Пан Тадеуш

Хто з нас не пам’ята юнацьких літ, братове,

Коли з рушницею ідеш було на лови,

Тинів не знаючи, не знаючи межі

І не зважаючи, чи власні, чи чужі

Вимірюєш лани? Бо на Литві стрільцеві

Ходити вільно скрізь, як морем — кораблеві!

То він зупиниться і в небі, у хмарок

Шукає віщувань, як давніх літ пророк,

То землю, чарівник, пита про щось велику,

Німу для городян, для нього стоязику.

Он захрипів деркач, а де — не зрозуміть:

Як щука в Німані, він у траві біжить;

Он жайворонків спів розсипався незримо,

Немов бринить весна дзвінками золотими;

Там — шуляк тріпотить на місці угорі

Легким метеликом на ясному вістрі, —

І, здобич бачивши своїм блискучим зором,

На неї падає з-під неба метеором;

А там орел дзвенить, усеї птиці жах,

Страшний, як для царів комета в небесах…[36]

Коли ж то дасть господь вернутись нам додому,

Орати рідний лан та мову чуть знайому,

В кінноті їздити лиш на самих зайців,

В піхоті воювать лише проти птахів,

Косою і серпом змінить списи й багнети,

А розрахунками домашніми — газети!

Уже в Сопліцівці світанок заяснів,

Заглянув у шпарки, стодолу звеселив,

Юрбою зайчиків розсипавши проміння,

Де паничі лежать на запашному сіні.

От паси золоті простяг він од стіни

І ніби жартома розгонить чар нічний,

І молоді уста черкає, як селянка,

Що будить колоском заснулого коханка.

Цвіркочуть горобці, гусак загомонів,

За ним, радіючи, зчинили крик і спів

Індиків та качок многоголосі хори, —

І корови ревуть, виходячи з обори.

Усі підводяться — один лише не встав

Тадеуш: звечора так довго мізкував,

Що не стулив очей за третім навіть півнем.

Нарешті, зморений, у сні забувся рівнім

І, в сіні втонувши, неначе у воді,

Світанку не почув. Аж тільки вже тоді,

Як двері скрипнули і в них повіяв вітер,

Підвів він голову і сонні очі витер.

Над ним, схиляючись, спинився бернардин

І голосно гукнув, мов задзвонив у дзвін:

«Вставай, хлопче! Вставай!» —

І пояс свій чернечий Крутив,

черкаючи Тадеушеві плечі.

А на подвір’ї чуть мисливський шум і гам:

Зібралося ловців і екіпажів там,

Що ледве вмістить їх подвір’я превелике.

У ріг затрублено, і під його музику

Зануджені хорти самі ідуть на смик.

Мисливець, що прикмет шукать у всьому звик,

Тут бачить радісне, щасливе віщування,

Святкуючи тріумф і гордощі зарання.

Пан Підкоморій дав останній свій наказ,

І рушила вперед кіннота вся нараз —

І, з брами вийшовши, розсипалась широко.

Асесор з Реєнтом, знай, скошуючи око,

У злості схованій пустили коні вряд

І — так велить їм честь та предковічний лад —

Розмову повели, як приятелі милі…

В душі, одначе, ждуть призначеної хвилі,

Коли один із них звитяги осягне.

Та нічичирк про те, — і жоден не збагне,

Кого примхливая Фортуна нині зрадить…

Той Куцого веде, той Сокола провадить.

Жіноцтво у бричках, а вколо паничі

На сідлах клоняться, розмови ведучи.

Ксьондз Робак по дворі ходив поважним кроком

І молитви шептав, — але кмітливим оком

З-під брів насуплених Тадеуша ловив.

Нарешті, пальця він до носа притулив,

Немовби даючи якусь пересторогу

І щось бажаючи сказати на дорогу.

Але дарма панич питає, що і як:

Не хоче бернардин свій пояснити знак,

І знов похнюпився і молитви читає…

Той стиснув остроги і молодь доганяє,

Їзда спинилася, затримуючи псів, —

І кожен, ніби стовп, на місці скаменів,

Рукою даючи наказ усім — мовчати.

Під грудкою землі мав схованку ухатий,

Котрого Судія примітив. Пильно всяк

Свій зір напружує. Подав Сопліца знак

Стояти на місцях, чекаючи, що буде.

Асесор з Реєнтом, випростуючи груди,

Рушають підтюпцем. Тадеуш при Судді

Шукає поглядом, де заєць: скрізь руді

Та сірі бур’яни та каменисті брили…

Нарешті поміча: звіря оторопіле

Лежить під камінцем, ушима, знай, пряде

І часу смертного у переляці жде.

Тим часом з Реєнтом Асесор над’їжджає —

Той держить Куцого, той Сокола тримає…

Кричать: «Ату! Лови!» — і покриває діл

Клубами темними, як хмара, темний пил.

