Пан Тадеуш

О краю мій, Литво![2] Ти на здоров'я схожа!

Яка ти дорога, лиш той збагнути може,

Хто втратив раз тебе. Як видиво живе,

Тебе малюю я, бо туга серце рве.

О Діво пресвята, що в Острій світиш Брамі,[3]

І Новогрудок наш отінюєш, і в храмі

У Ченстоховському проміння розлила!

Так, як колись мене, малого, ти взяла

І чудом вирвала від хворості страшної

(То неня, силою керована ясною,

Тобі до захисту дала своє дитя, —

І знов прокинулось притьмарене життя,

І вилив на твоїм освяченім порозі

Господній силі я подяки чисті сльози),

Так нас повернеш ти у милий, рідний край!

Тим часом душу цю, де звив гніздо відчай,

Неси на пригорки, на луки оксамитні;

Де води Німану плюскочуться блакитні,

Де червоніє цвіт зелених конюшин,

Де гречка ніби сніг, свиріпа як бурштин,

Де хвилі срібляні високе котить жито,

Пшеничні колоски мов золотом налито,

Де квітчана межа звивається, як пас,

І груша на межі схиляється всякчас.

Серед таких ланів, край голубої річки,

В березовім гаю фільварок невеличкий

Стояв красуючись. Кругом тополь ряди,

Як захист од вітрів, що віють завсігди

Пори осінньої. Домок хоч нехимерний,

Але збудований на камені майстерно,

Побілений як слід — видніш тому було,

Що мав навколо він темно-зелене тло;

Велика чепурна виднілася стодола,

І золотилися тяжкі скирти довкола —

Набуток рільника з широкополих нив.

Струнких копиць та кіп ти б навіть не злічив,

Кругом розсипаних по полю, наче зорі.

Не плуг, не два, не три тут, певно, землю оре,

Наказом всі одним посилані в поля.

Яка ж бо чорна тут скороджена рілля,

Яка вона пухка — мов грядка на городі!

Тож, певне, тут і лад, і згода у господі!

Широка брама всім дає зичливу вість,

Що добре прийнятий тут кожен буде гість.

Отож якогось дня на бричці парокінній

В’їжджає в двір панич — і, повен нетерпіння,

Прямує до дверей дедалі радісніш

(А коні пущені смачний жують шпориш).

Одначе ні душі ні в вікнах, ні круг хати

Не видно. Пусто скрізь, і двері всі узято

На давні закрутки. Тож їх він одчинив

Тихенько (не хотів шукать робітників

І їх розпитувать). Гість, видно, дуже радий

Побачить цих кімнат низеньких анфілади,

Ці меблі, ці ряди обтяжених полиць:

Таке кохане все, знайоме до дрібниць,

Хоч бачене давно. Панич у місті вчився,

Науку довершив і вдома опинився.

Уважно огляда, як сестер та братів,

І стіни, і кутки, де хлопчиком ходив.

Ті ж лави, ті ж кругом шпалери старовинні,

Що споглядав колись у радості невинній,

Та все поменшало і все не так блищить.

От, наче давній друг, старий портрет висить:

Костюшко[4] в краківській чемерці і при зброї,

Із шаблею в руці та з поглядом героя.

Таким він був, мабуть, коли заприсягав,

Що все своє життя на той вівтар поклав,

Де серце страдницьке великої вітчйзни, —

І клявся, осяйний, розчулений та грізний,

Що прожене мечем трьох збройних владарів

Чи сам паде на меч.[5] Ось погляд опустив

У польськім одязі пан Рейтан,[6] повен болю,

Що славний рідний край свою утратив волю;

Ніж у руці його, а перед ним «Федон»,

І давня оповідь, як жив і вмер Катон.[7]

Ясінський он, юнак, і гордий, і похмурий,

І вірний друг його в погожий час і в бурі —

Хоробрий Корсак.[8] Скрізь постави вояків,

Пожежа, зброя, дим, загони москалів,[9]

Сусідів і братів неутомленні свари…

А з шафи дивляться по-дружньому дзигари,

Знайомі з давніх літ. Він радісно підбіг,

Немовби привітать хотівши любо їх,

І за шнурок потяг, бажаючи почути

Оту Домбровського мазурку, що забути

Ніде б не міг поляк. Дзвенить вона, співа, —

І спомин юності у серці виплива.

По дому ходить гість, шукаючи кімнати,

Де довелось йому рости та виростати…

Найшов — і відступив здивовано панич:

Там жінка мешкає, це безперечна річ!

Та хто ж то? Дядько ж бо так досі й не женився,

А тітці Петербург давно вже полюбився!

То, може, ключниця? Одначе — фортеп’ян,

І ноти, і книжки, і золотий туман

Якогось милого, затишного безладдя…

Ні! Ручка молода в цій поралась шухляді!

Біленька сукня он, готова до вбрання

І кинута чомусь недбало, навмання;

Он пишно на вікні, лілові та багряні,

В вазонах розцвіли левкої та герані.

Тут подорожній став, поглянув у вікно —

І знов дивується: де кропива давно

Густими, темними кущами розросталась, —

Братки з шавлією в розмові запишались,

І, ніби сплетена у цифри та слова,

Шовкова з м'ятою стелилася трава.

Грядки хтось поливав недавньою порою,

Коновка-бо в траві стояла із водою,

Та садівниці вже не бачити й не знать,

Хоча ворітця ще від дотику тремтять

І слід маленької, дівочої б то, ніжки,

Що ані туфельки на ній, ані панчішки,

Лишивсь на білому, неначе сніг, піску.

Хтось, видно, перебіг недавно в квітнику

Ходою бистрою, квапливою й легкою,

Аж ледве до землі торкаючись ногою.

Замислено панич спинився край вікна…

Навколо — дух квіток, та літня тишина,

Та бджоли десь гудуть, п'ючи меди солодкі…

Він дума: вернеться-таки ж вона з проходки;

Очима по слідах стривожено блука

І мислить: хто ж би то? І звідки?

