Пан Тадеуш

Додому їде Граф у роздумі, поволі

І мрійним поглядом блука по видноколі, —

Чи не побачить де в саду або в вікні

Сукенки білої. І справді, в глибині,

Поміж рослинами щось ніби забіліло

І зникло в зелені, як таємниця мила.

Так промінь сонячний з-за хмари вигляда,

Так серед комишу поблискує вода.

Граф скочив із коня, додому шле жокеї,

Пролазить крізь паркан, крадеться вздовж алеї,

Як до отари вовк із-за густих кущів.

Нещастям, на сухе гілля він наступив,

І хоч дівча його не бачило крізь віти, —

Злякалось і втекло. Що ж Графові робити?

По кінському щавлі, в порічкових кущах

Він продирається, як очеретом птах,

Плазує на руках, — і в лопусі широкім

То скаче, то повзе, то чудно лізе боком,

Аж ледве свій сурдут англійський не подер.

Нарешті, в бур’яні приліг він і завмер,

Підводить голову — і дивне бачить диво:

Переплітаючись химерно та красиво,

Рослини різні тут п’ялися в височінь:

І гречка, і овес, і золотий ячмінь,

І королевий цвіт, і соняшник лапатий.

Домислила такі садочки засівати

Для птаства — щоб воно затишний мало схов

І щоб хижак його там лютий не найшов —

Багата досвідом, дотепна Кокошніцька

Із Індиковичів. Є й книга старосвітська

Де оголошено увесь її секрет

(Либонь, прикладено до того і портрет):

Проти шулік та кань поради господиням,

Або ж: про добрий лад у догляді пташинім.

Такий-от був садок хороший та густий…

Як півень закричить, бувало, вартовий,

Уздрівши коршака, що в небесах кружляє, —

Все птаство злякане в гущавину тікає —

Від пискунів-курчат до пишнохвостих пав…

Ба навіть голуб там не раз притулок мав.

Сьогодні супокій і тишина навколо,

Від спеки птаство все зарилось, ніби кволе,

У мураву, в пісок, у жито чи в ячмінь,

Де прохолоджує і вітерець, і тінь.

Поміж пташиними біліють головками

Дитячі, ніби льон, з блискучими очами,

І тут же дівчина: жаріє і цвіте

В оксамиті трави волосся золоте.

Позаду — павин хвіст розширився за ними,

Що самоцвітами виблискує ясними,

Для личок молодих утворюючи тло.

Ще далі — і щирцем багряним поросло,

І кукурудзою золотиться тяжкою,

І грає срібною шовковою травою.

Усе гойдається й картину від слоня,

Мов килим перського химерного ткання.

А понад квітами, колоссям, муравою

Висять, як балдахін, веселковою млою

Ясні метелики (бабками їх зовуть)…

Прозорі, наче скло, тремтять вони, пливуть

В Повітрі чистому, у млості та в утомі,

І хоч ворушаться, а ніби нерухомі.

В руках у дівчини, як струсеве крило,

Щось повівається. Вона й своє чоло

Ним одволожує, і діток кучерявих,

Боронить од дощу метеликів яскравих.

Рукою другою щось зігнуте, як ріг,

Тримає: бачиться, годує ним малих,

Мов обдаровує «із рогу Амальтеї»,[49]

Подібна вродою до казкової феї.

Хоч заклопотана, з тривогою вона

Туди поглянула, де вчулася страшна

Чиясь хода. А той, кого вона боїться,

Підвівся в лопухах, щоб феї уклониться!

Як сойка злякана, втекла б мерщій вона,

Та постать Графова, хоч гарна і ставна,

Товаришів її малих перелякала.

Вони у крик, у плач! Утишувати стала

їх бідна дівчина, взялася докорять:

«Ну чи не гріх, не стид хтозна-чого кричать?

Як гостя нашого злякатися могли ви?

Ось гляньте-но, який він любий та вродливий!»

Так матка пташенят ховає під крилом,

Уздрівши коршака, що плаває кругом,

По здобич линучи з зеленої діброви.

Малеча втишилась од пестіння та мови

ії ласкавої. Граф, радий похвалі,

Сурдута обтрусив, склонився до землі,

Ще не вважаючись, що їй сказати гоже, —

А дівчина на те шаріє, ніби рожа.

А й справді, вродою і чаром молодим

Міг похвалитись Граф. Понад чолом блідим

Волосся в кучерях звивалося біляве,

Мав сині очі він і погляд мав ласкавий.