Так лови почались.

А тут із-за діброви

До замку їде Граф, спізнившися на лови.

Відомо вже було, що він не міг щораз

Прибути в певний день і визначений час

І спізнювався скрізь; отож заспав і нині.

Примітив, що ловці помчали по долині, —

І вчвал жене коня, англійський аж сурдут

По вітру віється. Позаду там і тут

За ним прислужники у шароварах білих,

В коротких одягах, в капелюхах безкрилих,

Що кожен, як грибок, лиш тім’я укрива:

Цих слуг жокеями з-англійська назива Господар.

На ходу свої підвівши очі,

Він замок поміча і роздивитись хоче:

Ніколи зранку ще його не оглядав.

Став та й дивується, неначе не пізнав,

Так ранок одсвіжив, одмолодив ці мури,

Каміння золотом обсипавши похмуре.

Ось вежа піднеслась висока, мов стріла,

Що знизу мла її ранкова обняла;

Он дах поблискує барвистими огнями,

І промінь грається останніми шибками,

Ще не побитими. Весь низ туман поняв

І виломи й дірки від ока заховав.

Мисливські вигуки, ударившись об стіни,

Тремтять і гомонять, мов ожили руїни,

Немов залюднено давно порожній дім

І знову він гримить у бенкеті гучнім.

Граф полюбляв чудні видовища й пригоди

Звав романтичністю. Казав, що є з природи

Романтиком і сам. Та й справді, був дивак:

Не раз, полюючи, забуде про собак,

Що гонять звірину, коня зненацька спинить,

І в небо дивиться, і смутно погляд мінить,

Як кіт, побачивши на сосні горобців.

Частенько по полях самотньо він ходив

Без зброї, без хортів, а то блукав по гаї,

Як рекрут, що з війни наосліп утікає.

Або над річкою було собі стоїть

Як чапля, що за раз хотіла б половить

Всю рибу у воді. Були ці дивні штуки —

Як дехто гомонів — з великої науки.

Граф шану мав, однак, серед усіх краян:

Гостинний багатій, старого роду пан,

Був добрий до селян — і до євреїв добрий.

Він їхав повагом, вдивляючися в обрій,

І замок розглядав уважно з-під руки.

Враз вийняв олівця, розгортує листки

І взявся рисувать тонке сплетіння ліній.

Аж чується хода у тишині пустинній:

То другий споглядач іде із-за стіни,

На замок дивиться, понуро-мовчазний, —

А руки в кишенях. То на проходці ранній

Гервазій був, слуга горешківський останній.

Високий, ніби стовп, широкий, кремезний,

Сивоголовий дід, — він, силою міцний,

Колись між шляхтою був перший верховода.

Та з часу, як страшна лучилася пригода

І з кулі вражої властитель замка вмер, —

Змінив удачу він. Ніхто не чув тепер

Ні дотепів його, ні сміху голосного,

І всі бенкети йшли без нього й не про нього.

Носив горешківську ліврею цілий вік:

Хоч колір первісний давно з лівреї зник,

Та вишиті герби на ньому скрізь рясніли —

Півкозиці,- тому сусіди й охрестили

Його Півкозицем за давніх ще часів.

«Мопанку» — промовлять частенько він любив,

І звідси прізвисько пішло йому: Мопанку.

За молодечих літ на сеймах чи при жбанку

Мечем він ворога, як на капусту, сік, —

І сам Рубакою себе взивать навик.

Ще часом назвище йому давали Шрама:

Була на лисині йому при ямі яма.

Він титул Ключника з повагою носив.

Хоч в домі не було дверей, не то замків, —

Ключі при поясі щораз, однак, бриніли:

Таки він притулив, усі зібравши сили,

Дверей щось зо двоє; щодня їх одмикав

І з того радощі собі єдині мав.

В покої замковім він мешкав самотинно,

Хоч Граф запрошував старенького гостинно

До нього перейти на тихий відпочин:

Бач, тільки дишучи повітрям цих руїн,

Гервазій бути міг спокійний та здоровий.

Граф, що уже й забув наздоганяти лови,

Покликав Ключника, Гервазій дав уклін:

Це ж кревний Стольників зостався лиш один,

Горешківська б то кров, горешківська дитина —

Хоча й не по мечу: жіночого коліна!

З-під шапки блиснула у шрамах та в цятках

Стареча лисина, як небо у зірках.

«Мопанку! Вибачай мені оце прислів’я,

Воно горешківське! Зневажить не хотів я

Достойність графову! І Стольник,[37] пан з панів,

В розмові щоразу мопанку говорив, —

І я так говорю. Чи правда ж, ясний пане,

Чи плещуть язиком од заздрощів краяни,

Що ніби грошей ти жалієш на суди

1 замок оддаєш, пускаючи сюди

Сім’ю сопліцівську? Чи ж я повірю тому?»

