T464kjgkjgjmjyhfj,gf,ghf

Вона схопила материну руку і міцно стиснула. Ірина зібрала всю силу волі, щоб не заплакати, не показати дочці свого страху. Але в самому куточку ока зрадлива сльоза все-таки знайшла собі шлях і потекла по щоці. Не в змозі більше стримуватися, жінка готова була розридатися.

– Іро, піди принеси воду і чистий рушник! – Поліні, яка стояла на порозі, вистачило кількох секунд, щоб оцінити ситуацію.

Миттю з нерозлучної подруги вона перетворилася на вимогливого, досвідченого і рішучого лікаря. Приголомшена різким тоном, Ірина мовчки підкорилася. Поліна підійшла до ліжка, доторкнулася рукою до чола хворої, оглянула рот, груди, пульсуючий живіт та статеві органи.

– Прийдеться народжувати зараз, Марусю, – ласкаво, але впевнено і з натиском сказала акушерка. – Я знаю, тобі боляче і сили покидають тебе. Але я дам тобі ліки, які додадуть сил. Нічого не бійся. Я приймала і складніші пологи.

До кімнати зайшла Ірина.

– Марія народжуватиме: тиф спровокував передчасні пологи, – безапеляційно заявила Поля, суворо дивлячись на розгублену подругу, що застигла з тазом у руках та рушником на плечі. – Зупинити процес уже неможливо: розпочалися перейми. Так що візьми себе в руки і допомагай нам з Марією. Я думаю, у нас є півгодини на підготовку. Мені потрібні чисті простирадла, марля, ганчірки, клейонка, багато кип’яченої води, спирт або хоча б міцний самогон. Біжи збирай все це, а я спробую зняти тифозний жар водними компресами і підготую інструменти.

Отримавши чіткий план дій, Ірина приступила до його реалізації. Впевненість подруги вселила в неї віру в благополучний результат.

Тим часом Поліна намочила рушник і поклала його на чоло Марії. Вона розвела в ложці води настоянку, що стимулює родову діяльність, і змусила породіллю випити. Клейонка та простирадла були постелені на підлогу, куди згодом перетягли Марію. Потім акушерка помістила мокрі ганчірки на всі доступні частини тіла. Таким чином до моменту перших потуг температуру вдалося трохи збити, що надало організму хоч якийсь запас міцності у протистоянні родовому стресу.

– Віддайся цілком тим позивам, які посилатиме твій організм, – наставляла Марію акушерка. – Не протився потугам – здавлюючому болю в животі, – а постарайся всіма силами спочатку включитися в цей біль, злитися з ним, а злившись, посилити і виштовхнути його назовні. Ти дуже слабка, тому потрібно спробувати народити дитину якнайшвидше, з першими добрими потугами, поки в тебе ще є сили. Плід недоношений, а отже, маленький, і я вважаю, що ти зможеш. Поки що все йде нормально, але ти маєш постаратися. Ну, з Богом!

– Мамо! Мамо! Мамочко! – крики породіллі під час чергових потуг, здавалося, ось-ось зруйнують стіни хлипкої оселі.

– Дихай частіше, а коли знову підуть перейми, постарайся м’язами живота посилити родову діяльність, оправитись – і ти відчуєш, що біль ослабне, – Поліна вкотре наставляла Марію у перерві між потугами.

Їй вторила й Ірина:

– Пірнай у середину болю і допомагай йому! Спорожнюй все всередині! Тужся! Роби те, що хочеться. Так тобі буде легше.

Ірина із силою стиснула дочкину руку.

Марія, яка беззавітно любила свою матір, звикла довіряти їй у всьому. І зараз вона знову повністю ввірила себе її діям та порадам. Дочекавшись нового лавиноподібного наростання переймів, породілля зробила над собою зусилля і віддалася болю, що множився, усіма силами свого ослаблого тіла намагаючись довести його до несамовитості. І – о диво: їй справді полегшало. Жінка з подивом виявила, що тепер вона може управляти процесом.

Ще кілька разів Марія повторювала одного разу успішно намацану процедуру і з кожним разом впевненість у благополучному результаті все більше вселялася в неї. Нарешті чергова потуга закінчилася якимось незрозумілим відчуттям порожнечі. А через деякий час слабкий, але наполегливий крик немовляти оголосив про народження нової людини.

Незабаром Марії показали сина. Він уже не плакав. Дитина була малесенька, квола, вся зморщена. Але жваві очі хлопчика весь час уперто бігали в різні сторони, ніби намагаючись якнайшвидше роздивитися цей новий для нього, такий величезний і прекрасний світ.

