T464kjgkjgjmjyhfj,gf,ghf

Новоспеченого учня так і підмивало запитати, коли ж нарешті буде казка. Але, пристраханий строгістю шкільних порядків, він стримувався і терпляче чекав. Його витримку було винагороджено на другому уроці – уроці читання. Буквально на самому початку заняття вчителька стала виразно читати цікаву казку про Івасика-Телесика. Петя піднісся духом: він любив казки більше за все на світі та готовий був слухати їх годинами. Але до кінця казка дочитана не була. Натомість Ольга Пилипівна змусила учнів повторно читати вже відомий текст. Більшість із них читали повільно, із запинками та помилками, що викликало роздратування Петрика. Все ж таки він знову стримався: як би там не було, у школі було цікавіше, ніж сидіти вдома під замком. На превелику радість пацана, наприкінці уроку вчителька продовжила читання тепер уже наступної частини казки, але знову перервалася на півдорозі, тільки розворушивши цікавість підопічних.

– Бажаючі можуть удома самостійно дочитати всю казку до кінця та розповісти нам на наступному уроці читання, чим вона закінчилася, – лукаво посміхаючись, підбила підсумок уроку Ольга Пилипівна. – За це всім, хто впорається, обіцяю поставити п’ятірки!

На третьому уроці вчителька дала Петрикові ручку та аркуш паперу. Акуратно макаючи перо в чорнильницю, хлопчик старанно намагався виводити такі ж палички та закорючки, які намалювала викладачка. Ця робота в нього виходила досить жваво, хоч і супроводжувалася кількома кляксами. Підбадьорений наставницею, наприкінці уроку він уже написав перший у своєму житті рядок літер "і".

Продзвенів дзвоник, і діти з розкритими зошитами та щоденниками вишикувалися біля вчительки. Та ставила оцінки, паралельно нахвалюючи одних та журячи інших. Петя не мав щоденника, але він разом з усіма став у чергу, тримаючи в руках аркуш паперу зі своєю роботою.

– Ну як, сподобалося тобі у школі? – спитала Ольга Пилипівна малюка, який запитально дивився на неї чистими очима.

– Сподобалося, але що було далі з Івасиком і чим закінчилася казка? – задав Петя питання, яке мучило його вже биту годину.

– Дізнатися про це тобі може допомогти старший брат Коля. Попроси його прочитати казку до кінця. А на наступному уроці читання разом із Колею розповісте нам, що ж було далі. Ти молодець, розумник, поводився на уроках добре, навчився писати букву "і". За це я поставлю тобі п’ятірку. – Із цими словами вчителька записала щось на Петриковому аркуші. – І скажи батькам, щоби купили тобі зошит, або хоча б кілька аркушів паперу.

Додому Петя летів, як на крилах. Стримувана під час уроків кипуча енергія хлопця виплеснулася назовні. Він то бігав навколо Колі, розмахуючи листом із першою в його житті п’ятіркою, то радісно кричав, то переказував уривок почутої казки. Брату ж не було так весело: він того дня отримав тільки трійку і готувався до догани від тітки.

Але цього разу черга до Колі не дійшла. Переповнений емоціями, Петрик першим заскочив у будинок, миттю кинувся до матері, застрибнув їй на руки і засипав обширним потоком інформації:

– Мамо, мамо, дивись: я отримав у школі п’ятірку! – закричав він, показуючи матері листок зі своїми каракулями та оцінкою. – Вчителька сказала, що я молодець, що я розумник! Мамо, мамо, я навчився писати букву "і"! Це зовсім не складно! А ще Ольга Пилипівна читала нам казку про Івасика-Телесика! Вона сказала, щоб ми разом із Колею дочитали її до кінця та розповіли, чим вона закінчилася! Мамочко, а вчителька сказала, що мені потрібно купити зошит або аркуші паперу!

– А ти себе добре поводив, не балувався? – суворо спитала Марія сина.

– Ні, ні! Я тихо сидів і слухав учительку!

– Ну що ж, тоді купимо тобі зошит.