І голову схилив у смутку мовчазному.

«Що в цьому дивного! — тут Граф одповіда. —

І кошти тратяться, аж вимовить шкода,

І часу жаль мені на цю нудну турботу.

Ото ще, завести з Сопліцою роботу!

Вже ж лучче скласти бронь, та мотлох цей віддать,

Та з упокоєм хліб братерський уживать!»

«Що? Скласти бронь? Віддать? Мопанку, що за мова?

З Сопліцами хліб-сіль? Це річ для мене нова!

Віддати замок наш — горешківський, — кому?

Сопліці? Ворогу? Я віри не пойму!

Мопанку, це не жарт?

Зайдім-но у кімнати!

Я дещо панові хотів би розказати».

Граф радо спішився. Гервазій край дверей.

«Ні,- каже, — вже нема таких тепер людей,

Як Стольник. Ох, нема!.. Отут він по обіді

Не раз одпочивав: мирив своїх сусідів

Чи — в добрім гуморі, при кубку липівця[38] —

В розмовах тішився і в жартах без кінця.

А молодь по двору то герці підіймала,

То коней панових турецьких об’їжджала».

Ввійшли — він знов своє: «В цих сінях кам’яних

Не стільки камінців, як бочок медових

В ті дні котилося через камінні сіни.

Що за меди хмільні! Що за кипучі вина!

Бувало, пасами їх тягнуть на бенкет Із льоху!..

Оксамит, блаватас і саєт — І золото, й огні…

А там оно, на ганку, Музики-мастаки…

Таких тепер, мопанку, Уже й музик нема!..

Сто голосів нараз: Нехай живе король!

Нехай живе примас![39] —

І вівати пішли: за Річ за Посполиту

І за шляхетство все, по всьому славне світу,

Нарешті — звичай так освячений велить —

Любімося[40] — на всі покої загримить.

І так любімося од вечора до ранку

По залах котиться… Таке було, мопанку!»

Старий урвав. Ідуть. Гервазій похмурнів,

То гляне на стіну, то погляд утопив

У шибах вибитих. Усе живе для нього,

Все щось нагадує. «Шкода! Нема нічого!» —

І никне голова у жалощах німих.

Хтів мислі одігнать, як мух надокучних, —

Ні! Кожний камінець, на стінах виступ кожний

Розповіда йому про пишне, хоч тривожне

Життя. Так ідучи, спинилися в одній

Із зал занедбаних, — у ті далекі дні

Дзеркальній', ще й тепер дзеркал чорніють рами…

В ній вікна світяться якраз напросто брами.

Тут голову свою ще нижче клонить дід;

Сумний, долонями він закриває вид —

І врешті — як одняв долоні від обличчя —

Блищить йому в очах сльозина таємнича.

Не догадався Граф, що все те означа,

Діткнувся сивому тихенько до плеча,

Якогось дивного сам повен хвилювання.

«Мопанку, — Ключник тут, — ось річ моя остання:

З Сопліцами на мир ніколи б ти не йшов,

Коли б їх знав, як я. Горешківська ти кров —

Ти родич Стольників — горешківська дитина

(Хоча й не по мечу: жіночого коліна)!

Мопанку, слухай же: колись у замку цім

Пригода сталася, що зараз розповім.

Була в небіжчика, у Стольника б то пана,

Дочка, мов ангел той, улюблена й кохана.

От і лицялося багато паничів,

А серед них один, що парою вусів

Та шаблею не раз на учтах хизувався:

Він Воєводою для жарту прозивався.

Та й справді, хоча був з малого панства пан

Той Яцек, прізвищем Сопліца, — а краян

Крутив і сяк і так. Було Сопліц багато, —

Він крикне їм: рубать! — вони й раді рубати,

Він крикне: пити! — п’ють…

Над зухами був зух

І вуси завивав до самих аж до вух.

Пан Стольник закликав не раз його до себе,

Бо в часі сеймиків такого саме й треба.

Ото й трактовано у замку Вусаня

По-приятельському. Іде було гульня,

А той Сопліца сам, уже і без запросин,

Конем вигулькує із-за замкових сосон.

Нарешті — горе й сміх! — задумав зятем стать…

Та чи для Стольника такий був годен зять?

Як те примітив пан (а був на все кмітливий),

То, затаївшися у справедливім гніві,

Він юшки чорної звелів йому налить,[41]

Щоб зразу ледарю пиху ледачу збить.

Либонь, і панночці упав Сопліца в око,

Але ховала це од всіх вона глибоко.

В часи Костюшкові пан Стольник закликав

За Третє мая[42] встать. Він шляхту вже збирав,

Хотівши збільшити конфедератські сщли.