– Ти молодчина, Марусю! У тебе син! Ти молодчина! – Ірина радісно цілувала руку доньки. – Тепер все буде гаразд. Тепер все буде гаразд.

Побачивши свого малюка, Марія відчула полегшення. Їй захотілося швидше взяти його на руки, притиснути до грудей. Але дитину забрали.

Після завершення всіх необхідних процедур Поліна відвела подругу убік і прошепотіла:

– Годувати грудьми небезпечно: малюк може заразитися тифом. Але дитина семимісячна, слабка, і якщо не дати їй зараз молозива, боюся, вона не виживе. Попередня породілля народила тиждень тому, і молозива у неї вже нема. Я вважаю, треба ризикнути і дати пацанові грудь: новонароджені заражаються від хворих матерів приблизно в третині випадків.

Ірина глянула на онука, що лежав у неї на руках. Той безладно смикав ручками й ніжками, а потім невміло посміхнувся.

– На все воля божа, – сказала вона жорстко. – Дитина має смоктати материнське молоко.

Коли оброблену спиртом грудь дали малюкові, виявилося, що його ротик занадто малий, щоб умістити сосок. На щастя, сосок другої груді був менший, і хлопчик діловито взявся його смоктати.

Притиснувши до грудей плоть від своєї плоті, відчувши приємні смоктальні рухи синочка, Марія звідала почуття ейфорії. Страшна хвороба відсунулась убік, поступившись дорогою щастю материнства.

Ні Марія, ні немовля нічого не знали про потенційну небезпеку зараження. Вони просто виконували закладену природою процедуру. А Ірина залишок дня провела в молитвах, просячи Господа тепер уже про спасіння двох душ – дочки та онука.

Ім’я – Петро

1920 рік, січень. Томаківка.

Надвечір повернувся з роботи Данило. Зустрічати його вийшла теща з новонародженим немовлям на руках.

– Вітаю, Даню! Ти став батьком: Марія подарувала тобі сина. Хлопчик народився раніше строку, але здоровим. Та й Марусі начебто полегшало. – Ірина подала згорточок із дитиною зятеві.

Несподівана новина приголомшила новоспеченого батька. Вихор суперечливих почуттів, думок та емоцій пронісся у його голові:

«Син, спадкоємець! Але недоношений? А як же тиф? Чи не занедужає? Все життя мріяв про сина! Буде Олександром – це моє улюблене ім’я. Ура!»

Данило взяв сина на руки. З першого погляду він закохався у це чудове маленьке створіння. Боячись нашкодити, але не в силах протистояти спокусі, батько ледь чутно поцілував дитину в щічку. Але назвати його Олександром язик не повертався.

«Та ніякий він не Олександр! Це Петро! Мій син – Петро!» – думав Данило, заходячи до дружини.

– Марусю, дякую тобі за сина! – вголос сказав він і ніжно поцілував жінку.

– Даню, ти маєш дати нашому синові гарне ім’я, – Марія уважно подивилася на реакцію чоловіка і зрозуміла, що мати мала рацію: дійсно, треба надати можливість чоловіку підібрати ім’я для дитини. Ірина наполягала, що це укріпить сім’ю, міцніше зв’яже долі батька та сина. Марія ж спочатку протестувала, але пізніше прислухалася до доводів матері. – Так, безперечно, мама – мудра жінка, – в умі підсумувала вона і посміхнулася.

– Марусю, а давай назвемо сина Петром! Раніше у мене були інші варіанти. Але коли я побачив його, то зрозумів, що це Петро, що це ім’я якнайкраще підходить нашому хлопчикові.

– Дай мені синочка, я приміряю йому це ім’я, – сказала Марія, і взявши згорточок на руки, пильно вдивилася в обличчя новонародженої людини. – Так, ти правий, Даню, це – Петро. Нехай буде так!

Батьки не знали первісного грецького значення обраного імені. Тим більше вони не могли собі уявити, наскільки точно це значення – «КАМІНЬ, СКЕЛЯ», – починаючи з самого моменту болісного народження, відповідатиме суті всього його яскравого життя. Ця людина, як камінь, як скеля, стоїчно протистоятиме негараздам і виходитиме з них переможцем, щоб у підсумку з гідністю виконати намічену йому Богом місію – місію добра, розуму, чесності та справедливості.

Примовки бабусі Ірини

1923 рік, листопад. Томаківка.

Як зазвичай близько восьмої ранку Петя відчув, що прокидається. Але покидати тепле відчуття блаженства та захищеності не хотілося.

«Спробую ще трохи поспати», – розсудив він, міцніше стискаючи повіки.

Щоправда, з цього нічого не вийшло: сон уже минув, а звичний режим дня наполегливо стукав у свідомість хлопчика.

