію користувачів Суецького каналу. Тим часом британці та французи оголосили, що вони винесуть суперечку навколо Суецу на обговорення в ООН.

До цього моменту Британія докладала особливих зусиль, щоб узгоджувати свою реакцію на дії Нассера з Вашингтоном. Вона все ще мала перед США великі борги й виплачувала відсотки за величезні позики; тиск на стерлінг у 1955 році навіть змусив Лондон подумати про те, щоб якось тимчасово відтермінувати ці виплати. Лондон завжди ставився до американських інтересів у регіоні з певною часткою скептицизму: вважалося, що Вашингтон виношує намір витіснити Британію з Близького Сходу, і саме тому американські речники час від часу вдавалися до антиколоніальної риторики, щоб більше позагравати з місцевими елітами. Але відносини між двома країнами загалом були добрі. Корея — та динаміка «холодної війни» — стерла взаємні образи 1940-х років, і британці відчували, що вони можуть заручитися американською підтримкою у відстоюванні власних інтересів та зобов’язань на міжнародній арені. Тож, навіть попри те, що Ейзенгавер особисто казав їм, що вони схильні перебільшувати значення Нассера й загрозу, яку він становив, британські лідери не піддавали жодним сумнівам те, що США завжди їх підтримуватимуть, якщо ситуація загостриться.

Саме в цьому контексті прем’єр-міністр Британії Ентоні Іден (який попереднього року змінив на посаді літнього Черчилля) вирішив раз і назавжди розібратися з клопітним єгиптянином. Хай що б вони говорили публічно, британці й французи втрачали терпіння щодо ООН та її обтяжливих процедур. Вони не хотіли дипломатичного рішення. Навіть тоді, коли ще тривали різноманітні конференції та обговорювались міжнародні плани дій у відповідь на політику Нассера, британський уряд почав таємні переговори з Францією щодо підготовки спільного воєнного вторгнення в Єгипет. 21 жовтня до задуму долучилися ізраїльтяни, які приєдналися до надсекретних переговорів між Францією та Британією в Севрі. Інтерес Ізраїлю був доволі простий: кордон між Єгиптом та Ізраїлем працював за умов перемир’я, досягнутого в лютому 1949 року, але обидві сторони вважали його тимчасовим, тож там постійно відбувалися порушення, особливо на межі Гази. Єгиптяни блокували Акабську затоку ще з липня 1951 року, тому Єрусалим був рішуче налаштований усунути цю перепону для ізраїльської торгівлі та свободи пересувань. Ізраїль мав намір ослабити Нассера й захистити свої територіальні та безпекові інтереси на Синаї і навколо нього.

У Севрі змовники дійшли згоди. Ізраїль мав напасти на єгипетську армію на Синаї та просуватися вперед, щоб із західного краю окупувати весь півострів, включно із Суецьким каналом. Тоді французи й британці висунули б ультиматум, вимагаючи відведення сил з обох боків, а після цього, буцімто як нейтральна третя сторона, що діє від імені міжнародної спільноти, Франція та Британія напали б на Єгипет — спочатку з повітря, а потім з моря. Вони захопили б контроль над каналом, заявили б, що Єгипет не спроможний розсудливо й ефективно керувати таким важливим ресурсом, відновили б статус-кво та завдали б нищівного удару Нассерові. План справді тримали в абсолютній таємниці: у Британії лише Іден і ще чотири міністри знали про протокол, підписаний у Севрі після триденного обговорення, з 21 по 24 жовтня.

Спочатку все просувалося за графіком. 29 жовтня, через два тижні після того, як Рада безпеки ООН не змогла ухвалити резолюції щодо Суецу (завдяки радянському вето), й лише через тиждень після зустрічі в Севрі, ізраїльські сили увійшли на Синай. Водночас британські судна відійшли на схід від їхньої бази в Мальті. Наступного дня, 30 жовтня, Британія та Франція заветували резолюцію ООН, яка закликала Ізраїль залишити територію Єгипту, і висунули Ізраїлю та Єгипту ультиматум, облудно закликаючи обидві сторони припинити воювати й погодитися на англо-французьку окупацію зони каналу. Наступного дня британські й французькі літаки напали на єгипетські летовища. Упродовж сорока восьми годин Ізраїль здійснив окупацію Синаю та Гази, проігнорувавши заклик Генасамблеї ООН про припинення вогню; зі свого боку, єгиптяни потопили кораблі в Суецькому каналі, по суті, закривши його для мореплавства. Через два дні, 5 листопада, перші англо-французькі піхотні загони приземлилися в Єгипті.

А тоді план почав оприявнюватись. 6 листопада Двайта Ейзенгавера переобрали президентом Сполучених Штатів. Вашингтонська адміністрація нетямилася від люті через англо-французьку оборудку й була надзвичайно обурена тією брехнею, яку їй розповідали про справжні наміри союзників: Лондон і Париж відкрито проігнорували дух і букву Тристоронньої декларації 1950 року, що зобов’язувала Британію, Францію та США протидіяти агресору в разі будь-якого ізраїльсько-арабського конфлікту. Публічно й за зачиненими дверима США почали сильно тиснути на Британію, зокрема щоб вона припинила єгипетське вторгнення, навіть погрожуючи «спустити гачок» щодо британського фунта. Іден, приголомшений такою відвертою американською опозицією, але неспроможний витримати дедалі більшу зміну попиту на стерлінг, трошки повагався, а тоді підкорився. 7 листопада, лише через два дні після того, як перші британські десантники висадилися в Порт-Саїді, британські й французькі сили припинили вогонь. Того самого дня ООН дала згоду на відрядження до Єгипту миротворчої сили, яку Нассер прийняв 12 листопада за умови, що це не порушуватиме єгипетського суверенітету. Через три дні миротворці ООН прибули до Єгипту й 4 листопада увійшли на Синайський півострів.

Тим часом британці та французи оголосили про власний вихід із Суецу, який повністю реалізували до 22 грудня. США пообіцяли Британії, чиї стерлінгові й доларові резерви під час кризи зменшилися на 279 мільйонів доларів, фінансову допомогу (і вона отримала її у формі 500-мільйонної кредитної лінії від Експортно-імпортного банку США). 10 грудня Міжнародний валютний фонд оголосив про погодження позики для Британії обсягом 561,47 мільйона доларів та про резервне зобов’язання на ще 738 мільйонів. Отримавши публічне запевнення США у своєму праві проходу в Акабській затоці й Тиранських протоках, Ізраїль відвів війська з Гази в перший тиждень березня 1957 року. Розчищення Суецького каналу почалося через тиждень після того, як завершилося відведення англо-французьких військ, і канал знову відкрили 10 квітня 1957 року. Він залишився під контролем Єгипту.

Кожна країна засвоїла із суецького фіаско власний урок. Незважаючи на залежність від французької зброї, Ізраїль дуже чітко зрозумів, що його майбутнє полягало в якомога щільнішому узгодженні своїх інтересів з інтересами Вашингтона — особливо після того, як президент США в січні 1957 року проголосив «Доктрину Ейзенгавера», у якій ішлося про те, що США застосують військову силу в разі «міжнародної комуністичної агресії» на Близькому Сході. Позиції Нассера в середовищі позаблокових країн сильно зміцнилися завдяки його очевидному успіху в протистоянні давнім колоніальним державам. Як і боялися французи, його моральний авторитет і вплив серед арабських націоналістів та їхніх прихильників сягнув нових висот. Поразка в Єгипті передвіщала французам більше проблем в Алжирі.

Для Сполучених Штатів суецька авантюра була нагадуванням про їхню власну відповідальність, а також можливістю пограти м’язами. Ейзенгавера і Даллеса обурило те, що Молле й Іден поставилися до підтримки Америки як до даності. Вони були злі на французів і британців: не лише тому, що ті таємно взялися за виконання так погано продуманого та невдало втіленого заходу, а й через те, який час вони для цього обрали. Суецька криза майже година в годину збіглася в часі з радянською окупацією Угорщини. Удавшись до настільки неприховано імперіалістичного задуму проти самотньої арабської країни, нібито у відповідь на оборону нею свого територіального суверенітету, Лондон і Париж відвернули світову увагу від радянського вторгнення в незалежну державу та знищення її уряду. Вони поставили свої власні — застарілі, на думку Вашингтона — інтереси над інтересами західного альянсу загалом.

Ще гірше те, що вони зробили Москві безпрецедентний подарунок для її пропаганди. СРСР не відігравали жодної практичної ролі в самій Суецькій кризі. Радянська нота від 5 листопада, у якій СРСР погрожував військовими діями проти Франції, Британії та Ізраїлю, якщо ті не припинять вогонь, мало вплинула на події, а Хрущов і його оточення не збиралися втілювати свої погрози. Але, дозволивши Москві зіграти бодай символічну роль захисника скривдженої сторони, Франція та Британія створили для Радянського Союзу образ, який він із задоволенням підтримував у наступні десятиліття. Завдяки Суецькій кризі протистояння й риторика «холодної війни» перемістилися вглиб Африки та Близького Сходу.

Вплив суецької помилки найбільше позначився на Британії. Перш ніж усі деталі змови проти Нассера стали публічними, минуло багато років, хоча багато хто про неї підозрював. Упродовж кількох тижнів після кризи Ентоні Іден був змушений піти у відставку, принижений некомпетентністю воєнної стратегії, яку він схвалив, та абсолютно неприхованою відмовою Америки її підтримати. Хоча рейтинг самої керівної Консервативної партії не дуже постраждав (під керівництвом Гарольда Макміллана, який дещо неохоче брав участь у плануванні суецької авантюри, консерватори цілком спокійно виграли загальнонаціональні вибори в 1959 році), британський уряд був змушений радикально переглянути свою зовнішню політику.

Першим уроком Суецької кризи для Британії було те, що вона більше не могла підтримувати всесвітню колоніальну присутність. Країні бракувало військових й економічних ресурсів, що дуже наочно показала ситуація навколо Суецу, тож після такої очевидної демонстрації обмежень власних сил Британія, ймовірно, могла очікувати дедалі наполегливіших вимог незалежності. Після перерви, яка тривала майже десятиліття й упродовж якої тільки Судан (у 1956 році) та Малайя (у 1957 році) розірвали свої зв’язки з Британією, країна увійшла в етап пришвидшеної деколонізації, насамперед в Африці. Британський Золотий Берег першим з багатьох отримав незалежність у 1957 році як незалежна держава Гана. Між 1960 та 1964 роками ще сімнадцять британських колоній урочисто проголосили незалежність, а британські високопосадовці мандрували світом, опускаючи «Юніон Джек» та встановлюючи нові уряди. Членів Співдружності, яких у 1950 році налічувалось лише вісім, до 1965 року стало вже двадцять один, і це були ще не всі.

Якщо порівняти розпад Британської імперії з алжирською травмою або катастрофічними наслідками виходу Бельгії з Конго в 1960 році, то перший відбувався порівняно мирно. Але були й винятки. У Східній та особливо Південній Африці дезінтеграція імперії виявилась більш проблематичною, ніж у Західній. Коли в 1960 році Гарольд Макміллан повідомив південним африканцям у своїй відомій промові в Кейптауні, що, мовляв, «на континенті дме вітер змін, і, подобається нам це чи ні, зростання [африканської] політичної свідомості — це факт», то не очікував дружнього прийому і не дістав його. Білі мешканці Південної Африки, щоб зберегти систему апартеїду, яка діяла з 1948 року, оголосили себе республікою в 1961 році та вийшли зі Співдружності. Через чотири роки в сусідній Південній Родезії[213] білі колоністи в односторонньому порядку проголосили незалежність та самоврядування. В обох країнах керівна меншість спромоглася безжалісно придушувати опозицію до своєї влади ще кілька років.

Але Південна Африка була винятком з правила. На інших територіях, наприклад у Східній Африці, відносно привілейовані спільноти білошкірих поселенців змирилися з розвитком подій. Щойно стало очевидно, що Лондон не має ані ресурсів, ані бажання насаджувати колоніальну владу всупереч опозиції більшості (що не було само собою зрозумілим ще на початку 1950-х років, коли британські сили провадили власну жорстоку та приховану брудну війну проти повстання Мау-Мау в Кенії[214]), європейські колоністи змирилися з неминучим і тихо пішли геть.

У 1968 році уряд лейбористів на чолі з Гарольдом Вілсоном зробив остаточні невідворотні висновки з подій у листопаді 1956 року та оголосив, що британські сили відтепер мають бути назавжди відкликані з різноманітних баз, портів, складів, заправних станцій та інших об’єктів імперіалістичної доби, які країна утримувала «на схід від Суецу», зокрема в казковому природному порту в Адені на Аравійському півострові. Країна більше не могла собі дозволити вдавати, що має владу та вплив за океаном. Насправді це рішення в Британії також зустріли з полегшенням: як передбачав Адам Сміт в останні дні першої Британської імперії в 1776 році, відмова від «шику та блиску імперського антуражу» була найкращим способом зменшити борги й дозволити країні «узгодити її майбутні позиції та конфігурації з реальною посередністю її обставин».

Наступним уроком Суецу, як здавалося абсолютній більшості британського істеблішменту, було те, що Велика Британія ніколи знову не повинна опинитися по різні боки барикад із Вашингтоном. Це не означало, що дві країни мають завжди доходити згоди; щодо Берліна й Німеччини, наприклад, Лондон був набагато більш схильний до поступок Москві, і це призвело до певного охолодження англо-американських відносин у 1957‒1961 роках. Але свідчення того, що союзники не можуть розраховувати на безумовну підтримку Вашингтона, наштовхнуло Гарольда Макміллана на висновок, прямо протилежний тому, якого дійшов його французький сучасник де Ґолль. Попри будь-які вагання, як би неоднозначно вони не ставилися до тих чи інших дій США, уряди Британії відтепер виявляли лояльність до позицій Вашингтона. Тільки в такому випадку вони могли сподіватися вплинути на рішення Америки й заручитися її підтримкою в тих обставинах, які цього потребували. Це стратегічне перегрупування матиме визначні наслідки як для Британії, так і для Європи.

Суецька криза залишила тривалий слід у британському суспільстві. Велика Британія, й особливо Англія, вирізнялася на початку 1950-х неабияким оптимізмом. Перемога на виборах 1951 року консервативного уряду й перші натяки на економічний бум розвіяли егалітарний морок перших післявоєнних років. У перші роки правління нової королеви Англія ніжилася в лагідному світлі осіннього сонця самовдоволеного благополуччя. Англійці першими підкорили Еверест (у 1953 році)[215] — певна річ, за допомогою провідника з місцевої колонії — та пробігли милю за менш ніж чотири хвилини. Ба більше, саме брити, як часто нагадували мешканцям країни, першими розщепили атом, винайшли радар та пеніцилін, розробили двигун реактивного літака й багато чого ще.

Настрій тих років — які від надмірного захвату дістали назву «нової єлизаветинської епохи» — добре закарбований у тогочасному кінематографі. Найпопулярніші британські фільми першої половини 1950-х років — комедії на кшталт «Женев’єви» (1953) або «Лікаря в домі» (1954) — зображують досить жваву, молоду, заможну та самовпевнену Англію. Декорації та персонажі вже не сірі і не пригнічені, але щодо всього іншого, безумовно, залишаються традиційними: кожен герой розумний, освічений, чемний, вихований, шанобливий і належить до середнього класу. Це була Англія, де дівчат, які вперше виходили у світ, усе ще приймали при королівському дворі (старомодний і дедалі більш абсурдний ритуал, який королева зрештою скасувала в 1958 році); де кожен п’ятий депутат-консерватор навчався в Ітоні; і де відсоток студентів університетів, які походили із сімей робітників, у 1955 році був не вищий, аніж у 1925 році.

Окрім милих соціальних комедій, англійське кіно в ті роки живилося постійним потоком фільмів про війну: «Дерев’яний кінь» (1952), «Жорстоке море» (1953), «Руйнівники гребель» (1954), «Герої на плотах» (1955), «Битва біля Ла-Плати» (1956). Усі вони ґрунтувалися на більш-менш правдивих епізодах британського героїзму під час Другої світової війни (особливо наголошуючи на звитягах флоту) і обнадійливо нагадували про причини, чому британці могли собою пишатися та почуватися самодостатніми.

Не возвеличуючи бойових дій, вони культивували міф британської війни, надто акцентуючи на важливості солідарності безвідносно до класу та виду зайнятості. Якщо й були натяки на соціальну напругу або класові розбіжності, їх робили в дусі мудрого дотепу чи скепсису, а не конфлікту чи злості. Тільки в стрічці Чарльза Крайтона «Банда з Лавендер Гілл» (1951), найгострішій з усіх комедій студії Ealing, прочитується більше ніж натяк на соціальний коментар, і в цьому випадку йдеться про англійський варіант пужадизму — кривди та мрії покірних «маленьких» людей, яким велося непереливки.

Однак з 1956 року тон кінематографу відчутно спохмурнів. Фільми про війну на кшталт «Мосту через річку Квай» (1957) або «Дюнкерка» (1958) мали підтекст запитань і сумнівів, так ніби впевнена спадщина 1940 року почала давати тріщину. Уже в 1960 році фільм «Потопити “Бісмарк”», знятий у безкомпромісно старій тональності, здавався неочікувано старомодним та не відповідним настроям, що панували в суспільстві.

Основоположником нового підходу був Джон Осборн і його революційна п’єса «Озирнися в гніві», театральна прем’єра якої відбулася в Лондоні в 1956 році, а через два роки була напрочуд точно екранізована. Головний герой цієї драми відчаю та розчарування, Джиммі Портер, задихається в суспільстві та шлюбі, який він не може ані розірвати, ані змінити. Він знущається зі своєї дружини Елісон через те, що вона походить з буржуазної родини. Вона ж не може покинути ані озлобленого чоловіка-робітника, ані літнього батька, відданого колоніальному минулому й збитого з пантелику теперішнім, ображеного на світ, який він більше не розуміє. Елісон закидає йому: «Тобі боляче, бо все змінилося. Джиммі боляче, тому що нічого не змінюється. І ви обидва не можете це визнати».

Таке діагностування нестабільних настроїв у Британії на момент Суецу, можливо, було не надто докладним, але скидалося на правду. Коли стрічка «Озирнися в гніві» вийшла в кінопрокат, уже існувало безліч фільмів зі схожою мораллю. В основу більшості з них були покладені романи або п’єси, написані в другій половині 1950-х років: «Кімната нагорі» (1959), «У суботу ввечері, у неділю вранці» (1960), «Самотність бігуна на довгі дистанції» (1962), «Спосіб кохати» (1962), «Таке спортивне життя» (1963). У фільмах початку 1950-х років знімалися або пещені актори із середнього класу з вимовою BBC (Кеннет Мор, Дірк Боґард, Джон Ґреґсон, Рекс Гаррісон, Джеффрі Кін), або ж привабливі лондонські «типи», яких грали характерні актори-євреї (Сідні Джеймс, Альфі Басс, Сідні Тафлер чи Пітер Селлерс). У пізніших стрічках, які за відверте зображення щоденного життя дістали назву «драми кухонної мийки», знімалася плеяда молодших акторів — Том Кортні, Альберт Фінні, Річард Гарріс та Алан Бейтс. Зазвичай їх знімали в північному середовищі робітничого класу, відтворюючи відповідний акцент і мову. Англія в їхньому відтворенні була розділеним, озлобленим, цинічним, жовчним і суворим світом зі знищеними ілюзіями. Єдине, що об’єднувало кінематограф початку 1950-х і початку 1960-х років, то це те, що жінки майже завжди грали другорядні ролі й усі були білими.

Якщо ілюзії імперії померли в Суеці, то острівна самовпевненість Англії середнього класу певний час тримала оборону. Катастрофа 1956 року лише пришвидшила її кінець. Символічність першої поразки англійської національної збірної з крикету в грі проти команди з Вест-Індії (у 1950 році на «святій землі» господарів матчу — лондонському стадіоні для крикету) стала зрозумілою через три роки, коли в 1953 році англійську футбольну збірну розгромила на її національному стадіоні команда зі вбогої Угорщини з небаченим рахунком 6:3. У двох міжнародних турнірах, які англійці популяризували у світі, Англія більше не була чемпіоном.

Ці неполітичні ознаки національного занепаду мали ще більше значення тому, що Британія в ті роки була здебільшого аполітичним суспільством. Британська Лейбористська партія, що в час Суецу перебувала в опозиції, не змогла скористатися поразкою Ідена, бо електорат уже не оцінював події крізь призму партійної політики. Як і решта західних європейців, британці дедалі більше хотіли споживати і розважатися. Їхній інтерес до релігії вщухав, а водночас — і схильність до колективної мобілізації будь-якого штибу. Гарольд Макміллан, консервативний політик з ліберальними замашками — політичний опортуніст із середнього класу, який удавав із себе едвардіанського лорда-поміщика — цілком підходив на роль очільника для цього перехідного періоду, продаючи за кордоном колоніальний відступ, а вдома — заможність та спокій. Старші виборці були повністю задоволені таким розвитком подій; тільки молодші дедалі більше розчаровувалися.

Занепад імперії прямо спричинився до зростання занепокоєння через втрату національного орієнтиру серед британців. Якщо імперська слава була винесена за дужки, користь Співдружності для Британії зводилася до джерела харчів. Завдяки преференціям для членів Співдружності (наприклад, вигідних тарифів на імпорт із цих країн), продукти харчування зі Співдружності коштували дешево та становили майже третину вартості всього імпорту до Сполученого Королівства на початку 1960-х років. Але частка власного експорту Британії до країн Співдружності від його загального обсягу постійно зменшувалася, натомість частка експорту до Європи зростала (у 1965 році обсяг торгівлі Британії з Європою вперше перевищив обсяг її торгівлі з країнами Співдружності). Після Суецької поразки Канада, Австралія, Південна Африка й Індія оцінили масштаби британського занепаду та почали відповідним чином переорієнтовувати власну торгівлю й політику — на США, Азію та ті країни, які невдовзі дістануть назву «третього» світу.

Що ж до самої Британії, то Америка, може, й була незамінним союзником, однак навряд чи могла визначити для Британії нову місію, вже не кажучи про оновлену національну ідентичність. Навпаки, сам факт залежності Британії від Америки свідчив про її принципову слабкість та ізольованість. Тож попри те, що мало що в їхніх звичках, культурі чи освіті наближало їх до континентальної Європи, багатьом британським політикам і не тільки — зокрема й самому Макміллану — ставало очевидно, що, так чи інакше, майбутнє країни лежить за Ла-Маншем. Де ще, як не в Європі, Велика Британія могла сподіватися відновити своє становище у світі?

«Європейський проєкт», який існував поза межами уяви кількох ідеалістів, у середині 1950-х років почав пробуксовувати. Французька Національна асамблея наклала вето на проєкт європейської армії, а водночас — і на будь-які розмови про посилену європейську координацію. Певних регіональних домовленостей за моделлю Бенілюксу досягти вдалося (зокрема про скандинавський «Спільний нордичний ринок праці» в 1954 році), але нічого більш амбітного в планах не було. Прихильники європейської співпраці могли похизуватися лише створенням Європейської спільноти з атомної енергії, анонсованої навесні 1955 року. Але, як і Спільнота вугілля та сталі, це була ініціатива французів, а причиною її успіху, що характерно, стали її вузькі і загалом технічні повноваження. І якщо британці й далі були скептично налаштовані щодо перспектив європейської єдності, то на це існували певні причини.

Поштовх до нового старту, як і варто було очікувати, надійшов від країн Бенілюксу, які мали найбільший досвід транскордонних союзів і найменше втрачали від розмивання національної ідентичності. Тепер провідним європейським державним діячам, зокрема міністру закордонних справ Бельгії Полю-Анрі Спааку, стало зрозуміло, що політична чи військова інтеграція була нереалістичною, принаймні на той час. У будь-якому разі до середини 1950-х років занепокоєння європейців відчутно дистанціювалися від воєнних страхів попереднього десятиліття. Здавалося очевидним, що в центрі уваги має бути європейська економічна інтеграція — царина, у якій інтереси держав та співпраця між ними мали реалізовуватися злагоджено і без загрози для традиційно чутливих сфер. Для того щоб обговорити цю стратегію, Спаак спільно зі своїм нідерландським колегою скликав зустріч у Мессіні в червні 1955 року.

Участь у конференції в Мессіні взяли шість держав — членів Європейської спільноти вугілля та сталі разом з британським «спостерігачем» (невисокого рівня). Спаак із колегами висловили низку пропозицій щодо митного союзу, торговельних угод та інших цілком звичайних проєктів транснаціональної координації, до того ж їх подавали так делікатно, щоб не зачепити чутливих для Британії чи Франції питань. Французи висловлювали обережну підтримку, британці — виразний скепсис. Після зустрічі в Мессіні переговори продовжилися в рамках міжнародного планувального комітету, який очолив сам Спаак. Завданням комітету було розробити чіткі рекомендації для більш інтегрованої європейської економіки, «спільного ринку». Але вже в листопаді 1955 року британці повністю вийшли з переговорів, збентежені перспективою саме такої напівфедеральної Європи, якої вони завжди боялися.

Натомість французи вирішили ризикнути. Коли Комітет Спаака в березні 1956 року опублікував висновок, що містив офіційну рекомендацію на користь спільного ринку, Париж погодився. Британські спостерігачі залишилися при своїх сумнівах. Вони, безумовно, усвідомлювали ризики самоізоляції. Як непублічно наголосив британський урядовий комітет лише за декілька тижнів до оприлюднення рекомендацій Спаака, «якщо держави — учасниці Мессінської конференції досягнуть економічної інтеграції без Сполученого Королівства, це означатиме гегемонію Німеччини в Європі»[216]. Утім, незважаючи на це, як і на вмовляння прихильного до Британії Спаака, а також слабкість міжнародних позицій стерлінга, як виявилося кількома місяцями пізніше в Суеці, Лондон не зміг наважитися зв’язати долю з «європейцями». Коли в Римі 25 березня 1957 року був підписаний, а 1 січня 1958 року набув чинності договір, яким створювалась Європейська економічна спільнота (та Євроатом, Європейська спільнота з атомної енергії), до складу нової ЄЕС із штаб-квартирою в Брюсселі ввійшли ті самі шість країн, які приєдналися до Спільноти вугілля та сталі сім років тому.

Важливо не переоцінювати значення Римського договору. Здебільшого він задекларовував майбутні добрі наміри. Його підписанти погодили графік зменшення та гармонізації тарифів, заклали можливість валютного об’єднання в майбутньому та домовилися працювати на перспективу вільного руху товарів, валют і робочої сили. Більша частина тексту була рамкою для формулювання процедур, які б встановлювали правила та контролювали їх дотримання. Єдине справді суттєве нововведення — заснування згідно зі статтею 177 Європейського суду, до якого національні суди могли подавати справи для ухвалення остаточного рішення — у пізніше десятиліття виявиться надзвичайно важливим, але в той час воно пройшло здебільшого непоміченим.

ЄЕС ґрунтувалася на слабкості, а не на силі. Як наголошувалося у звіті Спаака 1956 року, «Європа, яка колись мала монополію на промислові потужності й отримувала важливі ресурси від своїх заморських володінь, сьогодні бачить, що її позиція у світі послаблена, її вплив зменшується, а її здатність розвиватися втрачається в суперечностях». Оскільки британці ще не вважали, що вони перебувають у подібній ситуації, вони відмовились від членства в ЄЕС. Тож думка про те, що європейський спільний ринок — це частина якоїсь прорахованої стратегії протистояти зростанню впливу Сполучених Штатів (у політичних колах Вашингтона таке бачення дещо прижилося в пізніші десятиліття), доволі абсурдна. Новостворена ЄЕС повністю залежала від безпекових гарантій Америки. Без них члени Спільноти ніколи б не змогли дозволити собі захопитися економічною інтеграцією, геть не переймаючись питаннями спільної оборони.

Навіть серед держав-членів не всі були в захваті від нових пропозицій. У Франції багато консервативних депутатів (зокрема ґоллістів) проголосували проти ратифікації Римського договору з «національних» причин, тоді як деякі соціалісти та ліві радикали (включно з П’єром Мендесом-Франсом) протестували проти створення «маленької Європи» без обнадійливої участі Великої Британії. У Німеччині міністр економіки самого Аденавера, прихильник вільної торгівлі Людвіґ Ергард не позбувся скепсису щодо неомеркантилістського «митного союзу», який міг нашкодити зв’язкам Німеччини з Британією, обмежити торговельні потоки та вплинути на ціни. На думку Ергарда, ЄЕС була «макроекономічною нісенітницею». Як проникливо зауважив один науковець, усе могло б вийти геть інакше: «Якби на чолі Німеччини стояв Ергард, між Німеччиною та Британією була б, очевидно, заснована Асоціація вільної торгівлі, яка не поширювалася б на сільське господарство, а Франція через ефект економічного виключення змушена була б до них приєднатися»[217].

Але все сталося не так. Й остаточний вигляд ЄЕС не був позбавлений певної логіки. У 1950-ті роки країни континентальної Західної Європи нарощували обсяги торгівлі одна з одною. А найбільше вони торгували із Західною Німеччиною, тож економічне відновлення Європи дедалі більше залежало від її ринків і товарів. Крім того, кожна післявоєнна європейська держава через планування, регуляції, стимулювання зростання та створення різноманітних субсидій тепер була глибоко залучена до економічних справ. Але просування експорту; переспрямування ресурсів зі старих галузей промисловості на нові; стимулювання пріоритетних секторів на кшталт сільського господарства чи транспорту — усе це потребувало транскордонного співробітництва. Жодна із західноєвропейських економік не була самодостатньою.

Тож тенденцію до взаємовигідної координації стимулювали егоїстичні національні інтереси, а не цілі Вищого органу Шумана, який координував співпрацю у вугільній і сталевій промисловості. У ті роки він уже не відігравав жодної ролі в плануванні економічної політики. Те саме прагнення захистити й забезпечити реалізацію національних інтересів, що змушувало європейські держави зосередитись на самих собі до 1939 року, тепер спонукало їх зближуватися. Очевидно, що зникнення перешкод та уроки нещодавнього минулого стали найважливішими обставинами, які уможливлювали ці зміни. Нідерландці, наприклад, були не зовсім задоволені перспективою високих зовнішніх тарифів ЄЕС, які могли б підвищити ціни на внутрішньому ринку, і, як і їхні сусіди-бельгійці, переймалися через відсутність Британії. Але вони не могли ризикувати, залишаючись осторонь своїх найголовніших торговельних партнерів.

Німеччина мала змішані інтереси. Як головний європейський експортер, Німеччина була дедалі більше зацікавлена у вільній торгівлі в межах Західної Європи, тим паче, що німецькі виробники втратили важливі ринки в Східній Європі й не мали колишніх колоній, які вони могли б експлуатувати. Але, на думку Ергарда, європейський митний союз із захищеними тарифами, який обмежувався б шістьма країнами, не обов’язково становив для Німеччини раціональний інтерес. Як і британці, він та багато інших німців, можливо, віддали б перевагу ширшій і менш зарегульованій зоні вільної торгівлі в Європі. Але Аденавер ніколи б не пішов проти Франції, хай як різнилися б їхні інтереси: для його зовнішньої політики це було принципово. Крім того, було ще питання сільського господарства.

У першій половині ХХ століття дуже багато неефективних європейських селян виробляли рівно стільки їжі, скільки потребував ринок, який не міг їм заплатити достатньо, щоб вони могли на це прожити. Як наслідок, на селі панувала бідність, була поширена еміграція й фашистські настрої. У голодні роки одразу після Другої світової війни було запроваджено безліч програм, які мали стимулювати та допомагати фермерам, що працювали на орних землях, виробляти більше. Задля зменшення залежності від імпорту продуктів харчування з Канади та США, вартість яких обчислювалась у доларах, пріоритетом стало заохочення обсягів, а не ефективності. Фермери не повинні були боятися повторення довоєнного обвалу цін: до 1951 року виробництво сільськогосподарських товарів у Європі не досягнуло довоєнного рівня, а дохід сільгоспвиробників усе одно був гарантований чи то захистом з боку урядів, чи то урядовою підтримкою цін на їхню продукцію. У певному розумінні 1940-ві роки стали золотою добою для європейських фермерів. Упродовж 1950-х років обсяг продукції продовжував збільшуватися, навіть попри те, що зайва робоча сила із сільськогосподарської сфери перетікала на нові робочі місця в містах: європейські селяни ставали дедалі продуктивнішими фермерами. Але вони продовжували отримувати вигоду від того, що, по суті, було виявом постійної державної підтримки.

Цей парадокс особливо виразно проявився у Франції. У 1950 році країна все ще була чистим імпортером продуктів харчування. Але пізніше виробництво сільськогосподарської продукції в країні різко збільшилось. Упродовж 1949‒1956 років Франція стала виробляти на 76% більше масла; виробництво сиру в 1949‒1957 роках зросло на 116%, а бурякового цукру в 1950‒1957 роках — на 201%. У той самий період виробництво вівса та кукурудзи зросло на неймовірні 348 та 815% відповідно. Тепер Франція була не просто самодостатньою, вона мала надлишок їжі. Третій План модернізації, який охоплював 1957‒1961 роки, надавав пріоритет інвестиціям у виробництво м’яса, молока, сиру, цукру та пшениці (основних продуктів Північної Франції та Паризького басейну, де вплив потужних фермерських синдикатів відчувався найбільше). Тим часом французький уряд, завжди свідомий символічної ролі землі у французькому суспільному житті й дуже практичного значення голосів виборців із сільської місцевості, намагався втримати ціни та знайти ринок для експорту всієї цієї продукції.

Це питання зіграло ключову роль у рішенні Франції приєднатися до ЄЕС. Найбільше в європейському спільному ринку з економічного погляду Францію цікавив пільговий доступ до закордонних ринків, зокрема німецького (чи британського), — для збуту її м’яса та молочних і зернових продуктів. Саме це (разом з обіцянкою й надалі підтримувати ціни на сільськогосподарську продукцію та зобов’язанням європейських партнерів скуповувати надлишок французьких сільгосптоварів) переконало Національну асамблею голосувати за Римський договір. В обмін на домовленість відкрити свій внутрішній ринок для німецького несільськогосподарського експорту французи, по суті, переклали свою національну систему фермерських гарантій на плечі інших членів ЄЕС, звільнивши в такий спосіб Париж від нестерпно дорогого (і політично вибухонебезпечного) тягаря в довгостроковій перспективі.

Таким був початок сумнозвісної Спільної сільськогосподарської політики (ССП) ЄЕС, започаткованої в 1962 році та формалізованої 1970 року після десятирічних переговорів. У міру зростання цін у Європі усе європейське виробництво продуктів харчування стало надто дорогим, щоб бути конкурентоспроможним на світовому ринку. Ефективні молочні комбінати в Нідерландах були не більш прибутковими, аніж маленькі й непродуктивні німецькі ферми, оскільки відтепер усі вони належали до спільної структури ціноутворення. У 1960-ті роки ЄЕС доклала зусиль для вироблення низки стандартів і правил, які мали подолати цю проблему. Для всіх продуктів харчування мали бути визначені планові ціни. Після цього зовнішні тарифи ЄЕС мали підняти ціну імпортованих продуктів харчування до цього рівня, який зазвичай визначали з огляду на найдорожчих та найменш ефективних виробників Спільноти.

Відтоді щороку ЄЕС скуповувала надлишок сільськогосподарської продукції всіх своїх членів за цінами, на 5‒7% нижчими від «планових». Після цього вона позбувалася цього надлишку, субсидуючи його перепродаж за межами спільного ринку за цінами, нижчими за європейські. Ця виразно неефективна процедура була наслідком дуже застарілої системи товарного обміну. Щоб залишатися дієздатними, маленькі німецькі ферми потребували значних субсидій. Французькі й італійські фермери не виставляли надто високі ціни, але ніхто не насмілювався змусити їх обмежити виробництво, а тим паче вимагати, щоб вони продавали свій товар за ринковою вартістю. Натомість кожна з країн дала фермерам те, чого вони хотіли, а вартість цього переклала на міських споживачів, а понад усе — на платників податків.

Не можна сказати, що до ССП таких прецедентів не існувало. Європейські зернові тарифи кінця ХІХ століття, спрямовані проти дешевого імпорту з Північної Америки, почасти були чимось подібним. У найгірші кризові роки початку 1930-х років були різноманітні спроби підтримати ціни на фермерську продукцію шляхом скуповування надлишкової продукції або ж доплат фермерам за менші обсяги виробництва. За угодою між Німеччиною та Францією 1938 року, яку так і не було втілено в життя, Німеччина зобов’язувалась прийняти французький сільськогосподарський експорт в обмін на те, що Франція відкрила б свій внутрішній ринок для німецької хімічної та інженерної продукції (воєнна виставка в окупованому Парижі, присвячена «La France européenne»[218], робила наголос на аграрних можливостях Франції та перевагах, які вона здобуде в цій сфері від участі в Новій Європі Гітлера).

Сучасне сільське господарство ніколи не було вільним від політично мотивованого лобізму різного штибу. Навіть США, які в період між 1947 та 1967 роками знизили зовнішні тарифи на 90%, подбали (як раніше, так і тепер) про те, щоб виключити сільське господарство із процесу торговельної лібералізації. Але фермерську продукцію від самого початку викреслили з Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі. Тож ЄЕС геть не була унікальною. Але аномальні наслідки ССП, напевно, усе ж таки вирізнялись оригінальністю. У міру того як зростала ефективність європейських виробників (їхні гарантовано високі доходи дозволяли їм інвестувати в найкраще обладнання й добрива), пропозиція сильно перевищила попит, особливо серед тих товарів, виробництву яких сприяла політика: баланс відчутно викривлявся на користь зернових і тваринництва, на яких здебільшого спеціалізувалися великі французькі агропідприємства, тоді як фермерам Південної Італії, що виробляли фрукти, оливки й овочі, діставалося значно менше.

Коли під кінець 1960-х років світові ціни на продовольчі товари впали, ціни всередині Європейської економічної спільноти застрягли на абсурдно високому рівні. Через кілька років після запровадження Спільної сільськогосподарської політики європейська кукурудза та яловичина коштували на 200% більше порівняно зі світовими цінами, а європейське масло — на 400% більше. До 1970 року на ССП працювало 80% бюрократів спільного ринку, а сільське господарство коштувало 70% бюджету, що для деяких із найбільш індустріалізованих держав світу було дивною ситуацією. Жодна країна не могла б самотужки витримати таких абсурдних норм, окрім як переклавши цей тягар на Спільноту загалом та пов’язавши їх із ширшими цілями спільного ринку, від яких кожен окремий уряд очікував переваг, щонайменше в найближчій перспективі. Лише міські бідняки (та фермери країн, які не належали до ЄЕС) втратили від ССП, але перші принаймні отримували компенсацію в інший спосіб.

На цьому етапі більшість західноєвропейських держав, звичайно, не були членами ЄЕС. Через рік після того, як створили спільний ринок, британці, які й надалі намагалися відтермінувати появу наднаціонального європейського блоку, запропонували, щоб ЄЕС був розширений до промислової зони вільної торгівлі, до якої б входили держави — члени ЄЕС, інші європейські країни та країни Британської Співдружності. Як і варто було очікувати, де Ґолль відхилив цю ідею. У відповідь та з ініціативи Сполученого Королівства низка країн, зустрівшись у Стокгольмі в листопаді 1959 року, заснувала Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ). Держави, які ввійшли до її складу — Австрія, Швейцарія, Данія, Норвегія, Швеція, Португалія та Велика Британія, до яких пізніше приєдналися Ірландія, Ісландія та Фінляндія, — здебільшого були заможними, периферійними та палкими прихильниками вільної торгівлі. Їхні агросектори були маленькі (за винятком Португалії), але високоефективні та орієнтовані на світовий ринок.

Із цих причин та через тісні зв’язки з Лондоном (особливо у випадку Скандинавських країн) у ЄЕС від них було мало користі. Але ЄАВТ була (і є) мінімалістичною організацією, яка виникла у відповідь на недоліки Брюсселя, а не як справжня альтернатива. Це завжди була зона вільної торгівлі тільки для промислових товарів, тоді як фермерські продукти залишили для вільного ціноутворення. Деякі з менших держав-членів, як-от Австрія, Швейцарія чи Швеція, могли забезпечити своє процвітання на нішевих ринках завдяки промисловим товарам із високою доданою вартістю та туристичній привабливості. Інші, зокрема Данія, сильно залежали від Британії, яка була ринком для їхнього м’яса та молочних продуктів.

Але і сама Британія потребувала значно більшого ринку для свого промислового експорту, ніж могли запропонувати її скандинавські й альпійські союзники. Визнаючи невідворотне — і водночас сподіваючись повпливати на формування політики ЄЕС, — уряд Гарольда Макміллана офіційно подав заявку на вступ до Європейської економічної спільноти в липні 1961 року, через шість років після того, як Лондон гордовито вийшов з мессінських переговорів. Крім того, подалися Ірландія та Данія, економіки яких були утробно пов’язані з економікою Сполученого Королівства. Чи була б заявка Британії успішною, невідомо: більшість із держав — членів ЄЕС підтримували вступ Британії, хоча й мали обґрунтовані сумніви щодо відданості Лондона ключовим цілям Римського договору. Але це питання суперечливе — як ми пам’ятаємо, де Ґолль публічно заветував вступ Британії в січні 1963 року. Це показник того, з якою швидкістю розвивалися події після Суецької кризи, коли відмова європейської спільноти, яку Британія дотепер не сприймала всерйоз, змусила Макміллана записати у своєму приватному щоденнику розпачливі слова: «Це кінець… усього, над чим я так багато років працював. Усе, що ми робили у своїй країні та за кордоном, зазнало краху».

Британцям нічого не лишалося, окрім як спробувати знову, що вони й зробили в травні 1967 року, проте через шість місяців знову отримали незворушну мстиву відмову від французького президента. Нарешті в 1970 році після відставки, а пізніше і смерті де Ґолля перемовини між Британією та Європою розпочалися втретє й цього разу завершилися задоволенням британської заявки (частково завдяки тому, що торгівля Британії зі Співдружністю ослабла так сильно, що Лондон уже не тиснув на впертий Брюссель щодо гарантування торговельних преференцій третім сторонам — державам, які не належали до ЄЕС). Але коли в 1973 році Британія, Данія та Ірландія зрештою приєдналися до Європейської економічної спільноти, вона вже була сформована, тож вони вже не мали змоги вплинути на неї настільки, наскільки колись могли сподіватися британські очільники.

ЄЕС була франко-німецьким кондомініумом, у якому Бонн тримав у своїх руках фінанси Спільноти, а Париж диктував її політику. Бажання Західної Німеччини стати частиною Європейської спільноти було куплене за високу ціну, але впродовж багатьох десятиліть Аденавер та його наступники платили і не скаржилися, міцно тримаючись французів, чого британці загалом не очікували. Тим часом французи «європеїзували» свої агросубсидії та перекази, не сплативши водночас ціни втрати суверенітету. Остання проблема завжди посідала чільне місце у французькій дипломатичній стратегії. Ще в Мессіні в 1955 році міністр закордонних справ Франції Антуан Піне дуже чітко окреслив цілі Франції: у наднаціональних адміністративних інститутах не було нічого поганого, якщо вони підпорядковувались рішенням, одностайно ухвалюваним на міжурядовому рівні.

Саме з огляду на цю мету де Ґолль чинив тиск на інші держави — члени Європейської економічної спільноти в перше десятиліття її існування. За текстом Римського договору всі важливі рішення (за винятком тих, що стосувалися прийняття нових членів) мали ухвалюватися голосуванням більшості в міжурядовій Раді міністрів. Самоусунувшись із міжурядових переговорів у червні 1965 року, допоки інші лідери держав не погодилися здійснити фінансування агросектору в Спільноті згідно з французькими вимогами, президент Франції заблокував роботу організації. Інші країни опиралися шість місяців, а тоді поступилися; у січні 1966 року вони неохоче погодилися на те, що в майбутньому Рада міністрів більше не зможе ухвалювати рішення більшістю голосів. Це було першим відхиленням від оригінального договору та показова демонстрація неприхованого французького впливу.

Водночас перші досягнення ЄЕС вражали. Тарифи всередині Спільноти були скасовані в 1968 році, що значно випереджало графік. Обсяги торгівлі між шістьма країнами-членами за той самий час збільшилися в чотири рази. Кількість робочої сили, задіяної в сільському господарстві, стабільно зменшувалась, приблизно на 4% щороку, тоді як обсяги сільськогосподарського виробництва на одного робітника в 1960-х роках зростали на 8,1% на рік. Через десять років свого існування, незважаючи на тінь де Ґолля, Європейська економічна спільнота стала здаватися єдиним можливим рішенням, тож інші європейські держави почали шикуватися в чергу до членства.

Та без проблем не обходилося. Корисливий митний союз із високими цінами, керований централізованою адміністрацією та невиборним виконавчим органом з Брюсселя, не був манною небесною ані для Європи, ані для решти світу. Насправді мережа протекціоністських угод і непрямих субсидій, запроваджених на вимогу Франції, узагалі суперечила духу й інститутам міжнародної торговельної системи, яка постала впродовж десятиліття після створення Бреттон-Вудської системи. Тією (значною) мірою, якою система урядування в ЄЕС наслідувала французький приклад, її наполеонівська спадщина не провіщала нічого доброго.

Зрештою, вплив Франції в ранні роки Європейської спільноти допоміг створити нову «Європу», якій легко можна було дорікнути, що вона відтворила всі найгірші риси національної держави в субконтинентальному масштабі: завжди існував чималий ризик, що ціною, яку доведеться сплатити за відновлення Західної Європи, буде певний євроскептичний провінціалізм. Попри зростання добробуту всередині Спільноти, її світ був доволі обмеженим. У певному розумінні він був набагато меншим, ніж світ, відомий французам чи нідерландцям, коли їхні держави відкрилися до людей і країн, розкиданих за океанами. В умовах того часу це навряд чи хвилювало більшість західних європейців, які в будь-якому разі майже не мали вибору. Але згодом це призвело до виразно містечкової візії «Європи», що мало деякі тривожні наслідки для майбутнього.

Смерть Йосипа Сталіна в березні 1953 року спричинила боротьбу за владу серед його стурбованих послідовників. Спочатку здавалося, що єдиним наступником диктатора стане голова таємної поліції Лаврентій Берія. Саме тому оточення змовилось його вбити в липні того самого року, і після нетривалого періоду правління Георгія Маленкова через два місяці першим секретарем Компартії СРСР затвердили Микиту Хрущова — аж ніяк не найвідомішу фігуру з внутрішнього кола Сталіна. У цьому була певна іронія: попри схильність до психозів, Берія обстоював реформи й те, що ще навіть не дістало назви «десталінізація». У той короткий період часу, який пройшов між смертю Сталіна та його власним арештом, він анулював «Справу лікарів», випустив деяких в’язнів з ГУЛАГу й навіть запропонував провести реформи в державах-сателітах, чим спантеличив тамтешніх партійних лідерів.

Нове керівництво, яке формально було колективним, але за Хрущова дедалі більше діяло за моделлю «першого серед рівних», не мало особливого вибору, окрім як продовжити курс, який намітив Берія. Після багатьох років репресій та бідності смерть Сталіна стала поштовхом до масштабних протестів і вимог змін. У 1953–1954 роках відбулися повстання в сибірських трудових таборах у Норильську, Воркуті та Кенгірі; для того щоб їх придушити, Кремлю знадобилися танки, літаки й велика кількість військових. Але щойно «лад» було відновлено, Хрущов повернувся до стратегії Берії. Упродовж 1953–1956 років з ГУЛАГу вийшло 5 мільйонів в’язнів.

У народних демократіях післясталінська доба ознаменувалась не лише повстанням у Східній Німеччині 1953 року (див. розділ 6), але й опозицією навіть у таких невидимих і зазвичай заляканих закапелках імперії, як провінційна Болгарія, де в травні та червні того самого року бунтували працівники тютюнових фабрик. Суттєвої загрози радянській владі не було ніде, але Москва дуже серйозно взяла до уваги масштаб суспільного невдоволення. Тепер перед Хрущовим і його оточенням стояло завдання поховати Сталіна та його радикалізм, водночас не наразивши на ризик систему сталінського терору й ті переваги, які діставала партія від монополії на владу.

Як з’ясувалося в пізніші роки, стратегія Хрущова складалася з чотирьох компонентів. По-перше, як ми знаємо, після переозброєння Західної Німеччини, її включення до НАТО та підписання Варшавського договору він мав стабілізувати відносини із Заходом. Одночасно Москва стала налагоджувати зв’язки з «нейтральним» світом — починаючи з Югославії, яку Хрущов та маршал Булганін[219] відвідали в травні 1955 року (лише через місяць після підписання Декларації про незалежність Австрії), щоб «розморозити» відносини з цією країною після дуже прохолодного семирічного періоду. По-третє, Москва почала заохочувати партійних реформаторів у державах-сателітах, дозволяючи обережну критику «помилок» сталінської старої гвардії та реабілітацію деяких її жертв, а також поклала край низці показових процесів, масових арештів і партійних чисток.

Саме за таких обставин Хрущов обережно наблизився до четвертого (та, в його уявленні, остаточного) етапу контрольованої реформи — відмежування від самого Сталіна. Тлом для цього став Двадцятий з’їзд КПРС у лютому 1956 року, під час якого Хрущов виголосив свою тепер уже відому «таємну промову», в якій засудив злочини, помилки та «культ» колишнього генсека. З позиції сьогодення ця промова набула ореолу містичності, але її епохальне значення не варто переоцінювати. Микита Хрущов був комуністом, леніністом і щиро вірив у партію не менше, ніж його сучасники. Він поставив перед собою непросте завдання — визнати та докладно розповісти про діяння Сталіна, поклавши відповідальність за них лише на нього самого. Своє завдання він вбачав у тому, щоб підтвердити легітимність комуністичного проєкту, при цьому обливши труп дядька Сталіна брудом і скинувши на нього всю відповідальність.

Промова, виголошена 25 лютого, була повністю традиційною як за риторикою, так і за тривалістю. Вона була адресована партійній еліті й обмежувалась описом «збочень» комуністичної доктрини, у яких винуватили Сталіна. Диктатору закидали те, що він «не зважав на правила партійного життя та паплюжив ленінські принципи колективного партійного керівництва» — іншими словами, ухвалював рішення самотужки.

У такий спосіб його молодші колеги (серед яких з початку 1930-х років був і Хрущов) звільнялися від відповідальності як за злочинні перевищення повноважень, так і, що ще важливіше, помилки його політики. Хрущов пішов на прорахований ризик докладного опису масштабів особистих невдач Сталіна (чим приголомшив й образив почуття слухняних кадрів серед його аудиторії) для того, щоб зберегти і навіть посилити незаплямовану репутацію Леніна, ленінської системи урядування та, власне, наступників Сталіна.

Таємна промова досягла своєї мети, принаймні в межах КПРС. Вона підвела чітку риску під епохою сталінізму, визнавши її трагедії та звірства, і водночас зберігши міф про те, що нинішнє комуністичне керівництво жодним чином за це не відповідає. Отож Хрущов почувався при владі безпечно і до певної міри виборов зелене світло на те, щоб реформувати радянську економіку та пом’якшити апарат терору. Старі сталіністи опинилися на узбіччі: Молотова усунули з посади міністра закордонних справ напередодні червневого візиту Тіто до Москви у відповідь. Що ж до сучасників Хрущова та молодих апаратників на кшталт Леоніда Брежнєва, то вони були винні в сталінських злочинах тією самою мірою, що й Хрущов, а отже, не могли ані заперечувати його твердження, ані ставити під сумнів його авторитет. Контрольована десталінізація влаштовувала майже всіх.

Але критика Сталіна з боку Хрущова не могла залишатися таємницею. Це й заклало підґрунтя для її провалу. У Радянському Союзі промову офіційно опублікували лише в 1988 році, але західні спецслужби пронюхали про неї за кілька днів. Те саме стосувалося і західних комуністичних партій, хоча їх і не утаємничували в наміри Хрущова. Як наслідок, за декілька тижнів чутки про засудження Хрущовим Сталіна поширилися всюди. Наслідки були приголомшливі. Для комуністів засудження Сталіна та його діянь було незрозумілим і тривожним; але водночас це стало полегшенням. Багатьом здавалося, що відтепер комуністам не доведеться виправдовуватись чи спростовувати обурливі закиди їхніх критиків. Деякі члени та симпатики партії на Заході відкололися, але інші залишилися, а їхня лояльність зросла.

У Східній Європі вплив хрущовського відступництва від Сталіна мав ще драматичніші наслідки. У світлі нещодавнього примирення радянського лідера з Тіто та розпуску напівживого Комінформу 18 квітня здавалося, що відречення Хрущова від Сталіна означало, що відтепер Москва схвально ставитиметься до різних «доріг до соціалізму» та відмовиться від терору й репресій як інструменту комуністичного контролю. Тепер, хотілося вірити, вперше можна буде говорити вільно. Як пояснював чеський автор Ярослав Зайферт на З’їзді письменників у Празі у квітні 1956 року, «знову і знову на цьому з’їзді нам говорять, що письменники мають писати правду. Це означає, що в останні роки вони правду не писали… Нарешті це скінчилося. Жахіття лишилися в минулому».

У Чехословаччині, де комуністична верхівка тримала рот на замку щодо їхнього власного минулого за сталінських часів, спогади про терор були надто свіжі, щоб чутки з Москви стали поштовхом до політичних дій[220]. У сусідній Польщі наслідки шокової хвилі десталінізації виявилися зовсім інакшими. У червні польську армію кинули на придушення демонстрації в західному місті Познань, спровокованої (як і в Східному Берліні за три роки до того) невдоволенням заробітною платою та вимогами щодо обсягів виробництва. Але в країні, де радянизація ніколи не проводилася так ретельно, як деінде, і де партійні лідери загалом щасливо пережили післявоєнні чистки, упродовж осені це лише роздмухало загальне незадоволення.

У жовтні 1956 року Польська об’єднана робітнича партія, занепокоєна через ризик втрати контролю над суспільними настроями, вирішила усунути радянського маршала Костянтина Рокоссовського з посади міністра оборони Польщі та виключити його з Політбюро. Водночас на посаду першого секретаря замість сталініста Болеслава Берута партія обрала Владислава Гомулку. Це був важливий символічний крок: Гомулка за кілька років до цього сидів у тюрмі та заледве зміг уникнути суду. Для польського суспільства він уособлював «національне» обличчя польського комунізму, а його підвищення широко розцінювали як жест прихованої непокори з боку партії, змушеної обирати між власними виборцями та вищим органом у Москві.

Справді, радянські очільники саме так це й оцінювали. Хрущов, Мікоян, Молотов і три інші високопосадовці 19 жовтня вилетіли до Варшави, щоб перешкодити призначенню Гомулки, заборонити виключення Рокоссовського та відновити в Польщі порядок. Щоб не було різночитань щодо їхніх намірів, Хрущов водночас наказав бригаді радянських танків рушити в бік Варшави. Але в запеклих дискусіях із самим Гомулкою, які частково відбулися просто на аеродромі, Хрущов дійшов висновку, що для радянських інтересів у Польщі буде ліпше погодитись із ситуацією в польській партії, аніж спровокувати загострення та майже напевно силове протистояння. Натомість Гомулка запевнив росіян, що зможе відновити контроль і не має наміру залишати владу, виводити Польщу з Варшавського договору чи вимагати, щоб радянські війська залишили країну.

Ураховуючи нерівність сил між Хрущовим і Гомулкою, успіх нового польського керівництва в попередженні катастрофи для їхньої країни заслуговує на особливу увагу. Але Хрущов добре зрозумів свого співрозмовника: як він пояснював радянському Політбюро після повернення до Москви наступного дня, Пономаренко, радянський посол у Варшаві, «сильно помилявся у своїх оцінках Гомулки». Ціною збереження комуністичної влади в Польщі могли бути деякі заміни на посадах і певна лібералізація громадського життя, але Гомулка мав голову на плечах, був вірний партії та не мав наміру віддавати владу народним масам чи партійним опонентам. Крім того, він був реалістом: якщо вже йому не вдалося вгамувати буремні польські настрої, альтернативою була лише Червона армія. Гомулка усвідомлював, що десталінізація не означає, що Хрущов збирається поступатися будь-яким територіальним впливом чи політичною монополією Радянського Союзу.