Ох! Царські враз війська наш замок обступили,

Ще й так закралися, а темна ніч була,

Коли команда їх під замок підійшла,

Що ледве встигли ми ударити в гармати

На гвалт і двері всі як слід позамикати.

У замку — пан, та я, та троє кухарів,

П’яних як темна ніч, та кілька гайдуків,

Ксьондз-пробощ, ще там хтось…

Солдати біля брами

«Ура! — кричать — ура!» — та блискають штиками —

І до високих стін один по однім — тиць!

А ми назустріч їм пальнули із рушниць…

Усе це в темряві… Ми з паном там, на ганку,

А гайдуки внизу. Хто вистрілить, мопанку,

Тому сам ксьондз ізнов рушницю подає,

І пані, й панночка… Огонь із вікон б’є,

І кулі сиплються. Три рази нападали

Завзяті вояки — і тричі відступали,

Та кожен раз не всі: тут не один і ліг.

От досвіток зайнявсь. Бій наче трохи втих,

І поховалися солдати за комору.

Та тільки вигляне із-за стіни которий, —

Пан Стольник підійме несхибний свій мушкеї,

І чорний у траву повалиться кашкет.

Вкінці, побачивши, що наша перемога,

Мій пан із шаблею ступає до порога,

Як сонце радісний: «Гервазію! Вперед!

Од шаблі польської загине хай багнет!»

І враз — хтось вистрілив з-під брами.

Я до пана, — Поблід він, падає…

Дивлюся — чорна рана

У грудях ланових.

Він пальцем показав — При брамі

Яцек той, отой Вусань стояв,

Рушницю у руках тримаючи димлячу.

Я виміряв його, — і міряю, й не бачу;

А він — неначе стовп. Стріляв аж двічі я,

Та схибив: чи з жалю міцна рука моя,

Чи зозла не могла йому попасти в груди.

Дивлюся: плачучи, понахилялись люди

Над Стольником, — а він… замовк уже навік…»

Гервазій в сумі тут глибокому поник

І тяжко заридав. «…Солдати вже ворота

Розламують, — мене ж така взяла скорбота,

Що я нічого вже не бачив і не чув.

На щастя, не один тут приятель прибув,

Що пана Стольника взивали рідним татом, —

І пам’яткового сипнули супостатам!

Отак загинув той, хто весь тримав повіт,

Хто славою гримів, і честю много літ;

Лишив багатства він, та не зоставив сина,

Щоб кров'ю ворогів обмилась домовина,

Але зостався — я. В його ще теплу кров

Рапіру я вмочив і месником пішов

(Напевно, пан чував про ту мою рапіру,

Що блискала не раз за правду, честь, за віру, —

Я Ножиком її від давніх літ зову).

Я чесно заприсяг, що, доки проживу,

Свій Ножик вищерблю на клятих цих Сопліцах.

Ловив я ворогів по корчмах, по столицях,

Одрубував носи та уші — у боях,

На сеймах, сеймиках, базарах, весіллях, —

Кількох на смерть убив у чеснім поєдинку,

Одного ж підпалив в його ж таки будинку,

Коли в Кореличах сутичка піднялась:

В огні він спряжився, неначе той карась!

Один тепер живе: це судія Сопліца…

І що ж? Йому віддать? Миритись?

Чи ж годиться Такого ворога пускати на поріг,

Щоб Стольникову кров він з нього стерти міг?

Ні, пане! Поки я ще Ножика тримаю, —

Не буть цьому, не буть!» «Недарма ж полюбляю

Я так руїни ці! — Граф голос подає. —

Мабуть, таке було передчуття моє,

Хоча я ще не знав цієї всеї драми…

Яка історія! Неначе вийшли з рами

Славетні рицарі в глухий північний час

І зброя брязкає… Ні, замок не для вас,

Мосьпане Судіє! Я мушу замок мати!

Шкода, що не вночі в будинок цей заклятий

Прийшли ми, Ключнику. Я в чорному плащі

Сидів би в темряві з рукою на мечі,

А ти б розповідав під пугачеві крики,

Хоча розповідать митець ти й не великий…

Такі перекази в чужих я чув краях, —

Над Рейном, Темзою. Там, бачиш, кожен дах

Будинку панського такі ховає сцени.

Дуелі, помста, кров… Та новина для мене,

Що і в моїм краю такі ж були діла.

Кров, чую, предківська по жилах потекла,

І просить подвигів нестомлена правиця…

Так! Годі! Чесний бій оголошу Сопліці!»

І вийшов повагом. Гервазій — вслід за ним.

Граф, сівши на коня, знай, поглядав на дім

І сам собі казав: «Одного тільки шкода, —

Що жінки чи дочки нечуваної вроди

Немає у Судді. Колізія б була:

Там помста — там любов. Там пестощів імла,

А там — вендета,[43] кров, убивства і пожари.