Петя розплющив очі. Перше, що він побачив, було вікно, в якому виднівся сірий шматок хмарного пізньоосіннього неба. Здавалося, повітря на вулиці буквально просочилося дрібним холодним дощем. Голі чорно-коричневі гілки маячили над фіранкою. Як щупальця якогось ледь виринувшого з води чудовиська, вони то понуро тремтіли на вітрі, то раптом різко сіпалися, струшуючи з себе важкі краплі.

Усе-таки вставати не хотілося, і хлопчик вирішив ще деякий час поніжитися в ліжку. Він повернувся на бік і оглянув спальню: у кімнаті нікого не було. Малий прислухався. З кухні долинали звуки посуду, який переставляли, і якісь шарудіння.

«Мабуть, бабуся порається зі сніданком, – здогадався він. – Ото б вона зазирнула до мене: тоді би я одразу встав».

Хлопчина з надією глянув на двері, і як за помахом чарівної палички, вони прочинилися, а затим усміхнене бабусине обличчя з’явилося у проймі. Ірина побачила онука, який щойно прокинувся; її обличчя ще більше розтягнулося в посмішці. М’якими кроками вона підійшла до дитини, провела рукою по голівці та поцілувала. Натхненний тим, що бабуся відчула його бажання, хлопчик обійняв її за шию і теж поцілував.

Ірина розчулилася, присіла на краю ліжка і лукавим ніжним голосом стала примовляти потішки:

«Хто ж оце у нас проснувся?

Хто солодко потягнувся?

Петя, Петрик, наш малюк!

Мій улюблений...»

Тут Ірина зробила паузу і, хитрувато посміхаючись, подивилася в очі хлопчика.

– Онук! – вигукнув той радісно.

– Онук! – підхопила вигук дитини бабуся. – Молодець! – одразу ж похвалила вона його за те, що правильно зумів підібрати риму.

А Петя, щасливий тим, що впорався із традиційним бабусиним завданням, знову кинувся їй в обійми. Він був у захваті від Ірининих примовок. Адже вона знала їх безліч, і щоразу розповідала все нові й нові. Причому навіть якщо через кілька тижнів якісь куплети і повторювалися, то вже у зміненому вигляді.

Ірина теж обняла онука, а потім, не розтискаючи рук, обережно поставила на ліжко. Петрик знав усі бабусині прийоми. Зрозумівши, що вона збирається робити, хлопчик з радістю включився в дійство: підігруючи Ірині, він став навшпиньки і підняв руки вгору.

У відповідь її ласкаві долоні стали бігати по тілу дитини, ніби витягуючи його знизу вгору, а з вуст жінки продовжували литися такі улюблені хлопчиськом приказки:

«Потягушки-поростушки!

Від шкарпеток і до вушок.

Петрик тягнеться-потягнеться:

Він маленьким...»

– Не зостанеться! – випалив хлопчик і знову потонув у обіймах.

Проходячи руками по боках тіла від ступень до кистей онука, Ірина наостанок давала йому вхопитися за свої великі пальці, а потім піднімала дитину вгору і трохи струшувала в повітрі, змушуючи тренувати м’язи.

Опущений на ліжко, Петя заходився від сміху, обіймав бабусю, а потім вимагав продовження гри. Вистава повторювалася. Але Ірина тонко відчувала міру, і коли через деякий час вона розуміла, що пора припиняти, їй завжди вдавалося вчасно переключати увагу онука на щось інше й не менш для нього цікаве.

Ось і зараз жінка задіяла ці свої навички:

– А що це ми граємось, не вмившись? Забули? – розгублено подивилася вона на онука. – Тьху, яке личко негарне, заспане! Давай-но швиденько пограємо в наші ладушки-вмиватушки і підемо умиватися: станемо красивими-красивими!

Ірина схопила табуретку; вони з онуком посідали одне навпроти одного і почали гратися в ладушки, ляскаючи по долоньках строго в прийнятому ними порядку. При цьому дитина й жінка хором декламували відповідну нагоді примовку:

«Ой ви ладушки, лади,

Не боїмося води!

Чисто умиваємось,

Бабі посміхаємось!»

Відразу після завершення потішки Петрик зіскочив з ліжка і зі всіх ніг кинувся до умивальника, а Ірина потихеньку пішла за ним.

Акуратно складаючи долоні, – так, як навчала бабуся, – хлопчик набирав у них воду і підносив до обличчя. Але щойно холодна рідина торкалася шкіри, він збуджувався і проводив подальші водні процедури, ніби змагаючись із умивальником. При цьому хлопчина пирхав і кректав, а краплі розліталися на всі боки.