«Польський жовтень» мав неочікувано сприятливий результат — мало хто на той час усвідомлював, як близько Варшава підійшла до другої радянської окупації. Утім в Угорщині події розвивалися інакше, і це стало очевидно не одразу. Ще в червні 1953 року сталінських призначенців в Угорщині замінили (з ініціативи Москви — на комуніста-реформатора Імре Надя). Надь, як і Гомулка, став жертвою чисток та ув’язнення в попередні роки, тож майже не мав стосунку до доби терору й поганого урядування, яку щойно пережила його країна. Його першим кроком на чолі партії стало представлення за підтримки Берії програми лібералізації. Трудові й тюремні табори підлягали закриттю, селяни мали одержати дозвіл виходити з колгоспів за власним бажанням. Загалом сільське господарство повинно було отримати більшу підтримку, а нереалістичні цілі виробництва мусили бути скасовані. У характерно обережних висловах у конфіденційній постанові угорської Компартії від 28 червня 1953 року було зазначено: «Помилкова економічна політика виявилась дещо зухвалою та ризикованою, оскільки форсований розвиток важкої промисловості передбачав наявність ресурсів і сировини, яких частково просто не було в наявності».

Москва точно не вважала Надя комфортною кандидатурою. У вересні 1949 року він критикував ультрасталінську лінію Матяша Ракоші й був одним з лише двох членів Політбюро, які виступили проти страти Ласло Райка. За це, а також за критику сільської колективізації його виключили з партійної верхівки та змусили до публічного «розкаяння», під час якого Надь визнав свою «опортуністичну вдачу» та неспроможність триматися партійної лінії. Проте, коли настав час творити зміни в країні, де сталінські зловживання cпустошили і економіку, і політичні еліти, його кандидатура виявилась хорошим варіантом. За правління Ракоші в період з 1948 по 1953 рік було страчено близько 480 громадських діячів — не рахуючи Райка та інших жертв комунізму; крім того, понад 150 тисяч осіб (з-поміж менш ніж 9 мільйонів населення) кинули за ґрати.

Надь залишався на посаді до весни 1955 року. На той час Ракоші й інші затяті прихильники угорської партії, які протягом усього часу, поки Надь перебував при владі, докладали зусиль до того, щоб підірвати авторитет свого колеги, який завдавав їм незручностей, змогли переконати Москву в тому, що покладатися на нього не можна і що він не спроможний забезпечити повний контроль, особливо коли Радянському Союзу загрожував розширений Північноатлантичний альянс, а сусідня Австрія незабаром мала стати незалежною, нейтральною державою. Радянський ЦК, як і належить, засудив «праві нахили» Надя, його усунули з посади (а пізніше виключили з партії), а Ракоші з поплічниками повернули собі владу в Будапешті. Цей відступ від реформи лише за вісім місяців до промови Хрущова заздалегідь засвідчив, що радянський лідер, демонтуючи культ Сталіна, не збирався порушувати хід впровадження комуністичної влади.

Близько року в угорській партії діяла неформальна «група Надя», яка вперше в добу післявоєнного комунізму почала функціонувати як неофіційна «реформаторська» опозиція. Тим часом настала черга Ракоші накликати на себе несхвалення Москви. Як ми пам’ятаємо, Хрущов прагнув відбудувати зв’язки між СРСР та Югославією. Але під час антитітоїстської істерії минулих років Ракоші відіграв украй важливу роль. Не випадково звинуваченням у «тітоїзмі» належало особливе місце в угорських показових процесах, насамперед у суді над самим Райком: у цих подіях угорську партію призначили на роль прокурора, і партійна верхівка виконала своє завдання з великим ентузіазмом.

Отож Ракоші ставав непотрібним приводом для сорому, перешкодою для реалізації радянських планів. Коли в Москві в червні 1956 року між СРСР та Югославією відбувалися переговори на високому рівні, тримати біля стерна влади в Будапешті невиправного сталініста, який мав такий сильний зв’язок із лихим минулим, здавалося надмірною провокацією — тим паче, що його минулі дії та непоступливість почали викликати в Угорщині публічні протести. Незважаючи на всі зусилля Ракоші (у березні 1956 року він опублікував в угорській газеті Szabad Nép статтю, в якій палко засуджував Берію та його лейтенанта угорської поліції Ґабора Петера, що сильно нагадувало хрущовське розвінчання «культу особи» та показове «зривання масок» із цих персонажів за злочинне переслідування невинних), його час минув. 17 липня 1956 року Анастас Мікоян прилетів до Будапешта і безцеремонно звільнив Ракоші з посади, цього разу востаннє.

Замість Ракоші совєти висунули Ерне Ґере, іншого угорця з бездоганним сталіністським послужним списком. Виявилося, що це помилка. Ґере не міг ані очолити зміни, ані придушити їх. 6 жовтня, задля особливого реверансу в бік Белграда, влада в Будапешті дозволила публічне перепоховання Ласло Райка та інших жертв, засуджених на процесі разом із ним. Бела Сас, один з обвинувачених, якому пощастило вижити, виголосив промову на місці поховання:

У тому, яке співчуття тепер викликала доля Райка, людини, що сама відправила на ешафот багатьох невинних жертв (не-комуністів), була певна іронія. Але, так чи інакше, перепоховання Райка стало тією іскрою, яка запалила угорську революцію.

16 жовтня 1956 року студенти університету провінційного міста Сегед створили «Лігу угорських студентів», незалежну від офіційних комуністичних студентських організацій. Упродовж тижня студентські організації виникали по всій країні, а кульмінацією руху стало проголошення 22 жовтня маніфесту «Шістнадцять пунктів», підготовленого студентами технічного університету в самому Будапешті. Вимоги студентів стосувалися промислової та аграрної реформ, розширення демократії та права на свободу слова, а також скасування численних дрібних обмежень і правил, які регламентували життя за комунізму. Але найбільше лихо віщувало те, що вони також вимагали повернення Імре Надя на посаду прем’єр-міністра, суду над Ракоші та його прибічниками за їхні злочини і виведення з країни радянських військ.

Наступного дня, 23 жовтня, студенти почали збиратися на Парламентській площі в Будапешті на підтримку своїх вимог. Режим не знав, як реагувати: Ґере спочатку заборонив, а потім дозволив демонстрацію. Коли того самого дня вона продовжилась, Ґере виступив увечері з промовою на Угорському радіо, у якій засудив мітинг та його організаторів. Годину по тому розлючені демонстранти повалили пам’ятник Сталіну в центрі міста, Радянська армія увійшла в Будапешт для розгону натовпу, й уночі було скликано угорський ЦК. Наступного ранку, о 8:13, оголосили, що Імре Надя призначено прем’єр-міністром Угорщини.

Якщо партійні очільники сподівалися, що повернення Надя покладе край революції, вони сильно помилилися. Надь і сам сильно прагнув відновити порядок: він оголосив воєнний стан упродовж години після вступу на посаду. Під час переговорів із Сусловим та Мікояном (який прилетів з Москви того самого дня) він та інші члени нового угорського керівництва наполягали на тому, що з протестувальниками потрібно вести перемовини. Як відзвітували росіяни на спеціальній зустрічі радянського партійного Президіуму 26 жовтня, Янош Кадар[221] пояснив їм, що можна і дуже важливо відрізняти лояльні маси, які віддалилися від партії через її колишні промахи, від озброєних контрреволюціонерів, яких уряд Надя сподівався ізолювати.

Роз’яснення Кадара, можливо, й переконали деяких радянських лідерів, але вони не відображали угорської реальності. Студентські організації, ради робітників і революційні «національні комітети» стихійно створювалися по всій країні. Сутички між поліцією та демонстрантами викликали атаки у відповідь на самосуди. Угорське партійне керівництво спочатку не дослухалося до порад деяких своїх членів і не визнало повстання демократичною революцією; натомість воно наполягало на визначенні «контрреволюція», а отже, втратило можливість використати його у своїх цілях. Тільки 28 жовтня, через тиждень після початку демонстрацій, Надь звернувся до протестувальників по радіо і запропонував перемир’я в збройних зіткненнях. Він визнав легітимність і революційний характер протестів, пообіцяв розпустити ненависну народу таємну поліцію та заявив про вихід радянських військ із Будапешта.

Незважаючи на сумніви, радянські лідери вирішили підтримати новий підхід Будапешта. Суслов, звітуючи додому в день радіозвернення Надя, подав нові поступки як ціну, яку потрібно сплатити, щоб повернути народні рухи під контроль партії. Але події в Угорщині випереджали розрахунки Москви. Через два дні, 30 жовтня, після нападів на штаб-квартиру Компартії в Будапешті та загибелі двадцяти чотирьох захисників приміщення, Імре Надь знову виступив на радіо. Цього разу він оголосив, що його уряд відтепер спиратиметься на «демократичну співпрацю коаліції партій, відновлених у 1945 році». Іншими словами, Надь формував багатопартійний уряд. Надь не лише не протистояв опозиції, а дедалі більше вкорінював свою владу в народному русі. Прославляючи «вільну, демократичну та незалежну Угорщину», у своєму заключному реченні він навіть уперше випустив дискредитоване означення «соціалістичну». І також привселюдно звернувся до Москви із проханням «почати виведення радянських військ» — і з Будапешта, і з Угорщини загалом.

Авантюру Надя — він щиро вірив у те, що може відновити порядок в Угорщині і таким чином відвернути потенційну загрозу радянського вторгнення — підтримали й інші комуністи в його уряді. Але він втратив контроль над ситуацією. Народні революційні комітети, політичні партії та газети виникали по всій країні. Усюди панували антиросійські настрої і часто згадували про придушення імперською Росією Угорської революції 1848‒1849 років. І, що найважливіше, радянські лідери втрачали довіру до Надя. На момент, коли 31 жовтня по обіді Надь оголосив, що розпочинає переговори про вихід Угорщини з Варшавського договору, його доля, напевно, вже була визначена.

Хрущов і його оточення завжди вважали, що мають втрутитися, якщо «контрреволюція» в Угорщині — як раніше в Польщі — вийде з-під контролю. Але, здається, спочатку їм не хотілося йти цим шляхом. Аж 31 жовтня Президіум ЦК зробив заяву, в якій сповіщав про бажання «розпочати належні переговори» з угорським керівництвом щодо виведення радянських військ з угорської території. Але навіть тоді, коли вони пішли на цю поступку, їм надходили повідомлення про студентські демонстрації в Тімішоарі (Румунія) та «ворожі настрої» серед болгарських інтелектуалів, які прихильно ставилися до угорських революціонерів. Це починало скидатися на ефект доміно, якого давно боялися радянські лідери, і змусило їх змінити тактику.

Отож, пообіцявши провести переговори щодо виведення військ, наступного дня радянський Президіум отримав від Хрущова вказівку, що про це не може бути й мови. «Імперіалісти» розцінили б такий крок як свідчення радянської слабкості. Натомість СРСР тепер мав «узяти на себе ініціативу щодо відновлення порядку в Угорщині». Дивізії Радянської армії в Румунії та Україні одержали відповідний наказ рухатися до угорського кордону. Коли угорський прем’єр про це дізнався, то викликав радянського посла (Юрія Андропова) та повідомив йому, що на знак протесту проти поновлення руху радянських військ Угорщина в односторонньому порядку оголошує про вихід з Варшавського договору. Того вечора 1 листопада за десять восьма Надь оголосив по радіо, що відтепер Угорщина — нейтральна країна, і попросив ООН визнати її новий статус. Цю декларацію підтримали по всій країні; Ради робітників Будапешта, які страйкували з початку демонстрацій, відповіли закликом повертатися до робочих місць. Надь нарешті завоював довіру більшості угорців, які раніше не вірили в його наміри.

Того самого вечора, коли Надь зробив свою історичну заяву, Яноша Кадара таємно вивезли до Москви, де Хрущов переконав його в необхідності сформувати в Будапешті новий уряд за підтримки Кремля. Червона армія в будь-якому разі увійде та встановить лад; питання полягало лише в тому, хто з угорців удостоїться честі з ним співпрацювати. Будь-які вагання, які Кадар міг відчувати, перш ніж зрадити Надя та інших своїх співвітчизників, були розвіяні аргументами Хрущова — тепер совєти знали, що помилилися, коли в липні поставили Ґере. Після відновлення порядку в Будапешті цієї помилки не можна було припуститися знову. Після цього, щоб скоординувати плани щодо вторгнення в Угорщину, Хрущов вирушив до Бухареста на зустріч із лідерами Румунії, Болгарії та Чехословаччини (делегація нижчого рівня в переддень зустрілася з поляками). Тим часом Надь продовжував оскаржувати посилену військову активність СРСР; 2 листопада він попросив генерального секретаря ООН Даґа Гаммаршельда виступити посередником між Угорщиною та СРСР і попросити Захід визнати угорський нейтралітет.

Наступного дня, 3 листопада, уряд Надя розпочав (або думав, що розпочав) переговори з радянськими військовими командувачами щодо виведення військ. Але коли команда угорських перемовників повернулася ввечері до штаб-квартири Радянської армії в Тьоколі (Угорщина), їх негайно заарештували. Невдовзі, о 4-й ранку 4 листопада, радянські танки увійшли в Будапешт, а через годину з окупованої Східної Угорщини прийшло повідомлення, що замість Імре Надя встановлено новий уряд. У відповідь сам Надь зробив останнє радіозвернення до угорського населення, закликаючи до опору агресору. З найближчими спільниками він cховався в посольстві Югославії в Будапешті, де їм надали притулок.

Про військове протистояння навіть не йшлося: попри відчайдушний опір, радянські сили взяли Будапешт упродовж сімдесяти двох годин, а уряд Яноша Кадара склав присягу 7 листопада. Деякі робітничі ради протрималися ще місяць — Кадар не хотів наражати їх на прямий удар, — а демонстрації то тут, то там тривали до 1957 року. За даними таємного звіту, який отримав радянський Центральний Комітет 22 листопада 1956 року, угорські шахтарі зменшили обсяги виробництва до 10% спроможностей. Але за місяць нова влада набула достатньої впевненості, щоб почати закручувати гайки. 5 січня за «підбурювання до страйку» було запроваджено смертну кару, і почалися серйозні репресії. Окрім близько 2700 угорців, які загинули під час бойових дій, ще 341 особу судити та стратили в подальші роки (останній смертний вирок був виконаний у 1961 році). Приблизно 22 тисячі угорців отримали за участь у «контрреволюції» тюремні терміни (чимало хто — на п’ять років чи більше). Ще 13 тисяч вислали в табори, а багатьох звільнили з роботи або помістили під пильний нагляд, аж доки в березні 1963 року не було проголошено загальну амністію.

Близько 200 тисяч осіб, понад 2% населення, втекли з Угорщини після радянської окупації, більшість із них — молода освічена професійна еліта Будапешта й урбанізованого заходу країни. Вони переїхали до США (де прийняли близько 80 тисяч угорських біженців), Австрії, Британії, Західної Німеччини, Швейцарії, Франції та багатьох інших країн. Певний час доля Надя та його оточення залишалася невизначеною. Після того як вони просиділи в посольстві Югославії в Будапешті майже три тижні, їх хитрістю змусили вийти 22 листопада, а тоді радянська влада негайно їх заарештувала й вивезла до румунської в’язниці.

Кадар багато місяців думав, що робити зі своїми колишніми друзями й товаришами. Щоб не викликати протест міжнародної спільноти, більшість репресій проти молодих робітників і солдатів, які брали участь у вуличних сутичках, тримали в суворій таємниці; і навіть попри це з-за кордону звучали вимоги про помилування щодо низки відомих осіб, як-от письменників Йожефа Ґалі та Ґули Оберсовського. Доля самого Надя була особливо чутливим питанням. У квітні 1957 року Кадар і його колеги вирішили повернути Надя та його «спільників» до Угорщини на суд, але процес відкладали до червня 1958 року, і навіть тоді він залишався суворо засекреченим. У червні 1958 року всіх звинувачених визнали винними в розпалюванні контрреволюції; їх засудили на смерть або надовго кинули за ґрати. Письменники Іштван Бібо й Арпад Генц (майбутній президент посткомуністичної Угорщини) отримали довічні ув’язнення. Іще двох — Йожефа Сіладжі та Ґезу Лошонці — вбили в тюрмі ще до того, як почався суд. Імре Надя, Пала Малетера та Міклоша Ґімеша стратили на світанку 16 червня 1958 року.

Угорське повстання, короткий і безнадійний бунт у маленькому закапелку радянської імперії, мало нищівний вплив на міжнародні відносини. По-перше, воно стало наочним уроком для західних дипломатів. Хоч офіційно Сполучені Штати і визнавали неможливість звільнити східноєвропейські держави з-під радянського контролю, але до того часу продовжували живити в цих країнах «дух опору». Як було сформульовано в аналітичній довідці № 174 (від грудня 1953 року) Ради національної безпеки, США вдавалися до непрямих дій і дипломатичної підтримки задля того, щоб «створити умови, за яких звільнення сателітів було б можливим за сприятливих обставин у майбутньому».

Але, як пізніше наголошувалось у конфіденційній аналітичній записці, підготовленій у липні 1956 року з метою урахування тогорічних переворотів, «США не готові розв’язувати війну, щоб витиснути радянську владу з країн-сателітів» (NSC 5608/1 «Політика США щодо радянських сателітів у Східній Європі»).

Насправді від часу придушення Берлінського повстання в 1953 році Державний департамент дійшов висновку, що в осяжному майбутньому ніщо не загрожувало Радянському Союзу в його «зоні контролю». «Невтручання» було єдиною стратегією Заходу щодо Східної Європи. Але угорські повстанці не могли цього знати. Багато хто щиро сподівався на підтримку Заходу, підбадьорений безкомпромісним тоном публічних заяв США та програмами радіо «Вільна Європа», ведучі яких з еміграції заохочували угорців брати в руки зброю й обіцяли незабаром підтримку з-за кордону. Зрозуміло, що, коли такої підтримки не надійшло, переможені повстанці відчули злість і розчарування.

Навіть якщо західні уряди й хотіли б зробити більше, обставини були вкрай несприятливі. Того самого дня, коли розпочалося Угорське повстання, представники Франції та Британії перебували в Севрі, на таємних переговорах з ізраїльтянами. Франція була особливо заклопотана своїми північно-африканськими проблемами. Як 27 жовтня пояснював міністр закордонних справ Крістіан Піно в абсолютно конфіденційному зверненні до французького представника в Раді Безпеки ООН, «надзвичайно важливо, щоб проєкт резолюції, який розглядатиме Рада Безпеки щодо угорського питання, не містив жодних позицій, які могли б зашкодити нашим діям в Алжирі… Зокрема, ми виступаємо категорично проти створення слідчого комітету». У відповідь на пропозицію посла Британії в Москві, щоб Лондон напряму звернувся до Москви із закликом утриматися від вторгнення в Угорщину, міністр закордонних справ Британії Селвін Ллойд чотири дні по тому писав до прем’єр-міністра Ентоні Ідена в схожому ключі: «Думаю, що зараз не час для такого повідомлення».

Як Хрущов пояснював Президіуму ЦК 28 жовтня, «англійці та французи вскочили в Єгипті по повній»[222]. Що ж до Ейзенгавера, то тоді тривав останній тиждень його передвиборчої кампанії — саме в день його переобрання в Будапешті відбувалися деякі з найзапекліших боїв. Рада національної безпеки США обговорила питання Угорщини тільки через три дні після радянського вторгнення. Її члени занадто повільно усвідомлювали все значення дій Надя, зокрема його відмову від однопартійного правління, позаяк йшлося про країну, яка не мала суттєвого значення для великої стратегії США (нещодавній кризі в Польщі Вашингтон приділив значно більше уваги). А коли Угорщина таки опинилася на порядку денному Ради нацбезпеки під час її засідання 8 листопада, усі, починаючи з Ейзенгавера, погодилися, що в усьому винні французи та британці. Якби вони не вторглися в Єгипет, Радянський Союз не мав би прикриття для нападу на Угорщину. Адміністрація Ейзенгавера мала чисте сумління.

Радянські очільники, зі свого боку, побачили можливість і вхопилися за неї. Справжньою небезпекою, яку створював Надь, комуністи вважали не економічну лібералізацію і не послаблення цензури. Навіть проголошення нейтралітету (хоч Москва і вважала це «провокацією») не було приводом для повалення Надя. Чому справді не міг потурати Кремль, то це відмові від партійної монополії, «керівної ролі партії» (чого Гомулка завбачливо не допустив у Польщі). Такий відхід від радянських традицій був тоненькою тріщинкою, в яку міг увійти клин демократії, занапастивши всі комуністичні партії. Ось чому комуністичні лідери в решті держав-сателітів так радо підтримали рішення Хрущова скинути Надя. Коли на засідання 2 листопада чехословацьке Політбюро висловило готовність активно сприяти «збереженню народної демократії в Угорщині всіма можливими засобами», це прагнення було непідробно правдивим і щиросердним[223].

Навіть Тіто зрештою визнав, що ослаблення контролю партії в Угорщині та колапс державного безпекового апарату був небезпечним прецедентом. Спочатку лідер Югославії вітав зміни в Угорщині як свідчення подальшої десталінізації. Але наприкінці жовтня перебіг подій у Будапешті змусив його передумати — його дуже непокоїла близькість Угорщини до Югославії, наявність у югославському краї Воєводина численної угорської меншини та ймовірний ризик, створюваний ефектом доміно. Коли Хрущов і Маленков 2 листопада не полінувалися прилетіти до резиденції Тіто на острів в Адріатичному морі[224] та сповістити його про план вторгнення, Тіто висловив занепокоєння, але водночас і розуміння. Його насамперед хвилювало те, щоб до маріонеткового уряду в Угорщині не увійшов Ракоші й інші невиправні сталіністи. Але щодо цього Хрущов радо його заспокоїв.

Хрущов тішився набагато менше, коли лише через два дні Тіто надав притулок Надю, п’ятнадцяти членам його уряду та їхнім родинам. Очевидно, що це рішення було ухвалене в розпал угорської кризи й спиралося на припущення, що росіяни не зацікавлені у створенні мучеників. Але коли радянські лідери висловили своє незадоволення й особливо після того, як Надя та інших викрали на виході з югославського посольства, попри те що сам Кадар обіцяв їм безпеку, Тіто опинився в незручній ситуації. Публічно лідер Югославії продовжував підтримувати новий уряд Кадара, але неофіційно навіть не намагався приховати, що розвиток подій йому не до вподоби.

Прецедент безконтрольного втручання СРСР у справи братської комуністичної держави не сприяв зближенню радянського керівництва з Югославією. Відносини між Москвою та Белградом знову погіршилися, а югославський режим почав загравати із Заходом і нейтральними азійськими державами. Отож реакція Тіто на радянське вторгнення в Угорщину була неоднозначною. Як і радянські лідери, він з полегшенням сприйняв відновлення комуністичного режиму; але те, яким чином цього досягли, створювало небезпечний прецедент і лишало гіркий післясмак.

Реакція інших країн загалом була більш однозначна. Секретна промова Хрущова, відколи вона просочилася на Захід, означила кінець певної комуністичної релігії. Та водночас вона відкрила можливості для післясталінських реформ й оновлення. Принісши Сталіна в жертву заради збереження ілюзії щодо революційної чистоти Леніна, Хрущов запропонував членам партії та «попутним» прогресистам міф, якого вони могли триматися. Але відчайдушні бої на вулицях Будапешта розвіяли будь-які ілюзії щодо цієї нової «реформованої» радянської моделі. Укотре не залишилося жодних сумнівів, що основа комуністичної влади — це не що інше, як танкова гармата. Решта була діалектикою. Західні комуністичні партії почали кровоточити. За власними підрахунками Комуністичної партії Італії, у період між 1955 та 1957 роками з партії вийшло близько 400 тисяч членів. Як пояснював Тольятті радянським лідерам на піку угорської кризи, «угорські події розвиваються таким чином, що нам дуже складно пояснити щось партії, а також дійти консенсусу щодо схвалення дій керівництва».

В Італії, так само як і у Франції, Британії та інших країнах, партію масово залишали молодші, освічені члени[225]. Як і решта лівих інтелектуалів, які не були комуністами, їх приваблювала не лише обіцянка змін в СРСР після Сталіна, а й сама Угорська революція, її робітничі ради, студентські ініціативи й ідея того, що навіть керівна партія Радянського блоку може зазнавати трансформацій і вітати нові напрямки. Ганна Арендт, між іншим, вважала, що саме поява рад (а не ініціатива Надя щодо відновлення політичних партій) була справжнім виявом повстання демократії проти диктатури, свободи проти тиранії. Здавалося, нарешті стало можливим говорити про комунізм і про свободу водночас. Пізніше Хорхе Семпрун, молодий іспанський комуніст, який таємно працював у Парижі, зауважував: «Секретна промова стала нашим звільненням; принаймні вона дала нам шанс прокинутися від… сну розуму». Після вторгнення в Угорщину мить надії залишилася в минулому.

Деякі західні спостерігачі намагалися виправдати радянську інтервенцію чи принаймні пояснити її офіційною комуністичною версією про те, що Імре Надь очолив контрреволюцію (чи був до неї причетним): Сартр показово наполягав, що угорське повстання мало «правий ухил». Та хай які були мотиви повстанців у Будапешті та в інших місцях (а вони були набагато різноманітніші, ніж тоді здавалося), на закордонних спостерігачів більше враження справив не угорський заколот, а його придушення Радянським Союзом. Відтепер комунізм назавжди став асоціюватися із гнобленням, а не революцією. Упродовж сорока років західна лівиця дивилася на Росію, пробачаючи насильство більшовиків і навіть захоплюючись ним як ціною революційної самовпевненості та перебігом Історії. Москва була улесливим дзеркалом їхніх політичних ілюзій. У листопаді 1956 року дзеркало розлетілося на друзки.

У записці, датованій 8 вересня 1957 року, угорський письменник Іштван Бібо зауважив, що, «придушивши Угорську революцію, СРСР завдав потужного, можливо, смертельного удару по рухах “попутників” (за мир, жінок, молодь, студентів, інтелектуалів тощо), які живили комунізм». Його спостереження виявилося доволі проникливим. Позбавлений магнетичного алюру сталінського терору та поставши в Будапешті в усій своїй броньованій посередності, радянський комунізм втратив свої чари для більшості західних прихильників і симпатиків. Щоб утекти від «смороду сталінізму», колишні комуністи на кшталт французького поета Клода Роя повернули «ніздрі до інших горизонтів». Після 1956 року секретів Історії вже шукали не на сірих фабриках і недолугих колгоспах народних демократій, а на інших, більш екзотичних просторах. Жменька невиправних апологетів ленінізму, кількість яких дедалі зменшувалась, трималася за минуле; але від Берліна до Парижа нове покоління західних прогресистів шукало приклад і розраду взагалі за межами Європи, у прагненнях та потрясіннях тих країв, які тоді ще не називали «третім світом».

У Східній Європі ілюзії також зазнали краху. Як повідомляв 31 жовтня британський дипломат у Будапешті на піку першої хвилі боїв, «це майже диво, що угорці змогли вистояти та відбити цей диявольський натиск. Цього їм не забудуть і не пробачать». Але не лише угорці взяли мову радянських танків близько до серця. Румунські студенти вийшли на демонстрації на підтримку угорських сусідів; східнонімецьких інтелектуалів заарештовували та судили за критику дій Радянського Союзу; в СРСР саме події 1956 року зірвали полуду з очей до того часу відданих комуністів, на кшталт молодого Леоніда Плюща. З уламків Будапешта народилося нове покоління дисидентів-інтелектуалів, людей на кшталт Паула Ґоми в Румунії чи Вольфґанґа Гаріха в НДР.

Відмінність у Східній Європі, звичайно, полягала в тому, що розчаровані піддані дискредитованого режиму не могли перевести увагу на далекі краї або розпалити своє революційне завзяття від полум’я далеких селянських повстань. Вони були змушені жити разом з комунізмом та в ньому, але його обіцянкам більше не вірили. Для східних європейців події 1956 року стали втіленням концентрованого розчарування. Їхні сподівання стосовно комунізму, що ненадовго відновилися через обіцянку десталінізації, розвіялись, як і їхні надії щодо західної допомоги. Якщо хрущовські одкровення щодо Сталіна або невпевнений початок реабілітації жертв показових процесів могли до того свідчити, що комунізм ще здатен містити зародки відродження та визволення, після подій в Угорщині серед настроїв почали домінувати цинізм і покора.

Це мало свої плюси. Саме через те, що населення комуністичної Східної Європи стало пасивним, а порядок речей відновився, радянське керівництво за Хрущова розпочало певну лібералізацію на місцях — за іронією долі, насамперед в Угорщині. На хвилі каральних акцій проти учасників революції 1956 року та їхніх прихильників Кадар створив модель «постполітичної» комуністичної держави. В обмін на безумовну згоду з владною монополією та авторитетом партії угорцям дозволили суворо регламентовану свободу у виробництві та споживанні. Ні від кого не вимагали вірити в Комуністичну партію, уже не кажучи про її очільників, — лише утримуватись від будь-яких проявів опозиційності. Бездіяльність сприймалась як мовчазна згода.

Отож «гуляш-комунізм», який виник у результаті, створив умови для стабільності в Угорщині; а пам’ять про угорські події забезпечила стабільність у решті країн Радянського блоку, принаймні на десятиліття. Але це мало свою ціну. Для більшості людей, які жили за комунізму, режим «соціалізму» втратив будь-яку радикальну, прогресивну, утопічну перспективу, а водночас — і частину привабливості, яку він мав, особливо для молоді, ще на початку 1950-х років. Тепер це був лише спосіб життя, який треба було терпіти. Це не означало, що це не може тривати довго: мало хто після 1956 року очікував швидкий кінець радянської системи влади. Навпаки, щодо цього більше оптимізму відчувалося до подій того року. Але після листопада 1956 року комуністичні держави Східної Європи, як і сам Радянський Союз, почали занурюватись у багатолітній морок застою, корупції та цинізму.

Совєтам так само довелося за це заплатити: у багатьох аспектах 1956 рік означав поразку й занепад революційного міфу, так успішно виплеканого Леніним і його наступниками. Багато років по тому, 11 листопада 1992-го, Борис Єльцин змушений був визнати в промові перед угорським парламентом: «Трагедія 1956 року… назавжди залишиться незмивною плямою радянського режиму». Але це було ніщо проти ціни, яку вони змусили заплатити своїх жертв. Через тридцять три роки, 16 червня 1989 року, у Будапешті, який святкував свій перехід до свободи, сотні тисяч угорців узяли участь ще в одному символічному перепохованні — цього разу Імре Надя та його прибічників. З-поміж інших на могилі Надя виступив молодий Віктор Орбан, майбутній прем’єр-міністр країни. «Безпосереднім наслідком кривавого придушення Революції, — сказав він, звертаючись до натовпу, — стало те, що ми мали взяти на себе тягар неспроможності й спробувати вирватися з азіатської безвиході, у яку нас запроторили. Угорська соціалістична робітнича партія справді вкрала в 1956 році майбутнє сучасної молоді».

Розділ 10 Доба добробуту

У 1979 році французький письменник Жан Фурастьє опублікував дослідження про суспільні й економічні зміни у Франції впродовж тридцяти років після Другої світової війни. Воно мало влучну назву — «Les trente glorieuses: ou, La Révolution invisible de 1946 à 1975»[227]. У Західній Європі три десятиліття після поразки Гітлера справді були «славетними». Дивовижне пришвидшення економічного зростання супроводжувалось початком доби безпрецедентного процвітання. Лише за одне покоління економіки країн континентальної Західної Європи надолужили все, що було втрачено за сорок років війни та Депресії, а європейські економічні показники й споживчі тренди стали подібні на американські. Менш ніж за десять років після того, як європейці непевно підвелися з руїн, вони, на свій подив і деяке збентеження, увійшли в добу добробуту.

Історію економіки повоєнної Західної Європи найкраще розуміти як «перевернуту» історію попередніх десятиліть. На зміну мальтузіанським[228] застережним заходам і заощадженню 1930-х років прийшла лібералізована торгівля. Уряди не скорочували, а, навпаки, збільшували витрати й бюджети. Майже всюди в постійному пріоритеті були довготривалі державні та приватні інвестиції в інфраструктуру й устаткування; старі заводи та обладнання оновлювали або замінювали, що зумовлювало більшу ефективність і продуктивність; міжнародна торгівля помітно зросла; а працевлаштоване молоде населення вимагало й могло собі дозволити дедалі більше різних товарів.

Післявоєнний економічний «бум» настав у різних країнах у дещо різний час: спершу — у Німеччині та Британії і лише згодом — у Франції та Італії. Його сприймали по-різному залежно від місцевих особливостей оподаткування, державних витрат і пріоритетів щодо інвестицій. Першочергові повоєнні витрати більшості урядів ішли насамперед на модернізацію інфраструктури — будівництво чи ремонт доріг, залізниць, будинків і заводів. Витрати на споживчі товари в деяких країнах навмисне стримувалися, унаслідок чого, як ми пам’ятаємо, протягом перших післявоєнних років багато людей продовжувало жити в злиднях, нехай і дещо інакше. Ступінь відносних змін, звичайно, залежав і від того, з чим порівнювати: що багатшою була країна, то менш кардинальними й швидкими вони здавалися.

Утім у кожній європейській країні постійно зростали показники ВВП та ВНП на душу населення (валового внутрішнього продукту та валового національного продукту), які охрестили індикаторами національної потужності та благополуччя. Протягом 1950-х років середній обсяг національного видобутку на душу населення щороку зростав: у Німеччині — на 6,5%, в Італії — на 5,3%, у Франції — на 3,5%. Значення цих високих і стабільних показників зростання найкраще можна оцінити, порівнявши зі становищем цих країн у попередні десятиліття: упродовж 1913‒1950 років темп щорічного зростання в Німеччині становив тільки 0,4%, в Італії — 0,6%, у Франції — 0,7%. Навіть в успішні десятиліття Німецької імперії після 1870 року німецька економіка спромоглася лише на щорічне зростання на рівні 1,8%.

На початок 1960-х років темпи росту почали уповільнюватися, але західноєвропейські економіки все одно зростали в історично нетиповому темпі. Загалом між 1950 та 1973 роками ВВП Німеччини на душу населення зріс в абсолютному еквіваленті більш ніж утричі. ВВП на душу населення у Франції — на 150%. Італійська економіка, стартові показники якої були нижчими, показувала ще кращі результати. Економіки історично бідних країн демонстрували приголомшливі результати: між 1950 та 1973 роками ВВП на душу населення в Австрії збільшився від 3731 до 11 308 доларів (за курсом 1990 року); в Іспанії — від 2397 до 8739. Економіка Нідерландів у проміжку 1950–1970 років щороку зростала на 3,5%, що в сім разів перевищувало середні річні показники в попередні сорок років.

Фактором, який зіграв у цьому значну роль, було постійне зростання обсягів торгівлі із заокеанськими країнами, що відбувалося набагато швидше, ніж загальне зростання обсягів національної продукції в більшості європейських країн. Лише усунувши перешкоди для міжнародної торгівлі, уряди післявоєнного Заходу зробили великий крок уперед до подолання застою попередніх десятиліть[229]. Найбільше від цього вигравала Західна Німеччина, чия частка глобального експорту промислових товарів зросла від 7,3% в 1950-му до 19,3% упродовж наступних десяти років, знову піднявши німецьку економіку на те місце, яке вона посідала в міжнародній торгівлі до обвалу 1929 року.

Після 1950 року обсяги світового експорту за сорок п’ять років збільшилися в шістнадцять разів. Навіть така країна, як Франція, частка якої у світовій торгівлі в ці роки стабільно трималася на рівні приблизно 10%, сильно виграла від цього загалом гігантського збільшення міжнародної торгівлі. Насправді в ці роки у виграші залишилися всі індустріалізовані країни: торговельні умови після Другої світової війни виразно змінилися на їхню користь, оскільки вартість сировини та продуктів харчування, які завозили із не-західного світу, стабільно падала, а ціна на готову продукцію невпинно зростала. За три десятиліття торговельного обміну з «третім світом» на привілейованих, нерівних умовах Захід отримав щось на кшталт дозволу друкувати гроші[230].

Але чим відрізнявся західноєвропейський економічний бум, то це ступенем фактичної європейської інтеграції, до якої він призвів. Навіть до Римського договору майбутні держави — члени Європейської економічної спільноти торгували насамперед одна з одною: у 1958 році 29% вартості німецького експорту припадали на Францію, Італію та країни Бенілюксу, і ще 30% — на інші європейські країни. Напередодні підписання Римського договору 44% бельгійського експорту вже й так відбувалося до майбутніх партнерів країни в ЄЕС. Навіть такі країни, як Австрія, Данія або Іспанія, що офіційно приєдналися до Європейської Спільноти лише через багато років, уже були інтегровані в її торговельні мережі: у 1971 році, за двадцять років до приєднання до майбутнього Європейського Союзу, Австрія отримувала понад 50% імпорту від країн — засновниць ЄЕС. Європейська Спільнота (яка пізніше стала Союзом) не створила основи для економічно інтегрованої Європи; вона радше була інституційним втіленням процесу, який уже й так тривав[231].

Ще одним важливим компонентом післявоєнної економічної революції стало збільшення продуктивності європейського робітника. У 1950‒1980 роки продуктивність праці в Західній Європі зросла втричі проти попередніх восьми років: ВВП за годину зростав навіть швидше, ніж ВВП на душу населення. Зважаючи на те, наскільки більше людей були зайняті, це означало істотне збільшення ефективності та — майже всюди — значне покращення трудових відносин. Це теж певною мірою було наслідком надолуження: політичні перевороти, масове безробіття, брак інвестицій і фізичне знищення попередніх тридцяти років після 1945 року поставили Європу на історично низький старт. Навіть без тогочасного інтересу до модернізації та покращених технологій економічні показники мали б дещо зрости.

Однак за лаштунками сталого зростання продуктивності відбувалася глибша, структурна зміна в природі праці. У 1945 році більша частина Європи все ще була доіндустріальною. Середземноморські країни, Скандинавія, Ірландія та Східна Європа все ще залишалися переважно сільськими та, за будь-якими мірками, відсталими. У 1950 році три з чотирьох дорослих, що мали роботу, в Югославії та Румунії були селянами. Кожен другий працівник в Іспанії, Португалії, Греції, Угорщині та Польщі був зайнятий у сільському господарстві; в Італії таких було 40%. Кожен третій працевлаштований австрієць працював на фермах; у Франції майже 30% працівників були залучені в тому чи іншому виді сільського господарства. Навіть у Західній Німеччині сільське господарство давало роботу 23% зайнятого населення. Тільки у Великій Британії, де таких було лише 5%, та меншою мірою в Бельгії (13%) індустріальна революція ХІХ століття створила по-справжньому постаграрне суспільство[232].

Упродовж наступних тридцяти років європейці масово залишали землю та їхали працювати в міста та містечка — найбільше ці зміни відбувалися в 1960-х роках. До 1977 року лише 16% працевлаштованих італійців залишалися в сільському господарстві. У північно-східному регіоні Емілія-Романья частка активного населення, залученого до аграрного сектору, стрімко впала: від 52% у 1951 році до лише 20% — у 1971-му. В Австрії цей показник зменшився до 12%, у Франції — до 9,7%, у Західній Німеччині — до 6,8%. Навіть в Іспанії в сільському господарстві в 1971 році працювало тільки 20%. У Бельгії (на рівні 3,3%) та Великій Британії (2,7%) фермери втрачали свою статистичну (якщо не політичну) значущість. Землеробство й виробництво молочних продуктів ставало ефективнішим і менш трудомістким — особливо в таких країнах, як Данія чи Нідерланди, де масло, сир і продукти зі свинини тепер були вигідним експортом й опорою національної економіки.

Сільське господарство стабільно скорочувалося і як відсоток від ВВП: в Італії впродовж 1949‒1960 років частка національного виробництва агропродукції впала від 27,5% до 13%. Від цього насамперед виграла сфера послуг (зокрема державних), де опинилося багато колишніх селян або їхніх дітей. Деякі країни — Італія, Ірландія, частини Скандинавії та Франція — прямо перейшли від сільськогосподарської моделі економіки до моделі, орієнтованої на послуги, за лише одне покоління, буквально перестрибнувши індустріальний етап, у якому Британія чи Бельгія застрягли на майже століття[233]. Під кінець 1970-х років очевидна більшість працевлаштованого населення Британії, Німеччини, Франції, країн Бенілюксу, Скандинавії та Альпійських держав[234] була залучена до сфери послуг — зв’язку, транспортних, банківських, адміністративних тощо. Італія, Іспанія та Ірландія майже не відставали.

Натомість у комуністичній Східній Європі абсолютну більшість колишніх селян спрямували в трудомісткі й технологічно застарілі шахти та промисловість; у Чехословаччині працевлаштування у сфері послуг упродовж 1950-х років навіть зменшилося. Тимчасом як у середині 1950-х виробництво вугілля й залізної руди в Бельгії, Франції, Західній Німеччині та Великій Британії занепадало, у Польщі, Чехословаччині й НДР воно продовжувало зростати. Догматична зацикленість комуністів на видобутку сировини і виробництві основних товарів таки змогла спочатку стимулювати швидке зростання валової продукції та ВВП на душу населення. Тож у короткій перспективі промисловий ухил комуністичних командних економік здавався приголомшливим (зокрема й багатьом західним спостерігачам). Але для майбутнього регіону він не провіщав нічого доброго.

Сам лише занепад сільського господарства значною мірою пояснював зростання Європи, так само як за сто років до того перехід від села до міста та від поля до заводу супроводжував вихід Британії на вищу сходинку. Насправді те, що в Британії не було надлишку сільського населення, яке могло б перейти на низькооплачуване виробництво або сферу послуг, а отже, не відбувалося зростання ефективності за рахунок різкого виходу зі стану економічної відсталості, допомагає пояснити порівняно низькі показники зростання в Британії, які в ті роки постійно відставали від французьких чи італійських (або й румунських, якщо вже на те пішло). З тієї самої причини справи в Нідерландах у ті десятиліття йшли краще, ніж у сусідній Бельгії; перші виграли від «одноразового» переходу надлишкової сільської робочої сили в недорозвинені до того часу промислову галузь і сферу послуг.

Роль уряду та планування в європейському економічному диві оцінити складніше. У деяких країнах вона була зовсім незначною. «Нову» економіку Північної Італії, наприклад, здебільшого підживлювали тисячі маленьких фірм, які наймали на роботу членів родини, що часто також працювали на землі в сезон. Такі підприємства не потребували великих накладних витрат і капіталовкладень та сплачували мало податків, або ж і зовсім їх не платили. До 1971 року 80% робочої сили країни були працевлаштовані на підприємствах із менш ніж сотнею (а часто і значно менше) працівників. Крім того, що центральна влада Італії закривала очі на податкові, земельні, будівельні й інші порушення, неясно, що вона робила для підтримки економічних зусиль цих фірм.

Водночас держава відігравала провідну роль у фінансуванні масштабних змін, які були б недосяжні для окремих осіб чи приватного бізнесу: у Європі тривалий час бракувало фінансування за рахунок неурядових коштів, а приватні інвестиції з Америки надійшли на зміну Плану Маршалла та військовій допомозі лише наприкінці 1950-х. В Італії Південний фонд, який отримав велику позику від Світового банку, спершу інвестував в інфраструктуру й аграрні удосконалення: меліорацію землі, будівництво доріг, дренаж, мости тощо. Пізніше з його коштів почали фінансувати будівництво нових промислових заводів. Він також надавав підтримку — позики, гранти, податкові пільги — для приватних фірм, які хотіли вкладати гроші в Південь; фонд був інструментом, через який до 60% нових інвестицій державних холдингів спрямовувались на Південь; а впродовж десятиліття після 1957 року він створив дванадцять «зон зростання» та тридцять «осередків зростання», розкиданих по південній третині півострова.

Як і масштабні державні проєкти деінде, фонд був неефективним та значною мірою корумпованим. Більшість його можливостей спрямували на привілейовані прибережні регіони; більша частина промисловості, створена з його допомогою, була капіталомісткою і тому створювала мало робочих місць. Багато маленьких «незалежних» ферм, які з’явилися в регіоні внаслідок аграрної реформи, залишилися залежними від держави, через що італійське Меццоджорно перетворилося на щось на кшталт регіону на напівпостійній соціальній допомозі. Проте в цьому краї, який за життя одного тодішнього покоління сприймали не інакше як один із найжалюгідніших і найвідсталіших у Європі, до середини 1970-х років рівень споживання на душу населення на Півдні подвоївся, місцеві доходи зростали в середньому на 4% на рік, дитяча смертність удвічі зменшилась, і майже всюди з’явився електричний струм. Ураховуючи те, з якою швидкістю розвивалася промислова Північ (почасти, як ми побачимо, завдяки робітникам з Півдня), дивує не так те, що фонд не спромігся створити економічне диво південніше Рима, а насамперед те, що регіон узагалі зміг втриматися на плаву. За це треба віддати належне римській владі.

В інших країнах роль уряду була різною, однак усюди суттєвою. У Франції держава зосередилась на тому, що дістало назву «орієнтованого планування» — використання важелів впливу для того, щоб спрямовувати ресурси у вибрані регіони, галузі промисловості й навіть продукти, а також свідома компенсація мальтузіанського браку інвестицій у довоєнні десятиліття. Урядовцям особливо ефективно вдавалося контролювати національні капіталовкладення, зокрема тому, що впродовж перших повоєнних десятиліть валютне законодавство й обмежений рух міжнародного капіталу стримували конкуренцію з-за кордону. Через обмеження в можливостях швидко отримати відсотки за кордоном банкіри та приватні кредитори вкладали гроші у своїх країнах[235].

У Західній Німеччині, де міжвоєнні десятиліття повсюдно згадувались як час загострень та нестабільності (і політичної, і фінансової), боннська влада, на відміну від французьких чи італійських урядовців, була значно менш схильна формувати чи спрямовувати економічні відносини, але вона приділяла набагато більше уваги створенню умов, які б мали запобігати або врегульовувати суспільні конфлікти, зокрема між працедавцями й працівниками. Зокрема, вони стимулювали та підтримували домовленості й «соціальні контракти», які мали зменшити ризик страйків чи інфляції заробітної плати. Як наслідок, приватні виробництва (та банки, з якими вони працювали або які ними володіли) одержували більше стимулів інвестувати в майбутні проєкти, тому що могли розраховувати на стримування зростання зарплат працівників у довготривалій перспективі. В обмін на толерування таких умов працівникам, які належали до профспілок, надавали компенсацію у формі гарантій працевлаштування, низької інфляції та, головне, повного пакета державних послуг і привілеїв, які оплачувалися за рахунок дедалі вищого оподаткування.

У Британії держава втручалася в економіку більш безпосередньо. Ті підприємства, які уряд лейбористів націоналізував у 1945‒1951 роках, такими й залишилися за консервативних урядів, що прийшли після. Але обидві партії відкидали економічне планування або агресивне втручання в трудові й управлінські відносини. Наявне активне втручання набуло форми «управління попитом», що полягало в коригуванні відсоткових ставок й оподаткуванні додаткових доходів так, щоб люди більше витрачали або заощаджували. Це були короткотермінові кроки. Головну стратегічну мету британські уряди всіх мастей у ті роки вбачали в тому, щоб не дозволити відновлення трагічних рівнів безробіття 1930-х років.

Тож по всій Західній Європі уряди, роботодавці та працівники змовилися, щоб створити зачароване коло: високі бюджетні видатки, підвищене оподаткування й обмеження зростання доходів. Як ми пам’ятаємо, ці цілі вже були закладені в широкий консенсус, якого досягли під час та після війни і який передбачав необхідність запровадження планової економіки й «держави добробуту» в тій чи іншій формі. Тож це було наслідком як державної політики, так і суспільного прагнення. Але обставина, що сприяла безпрецедентному успіху цих заходів, перебувала поза межами прямого державного впливу. Поштовхом до європейського економічного дива та, відповідно, соціального й культурного підйому стало швидше і стабільне зростання чисельності населення в Європі.

Демографічні стрибки відбувалися в Європі й раніше; востаннє перед тим — у середині ХІХ століття. Але вони зазвичай не призводили до невпинного збільшення кількості населення: чи то тому, що традиційне сільське господарство не могло прогодувати надто багато ротів, чи то через війни і хвороби; а може, тому, що новий надлишок населення, особливо доросла молодь, емігрував за океан у пошуках кращого життя. А у ХХ столітті через війни та еміграцію рівень зростання населення в Європі був значно нижчий, ніж можна було очікувати з огляду на сплеск народжуваності в попередні десятиліття.

Напередодні Другої світової війни наслідки втрати покоління молодих чоловіків у Першій світовій, а також економічної Депресії, громадянських воєн і політичної непевності 1930-х наблизили рівень народжуваності в Європі до рекордно низького рівня. У Великій Британії на тисячу осіб народжувалося тільки 15,3 живих немовлят; у Бельгії — 15,4; в Австрії — 12,8. У Франції, де рівень народжуваності в 1939 році становив 14,6 дітей на тисячу осіб, смертність переважала народжуваність не лише під час Першої світової війни, у 1919 році та знову в 1929 році, але й постійно з 1935 по 1944 рік. Як і в Іспанії в період Громадянської війни, чисельність населення у Франції постійно падала. В інших країнах європейського Середземномор’я та на схід од Відня рівень народжуваності був вищий, часом удвічі, ніж на Заході. Але підвищені показники дитячої смертності та смертності загалом в усіх вікових категоріях означали, що навіть там зростання населення було мізерне.

Саме в такому контексті, а також на тлі додаткової демографічної катастрофи, що сталася внаслідок власне Другої світової війни, слід сприймати післявоєнний бебі-бум. Упродовж 1950‒1970 років населення Сполученого Королівства зросло на 13%, Італії — на 17%. У Західній Німеччині населення в ті роки збільшилося на 28%, у Швеції — на 29%, у Нідерландах — на 35%. У деяких випадках внутрішнє зростання додатково посилювалося за рахунок імміграції (наприклад, колишніх колонізаторів до Нідерландів, східних німців та інших біженців — до Федеративної Республіки). Але у Франції зовнішні фактори були майже не відчутні: у період між першим післявоєнним переписом 1946 року та кінцем 1960-х років населення Франції збільшилося на майже 30%, що було найшвидшим темпом зростання за всю історію.

У 1950‒1960-ті роки в Європі одразу впадала в очі (варто лише глянути на зображення тогочасних вулиць) кількість дітей і молоді. Після сорокарічної перерви Європа знову молодшала. Піковими роками народжуваності в більшості країн стали 1947–1949 роки: у 1949 році у Франції народилося 869 тисяч немовлят, тоді як у 1939-му — лише 612 тисяч. У 1960 році в Нідерландах, Ірландії та Фінляндії 30% населення було не старше за п’ятнадцять років. У 1967 році у Франції кожному третьому не було двадцяти. Після війни не просто народилися мільйони дітей — рекордна їхня кількість вижила.

Завдяки поліпшенню харчування, кращим житловим умовам і медичному забезпеченню рівень дитячої смертності — кількість дітей на тисячу живих новонароджених, які померли у віці до одного року — у ті десятиліття в Європі різко впав. У Бельгії він знизився від 53,4 у 1950 році до 21,1 — у 1970-му, а найбільші зміни припадали на перше десятиліття. В Італії він скоротився від 63,8 до 29,6, у Франції — від 52,0 до 18,2. Літні люди теж жили довше — принаймні в Західній Європі, де рівень смертності за той самий час стабільно зменшувався. У Східній Європі показники дитячої смертності також впали, хоча й, треба визнати, із набагато гірших стартових позицій: у Югославії вони знизилися від 118,6 дітей на тисячу в 1950 році до 55,2 через двадцять років[236]. У самому Радянському Союзі дитяча смертність зменшилася від 81 дитини на тисячу в 1950 році до 25 у 1970-му, хоча між республіками були великі розбіжності. Але темпи народжуваності в комуністичних державах уповільнилися швидше, ніж на Заході, а з середини 1960-х років їх наздогнали і навіть випередили показники смертності, що дедалі погіршувалися (особливо серед чоловіків).

Щодо відновлення репродуктивності в Європі після Другої світової війни існує багато пояснень, але більшість з них зводиться до поєднання оптимізму з безкоштовним молоком. Упродовж тривалого демографічного занепаду 1913–1945 років уряди марно намагалися підвищити народжуваність, компенсуючи хронічний брак чоловіків, житла, робіт і безпеки патріотичними закликами, сімейними «кодексами» й іншою законотворчістю. Тепер — навіть до того, як післявоєнне зростання надавало гарантії працевлаштування та споживчої економіки — поєднання миру, безпеки й частки державного заохочення було достатньо, щоб досягнути того, на що не спромоглася жодна пропаганда народжуваності до 1940 року.

Демобілізовані солдати, колишні військовополонені та політичні депортовані, які поверталися додому, за першої можливості одружувалися й заводили дітей; до цього їх заохочували програми нормування та розподілу, які віддавали перевагу подружнім парам з дітьми, а також грошова допомога на кожну дитину. Але це ще не все. До початку 1950-х років країни Західної Європи могли запропонувати своїм громадянам дещо більше, ніж просто надію та соціальний захист: вони також забезпечували вдосталь робочих місць. Упродовж 1930-х років середній рівень безробіття в Західній Європі становив 7,5% (у Великій Британії — 11,5%). До 1950-х років безробіття скоротилося всюди, крім Італії, до показника нижче 3%. До середини 1960-х безробіття в Європі становило в середньому лише 1,5%. Уперше, відколи з’явилась така статистика, у Західній Європі роботу мали всі. У багатьох галузях навіть спостерігався масовий брак робочих рук і голів.

Попри те, що робітничі організації за таких умов ставали потенційно впливовими, профспілки (усюди, окрім Британії, що становила яскравий виняток) були або слабкі, або з інших причин не хотіли використовувати свої можливості. Це було спадком міжвоєнних десятиліть: політичні чи військові об’єднання так і не оклигали від наслідків Депресії та фашистських репресій. В обмін на новонабуту респектабельність, оскільки до їхньої думки прислухався державний апарат, представники профспілок у 1950-х та на початку 1960-х років часто воліли радше співпрацювати з роботодавцями, аніж використовувати брак робочої сили заради власної негайної вигоди. У 1955 році, коли у Франції було укладено першу за всю історію угоду щодо продуктивності праці між представниками механіків і націоналізованим виробником автомобілів Renault, показовою стала зміна підходів: головна вигода робітників полягала не в зарплаті, а в революційній поступці щодо трьох тижнів оплачуваної відпустки замість двох[237].

Ще однією причиною, чому старі робітничі спілки перестали відігравати таку важливу роль у Західній Європі, стало те, що зменшувалась кількість тих, кого вони представляли, — чоловіків, які були кваліфікованими робітниками фізичної праці. Робочі місця у вугільній, сталевій, текстильній промисловості й інших типових для ХІХ століття галузях скорочувалися, хоча до 1960-х років це й не було помітно. Дедалі більше вакансій з’являлося у сфері послуг, і чимало з них обіймали жінки. Деякі галузі працевлаштування — текстильна промисловість, хатня робота — упродовж багатьох десятиліть залишалися переважно жіночими. Але після війни можливості для працевлаштування в обох цих царинах різко скоротилися. Жіноча робоча сила вже не була представлена лише незаміжніми жінками, що працювали служницями або на фабриках. Натомість зросла кількість старших (часто заміжніх) жінок, які працювали в магазинах, на фірмах і були представницями деяких низькооплачуваних професій, зокрема медсестрами та вчительками. До 1961 року третину працевлаштованої робочої сили у Великій Британії становили жінки; а дві третини всіх зайнятих жінок працювали на канцелярських або секретарських посадах. Навіть в Італії, де старші жінки зазвичай не поповнювали лав (офіційно) працевлаштованих, під кінець 1960-х років 27% робочої сили становили жінки.