І яка? Враз глянув: на паркан, від моху посивілий,

Злетіла дівчинка, неначе привид милий!

Біленьке, мов той пух, легеньке убрання

Вкриває перса їй, а плечі відслоня.

(Одежа, бачите, для тихої години,

Коли ніхто чужий литвинки не зустріне).

Хоча й на самоті, а перса якщільніш

Прикрила ручками, гнучка, немов комиш;

Волосся золоте, зачесане над чолом,

В промінні сонячнім сіяє ореолом,

Лиця ж не бачити: схилилась до гілля

І пильно дивиться крізь нього на поля.

Щось запримітила, ударила в долоні

І, засміявшися, через квітки червоні

По тих поливаних, укоханих грядках

Майнула до вікна, неначе білий птах.

Вмить через дощечку, на край вікна обперту,

В кімнату пурхнула, всміхаючись одверто,

Легенька й радісна, у літній тишині,

Як сяйво місячне буває навесні,

Іде до дзеркала, не знаючи тривоги,

Щоб сукню примірять із шовку снігового…

Ой леле! Хтось чужий! Що діять? Що робить?

Сукенку кинула і побіліла вмить…

Панич зніяковів — і спалахнув рум’яно,

Мов хмарка, що зорю зустріла раннім-рано.

Хотів сказати щось, та що сказать і як?

Склонився до землі схвильований юнак,

А панна зойкнула, немов мала дитина,

У сні налякана. Минула ще хвилина —

Він стиха дивиться, — а панни вже нема,

І щось пекучу кров у грудях підійма,

І чути серця стук…

Що ж? Мало це смішити,

А чи соромити, чи, може, засмутити?

Уже в Сопліцівці відомо стало всім,

Що гість новий прибув у гостелюбний дім,

Вже коні стомлені заведено до стайні,

І всипали вівса їм конярі, звичайні

Вітати гойно всіх, хто в хутір заїздив, —

Сопліца-бо, суддя, старошляхетський вів

Порядок у житті своєму і в господі:

Він коней, всупереч отій новітній моді,

Ніколи в заїзди на корм не відсилав,

А власний їм обрік та сіно видавав.

Одначе челяді не видно для вітання,

Та не тому, що зле їй дано виховання:

Чекають Войського,[10] що хоче так як слід

Віддать прибулому пошану і привіт.

Він — давній приятель хазяїна, Сопліци, —

Тут за порядком звик по всім дворі дивиться

І, поки пан Суддя повернеться з полів,

Вечерю готувать і накривать велів.

Гостей приймати звик: під шум бенкетів милий

У нього кучері, як срібло, посивіли.

Отож, здійнявши свій домашній пудерман,[11]

Він старосвітський вдяг оздоблений каптан,

Що наготований в кімнаті був зарання:

Вже ж не вітать гостей у ткацькім пудермані!

А добре зналося, що нині до воріт

Прибуде не одна сусідка чи сусід.

Пан Войський — на поріг, прибулого вітає.

Пізнав — і, скрикнувши, цілує, обіймає…

Розмова мішана похапливо біжить,

В якій хотілось би події всі вмістить

За чималенький час; тут вигуки й вітання,

Вітання ще нові, і усміхи, й зітхання…

Коли ж, здавалося, настав уже відплив,

Пан Войський хлопцеві новини ознаймив:

«Гаразд, Тадеуше (бо звався, як Костюшко,

Приїжджий молодик). Гаразд, мій Тадеушку:

Прибуть в Сопліцівку ти добрий вибрав час,

Багато-бо людей тепер гостює в нас,

Багато панночок — є вибір знаменитий!

А дядько твій тебе намислив оженити.

Прибув за кілька день сюди граничний суд,

Та й Граф, що з ним процес, узавтра буде тут;

З жоною й дочками приїхав Підкоморій…[12]

Давно скінчить пора сусідські чвари й спори!

От молодь і пішла на влови до дібров,

Зі старшими Суддя на житній лан пішов —

Женців доглянути. Он, бачиш, лан під гаєм?

Ходімо зустрічать! Ми скоро їх спіткаєм!»

Ідуть дорогою. Розмова не вгава.

Вечірній вітерець здалека повіва,

І сонце котиться на тихий відпочинок,

Червоне й радісне, немов після обжинок

Здоровий, повний вид щасливого женця,

Що, праці ревної діждавшися кінця,

В сім’ї вечеряє. Туманяться діброви,

І присмерк виповня високий бір сосновий,

Що, злившися в одно, стоїть, неначе дім,

Промінням на даху освітлений ясним.

Останні відблиски проглянули крізь віти,

Мов свічки сяєво, в віконниці прикриті,—

І згасли. На полях не чуть серпів і кіс:

їм вечір супокій і злагоду приніс.

Такі-бо, бачите, порядки у Сопліци:

Як сонце спочива — спочить усім годиться!

Віз недокладений вертається з ланів,

Своєю легкістю дивуючи волів.

Аж ось і стрінуто веселу всю громаду,

Що йшла, тримаючись усталеного ладу:

Спереду дітвора, там старші і панни,

А хлопці по боках. Закон старовини

Казав, щоб паничам з паннами не мішатись,

Давать дорогу їм і осторонь триматись.

Чинити так ніхто нікому не велить,

Та кожен знає й сам, як слід ходити й жить,

І, пана Судію шануючи, мов тата,

Воліє прадідних звичаїв не ламати.

Господар так було провадить молодим:

«Порядком держиться й сім'я, і двір, і дім,

Без нього падають у глибочінь неслави

Народи і царі, державці і держави».

То кожен — чи слуга, а чи вельможний гість —

В господі у Судді в порядку п’є і їсть.

Небожа привітав Сопліца нехапливо,

Дав руку цілувать, веселий та щасливий,

І сам поцілував Тадеуша в щоку,

Зганяючи з очей оту сльозу швидку,

Що більше за слова до серця промовляє.