Бабуся, щойно підійшовши, допомогла дитині зробити все правильно, а потім вони, дружно посміхаючись, разом підтерли розбризкану по підлозі воду.

– Петюшо, а ти знаєш, що я готую на сніданок? – заінтригувала Ірина онука, коли справу було зроблено. – Ану, вгадай!

– Пиріжки! – припустив той, пригадуючи улюблені свої страви.

– Ні.

– Наполеон!

– Теж ні.

– Котлети!

– Зовсім ні.

– Кашу! – вже з меншим ентузіазмом, але все ж таки бадьоро оголосив хлопчик.

– Правильно, кашу! А яку кашу? Вгадай!

– Пшоняну!

– А ось і ні!

– Гарбузову!

– Не вгадав!

– Гречану!

– Так, угадав! – засміялася Ірина. – А ми з тобою знаємо ладушки про кашу?

– Знаємо! Знаємо! – заверещав онук.

Тепер уже на кухні вони сіли один проти одного і знову стали читати віршики, ляскаючи в долоні:

«Ладушки-ладушки,

Де були? – У бабушки.

А що їли? – Кашку!

А що пили? – Бражку.

Кашка – солоденька,

Бабуся – добренька:

Годувала пиріжком –

Проводжала батіжком;

Кормила насіннячком –

Проводжала віничком!»

Петя не зовсім розумів сенс цієї примовки. По-перше, він не знав, що таке бражка, а пояснення, почуті від Ірини, зовсім не прояснили ситуацію.

По-друге, хлопчина був незгідний з тим, що бабуся може бити онука батіжком або віничком. Адже для нього бабуся була найближчою та найдобрішою людиною, і такого вона ніколи не робила. А тому хлопчик не міг навіть уявити, що подібне в принципі може статися.

Боячись образити бабусю необґрунтованими звинуваченнями в застосуванні батіжка, він не наважувався напряму запитати про смисл цих слів у Ірини. Натомість хлопчик одного разу поділився своїми сумнівами з мамою. А та сказала, що інші діти мають бабусь, які б’ють своїх онуків. Але Петя цьому не повірив: «Мабуть, такі слова у примовку вставили, щоб вона була складною», – вирішив він тоді та став сприймати цей віршик саме так.

– Петрику, а мені потрібна твоя допомога, – звернулася тим часом Ірина до онука, – я хочу кашу посолити, та ніяк не можу розкуштувати, скільки ще солі покласти. Допоможеш?

– Допоможу!

– Тоді ось тобі ложка каші – пробуй!

Бабуся піднесла до рота хлопчика смачно пахнучу, попередньо приправлену вершковим маслом і остуджену розсипчасту кашу. Той пожував, намагаючись розібрати смак.

– Ну як? Потрібно ще солі? – запитала жінка.

– Так, – авторитетно відповів юний дегустатор.

– Тоді набирай у ложку солі та підсолюй кашу!

Разом з Іриною хлопчина набрав із миски трохи солі та особисто кинув її в казан.

– Ну, спасибі за допомогу! – подякувала бабуся, розмішуючи варево і примовляючи:

«Ай, ту-ту, ай, ту-ту,

Варим кашку круту,

Підливаєм молочка,

Нагодуєм...»

– Козачка! – закінчив потішку Петя, за що був винагороджений ще однією ложкою каші.

– Ну що, здається каша вже добре посолена, – висловила свою думку Ірина, – а як тобі, смачно?

– Смачно, – підтвердив онук.

– Отже, можна годувати сім’ю?

– Можна, – запевнив Петрик.

Тоді я піду покличу тата й маму, а ти поки що готуйся розповідати їм примовку про сороку-ворону. Пам’ятаєш, як вона годувала своїх дітей?

– Пам’ятаю!

Ірина пішла надвір кликати Данила та Марію до сніданку, а Петя, щоб не осоромитися перед батьками, почав уголос повторювати заданий бабусею віршик. За цим заняттям його й застали дорослі.

– Ну що, готовий розповідати, кому сорока-ворона дала кашку, а кому ні? – з порога запитала Марія.

– Так, – охоче відповів син.

– Тоді розповідай, а ми послухаємо і разом вирішимо, хто ж із нас заслужив їсти кашу.

І Петрик став декламувати:

«Сорока-ворона

Кашку варила,

Діток кормила...»

Потім він підняв вгору руку і став загинати пальці, відзначаючи погладжуванням заслуги, а постукуванням – байдикування воронят:

«Цьому дала – він дрова рубав,

Цьому дала – він воду носив,

І цьому дала – він піч топив.

А цьому не дала – де ти був?

Дров не рубав,

Пічку не топив,

Воду не носив

І кашу не варив,

Пізніше за всіх приходив!»