Через невгамовну потребу в трудовому ресурсі, яка виникла у північно-західному секторі Європи, що стрімко розвивався, у 1950-х та на початку 1960-х років відбувалася прикметна масова міграція. Вона мала три можливі прояви. По-перше, чоловіки (та меншою мірою жінки й діти) виїжджали із сіл у міста і мігрували в більш розвинені регіони своєї країни. В Іспанії понад мільйон мешканців Андалусії переїхали на північ до Каталонії впродовж двох десятиліть після 1950 року: станом на 1970 рік 1,6 мільйона іспанців, які народилися в Андалусії, жили поза межами свого рідного краю, з них 712 тисяч — тільки в Барселоні. У Португалії значна частина мешканців збіднілого регіону Алентежу переїхала до Лісабона. В Італії у період між 1955 та 1971 роками близько 9 мільйонів осіб змінили місце свого проживання з одного регіону країни на інший.

Такі тенденції руху населення не обмежувалися Середземномор’ям. Мільйони молодих людей, які проміняли Німецьку Демократичну Республіку на Західну Німеччину впродовж 1950‒1961 років, очевидно, шукали політичної свободи, але крім того, рушаючи на захід, вони прагнули знайти добре оплачувану роботу і краще життя. У цьому вони мало відрізнялися від своїх іспанських чи італійських сучасників або чверті мільйона шведів із сільських центральних і північних регіонів країни, які переїхали до міст у перші десять років після 1945 року. Поштовхом для більшості цих переїздів була нерівність у доходах; але прагнення втекти від життєвих негараздів, самотності й сірості сільського життя і його традиційних ієрархічних канонів також відігравало певну роль, особливо серед молоді. Зрештою, однією побічною перевагою для тих, хто залишався, було те, що збільшувалися і їхні доходи, і обсяги доступної їм землі.

Іншим міграційним проявом були переїзди з однієї європейської країни в іншу. Звичайно, еміграція в Європі відбувалася й раніше. Але 15 мільйонів італійців, які виїхали з країни між 1870 і 1926 роками, зазвичай прямували за океан: до Сполучених Штатів або Аргентини. Те саме стосувалося мільйонів греків, поляків, євреїв й інших національностей, які виїхали в ті самі роки, або скандинавів, німців та ірландців попереднього покоління. Безперечно, після Першої світової війни до Франції линув безперервний потік шахтарів і селян з Італії та Польщі; а в 30-х роках ХХ століття політичні біженці тікали на захід від нацизму й фашизму. Але внутрішньоєвропейська міграція, особливо через безробіття, залишалася винятком.

Наприкінці 1950-х років усе це змінилося. Транскордонний рух робочої сили почався невдовзі після закінчення війни: згідно з червневими домовленостями 1946 року десятки тисяч молодих італійських робітників злагодженими загонами їхали працювати в шахтах Валлонії, натомість Бельгія зобов’язалася постачати до Італії вугілля. Але в 1950-х роках економічне зростання Північно-Західної Європи відбувалося швидше, ніж збільшувалась кількість населення в регіоні: покоління бебі-бумерів ще не увійшло до лав робочої сили, тоді як потреба в ній ставала дедалі гострішою. Коли, зокрема, розвиток німецької економіки набув швидких темпів, боннський уряд змушений був шукати дешеву робочу силу за кордоном.

У 1956 році канцлер Аденавер вирушив до Рима; він обіцяв оплатити проїзд кожному італійському робітнику, який поїде до Німеччини, а також офіційно просив італійський уряд про допомогу у спрямуванні безробітних південців по той бік Альп. Упродовж наступних десяти років влада Західної Німеччини підписала низку угод не лише з Італією, але й з Грецією та Іспанією (1960), Туреччиною (1961), Марокко (1963), Португалією (1964), Тунісом (1964) та Югославією (1968). Закордонних («гостьових») робітників запрошували працевлаштовуватися в Німеччині — за умови, що їхнє перебування суворо обмежуватиметься в часі: колись вони мають повернутися додому. Як і фінські трудові мігранти у Швеції або ірландські в Британії, ці люди, переважно молодші за 25 років, практично завжди походили з бідної сільської або гірської місцевості. Більшість не мала кваліфікації (хоча дехто з них погоджувався на «декваліфікацію», тільки щоб отримати роботу). Те, що вони заробляли в Німеччині й інших північних країнах, відігравало важливу роль для підтримки економік тих регіонів, з яких вони виїжджали, хоч через від’їзд роботи й житла в їхніх рідних осередках ставало більше. У 1973 році грошові перекази робітників-емігрантів становили 90% експортних надходжень Туреччини, 50% експортних надходжень Греції, Португалії та Югославії.

Ці рухи населення мали значний демографічний вплив. Хоча офіційно мігранти приїздили на «тимчасове» перебування, фактично вони виїжджали з дому назавжди. Якщо вони й поверталися, то лише через багато років, на пенсії. Упродовж 1945‒1970 років з Італії виїхало 7 мільйонів громадян. З 1950 по 1970 рік чверть усієї робочої сили Греції виїхала в пошуках роботи за кордон: на піку еміграції в середині 1960-х щороку країну покидало 117 тисяч греків[238]. За підрахунками, у період між 1961 і 1974 роками півтора мільйона португальських робітників улаштувалися на роботу за кордоном. Це стало найбільшим рухом населення в історії Португалії, через що в самій Португалії залишилося тільки 3,1 мільйона працездатного населення. Для країни, усе населення якої в 1950 році становило лише 8,3 мільйона, то були величезні цифри. Еміграція молодих жінок, які шукали роботу в домашньому господарстві в Парижі та інших містах, особливо сильно позначилася на сільській місцевості, де брак молодих людей тільки частково компенсувався за рахунок іммігрантів з португальських колоній на островах Кабо-Верде та в Африці. У португальському муніципалітеті Сабугал у сільській північній місцевості через еміграцію населення скоротилося від 43 513 осіб у 1950 році до лише 19 174 осіб тридцять років по тому.

Країна «призначення» отримувала значні економічні переваги. Станом на 1964 рік іноземні (здебільшого італійські) працівники складали чверть робочих рук Швейцарії, туристичний сектор якої сильно залежав від дешевої сезонної робочої сили, яку легко найняти і легко звільнити. У Західній Німеччині в рекордному 1973 році налічувалося 2,8 мільйона працівників-іноземців, здебільшого в будівельній сфері, металургії та автомобільному виробництві. Кожен восьмий працівник країни був іноземцем. У Франції 2,3 мільйона працівників, зареєстрованих того року, становили 11% усього робочого населення країни. Багато з них були жінками, які виконували хатню роботу — працювали кухарками, прибиральницями, консьєржками й нянями для дітей; більшість із них приїхала з Португалії.

Ці чоловіки та жінки зазвичай не мали права на постійне проживання; на них також не поширювались підписувані між працедавцями і профспілками угоди, які надавали гарантії, забезпечували соціальні виплати й пенсії місцевим робітникам. Тож від працедавця і країни, до якої приїхали, вони не вимагали ані зобов’язань, ані довготермінових інвестицій. Аж до середини 1980-х років «гостьові робітники» в Німеччині отримували мінімальні зарплати і працювали на найнижчих посадах. Вони крутилися, як могли, відсилаючи більшу частину своїх заробітків додому: хай як мало вони заробляли в марках чи франках, це все одно було набагато більше, ніж вони могли б заробити в тих селищах, звідки були родом. Їхнє становище нагадувало ситуацію жалюгідного італійського офіціанта на околицях Парижа, яку з легкою іронією зобразив Франко Брузаті у своєму фільмі 1973 року «Хліб і шоколад».

До 1973 року тільки в Західну Німеччину приїхало майже пів мільйона італійців, 535 тисяч югославів і 605 тисяч турків[239]. Німці — так само як і швейцарці, французи, бельгійці чи британці — не особливо раділи раптовому напливу стількох іноземців до їхньої країни. Більшість європейців не звикли до того, щоб жити серед такої кількості людей з невідомих далеких країв. Якщо до цього й ставилися порівняно толерантно (спалахи упередженого ставлення і насилля проти спільнот іноземних працівників були рідкістю), то це певною мірою тому, що останні селилися окремо від місцевого населення, на безрадісних зовнішніх околицях великих міст; не становили економічної загрози, бо роботу й так мали всі; принаймні у випадку мігрантів-християн з Португалії, Італії та Югославії «підлягали» фізичній і культурній асиміляції, тобто не були чорношкірими й мусульманами; а ще всім було зрозуміло, що одного дня вони поїдуть геть.

Однак такі аргументи не відповідали третьому джерелу завезеної робочої сили: іммігрантам з колишніх і нинішніх європейських колоній. Спочатку це була не дуже чисельна категорія. Багато людей, які поверталися до Нідерландів, Бельгії та Франції з колишніх імперських володінь в Азії, Африці, Південній Америці та Тихому океані, були білими й освіченими або фермерами, які вийшли на пенсію. Навіть алжирців, які жили у Франції станом на 1969 рік, налічувалось лише 600 тисяч — менше, ніж іммігрантів з Італії чи Іспанії.

Навіть у Британії, де влада в 1950-х роках активно заохочувала імміграцію з Карибського басейну, щоб забезпечити працівниками залізниці, автобусні маршрути та сферу муніципальних послуг, цифри не дуже вражали. За переписом 1951 року, в Сполученому Королівстві проживало 15 тисяч вихідців з островів Карибського моря (переважно з Барбадосу), з них 4 тисячі — у Лондоні. До 1959 року еміграція з цих островів до Британії становила близько 16 тисяч осіб щороку. З інших частин Співдружності мігрували ще менше — у 1959 році з Індії та Пакистану приїхало тільки 3 тисячі осіб. Пізніше цифри зросли (зокрема, коли уряд Британії неохоче погодився прийняти східноафриканських азіатів, яких вислав з країни угандський диктатор Іді Амін[240]), але аж у 1976 році «не білого» населення в Британії було лише 1,85 мільйона, або 3% населення. З них 40% уже народилися в країні.

Звичайно, цю ситуацію вирізняло те, що ці люди були темношкірі та як громадяни Співдружності могли претендувати на постійне проживання й навіть громадянство імперської метрополії. Уже в 1958 році расові погроми в Західному Лондоні стали для уряду сигналом про можливий ризик того, що в історично біле суспільство прийняли «надто багатьох» іммігрантів. Тож, незважаючи на те, що економіка і далі потребувала некваліфікованої робочої сили, а частка іммігрантів від загальної кількості населення була незначна, Велика Британія ввела одне з перших обмежень на в’їзд із неєвропейських країн. Закон про іммігрантів Співдружності від 1962 року вперше запроваджував «посвідки на працевлаштування» та суворий контроль імміграції не-білого населення до Сполученого Королівства. Наступний закон 1968 року ввів ще суворіші обмеження, згідно з якими британське громадянство можна було отримати за умови, якщо принаймні один із батьків був британцем. А ще один закон 1971 року, який безпосередньо стосувався темношкірих, суворо обмежував переміщення членів родин тих іммігрантів, які вже перебували в Британії[241].

У підсумку ці закони мали припинити імміграцію до Британії з країн поза межами Європи менш ніж через двадцять років після того, як вона розпочалася. Відтоді зростання частки не-білого населення в Британії відбувалося за рахунок високих темпів народжуваності серед вихідців з Африки, Карибських островів і Південної Азії, які вже проживали в Сполученому Королівстві. З іншого боку, ці кардинальні обмеження можливостей чорних та азіатів потрапити до Британії супроводжувалися зростанням можливостей для значного покращення рівня життя, якщо вони вже спромоглися в’їхати до країни. Закон про відносини між расами 1965 року забороняв расову дискримінацію в громадських місцях, передбачав захист від трудової дискримінації і покарання за розпалювання расової ненависті. Наступний закон, ухвалений одинадцять років по тому, нарешті забороняв будь-яку дискримінацію з расових причин і створював Комісію расової рівності. У певному розумінні новоприбулому не-європейському населенню Великої Британії (та, пізніше, Франції) пощастило більше, ніж другосортним європейцям, які знайшли роботу на північ від Альп. Англійські домовласниці більше не могли вивішувати оголошення «Чорних, ірландців й орендарів із собаками не обслуговуємо», а от позначки, які забороняли вхід «собакам та італійцям», можна було побачити у швейцарських парках ще багато років.

У Північній Європі умови роботи іноземних працівників й інших мешканців спеціально підтримували нестабільними. Уряд Нідерландів запрошував робітників з Іспанії, Югославії, Італії (а пізніше — з Туреччини, Марокко й Суринаму) приїжджати та влаштовуватися на роботу в текстильній промисловості, на шахтах і в кораблебудівній сфері. Але коли старі виробництва закривалися, ці працівники втрачали роботу, часто не маючи жодної страховки чи соціального забезпечення, яке могло б пом’якшити наслідки для них та їхніх родин. У Західній Німеччині Закон про іноземців 1965 року містив текст «Поліцейського регламенту для іноземців», який уперше оприлюднили нацисти в 1938 році. У ньому йшлося про іноземних робітників, з якими поводились як з тимчасовим явищем, а влада могла чинити з ними на власний розсуд. Однак із 1974 року, коли зростання європейської економіки значно уповільнилося і в такій кількості іноземних робітників уже не було потреби, вони стали постійними резидентами. Того року 17,3% всіх дітей, які народилися в Західній Німеччині, були дітьми «іноземців».

Увесь вплив цього руху населення складно переоцінити. Загалом він охопив близько 40 мільйонів мігрантів, які переміщувалися в межах країн, між країнами та в Європу з-за кордону. Європейський розквіт був би неможливий без дешевої і численної робочої сили, яка була вразливою та здебільшого стихійною. Повоєнні європейські держави, як і приватні роботодавці, отримали величезні переваги від стабільного напливу покірних, низькооплачуваних працівників, за яких їм часто вдавалося не сплачувати повних соціальних внесків. Коли розквіт завершився й настав час позбутися надлишкової робочої сили, саме мігранти й іммігранти постраждали найперші.

Як і решта, нові працівники не лише виробляли речі — вони також їх купували. Це було щось доволі нове. За всю історію більшість людей у Європі — як і взагалі у світі — володіли лише чотирма видами речей: тими, що вони успадкували від батьків; тими, що зробили самі; які вони виторгували або якими обмінялися з іншими; і тими деякими речами, які вони мусили придбати за гроші, але майже завжди створеними кимось зі знайомих. Індустріалізація ХІХ століття змінила світ мешканців великих і маленьких міст; але в багатьох сільських місцевостях Європи традиційні економічні відносини загалом не зазнавали змін до і навіть після Другої світової війни.

Чи не найбільшою статтею видатків у бюджеті традиційного домогосподарства була їжа й одяг, на які разом із житловими витратами йшла більша частина сімейного заробітку. Більшість людей не купували й не «споживали» в сучасному розумінні цього слова — вони існували. Для переважної більшості європейського населення аж до середини ХХ століття «чистий дохід» був оксюмороном. Ще в 1950 році в середньостатистичному західноєвропейському домогосподарстві понад половина готівкових витрат припадала на речі першої необхідності — їжу, напої та тютюн (саме так). У Середземноморській Європі частка цих видатків була ще вища. Якщо сюди додати витрати на одяг й оренду житла, на речі не першої необхідності лишалося дуже мало.

Упродовж наступного покоління все це змінилося. За два десятиліття після 1953 року реальні зарплати в Західній Німеччині та країнах Бенілюксу зросли майже втричі. В Італії темп зростання був ще вищий. Навіть у Британії середня купівельна спроможність у ті роки майже подвоїлася. До 1965 року на їжу та одяг припадав лише 31% споживчих витрат у Британії; загалом до 1980 року в Північній і Західній Європі ці статті в середньому становили менше чверті витрат.

Люди мали гроші й витрачали їх. У 1950 році торговці в Західній Німеччині випродали 900 тисяч пар жіночих капронових панчіх (символічний предмет «розкоші» в перші післявоєнні роки). Через чотири роки, у 1953-му, вони реалізували 58 мільйонів пар. Щодо більш традиційних товарів, то ці революційні зміни у витратних тенденціях позначалися насамперед на упаковуванні товарів і на темпах їх продажів.

У 1960-х роках, тобто в час, коли наслідки зростання купівельної спроможності проявилися найбільш виразно, почали з’являтися супермаркети. У Нідерландах у 1961 році було лише сім супермаркетів, тоді як через десять років — уже 520. За той самий період кількість супермаркетів у сусідній Бельгії виросла від 19 до 456, у Франції — від 49 до 1833[242].

Логіка супермаркетів полягала в тому, що покупці (переважно домогосподарки) за один похід до магазину витратять більше, якщо все, що вони хочуть (або можуть захотіти), буде для зручності доступне в одному місці. Але це, зі свого боку, передбачало, що жінки зможуть зберігати продукти, коли принесуть їх додому, тобто дедалі частіше йшлося про наявність холодильника. У 1957 році більшість західноєвропейських сімей не мали холодильника (частка власників цього різновиду побутової техніки коливалася від 12% у Західній Німеччині до менш ніж 2% в Італії). Причина була не так технічною (до середини 1950-х років практично вся Західна Європа була повністю електрифікована, за винятком частин сільської Норвегії та південних і гірських регіонів Італії), скільки логістичною: доки за один похід до магазину домогосподарки не могли дозволити собі купити багато продуктів, які швидко псувалися, і привезти їх додому, витрачати значну суму грошей на холодильник фактично не мало сенсу[243].

Із цим пов’язано й багато інших змін, тож уже в 1974 році в більшості країн відсутність холодильника вдома здавалася б дивною: у Бельгії та Великій Британії холодильник мали 82% домогосподарств; у Франції — 88%; у Нідерландах та Західній Німеччині — 93%. Найдивовижніше те, що в Італії частка домогосподарств із холодильниками була найвищою в Європі — 94%. Італія навіть стала найбільшим виробником холодильників й іншої «білої побутової техніки» в Європі. Самих холодильників у 1951 році італійські виробники виготовили лише 18,5 тисяч. Через двадцять років Італія вже виробляла 5 мільйонів 247 тисяч холодильників щороку — майже стільки ж, скільки США, та більше, ніж решта європейських країн загалом.

Разом із домашнім холодильником у ті роки з’явилася й пральна машинка. Вона також мала полегшити роботу домогосподарок, які раптом розбагатіли, та стимулювати їх розширити перелік покупок. Утім пральній машинці знадобилося більше часу, щоб завоювати собі місце поруч із холодильником — почасти тому, що в середині 1950-х років у понад половині домогосподарств Бельгії, Італії, Австрії, Іспанії та багатьох частин Франції і Скандинавії все ще не було проточної води, а також тому, що електромережа в багатьох будинках не змогла б витримати два потужні прилади в одному помешканні[244]. Навіть у 1972 році, коли оселі більшості західних європейців уже були обладнані туалетами та системою водопроводу, лише дві третини домогосподарств мали пральну машинку; їхня частина неухильно, але повільно збільшувалася з кожним десятиліттям. Багато років пральні машини залишалися недоступними для бідних, особливо для великих сімей, які відчували в них найбільшу потребу. Частково через це пральні машини — власне, як і посудомийні до середини 1970-х років — продовжували зображувати на рекламній продукції поруч з іншим домашнім начинням заможного середнього класу.

Пральні машини й холодильники дешевшали. Їх, так само як одяг й іграшки, виробляли в безпрецедентно великих кількостях, а інвестиції, з одного боку, та постійний високий попит, з іншого, знижували ціну: навіть у Франції, де масове виробництво завжди трохи відставало, обороти у сфері виготовлення іграшок на початку бебі-буму, у 1948–1955 роках, зросли на 350%. Але найдужче вплив покоління нових працевлаштованих споживачів товарів відчувався не вдома, а за його межами. Найбільш суттєвою міркою європейського добробуту стала революція, яку здійснив сімейний автомобіль.

До 1950-х років автомобіль був розкішшю для більшості європейців, а в багатьох місцевостях — узагалі рідкістю. Навіть у великих містах він з’явився не так давно. Люди не їздили на далекі відстані заради втіхи, а на роботу чи навчання діставалися громадським транспортом — потягами, трамваями чи автобусами. На початку 1950-х років в Іспанії налічувалось лише 89 тисяч приватних автомобілів (не враховуючи таксі) — одна машина на кожні 314 тисяч осіб. У 1951 році лише в одному французькому домогосподарстві з дванадцяти була машина. Тільки у Великій Британії володіння авто було масовим явищем: там у 1950 році нараховувалось 2 мільйони 258 тисяч машин. Але географічно вони розподілялися нерівномірно: майже чверть усіх авто була зареєстрована в Лондоні; сільська Британія була здебільшого такою само безмашинною, як Франція чи Італія. І навіть за таких умов багато мешканців Лондона не мали машини, а тисячі продавців на ринку, вуличних торговців тощо й досі мусили покладатися в роботі на коня та підводу.

У наступні два десятиліття володіння автомобілем стало надзвичайно поширеним явищем. У Британії, де це розпочалося з 1930-х років, але пригальмувалося через війну і подальший дефіцит, кількість власників авто від 1950 до 1980 року подвоювалася що десять років. Кількість приватних автомобілів зросла від 2,25 мільйона у 1950 році до 8 мільйонів у 1964-му, а до кінця 1960-х сягнула 11,5 мільйона. Італійці, які на початку війни мали 270 тисяч приватних автівок, а в 1950 році — 342 тисячі (тобто менше, ніж сукупно в Лондоні та його околицях), до 1960 року володіли вже 2 мільйонами машин, 5,5 мільйона — у 1965 році, понад 10 мільйонами — у 1970-му й, за підрахунками, 15 мільйонами — ще через п’ять років (по дві машини на кожних сімох мешканців країни)[245]. У Франції в 50-ті роки ХХ століття кількість приватних автомобілів збільшилася з неповних 2 мільйонів до майже 6 мільйонів, а в наступні десять років знову подвоїлася. Показово, що паркомати з’явилися наприкінці 50-х років: спочатку у Британії, а потім, упродовж 60-х, — у Франції та в інших країнах[246].

Якщо європейці могли купувати машини для особистого користування в таких небачених кількостях, то це було не лише тому, що в них з’явилося більше грошей. Пропозицій доступних автомобілів у відповідь на стримуваний попит десятиліть Депресії та війни було ще більше. Ще задовго до 1939 року низка європейських виробників автомобілів (Porsche в Німеччині, Renault та Citroën у Франції, Morris у Британії), передбачаючи майбутнє зростання попиту на приватні автівки, почали думати про новий тип сімейного авто, функціонально аналогічний «Моделі Т» Генрі Форда, створеної за двадцять років до того, — надійний, масовий і доступний. Через війну поява цих автомобілів відклалася в часі, але до початку 1950-х років вони з’їжджали із заводських конвеєрів у дедалі більшій кількості.

Кожна західноєвропейська країна мала свого популярного місцевого виробника й модель машини, але, по суті, вони всі були напрочуд подібні. Volkswagen Beetle, Renault 4CV, FIAT 500 і 600, Austin А30 і Morris Minor були крихітними автівками-купе сімейного зразка, які мало коштували, обходилися дешево у використанні та легко ремонтувалися. Вони мали тонкі металеві корпуси; малолітражні двигуни (щоб споживати якомога менше пального), мінімум аксесуарів і додаткових пристроїв. «Фольксвагени», «рено» і «фіати» мали заднє розміщення двигуна та задній привід, а місце попереду водія могло вмістити невеликий багаж, а також акумулятор, запасне колесо, заводну ручку й коробку з інструментами.

Morris із переднім розміщенням двигуна, а також його сучасник і конкурент Ford Popular (який належав американській компанії, але для британського ринку виготовлявся на заводі в Дагенемі, поблизу Лондона) претендували на дещо вищу комфортабельність; пізніше було створено чотиридверну модель, яка більше відповідала значно вищому рівню добробуту в Британії на момент своєї появи. Французький Citroën презентував абсолютно інакшу модель «2СV» (цільовою аудиторією якої спочатку були фермери, які хотіли покращити або замінити свої запряжені волами підводи); вона мала чотири двері, пересувний дах, крісла й двигун середнього мотоцикла. Попри ці культурні відмінності, маленькі автомобілі 1950-х мали спільну мету — зробити володіння авто досяжним і доступним для майже кожної західноєвропейської родини.

Упродовж декількох років після початку європейської повоєнної автомобільної революції пропозиція машин не встигала за попитом (у Східній Європі це тривало аж до 1989 року). Тому певний час процвітала доба велосипедів, мотоциклів і бічних причепів; останній варіант був імпровізованим сімейним транспортним засобом для тих, хто не міг дозволити собі купити або дістати авто. На арені також з’явилися моторолери — у Франції та особливо в Італії, де в Римі 13 листопада 1949 року відбулося перше національне моторалі, а після цього — вибух на ринку цих зручних і доступних символів урбаністичної свободи й мобільності, популярних серед молоді та відповідно поцінованих (особливо модель Vespa, яку зображали в кожному тогочасному італійському фільмі або стрічці про Італію).

Але до початку 1960-х років приватний автомобіль упевнено вкоренився в житті Західної Європи, перемістивши дорожній рух із залізниць на дороги й замінивши громадські види транспорту на приватні. Залізничні мережі сягнули рекордів за своїми протяжністю і пасажиропотоками після Першої світової війни; тепер маршрути, які не давали прибутку, урізали, а тисячі кілометрів полотна згортали. У Великій Британії в 1946 році, який був майже рекордним, залізниця перевезла 901 мільйон пасажирів. Але відтоді їхня кількість щороку зменшувалась. В інших країнах Західної Європи залізничному транспорту велося краще; у маленьких густонаселених країнах з ефективним сполученням — як-от у Бельгії, Нідерландах і Данії — його кількість навіть зростала, але набагато повільніше, ніж автомобільний рух.

Кількість населення, яке користувалося автобусами, також уперше почала знижуватись, оскільки дедалі більше людей їздили на роботу на машині. У 1948‒1962 роках у перенаселеній столиці Британії загальне навантаження на міські автобуси, трамваї, тролейбуси й метрополітен зменшилося від 3,955 мільйона пасажирів на рік до 2,485 мільйона, бо вони пересідали на власні автівки. Незважаючи на очевидно неадекватний стан європейських доріг (поза межами Німеччини з кінця 1920-х років у жодній країні не відбувалося значного покращення автомобільної дорожньої мережі), самостійні пасажири та особливо сім’ї дедалі більше користувалися автомобілями для поїздок на дозвіллі: до новозбудованих гіпермаркетів на околицях міст і передусім під час мандрівок вихідного дня та щорічних відпусток[247].

Поїздки на курорти практикувалися в Європі й раніше, хоча до того часу це було привілеєм спершу аристократії, а пізніше — багатших і культурно амбітніших середніх класів. Але, як і всі інші галузі економіки, «туризм» постраждав через війну й економічний занепад. Туристичний сектор у Швейцарії в 1913 році міг похвалитися 21,9 мільйона оплачених ночей проживання; знову сягнути таких показників йому вдалося тільки в середині 1950-х років. А коли туристичний бум 1950-х настав, він був інакшим. Наявність приватного транспорту сприяла й заохочувала туризм, але передусім стимулом для нього була кількість осіб, які мали перевагу оплачуваної відпустки: до 1960 року більшість працівників континентальної Європи мали офіційне право на два (а в Норвегії, Швеції, Данії та Франції — на три) тижні оплачуваної відпустки й дедалі частіше проводили її далеко від дому.

Поїздки на відпочинок перетворювалися на масовий туризм. Автобусні компанії процвітали, поширюючи традицію щорічних подорожей на море в шарабанах[248] для робітників заводів і ферм на комерційні послуги перевезення всередині країн і поза їхніми межами. Молоді авіапідприємці, на кшталт британця Фредді Лейкера, який скупив зайві турбогвинтові авіалайнери Bristol Brittania, створили послугу чартерних перельотів до новостворених літніх курортів в Італії, Франції та Іспанії. Кемпінг, який до війни й так був популярний серед менш заможних туристів і любителів перебування на свіжому повітрі, наприкінці 1950-х років перетворився на величезну індустрію, яка давала поштовх створенню місць для таборів на морських узбережжях і гірських галявинах, центрів продажу спорядження, друку путівників і точок продажу спеціального одягу. Старим курортам — на морських узбережжях і в сільській місцевості Північної та Західної Європи — теж велося добре. Люди відкривали для себе нові (або перевідкривали старі) місця для відпочинку, які потім з’являлися на сторінках глянцевих брошур і ставали відомими завдяки «сарафанному радіо». Французька Рив’єра, яка колись була монотонною схованкою для зимівлі едвардіанської аристократії, тепер постала в новому спокусливому й молодіжному світлі свіжого жанру романтичного кіно: у 1956 році Роже Вадім «винайшов» Сен-Тропе як тло для нової зірки, що сходила, — Бріжіт Бардо у стрічці «І Бог створив жінку».

Не кожен міг дозволити собі поїхати до Сен-Тропе чи Швейцарії — хоча французькі й італійські гірські та морські курорти все ще були недорогі для мандрівників з Британії чи Німеччини, які обмінювали стерлінги та дойчмарки за низьким тогочасним курсом для франків і лір. Але поїздки на море у своїй країні, які й досі були дуже популярні, особливо серед британців, нідерландців і німців, тепер стали справді дешеві. Біллі Батлін, канадський крамар, який відкрив першу базу в Скегнессі (Англія) в 1936 році, у 1950-х роках заробив шалені статки, «дешево й сердито» продаючи сімейні путівки типу «все включено» до баз відпочинку, стратегічно розташованих уздовж узбережжя промислової Англії. «Суміш гостелу й дешевого супермаркету», — зневажливо охарактеризував їх пізніше один критик. Але пансіонати Батліна свого часу набули шаленої популярності і стали невизнаними прототипами, аж до запровадження послуги аніматорів (або «червоних мундирів»[249], як їх називав Батлін), французького «Клуб Мед»[250], якому віддавало перевагу для колективного відпочинку наступне, більш космополітичне покоління.

Дещо більші авантюристи прямували до новостворених курортних баз середземноморського узбережжя Іспанії, де відвідувачі могли обирати між пропозиціями ночівлі і сніданку, пансіонами і сучасними готелями біля моря, які масово бронював новий вид операторів пакетних турів. І до всіх них тепер можна було дістатися машиною. Убрані в літній одяг для відпочинку (який сам по собі був новим товаром і свідченням нового достатку) мільйони родин утискалися у свої FIAT, Renault, Volkswagen і Morris — часто в той самий день, оскільки офіційні відпустки переважно припадали на щільний проміжок кількох тижнів серпня, — і вузькими, погано обслуговуваними дорогами, не призначеними для подорожей новітньої доби, прямували на далекі узбережжя.

Наслідком цього були небачені й жахливі затори, які з кінця 1950-х років щороку лише погіршувались. Вони виникали на передбачуваних маршрутах упродовж ключових артерій: на південно-західній трасі А303 з Лондона до Корнуолла; на Route Nationale 6 та 7 з Парижа до Середземноморського узбережжя; на Route Nationale 9 з Парижа до іспанського кордону (кількість французьких туристів в Іспанії зросла від кількох тисяч у 1955-му до 3 мільйонів у 1962 році, а через два роки — до 7 мільйонів; у франкістській Іспанії навіть досить вільно ходив французький франк, особливо після ревальвації за де Ґолля)[251]. Дедалі більше німецьких туристів, рухаючись середньовічним торговельним маршрутом на південь, їхали австрійським Тиролем та через Бреннерський перевал до Італії. Багато хто рухався далі до Югославії, що, як і Іспанія, у ті роки відчинила двері для іноземних туристів: їх і в 1963 році налічувалося вже 1,7 мільйона, а через десять років кількість мандрівників з-за кордону до цієї єдиної відкритої комуністичної країни в Європі (якій пощастило мати довге та дуже дешеве Адріатичне узбережжя) становила майже 6,3 мільйона щорічно.

Як вже було відзначено, масовий туризм може бути нечутливий до довкілля, але він має виразні переваги щодо масштабування. Відколи заможні мешканці Півночі почали стікатися до бідних у той час середземноморських країв, для будівельників, кухарів, офіціантів, покоївок, водіїв таксі, повій, носильників, обслуговувального персоналу аеропортів тощо почали створювати робочі місця. Уперше некваліфікована грецька, югославська, італійська й іспанська молодь могла знайти низькооплачувану сезонну роботу у своїй країні, а не їхати в її пошуках за кордон. Замість того щоб переїжджати на північ, де економіки розвивалися, тепер вони обслуговували ті самі економіки у своїх країнах.

Закордонні поїздки, здається, не розширювали світогляд: що популярніший був закордонний пункт призначення, то швидше він починав нагадувати — в усіх головних аспектах, окрім клімату, — місце походження туристів. Насправді успіх масового туризму в 1960-х роках і пізніше залежав насамперед від того, щоб створити для британців, німців, нідерландців, французів та інших новонавернених туристів якомога комфортніші умови в оточенні їхніх співвітчизників і відгородити їх від екзотичного, незнайомого й неочікуваного. Але вже сам факт регулярних (щорічних) мандрівок кудись далеко і новий спосіб туди дістатися — приватним автомобілем або чартерним перельотом — відчиняв для мільйонів раніше ізольованих чоловіків і жінок (й особливо їхніх дітей) вікно до значно більшого світу.

До 1960-х років головним джерелом інформації, думок і розваг, доступним для абсолютної більшості європейців, було радіо. Саме по радіо люди дізнавалися новини, і якщо спільна національна культура й існувала, то її значно більше створювало те, що люди чули, ніж те, що вони бачили або читали. У кожній європейській країні того часу радіо перебувало в державній власності (у Франції національна мережа радіомовлення припиняла трансляцію опівночі). Зазвичай радіостанції, передавачі та хвилі були ліцензовані й належали державі: показово, що ті нечисленні радіостанції, які мовили за межі державних кордонів, переважно були розташовані на островах чи кораблях, а в народі їх називали «піратами».

Радіоприймачі, популярні ще до війни, в 1960 році були практично в кожній оселі: станом на той рік у СРСР одне радіо припадало на кожні п’ять осіб; у Франції, Австрії та Швейцарії — одне на кожні чотири, у Скандинавії та Східній Німеччині — одне на кожні три. Власне, майже в кожному домі був радіоприймач[252]. Вигляд більшості домашніх радіоприймачів майже не відрізнявся від їхніх попередників міжвоєнних десятиліть — громіздких, неоковирних клапанних безпровідних приладів. Зазвичай такий мала кожна родина. Він стояв на чільному місці у вітальні чи кухні, тож коли родина збиралася разом, ніхто не мав вибору, слухати його чи ні. Навіть автомобільні радіо в цьому розумінні практично не відрізнялися — родина подорожувала разом, разом його слухала, а передачі обирали батьки. Отож безпровідне радіо було, по суті, консервативним засобом масової інформації — як за змістом, так і за тими суспільними моделями, які воно заохочувало й підтримувало.

Усе це змінили транзисторні радіоприймачі. Цей тип радіо в 1958 році все ще був рідкістю: наприклад, в усій Франції їх налічувалось лише 260 тисяч. Але через три роки, у 1961 році, французи вже мали 2,25 мільйона транзисторних радіо. У 1968 році дев’ять з десяти осіб у Франції мали радіо, до того ж дві третини з них були портативними. Підлітки вже не мусили сидіти в родинному колі і слухати новини та п’єси, створені за смаком дорослих і трансльовані впродовж «сімейних годин», зазвичай після вечері. Тепер вони мали свої власні передачі — «Привіт, друзі» на Французькому національному радіо, «Попвибір» на BBC тощо. Індивідуальні радіо дали поштовх створенню програм для різних аудиторій; а коли державні радіоканали адаптувалися до нових умов надто повільно, цим користалися «периферійні» радіостанції — «Радіо Люксембург», «Радіо Монте Карло», «Радіо Андорра», які мовили легально, але поза межами державних кордонів і за фінансової підтримки комерційної реклами.

Транзисторні радіо на батарейках були легкі й портативні, а тому добре відповідали добі підвищеної мобільності — їхнім природним середовищем ставали туристичні пляжі або громадські парки. Але радіо все ще було звуковим медіумом, що обмежувало його спроможність адаптуватися до доби, яка дедалі більше ставала візуальною. Для старших людей радіо залишалося головним джерелом інформації, новин і розваг. У комуністичних державах радіо також було єдиним, нехай і неповноцінним, джерелом доступу до новин і думок без цензури, зокрема «Радіо Вільна Європа», «Голос Америки» та насамперед «Всесвітня служба BBC». Але тепер молодь усюди слухала радіо передусім заради популярної музики. А задля всього іншого вони дивилися телевізор.

Послуги телебачення приходили до Європи повільно, а в деяких місцях з’явилися досить пізно. У Британії постійне мовлення розпочалося в 1940-х роках, і багато людей дивилося коронацію королеви Єлизавети в червні 1953 року наживо по телевізору. До 1958 року телевізійних ліцензій видавали більше, ніж радіоліцензій: ще до початку 1960-х у домашньому вжитку по всій країні було 10 мільйонів телевізорів. Натомість у Франції в червні 1953-го — лише 60 тисяч телевізорів (у той самий рік у Західній Німеччині їх було 200 тисяч, а в США — 15 мільйонів); навіть у 1960 році тільки кожна восьма французька родина мала телевізор, що в п’ять разів менше, ніж у Сполученому Королівстві з подібною кількістю населення. В Італії цифри були ще нижчі.

Однак у 1960-ті роки телевізори завоювали популярність майже скрізь — маленькі чорно-білі пристрої стали доступним і дедалі більш необхідним предметом домашнього інтер’єру навіть у найскромнішому помешканні. У 1970 році в Західній Європі в середньому один телевізор припадав на кожні чотири людини — більше, ніж у Великій Британії, але значно менше, ніж в Ірландії. У той час у деяких країнах — у Франції, Нідерландах, Ірландії, Італії (найбільшому виробнику телевізорів і холодильників у Європі) — родина радше мала телевізор, ніж телефон, хоча, якщо порівняти з пізнішими стандартами, вона дивилася його не дуже багато: три чверті дорослих італійців дивилися телевізор менше ніж тринадцять годин на тиждень. Дві третини східнонімецьких домогосподарств мали телевізор (тоді як холодильник мали менше половини); наступними йшли чехи, угорці й естонці (які могли дивитися фінське телебачення вже з 1954 року).

Телебачення мало неоднозначний вплив. Спершу тематика його передач була не надто інноваційною: державні телеканали стежили за тим, щоб політичний та моральний зміст програм і для дітей, і для дорослих суворо контролювався. Комерційне телебачення з’явилося в Британії в 1955 році, тоді як в інших країнах — значно пізніше, а в більшості європейських держав про приватні телеканали аж до 1970-х років навіть не йшлося. У перші десятиліття існування цього засобу масової інформації більшість телепередач були традиційними, нудними й надзвичайно повчальними, утверджуючи, а не підриваючи традиційні норми та цінності. Філіберто Ґуала, голова італійського RAI (Radio Audizioni Italiane — італійської національної мережі мовлення) з 1954–1956 років, вимагав від підлеглих, щоб їхні передачі «не підривали інституту сім’ї» та не зображували «поведінку, манери чи деталі, які могли б збудити основні інстинкти»[253].

Люди мали невеликий вибір — переважно один чи щонайбільше два канали, а працювали телевізійні служби лише по кілька годин удень і ввечері. Однак телебачення справді стало засобом суспільної революції. Воно зробило величезний внесок у те, щоб покласти край ізоляції та невігластву віддалених спільнот, забезпечуючи кожному той самий досвід і спільну візуальну культуру. Французьку, німецьку або нідерландську «ідентичність» тепер створювала не так початкова освіта чи народні звичаї, як уявлення про країну, що формувалося на основі картинок, які показувалися в кожній оселі. «Італійці», на краще чи на гірше, постали як нація радше завдяки спільному досвіду спортивного вболівання чи перегляду естрадних шоу на RAI, аніж завдяки столітньому існуванню спільного державного уряду.

Найголовнішим було те, що телебачення перенесло державну політику на домашнє вогнище. До доби телебачення політика в Парижі чи Бонні, Римі чи Лондоні була справою еліт, яку провадили далекі керманичі, відомі лише своїми безтілесними голосами по радіо, бездушними газетними світлинами або короткими стилізованими появами в шаблонних новинних хроніках, які показували в кінотеатрах перед початком фільму. Тепер, в інтервалі менше ніж двох десятиліть, політичні лідери мали стати телегенічними — здатними випромінювати авторитет і впевненість, водночас вдаючи легкість у спілкуванні нарівні і теплу обізнаність із масовою аудиторією. До такої гри більшість європейських політиків були готові значно гірше, ніж їхні американські колеги. Багато старших політиків зазнавали жалюгідних фіаско, коли виступали перед телевізійними камерами. Молодші та більш адаптивні до вимог нового часу претенденти отримували величезні переваги. Як пізніше зауважив британський політик-консерватор Едвард Гіт у мемуарах про медійний успіх свого головного конкурента, лідера Лейбористської партії Гарольда Вілсона, телебаченням «міг безперешкодно зловживати будь-який шарлатан, який умів ним вправно маніпулювати. Наступне десятиліття це довело».

Як візуальний медіум телебачення було прямим конкурентом кінематографу. Воно не лише пропонувало альтернативні розваги на екрані, а й принесло до домашніх осель повнометражні фільми, усунувши потребу йти в кіно, якщо тільки не йшлося про останні новинки. У Великій Британії кінотеатри протягом 1946‒1958 років утратили 56% клієнтів. В інших країнах Європи касові збори кінотеатрів скорочувались повільнішими темпами, але рано чи пізно вони впали всюди. Найдовше відвідуваність кінотеатрів трималася в середземноморській Європі — особливо в Італії, де аудиторія залишалася порівняно стабільною до середини 1970-х років. Однак італійці не лише регулярно (зазвичай щотижня) ходили в кіно, вони його ще й робили: у Римі середини 1950-х років кіноіндустрія створювала найбільше робочих місць після будівельної сфери, знімаючи не тільки класичні стрічки відомих режисерів, а й постійний (і більш прибутковий) потік фільмів-одноденок із королевами краси та зірками, яких швидко забували, — «le maggiorate fisiche» («із фізичними перевагами»).

Зрештою, навіть італійська кіноіндустрія та відвідуваність кінотеатрів занепали. Європейські кіновиробники, які не мали можливостей Голлівуду, не могли і мріяти про те, щоб конкурувати з американським кіно в масштабах чи «виробничих спроможностях», і дедалі більше зосереджувалися на фільмах про «звичайне життя» — «нової хвилі», побутових стрічках або домашних комедіях. Кінематограф у Європі перестав бути культурно-просвітницьким заходом і звернувся до художньої форми. Якщо у 1940‒50-х роках публіка йшла в кіно за звичкою — байдуже, що там показували, — то тепер люди ходили в кінотеатри лише в тому випадку, якщо їх цікавив конкретний фільм. Заради випадкової розваги, щоб подивитися те, що «йшло», вони дивилися телевізор.

Попри те що телебачення було порівняно «молодим», воно набуло особливої популярності серед старшої аудиторії, надто на ранніх етапах, поки залишалося регульованим державою і культурно обережним. Якщо раніше старші чоловіки та жінки слухали радіо або ходили в кіно, то тепер вони сиділи вдома й дивилися телевізор. Це вдарило по комерційних видах спорту, надто традиційних глядацьких видах на кшталт футболу чи собачих перегонів: по-перше, тому що їхня аудиторія тепер мала альтернативне джерело розваг, більш зручне й комфортне; а по-друге, тому що спорт невдовзі стали показувати по телевізору, зазвичай у вихідні. Масово кудись ходила лише молодь. І їхні смаки щодо дозвілля починали змінюватися.

Наприкінці 1950-х років європейська економіка починала повною мірою відчувати комерційний вплив бебі-буму. Спочатку відбувся злет виробництва товарів для немовлят і діток молодшого віку: візочків, колисок, підгузків, продуктів дитячого харчування, одягу, спортивного спорядження, книжок, ігор та іграшок. Потім настав час величезного розширення освітніх послуг і появи нових шкіл, а водночас — і нового ринку шкільної форми, парт, підручників, шкільного інвентарю та дедалі ширшого асортименту освітньої продукції (включно із вчителями). Але покупцями всіх цих товарів і послуг були дорослі: батьки, родичі, шкільні адміністрації та державні уряди. Близько 1957 року, уперше в історії Європи, молоді люди почали купувати ці речі самі.

Досі молодь навіть не утворювала окремої групи споживачів. «Молодих людей» навіть не існувало як категорії. У традиційних спільнотах і сім’ях діти залишалися дітьми, доки вони не закінчували навчання і не йшли працювати, — з цього часу вони вважалися молодими дорослими. Чогось подібного до нової проміжної категорії «підлітків», яка визначала покоління не за статусом, а за віком — ані дитина, ані дорослий, — раніше ніколи не існувало. А те, що такі особи — підлітки — могли становити окрему групу споживачів, ще за кілька років до того складно було навіть собі уявити. Для більшості людей сім’я завжди була одиницею виробництва, а не споживання. Якщо молодий член родини мав власний грошовий заробіток, він був частиною доходу родини та йшов на те, щоб покрити спільні витрати.

Але відколи реальні зарплати почали швидко зростати, більшість родин могла вижити — і не тільки — на дохід головного годувальника, а тим паче, якщо працювали обоє батьків. Від сина або доньки, які закінчували школу у віці чотирнадцяти років (зазвичай у Західній Європі дітей випускали зі школи саме в цьому віці), жили з батьками та мали постійну роботу, або й просто підробляли, уже не очікували, що вони беззастережно віддаватимуть щоп’ятниці свій заробіток. У Франції до 1965 року 62% всіх молодих людей у віці від 16 до 24 років, які досі жили з батьками, могли вільно розпоряджатися власними доходами.

Найбільш очевидним і негайним проявом цієї нової підліткової купівельної спроможності стала сфера моди. Задовго до того, як покоління бебі-бумерів відкрило для себе мініспідниці та довге волосся, його попередники — покоління, що народилося під час війни, а не одразу після неї, — заявляли про свою присутність і самостверджувалися у своєму зовнішньому вигляді, надихаючись культом гангстерів кінця 1950-х років. У темному обтислому одязі (часом шкіряному, часом замшевому, завжди чіткого крою та дещо загрозливому на вигляд) blouson noirs у Франції, Halbstarker у Німеччині та Австрії чи skinknuttar у Швеції, а також лондонські тедді-бої поводилися в удавано цинічній і байдужій манері — щось між Марлоном Брандо (у фільмі «Дикун») та Джеймсом Діном (у стрічці «Бунтівник без причини»). Однак, попри поодинокі випадки насильства, найсерйозніші з яких трапилися в Британії, де банди молодиків у шкірянках нападали на карибських іммігрантів, чому справді загрожувала ця молодь і її одяг, то це почуттю пристойності їхніх батьків. Вони мали інший вигляд.

Одяг, притаманний певному віку, був важливою заявою про незалежність і навіть бунт. Це також було нове: у минулому молоді дорослі не мали іншого вибору, окрім як носити той самий одяг, що і їхні батьки та матері. Але з погляду економіки це була не найважливіша зміна, до якої призвели підліткові звички витрачання грошей: молодь багато витрачала на одяг, але ще більше — значно більше — на музику. Знак рівняння між концептами «підліток» і «популярна музика», який на початку 1960-х сприймали як належне, мав не лише комерційне, а й культурне підґрунтя. І в Європі, і в Америці, щойно сімейний бюджет міг витримати відсутність підліткових внесків, першою річчю, яку купував собі звільнений від тягаря підліток, була грамофонна платівка.

Довгограйну грамофонну платівку винайшли в 1948 році. Наступного року компанія RCA випустила перший сингл-«сорокап’ятку» — платівку зі швидкістю обертання 45 обертів за хвилину, яка з кожного боку мала одну музичну композицію. У Європі продажі зростали не так швидко, як в Америці — де обороти від продажу платівок збільшились від 277 мільйонів доларів у 1955 році до 600 мільйонів чотири роки по тому. Але вони все одно зростали. У Британії, де молодь від самого початку була відкритіша до американської попмузики, ніж їхні однолітки на континенті, сучасники вважали моментом вибуху популярності цього жанру показ фільму 1956 року «Рок цілодобово» із Біллом Гейлі та гуртом The Comets and The Platters у ролях. Сам фільм був посереднім навіть за невибагливими стандартами кінопромоутерів рокмузики, але однойменна пісня, головний саундтрек (у виконанні Гейлі), стала знаковою для покоління британських підлітків.

Підлітків із робітничого класу, яким раніше не дуже подобався джаз, одразу ж захопила американська (а слідом за нею і британська) революція в попмузиці — ритмічній, мелодійній, доступній, сексуальній та, найголовніше, їхній власній[254]. Але в ній не було нічого особливо агресивного, а тим більше жорстокого, і навіть теми сексу звукозаписувальні компанії, менеджери з маркетингу й директори компаній радіомовлення старанно уникали. А все тому, що революція в попмузиці була насамперед явищем 1950-х років — вона не супроводжувала культурні зміни 1960-х, а передувала їм. Як наслідок, офіційні інстанції часто її критикували. Зокрема, місцеві комітети забезпечення громадського порядку заборонили «Рок цілодобово», так само як і, без сумніву, неперевершений рокмюзикл «Тюремний рок» за участі Елвіса Преслі.

Міська влада Свонсі, що в Уельсі, вважала британського виконавця музичного жанру скіффл Лонні Донеґана «неприйнятним». Томмі Стілу, британському співаку кінця 1950-х, який виконував у міру енергійний рок, заборонили виступати в Портсмуті в шабат. Джонні Голлідей, який був напівуспішною спробою французів клонувати американських рокерів на кшталт Джина Вінсента чи Едді Кокрана, розлютив покоління французьких консервативних інтелектуалів, коли в 1960 році вийшла його перша платівка. З перспективи майбутнього нажахана реакція батьків, учителів, духовенства, політиків і політтехнологів по всій Західній Європі здавалася напрочуд перебільшеною. За менш ніж десять років Гейлі, Донеґан, Стіл, Голлідей та їм подібні стали безнадійно старомодними, пережитками невинного доісторичного минулого.

Європейські підлітки кінця 1950-х і початку 1960-х років не прагнули змінити світ. Вони виросли у відчутті безпеки та скромному добробуті. Більшість із них хотіли просто мати оригінальну зовнішність, частіше подорожувати, слухати популярну музику і купувати різні речі. У цьому вони наслідували поведінку та смаки своїх улюблених співаків і диджеїв, програми яких вони слухали на своїх портативних радіо. Проте вони були провісниками революційних змін. На них ще більшою мірою, ніж на їхніх батьків, орієнтувалась індустрія реклами, яка була наслідком, супроводжувала та провіщала бум споживання. Вироблялось і купувалось дедалі більше товарів, у донині небаченому різноманітті. Машини, одяг, дитячі візочки, запаковані продукти та пральний порошок з’являлися на ринку в запаморочливому розмаїтті форм, розмірів і кольорів.

Реклама в Європі мала давню історію. Газети, особливо популярні, які процвітали з 90-х років ХІХ століття, завжди містили рекламні повідомлення. Придорожні рекламні щити та плакати були давнім прокляттям Італії ще задовго до 1950-х, а у Франції середини століття будь-який мандрівник упізнав би заклики, намальовані високо на стінах сільських садиб і міських веранд, пити аперитиви St Raphael або Dubonnet. Рекламні лозунги й нерухомі рекламні фотографії довго демонстрували під час випусків новин і додаткових показів[255] у кіно по всій Європі. Але ця традиційна реклама звертала мало уваги на цільову спрямованість своїх повідомлень чи ринкову сегментацію за віком або смаком. Натомість із середини 1950-х років смак споживачів став головним маркетинговим міркуванням; а реклама, яка в довоєнній Європі становила порівняно невелику частку видатків підприємства, відтепер посіла важливу роль.

Ба більше, тимчасом як реклама засобів для миття і пластівців до сніданку в ранньому ефірі комерційного телебачення в Британії була спрямована на дітей і домогосподарок, рекламні паузи на «Радіо Монте Карло» й інших станціях були розраховані насамперед на ринок «молодих дорослих». Довільні витрати підлітків — на тютюн, алкоголь, мопеди і мотоцикли, недорогий модний одяг, взуття, косметику, засоби догляду за волоссям, прикраси, журнали, платівки, програвачі, радіо — утворювали величезний і поки що неврегульований потік готівки: на нього накинулися рекламні агенції, намагаючись отримати свою вигоду. У Британії витрати на роздрібну рекламу виросли від 102 мільйонів фунтів у 1951 році до 2,5 мільярда в 1978-му.

У Франції витрати на рекламу в журналах для підлітків зросли на 400% упродовж визначальних 1959–1962 років. Для багатьох людей світ, зображений у рекламі, усе ще був недоступний: у 1957 році, згідно з проведеним у Франції опитуванням, більшість молодих людей нарікали на те, що не мають можливості розважатися, як їм хочеться, їздити на канікули своїх мрій і мати власний транспорт. Показовим було те, що опитані вже вважали ці товари та послуги правами, яких їх позбавили, а не нездійсненними мріями. По інший бік Ла-Маншу того самого року група активістів із середнього класу, стурбованих безперешкодним впливом комерційної реклами та розквітом товарів, які вона продавала, видали перший у Європі путівник для споживачів. Прикметно, що вони назвали його не «Що?», а «Що саме?».

Це був сміливий новий світ, який британський романіст Джон Прістлі в 1955 році описав як суспільство масової реклами, споживацьке суспільство. Для багатьох інших тодішніх самовидців то була, простими словами, «американізація» — прийняття Європою всіх практик і прагнень тогочасної Америки. І хоч багатьом ці зміни здавалися радикальними, насправді цей досвід був не новий. Європейці «американізувалися» — і боялися навіть думати про це — вже щонайменше тридцять років[256]. Мода на лінії виробництва в американському стилі й темпи роботи за Фредеріком Тейлором[257], як і захоплення американськими фільмами та модою, були поширені в Європі ще до Другої світової війни. Європейські інтелектуали міжвоєння оплакували «бездушний» світ американської модерності, який чекав на всіх. І комуністи, і нацисти прекрасно зіграли роль захисників культур та цінностей від нестримного американського капіталізму й мішаного знекоріненого космополітанізму, що втілював Нью-Йорк і його заразний приклад.

Однак, попри всю цю присутність у європейській уяві — та цілком реальну присутність американських солдатів, дислокованих по всій Західній Європі, — Сполучені Штати залишалися для більшості європейців великим невідомим. Американці говорили англійською — мовою, якою більшість континентальних європейців у ті роки не володіли. Історію та географію США не вивчали в європейських школах; американських письменників не читала освічена меншість; політична система цієї країни була загадкою для всіх, окрім дещиці обраних. Майже ніхто не здійснював далеких і дорогих поїздок до Штатів — лише заможні (та й то небагато); деякі обрані члени профспілок й інших організацій, які отримували допомогу з Фонду Маршалла; кілька тисяч студентів за обміном, а також деякі греки й італійці, котрі виїхали в Америку після 1900 року та повернулися на Сицилію або грецькі острови на старості літ. Східні європейці нерідко мали більше зв’язків із США, ніж західні, бо чимало поляків і угорців знали друга чи родича, який поїхав в Америку, а ще більше — того, хто поїхав би, якби міг.

Поза сумнівом, американські урядові та різноманітні приватні агенції, зокрема Фундація Форда, дуже старалися подолати провалля, яке відділяло Європу від Америки: 1950-ті та ранні 1960-ті були великою добою культурного інвестування за океан — від Американських домів до стипендій Фулбрайта. Подекуди, як-от у Федеративній Республіці Німеччина, це мало глибокі наслідки: упродовж 1948‒1955 років 12 тисяч німців з’їздили в Америку в тривалі подорожі — на один місяць чи більше. Ціле покоління західних німців виросло у військовій, економічній і культурній тіні Сполучених Штатів; якось Людвіґ Ергард навіть назвав себе «американським витвором».

Важливо підкреслити, що такий вплив і приклад США напрочуд мало залежав від їхнього прямого економічного залучення. У 1950 році Сполучені Штати володіли трьома п’ятими західного капіталу та приблизно такою самою часткою виробництва, але невелика частина прибутку надходила за океан. Інвестиції в Європу після 1945 року здійснював насамперед американський уряд. У 1956 році приватні інвестиції із США у Європі становили лише 4,15 мільярда доларів. Згодом вони почали стрімко зростати, особливо в 1960-х роках (зокрема в Британії), та сягнули 24,52 мільярда в 1970 році, коли спричинили шквал стурбованих публікацій, які попереджали про зростання американських економічних потужностей, наприклад, есе Жан-Жака Сервана-Шрайбера 1967 року «Le Défi Américain» («Американський виклик»).