Усі примітили, як хлопця він кохає.

Хазяїнові вслід плавма плило із нив:

Отара з меканням верталась до хлівів,

І туча куряви тяглася з пасовиська;

Там, далі, лясканням предовгого бичиська

Тірольських пастухи загонили корів,

Що в кожної дзвінок на пасочку дзвенів;

Нарешті, конярі ведуть і гонять коней…

Уже гучне відро в криниці темній тоне,

І все до жолоба старого надбіга:

Вечірня з’єднує усіх тварин жага.

Суддя, хоч стомлений, підходить до криниці:

Хазяйське око скрізь повинне додивиться

І все оглянути як слід на схилі дня:

Хазяйське око, бач, насичує коня.

У сінях Войський пан із Возним[13] сперечався,

Бо Возний, поки люд наїжджий забавлявся

В полях, по запустах, — чомусь подав наказ

Вечерю влаштувать не в домі, а якраз

По другий бік двора, де замкові руїни

Підносили свої камінні давні стіни.

Це що за хитрощі? Пан Войський вдався в гнів,

Та Возний план таки до решти свій довів,

І пізно касувать, бо й стіл уже накрито.

Доводиться гостей до замку запросити.

Дорогою Судді Протазій поясняв,

Для чого він наказ господаря зламав:

У замку зала б то і вища, й обширніша,

І, щоб приймать гостей, запевне вигідніша —

Усякий згодиться, і кожен все те зна.

А що нема шибок у вікнах, що стіна

Десь там потріскалась — так це ж такі дрібниці!

(Так каже — і Судді, в ознаку таємниці,

Щораз підморгує. Велику, бачте, ціль

На оці Возний мав). Як за верству відтіль,

Од дому Судії, старих часів уламок,

Стояв горешківський давно спустілий замок.

Горешко смерть прийняв у чварах, у війні,

Маєтки взяв уряд, — і знищено в ті дні

Те, що роки жило, цвіло і розвивалось,

Де учти голосні та бенкети справлялись.

Частину за борги уже багато літ

Забрав собі то той, то інший знов сусід,

Частину — родичі з жіночого коліна.

Та от ще ця стоїть занедбана руїна,

Що прості шляхтичі і дарма б не взяли,

Такі-бо витрати на замок той були.

Лиш Граф, близький сусід,

Горешків дальній родич,

Вподобав ці старі бійниці, вежі, сходи:

Він по чужих краях недавно мандрував

І, тільки глянувши, упевнено сказав,

Що дім готичної, мовляв, архітектури,

Хоч говорив Суддя про того ж замку мури,

Що майстер з Вільна був, отож ніяк не гот.

Граф був романтиком, аматором пригод —

І замком захотів як стій оволодіти.

Так само і Суддя. Процес зайшов кипіти:

То земство, то уряд губернський, то сенат,

Аж знову діло все вернулося назад —

Великі і Судді, і Графу давши збитки —

На пограничний суд… Вже з’їхалися й свідки,

Щоб дати справі тій належний рішенець

І чварам бажаний покласти враз кінець.

Протазій слушність мав, що замкова кімната

Придатна, щоб гостей і суд весь трактувати:

Неначе рефектар,[14] простора та ясна,

Кругом пілястрами оздоблена вона;

Округле, без окрас у ній склепіння строге,

На стінах же висять оленів, лосів роги,

І скрізь підписано, хто й де уполював.

Серед трофеїв тих горешківських сіяв

Півкозиць:[15] давній герб, в боях і в учтах знаний.

От гості сходяться. Усяк святочно вбраний,

Усякий, знаючи, як жить серед людей,

Розмову повагом незмушену веде.

Ввійшли, спинилися і утворили коло.

Для Підкоморія найвище місце столу

Лишили, бо такий і вік його, й уряд.

Він низько кланявся, як каже давній лад,

Панам, і паніям, і молоді, і старшим,

На покуть ідучи своїм поважним маршем,

Праворуч — Судія, а ксьондз при ньому став

І по-латинському молитву прочитав.

По чарці випито. Усі круг столу сіли

І мовчки холодник литовський жваво їли.

Тадеуш, яко гість, побіля пишних дам

Сів при господарі, хоч молодим літам

Належало б лише в кінці стола сидіти.

Ще поруч місце є. Все так, як слід, накрито

І невідомого прибульця дожида.

Судця уже не раз на двері погляда,

Тадеуш і собі перебіга очима,

Немовби дивне щось таїться за дверима.

Що з того, що панни сіяють край стола,

Що навіть короля потішити б могла

Краса їх молода, як квітка в темнім гаї:

Він тої, що нема, уважно виглядає!

Звичайно, загадка! У молодих літах

Шукаєм щастя ми свойого в загадках.

Вродлива поруч з ним сидить

Підкоморанка,

Та він ні разу їй не наливає склянки,

Тарілок не зміня, не подає їй страв

І ніби нехотя слів зо двоє сказав,

Тому й не виплива з почтивої розмови

Його столичний блиск і виховання нове.

Порожнє місце те, де люба таїна,

Вже не порожнє, ні! Він виповнив до дна

Його уявою, бажаннями, гадками,

Що ніби ті жабки на луці, між квітками

Плигають радісно над вечір дощовий, —

І образ перед ним підноситься живий,

Як пишна лілія на водяніц просторі.

Дочці своїй вина наливши, Підкоморій

Молодшій передав тарілку огірків

І гірко вимовив: «Багато я прожив,

Вже й недолугий став, проте своїм же дочкам

Служить доводиться…» Враз кинулись гурточком

Сусіди молоді на послуги паннам.

Тут слово забира собі господар сам,

З докором бідного оглянувши небожа

І келиха вином доливши: «Це-то гоже!

Яке-то повелось тепера між людьми!

Йдучи за модою, в столиці молодь ми

Шлемо учитися: хай діти та онуки

Навчаються, мовляв, столичної науки…

Навчились, що й казать! Це просто горе й жах,

Що їх поводитись не вчать у городах!