– Ну що, тату, що ти сьогодні робив, щоб заслужити кашу? – з напускною строгістю, але посміхаючись куточками губ, спитала Марія.

– Я дрова рубав і грубку топив, – відзвітував Данило.

– Ну, як думаєте, заслужив наш тато сніданок? – знову запитала мати, звертаючись в першу чергу до сина, але для порядку оглядаючись на інших.

– Так! – хором підтвердили всі, а Ірина наклала тарілку каші й подала зятеві.

– А ти, бабусю?

– Я кашу варила!

– Ну що, дамо бабусі кашу?

– Так! – почулася дружна відповідь і ще одна тарілка з кашею знайшла свого їдця.

– А ти, мамо, що робила? – підключилася до вистави Ірина.

– Я свинку годувала.

– Молодець, мамо! – відповіла бабуся. – Напевно, дамо і мамі кашки? – припустила вона.

– Дамо! – дружно відповіли усі.

– А що Петюша робив? Він заслужив кашу? – усміхаючись, запитав батько.

– Я кашу пробував та солив! – з гідністю відгукнувся малюк.

– Ну, як вважаєте, дамо Петі кашу?

– Так! – хором крикнули дорослі, й дитина отримала від бабусі свою порцію.

При цьому Ірина не забула підключити чергову примовку:

«Димиться гарно каша наша,

Сідає Петя їсти кашу,

Добавка буде незначна,

Тому що каша ця...»

– Смачна! – підтвердив Петрик спільну думку, уплітаючи їжу за обидві щоки.

Члени сім’ї задоволено усміхнулися та продовжили трапезу.

Сталін: нещадний батіг

1941 рік, червень. Союз Радянських Соціалістичних Республік. Москва.

23 червня 1941 року керівник Союзу Радянських Соціалістичних Республік Йосип Віссаріонович Сталін прокинувся ближче до обіду в розбитому стані. Залишкові явища вкрай жорстокої психічної кризи, викликаної усвідомленням краху своїх стратегічних планів, вдавлювали тіло в матрац. Спроба відірвати голову від подушки озвалася глухим болем у далеких закутках потилиці, немовби мозок чинив опір будь-якому руху черепа. Незважаючи на це, Сталін змусив себе одразу піднятися з ліжка і пройшов до умивальника. Холодна вода подіяла освіжаюче. Бажаючи посилити ефект, він роздягнувся і кілька хвилин простояв під крижаним душем. Великий фіолетовий махровий рушник з абстрактним малюнком приємно пройшовся по шкірі, залишивши відчуття легкого поколювання та тепла. Після всіх цих процедур політик із задоволенням зазначив, що безвихідь, яка переслідувала його всю ніч, відступила.

«Війна... Війна всупереч усім моїм розрахункам і діям. Несподівана й підступна, нахабна й катастрофічна... Мабуть, це найстрашніша трагедія в моєму житті, – міркував він, – і це треба визнати. Події розгортаються за найгіршим сценарієм. Одночасно зруйнувалася вся звична система координат, яка так довго і вперто вибудовувалась і здавалася такою міцною. Соромно зізнатися, але доба поза цією системою вибили мене з колії, перетворили на безвольного психопата. Слава Богу, зараз хоча б немає вчорашнього гидкого стану паніки та приреченості, який так несподівано захлеснув все моє єство, паралізував думки та почуття. І цим потрібно негайно скористатися».

Залізний Коба розкурив люльку, випустив кілька клубів густого диму... З кожною затяжкою до нього поверталася впевненість у собі.

«Скільки разів я ходив по лезу бритви, скільки разів перебував між життям і смертю, – але завжди виживав, – підбадьорював себе політик. – Мало того, кожен критичний епізод виводив мене на новий, більш високий рівень. Адже недарма навіть Ілліч називав мене наркомом із надзвичайних ситуацій!»

Йосип Віссаріонович пройшов у свій робочий кабінет, наказав відключити всі засоби зв’язку і нікого до себе не пускати: зараз він повинен наодинці з собою, тверезо і поклавши руку на серце, оцінити ситуацію.

«Сьогодні в моїх руках незрівнянно більші можливості та ресурси, ніж будь-коли раніше: це моя перевага, – констатував він. – Але як виявилося, це ж – і мій недолік, який виразився у самовпевненості й самозаспокоєності. Цей недолік проступив у існуючому нині державному устрої та привів до катастрофи, – Сталін сконцентрувався, зводячи воєдино свої думки, емоції та інтуїцію. – Отже, потрібно створити нову, воєнну конструкцію влади, в якій проявлятимуться лише мої переваги», – оформив він остаточний висновок і почав обмірковувати цю конструкцію.