Економічна присутність Америки в Європі відчувалася не так через прямі інвестиції або фінансову діяльність, як через революцію споживання, яка впливала і на Америку, і на Європу. Тепер європейці отримували доступ до безпрецедентного розмаїття товарів, які вже були знайомі американським споживачам: телефонів, побутової техніки, телевізорів, фотоапаратів, засобів для чищення, упакованих продуктів, дешевого яскравого одягу, машин й аксесуарів до них тощо. Це були достаток і споживання як спосіб життя — «американський спосіб життя». Для молоді привабливість «Америки» полягала в її агресивній сучасності. Як абстракція вона була антиподом минулого; вона була великою, відкритою, успішною та молодіжною.

Однією з особливостей «американізації», про яку ми вже згадували, стала попмузика, хоча й це не було власне новою тенденцією. Музика в стилі регтайм уперше прозвучала у Відні в 1903 році, а американські танцювальні та джазові гурти набували масової популярності і до, і після Другої світової війни. Крім того, це не був суто односторонній процес — сучасна популярна музика здебільшого постала як поєднання привезених і місцевих жанрів. «Американська» музика в Британії дещо відрізнялася від «американської» музики у Франції чи Німеччині. Чорношкірі виконавці особливо вплинули на формування смаків у Франції, оскільки вони приїжджали в Париж, тікаючи від упередженого ставлення у своїй країні. Це стало однією з причин, чому поняття «Америки» у французькій культурі було виразно просякнуте ідеєю расизму.

До 50-х років ХХ століття американський спосіб життя впливав на європейську аудиторію переважно через кіно. Європейські глядачі мали практично необмежений доступ до всього, що міг експортувати Голлівуд: наприкінці 1950-х років США здавали в прокат близько 500 фільмів щороку, тоді як Європа сумарно — близько 450. Звичайно, американські фільми опинялися в нерівному становищі через мову (хоча багато де, зокрема в Італії, їх просто масово дублювали місцевою мовою). І частково з цієї причини глядачі, старші за певний вік, продовжували віддавати перевагу місцевому продукту. Але їхні діти мали інші уподобання. Молодші глядачі дедалі більше ставали поціновувачами американських повнометражних фільмів, часто створених європейськими режисерами, які тікали від Гітлера чи Сталіна.

Тогочасні критики переймалися тим, що самовпевнений конформізм американської популярної культури в поєднанні з виразним або прихованим політичним підтекстом, який мали фільми, розраховані на масову аудиторію, міг розбестити або приспати почуття європейської молоді. Утім здається, що в результаті вийшло навпаки. Молоді європейські глядачі відфільтровували пропагандистський складник мейнстримного американського кіно: вони заздрили «гарному життю», яке бачили на екрані, так само як і їхні батьки двадцять років тому, але реготали з удаваного пафосу і наївності американської романтики й домашнього побуту. Проте водночас вони дуже зважали на стиль виконавців, який часто був революційним.

Музика з американських фільмів потім звучала на радіо, у кав’ярнях, барах і танцювальних залах. Мова тіла бунтівної американської молоді, як її зображали в кіно, ставала словом моди для її європейських однолітків. Молоді європейці починали вдягатися «по-американськи»: коли «справжні джинси Levi’s» з’явилися в продажу на барахолці в Парижі в травні 1963-го, охочих купити їх було значно більше, ніж пропозиції. Американський молодіжний одяг, який складався з джинсів і футболок, говорив дуже мало про класову належність його носіїв (принаймні доти, доки і те, й інше не взяли на озброєння дорогі дизайнери преміум-класу, та й то різниця відтак полягала не в соціальному статусі, а у фінансових можливостях). Насправді джинси, ставши одягом і середнього, і робітничого класу, були показовим зворотним процесом традиційного розвитку моди «згори вниз», «вирісши» із традиційного статусу робочого одягу. Крім того, вони були виразно молодіжними: як і багато інших запозичених із кінофільмів кінця 1950-х років фасонів, які лягали щільно по фігурі, вони не пасували до статури старших людей.

Упродовж дуже короткого часу джинси, так само як і мотоцикли, кока-кола, довге волосся (у чоловіків і жінок) та попзірки, у Західній Європі породили місцеві адаптовані версії (східніше і фільми, і продукція, якими вони хизувалися, були недоступні). Це була частина ширшої тенденції. Заяложені американські кінематографічні теми — наукова фантастика, детективи, вестерни — адаптували в стилізованих європейських версіях. Мільйони західних німців довідувалися про ковбоїв із романів у м’яких палітурках, написаних місцевими авторами, які ніколи не бували в Америці. У 1960 році німецькомовні романи-«вестерни» продалися накладом 91 мільйон примірників на рік лише у Федеративній Республіці. Після історій про бельгійського хлопчика-детектива Тентена другим за популярністю героєм європейських коміксів був інший бельгійський продукт — «Щасливчик Люк», розгублений і симпатичний ковбой, персонаж щотижневих коміксів французькою й нідерландською мовами. Америка, справжня чи уявна, ставала природним тлом для легких розважальних жанрів.

Вплив Америки на молодих європейців безпосередньо позначався на тому, що вже й так повсюдно оплакували як «провалля між поколіннями». Батьки спостерігали й нарікали на схильність молодих європейців в усіх країнах «приправляти» свою мову справжніми або вигаданими американізмами. Автори одного дослідження підрахували, що в австрійській і німецькій пресі впродовж 1960-х років кількість таких «американізмів» збільшилась у чотирнадцять разів. У 1964 році французький критик Рене Етьємбл опублікував твір «Parlez-vous Franglais?»[258] — розважальну (і, як дехто сказав би сьогодні, пророчу) оповідь про те, як засмічення англіцизмами шкодить французькій мові.

Антиамериканізм — принципова недовіра і відраза до американської цивілізації та її проявів — зазвичай був зосереджений серед культурних еліт, а через їхню впливовість здавалося, що це явище більш поширене, ніж це було насправді. Культурні консерватори на кшталт Андре Зіґфріда у Франції, у чиїй праці 1954 року «Tableau des États-Unis»[259] повторено обурення і деякі антисемітські тези міжвоєнної полеміки, погоджувалися з культурними радикалами на кшталт Жан-Поля Сартра (чи Гарольда Пінтера у Британії в пізніші десятиліття): Америка була краєм істеричних пуритан, яких поглинають технології, однотипність і конформізм та які позбавлені оригінальності мислення. Такі культурні застереження більше були пов’язані з темпом змін у самій Європі, аніж із викликами чи загрозами, які становила Америка. Подібно до того, як європейські підлітки пов’язували своє майбутнє з Америкою, якої вони майже не знали, їхні батьки звинувачували її у втраті Європи, якої ніколи не існувало, — континенту, впевненого у своїй ідентичності, авторитеті й цінностях, та байдужого до спокус модерності й масового суспільства.

Такі настрої ще не встигли широко розповсюдитись у Німеччині, Австрії чи навіть в Італії, де багато старших людей усе ще вважали американців визволителями. Натомість в Англії і Франції, двох колишніх імперіях, яких безпосередньо потіснив підйом Сполучених Штатів, антиамериканізм траплявся частіше. Як повідомляв читачів французького тижневика L’Express Моріс Дюверже в березні 1964 року, комунізм більше не становив загрози: «Наразі для Європи існує лише одна небезпека, і це американська цивілізація» — «цивілізація ванн і холодильників», як тринадцять років тому її зневажливо охарактеризував поет Луї Араґон. Але, попри гордовиту зневагу паризьких інтелектуалів, цивілізація ванн і холодильників — а також внутрішніх водопроводів, центрального опалення, телевізорів і автомобілів — була саме тим, чого тоді прагнула більшість європейців. І вони бажали цих товарів не тому, що ті були американськими, а тому, що вони втілювали комфорт і ступінь зручності. Уперше в історії комфорт і зручність стали доступні більшості населення Європи.

Післяслово Історія двох економік

Дивовижною особливістю історії повоєнної Західної Європи була різниця між економічним зростанням Західної Німеччини та Великої Британії. Удруге за одне покоління Німеччина була переможеною країною — зі зруйнованими містами, знищеною валютою, без працездатних чоловіків (їх повбивали або ж запроторили у в’язниці й табори), а її транспортну інфраструктуру та сферу послуг стерли з лиця землі. Британія — єдина європейська держава, яка після Другої світової війни вийшла беззастережним переможцем. За винятком наслідків бомбардувань і людських втрат, життєве полотно країни — дороги, залізничні шляхи, порти, заводи й шахти — залишилося неушкодженим. Але вже на початку 1960-х років Федеративна Республіка стала ефективним двигуном Європи, тоді як Велика Британія повільно пленталася позаду, а темпи її зростання значно відставали від інших країн Західної Європи[260]. Уже в 1958 році економіка Західної Німеччини випереджала британську. В очах багатьох самовидців Велика Британія впевнено прямувала до того, щоб перетворитися на «кульгаву качку» Європи.

Причини такого іронічного повороту долі повчальні. Фундаментом для німецького економічного «дива» 1950-х років було покращення впродовж 1930-х. Інвестиції нацистів — у засоби зв’язку, виробництво озброєння, транспортних засобів і оптики, у хімічну промисловість, легке машинобудування та кольорові метали — були спрямовані в економіку, яка готувалася до війни; але все це окупилося двадцять років по тому. Соціально-орієнтована ринкова економіка Людвіґа Ергарда брала свій початок у політиці Альберта Шпеєра. Насправді за Гітлера починало чимало молодих менеджерів і стратегів, які високо піднялися кар’єрною драбиною в післявоєнному західнонімецькому уряді та в бізнесі. Вони запровадили в комітетах, органах планування і на підприємствах Федеративної Республіки підходи і практики, яким надавали перевагу бюрократи-нацисти.

Ключова бізнес-інфраструктура Німеччини не зазнала шкоди під час війни. Виробничі підприємства, банки, агенції зі страхування та продажів на початку 1950-х років уже знову працювали, постачаючи німецькі продукти й послуги на ненажерливий закордонний ринок. Навіть дойчмарка, вартість якої постійно зростала, не стала перепоною для німецького прогресу. Через неї імпортована сировина була дешевою, але водночас вона не стримувала зовнішнього попиту на німецьку продукцію — здебільшого високоякісну та високотехнологічну, що приваблювала якістю, а не ціною. У будь-якому разі в перші післявоєнні десятиліття конкурентів було мало: якщо шведська, французька чи нідерландська фірма хотіла придбати якийсь інженерний продукт або устаткування, то практично не мала іншого вибору, окрім як купити його в Німеччини за ринковою ціною.

Виробничі витрати в Німеччині стримувалися за рахунок постійного капіталовкладення в нові ефективні методи виробництва та невибагливої робочої сили. У своєму розпорядженні Федеративна Республіка мала практично невичерпний потік дешевої робочої сили — до неї належали кваліфіковані молоді інженери, які тікали зі Східної Німеччини, напівкваліфіковані машиністи й монтажні робітники з Балкан, некваліфіковані робітники з Туреччини, Італії та інших країн. Усі вони були вдячні за стабільну зарплату у твердій валюті в обмін на постійну роботу, а також, як і старше покоління німецьких робітників ще з 1930-х років, які не були схильні обстоювати свої права, — вони не хотіли завдавати своїм працедавцям клопоту.

Що з цього вийшло, можна показати на прикладі однієї галузі промисловості. До 1960-х років німецькі виробники автомобілів успішно побудували свою репутацію на якості інженерії та виробничій надійності — настільки, що компанії на кшталт Mercedes-Benz у Штутгарті та BMW у Мюнхені могли продавати авто за дедалі вищими цінами і практично без конкуренції, спершу на внутрішньому ринку, а потім — і в інші країни. Уряди в Бонні безсоромно підтримували таких «національних лідерів» — так само як колись це робили нацисти, підживлюючи їх у перші роки вигідними позиками і стимулюючи такі відносини між виробниками й банками, завдяки яким німецькі компанії завжди мали доступ до готівкових вкладень.

У випадку Volkswagen основну роботу вже було проведено ще до 1945 року. Як і інші підприємства повоєнної західнонімецької промисловості, Volkswagen скористався всіма перевагами вільного ринку (зокрема від збільшеного попиту на його продукцію), водночас не постраждавши від жодних викликів конкуренції чи витрат на дослідження, розробки й оснащення. До 1939 року компанія отримала невичерпні ресурси. Нацизм, війна та воєнна окупація їй не зашкодили: об’єднана військова адміністрація прихильно ставилася до Volkswagen саме тому, що його виробничі потужності були розбудовані ще до війни і могли негайно бути запущені в роботу. Його модель VW Beetle практично не мала конкурентів усередині країни, коли в Західній Німеччині почався попит на маленькі сімейні автомобілі масового виробництва, і навіть за низьких і фіксованих цін ця модель приносила прибуток — завдяки нацистам компанія не мала виплачувати давні борги.

У Британії був свій «національний лідер» — British Motor Corporation (ВМС), конгломерат різноманітних раніше незалежних виробників автомобілів на кшталт Morris або Austin, а пізніше і він зазнав злиття з Leyland Motors, утворивши British Leyland. Аж до 1980 року British Leyland продавала свою продукцію як символічно британську: «Здійми прапор — купи Austin Morris». І, як і німецькі виробники, британські автомобільні компанії дедалі більше уваги приділяли заморському ринку. Але на цьому подібності закінчувалися.

Після війни британські уряди наполегливо тиснули на ВМС (на Ford, який був американською компанією, або ж на дочірні компанії General Motors вони мали менше впливу), щоб вона якомога більше продавала за кордон — через відчайдушні пошуки прибутку в іноземній валюті, яка була потрібна для виплати величезного воєнного боргу країни (під кінець 1940-х уряд офіційно поставив собі за мету експортувати 75% усіх автомобілів, вироблених у Британії). Отож компанія свідомо й цілеспрямовано принесла контроль якості в жертву швидкому виробництву. Спочатку нікудишня якість британських машин сильно не позначилася на продажах. Британські фірми мали ринок у своєму розпорядженні: попит і вдома, і в Європі перевищував доступну пропозицію. А європейські виробники на континенті не могли змагатися в обсягах виробництва: у 1949 році Велика Британія виробляла більше пасажирських автомобілів, ніж усі інші країни Європи разом узяті. Але відколи за компанією закріпилася відповідна репутація через низьку якість і погане обслуговування, її було неможливо похитнути. Європейські покупці масово відмовлялися від британських машин, щойно з’являлися кращі альтернативи від національних виробників.

Коли ж британські виробники автомобілів таки вирішили оновити свій модельний ряд і модернізувати виробничу лінійку, у них, на відміну від німецьких компаній, не було банків-партнерів, готових надати їм інвестиції та позики. І на те, що держава покриє їхній дефіцит, як для FIAT в Італії або Renault у Франції, вони теж розраховувати не могли. Водночас, перебуваючи під жорстким політичним тиском Лондона, вони будували заводи й центри продажів у тих частинах країни, де це було економічно необґрунтовано, — отож діяли згідно з офіційною регіональною політикою та йшли назустріч місцевим політикам і спілкам. Навіть після того, як вони відкинули цю економічно нераціональну стратегію і зважились на певну оптимізацію, британські автомобільні виробники все ще були безнадійно подрібнені: у 1968 році British Leyland складалася з 60 різних заводів.

Держава активно сприяла неефективності британських виробників. Після війни влада розподіляла дефіцитні запаси сталі між виробниками на підставі їхньої довоєнної частки ринку, у такий спосіб консервуючи значний сектор економіки в запліснявілому минулому та рішуче караючи нових і потенційно більш ефективних виробників. Отже, поєднання гарантованих поставок, штучно створений високий попит на все, що вони могли виробити, і політичний тиск щодо відповідності економічно недоцільним нормам вели британські підприємства до банкрутства. Уже в 1970 році європейські та японські виробники відвойовували в них їхню частку ринку та перемагали як за якістю, так і за ціною. Нафтова криза початку 1970-х років, вступ до ЄЕС і втрата останніх захищених ринків Великої Британії в домініонах і колоніях зрештою знищила незалежне британське автомобільне виробництво. У 1975 році British Leyland, єдиний незалежний масовий виробник автомобілів у країні, занепав, тож його мусили рятувати шляхом націоналізації. Через декілька років його прибуткові складові за безцінь купив… BMW.

Занепад і подальше зникнення незалежного британського автомобільного сектору свідчить про тодішній стан британської економіки загалом. Спочатку їй велося не так уже й погано: у 1951 році Британія все ще була найбільшим виробничим центром Європи, виготовляючи більше, ніж Франція та Німеччина разом узяті. У Британії всі мали робочі місця, і вона справді розвивалася, хоча й повільніше, ніж решта країн. Однак країну підкосили дві нищівні обставини, одна з яких стала наслідком історичного невезіння, а другу вона створила собі сама.

Хронічна боргова криза Сполученого Королівства значною мірою була зумовлена накопиченням позик, узятих задля того, щоб шість років воювати проти Німеччини та Японії, а потім підтримувати шалені витрати на ефективну післявоєнну оборону (у 1955 році вони становили 8,2% національного доходу, тоді як у Німеччині — менше половини від цього показника). Фунт, який у 1950-х роках усе ще залишався важливою одиницею міжнародних розрахунків, був переоцінений, тому Британії було важко продавати за кордон стільки, щоб закрити постійний дефіцит стерлінга щодо долара. Як країна острівна й повністю залежна від імпорту харчів і ключової сировини, історично Британія компенсувала цю структурну слабкість за рахунок привілейованого доступу до захищених ринків Імперії та Співдружності.

Але ця залежність від далеких ринків і ресурсів, яка в перші повоєнні роки, коли інші країни Європи силувались відновитися, була перевагою, перетворилась на серйозний недолік, відколи розпочався підйом Європи — й особливо зони ЄЕС. Британці не могли змагатися із США, а пізніше з Німеччиною, на жодному незахищеному закордонному ринку тоді, коли британський експорт навіть до Європи відставав від експорту інших європейських виробників. У 1950 році британський експорт готових товарів становив 25% світового експорту, а двадцять років по тому — тільки 10,8%. Британці втратили свою частку світового ринку, а їхні традиційні постачальники — в Австралії, Новій Зеландії, Канаді й африканських колоніях — також тепер переорієнтовувалися на інші ринки.

Отже, певною мірою відносний економічний занепад Британії був неминучим. Але й власний внесок Британії не варто недооцінювати. Ще до Другої світової війни британська промисловість заслужено прославилася своєю неефективністю, за інерцією рухаючись за рахунок давніх досягнень. Не можна сказати, що її продукція коштувала надто дорого, зовсім навпаки. Як зауважив Мейнард Кейнс у в’їдливому коментарі щодо післявоєнних економічних перспектив Британії, «погодинна оплата праці в цій країні, грубо кажучи, дві одиниці на годину, а в США — 5 одиниць на годину… Навіть сумнозвісна неефективність британських виробників навряд чи (сподіваємося) буде спроможна змінити загальний баланс вартості на свою користь у більшості промислових сфер, хоча треба визнати, що в деяких важливих випадках їм це вдалося… Наявна статистика свідчить про те, що, якщо ми такого продукту ще не робили, ціною ми можемо обійти увесь світ»[261].

Однією проблемою була робоча сила. На британських заводах працювали чоловіки (та іноді жінки), які традиційно належали до буквально сотень давніх ремісничих спілок: автомобільні заводи British Leyland у 1968 році нараховували 246 різних профспілок, з якими керівництво мало окремо узгоджувати кожну деталь щодо темпів виробництва й оплати праці. Це був час, коли безробіття не існувало. Насправді підтримання повного працевлаштування було головною соціальною метою кожного британського уряду тих років. Тому прагнення уникнути повернення в жахи 1930-х років, коли люди й машини деградували від бездіяльності, переважали будь-які міркування щодо зростання, продуктивності чи ефективності. Профспілки — й особливо їхні місцеві представники від заводських цехів — були найвпливовішими за весь час свого існування. Страйки — симптом не лише войовничості робітників, а й некомпетентності керівництва — постійно супроводжували британські повоєнні промислові будні.

Навіть якби керівництво британських профспілок вчинило за німецьким прикладом та запропонувало дружні цехові відносини й стримування заробітної плати в обмін на інвестиції, безпеку і зростання, навряд чи більшість працівників на це купилися б. Ще в 1930-х роках майбутній прем’єр-міністр від партії лейбористів Клемент Еттлі точно визначив причину британського економічного недугу — брак інвестицій, інновацій і руху робочої сили, а також обмеженість керівництва. Але, коли він та його послідовники опинилися при владі, здавалося, що їм несила зупинити цей занепад. Тимчасом як німецька промисловість успадкувала всі переваги запроваджених нацистами і спричинених війною перетворень, давні, неконкурентоспроможні британські виробництва одержали в спадок застій і глибокий страх змін.

Текстильні фабрики, шахти, суднобудівні, металургійні заводи й легке машинобудування в післявоєнні десятиліття потребували переобладнання та реорганізації; але керівники британських заводів радше обирали роботу в умовах браку інвестицій, недостатніх досліджень і розробок, низьких зарплат і дедалі меншого кола клієнтів, замість того щоб ризикнути й розпочати заново з новою продукцією для нових ринків — так само як вони воліли краще задовольняти профспілки, аніж кинути виклик неефективним усталеним практикам ринку праці. Що з цим робити, було незрозуміло. Знову процитуємо Кейнса: «Якби через якусь прикру географічну помилку Повітряні сили США (хоча зараз і надто пізно багато очікувати від ворога) знищили всі фабрики на північно-східному узбережжі та в Ланкаширі (тоді, коли всередині, крім директорів, нікого нема), нам було б нічого боятися. Я і гадки не маю, як ще ми можемо повернути собі життєрадісну наївність, яка, вочевидь, потрібна для успіху».

У Франції подібну спадщину управлінської некомпетентності й інертності подолали завдяки державним інвестиціям й агресивному орієнтовному плануванню. Але британська влада втиснула себе в рамки колективних угод та менеджменту вимог і домовленостей. Для країни, яка після 1945 року націоналізувала такі великі пласти економіки й до 1970 року відповідала за витрати 47% ВНП країни, така обережність здається дивною й парадоксальною. Але Британська держава, володіючи або керуючи більшою частиною транспортної, медичної, освітньої галузей і сфери зв’язку, ніколи не декларувала якоїсь загальної національної стратегічної мети; тож із практичних міркувань економіку полишили на саморегулювання. Застосовувати всі важелі центрального уряду, щоб розв’язати проблему економічного занепаду Британії, довелося пізнішому поколінню реформаторів і прихильників вільного ринку та радикальній противниці державного втручання — пані прем’єр-міністерці від Консервативної партії. Але на той час деякі обмеження, притаманні консервативній «старій» британській економіці, почали, з інших причин, стосуватися й послабленої економіки Німеччини.

Розділ 11 Момент соціальної демократії

Шістдесяті роки стали апогеєм Європейської держави. Відносини громадянина з державою в Західній Європі в минулому столітті були плинним компромісом між військовими потребами та політичними вимогами: сучасні права громадян, які нещодавно отримали їх назад, урівноважувалися старими обов’язками боронити країну. Але з 1945 року ці відносини дедалі більше охоплювали щільне полотно соціальних гарантій та економічних стратегій, у яких держава слугувала своїм громадянам, а не навпаки.

У пізніші роки всеосяжні амбіції західноєвропейських держав добробуту почали частково втрачати свою чарівність — не в останню чергу тому, що вони більше не могли виконувати свої обіцянки. Безробіття, інфляція, старіння населення й уповільнення економіки накладало на зусилля держав виконувати свою частину угоди нездоланні обмеження. Зміни на міжнародному ринку капіталу й у сучасних електронних комунікаціях заважали державам планувати та визначати економічну політику. Однак найголовніше те, що дискредитованою була сама легітимність держави-регулятора: усередині країн — через закостенілість і неефективність агенцій та виробників, які перебували в державній власності, а за кордоном — через неспростовні свідчення хронічної економічної дисфункції та політичних репресій у соціалістичних державах Радянського блоку.

Але все це було попереду. У найкращі роки європейської держави добробуту, коли адміністративний апарат усе ще мав широкі повноваження, а його авторитет залишався непорушним, виник дивовижний консенсус. Побутувала думка, що держава завжди зробить краще, аніж неврегульований ринок: і це стосувалося не лише забезпечення правосуддя й державної безпеки чи розподілення товарів і послуг, а й розробки та впровадження стратегій щодо суспільної згуртованості, моральної поживи і культурної активності. Думку про те, що такі речі краще залишити під опікою освіченої корисливості й надбань вільного ринку у формі товарів та ідей, у провідних європейських політичних і наукових колах вважали химерним пережитком докейнсіанських часів: у найкращому разі — поганим засвоєнням уроків Депресії, у найгіршому — заохоченням до конфлікту й завуальованим зверненням до основних людських інстинктів.

Отож державу вважали добром, і його було багато. Упродовж 1950–1973 років державні витрати у Франції зросли від 27,6 до 38,8% від ВВП, у Західній Німеччині — від 30,4 до 42%, у Великій Британії — від 34,2 до 41,5% та в Нідерландах — від 26,8 до 45,5%; натомість сам внутрішній продукт зростав швидше, ніж будь-коли до чи після того. Переважна частина збільшення видатків ішла на страхування, пенсії, охорону здоров’я, освіту й житло. У Скандинавії з 1950 по 1973 рік частка національного прибутку, яку витрачали на саме лише соціальне забезпечення, зросла на 250% у Данії та Швеції. У Норвегії вона збільшилась утричі. Тільки у Швейцарії частка післявоєнного ВНП, яку витрачала держава, залишалася на порівняно низькому рівні (до 1980 року вона не сягнула й 30%), але навіть тоді вона кардинально відрізнялася від показника 1938 року, який становив тільки 6,8%.

Історія успіху післявоєнного європейського капіталізму всюди супроводжувалася зростанням ролі державного сектору. Але природа державного залучення суттєво відрізнялася. У більшості країн континентальної Європи держава уникала прямого володіння певною галуззю (хоча це не стосувалося громадського транспорту чи комунікацій), віддаючи перевагу непрямому контролю, часто — через номінально автономні установи, найбільшим і найвідомішим прикладом яких був італійський розгалужений ІПР (див. розділ 8).

Конгломерати на кшталт ІПР обслуговували не лише своїх працівників і споживачів, але й низку політичних партій, профспілок, установ соціального забезпечення і навіть церков — вони були посередниками для їхньої протекції та посилювали їхню владу. Християнсько-демократична партія Італії на всіх рівнях, від селища до столиці, «колонізувала» найрізноманітніші державні послуги й продукти, які держава контролювала або фондувала: транспорт, електронні ЗМІ, банки, енергетичну, інженерну і хімічну промисловості, будівельну галузь і сферу продуктів харчування. Окрім самої партії, від цього найбільше вигравали мільйони дітей та онуків безземельних селян, яких цей широкий державний сектор забезпечував робочими місцями. В італійському Національному інституті з питань сиріт війни на кожні 70 сиріт припадало 12 працівників, а 80% його щорічного бюджету йшли на зарплати та адміністрування.

Подібним чином контроль над державними підприємствами в Бельгії дозволяв національному уряду в Брюсселі пом’якшувати невдоволення на місцях та загладжувати конфлікти на підставі регіональних і мовних протиріч послугами, робочими місцями й дорогими вливаннями в інфраструктуру. У Франції післявоєнна націоналізація встановила тривалі мережі впливу й патронажу. Електроенергетична компанія Франції (ЕКФ) була головним постачальником електроенергії в країні. Крім того, вона була й одним з найбільших роботодавців країни. За угодою, передбаченою раннім післявоєнним законодавством, 1% обороту ЕКФ у Франції мали щорічно передавати до соціального фонду, яким керував впливовий тоді профспілковий рух — Усезагальна конфедерація праці. Відпустка й інші соціальні виплати, які покривалися з цього фонду (не кажучи вже про можливості працевлаштування, які він створював), упродовж багатьох десятиліть залишалися вигідним і політично значущим важелем протекції вже для покровителя самої Конфедерації — Французької компартії.

Тож держава багатьма способами залагоджувала взаємини в торгівлі, політиці та суспільстві. Також прямо чи опосередковано вона відповідала за працевлаштування й оплату праці мільйонів осіб, які мали щодо державних структур особистий інтерес — чи то як державні службовці, чи то як фахівці інших галузей. Випускники найкращих британських університетів, як і їхні однолітки, що отримували дипломи французьких grandes écoles (закладів вищої освіти), зазвичай шукали роботу не в приватному секторі, а тим паче не в промисловості чи торгівлі, а в освітній галузі, у медицині, сфері соціальних послуг і публічного права, у державних монопольних установах чи на державній службі. До кінця 1970-х років 60% усіх випускників університетів у Бельгії працювали у сфері державних послуг або в соціальному секторі, який дотувала держава. Європейська держава створила унікальний ринок для товарів і послуг, які вона могла надати. А ще — зачароване коло робочих місць і впливу, яке майже всюди викликало захоплення.

Доктринальні розбіжності щодо очевидних цілей держави могли бути приводом для гострих суперечок між лівими і правими, християнськими демократами і комуністами, соціалістами і консерваторами, але майже кожен отримував якусь користь від можливостей, що стосувалися доходів та впливу, які створювала для них держава. Віра в державу — як планувальника, координатора, посередника, арбітра, годувальника, доглядача й охоронця — була поширеним і спільним явищем практично в усьому політичному спектрі[262]. Держава добробуту була відверто соціальною, але аж ніяк не соціалістичною. У цьому розумінні капіталізм добробуту, такий, яким він поставав у Західній Європі, був справді постідеологічним.

Проте на тлі загального післявоєнного європейського консенсусу вирізнялося відмінне бачення соціал-демократів. Соціальна демократія завжди була гібридним утворенням — насправді, саме цим їй і дорікали вороги як лівого, так і правого політичного флангу. Соціальна демократія, практика в одвічному пошуку теорії, стала наслідком осяяння, яке зійшло на покоління європейських соціалістів на початку ХХ століття: що радикальна соціальна революція в серці сучасної Європи, яку провіщали та планували візіонери-соціалісти ХІХ століття, була в минулому, а не в майбутньому. Парадигма насильницького міського повстання, яку в ХІХ столітті вважали способом подолання несправедливості та неефективності промислового капіталізму, була не лише небажаною і такою, що навряд чи зможе реалізувати свою мету. Вона також була непотрібною. Справжніх змін у добробуті всіх класів можна було досягти поступовим і мирним шляхом.

Це не означало, що фундаментальні доктрини соціалізму, які походили з ХІХ століття, можна було відкинути. У середині ХХ століття переважна більшість європейських соціал-демократів, навіть якщо вони трималися подалі від Маркса та його загальновизнаних наступників, беззастережно вірили в те, що капіталізм у своїй основі недосконалий, а соціалізм — вищий і морально, і економічно. Від комуністів вони відрізнялися тим, що не поділяли їхніх переконань щодо швидкого й неминучого занепаду капіталізму та ідею про пришвидшення його кінця своїми політичними діями. Їхнє завдання, яке вони сформулювали для себе під час десятиліть Депресії, протистояння та диктатури, полягало в тому, щоб використовувати державні ресурси задля усунення соціальних патологій, притаманних капіталістичним формам виробництва і необмеженим наслідкам ринкової економіки — іншими словами, створювати не економічну утопію, а хороше суспільство.

Як покажуть пізніші події, політика соціальної демократії не завжди буде привабливою для нетерплячої молоді. Але вона інтуїтивно вабила чоловіків і жінок, які прожили жахливі десятиліття після 1914 року, а в деяких частинах Західної Європи соціальна демократія до середини 1960-х років із політичної течії перетворилася на спосіб життя. Кращого прикладу, ніж Скандинавія, годі й шукати. Із 1945 по 1964 рік частка голосів, яку отримувала Соціал-демократична партія Данії на загальнонаціональних виборах, зросла від 33 до 42%; у ті самі роки результати Норвезької робітничої партії коливалися в межах 43 і 48%. Що ж до шведських соціал-демократів, то їхня підтримка на післявоєнних виборах ніколи не опускалася нижче 45%. На виборах 1968 року вони навіть одержали більше половини голосів.

Що дивувало в цих результатах, то це не самі цифри. Соціалістична партія Австрії одного разу отримала майже таку саму підтримку, а на загальнонаціональних виборах 1951 року в Британії Лейбористська партія Клемента Еттлі взяла 48,8% голосів (хоча консерватори, нехай і з меншою кількістю голосів, одержали більше місць у парламенті). Прикметною була їхня виборча база. З більшим чи меншим успіхом скандинавські соціал-демократичні партії забезпечували собі дві п’ятих голосів країни, завдяки чому десятиліттями безперервно формували уряд, часом — разом із коаліцією нечисленних і слухняних молодших партнерів, але зазвичай самостійно. Із 1945 по 1968 рік вісім із десяти данських урядів очолювали соціал-демократи; водночас існувало п’ять норвезьких урядів, з них три — соціал-демократичні й чотири — шведські, усі під проводом «есдеків». У кадрах також спостерігалася сталість: у Норвегії Ейнар Ґергардсен очолював два соціал-демократичні уряди упродовж чотирнадцяти років загалом; у Швеції Таґе Ерландер керував і партією, і країною двадцять три роки — із 1946 по 1969 рік[263].

Скандинавські суспільства успадкували певні переваги. Маленькі й соціально однорідні, вони не мали ані заморських колоній, ані імперських амбіцій та впродовж багатьох років були конституційними державами. Данська Конституція 1849 року запровадила обмеження для парламентської форми правління, однак надавала широкі свободи для преси та релігії. Шведська (і на той час норвезька) Конституція 1809 року започатковувала сучасні політичні інститути, зокрема пропорційне представництво і зразковий інститут омбудсмена, який пізніше поширився по всій Скандинавії, а також створювала стабільну структуру, в межах якої могла розвиватися партійна політична система. Вона залишалася чинною до 1975 року.

Але Скандинавія — регіон лісів, сільського господарства, рибальства та жменьки первинних галузей промисловості, більшість із яких припадали на Швецію — історично була бідною. Трудові відносини у Швеції та особливо в Норвегії характеризувалися постійною напругою: упродовж перших десятиліть ХХ століття за кількістю страйків обидві країни обіймали перші сходинки у світі. Протягом Депресії 1930-х років країна потерпала від хронічного безробіття. У 1932‒1933 роках третина робочої сили Швеції була безробітна; у Норвегії та Данії без роботи сиділи 40% дорослого працездатного населення. Ці цифри були зіставні з найгіршими роками безробіття в Британії, німецькій Веймарській республіці чи в індустріальних штатах США. У Швеції криза призвела до силових протистоянь, зокрема в 1931 році в Одалені, коли армія придушила страйк на паперовій фабриці (ці події закарбовані у стрічці шведського режисера Бу Відерберґа «Одален 31», 1969).

У тому, що Скандинавія (і зокрема Швеція) не пішла шляхом інших суспільств на периферії Європи, які в міжвоєнний період переживали економічний занепад, насамперед заслуга соціал-демократів. Після Першої світової війни соціалістичні партії Скандинавії загалом відмовились від радикальної догми та стишили революційний запал, який об’єднував їх із німецьким й іншими соціалістичними рухами Другого Інтернаціоналу; а в 1930-х роках вони дійшли історичного компромісу між капіталом і ринком праці. У 1938 році в Сальтшебадені представники шведських роботодавців і працівників підписали Пакт, що заклав основу майбутніх соціальних відносин у країні і став провісником неокорпоратистських соціальних партнерств, які сформувалися в Німеччині й Австрії після 1945 року, але до війни практично не існували, окрім як за сприяння фашистів[264].

Скандинавські соціал-демократи були відкриті до таких компромісів, оскільки не мали ілюзій щодо уявного «пролетаріату», на який інші соціалістичні партії покладалися як на свою головну виборчу базу. Якби вони мали голоси тільки міського робітничого класу чи навіть робітничого класу разом із реформаторами з класу середнього, соціалістичні партії Скандинавії назавжди б залишилися в меншості. Їхні політичні перспективи відкривалися тоді, коли вони намагалися завоювати переважно сільське населення регіону. Тому, на відміну від майже всіх інших соціалістичних або соціал-демократичних партій Європи, скандинавські соціал-демократи не були заплямовані утробною відразою до села, яка була притаманна більшості партій європейської лівиці, починаючи з коментарів Маркса щодо «ідіотизму сільського життя» і до нелюбові Леніна до «куркулів».

Озлоблені й злиденні селяни міжвоєнної Центральної та Південної Європи формували готовий електорат нацистів, фашистів й аграрних популістів, чия програма зосереджувалась навколо одного питання. Але фермери, лісоруби й рибалки далекої європейської Півночі, які мали не менше проблем, дедалі масовіше приставали до соціал-демократів, що активно підтримували аграрні кооперативи — особливо важливі в Данії, де комерційне сільське господарство було ефективним і поширеним, але дуже дрібним, — а відтак розмивали здавна проведені соціалістами межі між приватним виробництвом і колективними цілями, «відсталим» селом і «сучасним» містом, які так жахливо позначалися на їхніх рейтингах в інших країнах.

На цьому альянсі робітників і селян, якому сприяла незвичайна незалежність скандинавських селян — затятих протестантів, чиї спільноти не були обмежені традиційною селянською залежністю від священника чи землевласника, — ґрунтувався міцний фундамент, на якому виростали найуспішніші соціальні демократії Європи. Коаліції між «червоними» й «зеленими» (спочатку між селянськими та соціал-демократичними партіями, пізніше — тільки між останніми) в решті країн було неможливо собі уявити; у Скандинавії вони стали нормою. Соціал-демократичні партії виконували роль того рушія, завдяки якому традиційне селянське суспільство та промисловий робітничий клас разом увійшли в добу урбанізму: в цьому сенсі соціальна демократія в Скандинавії була не просто однією з політичних течій, а власне втіленням модерності.

Отже, скандинавські держави добробуту, які постали після 1945 року, брали початок від двох суспільних договорів 1930-х років: між роботодавцями і працівниками та між робітниками і селянами. Соціальні послуги й інше державне забезпечення, властиве скандинавській «моделі», відображали ці витоки, наголошуючи на всеохопності та рівності — соціальних правах для всіх, вирівняних доходах, фіксованих пільгах, які покривалися з податків, що постійно зростали. Тож вони кардинально відрізнялися від звичайної континентальної європейської моделі, у якій держава передавала або повертала дохід сім’ям та окремим особам, щоб вони могли платити живими грішми за те, що, по суті, було субсидованими приватними послугами (зокрема страхування та медицину). Але, за винятком освітніх послуг, які ще до 1914 року були загальнодоступними та всеохопними, скандинавська система добробуту не була розроблена і впроваджена одразу. Її створювали поступово. Особливо відставала система охорони здоров’я: у Данії повне державне забезпечення охорони здоров’я запровадили лише в 1971 році, через двадцять три роки після того, як по той бік Північного моря у Великій Британії була заснована Національна служба охорони здоров’я Енайріна Бевана.

Ба більше, те, що зовні здавалося єдиною нордичною системою, насправді відрізнялося залежно від країни. Данія була найменш «скандинавською». Вона не просто критично залежала від закордонного ринку сільськогосподарської продукції (особливо молочних продуктів і свинини), а тому була більш вразливою до розвитку політичних подій і рішень у Європі; її кваліфікована робоча сила також була дужче подрібнена між традиційними ремісничими спілками й організаціями. У цьому країна була більше схожа на Британію, аніж, скажімо, на Норвегію; данські соціал-демократи в 1960-х навіть не раз змушені були чинити за прикладом британських урядів, намагаючись запровадити контроль цін і зарплат на нестабільному ринку праці. Відповідно до британських стандартів їм усе добре вдалося; але, за більш вимогливими скандинавськими мірками, данські суспільні відносини й стан економіки завжди були дещо проблемними.

Норвегія з усіх нордичних країн була найменшою та найбільш однорідною (за винятком Ісландії). Крім того, вона найбільше постраждала під час війни. Ба більше, аж до того часу, коли в шельфі знайшли поклади нафти, Норвегія перебувала в особливій ситуації. Тримаючи першу лінію оборони під час «холодної війни» і, відповідно, змушена виділяти на оборону більші видатки, ніж крихітна Данія чи нейтральна Швеція, вона була також найбільш видовженою з усіх північних країн — її маленьке населення чисельністю менш ніж чотири мільйони осіб розтягнулося вздовж 1752-кілометрової берегової лінії, найдовшої в Європі. Чимало розкиданих на далекі відстані містечок і селищ у минулому — як, власне, і досі — виживали лише за рахунок рибальства. Уряд в Осло, із соціальними демократами чи без, був змушений спрямовувати державні ресурси на соціальні й комунальні цілі: субсидії, які надходили з центру на периферію (у транспортну сферу, освіту, зв’язок, надання послуг та утримання штату фахівців, особливо в розташованій за Північним полярним колом третині країни), для Норвезької держави були засобом виживання.

Швеція також була унікальною, хоча її особливості з часом стали вважати скандинавською нормою. Із населенням, яке майже дорівнювало сукупному населенню Норвегії та Данії (у самому лише Стокгольмі й околицях проживало 45% населення Норвегії), Швеція була найбагатшою і найбільш індустріалізованою скандинавською країною. До 1973 року її видобуток залізної руди був зіставний із показниками Франції, Британії та Західної Німеччини, разом узятих, і дорівнював майже половині видобутку США. Вона була світовим лідером у виробництві паперу й целюлози, а також у судноплавстві. Норвезька соціальна демократія впродовж багатьох років полягала у підрахунку, нормуванні та розподіленні обмежених ресурсів у бідному суспільстві, натомість Швеція вже до 1960-х років стала однією з найбагатших країн світу. Там соціальна демократія розподіляла й урівнювала багатство та послуги задля спільного блага.

По всій Скандинавії, але особливо у Швеції, приватну власність та експлуатацію засобів виробництва ніколи не ставили під сумнів. На відміну від лейбористського уряду в Британії, осьова доктрина та програма якого з 1918 року спиралася на непохитну віру в благо державної власності, шведські соціал-демократи не бачили нічого поганого в тому, щоб залишити капітал й ініціативу у власності приватній. Швеція ніколи не наслідувала прикладу British Motor Corporation, безпорадного піддослідного кролика для експериментів держави в централізованому розподіленні ресурсів. Volvo, Saab та іншим приватним підприємствам надали цілковиту свободу — процвітати чи занепасти.

Насправді промисловий капітал у «соціалістичній» Швеції був зосереджений у руках меншої кількості підприємців, ніж у будь-якій іншій країні Західної Європи. Уряд ніколи не втручався ані в процес нагромадження приватних статків, ані в ринок товарів і капіталу. Навіть у Норвегії після п’ятнадцяти років урядування соціал-демократів сектор економіки, який безпосередньо перебував у державній власності чи керівництві, насправді був менший, ніж у Західній Німеччині, якою управляли християнські демократи. Але в обох країнах, так само як у Данії та Фінляндії, що держава справді робила, то це безжально оподатковувала (чим вищі були доходи, тим більший був податок) і перерозподіляла приватні прибутки заради суспільних потреб.

Для багатьох закордонних спостерігачів і більшості скандинавів результати свідчили самі за себе. До 1970 року Швеція (разом із Фінляндією) перетворилася на одну з чотирьох провідних економік світу, що обраховували за купівельною спроможністю на душу населення (іншими двома були США та Швейцарія). Скандинави жили довше і здоровіше, ніж більшість інших народів світу (чим дуже здивували б самотнє й бідне нордичне селянство, яке жило за три покоління до них). Надання освітніх, соціальних, медичних послуг, страхування, пенсійного забезпечення та можливостей для відпочинку не мало собі рівних (зокрема в США та Швейцарії), так само як і гарантування економічної і фізичної безпеки, у якій мешканці нордичної Європи задоволено проживали свої життя. До середини 1960-х років «крижана північ» Європи набула майже міфічного образу: скандинавську соціал-демократичну модель, можливо, й не всюди хотіли скопіювати, але вона скрізь викликала захоплення й заздрість.

Будь-хто знайомий з нордичною культурою, від Генріка Ібсена й Едварда Мунка до Інґмара Берґмана, упізнає ще одну рису скандинавського життя: його самодопитливу, тонку меланхолійність, яку в ті роки часто розуміли як схильність до депресії, алкоголізму та високого рівня самогубств. У 1960-х й іноді пізніше консерватори — критики скандинавської політики радо приписували ці недоліки моральному паралічу, спричиненому завеликою економічною безпекою та централізованим урядуванням. А ще водночас скандинави були схильні привселюдно (і на камеру) роздягатися та, як багато де пліткували, мати статеві зв’язки з абсолютними незнайомцями: на думку деяких спостерігачів, це ще більше підтверджувало психічну шкоду, завдану всесильною державою, яка все дає і нічого не забороняє[265].

Якщо це найгірше, чим можна було дорікнути скандинавській «моделі», тоді шведським та іншим соціал-демократам можна пробачити, що вони так багато заробляли. Але в чомусь критики мали рацію: усеосяжна держава справді мала темний бік. Упевненість у спроможності держави створювати краще суспільство, типова для початку ХХ століття, набула багатьох форм: скандинавська соціальна демократія, як і фабіанське реформаторство британської держави добробуту, постала з широко розповсюдженого захоплення соціальною інженерією всіх ґатунків. І дуже близько за межею використання держави задля корекції доходів, витрат, ринку праці й інформації причаїлася спокуса підправити й саму людину.

Євгеніка — «наука» про расове вдосконалення — була не просто модою едвардіанської доби, як вегетаріанство чи довгі безцільні прогулянки (хоча всі ці тренди часто ставали популярними в тих самих середовищах). Уподобана мислителями всіх політичних напрямків, вона особливо добре підходила до благонамірених амбіцій соціальних реформаторів. Якщо суспільною метою було покращити тотально людське становище, навіщо нехтувати можливостями для поодиноких покращень, які створювала сучасна наука? Чому попередження або усунення недосконалостей людського становища не можна було поширити і на попередження (або усунення) недосконалих людей? У перші десятиліття ХХ століття науково кероване соціальне або генетичне планування було широко популярним і користувалося глибокою повагою; у післявоєнній Європі воно ґрунтовно себе дискредитувало лише через нацистів, «гігієнічні» амбіції яких почалися із сурогатної антропометрії та закінчилися в газових камерах. Чи принаймні так вважали.

Але, як з’ясувалося багато років по тому, скандинавські політики щонайменше не втратили інтерес до теорії та практики «расової гігієни». У 1934–1976 роках програми стерилізації діяли в Норвегії, Швеції та Данії, і в усіх цих випадках соціал-демократичні уряди були про це поінформовані й надавали свою підтримку. У ті роки близько 6 тисяч данців, 40 тисяч норвежців і 60 тисяч шведів (з них — 90% жінки) були стерилізовані з «гігієнічних» міркувань — «щоб удосконалити населення». Інтелектуальний двигун цих програм — Інститут расової біології при Уппсальському університеті у Швеції — заснували в 1921 році, коли мода на цю тему сягнула апогею. Його ліквідували тільки через п’ятдесят п’ять років.

Що ця сумна історія може нам розповісти про соціальну демократію (якщо взагалі щось про це розповість), не ясно. Виразно несоціалістичні та недемократичні суспільства й уряди робили більше і гірше. Легітимність держави в післявоєнній Скандинавії, її авторитет і свобода дій, надані їй загалом некритичною громадськістю, дозволили уряду чинити так, як він вважав за краще, напрочуд майже безконтрольно. Здається, що омбудсмену навіть на думку не спало розслідувати порушення прав тих, хто не належав до кола повноправної спільноти платників податків. Межа між прогресивним оподаткуванням і декретною відпусткою, з одного боку, та насильницьким втручанням у репродуктивні спроможності «дефективних» громадян, напевно, не була до кінця зрозумілою деяким післявоєнним урядам у соціал-демократичній Скандинавії. Якщо це щось і означає, то це те, що моральні уроки Другої світової війни засвоїли не так добре, як колись здавалося, — особливо (і, мабуть, невипадково) у таких країнах, як Швеція, де колективне сумління широко вважали чистим.

Поза межами Скандинавії найбільше наблизились до соціал-демократичного ідеалу в іншій маленькій нейтральній країні на краю Західної Європи — в Австрії. На перший погляд, ці країни мали стільки спільного, що спостерігачі почали говорити про «австро-скандинавську модель». В Австрії, так само як у Швеції чи в Норвегії, переважно сільська й історично бідна країна перетворилася, як ми знаємо, на заможний, стабільний і політично незворушний оазис забезпеченого державою благополуччя. Заради того щоб уникнути повернення до відкритих протистоянь, притаманних міжвоєнним десятиліттям, в Австрії також, по суті, було укладено договір — у цьому разі між соціалістами й консервативною Народною партією. Але на цьому подібності закінчувалися.

Австрія справді була «соціальною» (і мала найбільший після Фінляндії націоналізований сектор економіки серед усіх західноєвропейських демократій), але вона не була особливо соціал-демократичною. Тільки в 1970 році, коли канцлером став Бруно Крайський, уперше після війни уряд країни очолив соціаліст. Хоча з часом Австрія запровадила багато соціальних послуг і державних практик, які ототожнювалися зі скандинавською соціал-демократичною моделлю (щодо догляду за дітьми, щедрих виплат із безробіття та пенсій, підтримки сім’ї, загальнодоступних медичних й освітніх послуг, зразкової транспортної системи, субсидованої державою), від Швеції вона відрізнялася тим, що практично весь розподіл робочих місць, впливу, послуг і фінансів відбувався за принципом політичної належності. Привласнення Австрійської держави та її ресурсів задля стабілізації ринку політичних уподобань було зумовлене не так політичними ідеалами, як пам’яттю про травми минулого. Міжвоєнний досвід соціалістів підштовхував їх радше до зміцнення хиткої демократії в країні, ніж до кардинальних реформ у сфері соціальної політики[266].

Як і австрійське суспільство загалом, соціал-демократи в Австрії виявилися напрочуд спритними в прощанні з минулим. Соціал-демократичним партіям в інших країнах знадобилося дещо більше часу, щоб відкинути ностальгію за радикальними перетвореннями. У Західній Німеччині СДП чекала до 1958 року, щоб на з’їзді в Бад-Годесберзі перезатвердити свою місію й цілі. Нова партійна програма, ухвалена на з’їзді, сміливо декларувала, що «демократичний соціалізм, який у Європі ґрунтується на християнській етиці, гуманізмі та класичній філософії, не претендує на проголошення абсолютної істини». Згідно з баченням, викладеним у програмі, держава має «обмежитися здебільшого непрямими методами впливу на економіку». Вільний ринок товарів і праці мав критичне значення: «Тоталітарно керована економіка знищує свободу»[267].

Це запізніле визнання очевидного було протилежним рішенню Бельгійської робітничої партії (Parti Ouvrier Belge) наступного року перезатвердити партійний засновницький статут 1894 року, який передбачав колективізацію засобів виробництва, та відмові Лейбористської партії в Британії, також у 1960 році, виконати рекомендації її лідера-реформатора Г’ю Ґейцкелла й видалити аналогічну вимогу, яку містив пункт IV партійної програми від 1918 року. Частково такі розбіжності в підходах пояснюються нещодавнім досвідом: спогади про боротьбу на знищення та близькість до загрози тоталітаризму — чи то в нещодавньому минулому, чи то одразу ж по сусідству — сприяли тому, що для німецьких та австрійських соціал-демократів, так само як і для італійських комуністів, компроміс мав свої чесноти.

Британським лейбористам не потрібно було боротися з подібними привидами. Крім того, їхня партія, як і її бельгійський (та нідерландський) аналог, від початку була робітничим рухом, а не соціалістичною партією, а її рушієм — проблеми (і гроші) її профспілкових учасників. Отож вона була менш ідеологічна, але більш зашорена. Якби речників Лейбористської партії спитали, вони б радо підтримали загальні цілі континентальних європейських соціал-демократів, але їхні власні інтереси були набагато більш приземленими й містечковими. Саме тому, що британській (чи принаймні англійській) політичній культурі була притаманна вроджена стабільність, а також завдяки її давньому робітничому класу, незважаючи на те, що він дедалі зменшувався, Лейбористська партія виявляла меншу зацікавленість у революційних підходах, які сформували держави добробуту в Скандинавії та німецькомовних країнах.

Натомість британський компроміс полягав у регульованій попитом фіскальній політиці та дорогому всеохопному соціальному забезпеченні, яке підтримувалося за рахунок прогресивного оподаткування, що різко зростало зі збільшенням прибутку, та великого націоналізованого сектору. Тлом для цього були нестабільні й історично конфліктогенні промислові відносини. За винятком лейбористів, які наполягали на перевагах націоналізації, такі спонтанні домовленості загалом підтримували провідні кола обох партій — Консервативної та Лейбористської. Якщо на британську політику якимось чином і впливали потрясіння минулого, то це виявлялося в широкому міжпартійному консенсусі, що такого масового безробіття, як було колись, треба уникати будь-якою ціною.

Навіть після того, як новий лідер лейбористів Гарольд Вілсон у 1964 році знову здобув для партії перемогу після тринадцяти років в опозиції та із запалом заявляв про «білий гарт технологічної революції» тієї доби, мало що змінилося. Маленький відрив, із яким Вілсон переміг на виборах 1964 року (із парламентською перевагою в чотири мандати), не надто надихав його на політично ризиковані кроки, і навіть попри те, що через два роки його партія показала на скликаних виборах кращий результат, в економічній чи соціальній політиці не відбулося радикальних змін. Вілсон сам був спадкоємцем традиції Еттлі — Беверіджа, яка поєднувала фабіанську теорію та кейнсіанську практику, й не дуже цікавився економічними (чи політичними) новаціями. Як і більшість британських політиків будь-якої партії, він був глибоко традиційним, прагматичним і пишався своєю державною короткозорістю: як він одного разу висловився, «тиждень — тривалий час для політики».

Проте британська соціал-демократія мала певні особливості, окрім того, що всі залучені до неї партії вперто відмовлялися так її називати. Чим найбільше переймалася тоді британська лівиця (а з нею на той час і більшість центру та правоцентричних кіл), то це справедливістю як метою. Саме відверта несправедливість, передвоєнна кривда життя призвела і до беверіджських реформ, і до всезагальної підтримки лейбористів у 1945 році. Саме обіцянка лібералізувати економіку і водночас зберегти справедливий розподіл нагород та послуг привела консерваторів до влади в 1951 році й так довго дозволяла їм там утримуватися. Британці погодилися з прогресивним оподаткуванням і раділи всезагальному забезпеченню охорони здоров’я не тому, що ці заходи презентували як «соціалістичні», а тому, що інтуїтивно вони здавалися справедливими.

Аналогічно регресивне впровадження британської фіксованої системи переваг і послуг — через яку більш заможний кваліфікований середній клас опинявся в непропорційно вигіднішому становищі, — як це не дивно, загалом вважали прийнятним, оскільки, принаймні на позір, це була егалітарна система. А найважливішу реформу лейбористських урядів 1960-х років — запровадження всезагальної системи шкільної освіти, у якій учнів не ділили відповідно до здібностей, та скасування вступних іспитів до гімназій із суворим відбором (те, що лейбористи давно обіцяли, але Еттлі після 1945 року розважливо так і не зробив) — вітали не так через її сутнісні переваги, як тому, що вона була «спрямована проти еліт», а отже, «справедлива». Саме через це навіть після відставки Вілсона в 1970 році консервативні уряди продовжували освітню реформу, незважаючи на всі попередження про можливі шкідливі наслідки, які надходили звідусіль[268].

Через свою залежність від підтримки профспілок Лейбористська партія відкладала різні промислові реформи, які, на думку багатьох (зокрема й деяких провідних лейбористів), мали бути давно впроваджені. Британські промислові відносини продовжували страждати від запеклих цехових протистоянь і конфліктів через ставки й виплати, про які в Скандинавії, Німеччині, Австрії чи Нідерландах ніколи не чули. Міністри-лейбористи робили деякі нерішучі спроби покінчити з цими обтяжливими звичаями, але не надто успішно; частково саме через це досягнення соціальної демократії на континенті так ніколи і не вдалося повторити в Британії.