Щоправда, в кучері вплелось чимало трав

Та листя різного: коли він підповзав

До Феї — схожий був на вквітчаного Феба.[50]

«О ти, посланнице і вістовнице неба, —

Граф ніжно вимовив, — богине із богинь!

На мене погляд свій ясний, прихильний кинь

І розкажи, хто ти: чи з власної ти волі,

Чи з чарів, чи з чудес живеш у цій юдолі?

Ах, догадався я! То, певно, чарівник

Тобі на самоті пишатися прирік

І стереже тебе за ржавими замками.

О, скільки б рицарів задля такої дами

Пішло на бій, на смерть! Скажи ж мені, відкрий,

Признайся, дівчино! А я — визвольник твій —

Для тебе серце й меч оддам по твому слову!»

Дівча, таку чудну нараз почувши мову,

Очима блиснуло з-під променистих вій

(Дитину тішить так малюнок золотий,

Де фарба з фарбою мішаючись яріє,

Хоч до ладу вона його й не розуміє).

«Скажіть-бо, звідкіля до саду ви прийшли,

Чого шукаєте, а може, і знайшли,

І що цікавого для вас тут на городі?»

Граф бачить, що кінець прийшов його пригоді,

Що вчинкам рицарським не місце і не час,

І гречно вимовив: «Перепрошаю вас,

Я йшов на снідання, хтів шляху вкоротити —

А де тут, власне, дім?» «Он, стежкою ідіте,

А грядки не топчіть». «Чи навпростець, чи вбік?»

Вона всміхнулася: ну й дивний чоловік!

Як на долоні дім, а він не. бачить дома!

Одначе, з гречністю й пристойністю знайома,

Мовчала. Знову Граф розмову почина,

Питає, звідкіля, де мешкає вона,

Чому її в Судді не бачив ані разу,

І просить, щоб того не мала за образу,

Коли спитає він, чи не її вікно

Он там видніється і чи живе давно

Вона на хуторі. А сам собі гадає:

Хай романтичності в цій дівчині немає,

Та все-таки вона цвіте, як любий цвіт.

Не раз траплялося і за минулих літ,

Що в гущині лісів душа велика спіє:

Її він визволить і світові одкриє,

Мов пишний діамант, украдений у фей.

Тим часом дівчина, гуртуючи дітей,

Із йих найменшеньких бере на руки двоє,

А решту — як гусей жене перед собою.

Враз повернулася: «А чи не міг би пан

Ті кури помогти загнати під паркан?»

«Я — кури заганять?» — панич зачудувався…

За нею ж тільки кущ малини колихався —

Та очі блиснули лукаво з-за кущів.

Граф сумно голову додолу похилив,

А серце в самоті змовкає і холоне.

Так поле, що було, неначе жар, червоне

В промінні сонячнім, загортується в тінь,

Як сонце запливе у мовчазну глибінь.

Що ж? Марити? Про що? І мрії невеселі!

У сні він бачив рай — прокинувся в пустелі!

Коли він плазував, котився по траві, —

Яка ж краса тоді палала в голові,

У серці билася! Яке ввижалось диво,

Яке здавалося все пишне та вродливе,

Якою тайною сіяло і цвіло!

Прийшла буденщина — і маріння пройшло.

Нехай та дівчина і миле має личко,

Та ближче підійти — справдешня чередничка!

Рум’янець на щоках — бо голова пуста, —

І дишуть хлопською вульгарністю уста!

Нащо ж дурить себе? Пастушка, а не фея,

Із морквою в руках, не з рогом Амальтеї!

А пера струсеві — пучок звичайних трав!

І він у розпачі аж руки заламав…

Дитя наївне так, кульбаби цвіт зірвавши,

І задивується, і засмутиться завше,

Коли від подиху в повітря відлетить

Пушок легесенький, щоб тільки залишить

Стебло оголене. І Граф рушає з саду,

В душі розгніваний, немов за люту зраду,

Крадеться в агрусі, в малині, в гарбузах,

Аж раптом остовпів: а що, як при гостях

Розкаже дівчина про нинішню пригоду?

Адже казав він їй, що до Судді в господу

Іде на снідання! Що станеться тоді,

Як несподівано він стрінеться Судді

Чи Телімені? Що, як хто його вже слідить?

Та сором утікать! Як снідать, так і снідать!