Бувало, молодик між панства вчився жити!

Я сам, як знаєте, прожив юнацькі літа

У Підкоморія при батьковім дворі

В ділах, у бенкетах, у войовничій грі

(Тут Підкоморія потиснув за коліна),

Кому ж і дякувать, що я тепер людина?

То Воєвода-пан, шановний ваш отець,

Був за отця й мені… Ішовши навпростець,

Хоч я великої і не зробив кар'єри,

І землю став орать без жодної химери,

Але зате ніхто мені не дорікав,

Щоб гречність словом я чи вчинками зламав.

Хтось, може, думає, що то нехитра штука?

Ні! Гречність — то складна і нелегка наука!

На тім ще не кінець, щоб зручний дать уклін,

Ногою там крутнуть (це вміє не один,

Не два!) — і з усміхом не знать кого вітати!

Цю гречність можемо купецькою назвати,

А старопольською не назовемо, ні!

Бо гречність — то для всіх, як зброя на війні,

Але для кожного окрема і відмінна.

Збагнімо: інших слів достойна є дитина,

Аніж дорослий муж. Ба й кожен стан і вік

Чимсь одрізняється: то жінка й чоловік,

То пан із слугами, то з милим наречена.

Всім треба вчитися і знати достеменно,

Про що, і з ким, і як, і скільки говорить

І гречність кожному належну приділить.

От за моїх часів пани вели розмови

Про дії рицарські, про герці та про лови,

А з шляхтою — про суд, про місто й магістрат,

Щоб пересвідчився з розмови шляхтич-брат,

Що і його життя пани не забувають,

Боронять скрізь його і за ніщо не мають.

Тепер і не питай: хто ти і відкіля!

Однаково усіх несе свята земля,

І всі однаково заходять у покої,

Аби-но з гаманцем… Погано, як з бідою!

Тепер до грошиків, до грошей ласий пан,

Немов за давніх літ отой Веспасіан,[16]

Що тільки б золото, а звідки — то й не гляне.

Тепер хто при грошах — ото вже й гість бажаний!»

Тут оком по гостях Суддя нараз повів,

Бо хоч розважно він і плавно говорив,

Та знав, що молодіж, шумлива і гаряча,

Широкі слухати промови нетерпляча.

Одначе всі сидять, напружуючи слух:

Либонь, почулося б і пролітання мух.

На Підкоморія промовець поглядає, —

Той головою в такт словам його киває

Свій келих і його ущерть Суддя налив

І далі річ свою розсудливо повів:

«Наука гречності — не смішки і не жарти,

Це діло пильної, панове, думки варте.

На шалі кинувши, що важить наш сусід,

Ми і самих себе оцінимо як слід.

Тому звичайності учітеся, панове,

Бо нею світ живе, у ній — життя основи,

Родинне вогнище, відносини держав —

У ній і джерело утіхи та забав.

Так старші думали, а зрештою…» Суворим

Тут на Тадеуша Суддя поглянув зором

І, певне, виректи жорстоке щось хотів.

У табакирку враз коштовну задзвонив

І слово взяв собі вельможний

Підкоморій: «Сусіде любий мій!

Було ще більше горе

За наших з вами літ.

Чи то вже інший час,

Чи звичаї нові — не так тепер у нас!

Ох, пам’ятаю я, ганьби якої й шкоди

Французькі серед нас тут наробили моди![17]

На край наш предківський найшла тоді біда:

Французиків до нас налинула орда,

Що кпила з побуту, з релігії святої,

Ганьбила наш народ і навіть давні строї.

Було, аж скривишся, як бачиш юнаків,

Що цвенькають у ніс, а часом без носів,

І проповідують, заглиблені в газети,

І кодекси нові, і нові туалети!

І що ж ви думали? Той дикий ураган

Заполонив серця і в старших громадян:

Як хоче бог скарать, то розум одбирає.

Тому-то серед нас новітні ті ногаї

Ходили, сіючи розпусту між уми,

Лякаючи народ страшніше від чуми!

І хоч поспільство їм не раз і дорікало,

Та все-таки взірець і приклад їхній брало

В ідеях, виразах і в убраннях дівчат…

Перед неволею — свавольний маскарад!

Ото пригадую — хоч був іще малим я —

Один такий дивак у нас прославив ім’я:

Підчашич молодий прибув з чужих земель,

У фраку модному — достоту журавель!

За ним же й бігали, як ті пташки за кобцем,[18]

І плазувало все перед нікчемним хлопцем.

Всі заздрили домам, куди він заїжджав

І де спинялася, на сміх курей та гав,

Його фарбована, чудацька дурундулька,

Що по-французькому зоветься каріулька.

Лакеїв не було: іззаду пара псів.

Спереду німчура худий, як смерть сидів;

Він довгі ноги мав, немов тички до хмелю,

Перуку тріпану, подібну до куделі,

Ще й срібні гудзики та срібні гаплики.

Старі аж пирскали тихенько з-під руки,

А простий люд казав при сміху та при лайці,

Що то венецький чорт в німецькій тарадайці.

Того Підчашича хоч довго малювать,

Та з мавпою його найкраще порівнять!

Перука — як ковтун, обсипаний мукою

(За «золоте руно» він мав її з пихою),

І чудернацький стрій, що сором брав і сміх, —

Та чудернацьким хто його назвати б міг?

Де ж пак: сказали б тут, що ти культурі ворог,

Не віриш у прогрес, борониш тлін і порох!

«Реформи треба нам! — Підчашич аж кричав. —

Цивілізації, загальнолюдських прав!»

Він істину нову привіз із-за кордону,

Що люди рівні всі, хоч чули ми й з амвону

Ту саму істину від наших же ксьондзів…

Та він здійснити, бач, її в житті хотів, —

І в нас не вірили нікому і нічому,

Коли того нема в часописі чужому.

Та — рівність рівністю! — він звав себе маркіз:

З Парижа титул цей, як і собак, привіз, —

А там носилися з маркізами, як дурні,

Французи, мудреці, як той казав, культурні.