Ба більше, усезагальність британської системи соціального забезпечення, яка була запроваджена на двадцять чи тридцять років раніше, ніж, приміром, у Франції чи Італії, приховувала те, що на практиці Британська держава навіть у сфері фінансової рівності досягнула дуже мало: аж у 1967 році 10% населення Сполученого Королівства досі володіло 80% всіх приватних статків. Урешті-решт ключовим наслідком політики перерозподілу в перші тридцять років після війни стало те, що доходи й цінності перейшли від 10 панівних відсотків населення до наступних 40. Але, попри всі загальні покращення в соціальному забезпеченні й добробуті, ті 50%, які опинилися в іншій категорії, отримали дуже мало.

Будь-який загальний огляд епохи держави добробуту в Західній Європі так чи інакше здійснюватиметься крізь призму того, що нам відомо про проблеми, з якими вона зіткнулася пізніше. Наприклад, сьогодні ми добре знаємо, що ініціативи на кшталт Акта про реформи соціального забезпечення, ухваленого в 1957 році в Західній Німеччині, який гарантував працівникам нарахування пенсії відповідно до тієї зарплати, яку вони отримували на момент припинення трудової діяльності, та прив’язаного до індексу вартості життя, за інших демографічних й економічних обставин виявилися непосильним тягарем для бюджету. Крім того, з перспективи сьогодення видно, що радикальне зрівнювання доходів у соціал-демократичній Швеції скорочувало приватні заощадження і, відповідно, шкодило майбутнім вкладенням. Навіть тоді було очевидно, що урядові нарахування й фіксовані соціальні виплати надавали переваги тим, хто знав, як вповні ними скористатися — зокрема освіченому середньому класу, який боровся за те, щоб втриматися за, по суті, новий набір привілеїв.

Та все ж таки досягнення європейських «держав-квочок», здійснені чи то соціал-демократами, чи то католиками-патерналістами, чи то схильними до розсудливості консерваторами й лібералами, були від цього не менш реальні. Починаючи з базових програм соціального й економічного захисту, держави добробуту перейшли на систему прав, пільг, соціальної справедливості та перерозподілу доходів і впоралися з цими значними перетвореннями практично без жодних політичних втрат. Навіть поява цілого класу бюрократів, які опікувалися соціальним забезпеченням і годувалися з нього, та «білих комірців», що отримували від цього зиск, мала свої переваги: як і фермери, «нижчий середній клас», який сильно недолюблювали, тепер був сам зацікавлений в інститутах і цінностях демократичної держави. Це було на користь і соціал-демократам, і християнським демократам, чого не могли не помітити обидві партії. А ще — шкодило фашистам і комуністам, і тому важило навіть більше.

Ці зміни відображали вже зазначені демографічні трансформації, а також не бачений досі рівень особистої безпеки й оновлену інтенсивність освітньої та соціальної мобільності. Оскільки західні європейці тепер були менш схильні залишитися на тому самому місці проживання, у тій самій професії, соціальному класі та фінансовому становищі, у яких опинилися при народженні, вони також рідше автоматично приставали до тих самих суспільних груп і політичних рухів, які імпонували їхнім батькам. Покоління 30-х років ХХ століття було щасливе опинитися в економічній безпеці й не думати про політичну мобілізацію та супутні ризики; їхні діти, покоління 1960-х років, яке кількісно значно переважало, за все життя не знали нічого, крім миру, політичної стабільності й держави добробуту. Ці речі вони сприймали як належне.

Зростання впливу держави на працевлаштування й добробут громадян супроводжувалося стійким зменшенням її авторитету в питаннях совісті та моралі. Тоді це не здавалося парадоксальним. Ліберали й соціал-демократи, які обстоювали європейську державу добробуту, загалом вважали, що держава мусить ретельно дбати про економічне та медичне забезпечення громадян, гарантуючи їхній добробут від народження до смерті, і водночас не пхати свого носа в їхні погляди та вчинки, які стосуються суто особистих речей на кшталт релігії, сексу чи художніх смаків і поглядів. Християнські демократи в Німеччині чи Італії, які все ще думали, що держава має право втручатися в мораль та звичаї її підданих, не були готові провести аналогічну межу. Але й вони відчували дедалі більший тиск і змушені були змінювати свої погляди.

До початку 1960-х років державна влада в усіх країнах Західної Європи (окрім, частково, Скандинавії) здійснювала суворий і здебільшого репресивний контроль над приватними справами й думками громадськості. Гомосексуальні стосунки практично всюди були протиправними й каралися тривалим ув’язненням. У багатьох країнах їх навіть не можна було зображати у творах мистецтва. Аборт у більшості країн був заборонений. Навіть контрацепція в деяких католицьких країнах теоретично була протизаконною, хоча на практиці на неї часто дивилися крізь пальці. Дістати розлучення було важко в усіх країнах, а в деяких — неможливо. У багатьох частинах Західної Європи (з якої Скандинавія, знову ж таки, почасти була винятком) державні установи досі в примусовому порядку цензурували театр, кіно й літературу. Що ж до радіо й телебачення, то тут держава майже всюди мала монопольний контроль, працюючи за суворими правилами стосовно їхнього змісту й нетерпимо ставлячись до «зневаги» інакодумців. Навіть у Великій Британії, де в 1955 році з’явилося комерційне телебачення, воно було жорстко регульоване, а держава зобов’язувала його забезпечувати «просвіту й інформувати» громадян, а не тільки розважати й показувати рекламу.

Поштовхом для цензури, як і для оподаткування, була війна. У Франції та Британії деякі найсуворіші заборони щодо поведінки й висловлення власної думки були запроваджені під час Першої або Другої світової війн і так і не були скасовані. В інших державах — в Італії, Західній Німеччині та деяких країнах під їхньою окупацією — післявоєнні норми залишилися від фашистів, а законотворці-демократи вирішили їх не чіпати. Поодинокі приклади найбільш репресивних установ з контролю «моралі», які все ще діяли на початку 1960-х років, сягали корінням у ХVIII століття (мабуть, найочевиднішим анахронізмом був Кабінет лорда-камергера в Британії, що відповідав за цензурування майбутніх театральних постановок; посади інспектора п’єс та його заступника були створені ще в 1738 році). Звичайно, величезним винятком з цього правила була Католицька церква.

Відколи під впливом та егідою відверто консервативного папи Пія ІХ у 1870 році відбувся Перший Ватиканський собор, Католицька церква обійняла всеосяжну й безкомпромісно догматичну позицію щодо своєї функції морального вартового пастви. Саме тому, що сучасна держава неухильно витісняла Ватикан із площини політичного впливу, він поставив перед своїми послідовниками безкомпромісні вимоги в інших сферах. Насправді довгий та, з перспективи сьогодення, неоднозначний понтифікат Еудженіо Пачеллі, папи Пія ХІІ (1939–1958) не лише зберіг духовні позиції церкви, а й навіть повернув офіційну церкву в політику.

Не приховуючи прихильності до політичної реакційності, починаючи від тісних зв’язків Ватикану з Муссоліні та неоднозначної реакції на нацизм і закінчуючи захопленим ставленням до диктаторів-католиків в Іспанії та Португалії, понтифікат Пачеллі також узяв безкомпромісну позицію щодо внутрішньої політики демократичних держав. Італійським католикам чітко дали зрозуміти межі гріховності та, що гірше, неприйнятність голосування за будь-кого, крім християнських демократів. Але навіть у порівняно ліберальних Бельгії чи Нідерландах місцева католицька влада отримала суворий наказ напучувати парафіян голосувати лише за католицькі партії. Аж у 1967 році, через дев’ять років після смерті Пія ХІІ, нідерландський єпископ наважився публічно заявити, що місцеві католики можуть голосувати за некатолицьку партію і не боятися відлучення від церкви.

За таких обставин навряд чи варто дивуватися тому, що післявоєнна католицька церковна влада була непохитною щодо сімейних питань, моральної поведінки та схвалення книжок і фільмів. Але молоді миряни-католики, а також молоде покоління священників болісно усвідомлювали, що наприкінці 1950-х років авторитарна суворість Ватикану щодо публічного та приватного простору була шкідливим пережитком минулого. На початку ХХ століття більшість шлюбів в Італії тривали близько двадцяти років, до смерті одного з подружжя. До кінця третьої чверті століття середня тривалість шлюбу дорівнювала понад тридцять п’ять років, і люди дедалі частіше вимагали права на розлучення.

Тим часом післявоєнний вибух народжуваності нівелював демографічний аргумент проти контрацепції, і церковна влада з її непохитним опором залишилася на самоті. Кількість парафіян на недільних службах скоротилася по всій Західній Європі. Хай що було цьому причиною — географічна та соціальна мобільність традиційно слухняної сільської пастви, політична емансипація жінок, зменшення важливості католицьких благодійних установ та церковних шкіл у добу держави добробуту — проблема справді існувала і, на думку більш проникливих католицьких ієрархів, вирішити її апелюванням до традицій та авторитету або придушити антикомуністичними гаслами в стилі кінця 40-х років ХХ століття було неможливо.

Після смерті Пачеллі його наступник папа Іоанн ХХІІІ скликав новий Ватиканський собор, щоб знайти спосіб впоратися з цими викликами і реформувати підходи та практики церкви відповідно до вимог сучасності. Другий Ватикан, як його стали називати, зібрався 11 жовтня 1962 року. За наступні кілька років Собор змінив не лише ритуали та мову католицького християнства (цілком буквально — латинь більше не мали використовувати в щоденній церковній практиці, що було поза межами розуміння розлюченої консервативної меншості), а й, що важливіше, відгук церкви на проблеми сучасного життя. Ухвали Другого Ватиканського собору чітко показали, що церква більше не боїться змін та викликів і не протистоїть ліберальній демократії, змішаним економікам, сучасній науці, раціональній думці й навіть світській політиці. Було зроблено перші — дуже обережні — кроки назустріч примиренню з іншими християнськими конфесіями, а також певне (не дуже емфатичне) визнання обов’язку церкви засуджувати антисемітизм шляхом перегляду її давньої позиції щодо провини євреїв у смерті Христа. Найголовніше те, що авторитарні режими більше не могли розраховувати на підтримку Католицької церкви, навпаки: в Азії, Африці й особливо в Латинській Америці церква з більшою вірогідністю опинялася в опозиції до таких режимів.

Ці зміни не дістали одностайного схвалення навіть серед самих католиків-реформаторів. Один із делегатів на Другий Ватикан, молодий священник із Кракова, який пізніше піднявся аж до папського престолу, вбачав своє завдання в тому, щоб повністю відновити моральний авторитет і вплив непохитної католицької влади. Другому Ватикану також не вдалося подолати скорочення кількості парафіян серед європейських католиків: навіть в Італії Службу Божу в 1956 році відвідували 69% усіх католиків, а через дванадцять років — тільки 48%. Але позаяк занепад релігійності в Європі аж ніяк не обмежувався католицькою конфесією, очевидно, церква була неспроможна на це вплинути. Чого точно зміг досягнути Другий Ватикан (або принаймні сприяти цьому і схвалити), то це остаточного розриву між політикою та релігією на європейському континенті.

Після смерті Пія ХІІ жоден папа та практично жоден єпископ ніколи більше не наважувалися погрожувати католикам суворими наслідками, якщо вони не проголосують правильно; а колись тісні зв’язки між церковними ієрархами й католицькими або християнсько-демократичними партіями в Нідерландах, Бельгії, Західній Німеччині, Австрії та Італії розірвалися[269]. Другий Ватикан приніс кардинальні зміни навіть у франкістську Іспанію, де місцева католицька влада мала винятковий вплив і привілеї. До середини 1960-х років іспанський диктатор забороняв будь-які відкриті вияви некатолицьких релігійних переконань і практик. Але в 1966 році він був змушений ухвалити закон, який дозволяв існування інших християнських церков, хоча католицизм і надалі залишався привілейованою конфесією, а ще через чотири роки дозволили повну свободу практики будь-якої (християнської) деномінації. Здобувши перемогу в боротьбі за це запізніле «посунення» Католицької церкви й Іспанії та розтуливши шпарину між церквою й режимом ще за життя Франко, Ватикан урятував іспанську церкву бодай від деяких наслідків її тривалого та проблематичного зв’язку зі «старим порядком».

Цей rupture culturelle (культурний розрив), як його стали називати в Бельгії та інших країнах, відіграв надзвичайно важливу роль у перебігу 1960-х років. Звичайно, реформаторський запал Ватикану мав свої межі: для багатьох його учасників cтратегічним поштовхом до Другого Ватикану було бажання не здійснити радикальні зміни, а відвернути їх. Коли кілька років по тому поставили на голосування право на аборт та лібералізацію розлучень, церковна влада в переважно католицьких країнах на кшталт Італії, Франції та Західної Німеччини палко, хоча й безуспішно, виступила проти. Але навіть ці чутливі питання не змушували церкву пнутися геть зі шкіри, щоб висловити свій опір, а сам опір більше не загрожував розділенням спільноти. Церква змирилася зі зменшенням своєї ролі в суспільстві, яке на очах перетворювалося на «пострелігійне», і просто робила те, що могла[270].

У некатолицьких суспільствах — у Скандинавії, Сполученому Королівстві, у деяких частинах Нідерландів і серед німецькомовної меншості Західної Європи — звільнення громадян з-під традиційного морального тиску відбувалося з очевидних причин менш цілеспрямовано, але якщо вже відбувалося, то навіть більш кардинально. Найкардинальніші зміни відбулися в Британії. До кінця 1950-х років британським громадянам усе ще забороняли грати в азартні ігри; читати або дивитися будь-що, що влада могла вважати «непристойним» чи політично чутливим; захищати права гомосексуалів (уже не кажучи про те, щоб бути ними); робити аборти — собі чи іншим; чи безпроблемно розлучатися, не зазнаючи при цьому публічного приниження. А якщо вони скоїли вбивство чи деякі інші тяжкі правопорушення, їх могли повісити.

Згодом, з 1959 року, традиційні підвалини захиталися. Акт про непристойні публікації, ухвалений того самого року, дозволяв захистити нецензурований твір літератури для дорослих від звинувачень у «непристойності», якщо його можна було потрактувати «в інтересах науки, літератури, мистецтва чи пізнання». Відтепер видавці й автори могли захистити себе в суді, посилаючись на цінність твору загалом, а також мали право залучати на свій захист «експертну» думку. У жовтні 1960 року відбулося сумнозвісне випробування нового законодавства романом «Коханець леді Чаттерлей» (нічим іншим неприкметного роману Девіда Герберта Лоуренса), через перше нецензуроване видання якого видавництво Penguin Books притягнули до суду. Випадок «Коханця» був незвичайним для британців не лише через дотепер заборонені фрагменти, які стали доступними для читання, але й через зображення еротичних стосунків між особами, що належали до різних класів, і саме в цьому полягала його скандальність. Коли прокурор запитав одного свідка, чи дозволив би він прочитати цей роман його «дружині або покоївці» (саме так!), той відповів, що взагалі б цим не переймався, але ніколи б не допустив, щоб ця книжка потрапила до рук його лісничого.

Видавництво Penguin Books виправдали, допитавши тридцять п’ять свідків-експертів на його захист, і це судове рішення можна вважати початком занепаду морального авторитету британської влади. Того самого року в Сполученому Королівстві дозволили азартні ігри. Ще через чотири роки новий лейбористський уряд заборонив смертну кару, а під керівництвом Роя Дженкінса, видатного реформатора, міністра внутрішніх справ, уряд у 1967 році запровадив створення клінік із планування сім’ї, фінансованих з державного бюджету, зміни до закону про гомосексуальність і легалізацію абортів, а наступного року — припинення театральної цензури.

У 1969 році настала черга Акта про розлучення, який не так пришвидшив кардинальні перетворення в інституті шлюбу, як унаочнив їхні масштаби: тимчасом як в останній рік перед Другою світовою війною на п’ятдесят вісім шлюбів в Англії та Уельсі припадало лише одне розлучення, через сорок років співвідношення було один до трьох.

Ці ліберальні за суттю та впливом реформи в Британії 1960-х років були відтворені в усій Північно-Західній Європі, хоча й з різними проміжками. Наприкінці 1960-х — у 1970-х роках соціал-демократичні коаліційні уряди Західної Німеччини під проводом Віллі Брандта запровадили подібні зміни, проте їх стримував не так закон чи наявність прецедентів, як певний опір їхніх партнерів за коаліцією — зокрема економічно ліберальних, але соціально консервативних «вільних демократів». У Франції скасування смертної кари було запроваджене, лише коли до влади в 1981 році прийшли соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном, але там, як і в Італії, зміни до законів про аборт і розлучення були ухвалені на початку 1970-х років. Загалом, за винятком Британії та Скандинавії, лібералізовані 1960-ті прийшли до Європи лише в 1970-х. Однак після запровадження законодавчих змін суспільні наслідки не змусили на себе чекати: загальний рівень розлучень у Бельгії, Франції та Нідерландах упродовж 1970–1985 років зріс утричі.

Зниження впливу державної влади в питаннях моралі й особистих стосунків у жодному разі не означало занепаду ролі держави в культурних справах — цілком навпаки. За поширеною західноєвропейською суспільною згодою того часу, лише держава мала ресурси для обслуговування культурних потреб своїх громадян: якби людей і спільноти покинули на самих себе, їм не вистачило б ні засобів, ні ідей. До обов’язків добре керованих державних інститутів належало забезпечувати населенню не лише їжу, дах над головою та робочі місця, а й надавати культурну поживу. Позиція соціальних і християнських демократів у цих питаннях була подібною; крім того, і ті, і ті були послідовниками великих реформаторів вікторіанської доби, хоча останні й мали у своєму розпорядженні значно більші можливості. Культурний бунт 1960-х років мало що змінив у цій царині: нова («анти»)культура вимагала й отримувала таке саме фінансування, як і стара.

1950–1960-ті роки стали золотою добою фондування культури. Ще в 1947 році лейбористський уряд у Британії додавав до місцевих податків шестипенсовик, щоб оплачувати місцеві мистецькі проєкти — театри, філармонічні товариства, регіональну оперу тощо. Це передувало заснуванню в 1960-х роках Мистецьких рад, через які безпрецедентна кількість місцевих і загальнонаціональних фестивалів та інститутів, а також мистецькі освітні заклади отримували державні фінансові щедроти. Французька Четверта республіка, більш обмежена в коштах, виявляла меншу щедрість; винятком були традиційні престижні заклади високої культури — музеї, Паризька опера, «Комеді Франсез»[271] — та державні радіо- і телеканали. Але після того як де Ґолль повернувся до влади та призначив Андре Мальро на посаду міністра культури, усе змінилося.

Французька держава здавна грала роль мецената. Але Мальро розумів своє призначення кардинально по-новому. За традицією королівський двір, а згодом — республіканські інститути використовували свій вплив і гаманець для того, щоб привозити митців і мистецтво в Париж (або Версаль), висмоктуючи ресурси з решти країни. Тепер уряд витрачав гроші на те, щоб вистави й артисти залишалися в регіонах. Музеї, галереї, фестивалі й театри почали ширитися французькими провінціями. Найвідоміший з них, літній театральний фестиваль в Авіньйоні, заснував Жан Вілар у 1947 році, але популярності він набув у 1950–1960-х роках, коли постановки Вілара відіграли суттєву роль у перетворенні й оновленні французького театру. Чимало найвідоміших французьких акторів — Жанна Моро, Марія Казарес, Жерар Філіп — працювали в Авіньйоні. Саме там, а також у таких несподіваних місцях, як Сент-Етьєн, Тулуза, Ренн чи Кольмар, розпочався французький мистецький ренесанс.

Заохочення культурного життя в провінції з боку Мальро, звичайно, залежало від ініціативи з центру. Навіть сам проєкт Вілара зі своїми іконоборчими цілями був типово паризьким: він мав на меті не принести культуру до регіонів, а покінчити зі звичаями традиційного театру — «повернути в театр, у колективне мистецтво життя… допомогти йому зітхнути на повні груди, випустити з підвалів і віталень: поєднати архітектуру й театральну поетику» — тобто те, що легше було б зробити якнайдалі від Парижа, але за урядовий кошт і за підтримки міністерства. Натомість у справді децентралізованій країні на кшталт Федеративної Республіки Німеччина культура й мистецтво були безпосереднім результатом діяльності місцевої влади та власного інтересу регіонів.

У Німеччині, як і в інших країнах Західної Європи, у післявоєнні десятиліття державні видатки на мистецтво суттєво зросли. Але позаяк культурні й освітні питання в Західній Німеччині належали до повноважень земель, це значно дублювало зусилля. Кожна земля і найважливіші міста та містечка мали власну оперну трупу, оркестр і концертні зали, танцювальний колектив, театр, який отримував фінансування з бюджету, й мистецькі групи. За деякими підрахунками, у Західній Німеччині на момент об’єднання було 225 регіональних театрів, бюджет яких на 50‒70% складався із субсидій — чи то землі, чи то міста. Як і у Франції, ця система сягала корінням у минуле: у випадку Німеччини йшлося про домодерні мікромуніципалітети, герцогства й церковні феоди, чимало з яких на постійній основі утримували придворних музикантів і митців та регулярно замовляли нові твори.

Це мало суттєві переваги. Незважаючи на деяку невпевненість постнацистської Західної Німеччини у своїх власних культурних спроможностях, щедро фінансовані культурні заклади країни стали Меккою для митців усіх ґатунків. Штутгартська балетна школа, Берлінський симфонічний оркестр, Кельнський оперний театр і десятки менших установ (як-от Національний театр Мангайма, Земельний театр Вісбадена тощо) надавали постійне працевлаштування (а також субсидії із безробіття, медичне страхування і пенсії) тисячам танцюристів, музикантів, акторів, хореографів, технічних працівників театру та адміністраторів. Багато танцюристів і музикантів спеціально приїжджали з-за кордону, зокрема зі Сполучених Штатів. Вони не менше за місцеву публіку, яка платила нижчу ціну за вхідний квиток, щоб подивитися їхні вистави й концерти, отримували надзвичайні переваги від процвітання європейського культурного життя.

Подібно до 1960-х років, які в багатьох краях настали тільки на початку 1970-х, стереотипні 1950-ті — стабільні, задушливі, стерильні, застійні — були радше міфом. У п’єсі «Озирнися в гніві» Джон Осборн вустами Джиммі Портера висміює фальш післявоєнної заможності та самовдоволення; поза всяким сумнівом, наліт показної ввічливої покірності, який повністю стерся лише наприкінці десятиліття, сильно засмучував багатьох самовидців й особливо молодь[272].

Але насправді в 1950-ті роки з’явилося чимало оригінальних творів; багато з них, надто в театрі, літературі й кіно, не були одноденними й становили інтерес у тривалій перспективі. Тепер Західна Європа компенсувала мистецтвом те, що втратила у впливі та політичному престижі. Насправді кінець 1950-х був чимось на кшталт «бабиного літа» для «високого» європейського мистецтва. Зазвичай обставини цьому сприяли: уперше «європейську якість» (тоді ця фраза, взята в лапки, ще не набула саркастичного значення, як у пізніші десятиліття) підтримувало масштабне державне фінансування, але вона ще не наштовхнулася на популістичні вимоги «доступності», «підзвітності» й «актуальності».

Прем’єра п’єси Семюела Бекета «Чекаючи на Ґодо» в березні 1953 року в паризькому театрі «Вавилон» ввела європейський театр у золоту добу модернізму. По той бік Англійського каналу English Stage Company поставила в лондонському театрі «Королівський двір» Бекета і п’єси східнонімецького драматурга Бертольда Брехта, а також театральні роботи Джона Осборна, Гарольда Пінтера й Арнольда Вескера. Усі їхні твори поєднували стилістичний мінімалізм та естетичну зневагу в техніці, яку часто важко віднести до традиційного політичного спектра. Навіть класичний британський театр набув більшої авантюрності. Наприкінці 1950-х до незрівнянного покоління англійських театральних лицарів — Олів’є, Ґілґуда, Річардсона, Редґрейва, Ґіннесса — приєдналися молоді актори, які щойно закінчили університети (здебільшого Кембридж), і надзвичайна плеяда режисерів та продюсерів-новаторів, серед яких варто згадати Пітера Брука, Пітера Голла й Джонатана Міллера.

Уперше ідея Королівського національного театру виникла в 1946 році, однак офіційно він був заснований у 1962-му, а свою постійну домівку на південному березі Темзи отримав лише в 1976 році. Режисером-засновником театру став Лоуренс Олів’є, а його радником та асистентом — театральний критик Кеннет Тайнен. Разом із «Королівською шекспірівською трупою» Національний театр, якому судилося стати головним замовником і сценою для нової британської драматургії, був головним отримувачем щедрот Мистецької ради. Зауважимо, це не означало, що театр став більш популярним розважальним жанром. Навпаки, відколи музичні зали почали втрачати популярність, театр був парафією середнього класу — навіть коли йшлося про нібито пролетарські теми. Драматурги могли писати п’єси про життя робітничого класу, але їхніми глядачами були представники середнього.

Як і Бекету, який разом зі своїми творами радо переїхав до Британії, британському театру та його провідним представникам дуже добре працювалося за кордоном: після того як Пітер Брук заробив собі репутацію лондонськими постановками Шекспіра (з яких найвідомішою була «Сон літньої ночі»), він назавжди перебрався до Парижа, легко подолавши мистецький і мовний бар’єри. На початку 1960-х уже можна було говорити про появу «європейського театру» або принаймні про театр, матеріалом якого були неоднозначні, сучасні європейські теми. П’єса «Заступник» Рольфа Гохута, прем’єра якої відбулася в Німеччині в 1963 році, а невдовзі після того — у Британії, гостро критикує папу Пія ХІІ за те, що під час війни він не зміг допомогти євреям. Однак у своїй наступній роботі «Солдати» (1967) Гохут уже спрямовує критику на Вінстона Черчилля за бомбардування німецьких міст, тож у Великій Британії виставу спочатку заборонили.

П’ятдесяті роки позначилися ще й тим, що європейське мистецтво охопила «нова хвиля» письменників і кінорежисерів, які відійшли від традиційних сюжетів і звернули увагу на секс, молодь, політику та збайдужіння. Це стало передвісником тих тенденцій, які покоління 1960-х потім вважало своїм власним досягненням. Найвпливовіші західноєвропейські романи 1950-х років — «Конформіст» Альберто Моравіа (1951), «Падіння» Альбера Камю, опубліковане в 1956 році, або «Бляшаний барабан» Ґюнтера Ґрасса (1959) — у багатьох аспектах були оригінальнішими й уже точно сміливішими, ніж будь-які пізніші твори. Навіть «Привіт, смутку!» Франсуази Саґан (1953) чи «Аутсайдер» Коліна Вілсона (1956), нарцистичні нариси постпідліткової самозакоханості (у випадку Вілсона — забарвленої більш ніж дещицею авторитарної мізантропії), у свій час були оригінальними. Написані авторами у віці вісімнадцяти і двадцяти чотирьох років відповідно, їхні теми — та їхній успіх — випередили «молодіжну революцію» 1960-х на ціле десятиліття.

Попри вже відзначене зменшення відвідуваності кінотеатрів, саме впродовж другої половини 1950-х і на початку 1960-х років європейське кіно зажило усталеної репутації артистизму й оригінальності. Насправді між першим і другим, напевно, був зв’язок, бо кінематограф у Західній Європі виріс (або занепав) із різновиду популярної розваги до високої культури. Безперечно, ренесанс європейського кіно був спричинений не запитом з боку глядачів; якби його залишили їм на поталу, французький кінематограф не вийшов би за межі «якісних» історичних фільмів початку 1950-х років, у німецьких кінотеатрах і далі йшли б романтичні «вітчизняні» фільми, де дія відбувається в Чорному лісі, а британські глядачі живилися б поєднанням фільмів про війну та дедалі більш вульгарної легкої комедії. У будь-якому разі європейська масова аудиторія продовжувала явно віддавати перевагу популярному американському кіно.

За іронією долі, саме захоплення американськими фільмами, зокрема похмурим, неприкрашеним стилем «фільм-нуар» кінця 40-х років ХХ століття, розпочало революцію серед нової плеяди французьких кінематографістів. Виснаживши тематичні кліше та декорації в стилі рококо, які використовувало старше покоління, група молодих французів, названих з легкої руки французького критика П’єра Біяра в 1958 році «Новою хвилею», вирішила переродити кіно у Франції: спочатку в теорії, потім — на практиці. Теоретичний складник, окреслений у новому періодичному виданні Cahiers du Cinéma («Кінематографічні записки»), зосереджувався навколо тлумачення ролі режисера як «автора»: наприклад, у роботах Альфреда Гічкока, Говарда Гоукса або італійських неореалістів їх захоплювала їхня «автономія» — те, як їм вдавалося «підписати» свої фільми, навіть коли вони працювали в студіях. З цієї ж причини вони підносили (а згодом нехтували ними) фільми попереднього покоління французьких режисерів, зокрема Жана Віґо та Жана Ренуара.

Хоча для всього цього передбачалася наявність інтуїтивно гарного смаку, теоретичні напівтони, у яких усе це подавали, були малоцікаві — часто навіть незрозумілі — поза межами дуже невеликого кола. Але практичне втілення руками Луї Маля, Жана-Люка Ґодара, Клода Шаброля, Жака Ріветта, Еріка Ромера, Аньєс Варда й особливо Франсуа Трюффо змінило обличчя кіно. Упродовж 1958‒1965 років французькі кіностудії випустили неймовірний доробок. Маль створив кінострічки «Ліфт на ешафот» та «Коханці» (обидві — у 1958 році), «Зазі в метро» (1960), «Приватне життя» (1961) та «Блукливий вогник» (1963). Ґодар був режисером «На останньому подиху» (1960), «Жінка є жінка» (1961), «Жити своїм життям» (1962), «Сторонні» (1964) та «Альфавіль» (1965). Серед доробку Шаброля того самого періоду — «Красень Серж» (1958), «Подвійний поворот ключа» (1959), «Красуні» (1960) й «Око лукавого» (1962).

Цікавіші роботи Ріветта з’явилися дещо пізніше. Найвідоміший у ті роки завдяки стрічкам «Клео від 5 до 7» (1961) та «Щастя» (1965), він, як і Варда, часто занурювався в самомилування; але такого ніколи не траплялося з Еріком Ромером, найстаршим з плеяди, який пізніше здобув світову славу за елегійні «моральні казки», перші з яких, «Булочниця з Монсо» та «Кар’єра Сюзанни», з’явилися 1963 року. Але стиль і вплив Нової хвилі насамперед утілив незрівнянний Франсуа Трюффо. Відомий передусім завдяки низці стрічок із Жаном-П’єром Лео в ролі Антуана Дуанеля (альтер его самого Трюффо), зокрема «Чотириста ударів» (1959), «Кохання у двадцять років» (1962) та «Вкрадені поцілунки» (1968), Трюффо був не лише головним теоретиком революції у французькому кінематографі, а і його найпослідовнішим успішним практиком. Чимало окремих його фільмів — «Жуль і Джим» (1962), «М’яка шкіра» (1964), «451 градус за Фаренгейтом» (1966) чи «Останнє метро» (1980) — стали класикою мистецтва.

Однією із сильних сторін режисерів «Нової хвилі» було те, що, хоч вони завжди й дивилися на свою роботу як на інтелектуальний твір, а не як на вид розважального дозвілля (дописувачі Cahiers du Cinéma часто згадували, що зобов’язані тому, що досі називалося «екзистенціалізмом»), їхнє кіно однаково розважало (ніхто ніколи не сказав про Трюффо чи Маля, як пізніше пошепки говорили про роботи Ґодара й Ріветта, що дивитися їхні стрічки — це все одно, що спостерігати, як сохне фарба). І саме це поєднання інтелектуальної глибини та візуальної доступності приваблювало їхніх закордонних послідовників. Як засвідчує реакція на фільм Алена Рене «Хіросіма, любов моя» (1959), французький кінематограф став основним майданчиком для міжнародних дискусій про моральність.

Тож коли група з 26 молодих німецьких режисерів зібралася в 1962 році в Обергаузені, щоб проголосити «кінець традиційного німецького кіно» й задекларувати свій намір «створити новий німецький художній фільм… вільний від встановлених цехових звичаїв та контролю певних груп інтересів», вони відкрито визнали французький вплив. Подібно до того, як Жан-Люк Ґодар прославляв Інґмара Берґмана у відомій статті під назвою «Берґманорама», яка вийшла в 1957 році в Cahiers du cinéma і в якій він стверджував, що шведський «auteur» був «найоригінальнішим режисером у європейському кіно», так само Едґар Райц і його німецькі колеги, власне, як і молоді режисері по всій Західній Європі й Латинській Америці, надихалися Ґодаром і його однодумцями[273].

Чим Трюффо, Ґодар та їхні колеги захоплювалися в чорно-білих американських фільмах їхньої молодості, то це відсутністю «штучності». А американці та інші глядачі, зі свого боку, були в захваті від витонченості й інтелектуальної вишуканості французьких режисерських адаптацій американського реалізму — унікального вміння французів наділити низькі людські взаємини приголомшливою культурною глибиною. У стрічці Еріка Ромера «Моя ніч у Мод» (1969) Жан-Луї — математик з провінції, якого грає Жан-Луї Трентіньян, — через заметіль проводить ніч на дивані вдома в Мод (Франсуази Фабіан), спокусливої і розумної нової знайомої. Як католик Жан-Луї переживає муки сумнівів щодо етичності ситуації, а також стосовно того, варто чи ні переспати з господаркою; час від часу він ділиться своїми роздумами про мораль із колегою-комуністом. Нічого не відбувається, і він іде додому.

Складно собі уявити, щоб такий фільм зняв американський чи навіть британський режисер, не говорячи вже про те, щоб випустити його в масовий прокат. Але для покоління євро-американських інтелектуалів фільм Ромера увібрав у себе всю витонченість, розчарованість, дотепність, символізм, зрілість та європейськість французького кіно. Тогочасні італійські стрічки, хоч і були доволі популярні за кордоном, такого враження не справляли. Успішніші кінофільми надто незграбно обігрували новий образ Італії та італійців як багатих і «сексуальних»: їхні сюжети були часто побудовані навколо тілесних принад Софі Лорен або комічних ролей, які в образі розчарованого розпусника грав Марчелло Мастроянні, наприклад, у фільмі «Розлучення по-італійськи» (1961) або «Шлюб по-італійськи» (1964).

Мастроянні вперше зіграв цю роль, хоча й у набагато серйознішій тональності, у фільмі Федеріко Фелліні «Солодке життя» (1960). Фелліні й сам мав вірних шанувальників у багатьох колах, які захоплювалися Трюффо й Ґодаром, особливо після виходу стрічок «Вісім з половиною» (1963) та «Джульєтта і духи» (1965). Старше покоління обдарованих італійських режисерів ще не пішло на спочинок — Вітторіо де Сіка створив за п’єсою Сартра кінофільм «Відлюдники Альтони» (1962), разом із Фелліні режисував «Боккаччо’70» (1962) та під кінець десятиліття взявся за зйомки фільму «Сад Фінці-Контіні». Проте їхні роботи за політичним й естетичним впливом так і не змогли дорівнятися до великого кіно в жанрі неореалізму 40-х років ХХ століття, з яким насамперед завжди асоціювали де Сіку. Впливовішими були фігури на кшталт Мікеланджело Антоніоні. У фільмах «Пригода» (1960), «Затемнення» (1962) та «Червона пустеля» (1964), усі з Монікою Вітті в головних ролях, жорстка кінематографія Антоніоні та неприємні, цинічні, розчаровані персонажі були провісниками ворожого й відстороненого світу мистецтва кінця 1960-х, проникливо зображеного самим Антоніоні в кінострічці «Фотозбільшення» (1966).

Італійському кіно бракувало спокусливої інтелектуальності французьких (чи шведських) фільмів, але що всі вони мали із надлишком, то це стиль. Саме цей європейський стиль — мінливе поєднання мистецької самовпевненості, інтелектуальної претензійності та розумної дотепності — вирізняв континентальне європейське кіно для закордонної (особливо американської) аудиторії. До кінця 1950-х років Західна Європа не просто одужала від депресії та війни — вона знову стала магнітом для естетів-початківців. У Нью-Йорка були гроші, як, мабуть, і сучасне мистецтво. Але Америка, як здавалося навіть багатьом американцям, усе ще була трохи грубою. Популярність Джона Кеннеді — і як кандидата в президенти, і як президента — частково полягала у витонченому космополітизмі його вашингтонського оточення — «Камелоту»[274]. А Камелот, зі свого боку, завдячував європейським походженням і континентальним позиціонуванням його дружині.

Те, що Жаклін Кеннеді привезла до Білого дому європейський стиль, навряд чи могло когось здивувати. Європейський «бренд», печатка статусності та якості, наприкінці 1950-х і в 1960-х роках переживав небачений розквіт. Етикетка європейськості — чи то на товарі, чи то на ідеї, чи то на людині — була знаком відмінності, а отже, підвищувала ціну. Насправді така зміна відбулася не так давно. Безперечно, «articles de Paris»[275] давно посіли своє місце на ринку предметів розкоші — щонайменше з кінця ХVIII століття; а швейцарські годинники були відомі своєю якістю впродовж багатьох десятиліть. Але те, що автомобілі, вироблені в Німеччині, власне з цієї причини перевершували своєю якістю інші, чи те, що італійський одяг, бельгійський шоколад, французький посуд або данські меблі були беззаперечно найкращими, двадцять років тому прозвучало б дивно.

Якщо якісь європейські товари і мали донедавна таку репутацію, то це англійські — спадщина промислової першості Британії в ХІХ столітті. Британські товари для домашнього вжитку, транспортні засоби, інструменти та зброю здавна високо цінували на закордонних ринках. Однак у 30–40-х роках ХХ століття британські виробники так успішно зіпсували свій імідж практично в усіх галузях, окрім чоловічого вбрання, що єдиною нішею, яка лишалася вільною для британських роздрібних торговців станом на початок 1960-х, були строкаті низькоякісні речі, які належали до швидкоплинних «трендів», тож у наступному десятилітті британці нещадно експлуатували цей ринок.

Прикметною в природі європейської торгівлі була її сегментованість за товарами та країнами. Італійські автомобілі — як-от FIAT, Alfa Romeo, Lancia — вважалися ненадійним мотлохом; але така ганебна репутація автомобільної галузі ніяким очевидним чином не впливала на неперевершену репутацію Італії на інших ринках — виробів зі шкіри, товарів «високої моди» і навіть у менш вишуканій галузі — домашньої побутової техніки[276]. Німецький одяг та продукти харчування практично не користувалися жодним попитом за кордоном, і небезпідставно. Але до 1965 року за все, що зійшло з німецького токарного верстата чи було створене німецькими інженерами, у британських й американських магазинах платили і не торгувалися. Загальне визнання якості в низці цілком різнопланових галузей отримало тільки скандинавське виробництво, але навіть там ринок мав виразну сегментацію. Заможні іноземці наповнювали свої помешкання ультрастильними шведськими або данськими меблями, незважаючи навіть на те, що вони були дещо крихкі через свою надзвичайну «сучасність». Але водночас ті самі споживачі цікавилися шведськими автомобілями Volvo, навіть попри абсолютну відсутність у них стилю, саме тому, що вони здавалися незнищенними. Утім обидві ознаки — і «стиль», і «якість» — тепер нерозривно асоціювалися з «Європою» — часто на противагу Америці.

Париж залишався столицею високої моди щодо жіночого вбрання. Але вже в 1952 році, коли в Сан-Ремо відбувся перший Міжнародний фестиваль моди для чоловіків, Італія, де оплата праці була нижчою, а текстильне виробництво — не обмежене нормуванням (як у Франції чи Британії), стала для Франції серйозним конкурентом. Хай яким новаторським був її стиль, французька haute couture — від Крістіана Діора до Іва Сен-Лорана — була цілком у дусі суспільних традицій: ще в 1960 році французькі (й не тільки) редактори журналів та критики одягали капелюхи й рукавички не лише на щорічні покази мод, а й просто на роботу. Доки жінки середнього класу в питаннях моди надихалися роботами низки паризьких дизайнерів і будинків моди, статус (та прибуток) останніх був у безпеці. Однак на початку 1960-х років гардероб європейських жінок (власне, як і чоловіків) уже мусив обов’язково містити суворі капелюхи, претензійний верхній одяг чи вечірнє вбрання. Масовий ринок моди формували як високі, так і низові тенденції. За Європою впевнено закріпився імідж столиці моди й елегантності, але майбутнє було за більш еклектичними трендами, чимало з яких стали європейськими адаптаціями американських і навіть азійських першоджерел; особливу вправність у цьому виявили італійці. У сфері ідей та моди на європейській арені лідирував Париж, і так тривало ще деякий час. Але майбутнє було за іншими.

У березні 1955 року на Конгресі культурної свободи в Мілані Реймон Арон запропонував для дискусії тему «Кінець доби ідеології». На той час декому з аудиторії ця пропозиція здалася дещо передчасною — зрештою, по цей бік залізної завіси, та й не лише тут, здавалося, що ідеологія живе і процвітає. Але Арон мав рацію. Західноєвропейська держава в тій формі, у якій вона постала в ті роки, дедалі більше відходила від усіх ідеологічних проєктів; і, як ми пам’ятаємо, поява держави добробуту пом’якшила давні політичні протистояння. Державною політикою й витратами безпосередньо цікавилося більше людей, ніж будь-коли раніше, але вони вже не ламали списи щодо того, хто має це контролювати. Здавалося, що європейці трохи раніше, ніж очікувалося, дісталися «просторих, осяяних сонцем рівнин» (Черчилль) заможності та миру, де політика поступалася місцем урядуванню, а урядування дедалі більше полягало в адмініструванні.

Утім очікуваним наслідком діяльності держави-квочки, нехай навіть постідеологічної, було те, що для будь-якого громадянина, який знав лише таку державу, її обов’язком було виконати свою обіцянку, створивши ще краще суспільство; а отже, коли щось ішло не так, винна була держава. Очевидна рутинізація державних справ, зосереджених у руках благонаміреного класу наглядачів, не гарантувала суспільної байдужості до них. Принаймні в цьому розумінні передбачення Арона не справдилося. Тож саме його промахи найбільше дратували і злили те покоління, що виросло в соціал-демократичному раю, якого прагнули їхні батьки. Ключову ознаку цього парадоксу можна без перебільшення побачити у сфері державного планування та діяльності, у якій прогресивна держава з обох боків залізної завіси була напрочуд активною.

Поєднання демографічного зростання і швидкої урбанізації, характерне для періоду після Другої світової війни, стало для проєктувальників міст безпрецедентним викликом. У Східній Європі, де багато міських осередків до кінця війни були знищені або наполовину закинуті, у перші двадцять років по закінченні війни із сіл до великих і маленьких міст переїхало 20 мільйонів осіб. У Литві до 1970 року половина населення жила в містах, тоді як за двадцять років до того міських мешканців налічувалось лише 28%. У Югославії, де населення, яке займалося сільським господарством, зменшилося на 50% у період між звільненням і 1970 роком, відбувався великий міграційний наплив із сіл у міста: упродовж 1948–1970 років хорватська столиця Загреб збільшилась удвічі — від 280 до 566 тисяч населення; аналогічним чином кількість жителів Белграда, державної столиці, виросла від 368 до 746 тисяч.

Із 1950 по 1970 рік населення Бухареста примножилось від 886 до 1475 тисяч. У Софії кількість мешканців зросла від 435 до 877 тисяч. У СРСР, де міське населення кількісно переважило сільське в 1961 році, Мінськ, столиця Білоруської республіки, розрісся від 509 тисяч у 1959 році до 907 тисяч лише за дванадцять років. Результатом цього в усіх цих містах, від Берліна до Сталінграда, стало класичне будівельне рішення радянської доби: кілометр за кілометром однакових сірих або коричневих бетонних конструкцій, дешевих, погано збудованих, без жодних прикметних архітектурних ознак чи естетичної принадливості (та зручностей).

У тих містах, де центральні райони залишилися неушкодженими (як у Празі) або були ретельно реставровані за старими планами (Варшава, Ленінград), нові будинки здебільшого виростали на околицях, утворюючи довгу низку приміських спальних районів, які тягнулися аж до сільської місцевості. Деінде — наприклад, у словацькій столиці Братиславі — нові нетрі з’являлися просто в серці міста. Що ж до менших містечок і селищ, змушених приймати десятки тисяч колишніх селян, які перетворилися на шахтарів чи сталеварів, то їм зберігати було нічого. Тож вони, у буквальному сенсі на очах, ставали промисловими гуртожитками, без жодного натяку чи згадки про старовинне місто. Працівників колгоспів примусово селили в сільськогосподарських кооперативах, які запровадив Микита Хрущов у 1950-х роках, а згодом удосконалив Ніколае Чаушеску. Архітектура нових державних споруд — технікуму, будинку культури, партійних приміщень — ретельно наслідувала радянські приклади: інколи свідомо в дусі соцреалізму, завжди надто великі й тільки зрідка гарні.

Примусова індустріалізація, сільська колективізація й агресивне нехтування приватними потребами пояснюють, чому комуністи так недбало будували міста. Але західноєвропейським містобудівникам це вдалося не набагато краще. Масова міграція із сіл у міста, зокрема й у європейському Середземномор’ї, створювала аналогічний тиск на ресурси міст. Населення Афін разом з околицями виросло від 1 389 000 осіб у 1951 році до 2 540 000 осіб — у 1971-му. У той самий час населення Мілана зросло від 1 260 000 осіб до 1 724 000, Барселони — від 1 280 000 до 1 785 000. У всіх цих містах, як і в менших містечках Північної Італії та на околицях Лондона, Парижа, Мадрида й інших міст, які швидко розросталися, планувальники не встигали за попитом. Їхнім інтуїтивним рішенням, так само як і для їхніх сучасників-комуністів з урядових кабінетів, стало зведення великих кварталів схожих між собою будинків — або на площі, розчищеній війною та міськими перебудовами, або в зелених зонах на краю міст. Зокрема у Мілані та Барселоні, де упродовж 1960-х років перше покоління мігрантів з півдня почало переїжджати з провінційних халуп до квартир у багатоповерхівках, результат став депресивно подібним до аналогічних змін у країнах Радянського блоку — із тією лише додатковою обтяжливою обставиною, що багато потенційних орендарів не могли дозволити собі винаймати помешкання неподалік від місця роботи. Тож вони були змушені здійснювати тривалі щоденні подорожі в незручному громадському транспорті або ж на нещодавно придбаних автомобілях, що створювало ще більше навантаження на міську інфраструктуру.

Але виразна потворність міської архітектури в Західній Європі в ті роки була спричинена не лише демографічними обставинами. «Новий бруталізм» (як означив цей стиль архітектурний критик Райнер Бенем) не був ані випадковістю, ані недоглядом. У Західній Німеччині, де відсутність будь-якої уяви чи далекоглядності під час відбудови більшості великих міст просто вражала; чи в Лондоні, де архітектурний департамент Ради Лондонського графства дав дозвіл на масове будівництво проєктів на кшталт агресивно банального, не захищеного від вітру кварталу Елтон у Рогемптоні, творці якого надихалися стилістикою Ле Корбюзьє[277], — потворність здавалася майже навмисною, ретельно спроєктованою. Жахлива вежа Веласка в Мілані (залізобетонний хмарочос, зведений між 1957 та 1960 роками приватним англо-італійським консорціумом) була типовим витвором тогочасного гіпермодернізму, який мав на меті порвати всі зв’язки з минулим. Коли в березні 1959 року Рада будівельників Франції схвалила проєкт майбутньої вежі Монпарнас, її звіт містив такий висновок: «Париж не може дозволити собі загубитися в минулому. У прийдешні роки в місті мають відбутися грандіозні перетворення».

Як наслідок, не лише з’явилася вежа Монпарнас (або її власне дітище — потворний діловий і житловий комплекс у Ла-Дефансі), а й почалася лихоманка нових передмість — надзвичайно густонаселених, багатоквартирних кварталів («grands ensembles», як їх символічно прозвали), позбавлених інфраструктури робочих місць і місцевих послуг та скупчених на околицях великого Парижа. Одним з найперших і найвідоміших із них був район у Сарселі на півночі Парижа; його населення зросло від якихось 8 тисяч у 1954 році до 35 тисяч уже через сім років. З погляду суспільних зв’язків та естетики він був позбавлений коріння й набагато більше нагадував тогочасні робітничі спальні райони інших країн (як-от напрочуд подібний район Лаздинай на краю Вільнюса в Литві), ніж щось на кшталт місцевих французьких архітектурних звичаїв чи міської традиції.

Такий розрив із минулим був цілеспрямованим. Європейського «стилю», яким так захоплювалися в інших сферах життя, тут не було і близько. Насправді його тут свідомо й ретельно уникали. Архітектура 1950-х й особливо 1960-х років була свідомо антиісторичною; вона суперечила минулому своїм зовнішнім виглядом, розмірами й матеріалами (з яких улюбленими були сталь, скло і залізобетон)[278]. Результат не обов’язково виходив оригінальнішим, ніж те, що створювали раніше: навпаки, проєкти «міського перепланування», які в ті десятиліття змінили обличчя стількох європейських міст, були колосальною втраченою можливістю.

У Британії, як і в інших країнах, підхід до міського «планування» в найкращому разі був тактичним і строкатим — не розроблялося жодних довготермінових стратегій щодо того, як поєднати житлові будівлі, послуги, ринок праці чи дозвілля (у нових масивах і житлових комплексах майже не було кінотеатрів, не кажучи вже про спортивні заклади та повноцінну транспортну інфраструктуру)[279]. Мета полягала в тому, щоб розчистити міські нетрі та швидко й дешево забезпечити помешканням населення, яке невпинно зростало: між 1964 та 1974 роками лише в одному Лондоні постало 384 вежі-багатоповерхівки. Чимало з них були закинуті впродовж двадцяти років. Один із найбільш кричущих зразків, Ронан-Пойнт у лондонському Іст-Енді, хвалити Бога, завалився сам у 1968 році.

Архітектура державних закладів була не набагато кращою. Центр Помпіду (спроєктований у 1960-х роках, однак відчинений для відвідувачів лише в 1977 році), як і комплекс Ле-Аль дещо західніше, можливо, і створив у центрі Парижа низку популярних культурних можливостей, але в довшій перспективі йому тотально не вдалося стати органічною частиною цього району чи доповнити давню архітектуру довкола. Те саме стосувалося й нового Інституту освіти при Лондонському університеті, показово спорудженого на Вобурнській площі, у серці старого району Блумсбері — за словами Роя Портера, знавця історії Лондона, «унікального у своїй потворності». Подібним чином комплекс на південному березі Темзи став осередком безцінного розмаїття видів сценічного мистецтва й мистецьких послуг; але його похмурі низькі споруди, вітряні алеї та потріскані бетонні фасади залишаються гнітючим свідченням того, що фахівчиня з урбаністики Джейн Джейкобс[280] назвала «отрутою сірості».

Що саме змусило повоєнних європейських політиків і проєктувальників наробити так багато помилок, незрозуміло, навіть якщо ми припустимо, що після двох світових воєн і тривалої економічної депресії існував шалений попит на будь-що нове, свіже і не пов’язане з минулим. Не можна сказати, що сучасники не усвідомлювали потворності їхнього нового середовища: мешканцям гігантських житлових комплексів, багатоповерхівок і нових міст вони ніколи не подобалися, і вони відверто казали про це всім, хто питав їхньої думки. Можливо, архітектори й соціологи не розуміли, що впродовж життя одного покоління їхні проєкти породять суспільних вигнанців і небезпечні банди, але для тих, хто там мешкав, це було цілком очевидно. Навіть європейський кінематограф, який лише за кілька років до того з любов’ю та ностальгією змальовував старі міста і міське життя, тепер зосередився на холодній і жорсткій безликості сучасного мегаполіса. Режисерам на кшталт Ґодара чи Антоніоні приносило майже чуттєве задоволення знімати нове грубе міське і промислове середовище у фільмах на кшталт «Альфавіля» (1965) або «Червоної пустелі» (1964).

Особливою жертвою післявоєнного архітектурного іконоборства були вокзали, ювелірні втілення досягнень вікторіанської доби та нерідко повноцінні пам’ятники архітектури. Залізничні станції постраждали і в Сполучених Штатах (багато хто і досі згадує знищення Пенсильванського вокзалу в Нью-Йорку в 1966 році як поворотний момент офіційно схваленого хуліганства); але американські міські архітектори принаймні могли виправдати себе тим, що перспективи залізничного транспорту супроти автомобіля і літака здавалися слабенькими. Однак на маленькому перенаселеному континенті майбутнє залізничного сполучення ніколи всерйоз не ставили під сумнів. На місці зруйнованих європейських вокзалів виростали прісні, огидні споруди, які виконували ту саму функцію. Знищення Юстонської станції в Лондоні, Монпарнаського вокзалу в Парижі чи елегантного Ангальтського вокзалу в Берліні не мало ані практичного сенсу, ані виправдання з погляду естетики.

Масштаб міського руйнування, усеєвропейське прагнення розпрощатися з минулим і стрибок від розорення до ультрасучасності за одне покоління, як з’ясувалося пізніше, стали для Європи власним покаранням (на щастя, цьому сприяла рецесія 1970-х років, яка вдарила не лише по державних, а й по приватних бюджетах і зупинила оргію оновлення). Ще в 1958 році, навіть раніше, ніж епідемія міських перебудов сягнула свого апогею, група британців, які вболівали за збереження давньої спадщини, заснувала Вікторіанське товариство. Це була типово британська волонтерська організація, яка опікувалася встановленням і збереженням архітектурної спадщини країни, що опинилася під загрозою; але впродовж наступного десятиліття аналогічні мережі активістів утворилися по всій Західній Європі, змушуючи мешканців, науковців і політиків діяти спільними зусиллями, щоб уникнути подальших втрат. Якщо їм не вдавалося врятувати певний район чи будівлю, то вони принаймні могли зберегти те, що від них лишилося, — як у випадку фасадної частини та внутрішньої галереї Палаццо Делле Стелліне на вулиці Корсо Маджента в Мілані. Це було все, що вціліло від міського сиротинця XVII століття, решту якого демонтували на початку 1970-х років.

У матеріальній історії європейського міста 1950–1960-ті роки були справді жахливими десятиліттями. Шкода, завдана в той період фізичній тканині міст, — це темний, досі до кінця не визнаний бік «тридцяти славетних років» економічного розвитку; вона певним чином відповідала тій ціні, яку довелося сплатити за промислову урбанізацію попереднього століття. Хоча в подальші десятиліття були здійснені певні корекції — зокрема у Франції, де планова модернізація та потужні інвестиції в дороги й транспортні мережі відчутно покращили якість життя в деяких депресивних заміських масивах, — втрати так ніколи і не були повністю відшкодовані. Великі міста — Франкфурт, Брюссель і передусім Лондон — надто пізно усвідомили, що обміняли свої кревні міські права на незрозумілу бруталістську кашу.

Іронія долі, зокрема, полягає в тому, що безжально «оновлені» та перебудовані міські ландшафти того періоду в 1960-х роках найбільше зневажали саме молоді люди, які в них жили. Їхні будинки, вулиці, кав’ярні, фабрики, офісні приміщення, школи та університети, можливо, й були сучасними і невблаганно «новими». Але за винятком тих, кому пощастило найбільше, середовище, у якому вони опинилися, здавалося їм потворним, бездушним, задушливим, нелюдським і — за визначенням, яке набувало популярності,— «відчуженим». Цілком очікувано, що, коли ситі, освічені діти благонамірених європейських держав добробуту виросли у своїх гарних помешканнях і повстали проти «системи», перші ознаки прийдешнього вибуху відчули панельні бетонні гуртожитки бездушного університетського «розширеного кампусу», необачно втуленого поміж багатоповерхівок і заторів переповненого паризького передмістя.

