Патетична соната

10

Ступай-Ступаненко (одчинивши двері). О! Лист! Це тобі, Маринко.

Марина. Без марки й штампа?

Ступай. Певно, той, що з неба пада українкам, — золотий. (Іде).

Марина (сама). Не золотий, а голий. (Читає, деякі слова повторює вголос). «…Ця музика, певно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного коханая…» (З теплим, гумором). Маєш! Іще один комік… Ну!.. (Читає). «Там, у голубих вікнах, дівчина, самітна…» Хм! (Усміхається, ліву брову справді трошки ломить). «Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому назустріч?…» (Очі мрійні, голубі. Пауза). Скажіть, monsenieur, вітри, шепніть, madame зорі, як відповісти цьому ще милому комікові — нашому відлюдникові?… (Сідає. Нотний столик. Олівець. Ліва рука на клавішах. Права за думками — пише). «Дівчина самітна. Так. І жде. Кого! Не знаю, але вже давно жде! У снах, у мріях, десь ніби в голубих вікнах, когось із-за Дніпра, чи то від трьох могил, од Жовтих Вод, чи з Січі ждала й жде. Кого? (Торкнувшись клавішів). Можливо, вас, поете милий. Напевно, вас, якщо ви на коні. Так, тільки вас, якщо ви на коні й при зброї». Ні!.. Цього не напишу, бо це вже од програми. Хай буде од душі. (Перебирає клавіші). «Жде вас, поете милий. Самітна дівчина. В країні, де на дверях два замки іржаві висять, московський і польський, жде і мріє, що тому оддасть і душу, й тіло, хто замки ті позбиває…» Ні, хай буде од душі!..