Минув якийсь там рік, з'явився лад новий,

І титул «демократ» привозить він як стій.

Знов мода міниться, і в час Наполеона

Підчашич прибува із титулом барона.

Коли б іще пожив, то, може, в інший час

Знов з іншим титулом пишався б серед нас,

Бо у Парижі тім щорік нова відміна,

А ми мавпуємо, як старшого дитина!

Але ж тепер, кажу, — Всевишньому хвала! —

Коли хто за кордон молодших одсила,

То не для того вже, щоб кпини слухать, марні

І вчитись розуму в газетках та в кав’ярні.

Тепер Наполеон, великий патріот,

Там часу не дає для дурноверхих мод.

Там зброя гостриться — воскресла наша слава, —

А вже де слава є, то буде і держава!

От тільки сумно нам чекати, виглядать

І дні без подвигів, без діла марнувать.

Вони далеко ще… Так рідко чуть новини… —

Промовець глянув тут на ксьондз а-бернардина[19]

.

— Панотче! Чуть мені недавно довелось,

Що із-за Німану отримали ви щось?»

«Нічого, аніні! — ксьондз Робак на те слово

(Похмуро слухав він необережну мову).

— Що там політика? Як лист я і дістав

З Варшави там, чи що, то бернардинських справ

Воно стосується. Пощо це при вечері?

Там справи божеські, а не земні химери!»

І скоса глянув ксьондз туди, де новий гість

В розмови не встрява, а смачно п’є та їсть, —

Російський капітан, старий Нікіта Риков,

Що близько мав постій. (Суддя його закликав

Задля звичайності). Прещирий чоловік,

Поміж поляками давно він жити звик,

Водити хліб та сіль. Отож слова останні

Вояку вивели з приємного мовчання.

І мовив так старий, бувалий капітан:

«Усе цікавиться наш Підкоморій-пан,

Що там з Варшавою, а що там з Бонапартом.

Ойчизна! Знаю я: це сказано не жартом!

Панове, я не шпиг. По-польськи говорю,

Коли не б’ємося, то з вами п’ю й курю.

Ойчизна! Хто її не любить, не кохає!

Сьогодні нам бенкет, а завтра що чекає?

Було з французами гуляємо й п’ємо…

І раптом: у штики! Устанемо й б’ємо.

У нас прислів’я є: хто любить, той і чубить.

Кажу вам, що труба небавом нам протрубить,

І закиплять діла такі, що аж ну-ну!

Усе заноситься, панове, на війну!

От, скажемо, таке я знаю: до майора

До Плута ад’ютант із штабу позавчора

Прибув з депешею: напоготові буть,

Бо, може, прийдеться піти в далеку путь.

Ну, вже й фігурка той Наполеон, панове!

Нам без Суворова[20]

із ним тяжкенька мова.

Суворов був чаклун — чаклун і Бонапарт.[21]

На чари чари йшли, а це чогось та варт!

От раз Наполеон у лиса обернувся,

Суворов — у хорта та й доганять метнувся,

Як вихор, летючи по горах, по ярах…

Наполеон котом зробився ув очах —

Та дряпать, та кусать у лютості скаженій…»

Тут Риков зупинивсь і взявся до печені…

Аж двері — навстіжень. До пишного стола

Особа спізнена швиденько увійшла.

Все панство в бік її очима повернулось,

І уклонилося, і приязно всміхнулось.

Тадеуш, стежачи з увагою за цим,

Помітив, що вона була знайома всім.

Стрункий жіночий стан, дозрілий і повабний,

А перса пишні їй матерія єдвабна

Оповила. В руках тонкий тремтів вахляр

(Хоч душно й не було). Він грав, неначе жар,

І іскри розсипав мінливо-кольорові

Дощем веселчастим. У зачісці чудовій

Стрічки звивалися рожеві, а між них —

Брильянт, мов та зоря в високостях ясних.

Добірне все було, як у велике свято,

Що навіть декому здавалось забагато

Пишноти для села.Її маленьких ніг

З-під сукні аж ніхто добачити не міг,

Бо бистро пурхнула, неначе перепілка,

Де жде давно її незаймана тарілка.

Та тільки труднощі спіткала за столом,

Бо гості в три ряди містилися кругом,

Не всі на дзигликах: поставлено і лави…

Вона між лавами просовується жваво,

Як м’ячик котиться, вклоняючись усім,

І грає усміхом веселим та легким.

У тій прудкій ході її прозора шлярка

Когось зачіплює. Вона крутнулась шпарко —

І до Тадеуша склонилась на плече,

Аж стало вмить йому і зимно, й гаряче.

Любесенько його вона перепросила

І сіла на стілець — та й трошечки не їла!

Граційно бавилась оздобним вахлярем,

Присутніх поглядом палила, як огнем,

Та, поправляючи тонке своє одіння,

Брабантські гладила коронки[22] старовинні.

Тим часом при столі, спочатку як комиш,

Тихеньким шемранням, дедалі голосніш

Розкочувалися незмушені розмови.

Між чоловіками зайшло якраз про лови.

Асесор з Реєнтом,[23] як двоє ворогів,

Сперечку почали про фаворитних псів:

Пан Реєнт, Куцого хазяїн гордовитий,

Доводив гаряче, що зайця із ловити

Учора тільки й міг його любимий пес.

Асесор, слухавши, аж затремтів увесь

І Соколові честь в речах віддав велику,

І доказів тому приводячи без ліку.

Усі втручалися: хто Куцого хвалив,

Хто славу Сокола запально боронив —

Ті з міною знавців, ті як наочні свідки.

Суддя тихесенько до нової сусідки

Звернувся: «Я прошу за зле цього не брать,

Але з вечерею ми не могли чекать:

Всі зголодніли ми, блукаючи полями…

Гадав я, що тебе й не буде поміж нами».