– Мамо, а ти навчиш мене рахувати? У класі всі діти вміють рахувати, вони розкладають палички на купки та відповідають, скільки у купці паличок.

– Ось прийде ввечері тато і ти попросиш його: він у нас бухгалтер і вміє рахувати найкраще в селищі, – з відтінком гордості в голосі порадила жінка. – А поки поїжте і біжіть на вулицю гуляти! – звернулася вона до хлопців і легенько підштовхнула їх до кухонного столу, на якому стояли дві миски з борщем і пірамідка зі шматків хліба.

– Добре! – радісно вигукнули пацани і почали обідати; обидва були задоволені: Петя – увагою матері, а Коля – тим, що цієї уваги на нього не вистачило.

Залізничний злодій Ташкент

1941 рік, вересень. Станція Гуляйполе, Сталінська залізниця.

«Мішок?!» – такою була перша думка, яка прийшла в голову Петрові після усвідомлення того, що він міцно закріпився всередині вагона. Рука відразу ж сіпнулася до місця на боці, де ось уже більше місяця звично висів речовий мішок, але намацала лише лямку. Просуваючись рукою вздовж неї, хлопець зрештою дістався до самого мішка, який був міцно затиснутий між воротами вагона і спиною людини, котра стояла поруч.

Від серця відлягло, і Петро наполегливим зусиллям притягнув власний скарб ближче до тулуба. Відчувши дискомфорт від своєї нахиленої пози, він спробував зайняти зручніше положення, але не зміг знайти підходящого місця навіть для ніг. Сяк-так розштовхавши речі, що валялися на підлозі, хлопець повів плечима, внаслідок чого опинився хоч і в незручній, але принаймні, не у висячій позі.

Однак протягом кількох хвилин, поки потяг стояв на станції, умови у вагоні стали все більше погіршуватися. По-перше, нагріті палючим сонцем ворота наполегливо передавали тілу докучливе тепло, а по-друге – у замкнутому просторі такому скупченню народу стало важко дихати.

Шукаючи вихід із ситуації, Петро почав придивлятися і прислухатися до того, що відбувається в напівтемряві вагона... Весь нижній ярус був битком набитий спітнілими, змученими людьми, котрі стояли або сиділи на нарах. Але кілька нар верхнього ярусу, якраз біля заґратованого віконця, виявилися окупованими дюжиною карних злочинців, які, судячи з усього, відчували себе зовсім непогано. Підставляючи свої татуйовані наколками, сині тіла потоку свіжого повітря, урки затято різалися в карти, не звертаючи жодної уваги на решту людей.

Петро спробував вдихнути на повні груди, потім ще й іще. Однак було таке відчуття, що об’єму грудей не вистачає для їх наповнення повітрям.

«Ні, в цьому пеклі, та ще й при дефіциті кисню, я швидко загнуся: треба щось робити», – подумав він.

І рішення прийшло якось само собою. Хлопець згадав, що одного разу читав книгу про порядки в середовищі злодіїв, про особливості їхнього життя та спілкування. І хоча це було давно, молода пам’ять миттєво висмикнула зі своїх анналів сюжет разом з найяскравішими моментами, що підходили під поточну ситуацію.

«Була не була! Спробую прибитися до карних злочинців!» – дав він собі установку.

Через секунду молодик, як справжній артист, перевтілився у головного героя книги, якому свого часу симпатизував. Про всяк випадок (раптом хтось із "блатних" читав цей твір) Петя придумав собі прізвисько, відмінне від використовуваного в романі. Отже, відтепер він – залізничний злодій Ташкент, і поводитися повинен відповідно.

Поїзд рушив. Його смиканий рух якимось дивом розштовхав збитий біля входу натовп, більш рівномірно розподіливши вміст по площі вагона. Петро підняв над головою свій мішок, і під лайку оточуючих став рішуче протискуватися вперед, у напрямку до карних злочинців.

– Приймай! – він кинув мішок прямо на карти блатним, і грубо розштовхуючи всіх на своєму шляху, почав пробиратися до компанії.