...

Секретар ЦК ВКП(б) перебував у своєму кабінеті вже понад п’ять годин. Хоча зі сторони поведінка політика могла виглядати як байдикування, насправді йшлося про прийняття визначальних стратегічних рішень, які мали схилити чашу терезів на його користь.

«Так, тепер, у момент ухвалення ключового рішення, я повинен гранично чесно й холоднокровно підвести риску під минулим, – подумав він. – Я зобов’язаний знайти в ньому та впровадити в життя ефективні уніфіковані механізми досягнення військових перемог, придатні для застосування на будь-якій ділянці. І одночасно потрібно вирвати з коренем із державного організму всі сумнівні та неоднозначні методи роботи».

Сталін змусив себе, тепер уже без емоцій, вибудувати в ранжований ряд основні власні перемоги: ніша в партії, Царицин, Юденич, пост генсека, створення СРСР, Троцький, індустріалізація, розгром п’ятої колони.

«Які спільні риси всіх цих успішних кампаній? – знову і знову запитував політик. – Чітке визначення стратегічної мети? Раціоналізм? Жорстока сила волі? Кадри? Цілеспрямованість? Правильний вибір ключової ланки? Особисте керівництво процесом? Концентрація всіх можливих засобів для досягнення результату? Суворий контроль?

Керівник величезної держави перебирав варіанти. У мозку вибудувалася таблиця, що складалася з його досягнень, з одного боку, і чинників, що призводили до перемоги, з іншого. Подумки проставивши "плюсики" на перетині рядків і стовпців, Сталін виявив, що в усіх проаналізованих перемогах він спирався на нещадну силу волі й концентрацію засобів на результат. Інші складові були задіяні у переважній кількості випадків, але не завжди.

«Отже, – підсумував політик, – на чільне місце потрібно поставити саме ці фактори: адже вони ефективно працюють у будь-яких умовах».

Він узяв чистий аркуш паперу і, залишивши зверху місце для заголовка, акуратно записав таку знайому ще з громадянської війни фразу:

«1. Нещадно викорінювати всі випадки капітуляції, дезертирства, непрофесіоналізму та саботажу, – потім подумав і додав: – Застосовуючи надзвичайні заходи!»

Сталін сприймав навколишній світ у чорно-білому кольорі. Так само він поділяв і людей, країни, дії, думки, все навколишнє, визнаючи в цих явищах лише дві вичерпні категорії: "свої" та "чужі".

До "своїх" він зараховував усіх тих і все те, що на момент прийняття рішення знаходилося в його владі, або сприяло її зміцненню. "Чужими" ж у його розумінні були всі інші й усе інше.

Власну роль як стратега Йосип Віссаріонович бачив у організації такої системи влади, яка б змушувала кожного зі "своїх" окремо і всіх їх разом ефективно працювати на межі можливостей для реалізації задуманого ним стратегічного плану. А сам наріжний стратегічний план полягав у всілякому збільшенні кількості та якості "своїх" за рахунок примусу "чужих" ставати "своїми", з одночасним знищенням, або у крайньому випадку, нейтралізацією тих, хто не піддається.

«"Своїх" у мене досить багато, але ж перший день війни показав відсутність серед них належної організації та координації, – констатував Сталін. – Крім того, всередині цих "своїх" пригрілася достатня кількість дурнів, причаїлися зрадники, а значить, від цієї нечисті потрібно якнайшвидше позбутися: адже нову систему владних взаємин можна побудувати, тільки не боячись про власний тил».

Чоловік знову звернувся до аркуша паперу і рішуче написав:

«2. Негайно нейтралізувати всіх шпигунів та потенційних ворогів».

Секретар ЦК ВКП(б) підняв очі до стелі й перед його уявним поглядом промайнули образи колишніх соратників, які на повірку виявилися зрадниками... Він відчув, як до лиця прилила кров, а крізь звичний стан настороженості проступила лють.

Так, він теж довгий час помилявся, йдучи на поводу у цих ленінсько-троцькістських посіпак, які вважали можливим експорт революції за допомогою фінансування зарубіжних антиімперіалістичних організацій. Це через цих балакунів за кордон, як вода в пісок, пішли колосальні засоби, які можна було пустити на озброєння. А час? Втрачені роки! І як саме цього часу зараз не вистачає... Потрібно було відразу ж після перемоги над Троцьким знищити все це пустопорожнє поріддя, яке тільки й здатне, що повторювати на різні лади за старими вождями сумнівні ідеї, котрі давно зжили себе. Слава Богу, хоч зараз вони не плутаються під ногами, не тягнуть у різні боки, як лебідь рак і щука.