Отож поміж дерев гіллястих та густих,

Стежками й без стежок, уздовж плотів старих

Ішов він, сам не рад химерній тій пригоді,

І голову свою, як від комори злодій,

Чия в коморі вже попоралась рука,

Від того птичого все відвертав садка:

Що стежить хтось за ним — був майже певен в тому.

Нарешті вийшов він на рівний шлях до дому.

Поглянув, відітхнув. Побіля саду ріс

Хоч і не з як густий, але могутній ліс.

У затінку беріз та під грабовим листом —

Мов тіні душ людських на місяці зійшлись там —

Блукали постаті. Ті в чорнім та вузькім,

Ті білі, як хмарок легкий, прозорий дим,

Там — лиса голова, там — капелюш широкий.

Хоч рухається все, але на всьому спокій.

Те нагинається, те ніби у півсні

Іде й не збочує по лінії одній,

У затінку дерев, як у тумані, тоне,

І хилиться усяк, неначе б’є поклони.

Ні слова, ні пісень: глибока тишина,

Мов думка кожного охоплює одна.

Як подорожнього самітного в пустині…

Здається Графові: то єнісейські тіні,[51]

Що в царстві вічному, понуро-мовчазні,

Блукають вік-віків без суму, та сумні.

І хто ж би догадав: ці постаті рухомі

Не з царства привидів, а наші то знайомі,

Що вийшли по гриби на Теліменин клич…

Гриби розшукувать — ніяк не проста річ,

І любить боровик уважність і терпіння:

Тому-то кожен став задумливою тінню.

Звичайно, й одяги не ті, що при столі,

Було одягнено — і в гайовій імлі

Вони одкинули чудні, пістряві плями.

Лише до мод нових найприхильніші дами

Та зо три паничі французький мали стрій.

Не знавши звичаїв, що в простоті сільській

Панують віддавна, прожогом, мов шалений,

Граф задивований побіг у гай зелений.

Грибів удосталь там. Отож молодики

Полюють на стрункі червоні лисички,

Що за дівочність їх литовська пісня славить:[52]

Не точить їх черва, минають мухи навіть.

Шукають панночки ставних боровиків, —

Полковниками їх зове народний спів.

А рижику всяк рад: хоч рижик і скромніший

За інших родичів, зате ж і найсмачніший,

Чи ти соли його, чи на пательні смаж.

Так ходить по траві гурток знайомий наш,

Спустивши голови, напружуючи зори, —

А Войський оддалік збирає мухомори.

Ще єсть погорджені у племені грибів:

Ніхто ніколи їх не смажив і не їв,

Одні-бо не смачні, а другі ще й шкідливі, —

Зате й пишаються незаймано-красиві

Вони на горбику, що зеленню поріс,

Немовби дорогий на скатерці сервіз.

Он, — ніби чарочки, що в них тоненькі ніжки, —

Сріблисті, золоті й червоні сироїжки;

Он, — наче келихи на дорогий шампан, —

Гриби, що лійками їх звуть серед селян;

Високі ковпаки — як кубків дно кругляве;

Нарешті, крізь бур’ян дрібний і кучерявий,

Як та перчичниця з пекучим порошком,

Жовтіє пурхавка. Багато ще кругом

Грибів видніється, а як їх називати —

Те знають лиш зайці та, може, лось рогатий.

Хто зосліпу до них вже й руку простягне,

Той власну помилку розгнівано клене

І заячі гриби розтоптує ногою…

Лиш Телімена йде повільною ходою

І, чуючи якийсь на серці невпокій,

Гриби минаючи і заячі, й людські,

Тривожно голову угору підіймає.

Вже Реєнт вихопивсь, що нібито шукає

Вона не на землі — на дереві грибів

(У серці він таїв якийсь на неї гнів);

Асесор ще злісніш казав, що це самиця

Шукає, де гніздом затишно помоститься

І де свою сім’ю безпечно розвести…

Вона ж, як бачиться, шукала самоти

І від компанії поволі віддалялась…

На взгір’ї дерева густіше посплітались,

І бив з-під каменя на мураву струмок.

Рясних виднілося багато там квіток,

Щедротно поєних холодною водою.

Струмок, лисніючи, ховався під травою

І тихо бурмотів, неначе немовля

В колисці, де лежать і запашні зілля,

І листя макове, що підстелила мати,

Щоб, накричавшися, дитині тихо спати.

В цім краснім затишку, де сотні любих віт

Шепочуть радісно, як друзі давніх літ,

Так мило спочивать і слухать шум зелений…

Тож Храмом Мрій його назвала Телімена.