По слові тім Суддя вина собі налляв

І про політику щось міркувать почав

З сусідом. Так усіх розмова захопила.

Тадеуш приміча, яка сусідка мила

Йому лучилася. Недарма ж той стілець

Тривожив юнака! Оце ж і рішенець

І здогадів його, і неясної мрії,

Відгадка таємниць і здійснення надії!

Оце ж і є вона — та, що недавно стрів!

(Це долі вироком Тадеуш пояснив).

Ця, правда, нібито повніша видається, —

Чи не від одягу? Не так волосся в’ється

В тамтої, золотом осяявши чоло, —

Але ж освітлення таке тоді було.

Обличчя він тоді й не бачив — так майнула —

Але красу душа відчула і збагнула.

Давно він одгадав огонь тих оченят

І усміх любих уст, що до вишень-близнят

Подібні свіжістю та кольором карміну.

Найбільшу щодо літ побачив він одміну,

Бо ж садівниця та — немов іще дитя,

А ця — вогонь і цвіт дозрілого життя.

А врешті… то здалось… чи ж метрики питати,

Як серце молоде і на любов багате,

Як перших любощів почався перший крок

І легко віриться у молодість жінок,

У їх невиннощі! Хоча двадцяте літо

Ішло Тадеушу, хоч він побачив світу,

Та, ксьондза строгого слухняний ученик,

В суворій чистоті хлопчина жити звик;

До того, хоч палкий, у поривах гарячий,

Він був невинної, дитинячої вдачі.

Тепер лиш, вирвавшись на волю з кайданів,

З тієї волі він скористатись хотів.

Свою красу він знав, а молодою кров’ю

Удався в рід Сопліц, що в силі та здоров’ю

Пишали. Мавши хіть до шаблі, до війни,

Не конче до книжок хапалися вони.

Тадеуш предківську одідичив породу:

Був добрий верхівник, страху не відав зроду,

Хоч зовсім не дурний, наук не пильнував

І часу зайвого для них не віддавав:

Волів з рушницею гасати серед поля

Чи битись на шаблях. Була відома воля

Для нього батькова: у війську мав служить,

Тож мріяв про мундир і барабан щомить.

Та дядько все змінив, сказавши оселитись

На хуторі малім, а там і одружитись,

І поле ріднеє орати й засівать;

Пізніше ж обіцяв і весь маєток дать.

Хлопчину гожого помітивши, сусідка

Уважний погляд свій на нім спиняла зрідка,

А далі все частіш. Стрункий, мов осокір,

Рамена мав міцні і соколиний зір,

Що в ньому молодість одвагою кипіла.

Обличчя молоде йому щораз шаріло,

Коли він поглядом красуню зустрічав.

Та вже насмілився, вже прямо поглядав, —

Дивилась і вона. їх очі променисті

Горіли, стрівшися, немов свічки паристі.

От по-французькому звертається вона:

«Прибув із Вільна пан, отож новини зна,

Літературний смак і всі його відміни?»

Так мова постає і, ніби річка, плине —

Про жанри, про пейзаж, про різних малярів,

Про композиторів, балет і тенорів.

Сусідка, досвідом у справах тих багата,

І не Тадеуша могла б перелякати.

Як учень, він і слів не віднайде таких, —

А дуже б не хотів узятим буть на сміх

За неосвіченість… Вона це примічає

(Не зла учителька!) — і в інший бік звертає.

Говорить про село, про клопоти, про нуд,

Про те, як бавитись найліпше можна тут,

Себе розважити і друзям дать розвагу.

Все це в Тадеуші роздмухує відвагу,

І, увійшовши в той давно знайомий круг,

За півгодини він — її накращий друг!

Вже навіть почали потроху й жартувати,

Та сперечатися, та мило пустувати.

Вона, узявши хліб, зліпила кульок три,

До прецікавої готуючи ся гри, —

І каже вибрати. Найближчу взяв він сміло.

Сусідка в відповідь лиш усміхнулась мило,

Підкоморівен двох той вибір засмутив…

Сам, правда, змісту він у грі не зрозумів.

Щось інше сталося на чоловічій лаві:

Воронці Сокола уже не раді й страві,

І тих, хто Куцого небачно боронив,

Б’ють, не жаліючи, списами гострих слів,

Словами дотепу, неначе оси, жалять

І навіть поглядом немилосердно палять.

Вже й не їдять, лиш п’ють, стискають кулаки,

А Реєнт, у речах і висловах палкий

(Був адвокатом, бач, раніше пан Болеста,

Любив гучні слова і красномовні жести),

Зібгався, скорчився і пальці виставляв,

Що ними рухи псів предивно удавав.

«Ату! — смикнули пси обидва, як годиться,

Мов разом спущені курки два у рушниці, —

Ату! Ату! Пішли, а заєць — смик убік,

Пси також. — Пальцями показує те «смик».

І ніби в зайця весь уявленого цілить. —

Тут Сокіл — наперед, та бачу вже, що змилить,

Бо заєць не дурний, бувалий заєць був.

Коли ото собак іззаду він почув, —

Праворуч плиг! Ату! — І пси наздоганяти

Ліворуч фіть! Лови, бо утече, проклятий,

До лісу утече! Кричу, трублю у ріг,

Стискаю остроги… Мій Куций тут надбіг І — хап!»

Тут запальний оратор та мисливий

Руками перебіг, од захвату щасливий,

У бік Тадеуша плигаючи, мов цап,

І в ухо хлопцеві зненацька крикнув: «Хап!»

Тадеуш як на те до милої красуні

В розмові прихилив уста і щоки юні,

Що й кучері її торкалися його.

Не розуміючи, для чого і чогб

Над ухом гість кричить, він швидко відхилився

І, зашарівшися, круг себе подивився.

Як сплетені гілки зненацька розірве

Холодний буревій, що трощить і реве,

Так слово голосне, гаряче аж до шалу,

Обличчя схилені без жалю розірвало.

Тадеуш змішаний, одначе, догадав.