«Стоп! – наказав собі Сталін. – Я не можу скочуватися до емоцій, це неприпустимо. Натомість доцільніше зробити висновок зі своїх же прорахунків».

Він набив трубку тютюном і, не поспішаючи, розкурив її. Вставши з-за столу, Йосип Віссаріонович став походжати по кабінету, спостерігаючи, як клуби сизуватого диму один за одним розчиняються в повітрі. Усі ці маніпуляції заспокоювали. Закінчивши палити, він сів за стіл і зосередився.

«А тепер слід визначитися із розстановкою та концентрацією сил і засобів», – продовжив свої міркування політик.

Перед його поглядом постали неосяжні простори країни. У голові склалася фантасмагорична картинка, яка складалася з перемішаних у якомусь химерному співвідношенні міст, військових частин, лісів, танків, людей, річок, заводів, партосередків, полів, складів і ще багато-багато чого, що для нього уособлювало собою СРСР.

Деякі об’єкти він знав, як свої п’ять пальців, інші уявляв так, ніби бачив на власні очі, але більша їх частина була для нього чимось ірреальним, таким, чого він ніколи не бачив і навіть не мав гадки, що вони собою являють. Замість останніх у мозку існували абстрактні категорії, основною характеристикою яких була функція або продукт, які ця категорія виготовляє на виході. Саме ці незнайомі та малозрозумілі складові країни здалися йому в цей момент причиною невдач: адже він покладався в керівництві ними на інших людей, а ті мають таку огидну здатність робити все не так.

Сталін скривився, уявивши собі ту межуючу з хаосом плутанину, в якій, якщо вірити наявним даним, зараз знаходилася країна.

«Як я міг допустити таке?! – знову збився на самокритику Йосип Віссаріонович. – Невже розслабився, знизив вимогливість?

Він вкотре спинив себе, а потім зусиллям волі спробував загнати емоції в контрольоване русло.

«Так, розслабився, так, довірився ідіотам, так, послабив контроль, так, переоцінив свої здібності, – чесно зізнався лідер СРСР. – Але нині потрібне не самобичування, а виправлення помилок».

Сталін ще раз обдумав існуюче становище з керованістю і, ретельно виводячи літери, записав наступні пункти:

«3. Вибудувати чітку вертикаль влади відповідно до законів воєнного часу, без дублювання, але з жорстким контролем виконання.

4. Визначити відповідальних за основними напрямками роботи, – продовжив він викладати свої думки, а потім, роблячи невеликі паузи на обмірковування, додав такі підпункти:

- армія;

- кадри;

- евакуація;

- розвідувально-диверсійна діяльність;

- літаки;

- танки та артилерія;

- боєприпаси;

- тил;

- пропаганда;

- іноземна допомога».

Переглянувши написане, керівник повільно розгладив вуса, відклав олівець убік.

– Армією і кадрами я займуся сам, – уже вголос рішуче промовив він, – і я зможу організувати все так, що у цих кадрів не буде іншого виходу, як тільки на повну котушку виконувати всі перелічені мною пункти. Тепер бірюльки скінчилися. Тепер – війна, і вже по-справжньому "хто – кого"! Жодних пряників, які можна або з’їсти, або лише скуштувати, або відсунути вбік! Тільки батіг, нещадний і караючий! Перевірений на практиці всім моїм, і не тільки моїм, життям!

Сталін зловісно посміхнувся і натиснув на дзвінок. Тут же до кабінету заглянув його секретар Поскрьобишев.

– Зберіть членів Політбюро та Бюро Раднаркому на вісім вечора, – розпорядився керівник держави.

Поскрьобишев відразу пішов, а Йосип Віссаріонович узяв зі столу трубку і знову приступив до ритуалу її набивання та розкурювання.

Проблема НКВС-ників

1941 рік, серпень. Томаківка.

"Воронок" Запорізького обласного НКВС уже протягом години шукав у селищі Томаківка вулицю Радянську і ніяк не міг знайти. Це було не підвідомче селище, а щодо часу – вже близько 11-ї години ночі. І більшість людей після спекотного трудового дня умиротворено спали. Непримітну, нещодавно перейменовану на «Радянську», вулицю, більше схожу на зубожілий провулок, у цьому величезному селищі мало хто знав. Принаймні, з того десятка місцевих жителів, яких представникам держбезпеки вдалося зустріти в Томаківці, ніхто не зміг або не захотів направити їх за адресою, що значилася в ордері на арешт. А прізвище ворога народу начальство наказало не розголошувати.