Тихенько надійшла і плащ червоний свій

Недбало кинула, — а він на мураві,

Немов червоний цвіт, жаріє. Вільним кроком

Іде самітниця, просовується боком,

Як та купальниця, що, ставши при воді,

То нахиляється і руки молоді

Над синявою хвиль одважно простягає,

То, мов злякавшися, на берег одступає.

Враз, ніби несена в шумливий чорторий,

На плащ свій кинулась, і — наче квіт чудний —

В руках з’явилася французька книжка нбва.

Панчішка, наче сніг, біліє ажурова,

Чорніють кучері, колишуться стрічки,

Сіяє алебастр округлої руки,

І пишний плащ горить між листом смарагдовим:

Так гусінь на верху грушевім чи кленовім

Яріє фарбами й приманює пташки…

Та близько — ні душі, і дивний чар такий

Без погляду знавця самотньо, марно гине:

Всі порозходились… Із-за кущів шипшини

Помітив мрійницю Тадеуш молодий

І, закрадаючись тихесенько туди,

Немов не дивиться, — а оком, знай, стріляє.

Мисливець хитрий так до дрохви під'їжджає,

Рухомий скрад собі зробивши із гілля,

Чи — як, бува, сивки спустились на поля —

Веде коня свого за довгу гнузданицю,

Сам криється за ним, а при сідлі рушницю

Ховає, ніби йде у поле волочить.

Запевне, хтів панич про щось поговорить,

Та лихо! Судія побачив мудрі чати

І мчить навперейми… Жовтіє бриль крислатий,

Каптан колишеться, немов гігантський птах,

І буковий ціпок гойдається в руках:

Отак Суддя біжить, летить до Храму Мрії.

Наблизивсь — відсапнув — у струмні руки миє

І врешті, спершися на буковий ціпок,

«Сестрице, — вимовив, — аж сохне від думок

У мене голова та від турботи в'яне

Від часу, як прибув Тадеуш наш коханий.

Я в світі одинак бездітний і старий,

А любе це дитя — то спадкоємець мій,

Утіха старості, надія і підпора.

Отож сказать тобі хотів іще я вчора

Про кілька міркувань і здогадів моїх,

Та за розмовами і учтами не зміг.

Зважай-но: дороста вже повних літ дитина,

А Яцек, про свого піклуючися сина

Та доручаючи мені його як брат,

З землі чужинної не їде все назад

І відтіля до нас свої накази пише…

Та їх не розгада мудрець найрозумніший!

Наприклад, він чомусь мені заборонив,

Щоб я Тадеуша про батька ознаймив,

Сказавши, що живий… Недавно в легіони

Хотів віддать його (аж серце похолоне,

Як тільки здумаю) — але змінив наказ

І хоче, щоб синок тим часом жив у нас

І підшукав собі тут дівчину до мислі.

Думки аж голову мені недавно стисли,

Та на прикмету взяв я дівчину одну —

Хорошу дівчину, до того ж посажну…

Та й справді, чи найти в повіті всім панянку

Над Ружу молоду, ставну Підкоморанку?»

Так говорив Суддя, і жовтий капелюх

У такт похитувавсь, як на дощі лопух, —

А мрійниця на те мов крейда побіліла.

«Ах, брате, — мовила і свій роман закрила, —

Про що тут правимо? І що за план чудний?

Де тут, нарешті, глузд? Подумай і збагни:

Тадеуш — гречкосій! Без блиску, без освіти!

Такий ото талант у лісі схоронити!

Ні! Мусить знати світ, щоб жити між людьми…

То краще зробимо, коханий брате, ми,

Як одішлем його пожити до столиці.

Що взяв за юних літ, на старості згодиться:

Наука, звичаї, традиції міцні…

А це ж хіба найдеш у нашій стороні?

Що, як родився він для людськості, для слави?

Пошлімо ж, братику, його ми до Варшави,

Чи Петербург нехай одвідає дитя…

Отам-то звичаї! Отам кипить життя!

(До речі, маю я поїхати небавом

До Петербурга теж — ладу додати справам).

Нехай би там пожив Тадеуш, походив,

Посад доскочивши і славних орденів,

Та познайомився з вельможами значними.

Могла б і я йому знайомствами своїми

У цім придатися… А маючи уряд,

Освіту, пишний блиск, — захоче, то й назад

Нехай вертається, до предківського дому».

«Таж, певно, хлопцеві найкраще молодому

Ума набратися, потершись між людьми, —

Судця відказує. — Це знаєм добре ми:

Світів об’їхав тих і я колись чимало, —

У Дубні навіть був службовцем трибуналу!