Там непідкупна честь — там невідступні чари».

По слові тім коня він острогами стис,

І кінь застояний, басуючи, поніс

Його з широкого горешківського двору.

Якраз охотники вертались на ту пору…

Любив мисливство Граф! Помітивши ловців,

Він, не вагаючись, назустріч поспішив

Конем своїм учвал… Де ж замисел кривавий?

Забуто! Мчить, летить, через тини й канави

Завзятець молодий… Та раптом очі звів —

І знов ходу коня поволі зупинив.

Був сад. Розкинулись широкими гілками

Поважні дерева, розсаджені рядами.

Капусти головки блищать посеред них,

Як лисі голови філософів старих,

І морква там і там прозоро-кучерява,

Квасоля ж вигляд а з тичок своїх лукаво;

Пшеничка золотий з трави підносить ус,

І, довгу гудину розкинувши, гарбуз

Аж серед буряків спинився любим гостем.

Коноплі на межі стеблом струнким і простим

Стоять, як вояки, шиковані до лав:

Густий їх лист не раз гадюку одганяв,

А пахощі тяжкі від гусені боронять;

Полуменистий мак свої голівки клонить;

Немов метелики прозорі, осяйні,

Що грають барвами у сонячнім огні,

Так ніжні квіти там на довгих стеблах мають;

Серед дрібних квіток, що зорями сіяють,

Буяє соняшник, як місяць-повновид,

І крутить голову на захід та на схід.

Окремий клаптик був, заказаний рослинам:

Не вільно їм було рости під самим тином —

Розкошували там самотньо огірки,

Зеленим килимом укривши всі стежки.

Як лебідь по воді, між листям пелехатим

У білім убранні ішла — не йшла — плила там

Прегарна дівчина, втопаючи в траві.

З соломи простий бриль на русій голові

Від сонця боронив дівочі ніжні скроні;

Дві стрічки віялись, неначе мак, червоні,

І світлі локони спадали їй до пліч.

Помітив кошика в одній руці панич,

Рукою ж другою вона мов щось ловила.

Як рибок доганя в воді дитина мила,

Що з ніжкою її мов заграють зо дна, —

Так брала огірки похапливо вона.

Така ото краса в зеленім морі тоне!

Граф дав жокеям знак, щоб припинили коней,

І, зачарований, сам ніби скаменів.

Так часом вартовий обачних журавлів

На одній нозі стоїть, а в другій камінь має —

І тим від себе сон зрадливий відганяє.

Аж ось почулася за спиною хода.

Незадоволений, Граф грізно погляда —

І бачить Робака, старого бернардина,

Що, усміхаючись, закрався із-за тину,

Вузластий у руці тримаючи шнурок.

«Захтілось огірків? Ні, пане, огірок

Тут не для вас росте. Хай їде пан добродій:

Хтось інший огірки збере на цім городі».

Те мовивши, чернець ще й пальцем накивав,

Поправив каптура і далі почвалав.

Граф і всміхається, і гнівно хмурить брови,

А дівчина пташам у мураву шовкову

Пірнула, блиснувши сорочкою, мов сніг,

Та парою стрічок червоно-вогняних.

Іще гойдалося огудиння широке,

Та як там Графове напружувалось око, —

Самого кошика забутого найшло,

Красуні ж любої нема, мов не було!

І тихо, й глухо скрізь. Німі стоять жокеї,

І, розхвильований пригодою своєю,

Панич замислився. Нараз почувся гам

Та галас у дворі: бач, з’їхалися там

Мисливці, голосне своє скінчивши поле.

Так часом в улику гудуть весною бджоли,

Як загули стрільці, в'їжджаючи у двір:

Луна котилася аж у далекий бір.

В покоях весело; усюди рух великий,

Та бренькіт посуду, та любий сміх і крики, —

І легка пара йде по хаті від потрав.

Той п’є, закушує, той мову розпочав

Про зайця, про хортів, про вдалі полювання…

Старіші при столі, а панночки та пані

В кутку шепочуться. Забуто всякий лад!

Суддя, хоч звичаю новітньому не рад,

Одначе дозволяв при сніданню (та й годі!)

Коритися отій, мовляв, останній моді

(Зате, як знаємо, вечеря та обід

У нього раз у раз провадились як слід,

В порядку строгому, хоч весело та жваво).

От подають гостям з напитками потрави

І різні закуски: копчені язики

Та мариновані по-давньому шинки,

Та мудро смажену в підлевах мудрих птицю,

А понад тим усім панує у світлиці,

Як от над озером увечері туман,

Розлита в золото саксонських порцелян

На таці дорогій ароматична кава.