Розділ 12 Привид революції

Моменти, які мають велике культурне значення, часто здобувають визнання тільки постфактум. 1960-ті роки були не такі: сучасники вважали ці часи — і самих себе — безпрецедентно важливими, і це було однією з особливостей доби. Значна частина шістдесятих минула, якщо згадати пісню британського гурту The Who, «у розмовах про моє покоління». Як ми побачимо, ці турботи не були абсолютно безпідставні; але, як і варто було очікувати, вони призвели до певного зсуву ракурсу. Шістдесяті справді були десятиліттям, яке мало для сучасної Європи надзвичайне значення, але не все, що тоді здавалося важливим, залишило слід в Історії. Тенденція самозакоханого іконоборства — чи то в одязі, чи в ідеях — вичерпалася дуже швидко; натомість справді революційні зміни в політиці та державних справах, які розпочалися наприкінці 1960-х, набрали повних обертів лише через кілька років. У політичній географії 1960-х можна заплутатися: найважливіші події не завжди відбувалися в найвідоміших місцях.

У середині 1960-х років суспільне значення післявоєнного демографічного вибуху вже відчувалося всюди. Здавалося, що в Європі повно молодих людей — у Франції станом на 1968 рік до категорії студентського віку, тобто від 16 до 24 років, належало 8 мільйонів осіб, або 16,1% всього населення країни. Раніше таке вибухове збільшення кількості населення створило б величезні складнощі для забезпечення країни продовольством; і навіть якби люди мали що їсти, шанси знайти роботу були б мізерні. Але в часи економічного зростання та процвітання головною проблемою, яка постала перед європейськими державами, було не як прогодувати, одягнути, розселити та, зрештою, дати роботу дедалі більшій кількості молодих людей, а як забезпечити їх освітою.

До 1950-х років більшість європейських дітей зазвичай завершували навчання після здобуття початкової освіти у віці 12‒14 років. У багатьох країнах не надто дотримувалися вимог щодо обов’язкової початкової освіти, запровадженої наприкінці ХІХ століття; діти селян в Іспанії, Італії, Ірландії та докомуністичній Східній Європі зазвичай пропускали школу навесні, улітку й на початку осені. Середня освіта залишалася привілеєм, доступним тільки середньому та вищому класам. У післявоєнній Італії завершену середню освіту мало менше 5% населення.

Щоб змінити статистику майбутнього, а також у межах ширшого циклу соціальних реформ, уряди в післявоєнній Європі запровадили низку масштабних освітніх змін. У 1947 році у Великій Британії шкільний вік було збільшено до 15 років (а у 1972 році — до 16 років). В Італії, де на практиці більшість дітей у перші післявоєнні роки все ще залишали стіни школи у віці 11 років, у 1962 році шкільний вік було подовжено до 14-ти. Упродовж 1959–1969 років кількість італійських дітей, які повноцінно навчалися в школі, зросла вдвічі. У Франції, яка в 1950 році могла похвалитися лишень 32 тисячами bacheliers (випускників старшої школи), за наступні двадцять років ця цифра збільшилась уп’ятеро: у 1970 році до bacheliers належало 20% осіб у відповідній віковій категорії.

Ці освітні зміни мали революційні наслідки. Дотепер лінія культурного розламу в більшості європейських суспільств пролягала між тими (і таких була абсолютна більшість), хто закінчив школу, навчившись читати, писати, опанувавши базову арифметику і вивчивши історію держави в загальних рисах, та привілейованою меншістю, яка навчалася до 17 або 18 років, отримала такий цінний диплом про завершену шкільну освіту та продовжила навчання, щоб отримати якийсь фах, або пішла працювати. Загальноосвітні середні школи, ліцеї та гімназії Європи були доступні лише керівним елітам. Відтепер ці освітні заклади — наступники класичних освітніх програм, колись закритих для селян і міських бідняків, — відчинили свої двері широким колам молоді різного соціального походження. У міру того як дедалі більше дітей долучалося та проходило крізь систему середньої шкільної освіти, між їхнім світом і світом їхніх батьків зростало провалля.

Цей новий та абсолютно безпрецедентний розрив поколінь фактично здійснив окрему соціальну революцію, хоча її наслідки все ще були відчутні тільки в межах родин. Але поки десятки тисяч дітей вливалися в нашвидкуруч побудовані середні школи, чим створювали надзвичайне навантаження на матеріальну й фінансову тканину освітньої системи, призначеної для зовсім інших часів, планувальники вже починали непокоїтися через те, що ці зміни означають для закладів, які дотепер були заповідними зонами ще більш обраних кіл, — університетів.

Якщо більшість європейців до 1960 року ніколи не бували в стінах середньої школи, про те, щоб відвідувати університет, мріяти могли одиниці. Упродовж ХІХ століття кількість традиційних університетів, а також інших закладів вищої освіти, здебільшого ремісничого спрямування, дещо збільшилася. Але в 50-х роках ХХ століття вища освіта в Європі все ще була доступна тільки привілейованій меншості, чиї родини могли дозволити собі відмовитися від заробітку своїх дітей, щоб ті могли вчитися в школі до 18 років, а потім ще й сплатити вартість навчання в середній школі та університеті. Звичайно, для дітей бідняків і родин із середніми статками існували стипендії. Але за винятком зразково меритократичних й егалітарних освітніх закладів французької Третьої та Четвертої республік, ці стипендії рідко покривали офіційну вартість додаткової освіти й ніколи не компенсували втрачених доходів.

Попри найкращі наміри попереднього покоління реформаторів, Оксфорд, Кембридж, Вища нормальна школа[281], університети Болоньї чи Гайдельберга й інші давні освітні установи Європи залишалися недосяжними практично для всіх. У 1949 році у Швеції було лише 15 тисяч студентів, у Бельгії — 20. В усій Іспанії налічувалося тільки 50 тисяч студентів університетів — удвічі менше, ніж у Сполученому Королівстві (із 49-мільйонним населенням). Кількість студентів у Франції ледь перевищувала 130 тисяч. Але тепер, коли Європа перебувала на піку масової середньої освіти, невдовзі мав настати час непереборних вимог розширити можливості й для здобуття освіти вищої. Багато чого мало змінитися.

Насамперед Європа невдовзі мала відчути потребу в значно більшій кількості університетів. У багатьох країнах «системи» вищої освіти не було як такої. Більшість країн успадкувала впорядковану випадковим чином мережу окремих інституцій — комплекс невеликих, давніх, формально незалежних закладів, здатних прийняти щонайбільше кілька сотень першокурсників щороку й нерідко розташованих у провінційних містечках без або майже без будь-якої соціальної інфраструктури. Там не було місця для розширення, а їхні лекційні аудиторії, лабораторії, бібліотеки й гуртожитки (якщо такі були) ніяк не могли розмістити ще тисячі молодих людей.

Типове європейське університетське містечко — як-от Падуя, Монпелльє, Бонн, Левен, Фрайбург, Кембридж, Уппсала — було маленьким і часто віддаленим від великих міських осередків (багато століть тому таке місце розташування університету обирали навмисне); винятком, хоч і важливим, був Паризький університет. Більшість європейських університетів не мали кампусів в американському розумінні (тут очевидні винятки становили британські університети, насамперед Оксфорд і Кембридж) та фізично були інтегровані в міське середовище: студенти цих закладів жили в місті й залежали від його мешканців щодо житла й інших послуг. Найголовніше, що, незважаючи на здебільшого багатовікову історію, європейські університети практично не мали власних матеріальних ресурсів. У питаннях фінансування вони повністю залежали від міста чи держави.

Якщо система вищої освіти в Європі збиралася вчасно відреагувати на загрозливий демографічний вулкан, який от-от мав вибухнути через початкову та середню школи, ініціатива мала виходити із центру. У Британії та меншою мірою в Скандинавії розв’язанням проблеми стало будівництво нових університетів на місці «зелених полів» за межами провінційних міст й обласних центрів: в Англії — Колчестера чи Ланкастера, у Данії — Орхуса. Коли перше покоління випускників середніх шкіл доросло до університетів, ці нові заклади, нехай навіть архітектурно бездушні, могли принаймні задовольнити збільшений попит на місця та створити робочі місця для дедалі більшої кількості бакалаврів і магістрів, які шукали викладацьку роботу.

Замість того щоб відкривати нові університети для масових слухачів, британські освітяни вирішили інтегрувати ці заклади в стару елітну систему. Отож британські університети зберегли за собою право приймати студентів або відмовляти їм у вступі: тільки ті, хто показав певний результат на загальнодержавних шкільних випускних іспитах, могли сподіватися вступити до університету, а кожен навчальний заклад був вільний вибирати, кому пропонувати місця, і приймати стільки студентів, скільки був здатен. Студентство у Великій Британії залишилося в певному розумінні привілейованою меншістю (не більше ніж 6% у їхній віковій категорії станом на 1968 рік), а в довгостроковій перспективі це, безумовно, мало негативні наслідки для суспільства. Але для тих небагатьох, кому пощастило, система працювала бездоганно й захищала їх практично від усіх проблем, з якими стикалися їхні однолітки в інших країнах, позаяк на континенті система вищої освіти рухалася в цілковито іншому напрямку.

У більшості західноєвропейських держав ніяких перешкод для переходу із середньої освіти у вищу ніколи не було: якщо особа успішно складала загальнодержавні шкільні випускні іспити, вона автоматично мала право вступити до університету. До кінця 1950-х років це не викликало жодних труднощів — кількість абітурієнтів була невелика, й університетам не треба було боятися надлишку студентів. У будь-якому разі навчання в більшості університетів на континенті за давньою традицією було доволі відособлене і безсистемне. Гордовиті й неприступні професори читали серйозні лекції в аудиторіях, повних безіменних студентів, яким нічого не перешкоджало отримати диплом у встановлений термін і для яких статус студента був рівною мірою і соціальним обрядом, і способом здобути освіту[282].

Більшість центральних планувальників вирішили не будувати нові університети, а просто видали накази щодо розширення наявних. Водночас вони не створили жодних додаткових перешкод чи системи попереднього відбору. Навпаки, виходячи з найкращих міркувань, вони часто заходилися усувати наявні бар’єри: у 1965 році Міністерство освіти Італії скасувало вступні іспити та фіксовані квоти на спеціальності в усіх університетах. Вища освіта, яка колись була привілеєм, тепер мала стати правом. Наслідки були катастрофічні. Станом на 1968 рік університет міста Барі, у якому зазвичай навчалося близько 5 тисяч студентів, намагався впоратися зі студентським корпусом, що складався з понад 30 тисяч осіб. У Неаполітанському університеті в той самий рік налічувалося 50 тисяч студентів, у Римському — 60. Тільки ці три університети разом навчали більше студентів, ніж їх загалом було в Італії вісімнадцять років тому; багато з них так ніколи й не одержали диплом[283].

Під кінець 1960-х років кожна сьома молода особа в Італії відвідувала університет (тоді як десять років тому — кожна двадцята). У Бельгії — кожна шоста. У Західній Німеччині, де в 1950 році навчалося 108 тисяч студентів і де традиційні університети вже почали страждати від надмірних напливів, до кінця 1960-х налічувалось майже 400 тисяч студентів. У Франції до 1967 року студентів стало стільки ж, скільки в 1956 році було школярів. По всій Європі студентів ставало значно більше, ніж раніше, і якість їхнього навчання швидко погіршувалась. Усе було переповнене — бібліотеки, гуртожитки, лекційні зали, їдальні — та в очевидно поганому стані (навіть у тому випадку, ба навіть особливо, якщо було новим). Витрати післявоєнних урядів на освіту, які всюди різко зросли, були зосереджені на початковій і середній школі, її оснащенні та вчителях. Це, безперечно, був правильний вибір, у будь-якому разі продиктований вимогами виборців. Але він мав свою ціну.

На цьому етапі варто згадати, що навіть станом на 1968 рік більшість молодих людей у кожній європейській країні не були студентами (цю деталь часто випускають в описах цього періоду), особливо якщо їхні батьки були селянами, робітниками, іммігрантами — чи то з провінції, чи то з-за кордону — або не мали фаху. Саме тому ця нестудентська більшість проживала шістдесяті зовсім інакше: особливо кінець 1960-х, коли навколо університетів стільки всього відбувалося. Їхні погляди, особливо на політику, не можна ототожнювати з поглядами їхніх однолітків-студентів. Утім в інших аспектах молодь об’єднувало те, що вже стало характерною та спільною культурою.

Кожне покоління бачить світ по-своєму. Покоління шістдесятих бачило світ новим і молодим. В історії людства більшість молодих людей приходять у світ, повний старших людей, і саме старші за них обіймають впливові посади та є зразками для наслідування. Однак для покоління середини 1960-х усе було інакше. Культурна екосистема розвивалася набагато швидше, ніж колись. Розрив між великим, заможним, балуваним, самовпевненим і культурно незалежним поколінням та незвичайно нечисленним, тривожним, травмованим Депресією і понівеченим війною поколінням їхніх батьків був більшим за звичайну відстань між різними віковими групами. Багатьом молодим людям щонайменше здавалося, що вони народилися в суспільстві, яке неохоче змінювалося — змінювало свої цінності, стиль, правила — на їхніх очах та за їхнім наказом. У попмузиці, кіно й на телебаченні було повно молодих людей, і вони дедалі більше ставали їхньою аудиторією та ринком. Станом на 1965 рік існували радіо- й телепередачі, журнали, магазини, продукти й цілі індустрії, призначені саме для молоді й залежні від популярності серед неї.

Хоча молодіжна культура в кожній країні мала своїх власних кумирів, заклади й типові місцеві культові заходи («Фестиваль друзів», що відбувся 22 червня 1963 року на Національній площі в Парижі, був заходом, який дав початок французькій молодіжній культурі 1960-х, однак в інших країнах залишився практично поза увагою), чимало популярних культурних віянь тієї доби з не баченою досі легкістю долали державні кордони. Масова культура за визначенням ставала міжнародною. Тренд (у музиці чи в моді) зароджувався в англомовному світі, часто в самій Англії, а потім рухався на південь і схід — цьому сприяла дедалі більш візуалізована (а відповідно — транскордонна) культура та час від часу перешкоджали місцеві альтернативи або ж, що траплялося частіше, політичне втручання[284].

Нові віяння були адресовані заможнішій молоді — дітям європейського білого середнього класу, які могли дозволити собі платівки, квитки на концерти, взуття, одяг, косметику й дорогі зачіски. Але те, яким чином презентували цю продукцію, демонстративно йшло врозріз із традиційними лініями класового поділу. Найуспішніші тогочасні музиканти — The Beatles та їхні наслідувачі — запозичили ритми американських блюз-гітаристів (здебільшого чорношкірих) та поєднали їх з матеріалом, безпосередньо взятим з мови та життя британського робітничого класу[285]. Це надзвичайно оригінальне поєднання пізніше стало корінною транснаціональною культурою європейської молоді.

Зміст попмузики мав доволі велике значення, але її форма важила ще більше. У 1960-х роках люди особливо звертали увагу на стиль. Можна подумати, що нічого нового в цьому немає. Але те, що стиль міг безпосередньо замінити зміст, напевно, було особливістю епохи. Попмузика 1960-х була бунтарською за тональністю, манерою виконання, тоді як тексти — часто заспокійливими та й у будь-якому разі щонайбільше напівзрозумілими для закордонних слухачів. В Австрії грати або слухати британську чи американську попмузику для молоді означало плювати у вічі приголомшеним батькам, поколінню Гітлера; у країнах-сусідах, Угорщині та Чехословаччині, це сприймали (з відповідними поправками) аналогічно. Музика, так би мовити, протестувала від їхнього імені.

Якщо складалося враження, що головною темою музичного культурного мейнстриму шістдесятих був секс (принаймні доки він на короткий час не поступився місцем наркотикам і політиці), це теж здебільшого залежало від стилю. Більшість молодих людей мешкали окремо від батьків і в більш юному віці, ніж раніше, залишали батьківський дім. А контрацепція ставала безпечнішою, доступнішою й легальною[286]. Публічна демонстрація оголеного тіла та прояви нестримної сексуальної розкутості в кіно й літературі стали більш поширеними, принаймні в Північно-Західній Європі. Через усе це старше покоління було переконане, що ніяких сексуальних обмежень не лишилося, а їхнім дітям було в задоволення підживлювати кошмари батьків.

Насправді «сексуальна революція» шістдесятих майже напевно була твором уяви для абсолютної більшості людей як старшого, так і молодшого покоління. Як нам відомо, сексуальні інтереси та поведінка більшості молодих європейців і близько не змінилися ані так стрімко, ані так радикально, як любили стверджувати очевидці того періоду. За даними тогочасних опитувань, навіть сексуальне життя студентів не надто відрізнялося від життя їхніх попередників. Вивільнений сексуальний стиль шістдесятих зазвичай протиставляли п’ятдесятим, які зображували (дещо несправедливо) як добу моральних переконань і затятої емоційної стриманості. Але якщо порівняти це десятиліття з 1920-ми роками, європейським fin-de-siècle або напівсвітом Парижа в 60-х роках ХІХ століття, «свінг-шістдесяті» були досить-таки сумирними.

Продовжуючи робити акценти на стилі, покоління шістдесятих дуже сильно й незвично намагалося вирізнятися своєю зовнішністю. Одяг, зачіски, макіяж і речі, які досі називалися «модними аксесуарами», стали обов’язковими маркерами вікової та політичної ідентичності. Джерелом таких тенденцій був Лондон: він впливав на європейські смаки щодо одягу, музики, фотографій, моделей, реклами й навіть багатотиражних журналів. Ураховуючи те, що за Британією вже закріпилися асоціації з прісним дизайном та низькопробною архітектурою, це було неочікуваним і, як виявилося, нетривалим поворотом подій, молодіжною зміною традиційного стану речей. Але фальстарт «лондонського свінгу», як назвав цю хвилю журнал Time у квітні 1966 року, по-особливому вплинув на цю добу.

До 1967 року в британській столиці існувало понад 2 тисячі магазинів, які називали себе «бутиками». Більшість із них були безсоромними копіями магазинів одягу, що простягалися вздовж Карнабі-стріт; цю місцину здавна вподобали чоловіки-гомосексуали, але тепер вона перетворилася на епіцентр тогочасної моди для осіб будь-якої сексуальної орієнтації. У Парижі бутик модного одягу New Man, перша французька ластівка революції в кравецтві, відкрився на Рю де л’Ансьян Комеді 13 квітня 1965 року. Упродовж року вслід за ним повідкривалися копії-імітації, кожна з яких мала вивіску з назвою на модний британський манер — «Dean», «Twenty», «Cardiff» тощо.

Стиль Карнабі-стріт, клонований у всій Західній Європі (хоча в Італії не так виразно, як у решті країн), проявлявся в яскравому вбранні чітких фасонів у стилі унісекс, свідомо створених такими, що не пасуватимуть особам, старшим за тридцять років. Вузькі червоні вельветові штани та приталені чорні сорочки з New Man у подальші три роки стали основною формою одягу паризьких вуличних демонстрантів, тож їх усюди масово копіювали. Як і решта в шістдесятих, вони були створені чоловіками і для чоловіків; але носити їх могли й молоді жінки, і дедалі частіше так і робили. Цьому впливу піддалися навіть паризькі будинки моди: у 1965 році міські кутюр’є пошили більше штанів, ніж спідниць.

Вони також скоротили виробництво капелюхів. Це свідчило про те, що переважає молодіжний ринок, на якому крайнім проявом власної ідентичності стала зачіска, а не головний убір, а традиційні капелюхи залишилися атрибутами офіційних подій для «старших»[287]. Утім капелюхи в жодному разі не зникли. На другому етапі кравецької революції на зміну веселим яскравим кольорам модного вбрання (які залишилися з кінця 1950-х) прийшов більш «серйозний» верхній одяг, який також відображав аналогічні зміни в музиці. Тепер молодіжний одяг шили та продавали з певним, цілком виразним акцентом на «пролетарські» й «радикальні» джерела його натхнення — не лише сині джинси та «робочі сорочки», а й чоботи, темні куртки та шкіряні кашкети в «ленінському» стилі (або їхні фетрові варіації, що були відлунням капелюхів-кошутів — головних уборів угорських революціонерів ХІХ століття). Ця більш політично свідома мода так і не прижилася в Британії, але до кінця десятиліття вона стала напівофіційною формою німецьких й італійських радикалів та їхніх послідовників-студентів[288].

Окрім цих двох модних тенденцій існували ромські балдахіни хіпі. На відміну від стилів «Карнабі-стріт» та «вуличного бійця», питомо європейських за своїм походженням, стиль хіпі — невиразно «утопічний» у своїй незахідній, «антикультурній», асексуальній філософії показного стриманого споживання — прийшов з Америки. Його комерційний потенціал був очевидним, і чимало магазинів, які виникли у відповідь на попит на обтислі фасони чіткого крою середини 1960-х років, невдовзі докладали зусиль, щоб відповідним чином оновити свій асортимент. Вони навіть зробили декілька коротких спроб вивести на ринок «образ Мао». Він складався з безформного піджака з чітко окресленим комірцем і повсюдного «пролетарського» капелюха та лаконічно вбирав у себе ознаки всіх трьох стилів, особливо в поєднанні з «Цитатником» — збіркою революційних одкровень китайського диктатора. Але, незважаючи на фільм Ґодара «Китаянка» 1967 року, в якому група французьких студентів старанно вивчає Мао та намагається наслідувати його приклад, «образ Мао» залишився вподобанням меншості — навіть серед «маоїстів».

Антикультурна політика та її символіка після 1967 року окреслилася чіткіше завдяки асоціаціям з романтизованими історіями про партизанів-революціонерів з «третього світу». Але навіть так вона не стала в Європі повноцінною модою. Не варто обманюватися дивовижним переродженням Че Ґевари на подібний до Христа образ мученика-ікони для бунтівних західних підлітків: європейські шістдесяті завжди були євроцентричними. Навіть «революція хіпі» так ніколи і не дісталася Європи. Щонайбільше вона зупинилася на берегах Великої Британії та Нідерландів, залишивши там слід — порівняно більш розвинуту культуру наркотиків й одну напрочуд оригінальну грамофонну платівку.

Легковажний бік шістдесятих — моду, попкультуру, секс — не варто відкидати як дрібницю й показуху. Для нового покоління це був спосіб покінчити з епохою дідусів — справи континенту все ще були в руках геронтократів (Аденавера, де Ґолля, Макміллана та Хрущова). Безперечно, кричущі, позірні прояви шістдесятих — нарцистичне потурання власним бажанням, яке назавжди асоціюватиметься з цією добою, — загалом видаються неправильними. Але свого часу ті, хто їх проживав, сприймали їх як нові та свіжі. Навіть холодний, жорсткий полиск тогочасного мистецтва чи цинізм у фільмах кінця 1960-х років після затишної буржуазної фальші нещодавнього минулого здавався справжнім і цілющим. Егоцентричне зазнайство, притаманне цьому часу — що молодь змінить світ тим, що «зробить свою справу», «давши собі волю» та «кохаючись, а не воюючи», — завжди було ілюзією і не дало жодної користі. Але свого часу це була не єдина ілюзія, і точно не найбезглуздіша.

Шістдесяті були великою добою Теорії. Важливо чітко окреслити, що це означає: це точно не про по-справжньому проривні винаходи в біохімії, астрофізиці чи генетиці, оскільки нефахівці загалом не звертали уваги на такі речі. Водночас це й не про відродження європейської соціальної думки: середина ХХ століття не дала світу соціальних теоретиків, яких можна було б порівняти з Геґелем, Марксом, Контом, Міллом, Вебером чи Дюркгаймом. «Теорія» не означала й філософію: найвідоміші тогочасні західноєвропейські філософи — Бертран Расселл, Карл Ясперс, Мартін Гайдеґґер, Бенедетто Кроче, Моріс Мерло-Понті, Жан-Поль Сартр — або вже померли, або були старі, або ж зайняті чимось іншим, а провідні мислителі Східної Європи — Ян Паточка чи Лешек Колаковський — досі були здебільшого невідомі поза межами своїх країн. Щодо блискучої плеяди економістів, філософів та соціальних теоретиків, яка розквітла в Центральній Європі до 1934 року, то більшість із тих, хто вцілів, назавжди емігрували до США, Великої Британії, Австралії чи Нової Зеландії, де утворили інтелектуальні ядра сучасної «англо-саксонської» науки у своїх дисциплінах.

За новим модним визначенням, «теорія» означала дещо зовсім інше. Її завданням було «ставити під сумнів» (на тогочасному жаргоні) метод і цілі наукових дисциплін — насамперед соціальних наук (історії, соціології, антропології), але також гуманітарних і навіть, у пізніші роки, точних. В епоху швидкого зростання університетів, коли періодичні видання, журнали й викладачі гарячково шукали зразки для наслідування, виник цілий ринок «теорій» будь-якого штибу — підживлений не так удосконаленням наукової пропозиції, а радше ненаситним попитом споживачів. На перший план теоретичної революції вийшла історія й інші «неточні» соціальні науки. Оновлення історичних студій у Європі розпочалося в попередньому поколінні: видання Economic History Review та Annales: Économies, Sociétés, Civilizations були засновані в 1929 році, а назви виказували їхню ревізіоністську місію. У 1950-х роках з’явилася Група істориків Комуністичної партії Великої Британії та впливовий журнал соціальної історії Past & Present, відділ культурних досліджень у Бірмінгемському університеті в Англії, створений під впливом роботи Річарда Гоґґарта[289] і Реймонда Вільямса, а також, дещо пізніше, Школа соціальної історії в Білефельдському університеті в Західній Німеччині, згуртована навколо Ганса-Ульріха Велера[290].

Науковий доробок, створюваний у цих осередках, не обов’язково був єретичним; навпаки, зазвичай це були дуже якісні напрацювання, методологічно цілком традиційні. Але вони були свідомо тлумачними, зазвичай із не категоричної, проте, безперечно, лівацької позиції. Історію трактували з позицій соціальної теорії та з наголосом на важливості класу, особливо його нижчих щаблів. Метою було не просто зобразити чи навіть пояснити певний історичний момент, а розкрити його глибинне значення. Історичні праці, написані в цьому ключі, здавалися містком між минулим і теперішнім, між науковими умовиводами і сучасною практикою, а нове покоління студентів прочитувало їх (нерідко помилково) саме з такого погляду.

Але, попри все своє політичне значення, історія — це дисципліна, напрочуд непроникна для високих теоретичних учень: що більше втручається Теорія, то більше занепадає Історія. Хоча одному чи двом провідним історикам 1960-х років удалося на схилі віку сягнути зіркового статусу, ніхто з них — хай яким революційним був його доробок — не став культурним авторитетом. Іншим дисциплінам велося краще — або гірше, залежно від позиції оповідача. Спираючись на більш ранні теорії в лінгвістиці, культурні антропологи на чолі з Клодом Леві-Строссом запропонували всеохопне нове пояснення варіацій і відмінностей між суспільствами. Їхні причини полягали не в очевидних суспільних практиках чи культурних ознаках, а у внутрішній суті, глибинних структурах людських взаємин.

«Структуралізм», як стали називати цей напрямок, виявився надзвичайно привабливим. Як спосіб систематизації людського досвіду він був близький до історичної школи «Анналів», найвідоміший тогочасний представник якої Фернан Бродель заробив собі репутацію на дослідженнях longue durée (тривалих періодів) — погляді на історію з висоти пташиного польоту й описам повільних змін у географічній та соціальній структурі впродовж цих періодів, а отже, добре вписувався в тогочасний науковий стиль. Але ще більшої значущості структуралізму надавала його безпосередня доступність і для інтелектуалів, і для нефахівців. Як пояснювали послідовники Леві-Стросса із суміжних галузей, структуралізм навіть не був репрезентативною теорією: суспільні коди, або «знаки», які він описував, стосувалися не конкретних людей, місць чи подій, а лише інших знаків у закритій системі. Отож вона не підлягала емпіричній перевірці або спростуванню: було неможливо довести, що структуралізм помиляється, а іконоборчі цілі його постулатів у поєднанні з резистентністю до заперечення забезпечували йому широке коло прихильників. Будь-що і що завгодно можна було пояснити як поєднання «структур»: як зауважив П’єр Булез, назвавши одну зі своїх композицій «Структури», «це ключове слово нашого часу».

У 1960-х роках з’явилася низка прикладних структуралізмів: в антропології, історії, соціології, психології, політичній науці та, певна річ, у літературі. Найвідоміші практики — зазвичай ті, хто в правильних пропорціях поєднував наукову відвагу та природний талант самопромоції — стали міжнародними знаменитостями; їм пощастило опинитися в центрі уваги світу інтелектуалів саме тоді, коли телебачення ставало засобом масової інформації. У давніші часи Мішель Фуко міг бути фаворитом віталень, зіркою паризьких лекційних аудиторій — як Анрі Берґсон за п’ятдесят років до того. Але коли його книжка «Слова і речі», яка вийшла друком у 1966 році, лише за чотири місяці розійшлася накладом у 20 тисяч примірників, він буквально прокинувся знаменитим.

Сам Фуко зрікся ярлика «структураліст» — так само як Альбер Камю завжди наполягав, що ніколи не був «екзистенціалістом» і навіть точно не знав, що це означає[291]. Однак, як Фуко принаймні був би змушений визнати, те, що він думав, насправді не мало жодного значення. «Структуралізмом» тепер стали умовно позначати будь-який на позір революційний виклад минулого чи теперішнього, який підривав традиційні лінійні пояснення і категорії та ставив під сумнів їхні припущення. Ще важливіше те, що «структуралісти» були тими, хто зводив до мінімуму або навіть заперечував роль персоналій та особистої ініціативи в людських справах[292].

Але, попри всі найрізноманітніші способи застосування, думка про те, що будь-що є «структурованим», залишала без пояснення дещо важливе. Фернана Бродель, Клод Леві-Стросс чи навіть Мішель Фуко прагнули розкрити глибинні процеси культурної системи. У деяких випадках це могло тягнути за собою революційний науковий імпульс, в інших — ні (у випадку Броделя точно ні), але це справді оминає чи мінімізує значення змін і переходів. Зокрема, визначальні політичні події виявилися резистентними до цього підходу: можна було пояснити, чому зміни мали відбутися в певний момент, але залишалося незрозуміло, як саме це відбулося або чому окремі суспільні гравці були схильні цьому сприяти. Як інтерпретація людського досвіду, будь-яка теорія, що покладається на систему структур, не враховуючи людського вибору, шкутильгає через власні ж гіпотези. Структуралізм був підривним інтелектуально, але неспроможним політично.

Молодіжна енергія шістдесятих не прагнула зрозуміти світ; як зазначав Карл Маркс у часто цитованих тоді «Тезах про Феєрбаха», які він написав у віці лише 26 років, «філософи тільки по-різному тлумачили світ; тоді як мета полягає в тому, щоб його змінити». Коли йшлося про трансформацію світу, була тільки одна велика теорія, яка мала на меті пов’язати тлумачення світу з усеосяжним проєктом змін; лише один панівний наратив, який обіцяв усьому надати сенс і водночас залишити місце для людської ініціативи, — політичний проєкт самого марксизму.

Інтелектуальні спорідненості та політичні пристрасті європейських шістдесятих можна зрозуміти тільки у світлі цього продовження захоплення Марксом і марксизмом. У «Критиці діалектичного розуму» 1960 року Жан-Поль Сартр зазначав: «Я вважаю марксизм неперевершеною філософією нашого часу». Непохитне переконання Сартра поділяли не всі, але весь політичний спектр загалом погоджувався, що кожен, хто прагне зрозуміти світ, має дуже серйозно ставитися до марксизму та його політичної спадщини. Реймон Арон — сучасник Сартра, його колишній друг та інтелектуальний супротивник — усе життя був антикомуністом. Але й він відверто визнавав (зі змішаним відчуттям жалю та захоплення), що марксизм — це панівна ідея доби й світська релігія епохи.

У 1956‒1968 роках марксизм у Європі існував — і, так би мовити, процвітав — у стані умовної популярності. Через викриття та події 1956 року сталінський комунізм зазнав ганьби. Західні комуністичні партії або були політично незначущими (у Скандинавії, Британії, Західній Німеччині та Нідерландах); або повільно, але неухильно занепадали (як у Франції); або, як-от в Італії, намагалися дистанціюватися від своїх московських зв’язків. Офіційний марксизм, утілений в історії та вченнях леніністських партій, загалом було дискредитовано — особливо на тих територіях, де він продовжував панувати. Навіть на Заході ті, хто вирішував віддати свій голос комуністам, мало цікавилися марксизмом.

Водночас до тієї частини марксистської спадщини, яка відрізнялася від радянської версії і якої не торкнувся її моральний занепад, відчувався інтелектуальний і науковий інтерес. Навіть після смерті ідейного натхненника не переставали існувати марксистські й навколомарксистські секти та малі угруповання, що відкололися від ширших течій: невеликі політичні партії, які претендували на звання справжніх послідовників Маркса, діяли ще задовго до 1914 року. Деякі з них, як-от Соціалістична партія Великої Британії, функціонували й досі. Вони вихвалялися своєю політичною цнотою та переконували, що лише вони правильно тлумачать оригінальні марксистські тексти[293]. Але більшість соціалістичних рухів, кіл, клубів і товариств кінця ХІХ століття поглинули універсальні соціалістичні та робітничі партії, які об’єдналися в 1900–1910 роках. Сучасні марксистські суперечки були закорінені в леніністському розколі, який стався пізніше.

Саме з міжгрупових конфліктів ранніх років Радянського Союзу виникла найбільш довговічна марксистська «єресь» — течія, яку заснував Троцький та його послідовники. Через чверть століття після того, як у Мексиці від руки сталінського агента загинув Троцький (і значною мірою завдяки цьому), троцькістські партії можна було знайти в кожній європейські державі, де їх прямо не заборонили. Зазвичай вони були невеликі й очолювані, за образом їхнього однойменного засновника, харизматичним авторитарним лідером, який диктував і доктрину, і тактику. Їхня стратегія полягала в «зануренні» — роботі всередині більших організацій лівого крила (партій, профспілок, наукових товариств) з метою колонізувати їх або спрямувати їхню політику та політичні союзи в бік, визначений троцькістською теорією.

Троцькістські партії — як і недовговічний Четвертий (Робітничий) Інтернаціонал, з яким вони себе пов’язували, — здавалися сторонньому спостерігачеві напрочуд подібними до комуністів, які декларували таку саму відданість Леніну, й відрізнялися від них тільки історією кривавої боротьби за владу між Троцьким та Сталіним. У цьому справді полягала ключова відмінність догми: троцькісти продовжували говорити про «перманентну революцію» та звинувачувати офіційних комуністів у тому, що вони перервали робітничу революцію, зупинивши її в межах однієї країни, але в усьому іншому єдиною очевидною розбіжністю було те, що сталінізм став політично успішним, тоді як троцькізм зазнав бездоганної поразки.

Звичайно, саме ця поразка і вабила пізніших послідовників Троцького. Можливо, минуле й здавалося сумним, однак робота над помилками (радянську революцію очолили реакціонери-бюрократи, аналогічно до Термідоріанського перевороту, який повалив якобінців у 1794 році) мусила, як вони вважали, забезпечити їм успіх у майбутньому. Утім навіть від фігури Троцького віяло владою; зрештою, він відіграв важливу роль у перші роки радянського режиму і був деякою мірою причетний до його відхилень. Для нового, політично незайманого покоління втрачені лідери європейського комунізму, чоловіки та жінки, які так і не мали можливості взяти на себе будь-яку політичну відповідальність, стали прикладами справді привабливих поразок.

Таким чином, у 1960-х роках знову набула популярності особа Рози Люксембург, соціалістки польсько-єврейського походження, вбитої солдатами фрайкору[294] в Німеччині під час невдалої революції в Берліні в січні 1919 року; Дьйордя Лукача, угорського мислителя-комуніста, який у своїх політичних дописах 1920-х років дуже недовго пропонував альтернативу офіційному комуністичному розумінню історії та літератури, аж доки його не змусили публічно зректися своїх ідей; і найбільше — Антоніо Ґрамші, співзасновника італійської Компартії та автора циклу блискучих неопублікованих статей про революційну політику й італійську історію, більшість із яких була написана у фашистських тюрмах, де він скнів від 1926 року до своєї смерті у квітні 1937 року у віці 46 років.

Упродовж 1960-х років праці всіх трьох масово перевидавали або публікували вперше багатьма мовами. Їхні автори мали між собою мало спільного, а те, що їх таки об’єднувало, було негативним досвідом — жоден із них не був при владі (за винятком Лукача, який обіймав посаду комісара з питань культури в короткочасному комуністичному диктаторському режимі Бели Куна в Будапешті з березня по серпень 1919 року); усі вони у певний час виступили проти підходів ленінізму (у випадку Люксембург — навіть до того, як більшовики захопили владу); і всі троє, як і багато інших, опинилися в тривалому забутті в тіні офіційної комуністичної теорії та практики.

Віднайдення праць Люксембург, Лукача, Ґрамші та інших забутих марксистів[295] початку ХХ століття супроводжувалося перевідкриттям самого Маркса. Насправді оприявнення нового та на позір зовсім іншого Маркса мало надзвичайно велике значення для тогочасної популярності марксизму. «Старий» Маркс був Марксом Леніна і Сталіна — вікторіанським соціальним науковцем, неопозитивістські праці якого стали провісниками й уможливили демократичний централізм і пролетарську диктатуру. Навіть якщо цей Маркс не мав безпосереднього стосунку до того, яким чином використовували його зрілі напрацювання, його незмінно з цим пов’язували. На службі чи то в комунізму, чи то в соціальної демократії, вони були ідеями старої лівиці.

Нова лівиця, як вона вже в 1965 році почала себе називати, шукала нові тексти — і знайшла їх у працях молодого Карла Маркса, у метафізичних есеях і записках, написаних на початку 1840-х років, коли Марксу, молодому німецькому філософу, вихованому в дусі геґельянського історицизму та романтичної мрії про остаточну свободу, заледве виповнилося двадцять. Сам Маркс вирішив не видавати деякі з цих напрацювань; після невдалих революцій 1848 року він навіть рішуче від них відвернувся, переключившись на дослідження політичної економіки й сучасної політики, з якими його відтоді й асоціювали.

Отож навіть не всі вчені були знайомі з багатьма текстами раннього Маркса. Коли їх у 1932 році вперше опублікували повністю під егідою Інституту марксизму-ленінізму в Москві, на них звернули мало уваги. Інтерес до них, зокрема до «Економічно-філософських рукописів» та «Німецької ідеології», знову виник через тридцять років. Раптом стало можливим бути марксистом, відкидаючи при цьому важку та заплямовану спадщину традиційної західної лівиці. Здавалося, що молодого Маркса цікавили напрочуд сучасні проблеми: як перетворити «відчужену» свідомість і звільнити людей від невігластва щодо їхнього справжнього становища та можливостей; як змінити порядок пріоритетів у капіталістичному суспільстві й поставити людину в центр її власного існування. Словом, як змінити світ.

Для старшого покоління вчених-марксистів і для традиційних марксистських партій ця збочена увага до тих праць, які сам Маркс вирішив не публікувати, здавалася глибоко несерйозною. Але вона мала згубні наслідки: якщо будь-хто може просто підняти тексти й тлумачити Маркса, як йому заманеться, тоді авторитет комуністичних (і в цьому випадку також троцькістських) керманичів розсиплеться, а водночас — й обґрунтування революційної політики в тодішньому основному розумінні. Не дивно, що марксистський істеблішмент вирішив дати цьому відсіч. Луї Альтюссер, провідний теоретик французької Компартії, всесвітньо відомий експерт з марксизму та викладач французької Вищої нормальної школи, побудував свою професійну репутацію й скороминучу славу на тому, що, як він стверджував, провів розділову лінію між «молодим», геґельянським Марксом і «зрілим» Марксом-матеріалістом. Він наполягав, що мали наукове значення, а отже, були справді марксистськими тільки пізніші праці[296].

Що комуністи й інші консервативні марксисти передбачили правильно, то це те, як легко цього нового гуманістичного Маркса можна підлаштувати під сучасні смаки й тренди. Нарікання такого романтика початку ХІХ століття, як Маркс, на капіталістичну модерність та нелюдяний вплив індустріального суспільства добре надавалися до тогочасних протестів проти «репресивної толерантності» постіндустріальної Західної Європи. Очевидно, що нескінченна гнучкість заможного, ліберального Заходу, його спроможність, наче губка, всотувати пристрасті й відмінності, бісила його критиків. Вони наполягали, що буржуазному суспільству властива репресивність. Вона не могла просто випаруватися. Якщо репресивності не було видно на вулицях, то вона обов’язково мала в щось перейти, і вона увійшла в самі душі людей, а головне — у їхні тіла.

Герберт Маркузе, інтелектуал Веймарської доби, який зрештою опинився в Південній Каліфорнії, де радо адаптував свою стару епістемологію до нового середовища, запропонував зручний підхід, який поєднував усі ці ідейні течії. Західне суспільство споживання, пояснював він, уже не залежало від прямої економічної експлуатації класу незаможних пролетаріїв. Натомість воно відволікало людську енергію від пошуку задоволення (зокрема сексуального) та спрямовувало до споживання товарів й ілюзій. Справжні потреби — сексуальні, соціальні, громадянські — підмінялися фальшивими, задоволення яких становить мету споживацької культури. Це підштовхнуло молодого Маркса ще далі, ніж він сам міг сподіватися, але привернуло увагу широкої аудиторії: не лише тих одиниць, що читали есеї Маркузе, а й багатьох інших, хто перейняв риторику і загальну логіку цього аргументу, який почали широко вживати в культурі.

Акцент на пошуку сексуального задоволення як радикальної мети був доволі образливим для старшого покоління ліваків. Вільне кохання у вільному суспільстві не було новою ідеєю — на неї приставали деякі соціалістичні угруповання початку ХІХ століття, а перші роки Радянського Союзу також відрізнялися виразною моральною розкутістю. Однак провідна традиція європейського радикалізму сповідувала моральну та сімейну чистоту. Стара лівиця ніколи не була культурними інакодумцями чи сексуальними авантюристами — навіть замолоду. Це було справою богеми, естетів і митців, часто індивідуалістичних або навіть політично реакційних нахилів.

Та хай яким бентежним було поєднання сексу й політики, воно не становило справжньої загрози: насправді, як намагався пояснити не один комуніст-інтелектуал, новий наголос на індивідуальних бажаннях, що переважають над колективними зусиллями, був об’єктивно реакційним[297]. Справді підривний потенціал нових прочитань Маркса новою лівицею полягав в іншому. Комуністи й не тільки могли не зважати на розмови про сексуальне звільнення. Їх навіть не хвилювала антиавторитарна естетика молодшого покоління і його вимоги самостійності в спальні, лекційній залі та професійних відносинах; усе це вони — можливо, нерозважливо — відкинули як тимчасове порушення природного порядку речей. Що ображало їх набагато більше, то це нове віяння серед молодих радикалів асоціювати марксистську теорію з революційними практиками в екзотичних краях, де не підходили жодні з усталених категорій та авторитетів.

Центральним постулатом історичної лівиці в Європі було те, що вона представляла, а у випадку комуністів навіть уособлювала пролетаріат — «сині комірці», промисловий робітничий клас. Ця близька ідентифікація соціалізму з міською робочою силою була зумовлена не просто спорідненістю душ. Це була характерна відмінність ідеологічної лівиці, яка відрізняла її від благонамірених ліберальних чи католицьких соціальних реформаторів. Голоси робітничого класу, особливо його чоловічої частини, становили основу влади та впливу британської Лейбористської партії, нідерландської та бельгійської робітничих партій, Комуністичних партій Франції та Італії та соціал-демократичних партій німецькомовної Центральної Європи.

За винятком Скандинавії, більшість зайнятого населення ніколи не була соціалістами чи комуністами; його прихильності розподілялися по всьому політичному спектру. Однак традиційні партії лівого крила все одно сильно залежали від голосів робітничого класу, а тому тісно асоціювали себе з ним. Але до середини 1960-х років цей клас потихеньку зникав. У розвинутих країнах Західної Європи шахтарі, сталевари, кораблебудівники, металурги, працівники текстильної галузі, залізничники й інші робітники, які заробляли на життя фізичною працею, масово виходили на пенсію. У прийдешній добі індустрії послуг на їхнє місце заступала робоча сила геть іншого типу.

У традиційної лівиці це мало викликати певне занепокоєння: членство в профспілках та партіях, а також внески в ці організації сильно залежали від цієї масової бази. Але попри те, що початок зникнення класичного європейського пролетаріату широко анонсували результати тогочасних соціологічних опитувань, стара лівиця продовжувала наполягати на своїй робітничій «основі». Особливо непохитними залишалися комуністи. Існував лише один революційний клас — пролетаріат; одна партія, яка могла представляти та відстоювати інтереси цього класу, — комуністи; і тільки один правильний результат робітничої боротьби під проводом комуністів — революція, як це п’ятдесят років тому довела Росія.

Але для будь-кого, хто не був обмежений цією версією європейської історії, пролетаріат вже перестав бути єдиним доступним засобом радикальних суспільних перетворень. У тих краях, які дедалі частіше називали «третім» світом, існували альтернативи: націоналісти, які боролися проти колонізаторів у Північній Африці та на Близькому Сході; чорношкірі радикали в США (які не дуже надавалися для визначення «третій світ», але тісно з ним асоціювалися); та селяни-партизани звідусіль — від Центральної Америки до Південнокитайського моря. Разом зі «студентами» і навіть просто молоддю такі особи становили значно численнішу та легшу для мобілізації заради надій революції категорію, ніж урівноважені й задоволені робітничі маси заможного Заходу. Після 1956 року молоді західноєвропейські радикали відвернулися від гнітючого комуністичного спадку в Східній Європі й шукали натхнення деінде.

Цю нову моду на екзотику, з одного боку, підживлювала тогочасна деколонізація та надії національно-визвольних рухів, а з іншого — проєкція власних втрачених ілюзій Європи на інших. Європа напрочуд мало знала про тамтешнє життя, хоча в науці й з’явилася примітивна галузь «селянських студій». Революціям на Кубі та в Китаї приписували всі якості й досягнення, яких так бракувало в Європі. Італійська письменниця-марксистка Марія-Антонієтта Маччоккі лірично оспівувала контраст між жалюгідним станом сучасної Європи та постреволюційною утопією Китаю Мао, який тоді був на піку Культурної революції: «У Китаї немає ознак збайдужіння, нервових розладів чи фрагментації особистості, на які можна натрапити в споживацькому суспільстві. Китайський світ компактний, інтегрований та абсолютно цілісний».

Селянські революції в неєвропейському світі мали ще одну ознаку, яка подобалася тогочасним західноєвропейським інтелектуалам і студентам: вони були насильницькі. Звичайно, лише за декілька годин на схід, у Радянському Союзі та його країнах-сателітах, насильства не бракувало. Але це було насильство з боку держави, офіційного комунізму. Насильство повстанців третього світу було визвольним. Як пояснював Жан-Поль Сартр у своїй відомій передмові до французького видання Франца Фанона[298] «Гнані і голодні» 1961 року, насильство антиколоніальних революцій було «відтворенням людиною самої себе… пристрелити європейця означає вбити двох зайців одним пострілом — знищити гнобителя і водночас того, кого він пригноблює: залишається мрець і вільна людина; той, хто вижив, уперше відчуває під ногами національну землю».

Таке самозречене захоплення чужоземними прикладами не було новим для Європи: Токвіль давно зауважив їхню привабливість для дореволюційної інтелігенції у Франції XVIII століття; окрім того, вони відіграли роль і в принадності власне Радянської революції. Але в 1960-х роках Європі пропонували для наслідування приклад Далекого Сходу або й далекого Півдня. Студентів-радикалів у Мілані й Берліні закликали повторити успішні східні маневри: показово поєднавши риторику в дусі Мао і троцькістську тактику, лідер німецького студентського руху Руді Дучке підбурював його прихильників здійснити в 1968 році «довгу ходу інститутами».

З погляду консервативного старшого покоління, таке недбале запозичення чужих моделей було свідченням розгнузданої легкості, з якою поважний революційний код старої Європи перетворювався на ідеологічний Вавилон. Коли італійські студенти заявили, що в новій сервісній економіці університети становитимуть центри вироблення знання, а студенти, відповідно, — новий робітничий клас, вони занадто широко витлумачили марксистські постулати. Але на їхньому боці принаймні був діалектичний прецедент, і грали вони за встановленими правилами. Кілька років по тому, коли міланська студентська газета Re Nudo проголосила: «Пролетарська молодь Європи, хай єднає нас Джимі Гендрікс!» — діалектика перетворилася на пародію. Як від самого початку стверджували їхні критики, хлопці та дівчата шістдесятих були просто несерйозні.

Проте шістдесяті були надзвичайно важливим десятиліттям. Третій світ, від Болівії до Південно-Східної Азії, перебував у сум’ятті. «Другий» світ радянського комунізму лише здавався стабільним, та й то, як виявиться пізніше, недовго. А провідна держава Заходу, яку збурювали вбивства й расові заворушення, розпочинала повномасштабну війну у В’єтнамі. Витрати США на оборону упродовж 1960-х стабільно зростали, сягнувши максимуму в 1968 році. Для Європи війна у В’єтнамі не була суперечливим питанням — її не підтримували сили всього політичного спектра; але вона стала каталізатором мобілізації на континенті: навіть у Британії найбільші демонстрації десятиліття мали на меті висловити відкриту незгоду з політикою США. У 1968 році в межах Кампанії солідарності з В’єтнамом десятки тисяч студентів пройшли вулицями Лондона до Посольства США на площі Гросвенор, гнівно вимагаючи від США закінчити війну у В’єтнамі (а від британського уряду лейбористів — припинити її нерішучу підтримку).

Те, що так багато тогочасних суперечок і вимог будувалося навколо політичного, а не економічного порядку денного, дещо говорить про особливі обставини шістдесятих, а також про соціальне походження більшості провідних громадських активістів. Як і 1848 рік, шістдесяті були революцією інтелектуалів. Але тогочасні невдоволення мали й економічний бік, навіть якщо багато їх учасників ще цього й не усвідомлювали. Хоча період процвітання післявоєнних десятиліть ще не скінчився, а безробіття в Західній Європі перебувало на історично мінімальній позначці, низка конфліктів на західноєвропейському ринку праці на початку 1960-х років передвіщала майбутні проблеми.

Причиною цих страйків, а також тих, які ще тільки мали відбутися в 1968–1969 роках, було незадоволення падінням реальних зарплат, коли післявоєнне зростання пішло на спад. Але найбільше скаржились на умови роботи та, зокрема, відносини між начальством і підлеглими. За винятком особливих випадків Австрії, Німеччини та Скандинавії, стосунки між робітниками та керівництвом європейських заводів і різних установ не були добрими: у типовому міланському цеху — чи то в Бірмінгемі, чи в промисловому передмісті Парижа — за невдоволеними, войовниче налаштованими робітниками наглядали безкомпромісні авторитарні начальники, а комунікації між цими двома групами практично не існувало. «Промислові відносини» в деяких частинах Західної Європи були оксюмороном.

Приблизно те саме почасти стосувалося сфери обслуговування й кваліфікованої праці: два яскраві приклади — державна французька телерадіокомпанія ORTF та Комісаріат атомної енергетики, де штат технічних працівників, від журналістів до інженерів, буквально закипав від обурення. Традиційні форми авторитету, дисципліни й обрання (чи то пак убрання) не встигали за стрімкими суспільними і культурними перетвореннями минулого десятиліття. Фабриками й установами керували за принципом «згори вниз», тоді як від низів не приймали жодного зворотного зв’язку. Керівники могли карати, принижувати чи звільняти працівників відповідно до власних примх. До них часто ставилися зневажливо, а їхню думку не брали до уваги. З’являлося чимало закликів щодо надання працівникам більшої ініціативи, професійної автономії, навіть «самоуправління» (французькою — autogestion).

Ці питання не стояли гостро на порядку денному європейських промислових конфліктів із часу захоплень Народних фронтів 1936 року. Раніше їх також оминали увагою профспілки та політичні партії, зосереджені на більш традиційних і придатних для маніпуляцій вимогах — вищих зарплатах, меншій кількості робочих годин. Але вони були цілком співзвучні з гаслами студентів-радикалів (з якими войовничих працівників практично нічого більше не пов’язувало), що виголошували подібні скарги щодо переповнених і слабко керованих університетів.

Відчуття вилучення з процесу ухвалення рішень, а відповідно і з влади, було ще одним симптомом шістдесятих, наслідків якого тоді ще вповні не усвідомлювали. Завдяки системі двоетапних парламентських та загальнонаціональних президентських виборів політичне життя у Франції до середини 1960-х оформилося в стабільну систему виборчих і парламентських коаліцій, побудованих навколо двох політичних сімей: з лівого краю — комуністи й соціалісти, з правого — центристи та ґоллісти. За мовчазною згодою всього політичного спектра, маленькі партії та маргінальні групи були змушені або входити в одну з більших чотирьох, або ж залишалися за бортом політичного мейнстриму.

Те саме відбувалося в Італії та Німеччині, але з інших причин. Із 1963 року широка лівоцентристська коаліція в Італії обіймала більшу частину національного політичного простору, за межами якого опинилися тільки комуністична й колишні фашистські партії. У Федеративній Республіці Німеччина з 1966 року при владі перебувала «Велика коаліція» християнських демократів та соціал-демократів, які разом з «вільними» демократами монополізували Бундестаг. Такі домовленості забезпечували політичну стабільність і тяглість, але, як наслідок, у трьох найбільших демократіях Західної Європи радикальна опозиція була витіснена не просто на парламентську гальорку, а взагалі поза межі парламенту. Здавалося, що «системою» справді керують тільки «вони», як уже певний час заявляла нова лівиця. Радо скориставшись нагодою, студенти-радикали проголосили себе «позапарламентською» опозицією, а політика перемістилася на вулиці.

Найвідоміший приклад — швидкоплинні події, які відбувалися у Франції навесні 1968 року. Своїм розголосом вони радше завдячують шоковому ефекту й особливому символізму повстання на вулицях Парижа, аніж будь-яким довготривалим наслідкам. Травневі «інциденти» почалися восени 1967 року в Нантері, похмурому передмісті Західного Парижа й місці розташування одного з поспіхом побудованих додаткових корпусів старого Паризького університету. Студентські гуртожитки в Нантері вже деякий час слугували прихистком для мінливого складу законослухняних студентів, «таємних» радикалів та жменьки наркоторговців і наркоманів. Платили за житло не завжди, а між чоловічим і жіночим гуртожитками, попри сувору офіційну заборону, відбувався інтенсивний нічний рух[299].

Адміністрація університету в Нантері не хотіла створювати неприємності, наполягаючи на дотриманні правил, але в січні 1968 року виключила нелегального «мешканця» та пригрозила дисциплінарними заходами одному законному студенту Данієлю Кон-Бендіту за зневажливу поведінку стосовно одного міністра, який саме приїхав до університету з візитом[300]. Після цього відбулися нові протести, а 22 березня після арешту радикальних студентів, які здійснили напад на приміщення American Express у центрі Парижа, було засновано Рух на чолі з Кон-Бендітом й іншими студентськими лідерами. Ще через два тижні, після зіткнень між студентами та поліцією, нантерський кампус закрили, а Рух та його діяльність перемістили до стародавніх університетських корпусів у Сорбонні та поблизу в серці Парижа.

Щоб не дати ідеологічно забарвленій риториці та амбітним програмам подальших тижнів увести нас в оману, варто наголосити, що причини травневих заворушень були локальними та виразно егоцентричними. Захоплення Сорбонни та подальші вуличні барикади й сутички з поліцією, зокрема у ніч з 10 на 11 травня та з 24 на 25 травня, відбувалися під проводом (троцькістської) «Революційної комуністичної молоді», а також офіційних представників студентської ради і спілки молодших викладачів. Але цілком знайома марксистська риторика бунтівників приховувала, по суті, анархічний дух, метою якого були негайна ліквідація та приниження влади.

У цьому сенсі, як з презирством і стверджувала верхівка французької Компартії, це була вечірка, а не революція. Вона мала всі символічні ознаки французького повстання — озброєних демонстрантів, вуличні барикади, захоплення стратегічних будівель та розв’язок, політичні вимоги й вимоги у відповідь, — але не була ним за своєю природою. Молоді чоловіки і жінки, які стояли в студентському натовпі, походили переважно із середнього класу; багато хто з них навіть представляв паризьку буржуазію («fils à papa» — «таткові синки», як глузливо назвав їх лідер ФКП Жорж Марше). Коли вони шикувалися на вулицях, щоб протистояти озброєній владі Французької держави, з вікон комфортабельних буржуазних квартир на них дивилися їхні власні батьки, тітоньки й бабусі.