Та що! В Варшаві жив ледь-ледь не цілий рік!

Багато розуму набрався чоловік,

Подорожуючи! То правда, що й небожа

Між люди одіслать було б розумно й гоже,

Щоб досвід молодий він там обагатив,

А не для гордощів, чинів та орденів…

Бо що в тих орденах? Хто з-поміж нас, поляків,

Шукатиме собі отих царевих знаків,

Бурульок золотих? Живемо і без них

І шану маємо й повагу від усіх

За ім'я чеснеє, за виборну посаду,

А не з прихильності царевого уряду».

«Не сперечаюся. Посади не шукать —

Чудесно! Просто він поїде — мандрувать!»

Судця потилицю почухав: «Знаю, знаю!

Послав би я його десь до чужого краю,

Та сів на шию нам, сестрице, бернардин,

Ксьондз Робак. Брат мені наказує, щоб син

Був під опікою у нього… Із-за Вісли

Прибув недавно ксьондз — і Яцькові всі мислі

Та плани відає. Либонь, іще торік

Мій брат надумався і з певністю прирік,

Щоб за дружину взяв Тадеуш панну Зосю,

Твою годованку. Так, певно, вже ішлося.

Та й справді, дівчина із Зосі вироста

Хороша і ввійде небавом у літа,

Уже пак підліток. Без посагу не буде.

Відомо-бо тобі, і добрі знають люди,

Хто посаг сироті не з як маленький дасть

І хто порядкувать тут повну має власть:

Брат Яцек, маючи кругленькі капітали,

Не їй лиш — і мені допомагав чимало».

Так говорив Суддя. Нетерпеливий рух,

Мов одганяючи давно набридлих мух,

На ті його слова зробила Телімена.

Нарешті підвелась: «Як хочете, про мене!

Мені до того що! Так, так! Це річ нова!

Що ж, пане-брате, єсть у тебе голова —

Міркуй по-своєму. Змагаться з вами — де нам!

Робіть, як знаєте! Пошліть його гуменним,

Чи в корчмі продавать сивуху посадіть,

Чи з лісу зносити зайці йому веліть,

Скажіть йому орать, коли на теє йшлося, —

Та, панство, вибачте! Що вас обходить

Зося? Вам — мужа їй шукать? Хіба ж мене нема?

Про долю Зосину піклуюсь я сама!

А що пан Яцек їй щороку помагає

І збільшить пенсію давненько обіцяє,

То прецінь він її ще в рабство не купив?

Та й те сказати вам без лишніх треба слів —

Хоч, може, й боляче, та це ж не таємниця,

Що борг свій виплатять не в рік, не в два

Сопліци Перед Горешками!..» Судця як це почув, —

Зненацька посмутнів, правицею махнув

І клонить голову. А Телімена далі:

«Ділила з Зосею я й радощі, й печалі.

Я — опікунка їй, вона — дитя моє, —

І хтось її тепер без мене видає!

Про щастя дівчини я дбатиму, як дбала!»

«Ну, а якби вона хлопчину покохала

І щастя в шлюбі цім знайшла? Га? Що тоді?»

«Ну, це ще вилами, як кажуть, по воді

Написано! Та й що! А може б, покохала!..

Оце б я клопоту інакшого не мала!

Щоправда, партія вона не посажна,

Та Воєводянка — а кожен добре зна,

Що важить чесний рід і за майно багате,

То не прийдеться їй без мужа вікувати.

Це ж кров горешківська! Як міг подумать ти,

Що чоловіка їй не зможемо найти?»

Сопліца просвітлів: «Що ж маємо робити?

Я їх обох люблю, неначе рідні діти,

І зичу щастя їм. Навіщо ж гнів і крик?

Про діло думати я в супокої звик

І все сказав тобі одверто й нелукаво,

А ти не згодитись, запевно, маєш право, —

Хоча зажуриш тим і брата, і мене, —

На шлюб годованки. Та з тиждень промине,

Ми поміркуємо. І Підкоморій, мабуть,

Од діла чесного хлопчини не одвабить,

І Яцек сватові такому буде рад…

Усе влаштується…» «Знов помилився брат:

Не відмовляю я, мій дорогий, по волі!

Ідеться не про що, а про життя, про долю

Двох діток. А вони ще надто молоді —

Коли б од поспіху не статися біді!