Про польську каву йде по всіх усюдах слава:

За давнім звичаєм багатий кожен дім

Тримає дівчину, що дивиться за тим,

Щоб каву варено найкращого гатунку,

Щоб способів таких додать до того трунку,

Коли він, як смола, і чорний, і густий,

А чистий, мов янтар, і, ніби мед, ясний.

Вона ж то й добира найліпшої сметанки,

І, розливаючи напій у філіжанки,

Сметанку дібрану, в рум’яних кожушках,

Окремо кожному розносить по гостях.

Вже пані деякі пили раніше каву,

І, поки там ловці накинулись на страву —

На гуси, на качки, потравку із курчат

(Все те приправлене на старопольський лад),

Ще й на улюблені в землі Литовській зрази, —

Вони наказують подати повні вази

Із пивом вареним, де сир, як білий сніг,

Грудками плаває…[44] В кімнатах нетісних

Дві згуртувалися незмушені громади:

Старіші почали свої статечні ради

Про жито, про овес, про зяб, про ранній пар,

А дехто і про те, які укази цар

Недавно підписав. Сопліца й Підкоморій

Все про політику та про вітчизни горе.

З Підкомориною Войщанка при столі

Ворожить: долю всім віщують королі.

А в другій хаті — там, звичайно, йде про лови,

Та тільки нижчий тон звичайної розмови!

Асесор з Реєнтом, окраса всіх ловців,

Мовчать і хмуряться, подібні до сичів.

Мовчанню їхньому своя була причина:

Пригадувалась їм нелюба та долина,

Де заєць вискочив — селянський той загін.

Обидва їх хорти погнались як один,

Але Суддя звелів охоту припинити,

Щоб збіжжя людського не сміли толочити.

Собаки все-таки пурнули у пашні,

Коли ж вернулися — не знать, взяли чи ні

І хто з них наздогнав (якщо догнав) звірятко…

З мисливців кожен мав про це окрему гадку.

Пан Войський походжав з хлопушкою в руках…

Байдужим поглядом блукав він по гостях,

Бо інші справи мав і іншу мав турботу:

На мухи розпочав улюблену охоту.

Лише побачить де котору на стіні, —

Скраде — прицілиться — а там уже й по ній.

Із Теліменою Тадеуш розмовляти

Спинився у дверях просторої кімнати.

Уже розповіла вона про статок свій

І зауважила, що він хоч родич їй,

Та дальній, — а Суддя зове її сестрою

За давнім звичаєм і приязню старою,

Бо в Петербурзі ще коли вона жила,

То помогла Судді провадити діла,

Якісь заплутані,- а він за ті послуги

Назвав сестрицею порадника і друга.

Нехай зове собі! Адже з дитинних літ

Він приятель її, близький її сусід!

Тадеуш слухає, втішається і мліє…

Пішли вже спогади, розпочалися мрії,

Аж нагло Реєнтів їх голос розбудив.

Він до Асесора свою, як кажуть, пив:

«Ще вчора я казав, що з того полювання

Здобутку не чекай. Панове! Річ остання

На влови їздити, як хліб іще на пні,

І хлопську ярину, з хортами, на коні

Топтати. Певне, Граф, сусіда наш бувалий,

Для того й не прибув, що знає досконало

Мисливські правила: скрізь по чужих краях

Того звуть варваром, хто топчеться в просах,

Ячмені чи вівсі, полюючи на птицю

Чи звіра, не зважа ні на чужі границі,

Ні на артикули про термін для стрільців,

Хто з зайченятами зайчиху кволу вбив

Чи лиса взяв тоді, як саме він линяє.

В Московщині — і то цього не дозволяє

Ані поліція, ані царів наказ:

Цивілізація там більша, ніж у нас!»

Тендітно голову схиливши, Телімена

Докинула й собі: «І справді, як на мене,

Пан має рацію. Це думка і моя!

Хто в Петербурзі жив, як от, скажімо, я,

Той зна, що в росіян, ясні мої панове,

На кожен випадок закон і суд готовий,

Від кари правої нікому не втекти.

О Петербурже! Як мене хвилюєш ти

У любих споминах і в образах чудових!

У мене навіть план у бюрку є на сховах —

Шукать не хочеться… На дачі в літній час

(Це те, що хутірцем звичайно звуть у нас)

Тамтешнім звичаєм жила я над Невою.

Домок чудесний був! (Є й план в моїм покою

У бюрку). Поруч жив чиновничок малий —

Служив десь у суді, чи що. Сусіда мій

Тримав хорти — і, знай, ганявся за зайцями.

Ох, що то за біда — чиновник із хортами!

Було, як сутінки на землю упадуть,

Ідеш собі в садок, щоб вільно відітхнуть

Із другом-книжкою — чи радості зажити,

В вінок сплітаючи кохані, ніжні квіти, —

Тут зараз пес біжить, розмахує хвостом,

По сукні везькає страшенним язиком,

Аж серце зціпиться від жаху та огиди.