Жорж Помпіду, прем’єр-міністр за де Ґолля, швидко оцінив масштаб проблеми. Після перших сутичок він, попри критику з боку власної партії та уряду, відкликав поліцію й фактично залишив університет і навколишній район під контролем паризьких студентів. Своїми діями, які отримали широкий розголос, студенти змусили Помпіду та його президента де Ґолля ніяковіти. Але, окрім як упродовж короткого часу на початку протестів, коли їх заскочили зненацька, вони не відчували загрози з їхнього боку. Можна було розраховувати, що, коли настане час, поліція — особливо підрозділ із протидії вуличним заворушенням, куди набирали дітей бідних селян з провінції, які завжди були готові натовкти пику розбещеній паризькій молоді, — наведе лад. Помпіду непокоїло дещо значно серйозніше.

Студентські заворушення й захоплення стали каталізатором низки страйків і протестів на робочих місцях по всій країні, через що під кінець травня Франція була практично знеструмлена. Деякі з перших протестів — наприклад, серед кореспондентів французького телебачення та радіо — були спрямовані проти їхніх політичних редакторів, які цензурували репортажі про студентський рух та, зокрема, інформацію про надмірну жорстокість деяких поліцейських. Але в міру того як загальний страйк набирав обертів, перекинувшись на заводи з виробництва літаків у Тулузі, електростанції, нафтохімічні фабрики та, найстрашніше, гігантські заводи Renault на околиці самого Парижа, стало ясно, що ставки значно вищі за вимоги кількох тисяч розлючених студентів.

Страйки, звичайні та сидячі, захоплення офісних приміщень і водночас демонстрації й марші були найбільшим суспільним протестним рухом в історії сучасної Франції, набагато далекосяжнішим, ніж у червні 1936 року. Навіть з позиції сьогодення важко сказати точно, що їх спровокувало. Комуністична профспілкова організація Всезагальна конфедерація праці спочатку не знала, що робити: коли представники профспілки спробували втихомирити страйкарів Renault, ті їх перекричали, а пізніше рішуче відкинули угоду, укладену між урядом, профспілками та працедавцями, хоча вона й обіцяла підвищення заробітної плати, коротший робочий день та активнішу участь працівників у консультаціях із керівництвом.

Мільйони чоловіків і жінок, які припинили працювати, об’єднувала зі студентами одна річ. Хай якими були їхні місцеві проблеми, усі вони насамперед були доведені до відчаю умовами існування. Вони прагнули не так добитися кращих умов праці, як щось змінити в способі свого життя; брошури, маніфести та промови це підтверджували. Для державної влади хороші новини полягали в тому, що це послаблювало запал страйкарів і відвертало їхню увагу від політичних цілей; однак це вказувало на загальний недуг, для якого було складно знайти рішення.

Франція мала і багатство, і безпеку, тож деякі консервативні експерти дійшли висновку, що хвиля протестів спричинена не невдоволенням, а просто нудьгою. Але відчай був справжнім не лише на заводах Renault, де умови праці давно були незадовільні, а всюди. П’ята республіка довела до абсолюту давню французьку звичку зосереджувати владу в кількох інституціях, скупчених в одному місці. Францією керувало (і це було очевидно) вузьке коло паризької еліти — соціально закрите, культурно привілейоване, згірдливе, ієрархічне та неприступне. Навіть дехто з тих, хто до нього належав (й особливо їхні діти), вважали його задушливим.

Що ж до самого вже не молодого де Ґолля, то він уперше з 1958 року не зміг зрозуміти, до чого ведуть події. Його першою реакцією стала безрезультатна промова на телебаченні, а потім він зник з поля зору[301]. Коли ж під час референдуму наступного року він усе ж таки спробував скористатися тим, що він прийняв за народний антиавторитарний настрій, і запропонував низку заходів, які мали децентралізувати уряд і процес ухвалення рішень у Франції, то зазнав рішучої та принизливої поразки. Після цього він подав у відставку, вийшов на пенсію та переїхав до свого заміського будинку, де й помер кілька місяців по тому.

Тим часом з’ясувалося, що Помпіду мав рацію, вирішивши перечекати студентські демонстрації. На піку студентських страйків і загального протестного руху, що набирав обертів, деякі студентські лідери та купка поважних політиків, які мали б думати, перш ніж говорити (зокрема колишній прем’єр П’єр Мендес-Франс і майбутній президент Франсуа Міттеран), заявили, що влада безсила, а отже, її можна захопити. Казати такі речі було і небезпечно, і нерозумно. Як тоді зауважив Реймон Арон, «одна справа — скинути короля, а інша — президента, обраного на всенародних виборах». Де Ґолль і Помпіду швидко скористалися помилками лівиці. Країна, попередили вони, опинилася під загрозою комуністичного перевороту[302]. Наприкінці травня де Ґолль оголосив дочасні вибори й закликав Францію обирати між законним урядом і революційною анархією.

У межах початку передвиборчої кампанії правиця влаштувала величезну контрдемонстрацію. Масова хода, значно чисельніша навіть за студентські марші, які відбулися два тижні тому, пройшла Єлисейськими полями 30 травня, чим спростувала твердження лівиці про те, що влада втратила контроль. Поліція отримала наказ звільнити університетські приміщення, заводи й офіційні установи. На подальших парламентських виборах керівні ґоллістські партії отримали приголомшливу перемогу, збільшивши свій попередній результат на одну п’яту та забезпечивши абсолютну більшість у Національній асамблеї. Робітники повернулися на роботу. Студенти пішли на канікули.

Травневі події у Франції справили психологічний вплив незалежно від їхнього справжнього значення. На очах у всіх та перед міжнародною телевізійною аудиторією в режимі реального часу відбувалася революція. Її лідери, привабливі та красномовні молоді люди, які вели молодь Франції історичними бульварами лівого берега Сени, були напрочуд телегенічні[303]. Їхні вимоги — чи то стосовно демократизації академічного середовища, чи то скасування моральної цензури, чи то просто щодо кращого світу — було легко зрозуміти та, попри стиснуті кулаки й революційні промови, вони зовсім не здавалися загрозливими. Загальнонаціональний страйковий рух, тривожний і незрозумілий, лише підсилював ауру власне студентських дій: пізніше саме їхньому рухові, який цілком випадково натиснув на гачок суспільного невдоволення, приписали наближення масових страйків й артикуляцію їхніх вимог.

Найголовніше, що травневі заворушення у Франції були незвично мирними проти революційних подій в інших країнах чи власне минулого Франції. Було попсовано доволі багато майна; крім того, чимало студентів і поліцейських потрапили до лікарень після «Ночі на барикадах» 24 травня. Але учасники з обох сторін стримувалися. У травні 1968 року жоден студент не загинув, на представників державного політикуму не було замахів, а легітимність його інститутів ніхто не ставив від сумнів (за винятком французької університетської системи, де все й почалося і яка постійно страждала від внутрішніх зривів і дискредитації, водночас не провадячи жодних значних реформ).

Бунтарі 1968 року до абсурду зімітували стиль й атрибути революцій минулого: вони, зрештою, ділили ту саму сцену. Але вони відмовились від повторення колишнього насильства. У результаті французька «психодрама» (за Ароном) 1968 року майже одразу стала частиною національної міфології як об’єкт ностальгії, стилізованої боротьби, у якій сили Життя, Енергії та Свободи вишикувалися проти закляклої понурої сірості людей минулого. Дехто з популярних народних улюбленців травневих подій пізніше побудував звичайну політичну кар’єру: Ален Крівін, харизматичний студент-магістр, лідер студентів-троцькістів, сьогодні, через сорок років, є шістдесятирічним лідером однієї з найдавніших троцькістських партій Франції[304]. Денієль Кон-Бендіт, якого в травні вислали з Франції, став поважним депутатом франкфуртської міської ради, а пізніше — представником Партії зелених у Європейському Парламенті.

Але для глибоко аполітичного настрою травня 1968 року показовим було те, що французькими бестселерами на тему цих подій, які найуспішніше продавалися серед представників наступного покоління, були не ґрунтовні історичні праці і тим паче не серйозні доктринальні трактати, а збірки тогочасних графіті й гасел. Зібрані зі стін, дощок оголошень і міських вулиць, ці дотепні короткі афоризми закликають молодих людей кохатися, розважатися, висміювати старших і загалом робити те, що подобається, водночас мимохідь змінюючи світ. Як стверджував один лозунг, «Sous le pavé la plage» («Під бруківкою — пляж»). Чого автори гасел у травні 1968 року ніколи не робили, то це не підбурювали своїх читачів заподіяти комусь серйозної шкоди. Навіть шпильки в бік де Ґолля роблять з нього підстаркувату перечепу, а не політичного ворога. Вони передають роздратування та знемогу, але напрочуд мало гніву. То була революція без жертв, що, зрештою, означає, що то була ніяка не революція.

Попри поверхові подібності в риториці студентських рухів, ситуація в Італії складалася геть інакше. По-перше, суспільне тло італійських конфліктів було доволі відмінне. Масштабна міграція з півдня на північ упродовж першої половини десятиліття спричинила в Мілані, Турині й інших промислових містах півночі брак транспорту, послуг, освіти та насамперед житла, а державні уряди так і не змогли розв’язати цих проблем. «Економічне диво» в Італії настало пізніше, ніж у решті країн, а перехід від аграрного суспільства був більш різким.

У результаті потрясіння першого етапу індустріалізації збіглися в часі й наштовхнулися на невдоволення модерного періоду. Некваліфіковані та напівкваліфіковані робітники (зазвичай з півдня, більшість із них — жінки) так і не змогли знайти собі місце в уже усталених спілках кваліфікованих робітників — чоловіків з промислової півночі. До традиційної напруги між працівниками та роботодавцями тепер додалися суперечки між кваліфікованими і некваліфікованими робітниками, тими, хто належав до спілок, і тими, хто ні. Ті працівники, яким платили краще, які були більш захищені й мали кращу кваліфікацію (працівники заводів FIAT або виробника автомобільних шин Pirelli), вимагали більшого впливу на управлінські рішення: наприклад, щодо робочих змін, різниці в оплаті праці та дисциплінарних заходів. Некваліфіковані робітники деякі з цих цілей підтримували, інші — ні. Їх передусім не задовольняли виснажливі ставки за одиницю виробленої продукції, невпинний темп механізованих конвеєрів і небезпечні умови праці.

Післявоєнна економіка в Італії зазнала перетворень завдяки сотням маленьких інженерних, текстильних та хімічних підприємств, працівники більшості яких не мали ані юридичних, ані інституційних способів захиститися від вимог їхніх начальників. Італійська держава добробуту в 1960-х усе ще була доволі нікудишнім утворенням і сягнула зрілості тільки в наступному десятилітті (значною мірою завдяки суспільним заворушенням шістдесятих), а багато некваліфікованих працівників та їхніх родин досі не мали робочих прав чи доступу до сімейних пільг (у березні 1968 року відбувся загальнонаціональний страйк, вимогою якого було запровадження загальнодержавної пенсійної системи). Традиційні ліві партії та спілки були неспроможні врегулювати ці питання. Навпаки, у той час вони переймалися тим, що ця нова неприборкана робоча сила розмиває старі трудові інститути. Коли напівкваліфіковані працівниці спробували заручитися підтримкою комуністичної профспілки щодо їхніх скарг на пришвидшені темпи роботи, їм натомість порадили вимагати більшої компенсації.

За таких умов суспільна напруга в Італії найбільше була вигідна не традиційним лівим організаціям, а жменьці неформальних мереж «позапарламентської» лівиці. Її очільники — комуністи-дисиденти, науковці-теоретики робітничої незалежності та речники студентських організацій — швидко визначили причини незадоволення на промисловому ринку праці й інтегрували їх у свої проєкти. Ба більше, у самих університетах неможливо було не помітити аналогії. Їхня нова й неорганізована робоча сила (величезний приплив студентів, які перші в родині отримували вищу освіту) так само зіткнулася із глибоко незадовільними умовами життя та праці. А старі еліти також могли ухвалювати будь-які безапеляційні рішення стосовно студентських мас, на власний розсуд нав’язуючи навчальне навантаження, іспити, оцінки і штрафні санкції.

З такої перспективи адміністрація, наявні спілки й інші професійні організації шкіл та університетів — не меншою мірою, ніж фабрики і заводи — мали власний «об’єктивний» інтерес у статус-кво. Те, що італійське студентство переважно походило з міського середнього класу, не суперечило цій логіці: як виробники і споживачі знань, вони (у своїх власних очах) становити навіть більшу загрозу для влади й авторитету, ніж традиційні маси пролетаріату. За логікою нової лівиці, значення мало не соціальне походження певної суспільної групи, а її спроможність кидати виклик владним інститутам і структурам. Починати можна було як у лекційній залі, так і в механічному цеху.

Гнучку адаптивність тогочасної італійської радикальної політики добре ілюструє набір вимог, поширених міланським liceo (середньою школою): метою студентського руху, як вони зазначали, був «контроль та подальше скасування оцінок загалом і незадовільних оцінок зокрема, а відтак — ліквідація системи відбору учнів; право кожного на освіту й гарантовану стипендію; свобода зібрань; загальні ранкові наради; підзвітність вчителів студентам; звільнення реакціонерів й авторитарних викладачів з учительського складу; участь студентів у складанні навчальної програми»[305].

Низка протестів і заворушень в Італії наприкінці шістдесятих почалася в Турині в 1968 році зі студентського протесту проти намірів перенести частину університету (факультет точних наук) на околиці: це було відлуння протестів, які в той самий час відбувалися в нантерському передмісті. Аналогія простежувалась і в подальшому закритті Римського університету в травні 1968 року внаслідок студентського бунту проти парламентського законопроєкту щодо реформи вищої освіти. Але, на відміну від студентських рухів у Франції, реформа освітніх закладів завжди була другорядним питанням для італійських студентських лідерів, тоді як на першому місці, як свідчать назви їхніх організацій — Avanguardia Operaia чи Potere Operaio («Робітничий авангард», «Сила робітників»), — була солідарність із робітничим рухом.

Робітничі заворушення, які розпочалися на міланських фабриках компанії Pirelli у вересні 1968 року і тривали до листопада 1969-го (коли уряд змусив Pirelli піти назустріч головним вимогам страйкарів), стали промисловим втіленням та посиленням студентських протестів. Страйковий рух 1969 року був найбільшим в історії Італії та мав для молодих італійських радикалів такий мобілізаційний і політичний ефект, який не можна було навіть порівняти з нетривалими кількатижневими протестами у Франції попереднього року. «Гаряча» тогорічна осінь, під час якої відбувалися страйки без попередження, а невеликі групи робітників здійснювали спонтанні захоплення, вимагаючи впливу на процес управління заводами, переконала італійських студентів-теоретиків та їхніх послідовників, що їхнє кардинальне заперечення «буржуазної держави» — правильна тактика. Робітнича автономія — як тактичний засіб і як мета — була шляхом у майбутнє. Тоді як реформи — і в школах, і на фабриках — не лише недосяжні, а ще й небажані. Компроміс був поразкою.

Чому «неофіційні» італійські марксисти обрали саме цей шлях — питання дискусійне. Традиційно витончена та компромісна стратегія італійської Компартії дозволяла звинуватити її в тому, що вона працює всередині «системи», особисто зацікавлена в стабільності, а тому, як закидали їхні критики з лівого політичного флангу, є «об’єктивно реакційною». Саме італійська промислова система була водночас і корумпованою, і на позір неспроможною на зміни: на парламентських виборах 1968 року свій результат збільшили і християнські демократи, і комуністи, тоді як жодна інша партія не показала гідного результату. Це може пояснити незадоволення позапарламентської лівиці, однак не те, чому вона вдалася до насильства.

«Маоїзм» — або ж принаймні некритичне захоплення китайською культурною революцією, яка тоді йшла повним ходом — в Італії був поширений більше, ніж у будь-якій іншій європейській країні. Партії, групи й видання маоїстського спрямування, які можна було розпізнати через уперте вживання прикметника «марксистсько-ленінський» (щоб відрізнятися від клятих офіційних комуністів), у ті роки швидко повиростали одні за одними, натхненні прикладом китайських хунвейбінів (червоних вартових) та підкреслюючи тотожність інтересів, які пов’язують робітників й інтелектуалів. Студенти-теоретики в Римі й Болоньї навіть імітували риторику пекінських схоластів, поділяючи університетські предмети на «добуржуазні залишки» (грецька мова й латина), «чисто ідеологічні» (наприклад, історія) та «приховано ідеологічні» (фізика, хімія, математика).

Уявно маоїстське поєднання революційної романтичності та робітничої догми втілило періодичне видання (і рух) Lotta Continua («Боротьба, що триває»), назва якого, як це часто буває, передає його ідею. Перший випуск Lotta Continua з’явився восени 1969 року, коли насильницькі дії вже певний час тривали. Серед гасел туринських студентів-протестувальників у червні 1968 року були «Ні соціальному миру на фабриках!» та «Проти насильства можна боротися лише насильством». У подальші місяці і студентські, і робітничі демонстрації набули дедалі виразнішого насильницького характеру — як у риториці («Розгроми державу, а не міняй її!»), так і в діях. Найпопулярнішою піснею італійського студентського руху в ті місяці цілком очікувано стала La Violenza («Насильство»)[306].

Іронічність всього цього не могли не помітити її сучасники. Як зауважив кінорежисер П’єр Паоло Пазоліні після сутичок студентів із поліцією в садах Вілли Борґезе в Римі, класові ролі помінялися місцями: розбещені діти буржуазії викрикували революційні гасла й лупили дітей бідних селян з півдня, які за копійки мали забезпечувати громадський спокій. Кожен, хто був достатньо дорослим, щоб пам’ятати нещодавнє італійське минуле, розумів, що ці насильницькі заходи могли закінчитися лише погано. Тимчасом як французькі студенти лише бавилися з ідеєю, що державна влада може похитнутися під тиском знизу, а міцні та стабільні ґоллістські державні інститути дозволяли їм безкарно плекати цю примху, італійські радикали небезпідставно вважали, що їм справді вдасться порвати тканину постфашистської республіки на шматки — і їм дуже хотілося спробувати. 24 квітня 1969 року на Міланській торговельній виставці й на центральному вокзалі були закладені бомби. Ще через вісім місяців, уже після того як конфлікт на заводі Піреллі залагодили, а страйки припинилися, підірвали Сільськогосподарський банк на площі Фонтана в Мілані. Розпочалася «стратегія напруги», яка стала лейтмотивом ключових років 1970-х.

У 1960-х роках італійських радикалів можна було звинуватити в тому, що вони забули нещодавнє минуле своєї країни. У Західній Німеччині було навпаки. До 1961 року післявоєнне покоління привчали думали, що у війні та поразці винен нацизм; але його справді жахливі риси постійно применшувалися. Тогорічний суд над Адольфом Айхманом, а також так звані «Процеси Аушвіцу», які тривали у Франкфурті з 1963 по 1965 рік, із запізненням привернули увагу німецької громадськості до злочинів нацистського режиму. У Франкфурті 273 особи давали свідчення щодо масштабу та глибини німецьких злочинів проти людства, які стосувалися значно ширшого кола осіб, ніж тих двадцяти трьох (22 есесівців й 1 таборового капо[307]), яким пред’являли обвинувачення. У 1967 році Александр і Марґарет Мітчерліх опублікували надзвичайно впливову працю Die Unfähigkeit zu trauen («Неспроможність оплакувати»), у якій стверджували, що за визнанням Західнонімецькою державою нацистського зла так і не настало щире визнання особистої відповідальності.

Західнонімецькі інтелектуали завзято підхопили цю тезу. Імениті письменники, драматурги й режисери — Ґюнтер Ґрасс, Мартін Вальзер, Ганс-Маґнус Енценсберґер, Юрґен Габермас, Рольф Гохут, Едґар Райц (усі вони народилися між 1927 та 1932 роком) — дедалі більше у своїй роботі стали зосереджуватися на нацизмі й неспроможності з ним примиритися. Але молодша плеяда інтелектуалів, які народилися впродовж або одразу ж після Другої світової війни, зайняла жорсткішу позицію. За браком власного досвіду минулих подій, вони покладали провину за всі гріхи Німеччини не так на нацизм, як на Боннську республіку. Тож для Руді Дучке, Петера Шнайдера, Ґудрун Енсслін (усі вони народилися в 1940 році) чи дещо молодших Андреаса Баадера та Райнера Вернера Фассбіндера (1943 і 1945 року народження відповідно) західнонімецька післявоєнна демократія була не рішенням, а проблемою. Аполітичний, консьюмеристський кокон ФРН під крильцем Америки був не просто недосконалим і склеротичним; він радо вступив зі своїми західними господарями в змову, щоб заперечити німецьке минуле, поховати його під матеріальними товарами й антикомуністичною пропагандою. Навіть її конституційні атрибути були несправжні. Фассбіндер зазначав: «Наша демократія була указом Західної окупаційної зони, а не наслідком нашої боротьби».

Молода радикальна інтелігенція німецьких шістдесятих звинувачувала Боннську республіку в тому, що та покриває злочини покоління її батьків-засновників. Багато чоловіків і жінок, які народилися в Німеччині під час війни та одразу ж після її завершення, не пам’ятали своїх отців — ким вони були і що скоїли. У школі їм нічого не розповідали про історію Німеччини після 1933 року (та й про Веймарський період теж небагато). Як пізніше пояснювали Петер Шнайдер й інші, вони жили у вакуумі, створеному над пусткою: навіть вдома (насправді вдома особливо) їм ніхто про «це» нічого не розповідав.

Їхні батьки, те німецьке покоління, яке народилося між 1910 та 1930 роком, не просто відмовлялися говорити про минуле. Вони не вірили в політичні обіцянки і великі ідеї, тож завзято та дещо зніяковіло зосереджувались на матеріальному благополуччі, стабільності й респектабельності. Як зрозумів Аденавер, їхня ідентифікація з Америкою та «Заходом» значною мірою була пов’язана з бажанням уникнути асоціації з усім тим, що тягнула за собою «німецькість». Як наслідок, в очах своїх синів і доньок вони були ніким. Їхні матеріальні досягнення заплямувала їхня моральна спадщина. Якщо колись й існувало покоління, яке справді бунтувало проти всього, що втілювали їхні батьки, — усього: національної гордості, нацизму, грошей, Заходу, миру, стабільності, закону та демократії, — то це були «діти Гітлера», західнонімецькі радикали шістдесятих.

У їхніх очах від Федеративної Республіки віяло самовдоволеністю й лицемірством. Спершу була справа Spiegel. У 1962 році провідний німецький новинний тижневик видав низку статей із розслідуваннями щодо оборонної політики Західної Німеччини, які давали підстави підозрювати міністра оборони в уряді Аденавера, уродженця Баварії Франца-Йозефа Штрауса у тіньових оборудках. З дозволу Аденавера й за наказом Штрауса уряд почав цькувати газету, заарештував її власника та влаштував обшуки в її офісах. Таке безсоромне зловживання поліцейськими повноваженнями, щоб придушити недогідні репортажі, викликало загальний осуд; навіть бездоганно консервативна Frankfurter Allgemeine Zeitung зауважила, що це «ганьба для нашої демократії, існування якої не можливе без вільної преси, без невід’ємної свободи преси».

Потім, ще через чотири роки, у грудні 1966-го, християнські демократи, що перебували при владі, наступником Людвіґа Ергарда на посаді канцлера обрали колишнього нациста Курта-Ґеорґа Кізінґера. Новий канцлер дванадцять років платив членські внески в партію, тож його призначення багато хто сприйняв як остаточне свідчення нерозкаяного цинізму Боннської республіки. Якщо голові уряду не соромно було підтримувати Гітлера впродовж дванадцяти років, хто міг серйозно сприймати німецькі запевнення в каятті чи відданості ліберальним цінностям тоді, коли неонацистські організації знову виринали з політичного маргінесу? У відкритому листі до Кізінґера в момент неонацистського відродження Ґрасс наголошував: «Як може молодь нашої країни знайти аргументи проти партії, яка померла двадцять років тому, але зараз воскресає як НДП[308], якщо ви покладаєте на канцлерство все ще дуже важкий тягар вашого власного минулого?».

Кізінґер очолював уряд упродовж трьох років, з 1966 по 1969 рік. У ті роки німецька позапарламентська лівиця (як вона почала себе називати) з карколомним успіхом увійшла до університетів. Деякі з проблем, якими опікувався Соціалістичний союз студентів (SDS), тепер стали спільними для всієї Західної Європи: переповнені гуртожитки й аудиторії; дистанційовані й неприступні викладачі; нудне і монотонне викладання. Але найгостріші тогочасні проблеми були притаманні саме Західній Німеччині. Найбільш жвавий кампус був розташований у Вільному університеті Берліна (заснованому в 1948 році як компенсація за «ув’язнення» кампусу поважного Університету Гумбольдта в комуністичній зоні), куди багато студентів пішли для того, щоб уникнути призову на військову службу[309].

У німецькому молодіжному протестному русі антимілітаризм посідав особливе місце як відмінний спосіб засудити і Федеративну Республіку, і її нацистську попередницю. У міру зростання незгоди з В’єтнамською війною це змішування минулого з майбутнім поширилося й на військового наставника Західної Німеччини. Америка, яку вустами радикальної меншості й так завжди змальовували як «фашистську» країну, тепер перетворювалася на ворога в очах значно ширшого кола. Критика «Америки» (саме так) за її злочинну війну у В’єтнамі навіть замінила дискусії про власне німецькі воєнні злочини. У п’єсі Петера Вайса 1968 року «Розмови про В’єтнам» проведено очевидну паралель між Сполученими Штатами і нацистами.

Якщо Америка була не кращою за гітлерівський режим, якщо згідно з тогочасними гаслами США = СС, тоді всі були за крок від того, щоб вважати В’єтнамом саму Німеччину: обидві країни були розділені іноземними окупантами й обидві безпорадно опинилися всередині сторонніх конфліктів. Така логіка дозволяла західнонімецьким радикалам зневажати Боннську республіку як за її тогочасні імперіалістично-капіталістичні нахили, так і за минулі фашистські. Ще більшу небезпеку становило те, що це дозволяло радикальній лівиці відкинути твердження, що справжніми жертвами були самі німці, — раніше такі заяви асоціювалися з ультраправими[310].

Таким чином, не варто дивуватися тому, що, попри весь гнів проти «покоління Аушвіцу», німецька молодь шістдесятих не дуже сильно переймалася європейським Голокостом. Насправді їм було ніяково через «єврейське питання», так само як і їхнім батькам. Їм більше подобалося вписувати його в навчальні вправи для занять з «Теорії фашизму», приховуючи расистський вимір фашизму й натомість роблячи наголос на його зв’язку з капіталістичним виробництвом та імперською владою, а відповідно — з Вашингтоном і Бонном. Справжній «репресивний державний апарат» уособлювали імперські лакеї в Бонні; а їхніми жертвами були ті, хто виступав проти війни Америки у В’єтнамі. За цією дивною логікою популістський дешевий таблоїд Bild Zeitung, який в’їдливо критикував студентську політику, став новим Der Stürmer[311]; студенти були новими «євреями», а нацистські концтабори — просто зручною метафорою злочинів імперіалізму. Графіті, намальоване на стінах Дахау бандою радикалів у 1966 році, проголошувало: «В’єтнам — це американський Аушвіц».

Отож німецька позапарламентська лівиця у вирі антинацистського мейнстриму втратила зв’язок зі своїм корінням. Розлючені тим, що соціал-демократи під проводом Віллі Брандта сформували керівну коаліцію з Кізінґером, колишні соціал-демократичні студентські організації швидко відійшли на маргінес. Їхні підгрупи, більш показово антизахідні, ніж решта європейських рухів 1960-х, навмисне брали собі назви, пов’язані з третім світом: певна річ, «маоїсти», а також «індіанці», «мескалеро» тощо. Зі свого боку, цей антизахідний ухил підживлював альтернативну культуру, яка була відчутно екзотичною і досить-таки дивною, навіть за тогочасними стандартами.

Один із виразно німецьких різновидів культурної мішанини 1960-х років трактував секс і політику як надзвичайно тісно пов’язані явища. Радикальні німецькі (а також австрійські чи принаймні віденські) кола як послідовники Маркузе, Еріха Фромма, Вільгельма Райха й інших німецьких теоретиків сексуального та політичного стримування ХХ століття співали оди наготі, вільній любові та неавторитарним способам виховання. Сексуальними неврозами Гітлера, про які багато говорили, вільно пояснювали причини нацизму. І знову ж таки, у певних колах проводили дивну, моторошну паралель між єврейськими жертвами Гітлера та молоддю шістдесятих, мучениками сексуально репресивного режиму їхніх батьків.

«Комуна 1», маоїстська мікросекта, яка агресивно просувала ідею сексуальної розбещеності-як-звільнення, у 1966 році поширила автопортрет: на ньому були зображені семеро голих молодих чоловіків і жінок, розпластаних уздовж стіни. «Голі маоїсти перед голою стіною», — проголошував підпис під фото, коли воно з’явилося в Der Spiegel у червні 1967 року. Підкреслена нагота була навмисне покликана нагадати картини безпорадних оголених тіл у концтаборах. Дивіться, промовляла світлина: спершу були жертви Гітлера, тепер — визивно оголені тіла революціонерів-маоїстів. Якщо німці можуть дивитися на правду про наші тіла, вони зможуть подивитися в очі інших правд.

«Ідея» — того, що підліткова розбещеність може змусити старше покоління стати відкритішим щодо сексу, а відповідно, і щодо Гітлера й решти — змусила лідера СДС Руді Дучке (який у таких питаннях був консервативним лівацьким моралістом у дусі старших поколінь) засудити «комунарів» як «невротиків». Поза сумнівом, вони ними й були. Але їхній агресивно анахронічний нарцисизм, який недбало порівнював масові вбивства й сексуальний ексгібіціонізм, щоб подражнити та приголомшити буржуазію, мав певні наслідки: один із членів «Комуни 1», який гордо оголосив, що його оргазм мав більші революційні наслідки, ніж В’єтнам, у 1970-х виринув у партизанському тренувальному таборі на Близькому Сході. У Німеччині крок від власного задоволення до насильства був ще коротшим, ніж деінде.

У червні 1967 року під час берлінської демонстрації проти іранського шахиншаха поліція застрелила студента Бенно Онезорґа. Дучке назвав смерть Онезорґа «політичним вбивством» і закликав до колективної відповіді; за кілька днів сто тисяч студентів вийшли на протести по всій Західній Німеччині. Юрґен Габермас, який до того часу мав репутацію активного критика боннської влади, через декілька днів попередив Дучке та його спільників, що вони ризикують і граються з вогнем. «Лівий фашизм», нагадав він лідеру СДС, так само вбивчий, як і правий. Ті, хто бездумно говорив про «приховане насильство» й «репресивну толерантність» мирного боннського режиму, а також намагався навмисне спровокувати владу на придушення свавільних актів справжнього насильства, не розуміли, що вони коять.

У березні наступного року, коли лідери радикального студентства неодноразово закликали виступити проти боннського «режиму», а уряд пригрозив відповісти на насильницькі провокації в Західному Берліні та в інших містах, Габермас разом із Ґрассом, Вальзером, Енценсберґером і Гоггутом знову закликали прислухатись до демократичного розуму, покликавши і студентів, і уряд поважати законність республіки. Наступного місяця Дучке довелося заплатити за насильницьку поляризацію, яку сам він і спричинив, коли 11 квітня 1968 року в нього стріляв прихильник неонацизму. Упродовж наступних гарячих тижнів лише в Берліні двоє людей було вбито і чотириста дістали поранення. Уряд Кізінґера ухвалив закони про надзвичайний стан (які підтримали 384 депутати проти 100, зокрема багато соціал-демократів), які дозволяли Бонну в разі необхідності керувати в обхід парламенту та викликали загальний острах, що Боннська республіка перебуває на межі колапсу, як і Веймар лише тридцять п’ять років тому.

Дедалі агресивніші маргінальні студентські політичні угруповання — «Групи К», «Автономні», радикальне крило СДС — були виразно «марксистськими», зазвичай марксистсько-леніністськими (наприклад, маоїстськими). Багато з них таємно отримували фінансування зі Східної Німеччини або з Москви, хоча тоді про це мало хто знав. Насправді в Німеччині, як і в інших країнах, нова лівиця трималася подалі від офіційного комунізму, який у Західній Німеччині все одно був політично незначущим. Але, як і більшість західнонімецьких ліваків (і не лише ліваків), радикали мали неоднозначні відносини з Німецькою Демократичною Республікою на Сході.

Багато хто з них народився на території, яка тепер була Східною Німеччиною, або ж у тих східних краях, звідки виселили їхні етнічно німецькі родини, — у Східній Пруссії, Польщі, Чехословаччині. Тож, можливо, і не дивно, що ностальгія їхніх батьків за втраченим німецьким минулим несвідомо відбивалася в їхніх власних мріях про альтернативну, кращу Німеччину на Сході. Східна Німеччина, незважаючи на її репресивний, суворий авторитаризм (або завдяки йому?), особливо вабила активних молодих радикалів: вона була всім, чим не був Бонн, і нічого з себе не вдавала.

Отож ненависть радикалів до «лицемірства» Федеративної Республіки робила їх особливо вразливими до тверджень східнонімецьких комуністів про те, що вони подивилися в обличчя німецької історії й очистили їхню Німеччину від фашистського минулого. Ба більше, антикомунізм, який пов’язував Західну Німеччину з Атлантичним Альянсом і становив ядро її політичної доктрини, сам по собі був предметом критики нової лівиці, особливо в роки В’єтнамської війни, та допомагає пояснити її анти-антикомунізм. Підкреслення злочинів комунізму було просто хитрістю, щоб відвернути увагу від злочинів капіталізму. Комуністи, як зауважив Кон-Бендіт у Парижі, можливо, й були «сталінськими падлюками», але ліберальні демократи були нічим не кращі.

Тож німецька лівиця залишилася глухою до невдоволеного буркотіння у Варшаві чи Празі. Обличчя шістдесятих у Західній Німеччині, як і в Західній Європі загалом, було рішуче повернуте всередину. Культурна революція доби була напрочуд територіально обмежена: якщо західна молодь узагалі спрямовувала свій погляд за кордон, то йшлося про екзотичні краї, чий образ не мав дратівливих обмежень, які накладало знання або поінформованість про них. У 1960-х на Заході обмаль знали про чужі культури, ближчі до їхніх рідних країв. Коли Руді Дучке на піку чеського реформаторського руху навесні 1968 року відвідав Прагу з братерським візитом, то заскочив місцеве студентство власною переконаністю в тому, що справжній ворог — це плюралістична демократія. Для них саме вона була метою.

Розділ 13 Кінець справи

Шістдесяті в Радянському блоці з об’єктивних причин минали інакше, ніж у країнах Заходу. Після 1956 року десталінізація стала каталізатором вимог змін так само, як деколонізація та Суецька криза на Заході, але придушення Угорського повстання одразу дало зрозуміти, що реформи можуть відбуватися лише під егідою партії. Це, зі свого боку, нагадувало про те, що головна рушійна сила комунізму — влада в Москві; значення мали тільки настрій та дії радянського керівництва. Саме Микита Хрущов, до його скинення в 1964 році, визначав історію східної половини Європи.

Покоління радянських лідерів хрущовської доби досі вірило в міжнародну класову боротьбу. Саме через романтизоване сприйняття повстань у Латинській Америці крізь призму власних революційних радянських спогадів Хрущов припустився тих помилок, які в 1962 році призвели до Кубинської кризи та його власного усунення від влади. Протистояння з Китаєм, яке повністю оприявнилося в 1960 році та створило для лівих критиків Москви «маоїстську» альтернативу радянській моделі, було не просто змаганням за геополітичну першість; частково це справді була боротьба за душу «світової революції». Через це в конкуренції з Пекіном московські післясталінські керманичі опинялися в неоднозначному становищі. Як отці-засновники антикапіталістичної революції вони й далі не приховували своїх крамольних намірів, підкреслюючи непохитний авторитет партії в СРСР та країнах-сателітах. З іншого боку, Кремль продовжував тактику співіснування із західними країнами — і зі своїми власними громадянами.

У хрущовські роки відбулися справжні зміни. З 1959 року сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)» перестав бути авторитетним джерелом радянської історії та марксистської теорії[313]. Терор ослаб, хоча його інститути та практики діяли і далі: ГУЛАГ ніхто не скасовував, тож десятки тисяч політичних в’язнів усе ще скніли в таборах і на засланнях: половина з них — українці. За Хрущова були скасовані сталінські закони, які забороняли змінювати місце роботи, було скорочено робочий день, встановлені мінімальні зарплати та запроваджено декретну відпустку й загальну пенсійну систему (яку після 1965 року поширили також і на колгоспників). Іншими словами, Радянський Союз та його більш розвинуті сателіти перетворилися на державу добробуту в зародку, принаймні формально.

Однак амбітніші реформи Хрущова не змогли призвести до обіцяних продуктових надлишків (це була ще одна причина, з якої його партійні колеги мусили усунути його від влади в жовтні 1964 року). Освоєння «цілини» в Казахстані та Південному Сибіру виявилося особливо провальним: пів мільйона тонн верхнього шару ґрунту щорічно вимивалося на землі, яка була абсолютно не пристосована до вирощування зернових культур і де врожай часто виростав упереміш із бур’яном. У трагікомічному поєднанні централізованого планування та місцевої корупції комуністичні керівники в Киргизстані змушували колгоспників виконувати норми виробництва за рахунок скуповування продуктів у місцевих магазинах. У провінційних містах відбувалися продуктові бунти (зокрема в Новочеркаську в червні 1962 року). Із січня 1964 року, після катастрофічного неврожаю 1963 року, СРСР був змушений імпортувати зерно із Заходу.

Водночас маленькі приватні господарства, які Хрущов час від часу дозволяв, були майже до непристойності успішними: на початку 1960-х 3% землі, яку обробляли приватно, забезпечували третину сільськогосподарської продукції Радянського Союзу. До 1965 року дві третини всієї картоплі, яку споживали в СРСР, та три чверті яєць надходили від приватних господарств. У Радянському Союзі, так само як у Польщі чи в Угорщині, «соціалізм» виживав за рахунок незаконної «капіталістичної» економіки всередині, існування якої намагалися не помічати[314].

Економічні реформи 1950‒1960-х років від початку були гарячковою спробою налагодити структурно неповноцінну систему. Оскільки за ними ховалося нерішуче прагнення децентралізувати економічні рішення чи фактично дозволити приватне виробництво, безкомпромісні радикали зі старої партійної гвардії сприймали їх як образу. Але ні в чому іншому лібералізація, яку проводив Хрущов, а за ним — Брежнєв, не становила жодної негайної загрози для влади та протекції, на якій трималася радянська система. Насправді саме тому, що економічні вдосконалення в Радянському блоці завжди були підпорядковані політичним пріоритетам, досягнути вдалося так мало.

Інша річ — культурна реформа. Ленін завжди більше переймався через критику, ніж через власні принципи; його наступники нічим не відрізнялися. Комуністичні лідери, зокрема Хрущов, надзвичайно чутливо ставилися до інтелектуальної опозиції незалежно від того, чи мала вона шанси отримати ширшу підтримку всередині партії та за її межами. Після його перших звинувачень у бік Сталіна в 1956 році багато хто в Радянському Союзі та за кордоном був сповнений оптимізму, що цензура послабне і з’явиться певний простір для виявлення обережної незгоди та критики (того самого року Борис Пастернак зробив невдалу спробу подати рукопис свого роману «Доктор Живаґо» до літературного журналу «Новий світ»[315]). Але вже невдовзі Кремль занепокоївся через те, що здавалося йому культурною вседозволеністю; уже через три роки після ХХ з’їзду КПРС Хрущов виступав із гнівними промовами на захист офіційного соцреалізму в мистецтві та погрожував незгодним серйозними наслідками, якщо вони продовжуватимуть його паплюжити, навіть якщо це сталося в минулому. Тоді ж, у 1959 році, влада почала утиски православних священників та баптистів — так би мовити, культурних дисидентів, яким дозволили певну свободу після смерті Сталіна.

Однак сам Хрущов, якщо і не його оточення, був абсолютно непередбачуваним. На ХХІІ з’їзді КПРС у жовтні 1961-го став очевидним масштаб розколу між Китаєм та СРСР (наступного місяця Радянський Союз закрив своє посольство в Албанії, європейській намісниці Пекіна), а в змаганні за світовий вплив Москва вирішила показати своє нове обличчя спантеличеним й охопленим сумнівами закордонним прихильникам. У 1962 році нікому не відомому вчителю з провінції Олександру Солженіцину дозволили опублікувати песимістичний і потенційно підривний роман «Один день з життя Івана Денисовича» в «Новому світі» — тому самому журналі, який менш ніж шість років тому відхилив роман Пастернака.

Ця відносна терпимість останніх років Хрущова не поширювалась на пряму критику радянського керівництва: пізніші праці Солженіцина ніколи б не дозволили оприлюднити навіть на піку «відлиги». Але порівняно з минулим початок 1960-х років був часом літературної свободи й обережних культурних експериментів. Утім після Кремлівського перевороту в жовтні 1964 року все змінилося. Учасників змови проти Хрущова не влаштовували його політичні помилки й авторитарна манера, але найбільше їх дратувала його непослідовність. Сам Перший секретар, очевидно, дуже добре розумів, що можна дозволити, а що — ні, але інші могли піддатися спокусі неправильно потлумачити його позірну толерантність. Можна було припуститися помилки.

Через декілька місяців після захоплення влади нові кремлівські керманичі почали утиски інтелігенції. У вересні 1965 року арештували двох молодих письменників — Андрія Синявського та Юлія Данієля. Під псевдонімами Абрама Терца та Миколи Аржака вони нелегально видавали на Заході різноманітні художні твори. Терц-Синявський також опублікував (за кордоном) коротку критичну статтю про сучасну радянську літературу — «Що таке соціалістичний реалізм». У лютому 1966 року вони обоє постали перед судом. Оскільки закон Радянського Союзу не забороняв друкуватися за кордоном, прокурори наполягали, що сам по собі зміст їхніх творів був доказом злочину антирадянської діяльності. Їх обох визнали винними й засудили до трудових таборів: Синявського — на сім років (хоча він відсидів тільки шість), Данієля — на п’ять.

Процес Синявського — Данієля відбувався за зачиненими дверима, хоча кампанія в пресі, яка очорнювала обох письменників, привернула до їхньої долі увагу громадськості. Судовий розгляд таємно записувався та був розшифрований кількома особами, які мали доступ до судового приміщення. Через рік стенограми були оприлюднені російською й англійською мовами, що викликало міжнародне обурення цією справою та вимоги звільнити в’язнів[316]. Особливістю справи було те, що, попри всі звірства сталінських десятиліть, нікого раніше не арештовували і не кидали до в’язниці лише на підставі змісту їхніх (художніх) творів. Навіть якщо речові докази спеціально й необмежено фальсифікували, раніше інтелектуалів завжди звинувачували у діях, а не тільки в словах.

Позаяк процес над Синявським та Данієлем ішов урозріз із відносним послабленням хрущовських років, він спричинив безпрецедентні протести всередині самого Радянського Союзу. З цього почався дисидентський рух останніх десятиліть СРСР: підпільний «самвидав» розпочався у рік арештів та через них, а чимало найважливіших фігур радянських дисидентських кіл 1970‒1980-х років уперше заявили про себе саме під час протестів проти вироків Синявському та Данієлю. Володимира Буковського, тоді — 25-річного студента, у 1967 році затримали за організацію демонстрації на площі Пушкіна на захист громадянських прав та свободи слова. Ще в 1963 році його заарештував КДБ: його звинуватили в зберіганні антирадянської літератури та примусово лікували в психіатричній лікарні. Тепер його засудили на три роки в трудовому таборі за «антирадянську діяльність».

Справа Синявського — Данієля та реакція, яку вона викликала, здається, дуже чітко окреслювала ситуацію в Радянському Союзі: що змінилося, а що — ні. За будь-якими стандартами, окрім його власної історії, режим був непохитним, репресивним і негнучким. Міраж 1956 року розвіявся. Складалося враження, що перспектив сказати правду про минуле та здійснити реформи в майбутньому майже не лишилося. Ілюзії хрущовської доби були розбиті вщент. Хай яке обличчя режим показував Заходу, свою країну він занурив у морок невизначеності, економічного занепаду й морального розкладання.

Водночас у східноєвропейських державах Радянського блоку перспективи змін здавалися набагато реалістичнішими. На перший погляд, у цьому полягав певний парадокс. Зрештою, якщо громадяни Радянського Союзу були безсилі в умовах післясталінської диктатури, то населення Угорщини чи Чехословаччини та їхніх держав-сусідів перебувало в подвійно безнадійному становищі: не лише вони жили в умовах репресивного режиму, а навіть очільники їхніх країн були заручниками справжньої влади в імперській столиці. Принципи безумовності радянської влади наочно продемонстрували події в Будапешті в листопаді 1956 року. Ба більше, у Чехословаччині та Румунії деякі з іще живих жертв показових процесів минулих років і досі, десять років по тому, скніли в тюрмах.

І все-таки Східна Європа була іншою — почасти, звичайно, просто тому, що нещодавно стала колоніальним розширенням комуністичної влади. У 1960-х роках більшість населення Радянського Союзу не знала іншої форми влади, крім комунізму; у тіні Великої Вітчизняної війни вона навіть була почасти обґрунтована. Але західніше ще не вивітрилися спогади про радянську окупацію та силове радянське захоплення. Те, що партійні лідери цих країн насправді були московськими маріонетками і їм не довіряло місцеве населення, змушувало їх охочіше враховувати його настрої.

Ця можливість здавалася ще реальнішою тому, що місцеві критики партійних режимів у Східній Європі в 1956‒1968 роках у жодному разі не були антикомуністами. У відповідь на твердження Сартра в 1956 році про те, що угорська революція відбувалася «у правому дусі», угорський науковець-емігрант Франсуа Фейто відповів, що з правого флангу стояли сталіністи. Це вони були «проти Комуни». «Ми ж залишаємося вірними лівим силам, вірними нашим ідеям, ідеалам і традиціям». Наголос Фейто на правомірності антисталінської лівиці відбиває тональність східноєвропейської інтелектуальної опозиції подальших дванадцяти років. Їхня мета полягала не в тому, щоб засудити комунізм, і тим паче не в тому, щоб його повалити; вони радше прагнули зрозуміти, що саме пішло не так, і запропонувати альтернативу в межах самого комунізму.

Це був «ревізіонізм» — термін, який у цьому контексті вперше вжив польський лідер Владислав Гомулка на з’їзді Центрального Комітету Польської об’єднаної робітничої партії в травні 1957 року щодо його опонентів-інтелектуалів. Ці «ревізіоністи» (найвідоміший з них у Польщі — молодий філософ-марксист Лешек Колаковський) до 1956 року переважно були ортодоксальними марксистами. Їхні переконання не змінилися за один день. Навпаки, упродовж наступних дванадцяти років вони, за словами словацького письменника Мілана Шимечки, «намагалися знайти помилку в задумі». Як і більшість сучасних західних марксистів, вони були щиро переконані, що можна чітко відокремити авторитетність марксизму й злочини Сталіна.

Для багатьох східноєвропейських марксистів сталінізм був трагічною пародією на марксистську доктрину, а Радянський Союз — постійною перешкодою для переконливості проєкту соціалістичної трансформації. Але, на відміну від нової західної лівиці, східні ревізіоністи-інтелектуали продовжували працювати з Комуністичною партією, а нерідко — й усередині неї. Звичайно, почасти це було зумовлено тим, що вони не мали іншого вибору; але певною мірою — і щирими переконаннями. Пізніше цей зв’язок став причиною ізоляції та дискредитації тогочасних комуністів-реформаторів, особливо в очах молодого покоління, яке дедалі більше синхронізувалося з настроями своїх західних однолітків і точкою відліку для якого було не сталінське минуле, а капіталістичне теперішнє. Але з 1956 по 1968 рік період ревізіонізму в Східній Європі надавав письменникам, режисерам, економістам, журналістам і решті невелику підставу для оптимізму щодо альтернативного соціалістичного майбутнього.

У Польщі найважливішим дисидентським простором була Католицька церква й захист, який вона забезпечувала тим, хто працював під її заступництвом — зокрема в Католицькому університеті Любліна та в журналах Znak і Tygodnik Powszechny. Особливістю Польщі в роки правління Гомулки було те, що філософи-марксисти та католицькі богослови могли знайти спільну мову через захист свободи слова і громадянських свобод — такі відносини були зародковими передвісниками альянсів, які утворилися в 1970-х. Утім в інших країнах Комуністична партія виявилась єдиною платформою, де можна було безпечно озвучувати подібну критику. Темою, найбільш придатною для «конструктивної» критики, став підхід комунізму до економіки.

Однією з причин цього було те, що традиційний марксизм нібито ґрунтувався на політичній економіці, тому економічна політика (щойно вона звільнилася від мертвої хватки Сталіна) була припустимою сферою для інтелектуальної незгоди. Інша причина полягала в тому, що багато тогочасних східноєвропейських інтелектуалів усе ще дуже серйозно ставилися до марксизму і до питання комуністичної економіки як до життєво важливої теоретичної відправної точки для серйозних реформ. Але головним поясненням було всього-на-всього те, що на початку 1960-х років економіки європейських комуністичних держав уже починали виявляти перші ознаки серйозного занепаду.

Недоліки комуністичних економік майже ні для кого не були таємницею. Вони були спроможні лише на те, щоб забезпечити громадян достатньою кількістю їжі (а в Радянському Союзі часто і це не вдавалося). Вони орієнтувалися на масове виробництво непотрібних первинних промислових товарів. Товари — насамперед споживчі — на які справді зростав попит, не вироблялися або ж вироблялися в недостатній кількості чи невідповідної якості. А система розподілу й продажу тих товарів, які були в наявності, працювала так погано, що справжній дефіцит підсилювала нестача, штучно викликана бюрократією, утриманням найкращої продукції для елітної верхівки, корупцією та (у випадку харчів й інших товарів, які швидко псувалися) великою кількістю відходів.

Своєрідну неефективність комунізму впродовж першого повоєнного десятиліття частково маскували під виклики післявоєнної відбудови. Але на початку 1960-х років, після бравади Хрущова про те, що комунізм «пережене» Захід, й офіційних заяв про завершений перехід до соціалізму, прірву між тим, що говорила партія, і щоденними злиднями вже неможливо було здолати закликами відшкодувати воєнні збитки чи більше виробляти. А закиди про те, що на заваді поступу комунізму стоять саботажники — куркулі, капіталісти, євреї, шпигуни чи західні «інтереси», — хоч і знаходили співчуття в певних колах, але тепер асоціювалися з часом терору — часом, який більшість комуністичних лідерів, зокрема й Хрущов, прагнули залишити в минулому. Як визнавали дедалі частіше, проблема полягала в самій комуністичній економічній системі.

Самозвані «економісти-реформатори» (визначення «ревізіоніст» мало негативне забарвлення) найбільше були скупчені в Угорщині. У 1961 році Янош Кадар заявив, що відтепер держава-партія вважатиме, що будь-хто, хто не виступає проти неї, її підтримує; тож саме під заступництвом режиму Кадара критики комуністичних підходів до економіки вперше отримали можливість висловити свої застереження вголос[317]. Економісти-реформатори усвідомлювали, що колективізація землі у 1940‒1950-х роках була помилкою. Вони також погоджувались, хоч і більш обережно, що радянська одержимість масштабним видобутком та виробництвом первинних промислових товарів перешкоджала зростанню. Іншими словами, вони визнавали — хоча й не в таких відвертих термінах, — що пакетне застосування примусової індустріалізації та знищення приватної власності в Східній Європі за прикладом Радянського Союзу було катастрофою. І навіть вдалися до радикальніших дій, почавши шукати способи, як комуністичні економіки могли б застосовувати ціноутворення й інші ринкові стимули до колективістської системи власності та виробництва.

Дискусії шістдесятих щодо економічної реформи в Східній Європі мали проходити по дуже тонкій межі. Деякі партійні лідери були достатньо прагматичні (або занепокоєні), щоб визнати технічні помилки минулого: навіть неосталіністська чеська верхівка в 1961 році відмовилась від акценту на важку промисловість, на пів шляху зупинивши катастрофічну третю п’ятирічку. Але визнати провал центрального планування чи колективної власності було геть іншою справою. Економісти-реформатори на кшталт Оти Шика чи угорця Яноша Корнаї натомість намагалися визначити «третій шлях»: змішана економіка, у якій безкомпромісний компонент спільної власності й центрального планування урівноважували б збільшена місцева автономія, деякі цінові сигнали та послаблення контролю. Зрештою, економічні аргументи на користь цього підходу були неспростовні; без таких реформ комуністична система мала зануритись у стагнацію і бідність, «відтворюючи дефіцит», як написав Корнаї у своїй відомій статті.

Тільки в Угорщині Кадар таки відповів на критику, дозволивши певною мірою справжню реформу — Новий економічний механізм, запроваджений у 1968 році. Колгоспам надали значну самостійність і не просто дозволили, а й активно заохочували підтримувати приватні земельні ділянки на стороні. Деякі монополії розпалися. Ціни на певні товари прив’язали до світового ринку й дозволили їхнє коливання через кілька обмінних курсів. Було схвалено приватну роздрібну торгівлю. Метою всіх цих заходів було не так створити дієвий гібрид двох несумісних економічних систем, як розгорнути якомога більше ринкової діяльності (а відповідно, як сподівалися реформатори, заохотити споживче процвітання), сумісної з невсипущим політичним контролем командної економічної верхівки.

З перспективи сьогодення очевидно, що реформатори брехали собі, якщо думали, що можна знайти якийсь «третій шлях» між комунізмом і капіталізмом. Але це було не через формальний прорахунок у їхньому економічному аналізі. Їхня справжня помилка полягала в напрочуд наївній інтерпретації системи, у якій вони жили. Для комуністичної верхівки важила не економіка, а політика. Неминучим підтекстом теорій економічних реформаторів було те, що центральний авторитет партії-держави послабне, якщо відновиться нормальне економічне життя. Але якби комуністичні партії-держави опинилися перед таким вибором, то завжди віддали б перевагу економічній аномалії.

Тим часом режими насамперед цікавила стабільність. Забезпечити її мали три моделі. Першу, «кадаризм», було складно перенести в інші країни, і це стало частиною власної стратегії угорського керівництва, яке прагнуло запевнити кремлівську владу в тому, що ніякої угорської «моделі» немає — лише окремі практичні відповіді на місцеві виклики. Угорська ситуація справді була унікальна: Кадар цинічно дражнив своїх спраглих до подорожей громадян поїздками на заможний Захід як винагородою за хорошу поведінку — мовчазне визнання провалів комунізму. Тепер країною керував «новий клас», як назвав його югославський дисидент Мілован Джилас у впливовому виданні 1957 року, — освічена технократія бюрократів і фахівців, які прагматично дбали лише про власні кишені та власне виживання. Справжнє звільнення неможливо було собі уявити, але й повернення до репресій було малоймовірним.

Угорщині Кадара — «найкращим баракам у таборі» — дуже заздрили, хоча спроби наслідувати її приклад були тільки епізодичні. Друга модель — Югославія Тіто — була навіть ще більш своєрідною. І не тому, що Югославії вдалося уникнути проблем своїх сусідів. Чимало економічних негараздів у радянських сателітах були знайомі й населенню Югославії: це нагадувало йому, що «підвішений» між Сходом і Заходом стан країни — це історичний випадок, а не ідеологічний вибір. Але у 1950–1960-ті роки Тіто запровадив певну децентралізацію в ухваленні рішень і дозволив експерименти з «автономією» заводів та робітників.