Коли молодий чоловік був уже поруч із метою, дві "шістки" спробували його зупинити, але Петро по черзі з’їздив їм по зубах своїм кулачищем і ті притихли, оглушені, на руках здивованої "публіки". Відчувши крутий норов щойно прибулого, "блатні" потіснилися, і надали місце зальотному "авторитету".

– Привіт, братва! – Петро безцеремонно сів на запропоноване місце, тим часом акуратно відсунувши речі, що лежали поруч. – Ташкент, шлепер, – представився він, злегка смикнувши плечима і витримуючи паузу.

– Приєднуйся до нашої чесної компанії, – з розстановкою промовив здоровань років сорока, мабуть, старший у цій групі карних злочинців, – я Лапа, а це – Фінт і Кука, – він коротко познайомив Петра з урками, які сиділи по обидва боки від нього. – Ну, розкажи, де курсував та яким вітром занесло до нас.

По виразу обличчя Лапи Петя зрозумів, що той має намір влаштувати йому перевірку.

– Працював на залізниці за маршрутом «Київ – Ташкент». Швидко наблатикався і все було б ніштяк, та почалася війна. Довелося змінювати маршрут – все починати з нуля, а тут ще ці постійні перевірки... Замели.

– Так, з цією війною зовсім кисляк, – підтримав Лапа, – ось і мене замели наосліп.

Злодій на секунду задумався, а Петро в цей час ледве стримував посмішку: своєю короткою легендою він влучив прямо в яблучко – знайшов ключик до емоцій, звіданих Лапою, а значить, цей персонаж уже майже на його боці.

– Може накотимо в карти? – користуючись паузою, втрутився в розмову Фінт, симпатичний смаглявий урка років тридцяти п’яти.

Він вирішив продемонструвати спритність рук, і почав, як фокусник, жонглювати колодою карт. При цьому зверхньо дивився на новоприбулого, намагаючись усім своїм виглядом показати, хто є майстром картярської гри.

– Давай поганяємо! – охоче погодився Петя.

Карти були однією з його улюблених ігор, в які він грав з дитинства.

– Щойно прибулий банкує, – ефектним відточеним рухом Фінт подав карти Петру і той почав їх роздавати.

Звісно, в артистизмі та театральності поводження з колодою Петя поступався Фінтові, однак усім було ясно, що в цій справі він не новачок. Під завісу хлопець видав на гора два слідуючих один за одним виверти з колодою, а потім із незворушним виглядом підкреслено акуратно поклав прикуп на матрац.

Петру щастило: три партії поспіль йому попадалися непогані карти, і всі три партії він виграв. Мало того, в одній із ігор мнимий карний злочинець майстерно підіграв Лапі, в результаті чого в програші опинився Фінт. Розрахунок виявився вірним: після цього епізоду Лапа остаточно став на Петіну сторону і, як ватажок групи, швидко визначив йому цілком гідне місце у блатній ієрархії вагонного масштабу. Таким чином, на цьому етапі подорожі не без ризику, але було відвойовано кілька днів відносно стерпних умов існування.

Христос Воскрес!

1926 рік, травень. Томаківка.

Данило ось уже шість годин не змикав очей. У Великодню ніч він залишився вдома на господарстві, тоді як дружина ще з вечора була в церкві.

Нарешті, проголошуючи Воскресіння Господнє, задзвонили дзвони. Їхні розкотисті переливи долинули до будинку Шаблів. Піднявшись зі стільця, господар попрямував до ікони.

– Христос Воскрес! Христос Воскрес! Христос Воскрес! – тричі перехрестився він.

Потім підійшов до вікна, перевірив стан свічки, що горіла на підвіконні, і спробував розгледіти у темряві купол церкви. Так нічого і не побачивши, чоловік подався на кухню.

– Христос Воскрес! – звернувся він до тещі.

– Воістину Воскрес! – відповіла Ірина, яка теж не лягала.

Вони тричі поцілувалися і, не змовляючись, взялися за підготовку святкового столу. Данило займався сервіруванням, а Ірина – розстановкою страв. Через деякий час все було готове.

– Піднімай дітей, – звернулася теща до зятя.

Той кивнув і пішов у спальню.

