T464kjgkjgjmjyhfj,gf,ghf

– Вічність… – ледве чутно пробурмотів Петро. – Всесвіт завжди був і завжди буде, незалежно від нашого існування.

Раптом десь у сусідньому дворі загавкав собака; у відповідь йому на іншому кінці вулиці розкотисто і жалібно завив другий, потім третій. Бадьорий вітерець прошурхотів по кронах дерев. Відкликнувшись на його завзяття, стигле, наливне яблуко зірвалося з гілки, глухо вдарилося об землю, трохи прокотилося по ній і застигло біля ніг Петра. Зовсім поруч у траві заграли свою одноманітну скрипкову партію коники, а у хліві, хрюкаючи, заворушилося порося. Ніби за сигналом невидимого диригента, оркестр живих істот дружно взявся виконувати звичну, сумбурну і так різко контрастуючу з вічністю какофонію буття.

«Навіщо все це? Собаки, дерева, коники, свині, люди? У чому сенс метушні, якщо є велична вічність? – Петро вкотре ставив собі це питання і не знаходив відповіді. – Так треба, так необхідно творцеві вічності. Ця метушня – невід’ємна складова частина вічності», – підсумував він.

Рум’яне яблуко, яке щойно впало, підлесливо лежало біля самого носка черевика. Молодий чоловік підняв його, нашвидкуруч витер долонею і різко вгризся в ароматну, кисло-солодку м’якоть. Скуштувавши земного плоду, він знову поринув у суєту буття, звернувся до своїх сьогоднішніх переживань, своїх сподівань і планів, які раптом одночасно стали один за одним валитись під ударами долі.

«Ну, що ж, наступний пункт – Першотравнева середня школа Кам’янсько-Дніпровського району. Працюватиму там учителем. У сьогоднішній ситуації – це дуже непоганий варіант. А далі – що Бог дасть», – подумав Петро.