За останні хвилин 20 вулиці повністю спорожніли. Двічі співробітники НКВС заходили у двори, стукали у вікна та просили до смерті переляканих господарів вказати дорогу. Але у відповідь одна стара взагалі не змогла сказати жодного слова, а мужик наполегливо повторював, що він бідняк і член колгоспу, а все його майно перебуває у колгоспній власності.

Врешті роздратовані НКВС-ники зовсім утратили надію знайти потрібний будинок, розвернули машину і, тихо спіймавши облизня, поїхали назад.

– Нічого, завтра приїдемо вдень і з новішою картою селища, – вирішили вони.

"Воронок" бадьоро котився центральною вулицею. Раптом фари вихопили на узбіччі бредучого старигана, якому, мабуть, не спалося.

– Пригальмуй, запитаємо ще в цього: чим чорт не шуткує, – дав шоферові команду лейтенант держбезпеки, який керував операцією і сидів на місці пасажира.

Машина рипнула колодками і зупинилася поруч зі старим.

– Діду, де вулиця Радянська? – з місця в кар’єр запитав лейтенант.

Побачивши "воронок" і форму НКВС, дід спочатку страшенно перелякався. Ноги самі собою зупинилися і стали, як ватяні. В остовпінні він тупо, з виразом жаху на перекошеному обличчі, дивився на офіцера.

– Та не бійся, діду! Твої старі маслаки нам не потрібні. Ми тільки хочемо дізнатися, де вулиця Радянська. Скажи, де вона – і ми поїдемо далі… Ну? – підбадьорливо і з сарказмом усміхнувся лейтенант.

Заспокійливі слова справили свою дію, і старий спробував древніми мізками прокрутити сказані офіцером фрази у зворотному порядку. Перше, що він зміг збагнути, так це те, що варто йому вказати дорогу – і вони поїдуть. Зраділий, дід одразу ж показав вулицю, на якій жив і сам:

– Так ось же вона, через три будинки ліворуч. Їдьте сюди. Ось вона!

Машина рушила у вказаному напрямку, а стариган стрімголов, забувши про свою старість, кинувся геть у протилежний бік і зник у найближчому провулку.

Арешт

1941 рік, серпень. Томаківка.

Пізнім серпневим вечором у будинку Шаблів панував тривожно-метушливий настрій: батьки готували Петра в дорогу.

– Направлення на роботу не забув? – вкотре діловито перепитав батько. – Паспорт? Гроші? Приписне свідоцтво? Зараз війна – будь-якої миті можуть мобілізувати. Потрібно мати при собі всі документи.

Петро знову перевірив свої папери: все на місці. Тим часом мати принесла з комори згорток:

– Візьми ще сала: мало що – знадобиться, – жінка глянула на сина зі змішаним почуттям любові, жалості та якоїсь приреченості.

Вона простягла вперед загорнуті в пергаментний папір продукти, але не витримала і розплакалася. Потім, зрозумівши недоречність своїх сліз, зніяковіла і почала через силу усміхатися, спішно витираючи обличчя тильною стороною долоні. Петро підійшов до матері, ніжно притяг її до себе і поцілував, допомагаючи обтирати щоки.

– Все нормально, мамо, все добре, – ласкаво умовляв він. – Я їду на роботу, буду вчителювати. Це зовсім недалеко, і я приїжджатиму.

Місцем призначення був не такий вже й далекий Кам’янсько-Дніпровський район Запорізької області. І якби поїздка трапилася в мирний, спокійний час, – нічого, крім радості, вона б не принесла. Але йшла війна, яка підбиралася вже зовсім близько. Тому майбутнє ставало невизначеним. Саме ця невизначеність привносила щемливе занепокоєння у думки й почуття всіх членів сім’ї.

Пестячи і гладячи матір, Петя й сам перейнявся жалістю до неї, до батька, до їхньої спільної, чомусь такої недолугої долі. Сльози матері розбурхали душу; грудка підступила до горла. Щоб не заплакати, він легенько відсторонився від матері, посміхнувся.

– Піду покурю, – стримуючи емоції, поспішно сказав хлопець, узяв пачку цигарок і вийшов надвір.

Кілька кроків у темряву – і молодик зупинився, прислухаючись. Зяюча тиша ночі опустилася йому на плечі, огорнула тіло, проникла в саму душу. Боячись порушити цю величну безмовність, він обережно присів на ґанку, увібрав у себе на повні груди свіже повітря, яке вже відпочило від денної спеки, підняв очі до неба. Яскраві зірки урочисто сяяли у вишині. Серед тисяч далеких світів особливо вирізнялася своєю красою і таємничістю Велика Ведмедиця. Думка жваво ковзнула в ту невідому, загадкову, нескінченну далечінь і загубилася в ній.