– Петюшо! Петю! Вставай! Христос Воскрес! – Данило тряс сина за плече, намагаючись розбудити: – Вже чотири години, і мама скоро прийде зі Всеношної.

– Зараз, – промимрив Петрусик, розплющив очі, повернувся на бік і благаюче пропищав: – Ще трошки.

Данило пожалів хлопця і переключився на старшого – Колю. Той виявився відзивнішим: у відповідь на дії та заклики Данила одразу ж сів на тапчан, хоч і погано розумів, що відбувається. Зраділий несподівано швидким результатом своїх зусиль, чоловік знову взявся за меншого:

– Вставай, Петрику! А то проспиш усе Царство Небесне! Христос Воскрес!

– Воістину Воскрес! – уже досить бадьоро відгукнувся Петя, тричі цілуючи батька.

– Одягайся і біжи на кухню, допомагай бабусі: до маминого приходу стіл повинен бути повністю накритий, і ми будемо розговлятися.

Хлопець побіг, а Данило повторно взявся будити Колю, який, як ні в чому не бувало, знову спав.

Через деякий час всі домашні були готові до приходу Марії. Наряджені в найкращий одяг, вишитий яскравими орнаментами, члени сім’ї снували від накритого в кімнаті столу до кухні. Куди б вони не подалися, скрізь були скоромні страви, такі бажані наприкінці Великого посту. Розповсюджені по всьому будинку запахи м’ясних, рибних та мучних страв розпалювали апетит. У передчутті скорого розговіння, Коля і Петя кожні кілька хвилин нетерпляче виглядали на вулицю, намагаючись розгледіти в темряві матір, яка мала повертатися додому.

Зрештою двері відчинилися, і на порозі постала сяюча від щастя Марія.

– Христос Воскрес! – повідомила вона благу звістку.

– Воістину Воскрес! – хором відповіли домочадці.

Члени сім’ї стали цілуватися, щоразу повторюючи: «Христос Воскрес! – Воістину Воскрес!» Потім розсілися за святковим столом і голова родини урочисто розрізав освячену в церкві велику паску.

– Христос Воскрес! – піднесено проголосив Данило, осіняючи спочатку себе, а потім усіх присутніх Хресним Знаменням.

Інші присутні теж перехрестилися. Тільки після цього і після молитви приступили до розговіння – спочатку освяченими крашеними яйцями з паскою, а згодом – усім, що було на столі.

Петя здебільшого налягав на м’ясне: їв свої улюблені котлети з пюре та ніжку запеченого гусака, окорок та домашню ковбасу. Потім покуштував смаженої риби, холодцю та пиріжків. А завершив трапезу квашеною капустою та великим шматком паски з молоком.

Дорослі говорили тости, які так чи інакше стосувалися Світлого Свята Пасхи, трохи випивали і рясно закушували. Коли всі досить наситилися, Марія взяла ініціативу в свої руки:

– Давайте сходимо на ранкове Богослужіння: там так чудово, така піднесена атмосфера; священики окроплять нас водою, разом з іншими віруючими славитимемо Воскресіння Христа і бажатимемо один одному щастя й любові. А потім послухаєте наш церковний хор.

– Ура! – першим закричав Петрик, і решта теж підтримали його.

...

До церкви підійшли якраз коли розвиднилося. Здавалось, уся Томаківка зібралася біля Храму, а народ усе прибував і прибував. Шаблі взяли участь у черговій ранковій Службі, а потім разом із односельцями вишикувалися по периметру церковного двору в очікуванні обряду окроплення водою.

– Христос Воскрес! – на всю міць свого баритона віщав священик, в усі боки поливаючи сяючих від щастя людей освяченою водою. – Христос Воскрес!

Він вимовляв ці слова із захопленням, ніби щойно сам був свідком чудесного Воскресіння. Обличчя його світилося радістю. Було видно, що священнослужитель беззавітно вірить у подію, про яку він благовістить.

– Воістину Воскрес! – із не меншим захопленням та вірою відповідали люди.

– Христос Воскрес! – зі невгасаючим оптимізмом знову віщував священик.