От, зазнайомимо їх ближче, без намови,

І як дійде в самих до приязні й любові, —

Тоді вже доведем ми справу до кінця…

Не можна ж путами заковувать серця!»

Розмову скінчено. Суддя пішов із Храму,

А з-за кущів біжить, немовби за грибами,

Тадеуш. Граф собі простує здалеки:

Йому сподобався типовий жанр такий —

Ота Сопліцина розмова в Храмі Мрії.

Він видобув альбом, рисує і радіє:

«Яке видовище! Вона на моріжку,

А він на камені. Таж групу отаку

Лише б художник міг так мальовниче скласти!

Які відливи фарб! Які різкі контрасти!»

А далі: «Ну, якби ще ближче підійти?

Чи знову, мрійнику, розчарувався б ти,

І горда пані та, — лиш ключниця маєтку

(Так промовляючи, протер свою лорнетку),

А трави сплетені — ботвина з буряків?»

Хоч Телімену Граф не перший раз зустрів,

Ба навіть розмовляв, буваючи в Сопліци,

Та якось от не міг до неї придивиться

І вроди пишної не добачав ознак…

Тепер, малюючи, дивується юнак:

«Який повабний стан і що за погляд милий!»

(Бо очі гнівом ще не згашеним горіли,

А як помітила скрадання паничів,

То й вид од радості зацвів, запаленів).

«О пані! — каже Граф, — даруйте цю одвагу!

Такі видовища втишають вічну спрагу

І потяг до краси. Простіть мені, простіть,

Що ваше марення наваживсь я розбить,

І дякую за те, що в цю хвилину світлу

Натхнення у душі заграло і розквітло.

Людині вибачте, художника прийміть

І праці наслідок хоч гудьте, та судіть».

По передмові цій навколішки упав він

І, поклонившися, малюнок їй подав він.

Вона поглянула з суворістю знавця

(Суворість їй була так само до лиця):

«Чудово! Сильний хист і олівець поправний!

Із пана міг би буть колись художник славний,

Якби не тут він брав сюжети для картин.

О римські небеса! Видовища руїн!

Тібура давнього класичні водоспади!

О Павзіліппо[53] скель навалисті громади!

Там, Графе, край митців! А тут шукать, у нас,

Прекрасних образів — лиш марнувати час!

Рисунок ваш візьму і в бюрко заховаю:

Малюнків гарних там чимало зберігаю».

І прославлять вони чужі краї пішли:

Блакитні небеса, рожеві хмарки мли,

Шпилі високих гір та пальми вихваляли,

А з краю рідного, звичайно, кепкували.

А навкруги — Литви гойдалися ліси,

Такої сповнені поважної краси,

І таємничності, і тіні, й супокою!

Ліщини парості сім'єю гомінкою,

Як постаті стрункі заквітчаних менад,[54]

Із горобійником сплелися в темний ряд;

Горіхи перлами біліли на ліщині;

Ожина повилась, послалась по долині,

Черемшину пойняв лапатий, буйний хміль,

І різні ягоди жаріли звідусіль.

Дерева та кущі побралися за руки,

Неначе парубки, що під весільні звуки

До танцю зграйного запрошують дівчат

І гучно гомонять круг пари молодят.

Піднеслась над усім своїм принадним станом

Береза-дівчина із ясеном коханим,

А далі — мов старі на внуків та унук —

На менших дивиться поважний, сивий бук

Та бородатий дуб, що на могутній шиї

П’ять сотень літ несе, а юно зеленіє,

Байдуже спершися на мертві дерева,

І доброзичливо до молоді кива.

Тадеуш підійшов, але волів мовчати.

Та як пішли у них магнолії, гранати,

Мигдалів пахощі та цитриновий ліс,

Як тільки й чулося: ах, дивний кипарис!

Вічнозелений плющ! (немов читали з книги),

Як узяли хвалить маслини й навіть фіги, —

Не міг він стерпіти: у мандрах не бував,

Але живе чуття і смак природний мав,

Тож, поглядаючи у глибочінь діброви,

Докинув і своє палке та щире слово:

«У ботанічному буваючи садку,

Я бачив дерева, що їм хвалу таку

Ви тут співаєте. Доволі там і піній,

І пальм, і кактусів, що у чужій країні

Ростуть і множаться. Але которе з них

Могло б рівнятися до простих буків цих?

Цитрина-карлиця, низенька та пиката,

Неначе та вдова погана, хоч багата?