Ох, чуло серденько, яке нещастя вийде

Від тих гидких потвор! І справді — день настав,

І песика мого коханого зарвав

Той хорт чиновників, немов лисиця курку.

Ах, що за песик був! Я маю десь у бюрку

Його портрет. Мені його князь Сукін дав…

Як тішив він мене! Яку натуру мав Шляхетну!..

Я тоді від горя та печалі

Так занедужала, що ледве врятували.

Та саме на той час з візитою прибув

Пан Козодушин. То придворний ловчий був,

Люб'язний кавалер, людина знаменита!

Почав розпитувать… Я, мукою прибита,

Йому розказую — уста ж одно тремтять…

Він зараз повелів чиновника «позвать».

Приходить… труситься… «Як смієш царські лані

Ловить собаками — не в часі полювання —

Під носом у царя?» Чиновник ні та й ні.

«Ніколи, — каже, — я не їжджу навесні

З хортами. І не лань була то, а собака».

А Козодушин тут: «Що дурень той балака?

Я, царський ловчий, я сказав, гультяю: лань!»

Прийшла поліція. «Ну, поліцмейстре, глянь,

Я краще знаюся чи він на полюванні?

Я стверджую, що він по царські їздив лані

У незаконний час». Ну, поліцмейстер тут

Накреслив протокол, потяг нахабу в суд.

Кінець кінцем хортів повісити звеліли,

Чиновника взяли й за грати посадили

На місяць. Випадок відомий став усім,

І навіть цар тоді втішався вельми ним».

В обох кімнатах всі на те зареготали…

Сопліца з Робаком в мар’яжа саме грали.

Суддя, що вдарити козиркою хотів,

Піднявши карту, враз немов закаменів,

Прислухуючися до того анекдота.

Нарешті, сміючись, промовив:

«Як охота — Хваліть

Німеччину чи петербурзьку знать,

У панства прусського учіться полювать,

Складайте на собак і акти, й протоколи,

Коли із них котрий в чуже ускочить поле, —

У нас тут, на Литві, ведуться ще з дідів

Інакші звичаї. Ще досить є звірів

По пущах та гаях. Змагатись та судиться

Ніхто не розпочне про зайця чи лисицю —

І збіжжя маємо ми досить на ланах.

От тільки у селян, в овсі або в житах

Я їздить бороню й собаки напускати».

Тут мовив економ із другої кімнати:

«Та навіть як коли собаки й забіжать

У хлопську ярину, то хлопи не кричать,

А тішаться: за те їм буде щедра плата,

їй-богу, той народ так можна й зіпсувати,

Коли…» Та не скінчив промови економ,

Бо стільки галасу зчинилося кругом,

Що годі й говорить… Тим часом Телімена

З Тадеушем ізнов, склонивши на рамена

Свою голівоньку, з хустиною в руках,

Розмову повела. В несміливих словах

їй кавалер уже і компліменти править,

І шепче щось таке, що панну вельми бавить.

У шумі, в гаморі Тадеуш відчува,

Як подихом палким сусідка повіва

На нього, як пашать її гарячі скроні,

Як наближаються уста її червоні —

І сам тремтить, як лист. Аж тут посеред них

Враз мухобійкою гучною перебіг

Пан Войський, ловами захоплений своїми.

В Литві усяких мух — і з крильцями ясними,

І чорних, і рябих велика сила є.

Тутешній чоловік здалека пізнає

Найзлішу серед них, відому всім шляхтянку,

Вона гуде, бринить до вечора від ранку,

Велика та товста, а чорна, наче крук.

На неї нібито не зважиться й павук.

Пан Войський все це знав і додавав до того,

Що родиться, мовляв, од шляхтича одного

Багато сотень мух: він у своїй сім’ї

Те саме нібито, що матка у рої, —

А ключниця на те ніяк не приставала

І власні погляди на рід мушиний мала.

Пан Войський тільки-но де шляхтича зловив —

Затне хлопушкою, бідаха як не жив.

Тож саме за таким, сказать, мушиним паном

І розігнався він — і помахом нежданим

Зненацька розлучив дві ніжні голови,

Як вітер два стебла єдиної трави.

Вони розскочились, і об одвірки білі

Болюче вдарились, аж гудзики набили.

На щастя, випадок у галасі страшнім

Потонув. Галас той котився, наче грім,

Покривши хоч гучну, але розважну мову.

Так іноді стрільці почнуть звичайні влови,

На лиса простого пускаючи собак, —

І враз почнеться крик, шумить-гуде байрак,

І несподіваний кабан тріщить по лісі…

Так само й тут було: розмови почалися

Любенько, лагідно, — аж тут кабан надбіг,

Всю справу перебив і схвилював усіх.