Ці нововведення стали наслідком як етнічних та географічних розбіжностей, так і економічною необхідністю. У федеративній державі, республіки і населення якої об’єднували тільки нещасливі та взаємно ворожі спогади, нав’язування однакових вказівок з Белграда дуже сильно нагадувало повернення до довоєнних практик. Складна топографія регіону сприяла місцевій ініціативі; а завдяки розколу зі Сталіним власна версія пролетарської диктатури Тіто вже не була змушена детально повторювати кожну помилку на шляху Радянського Союзу до промислової модерності. Саме ці міркування — а не креативний альтернативний соціалістичний проєкт, який західним шанувальникам кортіло приписати Тіто, — окреслили югославську модель.

Але Югославія все одно відрізнялася — не обов’язково більшою поблажливістю до її критиків, як Джилас та інші переконалися на власній шкурі після виявлення незгоди з доктриною Тіто[318], але більшою гнучкістю у відповідях на потреби та бажання населення загалом (не в останню чергу завдяки західній допомозі). Югославська есеїстка Дубравка Угрешич, пишучи про ностальгію за втраченою Югославію її юності, пригадує перші «справжні джинси, поліетиленові дощовики, першу нейлонову білизну… першу поїздку до Трієста». Такий перелік дешевих споживчих товарів навряд чи виринув би в пам’яті болгар чи румунів, а щодо «першої поїздки до Трієста» не могло бути й мови. Югослави не були ані заможні, ані вільні; але так само й не жили як бранці у вакуумі. «Тітоїзму» радше був притаманний деспотизм, ніж репресивність. У той час між ними існувала важлива різниця.

Третім шляхом до стабільності був «національний сталінізм». Це був варіант Албанії — закритого бідного суспільства під абсолютною владою місцевого партійного диктатора, усемогутнього параноїка. Але цю модель дедалі більше переймала й Румунія. Микита Хрущов, який відверто не любив Румунії (таке ставлення було поширене серед росіян його покоління), спробував змусити її виконувати виключно сільськогосподарську роль у міжнародному комуністичному розподілі обов’язків. Але партійна верхівка в Бухаресті не збиралася дозволяти перетворювати країну на постачальника сировини та продуктів харчування для більш заможних і розвинених комуністичних економік.

Відігравши допоміжну роль в ув’язненні та придушенні Угорського повстання, румуни забезпечили в 1958 році виведення радянських військ з території Румунії та пішли більш незалежним шляхом. За Дежа і (з 1965 року) Чаушеску Румунія ухилялася від участі в протистоянні Москви з Китаєм і навіть заборонила проводити на своїй території навчання в рамках Варшавського договору. Румунські лідери загравали з Тіто (чиї власні відносини з державами Варшавського договору були радше робочі, ніж дружні) — Деж навіть виступив перед Національною асамблеєю Югославії в 1963 році; а також підкріпили неосталіністську індустріалізацію в Румунії грошима та обладнанням, отриманим від Західної Європи. Взаємодія Румунії із Заходом дедалі зростала, тоді як торгівля з країнами Комекону падала — із 70% від загального обсягу зовнішньої торгівлі Румунії в 1960-х до 45% десять років по тому.

Ця широко проголошена стратегія «Румунія передусім» була цілком популярною всередині країни; насправді це був один із способів, у який Комуністична партія Румунії навіть замаскувала виразно нерумунське походження своєї влади під покровом націоналізму. Це розпочав Деж, а Чаушеску просто продовжив. Але за кордоном стратегія працювала ще краще. Тимчасом як Албанія, європейський замісник Китаю, викликала захоплення хіба що ностальгічних сталіністів та маоїстів-фанатиків, імідж комуністичної Румунії за кордоном був напрочуд позитивним. Просто віддалившись від Москви, бухарестські керманичі несподівано завоювали безліч прихильників на Заході. У серпні 1966 року Economist назвав Чаушеску «де Ґоллем Східної Європи».

Щодо самого де Ґолля, то під час візиту до Бухареста в травні 1968 року він зауважив, що комунізм Чаушеску не підійшов би для Заходу, але, напевно, добре пасував Румунії: «Chez vous un tel régime est utile, car il fait marcher les gens et fait avancer les choses». («Для вас такий режим корисний, він змушує людей ворушитися та рухає справу».) Поза сумнівом, де Ґолль мав рацію в тому, що комунізм румунського зразка не підійшов би для Заходу. У Румунії комунізм був особливо жорсткий та репресивний: віддалившись від Радянського Союзу після 1958 року, Деж і Чаушеску тим самим звільнили себе від потреби наслідувати десталінізацію та реформи, які асоціювалися з добою Хрущова. На відміну від інших держав-сателітів, Румунія не допускала жодного простору для внутрішньої опозиції — бухарестські інтелектуали шістдесятих, відрізані від їхнього власного суспільства, не відігравали жодної ролі у внутрішніх дискусіях (їх просто не було) і мусили задовольнятися читанням останніх nouveaux romans із Парижа та сублімаційною участю в космополітичній французькій культурі, особливий зв’язок із якою освічені румуни завжди підкреслювали.

Але замість того, щоб засудити румунських диктаторів, західні уряди всіляко їх підтримували. Після того як Румунія пішла всупереч радянському вето й офіційно визнала Західну Німеччину в січні 1967 року, відносини покращилися ще більше: приїхавши до Бухареста в серпні 1969 року, Річард Ніксон став першим президентом США, який відвідав комуністичну державу. Національний комунізм («Він, можливо, й комуняка, але він наш комуняка») спрацював на користь Чаушеску: невдовзі Румунія стала першою державою Варшавського договору, яка приєдналася до Генеральної угоди щодо тарифів і торгівлі (у 1971 році), Світового банку та Міжнародного валютного фонду (у 1972 році), отримала торговельні преференції Європейської спільноти (у 1973 році) та статус держави найбільшого сприяння ООН (у 1975 році)[319].

Західні дипломати думали, що те, що вони бачили в антиросійських диктаторах Бухареста, було зародками нового Тіто: стабільного, надійного та більш зацікавленого в місцевій владі, ніж у завоюванні світу. Принаймні в одному вони не помилялися. Тіто і Чаушеску, так само як Кадар і неосталіністська верхівка в НДР, успішно оминули підводні камені 1960-х. Кожен із них у свій власний спосіб утвердив владу та контроль над своєю країною, зберігаючи принаймні modus vivendi з Москвою. Комуністичним лідерам у Варшаві та Празі це не вдалося.

Мирне завершення польської смути в 1956 році мало свою ціну. Одночасно з послабленням режиму для католицьких закладів і письменників у часи Гомулки опозицію всередині Партії суворо придушували. Польська об’єднана робітнича партія залишалася глибоко консервативною, хоча їй і вдалося уникнути жорстоких чисток у сталінські роки. Партійна верхівка, яка боялася повторення заворушень 1956 року, сприймала кожен критичний прояв щодо своєї політики як пряму загрозу своїй владній монополії. Як наслідок, інтелектуали-«ревізіоністи» перебували в глибокому відчаї — не тільки щодо режиму загалом, а й у зв’язку з втраченою можливістю повернути в іншому напрямку, незавершеною справою Польського жовтня.

Улітку 1964 року двоє студентів-випускників Варшавського університету Яцек Куронь і Кароль Модзелевський написали наукову роботу, яка критикувала політичну й економічну систему Польської Народної Республіки. Їхня дисертація була зразково марксистською і за тональністю, і за змістом, але це не стало на заваді їхньому виключенню з партії та Союзу соціалістичної молоді, а також тому, що в офіційних колах їхню роботу розкритикували за поширення антипартійної пропаганди. У відповідь вони написали до партії відкритого листа, який подали до партійного осередку Варшавського університету в березні 1965 року. У листі автори описали бюрократичний, диктаторський режим, глухий до інтересів будь-кого, крім панівної еліти, яку він обслуговував, його бездарне керівництво бідним робітничим населенням і заборону будь-якої критики та незгоди. Єдиною надією Польщі, за висновком Куроня і Модзелевського, була справжня революція, що спиралася б на робітничі ради, свободу преси та ліквідувала б політичну поліцію.

Наступного дня після подання листа обох чоловіків заарештували й звинуватили в заклику до державного перевороту. 19 липня 1965 року їх засудили до трьох та трьох з половиною років за ґратами відповідно. Владу особливо зачепила бездоганно марксистська філософія їхньої критики, ефективне використання суспільних даних для обґрунтування мізерних економічних результатів країни та їхній заклик до робітничої революції, яка мала б повалити чинну бюрократичну диктатуру (неотроцькістський штрих, який, утім, авторам не допоміг[320]). Найголовнішою метою партії було попередити саме те поєднання інтелектуальної оцінки та пролетарських дій, до якого закликав лист Куроня — Модзелевського.

Справа Куроня — Модзелевського викликала емоційну реакцію в університеті. Таємний суд над двома студентами став сенсацією, яка спричинила вимоги не тільки випустити їх на свободу, а й опублікувати лист і дослідження, на якому він ґрунтувався. За них заступилися поважні науковці. Наступного року Лешек Колаковський, професор історії Варшавського університету, виступив перед студентами Інституту історії з нагоди десятої річниці пленарного засідання польської Партії в жовтні 1956 року. Польський жовтень був утраченою можливістю, пояснив він. Десять років по тому Польща стала країною блату, неефективності та цензури. Комуністи втратили зв’язок із країною, а репресії проти Куроня, Модзелевського й інакодумства, яке вони уособлювали, були ознакою занепаду Партії та країни.

Колаковського одразу ж виключили з Партії як «буржуазного ліберала», хоча його колеги з Варшавського університету відважно відстоювали його марксистську репутацію, яка одержала міжнародне визнання. Двадцять два провідні польські комуністичні письменники й інтелектуали написали до Центрального Комітету звернення, у якому стали на захист «товариша Колаковського» як речника «вільної та справжньої соціалістичної культури і демократії». Тоді з Партії виключили і їх. Навесні 1967 року неповороткій партійній верхівці, розлюченій критикою з боку лівиці, таки вдалося сформувати справжню інтелектуальну опозицію; а Варшавський університет став центром студентського протесту — в ім’я свободи слова та, зокрема, на захист їхніх переслідуваних викладачів.

Питання свободи слова у Варшавському університеті отримало новий поворот у січні 1968 року. З кінця листопада 1967 року університетський театр давав постановку Dziady за твором Адама Міцкевича, польського національного поета. Написана в 1832 році, але небезпечно сучасна зображенням повстанців, які боролися проти диктатури ХІХ століття, п’єса активно привертала увагу та збурювала реакцію глядачів. Наприкінці січня комуністична влада оголосила, що її треба зняти. Після останньої вистави сотні студентів пройшлися ходою до пам’ятника Міцкевичу в польській столиці, засуджуючи цензуру та вимагаючи «вільного театру». Двоє студентів, Генрик Шлайфер та Адам Міхнік, розповіли про те, що відбувалося, варшавському кореспонденту Le Monde, а його репортаж вийшов на радіо «Вільна Європа». Міхніка та його друга негайно виключили з університету.

Це спричинило хвилю студентських петицій до польського парламенту, співчутливі резолюції варшавської гілки польської Спілки письменників та промови Колаковського й інших провідних професорів і письменників на захист студентів. Один письменник публічно виступив проти комуністичної культурної політики як «диктатури німих». 8 березня студентський мітинг у Варшавському університеті проти виключення Міхніка та Шлайфера жорстоко розігнала поліція. Через три дні після цього студентські демонстрації відбулися по всій країні, а у Варшавському університеті розпочався страйк. Неосталіністські кола всередині партії почали нагнітати, що партія втрачає контроль, а деякі з них навіть попередили Москву про небезпеки «ревізіонізму» чехословацького кшталту.

Режим Гомулки дав рішучу відсіч. Страйк та подальші демонстрації були придушені дуже жорстко — настільки, що один член Політбюро та двоє впливових міністрів на знак протесту подали у відставку. Ще тридцятьох чотирьох студентів й шістьох професорів (зокрема й Колаковського) вигнали з Варшавського університету. Отож після придушення Празької весни в сусідній Чехословаччині (про ці події йтиметься далі) влада заарештувала організаторів протестів й авторів петицій проти радянського вторгнення та віддала їх під суд. Упродовж низки тривалих процесів, які відбувалися з вересня 1968 року по травень 1969 року, студенти й інші інтелектуали з Варшави, Вроцлава, Кракова та Лодзі отримали тюремні вироки від шести місяців до трьох років за «участь у підпільних організаціях», «поширення антидержавних творів» й інші злочини. Найсуворіші вироки отримали особи на кшталт Адама Міхніка, Яна Літинського та Барбари Торинчук, які також активно брали участь у перших студентських протестах.

Непропорційно велика кількість заарештованих, виключених та ув’язнених студентів і професорів у Польщі в 1967–1969 роках були євреями, і це не було збігом. Відколи Гомулка повернувся до влади в 1956 році, консервативне (неосталіністичне) крило польської Партії весь час шукало нагоди скасувати навіть ту незначну лібералізацію, яку він запровадив. Під керівництвом Мечислава Мочара, міністра внутрішніх справ, ця внутрішньопартійна опозиція об’єдналася на ґрунті антисемітизму.

Від моменту смерті Сталіна до 1967 року антисемітизму, хоч і дуже поширеному в Східній Європі та в самому Радянському Союзі, не було місця в офіційній комуністичній риториці. Після війни більшість східноєвропейських євреїв, яким вдалося вижити, виїхали на Захід або до Ізраїлю. З-поміж тих, хто вцілів, багато хто втік у часи гонінь останніх сталінських років, якщо мав таку можливість. У Польщі та (особливо) в Угорщині все ще залишалися великі єврейські спільноти; але більшість із них не були практикуючими і зазвичай навіть не вважали себе євреями. У випадку тих, хто народився після війни, вони часто навіть не знали, ким були, — їхні батьки вважали за краще про це мовчати[321].

Комуністи-євреї, яких і досі було багато, особливо в Польщі, — дехто з них обіймав партійні посади, деякі викладали в університетах або мали іншу роботу, що потребувала високої кваліфікації, — здебільшого байдуже ставилися до власного єврейського походження. Дехто з них наївно припускав, що їхню байдужість поділяють й інші поляки. Але вони були непереборною мішенню для кожного, хто хотів дістатися до влади всередині Партії та заробити собі славу на порожній демагогії[322]. Бракувало тільки нагоди, яка й трапилася після Шестиденної війни між Ізраїлем та його арабськими сусідами в червні 1967 року. Радянська підтримка арабської сторони дозволила відкрито виступити проти Ізраїлю, сіонізму та євреїв.

Отож у промові 19 червня 1967 року Гомулка, засудивши тих, хто підтримав Ізраїль у нещодавньому конфлікті, безсоромно урівняв своїх опонентів-євреїв та Єврейську державу: «Я хочу заявити, що ми не збираємося стояти на заваді в польських громадян єврейської національності, якщо вони хочуть повернутися (саме так) до Ізраїлю. Наша позиція полягає в тому, що кожен польський громадянин може мати лише одну крану — Польську Народну Республіку… Нехай усі, хто відчуває, що ці слова стосуються їх, незалежно від їхньої національності, зроблять відповідні висновки. Нам у нашій країні не потрібна п’ята колона». Означення євреїв як п’ятої колони Польщі транслювалося по радіо й на телебаченні, його почули мільйони поляків. Що це означало, ні в кого не викликало сумнівів.

Чи то Гомулка висловлював власні погляді; шукав цапів-відбувайл за політичні помилки минулого десятиліття; чи просто діяв на випередження спроб Мочара його посунути та вирішив перехитрувати своїх опонентів-сталіністів, так і залишилося таємницею. Але наслідки його рішення були надзвичайними. Польська влада вивільнила хвилю антисемітських упереджень: по всій Польщі, а особливо в партії та закладах освіти й науки. Партійні апаратники ширили чутки про те, що економічні нестачі й інші проблеми — справа рук комуністів-євреїв. Між «хорошими» комуністами, які дбали про польські національні інтереси, й іншими (тобто євреями), які насправді були віддані іншим цілям, було відкрито окреслено відмінність.

У 1968 році батьків та інших родичів заарештованих або виключених єврейських студентів звільнили з офіційних і наукових посад. Прокурори звертали особливу увагу на імена та походження студентів і професорів, які поставали перед судом; цей підхід був відомий з часу процесу Сланського й решти процесів 1950-х років, але в комуністичній Польщі таке відбувалося вперше. На піку антисемітської істерії газети визначали євреїв за критеріями, взятими безпосередньо з Нюрнберзьких законів, що, мабуть, не дивно, враховуючи наявність колишніх польських фашистів серед сталіністського крила керівної партії.

Тепер євреям пропонували виїхати з країни. Багато з них так і вчинили — за принизливих обставин і з великою шкодою для себе. Із 30 тисяч польських євреїв упродовж 1968–1969 років виїхало 20 тисяч, залишилося тільки кілька тисяч, здебільшого старі та молоді — зокрема Міхнік й інші студенти, які тепер відбували свої тюремні терміни. Від цього перевороту виграв Мочар і його прихильники, які обійняли партійні та урядові посади, звільнені їхніми попередниками-євреями. Натомість у програші, окрім польських євреїв, опинилися освітні заклади країни (які втратили багато своїх найкращих науковців і викладачів, як-от Колаковського — він не був євреєм, але був одружений із єврейкою), Гомулка, який надто пізно зрозумів, яких демонів випустив, і якого самого усунули з посади два роки по тому; та сама Польща, що знову — і на багато років — міцно утвердила свій імідж за кордоном як країна, що переслідує власну єврейську меншину.

Відносна легкість, з якою польські керманичі змогли ізолювати і знищити невдоволених студентів, була пов’язана з тим, що їм вдалося відокремити інтелектуалів та їхні скарги від решти країни — у цій стратегії антисемітизм, звичайно, зіграв їм на руку. Можливо, певна відповідальність за це лежала й на самих студентах — найактивнішими в протестах і демонстраціях, особливо у Варшавському університеті, були привілейовані сини та дочки польської комуністичної номенклатури, і їх понад усе турбували проблеми свободи слова та політичних прав. Як швидко зауважили їхні вороги-неосталіністи, варшавська дисидентська інтелігенція звертала мало уваги на проблеми робітничого населення, пов’язані з хлібом насущним. Отож польському населенню здебільшого було глибоко байдуже до переслідувань як євреїв, так і студентів, а особливо — студентів-євреїв.

Два роки по тому, у 1970 році, коли уряд підняв ціни на продукти харчування на 30%, а робітники верфі в Гданську вийшли на страйк на знак протесту, бумеранг трагічно, хоча й випадково, повернувся — ніхто за них не заступився. Але урок тих років, який полягав у тому, що, якщо польські робітники й інтелектуали хотіли кинути виклик партії, вони мали подолати взаємну байдужість й укласти політичний союз, свого часу добре вивчили і не повторили передусім самі Адам Міхнік та Яцек Куронь, і це змінило хід історії. Принаймні з такого погляду 1968 рік у Польщі мав один позитивний наслідок, хоча й не одразу. Чого не можна було сказати по сусідню Чехословаччину.

На початку 1960-х років Чехословаччина перебувала в гібридному стані, застрягнувши посеред незручного переходу від національного сталінізму до реформаторського комунізму. Показові процеси та чистки 1950-х пізно докотилися до Праги, тож порівняно з іншими країнами саме в Чехословаччині їхній вплив був найбільш відчутним і тривалим. Стара сталіністська еліта не змінювалась — не було чеського Гомулки чи Кадара. Стара гвардія режиму нікуди не поділася. Для розслідування процесів Сланського й інших було сформовано дві слідчі комісії, одна з яких працювала в 1955–1957 роках, а друга — у 1962–1963. Завданням обох комісій було якимось чином визнати нещодавні злочини режиму, водночас не допустивши послаблення контролю над теперішнім.

У короткочасній перспективі мети було досягнуто. Жертв сталінських процесів випустили на свободу й реабілітували — у багатьох випадках за наказами тих самих політиків, суддів, прокурорів і слідчих, які їх і засудили. Колишнім в’язням повертали партійний квиток, якісь гроші, купони (наприклад, на машину), а в деяких випадках — навіть конфісковані квартири. Їхнім дружинам і дітям знову дозволили працювати та навчатися в школі. Але, незважаючи на це фактичне визнання несправедливостей минулого, партія залишалася непорушною, а її очільники, які працювали ще за Сталіна, — на посадах.

Як і лідер французьких комуністів Моріс Торез, Перший секретар Антонін Новотни чекав багато років, доки не пересвідчився, що вчинити за прикладом Хрущова й засудити радянського диктатора безпечно. Чехословаччина пережила апогей сталінського терору так нещодавно і так болюче, що партійна верхівка не хотіла ризикувати, визнаючи «помилки», щоб можливі наслідки цього не перевершили заворушення 1956 року в Польщі чи навіть Угорщині. Тож десталінізацію в Чехословаччині навмисне відкладали якомога довше — навіть пам’ятник Сталіну на схилах із видом на Прагу, а також його зменшену копію в словацькій столиці Братиславі не чіпали до жовтня 1962 року[323].

Наслідки комуністичної соціальної революції позначилися на Чехословаччині більше, ніж на інших країнах, — значною мірою тому, що, як ми пам’ятаємо, на відміну від решти держав, які опинилися під радянською владою, це була справді розвинена буржуазна країна. Головними жертвами сталінського терору в Чехословаччині були інтелектуали, зазвичай із середнього класу та здебільшого євреї. Інші прошарки чехословацького суспільства постраждали не так сильно. Соціальні ліфти для робітничого класу — або, точніше, соціальні спуски для всіх інших — були характерною рисою 1950-х років на чеських і словацьких теренах. Відсоток дітей із робітничого класу в закладах загальної вищої освіти в Чехословаччині зріс від 10% у 1938 році до 31% — у 1956-му, а в 1963-му становив майже 40%. Розподіл доходів у Чехословаччині на початку 1960-х років був найбільш егалітарним з усіх країн радянської Європи.

Отож комуністична верхівка справді наблизила Чехословаччину до «повного соціалізму», як це проголошувала нова Конституція 1960 року. Утім за це досягнення довелося заплатити таким занепадом, який навіть за радянськими мірками був неприйнятним. Тож партійна влада на ХІІ з’їзді Партії в грудні 1962 року була змушена ухвалити рішення «узгодити державну економіку» з підвищеним рівнем соціалістичного розвитку країни — іншими словами, змиритися з неминучим і дозволити певний мінімум несоціалістичних реформ, щоб вдихнути життя в застійну економіку. Однак зміни, запропоновані Отою Шиком й іншими партійними комуністами-реформаторами — як-от прив’язати премії для робітників до частки прибутків виробництва, а не до виконання офіційних планів чи норм, — не подобалися партійним радикалам; їх остаточно схвалили лише на ХІІІ з’їзді через чотири роки.

Але тоді, як керівництво і боялося, поєднання публічних реабілітацій, обережне визнання помилок Сталіна й перспектива бодай незначних економічних реформ уможливили набагато серйознішу критику мертвої хватки, якою партія тримала громадське життя. Можливо, економічним реформам, розпочатим у 1963 році, раділи й не всі звичайні робітники; але серед письменників, учителів, режисерів і філософів перспектива послаблення сталінських кайданів здійняла бурю реакцій, надій та очікувань.

Отже, конференцію письменників у Лібліце в 1963 році присвятили Францу Кафці. Дотепер ця тема була табу: почасти тому, що Кафка був празьким євреєм, який писав німецькою, а відповідно нагадуванням про втрачену історію Богемії; але здебільшого через бентежно проникливе передчуття логіки тоталітаризму в багатьох його текстах. Тож дозвіл обговорювати Кафку виявився провісником набагато ширшої лібералізації публічного дискурсу: від обговорення заборонених письменників до згадок про вбитих лідерів був один крок. У квітні 1963 року Лацо Новомеський, реабілітований словацький письменник, на Конгресі словацьких письменників з неприхованим захопленням згадав свого «товариша і друга» Клементіса, жертву процесу Сланського. Бажання говорити — говорити про минуле — тепер виходило на передній план, хоча все ще доводилося добирати обережні формулювання в дусі «ревізіонізму»: коли молодий романіст Мілан Кундера опублікував статтю в празькому культурному часописі Literární Noviny в червні 1963 року, його обережна критика обмежувалась сталінськими «відхиленнями» в чеській літературі та потребою сказати про це правду.

Порівняно ліберальна атмосфера тих років стала запізнілим чеським відлунням хрущовської відлиги. Незважаючи на те, що після брежнєвського перевороту настрій у Москві змінився, мистецьке відродження в Чехословаччині не припинялося, а на заваді йому стояли лише нерегулярна цензура й тиск. Для іноземців про нього найочевидніше свідчила навала нових фільмів, у яких обережно порушувалися теми, які ще кілька років тому були заборонені: стрічка «Потяги під пильним наглядом» (1966) режисера Іржі Менцеля м’яко розвіювала фундаментальний комуністичний міф про антинацистський опір у часи Другої світової війни. Сценарій цього фільму був написаний у співавторстві з Йозефом Шкворецьким (автором «Боягузів» — роману на аналогічну, боязко окреслену тему, завдяки якому кількома роками раніше він заробив собі репутацію). Але драматурги, поети і романісти — чимало з яких, зокрема й Кундера, у ті роки працювали сценаристами — відігравали навіть важливішу роль.

У 1966 році Людвік Вацулік видав свій твір «Сокира» — із вигаданим сюжетом, в основу якого лягли комуністичні ідеали його батька та подальше розчарування сина. У 1967 році інший письменник, Ладислав Мнячко, опублікував уїдливу критику Новотни та партійної номенклатури, недбало приховану у формі роману під прозорою назвою «Смак влади». Того ж року сам Кундера видав «Жарт», неоекзистенціальний та відверто автобіографічний роман сталінського покоління в Чехословаччині. Ті роки, відомі під назвою «епоха побудови соціалізму», тепер стали легітимною темою для інтелектуального засудження, тож на IV конгресі чехословацьких письменників улітку 1967 року Кундера, Вацулік, поет і драматург Павел Когоут та молодий драматург Вацлав Гавел розкритикували тодішню комуністичну верхівку за моральне та матеріальне спустошення, яке вона спричинила. Вони закликали до повернення літературної та культурної спадщини Чехословаччини, а також до того, щоб країна знову посіла своє «нормальне» місце в центрі вільної Європи.

Завуальована критика тодішньої чехословацької верхівки всім була очевидною; як тепер відомо, влада у Кремлі, без сумніву, вже тоді стежила за ситуацією в Празі з певним занепокоєнням: Брежнєв давно ставився до Чехословаччини як до найменш ідеологічно надійного члена Варшавського договору. Саме тому, що вони про це знали, підстаркуваті сталіністи в Празькому граді намагалися так довго тримати оборону. Якщо вони й не дали рішучої відсічі інтелектуальній опозиції, яка з’явилася в 1967 році, то не тому, що не хотіли. Але їх стримували два обмеження: потреба продовжувати нещодавно запроваджені економічні реформи, що потребувало певного, подібного до угорського, ступеня відкритості й толерантності до інакодумства; а також труднощі, які почали виникати в Словаччині.

Чехословаччина (як її спочатку називали) завжди була державою непростою та неврівноваженою. Словацька меншина на півдні та сході країни була біднішою та більш сільською, ніж чехи, які жили на північному заході. Після звільнення з-під влади Австро-Угорщини в 1918 році словаки стали бідними родичами в багатоетнічній міжвоєнній Чехословаччині, до яких у Празі не завжди ставились добре. Тож чимало словацьких політичних лідерів вітали розпад країни в 1939 році та появу за підтримки нацистів «незалежної» маріонеткової держави зі столицею в Братиславі. Водночас кандидатів від комуністів на післявоєнних виборах підтримало міське й переважно соціал-демократичне чеське населення Богемії та Моравії, тоді як словаки-католики ставилися до них байдуже або вороже.

Хай там як, а Словаччині за комунізму велося не так уже й погано. Словацькі інтелектуали стали жертвами комуністичних чисток за звинуваченнями в буржуазному націоналізмі чи антикомуністичному заколоті (або й у тому, і в іншому). А незначна кількість словацьких євреїв, які пережили війну, постраждали так само, як і чеські. Але «буржуазних націоналістів», комуністів, євреїв та інтелектуалів у Словаччині було кількісно менше, і жили вони більш ізольовано. Більшість словаків були бідні і працювали на селі. Для них стрімка урбанізація та індустріалізація першого післявоєнного десятиліття мала реальні переваги. На відміну від чехів, вони зовсім не скаржилися на зміни.

Однак після 1960 року настрій у словацькому регіоні країни різко змінився. Нова «соціалістична» конституція лишала ще менше простору для місцевої ініціативи чи думки, ніж її попередниця, а автономію, яку Словаччина отримала під час післявоєнної відбудови, було скасовано. Однак що позначилося на більшості словаків одразу, то це занепад економіки (до 1964 року зростання Чехословаччини відбувалося найповільніше з усіх країн блоку), який ударив по важкій промисловості Центральної Словаччини сильніше, ніж деінде.

У січні 1967 року Новотни мав розпочати економічні реформи, які вже давно радили його однопартійці. Пропозиції реформаторів-економістів щодо децентралізації ухвалення рішень та розширення місцевої автономії радо сприйняли в Братиславі, хоча деякі з цих реформ, як-от прив’язка премій до прибутку, навряд чи могли розраховувати на підтримку з боку некваліфікованих робітників словацьких низькоефективних промислових заводів. Але інтуїція Новотни підказувала йому не піддаватися на таке послаблення партійного контролю; натомість він закликав до перегляду запропонованих змін, щоб зміцнити інститути центрального планування. Такі дії не лише саботували пропозиції Шика й інших партійних економістів, а й ще більше відчужили словацьких громадян. Словацькі комуністи почали говорити про потребу федералізації та про труднощі співпраці з літніми комуністами-апаратниками в Празі. Суголосно з давніми наріканнями словацьких прибиральників, будівельників, учителів і продавців, вони почувалися зігнорованими та зневаженими чеською більшістю. Знову згадалися давно забуті довоєнні образи, а також сталінські чистки словацьких комуністів.

Тим часом, уперше за багато років, з’явилися натяки на проблеми геть іншого порядку. 31 жовтня 1967 року група студентів із Празького технічного університету організувала вуличну демонстрацію в Страгові[324] на знак протесту проти вимкнення електрики в гуртожитках; їхні заклики «Більше світла» були правильно потлумачені як такі, що стосувалися не тільки місцевих побутових проблем. «Події в Страгові», як їх стали називати пізніше, швидко і жорстоко придушила поліція; але вони ще більше загострили тогочасну атмосферу, оскільки свідчили про те, що комуністична держава не була захищена від настроїв західного студентства.

Новотни, як і Гомулка в Польщі, мав сумніви щодо того, як відповісти на ці виклики. Оскільки варіанта з антисемітизмом він не мав, то звернувся до Брежнєва, щоб той допоміг йому розібратися з місцевими опонентами. Та прилетівши до Праги в грудні 1967 року, радянський лідер дав йому доволі туманну пораду — діяти так, як чехословацький президент вважав за потрібне: «Це твоя справа». Однопартійці Новотни не гаяли часу: 5 січня 1968 року Центральний Комітет Комуністичної партії Чехословаччини обрав нового Першого секретаря — Александера Дубчека.

Наступник Новотни був молодим (йому було 47, і він був на 16 років молодший), з реформаторського крила партії та, найголовніше, словаком. Він очолював словацьку Компартію в попередні три роки і багатьом здавався переконливою компромісною фігурою: досвідчений комуніст-апаратник, який водночас підтримав би реформи і міг вгамувати словацьке невдоволення. Перші кроки Дубчека, здавалося, підтверджували ці очікування: через місяць після його призначення партійна верхівка надала свою повну підтримку пригальмованій програмі реформ. Доволі простодушна манера Дубчека особливо подобалася молоді, а його безсумнівна вірність партії і «соціалізму» на певний час заспокоїла Кремль та інших комуністичних лідерів, які схвильовано спостерігали за подіями.

Якщо наміри Дубчека збоку виглядали незрозуміло, то це, напевно, тому, що він сам сильно сумнівався в тому, як діяти. Спочатку така неоднозначність працювала на його користь, оскільки різні групи змагалися за його підтримку та пропонували допомогу. Публічні мітинги, які відбулися впродовж тижнів після його обрання, вимагали покласти край цензурі, дозволити більшу свободу преси та провести справжнє розслідування чисток 1950-х і причетності старої гвардії з оточення Новотни (який залишався на посаді президента навіть після того, як був усунений від партійного керівництва). На хвилі народного піднесення Дубчек підтримав заклик до послаблення цензури й розпочав чистку прихильників Новотни в партії та чеській армії.

22 березня Новотни неохоче подав у відставку, а через тиждень його посаду обійняв генерал Людвік Свобода. Ще через п’ять днів Центральний Комітет ухвалив «Програму дій», яка закликала до рівного статусу та автономії для Словаччини, реабілітації жертв минулого і «демократизації» політичної та економічної систем. Відтепер партія офіційно підтримувала те, що в програмі називали «унікальним експериментом демократичного комунізму» — «соціалізм із людським обличчям», як він став відомий у народі. Через певний проміжок часу (у документі йшлося про десятирічний перехідний період) Комуністична партія Чехословаччини збиралася дозволити появу інших партій, з якими б вона змагалася на справжніх виборах. Ці ідеї було складно назвати оригінальними, але, публічно проголошені офіційними представниками керівної Комуністичної партії, вони викликали політичний землетрус. Почалася Празька весна.

Події весни й літа 1968 року в Чехословаччині ґрунтувалися на трьох помилкових судженнях того часу. Першою оманою, яка набула популярності в країні після приходу Дубчека до влади й особливо після публікації «Програми дій», було те, що обговорювані свободи та реформи могли бути втілені в межах «соціалістичного» (тобто комуністичного) проєкту. Із перспективи сьогодення було б помилкою припускати, що студенти, письменники й партійні реформатори 1968 року «справді» намагалися замінити комунізм на ліберальний капіталізм або що їхня підтримка «соціалізму з людським обличчям» була лишень декларативною хитрістю чи звичкою. Навпаки, ідея існування «третього шляху», демократичного соціалізму, сумісного з вільними інститутами та повагою до індивідуальних свобод і колективних цілей, заволоділа уявою чеських студентів не менше, ніж угорських економістів.

Відмінність, яку тепер проводили між дискредитованим сталінізмом покоління Новотни й оновленим ідеалізмом епохи Дубчека, знаходила широку підтримку — навіть, або й особливо, серед членів Партії[325]. Як стверджував Їржі Пелікан у передмові до вже третього звіту про чеські політичні процеси (який він готував за наказом Дубчека в 1968 році, але був змушений притримати після його відставки), «Комуністична партія отримала надзвичайну підтримку та популярність, люди з власної ініціативи приставали на бік соціалізму»[326]. Можливо, це і було невелике перебільшення тогочасних громадських настроїв, але недалеке від істини. Це, зі свого боку, підживлювало другу ілюзію.

Якщо люди вірили в те, що Партія спроможна врятувати соціалізм від його історії, то й партійна верхівка почала вірити, що вони зможуть це зробити, не втративши контроль над країною. Новий уряд на чолі з Олдржихом Черником набув повноважень 18 квітня та під враженням від надзвичайного прояву народної підтримки й прихильності (зокрема під час традиційних травневих громадських заходів) послабив практично всі форми державного контролю над публічним висловленням власної думки. 26 червня було офіційно скасовано цензуру преси та засобів масової інформації. Того самого дня оголосили, що Чехословаччина має перетворитися на справді федеральну державу, до складу якої повинні увійти Чеська Соціалістична Республіка та Словацька Соціалістична Республіка (це була єдина з реформ Дубчека, яка залишилася чинною після подальшого придушення; 28 жовтня 1968 року її закріпили законодавчо).

Але, дозволивши повну свободу слова, комуністична верхівка тепер змушена була всіляко дотримуватись логіки своїх дій. Навіщо чекати десять років, щоб провести вільні та відкриті вибори? Навіщо зберігати офіційний контроль над ЗМІ й тримати їх у державній власності тепер, коли цензуру скасовано? 27 червня Literárny Listy й інші чеські видання опублікували маніфест Людвіка Вацуліка «Дві тисячі слів», адресований до «робітників, селян, урядовців, митців, науковців, дослідників і техніків». Він закликав до відновлення політичних партій, утворення громадських комітетів, які б захищали та просували реформи, а також містив інші пропозиції щодо ініціатив, які б привели до змін поза межами партійного контролю. Вацулік попереджав: перемоги в бою ще не здобуто, партійні реакціонери боротимуться за те, щоб зберегти свої привілеї, і навіть подейкували, «що в наш розвиток утрутяться зовнішні сили». Народ мав надати підтримку реформаторам серед самих комуністів, натиснувши на них, щоб вони діяли ще швидше.

Дубчек відкинув маніфест Вацуліка та його твердження, що комуністи мають відмовитися від монополії на владу. Як переконаний комуніст він не збирався схвалювати таку фундаментальну якісну зміну («буржуазний плюралізм») та й у будь-якому разі не бачив у цьому жодної потреби. Для Дубчека партія була єдиним можливим інструментом радикальних змін, якщо йшлося про збереження ключових атрибутів соціалістичної системи. Що більшою була популярність партії, то більше змін вона могла б безпечно впровадити. Але маніфест Вацуліка чітко пояснював, що популярність й авторитет партії дедалі більше залежатимуть від її готовності здійснювати зміни, які зрештою й усунуть її від влади. Лінія розлому між комуністичною державою та відкритим суспільством стала повністю очевидною.

А це, зі свого боку, влітку 1968 року сфокусувало увагу держави на третій омані, найнебезпечнішій з усіх, — переконанні Дубчека, що він може стримати Москву, що йому вдасться запевнити радянських товаришів, що подій у Чехословаччині не варто боятися, а від нового сплеску популярності Компартії Чехословаччини та оновленої віри в омолоджений соціалістичний проєкт, навпаки, самі лише переваги. Якщо Дубчек припустився цієї згубної помилки, то насамперед тому, що чеські реформатори зробили кардинально неправильні висновки з 1956 року. На їхню думку, помилка Імре Надя полягала в тому, що він відійшов від Варшавського договору та проголосив нейтралітет Угорщини. Допоки Чехословаччина залишатиметься членом Варшавського договору та безсумнівним союзником Москви, Леонід Брежнєв та його оточення точно дадуть їм спокій.

Але в 1968 році Радянський Союз був занепокоєний не так через військову безпеку, як через втрату монополії на владу з боку партії. Ще 21 березня на засіданні радянського Політбюро Перший секретар ЦК Компартії України Петро Шелест поскаржився на згубний приклад Чехословаччини: через чутки з Праги серед молодих українців поширювалися ворожі настрої, доповів він. Польські та східнонімецькі лідери під час з’їзду в Дрездені того самого місяця дорікнули радянським колегам тим самим (Гомулку, якому і в себе вдома вистачало проблем, особливо розлютила критика з боку Праги польського розвороту до антисемітизму). Невідомий у Празі очільник КДБ Юрій Андропов уже говорив про можливу потребу «конкретних військових заходів»; а у квітні радянський міністр оборони Андрій Гречко отримав таємний наказ розробити можливий план військової операції в Чехословаччині — перша версія якого дістала назву «Операція “Дунай”».

З кожним кроком у бік лібералізації в Празі занепокоєння в Москві зростало. Дубчек, напевно, був про це поінформований: 4–5 травня він та інші чеські комуністи приїхали до Москви з візитом й отримали від інших очільників Східного блоку список скарг на розвиток подій у Чехословаччині. Але поки Дубчек продовжував наполягати, що в Партії все під контролем і що, попри всю свободу слова в Чехословаччині, не могло бути й мови про те, щоб країна відмовилась від своїх братських зобов’язань, надійність чеської армії викликала сумніви, а нецензурована чеська преса друкувала радянських дисидентів. Російські студенти, які приїжджали до Праги, тепер могли читати й чути людей та погляди, які вдома давно були заборонені. Прага ставала вікном на Захід.

До липня 1968 року Москва дійшла висновку, що події в Празі виходять з-під контролю Партії — і справді так і було. На з’їзді партійних лідерів із СРСР, Польщі, Східної Німеччини, Болгарії та Угорщини — але за відсутності самих чехів — було вирішено надіслати чехословацькій партії братнього листа з попередженням про ризик контрреволюції та переліком заходів, яких необхідно було вжити: «Ситуація в Чехословаччині ставить під загрозу життєві інтереси інших соціалістичних держав». Через два тижні радянські й чеські лідери зустрілися на чехословацько-радянському кордоні в Чієрні-над-Тисою, і Дубчек знову спробував переконати Брежнєва, що реформи не становлять загрози для позицій Комуністичної партії, а, навпаки, посилюють її народну підтримку.

Радянський очільник був не просто не переконаний, він дедалі більше сумнівався в перспективах Дубчека. Країни Варшавського договору оголосили плани щодо військових навчань біля чеського кордону. На з’їзді країн Варшавського договору в Братиславі 3 серпня (у якому румунський лідер Чаушеску відмовився брати участь) Брежнєв висунув на обговорення Доктрину, яку відтоді пов’язували з його ім’ям: «Кожна Компартія вільна застосовувати у своїй країні принципи марксизму-ленінізму й соціалізму, але вона не вільна відходити від цих принципів, якщо хоче залишатися Комуністичною партією… Послаблення будь-якого з цих зв’язків у світовій системі соціалізму безпосередньо впливає на всі соціалістичні країни, тож вони не можуть за цим байдуже спостерігати».

Ця декларація, яка була дещо завуальованим твердженням про право Кремля діяти превентивно, щоб відвернути загрозу для соціалізму в будь-якій соціалістичній країні, могла б змусити Дубчека засумніватися. Але він мало чим міг зарадити, тому продовжував наполягати, що його внутрішні реформи не стоять на заваді в соціалістичної системи. 13 серпня, під час телефонної розмови зі скептично налаштованим Брежнєвим, Дубчек докладно роз’яснював, що він намагався втихомирити критику Радянського Союзу в народі, але «цю проблему неможливо розв’язати, просто віддавши розпорядження». Якби він знав, що п’ятеро його однопартійців з чехословацького Президіуму 3 серпня таємно передали росіянам листа, у якому йшлося про неминучу загрозу комуністичному ладу та було вміщено вимогу про військове втручання в Чехословаччину, то, можливо, був би іншої думки[327].

Рішення СРСР щодо вторгнення в Чехословаччину було остаточно ухвалене лише 18 серпня. Здавалося, що Брежнєв зволікав, інтуїтивно відчуваючи, що навіть за легкої перемоги його пізніші наслідки можуть створити певні проблеми, але воно вже стало безальтернативним. Радянські лідери очікували, що на ХІV конгресі Компартії Чехословаччини відбудеться остаточний переворот на користь реформаторського крила партії, і тепер уже справді боялися заразного прикладу, який Чехія показувала країнам-сусідам. Як висловився Гречко, коли інформував радянських військових керівників про рішення щодо введення військ, «вторгнення відбудеться, навіть якщо це призведе до третьої світової війни». Але радянські лідери дуже добре знали, що такої небезпеки не існувало, і не лише тому, що Вашингтон по горло загрузнув у В’єтнамі. Лише п’ять тижнів тому Вашингтон і Москва підписали Договір про нерозповсюдження ядерної зброї; США не стали б ставити під загрозу такі досягнення заради кількох мільйонів уведених в оману чехів. Тож 21 серпня 1968 року 500 тисяч військовослужбовців Варшавського договору з Польщі, Угорщини, Болгарії, НДР та Радянського Союзу ввійшли до Чехословаччини[328].

Вторгнення зіткнулося зі слабким опором і багатьма вуличними протестами, особливо в Празі; але через терміновий наказ чеського уряду ніякого іншого протистояння загалом не було. Ворожий прийом став для радянського керівництва, яке очікувало знайти широку підтримку, певним сюрпризом. Одразу ж заарештувавши Дубчека й інших провідних комуністів, доправивши їх літаком до Москви і змусивши підписатися під відмовою від частин їхньої програми й дати згоду на радянську окупацію країни, Кремль тепер мусив визнати, що реформаторів підтримує чеський і словацький народ, та дозволити їм формально залишитися при владі, принаймні на певний час. Чинити інакше було б помилкою.

Однак придушення празьких реформ, що дістало назву «нормалізації», почалося майже одразу. Запланований партійний Конгрес скасували, знову ввели цензуру, а всім розмовам про втілення Програми дій було покладено край. Радянське керівництво активно схилялося до запровадження в Празі військової диктатури. Цей варіант підтримували не лише Андропов і Шелест, а й, показово, Вальтер Ульбріхт у НДР, Тодор Живков у Болгарії та Гомулка в Польщі. Проте Брежнєв вирішив залишити Дубчека при владі ще на кілька місяців, федералізувати країну (щоб розділити словаків, чию головну вимогу було виконано, та більш радикальних чехів), а також подивитись, як розвиватимуться події — водночас про всяк випадок залишивши війська Варшавського договору на території Чехословаччини.

Час від часу відбувалися студентські демонстрації на захист реформи, а в промислових містах Богемії та Моравії ненадовго з’явилася мережа робітничих рад за угорським зразком 1956 року (на піку розвитку, у січні 1969 року, ці ради заявляли, що представляють одну шосту робочої сили країни, хоча в Словаччині вони все ще були дуже слабкі). А ще було самогубство Яна Палаха, 20-річного студента Карлового університету, який вчинив акт самоспалення на сходах Національного музею на Вацлавській площі в Празі на знак протесту проти радянської окупації та її наслідків. Після цього Палах прожив ще три дні, померши від опіків 19 січня 1969 року. Його похорон 25 січня став приводом для національної жалоби — за Палахом і за втраченою демократією Чехословаччини.

Наступного разу, коли прибічники демократії вийшли на вулиці (після того як Чехословаччина перемогла СРСР у хокейному матчі[329]), Кремль скористався нагодою, щоб усунути Дубчека та призначити на його місце (17 квітня 1969 року) одного з його колишніх сподвижників Ґустава Гусака. Як словак і колишня жертва репресій (у сталінські роки він сидів за «націоналізм») Гусак був ідеальною кандидатурою для того, щоб очистити країну від реформаторської єресі і не викликати при цьому звинувачень у поверненні до сталінізму. Подальші репресії були не такі очевидні, як колись, але дуже ефективні. Від публічних процесів утрималися, але Комуністичну партію Чехословаччини впродовж двох років очистили від усіх «ненадійних» елементів (90% виключених із неї були чехами). Із тими чоловіками і жінками, які активно брали участь або були ключовими фігурами Празької весни, провели «розмову» та попросили підписати зізнання, у яких вони відрікалися від своїх дій і засуджували реформи Дубчека. Більшість погодилися. Ті, хто відмовлялися, втрачали роботу і ставали суспільними вигнанцями разом зі своїми сім’ями та дітьми. Найбільшу категорію постраждалих, незалежно від того, чи були вони в партії, становили ті, хто в останні роки був на видноті: журналісти, телеведучі, публіцисти, романісти, драматурги, кінорежисери чи студентські лідери[330].

Виявлення та усунення цих інтелектуалів здійснювали бюрократи нижчої ланки, поліцейські та партійні чиновники — найчастіше ті, хто працювали разом із ними. Їхньою метою було здобути від них дрібні зізнання — не так для того, щоб висунути їм звинувачення, як для того, щоб їх принизити і гарантувати, що вони співпрацюватимуть задля приборкання норовливого суспільства. Поширювалася інформація про те, що в 1968 році країна пережила масовий психоз, що пророки-самозванці використали подальшу «істерію» і що націю необхідно твердо навернути на істинний шлях — за допомогою пряника у вигляді споживчих товарів і батога повсюдного нагляду.

Звичайно, завжди існувала прихована загроза насильства, а те, що до нього рідко вдавалися, лише посилювало відчуття колективного приниження. Знову, як у 1938 і 1948 роках, Чехословаччина ставала співучасницею власної поразки. До 1972 року — коли поети та драматурги були змушені чистити котли і мити вікна, викладачі університетів клали цеглу, а їхні бунтівні студенти опинилися на вулиці, поліцейські теки тріщали по швах від корисних «зізнань», а комуністи-реформатори були залякані або втекли з країни — «лад», як зазначала у своєму блискучому болісному есеї одна із жертв нормалізації, було «відновлено»[331].

Комуністичним блоком прокотилися брижі протесту. 25 серпня 1968 року на Червоній площі серед демонстрантів, які вийшли на протест проти окупації Чехословаччини, були Павло Литвинов (онук сталінського міністра закордонних справ) та Лариса Данієль (дружина ув’язненого радянського письменника). Підрозділам східноєвропейських армій, які брали участь у чехословацькому вторгненні, сказали, що вони захищають країну від західнонімецьких та американських окупантів. Деякі з них довелося пізніше таємно відкликати, а їхня благонадійність — зокрема угорських частин, дислокованих у Словаччині — викликала серйозні сумніви. У Польщі, як ми пам’ятаємо, празькі репресії не лише спричинили студентські протести, а й створили для влади привід, щоб їх придушити. У квітні 1969 року в латвійській столиці Ризі єврейський студент Ілля Ріпс підпалив себе, щоб привернути увагу до долі Дубчека в руках совєтів[332]. Настрій самих чехів і словаків, до того часу найбільш проросійських націй Радянського блоку, відтоді назавжди став утіленням похмурої мовчазної покори.

Але всьому цьому було легко дати раду. Кремль довів те, що хотів: що братні соціалістичні держави суверенні лише частково і що будь-яке відхилення від партійної владної монополії може призвести до воєнного вторгнення. Непопулярність у своїй країні чи за кордоном була невисокою ціною, яку треба було заплатити за подальшу стабільність. Після 1968 року безпека радянської зони була міцно посилена усвідомленням того, що в разі потреби Москва застосовуватиме силу. Але ніколи після цього — і саме це було справжнім уроком 1968 року, спершу для чехів, але зрештою і для всіх інших, — ніколи після цього ніхто не припустив би, що в основі комунізму лежить народна згода, легітимність оновленої партії чи навіть уроки Історії.

У Празі винищення реформаторського руху залишило особливо гіркий присмак. Чимало з найзапекліших «нормалізаторів» лише за кілька місяців до того були серед найпристрасніших прихильників Дубчека. «Тільки після Празької весни 1968 року, — писав Зденек Млинарж, один із провідних реформаторів Комуністичної партії, — стало очевидно, хто є хто». Очевидна легкість, з якою спочатку Дубчек, потім партія, а зрештою все суспільство, здавалося, прогнулися перед радянськими володарями та їхніми місцевими посіпаками, була не просто принизливою (у Чехословаччині проводилися неприємні паралелі з Угорщиною двадцятирічної давнини). Вона кидала тінь сумнівів на ідеали та надії самої реформаторської доби.

Міркуючи через багато років над спогадами про 21 серпня 1968 року, коли війська Червоної армії увірвалися на збори чеської партійної верхівки й за кожним членом Політбюро випростувався солдат, Млинарж пригадував, що «у таку мить те, що ти думаєш про соціалізм, стає найменшим, що тебе хвилює. Але водночас ти усвідомлюєш, що він якимсь чином прямо пов’язаний з автоматичною зброєю, яка направлена тобі в спину». Саме цей зв’язок став остаточним поворотом в історії комунізму навіть більшою мірою, ніж угорська трагедія 1956 року.

Ілюзія того, що комунізм можна реформувати, що сталінізм був помилковим відхиленням, хибою, яку можна було виправити, що засадничі ідеали демократичного плюралізму якимсь чином можна було поєднати зі структурами марксистського колективізму, — ця ілюзія назавжди розбилася вщент під колесами танків 21 серпня 1968 року. Александер Дубчек та його Програма дій були не початком, а кінцем. Ніколи знову радикали чи реформатори не зверталися до керівної партії зі своїми мріями чи проєктами. Комунізм у Східній Європі почвалав далі, тримаючись на хиткому альянсі закордонних кредитів і російських штиків. Гнилий каркас нарешті завалився лише в 1989 році. Але душа комунізму померла на двадцять років раніше — у Празі, у серпні 1968 року.

Шістдесяті закінчилися погано всюди. Завершення довгого післявоєнного циклу зростання та заможності поклало край деклараціям і планам нової лівиці; оптимістичний наголос на постіндустріальному індивідуалізмі й бездушності сучасного життя невдовзі знову змінився увагою до робочих місць і зарплат[333]. На Сході тезою шістдесятих стало те, що працювати в «системі» більше неможливо; на Заході іншого вибору не було. З обох боків залізної завіси ілюзії були відкинуті. Тільки справжні радикали могли й далі рішуче залишатися осторонь політичного консенсусу — у Німеччині, Італії, а також у США та Латинській Америці ця непохитність привела їх у підпілля, насильство і злочинний світ.

У короткій перспективі практичні досягнення шістдесятих здавалися доволі незначними. Вісімнадцятирічні отримали право голосувати: спочатку в Британії, а потім і в інших країнах. Університети спробували, з перемінним успіхом, оновити свої можливості й курси та в дечому піти назустріч вимогам студентів. У наступному десятилітті доступ до розлучень, абортів та контрацепції було полегшено майже всюди, а обмеження щодо сексуальної поведінки — чи то її зображення, чи то втілення — здебільшого зникли. Згідно зі Statuto dei Lavoratori («Статутом робітників») від травня 1970 року, італійські робітники отримали право на захист від несправедливого звільнення. Усі ці зміни разом узяті становлять основу культурних перетворень європейського суспільства; але їх навряд чи можна було назвати «революцією», яку передбачали слогани та дії покоління 1968 року[334].

Насправді ця революція із самого початку була приречена на поразку. Ті самі рухи, які буцімто зневажали й ненавиділи «культуру споживання», від початку були її об’єктами, відображаючи поширену розбіжність між мовою та діями. Ті, хто з Парижа чи Берліна злісно заявляли про свій намір «змінити світ», часто були найбільш віддані провінційним і навіть тілесним пристрастям (що стало провісником соліпсистичної «я-політики» наступного десятиліття) та занурені в споглядання власного впливу. «Шістдесяті» стали об’єктом культу ще до того, як закінчилися.

Але якщо здавалося, що за шістдесятими ніхто не шкодував і вони мали дуже обмежений вплив у майбутньому, то, мабуть, тому, що зміни, які вони таки принесли, були такі всеосяжні, що здавалися природними та з перспективи початку сімдесятих абсолютно нормальними. На початку десятиліття Європа керувалася і, здавалося, існувала заради старшого покоління. Авторитет старших — у спальні, вдома, на вулицях, у закладах освіти, на роботі, у пресі чи в політиці, був беззастережний. Однак у межах десяти років старці (Черчилль, Аденавер, де Ґолль) померли. Після цього в більшості сфер суспільного життя ієрархія або зникла, або ж її радше порушували, аніж поважали. У деяких країнах — Франції, Італії — зміни були доволі кардинальні. В інших, як-от у Британії, перетворення розтягнулися на роки, а їхні масштаби стало можливо оцінити лише згодом[335].

Одним із тогочасних самообманів стало те, що шістдесяті буцімто були добою загостреної політичної свідомості. «Усі» (або принаймні всі, кому ще не було двадцяти п’яти років, хто відвідував навчальний заклад і поділяв радикальні ідеї) вийшли на вулиці, виступаючи за певну ідею. Знецінення мотивів, як і збайдужіння подальших десятиліть, з ретроспективи створюють враження, що десятиліття бурхливої політичної активності зазнало поразки. Але в певному важливому розумінні шістдесяті справді були надзвичайно значущим десятиліттям із протилежної причини: то був момент, коли європейці з обох частин континенту почали остаточно відвертатися від ідеологічної політики.

Тож слогани і плани покоління шістдесятих не лише не змогли відродити революційної традиції, мови та символіки, до чого вони так енергійно докладали зусиль, а й у ретроспективі здаються їхньою лебединою піснею — усім, на що вони були здатні. У Східній Європі «ревізіоністська» інтерлюдія та її трагічна розв’язка поклали край останнім ілюзіям практичного марксизму. На Заході марксистські й навколомарксистські теорії розвивалися без будь-якого зв’язку з місцевою реальністю, таким чином самоусунувшись від будь-якої серйозної дискусії в майбутньому. У 1945 році радикальна правиця дискредитувала себе як легітимний інструмент політичного вираження. До 1970 року радикальне ліве крило зрівняло рахунок. Стовісімдесятирічний цикл ідеологічної політики в Європі добігав кінця.