Чи знаний кипарис, поетам дорогий —

Не смутку дерево, печалі та нудьги,

А нуду простого. Їй-богу, він при гробі

Цілком скидається на служника в жалобі,

Що дбає лиш про те, аби не позіхнуть…

Ні, жалібниці в нас щиріші он ростуть:

Берези схилені, що розпустили коси,

Як жінка, що в сльозах по мужеві голосить,

Чи мати, що дітей оплакує своїх…

Чому ж би Графові не малювати їх?

У пишній живучи і лісовій країні,

Малює пан лише каміння та пустині!»

«Мій друже! — Граф йому. — То зовнішнє лиш тло —

Краса гаїв та гір. Хіба б те все жило

В мистецтві дивному без мислі, без натхнення?

Натхнення нас несе понад діла буденні

У сфери золоті, де сяє ідеал!

Звичайно, добра річ — природа, юний пал,

Та треба вищої, художньої прикмети…

Усе це в книгах ви свого часу знайдете.

Не все ми можемо, що хочемо, віддать

У слові, в лінії. Хоч би малярство взять:

До нього певних груп і певних пунктів треба

Та італійського, вічно ясного неба.

Тому в Італії і родиться пейзаж,

А що північний дав туман убогий наш?

Хіба що Рюїсдаль та Брейгель, пейзажисти[55]

(Як, може, знаєте, два Брейгелі-артисти

Були в Голландії)…» «Орловський, наш земляк,[56] —

Їм Телімена тут, — сопліцівський мав смак.

(То, як відомо вже, сопліцівська хвороба,

Що їм лишень своє буває до вподоби).

У Петербурзі він щасливі роки жив,

Його любили всі, і цар його хвалив, —

Ну, жив як у раю! (Орловського етюди

У мене в бюрку є)… Як дивувались люди,

Що марив цілий вік усе про рідний край,

Про польські дерева, про польський лан і гай,

Розкішно живучи біля царя, в столиці!»

«І мав він рацію! Я знаю, що годиться, —

Тадеуш підхопив, — південні небеса

Хвалити й славити… Подумаєш, краса!

Блакитні, без хмарок — як та вода у кризі!

Ви гляньте-но лише на наші хмари сизі,

Яка тут дивна гра, і скільки тут одмін,

Прекрасних образів і казкових картин!

От — хмара восени, поважна і лінива,

Як черепаха та повзе — і довгі гриви

По вітру віються: то смуги дощові.

А в літній пишний день раптовий буревій,

І туча градова, зокола темно-синя,

Блакитна по краях і жовта всередині,

Що плине, мов якийсь чудний аеростат,

На землю несучи холодний дощ і град!

Та навіть і щодня, хоч би й цієї днини,

Яка чудесна гра і дивні переміни,

Який ховається у нашім небі чар!

Біліє, ніби пух, легеньке гроно хмар,

Немов спустилися на плеса води сині

Гусині табуни чи зграї лебедині,

А вітер соколом на зграї наліта,

Збиває, згонить їх, і нагло вироста

Із білих лебедів нове, незнане диво:

Розвіявши хвости і розпустивши гриви,

Біжать по синяві шалені румаки…

Ще хвиля — корабель здіймається стрункий,

Із шиї кінської зростають щогли довгі

І білі паруси сіяють, мов корогви».

Усі поглянули по тому мимохіть

На небо. Граф почав альбомом шелестіть,

Щось зарисовувать… Тадеуш Телімені

Тихенько руку стис… Кінець тій любій сцені

Поклав зненацька дзвін, розлігшись по ярах,

І голоси людські озвалися в кущах

Йому на відповідь. «Отак на світі дзвоном, —

Озвався Граф сумним, філософічним тоном, —

Усе кінчається: і задуми ясні,

І гри невинних літ, і речі запальні, —

Все раптом обрива його потужний гомін.

І що ж лишається?» А Телімена: «Спомин!» —

Та й подала йому малесенький букет

Із незабудок. Граф, як рицар і поет,

Поцілував його, до серця пригортає…

Тадеуш на той час рослинність розхиляє,

Що буйно в Храмі Мрій навколо повилась, —

І ручка потайки до нього простяглась,

Як біла лілія. Він, як бджола до лілій,

Припав — і з подивом відчув у ручці білій

Якусь малесеньку записку та ключа.

Хоч і не знаючи, що все те означа,

Скарби ті з радістю сховав він до кишені.

Тут гомін зблизився, і в гущині зеленій

З’явилися грибів ретельні збирачі,

Гуртками й парами додому ідучи,

Бо ж зовсім дзвін не був провісником печалі:

Ні, у Сопліцівці так на обід скликали.