Таким-от кабаном була сперечка давня

Двох давніх ворогів про їх собаки славні.

Той хвалить Сокола, той Куцого — та в крик!

Уже й не слухали, і лад поважний зник,

Ба навіть бралися змагатись кулаками,

У спорі грізному дійшовши до нестями.

Із хати другої всі збіглися на те —

Утихомирювать розлючених гостей

І ніжну пару вмить одтисли від порога,

Що на дволикого того скидались бога

Латинців Януса.[45] Враз шум війни затих,

І жарти виникли, і розкотився сміх, —

То Робак злагоду посіяв серед бурі.

Був дужий чоловік, плечистий та похмурий,

На вдачу мовчазний — хоч бистрий розум мав.

От, як до Реєнта Асесор підійняв

Шалено кулаки, пристойність загубивши, —

Ксьондз, їх за коміри немов дітей схопивши,

Неначе крашанки, лобами стукнув раз,

Одкинув, став між них, немов дороговказ,

І їм «хай буде мир» — промовив.

Тут навіть вороги, що вже жадали крові,

Замовкли з подиву. Як справжніх християн,

Спинив їх Робаків поважний вік і сан,

Ще й сила ксьондзова злякала, зчудувала.

А той собі замовк і в двері йде помалу:

Тріумфу, бачиться, нітрохи не хотів…

Тут Войський привернув увагу всіх стрільців:

Хлопушку він підняв, неначе ксьондз кропило,

А на обличчі щось сіяло і горіло,

І погляд огняний освітлював усіх.

«Мисливці! — він гукнув. — Краса гаїв старих!

До чого поведуть безумні колотнечі?

Чи ж так розв’язують, панове, спірні речі?

І то вже вимира мисливська наша рать,

А ви, що прикладом для всіх могли б стоять,

Ви звади чините! Я маю волос сивий,

Я з діда-прадіда уроджений мисливий,

Я бачив не таких, як ви оце, ловців.

Хто б з Рейтаном в лісах змагатися посмів

В одвазі, в хитрощах, у мудрому звичаї?

Бялопетровичу хто, панство, дорівняє?

Хто б із Жеготою помірятись бажав, —

З пістоля зайця він на всій ході влучав!

А з Тераєвичем, що кабана зо списом

Стрічав, жартуючи? А що за речі лісом

Про Несьоловського, Будревича ішли!

Ведмежі лови їм за виграшки були!

Коли ж траплялася сперечка та незгода —

Ішли заклади тут. Адже було не шкода

Огінському — віддать за вовка цілий ліс,

Та й Несьоловському п’ять хуторів колись

Прийшлося заплатить, про борсука змагавшись.

З такою славою та честю запізнавшись,

І ви ті звичаї візьміте за взірець:

Закладом учиніть незгоді цій кінець.

Що мали про хортів точити далі війни,

Арбітрів[46] оберіть поважно й супокійно

І звіртесь. Виїхать дозволить, певно, нам

Хазяїн у поля, хоч довелось би там

Пшеницю столочить. Поважна-бо причина».

І стиха Судію потиснув за коліна

Стрілець підтоптаний. «Коня поставлю я

З сідлом, уздечкою — порука це моя, —

Дав Реєнт одповіт, — ще й перстень на додачу».

«Я ставлю дорогі нашийники собачі

В оздобі золотій — і мій єдвабний смич,[47]

У самоцвітах весь, коштовну, давню річ!

(Хотів лишить його як дітям пам’яткове,

Коли б узяти шлюб дійшлось мені, панове).

Домінік Радзівілл[48] мені подарував

Дорогоцінність ту, коли я вполював —

В літописи борів записано ту днину —

Зайців аж шестеро — ще й ледь не за годину —

Одною сукою… Не міг сидіти князь

Спокійно на коні. «Однині нареклась, —

До суки мовив він, — ти цих дібров княжною…»

І, доторкнувшися до писка їй рукою,

Він глянув поглядом на нас усіх ясним.

Так часом титули на полі бойовім

Наполеон дає відважним генералам».

Давно зануджена отим мисливським шалом

І суперечками, що нанівець ішли,

Встає — і, кошика піднявши над столи,

Гукає голосом веселим Телімена:

«Хто хоче по гриби? Лишайтеся, про мене,

А я до гаю йду! Вернуся на обід…»

Тадеуш по гриби іде за нею вслід.

Підвівся і Суддя, такій утісі радий,

І, всіх притишивши, промовив до громади:

«Гей, панство, по гриби іти нам саме час!

А хто найкращого найде гриба із вас, —

Біля найкращої панянки за обідом

Сидітиме: на те йому я дозвіл видам.

Як щастя ж те котрій лучиться з наших дам —

Найкращих паничів до вибору віддам».