«Я знаю, Реєнте, — він лагідно почав, —

Що Куций — славний пес, от тільки ще чи спритний?»

«Іще б не спритний був мій песик фаворитний!»

Тадеуш і на те: «Я поглядом одним

Зумів у Куцому побачити стрункім,

Що то коштовний хорт при різних полюваннях…»

Ще не дослухавши і слів його останніх,

Асесор затремтів, немовби став на приск,

І на Тадеуша зиркнув, як василіск.

Асесор не любив ні жестів, ані криків,

Та хто його на бал або на сеймик кликав,

Той добре знав його відгострений язик.

Такі він жартики компонувати звик,

Що навіть можна б їх в календарі вмістити.

Умів усякого словами підчепити!

Він і достатками давніше володів,

Та за бенкетами, за вловами поплив

Із щедрих рук його маєток, як солома.

Служити змушений, він, як бував удома,

Хортами тішився; хоч більше б він хотів

Тримати на смиках, ніж тільки двоє псів,

Бо над усе любив пишноту в полюванні,

Та тільки й радості, що два хорти останні!

І що ж? В одного з них тут славу відбирать?

І він би витерпів, щоб одсічі не дать?

Помалу зблизився, єхидно усміхнувся,

Вильоти одхилив і в злості аж нагнувся:

«Собака без хвоста — як шляхтич без двора.

В собаки хвіст — усе! Це не дитяча гра:

Допомагає хвіст, немов стерно, хортові.

А пан, здається, вже вихвалювать готовий

Собаку Куцого за те, що без хвоста?

Який у цьому зміст? Яка у цім мета?

Покличуся на суд прекрасної сусідки,

Мосьпана юного досвідченої тітки.

Вона із города недавно прибула

І між мисливцями недавно зажила,

Та більшим досвідом, напевно, володіє:

З літами досвід наш і розцвіта, і зріє!»

Тадеуш, нападом уражений таким,

Спочатку стишився, неначе вдарив грім,

А далі зір підвір сердитий і суворий…

На щастя, чхнув якраз вельможний Підкоморій —

Всі «віват» крикнули… Той голову склонив

І в табакирку враз поважно задзвонив.

Із злота щирого у нього табакирка,

І діамант на ній блищить, неначе зірка,

Всередині ж портрет: король то Станіслав,[24]

Що Воєводі в дар колись її прислав

На спомин і на честь. Дорогоцінний спадок

Узяв з побожністю по батькові нащадок.

Коли дзвонив у ню — ставала тишина.

Отож таку він річ розважно почина:

«Панове дорогі, ви, друзі і сусіди!

Хоч ви й гарячитесь, а правду діти ніде:

Сперечки ці не тут дається вирішать!

В лісах та на полях — от де мисливська рать

Діла розв’язує та судові позови:

Хай Возний справу цю перенесе на влови!

Узавтра має Граф приїхати до нас,

Тож полювати нам приспіє саме час,

Поїде й пан Суддя, і пані Телімена,

І паничі, й панни уступлять у стремена,

Та й Войський, певен я, не від таких розваг».

І табакирку він старенькому простяг.

Пан Войський за весь час не вимовив ні слова,

Відколи в Реєнта з Асесором розмова

Та спірка почалась. Досвідчений ловець,

Дивився він на всіх, як на дітей отець,

І мружив погляди. От взяв він табакирку,

Понюхав — чхнув — мовчить. Нарешті мовив гірко:

«Ох, як це все мене дивує і смутить!

Що мали б то старі мисливці говорить,

Коли б із них котрий змагання це побачив!

Про що колотитесь? Про куций хвіст собачий!

Що Рейтан би сказав, стрілець серед стрільців?

Мабуть би, знов себе похоронить велів!

А Несьоловський[25] вам сміявся б просто в вічі,

Теперішніх ловців новий уздрівши звичай.

У нього гончаки — чи де найти таких?

З тенетами стоїть там сто возів тяжких,

І двісті він стрільців напоготові має, —

А на облави вже ніколи не рушає,

Бялопетровича[26] запросин не прийняв!

Бо що б чинити він на ваших ловах мав?

Які б тоді чутки постали між стрільцями,

Коли б такий стрілець поїхав за зайцями?

Ні, за моїх часів ведмідь а чи кабан —

От дичина була, панове, для дворян!

А все без попитів, безроге та безікле

Лишать для челяді панове давні звикли,

Ба й соромно було дрібний вживати шріт.

Хорти? Були й хорти: ото із-під копит —

Коли вертаються охотники додому —

Ухатий вирветься, бувало, як од грому,

За ним — на кониках з хортами паничі

Біжать, втішаючись і дзвінко кричачи,

А старші дивляться, щоб трохи посміятись —

Не те, щоб участь брать і навіть сперечатись!..

Хай Підкоморій-пан скасує свій наказ:

На лови на такі я не слуга для вас!

Гречеха я зовусь, а ще від круля Леха[27]

Не їздив по зайці ані один Гречеха!»

Протести Войського покрив веселий сміх…

Вечерю скінчено. Встає перед усіх

Пан Підкоморій. Він іде поважним маршем —

І віддає уклін і молоді, і старшим.

За ним — Судця та ксьондз, як звичай наказав,

З Підкомориною Суддя до пари став,

Із Теліменою Тадеуш чарівною,

А Реєнт їм услід із Войського дочкою.

У клуні з молоддю Тадеуш мав нічліг,

Та заспокоїтись ще довго він не міг:

Була приваблива, як літній день, сусідка,

Та тільки слово те його дражнило — тітка.

Воно крутилося, дзижчало коло вух,

Як у серпневий день набридла зграя мух.

Спитав би Возного — та тільки де він саме?

І Войський теж пішов із старшими гостями…

Сумний, що загадок сьогодні не збагне,

Він ліг, зітхаючи, на сіно запашне…

В подвір’ї тихо скрізь, ні звуку не пролине,

Немов це монастир вечірньої години,

Лиш чути сторожів подеколи нічних.