Несуть, хто що знайшов: опеньки, мов квітки,

Прегарно в китиці зв'язали панночки,

У хустку рижики зібрав пан Підкоморій,

У Войського в руках — гігантські мухомори, —

І з Теліменою виходять паничі,

Нічого в кошиках своїх не несучи.

Ввійшли, спинилися і утворили коло.

Для Підкоморія найвище місце столу

Лишили, бо такий і вік його, й уряд.

Він низько кланявся, як каже давній лад,

Панам, і паніям, і молоді, і старшим,

На покуть ідучи своїм поважним маршем.

Праворуч Судія, а ксьондз при ньому став

І по-латинському молитву прочитав.

По чарці випито, усі круг столу сіли

І мовчки холодник литовський жваво їли.

Мисливці не смутні були, та мовчазні,

Бо кожному із них ввижалось, мов у сні,

Як завтра пес його найшвидше зайця вловить, —

Тож кожен, мріючи, ні слова не промовить.

А Теліменин зір привабливо сіяв:

Він то Тадеуша, як полум’я, черкав,

То грів Асесора, то Графові всміхався.

Так мудрий птахолов, що в гущині сховався,

І пастки огляд а, і сильця для щиглів.

Мовчали паничі, бо кожен з них хотів

Віддатися своїм солодким, ніжним мріям,

Таємним замірам і молодим надіям.

На незабудки Граф дивився потайки,

Тадеуш — згадував лілейний цвіт руки,

Ключа й записочку, не читану ще досі.

Суддя, дивуючись, що гості безголосі,

Лив Підкоморію до келиха вино.

Потраву подано останню вже давно, —

Ніхто й не їсть її. І раптом карбівничий[57]

Убіг, задихавшись, і мов до бою кличе —

«Ведмідь, мій паночку!» — на цілий дім кричить.

Всі догадалися: свій маточник[58] ведмідь

Покинувши, в ліси як гість до них заглянув…

Всі стрепенулися, почулись сотні планів,

Питання, здогади, накази звідусіль,

Та хоч різнилися — єдину мали ціль.

«В село! — гукнув Суддя. — Скликать на завтра люди!

Хто стане за гучка, тому з роботи буде

П’ять днів залічено, і шарварку[59] два дні.

Шукайте соцького! Та швидко! На коні!»

«Сідлайте Сивого! — озвався Підкоморій. —

Нехай котрий летить з запискою до двору

І привезе сюди в мішку моїх собак,

Тих п’явок, що про них чував, мабуть, усяк:

Пса Справником зовуть, Стряпчина зветься сука…[60]

Та швидко, щоб летів, немов стріла із лука!»

Асесор хлопцеві накази віддавав

(Ще й Ванькою його по-руському назвав):

Казав йому ножа мисливського гострити,

Що дав колись на дар Сангушко знаменитий,

Ладунки готувать і обдивитись пас.

«Рушниці! Щоб було готове все у нас!» —

Молодші крикнули. «Нум кулі відливати!» —

Асесор так. «Піти плебана[61] попрохати,

Щоб месу в боровій каплиці одслужив

Святому Губерту»,[62] — господар докінчив.

Накази скінчено — і тиша враз настала.

Усі дивилися, немов кого шукали,

І всі на Войському спинили погляд свій.

Найкраще знався він на справі лісовій,

То й вирішено дать йому гетьманське право —

Вести й провадити задуману облаву.

Громади волю він одразу зрозумів

І, певним поглядом оглянувши стрільців, У

зяв годинника, похожого на грушу,

Та й каже: «Дещо я обміркувати мушу…

О пів до п’ятої зійтися завтра всім

Перед каплицею». І по наказі цім

Дав карбівничому поважний знак рукою:

Погодитись вони повинні між собою,

Усе обмислити і все приготувать.

Так перед битвою жовніри мирно сплять

Чи, зброю чистячи, прикручують багнети, —

І тільки ватаги у тихому наметі

Міркують, думають до ранньої зорі.

До праці запряглись молодші і старі:

Один годує псів, а другий: «Як там коні?

Чи всі підковані?» Той кинувся до броні,

Той порох міряє, той кулі взявся лить…

Всі заклопотані, ніхто не гомонить

З паннами й панями. І вороги закляті —

Асесор з Реєнтом — снують собі по хаті,

За руки взявшися, немов із братом брат…

Аж от і тихий сон заглянув до кімнат.