Заснуло все. Судця не спить поміж усіх:

Своїх повинностей пильнуючи зарання,

Він обмірковує наступне полювання.

На раді — ключниця, стаєнний, економ,

Гуменні та псарі. Вислухують гуртом,

Як діло завтрашнє вести у добрім ладі.

Пан диспозицію віддав усій громаді

І каже Возному, що вже пора лягать.

Протазій пас його почав розповивать —

У Слуцьку витканий з єдвабів пурпурових,[28]

Весь в сріблі кованім та в китицях шовкових.

Обидва боки мав до надівання пас:

Ясний для празника, а темний — в будній час.

Лиш Возний знав йому складання й розкладання…

Кінчивши, він таке розводить міркування:

«Що з того, що столи я в замок переніс?

Нікому тут нема ні кривди, ані сліз,

А може, панові воно в пригоді стане:

Адже тепер усім і відане, і знане,

Що в замку ми гостей приймаємо, не хтось.

Отож коли б на суд ставати довелось

І право панове доводить на посілість,

Всі гості свідками б тоді і знадобились.

Посвідчить може тут і друга сторона.

Така історія траплялась не одна

У мене в практиці — на все це ми учені!»

Але Суддя вже спав. Протазій із кишені

Воканду[29] видобув, що цілий вік носив.

Була то книжечка процесів і судів

Та різних казусів недокінченний список,

Для ока людського — ряди маленьких рисок,

Значків та карлючок; для Возного ж у них

Обличчя й постаті з минулих літ гучних.

Читає, згадує: «Гедройц і Розултовський,

Молевський з Римшею, Юрага і Пьотровський,

Радзівілл з кагалом…» Нарешті, дописав:

«Граф із Сопліцою» — і згадувать почав:

Процеси… трибунал… обличчя свідків знані…

І бачить сам себе у білому жупані,

А зверху на ньому гранатовий кунтуш,

При боці — шабелька… Навколо сотні душ,

Усі схвильовані, юрба шумить і дише,

А він над усіма — і всім гукає: «Тихше!»

В такій от маячні і в спогадах таких

Суду колишнього останній Возний стих.

Такі в моїм краю забави та розмови

Ішли в той грізний час, як море сліз

і крові Європа вилила. Муж зброї, бог війни[30]

Там вів свої полки, великий і страшний,

Запрігши свій ридван орлами золотими

І поруч — срібними.[31] Від тиші пірамід

До сніговерхих Альп він зрушив цілий світ.

Маренго, Австерліц його вінками вкрили,

І славні імена на узбережжях Нілу

Накреслив він мечем при сяйві блискавиць.

Звитяга йшла за ним — і ворог падав ниць.

Лиш тут, над Німаном, російські збройні сили,

Мов скелі кам’яні, війська його зустріли,

Боронячи кордон прадавньої Литви

І захищаючи дорогу до Москви.

Проте, хоч ті війська камінною стіною

Стояли і Литву ховали за собою, —

Новини з Франції перелітали їх.

Бувало, в двір зайде безрукий чи без ніг

Старенький інвалід. Обдивиться спочатку,

Чи люди всі свої, і по чи на в порядку,

Яким він побитом зайшов у ці краї.

У легіонах був. Старі кістки свої

На рідний грунт несе, у батьківщину милу,

Що боронить її уже утратив силу.

Його обступлено; і слуги, і пани

Цілують, плачучи, і всі гуртом вони,

Мов казку, слухають від сивого новини:

Домбровський,[32] генерал, з Ломбардської долини

Веде для мужніх діл завзятих земляків;

На Капітолії Князевич[33] прогримів

І Франції приніс ознаку перемоги,

Кривавих сто знамен їй кинувши під ноги;

А Яблоновський[34] там, де перець вироста,

Де цукор вариться і пальма розцвіта,

Гуляє, мурина ганяючи в пустині,

А завше гадкою у рідній він країні.

Ця мова дідова кружляє по селі…

От хлопець устає в нічній тяжкій імлі

І з дому рідного в далекий край тікає,

І Німан голубий норцем перепливає,

Рятуючись од куль царевих вояків, —

І опиняється у таборі братів.

Отак уже втекли Борецький, Обухович,

Пьотровський молодий і молодий Янович,

Гедймін, юний Пац, Ружицький теж утік,

І Бернатович теж… Там їм згубився й лік,

Тим хлопцям, що батьків і край свій залишають!

До скарбу царського добро їх забирають.

А то чернець зайде збирать на монастир

І, добре вивчивши село та панський двір,

Жалобу надіва уся, було, родина,

Але причин її ніхто не відкривав.

Та, мов газету, люд журбу сім’ї читав.

Здається, Робак теж носив каптур чернечий

Для справи певної. Не раз таємні речі

Він із Сопліцою провадив віч-на-віч.

По тих ото речах розносились, мов клич,

Новини та звістки по цілому околі.

Не для чернечої родивсь він, певно, долі.

Знав запах пороху і бойовий огонь:

Недаром шрамами йому темніла скронь,

Та й голосом гучним, і жестами, й ходою

Являв він, що йому б носить вояцьку зброю.

В костьолі бачено, коли під час відправ

Угору дві руки ксьондз Робак підіймав,

Щоб божу людові проголосити славу, —

Таке він мав лице і військову поставу,

Неначе офіцер, що перед військом став,

Щоб крикнуть голосно: «Шикуйтеся до лав!»

Та й на політиці він ніби більше знався,

Як на письмі святім, бо де лиш обертався

(А всюди мандрував його квестарський[35] віз),

То хтось йому листи, ховаючися, ніс,

То він листи писав — куди й про що, не знати, —

То заїздив у двір вельможний та багатий,

А то між шляхтою по тихих хуторах

Або з простолюдом селянським по корчмах

Провадив балачки про чужоземні вісті.

Тепер Суддю збудив, примусив знову сісти

І пошепки йому про щось заговорив:

Чи не про вість яку, що від чужих таїв?